Проблеми конституційно-правового регулювання реалізації принципу народного суверенітету як фундаменту народовладдя в Україні

10 лютого 2011 р. Президент України своїм Указом № 224/2011 підтримав ініціативу Л. Кравчука щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України, і вже «у 2011 році завдяки новому конституційному процесу, що започатковується через Конституційну Асамблею, має бути зроблено крок до утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка. Ця нова система має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету» [1, 9]. «Оновлена суспільно-політична модель України має забезпечувати та заохочувати як свободу слова, так і свободу політичної участі, пряме народовладдя, у тому числі у формі референдумів, плебісцитів, можливість громадського впливу на © Ю. Мірошниченко, 2011 розроблення та прийняття владних рішень» [1, 26].

Водночас одним із суттєвих недоліків чинної Конституції України визнається нечіткість принципу народовладдя [1, 16]. Постає логічне запитання — чи можна розробити й утвердити якісно нову демократичну модель політичної системи, яка має забезпечувати і заохочувати пряме народовладдя, не конкретизувавши при цьому суть і зміст цього принципу, не встановивши його співвідношення з іншими конституційно-правовими принципами?

Одним з таких базових (універсальних) принципів конституційно- правового регулювання суспільних відносин в Україні є принцип народного суверенітету, актуальність та практична необхідність наукового осмислення якого була обґрунтована нами раніше [2]. Крім того, у юридичних енциклопедіях та теорії конституційного права досить часто можна побачити термінологічну плутанину: одні автори ототожнюють народовладдя з народним суверенітетом [3, 186; 4, 277], а інші вважають суверенітет народу одним з основних принципів народовладдя [5, 66]. Зрозуміло, що така ситуація не додає чіткості у розуміння як категорії «народний суверенітет», так і категорії «народовладдя», у зв’язку з чим виникає необхідність їх наукового аналізу.

Отже, завданням цієї статті є наукове дослідження тексту Конституції України, рішень Конституційного Суду України та теоретичних напрацювань науки конституційного права з метою з’ясування суті та змістовних ознак принципу народного суверенітету, виявлення проблем (прогалин, неточностей, суперечностей) у конституційно-правовому регулюванні реалізації цього принципу, а також встановлення його співвідношення та взаємозв’язку з категорією і явищем «народовладдя» та подальшого пропонування змін до Конституції України. Варто пам’ятати, що «зміни до основного Закону мають бути результатом кропіткої роботи спеціалістів з урахуванням кращого міжнародного досвіду» [1, 16].

Отже, відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Згідно з абзацом 3 п. 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом) [6] «положення «носієм суверенітету... є народ» закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу». Згідно з пунктом 1 резолютивної частини цього Рішення зазначене вище положення «треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною...»

Раніше ми вже висловлювали думку щодо паліативності цього Рішення Конституційного Суду України [2, 27], оскільки суспільство замість чіткого і вичерпного офіційного тлумачення* ч. 2 ст. 5 Основного Закону держави отримало від єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні визначення (поняття) принципу народного суверенітету — «вся влада належить народу» і «є первинною, єдиною та невідчужуваною». Тому спробуємо дослідити та зрозуміти суть і основні ознаки категорії «народний суверенітет», аналізуючи відповідні визначення у юридичній енциклопедії [7]: «суверен (фр. souverain — монарх; найвищий, верховний, від лат. super — угорі, наверху) — носій верховної влади (особа чи група осіб), уповноважений приймати в межах певної політико-правової ієрархії остаточні рішення. Влада суверена характеризується як найвища в існуючій політико-правовій системі, остання інстанція у сенсі прийняття владних рішень.» [7, 684]. Конституційний Суд України у відповідному рішенні не вжив термін «верховна влада», а замінив його формулюванням «первинна, єдина і невідчужувана влада». Проте, на нашу думку, первинна влада не завжди може бути сприйнята як верховна. А без усвідомлення того, що ця первинна влада є насамперед верховною, і тому її передача до суб’єктів вторинної (державної) влади здійснюється «зверху вниз», а не навпаки, навряд чи можна серйозно говорити про народний суверенітет і запровадження в Україні механізмів реалізації влади народу. Крім того, у рішенні Конституційного Суду України також нічого не зазначено і про таку ознаку суверена та його «верховної» влади, як право приймати «остаточні владні рішення», які були б «обов’язкові до виконання»;

«суверенітет — повнота влади держави; самостійність держави, її незалежність від інших держав у внутрішній і зовнішній політиці...» [7, 684]. На нашу думку, некоректно і нелогічно давати визначення терміна «суверенітет» через словосполучення «влада держави», тоді як існують окремі визначення — «суверенітет держави», «національний суверенітет» та «народний суверенітет». Крім того, мабуть, логічним і послідовним було б включення до визначення категорії «суверенітет» основних ознак категорії «суверен»;

«суверенітет національний — суверенітет народу як політичної нації. » [7, 685]. Слід зазначити, що в теорії конституційного права давно вже точаться дискусії щодо розмежування державного, народного та національного суверенітетів. Тому визначення категорії «національний суверенітет» через категорію «народний суверенітет» видається некоректним. При цьому тлумачення категорії «суверенітет народу» («народний суверенітет») у відповідній юридичній енциклопедії відсутнє.

Крім того, не меншою проблемою, аніж юридична невизначеність категорії «народний суверенітет», є те, що у теорії права ця категорія «живе скоріше як відповідна концепція, і основна її суть полягає у визначенні першоджерела влади» [8, 25]. На жаль, народний суверенітет дійсно дуже часто поки що сприймається як декларація, фікція, утопія.

Однак потрібно враховувати, що народний суверенітет проголошено «відправним конституційним принципом. Майже всі конституції в тих чи інших формулюваннях містять положення про те, що влада (суверенітет) належить народу, походить від народу» [9, 180]. Відомо також, що «принципи конституційного права України (фр. princeps, від лат. principi- um — початок, основа) — це керівні засади, ідеї, ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання» [10, 16]. Тобто принцип народного суверенітету — це не просто «ідея, ідеал», а це водночас засади, на яких повинні базуватися всі положення Основного Закону держави, головний стрижень конституційно-правового регулювання суспільних владних відносин у державі, а також ідеал, що визначає вектор розвитку країни та суспільства. І саме крізь призму принципу народного суверенітету слід аналізувати норми Конституції України з метою створення такої суспільно-політичної моделі України, яка б заохочувала і забезпечувала свободу політичної участі та пряме народовладдя в усіх його проявах і на всіх рівнях — державному, місцевому, професійному тощо.

Отже, ґрунтуючись на системному тлумаченні наведених вище енциклопедичних визначень та відповідних положень Рішення Конституційного Суду України, можна сформулювати основні ознаки принципу народного суверенітету:

1) верховенство влади суверена, основною ознакою якого є право приймати остаточні та обов’язкові до виконання рішення;

2) повнота влади суверена, яка характеризується обсягом його владних повноважень.

Перед тим, як перейти до безпосереднього дослідження принципу народного суверенітету, варто з’ясувати його співвідношення з явищем народовладдя. На нашу думку, якщо принцип народного суверенітету проголошується і дає відповідь на запитання, хто в державі має всю верховну владу, то народовладдя дає відповіді на запитання, яким чином, в яких формах та у який спосіб ця верховна влада народу реалізується. Тобто якщо принцип народного суверенітету — це статична категорія, то народовладдя — динамічна; народовладдя — це процес, механізми реалізації належної народові влади. Так, на думку О. Тодики, «народовладдя — це динамічна система владних відносин, що не тільки концентровано виражає головні ознаки верховенства влади народу, але й забезпечує втілення в життя його державно-правового статусу — народного суверенітету, прояв якого значною мірою визначається тим, як «спрацьовує» механізм народовладдя» [11, 142]. Тобто якщо йдеться про належність, повноту, верховенство, обсяг влади, — це суверенітет. Якщо ж йдеться про форми, шляхи, методи, способи реалізації цієї влади, — це народовладдя. Виходячи з тези «щоб реалізовувати владу, треба її спочатку мати», робимо логічний висновок про те, що народний суверенітет є базисом, фундаментом народовладдя. Не проголосивши народ сувереном, не можна говорити про форми, способи та механізми реалізації народом своєї влади (народовладдя). Тобто народовладдя — це така система владно-управлінських відносин у державі (форма управління державою, державними справами), що побудована на принципі (навколо принципу, на реалізацію принципу) народного суверенітету.

Отже, стає зрозумілим, що без чіткого розуміння принципу народного суверенітету не можна додати чіткості принципу народовладдя і, тим більше, забезпечити його впровадження на рівні конституційно-правового регулювання суспільних відносин та застосування відповідних положень у практичному житті українського суспільства.

Розглянемо принцип народного суверенітету через сформульовані вище основні його ознаки.

Яскравим прикладом того, що в українському суспільстві ще не до кінця визріла концепція народного суверенітету в розумінні того, хто є носієм верховної влади, є така цитата: «Укорінення засад республіканізму, а отже, становлення дієвого громадянського суспільства, потребує зміни філософії влади. Вона має першою, не очікуючи тиску знизу, на практиці перейти на засади відкритості та прозорості, продемонструвати, що сприймає громадянина та громадянське суспільство як рівноправних державі суб’єктів державотворчого процесу. Адже громадянська активність, інноваційний пошук, соціальна взаємодія значною мірою залежать від позиції влади» [1, 14]. На нашу думку, результат роботи авторського колективу, який працював над підготовкою тексту Послання Президента України до Верховної Ради України [1, 406], важко переоцінити, враховуючи глибоко аналітичний і стратегічно важливий характер цього документа. Проте в авторів відповідного розділу, мабуть, десь на підсвідомому рівні прослизнуло наше, на жаль, загальнонародне (ще радянське) розуміння місця людини по відношенню до держави — держава над людиною, а не людина над державою; люди- на існує для держави, а не держава — для людини. Будь-яка активність громадян у сфері управління власною країною (державними справами) при такій концепції владних відносин сприймається (як пересічними громадянами, так і, тим більше, посадовими особами органів державної влади) як «тиск знизу», що абсолютно не має нічого спільного з проголошеним принципом народного суверенітету, який є фундаментом системи «управління зверху». Крім того, сам термін «влада» в зазначеному контексті вживається як синонім державної влади, чи, навіть, органів державної влади, їх службових осіб, які мають першими на практиці перейти на засади відкритості та прозорості. І в цьому аспекті, дійсно, вже давно потрібно було глибоко дослідити і докорінно змінити концепцію «державної влади» на концепцію «управління державними справами» від імені носія суверенітету та єдиного джерела влади в Україні — Українського народу, який обирає з свого середовища достойних громадян і приймає їх не на «державну службу», а на «службу Українському народові», — наділяючи цих осіб не «владою» (яка дуже часто розуміється як «безмежна», оскільки зміст цього терміна і на сьогодні залишається «розмитим»), а конкретними повноваженнями у сфері управління власною країною, що мають (чи повинні мати) чітко визначені Конституцією та законами України межі та способи їх реалізації (ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Основного Закону).

«Зміна філософії влади» якраз і полягає у тому, щоб, по-перше, зрозуміти та усвідомити, нарешті, хто в Україні насправді має верховну владу (суверенітет), і, по-друге, реально закріпити відповідну модель суспільно-владних відносин у Конституції та законах

України та реалізувати її у практиці державного будівництва. Тобто зміна філософії влади повинна відбутися шляхом перевертання піраміди цінностей: «не людина для держави, а держава для людини» — саме такий морально-правовий імператив у своїй роботі наполегливо відстоював «архітектор української Конституції» [12, 65] Леонід Петрович Юзьков. Більш того, саме цьому видатному вченому- конституціоналісту ми зобов’язані тим, що ми є, все ж таки, «Український народ», а не «народ України» [13, 47]. І це також принципове питання, адже термін «Український народ» дає відповідь на питання «який?», чим вирізняє нас серед інших народів світу, а термін «народ України» дає відповідь на питання «чий?» і фіксує належність (і певним чином підлеглість) народу державі. І саме Український народ, а не народ України реалізував право на самовизначення шляхом створення власної держави — України — та прийняття її Основного Закону.

З огляду на наведене, проаналізуємо положення Конституції України на відповідність проголошеному у ч. 2 ст. 5 принципу народного суверенітету, зокрема такій його головній ознаці, як «верховенство влади». І почати, мабуть, доведеться з найперших слів преамбули Основного Закону — «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей. приймає цю Конституцію — Основний Закон України». З одного боку, все досить зрозуміло і не викликає жодних зауважень. Але з другого боку, аналіз цих слів крізь призму принципу народного суверенітету наштовхує на думку про те, що Українському народу знову залишили роль пасивного споглядача; можливо, і носія суверенітету, але все ж таки пасивного. Конституційний

Суд України в абзаці 1 п. 4 мотивувальної частини свого Рішення [14] розтлумачив це положення преамбули таким чином, що «прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття». Проте, мабуть, риторичним залишаться запитання — яким актом, коли і в якому порядку Український народ уповноважив Верховну Раду України на прийняття Конституції України від свого імені?

Для прикладу реалізації народом належної виключно йому установчої влади, що є однією з частин всієї верховної влади народу, проаналізуємо преамбули Конституцій інших країн світу (в тому числі пострадянських)*:

«Ми, багатонаціональний народ Російської Федерації. приймаємо Конституцію Російської Федерації»;

«Ми, народ Республіки Білорусь (Білорусі). приймаємо цю Конституцію — Основний Закон Республіки Білорусь»;

«Ми, народ Казахстану. приймаємо цю Конституцію»;

«Ми, народ Сполучених Штатів. засновуємо та приймаємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки»;

«Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми. німецький народ в силу своєї установчої влади дав собі цей Основний закон». У цьому контексті варто звернути увагу на те, що відповідно до преамбули Основного Закону України «відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями» усвідомлює саме Верховна Рада України від імені Українського народу, а не сам Український народ і кожен громадянин (якщо до Верховної Ради України, як органу державної влади, взагалі можна застосувати категорію «власної совісті»);

«.Кортеси схвалили, а іспанський народ затвердив наступну Конституцію.»;

«Уряд Республіки. запропонував, французький народ прийняв, Президент Республіки промульгував Конституційний закон, зміст якого подається.»;

«Вірменський народ. приймає Конституцію Республіки Вірменія»;

«Латвійський народ на своїх вільно обраних Установчих зборах встановив для себе наступну Конституцію держави.»;

«Ми, японський народ, діючи через посередництво наших належним чином обраних представників у Парламенті. проголошуємо, що народ наділений суверенною владою, і встановлюємо цю Конституцію.» Як відомо, Конституція Японії була прийнята у 1946 р. також парламентом, що видно навіть із наведеного тексту її преамбули. Але проголошений цією Конституцією принцип народного суверенітету, який реалізується в тому числі через представництво вільно обраних представників до Парламенту, чітко дотриманий і відповідним чином відображений.

До речі, доцільним було б проведення спеціальних наукових досліджень щодо психологічного впливу на свідомість громадян, у тому числі підростаючих поколінь, тексту преамбули Основного Закону держави. Так, наприклад, преамбула Конституції Японії видається більш «об’єднавчою» і «стимулюючою» до активних дій, ніж, на жаль, преамбула Основного Закону України. На нашу думку, преамбула до Основного Закону держави повинна містити цілі, завдання народу, нації, держави у глобалізованому світі, положення, які певним чином об’єднують суспільство і спрямовують його розвиток в єдиному заданому руслі. У преамбулі до Конституції України може також бути сформульована та сама загальнонаціональна українська ідея, яку ми так довго шукаємо і якої так не вистачає Українському народові для його самовизначення не лише в частині створення власної незалежної держави, а й у частині визначення стратегічних завдань та напрямів розвитку українського суспільства, цілі та мети існування України тощо. Текст преамбули до Основного Закону України, з якою кожного року ознайомлюються підростаючі покоління, повинен надихати кожного громадянина до активної громадянської позиції — докладання власних зусиль на шляху розвитку власної держави.

Отже, йдеться не про те, що Конституція України повинна була обов’язково прийматися (чи затверджуватися) на всеукраїнському референдумі, а лише про те, що реальним суб’єктом (носієм, «власником» і джерелом) всієї, і в тому числі установчої влади, звичайно, є Український народ. Верховна Рада України, безперечно, мала право, діючи від імені Українського народу, приймати Конституцію — Основний Закон України. Але первинним, верховним суб’єктом цієї установчої влади, безперечно, є народ, а Верховна Рада України завжди була і буде представницьким органом, органом вторинної, похідної влади. Тому, на нашу думку, преамбула Конституції України мала бути виписана за формулою: «Український народ — громадяни України всіх національностей. приймає цю Конституцію — Основний Закон України». Тоді кожен громадянин відчував би свою причетність до створення та розбудови власної держави, в тому числі прийняття Основного Закону.

Продовжуючи дослідження проблемних моментів імплементації принципу народного суверенітету в «тіло» Конституції України, варто було б зосередити нашу увагу на такому питанні. З огляду на те, що всі органи державної влади реалізують «вторинну» владу, яка є «похідною» від «носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні», то логічним було б вживання (фіксація) в Конституції України положення про те, що той чи інший орган державної влади (особливо склад якого безпосередньо обраний народом) діє «від імені Українського народу». Проте згідно з Основним Законом держави Верховна Рада України діяла від імені Українського народу лише один раз — приймаючи Конституцію України; в жодній же іншій нормі Конституції України не зафіксовано, що парламент діє від імені Українського народу; закони також не приймаються «іменем Українського народу»; Президент України діє «від імені держави» (ч. 1 ст. 102 Конституції України).

Більше того, навіть судові рішення ухвалюються судами не іменем Українського народу, а «іменем України» (ч. 5 ст. 124 Конституції). Тобто правосуддя здійснюється не за дорученням народу, який є єдиним джерелом всієї (і будь-якої) влади в Україні, а за дорученням і від імені держави. У цьому випадку з’являється риторичне запитання: як суд, діючи від імені держави, прийматиме рішення за позовом громадян до держави (чи за скаргою громадян на дії чи бездіяльність держави)? У такій справі суддя, фактично, є «представником» однієї зі сторін. Наступною і однією з обов’язкових характеристик народу як носія верховної влади (суверена) повинно бути його право і реально забезпечена можливість приймати обов’язкові до виконання на території України остаточні рішення. Проте така важлива ознака суверена прямо не передбачена в Конституції України ні для Українського народу, ні для територіальної громади, у зв’язку з чим це питання було предметом відповідного розгляду Конституційним Судом України.

Водночас для органів «вторинної», «похідної» від Українського народу влади Основний Закон України закріпив відповідні положення:

  • Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України (ч. 3 ст. 106);
  • Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання (ч. 1 ст. 117);
  • судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124);
  • Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим (ч. 3 ст. 136);
  • органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (ч. 1 ст. 144);
  • Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ч. 2 ст. 150).

Констатуємо факт відсутності у Конституції України положення про обов’язковість до виконання на території України законів, прийнятих Верховною Радою України та підписаних Президентом України (можливо, на думку розробників проекту Конституції, таке положення було б зайвим, враховуючи статус такого нормативно-правого акта як «закон»).

Прогалину ж у питанні закріплення на рівні Основного Закону України однієї з головних і, мабуть, найважливішої ознаки принципу народного суверенітету довелося усувати єдиному органу конституційної юрисдикції в Україні. Так, у абзаці 4 пп. 4.2 п. 4 мотивувальної частини свого Рішення [6] Конституційний Суд України дійшов висновку, що «результати народного волевиявлення, отримані через вибори й референдуми, є обов’язковими». Ґрунтуючись на цій позиції, в абзаці 4 п. 7 мотивувальної частини свого наступного рішення [15] Конституційний Суд України зробив висновок про те, що «рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів (внесення до них змін або скасування законів) є остаточним і не потребує затвердження або схвалення Верховною Радою України чи будь-якими іншими органами державної влади України». При цьому в п. 2 резолютивної частини йдеться про право народу «приймати закони України (вносити до них зміни)», а в п. 3 резолютивної частини зазначено, що «рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів є остаточним і не потребує будь-якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України». Таким чином, право народу «скасовувати закони» не відображене у резолютивній частині цього рішення, що є нелогічним і непослідовним «упущенням», яке може спровокувати в подальшому аналогічні конституційні подання.

Водночас нез’ясованим залишилося питання про «обов’язковість» і «ос- таточність» рішень місцевого референдуму, що в майбутньому також може призвести до виникнення відповідного конституційного процесу. Згідно з ч. 1 ст. 144 Конституції України обов’язкові до виконання на відповідній території рішення мають право приймати лише органи місцевого самоврядування. Отже, постає запитання — в якому порядку і яким способом територіальна громада може реалізувати свою владу безпосередньо, а не через орган місцевого самоврядування? Чи може територіальна громада самостійно прийняти відповідний нормативний акт, який буде обов’язковим до виконання на відповідній території, в тому числі органом місцевого самоврядування (наприклад статут територіальної громади)?

Другою обов’язковою ознакою принципу народного суверенітету є повнота влади Українського народу. Конституційний Суд України у п. 1 резолютивної частини свого Рішення [14] таку характеристику суверенітету як «повнота» влади подає через формулювання «вся влада», а у пп. 2.1 п. 2 свого іншого Рішення [16] вже використовує формулювання «вся повнота і верховенство влади в Україні належить народу». Проте зміст цієї ознаки народного суверенітету, на жаль, офіційно не розтлумачений.

У зв’язку із зазначеним виникають питання щодо обсягу та «обмеженості» чи «необмеженості» влади Українського народу. Тобто чи має народ беззаперечне право реалізувати «безпосередньо» будь-яке повноваження будь-якої гілки влади — законодавчої, виконавчої чи судової´? Та чи має Український народ такі права (повноваження), які не передбачені Конституцією України для жодної з гілок влади? З одного боку, системне тлумачення Конституції України дає можливість ствердно відповісти на перше запитання, а володіння «необмеженою» владою логічно випливає з відомого у світовій практиці загально-правового ліберально-демократичного принципу — «громадянам дозволено все, що не забороно законом». Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 22 Основного Закону України «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними», а згідно з ч. 4 ст. 15 Конституції «держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України». Проте, з другого боку, «існують різні, нерідко протилежні позиції та точки зору щодо кола питань, які можуть вирішуватися всеукраїнським референдумом, зокрема можливості прийняття всеукраїнським референдумом законів України, а також порядку впровадження та оформлення рішень всеукраїнського референдуму» (цитата з конституційного подання Президента України, яке стало приводом для розгляду Конституційним Судом України справи щодо офіційного тлумачення деяких положень Конституції України та винесення ним 16 квітня 2008 р. відповідного Рішення [15]). У контексті тлумачення відповідних положень суб’єкт права на конституційне подання просив дати відповідь, зокрема, на таке запитання: «Чи є можливим здійснення народом України як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні законодавчої влади безпосередньо і, зокрема, прийняття всеукраїнським референдумом законів України?» До речі, варто зауважити, що це не питання порядку, форм чи способу «здійснення» народом своєї влади (тобто народовладдя), а питання саме змісту та обсягу народного суверенітету.

Конституційний Суд України у п. 2 резолютивної частини свого Рішення надав «позитивну» відповідь на поставлене перед ним питання: «.народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України». Таким чином, виходить, що Український народ має право приймати закони на всеукраїнському референдумі, але поки відповідний порядок не буде затверджений представницьким органом Українського народу (суб’єктом «вторинної», «похідної», «встановленої» влади), то «носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні» (суб’єкт «первинної» влади) не має можливості реалізувати відповідне право. Зрозуміло, що повноваження без можливості його реалізації означає відсутність цього повноваження. Отже, на нашу думку, це прямий шлях до потенційного обмеження верховної влади Українського народу.

Аналогічну позицію Конституційний Суд України зафіксував не в одному своєму рішенні:

  • «влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України.» (абзац 3 п. 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України [6]);
  • «влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України» (абзац 5 п. 4.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України [6]);
  • «прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України» (абзац 6 п. 4 Рішення Конституційного Суду України [15]).

Реальним і показовим фактом такого (не потенційного, а вже реалізованого у законі) обмеження, на нашу думку, є Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. Згідно з ч. 1 ст. 19 цього Закону «конституцію» місцевого самоврядування — статут територіальної громади — «може прийняти» «представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього Закону». А щоб остаточно впевнитися в тому, що «може прийняти» це не «одна з форм» його прийняття, поглянемо на ст. 26 цього Закону. Згідно з п. 26 ч. 1 цієї статті «затвердження статуту територіальної громади» є «виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад». Таким чином, щоб, наприклад, територіальна громада будь-якого села змогла реалізувати своє конституційне право на здійснення «установчої» влади на місцевому рівні шляхом прийняття статуту територіальної громади, спочатку доведеться дочекатися рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності зазначених вище положень Закону України «Про місцеве самоврядування».

У зв’язку із зазначеним виникає багато серйозних теоретичних і практичних запитань, які потребують більш широкого і глибокого дослідження, ніж дозволяє формат і обсяг однієї статті. І якщо наука конституційного права не надасть чіткі та системні відповідні на окреслені (і не окреслені в цій статті) запитання реалізації принципу народного суверенітету, то у практиці державного будівництва та управління державними справами постійно виникатимуть серйозні проблеми, а їх періодичне несистемне вирішення може призвести до порушення всього механізму управління державою.

Таким чином, можна підбити підсумки проведеного дослідження і зробити такі теоретичні та практичні висновки і пропозиції щодо внесення змін до Конституції України:

  1. Закріпивши (задекларувавши) у ч. 2 ст. 5 Конституції України принцип народного суверенітету, ми так і не змогли за 15 років остаточно, чітко і системно визначити його суть і, тим більше, адекватно впровадити його реалізацію в механізм управління державними справами. До сьогодні перевагу у прийнятті владних рішень із конкретних справ державного управління має не Український народ, а його представницькі органи. І питання не в тому, чи готові й здатні громадяни самостійно (безпосередньо) приймати доленосні для держави чи відповідної адміністративно-територіальної одиниці рішення, в тому числі на відповідних референдумах, а в тому, чи готові органи державної влади і відповідні посадові особи визнати всю верховну владу в Україні за Українським народом (на державному і місцевому рівнях) і сприймати його безпосередні рішення як обов’язкові до виконання?!
  2. Всі окреслені нами в цій статті проблемні чи неврегульовані в Основному Законі питання щодо втілення принципу народного суверенітету є важливими, оскільки визначають «ідеологічну» основу не лише Конституції України, а й всього законодавства, наповнюють «фундамент» народовладдя конкретним обсягом і юридичним змістом, задають тон всій системі конституційно-правового та законодавчого регулювання владних відносин у державі.
  3. Преамбулу Конституції України варто виписати (з урахуванням принципу народного суверенітету) за формулою «Український народ — громадяни України всіх національностей. приймає цю Конституцію — Основний Закон України», залучивши до складання її тексту професійних психологів, та з можливим відображенням в її тексті загальнонаціональної української ідеї.
  4. З метою забезпечення чіткості принципу народного суверенітету, імплементації його основних ознак у «тіло» Основного Закону та «заохочення прямого народовладдя» пропонуємо внести такі зміни до Конституції України:

1) викласти ч. 2 ст. 6 у такій редакції: «органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження від імені Українського народу в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів»;

2) ст. 69 доповнити ч. 2 такого змісту: «Результати народного волевиявлення є обов’язковими до виконання на території України»;

3) у ч. 5 ст. 124 слова «іменем України» замінити словами «іменем Українського народу».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Модернізація України — наш стратегічний вибір : щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. — К., 2011. — 416 с.
  2. Мірошниченко Ю. Р. Суверенітет народу — визначальна категорія конституційного права та її наукові перспективи // Наука конституційного права України : сучасний стан та напрямки розвитку : матеріали виступів учасників «круглого столу» / за ред. А. П. Гетьмана. — Х., 2009. — С. 26-29.
  3. Энциклопедический юридический словарь / под общ. ред. В. Е. Крутских. — 2-е изд. — М., 1998. — 368 с.
  4. Шляхтун П. П.Конституційне право : словник термінів. — К., 2005. — 568 с.
  5. Юридична енциклопедія. — К., 2002. — Т. 4 «Н-П». — 720 с.
  6. Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом)
  7. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 2003. — Т. 5 «П-С». — 736 с.
  8. Сліденко І. Д. Теоретичні та конституційні засади народного суверенітету // Конституція і народний суверенітет в Україні : проблеми теорії і практики реалізації : зб. наук. пр. / за заг. ред. В. М. Кампа, М. В. Савчина. — К., 2008. — 249 с.
  9. Конституционное развитие в соверменном мире. Основные тенденции / Р. В. Енгибарян. — М., 2007. — 496 с.
  10. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України : підруч. / за заг. ред. В. Ф. По- горілка. — К., 2006. — 344 с.
  11. Тодика О. Ю. Народовладдя на трансформаційному етапі розвитку держави і суспільства : моногр. / за ред. О. В. Петришина, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України. — Х., 2007. — 480 с.
  12. Стрижак А. А. Без права на помилку : Конституційний Суд України у 2007-2010 роках : вибр. наук. пр., інтерв’ю та публ. — К., 2010. — 258 с.
  13. Селіванов А. О. Конституція. Громадянин. Суд. Професійні та суспільні погляди. — К., 2009. — 560 с.
  14. Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 1997 р. № 3-зп (справа щодо консти- туційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України)
  15. Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів Україні на референдумі)
  16. Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2009 р. № 14-рп/2009
загрузка...
Top