Природно-правова очевидність та її юридична позитивація

Проблема втілення до юридичних, загальносоціальних («природних») явищ у позитивно-правову реальність вже ставала предметом вивчення у вітчизняній юриспруденції. Серед досліджень цього спрямування насамперед слід назвати ті, в яких розглядаються буттєві (загальноонтичні) й соціально-емпіричні основи та сутність природних прав людини у зв´язку з засобами їх юридичної охорони й захисту (Д. А. Гудима, О. В. Грищук, С. П. Добрянський, П. М. Рабінович, Л. В. Ярмол) [1]. Значна частина згаданих вище праць торкається, насамперед, відображення згаданих явищ у законодавстві. Тому особливий інтерес становлять публікації, в яких розглядаються зв´язки між феноменами, відображенням яких є концепції природного права, із іншими формами юридичної практики (О. М. Костенко, С. С. Сливка, С. П. Погребняк, С. В. Шевчук) [2], а також із методологією вироблення юридичних рішень(В.В.Трутень)[3].

Однак така природно-правова категорія як очевидність дотепер практично не привертала уваги дослідників-правознавців. Зокрема залишаються маловивченими як загальносоціальні характеристики того явища, котре відображається за посередництвом цього поняття, так і специфічні форми втілення очевидного у державно-правову реальність.

З´ясування означених питань, власне, й становить мету пропонованої статті.

Очевидність, буденне знання, здоровий глузд

У європейській правовій традиції одним із неодмінних модусів нормативних положень, що зазвичай інтерпретуються як природно-правові засади, виступає їх очевидність. Такий підхід має своїм історичним корінням ще римську юриспруденцію [4] та набув особливого поширення за доби європейського Просвітництва [5], що знайшло своє відображення й у політико-правових актах цієї доби. Так, у Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки 1776 р. після посилання на природні й божественні закони проголошується: «Ми вважаємо очевидними наступні істини: усі люди створені рівними, і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя...». З преамбули ж Декларації прав людини і громадянина 1789 р. випливає, що, на противагу «невігластву», цей документ вміщує розумні, «прості й незаперечні» начала, тобто такі, що є очевидними для широких суспільних верств [6].

Стосовно практико-юридичних аспектів поняття очевидності суттєвим видається зауваження сучасного філософа А. З. Черняка про те, що «... під «очевидністю» можна розуміти не тільки дещо, дане нам в особистих переживаннях, але й відповідне значення, яке функціонує інтерсуб´єктивно у людській спільноті» [7]. Очевидні (або ж «самоочевидні») компоненти змісту свідомості відображаються в епістемології поняттям буденного знання. «Регулятором обґрунтованості буденного знання, його впорядкованості й ефективності є те, що називають «здоровим глуздом». Це словосполучення зазвичай означає таку, що стихійно склалась і не оформлену явним чином сукупність уявлень певної групи людей про сутність речей та явищ, із якими вони взаємодіють, і про найбільш оптимальні способи їхніх дій». Формами, в яких виявляються відповідні поведінкові «очевидності», виступають узвичаєння, звичаї, традиції та інші нормативні вияви загальносоціальної практики [8].

 

Засоби юридико-технічної формалізації очевидності

Встановивши зв´язок між очевидністю, буденним знанням та здоровим глуздом можна перейти до огляду юридичних засобів формалізації цих «природних» (для конкретно-історичних умов) данностей. До таких засобів належать, насамперед, поняття «явне» й «очевидне», котрі в юридико-технічному плані постають як терміни, що використовуються у складі низки терміносполучень, у яких вони набувають певного специфічного значення (наприклад, «явно злочинний наказ», «явна несправедливість вироку», «явно завищені витрати»).

В українській мові поняття «явне» й «очевидне» є синонімічними, з огляду на що з´ясування змісту одного з них дозволяє певним чином уточнити значення іншого [9]. Загалом погоджуючись із поширеною інтерпретацією очевидності як деякої безпосередньої достовірності [10], зауважимо, що очевидність у жодному разі не зводиться до достовірності чуттєво-матеріальної (очевидність емпіричних фактів), оскільки у багатьох ситуаціях «очевидність» спирається на певне передрозуміння, яке зумовлюється чи то практичним досвідом, чи умоглядно-теоретичним пізнанням (типовим прикладом може слугувати наведене в одному з рішень КСУ посилання на очевидність «практичної необхідності офіційного тлумачення») [11].

У контексті нашого дослідження необхідно з´ясувати ту роль, що її згадані поняття відіграють у виробленні юридичних рішень, виявивши при цьому їх специфіку як природно-правових категорій.

Отож, спробуємо уточнити особливості юридичного значення поняття очевидного, звернувшись до матеріалів вітчизняної правотворчої й правозастосовної практики. На наш погляд, результати такого аналізу [12] дозволяють умовно співвіднести усі випадки використання понять «очевидного» та «явного» в юридичній практиці із трьома групами їх значень (між якими, втім, немає жорсткої межі).

Схарактеризуємо стисло кожну з них.

Загальна очевидність

У цьому випадку юридичні уявлення про очевидне співвідносяться із загальнопоширеними, типовими для масової суспільної свідомості (принаймні, для свідомості широкого кола учасників суспільних відносин) значеннями, смислами певних дій, явищ, процесів. В українському законодавстві вживаються, зокрема, терміносполучення «жінки з явними ознаками вагітності», «особи з явними ознаками інвалідності» (ст. 425 МК); «явна небезпека для життя» (ст. 153 КЗпП); «очевидна арифметична помилка» (ст. 160 КАС); «явні сліди злочину» (ст. 106 КПК); «явна неповага до суспільства» (ст. 296 КК); «явне пошкодження багажу» (ст. 190 КТМ) та ін. У практиці вищих судових інстанцій використовуються також посилання на «очевидну невідповідність грошового знака чи державного цінного папера справжнім»; «психічний стан, що не становить очевидної небезпеки» тощо.

Розглядувані значення понять очевидного та явного не слід змішувати з тими випадками, коли юридичне значення отримує суб´єктивна інтелектуальна очевидність як внутрішня переконаність особи в наявності певних юридичних чи фактичних обставин (такий різновид очевидності об´єктивується, наприклад, в інституті відповідальності за винесення завідомо неправосудного рішення чи вироку). Тут очевидність позбавлена всезагального характеру, а натомість виступає виключно ситуативним та індивідуально-суб´єктивним елементом конкретного юридичного складу. Натомість, очевидність як природно-правова категорія характеризується, власне, своїм інтерсуб´єктивним значенням, яке є загальним, спільним для уявлень відповідного кола суб´єктів, а отже, є об´єктивним стосовно свідомості кожного окремого індивіда.

У цих випадках категорії явного й очевидного виражають такий модус (особливий тип) раціональності як практичний розсудок, «здоровий глузд». Перефразовуючи термінологію римських юристів можна сказати, що йдеться про «розуміння того, що розуміють усі» (Б. ХХІІ.УІ.9). Для сучасної правореалізаційної й правозастосовної юридичної практики такий підхід залишається цілком прийнятним, виходячи, насамперед, із суто практичних міркувань.

Спеціалізована очевидність

Яскравою ілюстрацією «спеціалізованого» — так би мовити, професійного — розуміння очевидності може слугувати наступне положення, наведене у Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 р. № 3687-ХІІ: «Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки». У цьому випадку, на відміну від попереднього, коло суб´єктів-носіїв «очевидних уявлень» звужене лише до фахівців відповідного профілю (в контексті цитованого закону йдеться про певні галузі технології). Таке звуження відбувається у будь-яких випадках, коли від учасників правовідносин чи правозастосовувачів вимагаються певні спеціальні знання. Відповідно може йтися, скажімо, про очевидність інженерно-технічну («явна неможливість закінчення роботи у строк» (ст. 849 ЦК), економічну («явно завищені витрати»), юридичну («очевидні ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності» (ст. 117 КАС); «очевидна незаконність» (ст. 303 ЦПК)) тощо. Останній різновид очевидності відображено, зокрема, в актах вищих органів судової влади України, у яких наводяться посилання на «угоду, яка явно ущемляє законні права співвласників», «запитання, що явно виходять за межі справи», «явно необґрунтовані звернення», «явне і умисне нехтування вимогами закону», «очевидне порушення митних правил», «явну неконституційність норми», «явний вихід за межі наданих прав або повноважень» та ін.

Безперечно, в кожному разі необхідний ступінь обізнаності у певній сфері може відрізнятись. Так, наприклад, стосовно митних правил, згідно з принципом «незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності за його порушення», йдеться про знання саме тих правил, котрі регулюють поведінку учасників митних правовідносин. Ясна річ, обсяг таких знань обмежується виключно необхідністю виконання обов´язків, встановлених законом, — на наш погляд, за умови, що останній відповідає якісним характеристикам поняття «закон» [13]. Адже, взагалі кажучи, поведінка, що відповідає саме таким обов´язкам, власне й становить зміст «правомірних очікувань» з боку держави стосовно учасників правовідносин.

У випадках же, коли йдеться, наприклад, про «явні недоліки роботи» (ст. 853 ЦК), їх очевидність залежить від характеру роботи, від ступеня її спеціалізованості. Однак відомо, що загальною тенденцією сучасного технологічно-цивілізаційного розвитку є дедалі більше зростання рівня складності тієї інформації, знання якої є необхідним для безпечного існування учасників суспільних відносин, для реалізації їх потреб та ефективного здійснення ними своїх інтересів.

Таким чином, оцінювальна категорія очевидного виявляється пов´язаною з діючими у конкретному суспільстві стандартами обізнаності. Відтак необхідні для участі у відповідних суспільних відносинах зміст та обсяг обізнаності становлять когнітивну основу стандартів очевидності та виступають емпіричною основою нормативних образів «розумного учасника» правовідносин. У свою чергу, такі зміст та обсяг істотно зумовлюються типовими конкретно-історичними особливостями тих чи інших суспільних відносин (економічних, політичних, сімейних тощо). Так, наприклад, стосовно конструкції «явної злочинності наказу чи розпорядження»(ст.60КонституціїУкраїни, ст. 41 КК) слід вказати на слушне зауваження представників науки кримінального права про те, що визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинної (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки потребам суспільного розвитку [14]. Однак у кожен конкретний момент часу існує такий ступінь загальної професійної обізнаності, який дозволяє оцінити відданий наказ на предмет його явної протизаконності чи злочинності. З огляду на це у низці міжнародно-правових актів та документів (Статут Міжнародного військового трибуналу для суду та покарання головних військових злочинців європейських країн осі (1945); Декларація про поліцію, затверджена Резолюцією № 690 (1979) Парламентської Асамблеї Ради Європи (1979 р.); Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, затверджений Резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї ООН (1979 р.); Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку, прийняті восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками (1990 р.) та ін.) знайшла своє втілення так звана «доктрина розумних багнетів», суть якої полягає в обов´язку військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, органів державної безпеки відмовитись від виконання явно злочинних (явно протизаконних) наказів [15].

 

Індивідуальні стандарти очевидності

Існує чимало й таких випадків, коли стандарти обізнаності визначаються ще й особливостями індивідуального сприйняття, зокрема якщо йдеться про відносини особистісного характеру, відносини між людиною й державою, а також про інші правовідносини, в яких, з огляду на типове співвідношення реальних владних можливостей їх учасників, людина виступає соціально слабшою стороною. У наведених випадках правозастосовувачем має бути відшуканий індивідуальний стандарт очевидності, тобто визначено зміст та обсяг таких сприйняттів та уявлень, котрі моглийповинні визначати поведінку конкретного учасника правовідносин.

Так, наприклад, гіпотеза норми, вміщеної у ч. 5 ст. 41 КК, передбачає випадки, коли «особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження», що свідчить про надання законодавцем юридичного значення індивідуальним та суб´єктивним властивостям людини. Водночас тут є суттєвою об´єктивна неможливість усвідомлення, описана за посередництвом конструкції «і не могла усвідомлювати», яка свідчить про невипадковий, не залежний від вольової спрямованості індивідуальної психіки, стан обізнаності або ж про рівень інтелектуального розвитку. Загалом можна погодитись із висловленою в юридичній доктрині думкою про те, що згадана норма розрахована на такі випадки, коли злочинність наказу не є очевидною (О. О. Дудоров) [16]. Однак при цьому слід зробити важливе уточнення: не є очевидною саме для певної особи. Адже в будь-якому випадку завданням правозастосовувача — особливо у кримінальних справах — є з´ясування всіх обставин, від яких залежить можливість притягнення особи до відповідальності, зокрема рівня її поінформованості про можливі наслідки її поведінки. Не можна виключати випадків, коли такий рівень з незалежних від людини причин не дозволив їй усвідомити злочинний характер відповідного наказу. Тому кваліфікація наказу чи розпорядження як явно злочинних має здійснюватись лише з урахуванням всіх обставин справи, зокрема тих, поінформованість щодо яких є необхідною умовою оцінки відповідності наказу мінімальним стандартам моральності й правомірності.

Аналіз чинного законодавства свідчить про кількісне домінування тих випадків, коли терміни «явне» та «очевидне» вживаються у заперечувальному, «негативному» — з правової чи моральної позиції — значенні («очевидні порушення правил», «очевидне порушення строків», «явно непристойна поведінка», «явна зневага» та ін.), порівняно з тими випадками, коли вони відображають юридично чи морально нейтральні ситуації. Це дає підстави для висновку про таку характерну ознаку понять очевидного (явного), яку можна позначити як транскордонність. Йдеться про те, що уявлення про очевидність тих чи інших обставин пов´язуються з найбільш істотними порушеннями соціонормативних меж поведінки або ж з іншими граничними виявами певних якостей, дій, явищ чи процесів, що мають соціонормативне значення. Сам ступінь, міра виявлення названими феноменами своєї якісної визначеності сягає настільки високого рівня, що визнання відповідної якості — у конкретно-історичних рамках —стає домінуючим, а відтак може вважатись безспірним. Тобто, за загальним правилом, зазначені категорії відображають ситуації, коли поведінка особи настільки виходить за рамки дозволеного, що факт такого порушення — як вважається — повинен бути достовірним для будь-якого учасника відповідних правовідносин (законодавець у таких випадках говорить про явну (очевидну) «протизаконність» або ж про «проти-правність», «несправедливість», «непристойність» тощо); така достовірність може стосуватись інших граничних проявів тих властивостей дій, явищ, процесів, котрим надається юридичне значення.

 

Тут правотворча й правозастосовна практика апелюють до типового соціонормативного досвіду, яким в одних випадках виступає досвід юридичний, а в інших — моральнісний. На правозастосовному рівні «явна несправедливість», так само як і «явна незаконність», поведінки встановлюються за допомогою морально-правової інтуїції, опертої на загальні уявлення про законослухняну (правозгідну) чи моральнісно допустиму поведінку.

У юснатуралістичній традиції «природність» правової — як і загалом со-ціонормативної — очевидності виражає її загальний (втім у конкретних часових та просторових межах!) характер. В умовах соціальної дифренціації вельми проблематичним моментом є змістовна конкретизація «загальноочевидних» уявлень. Попри всю складність цієї процедури, зазначимо, що, на наш погляд, у суто практичному аспекті адекватне застосування юридичних норм, сформульованих із використанням понять явного й очевидного, має бути зорієнтованим на виявлення деякого «мінімального спільного змісту» відповідних суспільних уявлень. Інакше кажучи, уявлень такого змісту, який збігався б для панівної більшості учасників відповідних відносин. Засобом такого виявлення може бути, зокрема, моделювання «граничних» ситуацій, стосовно яких вимірювання всезагальної чи спеціальної очевидності не становить особливих труднощів.

Об´єктивні основи правових очевидностей

Наведені вище групи значень понять явного й очевидного характеризують їх використання у позитивному праві. Спроба ж докладніше з´ясувати питання про неконвенційні основи правових очевидностей виявляє один з найбільш проблемних моментів природно-правового осмислення цього феномена. Адже річ у тім, що вже основний зміст останнього поняття вказує на гносеологічний, а відтак і суб´єктивний характер відображуваного в ньому явища. Виявлення очевидності неминуче пов´язано зі сферою суспільних уявлень, із сприйняттям суспільною свідомістю тих чи інших фактів — явищ, процесів матеріального світу. Так, якщо засада розумності у праві стосується, насамперед, самої поведінки, то, натомість, засада очевидності, стосується відображення такої поведінки (або ж інших явищ) деякою типовою свідомістю. «Логіка задає для певних типів ситуацій (для кожного типу ситуацій може бути встановлена своя логіка — наприклад, для ситуації конституювання — логіка конституювання, а формальна логіка — для ситуацій вираження думки в понятті) певні закономірності, які характеризують, зокрема, дану ситуацію як «тип». Аналіз типових закономірностей є суттєво важливим для прояснення генезису відповідних очевидностей, котрі знаходяться в основі даної ситуації, — зрозумілих як типові очевидності»(курсив наш. — С. Р.) [17]. Отже, в одному випадку йдеться про типовий образ дій, а в іншому — про їх типове сприйняття.

Відтак виявляється, що природа правової очевидності є суб´єкт-об´єктною, а об´єктивність очевидності неминуче має суб´єктивний характер. Втім сказане аж ніяк не може розглядатись як заперечення об´єктивного характеру очевидності. Радше це лише з особливою наочністю виявляє діалектичну тотожність об´єктивного й суб´єктивного у праві. Адже не можна забувати, що будь-який пошук об´єктивних, незалежних від людської свідомості, засад права здійснюватиметься не інакше, як за посередництвомтієї ж таки свідомості. Отже, в практичному аспекті йдеться лише про те, яким чином суб´єктивно очевидне набуває загальнозначущої об´єктивності.

 

Провідною формою такої об´єктивації постає колективний соціальний досвід, в якому й фіксуються уявлення про ті чи інші очевидності. Власне загальний характер такого досвіду й виступає соціально-суб´єктним виявом його об´єктивності, тоді як потреби суспільної практики (зокрема господарського обороту чи владного управління) становлять, так би мовити, «матеріальне» («природне») джерело такої об´єктивності.

У позитивному праві очевидність об´єктивується, зокрема, у неспростовних презумпціях, котрі покладаються до основи норм та інститутів права (скажімо, презумпція психо- й фізіологічної нездатності малолітніх до створення власної сім´ї); однією з характерних форм, в яких колективному досвіду надається юридичне значення, виступають, наприклад, ті процесуальні норми, котрі звільняють від доказування загальновідомих фактів (ч. 2 ст. 61 ЦПК).

Висновки

Природно-правовий характер очевидного зумовлюється об´єктивністю й загальністю того інтерсуб´єктивного значення, яке є спільним, однаковим для уявлень відповідного кола учасників суспільних відносин.

«Природною» основою таких уявлень виступають нагальні потреби суспільної практики, які формують когнітивну основу стандартів очевидності, визначаючи необхідний для участі у відповідних суспільних відносинах зміст та обсяг обізнаності, поінформованості суб´єктів. Така обізнаність, у свою чергу, виступає також емпіричною основою нормативно-правових образів «розумного учасника» правовідносин. З огляду на це одним з напрямів подальшого дослідження розглядуваної проблематики є звязок правових концепцій розумості й очевидності.

Потреби юридичної практики вимагають змістовного обмеження й конкретизації загального поняття очевидності. Таке обмеження може здійснюватись як за рахунок звуження кола учасників типових суспільних відносин, чиє сприйняття береться до уваги, так і, у відповідних випадках, за рахунок урахування особливостей індивідуального сприйняття у їх учасників. Так, загальні стандарти юридично значущої очевидності знаходять найбільш широке застосування у господарських правовідносинах та й загалом у тих відносинах, у яких загальносуспільні інтереси правового регулювання («спільне благо») дозволяють не надавати нормативного значення особистісним чинникам.

Одним із проявів гуманістичних тенденцій сучасного правового розвитку є те, що у низці правовідносин саме таким чинникам надається юридичне значення. Зокрема йдеться, по-перше, про правовідносини суто особистісного (міжособистісного) характеру; по-друге, про відносини між людиною й державою; по-третє, про деякі інші правовідносини, в яких, з огляду на типове співвідношення реальних владних можливостей їх учасників, людина виступає соціально слабшою стороною. У таких ситуаціях індивідуалізація стандартів явного й очевидного спрямована на виявлення об´єктивних, не залежних від актуально наявної волі людини особливостей індивідуального сприйняття й слугує засобом вирівнювання істотних відмінностей у фактичному становищі учасників правовідносин і сприяє гуманізації сучасного правового регулювання.

Водночас при такій трансформації загальноочевидного в індивідуально-очевидне відбувається, з одного боку, конкретизація визнаних суспільством стандартів обізнаності, а з іншого — їх змістовне збагачення.

 

 

ПРИМІТКИ

1. Див. напр.: Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософські проблеми / О. В. Гри-щук. — К. : Атіка, 2007; Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини / С. П. Добрянський. — Л. : Астрон, 2006; Рабінович П. М. Права людини: соціально-ан-тропологічнийвимір /П.М.Рабінович,Д.А.Гудима, С. П. Добрянський[та ін.]. — Л.: Світ,2006.

 

2. Костенко О. М. Природні і людські фактори у праві: дослідження з позиції соціального натуралізму / О. М. Костенко // Вісник HAH України. — 2005. — № 8. — С. 25—35; Погреб-няк С. П. Основоположні принципи права (змістовнахарактеристика) /С.П.Погребняк. — Х.:Право,2008;СливкаС.С.Філософські аспекти зловживання нормами позитивного права / С. С. Сливка // Наук. вісн. Львівського держ. ун-ту внутр. справ. — 2006. — № 1. — С. 310—316; Шевчук С. Судова правотворчість: сучасний досвід і перспективи в Україні / С. Шевчук. — К. : Реферат, 2007. — С. 51 — 74.

3. Трутень В. Вадемекум методології приватного права / В. Трутень // Матер. ХНІ регіональної наук.-практ. конф. «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні (Львів, 8—9 лютого 2007 р.). — Л., 2007. — С. 77—79.

4. Рабінович С. Нормативні образи «природного»: римське право і сучасність / С. Рабіно-вич // Вісник АПрН України. — 2008. — № 2 (53). — C. 52—53.

5. Лавджой А. Великая цепь бытия. История идеи [Електронний ресурс] / А. Лавджой ; пер. В. Софронова-Антомони. — М. : Дом интеллектуальной книги, 2001. — Режим доступу : http://www.psylib.ukrweb.net/books/loveioy/txt10.htm

 

6. Конституции и законодательные акты буржуазных государств XVII—XIX вв. — М.,1957. — С. 167.

7. Черняк А. 3. Проблема очевидности [Електронний ресурс] / А. 3. Черняк. — Режим доступу : http://www.i-u.ru/biblio/download.aspx?id=2665

 

8. Семаш А. Ю. Трансформация обыденного знания, или Наука в популярном изложении. Просветительская роль популяризации научных знаний в СМИ / А. Ю. Семаш // Инновации иобразование :сб. матер. конф.Сер.«Symposium». — Вып. 29. — СПб.:Санкт-Петербургское философское общество, 2003. — С. 413—420.

9. Полюга Л. М. Словник синонімів української мови / Л. М. Полюга. — К. : Довіра,2001. — С. 237, 377.

10. Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. — К. : Вид-во «Академія наук Української РСР», 1973. — С. 307.

11. Офіційний вісник України. — 1999. — № 27. — Ст. 177.

12. Грох О. А. Оцінювальні поняття «явне» та «очевидне» в праві України : дипломна робота для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «Спеціаліст» за спеціальністю «Правознавство» // Львів. держ. ін-т новітніх технологій та управління ім. В. Чорновола. Юридичний ф-т. — Л.,2008.

13. «Санди Таймс» (The Sunday Times) против Соединенного Королевства : судебное решение от 26.04.1979 г. // Европейский суд по правам человека. Избр. решения : в 2 т. — Т.1. — М. : НОРМА, 2000. — С. 201—202.

14.Кримінальне правоУкраїни.Загальначастина :підруч. /М.І.Бажанов,Ю.В.Баулін, В. І. Борисов та ін. — К.—Х. : Юрінком Інтер—Право,2003. — С. 65.

15. Гориславський К. О. Право людини на самозахист життя і здоров´я від протиправних посягань : монографія / К. О. Гориславський, В. В. Конопльов. — Сімферополь : Сімферопольська міська друкарня (СГТ), 2007. — С. 123—124.

16. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — 3-е вид, перероб. та допов. — К. : Атіка, 2003. — С. 113.

17. Черняк А. 3. Проблема очевидности [Електронний ресурс] / А. 3. Черняк. — Режим доступу : http://www.i-u.ru/biblio/download.aspx?id=2665

 

загрузка...
Top