Принципи і норми міжнародного права як основа зовнішньополітичної діяльності України

Питання участі держави у міжна­родній діяльності давно й успішно досліджуються фахів­цями різних галузей. Проведений аналіз останніх публікацій засвідчив, що у сучасній науці конституційного права немає ґрунтовних наукових праць, присвячених розгляду консти­туційних основ і конституційно-пра­вового механізму здійснення зовніш­ньополітичної діяльності України у дусі чинної Конституції. Окремих ас­пектів цього питання торкались у своїх дослідженнях Ю. Барабаш, В. Дени­сов, А. Заєць, В. Коссей, О. Макаренко, П. Мартиненко, О. Назаренко, О. Рутецька-Ошуркевич, О. Сарган тощо. Значною мірою це пояснюється тим, що ця проблема знаходиться на стику кількох дисциплін. Зазначені обстави­ни зумовили актуальність цього дослідження.

Мета статті полягає у розгляді та аналізі загальновизнаних норм і прин­ципів міжнародного права, їх за­кріпленні у нормативно-правових ак­тах України, що визначають основні засади здійснення її зовнішньополі­тичної діяльності як суб´єкта міжна­родного права.

Зовнішньополітична діяльність держави як суб´єкта міжнародного права спрямована на реалізацію її національних цілей. Епоха глобаліза­ції дедалі більше зумовлює трансфор­мацію світу, взаємозалежність держав, викликаючи потребу у зміцненні сис­теми міжнародних відносин та здій­сненні їх правового регулювання. Все частіше поведінка суб´єктів міжнарод­ного права оцінюється за тим, на­скільки вони дотримуються основних принципів міжнародного права. Це вплинуло на зростання значення за­гальновизнаних норм і принципів, їх ролі та на способи їх створення.

Основні принципи міжнародного права з´явилися у міжнародному спіл­куванні як норми звичаєвого права. Л. Мінгазов із цього приводу зазначає, що їх виникнення зумовлене відсут­ністю в системі норм міжнародно-пра­вового регулювання органу, який ви­давав би обов´язкові для держав зако­ни, а тому самі суб´єкти шляхом узго­дження створюють для себе правила поведінки — норми міжнародного пра­ва [13, 102-107]. Загальновизнані принципи і загальновизнані норми -це поняття, які збігаються. Найваж­ливіші норми загального міжнародно­го права прийнято називати принци­пами [21, 28]. У системі норм міжна­родного права основні принципи ма­ють вищу нормативну силу, посідаючи в ієрархії міжнародно-правових норм найвищий ступінь, рівний консти­туційним нормам у внутрішньому праві.

Юристами-міжнародниками основ­ні принципи міжнародного права ро­зуміються і тлумачаться по-різному: «концентрований виклад та узагаль­нення загальновизнаних норм пове­дінки суб´єктів міжнародних відносин щодо найважливіших питань міжна­родного буття» [20, 124]; «система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб´єктами і є критерієм пра­вомірності міжнародних правотворчо-го та правозастосовного процесів, дійс­ності міжнародно-правових норм» [2, 196]; «концентровано виражені й уза­гальнені загальновизнані норми пове­дінки суб´єктів міжнародних відносин щодо найважливіших питань міжна­родного життя на певному історично­му етапі» [17, 257]; «загальновизнані норми загального змісту, що мають імперативний характер, подібно до конституційних норм у системі внут­рішнього права кожної окремої держа­ви» [9, 39-40]; «правило поведінки, що закріплює досягнутий рівень співро­бітництва держав, їх усезагальну зацікавленість у вирішенні актуальних питань і визначається як універсальне всіма чи більшістю держав, які широко представляють різні соціально-еко­номічні системи» [15, 25] тощо.

Ряд дослідників у галузях консти­туційного та міжнародного права (П. Мартиненко, М. Черкес) ють, що поняття основних принципів міжнародного права не має і не може мати нормативного визначення, а ли­ше доктринальне їх тлумачення [21, 83; 13]. Мабуть, слушною є думка В. Буткевича щодо неоднозначного ставлення в науці до основних прин­ципів міжнародного права, коли не ви­роблено їх сталого визначення [2, 191].

Як правило, основні принципи міжнародного права співвідносять із Статутом ООН, хоча деякі дослідники відносять їх формування до більш раннього періоду, коли застосовували­ся загальні принципи права, які визна­валися цивілізованими націями [21]. Відповідно до ст. 2 глави 1 «Цілі та принципи» Статуту ООН «для досяг­нення цілей, зазначених у ст. 1, Орга­нізація та її Члени діють відповідно до таких принципів» [19]: 1) суверенної рівності всіх членів; 2) добросовісного виконання прийнятих на себе зобов´я­зань; 3) вирішення міжнародних спо­рів мирними способами; 4) утримання у міжнародних стосунках від загрози силою чи її застосування проти тери­торіальної недоторканності чи полі­тичної незалежності будь-якої держа­ви; 5) надання допомоги ООН в усіх діях, що застосовуються відповідно до Статуту, й утримання від допомоги будь-якій державі, проти якої ООН проводить дії превентивного чи при­мусового характеру; 6) забезпечення дій держав, які не є членами ООН, відповідно до цих принципів для під­тримання міжнародного миру і безпе­ки; 7) заборона втручання ООН у справи, що знаходяться у внутрішній компетенції будь-якої держави.

Хоча у Статуті ООН вживається лише слово «принципи», у диплома­тичній практиці, юриспруденції, віт­чизняній літературі їх називають «основними принципами», а також нормами jus cogens, підкреслюючи цим їх універсальність, загальновизнаність та обов´язковість. Тобто ці принципи є «обов´язковою нормою міжнародного права, від виконання якої жодна нація не може звільнити себе або не може бути звільнена іншими націями» [19], переважають над іншими джерелами міжнародного права та позбавляють законної сили міжнародні угоди й інші норми міжнародного права, які супе­речать їм.

У зв´язку з цим доречним буде вис­ловлювання Д. Левіна щодо принципу міжнародного права, який є «не теоре­тичним постулатом, не вихідним положенням для аргументації, а пра­вовою нормою більш загального характеру, що лежить в основі спеціальних норм» [9, 39].

Перелік та інтерпретацію основних принципів міжнародного права було розширено в інших важливих міжна­родно-правових актах, до яких нале­жать Декларація про основні принци­пи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р., Заключний акт Наради з без­пеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р. [5; 6].

Основними принципами міжнарод­ного права проголошувались: 1) неза-стосування сили або загрози силою; 2) мирного вирішення міжнародних спорів; 3) невтручання у внутрішню компетенцію будь-якої держави; 4) спів­робітництва держав; 5) рівноправності й самовизначення народів; 6) суверен­ної рівності держав; 7) сумлінного ви­конання зобов´язань, прийнятих від­повідно до Статуту ООН; 8) непоруш­ності кордонів; 9) поваги прав людини й основних свобод, зокрема свобода думки, совісті, релігії та переконання; 10) територіальної цілісності держав.

Ці принципи є результатом узго­дженої волі держав, що належать до різних соціально-економічних систем, прийняті як універсальні всіма без ви­нятку суб´єктами міжнародного права [2,205; 15, 11].

Становлення і визнання нових принципів та норм, упровадження їх у життя є досить тривалою процеду­рою. Не новою і досить поширеною в юридичній літературі є думка про зростання кількості та значення за­гальновизнаних принципів міжнарод­ного права, які мають керувати зовнішньою політикою держави. Ра­дянський учений А. Купчишин у своєму дисертаційному дослідженні ще у 1977 р. висловив думку про те, що якщо держави починають визнава­ти зовнішньополітичний правовий принцип однієї чи декількох держав, то це є свідченням того, що відбу­вається процес створення нового принципу [8]. Загальні (імперативні) принципи міжнародного права визна­чають юридичну основу прав та обов´язків держав.

Згідно з думкою Д. Левіна, на про­цес створення норм міжнародного права значний вплив мають суспіль­ний устрій держав, що беруть участь у міжнародних відносинах, їх політика, зокрема внутрішня, принципи і систе­ма їх внутрішнього права, що відобра­жається на їх міжнародно-правових позиціях, керуючись цілями і принци­пами їх зовнішньої політики [9, 34-35].

В. Семенов та О. Прагнюк зазнача­ють, що обов´язковий характер прин­ципів права для всіх суб´єктів сприяє стабілізації міжнародних відносин та їх розвитку [16]. У Віденській кон­венції про право міжнародних дого­ворів від 23 травня 1969 р. введено ст. 64 «Виникнення нової імператив­ної норми загального міжнародного права (jus cogens)», у якій зазначено: «Якщо виникає нова імперативна нор­ма загального міжнародного права, то будь-який існуючий договір, що супе­речить цій нормі, стає недійсним і припиняється» [4].

На думку С. Максимова, загальний сенс феномену загальновизнаних принципів і норм міжнародного права потрібно розуміти «як свого роду за­гальнолюдську конституцію в системі міжнародного права, якій повинні відповідати усі інші норми міжнарод­но-правової системи» [11, 158 ]. Ви­знання пріоритету основних прин­ципів міжнародного права вимагає уточнення самих принципів — їх кількості та змісту.

Загальновизнано, що встановлення порядку взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права у дер­жаві є суто внутрішньою компетен­цією національного, насамперед кон­ституційного, законодавства або судо­вої практики держави. У галузі право­вої культури має бути врахована національно-культурна традиція краї­ни, її універсальні норми і цінності, що сприяють збереженню власної ідентичності та успішному співісну­ванню з іншими культурними співто­вариствами. Саме у тексті будь-якої конституції в головних рисах здій­снюється інституціоналізація провід­ної правової доктрини, домінуючих тенденцій теоретичної та масової пра­восвідомості [11, 157]. Проблема спів­відношення міжнародного і внутріш­ньодержавного права частково вирі­шується Віденською конвенцією про право міжнародних договорів у час­тині виконання міжнародного догово­ру (заборона посилатися на внутрішнє законодавство для виправдання неви­конання міжнародного договору) [4].

Конституційна практика держав у вирішенні цього питання дуже різно­манітна. Загальна тенденція до визна­чення статусу норм міжнародного права у правовій системі країни відоб­разилась у конституціях європейських держав: на думку Л. Луць, лише вісім сучасних держав Європи визнають загальновизнані норми і принципи між­народного права складовою внутріш­ньодержавного права [10, 235-236].

В. Буткевич вважає найдоціль­нішим способом вирішення супереч­ностей, що виникають між внутріш­ньодержавним і міжнародним правом, узгодження двох правових систем [2, 263].

В. Денисов наголошує на некорект­ності формальної постановки питання про вищість міжнародного чи націо­нального права, оскільки кожен право­порядок вирішує свої специфічні за­вдання за допомогою властивого лише йому механізму, а тому передчасно гово­рити про загальновизнаний характер примату міжнародного права у внут­рішньому правопорядку держав [3].

Отже, визначення статусу міжна­родного права у внутрішньому право­порядку держави є завданням не між­народного, а національного права. У правовій системі України досі не існує достатньої чіткості щодо засто­сування загальновизнаних міжнарод­но-правових норм.

Формування правової позиції неза­лежної України щодо питання спів­відношення міжнародного і внутріш­ньодержавного права розпочалося з проголошення Декларації про держав­ний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де зазначалося, що країна ви­знає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права (ст. 10).

На думку П. Мартиненка, якісно новим феноменом у вітчизняній істо­рії взаємодії з міжнародним правом є вирішення питання щодо включення норм міжнародного права до націо­нального права України: шляхом пря­мої інкорпорації (щодо загальнови­знаних принципів і норм міжнародно­го права) та посередньої інкорпорації (щодо міжнародних договорів) [12].

Також інкорпорація загальновизнаних принципів і норм міжнародного права до правового порядку України здійс­нюється прямо і безпосередньо (авто­матично) за фактом закріплення в ст. 18 Конституції України, без необ­хідності застосування для цієї мети додаткового акта чи процедури (ч. З ст. 8 Конституції України). Порядок дії цих джерел визначається положен­нями статей 9, 18 Конституції Украї­ни. Конституцієдавець обмежив їх пряму дію й у правовому порядку України сферою «зовнішньополітична діяльність України» (ст. 18) та зазна­чив, що засади зовнішніх зносин, виконання міжнародно-правових зо­бов´язань, закріплених у міжнародних договорах, встановлюються виключно законами України (ст. 92) [1].

В. Семенов та О. Прагнюк зазнача­ють, що Конституція України не вка­зує прямо на те, що загальні принципи міжнародного права є частиною права держави, які не можуть бути скасовані державами ні індивідуально, ні за їх згодою [16].

Я. Малик зазначає, що Україна ке­рується принципом примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріори­тет загальновизнаних норм міжнарод­ного права перед нормами внутріш­ньодержавного права [18].

Посередня інкорпорація щодо між­народних договорів закріплювалась Законом України «Про дію міжнарод­них договорів на території України» від 10 грудня 1991 р., у якому визнача­лось, що невід´ємну частину націо­нального законодавства України ста­новлять укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори, які застосовуються в поряд­ку, встановленому для норм націо­нального законодавства. Хоча Закон нині втратив чинність, це положення знайшло своє відображення у п. 1 ст. 19 Закону України «Про міжна­родні договори України» від 29 червня 2004 р., у якому також закріплено, що «якщо міжнародним договором Украї­ни, який набрав чинності в установле­ному порядку, встановлено інші пра­вила, ніж ті, що передбачені у відпо­відному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнарод­ного договору» (п. 2) [7]. Конституція України від 28 червня 1996 р. із зміна­ми і доповненнями, внесеними Зако­ном України від 8 грудня 2004 р., визнала частиною національного зако­нодавства чинні міжнародні договори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України [1].

О. Назаренко виступає за те, що відповідно до положень діючої Кон­ституції частиною національного за­конодавства є лише міжнародні дого­вори України, згода на обов´язковість яких надана саме Верховною Радою України, а міжнародні договори Украї­ни, які не підлягають ратифікації Вер­ховною Радою України, а потребують затвердження, та міжнародні договори України, згода на обов´язковість яких була надана Верховною Радою УРСР чи Президією Верховної Ради УРСР, не стають частиною національного за­конодавства і зобов´язання за цими міжнародними договорами Україна може не виконувати [14].

Отже, міжнародні норми виступа­ють як нормативний орієнтир, ета­лон, стандарт для оновлення націо­нальних актів у процесі їх застосуван­ня. Зовнішньополітична діяльність України на міжнародній арені здійс­нюється з урахуванням загально­визнаних норм і принципів міжна­родного права, що визначають її права та обов´язки:

1) покладаючи певні обов´язки, створюють обмеження для зовнішньої політики і дипломатії, попереджуючи дії, несумісні з нормами міжнародного права;

2) надаючи певні права, дають до­даткову можливість і засоби для відстоювання інтересів;

3) містять норми, що регламенту­ють діяльність органів, які здійснюють зовнішню політику та дипломатію.

Законодавче закріплення загально­визнаних принципів міжнародного права в системі національного права України та забезпечення процесу їх реалізації у правовій системі країни стане важливим фактором створення в країні громадянського суспільства та демократичної держави.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Конституція України : прийнята на п´ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р. № 2222-ІУ / Верхов­на Рада України : офіц. вид. — К., 2004. — 80 с.

2. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право. Основи теорії: підруч. / за ред. В. Г. Буткевича. — К., 2002. — 608 с.

3. Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України : навч. посіб. / за ред. В. Н. Дени­сова. - К., 2006. - 672 с.

4. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. Україна в міжнарод­но-правових відносинах / упор. В. Л. Чубарєв, А. С. Мацько. — К., 1996. — Кн. 1. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — С. 3—41.

5. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и со­трудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций от 24 октября 1970 г. // Действующее международное право. Документы : в 2 т. / сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова : учеб. пособие. — М., 2007. — Т. 1. — С. 36—42.

6. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе от 1 августа 1975 г. // Действующее международное право. Документы : в 2 т. / сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова : учеб. пособие. — М., 2007. — Т. 1. — С. 43—47.

7. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 червня 2004 р. // Україна в міжнарод­но-правових відносинах / упор. В. Л. Чубарєв, А. С. Мацько. — К., 1996. — Кн. 1. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — С. 162—173.

8. Купчишин А. М. Влияние конституционных принципов внешней политики советского государ­ства на основные принципы международного права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Конституционное право». — К., 1977. — 22 с.

9. Левин Д. Б. Международное право, внешняя политика и дипломатия. — М., 1981. — 144 с.

10. Луцъ Л. А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової си­стеми України (теоретичні аспекти) : моногр. — К., 2003. — 304 с.

11. Максимов С. І. Співвідношення міжнародного та національного права (філософські аспекти) // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7. — С. 157—163.

12. Мартиненко П. Ф. Насиченість державного права України міжнародним правовим порядком : конституційний аспект // Конституція і конституціоналізм : вибіркові проблеми : зб. наук. пр. членів товариства конституційного права з нагоди десятої річниці Конституції України, Кон­ституційного Суду України та самого Товариства. — К., 2007. — С. 251—280.

13. Мингазов Л. X. Эффективность норм международного права : моногр. — Казань, 1990. — 206 с.

14. Назаренко О. А. Міжнародні договори України в системі джерел конституційного права України : автореф. дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право». — К., 2006. — 22 с.

15. Общепризнанные нормы в современном международном праве : моногр. / Н. Н. Ульянова, В. И. Евинтов, Г. Е. Бувайлик, А. Ф. Высоцкий, А. М. Овсюк / АН УССР, Ин-т государства и права. - К., 1984. — 267 с.

16. Семенов В. С. Міжнародно-правові аспекти Конституції України / В. С. Семенов, О. Я. Праг-нюк. - К., 1997. - 32 с.

17. Словарь международного права / С. Б. Бацанов, Г. К. Ефимов, В. И. Кузнецов и др. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1986. — 432 с.

18. Україна у зовнішньополітичних відносинах XX століття : навч. посіб. / за заг. ред. Я. Й. Мали­ка. - Д., 2004. - 468 с.

19. Устав Организации Объединенных Наций, подписан 26 июня 1945 г. в Сан-Франциско. Всту­пил в силу 24 октября 1945 г. // Действующее международное право. Документы : в 2 т. / сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова : учеб. пособие. — М., 2007. — Т. 1. — С. 11—35.

20. Чекаленко Л. Д. Дипломатія. Україна в системі міжнародних відносин. Словник-довідник : навч. посіб. - К., 2007. - 176 с.

21. Черкес М. Ю. Міжнародне право : підруч. — 5-те вид., випр. і доповн. — К., 2006. — 397 с.

загрузка...
Top