Принцип верховенства права та найвища юридична сила Конституції України

Визнання принципу верховенства права в Україні є одним із найбільш складних завдань. Належному розумінню цього принципу заважає важка спадщина радянської правової системи, в основу якої було покладено принцип верховенства закону, правовий формалізм та позитивізм, який, по суті, прикривав свавілля державної влади щодо своїх громадян. З верховенством права пов’язано чимало понять, явищ та ідей, особливо у сучасний період в Україні. При характеристиці цього принципу слід також брати до уваги те, що коли певний ідеал починає «вкорінюватися» у масову свідомість, його значення відходить від значення, яке закладалося спочатку. В умовах сьогодення цей ідеал англосаксонського права «наклався» на традицію політико-правового будівництва радянського періоду, яка, як це не парадоксально, продовжує впливати на сучасну правовову систему України. Не слід також забувати, що й у дорадянський період розвитку вітчизняного права принцип верховенства права не визнавався та не діяв.

З цієї перспективи правильне розуміння ст. 8 Конституції України є визначальним. Не потребує доведення думка, що правопорядок у сучасному розвиненому демократичному суспільстві скеровується не тільки нормативно-правовими актами, а й правовими принципами фундаментального рівня, які відображують та втілюють у життя ціннісні та моральні якості права, що можуть слугувати, у певних випадках, критерієм розрізнення права та закону та відображати дію природного права в сучасних умовах. Серед цих принципів чільне місце посідає принцип верховенства права. Завдяки визнанню та дії цього принципу право вже не може бути ототожнене лише з сукупністю нормативно-правових актів, а розглядається як явище, яке безпосередньо пов’язане такими цінностями природного права, як справедливість, розумність, рівність, цілеспрямованість, пропорційність тощо.

Принцип верховенства права у правовій системі завжди відповідає за справедливість, особливо у сфері правозастосування (правосуддя), оскільки метою правового регулювання у суспільстві є досягнення справедливості не тільки абстрактно, а й з урахуванням конкретних життєвих обставин. Іноді гарантувати цю справедливість неможливо лише шляхом застосування формальних правових приписів (норм права), оскільки посилений режим законності (так звана диктатура закону) завжди веде до встановлення авторитарного режиму. Але це правило спрацьовує не лише в умовах відсутності демократії, а й за умов ненормального функціонування правової системи, коли нормативні приписи стають настільки формальними, що вже неспроможні забезпечувати справедливість та захищати права людини. Отже, застосування принципу верховенства права відбувається у тих випадках, коли необхідно відійти від вузького розуміння вимог формального нормативного припису з метою захисту справедливості, або прийняти рішення всупереч цим вимогам.

Одним із найбільш відомих історичних прикладів відображення цієї ідеї є рішення суду лорда-канцлера — найвищої посадової особи держави після короля, який розглядав скарги на рішення судів королівства згідно з правом справедливості (повноваження на розгляд яких було надане лорду- канцлеру Вестмінстерським статутом 1285 р.), яке ніде не було зафіксоване у нормативному акті, проте становило сукупність вимог милосердя, розумності, доброчесності, совісті. Особи, які подавали скарги, прохали короля розглянути їхні справи по суті та виявити милосердя «за совістю та за сутністю». Хоча право справедливості і було додатком до загального або статутного права, проте воно мало суттєву ознаку: право, гарантоване загальним та статутним правом, вважалось недійсним, якщо воно суперечило однозначному за силою та змістом праву справедливості.

Наведемо історичний приклад. Особа позичає гроші та віддає під заставу свою землю кредитору. За умовами договору, якщо боржник вчасно повертає гроші, він повертає свою землю; якщо ні — то ніколи він не зможе повернути землю. Уявімо собі, що помилка кредитора у часі або нещасний випадок не дозволили вчасно повернути гроші. Загальне право Англії та укладений договір надає право кредитору забрати у свою власність землю боржника. Право справедливості встановлює протилежне положення — виходячи з цілей договору застава землі є лише гарантією повернення суми позики, а не передачею права власності на землю.

У випадках такого роду право справедливості (природне право) було вищим за позитивне право, та існувало не лише у вигляді науково-теоретичних абстракцій, а було чинним правом. Поступово юрисдикція щодо застосування права справедливості переходить до судів загальної юрисдикції країн англо-саксонського права, а фундаментальні принципи природного права (верховенство права, пропорційність, рівність тощо) починають використовуватися при здійсненні ординарного судочинства. Вже у ч. 1 розділу 2 ст. ІІІ Конституції США 1787 р. зазначається, що «судова влада розповсюджується на всі справи, що вирішуються по закону та й по праву справедливості».

Так, суд м. Нью-Йорку у 1889 р. розглянув справу Riggs v. Palmer, зміст якої полягав у тому, чи може внук, згаданий у заповіті свого діда, отримати спадщину, якщо він навмисно вбив діда, щоб її отримати? У рішенні у цій справі суд зазначив: «Це є абсолютною правдою, що закони, які регулюють складання заповітів та передачу власності, не можуть дозволяти передачу власності вбивці. Всі закони так само, як і договори, контролюються як за змістом, так і за наслідками їх виконання, фундаментальними максимами загального права. Нікому не може бути дозволено отримувати перевагу від своїх поганих вчинків, або отримувати власність шляхом скоєння злочину» [1].

Прикладом аналогічної діяльності в сенсі застосування права справедливості у сучасних умовах слугує практика Європейського суду з прав людини. Так, у справі Ivanov v. Ukraine (2006) заявник стверджував, що підпискою про невиїзд, яка взята у заявника у межах розслідування кримінальної справи проти нього, держава порушує право на свободу пересування, оскільки він мав обов’язок постійно доповідати судді або слідчому про зміну свого місця перебування. Держава заперечила позицію заявника на підставі того, що цей запобіжний захід відповідав закону. Суд визнав порушення ст. 2 Протоколу № 4 (права на свободу пересування) державою, оскільки період перебування під цією підпискою був занадто довгим (10 років та 4 місяці), тому ці обмежувальні заходи вже не відповідали принципу пропорційності. Хоча в аналогічній справі Antonenkov and Others v. Ukraine (2005) Суд не знайшов порушення ст. 2 Протоколу № 4, але у цьому випадку часовий період становив 4 роки та 10 місяців. Іншими словами, на певному етапі застосування легітимних законодавчих положень може виявитися несправедливим (непропорційним) та порушити сутність фундаментального права.

Дотримання принципу верховенства права у процесі здійснення правосуддя при вирішенні кожної конкретної справи, стороною якої є людина, становить основну ідею правової системи. Отже, можна стверджувати, що принцип верховенства права є ілюзорним у тій країні, де держава не забезпечує повною мірою право на доступ до суду, в якому людина захищатиме свої права, де відсутні гарантії права на справедливий суд, починаючи від права на доступ до суду, його безсторонності та незалежності, справедливості та належної обґрунтованості його рішень і належного їх виконання. Те саме стосується країн вибіркового застосування правосуддя. На це звертає увагу і Європейський суд з прав людини: «Принцип верховенства права та поняття справедливого судового розгляду, визначене в статті 6, унеможливлюють будь-яке втручання на підставі закону у здійснення правосуддя, що має на меті вплинути на судове вирішення спору» [2]. Тому гарантії, що містяться у ст. 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є невід’ємними від принципу верховенства права, оскільки ця стаття призначена оберігати цей фундаментальний принцип [3].

Це саме стосується поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Як зазначає Європейський суд з прав людини, «було б несумісним із принципом верховенства права у демократичному суспільстві або основоположним принципом, що лежить в основі частини 1 статті 6 — щодо цивільних позовів має існувати можливість подання на розгляд суду, — якби, наприклад, держава могла без обмежень чи контролю з боку установ Конвенції виключати з юрисдикції судів цілі види цивільних вимог або надавати імунітет від цивільно-правової відповідальності великим групам чи категоріям осіб» [4].

Посиланням на принцип верховенства права просякнута практика Суду й по іншим статтям Конвенції. Так, у контексті застосування ст. 5 Конвенції, Суд зазначав, що затримання особи на невизначений та непередбачуваний період без обґрунтування такого затримання конкретними положеннями законодавства або судовими рішеннями не відповідає принципу правової визначеності, є свавільним і таким, що суперечить основоположним аспектам верховенства права [5]. Тим, що порушує принцип верховенства права, на думку Суду, є позбавлення доступу до засобів правового захисту [6], відсутність проведення ефективного, незалежного та швидкого розслідування злочинів по статтям 2,3 Конвенції тощо.

Отже, незважаючи на те, що принцип верховенства права отримав своє найвище позитивне закріплення у Конституції України та міжнародних договорах, стороною яких є Україна, його зміст повинен отримати додаткове розкриття через діяльність органів судової влади, оскільки саме через правозастосування у процесі судового захисту прав людини та основних свобод стає зрозумілим величезний потенціал цього принципу для забезпечення справедливості судових рішень. Отже, справедливість є головною умовою та сутністю правосуддя.

Важко надати якесь одне, чітке визначення цього принципу, адже головний його зміст полягає у забезпеченні пріоритету панування права у суспільстві над іншими суспільними нормативними регуляторами, яке розглядається з позицій доктринальних поглядів різних шкіл права (тобто розуміння права є плюралістичним, а тому й не може містити лише одну та «єдину правильну» дефініцію), унеможливлює прояв свавілля державної влади, забезпечує дотримання вимог справедливості, а також реалізацію основних прав та свобод та їх відповідні гарантії. У будь-якому випадку принцип верховенства права не може бути ототожнений із принципом верховенства нормативно-правових актів держави (законів), передбачає більш активну роль судової влади та не може розглядатися тільки абстрактно, тобто окремо від діяльності судової влади та інших органів державної влади щодо застосування цього принципу.

Визначення принципу верховенства права (the rule of law) було вперше запропоновано англійським вченим та політичним діячем Д. Гаррінгтоном у 1656 р. як правління законів, а не людей, що є інтерпретацією аналогічної думки Арістотеля про те, що держава, яка керується законами, є вищою за державу, яка керується людьми. Але справжні історичні витоки цього принципу слід шукати у природному праві та у християнській доктрині. Так, київській митрополит Іларіон у період княжіння Ярослава Мудрого у своєму творі «Слово про закон і благодать» вважає «благодать» вищим ступенем розвитку людства, засобом досягнення спасіння, свободи та справедливості. Отже, такі поняття, як «благодать», «істина» та «божественне веління» можна вважати на той час фактично тотожними принципу верховенству права. У середньовічний період концепції, з яких розвинувся принцип верховенством права, здебільшого оперували ідеями універсального закону, що керує Всесвітом та слугує юридичним засобом обмеження державної влади, тобто під верховенством права розумілося верховенство природного права над правом, яке походить від суверена.

Пізніше під верховенством права стали розумітися не тільки правові обмеження влади монарха, а й свобода індивідів від державного втручання в їх приватні справи, тобто, сучасною мовою, стає невід’ємним від прав людини. Ця характеристика принципу верховенства права була встановлена судовим прецедентом у справі Entick v. Carrington, яка була розглянута у 1765 р. судом Сполученого Королівства. Суд вирішив, що якщо немає закону або судового прецеденту, які підтверджують законність видачі ордеру на обшук та арешт, відповідна практика є незаконною.

Останнім часом визначення принципу верховенства права намагаються дати не скільки вчені та практики у межах національних правових систем, а міжнародні організації та їх представники. Так, Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська Комісія) на пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 р., прийняла доповідь про верховенство права [7], де досить докладно дослідила це питання. Організація з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) також зробила спробу надати визначення принципу верховенства права, відповідно до якого верховенство права становлять такі фундаментальні окремі елементи, які повинні розглядатися разом: 1) існування основних правил та цінностей, що поділяють люди, які погоджуються їм слідувати (конституціонализм); це стосується не тільки писаних, а й неписаних конституцій; 2) держава повинна керуватися законом; 3) тлумачать закон незалежні та неупереджені судді; 4) той, хто застосовує закон, діє згідно з ним без дискримінації; 5) закон є прозорим та доступним для всіх, особливо для тих, хто знаходиться у вразливому становищі та потребує його захисту; 6) застосування закону є ефективним та вчасним; 7) закон захищає права, особливо права людини;8) закон може бути змінений лише відповідно до встановленої процедури, яка є прозорою, відповідальною та демократичною [8].

У сучасний період, з огляду на аналіз доктринальних джерел та практики конституційних судів та Європейського суду з прав людини, можна стверджувати, що принцип верховенства права охоплює такі складові: 1) він відображає спосіб організації життя суспільства на правових основах, на відміну від анархії, а також є засобом унеможливлення свавільного та антидемократичного правління, й у цьому сенсі він збігається з визначенням конституціоналізму; 2) він відображає моральні основи права, тобто є проявом природного права у сучасних правових системах разом з принципами справедливості, пропорційності, рівності, цілеспрямованості, розумності тощо, й у цьому сенсі є основним критерієм визнання законів неправо- вими та слугує своєрідним гарантом справедливості правових актів держави; 3) є засобом організації належної правової системи (принцип правової визначеності, стабільності та довіри до права, принцип «немає покарання без закону», принцип законності, заборона неправомірної дискреції та зворотної дії нормативно-правових актів, незалежна судова влада та судовий контроль, принцип єдності судової практики та res judicata тощо); 4) слугує основою процесу обмеження та «зв’язування» держави правами людини та основними свободами; сутність цієї ідеї найбільш точно передається уч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, зміст якої полягає у тому, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст та спрямованість діяльності держави.

Принцип верховенства права не заперечує принципу законності, який є його складовою частиною з урахуванням того, що закони повинні бути правовими та відповідати основним правам та свободам. З цієї перспективи у юридичній літературі зазначається, що принцип верховенства права має формальний та матеріальний (органічний) аспект. Формальний аспект принципу верховенства права означає, що держава має діяти згідно з правом та підпадати під його дію, а матеріальний (органічний) аспект полягає у тому, що існують стандарти, які визначають сутність, ціннісну та моральну характеристику позитивного права, походять від конституційних прав людини й основних свобод та від принципів природного права.

До формальної характеристики принципу верховенства права можна віднести такі елементи: притягнення до юридичної відповідальності лише на підставі порушення правових норм; затримання чи позбавлення волі має бути здійснене відповідно до процедури, встановленої законом, прийняття правових актів згідно з нормативно встановленими повноваженнями та процедурами; діяльність державних органів на підставі правових норм та у правових формах; діяльність виконавчої влади відповідно до закону, відсутність дискреційних повноважень у державних органів, що застосовують кримінальний закон; реалізація дискреційних повноважень повинна обмежуватись законом; дія органів виконавчої влади щодо громадян уповноважується правом та здійснюється у правовій формі; гарантія процесуальних прав людини; принцип чіткості правових норм та законності; заборона зворотної дії законів, закони повинні прийматися відповідно до встановленої процедури та відповідати критеріям чинності, у тому числі бути офіційно оприлюдненими, стабільними та чіткими для розуміння, логічно узгодженими та діяти перспективно. Застосування права повинно відповідати критеріям безсторонності та незалежності суду, при цьому сторонам у справі повинна бути надана можливість бути заслуханими, а судові рішення повинні бути обґрунтованими та узгодженими з існуючою практикою. Крім того, у правовій системі повинні існувати ефективні засоби правового захисту порушених прав та інтересів осіб.

Принцип законності як формальна характеристика принципу верховенства права передбачає також і те, що закони є не номінальними, а реально діючими, особливо у сфері боротьби держави зі злочинністю, а розслідування злочинів — ефективним. Те саме стосується й судової системи, особливо у справах призначення покарання за скоєні злочини, для того, щоб громадськість була впевнена у дієвості принципу верховенства права.

За певних умов принцип законності, зведений в абсолют, може суперечити принципу верховенства права, тобто можна припустити наявність суперечності між його формальною та матеріальною (органічною) характеристиками. Коріння цієї суперечності полягають у тому, що формальна характеристика принципу верховенства права не виключає того, що результатом здійснення державного управління або проведення державної політики може бути прийняття та реалізація правових норм, спрямованих на досягнення будь-яких державних цілей, у тому числі таких, які грубо порушуватимуть права людини.

Матеріальна (органічна) характеристика принципу верховенства права не обмежується формальними приписами законодавства та оцінює правові норми та практику їх застосування з точки зору їх відповідності ціннісним та моральним критеріям, а також правам людини та основним свободам. Як зазначається з цього приводу у вітчизняній юридичній літературі (зокремаО. Петришиним), верховенство права має передбачати необхідність та можливість виходу за межі формальної законності, інакше питання про верховенство права позбавляється будь- якого самостійного сенсу і будь-які держави, зокрема й авторитарні, будуть вважатися такими, що застосовують принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Цим конституційним положенням фактично закріплюється принцип верховенства Конституції України щодо законів та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів, стороною яких є Україна. Ця найвища юридична сила пов’язана з тим, що Конституція України є результатом здійснення народом України установчої влади. Прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації установчої влади народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується п. 1 ст. 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також ст. 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом.

У пункті 2 мотивувальної частини рішення у справі за конституційним зверненням О. Барабаша щодо офіційного тлумачення ч. 5 ст. 94 та ст. 160 Конституції України від 3 жовтня 1997 р., Конституційний Суд України знову ж таки звернув увагу на цей момент: «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом».

Найбільш відомим органом, який здійснює установчу владу народу, є Конституційна Асамблея (з французької мови assemblJe constituante, російською — Учредительное собрание). Він є тимчасовим представницьким органом, який збирається з метою визначення форми держави (форми правління, державного устрою тощо) після державно-правових катаклізмів, коли легітимність попередньої державної влади фактично повністю зруйнована у результаті революції, громадянської війни, іноземної окупації, або для забезпечення права народу на самовизначення (позбавлення від колоніальної залежності).

Після прийняття відповідних рішень Конституційна Асамблея повинна саморозпуститися та передати владу органам вже встановленої державної влади. Як правило, система органів державної влади, фундаментальні принципи права, права і свободи закріплюються у конституціях, які приймаються Конституційною Асамблеєю, або виносяться на референдум. Тобто мета Конституційної Асамблеї — це реалізація установчої влади народу (pouvoir constituant), у результаті чого приймається нова Конституція. У конституційній теорії розрізняють установчу владу (pouvoir constituant) як найвищу владу та владу встановлену (pouvoir constituJ), тобто державну владу, яка є похідною від установчої влади. Звідси походить принцип найвищої сили Конституції (ст. 8 Конституції України) щодо законів та інших нормативно-правових актів, оскільки вона прийнята установчою, а не державною владою.

Перша Конституційна Асамблея була скликана у Франції внаслідок буржуазної революції 1789 р., а потім, за французьким зразком, і в інших європейських країнах, у яких проходили революції (Веймарська конституційна асамблея, Установчі збори Латвії 1920-1922 рр., Установчі збори Росії 1917-1918 рр.). Своєрідною Конституційною Асамблеєю (Установчими зборами) у сучасній Російській Федерації є відповідно до ст. 135 Конституції РФ Конституційні Збори, які або підтверджують незмінність Конституції РФ, або розробляють проект нової Конституції РФ, який приймається двома третинами голосів від загальної кількості їх членів, або виноситься на всенародне голосування.

Необхідно звернути увагу, що термін конституція походить від латинського дієслова constituere, яке складається з con (тобто «разом») та statuere («встановлювати», «засновувати»), літературно це означатиме «засновувати разом». Отже, концептуально установча влада є владою народу. Тобто з огляду на це латинське визначення установча влада є владою демократичною і вимагає демократичної прозорості, відкритості та участі громадян як безпосередньо, так і через своїх представників. Логічно узгоджена демократична теорія, як зазначав К. Шмітт, не знає іншої легітимної конституції, ніж конституції, яка заснована на установчій владі народу.

На думку Д. Ролза, автора таких відомих праць, як «Теорія справедливості» та «Політичний лібералізм», прийняття «демократичної конституції» слід розуміти як реалізацію установчої влади народом шляхом закріплення на конституційному рівні раз та назавжди певних невід’ємних конституційних цінностей та принципів, які лежать в основі функціонування державних органів (принцип поділу влади тощо), а також основних прав і свобод, які парламентська більшість повинна поважати, та принципу верховенства права [9]. Ці цінності, принципи, права та свободи повинні сприйматися як такі, що мають найвищу юридичну силу, та повинні домінувати над результатами діяльності «Конгресу та електорату» [10], тобто є вищими за закони та інші нормативно-правові акти. Власне, цей видатний американський політичний філософ обґрунтовує ідею дуалістичної демократії, що пов’язана з дуалізмом влади: вищої (установчої) та встановленої (державної).

Такі ідеї розвиваються і європейськими органами конституційної юрисдикції у контексті перевірки конституційних змін на предмет відповідності фундаментальним конституційним правам, принципам та цінностям (так звані «вічні конституційні гарантії» у конституційному праві ФРН), та, у випадку встановлення їх невідповідності, визнання їх неконституційними (неконституційна поправка до конституції). Так, на думку Конституційного Суду ФРН, будь-які конституційні зміни можуть бути визнані неконституційними, якщо вони не відповідають основним, органічним конституційним цінностям та духу Основного Закону у цілому [11].

Крім того, найвища юридична сила конституції знаходить свій прояв у таких ознаках:

  1. Конституція є найвищим та фундаментальним позитивним правом. Вона є не тільки зразком, концентрованим відображенням політичних, моральних і філософських поглядів або політичною декларацією, а й, передусім, позитивним та чинним правом, яке є обов’язковим для всіх суб’єктів права, з вищою та стабільною юридичною сутністю порівняно з іншими нормативно-правовими актами.
  2. Принцип найвищої юридичної сили конституції передбачає жорсткість конституції, що означає своєрідний «конституційний імунітет» від втручання законодавчої влади. Це означатиме підвищену юридичну стабільність конституції, що передбачає складний порядок внесення змін до неї. В основі сучасного конституціоналізму лежить концепція визнання конституції як нормативної позитивної реальності, а не випадкового політичного компромісу партій і суспільних груп, яка змінюється слідом за зміною такого хиткого балансу. У цьому сенсі конституція стає ефективним правовим актом, що є надійним засобом належного функціонування державного (політичного) механізму та надає легітимності та юридичної чинності існуючому правопорядку.

У будь-якому випадку судовий контроль за конституційністю законодавства має повний і завершений вигляд за наявності писаних та жорстких конституцій, поправки до яких додаються шляхом спеціальних процедур, а не через закони, що прийняті простою парламентською більшістю.

3. Принцип найвищої юридичної сили конституції передбачає визнання конституційних принципів фундаментального рівня (принципів природного права) у правотворчій та правозастосовній діяльності, на що вказує також і принцип верховенства права. Ці принципи захищають моральні та ціннісні основи правової системи та є основою здійснення судочинства, особливо з питань захисту прав людини та основних свобод. Вони відображують категорію «дух конституції», розширюють її зміст, але можуть бути й неписаними, тобто попередньо не- закріпленими у тексті, й тому для їх здатності регулювання суспільних відносин потребують визнання державою, зокрема — конституційними судами.

Так, наприклад, більшість конституційних прав та свобод передбачають їх обмеження законом, але одного факту наявності закону є недостатнім: необхідно, щоб цей закон відповідав принципу верховенства права та пропорційності. Принцип пропорційності, на відміну від принципу верховенства права, не є закріпленим у тексті Конституції України, а визнаний Конституційним Судом України. Так, у параграфі 4.2 рішення у справі про призначення судом більш м’якого покарання від 2 листопада 2004 р. за № 15-рп/2004, Суд зазначає, що правова держава, вважаючи покарання, передусім, виправним та превентивним засобом, має використовувати не надмірні, а лише необхідні та зумовлені метою заходи. Обмеження конституційних прав обвинуваченого має відповідати принципу пропорційності: інтереси забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки тощо можуть виправдати правові обмеження прав і свобод тільки у разі адекватності соціально зумовленим цілям.

З найвищою юридичною силою конституції пов’язані конституційні вимоги прийняття всіх нормативно- правових актів на конституційній основі, що дозволить також забезпечити їх відповідність конституції (конституційність). Це означатиме, що при здійсненні нормопроектувальної та за- конопроектувальної роботи необхідно не тільки дотримуватись конституційних вимог, а й узгоджувати тексти проектів нормативно-правових актів з конституційними нормами, принципами та цінностями, а також з практикою Конституційного Суду України, зокрема з тими рішеннями, де надається офіційне тлумачення конституційних положень, та (або) сформульовані правові позиції щодо їх розуміння. Залишається ще невирішеним питання узгодження цих проектів з усталеним прецедентним правом Європейського суду з прав людини щодо тлумачення тих норм про права та свободи, які є схожими з конституційними нормами. Крім того, на основі Конституції України повинні видаватися два види нормативно-правових актів: ті нормативно-правові акти, необхідність прийняття яких прямо вказана у тексті Конституції України (наприклад Закон про регламент Верховної Ради України), та ті, необхідність прийняття яких зумовлена належною та ефективною реалізацією положень Конституції України. У правовій системі також повинні існувати належні та ефективні механізми виявлення невідповідності нормативно- правових актів Конституції України та притягнення винних осіб до політичної та юридичної відповідальності.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означатиме, що конституційно-правове регулювання є не декларативним, а реальним, тобто конституційні норми мають насамперед юридичне, а не політичне значення, та є безпосередніми регуляторами суспільних відносин. Крім того, для їх належної реалізації не потрібно очікувати прийняття інших нормативно- правових актів, а органи судової влади не можуть відмовитись від їх застосування з посиланням на необхідність прийняття якихось додаткових «конкретизуючих» норм законів. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти (абзац 2 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 р. за № 4-рп/2001). Особливо це стосується реалізації конституційних норм про права людини та основні свободи. Так, при тлумаченні ч. 1 ст. 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу», Конституційний Суд України зазначив, що це є нормою прямої дії (ч. 3 ст. 8), і навіть за умови, якщо це право не передбачене відповідними законами України чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації (п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від30 квітня 2009 р. за № 23-рп/2009).

Ця правова позиція Конституційного Суду України передає сутність прямого звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод безпосередньо на підставі Конституції України. Особа, яка вважає, що її конституційні права та свободи порушено, має право доступу до суду з метою захисту цих прав та свобод, а суд не може відмовляти у здійсненні правосуддя з посиланням на те, що відповідний закон, який конкретизує або деталізує ці права, не прийнятий. Суд також не може застосовувати ті положення законів, які є чинними, але їх зміст суперечить органічній (матеріальній) сутності конституційних прав та свобод, оскільки принцип верховенства права вимагає наявності відповідності цій сутності, що найбільш всього проявляється у контексті фактичних обставин справи, що розглядається судом.

Ще одним аспектом коментованої ст. 8 Конституції України залишається питання співвідношення принципу верховенства права та Конституції України. Невипадково, що положення про те, що Конституція України має найвищу юридичну силу, міститься у ч. 2 цієї статті. Це означатиме, що юридична сила принципу верховенства права не може бути вищою, ніж Конституції України. При цьому треба врахувати, що конституція містить не тільки позитивні (писані) принципи та норми, а й неписані принципи та цінності, які походять з природного права та органічно зв’язані з конституційним текстом. Це означатиме також, що Конституційний Суд України має юрисдикцію щодо визнання конституційних змін (конституційних поправок) неконституційними, якщо вони порушують або скасовують фундаментальні конституційні принципи та цінності.

Для належного застосування Конституції як системи писаних та неписаних норм, принципів та цінностей, у тому числі й принципу верховенства права, необхідна нова, «творча» роль Конституційного Суду України у процесі її застосування та тлумачення. Надійним орієнтиром у цьому процесі повинна слугувати практика застосування принципу верховенства права судами конституційних демократій та Європейським судом з прав людини.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Riggs v. Palmer, 115 N.Y. 506, 22 (1889).
  2. Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece (1994), § 49.
  3. Salabiaku v France (1988), § 28.
  4. Fayed v. United Kingdom (1994), § 65.
  5. Assanidze v. Georgia (2004), § 175.
  6. Melnik v. Ukraine (2O06), § 30.
  7. http://www.venice.coe.int/docs/2011/CDL-AD%282011%29003rev-e.pdf
  8. Equal Access to Justice and the Rule of Law, OECD Development Assistance Committee (DAC).
  9. Mainstreaming Conflict Prevention (2005).
  10. Rawls J. Political Liberalism. — New York, 2005. — Р. 232.
  11. Ibid, 231.
  12. Article 77 Case, 3 BVerfGE 225, 234 (1953).
загрузка...
Top