Принцип спеціалізації судів у контексті судово-правової реформи

Функціонування правової держави вимагає втілення принципів верховенства права, коли діяльність держави, її органів окреслена нормами Конституції, законодавчих актів, іншими нормативними актами, а права і свободи людини та їх гарантії визначають пріоритети державної діяльності. За таких умов змінюється і роль суду як органу судової влади, що, здійснюючи судочинство на засадах законності, об’єктивності та неупередженості, вирішує конфліктні ситуації у всіх сферах правових відносин, включаючи визначення міри відповідальності держави та її органів перед людиною і громадянином, особи перед особою та особи перед державою. За таких умов невід’ємною умовою побудови в Україні демократичної правової держави є становлення сильної та незалежної судової влади, дієвість якої передбачає передусім створення єдиної судової системи та гарантування при цьому незалежності здійснення правосуддя.

Стаття 6 Конституції України проголошує, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, та ч. 1 ст. 125 Основного Закону, що визначає два базисних принципи побудови системи судів загальної юрисдикції — територіальність і спеціалізацію, в Україні судова влада організаційно оформлена як єдина цілісна система судових органів. Аналіз норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дає підстави стверджувати, що система судів загальної юрисдикції складається з відповідних спеціалізованих судів, компетентних вирішувати правові конфлікти у нормативно визначених сферах правовідносин шляхом застосування відповідних судових процедур. Отже, судовій владі властиві два компонента: 1) вона реалізується спеціально уповноваженими державними органами — судами;

1) судам надані можливості для вирішення певних категорій спорів у межах відповідних судових процедур (цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних). Таким чином, судова влада виступає не як сукупність повноважень визначеної кількості спеціалізованих судових органів, а саме як влада, основне призначення якої — захист прав людини, принципів демократії та законності.

Згідно з положеннями чинного законодавства про судоустрій спеціальними органами юрисдикції є суди — загальні, адміністративні, господарські. Сукупність повноважень, наданих законом відповідному виду судів щодо вирішення питань їх юрисдикції, загальних для всієї судової системи, становить юрисдикцію судових органів. Зміст цієї юрисдикції багатогранний, оскільки для її розгляду необхідно встановити конституційно закріплене коло предметної компетенції судової системи (її складових) і розкрити повноваження (права й обов’язки) кожного виду судів (загальних, спеціалізованих) щодо вирішення питань їх відання.

Юрисдикція суду або судова юрисдикція пов’язана з таким поняттям, як «компетенція судового органу» (від лат. сотрвґвт — відповідний), що визначається як сукупність юридично встановлених повноважень (владних прав і обов’язків) певного судового органу (спеціалізованого суду) щодо визначеного законом кола питань, які підлягають вирішенню ним. Обсяг судової компетенції зумовлюється здійсненням державної (судової) влади судовими органами в особливій сфері суспільного життя залежно від їх спеціалізації та територіального розташування кожної ланки судової системи — Верховний Суд України, вищі спеціалізовані, апеляційні та місцеві суди. Судова компетенція визначає предмет відання системи судових органів, а також і питання, вирішення яких покладено на кожну ланку судової системи. Предметна компетенція системи судів знаходить конституційне закріплення у статтях 124-125 Конституції України, які визначають загальні питання побудови й організації судової системи України, та у статтях 17-18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що встановлюють принципи її побудови — територіальність, спеціалізація, ін- станційність.

Необхідність запровадження принципу спеціалізації в судовій діяльності, спираючись на надбання конституційної та законодавчої практики, що властива більшості розвинутих держав світу, тривалий час є темою для наукової дискусії в Україні. Деякі аспекти цього питання розглядалися у працях В. Городовенка, А. Осетинського, А. Селіванова, В. Сердюка, В. Палій, Д. Притики, М. Тітова, В. Шевченка, В. Шишкіна та ін. Зазначені автори відстоюють різні позиції щодо реалізації принципу спеціалізації у побудові системи судів загальної юрисдикції. Однак узагальнено їх міркування вказують на те, що ст. 125 Конституції України визначила побудову судової системи України за принципами територіальності та спеціалізації, що, зокрема, обумовлює створення в межах єдиної системи судів спеціалізованих судових ланок, які функціонують на підставі загальних засад судочинства, викладених у приписах ст. 129 Основного Закону.

Конституційна вимога щодо дотримання принципу спеціалізації у побудові системи судів загальної юрисдикції та виокремлення на підставі цього спеціалізованих судових органів ставить багато питань щодо побудови судової системи України загалом. Тому можливо стверджувати, що за організаційною ознакою використання переваг спеціалізації у побудові судів загальної юрисдикції передбачає утворення судово-ієрархічних ланок із спеціалізованою компетенцією в окремих галузях матеріального права (цивільного, кримінального, господарського, адміністративного). Імплементація конституційного принципу спеціалізації дає підстави для створення окремих вертикалей спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції, що частково відображено у ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

З огляду на це конституційний принцип спеціалізації побудови судової системи України означає, що в системі судів загальної юрисдикції діють певні організаційно створені підсистеми судових органів, уповноважених вирішувати справи тільки окремих категорій, здійснюючи правосуддя за нормами відповідних процесуальних законів. Конституційне закріплення спеціалізації у побудові судової системи вказує на намагання законодавця забезпечити законність і правильність застосування норм цивільного, кримінального, господарського, адміністративного тощо законодавства.

Положення ч. 1 ст. 125 Конституції України безумовно засвідчують, що спеціалізація судів є одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції. Це означає, що зазначений принцип повинен поширюватися на всі види судів (загальні та спеціалізовані) та застосовуватися не тільки виключно до спеціалізованих судів. Спеціалізовані суди у своїй сукупності становлять єдину систему судів загальної юрисдикції, тому не- визначеним у сенсі їх спеціалізації є існування загальних судів, які, ґрунтуючись на аналізі положень розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за своєю суттю водночас також визначаються спеціалізованими.

На сьогодні наведена позиція законодавця залишається дискусійною і зазнає критики. Статтею 18 Закону визначено спеціалізацію всіх судів загальної юрисдикції, що, на нашу думку, необхідно обґрунтовувати положеннями ст. 125 Основного Закону, за змістом яких вищі спеціалізовані суди є вищими судовими органами саме спеціалізованих, а не загальних судів. Проте, як показує практика, повна спеціалізація проводиться лише у судах вищого рівня, а стосовно місцевої ланки загальних судів цей принцип не відображається в обсязі відповідних конституційних приписів. З другого боку, запровадження галузевої спеціалізації на рівні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ свідчить про зміну підходів законодавця саме до застосування галузевого критерію спеціалізації у побудові судових органів.

Стаття 125 Конституції України визначила два основних принципи побудови системи судів загальної юрисдикції, але зміст цих понять не розкривається, що спонукало до різного їх тлумачення. Зокрема, Н. Сібільова, говорячи про принцип територіальності, стверджує про однозначність його визначення — це побудова судової системи згідно з адміністративно-територіальним поділом України, що закріплений у ст. 133 Основного Закону [1, 17-29]. Разом із тим щодо змістовного розуміння принципу спеціалізації думки науковців різняться. Існує позиція, яка підтверджується неоднаковими підходами до спеціалізації: 1) як до елемента побудови системи судів; 2) як до принципу організації певної судової установи. Так, відповідно до першого підходу спеціалізація як принцип побудови системи судів загальної юрисдикції означає організацію конкретних видів судів, що є елементами цієї системи, які наділяються відповідними повноваження, наявність яких дає можливість вирішувати справи, що є похідними від певного окремо взятого виду правових відносин. Для другого підходу характерним є розуміння спеціалізації у конкретній судовій установі, що означає визначення окремих суддів, які є фахівцями або спеціалізуються на розгляді певних категорій справ, що випливають із певного виду правовідносин. Така спеціалізація в літературі визначається як внутрішня спеціалізація суддів [2, 13].

Крім того, заслуговує на увагу думка російського дослідника Д. Козака, який зазначає, що спеціалізація не повинна мати суцільного характеру та обґрунтовує це тим, що тенденція спеціалізації, яка панує у світі, повною мірою відображає розмаїття діяльності людини в тій чи іншій сфері, галузі господарювання, сприймає породжені цим розмаїттям особливості правового регулювання. Судова спеціалізація надає додаткові гарантії справедливого правосуддя [3, 5]. Разом із тим у цьому аспекті констатуємо різнобічність підходів російського та вітчизняного законодавця до питань спеціалізації, зокрема до суцільного «спеціалізованого покриття» судової системи.

За змістом ч. 4 ст. 31 та ст. 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у вищому спеціалізованому суді за пропозицією голови суду зборами суддів утворюються палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції. Це означає, що на рівні вищого спеціалізованого суду запроваджена спеціалізація суддів у межах одного суду з розгляду конкретних справ певної судової юрисдикції. Така спеціалізація визначалася і до набрання чинності вказаним Законом. Так, Указом Президента України від 21 квітня 1998 р. № 338/98 з метою підвищення ефективності судової процедури розгляду справ про банкрутство, прискорення реструктуризації економіки в арбітражних судах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя було утворено спеціальні судові колегії з розгляду справ про банкрутство. Крім того, наказом Голови Вищого господарського суду України від 27 лютого 2003 р. № 18 у складі цього суду були створені: 1) судова палата з розгляду справ про банкрутство; 2) судова палата з розгляду справ у спорах між господарюючими суб’єктами; 3) судова палата з розгляду справ, що виникають з податкових та інших відносин, пов’язаних з державним регулюванням діяльності господарюючих суб’єктів; 4) судова палата з розгляду справ у господарських спорах, пов’язаних із захистом права на об’єкти інтелектуальної власності.

Щодо запровадження спеціалізації суддів у Вищому адміністративному суді України, то рішенням президії цього суду від 28 вересня 2009 р. були внесені зміни до структури і штатного розпису та затверджено склад судових палат — першої, другої, третьої та четвертої. Надалі у вказаних вищих спеціалізованих судах, зокрема у Вищому господарському суді України (рішення зборів суддів від 15 грудня 2010 р.) відмовилися від конкретизації компетенції судових палат, утворивши також чотири судових палати — першу, другу, третю, четверту. Крім того, на виконання положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 р. у Вищому адміністративному суді України було створено п’яту судову палату щодо розгляду певних категорій справ по першій інстанції. Отже, єдиним із вищих спеціалізованих судів, у якому організаційно втілені щодо судових палат саме питання їх компетенції при здійсненні правосуддя та відображено особливості спеціалізації їх суддів, є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ [4].

Дискусійним, на нашу думку, є питання про те, чи можливо вважати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ саме спеціалізованим судовим органом. У літературі неодноразово висловлювалися різні позиції, сутність яких полягає або в неможливості спеціалізації цивільної та кримінальної юрисдикцій взагалі, або у необхідності чіткого дотримання приписів ст. 125 Конституції України та організації вищого спеціалізованого суду з розгляду справ цивільної та кримінальної юрисдикцій у касаційному порядку. Ми вважаємо, що у цьому аспекті за відправну точку слід взяти приписи ч. 1 ст. 125 Конституції України, які визначають принципи побудови системи судів загальної юрисдикції — територіальність і спеціалізацію.

Для вітчизняної судової системи протягом останніх двох десятиліть характерним було організаційне сприйняття системи судів загальної юрисдикції як такої, що становлять власне загальні суди та спеціалізовані судові органи. Прийнявши Закон України «Про судоустрій і статус суддів», законодавець змінив своє бачення щодо сутності та тлумачення поняття «система судів загальної юрисдикції». Підтвердженням наведеного є приписи ст. 18 цього Закону, відповідно до яких суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення. Тобто як новела сприймається визначення цивільної та кримінальної юрисдикцій і цивільної та кримінальної процедур вирішення справ (ч. 2 ст. 1 Закону) спеціалізованими судами нарівні з господарською та адміністративною юрисдикціями. Крім того, законодавець допускає, що в судах загальної юрисдикції може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ, поширюючи цю норму на всі судові органи, які належать до загальної юрисдикції.

За змістом ч. 1 ст. 31 Закону у системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Техніко-юридична побудова цієї норми свідчить про виокремлення спеціалізованих складових загальної юрисдикції. Наведене знаходить своє продовження у ч. 2 цієї статті, якою конкретизовано положення про те, що вищими спеціалізованими судами є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. Крім того, подальший аналіз ст. 31 Закону вказує на те, що законодавець не робить жодних винятків щодо організаційної побудови всіх вищих спеціалізованих судів. Це стосується, зокрема, обрання суддів безстроково, призначення голови суду та його заступників за однаковою процедурою Вищою радою юстиції, визначення кількості заступників голови вищого спеціалізованого суду, утворення па- лат із розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції, наявність посади секретаря судової палати та процедури його призначення на посаду зборами суддів, діяльності пленуму, Науково-консультативної ради тощо. Таким чином, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ є рівноправним «членом сім’ї» серед відповідних вищих спеціалізованих судів.

Отже, спеціалізацію судів можна розуміти як створення певних судових органів (виду судів або їх системи), до компетенції яких належить вирішення певних спорів (справ) у визначеній сфері правовідносин за правилами відповідних судових процедур. Спеціалізація судів може бути реалізована кількома способами: 1) утворення відокремлених підсистем судових органів (виду судів); 2) утворення окремих судів у складі звичайної (неспеціалізованої) юрисдикції; 3) утворення тільки спеціалізованих судових органів адміністративної юстиції; 4) утворення квазісудових (недержавних) органів із покладенням на них обов’язку вирішення спорів у визначених сферах правовідносин (патентознавство, податкові спори, спори між роботодавцями і профспілками, спори про межі земель тощо) [5, 16]. Щодо спеціалізації суддів, то на сучасному етапі судово-правової реформи її слід розуміти як спеціалізацію (окремих суддів, колегій, палат), визначену зборами суддів відповідного суду, з розгляду певних категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції — цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної.

У процесі запровадження спеціалізації важливою є комплексність її реалізації, тому так звані галузева та внутрішня спеціалізація не повною мірою розкривають її сутність. З огляду на це виникає необхідність зупинитися на впровадженні спеціалізації за суб’єктним критерієм. Донедавна яскравими представниками організаційного вирішення питання побудови судових органів за суб’єктною ознакою визнавалися військові суди. Однак зміна позиції законодавця щодо доцільності їх функціонування у судовій системі України призвела до їх ліквідації.

Разом із тим серйозним кроком щодо організації судових органів за суб’єктним критерієм вбачається розвиток ювенальної юстиції, дискусія про необхідність запровадження якої в Україні набирає обертів. Дослідженню цього питання приділена належна увага науковців і практиків. Зокрема в науковій літературі висловлюються різні пропозиції стосовно створення і функціонування спеціалізованих судів у справах неповнолітніх, юрисдикція яких визначається конкретним суб’єктом судочинства — підлітками та молодими людьми [6, 48-50]. Необхідність в особливому захисті дітей та підлітків передбачена Конвенцією прав дитини, Загальною декларацією прав людини і Декларацією прав дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р. та визнана в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [7].

Правосуддя у справах, які стосуються неповнолітніх, виникло і розвивалося переважно як правосуддя у кримінальних справах. У кримінальному переслідуванні правова незахищеність дітей і підлітків перед судом та іншими органами, що здійснювали правоохоронні функції, проявлялася у досить жорстких формах. Безправне становище неповнолітніх було характерним для більшості країн світу. На рубежі ХІХ і ХХ століть були зафіксовані надзвичайно високі темпи зростання злочинності серед неповнолітніх і молоді. Окремі спроби виправити таке становище не змінювали каральної спрямованості кримінальної політики щодо неповнолітніх.

З огляду на це прогресивні юристи США та Західної Європи поставили питання про необхідність створення для дітей і підлітків спеціальних судових органів, оскільки існуючі на той час засоби боротьби зі злочинністю оцінювалися як не досить ефективні, а щодо неповнолітніх — як такі, що провокували вчинення нових злочинів. Уперше такий суд було створено в США відповідно до Закону від 1 липня 1899 р. та у деяких інших країнах світу: в Канаді — у 1908 р. (Закон про створення суду для неповнолітніх), в Ірландії — у 1904 р. (спеціальна сесія загального суду), в Німеччині — у 1907 р. (шляхом об’єднання функцій опікунських судів і суддів у кримінальних справ щодо неповнолітніх), у Франції — у 1914 р. (Закон про створення судів у справах неповнолітніх), в Італії — у 1908 р. (інститут спеціалізованих суддів у справах неповнолітніх) [8, 3].

Досвід створення спеціалізованих судових органів у справах неповнолітніх чітко визначив два варіанти їх побудови: 1) автономний суд для неповнолітніх, не пов’язаний із загальним судом; 2) склад загального суду, якому надавалися повноваження з розгляду справ стосовно неповнолітніх. Так, автономні суди були створені в США, Канаді, Бельгії, Росії та Франції. У свою чергу, в Австрії, Німеччині та Португалії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів у справах неповнолітніх, що поставило за пріоритет завдання захисту прав і законних інтересів цих осіб, а не завдання боротьби зі злочинністю.

Процес здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх висунув дві основні вимоги: спеціалізація процедури та спрощення судочинства. Спеціалізація процесу вбачалася в таких формах: 1) слухання справ щодо неповнолітніх в окремих приміщеннях, окремо від дорослих підсудних; 2) відокремлення неповнолітніх від дорослих у місцях попереднього ув’язнення;

2) виконання функцій правосуддя для слухання таких справ спеціалізованим суддею у справах неповнолітніх. Щодо спрощення процедури розгляду справ цієї категорії, то його необхідність обґрунтовувалася потребою зменшення негативного впливу на дітей і підлітків самого процесу розгляду справи в суді. Надалі формальна судова процедура в цих судах була замінена бесідою судді з неповнолітнім підсудним, а також поставлено питання про проведення закритих судових засідань.

Функціонування судів у справах неповнолітніх було характерним для системи судочинства царської Росії. Модель цього суду була досить своєрідною, оскільки судові функції у справах неповнолітніх здійснювали спеціальні мирові судді, які не могли розглядати багато питань цивільного та опікунського провадження. При створенні у Росії (1910 р.) на суди у справах неповнолітніх покладалися завдання кримінального переслідування не тільки неповнолітніх злочинців, а й дорослих підбурювачів, а також здійснення нагляду за роботою дитячих установ, що піклувалися про малолітніх злочинців. Тобто ці суди виступали як органи державного піклування про неповнолітніх, діючи в судовому порядку.

У більшості країн, де створювалися суди у справах неповнолітніх, їх діяльність отримувала схвалення офіційної влади, хоча в Росії зусилля прогресивних сил з цього питання фактично ігнорувалися царським урядом. Але необхідно вказати і на позитивні сторони діяльності таких судів у цій країні, до яких ми відносимо: 1) розгляд справ щодо неповнолітніх одноособово суддею; 2) виборність мирового судді з розгляду справ про злочини неповнолітніх за однаковою процедурою виборів інших мирових суддів; 3) наявність вимог до професійної підготовки судді у сфері дитячої та підліткової психології; 4) відсутність гласності судового розгляду та формального обвинувачення у вчиненні злочину; 5) наявність спрощеної процедури розгляду справи у формі бесіди з підлітком за участю піклувальника; 6) оскарження рішення суду з дотриманням особливих правил судової процедури. Вказані процесуальні особливості вважаються характерними для англо-саксонської моделі правосуддя у справах неповнолітніх, хоча вони дотримувалися і в Росії при наявності в країні континентальної системи права.

На сьогодні зміни, які відбуваються в організації правосуддя у справах неповнолітніх, переважно стосуються національних законодавств, що регулюють судову діяльність, кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, судовий захист їх прав. Значна частина цих змін пов’язана із завданнями кримінальної політики щодо неповнолітніх, яка виражає загальні процеси в державній і правовій політиці. Основна причина, що приводить у дію механізм зміни усталених моделей суду стосовно неповнолітніх, на думку професора Е. Мельникової, полягає у недостатній ефективності такого правосуддя як засобу боротьби з правопорушеннями та інструмента охорони прав особистості [9, 147].

Велике значення для правосуддя щодо неповнолітніх мають так звані Пекінські правила, в яких сформульовані загальні соціально-економічні умови, що оцінюються міжнародним співтовариством як сприятливі для розвитку неповнолітніх та молоді [10]. Цими Правилами надано поняття:

а) неповнолітнього правопорушника;

б) статусного правопорушення (тобто ті, що можуть вчинюватися тільки або неповнолітніми, або дорослими);

в) віку кримінальної відповідальності (загалом враховуються аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості); г) мети правосуддя щодо неповнолітніх; ґ) забезпечення конфіденційності судового розгляду справи щодо неповнолітнього тощо. На нашу думку, значення Пекінських правил полягає у спробі вирішення на міжнародному рівні проблем неповнолітніх та визначення особливостей правосуддя стосовно дітей, підлітків і молоді. Крім того, Пекінські правила ініціювали прийняття ряду інших міжнародно-правових документів, що стосуються неповнолітніх, зокрема Керівних принципів ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх і Правил ООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі [11].

Сучасний судовий захист підлітків у більшості країн світу здійснюється спеціалізованими судами у справах неповнолітніх. Такі судові установи, як уже зазначалося, функціонують у Німеччині, Франції, Австрії, Японії тощо. Особливості їх організації, компетенція та процесуальні форми діяльності зумовлені наявністю додаткових гарантій захисту інтересів неповнолітніх учасників кримінального судочинства і завданнями перевиховання підлітків, які вчинили протиправне діяння, та усунення факторів негативного впливу на них [12]. Зокрема, ставляться додаткові вимоги до кандидатів на суддівську посаду, і суддями цих судів, як правило, можуть бути особи, які мають спеціальні знання з проблем молоді та виявляють до неї інтерес із питань виховання, опікування тощо. Крім того, при цих судах працює спеціальний персонал, що сприяє виконанню покладених на них завдань шляхом здійснення програмованого обстеження правопорушників, нагляду за ними та надання соціальної допомоги.

Для прикладу можна навести досвід функціонування сімейних судів у Японії та опікунських судів у Австрії. Так, юрисдикція сімейного суду Японії поширена: на злочини й інші правопорушення неповнолітніх; на злочини дорослих, що заподіюють шкоду неповнолітнім; на всі питання сімейного права, що пов’язані із захистом прав та інтересів неповнолітніх; на питання нагляду та піклування за неповнолітніми, їх навчання, поведінки, оздоровлення сімейної обстановки тощо. Такі суди є самостійними в системі районних судів. їм підсудні справи щодо неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 20 років, а також важковиховуваних соціально неадаптованих осіб такого ж віку. Справи розглядаються за дещо відмінною процедурою, тобто за правилами «соціального дослідження», і тому при цих судах функціонують спеціальні допоміжні служби та особи, які здійснюють таку діяльність.

В Україні ідея створення судів у справах неповнолітніх набуває все більше прихильників [13, 80-82]. Підтримуючи цю позицію, ми висловлюємо думку про те, що закони України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» акцентують увагу на тому, що заходи примусового впливу до неповнолітніх правопорушників можуть застосовувати тільки суди, а через те, що розгляд цих справ у судах загальної юрисдикції не позбавлений фактора негативного впливу на підлітків, слід створити спеціалізовані суди у справах неповнолітніх. Таким чином, історія спеціалізованого правосуддя у справах неповнолітніх та сучасні надбання міжнародного співтовариства з цього питання свідчать про намагання гуманістичних сил у суспільстві та юридичній науці створення і функціонування такого суду, який покликаний максимально захистити молоде покоління від посягань на його права і має можливість бути ефективним засобом боротьби з молодіжною злочинністю.

Ми вважаємо, що створення судів у справах неповнолітніх є привабливим, однак фінансові можливості держави досить обмежені й нагальної потреби їх діяльності саме зараз не вбачається. Разом із тим функціонування таких судів можливе в майбутньому, основною метою діяльності яких має стати усунення помилок у вихованні дітей, посилення саме опікунської ролі сім’ї. Крім того, в законодавчому порядку доцільно зазначити і конкретні категорії справ, що підлягатимуть розгляду в судах у справах неповнолітніх, зокрема категорії цивільних, кримінальних, адміністративних справ, справ про опікунство, усиновлення та позбавлення батьківських прав. Нині в судах України практикується спеціалізація суддів, які розглядають справи про злочини неповнолітніх, і це є вагомим кроком до запровадження ювенальної юстиції.

На нашу думку, основними функціями ювенальної юстиції можна визначити такі: 1) охоронна, реалізація якої передбачає забезпечення судового захисту неповнолітнього як потерпілого, підсудного, засудженого тощо шляхом закриття справи про злочин неповнолітнього або про посягання на злочин, зменшення розміру покарання у зв’язку з неповноліттям відповідно до Кримінального кодексу України; надання переваги виховному впливу перед примусовими заходами тощо; цей принцип пов’язаний із відновною та примирною функціями; 2) відновно-примирницька, яка полягає в тому, що ювенальна юстиція має базуватися на відновному принципі. У цьому її істотна відмінність від «дорослого» правосуддя. Правосуддя у справах неповнолітніх має бути не каральним, а передусім таким, що відновлює порушені права та свободи жертви злочину або потерпілого від правопорушення, сприяє усвідомленню правопорушником необхідності відповідати за свої вчинки і здійсненню заходів для відшкодування завданої шкоди; 3) реабілітаційна, яка стосується і дитини, яка потерпіла від жорстокого поводження або недбалого піклування, і неповнолітнього правопорушника, який має бути ресоціалізований. Для цього ювенальний суд має стати координатором програм і проектів, а також центральною інституцією серед державних та недержавних, які працюють із дітьми.

Отже, на нашу думку, на розвиток конституційних положень принцип спеціалізації у побудові системи судів загальної юрисдикції може здійснюватися за її видами з утворенням спеціалізованих судів (галузева спеціалізація), за суб’єктною ознакою або за внутрішньою спеціалізацією суддів у межах одного суду, оскільки, наприклад, Концепція судово-правової реформи від 28 квітня 1992 р. передбачала створення адміністративних судів та інших спеціалізованих судових установ галузевої юрисдикції в системі судів загальної юрисдикції, а також судів у справах неповнолітніх як представників суб’єктної юрисдикції. З цього вбачається, що спеціалізація судів і суддів з розгляду справ певних категорій є поняттями нетотожними. Це сприяє поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства та права, підвищенню їх професіоналізму і, як наслідок, більш надійному захисту прав та свобод людини і громадянина.

Таким чином, ст. 125 Конституції України закріплює не тільки галузевий спосіб упровадження спеціалізації у діяльність судових органів, оскільки спеціалізація не закінчується на галузевих щаблях її використання. У контексті здійснення судово-правової реформи вона має своє продовження у побудові спеціалізованих судів за суб’єктним критерієм, а також активно використовується серед суддів кожного суду (внутрішня спеціалізація суддів у межах одного суду).

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Становлення судової влади : міжнар. наук-практ. семінар [«Становлення судової влади»] (Київ, 11—12 трав. 2000 р.) / Київ. нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К., 2000. — С. 17—29.
  2. Городовенко В. В. Спеціалізація суддів як гарантія забезпечення належної якості та ефективності правосуддя // Вісник Верховного Суду України. — 2008. — № 1. — С. 13.
  3. Козак Д. Суд в современном мире : проблемы и перспективы // Российская юстиция. — 2001. — № 9. — С. 5.
  4. Рішення зборів суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 «Про визначення спеціалізації суддів з розгляду справ цивільної і кримінальної юрисдикцій» : станом на 12 листопада 2010 р. / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
  5. Сірий М. І. Судова реформа : заяви, проекти і реалії // Дзеркало тижня. — 2007. — № 10. — С. 16.
  6. Омельяненко Г. М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми. — К., 2002. — 128 с. — С. 48—50.
  7. Загальна декларація прав людини : станом на 10 грудня 1948 р. / Генеральна Амсамблея ООН. — Резолюція 217 А (ІІІ). — 6 с.; Декларація прав дитини : станом на 20 листопада 1959 р. / Генеральна Асамблея ООН. — Резолюція 1386 (XIV). — 4 с.; Конвенція про права дитини : станом на 16 лютого 2011 р. / Організація Об’єднаних Націй // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 13. — Ст. 145.
  8. Люблинский П. И. Суды для несовершеннолетних как воспитательные и социальные центры. — М., 1911. — С. 3. — 210 с.
  9. Мельникова Э. Б. Ювенальная юстиция : проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминологии : учеб. пособ. — М., 2000. — С. 147. — 272 с.
  10. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (Пекинские правила) : утверждены резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН 10/33 от 10 декабря 1985 г. // Советская юстиция. — 1991. — № 12. — С.14.
  11. Правила Организации Объединенных Наций, касающиеся защиты несовершеннолетних, лишенных свободы : от 14 декабря 1990 года // ООН. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорок пятая сессия. Дополнение № 49. — С. 275—283. — 338 с.
  12. Європейська конвенція про здійснення прав дітей : Ратифікована із заявою Законом України № 69-V (69—16) : станом на 3 серпня 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 41. — Ст. 354; Європейські правила щодо неповнолітніх правопорушників, які підлягають застосуванню санкцій чи заходів // Відновне правосуддя в Україні. — 2009. — № 3—4. — С. 48—62; Кислов А. Г. Оправдание детства : от нравов к праву. — Екатеринбург, 2002. — 262 с.
  13. Омельяненко Г. М. Адаптація кримінально-процесуального законодавства України про судочинство у справах неповнолітніх до Міжнародних Мінімальних стандартів // Право України. — 2002. — № 5. — С. 80-82.
загрузка...
Top