Принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві України

Вступ.

1. Поняття принципу диспозитивності і його значення.

2. Зв’язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права (законності, об’єктивної істини і т.д.)

3. Прояв принципу диспозитивності в різних стадіях цивільного судочинства

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Принцип диспозитивності в системі цивільного процесуального права має основоположне значення. Він визначає механізм виникнення, руху та закінчення цивільного процесу. Саме цей принцип зазвичай називають рушійною силою цивільного процесу.

Важливість цього принципу для реалізації в кримінальному процесі прав і свобод людини обумовлює необхідність легального (законодавчого) його визначення. Це може бути зроблено двома способами: 1) шляхом доповнення ст. 16 КПК новою частиною; 2) шляхом доповнення КПК новою статтею. Перший шлях уявляється неправильним, бо закріплення двох самостійних принципів (змагальності та диспозитивності) в одній статті є недоречним як з логічної точки зору, так і з точки зору законодавчої техніки. Крім того, стаття буде великою за обсягом і незручною у користуванні як для теоретиків, так і для практиків.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси принципу диспозитивності.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити риси принципу диспозитивності;
  • охарактеризувати значення принципу диспозитивності;
  • дослідити зв’язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права;
  • виявити прояв принципу диспозитивності в різних стадіях цивільного судочинства.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема принципу диспозитивності в кримінально-процесуальному праві України.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси принципу диспозитивності.

Предметом дослідження виступає принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві України.

1. Поняття принципу диспозитивності і його значення

Закріпивши 21 червня 2001 р. в кримінально-процесуальному законодавстві принцип диспозитивності (ст. 16і Кримінально-процесуального кодексу України — далі КПК), законодавець не утруднив себе наведенням в законі легального визначення цього принципу Це можна пояснити хіба що новизною поняття «диспозитивність» у кримінальному процесі України, для якого протягом не одного століття го-ловним принципом залишався принцип публічності діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Необхідність запровадження в кримінально-процесуальне законодавство принципу диспозитивності зумовлена процесами демократизації суспільного життя. Якщо в 1968 р. метр кримінально-процесуальної науки радянського періоду М. Строгович у визначенні поняття принципів кримінального процесу робив акцент на тому, що ці найважливіші і визначальні правові положення характеризують процес як дійовий засіб боротьби проти злочинних посягань на державу і правопорядок, то в пострадянський період основна увага при аналізі принципів кримінального процесу зосереджується на забезпеченні прав і свобод людини і громадянина під час провадження у кримінальних справах.

Така зміна у ставленні до поняття і значення принципів кримінального процесу зв'язана із трансформацією правових ідей в державі. В СРСР панували ідеї тотального контролю за суспільством з боку держави (і навіть контролю за особистим життям), чому слугувало і право, яке було інструментом такого контролю. Ці ідеї виправдовувалися державою необхідністю патерналістської (батьківської) турботи про кожного члена суспільства. Проголошення в країні необхідності побудови правової держави спонукає запроваджувати в життя принципи, яких не знало так зване радянське право: пріоритет прав людини наддержавою; взаємна відповідальність держави і особи та ін. Реалізація таких принципів у галузі кримінально-процесуального права має на меті сприяти активності людини і громадянина в ході порушення, досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ. Одним із принципів, які можуть вважатися такими, що сприяють реалізації прав і свобод заінтересованих суб'єктів кримінального процесу, є принцип диспозитивності.

Теоретичні розробки з проблем реалізації принципу диспозитивності в кримінально-процесуальній діяльності на даний час відсутні. За таких умов для з'ясування поняття і витоків диспозитивності в кримінально-процесуальній діяльності слід звернутися до спорідненої галузі процесуального права, в якій цей принцип є основним, а саме до науки цивільного процесуального права.

В теорії цивільного процесу принцип диспозитивності був предметом досліджень і в дореволюційні часи (до 1917 р.) і в радянський період. Не залишається цей принцип поза увагою вчених в галузі цивільного процесу і в наші дні3. Результати проведених досліджень становлять цінність не тільки для цивільного процесу. Більшість з них є надзвичайно корисними також для розуміння сутності принципу диспозитивності в кримінальному процесі. Зокрема це стосується онтології поняття принципу диспозитивності, його витоків, функціонального призначення в процесуальних галузях права та деяких інших його характеристик. Тому було б неправильним не скористатися розробками своїх колег у спорідненій галузі права, тим паче, що ще в XIX ст. австрійський вчений К.-Ф. Канштейн зазначав, що термін «диспозитивність» може бути застосованим і в кримінальному процесі.

Найповніше процесуальне поняття «диспозитивність» досліджено російським вченим О. Плешановим. За його даними серед вчених, які першими вжили у своїх роботах термін «диспозитивне начало» (dispositionsmaxime), були О. Плешанов, проаналізувавши роботи німецьких учених, зробив однозначний висновок про те, що «диспозитивне начало тривалий час не розглядалось процесуальною наукою як самостійне. Протягом багатьох десятиліть тривала дискусія з приводу того, що являє собою змагальне начало. Одним із її результатів і стало виокремлення диспозитивності як самостійного процесуально-правового начала». Отже, диспозитивність зобов'язана своїм виникненням спочатку в процесуальній теорії, а потім і в законодавстві, принципу змагальності. В теорії кримінального процесу про принцип диспозитивності ні до революції 1917 р., ні за радянських часів мова взагалі не йшла. В радянських словниках термін «диспозитивність» тлумачився так: «(від лат. dispono — розташовую, розпоряджаюся) — у радянському цивільному судочинстві принцип, згідно з яким сторони можуть вільно користуватися своїми правами та процесуальними особами їх захисту (відмовитись від позову, закінчити справу мировою, оскаржити судове рішення тощо)». Тлумачення диспозитивності у словниках пострадянського періоду є різними в плані віднесення її як принципу до тієї чи іншої галузі права. Перші з них мало чим відрізняються від визначень радянського часу і пов'язані із розумінням диспозитивності як принципу цивільно-процесуального права, який полягає у можливості розпорядження сторонами процесуальними засобами захисту. У пізніших виданнях тлумачних словників диспозитивність розглядається вже безвідносно до якоїсь галузі права, а точніше як «можливість для тих, хто бере участь у справі, вільно, за активної допомоги суду, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами»2. Останнє визначення є свідченням того, що диспозитивність поширює свій вплив на всі галузі права, якими регламентується порядок провадження в юридичних справах, тобто на всі галузі процесуального права, в тому числі кримінально-процесуального.

Ключовим словом у всіх наведених визначеннях є слово «розпоряджатися», тобто «діяти стосовно до кого-, чого-небудь на свій розсуд». З цього випливає, що розуміння законодавцем принципу диспозитивності як свободи сторін у наданні суду доказів і доведенні перед судом їх переконливості (ст. 16і КПК) не повною мірою охоплює свободу суб'єктів кримінального процесу в розпорядженні своїми правами. Акцент тут робиться тільки на праві розпоряджатися доказовим матеріалом, у той час як сфера діяльності заінтересованих суб'єктів процесу є більш широкою. В кримінальному процесі право сторін розпоряджатися правами проявляється в декількох основних аспектах: 1) право на ініціювання кримінального процесу шляхом надання інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (поши-рюється на всі справи, в тому числі на справи приватно-публічного обвинувачення — про зґвалтування без обтяжуючих обставин); 2) право розпоряджатися своїми матеріально-правовими вимогами (стосується справ приватного публічно-приватного обвинувачення); 3) право розпоряджатися своїми процесуальними правами (заявляти клопотання, відводи, оскаржувати дії і рішення посадових осіб і органів, які ведуть процес); 4) право розпоряджатися доказовим матеріалом (поширюється на всі кримінальні справи).

Надаючи сторонам можливість розпоряджатися своїми правами, законодавець одночасно покладає на них певну відповідальність за результат провадження у кримінальній справі, бо цей результат прямо залежить від їх активності у відстоюванні прав. Активність сторін — учасників процесу стимулює активність державних органів, які здійснюють розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальних справ.

Правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних з порушенням, розслідуванням і судовим розглядом кримінальних справ, характеризується тим, що домінуючим методом правового регулювання є імперативний (адміністративний), а не диспозитивний. І це зрозуміло, бо кримінально-процесуальне право традиційно вважається галуззю публічного права. Природа ж диспозитивності є приватноправовою. В теорії цивільного процесу походження і сферу дії диспозитивності визначають, виходячи з позиції автономії особи у сфері цивільних прав. Під такою автономією розуміють властивість власника суб'єктивних цивільних прав вільно ними розпоряджатися1.3 цього випливає, що для того, щоб з'ясувати поняття і природу принципу диспозитивності у кримінальному процесі, потрібно насамперед визначити, наскільки суб'єкти, які беруть у ньому участь, вільні у виборі варіантів розпорядження правами, наданими їм кримінально-процесуальним законом. Для цього слід проаналізувати свободу суб'єктів кримінального процесу в розпорядженні своїми правами, по-перше, щодо вирішення кримінальної справи в цілому, і, по-друге, щодо впливу на окремі елементи процесу з метою реалізації власних інтересів у кримінальній справі.

У кримінальному процесі існує категорія справ, які умовно називаються справами приватного обвинувачення. Доля цих справ повністю залежить від позиції, яку займає потерпілий. Тільки від волі потерпілого залежить, чи буде порушено таку справу і чи дістане вона повне вирішення у суді постановлениям вироку або ж буде закрита за примиренням сторін. Встановлення законодавцем такого (приватно-позовного) порядку вирішення справ викликане тим, що не всі злочини мають однакові за ступенем суспільної небезпечності наслідки. У зв'язку з цим кримінальним законом встановлено різні санкції за їх вчинення і залежно від розміру (тяжкості) санкцій дано класифікацію злочинів (ст. 12 КК). Саме тому в кримінально-процесуальному законі (ст. 27 КПК), зважаючи на суспільну небезпечність злочинів, а головне — на їх громадське значення, законодавець виділяє деякі з них в окрему категорію і встановлює особливий порядок порушення і вирішення кримінальних справ. Такими злочинами є умисне легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я або незначної втрати працездатності (ч. 1 ст. 125 КК); умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не причинили тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 126 КК), а також самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється (ст. 356 КК), якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян. За вчинення цих злочинів найтяжке покарання призначається за ч. 1 ст. 125 та ч. 1 ст. 126 КК — до одного року виправних робіт, а за ст. 356 КК — до двох років виправних робіт або арешт до трьох місяців. Шкода в результаті вчинення зазначених суспільно небезпечних діянь заподіюється громадянами громадянам.

У теорії кримінального процесу традиційно процедура примирення зазначених суб'єктів процесу і закриття на підставі цього справи розцінюються як виключення із принципу публічності. Такий підхід не можна вважати обґрунтованим. У справах приватного обвинувачення повною мірою проявляється дія принципу диспозитивності. Розглядаючи це питання, слід виходити з того, що основною ознакою процесуального принципу є поширення його дії на весь кримінальний процес. Проблемним залишається тільки питання про те, що в даному разі слід розуміти під терміном «кримінальний процес». Яке за обсягом поняття ним охоплюється? Якщо говорити про кримінальний процес як систему, яка поєднує всі види проваджень, врегульованих кримінально-процесуальним правом, то тоді, дійсно, справи приватного обвинувачення є виключенням, а точніше, особливим видом провадження. Особливість провадження означає лише те, що воно відмінне від інших видів проваджень за певними характеристиками. Але правильніше говорити про те, що в реальній кримінальній справі приватного обвинувачення відтворюється увесь кримінальний процес. І в цій справі немає місця для принципу публічності, бо доля її повністю залежить від волі однієї особи — потерпілого, що «в чистому вигляді» є проявом принципу диспозитивності. Тут доречно зауважити, що випадки виокремлення в особливу категорію справ приватного обвинувачення виходять до розподілу форм кримінального переслідування на приватне переслідування (за так званими неофіційними злочинами), яке здійснювалось потерпілим у його власних інтересах,.і публічне, здійснюване в суспільних інтересах.

Проміжне становище між справами приватного і публічного обвинувачення займають так звані справи приватно-публічного обвинувачення, які згідно з ч. 2 ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закривати їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. До цієї категорії справ належать справи про зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ч. 1 ст. 152 КК). Даним злочином завдається суттєва шкода праву громадян на особисту тілесну недоторканність. Через те, що шкода завдається особистим правам громадян, законодавець ставить порушення справи в залежність від ініціативи потерпілого. Але, зважаючи на підвищену суспільну небезпечність (санкція ч. 1 ст. 152 КК передбачає позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років), кримінально-процесуальним законом передбачено трансформування справи приватного обвинувачення в справу публічного обвинувачення відразу після її порушення. Таким чином, у кримінальних справах про зґвалтування без обтяжуючих обставин принцип диспозитивності діє до моменту прийняття рішення про порушення справи. Після порушення справи за такою заявою набирає чинності принцип публічності.

Диспозитивність як можливість вільно розпоряджатися власними правами проявляється також в ситуаціях, пов'язаних із застосуванням положень ст. 8 КПК та ст. 46 КК, в яких закріплено можливість закриття судом кримінальної справи у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим. І хоча закон встановлює певні умови, за яких справа може бути закрита, виникає питання щодо прояву дії в цій ситуації принципу диспозитивності.

2. Зв’язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права (законності, об’єктивної істини і т.д.)

На відміну від принципу диспозитивності принцип змагальності в кримінальному процесі не відкидався ніколи. Зв'язок цих двох принципів є настільки тісним, що в 2001 р. український законодавець не ризикнув закріпити їх в різних статтях кримінально-процесуального закону, звівши їх в одну — статтю 16 КПК. Однак складна назва статті «Змагальність і диспозитивність» одночасно свідчить і про те, що законодавець надає кожному з цих принципів значення самостійної правової категорії. Іншими словами, змагальність і диспозитивність слід розглядати не як дві складові змагального начала, а як два самостійних принципи, які проявляють свою дію в кримінальному процесі.

Незважаючи на те, що принцип диспозитивності, на відміну від принципу змагальності, не є конституційним принципом, ми вважаємо, що він має конституційну основу. Суть цього принципу полягає в можливості вільного звернення заінтересованих осіб за захистом порушеного права чи охоронюваних законом інтересів до суду. Принцип диспозитивності закріплений у ст. 55 Конституції України, що гарантує кожному громадянину право на судовий захист його прав і свобод, і його необхідно розглядати як вид державного захисту. Частина 4 цієї конституційної норми вказує на те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За ст. 64 Конституції України, право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Згідно з частинами 2 та 3 ст. 124 Основного Закону, юрисдикція судів в Україні поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Право на вільне звернення заінтересованих осіб до суду за судовим захистом, як основа диспозитивності, не раз досліджувалось Конституційним Судом України (Рішення у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи від 25 листопада 1997 р. № 6-зп; Рішення про підсудність спорів Вищому арбітражному суду України від 1 жовтня 1998 р. № 13-рп/98 тощо).

У нормах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) протягом всього часу його існування була відсутня стаття, яка б містила визначення диспозитивності. Разом з тим, у новому ЦПК України від 18 березня 2004 р. з’явилася ст. 12 «Диспозитивність та межі судового розгляду». Згідно з ч. 1 цієї статті, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів.

Частина 2 ст. 11 нового ЦПК передбачає, що кожна особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Таким чином, принцип диспозитивності отримує подальший розвиток через законодавче визначення.

3. Прояв принципу диспозитивності в різних стадіях цивільного судочинства

Принцип диспозитивності на відміну від інших є багатоплановим і містить у собі декілька складових, які можна представити таким чином:

1. Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесі, а також в інших видах судового процесу, які мають місце в країнах з розгалуженою системою спеціалізованих судів (Німеччина, Франція, Австрія та ін.) 2. Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів. 3. Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду. 4. Сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд і іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов'язань контролюється з боку суду. 5. Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов'язків, викладених у попередньому пункті.

Проаналізуємо кожну з названих складових.

Перша складова (стадія) принципу диспозитивності. Початковим моментом реалізації при-нципу диспозитивності є можливість вільного поводження зі своїм правом щодо ініціювання заінтересованою особою судового процесу. Безперечно, мають рацію наші українські науковці, розкриваючи таку можливість в українському цивільному процесі, про що зайво повторювати, але деякі міркування з цього приводу все ж необхідно висловити, а саме: акцентувати увагу на співвідношенні інтересів суб'єктів, що ініціюють судове провадження. У правовідносинах, де є інтереси правоздатних і дієздатних громадян та юридичних осіб, проблеми нема — вони самі господарі свого права. А як стоїть справа там, де відповідно до пункту 2 ст. 121 Конституції України з'являється постать прокурора, який, здійснюючи представництво в суді інтересів громадянина або держави у випадках, що визначить закон, буде зобов'язаний реалізувати своє право на ініціювання судового цивільного процесу всупереч інтересам суб'єкта, який не бажає проявляти позитивну заінтересованість? З інтересами держави проблеми нема: прокурор — представник державної влади, що бажає держава, того бажає прокурор; не бажає держава — не бажає й прокурор. А як бути з фізичною особою? Якщо вона не бажає ініціювати судовий процес, а прокурор має такий намір — що тоді? Ініціатива кого є домінуючою?

Треба виходити з філософського духу Конституції. По-перше, у прокурора не обов'язок представляти інтереси суб'єктів, вказаних у пункті 2 ст. 121 Конституції України, а право, і це право повинно спрацьовувати лише при бажанні носія інтересу — держави або громадянина. По-друге, за філософією Конституції ми намагаємося побудувати суспільство за новим принципом — не людина для держави, а держава для людини, отже, людина як явище є домінуючою над державою. Тобто якщо людина бажає і має інтерес, але не бажає його реалізувати, то не треба державі (прокурору) тягнути її на аркані до «щастя». Таким чином, стартові умови принципу диспозитивності треба розглядати через умови заінтересованості — лише вона може бути субстанцією, яка перетворює право можливості на право реалізації.

Ми розглянули початковий етап лише з точки зору цивільного процесуального права. А як же бути з кримінальним процесом, а з часом — і з адміністративним (оскарження особою дій органів влади)? Зміст нового виду процесу — адміністративного, беззаперечно, міститиме принцип диспозитивності. Якщо громадянин скаржитиметься на дії влади, то зрозуміло, що свій інтерес він реалізовуватиме через надану можливість, і нема особливої необхідності щось тут додатково аргументовувати. А що з кримінальним процесом, чому домінує точка зору, що там відсутній принцип диспозитивності? Здається, що це резюмент старої концепції радянського кримінально-процесуального права, що є помилковим не лише з точки зору сьогодення,а й з точки зору нібито бездоганної тодішньої концепції. Практика засвідчує, що в переважній більшості, спираючись на положення ст. 94 КПК України — приводи і підстави для порушення кримінальної справи, кримінальні справи порушуються за заявами і повідомленнями громадян або представників громадськості чи влади. У КК України містяться статті 125 (частини 1 і 2) і 126, за якими справи порушуються лише за зверненнями громадян. А хіба органи слідства не припиняють кримінальні справи при відмові заявника від звернення у випадках так званих побутових злочинів? Так невже ж це не прояви принципу диспозитивності, і не за новим законодавством, а за старим, радянським? Дійсно, на цій стадії кримінального процесу він був не таким вираженим, як у цивільному процесі, але й не був зовсім відсутнім, щоб про нього не згадувати.

Підґрунтя для замовчування містились у ідеологічній сфері, за якої тоталітарна держава і її органи домінують над людиною, її правами і її інтересами. У чому інтерес у громадянина, в якого пограбували квартиру: повернення майна або термінова компенсація його вартості та ще компенсація моральних збитків. І громадянину в переважній більшості випадків байдуже, на 6 місяців чи на 6 років відправляти за грати злочинця. Але державний механізм не налаштований вирішувати проблеми у такому напрямі, оскільки у мозку чиновника відповідного державного органу домінує філософія державної кари і не більше — його не виховали у навчальних закладах з позиції інтересу громадянина та дії принципу диспозитивності.

При підготовці нового Кримінально-процесуального кодексу України необхідно зробити суттєву переорієнтацію на нові підходи і дивитись на кримінальний процес з точки зору інтересу перш за все людини. І тоді у цьому процесі чільне місце, як це і має бути у правовій демократичній державі, займе принцип диспозитивності. Лише тоді у гармонійній єдності існуватиме право громадянина і право «принципу офіційності» з боку державних органів щодо ініціювання кримінального провадження.

Друга складова (стадія) принципу диспозитивності — самостійний пошук і надання доказів суду щодо підтвердження вимог звернення. Хоча ця частина принципу диспозитивності і сьогодні діє в цивільному процесі, але не повною мірою. Крен зроблено в бік держави, інститути якої зобов'язані взяти активну участь у забезпеченні доказової бази сторін. Але цим ми породжуємо утриманство в поглядах людей. Навпаки, нехай самі трудяться і турбуються, а що повинна зробити держава, так це законодавчо розширити їх можливості для активної участі у зазначеному процесі і допомагати лише у виняткових випадках, коли сторона не може в силу незалежних від неї обставин отримати докази (таємний режим інформації, спеціальний дозвіл, виконання дій лише за ухвалою суду тощо). Крім того, пошук суддею доказів є підставою для думок, а внаслідок цього — й висновку про прихильність судді до однієї із сторін та його упередженість щодо результатів процесу. Яка ж тут віра в об'єктивність судочинства?

Стурбованість викликає можливість реалізації цієї стадії принципу диспозитивності у кримінальному процесі. У ст. 261 КПК України вказується, що обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач, треті особи та їхні представники в судовому розгляді кримінальної справи користуються рівними правами; але в чому конкретно. — це можна побачити лише з подання доказів, участі у їх дослідженні та з різноманітних заяв чи клопотань щодо них.

Захист як вид процесуальної діяльності на етапі досудового слідства не мав повного права пошуку необхідних даних і лише протягом останніх років дістав можливість частково ознайомлюватися з доказами (та й то за винятком доказів, одержаних оперативним шляхом). Можливість долучити до справи докази, встановлені захистом, залишається проблематичною: це залежить від суб'єктивної позиції слідчого. Частина доказів може «випасти» із сукупності даних, що підлягають оцінці при підготовці слідством обвинувального висновку, і чекатиме своєї черги для реалізації лише на стадії судового розгляду, та й то за умови, що клопотання адвоката про залучення їх до матеріалів справи буде задоволено.

Треба пам'ятати про кардинально нові умови, за яких діють норми, що регулюють правовідносини, які виникають у сфері кримінального судочинства. Згадаємо — ст. 9 Конституції України проголосила, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Виходячи з цього, норми Європейської конвенції про права людини, яка ратифікована Верховною Радою України, є частиною нашого національного законодавства, і відповідно до положень ст. б цього акта кожна особа має право на активну участь у пошуках і отриманні доказів, що свідчать про її невинуватість або дають підстави для сумнівів у об'єктивності свідчень про неї, включаючи право на безпосереднє допитування свідків, які свідчать проти неї.

Без впровадження принципу диспозитивності неможливо уникнути вказаної недоречності, а це у свою чергу ставить під сумнів реалізацію в кримінальному процесі таких конституційних принципів, як рівність сторін та змагальність. Запровадження принципу диспозитивності із законодавчою фіксацією його в нормах КПК України обов'язково потягне за собою необхідність: нормативного забезпечення нових можливостей і нового статусу адвоката чи представника сторони, у тому числі щодо збору і одержання доказів; новели в законах про правоохоронні органи (міліцію, СБУ, НБР), оперативно-розшукову діяльність та ін. Але саме це вже буде проявом правової держави.

Одночасно запроваджуючи цей принцип в його вказаній стадії, ми повинні думати про адміністративне процесуальне законодавство і можливості заявника та його представників у цьому новому виді судочинства.

Третя складова (стадія) принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію (хоча й потребує вдосконалення), що підтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідними нормами права. Якщо цей обов'язок сторін приглушується при розгляді справи професійним складом суду, на якому лежить головне навантаження щодо правового аналізу. а інші учасники процесу, виходячи з цього, можуть не виявляти активності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією України нового інституту судочинства — суду присяжних виникає якісно нове завдання сторін — і щодо висловлення переконливості своїх доказів, і щодо їхнього правового аналізу та оцінки. Поки що невідомо, якому за видом складу присяжних доведеться доводити свої погляди — чи суду присяжних французького зразка (три професійних судді і дев'ять присяжних), чи американського зразка (суд народу без професійного судді, і мабуть, зовсім без юриста). Законодавець ще не вирішив питання щодо форми суду присяжних. Зрозуміло, що ця стадія прояву принципу диспозитивності, особливо у комплексі з принципом змагальності, потребує якісно нового правового визначення і конкретизації, але важливо мати уявлення, що така стадія існує.

Четверта складова (стадія) принципу диспозитивностівідображає цей принцип зі сторони, яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу і судочинства. Особливо ця стадія була неприйнятною для кримінального процесу, де авторитарна держава апріорі ніколи не могла помилитися, а знищення нею людини піднімалося до рівня Олімпу. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судового слухання надати судові, а отже — і протилежній стороні всю інформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Одночасно це має і практичне значення — завдяки такому підходу кожна сторона спроможна належним чином оцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, не доводячи до дорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовки справи закінчити її мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивності може мати місце не лише в цивільному, а й в кримінальному процесі (мирова угода між фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом з санкції судді). Зрозуміло, що нашим слідчим і прокурорам, вихованим на НКВС-івських традиціях кримінального процесу, і в «жахливому» сні не могли такі підходи явитись, а отже — і для науки це було табу, і принцип диспозитивності замовчувався.

Але пункт 3 Європейської конвенції про права людини вказує, що кожна людина, звинувачена у скоєнні кримінального злочину, має право:

a) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для нею мовою про характер і причину звинувачення проти неї;

b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту.

Прозорість доказової бази існує у багатьох демократичних країнах, і це не знижує ефективності роботи поліцейського, слідчого і прокурорського апаратів.

П'ята складова (стадія) принципу диспозитивностіполягає у тому, що не лише сторони зобов'язані до початку суду «розкрити свої карти», а й суд має право запровадити санкції проти тих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто є обов'язок і кореспондуюче йому право суду застосовувати ступінь кари. Одне з можливих м'яких покарань — відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості, з покладенням на винну сторону відшкодування судових витрат у зв'язку з відкладенням процесу. Більш тяжке покарання — повне відхилення прихованих доказів з накладенням штрафних санкцій за неповагу до правосуддя. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення для судочинства в нашій країні, особливо з врахуванням міцних традицій неповаги до суду, нехтування обов'язками і нормативними приписами в цій сфері. Останній прояв (стадія) вказаного принципу диспозитивності поки що недостатньо досліджений в теорії і практиці інших країн (ця стадія є більш притаманною французькому судовому процесу), але невеличка інформація про такі можливості суду є цікавою.

Таким чином, принцип диспозитивності постає в зовсім іншому вигляді, ніж його описували раніше. Вказана його різноманітність ще більше підкреслює необхідність наукового дослідження змісту та особливості дії і реалізації цього принципу, а також його взаємодію з принципами змагальності і рівноправності у судовому процесі України.

Висновок

Проведений аналіз поняття принципу диспозитивності в кримінальному процесі дає підстави для формулювання визначення цього принципу. Під принципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно, в межах закону, обирати способи поведінки для захисту своїх матеріальних (кримінально-правових та цивільно-правових) і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав.

Оскільки принцип диспозитивності діє в кримінальному процесі таким чином, що постійно обмежує активність державних органів, які ведуть процес, а отже, обмежує і дію принципу публічності, запропоновану статтю слід розмістити відразу після ст. 4 КПК, в якій врегульовано принцип публічності, і присвоїти їй номер. Таке нормативне врегулювання принципу диспозитивності, по-перше, відповідатиме його загальновизнаному в теорії і практиці юридичного процесу правовому змісту, а, по-друге, свідчитиме про поширення принципу на всі стадії кримінального процесу, бо він буде закріплений у нормі закону, яка є загальною в системі кримінально-процесуального права.

Список використаної літератури

1. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. - М., 1987.

2. Евтодьева И.А. Принципы диспозитивности и состязательности: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - М., 1983. – 18 с.

3. Комаров В.В. Цивільне процесуальне право України: практика застосування. - Харків: “Основа”, 1993. – 288 с.

4. Конституція України. - Дніпропетровськ: “Дніпрокнига”, 2006.

5. Мельников А.А. Советский гражданский процессуальный закон. - М., 1973.

6. Основные принципы гражданского процесса/ Под ред. М.К. Треушникова, З. Чешки. – М.: изд-во МГУ, 1991. – 142 с.

7. Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности и состязательности в советском гражданском процессе. – М., 1990.

8. Тертишніков В.І. Принципи цивільного процесуального права// Цивільне процесуальне право України/ За ред. проф. В.А. Комарова. – Харків: видавництво «Основа» при Харківському державному університеті, 1991. – 416 с.

9. Цивільне процесуальне право України/ За ред. проф. В.В. Комарова. – Харків: видавництво “Основа” при Харківському державному університеті, 2004. – 416 с.

10. Штефан М.Й. Цивільний процес. - Київ: “Ін Юре”, 2006. – 608 с.

11. Штефан М.Й., Дріжчана О.Г. Цивільне процесуальне право України: Підручник. – Київ: «Либідь», 2004. – 320 с.

загрузка...
Top