Предмет сімейного права

Вступ.

1. Поняття й предмет сімейного права.

2. Погляди російських вчених щодо предмету сімейного права.

3. Майнові та немайнові відносини як предмет сімейного права.

4. Особливістю відносин, які регулюються сімейним правом.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Під сімейним правом розуміють насамперед сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та пов'язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на виховання. Згідно зі ст. 2 Сімейного кодексу (СК) України такими відносинами є: 1) особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами і усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання; 2) відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами і сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком; 3) немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім'ї, визначеними у цьому Кодексі. У зазначеній статті перелічені відносини, які є предметом сімейного права як галузі або підгалузі права.

Однією з особливостей предмета сімейного права є співвідношення регульованих ним особистих немайнових і майнових відносин. Донедавна більшість фахівців з проблем сімейного права вважали, що у ньому на першому плані знаходиться регулювання особистих немайнових відносин. Причому такий погляд висловлювали як прибічники того, що сімейне право є самостійною правовою галуззю (В. Рясенцев, Г. Матвеев, Є. Ворожейкін, В. Яковлев, Є. Суханов), так й ті, хто вважає, що воно є частиною, підгалуззю цивільного права.


1. Поняття й предмет сімейного права

Поняття "сімейне право" може мати різні значення. Воно охоплює чотири пов'язані між собою, але такі, що не збігаються за обсягом та змістом, поняття.

По-друге, сімейне право розглядають як сімейне законодавство, тобто систему сімейно-правових нормативних актів, розташованих залежно від їх юридичної сили у певному порядку.

По-третє, сімейне право визначають як правову науку, тобто систему знань про сімейно-правові явища! Ця наука вивчає закономірності сімейно-правового регулювання певних суспільних відносин, способи забезпечення його ефективності. Як й будь-яка правова наука, наука сімейного права — це вчення, яке складається з системи взаємопов'язаних і взаємоузгоджених понять, поглядів, висновків, суджень, концепцій і теорій. Предметом науки сімейного права є: 1) норми, сукупність яких утворює це право як галузь або підгалузь права; 2) сімейне законодавство; 3) сімейні правовідносини, практика розгляду та вирішення сімейно-правових спорів; 4) вивчення історії розвитку сімейного законодавства і науки сімейного права, що має пізнавальне значення і водночас необхідне для вироблення пропозицій щодо вдосконалення сімейно-правових норм, підвищення ефективності їх застосування, а також для виявлення тенденцій розвитку сімейного права; 5) вивчення сімейного права і сімейного законодавства зарубіжних країн з метою запозичення позитивного досвіду.

По-четверте, сімейне право розуміють як навчальну дисципліну, яка є системою взаємопов'язаних поглядів, суджень, ідей щодо її предмета — сімейного права як галузі або підгалузі права, сімейного законодавства, науки сімейного права.

В юридичній літературі немає єдності думок щодо визнання сімейного права правовою галуззю. Одні автори, зокрема розробники Цивільного кодексу (ЦК) України 2003 p., вважають це право частиною або підгалуззю цивільного права, а інші, зокрема розробники СК, — самостійною галуззю права.

Щоб дати відповідь на питання, чи є сімейне право самостійною правовою галуззю, треба чітко визначити його предмет, метод, функції та принципи. Основою поділу права на галузі є характер регульованих ним суспільних відносин. Специфічність цих відносин зумовлює необхідність їх особливого регулювання. Як зазначає В. Яковлев, своєрідність регульованих відносин не тільки обумовлює існування галузі права, а й визначає її функціональне призначення та особливості соціально-юридичного змісту, який дістає концентрований вираз у таких загальних засадах, як принципи, метод, механізм впливу на опосередковувані відносини. Більшість авторів, які досліджують питання про предмет сімейного права як правової галузі, вважають, що ним є особисті немайнові та пов'язані з ними майнові відносини, які виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на виховання[7, c. 21-22].

2. Погляди російських вчених щодо предмету сімейного права

Дещо своєрідно визначає предмет сімейного права В. Гопанчук. На його думку, це сукупність норм, які регулюють особисті немайнові права та ті, що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на ґрунті шлюбу та сім'ї. У цьому визначенні допущено дві неточності: по-перше, сукупність норм — це не предмет, а галузь права, а по-друге, норми права не регулюють права, а встановлюють їх. Суб'єктивні ж права та обов'язки виникають у результаті врегулювання правом суспільних відносин.

Щоб визначити, чи є сімейне право самостійною галуззю права, необхідно насамперед проаналізувати особливості суспільних відносин, які регулюються ним. Сімейне право, як вже зазначалося, регулює особисті немайнові і пов'язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу, усиновлення і взяття дітей на виховання.

Нині на думку окремих російських авторів, зокрема М. Анто-кольської та Н. Єгорова, у сімейному праві превалює регулювання майнових відносин. Свій погляд ці науковці обґрунтовують не тільки тим, що, як вони твердять, існує незначна кількість норм сімейного права, які регулюють особисті немайнові відносини, що, на думку Н. Єгорова, не має вирішального значення, а й тим, що ці відносини регулюються державою остільки, оскільки вони тісно пов'язані з майновими відносинами і справляють на них певний вплив. Так, особисті немайнові відносини з виховання дітей стають об'єктом правового регулювання насамперед тому, що вони тісно поєднані з майновими відносинами, пов'язаними з утриманням і вихованням дітей, і тому зачіпають економічні інтереси суспільства, яке не в змозі взяти на себе піклування про дітей і витрати на їх утримання та виховання.

Погляд Н. Єгорова поділяють не всі автори третього тому підручника з цивільного права. Так, Т. Фадеева зазначає, що у батьківському правовідношенні визначальними є особисті правовідносини між батьками й дітьми. Навряд чи можна погодитись з твердженням Н. Єгорова про те, що у сімейному праві кількість норм, які регулюють особисті немайнові відносини, є незначною. Так, у Кодексі про шлюб та сім'ю (КпШС) України 1969 р. серед статей, що регулювали відносини між батьками і дітьми, 17 були присвячені регулюванню особистих немайнових відносин і 18 — регулюванню майнових відносин. У СК Російської Федерації 1995 р. 14 статей регулюють особисті немайнові відносини, а 9 — майнові відносини між батьками та дітьми. У СК України 30 статей регулюють особисті немайнові відносини між батьками і дітьми, а 33 — майнові. Водночас слушною є думка Н. Єгорова про те, що кількісний показник сімейних норм, які регулюють особисті немайнові відносини, не може мати вирішального значення для вирішення питання про співвідношення особистих немайнових і майнових відносин у сімейному праві[2, c. 14-16].

З думкою М. Антокольської та Н. Єгорова навряд чи можна погодитись, оскільки майнові відносини у сім'ї виникають лише за наявності особистих немайнових відносин і обслуговують їх. Так, між подружжям спочатку виникають особисті немайнові відносини, а потім — майнові. Майнові відносини, що регулюються сімейним законодавством, можуть виникнути лише за наявності особистих немайнових відносин. Вони сприяють виконанню одного з основних завдань сімейного законодавства — зміцненню сім'ї. Аліментні правовідносини між батьками й дітьми слугують належному здійсненню особистих правовідносин з виховання дітей, тобто обслуговують ці особисті немайнові правовідносини, а отже, є похідними від них.

Треба зазначити, що особисті немайнові та майнові відносини, які регулюються сімейним законодавством, мають кілька спільних ознак. Так, вони залежать від сімейно-правового становища особи і характеризуються непередаваністю і невідчужуваністю її прав та обов'язків. Як правило, ці відносини виникають на підставі своєрідних юридичних фактів: шлюбу, споріднення, усиновлення, встановлення опіки та піклування. Нині майнові відносини між подружжям можуть регулюватися шлюбним договором. Проте для набрання ним чинності необхідна наявність шлюбу. У цьому дістає вияв похідність майнових відносин від особистих немайнових. Правове регулювання сімейних особистих немайнових і майнових відносин спрямоване на виконання завдань, передбачених ст. 1 СК. Таким чином, однією зі специфічних ознак відносин, що регулюються сімейним правом, є превалююче значення особистих немайнових відносин. Майнові відносини є похідними від особистих немайнових відносин, виникають лише за наявності останніх і обслуговують їх[5, c. 16-18].

3. Майнові та немайнові відносини як предмет сімейного права

Особливістю сімейних відносин, як підкреслюється в юридичній літературі, є суб'єктний склад останніх. їх учасниками можуть бути, як правило, лише члени сім'ї. Водночас не будь-які відносини між членами сім'ї, як зазначає Н. Єгоров, є сімейними правовідносинами. У разі поширення одним членом сім'ї відомостей, що ганьблять честь, гідність і ділову репутацію іншого члена сім'ї, між ними виникають особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом. Між членами сім'ї можуть виникати також трудові та адміністративні правовідносини. Однак з наведених прикладів не можна дійти зробленого М. Антокольською та Н. Єгоровим висновку про відсутність у сімейному праві матеріального критерію відмежування сімейних відносин від цивільних. У зазначених випадках правовідносини виникають не зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання, а з інших фактів.

Характерною ознакою сімейних правовідносин є також залежність їх регулювання від сімейно-правового становища особи. Сімейне право регулює відносини між членами сім'ї залежно від їх сімейно-правового становища як між подружжям, між батьками й дітьми тощо, а не як між членами громадянського суспільства. Оскільки сімейне право регулює відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання, вони, як зазначає Є. Ворожейкін, мають особисто-довірчий характер. Сімейні правовідносини, як підкреслюється в юридичній літературі, мають безеквівалентний та безоплатний характер.

Перелічені вище особливості відносин, які регулюються сімейним правом, дають підставу вважати, що воно має свій предмет, якому притаманна низка ознак, які відрізняють його від предмета цивільного права як правової галузі.

Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Більшість відносин, які регулюються цивільним правом, є майновими. У юридичній літературі немає єдності думок щодо критеріїв відмежування майнових відносин, які регулюються цивільним правом, від таких відносин, що регулюються іншими галузями права. Переважна більшість авторів, за винятком А. Пушкіна, вважають, що майнові відносини регулюються не тільки цивільним правом, а й іншими правовими галузями (наприклад, адміністративним, фінансовим правом). На погляд А. Пушкіна, форми майнових відносин набувають лише товарно-грошові відносини, майнові відносини можуть бути предметом лише цивільного права. З цим твердженням навряд чи можна погодитись. Адже майновими відносинами, як зазначено в юридичній літературі, є податкові та інші фінансові відносини, а також відносини, пов'язані з виплатою заробітної плати, пенсій. Однак вони не регулюються цивільним правом[1, c. 23-25].

На думку Є. Суханова, майнові відносини, що становлять предмет цивільно-правового регулювання, мають деякі спільні ознаки. По-перше, вони характеризуються майновою відокремленістю учасників, яка дозволяє їм самостійно розпоряджатися майном і нести самостійну майнову відповідальність за результати своїх дій. По-друге, за загальним правилом вони мають еквівалентно-оплатний характер, притаманний нормальному товарообміну, вартісним економічним відносинам. Можливі й безоплатні майнові відносини (наприклад, дарування, безоплатна позичка, безоплатне користування чужим майном тощо). Однак ці відносини вторинні, похідні від оплатних майнових відносин і не є прийнятою формою товарообміну. По-третє, учасники відносин, що регулюються цивільним правом, рівноправні й незалежні один від одного, не перебувають у стані адміністративної або владної підпорядкованості, оскільки є самостійними товаровласниками. Уявляється, що правильніше вести мову не про рівноправність учасників відносин, які регулюються цивільним правом, а про їх юридичну рівність. Наприклад, продавець і покупець або позикодавець і позичальник не мають рівних прав та обов'язків, але юридично вони рівні, тобто не перебувають у стані владної підпорядкованості.

На погляд інших авторів, критерієм, що відрізняє відносини, які регулюються цивільним правом, від відносин, регульованих іншими галузями права, є рівність учасників перших відносин, які регулюються цивільним правом. Однак ця ознака може бути притаманна й відносинам, які регулюються не цивільним правом, а іншими правовими галузями, наприклад, відносинам між пенсіонерами і районними (міськими) управліннями Пенсійного фонду України, за яких жодна зі сторін не підпорядкована іншій.

Н. Єгоров вважає, що ознакою, яка дозволяє об'єднати майнові й особисті немайнові відносини, що регулюються цивільним правом, і відмежувати їх від відносин, які регулюються іншими галузями права, є їх взаємооцінний характер. Майнові відносини характеризуються вартісною формою взаємної оцінки, а немайнові — моральною або іншою соціальною формою. Однак ця ознака притаманна не тільки відносинам, що регулюються цивільним правом. Вона може діставати вияв й у відносинах, регульованих трудовим правом. Так, при укладенні трудового договору роботодавець оцінює якості працівника, може прийняти його на роботу з випробним строком (статті 26—28 Кодексу законів про працю (КЗпП) України), а працівник оцінює умови запропонованої йому роботи. При цьому має місце не тільки моральна, а й матеріальна взаємооцінка[6, c. 31-33].

Отже, рівність учасників відносин та взаємооцінний характер притаманні як відносинам, що регулюються цивільним правом, так і тим, які регулюються іншими правовими галузями. Тому ці ознаки не можуть бути основними критеріями відмежування майнових відносин, що регулюються цивільним правом, від майнових відносин, регульованих іншими правовими галузями. Уявляється, що головним критерієм такого відмежування є майнова самостійність суб'єктів, яка дістає вияв у тому, що учасники майнових відносин, які регулюються цивільним правом, виступають як власники відокремленого майна, самостійні товаровласники. Саме тому цим відносинам притаманні й інші ознаки: еквівалентно-оплатний характер, юридична рівність учасників, автономність їх волі, взаємооцінний характер.

На думку О. Дзери, основними ознаками майнових відносин, що є предметом цивільного права, треба вважати їх товарно-грошовий вартісний характер, самостійність і автономність організаційно-майнового статусу учасників, юридичну рівність сторін як самостійних об'єктів цивільного обороту. З наведеним положенням навряд чи можна повністю погодитись. Адже всі майнові відносини відзначаються вартісним характером. Рівність учасників, як вже зазначалося, може мати місце і у відносинах, що регулюються не цивільним правом, а іншими правовими галузями.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК, як вже зазначалося, цивільними є майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як зазначається в юридичній літературі, пов'язані з виробництвом, обміном і розподілом матеріальних цінностей3. Норми цивільного права, як вже було підкреслено, регулюють не тільки майнові, а й пов'язані з ними особисті немайнові відносини (наприклад, відносини, що стосуються створення і використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності), а також такі відносини, не пов'язані з майновими. Об'єктом цих відносин є особисті немайнові блага: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя тощо.

Зазначені дві групи особистих немайнових відносин є предметом цивільно-правового регулювання. їм властива більшість ознак, характерних для майнових відносин, що регулюються цивільним правом, причому не тільки окремих, а й їх сукупності. Вони виражають належність певних особистих благ конкретним фізичним і юридичним особам, характеризуються відокремленістю цих осіб, їх автономністю та рівністю, мають взаємооцінний характер. У разі порушення особистих немайнових прав можуть застосовуватися цивільно-правові засоби їх відновлення. З огляду на це навіть особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, не можна вважати абсолютно незалежними від останніх. Порушення цього зв'язку може спричиняти невигідні майнові наслідки для правопорушника. Особи, права яких порушено, можуть вимагати відшкодування матеріальної й моральної шкоди. Тому треба визнати правильною відсутність у ст. 1 ЦК поділу особистих немайнових відносин на відносини, пов'язані з майновими, й ті, що не пов'язані з ними[4, c. 25-27].

Водночас треба погодитись з Є. Сухановим, який зазначає, що особливістю регульованих цивільним правом особистих немайнових відносин, пов'язаних із майновими, є те, що деякі їх об'єкти (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зразки, програми для ЕОМ тощо), а також засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарні знаки, фірмові назви тощо) можуть бути використані як товари, а відносини, що складаються з приводу такого їх використання, набувають товарної форми, стають майновими. Аналогічну точку зору висловлює Л. Красавчикова.

Таким чином, предметом цивільного права є майнові відносини з приводу матеріальних благ, які мають форму товару, а також особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, окремі об'єкти яких можуть бути використані як товар.

Для відносин, що регулюються сімейним правом, на відміну від відносин, регульованих цивільним правом, характерним є те, що: 1) вони виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання; 2) у них особисті немайнові відносини є визначальними. Майнові відносини є похідними від особистих немайнових відносин. Вони можуть виникати лише за наявності останніх; 3) вони специфічні за своїм суб'єктним складом. їх учасниками можуть бути, як правило, лише члени сім'ї або колишні члени сім'ї; 4) регулювання відносин між членами сім'ї залежить від їх сімейно-правового становища як подружжя, батьків і дітей тощо, а не як членів громадянського суспільства; 5) ці відносини мають особисто-довірчий характер. Тому сімейні права та обов'язки не передаються і не відчужуються ні за одностороннім волевиявленням, ні домовленістю (договором) сторін. Це положення закріплене у ч. 1 ст. 14 і ч. 1 ст. 15 СК. Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин визначає й таку особливість їх регулювання, як неприпустимість правонаступництва; 6) зазначені відносини є безеквівалентними і безоплатними.

Майнові відносини, що регулюються сімейним правом, мають низку особливостей, які відрізняють їх від таких відносин, регульованих цивільним правом. Загальним для них є їх майново-вартісний характер. Однак, як вже зазначалося, майново-ціннісні відносини регулюються не лише цивільним правом. Майновими є податкові та інші фінансові відносини, а також відносини, пов'язані з виплатою заробітної плати, пенсій. Проте вони не регулюються цивільним правом. Майновим відносинам, що регулюються сімейним правом, притаманні перелічені вище ознаки. Крім того, учасники цих відносин виступають не як самостійні товаровласники, а як члени сім'ї. Ці відносини не опосередковують обміну товару на гроші й товару на товар і тому не мають еквівалентного та оплатного характеру. А майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як вже зазначалося, пов'язані з виробництвом, обміном та розподілом матеріальних цінностей. Майнові відносини, регульовані сімейним правом, спрямовані на зміцнення сім'ї та на виконання нею її функцій, причому не тільки господарських, а й виховних[7, c. 22-24].

До більшості сімейних відносин не може бути застосований взаємооцінний критерій, який, на погляд Н. Єгорова, є тією загальною властивістю, яка дозволяє об'єднувати майново-вартісні та особисті немайнові відносини у предметі цивільного права. При цьому він підкреслює, що оцінний характер мають усі суспільні відносини, а взаємооцінна ознака характерна лише для тих відносин, які належать до предмета цивільного права. У майнових відносинах взаємооцінка дістає вияв у вартісній формі, а у немайнових — у моральній або іншій соціальній формі. Як вже зазначалося, взаємооцінний характер притаманний не лише відносинам, що регулюються цивільним правом. Він може мати місце й у відносинах, регульованих трудовим правом. Для більшості ж сімейних відносин, як зазначав свого часу Н. Єгоров, ця ознака не є характерною. Згодом він змінив свою точку зору і почав твердити, що сімейне право є однією з підгалузей цивільного права. На думку Н. Єгорова, взаємооцінний характер може бути застосований до аліментних відносин, відносин, пов'язаних зі спільною сумісною власністю подружжя, до особистих немайнових відносин між подружжям і між батьками та дітьми3. З цим твердженням навряд чи можна погодитись. Адже діти й батьки не обирають одне одного. До особистих немайнових прав і обов'язків батьків належать їх право визначати прізвище та ім'я дитини, права та обов'язки щодо її виховання і розвитку, право на спілкування з дитиною, право на визначення місця її проживання (статті 145, 146, 150, 151, 153, 160 СК) та інші особисті немайнові права. Ці права виникають у батьків з моменту народження дитини, яка не наділена правом їх оцінки. Навіть у разі позбавлення матері або батька батьківських прав їх поведінку оцінює не дитина, а суд, який вирішує це питання (ст. 164 СК). При цьому суд може як врахувати думку дитини, так й постановити рішення всупереч думці останньої, якщо цього вимагають її інтереси (ст. 171 СК).

Не може бути застосований взаємооцінний характер й до більшості особистих немайнових правовідносин між подружжям. Дружина і чоловік мають право відповідно на материнство і батьківство, на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань, на зміну прізвища, на вибір місця свого проживання (статті 49—51, 53, 56 СК) та на інші особисті немайнові права та обов'язки. Як і будь-яка людина, дружина і чоловік мають право на життя, свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу світогляду й віросповідання, на вибір професії та роду трудової діяльності, на освіту (статті 27, 29, 32, 35, 43, 53 Конституції України). При здійсненні більшості зазначених прав кожен з подружжя, як й будь-яка людина, сам оцінює свою поведінку. Водночас його поведінка оцінюється державою. Оцінка другого з подружжя правового значення не має.

Взаємооцінний критерій не застосовується, як правило, й під час регулювання аліментних відносин. Безсумнівно, ці відносини мають майново-вартісний характер. Однак розмір аліментів, що стягуються на користь одного з подружжя, батьків або дітей, а також інших осіб, визначає, як правило, суд (статті 80, 182, 183, 200, 272 СК). Застосування взаємооцінного критерію може мати місце лише у тому разі, коли дружина і чоловік укладають договір про надання утримання комусь з них або передбачають це у шлюбному договорі (статті 78, 99 СК). Батьки можуть також укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити розмір та строки їх виплати (ст. 189 СК). У такому разі взаємооцінний критерій може бути застосований, якщо один із батьків виступає як представник дитини. Отже, при стягненні аліментів лише у двох зазначених вище випадках може мати місце застосування взаємооцінного критерію.

Взаємооцінний критерій не може бути застосований й до відносин, що виникають зі спільної сумісної власності подружжя. Ці відносини мають майново-вартісний характер. Однак визначити ступінь участі дружини і чоловіка у набутті їх спільного майна практично неможливо. Закон встановлює презумпцію рівності часток майна подружжя, надаючи суду право у певних випадках відступати від цього принципу (ст. 70 СК).

Таким чином, більшість сімейних відносин не мають взаємооцінного характеру. Це ще раз свідчить на користь того, що сімейне право не є підгалуззю цивільного права[8, c. 16-18].

Пов'язані з майновими особисті немайнові відносини, які регулюються сімейним правом, істотно відрізняються від аналогічних відносин, регульованих цивільним правом. Як вже зазначалось, для останніх характерне те, що їх об'єктом є результати інтелектуальної творчості (твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, програми для ЕОМ тощо), а також засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарних знаків, фірмових найменувань тощо), які можуть використовуватись як товари. У сімейному праві зазначені відносини виникають у зв'язку з необхідністю виховання дітей внаслідок укладення шлюбу між дружиною і чоловіком, а у випадках, зазначених у СК, й між іншими родичами. Особисті немайнові відносини, пов'язані з вихованням дитини, спрямовані на її виховання у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя (ст. 150 СК). Особисті немайнові відносини між дружиною та чоловіком передбачають їх спільне піклування про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (ст. 55 СК). Об'єктом цих правовідносин є блага, які не можуть бути використані як товар. Предметна різнорідність особистих немайнових відносин у цивільному та сімейному праві, як зазначає В. Рясенцев, є настільки значною, що включення особистих сімейних відносин до системи цивільного права було б методологічно невиправданим.

Однією з особливостей відносин, які регулюються сімейним правом, як зазначається в юридичній літературі, є те, що права правомочних суб'єктів часто є водночас їх обов'язком щодо інших учасників цих відносин. З цим положенням не погоджується Н. Єгоров, який вважає, що суб'єктивні права у принципі не можуть водночас бути обов'язками. Адже право батьків на виховання дітей є елементом абсолютного правовід-ношення, всі інші учасники якого мають утримуватись від вчинення будь-яких дій, що можуть перешкоджати реалізації цього права. У правовідносинах між батьками й дітьми обов'язок виховувати останніх покладається на матір та батька. Причому він не може одночасно розглядатись як право на виховання щодо дітей. З думкою Н. Єгорова погодитись важко. Більш правильною видається точка зору В. Рясенцева, який стверджує, що правовідносини між батьками й дітьми є відносними, оскільки вони звернені лише до дитини. Водночас ці права мають абсолютний характер захисту від порушень з боку інших осіб4. Як слушно зазначається в юридичній літературі, своєрідність відносин, що регулюються сімейним правом, полягає в тому, що в них ступінь юридично значущої й забезпеченої поведінки може бути одночасно і правом і обов'язком. Так, право батьків на виховання дітей є також їх обов'язком щодо дітей, якому відповідає право дітей вимагати від батьків його належного виконання. З іншого боку, праву батьків на виховання дітей відповідає обов'язок останніх не чинити батькам перешкод при здійсненні цього права в інтересах дітей. Так, ст. 150 СК передбачає обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини, а ст. 151 — їх права щодо виховання дитини[2, c. 26-28].

При здійсненні батьківських прав та обов'язків щодо виховання дітей батьки зобов'язані забезпечувати здобуття ними повної загальної середньої освіти. Вони наділені правом вибору освітнього закладу і форми навчання дітей до здобуття останніми загальної середньої освіти, а діти зобов'язані не перешкоджати батькам при здійсненні зазначеного права, якщо це відповідає їх інтересам. Таким чином, права та обов'язки батьків і дітей щодо виховання останніх водночас є їх правом та обов'язком. Ця ознака, як вже зазначалося, є однією з особливостей відносин, що регулюються сімейним правом.

Прибічники точки зору, згідно з якою сімейне право є частиною або підгалуззю цивільного права, обґрунтовують її тим, що відносини, які регулюються цивільним правом, тісно переплітаються з відносинами, регульованими сімейним правом1, наприклад, спадкове право тісно пов'язане з сімейними відносинами2, а відносини власності, що виникають між членами сім'ї, є різновидом відносин особистої (нині — приватної) власності3. Відносини, які регулюються цивільним правом, справді тісно переплітаються з відносинами, регульованими сімейним правом. Це визнають й автори, які вважають останнє самостійною галуззю права. Так, О. Косова зазначає, що норми сімейного права пов'язані не тільки з цивільним, а й з адміністративним та цивільно-процесуальним правом.

Однак взаємозв'язок суміжних галузей характерний не лише для сімейного права. Тому наведений довід не може бути підставою для заперечення сімейного права як самостійної правової галузі. Тісне переплетіння відносин, що регулюються цивільним і сімейним правом, пояснюється тим, що як перше, так і друге право є галузями єдиного права України, більше того, галузями приватного права. Цивільне право посідає центральне місце серед галузей, які регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть субсидіарно застосовуватися до сімейних, трудових, природоресурсових та екологічних відносин.

Переплетіння норм різних галузей права, як вже зазначалося, не означає, що вони є нормами однієї галузі права. Так, відносини, пов'язані з наданням громадянам житлової площі у будинках державного та комунального житлового фонду, а також її наймом, регулюються різними галузями права: перші — адміністративним, другі — цивільним правом. Однак цивільне й адміністративне право є різними правовими галузями. Тут слушно зазначити, що О. Іоффе, який висував наведений вище довід для обґрунтування висновку про те, що сімейне право є частиною цивільного права, пізніше не вдавався до нього. Більше того, він почав вбачати відмінність між сімейним і цивільним законодавством і визнавати перше самостійною законодавчою галуззю. Проте з цього не можна зробити висновок, що О. Іоффе визнавав сімейне право самостійною правовою галуззю[6, c. 27-29].

Одним із доводів прибічників точки зору, відповідно до якої сімейне право має визнаватись частиною або підгалуззю цивільного права, є можливість субсидіарного застосування норм останнього для регулювання сімейних відносин, передбачена ст. 8 СК України і ст. 4 СК РФ. На можливості такого застосування норм цивільного права для регулювання сімейних, трудових, колгоспних і земельних відносин наголошував О. Іоффе. Однак це не є підставою для зробленого Я. Шевченко висновку про те, що згідно зі змістом ст. 8 СК норми ЦК є загальними щодо спеціальних норм Сімейного кодексу. Водночас Я. Шевченко суперечить сама собі, зазначаючи, що у ст. 8 СК зроблено спробу протиставити сімейні відносини цивільно-правовим, оскільки відповідно до ст. 8 СК норми ЦК можуть суперечити суті сімейних відносин.

На підставі аналізу змісту ст. 4 СК РФ Н. Єгоров висловлює думку про однорідність особистих немайнових відносин, які регулюються сімейним і цивільним законодавством. Особисті немайнові відносини, що регулюються сімейним правом, як вже зазначалось, принципово відрізняються від пов'язаних з майновими особистих немайнових відносин, регульованих Цивільним правом. Останні пов'язані з благами, які можуть використовуватись як товар. Об'єктом же особистих немайнових відносин, які регулюються сімейним правом, є блага, які не можуть бути товаром. Якби особисті немайнові відносини, що регулюються сімейним і цивільним законодавством, були однорідними, не варто було б вести мову про субсидіарне застосування норм цивільного права для регулювання сімейних відносин. У такому разі, як зазначає М. Антокольська, застосування цих норм не мало б жодних обмежень. Більше того, якби особисті немаинові відносини, регульовані цивільним і сімейним правом, були однорідними, не було б потреби в закріпленні у ст. 8 СК України і ст. 4 СК РФ положення про те, що до сімейних відносин застосовується цивільне законодавство, якщо це не суперечить їх суті. При цьому треба зазначити, що ст. 8 СК України на відміну від ст. 4 СК РФ, передбачає можливість субсидіарного застосування норм цивільного законодавства лише до майнових відносин між членами сім'ї.

Таким чином, зазначене вище свідчить про те, що сімейне право є самостійною правовою галуззю (треба зазначити, що деякі вчені, зокрема Г. Матвеев, виступали проти субсидіарного застосування норм цивільного права для регулювання сімейних відносин2). Можливість же субсидіарного застосування норм цивільного права, як зазначає Є. Суханов, пояснюється тим, що це право є підґрунтям приватноправового регулювання. Тому його загальні норми і принципи можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що належать до приватноправової сфери, якщо щодо цього немає прямих приписів спеціального законодавства. Зазначене стосується не тільки сфери сімейного права, а й приватноправових відносин, які охоплюються інститутами трудового, природоресурсового, екологічного права[3, c. 22-25].

4. Особливістю відносин, які регулюються сімейним правом

Характерною особливістю відносин, які регулюються сімейним правом, є вужчі порівняно з цивільними правовідносинами межі автономності волі їх учасників. Автономність волі учасників приватноправових відносин, як зазначає Є. Суханов, означає їх вільний розсуд стосовно того, чи варто їм вступати у майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких умовах, а також те, що рішення про це вони приймають з власної ініціативи, на свій ризик і під власну майнову відповідальність. Учасники самі вирішують, чи варто здійснювати належні їм права, у тому числі й право на пред'явлення будь-яких майнових вимог через суд".

Праву батьків на виховання дітей, як вже зазначалося, відповідає обов'язок останніх не чинити їм перешкод під час його здійснення в інтересах дітей. Згідно з чинним законодавством батьки або особи, які їх замінюють, самі обирають освітні заклади для малолітніх і неповнолітніх дітей. Отже, у правовідносинах між батьками й неповнолітніми дітьми автономність їх волі має набагато вужчі межі порівняно з автономністю волі учасників цивільних правовідносин, що також є однією з особливостей відносин, які регулюються сімейним правом.

Сімейне право, як зазначається в юридичній літературі, є галуззю приватного права. Класичне визначення розмежування публічного і приватного права дав римський юрист Д. Ульпіан. Він підкреслював, що публічне право визначає становище Римської держави в цілому ("ad rei roman special"), а приватне — задовольняє інтереси окремих осіб ("ad singulorum utilitatem"), тобто поділ права на публічне і приватне визначається характером інтересів, що захищаються3. Цей поділ можна здійснювати за ступенем прояву ініціативи щодо захисту порушених прав, а також за поєднанням зазначених двох ознак. Водночас, як слушно підкреслюється в юридичній літературі, чистих галузей приватного і публічного права не існує або майже не існує. У будь-якій галузі публічного права є елементи приватного права, а у будь-якій галузі останнього — елементи публічного права. Однак це не є підставою для заперечення поділу права на приватне і публічне[8, c. 19-20].

Норми сімейного права спрямовані на захист особистих (індивідуальних) немайнових і майнових інтересів членів сім'ї (подружжя, дітей, батьків та інших членів сім'ї). Держава має захищати зазначені інтереси. У більшості випадків це відбувається з ініціативи правомочних суб'єктів — учасників сімейних правовідносин. Тому сімейне право має бути визнане галуззю приватного права. Водночас у ньому, як зазначається в юридичній літературі, наявні значні елементи публічного права'. Так, Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження сімейними правами виділяє ті сімейні правовідносини, змістом яких є права та обов'язки, здійснення або виконання яких істотно зачіпає суспільні інтереси. Реалізація цих прав характеризується тим, що вони є не тільки правомочностями одного учасника перед іншим, а й обов'язками особи перед суспільством. До зазначених правовідносин Є. Ворожейкін відносить такі пов'язані з реалізацією найважливіших принципів сімейного права та обов'язки, як рівноправність чоловіка і жінки у сімейних відносинах, забезпечення інтересів матері й неповнолітніх дітей. Особливість захисту цієї групи сімейних правовідносин полягає в тому, що він забезпечується незалежно від бажання їх суб'єктів. У багатьох випадках ініціатива у цьому питанні належить не правомочному суб'єкту, а відповідному державному органу[7, c. 24-26].

Висновки

Таким чином, незважаючи на те, що зазначена група сімейно-правових відносин має приватноправовий характер (права та обов'язки спрямовані на захист особистих (індивідуальних) інтересів їх учасників) їм значною мірою притаманні публічно-правові засади. Як зазначає В. Яковлев, акти реалізації прав та обов'язків у сімейному праві зазвичай здійснюються добровільно, без участі держави. Однак виходячи з великого значення розглядуваних відносин і необхідності посиленого захисту інтересів їх учасників, у необхідних випадках зазначена реалізація забезпечується втручанням державних органів, у тому числі з застосуванням примусу.

З усього вищезазначеного можна зробити висновок, що предметом сімейного права є сукупність норм, які регулюють особисті немайнові права та ті, що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на грунті шлюбу та сім'ї. Подібним чином визначають предмет сімейного права і найбільш відомі в нашій країні спеціалісти в цій галузі такі, як Г. Матвєєв, В. Рясенцев, Г. Свердлов, В. Бошко. Визначивши предмет сімейного права, можна зробити висновок, що сімейно-шлюбні відносини не можуть перебувати поза сферою регулювання права.

Говорячи про сімейне право як про самостійну галузь права, ми все ж не можемо не помітити, що воно пов'язане з інститутами цивільного права - особливо зі спадковим, де основним видом спадкування є спадкування за законом, тобто майно переходить від одних осіб до інших, пов'язаних між собою шлюбними відносинами або родинними стосунками. І хоча особа має право у заповіті позбавити свою родину спадщини, ст. 535 Цивільного кодексу УРСР встановлює правило обов'язковості частки у спадщині для неповнолітніх або непрацездатних дітей, непрацездатних дружини, батьків. Отже можна говорити, що спадкування в основному має сімейний характер. Певною мірою сімейне право пов'язане з житловим правом, де право на житлову площу виникає не лише з договору житлового найму, а також з сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття "член сім'ї" у сімейному і в житловому праві не є тотожним, оскільки в сімейному праві при визначенні члена сім'ї ми виходимо з рідства, шлюбу (або усиновлення), а в житловому має значення ще й спільне проживання. Принципи сімейного права - це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюється сімейно-правове регулювання суспільних відносин. Одним з принципів сімейного права є одношлюбність (моногамія), тобто громадяни можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі. Ця норма закріплена в ст. 25 Сімейного кодексу (СК) України.


Список використаної літератури

1. Апопій І. Сімейне право України: навч.-метод. посіб. для студ. напряму підгот. 6.030401 "Право" / Укоопспілка; Львівська комерційна академія — Л. : ЛКА, 2007. — 240с.

2. Ариванюк Т. О., Бірюков І. А., Гопанчук В. С., Дзера О. В., Дзера І. О. Сімейне право України: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів / В.С. Гопанчук (ред.). — К. : Істина, 2002. — 304с.

3. Баранова Л. М., Борисова В. І., Жилінкова І. В., Крижна В. М., Новохатська Я. В. Сімейне право України: Підручник / В.І. Борисова (заг.ред.), І.В. Жилінкова (заг.ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 263с.

4. Мазур О. Сімейне право України: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2006. — 116с.

5. Мироненко В. Сімейне право України: підручник / Валентина Петрівна Мироненко (заг.ред.). — К. : "Правова єдність", всеукраїнська асоціація видавців, 2008. — 477с.

6. Пацурківський Ю. Цивільне та сімейне право України: Метод. посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2003. — 84с.

7. Токарєва В. Сімейне право. Практикум: посібник. — К. : Знання, 2007. — 284c.

8. Червоний Ю. С., Калітенко О. В., Волосатий Г. С., Труба В. І. Сімейне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю.С. Червоний (ред.). — К. : Істина, 2004. — 400с.

загрузка...
Top