Правознавство: питання до семінару

Тема№1. Предмет, мета та завдання дисципліни "Правознавство".

• Поняття держави її ознаки та функції. Правова держава.

• Форми держави (правління, устрою, політичного режиму)

• Поняття права, його джерела та функції

• Норма права її види та структура. Систематизація законодавства.

Тема№2 Основи конституційного права. Державний устрій України.

• Конституція - основний закон України.

• Конституційні права та обов'язки громадян України.

• Державний устрій України.

• Виборче право. Поняття та види виборів.

• Правоохоронні органи України.

Тема 3. Основи адміністративного права. Правові основи державного управління в галузі охорони здоров'я.

• Загальна характеристика адміністративного права.

• Адміністративні правопорушення та їх види.

• Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я.

• Адміністративні стягнення та види адміністративною примусу.

• Загальна характеристика системи управління охороною здоров'я.

• Професійні права та обов'язки медичних працівників.

• Права та обов'язки громадян в raлyзі охорони здоров'я.

Тема 4. Основи цивільного права України.

• Поняття та предмет цивільного права.

• Суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин.

• Право власності. Захист права власності

• Спадкове право.

• Цивільно-правова відповідальність та її види.

Тема №5. Основи сімейного права України. Соціальний захист в Україні.

• Поняття та предмет сімейного права.

• Шлюб. Порядок його укладення. Шлюбний договір.

• Підстави та порядок припинення шлюбу. Аліментні зобов'язаним.

• Сім’я. Особисті та майнові права ї обов'язки батьків та дітей.

• Види соціального захисту в Україні. Пенсійне забезпечення та його види

Тема 6. Основи трудового права України.

• Загальна характеристика трудового права.

• Трудовий договір та порядок його укладення.

• Підстави припинення трудового договору.

• Поняття та види робочого часу та часу відпочинку/відпустка/

• Матеріальна та дисциплінарна відповідальність працівника.

Тема 7. Основи кримінального прана України.

• Поняття кримінального права та кримінального закону.

• Поняття, класифікація та структура злочину.

• Обставини, що виключають злочинність діяння.

• Пом'якшуючі та обтяжуючі обставини покарання.

• Поняття та види покарання.

• Кримінальні злочини в галузі охорони здоров'я.

Тема №8. Основи екологічного права України.

• Загальна характеристика екологічного права України.

• Загальне та спеціальне природокористування.

Тема 9. Основи кримінального та цивільного судочинства в Україні.

• Основи кримінального судочинства в Україні

• Основи цивільного судочинства в Україні

Список використаної літератури.

Тема№1. Предмет, мета та завдання дисципліни "Правознавство"

• Поняття держави її ознаки та функції. Правова держава

Слова “держава”, “публічна влада”, “суверенітет” знають всі, але в чому полягає суть цих юридичних понять і які їх основні ознаки, відомо далеко не кожному.

Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень.

Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль як основного знаряддя здійснення політичної влади.

Кожній державі притаманні:

– територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на які поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у громадян;

– публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах, відособлених від населення, має призначення здійснювати політичну владу та регулювати суспільні відносини;

– суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності;

– механізм держави, тобто система органів та організацій, що створюються державою для реалізації її функцій і завдань;

– загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми, які розробляє, приймає та охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні суспільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених правил;

– система податків – платежів обов’язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного апарату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.

• Форми держави (правління, устрою, політичного режиму)

Кожна держава характеризується певною формою, яка визначає процес організації та здійснення державної влади.

Форма держави поєднує три елементи:

– державне правління;

– державний устрій;

– державний (політичний) режим.

1. Форма державного правління відображає певний порядок утворення та організації вищих органів влади.

За формою правління держави поділяють на монархії та республіки.

Монархія – це форма правління, за якої вища влада в державі належить одній особі – монарху.

Монархія буває абсолютною та обмеженою.

Республіканська – це форма правління, відповідно до якої вища влада належить виборному органу – парламенту. Для неї характерні наявність вищих виборних органів влади; базування діяльності держави на принципах демократії та поділу державної влади.

Залежно від особливостей повноважень глави держави та їх співвідношення із повноваженнями парламенту республіки поділяють на парламентські, президентські, змішані.

Парламентська республіка характеризується верховенством влади парламенту; підзвітністю йому уряду; наявністю посади прем’єр-міністра, якого призначає парламент; обов’язком президента діяти лише за згодою уряду (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія, Австрія).

За формою устрою держави поділяють на прості й складні.

Простою або унітарною (від латинського unites – єдність) є держава, що характеризується цілковитою політичною єдністю. Останнє виявляється в тому, що держава має єдину структуру державного апарату, який поширює свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці мають рівний юридичний статус стосовно держави; жодна з адміністративних одиниць не має політичної самостійності та ознак суверенітету; держава має єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи (Франція, Японія, Єгипет, Україна).

До складних держав належать федерація, конфедерація, імперія.

• Поняття права, його джерела та функції

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те, що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або санкціонуються державою; виражають волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішню узгоджену систему; формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків; формально визначені та мають чітке визначення форми зовнішнього вираження.

Отже, право це – система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.

Активна роль права у житті суспільства знаходить свій вияв через його функції, тобто напрями правового впливу на суспільні відносини. Серед них необхідно виділити регулятивні та охоронні функції права.

Регулятивні функції – напрями правового впливу, спрямовані на забезпечення нормальної організації корисних для людини і суспільства відносин, їх функціонування відповідно до умов об’єктивних законів суспільного розвитку. Розрізняють регулятивну статистичну та регулятивну динамічну функції. Регулятивна статистична функція знаходить свій вияв через вплив права на суспільні відносини шляхом закріплення в тих чи інших правових інститутах. Наприклад, в інституті права власності статистична функція виражена також в інститутах політичних прав і свобод громадян, винахідницького, авторського права та ін.

Регулятивна динамічна функція виявляється через вплив на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки). Вона знаходить відображення в інститутах адміністративного, цивільного, трудового права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна функція – напрям правового впливу, спрямований на охорону певної системи суспільних відносин, їх недоторканість і відповідно до цього – на витіснення відносин, неприйнятних для існуючого суспільного ладу.

Виховна функція права полягає у формуванні за допомогою юридичних приписів такої особистості, яка поважає прийняті демократичним шляхом закони, проявляє правову активність, володіє високим рівнем правової культури.

Правові норми, що регулюють поведінку учасників суспільних відносин, повинні бути відомими, вираженими у певних формах (джерелах).

Джерела права – це державно-офіційні способи закріплення та зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.

До джерел права належать:

1) правовий звичай – історично обумовлене неписане правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу. Така форма права у нас майже не збереглася, але була дуже розповсюджена в Україні, особливо на Запорізькій Січі (покарання запорожців за різні провини та злочини);

2) правовий прецедент – рішення суду чи адміністрації з конкретної справи, що розглядалась вперше, яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ надалі. Ця форма права розповсюджена у США та у країнах Британської співдружності, іноді її називають англосакською системою права;

3) нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, у якому закріплено правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою. Нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

• Норма права її види та структура. Систематизація законодавства

Норми права – це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які виходять від держави і охороняються нею, надають учасникам суспільних відносин юридичні права і накладають на них юридичні обов’язки.

Норми права мають певну структуру. Вона складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза – частина правової норми, де визначені фактичні обставини, з настанням яких слід керуватися певною нормою, тобто вказується за яких умов можуть виникнути передбачені нормою юридичні права та обов’язки.

Диспозиція – частина правової норми, яка вказує, якою повинна бути поведінка при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин.

Санкція – частина норми права, яка передбачає заходи впливу, що застосовуються до осіб, котрі порушують приписи правових норм. Наприклад, санкція ст. 206 Кримінального кодексу України встановлює покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт за скоєння хуліганства.

Норми права діють у тісному зв’язку між собою. Одні норми (регулятивні) регулюють позитивні дії людей і складаються із гіпотези і диспозиції, інші (правоохоронні) – охороняють права людини від порушень.

Розрізняють також норми матеріального і процесуального права. Норми матеріального права регулюють суспільні відносини, які задовольняють різні потреби і встановлюють юридичні права й обов’язки їх учасників. Норми процесуального права регулюють процедуру (порядок) діяльності компетентних органів держави у здійсненні та захисті прав учасників суспільних відносин, що охороняються законом.


Тема№2 Основи конституційного права. Державний устрій України

• Конституція - основний закон України

Конституція – найважливіший нормативний акт держави, її основний закон. Такої назви не мають жодні інші нормативно-правові акти. Конституція стоїть на першому місці в законодавстві держави і містить у собі вихідні засади національної системи права. Усі правові акти повинні співвідноситися з Конституцією і не можуть їй суперечити.

Норми Конституції за юридичними характеристиками є також основоположними для всіх державних органів, службових осіб, громадських об’єднань, громадян.

Конституція є основним законом, тому що закріплює:

– державний устрій держави, тобто визначає, яке значення в державі належить державній владі, визначає взаємозв’язок і взаємодію політичних партій, влади, релігії, громадських організацій;

– взаємовідносини держави та особи, тобто права й обов’язки громадян. Україна дотримується Загальної декларації прав людини, яку вона ратифікувала;

– відносини, пов’язані з організацією адміністративно-територіального устрою держави, тобто поділ території на райони, області, Автономну Республіку Крим;

– відносини, що регулюють порядок організації, систему і компетенцію державних органів.

Конституція приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом шляхом референдуму.

Діюча Конституція була прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року і складається з 15 розділів.

• Конституційні права та обов'язки громадян України

У Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.

1. Громадянські права і свободи людини. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадянських організацій, службових осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя (ст. 25 – право на громадянство; 27 – право на життя; 28 – право на повагу гідності; 29 – право на свободу і власну недоторканість; 30 – право недоторканості житла; 31 – таємниця листування, недоторканість особистого життя; 33 – свобода пересування; 34 – свобода думки і слова; 35 – свобода світогляду; 40 – право звертання до органів державної влади; 48 – право на гідний життєвий рівень; 49 – право на безпечне для життя середовище; 51 – право на свободу сім’ї; 52 – право на дітей; 55 – право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 – право на відшкодування збитків; 57 – право захисту своїх прав і обов’язків; 58 – право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення; 59 – право на правову допомогу; 60 – право невиконання незаконних розпоряджень і наказів; 61 – право індивідуального характеру відповідальності; 62 – принцип презумпції невинуватості; 63 – право підсудного на захист).

2. Політичні права і свободи громадян України – визначені законодавством можливості громадян, які забезпечують реальну можливість для них безпосередньо впливати на громадське та політичне життя країни (ст. 63 – право на свободу об’єднань; 38 – право участі у керівництві державними справами; 39 – право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

3. Економічні, соціальні та культурні права і свободи людини та громадянина.

Економічні права – це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному й соціальному житті та складають основу правового статусу громадянина як трудівника. (ст. 41 – право на приватну власність; ст. 42 – право на підприємницьку діяльність; ст. 13, 41 – право на користування об’єктами державної та комунальної власності).

Соціальні права – це певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров’я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Конституції України (ст. 43 – право на працю; ст. 44 – право на страйк; ст. 45 – право на відпочинок; ст. 46 – право на соціальний захист; ст. 47 – право на житло; ст. 49 – право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування).

Культурні права – це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку (ст. 53 – право на освіту; ст. 54 – право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, свобода літературної, наукової та технічної творчості).

Рівність прав громадян України означає, що надання будь-яких привілеїв або запровадження певних обмежень для громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, за мовними або іншими ознаками належить розглядати як порушення Конституції та законів України, а винних у цьому притягають до відповідальності.

У розділі ІІ Конституції України, крім прав і свобод людини та громадянина, зафіксовано й конституційні обов’язки. Конституційний обов’язок – це міра обов’язкової поведінки, якої повинен дотримуватися кожний для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів-громадян суспільства. Так, ст. 65 Конституції проголошує, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно зі ст. 67 Конституції України усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.

У ст. 68 Конституції України закріплено обов’язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

• Державний устрій України

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави;

д) характеристику України як соціальної держави.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є:

Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);

Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);

Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);

Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);

Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);

В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції);

державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції);

Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.

Україна як незалежна суверенна унітарна держава пройшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави.

• Виборче право. Поняття та види виборів

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р., "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998р.

Вибори організовують і проводять: Центральна виборча комісія; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії. Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом. Вона визнається юридичною особою, має печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. До складу Центральної виборчої комісії входять 15 членів, призначуваних Верховною Радою України за поданням Президента України.

Залежно від підстав вибори можна класифікувати за наступними ознаками.

1. За територіальною;

2. За об'єктом;

3. За часом проведення;

4. За кількісною ознакою участі виборців;

5. За правовими наслідками;

За порядком визначення результатів виборів розрізняють такі виборчі системи:

- мажоритарну;

- пропорційну;

- змішану.

• Правоохоронні органи України

Правоохоронні органи України – це такі державні та громадські організації, які своєю діяльністю поставлені забезпечувати законність і правопорядок, захист прав та інтересів громадян, трудових колективів, суспільства і держави, попереджувати, присікати правопорушення та злочини, застосовувати державний примус або заходи громадського впливу до осіб, які порушили закон та правопорядок.

До правоохоронних органів належить прокуратура, податкова міліція, органи внутрішніх справ, СБУ, митні органи, органи юстиції, адвокатура та інші.

Згідно з Конституцією України прокуратура України становить єдину систему, на яку покладається:

– підтримання державного обвинувачення в суді;

– представництво громадян або держави в суді у випадках, визначених законом;

– нагляд за додержанням законів, органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

– нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

На Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів покладається вищий нагляд за дотриманням і правилами застосуванням законів Кабінету Міністрів України, міністерствами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю Автономної Республіки Крим, місцевими радами народних депутатів, місцевими державними адміністраціями, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Система органів прокуратури складається з трьох ланок:

До першої ланки належать:

– районні (міські на правах районних), міжрайонні прокуратури та прокуратури військових гарнізонів.

До другої ланки належать:

– прокуратури областей (на правах обласних прокуратури міст Києва та Севастополя), прокуратура Автономної Республіки Крим, військові прокуратури регіонів та Військово-Морських сил України.

До третьої ланки належить Генеральна прокуратура України.

Тема 3. Основи адміністративного права. Правові основи державного управління в галузі охорони здоров'я

• Загальна характеристика адміністративного права

Адміністративне право, зберігаючи своєрідність, виражену в цього предметі та методі, тісно взаємодіє з усіма існуючими галузями права, спостерігається “проникнення” адміністративного права в сферу інших правових галузей. В основі такого явища фактична наявність управлінських відносин у предметі тієї чи іншої галузі права.

Найбільш тісно адміністративне право взаємодіє з конституційним правом. Адже сфера виконавчої влади є об’єктом дії обох галузей права. Розмежування цих галузей відбувається за методом правового регулювання. Конституційне право впливає на відносини, що перебувають в статичному стані, тобто конституційне право закріплює, фіксує різноманітні суспільні відносини, основні принципи організації та функціонування виконавчої влади і т. п. А адміністративне право регулює ті самі відносини, але в їхньому розвитку, у стані функціонування, прикладної реалізації, деталізує їх і конкретизує.

Адміністративне і цивільне право регулюють відносини майнового характеру, але адміністративне право забезпечує регулювання відносин в яких переважають інтереси публічного характеру (публічне право), а цивільне право – відносини де переважають приватні інтереси (приватне право) захист яких здійснюється у позивному порядку. Крім того (за методом правового регулювання) норми адміністративного права регулюють відносини, які будуються на підпорядкованості однієї сторони другій, а норми цивільного права – ті відносини, в яких сторони рівноправні.

Адміністративне право і трудове зближує нерівноправність статусу їх суб’єктів, одна сторона наділена владно-організаційними повноваженнями щодо іншої (тобто методи регулювання відносин тотожні). За предметом регулювання: трудове право регулює відносини працівників як учасників трудового процесу; норми адміністративного права – регулюють управління трудовою діяльністю людей, організацію трудового процесу, державно-службові відносини.

Адміністративне право тісно пов’язане з фінансовим правом спільним методом регулювання відносин. Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі акумуляції та розподілу державою грошових коштів, тобто власне саме фінансові відносини. Адміністративне право регулює управлінські відносини в галузі фінансів, організацію роботи фінансових органів. Межі кримінального і адміністративного права визначаються характером і спрямованістю відповідних заборон.

• Адміністративні правопорушення та їх види

Основу адміністративної відповідальності складає адміністративне правопорушення. Адміністративне правопорушення (проступок) – це діяння, поведінка, вчинок, акт зовнішнього виразу ставлення особи до реальної дійсності, до інших людей, держави, суспільства.

До складу адмінпорушень відносять ознаки, для яких характерні:

– загальний об’єкт адміністративного проступку. Це всі відносини, що захищаються за допомогою Кодексу України про адміністративні порушення. Ці відносини врегульовані адміністративним правом, нормами інших галузей права, а також нормами моралі та звичаїв;

– родовий об’єкт адміністративного проступку. Це група відносин, урегульованих соціальними нормами, які мають загальні ознаки;

– безпосередній об’єкт адміністративного проступку. Це конкретні відносини, що захищаються відповідною адміністративно-правовою нормою;

– об’єктивна сторона адміністративного проступку. Це дія або бездіяльність, негативні наслідки, що завдані проступком, та зв’язок між діями і суспільно небезпечними наслідками;

– суб’єктом адміністративних правопорушень. Це осудні фізичні особи, яким на момент скоєння адміністративних правопорушень виповнилося 16 років;

– суб’єктивна сторона адміністративного проступку. Це внутрішня сторона проступку, психічне відношення суб’єкта правопорушення до скоєння проступку, що характеризує його волю, яка проявляється у протиправній дії, ставлення його до дії, яку він скоїв.

Адміністративним проступком може бути усвідомлений, вольовий акт протиправної поведінки. Вина полягає у психічному відношенні суб’єкта до дії, його згубних наслідків і може бути навмисним або через необачність.

Адміністративним проступком признається тільки така протиправна дія, за яку законодавством передбачено особливий вид державного примусу – адмінвідповідальність.

Ознаками суб’єктивної сторони правопорушення є:

– вина;

– мотив;

– мета правопорушення.

• Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я

В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративний проступок, який визначається як протиправне, винне діяння, що посягає на встановлений правопорядок, але на відміну від злочину не містить значної суспільної небезпеки. Тому застосовувати адміністративну відповідальність можливо лише за вчинення адміністративних правопорушень. Таке твердження не завжди збігається із відносинами, що виникають в галузі охорони здоров'я.

Науково – практичний коментар на підставі аналізу новітнього законодавства надає вичерпні пояснення щодо особливостей застосування норм Кодексу України про адміністративні правопорушення даної категорії порушень це статті 42,42¹, 42²,42³,43,44¹,45,45¹,46,46¹, 46² : порушення санітарно – гігієнічних і санітарно – протиепідемічних правил і норм; виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації; заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції; виробництво, зберігання, транспортування або реалізація продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні; незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах; ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження; ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу; порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) компонентів і препаратів; умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою; порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення; порушення встановлених законодавством вимог щодо заняття народною медициною (цілительством).

Остання норма є новелою в кодексі і її поява є реакція на певні суспільні перетворення в державі, в першу чергу забезпечення конституційного права людини на охорону здоров'я та посилення правових вимог до медичної етики. Питання заготівлі донорської крові, її переробки, інфекційної безпеки, контроль якості крові, що переливається хворому – сьогодні визначено стратегічним у розвитку нашої країни, невідкладні у вирішенні, бо стосуються кожного громадянина України.

В Україні виробництво препаратів крові знаходиться у важкому положенні. Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу на сьогодні не поодинокі випадки для лікарів ,але вкрай рідкісні, якщо стоїть питання про адміністративну відповідальність. Венеричні захворювання – це особлива група інфекційних хвороб, які передаються переважно статевим шляхом. На них хворіють однаковою мірою як чоловіки так і жінки. На відміну від звичайних інфекційних захворювань венеричні хвороби не залишають після себе імунітету. Хворі часом намагаються ввести в оману медичних працівників.

Вони приховують захворювання, перекручують відомості про джерело та обставини захворювання, багато чого замовчують. Це ускладнює не тільки боротьбу медиків з цим захворюванням а і процес відповідальності осіб які не усвідомлюють значимість цього явища. Поза увагою практиків і теоретиків в цій галузі права лишаються важливі аспекти щодо можливостей підвищення рівня відповідальності за дані правопорушення. Вкрай висока кількість випадків, що пов'язана з зараженням небезпечними хворобами залишається поза увагою законодавця.

• Адміністративні стягнення та види адміністративною примусу

Адміністративне стягнення – це форма реагування органів державного управління на порушення тієї чи іншої адміністративно-правової норми у вигляді застосування до порушника адміністративного примусу.

Вони застосовуються з метою виховання особи, що здійснила адмінпорушення, у дусі дотримання законів, поваги правил громадського життя, а також попередження здійснення нових правопорушень як правопорушниками, так і іншими особами.

У ст. 24 КпАП встановлені види адміністративних стягнень: попередження, штраф, повернення вилученого предмета, який був знаряддям здійснення або безпосереднім об’єктом правопорушення; конфіскація грошей, одержаних внаслідок здійснення адміністративного порушення; позбавлення спеціального права, наданого громадянину (керування транспортом, полювання і т. і.); адміністративний арешт.

Існують різні підходи щодо визначення поняття адміністративний примус:

– це метод вольового забезпечення згідно з правовою нормою поведінки громадян, посадових та юридичних осіб за допомогою застосування заходів впливу, урегульованих адміністративно-правовими нормами, з метою досягнення відповідного порядку, припинення та попередження правопорушень, притягнення порушників до відповідальності;

– це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб’єктів правопорушень заходів попередження та запобігання правопорушенням, притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності;

Адміністративний примус – поняття родове. Залежно від мети призначення усі заходи адміністративного примусу можуть бути зведені у відповідні однопорядкові групи.

Види заходів адміністративного примусу:

– заходи адміністративного попередження (перевірка документів, заборона експлуатації несправних транспортних засобів) правопорушень;

– заходи адміністративного припинення (затримання, огляд) правопорушень;

– заходи адміністративної відповідальності (штраф, арешт) за правопорушення.

• Загальна характеристика системи управління охороною здоров'я

Згідно з ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

До системи органів державного управління охорони здоров'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади у галузі охорони здоров я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ України), компетенція якого визначається Положенням, затвердженим Указом Президента України. До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріоритетних напрямків діяльності національної служби охорони здоров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, як правило, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню; розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства і дитинства та ін.

• Професійні права та обов'язки медичних працівників.

Правовий статус медичного працівника містить у собі елементи адміністративного, службового, професійно-етичного і трудового статусу суб'єкта правового регулювання. Трудові права та обов'язки медичних працівників поділяються на три групи: основні (статутні), професійні (спеціальні) і посадові.

Більшість прав професійних трудових прав медичних працівників необхідно розглядати як права — обов'язки (наприклад, обов'язок підвищувати кваліфікацію, використовувати при наданні медичної допомоги тільки апробовані методи лікування і діагностики тощо).

Для виконання своїх обов'язків лікар повинен мати свободу професійних дій, узгоджених з його сумлінням і вимогами сучасної медицини.

За лікарем зберігається свобода вибору в застосуванні обґрунтованих методів, які, на його думку, є найвиправданішими. Лікар повинен, однак, обмежитись такими діагностичними, лікувальними і профілактичними заходами, які дійсно необхідні хворому та відповідають сучасному рівню медичних знань.

В окремих ситуаціях лікар може відмовитись або ж ухилитись від лікування хворого, крім випадків, коли надання невідкладної лікарської допомоги не терпить зволікання. Не маючи змоги надати медичну допомогу хворому, або ж ухиляючись від неї, лікар зобов'язаний вказати хворому, а також його законним представникам, на іншу можливість її одержання.

• Права та обов'язки громадян в raлyзі охорони здоров'я

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров'я; { Пункт "д" частини першої статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;

к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Громадяни України зобов'язані:

а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров'я стані;

г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Тема 4. Основи цивільного права України.

• Поняття та предмет цивільного права

У процесі своєї життєдіяльності особи вступають між собою в певні відносини, які регулюються нормами права. Цивільне право як галузь права регулює майнові відносини, тобто ті відносини, які пов’язані з приналежністю, набуттям, користуванням та розпорядженням майном.

Цивільне право регулює майнові та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності. Тобто кожна із сторін є самостійною, незалежною, не може нав’язувати свою волю іншій, їх стосунки базуються на взаємній згоді.

Цивільним правом регулюються вищезазначені відносини:

а) юридичних осіб між собою;

б) громадян між собою;

в) громадян з юридичними особами.

Отже, з вищезазначеного можна зробити висновок, що цивільне право – це галузь права, яка регулює на засадах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини з метою задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів учасників суспільних відносин.

• Суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин

Особи, які вступають між собою в певні стосунки з приводу майна чи особистих немайнових прав, називаються суб’єктами цивільних правовідносин. У цивільних правовідносинах завжди повинно бути не менше двох суб’єктів (дві сторони), тому що це відносини між особами. Згідно з Цивільним кодексом України суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути:

– фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

– юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, акціонерні товариства, орендні підприємства, громадські та інші організації).

Українська держава як суб’єкт цивільного права має відокремлене майно, несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями та інше.

Усі суб’єкти цивільних правовідносин мають певні права і виконують певні обов’язки.

Суб’єктами цивільних правовідносин є перш за все громадяни України. Але для того щоб бути суб’єктом цивільних правовідносин, громадяни повинні мати належну правоздатність і дієздатність.

• Право власності. Захист права власності

Право власності – це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Під володінням розуміють закріплення матеріальних благ за конкретним власником.

Користуванням називається вилучення з майна його корисних властивостей.

Розпорядження – це можливість власника визначати долю майна (продати річ, подарувати і т.п. ). В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність норм, що регулюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Нашим законодавством завжди приділялась велика увага захисту права власності. Приватна, колективна та державна власність є основою розвитку Української держави.

На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного права, а й інших галузей права, зокрема, кримінального, адміністративного, трудового, сімейного, житлового тощо.

Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності.

• Спадкове право

Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлої особи до інших осіб.

Особа, після смерті якої залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті спадкодавця, називаються спадкоємцями. Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи визнання його померлим у судовому порядку. Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути лише громадяни, а спадкоємцями можуть бути фізичні особи, юридичні особи і держава.

Майно, що залишилося після смерті спадкодавця і переходить до спадкоємців, називається спадщиною. Спадщина складається з прав і обов’язків спадкодавця (наприклад, сплата боргу). Якщо спадкоємець приймає спадщину, то приймає всі права і обов’язки по ній. Право спадкоємця – прийняти таку спадщину або відмовитися від неї.

Нормами цивільного права встановлюються два види спадкування – за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування за заповітом і за законом. Наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті і народжені після його смерті. Громадяни і держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом, а юридичні особи – тільки спадкоємцями лише за заповітом.

• Цивільно-правова відповідальність та її види

Цивільно-правова відповідальність – це такий вид юридичної відповідальності, яка наступає за невиконання або неналежне виконання зобов’язань (договорів) і яка передбачена в діючому цивільному законодавстві або угодою сторін, що не суперечить чинному законодавству.

Відповідальність настає лише при наявності певних умов:

а) вини;

б) протиправності дії (бездіяльності);

в) наявності майнової шкоди;

г) причинного зв’язку між протиправною дією і шкодою.

Поділ цивільно-правової відповідальності на окремі види відбувається за різними критеріями. Наприклад, залежно від характеру розподілу відповідальності між декількома боржниками розрізняють: дольову, солідарну, субсидіарну.

Дольова відповідальність має місце, якщо кожний із боржників несе відповідальність перед кредитором лише у тій долі, яка припадає на нього відповідно до законодавства чи договору. Дольова відповідальність має значення загального правила і застосовується завжди, якщо у зобов'язанні є декілька боржників, однак їх субсидіарна або солідарна відповідальність не встановлена. Долі, що припадають на боржників, визнаються рівними, якщо законодавством або договором не передбачено інше.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що в разі її застосування кредитор вправі притягти до відповідальності як усіх боржників разом, так і кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Більш того, кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не погашено повністю. Отже, ця відповідальність застосовується за принципом: «один за всіх і всі за одного» і є найвигіднішою для кредитора. Зазначимо, що боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Законом, зокрема, встановлено, що особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Субсидіарна відповідальність застосовується у випадку, коли в зобов'язанні беруть участь два боржники, один із яких є основним, а другий —додатковим (субсидіарним). Субсидіарний боржник несе відповідальність перед кредитором додатково до відповідальності основного боржника. Кредитор має право висувати вимогу до субсидиарного боржника не одразу, а лише в тому випадку, якщо цю вимогу не задовольнив основний боржник. Класичним прикладом виникнення субсидіарної відповідальності є договір гарантії, за яким гарант зобов'язується перед кредитором погасити заборгованість боржника, якщо він не зробить це самостійно. У разі задоволення вимоги кредитора субсидіарним боржником він отримує право регресу до основного боржника.

Тема №5. Основи сімейного права України. Соціальний захист в Україні.

• Поняття та предмет сімейного права

Питання про предмет сімейного права є дискусійним, ще не вирішеним остаточно. Деякі юристи вважають, що сімейне право є складовою цивільного права, як, наприклад, спадкове право, житлове право тощо. Чим обґрунтовується ця думка?

По-перше, обидві галузі регулюють одні й ті ж подібні правовідносини, тобто майнові правовідносини на ґрунті шлюбу і рідства (спір між подружжям з приводу майна, аліментні правовідносини) та особисті відносини.

По-друге, оскільки і в цивільному праві регламентуються майнові та особисті немайнові правовідносини, то немає підстав для розмежування цих галузей, і таким чином сімейне право є складовою частиною цивільного права.

Інші юристи (їх більшість) вважають, що сімейне право - самостійна галузь, яка принципово відрізняється від інших галузей права. Вони стверджують, що хоч об'єктом сімейного права і є регулювання майнових та особистих немайнових взаємовідносин, проте це не зовсім звичайні майнові та особисті відносини - вони відрізняються за своїм характером та мають ряд особливостей:

1. Сімейно-правові взаємовідносини характерні своїми джерелами. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні відносини виникають з рідства, шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя.

2. В першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові, і лише в другу чергу, вони є майновими. Майнові правовідносини випливають з особистих: є рідство, є шлюб - є майнові відносини. А в цивільному праві 99% взаємовідносин - це майнові відносини.

3. Сімейні права та сімейні обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати. Причому не тільки особисті, але й майнові. Не можна, наприклад, передати право на одержання аліментів або ж на виховання дітей. А в цивільному праві майже всі майнові відносини легко передаються (наприклад, право на одержання спадщини).

4. Сімейні правовідносини регулюються окремим Кодексом про шлюб та сім'ю України, що був першим прийнятий в нашій країні.

5. Процес розгляду сімейних справ відрізняється від розгляду цивільних, як суттєво відрізняється й виконання рішень. (У справах про передачу дитини на виховання другому з подружжя не можна так легко виконати рішення, як рішення, скажімо, про відчуження певної речі).

6. Сімейно-шлюбні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами. Це характерно тільки для сімейного права.

Усе це дає підстави розглядати цю галузь права як специфічну, самостійну, що має об'єктом особисті та майнові відносини, які виникають на грунті шлюбу, рідства та усиновлення.

• Шлюб. Порядок його укладення. Шлюбний договір

Шлюб – це добровільний союз вільних, рівноправних чоловіка й жінки, який укладається у встановленому законом порядку з метою створення сім’ї.

Відповідно до Конституції України шлюб знаходиться під захистом держави.

Шлюб – це моногамний союз чоловіка і жінки. Шлюб – це, в принципі, союз на все життя, бо його метою є створення сім’ї, народження й виховання дітей, взаємна моральна і матеріальна підтримка.

Шлюб – це союз, який укладається у встановленій державою формі, тобто державні органи, які реєструють його, пред’являють до нього ряд вимог.

Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку.

Взаємна згода при одруженні передбачає вільне волевиявлення чоловіка і жінки при реєстрації шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого насильства (фізичного чи психологічного), погроз зі сторони батьків, інших осіб. Вільне волевиявлення досягається тим, що особи особисто подають заяву про одруження й особисто присутні при реєстрації шлюбу.

Другою умовою укладення шлюбу є досягнення особами шлюбного віку: для чоловіків – 18 років, для жінок – 17. Державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних в містах Рад народних депутатів можуть знижувати шлюбний вік у виняткових випадках, коли між особами фактично вже склалися сімейні стосунки, наступила вагітність, народилася дитина. Обмеження щодо максимального віку для укладення шлюбу наше законодавство не встановлює. Також не має значення і значна різниця у віці осіб, які укладають шлюб.

Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати шлюбний контракт.

Шлюбний контракт – це угода осіб про вирішення спільних питань життя сім’ї. Він укладається до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту його реєстрації. Шлюбний контракт укладається в нотаріальній формі, за місцем проживання однієї із сторін або за місцем реєстрації шлюбу.

Кожен із членів сім’ї, який укладав шлюбний контракт, має право на судовий захист у разі недотримання іншим з подружжя умов шлюбного контракту.

• Підстави та порядок припинення шлюбу. Аліментні зобов'язаним

Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, які викликаються настанням певних юридичних фактів. Шлюб припиняється з різних підстав.

Шлюб може припинятися внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного із подружжя. Громадянин може бути оголошений померлим в судовому порядку у випадку, якщо в місці його постійного проживання немає відомостей про нього протягом трьох років, а якщо він пропав безвісти – за обставин, що загрожували смертю (наприклад, обвал) чи які дають підстави передбачити його загибель від нещасного випадку (пожежа) протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти у зв’язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

У випадку, якщо з’явився той із подружжя, котрий був визнаний померлим, суд скасовує своє попереднє рішення і шлюб вважається відновленим, якщо інший із подружжя не вступив у новий шлюб.

Крім цієї підстави, шлюб може розриватися шляхом розлучення в судовому порядку або через органи РАГСу.

За спільною згодою подружжя, які не мають неповнолітніх дітей і спорів з приводу майна, розірвання шлюбу провадиться в органах РАГСу.

За заявою одного з подружжя в органах РАГСу шлюб може бути розірваний у тих випадках, коли другий з подружжя:

1) визнаний судом безвісти зниклим (якщо протягом одного року за місцем постійного проживання громадянина немає відомостей про нього, він може бути в судовому порядку визнаний безвісти зниклим, і на підставі рішення суду органи РАГСу реєструють розірвання шлюбу);

2) визнаний судом недієздатним внаслідок душевної хвороби або недоумства;

3) засуджений за скоєний злочин до позбавлення волі на строк не менше трьох років.

Основним способом розірвання шлюбу є судовий. У судовому порядку шлюб розривається у таких випадках:

– коли один з подружжя не погоджується на розлучення;

– коли в подружжя є неповнолітні діти;

– коли між подружжям виникають спори щодо майна.

При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен встановити дійсні мотиви розлучення, з’ясувати фактичні стосунки подружжя і зобов’язаний вживати заходів до їх примирення.

Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя й збереження сім’ї стали неможливими.

Згідно ч. 2 ст. 38 Кодексу про шлюб та сім’ю України чоловік не має права без згоди дружини порушити справу про розірвання шлюбу під час її вагітності і протягом одного року після народження дитини.

Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.

Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.

• Сім’я. Особисті та майнові права ї обов'язки батьків та дітей

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.

Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу.

Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.

Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

Права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов’язків батьків належать:

– право й обов’язок батьків визначати ім’я, по батькові, прізвище, громадянство дитини;

– право та обов’язок батьків на представництво від імені дітей;

– право й обов’язок батьків визначати місце проживання дитини;

– право батьків на відібрання дітей у осіб, які їх незаконно утримують;

– право і обов’язок батьків на виховання своїх дітей.

Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці. При неналежному виконанні (одним з батьків) обов’язків щодо виховання або при зловживанні батьківськими правами діти мають право звернутися до органів опіки і піклування за захистом своїх прав та інтересів. Органи опіки і піклування надають допомогу батькам у вихованні дітей і перевіряють виконання покладених на них обов’язків щодо виховання дітей.

Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання або невиконання батьківських прав і обов’язків допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їх здійснення.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв’язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться у сфері володіння сім’ї, до другої – аліментні зобов’язання батьків і дітей.

За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки не мають права на майно дітей. Таким чином, батьки мають права на те майно, що належить їм, а саме: можуть його продати, подарувати, не запитуючи згоди дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за зобов’язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язаннями батьків.

Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто фактично виконують права і обов’язки власників майна, діючи в інтересах дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).

• Види соціального захисту в Україні. Пенсійне забезпечення та його види

Нині здійснення права на соціальний захист в Україні організовано в кількох формах, які розрізняються за такими ознаками: 1) коло осіб, що підлягають забезпеченню; 2) джерела і способи фінансування; 3) види, умови та розміри забезпечення; 4) органи, що надають забезпечення.

Основною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту є загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке, у свою чергу, є підсистемою соціального захисту і передбачає кілька видів такого страхування з утворенням відокремлених фондів та умовами надання соціальних виплат і послуг.

У системі соціального страхування передбачено п'ять видів такого страхування: страхування на випадок безробіття; страхування у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; пенсійне страхування; медичне страхування (ще не введено).

За державним соціальним страхуванням застрахованим особам у разі настання страхового випадку надаються такі види соціальних послуг і матеріального забезпечення:

— пенсія за віком; пенсія по інвалідності. Із введенням у дію накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування за рахунок коштів Накопичувального фонду, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснюватимуться такі пенсійні виплати: довічна пенсія з установленим періодом; довічна обумовлена пенсія; довічна пенсія подружжя; одноразова виплата;

— допомоги у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, народженням дитини та доглядом за нею, у зв'язку з безробіттям, на поховання;

— амбулаторне та стаціонарне лікування, надання лікарських засобів медичного призначення;

— відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою та профорієнтацією; дотації роботодавцю для створення робочих місць тощо.

Тема 6. Основи трудового права України.

• Загальна характеристика трудового права

Трудове право України – це самостійна галузь права, яка регулює трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини. Трудові відносини – це відносини між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, згідно з якими працівник зобов’язується виконувати певну роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник або уповноважений ним орган зобов’язаний оплачувати його працю, створювати належні умови для праці.

Трудове право також регулює інші суспільні відносини, які тісно пов’язані з трудовими:

1) відносини працевлаштування, зокрема, якщо працівника звільняють з роботи, то він може звернутися за допомогою в орган працевлаштування або працевлаштовується самостійно. Орган працевлаштування пропонує працівнику роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності – здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. При необхідності працівника може бути направлено за його згодою на навчання новій професії (спеціальності) з подальшим наданням йому роботи;

2) відносини з виробничого навчання;

3) підвищення кваліфікації;

4) відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації або навпаки.

• Трудовий договір та порядок його укладення

Трудовий договір – це угода між працівником, з однієї сторони, і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, з іншої.

За цією угодою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуватися внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, організації, установи або уповноважений ним орган зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи й передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Зміст трудового договору складають його умови, що визначають права й обов’язки сторін. Розрізняють два види умов трудового договору залежно від порядку їх встановлення: додаткові, що встановлюються за згодою сторін (наприклад, тривалість робочого часу) й обов’язкові – це ті умови, без погодження яких договір вважається не укладеним. У трудовому договорі передбачаються найбільш важливі умови, зокрема, трудова функція працівника, місце роботи і посада, розмір заробітної плати та інше.

Закон дозволяє працівникові укладати трудовий договір на одному або одночасно на декількох підприємствах, установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, трудовим договором або угодою сторін.

Трудовий договір може бути:

а) безстроковим – укладається на невизначений строк;

б) строковим – укладається на певний строк, що встановлюється за згодою сторін;

в) на час виконання певної роботи.

• Підстави припинення трудового договору

Припинення трудового договору – це закінчення його дії незалежно від причин та підстав. Дотримання вимог законодавства у питаннях припинення трудового договору є важливою юридичною гарантією здійснення громадянами їх конституційного права на працю.

Перелік підстав припинення трудового договору наведений у ст. 36 КЗпП. До їх числа належать:

1) угода сторін (за угодою сторін може бути припинений трудовий договір, який укладався як на невизначений строк, так і на визначений);

2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення;

3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

4) підстави, передбачені контрактом;

5) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження та відстрочки, виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем основної роботи або інше покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

6) переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

7) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці;

8) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;

9) направлення працівника за постановою суду до лікувально-трудового профілакторію (ЛТП).

• Поняття та види робочого часу та часу відпочинку/відпустка/

Робочим часом вважається час, протягом якого працівник повинен виконувати свої трудові обов’язки згідно з діючим законодавством про працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку і колективним, трудовим договором.

Згідно з діючим законодавством можна виділити такі види робочого часу:

1) нормальна тривалість робочого часу;

2) скорочений робочий час;

3) неповний робочий час;

4) нормований і ненормований робочий час;

5) надурочний робочий час;

6) нічний робочий час.

Згідно зі ст. 50 Кодексу законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Але підприємства й організації при укладанні колективного договору можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу, тобто менше 40 годин на тиждень.

Скорочений робочий час установлюється для окремих категорій працівників. До них відносяться неповнолітні віком від 16 до 18 років, яким установлена тривалість робочого часу – 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учні віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень.

Нічним робочим часом вважається час з 22 години до 6 години ранку. Під час роботи в нічний час встановлена тривалість роботи скорочується на одну годину. Проте це правило не поширюється на працівника, для якого вже передбачено скорочення робочого часу.

• Матеріальна та дисциплінарна відповідальність працівника

Матеріальна відповідальність виражається в обов’язку працівника відповідати за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.

Матеріальна відповідальність накладається, коли існують такі умови:

1) наявність прямої дійсної шкоди – втрат, викрадення, знищення, пошкодження майна, що викликало необхідність зробити витрати на відновлення чи придбання майна;

2) протиправна поведінка особи – це невиконання чи неналежне виконання працівником його трудових обов’язків;

3) причинний зв’язок між протиправною дією та заподіяною шкодою;

4) вина працівника в заподіяній шкоді.

Трудове законодавство встановлює два види матеріальної відповідальності працівників:

1) обмежена матеріальна відповідальність;

2) повна матеріальна відповідальність.

Обмежена відповідальність включає в себе обов’язок працівника відшкодувати збитки в межах середнього місячного заробітку. Ця відповідальність наступає у всіх випадках, крім тих, коли законодавством передбачена повна матеріальна відповідальність.

Повна матеріальна відповідальність – це обов’язок працівника відшкодувати шкоду в повному обсязі.

Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю.

У трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни. Щодо окремих працівників, які порушують трудову дисципліну, в необхідних випадках застосовуються заходи дисциплінарного та громадського впливу.

Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати роботу працівників, створити умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову й виробничу дисципліну, неухильно дотримуватись законодавства про працю і правил охорони праці.

Порушенням трудової дисципліни вважається протиправне, неналежне виконання працівником трудових обов’язків. За невиконання чи неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов’язків на нього може накладатись дисциплінарне стягнення.

Дисциплінарне стягнення – це передбачена законом міра примусу, що застосовується певним органом до працівника, який порушив трудову дисципліну.

Згідно з Кодексом законів про працю за порушення трудової дисципліни до працівника можуть бути застосовані такі стягнення:

1) догана;

2) звільнення.

Законодавством, статутами та положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих працівників й інші дисциплінарні стягнення (наприклад, сувора догана).

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу такого працівника, або вищестоящим органом.

Тема 7. Основи кримінального прана України

• Поняття кримінального права та кримінального закону

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї. Виходячи з цього, кримінальне право:

1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві. Норми кримінального права - Це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного не відрізнялися. Норми кримінального права загальної дії, крім того, є загальнообов'язковими до виконання, маючи тим самим ознаку загальнообов'язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів - кримінального покарання;

2) його норми (правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне право, або чинне право. Саме тому кримінальне Право має формальну визначеність - воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що ставляться до поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність кримінального права - це не тільки гарантія законності та однаковості застосування його норм, а й одне з невід'ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом.

Відповідно до Конституції України кримінальні закони видаються лише Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. За цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права - навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право знаходить свій вираз тільки в законах. Відтак, основним джерелом кримінального права є кримінальний закон;

3) має свій предмет і метод правового регулювання. Норми кримінального права встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини (ч. 2 ст. 1 Кримінального кодексу України). Злочин і покарання - це ті суспільні явища, що визначаються нормами кримінального права. Саме відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права. Оскільки злочини мають підвищену суспільну небезпечність для суспільних відносин, що склалися в Україні, і правопорядку, держава застосовує за їх вчинення й найбільш гострі примусові заходи - кримінальні покарання. Застосування покарання - це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

• Поняття, класифікація та структура злочину

Кримінальний кодекс визначає злочин як передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права й свободи громадян, передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, яке посягає на правопорядок. Злочин характеризується такими обов’язковими ознаками, що випливають із зазначеного визначення: суспільна небезпека, протиправність, винність і караність.

Класифікація злочинів у новому Кримінальному кодексі за одним критерієм без врахування форми вини призвела до того, що особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини, адже в ст. 12 КК відсутнє посилання, до якої групи за ступенем тяжкості можуть відноситись необережні злочини. Так, Кримінальний кодекс містить склади необережних злочинів, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років. Наприклад, злочин, передбачений ч. 2 ст. 274 КК - порушення на виробництві правил ядерної або радіаційної безпеки особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки - карається позбавленням волі на строк від трьох до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Такі злочини вважаємо особливо тяжкими на підставі поданої в законі класифікації. Не можна однозначно стверджувати, що позиція законодавця в даному випадку є цілком слушною, бездоганною і безспірною, адже, які б тяжкі наслідки не настали від таких злочинів, самі по собі необережні злочини менше суспільно небезпечні, ніж навмисні, а віднесення їх до однієї класифікаційної групи лише за розміром санкції прирівнює їх суспільну небезпечність. Науковці пояснюють такий підхід законодавця тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності. Тому при аналізі понять особливо тяжкого злочину, тяжкого, злочину середньої та злочину невеликої тяжкості ними наголошується, що відповідно до змісту ст. 12 КК, до певної класифікаційної групи можуть входити злочини як умисні, так і необережні.

• Обставини, що виключають злочинність діяння

У правоохоронній практиці зустрічаються випадки, коли окремі дії осіб можуть здаватися суспільно небезпечними і зовні підпадають під ознаки того чи іншого кримінального закону, але які через певні обставини позбавлені суспільної небезпеки, а тому не можуть тягнути за собою кримінальної відповідальності і покарання. Як зазначається у законі: “Не є злочином дія або бездіяльність, що, хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить суспільну небезпеку”. До обставин, які зовсім виключають суспільну небезпечність діяння, але зовні мають вигляд злочину, закон відносить: необхідну оборону, крайню необхідність затримання злочинця.

У стані необхідної оборони, крайньої необхідності або при затриманні злочинця завдається шкода суспільним відносинам, але враховуючи, що ці дії спрямовані на захист інтересів держави, суспільства, законних прав та інтересів окремих громадян, яким загрожує небезпека, вони не тільки не є суспільно небезпечними, а навпаки – є суспільно корисними.

Кожна людина, незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади, має право на необхідну оборону, тобто вчинення дії, як зазначено в законі, з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

Правомірним буде застосування навіть зброї або будь-яких інших засобів чи предметів з певними наслідками, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи, припинення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення.

“Не є злочином дія, – говориться у законі, – яка, хоча й підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за таких обставин не можна було усунути іншим способом і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода”. Ця небезпека може виникнути внаслідок стихійних сил природи, злочинних дій, поведінки тварин і таке інше.

Наприклад, для врятування судна, яке потрапило в аварію, капітан наказує викинути частину вантажу в море, або, щоб уникнути наїзду на дитину, яка випадково вибігла на дорогу, водій спрямовує машину в будівлю чи іншу споруду, завдаючи відповідно матеріальної шкоди, але рятуючи життя людини.

• Пом'якшуючі та обтяжуючі обставини покарання

Обставини, які пом'якшують покарання, передбачені ст. 66 КК, яка встановлює: «При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом».

Обставини, які обтяжують покарання передбачені ст. 67 КК, яка визначає: «При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів».

Перелік обставин, які обтяжують покарання, на відміну від тих, що його пом'якшують, є вичерпним. Більш того, він тлумачиться обмежено. Це випливає з частин 2 та 3 цієї статті, які визначають, що:

«2. Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

• Поняття та види покарання

Кримінальне покарання – це засіб державного примусу, який застосовується судом у вироку до особи, що скоїла злочин, і виражає негативну оцінку злочину й особи, яка його вчинила.

Не маючи за мету завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність, закон визначає, що кримінальне покарання призначається для виправлення і перевиховання засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як з боку самих засуджених, так і з боку інших осіб.

У законі визначена система покарань і їх види. Виділяються покарання основні та додаткові. Перелік їх є вичерпним.

І. Основні – це покарання, які призначаються судом лише як самостійні. До них належить: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана, направлення військовослужбовців строкової служби в дисциплінарний батальйон.

З 4 квітня 2000 року вступив у силу Закон України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22.02.2000. Цей закон відмінив смертну кару. Смертна кара в Україні застосовувалась як виключна тимчасова міра покарання за деякі особливо тяжкі злочини проти держави та особистості (наприклад, за посягання на життя державного діяча, за диверсію, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах і деякі інші). Замість смертної кари відтепер застосовується довічне позбавлення волі, як основний вид покарання.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини віком до 18 років, до осіб віком понад 65 років, а також до жінок що були вагітними під час вчинення злочину або на момент винесення вироку (ст. 25 КК)

ІІ. Додаткові – це покарання, які призначаються лише в доповнення до основних і самостійно застосовуватись не можуть, а саме: конфіскація майна, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав.

Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, а також штраф як види покарань можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові.

• Кримінальні злочини в галузі охорони здоров'я

Яскраво продемонструвати практичне значення медіації у галузі охорони здоров’я можна через відновне правосуддя (медіацію у кримінальних справах).

Як свідчить практика, медичних працівників, як правило, притягають до кримінальної відповідальності за ст. 140 КК України („Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником”).

Якщо сторони оберуть посередництво, то адвокату слід пам’ятати, що в ст. 46 КК України передбачено процедуру звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Тема №8. Основи екологічного права України

• Загальна характеристика екологічного права України

Екологічне право — це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь.

Право як регулятор суспільних відносин має об'єктивне, зовнішнє вираження в різних джерелах, таких як правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт. В Україні провідну роль відіграє нормативно-правовий акт. 3 урахуванням цього під джерелами екологічного права розуміють нормативно-правові акти, якими регулюються відносини у сфері взаємодії навколишнього природного середовища і суспільства.

Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкретних питань охорони навколишнього природного середовища з використанням різноманітних правових засобів впливу на всіх рівнях. Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але діють за принципом піраміди, вершиною якої є Конституція України.

• Загальне та спеціальне природокористування

Громадяни використовують природні ресурси для задоволення різних потреб та інтересів. Експлуатація землі, води, надр, лісів та інших природних об’єктів здійснюється в порядку загального і спеціального їх використання.

Суб’єктами права загального користування природними ресурсами можуть бути, згідно із Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, всі громадяни. Закон гарантує громадянам право на використання природних ресурсів для задоволення естетичних, оздоровчих, матеріальних та інших потреб. Це право здійснюється громадянами безкоштовно, без закріплення за ними певних природних ресурсів. Для його здійснення не потрібно відповідного дозволу уповноважених органів і осіб. Загальним є, наприклад, використання скверів, парків, водоймищ, лісів (збір дикорослих ягід, грибів, горіхів і т. д.).

На відміну від загального використання природних ресурсів, спеціальне природокористування здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у випадках, коли певні природні ресурси у встановленому законодавством порядку надаються їм у володіння, користування чи в оренду. Природні ресурси для спеціального користування надаються на підставі спеціальних дозволів – державних актів на право володіння чи право постійного користування землею, лісорубських квитків, мисливських карток та інше.

Спеціальне використання природних ресурсів для здійснення виробничої чи іншої діяльності можливе тільки за плату.

Природокористувачам забороняється погіршувати стан об’єктів природи, заподіювати їй шкоду. Вони зобов’язані виконувати заходи щодо раціонального використання природних ресурсів, проводити природоохоронні і відновлювальні роботи, які спрямовані на збереження і покращання навколишнього природного середовища.

Тема 9. Основи кримінального та цивільного судочинства в Україні.

• Основи кримінального судочинства в Україні

Кримінальне судочинство – порядок порушення, розслідування та розгляду кримінальних справ. Здійснюється загальними судами згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України 2001 року.

Специфіка суду як органу судової влади полягає і в тому, що його діяльність при розгляді судових справ суворо регламентована відповідними кодексами та іншими правовими актами. Основна мета такої суворої регламентації – забезпечення законного, обґрунтованого та справедливого вирішення судових справ.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування Закону, щоби кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності, а жодного невинного не було покарано.

Кримінальне судочинство має такі стадії:

- порушення кримінальної справи;

- попереднє розслідування;

- віддання обвинуваченого до суду;

- судовий розгляд;

- касаційне провадження;

- виконання вироку;

- провадження в порядку нагляду;

- відновлення справи за нововиявленими обставинами.

Всі ці стадії тісно пов'язані та складають єдину систему кримінального судочинства, або кримінального процесу.

• Основи цивільного судочинства в Україні

Цивільне судочинство – порядок судового вирішення цивільних, сімейних, трудових, житлових справ і справ окремого провадження. Здійснюється загальними судами згідно з Цивільним процесуальним кодексом України 2004 року.

Загалом всі суди судової системи України мають однакові завдання та принципи організації і діяльності, керуються однаковим матеріальним і процесуальним законодавством, але наділені власною компетенцією.

Цивільне судочинство - порядок розгляду справ із спорів, що виникають із цивільних, сімейних, трудових правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження.

Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, у яких громадянин перебуває з державним органом або посадовою особою, можуть бути пов'язані зі скаргами: на неправильності у списках виборців та списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; на неправомірні дії службових осіб, які зачіпають права громадян, віднесені законом до компетенції суду, та з іншими випадками порушення прав громадян у даній сфері суспільних відносин.

Справи окремого провадження пов'язані з захистом не суб'єктивних прав, а інтересів, що охороняються законом. У порядку окремого провадження розглядаються справи: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина померлим; про усиновлення дітей, які проживають на території України; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмову у вчиненні їх.

Цивільне судочинство здійснюється в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, що його було затверджено Законом УРСР від 18 липня 1963 р. Цивільний процесуальний кодекс України складається з 6 розділів, 59 глав (понад 428 статей з урахуванням статей, додатково включених до першої його редакції).

Розділ І. Загальні положення. - В цьому розділі визначаються загальні засади цивільного судочинства, склад суду, підвідомчість цивільних справ, види доказів у справі та ін.

Розділ II. Особи, які беруть участь у справі; їх права і обов'язки.

Розділ III. Провадження справ у суді першої інстанції (позовне провадження, провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, окреме провадження).

Розділ IV. Провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях.

Розділ V. Виконання судових рішень.

Розділ VI. Цивільно-процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства. Позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів. Міжнародні договори.


Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". - Львів: Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 3-тє вид., змін. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. - К., 1993. - 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.

12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.

загрузка...
Top