Правозастосування в судовому адміністративному процесі України

ВСТУП.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ В СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ.

1.1. Понятійно-категорійна сутність адміністративного правозастосування.

1.2. Місце та роль принципів права у правозастосовній діяльності адміністративної юстиції

1.3. Форми та механізми реалізації адміністративного права, ідея справедливості

Висновки по 1розділу.

РОЗДІЛ 2 АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ В СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ..

2.1. Контрольний механізм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її співвідношення з національним адміністративним правопорядком.

2.2. Нормативність адміністративної юриспруденції Європейського Суду з прав людини та його роль у застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

2.3. Вплив рішень Європейського Суду з прав людини на національний правопорядок та правозастосовну практику адміністративних судів: виконання рішень Суду.

Висновки по 2 розділу.

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯН В СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

3.1. Верховенство права та його застосування судами України.

3.2. Принципи та напрямки удосконалення судового захисту прав і законних інтересів громадян у сфері публічно-правових відносин.

3.3. Пропозиції з правового регулювання засад судового вирішення адміністративних справ суддями адміністративних судів України.

Висновки по 3 розділу.

ВИСНОВКИ.

ДОДАТКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ВСТУП

Актуальність теми.Інтеграція України у європейське співтовариство та проведення ринкових реформ обумовили як удосконалення діючих адміністративно-правових норм, так і створення нових, що мають відповідати світовим стандартам. Ці стандарти, як і вся чинна міжнародна правнича система, будуються перш за все на принципах охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина. Реалізація означених принципів пов’язана з необхідністю забезпечення відповідності адміністративного, зокрема процесуального, законодавства України європейським стандартам. Це потребує ґрунтовних наукових досліджень адміністративного законодавства, якому належить ключове місце у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, яке органічно і нерозривно пов’язане з діяльністю виконавчої влади та інститутів державного управління. Саме адміністративні норми покликані забезпечити становлення і розвиток демократичних відносин між громадянином і апаратом управління.

В цих умовах, у ситуації становлення нової судової спеціалізації – адміністративного судочинства – набуває особливого значення проблема правозастосування, оскільки саме воно забезпечує реальну можливість захисту права цивілізованим шляхом у демократичній державі. Проблеми реалізації норм права завжди були в центрі уваги юридичної науки. У галузі процесуального правозастосування накопичено значний досвід. Цьому напрямку приділялась увага представників загальної теорії права й галузевих юридичних наук. Однак корінна зміна правової системи країни та подальша трансформація права у бік його гуманізації, ставлять нові задачі правозастосування – механізму, без якого держава не може існувати та повноцінно здійснювати свої функції.

Сучасні проблеми правозастосування в судовому адміністративному процесі України та адаптації адміністративного законодавства України до законодавства Європейського Союзу не досліджувались цілісно. В існуючих наукових працях ці питання вивчались фрагментарно і не системно та в рамках більш широкої адміністративно-правової проблематики. На сьогодні не до кінця обґрунтовано науково-методичні засади застосування принципів права в правозастосовній діяльності адміністративних судів. Неоднозначність же і суперечливість наукових підходів до вирішення проблем процесуального правозастосування в Україні, визначили потребу проведення спеціального дослідження.

Таким чином, актуальність дослідження обумовлена потребою вирішення проблеми правового регулювання адміністративно-процесуального законодавства України щодо удосконалення правозастосовної практики адміністративних судів та адаптації зазначених норм до законодавства країн Європейського Союзу та інших держав; пошуку єдиної гармонійної основи застосування правових норм в судовому процесі захисту прав, свобод та законних інтересів учасників правовідносин, які виникають у сфері управлінської діяльності держави – в судовому адміністративному процесі України.

Сучасний стан розвитку юридичної науки та правозастосовної практики дозволив сформулювати гіпотезу дослідження, яка полягає в тому, що в разі вирішення проблеми удосконалення правозастосування в судовому адміністративному процесі України, покращиться захист прав людини, який можна розглядати як систему, основним системоутворюючим принципом якої є верховенство права. Означений принцип розкривається через верховенство фундаментальних прав людини та ідею справедливості.

Науково-теоретичне підґрунтя дослідження склали роботи вітчизняних авторів, зокрема: О.М.Бандурки, Ю.П.Битяка, І.П.Голосніченка, Ю.М.Грошевого, Р.А.Калюжного, С. В. Ківалова, М.Козюбри, І.Б.Коліушка, А.М.Колодія, В.К.Колпакова, В.В.Копєйчикова, О.М.Костенка,В.О.Котюка, П. Є. Недбайла, В.М.Поповича, П.М.Рабиновича, О.Ф.Скакун, С.М.Солдатенка, Ю.С.Шемшученка, В.К.Шкарупи; зарубіжних: С.С.Алексєєва, М.Й.Байтіна, М.М.Вопленка,М.ДеСальвіа, В.М.Карташова, К.М.Княгиніна, Р.З.Лівшиця, М.І. Матузова, Р.А.Мюлерсона, В.С.Неpсесянца, М.П.Орзіха, В.О.Юсупова та інших. Окремі сторони правозастосування в судовому адміністративному процесі були розглянуті в працях: В.Б.Авер’янова, І.Л.Бородіна, В.К.Гіжевського, О.М.Пасенюка, В.Г.Перепелюка, А.О.Селіванова, В.С.Стефанюка та інших.

Проте, практично в усіх вищезазначених дослідженнях за їх межами залишилося конкретне питання системного правозастосування на підставі ідеї справедливості та принципів адміністративного права і процесу. В силу недостатньої вивченості зазначеної проблеми основна увага дослідження була сконцентрована на вивченні вітчизняної та міжнародної адміністративної правозастосовної практики та загальних положеннях суміжних галузей знання: загальної теорії систем, філософії, етики, тощо. Положення та висновки дисертації ґрунтуються на приписах Конституції України, Законів України, правових актів виконавчої влади, нормативних актів та документів, що регулюють діяльність органів виконавчої влади у сфері охорони прав громадян; національній та міжнародній правозастосовній практиці, Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, міжнародно-правових актів, досвіді країн-членів Ради Європи, довідковій літературі, статистичних матеріалах.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Робота виконана у відповідності до Головних напрямків наукових досліджень Національного університету державної податкової служби України, Концепції адміністративної реформи в Україні, схваленої Указом Президента України 22липня 1998року №810/98, Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схваленої Законом України від 21листопада 2002року №228-IV, Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10травня 2006року №361/2006, відповідає пп. 2, 4та 5Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2005-2010рр., рекомендованих Відділенням державно-правових наук і міжнародного права Академії правових наук України, затверджених Загальними зборами АПрН України 09квітня 2004року.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертації полягає в обґрунтуванні пропозицій та рекомендацій щодо зміни відповідних положень чинного законодавства та вдосконалення правозастосовної практики в судовому адміністративному процесі України.

Відповідно до поставленої мети вирішувалися наступні завдання:

  • визначити понятійно-категорійну сутність, форми та механізми адміністративного правозастосування; дослідити місце і роль ідеї справедливості та принципів права у здійсненні правозастосовної діяльності;

  • з’ясувати особливості прояву означеної ідеї та принципів права в контрольному механізмі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її співвідношення з національними правопорядками; проаналізувати нормативність адміністративної юриспруденції Європейського Суду з прав людини та визначити особливості впливу його рішень на національний правопорядок та правозастосовну практику адміністративних судів;

  • проаналізувати практику вищих судів України щодо вирішення справ на основі справедливості та принципів права;

  • на основі виконання конкретних завдань – розробити пропозиції щодо удосконалення адміністративного процесуального законодавства, правозастосовної практики адміністративних судів України та захисту прав громадян у сфері публічно-правових відносин.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в ході правозастосування в судовому адміністративному процесі України.

Предметом дослідженняє правозастосовна діяльність адміністративних судів України.

Методи дослідження.У процесі дослідження використано системний підхід, діалектичний, формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий та ін. методи наукового пізнання. Системний підхід надав можливість дослідити питання адаптації адміністративно-процесуального законодавства України до законодавства ЄС в єдності з адміністративно-правовою реформою, а також здійснити системний аналіз правового регулювання процесу правозастосування в Україні. За допомогою діалектичного методу поглиблено понятійний апарат, визначено сутність та особливості адміністративного правозастосування й судочинства. Формально-юридичний метод застосовано для аналізу існуючої системи правових норм, які регулюють порядок вирішення справ адміністративної юрисдикції, що в комплексі з методом логічного аналізу дозволило окреслити напрямки удосконалення законодавства в розглядуваній сфері. Для з’ясування тенденцій, які характеризують розвиток національного та міжнародних механізмів захисту осіб від свавілля владних структур, послужив історико-правовий метод наукового пізнання. Методи класифікації і групування вжито при вивченні й узагальненні форм та механізмів реалізації права, місця та ролі принципів права в правозастосуванні, та диференціації контрольних механізмів сучасної міжнародної системи захисту прав людини. Застосування порівняльно-правового методу допомогло дослідити особливості юриспруденції Європейського Суду з прав людини та контрольного механізму Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та їх співвідношення з національними правопорядками і запропонувати рекомендації щодо запозичення світового досвіду в процесі напрацювання засад адміністративного судочинства в Україні.

Наукова новизна одержаних результатівполягає у тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній адміністративно-правовій науці спеціальним монографічним дослідженням правових проблем правозастосування в адміністративному судочинстві України, порівняння стану вітчизняної правозастосовної діяльності зі світовим досвідом та удосконалення правозастосування в судовому адміністративному процесі України.

Визначення та всебічний аналіз зазначених вище проблем дозволили обґрунтувати ряд висновків, рекомендацій та пропозицій. Зокрема,

  • вперше:дано авторське визначення правозастосування у сфері вирішення спорів адміністративної юрисдикції, як системного явища, що є частиною більш глобальної системи забезпечення реалізації й захисту прав і свобод людини в Україні; як форми державно-владної, юридично значимої діяльності спеціально уповноважених органів, у процесі якої здійснюється індивідуально-правове регулювання адміністративних відносин у вигляді винесення індивідуально-конкретизованих, обов’язкових до виконання приписів на підставі норм адміністративного права;

  • удосконалено:понятійно-категорійну сутність, характеристики форм та механізму адміністративного правозастосування;

  • по новому визначеномісце і роль ідеї справедливості та принципів права у здійсненні правозастосовної діяльності; особливості прояву ідеї справедливості та принципів права в контрольному механізмі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її співвідношення з національними адміністративними правопорядками; нормативність адміністративної юриспруденції Європейського Суду з прав людини та особливості впливу його рішень на національний правопорядок та адміністративну правозастосовну практику;

  • дістало подальшого розвитку обґрунтування принципів (“багаторівневого балансування”, правової певності, підконтрольності, ефективності та результативності судового контролю) та напрямків удосконалення законодавчого забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян (прийняття рішень, що забезпечують ефективне поновлення в правах, на засадах справедливості та верховенства права; забезпечення реального доступу до адміністративного суду; додержання вимог належної судової процедури тощо) у сфері публічно-правових відносин; обґрунтування удосконалення практики судових органів України щодо вирішення справ адміністративної юрисдикції на основі принципів права;

  • розроблено власні пропозиціїщодо удосконалення конкретних норм Кодексу адміністративного судочинства України, щодо правового регулювання засад судового вирішення адміністративних справ суддями адміністративних судів України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в нормативно-методичному забезпеченні правозастосовної діяльності адміністративних судів України та обґрунтуванні необхідності застосування суддями принципів права в процесі судового вирішення справ адміністративної юрисдикції. Сформульовані в дисертації положення та висновки також можуть бути використані:

  • у науково-дослідній сфері – результати, які в сукупності становлять теорію та практику вирішення адміністративних справ суддями адміністративних судів України, а також реалізації суб’єктами провадження в справах адміністративної юрисдикції своїх процесуальних прав і обов’язків, можуть слугувати підґрунтям для отримання цілісного уявлення з цього питання;

  • в правотворчості – сформульовані в дисертації висновки та пропозиції можуть бути використані в діяльності компетентних органів під час реформування адміністративного процесуального законодавства, зокрема при підготовці змін та доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України, інших законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів;

  • у правозастосовній діяльності – використання одержаних результатів дозволить підвищити ефективність правозастосовної діяльності адміністративних судів України, спрямовану на реалізацію завдань провадження в справах адміністративної юрисдикції; реалізації учасниками провадження своїх суб’єктивних прав та обов’язків у цьому провадженні;

  • у навчальному процесі – для науково-методичного забезпечення викладання відповідних навчальних дисциплін “Адміністративне право”, “Адміністративний процес”, “Міжнародне публічне право”, “Європейське право” та інших дисциплін адміністративно-правового характеру.

Результати дослідження реалізовані у 5-ти навчальних програмах Національного університету державної податкової служби України у дисциплінах “Адміністративне право”, “Адміністративний процес”, “Адміністративна діяльність”, “Міжнародне право”, “Захист прав особи при зміненні правосуддя” для спеціальності “Правознавство” (Акт впровадження від 25.04.08р.); в правозастосовній практиці Вищого адміністративного суду України (Довідка від 20.05.08р.); в законотворчій діяльності народного депутата України Костенка Павла Івановича (Довідка №73від 28.05.08р.); під час ведення судових справ, підготовки і подання заяв до Європейського Суду з прав людини у справах “Фріда проти України” №24003/07та “Колос проти України” №14893/08 (додаток А).

Особистий внесок здобувача в одержання наукових результатів, що містяться в дисертації.Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, з використанням останніх досягнень науки адміністративного права та адміністративного процесу, всі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора.

Апробація результатів дисертаціївідбувалась на IІІ та IV міжнародних науково-практичних конференціях “Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво” (Луцьк, 2006, 2007); Форумі вчених-адміністративістів Південно-східних регіонів України “Майбутнє адміністративно-правової науки України” (Запоріжжя, 2006); ІІІ міжвузівській науково-практичній конференції “Муніципальне управління: досвід, проблеми та перспективи” (Чернівці, 2006); VII Общероссийской научно-практической конференции “Актуальные проблемы правового обеспечения приоритетных национальных проектов” (Москва, 2006); V Міжнародній науково-практичній конференції “Шевченківська весна: Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 2007); І Всеукраїнській конференції з адміністративного права “Перспективи та проблеми адміністративної реформи в Україні” (Запоріжжя, 2007); ІІІ Міжнародній науково-практичнійконференції “Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку”(Луцьк, 2007); ІІ Всеукраїнській цивілістичній науковій конференції студентів та аспірантів (Одеса, 2007); XIV Международной научной конференции “Ломоносов-2007” (Москва, 2007); IX Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (Тернопіль, 2007); Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції “Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина Україні” (Івано-Франківськ, 2007); Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 2007); IV Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 2007).

Публікації.Основні положення і висновки дисертаційного дослідження опубліковані у 10наукових статтях, з них 4статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 8тезах конференцій (загальний обсяг 5,95друк. арк.).

Структура дисертації.Робота складається зі вступу, трьох розділів (9підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 194сторінки, з яких додатки займають 13 сторінок, список використаних літературних джерел складається з 209 найменувань і займає 20сторінок.

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ В СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

1.1. Понятійно-категорійна сутність адміністративного правозастосування

Проблеми правозастосування в загально-правовому ракурсі набувають великого значення в період правових реформ, оскільки саме правозастосування забезпечує реальну можливість захисту права цивілізованим шляхом у демократичній державі. Проблеми реалізації норм права завжди були в центрі уваги юридичної науки, але це не привело до їхнього остаточного вирішення. Навпаки, розширення даного процесу та усебічний його аналіз ставили перед вченими все більш серйозні задачі. Неоднозначність і суперечливість наукових підходів до вирішення проблем процесуального правозастосування зіграли безпосередню роль у виборі тематики наукового дослідження. Разом з тим, актуальність наукового дослідження полягає в теоретичній нерозробленості проблем правозастосування в судовому адміністративному процесі України.

Питанням правозастосування приділялась увага представників загальної теорії права й галузевих юридичних наук. Однак корінна зміна правової системи країни, подальша трансформація права у бік його гуманізації стосовно людини та євроінтеграційні процеси, вимагають уваги вчених до цієї проблеми, оскільки правозастосування – це механізм, без якого держава не може існувати, не в змозі повноцінно здійснювати свої функції. Процес реалізації адміністративно-правових норм нині далекий від ідеального. Такий його стан є характерним наслідком існування кризових явищ у державному управлінні [75, с. 62].

У цьому зв’язку В.О.Юсупов відзначає, що діяльність органів по застосуванню диспозицій зобов’язуючих норм права – необхідний елемент державного управління. Це оперативно-виконавча форма правозастосування органів державного управління. Причому, по-перше, оперативне правозастосування є основною повсякденною формою діяльності виконавчо-розпорядницьких органів, за допомогою якої здійснюється величезна кількість певних підфункцій управління. По-друге, правозастосування – це своєрідний “барометр”, за яким, з великою часткою ймовірності, можна визначити якість та рівень управління державою й суспільством, роль і цінність особистості в цьому процесі. До того ж, рівень ефективності закону визначається за допомогою практики його реалізації й, у першу чергу, через правозастосування, як особливу форму реалізації права. Це невипадково, тому що практика реалізації права показує відношення людей до правових норм, їхню готовність слідувати тим приписам, які в них містяться [165, с. 34].

Як вважає В.М.Козаков, найважливіша ключова проблема реалізації правових норм – це відношення людей до цих норм [46, с. 12]. Погоджується з цим твердженням і В.М.Сирих, який стверджує, що реалізації норм у конкретних відносинах перешкоджає невідповідність законодавчих рішень правовій психології населення й посадових осіб [149, с. 12]. П.М.Рабинович пише, що поведінковий підхід до вивчення проблем правореалізації – це один з перспективних напрямків у вивченні форм реалізації норм права [128, с. 7]. На думкуР.З. Лівшиця: “На рівні загальної теорії права реалізація норм повинна розглядатися, насамперед, як поводження людей” [83, с. 130]. На думку Ю.С.Решетова поведінково-діяльнісний зріз дослідження питань про форми реалізації права забезпечує теорії реалізації норм права широку соціальну перспективу, ставить її на міцну філософську основу. Поводження й діяльність належать до розряду загальнонаукових категорій, в яких сполучаються окремі властивості як філософського, так і спеціально-наукового знання. Вони є важливим каналом зв’язку філософії і спеціально-наукового знання [129, с. 8].

В.В.Оксамитний відзначає, що в цей час реальніше стають висловлювані раніше думки про те, що юридична наука повинна все більше ставати наукою про соціальне поводження людини в правовій сфері суспільства, а поводження, відповідно, повинне розглядатися як кінцевий результат здійснюваного або здійсненого права [110, с. 4-5].

За наведеними висловлюваннями вбачається системність побудови досліджуваного явища, що може розглядатися із трьох окремих ієрархічних рівнів, як показано на рис. 1.1.

На верхньому рівні, правозастосування як складне явище, не зводиться винятково до видання актів застосування права. Як відзначається в роботі В.М.Кудрявцева, В.І.Никитинськогота інших, правозастосування включає не тільки закріплену в процесуальних нормах процедуру “руху” справи, але й велику кількість неформальних зв’язків і відносин, що є невід’ємними характеристиками правозастосування як системного явища (які утворюють компоненти системи та зв’язки між ними).

Дійсно, на різних ланках системи, посадові особи оцінюють стан правопорядку, виробляють свої позиції з питань застосування норм права, висловлюють думки й впливають на думки інших осіб, ухвалюють рішення щодо конкретних справ та змінюють поточну практику (що є проявом незведеності властивостей системи до сукупності властивостей її частин). Весь цей складний механізм матеріально-правових, процесуальних, організаційних, технічних, психологічних зв’язків і відносин утворює власне правозастосовну діяльність [161, с. 81], що показано на рис. 1.2.

Правозастосування – одна з важливих складових системи функціонування держави й державного апарату. Це складний процес реалізації матеріального права в процесуальній формі, в результаті якого виникають, змінюються або припиняються правовідносини. Це основний компонент у механізмі правореалізації, без якого неможливо уявити здійснення індивідуально-правового регулювання суспільних відносин [24].

Розглядаючи систему правозастосування із середнього ієрархічного рівня, необхідно зазначити, що серед дослідників немає єдиної думки про те, скільки форм реалізації норм права існує й чи є правозастосування взагалі однією з них.

Так, Ф.О.Григор’єв наголошує на необхідності відмежовування питання про форми реалізації від проблеми застосування норм права [32, с. 6-7]. П.М.Рабинович вважає, що правозастосування – це передумова юридичного факту стосовно використання, виконання й дотримання правових установлень [88, с. 122-123]. При цьому відзначається, що застосування права – це форма організації певного поводження, а не форма реалізації права. Це означає, що діяльність не можна вважати частиною реалізації норм права. Проте, І. Я.Дюрягін та М.П.Орзіх, не погоджуючись із таким твердженням, розглядають застосування права в якості однієї з форм його здійснення [39; 112], що, на нашу думку, більш відповідає сутності досліджуваного явища. На думку ж О.С.Гречина існують тільки дві форми перетворення правових вимог у життя: дотримання, що характеризується пасивним слідуванням нормативним приписам, і застосування, що полягає в активних діях [31, с. 47-48]. Крім того, існує точка зору, що правозастосування не можна розглядати в одному ряді з використанням, виконанням і дотриманням, однак з цим не можна погодитися з наступних причин:

По-перше, серед норм права є такі, реалізація яких можлива тільки за допомогою правозастосування. Реалізація правових норм у ряді випадків складається з їхнього застосування при владному визнанні відповідним органом наявності або відсутності певних юридичних фактів, при застосуванні певних процесуально-правових норм. Це спостерігається й при реалізації правових санкцій. Так, приміром, накладення судом адміністративного стягнення у вигляді попередження (п. 1ст. 24Кодексу України про адміністративні правопорушення) не спричиняє інших дій по реалізації права, на основі яких з’явився зазначений акт. Таким актом встановлюється певний правовий стан, констатується наявність або відсутність того або іншого юридичного факту;

По-друге, тільки правозастосуванню властива державно-управлінська природа. Тому виводити застосування норм права за рамки їхньої реалізації – значить позбавляти останню управлінської суті.

Схематично форми та природа реалізації права представлені на рис. 1.3.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що діяльність по застосуванню норм права можна комплексно осягнути лише з урахуванням характеру процесів їхньої реалізації, тобто з позиції побудови системи правозастосування.

На нижньому ієрархічному рівні правозастосування як системного явища, необхідно звернути увагу на особливості реалізації окремих елементів норми права і правозастосування зокрема. Ця обставина пояснюється тим, що правова норма, як правило, не реалізується цілком, з усіма її трьома елементами. У більшості випадків можуть “діяти” один або два компоненти норми права. Існує думка, що диспозиція й санкція не можуть реалізовуватися одночасно, так як одне виключає інше [157, с. 14]. Проте дане твердження не враховує особливостей, наприклад, норм кримінального та адміністративного права де санкція реалізується тільки при наявності реалізації як гіпотези, так і диспозиції застосовуваної норми.

С.І. Вільнянський підкреслює, що відмінність застосування диспозиції від застосування санкції норми має принципове значення для справи законності як явища. Воно рятує від недооцінки правової норми, коли її роль у суспільному житті зводиться лише до дії санкції. Останні застосовуються до правопорушників, що складають незначні меншості суспільства, коли диспозиція правової норми застосовується повсякденно як припис держави, вона реалізується в усіх випадках правового опосередкування [23, с. 13-14]. М.П.Орзіх відзначає, що включення в поняття застосування норм права, як застосування диспозиції (власне юридичного правила), так і застосування санкції перетворює ці акти як би в рівноцінні елементи реалізації норм права, що не відповідає їхньому дійсному призначенню. Законодавець прагне до того, щоб не виникло жодного випадку необхідності застосування санкції або примусового відновлення порушеного права; це значило б, що диспозиції правових норм повністю реалізуються в поводженні суб’єктів права. У той же час необхідність у застосуванні санкції свідчить про зворотне [113].

Таким чином, у проблемі реалізації норм права варто чітко відокремлювати й розмежовувати поняття застосування правил, що містяться в нормах, від поняття застосування санкцій і примусового відновлення порушеного права.

Висловлюються й інші міркування про співвідношення диспозицій і санкцій правових норм у ході їхньої реалізації. Так, говорячи про правозастосування, М.М.Вопленко зазначає, що не можна реалізувати, запровадити в життя, у конкретне поводження суб’єктів один будь-який елемент структури правової норми, не реалізуючи при цьому правову норму в цілому, тому що тільки в сполученні гіпотези, диспозиції й санкції вона являє собою державне веління [26, с. 86; 60].

Отже, розглянувши рівні реалізації права та з’ясувавши системність означеного явища, з метою досягнення цілей дослідження, необхідно розглянути правозастосування з точки зору системи істотних ознак, що його характеризують та стадій правозастосовної діяльності, що відповідають на наступні питання (рис. 1.4):

  1. при яких умовах воно (правозастосування) має місце;

  2. хто повинен застосувати норму права (суб’єкти правозастосування);

  3. стосовно кого вона може або повинна застосовуватися й коли це необхідно робити (об’єкти правозастосування);

  4. з якою метою і яку норму можна або потрібно застосовувати;

  5. як це робити (метод), який механізм правозастосування і які основні характеристики цієї діяльності;

  6. з чого починається, чим завершується і як юридично оформляється цей процес;

  7. які правові акти при цьому видаються та які їх особливості;

  8. які наслідки породжує правозастосовний акт.

Умови, суб’єкти й об’єкти правозастосування будуть розглянуті більш детально в наступних розділах дисертаційного дослідження. Що ж до мети правозастосування, яка відображає цілеспрямованість досліджуваного процесу, то існують два типи цілей: декларовані й реальні. Система функціонує нормально коли вони співпадають, коли ні – вона трансформується та оновлюється або гине. Звідси зрозуміло, що названі цілі далеко не завжди несуперечливі (не тільки в правозастосовній діяльності, але й в економіці, й у всіх інших галузях людської діяльності). Тому, однією з головних завдань правозастосовної діяльності, є однакова практична реалізація поставлених державою правових цілей. У випадку відхилення поводження суб’єктів права від приписуваного напрямку починають працювати заходи державного впливу, покликані коригувати їхню активність, направляючи її до необхідних результатів. Добре, якщо поставлені державою цілі відповідають реальному суспільному інтересу і задовольняють критеріям справедливості, в інакшому випадку має місце диктатура, примус та сваволя.

Як відзначає С.Є. Віцин, у правовій літературі багато говорилося про проблему законності й доцільності та їх співвідношення, що є само по собі переконливим підтвердженням розбіжності цілей, декларованих законом, і цілей, що проявляються в реальному житті. При цьому, завжди формулювався заздалегідь відомий висновок про примат законності над доцільністю, оскільки, у законі втілені вищі цілі суспільства. Твердження такого роду в цілому незаперечні, однак важливіше знайти шляхи найбільшої відповідності, несуперечності вимог законності й доцільності [25, с. 64].

З іншого боку, історія доводить обернену формулу про примат доцільності над законністю, так як при зміні цілей розвитку суспільства змінюється й встановлений законністю правопорядок (циклічна зміна влади змінює подальші напрями суспільного розвитку), проте така тенденція простежується на загальносуспільних процесах і не може беззастережно застосовуватися до конкретних випадків правозастосовної діяльності.

Отже, як віднайти справедливу рівновагу між вимогами суспільного інтересу (законності) та потребою індивіда захищати своє право (доцільності)? Це означає, що цілі в сфері правозастосування повинні бути представлені у вигляді логічно обґрунтованого, несуперечливого комплексу цільових функцій, конкретних завдань, які можна співвіднести між собою за ступенем їх важливості (пріоритету), тобто в певній ієрархії та послідовності. При такому підході до розгляду зазначених цілей виникають питання – чи досяжні взагалі поставлені цілі (чи не є вони лише декларативними)? Чи керуються в дійсності цими й тільки цими цілями правозастосовні органи?

Сумний історичний досвід показав, що закони можуть не тільки не відповідати, але й суперечити інтересам суспільства. Крім того, навіть “гарні” закони самі по собі мало що значать: необхідний дієвий механізм їхньої реалізації. Тому, одним з актуальних завдань у сфері державного будівництва, є розробка правозастосовної політики, яка багато в чому визначає цілі правозастосування, дозволяє відрізнити помилкові цілі від правильних. Більше того, нерідко вибір цілі визначає характер і законність процесу правозастосування. Як зазначає В.А.Рудковський, правозастосовна політика відповідає вимогам законності, якщо її цілі, виражені у відповідних програмно-директивних настановах, узгоджуються з юридично закріпленими цілями, принципами, ідеалами й нормами чинного права, і які досягаються правозастосовником [135, с. 10]. У цьому зв’язку Г.О.Борисов пише, що “верстви законодавчої матерії, які зосереджені у вступних розділах законодавчих актів (принципи, нормативні узагальнення) і мають відправне значення для масиву правоположень, що містять приписи – правила поведінки, переживають стан ерозії юридичного втримування, анемії й деформацій” [18, с. 1-2].

Отже, системною метою правозастосовної діяльності має бути багаторівневе балансування потреб правозастосовних органів та потреб осіб, що реалізують свої права й обов’язки, із потребами та інтересами усього суспільства, задля забезпечення ефективності впливу права на суспільні відносини. Тому, правозастосовна діяльність має особливу, підвищену соціальну значимість в порівнянні з іншими формами реалізації права.

Не менш важливим є питання про методи й механізми, використовувані для досягнення поставлених цілей. Вони визначають “соціальне обличчя” правозастосовної діяльності. Це положення особливо актуально в тих випадках, коли суб’єкти правозастосовної політики офіційно проголошують законні й шляхетні цілі, однак, досягають їх, зневажаючи вимогами права, що яскраво ілюстрували спроби виходу з політичної кризи в Україні навесні 2007року (розпуски парламенту, звільнення суддів Конституційного Суду України (надалі – КСУ), відмова в контрасигнації Прем’єром Указів Президента тощо). Тому, незаконним повинен визнаватися навіть і той правовий акт, що не суперечить іншому нормативно-правовому масиву, але не відповідає цілям і принципам права, тобто справедливості, що вперше в Україні було продемонстровано Верховним Судом України (надалі – ВСУ) при скасуванні актів Центральної виборчої комісії про встановлення результатів президентських виборів в грудні 2004року.

Щодо механізму (процесу) правозастосування і основних його характеристик, то треба зазначити, що під механізмом правозастосування варто розуміти сукупність взаємообумовлених і взаємозалежних правових засобів, використовуваних державою, її компетентними органами й посадовими особами з метою законного, справедливого й обґрунтованого застосування права відповідно до волі законодавця. Завдяки їм, забезпечується своєчасний плин правозастосовного процесу у визначених законом рамках (стадіях), переборюються всілякі перешкоди, народжуються й розвиваються нові суспільні зв’язки й відносини. Взаємозв’язок блоків і груп правових засобів у механізмі правозастосування й практична діяльність з їх використання мають природу твердої закономірності й відрізняються відносною чіткістю, що знаходить втілення в процесуальних кодексах. Від правильного вибору правових засобів для вирішення конкретних завдань залежить надійність та ефективність правового регулювання в будь-якій галузі суспільних відносин.

Торкаючись питання особливостей форми й змісту актів правозастосування, що є особливо важливим з огляду на предмет дослідження, та погоджуючись із Б.М.Юрковим, необхідно зазначити, що незалежно від суб’єкта застосування права існують і процесуальні норми, які опосередковують процес прийняття індивідуального юридичного акту, і як правило, визначають його форму [163]. Коли ж розглядають питання істинності акту, К.М.Княгинін говорить про нього як про умовивід (силогізм), маючи на увазі, що зміст акту – це сукупність розумових операцій правозастосовника. Але коли йдеться про реквізити, мову, стиль, і т. д., звертаються до аналізу зовнішнього вираження змісту акту [69, с. 102].

Таким чином, в юридичному процесі правозастосовний акт не зводиться до одних дій з тими або іншими юридичними наслідками, а має одночасно властивості й акту-рішення, і акту-документа, і акту-дії (рис. 1.5). Як рішення, він служить компетентною відповіддю, індивідуалізованою висновком, владним приписом у справі; як документ – офіційною формою закріплення, існування й функціонування такого припису; як дія – засобами його формування, об’єктивізації й документального посвідчення. Причому, саме документальна форма дозволяє точно й докладно сформулювати й зафіксувати прийнятий індивідуально-правовий припис і його підстави, перевірити його законність, обґрунтованість і справедливість, а також організувати належне його виконання. Тільки найпростіші акти правозастосування, що не мають потреби у повнокровному юридичному процесі й не тягнуть за собою значних юридичних наслідків, можливі в усній формі, як, скажімо, при попередженні інспектором ДАІ водія, що припустився незначного порушення правил дорожнього руху вперше (ст. 125Кодексу України про адміністративні правопорушення).

На думку В.О.Юсупова, акт застосування права – це єдність рішення й документа, усного розпорядження чи умовного сигналу як засобів передачі цього рішення назовні [164], що узгоджується із наведеним висловом К.М.Княгиніна. У зв’язку з цим, мабуть не потребує доведення, що будь-який правозастосовний акт повинен бути законним, обґрунтованим і справедливим. Цим принципово важливим вимогам може задовольняти тільки той акт, що приймається в межах компетенції уповноваженим на те органом або посадовою особою з дотриманням встановленого процесуального (процедурного) порядку; відповідає безсумнівним фактам й дійсній суті застосовуваної правової норми; містить індивідуально-правовий припис, що адекватно відображає уявлення про належне у співвідношенні між працею й винагородою, діянням і воздаянням, а також знаходиться в “справедливій рівновазі” між вимогами суспільного та приватного інтересу [164].

Останнім часом у літературі звертається увага на ту обставину, що розпорядницькі акти правозастосовних органів мають істотні відмінності від правозастосовних актів. За визначенням В.В.Пашутіна, розпорядницькі акти відрізняються від правозастосовних тим, що: по-перше, вони не є результатом конкретної юридичної справи, не носять казуальний характер, тобто вони не є такими актами, які конкретизують норму права, визначають права й обов’язки адресатів у конкретній ситуації й у конкретному випадку, а містять розпорядження, наказ на здійснення певної операції [120, с. 245]. По-друге, здебільшого вони не є індивідуальними, тому що адресати в них сформульовані в узагальненій формі й не завжди чітко визначені [117, с. 160].

Однак, такий підхід не є вичерпним з ряду причин. Безумовно, що названі особливості відрізняють розпорядницькі акти від інших правозастосовних актів, однак управлінський характер розпорядницьких актів і їхня владна природа – є не менш важливими ознаками, які дозволяють стверджувати, що розпорядницький акт – скоріше особливий різновид правозастосовного акту. Крім того, виділяючи відмінні ознаки розпорядницького акту, стає незрозумілим: чи то даний акт є результатом правозастосовної діяльності, чи то іншою особливою формою реалізації права (розпорядницької діяльності).

За своїми видовими особливостями правозастосовні акти досить різноманітні. В юридичній літературі вони класифікуються за багатьма ознаками, у тому числі й за їх призначенням в механізмі правового регулювання, за суб’єктами правозастосування, за місцем в юридичному процесі й т. ін. Особливе значення надається розподілу правозастосовних актів на виконавчі й правозабезпечувальні (охоронні) [153, с. 15; 164]. Перші з них приймаються в ході виконавчо-розпорядчої діяльності по управлінню господарством, культурою, освітою, наукою й іншими сферами життя суспільства, другі – у забезпечення масштабів поводження й велінь, передбачених у самих нормах права. І ті й інші можуть бути основними або допоміжними. Якщо основні правозастосовні акти містять завершальне рішення по юридичній справі, то допоміжні – підготовляють це рішення, підтверджують його законність і обґрунтованість, спрямовують процеси його виконання.

Окремої уваги вимагають до себе охоронні правозастосовні акти. На думку К.М.Княгиніна, такі акти – це винесене на основі охоронної норми права компетентним владним органом індивідуальне веління про реалізацію відносно окремого суб’єкта (суб’єктів) примусової міри [69, с. 64]. Масив охоронних актів великий, різноманітні й ознаки, що характеризують окремі групи даних актів. У першу чергу, такі акти поділяються на види залежно від їхнього змісту (онтологічна класифікація). Існують акти, які передбачають застосування або міри превенції, або міри захисту, або міри відповідальності, при цьому, в них можуть входити не один, а кілька приписів.

З огляду на особливості зовнішнього вираження змісту правозастосовних актів, їхню сукупність можна класифікувати за рядом ознак:

  1. залежно від способу вираження: акти, що передаються за допомогою мовних засобів і акти, передані за допомогою умовних знаків;

  2. залежно від обсягу відображених зовні відомостей: акти-команди й акти-резолюції;

  3. в залежності від форми викладення: усні й письмові акти. Необхідність всеосяжного контролю за правозастосовною діяльністю змушує прибігати до письмового викладу правозастосовного рішення;

  4. за часом виконання приписів: виконувані однією дією й дії, що виконуються протягом тривалого часу;

  5. в залежності від суб’єкту видання: акти, що походять від однієї посадової особи чи від колегіальних органів.

Продовжуючи дослідження особливостей форми й змісту актів правозастосування, необхідно зупинитися й на структурі правозастосовного акту в якій виділяються вступна, описова, мотивувальна й резолютивна частини [74, с. 128]. У першій з них вказуються найменування акту й органу, що його приймає, місце й дата прийняття, особа, що розв’язує справу й основні її учасники, у другій (описовій) – викладаються констатації обставин справи, тобто факти, що є предметом розгляду, фіксується, коли, де, ким, при яких обставинах і в який спосіб вони відбулися (викладаються правові позиції сторін). Третя (мотивувальна) частина включає аналіз доказів, що підтверджують чи спростовують наявність або відсутність фактичних обставин, їхню юридичну кваліфікацію її нормативне обґрунтування, вказівку на офіційні роз’яснення застосовуваного закону і процесуальні норми, якими керувався правозастосовник під час цього. У багатьох випадках закон прямо передбачає мотивування правозастосовного акту. Воно вимагає викладу покладених в основі правозастосовного акту фактів, доказів і закону, приведення юридичної, фактичної й логічної аргументації виражених в акті висновків по справі. Вона сприяє підвищенню переконливості ухваленого рішення, дає його адресатам ясне уявлення про ті підстави й мотиви, з яких виходив правозастосовник, будучи, таким чином, однією з гарантій свідомого відношення членів суспільства до правозастосування. Варто погодитися з необхідністю визнання детального мотивування обов’язковим елементом всіх правозастосовних актів. В останній (резолютивній) частині – формулюється саме ухвалене рішення по справі (про права й обов’язки сторін, про обрану міру юридичної відповідальності, про встановлення юридичного факту тощо) з позначенням порядку його оскарження (рис. 1.7).

Як відзначає Ю.М.Грошевий, мотивування вироку дає можливість судити про його законність і обґрунтованість, про те наскільки глибоке переконання, що лежить в основі висновків суду, відповідає обставинам, що мали місце в дійсності й встановленим у процесі судового слідства. Визначеність і точність мотивів судового рішення дають акту правосуддя переконливість, створюють у громадян впевненість в істинності того, що міститься в рішенні [33, с. 40-41]. Схематично матриця прийняття правозастосовних рішень представлена на рис. 1.8. Таким чином, площина перетинів фактичних обставин справи (юридичних фактів) із нормами права, що регулюють відповідні правовідносини, дає правозастосовнику поле для прийняття рішення та можливість для його мотивування. Тому, одним із завдань дослідження є визначення параметрів наповнення чарунок означеної матриці.

Отже, переконливість вироку (рішення) обумовлюється належною організацією всього провадження у справі, культурою судового засідання й суворим дотриманням правових, у т. ч. процесуальних принципів протягом усього розслідування (процесу підготовки) й при розгляді конкретної справи, а також чіткою та зрозумілою формою цього процесуального акту.

Відповідаючи на останнє питання, що характеризує правозастосування з точки зору системи істотних ознак та його стадій, про наслідки що породжують правозастосовні акти (див. рис. 1.4), необхідно відмітити, що будучи закріпленим в конкретному правозастосовному акті, рішення породжує для сторін, щодо прав та обов’язків яких воно винесено, нові юридичні наслідки. Саме ці наслідки (результат чи спрямованість процесу, його мета) дозволяють виділити найбільш істотні ознаки правозастосовної діяльності як однієї з форм реалізації права, що зображено на рис. 1.9.

Таким чином, названі ознаки дозволяють визначити адміністративне правозастосування як форму державно-владної, юридично значимої діяльності спеціально уповноважених органів, в процесі якої здійснюється індивідуально-правове регулювання адміністративних відносин у вигляді винесення індивідуально-конкретизованих, обов’язкових до виконання приписів на підставі норм адміністративного права [59].

1.2. Місце та роль принципів права у правозастосовній діяльності адміністративної юстиції

Досить часто під час реалізації або застосування норм права, особливо під час розгляду спорів у судах, постає питання необхідності застосування того чи іншого принципу права. У більшості випадків вирішення цього питання не має принципового значення. Однак у тому разі, якщо реалізація або застосування тієї чи іншої норми права є вирішальним для результату спору та залежить від застосування чи незастосування певного принципу права, розгляд питання необхідності застосування останнього має принципове значення. Отже, чи підлягають застосуванню принципи права під час реалізації та застосування норм права? Спробуємо відповісти на це питання стосовно системи законодавства України.

Одними із найстаріших принципів правозастосування є, зокрема, наступні: закон не має зворотної сили та спеціальний закон витісняє загальний. Вони були сформульовані ще римським правом, не в результаті теоретичних вишукувань, а в результаті діяльності з реалізації та застосування права. Відповідно, ці принципи носили прикладний характер. Далі, у межах рецепції римського права зазначені принципи стали складовою частиною правових систем романо-германської правової родини (Франції, Німеччини та інших), а системи законодавства у цих державах формувалися відповідно до цих принципів [137].

Правова система України є правовою системою романо-германської правової родини. Відповідно, норми права, що складають систему законодавства України, створювались виходячи із зазначених принципів. Отже конкретна норма права, що складає систему законодавства України, підлягає реалізації та застосуванню відповідно до зазначених принципів права. Таким чином, під час реалізації та застосування конкретної норми, що складає законодавство України, слід виходити не лише зі змісту цієї та інших норм, а ще й із принципів права. До того ж, твердження “закон не має зворотної сили” та “спеціальний закон витісняє загальний” є аксіомами теорії держави і права та галузевих наук. Отже, під час реалізації та застосування норм права підлягають застосуванню і принципи права, як у тому разі, коли законодавство містить відповідну вказівку про це, так й у тому разі, коли така вказівка щодо норми права відсутня [72].

В контексті генезису принципів права, не можна погодитися з усталеними підходами до розуміння принципів права як таких керівних начал, які закріплені у текстах законодавства або логічно виводяться з нього. З іншого боку, неприпустимою є й позиція, що загальні принципи являють собою якісь начала, які існують у голові певного юриста або науковця, який, власне, хоче зробити їх відповідними принципами права. Не можна однозначно сказати, яким чином вони формуються. Вичерпної відповіді на це питання не дають і західні фахівці, у тому числі й спеціалісти в галузі філософії і теорії права. Це дуже тонка матерія. Найімовірніше, загальні принципи права уособлюють певні тенденції, які зароджуються у глибинах соціального і, зокрема, правового життя. Але їх мають уловити і, з врахуванням цих тенденцій, формулювати як мають розвиватися ті чи інші правові підходи, аналізу чого й присвячено 2розділ дослідження.

Таким чином, стає очевидним, що здійснення правозастосовної діяльності в адміністративному процесі повинне базуватися на принципах права, як то справедливості, верховенства права, рівності сторін, тощо. Адже принципи права є синтезуючими засадами, об’єднуючими зв’язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ. Вони визначають нормотворчу і правозастосовну діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, цементують систему права. Принципи права виникають при наявності відповідних об’єктивних умов, мають історичний характер чи відображають результати раціонального, наукового осмислення закономірностей розвитку об’єктивної дійсності. Вони є вираженням суттєвих зв’язків між елементами правової системи.

Однією з найважливіших проблем сучасної теорії права є визначення теоретико-методологічних особливостей співвідношення загально-правових, галузевих та інституційних принципів права, їх сутності, правової природи та загальних рис конституювання у соціально-правову практику конкретної правової системи, держави тощо. Означене питання є малодослідженим у юридичній літературі, оскільки багато монографічних праць і наукових статей присвячені категорії “принципи права” і значно менше розглядаються принципи взаємовідповідності їх окремих типів (видів, форм і т. ін.) [37, с. 3]. Поза тим, така проблема потребує визначення понятійно-категоріальної та функціональної сутності самих принципів права, але не на рівні онтологічному, що було зроблено в попередньому підрозділі, а крізь призму конкретно-процесуальних особливостей диференціації принципів права, їх впровадження у практику правового регулювання залежно від галузевої та іншої приналежності. Іншими словами, йдеться про природу принципів (тобто надсистему) правової системи в контексті системного підходу до їх аналізу. Останній зводиться до розкриття природи взаємодії та взаємозалежності загально-правових, галузевих та інституційних принципів із принципами власне правової системи. Саме такий підхід, на нашу думку, дозволяє розглянути і системні якості принципів права і їх галузеве (поліваріантне) та інституційне застосування.

Загалом, можна говорити, що принципи права часто ототожнюють із усіма правовими принципами, в тому числі – з принципами правової системи. Однак, позиція підведення принципів права під усю правову систему видається невірною. Правова система являє собою самостійну юридичну категорію, повноцінно існуюче еволюційне явище соціального буття, що повинне ґрунтуватися на власних фундаментальних ідеях, началах, положеннях, тобто принципах. В цьому розумінні розкриття питання про поняття, сутність категорії принципів правової системи виявляє усю важливість, значимість для юридичної науки. І має не тільки теоретичний, але і практичний інтерес.

Принципи, без перебільшення, є вічним і фундаментальним питанням історії людства. Це та класична проблема, яка стосується кожної людини і соціальної групи, відображається на характері й змістовній стороні конкретного суспільства. Як зазначав В.М.Дьомін, “проблема принципів багатогранна і невичерпна” [37, с. 3]. У повсякденному житті ми часом не звертаємо уваги, що користуємося даною термінологією, використовуючи, наприклад, такі вирази, як “в принципі можливо”; “справа принципу”; “принципова людина”; “в принципі вірно” і т. п., часом не підозрюючи, що за цим стоїть.

Однак у науці дане питання ніколи не втрачало теоретичної та емпіричної актуальності. “Наука без принципів не існує” [12, с. 14]. Особливо це стосується таких універсально-теоретичних дисциплін, як філософія, теоретична фізика, загальна теорія систем і т. д. Іншими словами, принципи були і залишаються предметом вивчення різних наук, як природничих, так і гуманітарних. Ще І. Кант зазначав, що необхідно “уважно ставитися до принципів” [48, с. 304]. А А.Ейнштейн вважав, що кожна наука ґрунтується на принципах. І в цьому сенсі, “інтерес до науки завжди був обмежений вивченням принципів” [159, с. 18]. Подібного роду висловлювань існує чимало.

Важливо відзначити, що принципи необхідно розглядати як категорію, яка широко застосовується як у теоретичній, так і в практичній діяльності людини. У Тлумачному словнику російської мовиС.І. Ожегова і Н.Ю.Шведової слово “категорія” визначається як “загальне поняття, яке відображає найбільш істотні зв’язки і відносини реальної дійсності і пізнання” [109, с. 269].

Будучи всеосяжною категорією, принципи виступають і як наукова категорія, що фіксує єдність двох найважливіших моментів: по-перше, принципів як фундаментальних підстав систем наукового знання у формі методології, теорій, концепцій, вчень і т. п., а по-друге, принципів, які існують та діють у реальному житті людини, а також у природі й суспільстві.

Так, наприклад, Л.А.Соломонова зазначає, що “принципи, виступаючи як підстава методу, містять знання теорії в згорнутому вигляді” [95, с. 83]. Цієї ж точки зору дотримується Я.Ф.Аскін, на думку якого “принцип – це загальна підстава”, причому, “принципи можуть характеризувати як буття, об’єктивний світ, виступаючи в цьому випадку підставою стосовно інших характеристик матеріальних речей, процесів, станів, властивостей, зв’язків, так і мати значення підстави для здійснення певної пізнавальної та іншої діяльності, для побудови системи знань, викладу того чи іншого вчення” [11, с. 11].

Аналогічну позицію відстоює В.О.Лекторський, підкреслюючи, що принципи є підставою, началом філософських і наукових знань [82, с. 96-97]. У висловлюваннях ряду вчених-юристів проглядається багато спільного з приведеними твердженнями, однак вони відрізняються своєю специфікою у зв’язку із розглядом проблем юриспруденції. Так, на думкуП.Є. Недбайла, “особливість теорії держави і права як науки полягає у виробленні нею основних теоретичних принципів” [98, с. 38], які “дають нові знання, в тому числі для розвитку спеціальних юридичних наук, служать засобом перетворення дійсності” [98, с. 59]. Тому, при побудові системи науки загальної теорії держави і права потрібно виходити також з її теоретичних принципів. Система науки – це система знань про предмет цієї науки, упорядкована на підставі певних теоретичних принципів і відображаюча закономірності “внутрішнього розвитку самої науки” [98, с. 116]. На думку А.Нашиця, “право носить структурний характер, виступаючи як сукупність системи норм, поєднуваних за визначеними принципами особливих, специфічних зв’язків” [96, с. 20].

Названі точки зору свідчать про загальну значимість і фундаментальну змістовність принципу як категоріального феномена. Сам принцип можна розглядати як фундаментальну, методологічну, універсальну категорію, оскільки немає такої сфери буття, де б не діяли чи були б не потрібні принципи як фундаментальні начала та ідеї. Причому поширеність принципів одночасно є і всезагальною, і конкретною, оскільки вони діють як стосовно найбільшого класу (групи) явищ, так і стосовно окремо взятого феномена. Схематично ієрархія впливів на кероване явище зображена на рис. 1.10.

Будучи універсальною категорією будь-якої науки, буття людини, принцип несе в собі ідею, загальне начало, яке утворює сутність особливого та окремого в явищі. Тим самим він виступає як ідейно-сутнісна категорія. Ф.Бекон розглядав принципи як “первинні та найбільш прості елементи, з яких утворилося все інше” [21, с. 22]. Принципи є основою в знанні (релігія, наука, мистецтво, філософія і т. д.), у соціальній практиці, у повсякденному житті. Принципи – це системоутворюючий, ціннісний компонент у духовно-моральних, політичних, економічних, правових та інших структурах соціального буття. Наприклад, “ліквідація” принципів у духовній сфері життя людей детермінує духовну деградацію. В історії людства нерідко зустрічалися випадки, коли багато фундаментальних й універсальних начал духовного життя людини або відкидалися, або підмінювалися іншими, які нічого спільного не мають з духовно-моральними началами. Зокрема, це стосується характеристики авторитарних режимів.

Звертаючись до наукового аспекту розуміння категорії “принцип”, слід зазначити, що вони, будучи основоположними началами (що випливає із їх етимологічного тлумачення), в цій якості розглядаються в самих різних галузях наукового знання. За допомогою виведення і формулювання принципів пізнається, наскільки це можливо людським розумом, суть речей, явищ, процесів природного і соціального буття, робляться спроби “вловити” їхню справжню сутність. Одним із таких відомих у філософському пізнанні принципів є принцип багатоманітності проявів сутності, джерела становлення якого лежать у працях Аристотеля, Канта, Гегеля [10, с. 459-461; 27,с. 42; 47,с. 681].

У цьому розумінні принципи варто віднести до числа вищих категорій, оскільки через них можна пізнати сутність будь-якого феномена, так як за допомогою системного методу, вийшовши на рівень системи більш високого щабля, можливо досліджувати у загальності будь-яке системне явище відповідного чи нижчого рівня. У нашому випадку, через принципи можна досліджувати важливе в категоріально-понятійному змісті явище “правова система”. У цьому сенсі необхідним, як видається, є розкриття питання про поняття принципів цієї системи.

У сучасному правознавстві усталеним є погляд, який зводиться до розгляду загально-правових принципів як достатньо сталої, традиційної категорії юриспруденції, а принципи права в літературі розглядаються як правові принципи. Однак, така позиція (ототожнення правових принципів і фундаментальних принципів права) не виправдує себе, оскільки фактично призводить до різкого звуження дії сутнісного, аксіологічного та інших аспектів правових принципів, до не зовсім вірного зведення різноманітної правової палітри до об’єктивного права [8, с. 18]. Незважаючи на всю багатогранність права (в об’єктивному розумінні), воно не може містити в собі усі фундаментальні правові принципи. Безумовно, у своїй основі право їх містить, як, наприклад, принципи гуманізму, справедливості, юридичної рівності, законності, єдності прав і обов’язків, поєднання переконання і примусу тощо. Без їхнього вираження в юридичних нормах знижується регулятивна роль права [8,с. 19-20]. Але об’єктивне право не охоплює всієї повноти відповідних правових феноменів, не концентрує в собі всього багатства і розмаїтості правової дійсності.

У сучасній теорії права категорія “принципи права” теоретично і практично не в повній мірі відображає різноманіття, багатогранність, багатозначність основних начал правового життя, зокрема, – такого явища як правова система. В даному випадку виникає питання про можливість виділення поряд із принципами права також і принципів правової системи.

Позитивна відповідь на дане питання обумовлена наступними аргументами.

По-перше, право є частиною правової системи. Це положення стало вже традиційним у юриспруденції. Так, на думку С.С.Алексєєва, “поняття “правова система” – більш широке, об’ємне, аніж власне право” [8, с. 21-22]. М.І. Матузов співвідносить право і правову систему як частину і ціле [89, с. 178]. В.М.Синюков розглядає право як один з основних компонентів національної правової культури, що входить до правової системи [138, с. 4]. Але якщо правова система – більш широка категорія, аніж право, оскільки вона включає окрім права й інші правові явища, то, отже, правова система повинна розвиватися на власних принципах. Це принципи саме правової системи, а не тільки права. Як справедливо відзначає Д.А.Керімов, “правова частина, будучи компонентом правової цілісності, природно, підпорядковується загальним принципам існування і функціонування цієї цілісності й тому може бути визначена відповідно до неї” [50, с. 258-259].

По-друге, є підстави виокремлювати методологічний статус категорій “принцип права” і “правовий принцип”. На перший погляд, може видатися, що перестановка слів не вносить змін до онтологічного, гносеологічного, сутнісного змісту: немає жодної різниці, якщо ми скажемо “загальний принцип права”, “правовий принцип”, “система права”, “правова система”. Відомо, що це не так. Правовий принцип – категорія більш об’ємна, ніж принцип права. Вона містить у собі не тільки принципи права, але й принципи правової сфери, правової матерії, правового життя, правового буття й ін. Звідси, необхідно враховувати ту обставину, що окремі правові явища мають власні чи спеціальні принципи (наприклад, правотворчість, правосуддя, законність, правопорядок, юридична відповідальність і т. д.).

По-третє, на правотворчому, в тому числі й на законодавчому рівні, категорія “принцип” вживається не лише як “принцип права”, але й більш широко, у вигляді правового принципу. В даному випадку співвідношення “принципу”, “правового принципу”, “принципу права” виступає як співвідношення загального, конкретного й особливого, що співвідноситься, але в іншому ракурсі з ієрархією системи правозастосування, зображеною на рис. 1.1. Так, наприклад, регламентоване Конституцією України загальне положення про те, що “в Україні існує єдине громадянство”, конкретизовано міститься в Законі України “Про громадянство в Україні”.

Розглянуте питання відповідає закону організації різних ієрархічних рівнів певних системних явищ, що підтверджує вірність застосування системного підходу до даного дослідження. Таким чином, при виникненні конфлікту правозастосування, для ефективного, обґрунтованого та справедливого вирішення спору, правозастосовнику необхідно виходити на нормативний рівень вищого порядку аж до загальних принципів, як зображено на рис. 1.11.

У зв’язку з цим, необхідно розрізняти як окремі юридичні категорії не лише “правову систему”, але й “принципи правової системи”. Категорія “принципи правової системи” є необхідною для теорії і практики, що зумовлює важливість характеристики теоретико-методологічного та емпіричного (практичного) статусу і значення принципів правової системи як самостійної категорії теорії права.

Категорією, найбільш близькою за змістом принципам правової системи, є широке розуміння правових принципів, але останні не вичерпують принципи правової системи, оскільки, як зазначалося, містять в собі принципи права, принципи правової сфери, правової матерії, правового буття й ін. Отже, як видається, у теоретико-методологічному розумінні основними ознаками принципів правової системи є наступні:

  1. Принципи є фундаментальними началами правової системи, на основі яких відбувається ґенеза, розвиток, функціонування (тріада, властива кожному явищу буття) правових явищ. Дані начала містять в собі основні правові ідеї. Без них неможливе формування правової системи конкретного суспільства.

  2. Принципи є основою формування (соціально-правової ґенези) правової системи в цілому та всіх її структурних елементів. Основною категорією в даному випадку може вважатися категорія ідеї. Так, наприклад, виникнення мусульманської правової сім’ї неможливе було б без Корану.Тобто, в основі даної правової родини лежить релігійна ідея, ті принципи, які містяться в Корані, що стали нерушимим фундаментом ісламу [150, с. 35; 151].

У формуванні сучасної вітчизняної правової системи важливе значення, серед інших, мали Декларація про державний суверенітет 1990року, Акт проголошення незалежності 1991року та Конституція України 1996року, що заклали основні пріоритети розвитку вітчизняної правової системи [3; 36; 77]. Правові пріоритети важливі для правильного формування і розвитку правових явищ, функціонування всієї правової системи. Якщо виходити зі змісту, скажімо, Конституції України, то в ній виражені загальні правові орієнтири, які мають значення принципу, для формування інститутів демократичної, правової, соціальної держави; забезпечення прав і свобод людини й громадянина; розвитку підприємницької діяльності; приватної власності; визнання і забезпечення прямої й безпосередньої її дії на всій території України та ін. З чого слідує, що сучасна вітчизняна правова система має розвиватися в межах таких основних пріоритетів (орієнтирів) (рис. 1.12):

  • удосконалення роботи органів державної влади, місцевого самоврядування, усіх правових установ, з метою посилення в них духовних, моральних, гуманних, справедливих, легітимних начал;

  • проведення глибоко продуманої, зваженої та взаємоузгодженої (системної) загальнонаціональної правової політики;

  • підвищення ролі фундаментальних, загальновизнаних у світовій практиці правових принципів у всіх сферах правової системи суспільства (у першу чергу верховенства права);

  • правове удосконалення вертикальних та горизонтальних владних відносин;

  • створення конкретних механізмів, процедур, засобів, тощо по реалізації законодавчих актів, без чого, як зазначалося, закон втрачає будь-який сенс.

Безумовно, означеними пріоритетами їх загальний перелік не вичерпується, проте, наразі проблема полягає не стільки в переліку правових пріоритетів, скільки в їхній практичній реалізації. Таким чином, важливі не самі по собі закони як юридичні джерела (тобто “буква закону”), а ті їхні фундаментальні ідеї і принципи, які й визначають світоглядну, ідеологічну, цільову, аксіологічну, нормативну й інші спрямованості формування, розвитку та функціонування юридичних явищ в суспільстві. Це закономірно для всіх правових систем світу.

Функціонуючи в рамках правової системи суспільства правові феномени (нормативні спільності, інститути, стани, режими, процеси, механізми і т. д.) детерміновані правовими принципами. Неможливе здійснення правосуддя, наприклад, без принципу справедливості, який буде розглянутий нижче; сам термін несе в собі глибокий зміст – “правий суд”. Ґенеза або розвиток права немислимі поза принципами єдності, загальності, справедливості, верховенства права, законності і т. д. Будь-який розвиток правової системи, незважаючи на те, загально-соціальним чи структурним є її характер (або ж характер її конкретних елементів), передбачає практичне (духовне, інституціональне та ін.) здійснення правових принципів. В історії неможливо знайти приклади загально-соціального і правового розвитку, якщо при цьому не було реалізації положень визначеного принципу (принципів), що й здійснюється через процес правозастосування загалом і в правосудді, зокрема.

Найважливішими серед принципів правової системи, безумовно, виступають неминущі духовні принципи (Десять заповітів [16]), що є вищими началами і законами буття. До псевдопринципів, які не можуть вважатися справжніми та ціннісними, відносяться ті ідеї, установки, переконання, начала в житті людини, які мають антидуховну, антиморальну, антиестетичну, антигуманну сутність, об’єктивно тягнуть за собою деградацію особистості й, внаслідок цього, сприяють занепаду окремих соціальних явищ, в тому числі й правових систем.

Для поступального розвитку правової системи необхідна наявність у ній правових принципів, які несуть в собі ідею розвитку (удосконалення). Принцип існує доти, доки в ньому існує цей зміст. Інакше, він перестає бути принципом у широкому розумінні. Наприклад, якщо у змісті принципу гуманізму відсутня ідея людинолюбства, його реалізація була б неможливою. Без людинолюбства не існує гуманізму і в цій фундаментальній ідеї закладені уявлення погляди, переконання, цінності та ін., які реально сприяють удосконаленню, а отже, і розвитку правової системи суспільства. Принцип передбачає, окрім ідеї розвитку наявність і мети розвитку (телеологічність). Сам “цільовий підхід виконує функцію своєрідного орієнтира при дослідженні будь-яких самокерованих систем” [1, с. 91].

Наявність мети обумовлює існування і шляху розвитку. Принцип може містити в собі у концентрованій формі певний шлях у його ідеальній проекції. В нашому випадку правовий принцип об’єктивно детермінує, з одного боку, генезис, структуру, функціонування правової системи, її розвиток у вигляді перетворення, удосконалення і т. д., а з другого, якщо окремі принципи визнані в даній юридичній традиції, вони будуть виконувати (причому – не лише суб’єктивно, але й об’єктивно) спрямовуючу, координуючу, регулюючу, інтегруючу, аксіологічну (ціннісну), нормативну та інші ролі, що вплине на шлях розвитку правової системи, а, звідси, – і на досягнення її соціальних цілей, що зображено на рис. 1.13.

Зокрема, виходячи з принципу гуманізму, шлях розвитку права і правової системи може бути тільки гуманістичним, що передбачає вираження гуманних засад буття в різноманітних правових інститутах, формах, механізмах, процедурах, статусах, режимах, станах і т. д. Помітно, що категорії “ідеї”, “шляху правового розвитку”, “мети” взаємозалежні між собою. Вони визначають критерії цінностей правової системи, які вона має в силу цього об’єктивно, а не за довільним розсудом окремих суб’єктів права. “Ідея-шлях-мета” повинні бути не помилковими, а справжніми, як у загальному (універсальному) сенсі, так і в конкретному значенні для даної правової системи.

Праксеологія співвідношення загальних та галузевих принципів проявляється і в тому, що вони є основними орієнтирами для правової системи в цілому і стосовно до її окремих юридичних компонентів (явищ), зокрема. Як зазначалося вище, правові принципи справляють істотний правоорієнтаційний вплив на поведінку суб’єктів, містять критерії правомірного і неправомірного, можливого і належного, з метою спрямування соціальної енергії в русло суспільної та приватної корисності, де свобода і відповідальність повинні гармонійно поєднуватися, а не диференціюватися. Лише на такому ґрунті можливе існування правопорядку. В цілому, як зазначав Рональд Дворкін, “суспільство повинне поважати принципи” [182, с. 210], тобто закони його розвитку.

Принципи необхідні в усіх сферах правової системи суспільства, незважаючи на те, яким є характер їхнього застосування: правотворчим, правоінтерпретаційним, правозастосовним чи ін. Їх не можна ігнорувати, оскільки це може призвести до глибоких негативних наслідків. Приміром, варто лише не взяти до уваги принцип юридичної рівності, як практично a-priori виникне правова “асиметрія” у вигляді формальної нерівності юридичних суб’єктів; порушення гармонійного зв’язку (єдності) суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, неузгодженості правових розпоряджень, які відповідають вимогам даного принципу і тих, котрі не адекватні йому, що, в свою чергу, порушить згадуваний принцип верховенства права, а, як наслідок, і принцип справедливості. Таким чином, важливо, щоб “із принципами узгоджувалися, жорстко пов’язувалися всі розпорядження, які містяться в законодавчому акті” [45, с. 92]. В цьому контексті, у правозастосовній сфері, порушення принципу, наприклад, юридичної рівності призводить до втрати змагальності процесу.

Таким чином, правовий принцип по суті своїй має імперативний характер, а отже, загальні й конкретно-галузеві принципи, насамперед, є правилами поведінки і стоять вище розпоряджень приватного рівня. Даний аспект принципів особливо яскраво проглядається в міжнародному праві, де загальновизнані або загальні (універсальні) принципи володіють найвищою юридичною чинністю і прирівнюються до норм jus cogens (загальні норми міжнародного права), прийнятих і визнаних міжнародним співтовариством держав в цілому як норми, відхилення від яких є неприпустимим. Більш детально даний аспект буде розглянутий в 2розділі дослідження.

Принципи як правила поведінки визначають зміст цілих груп норм права, що сприяє забезпеченню логічності, єдності, стабільності правового регулювання суспільних відносин. У цьому сенсі, вони виражаються в нормах права і є фундаментальними для правової системи загалом і системи права зокрема. На їхній основі формуються конкретні моделі поведінки суб’єктів права, їхньої правомочності й обов’язку, засоби юридичної відповідальності й т. п., що знаходить вираження в нормах-правилах поведінки [13, с. 186-187].

Принципи є однією з найважливіших гарантій збалансованого стану всієї правової системи. Її основні підсистеми ґрунтуються на фундаментальних принципах, пронизані ними; у них (підсистемах) реалізуються вихідні (відправні) начала, які містяться в принципах. Інший, не менш значимий, аспект проглядається крізь призму ролі принципів в організації різноманітних правових підсистем з точки зору їхньої гармонійної координації і субординації, взаємозв’язку, взаємодоповнення і взаємодії. Зокрема, організаційні принципи є незамінним компонентом системи аксіологічних, цільових, структурних, функціональних та інших зв’язків між елементами правової системи, що являє собою фундамент її збалансованого функціонування.

Принцип є обов’язковою умовою ефективності правової системи, її успішного функціонування і розвитку. Кожна складова принципу сприяє вирішенню стратегічних завдань цієї системи, а крім того, виступає як її регулятор. Це свідчить про те, що правовий принцип як своєрідно інституціоналізований, несхожий на інші явища феномен, виконує регулюючу функцію в юридичних явищах, у системі відносин, які виникають та діють всередині правової системи. Сама ця регулююча функція виникає з цільового, ідейного аспектів, орієнтаційної, “пріоритетної” характеристик та інших властивостей правового принципу, що зображено на рис. 1.14. Юридичні процеси (в рамках загально-правової системи) підпорядковані цільовим настановам принципу. Дані установки визначають функціональність, місце юридичних явищ (компонентів) правової системи, вибір відповідних правових засобів. В цьому сенсі, принцип виконує роль “компасу в правовій системі” [13, с. 186-187].

Отже, принципи правової системи є її інтегральним, гармонійно конституйованим началом, яке забезпечує внутрішню єдність правового регулювання. Без вивчення принципів правової системи, їх інтегруючої і регулюючої ролі як теоретично, так і практично неможливе ефективне здійснення правозастосування.

З іншого боку, більшість дослідників принципів права звертають увагу на їх достатньо суттєву взаємну залежність від методу правового регулювання. Так, С.С.Алексєєв у своїх ранніх працях писав, що метод служить відправною точкою у дослідженні багатьох загальних проблем галузі права, в тому числі й властивих їй принципів. Згодом він ставив принципи права на один щабель із методом правового регулювання, характеризуючи особливий юридичний режим регулювання. Тепер принципи права і метод правового регулювання фактично на рівних утворюють, як він вважає, юридичну ознаку, за якою разом з предметом правового регулювання (матеріальною ознакою) відбувається розподіл системи права на окремі її галузі. Тобто принципи права і метод правового регулювання розглядаються ним як однозначні, рівноцінні явища [6, с. 53]. Це важливе питання більш детально викладено автором в статті “Історико-філософські та правові основи методології правового регулювання суспільних відносин” [55].

Отже, правові принципи являють собою виражені в праві вихідні засади, основні положення, що визначають взаємозв’язок і внутрішню узгодженість правових норм тобто єдність права, істотні риси його змісту і загальну спрямованість розвитку правових норм у межах усієї системи права або окремих галузей чи інститутів.

Як відомо, право виступає у вигляді конкретних встановлень (дозвіл, веління, заборона і т. д.). Норма права – це модель поводження людей і організацій у різноманітних життєвих ситуаціях. Щоб з’ясувати зміст норм права, люди вдаються до їхнього тлумачення. Проте для реалізації і правильного застосування конкретних норм права недостатньо знати їх зміст. Необхідно виявити зв’язок даної норми права з іншими, їхню взаємозумовленість, визначити головні риси їх змісту й основну спрямованість [80], а також з’ясувати, що мав на увазі законодавець встановлюючи дане правило поведінки. Цю функцію виконують правові принципи. Звичайно, вони не виникають просто так, бо є продуктом людської свідомості, відбитком об’єктивно існуючих відносин між людьми (економічних, політичних, моралі та ін.). Тому правові принципи можна визначити ще і як керівні ідеї, або вихідні засади, що складають основу (сутність) правового регулювання суспільних відносин. Правові принципи варто відрізняти від правосвідомості, що базується на оціночних судженнях про право.

Принципи перетворюються в норми, тобто втілюються в них. Закон можна вважати правовим у тій мірі, у якій в ньому втілені принципи права, тобто всезагальні закономірності розвитку. Правові принципи як вихідні засади, основні ідеї, що виражаються в окремих загальних положеннях – нормах, закріплюються в Конституції, деклараціях, законах (норми-принципи), або в прихованому вигляді відображені в змісті багатьох норм [5, с. 261-262]. Правові принципи, відбиті в законодавстві, самі набувають регулюючого впливу. І при застосуванні законів, і при усуненні прогалин у правовому регулюванні, і в судовій практиці, вони служать свого роду дороговказами в правозастосовній діяльності. Але, якщо принципи виражені в законодавстві, то, можливо, вони не відрізняються від інших правових норм? На це питання варто відповісти негативно.

Відмінність полягає в тому, що принципи не визначені настільки конкретно (не містять конкретний зразок поведінки), не мають вони, як правило, і властивої нормам структури: гіпотези, диспозиції й санкції. Тому за допомогою принципу неможливо детально врегулювати ті чи інші суспільні відносини (а тільки скорегувати в межах кута розвитку) [70, с. 199] та в залежності від етапу розвитку системи, як було показано на рис. 1.13.), проте він дає можливість правильно зрозуміти сутність правових норм та правильно застосувати ті з них, котрі ці відносини регулюють. Крім того, правові принципи більш довговічні, вони визначають сутність і зміст не лише чинних, але й майбутніх правових норм. Вони допомагають відповідним органам у правильному застосуванні норм права на практиці й у вирішенні питань, ще не урегульованих нормами права (заповнюють прогалини законодавства). І нарешті, правові принципи є основою об’єднання окремих норм у єдину систему галузі.

Таким чином, важлива роль правових принципів полягає в тому, що вони:

  1. дозволяють усвідомити зміст законодавства та його зв’язок з економікою і мораллю;

  2. визначають загальну спрямованість і тенденції розвитку правових систем і їх складових;

  3. допомагають “практичним” органам у застосуванні норм і вирішенні питань, не урегульованих нормами права;

  4. забезпечують єдність норм галузі [49].

У зв’язку з чим, необхідно відзначити, що галузь права існує лише тоді, коли, окрім свого предмета і методу, характеризується положеннями – специфічними, загальними, принциповими для даної системи норм. Зовнішньо це виражається у виділенні всередині кожної галузі права так званої загальної частини, що охоплює загальні риси змісту конкретних норм даної галузі права. Ці риси відбивають специфіку галузі права в порівнянні з іншими галузями.

М.Г.Олександров визнавав неприйнятним задовольнятися тільки аналізом конкретного змісту різноманітних норм права і вважав за необхідне характеризувати зміст права також в узагальнених категоріях. Такою категорією, що служить для узагальненої характеристики змісту всієї системи права або окремих його галузей (чи окремих інститутів у цих галузях), на його думку, є відповідні (загальні, міжгалузеві, внутрішньогалузеві) принципи права [4, с. 7]. В.С.Андрєєв, також розрізняв: принципи права в цілому; міжгалузеві принципи, властиві декільком галузям права; галузеві принципи; та принципи окремих інститутів галузі права [9].

Існують й інші підходи до вирішення питань про систему правових принципів і про місце міжгалузевих принципів, які часом не виділяються як такі. В той же час, навряд чи можна заперечити наявність принципів, що виражають особливості декількох галузей права. Але більшість вчених, розглядаючи питання про розмежування правових принципів, схильні визначати їх як систему, що включає: принципи права в цілому, (загальні або загально-правові), міжгалузеві (декількох галузей), галузеві (окремої галузі) і принципи правових інститутів. Відповідно до цієї ієрархії одна група принципів як би випливає з іншої, і усі вони різняться за ступенем спільності, утворюючи в своїй сукупності багаторівневу ієрархічну систему, як зазначалося вище.

Принципи права в цілому (загальні або загально-правові) пронизують усю систему права (усі галузі та інститути), відображають те істотне, що властиве усьому праву (його духу) і закріплене в законодавстві, пов’язаному з усіма або з більшістю галузей (принцип справедливості, законності, демократизму, захисту прав людини та ін.). Основні засади і положення про істотне у декількох галузях права виступають як міжгалузеві принципи. Принципи галузі, будучи вираженням істотного в даній галузі права, пов’язані з усіма або з більшістю складових її правових інститутів, або, в силу особливого положення загальної частини галузі, хоча б з одним інститутом її особливої частини. Відображаючи специфіку галузі права, ці принципи як би переломлюють основні засади права в цілому або декількох його галузей, більш детально розкриваючи сутність цих основ, підключаючи до них визначений механізм забезпечення (гарантії). Галузеві принципи знаходять більш конкретне вираження в принципах інститутів, які ближчі за інших до звичайних норм права (принципи вирішення індивідуальних або колективних суперечок або принципи соціального партнерства).

Поза тим, усі принципи, незалежно від галузі права, знаходять свій вияв у нормативно-правових актах. Для наочності цього можна розглянути особливості “принципового правозастосування” на прикладі адміністративного процесуального права, які одержали законодавче закріплення в його нормах. Однак з позицій юридичної техніки вони виражені в законах по-різному. Одні з них – і їх більшість – сформульовані законом в окремих статтях, наприклад принципи гласності судового розгляду, незалежності суддів та ін. Деякі – виражені в змісті окремих норм та інститутів і виводяться з них шляхом теоретичного аналізу й узагальнення.

Значення принципів адміністративного процесуального права полягає в тому, що вони:

  1. сприяють об’єднанню норм та інститутів у дану галузь права, тобто є додатковою до предмета, методів і завдань правового регулювання суспільних відносин, індивідуалізуючою ознакою відповідної галузі права;

  2. виражаючи найбільш важливі засади адміністративного процесуального права, є вихідною основою для тлумачення норм цього права, з’ясування їхнього змісту і значення, а також для їх правильного застосування;

  3. при характеристиці основних рис адміністративного процесуального права України, служать відправними положеннями при порівнянні їх з адміністративним процесуальним правом зарубіжних держав.

Отже, принципи адміністративного процесуального права являють собою ідейні керівні начала, засади, відбиті в нормах адміністративного процесуального права, що визначають побудову процесу, його природу, методи досягнення цілей і пронизують всі норми й інститути процесуального права.

Загалом, не вдаючись до подальшого аналізу взаємовідношення загальноправових, галузевих та інституційних принципів, зауважимо, що таку взаємну відповідність можна розглядати як діалектичну єдність загального, конкретного та одиничного в праві, як ілюструвалося на рис. 1.11. Зрозуміло, що в окремих галузях права втілення загально-правових норм у конкретні інституційні правові норми буде різним. Це вимагає аналізу проблематики, пов’язаної із втіленням загально-правових принципів у галузеві та інституційні принципи права. З огляду на здійснену характеристику природи принципів права, їх сутності та диференціації, можна говорити, що проблема конкретизації загально-правових принципів в галузевих та інституційних принципах права на загал обумовлюється таким фундаментальним інститутом, яким є правозастосування, що, як зазначалося вище, і є предметом дослідження.

1.3. Форми та механізми реалізації адміністративного права, ідея справедливості

Право має сенс і цінність для особистості й суспільства, якщо воно реалізується. Якщо ж право не перетворюється в життя, воно неминуче відмирає. Головне призначення норм права полягає у визначенні змісту прав та обов’язків суб’єкта і, тим самим, у сприянні їх реалізації.

Як відомо, реалізація права – це здійснення юридично закріплених і гарантованих державою можливостей, проведення їх у життя в діяльності людей і їхніх організацій [7, с. 25]. У свою чергу, слово “реалізація” походить від латинського “realis” – речовинний і буквально означає уречевлення. У наш час реалізація визначається як здійснення чого-небудь, проведення в життя якого-небудь плану, проекту, програми, наміру і т. п. Термін “реалізація права” аналогічний за змістом. Право як щось нематеріальне, як деяка можливість, реалізується, упредметнюється в діях, в активному поводженні людей, у користуванні матеріальними і духовними цінностями, благами [44, с. 37]. Разом з тим, реалізація права має ще один значеннєвий відтінок: право на відміну від інших можливостей (планів, програм, намірів і т. п.) характеризується підвищеною здатністю до реалізації, воно забезпечено гарантіями.

Наступний аспект, що ускладнює аналізоване поняття, полягає в тому, що і саме право являє собою багатогранне явище, що включає в себе право природне і позитивне, об’єктивне і суб’єктивне. Реалізація права повинна бути зрозуміла з урахуванням такого його різнопланового змісту. Вона є складним процесом, що протікає в часі. У ньому беруть участь не тільки сторони, носії суб’єктивних прав і обов’язків, але і держава в особі різних органів: правотворчих, правовиконавчих, правозастосовних. Реалізація права як процес втілення права в життя містить у собі, по-перше, юридичні механізми його реалізації і, по-друге, форми його безпосередньої реалізації, коли фактичні життєві відносини знаходять юридичну форму. Юридичні механізми реалізації права різноманітні, їхній зміст визначається особливостями правової системи тієї чи іншої країни.

Так, у романо-германській (континентальній) правовій системі процес правореалізації містить у собі наступні етапи, що відображені на рис.1.15.А.

Перший етап – зведення природного права в закон (позитивне право), надання йому нормативної форми. Ядро природного права складають права людини, його соціально-правові домагання, що випливають із природи людини і суспільства. Для реалізації цих домагань необхідне законодавче, нормативне визнання їх державою. Зведення прав людини в закон означає: а) їхнє конституційне закріплення; б) їхнє закріплення в поточному законодавстві [106, с. 32].

На другому етапі включаються різні механізми реалізації закону, за допомогою яких відбувається перехід розпоряджень закону в конкретний зміст суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Ці механізми різноманітні: конкретизація закону в підзаконних нормативних актах уряду, міністерств, відомств, органів самоврядування та ін., у локальних нормативних актах: роз’ясненнях норм закону в актах офіційного тлумачення; процесуальних нормах, що регулюють процедури прийняття, застосування і примусового виконання закону; різноманітних актах застосування норм права. Сюди ж відноситься діяльність державних органів по підготовці та прийняттю правових актів.

Третій, заключний, етап являє собою реалізацію права. Саме тут права з можливості перетворюються в дійсність, і це перетворення відбувається з волі власника права, тобто від суб’єкта права залежить, чи буде право реалізоване, коли й у яких межах.

В свою чергу, в англосаксонській (прецедентній) правовій системі процес правореалізації йде інакше, і схематично зображений на рис.1.15.Б. Зведення правових домагань, тобто природного права, у ранг обов’язкової норми здійснюється судом. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу, ретельно аналізує фактичні обставини виниклої суперечки, домагання сторін і, визначаючи їхні взаємні права та обов’язки, вирішує конфлікт. Як нормативна підстава при вирішенні справи виступає прецедент – раніше винесене судове рішення по аналогічній справі.

Механізм реалізації правового домагання в англосаксонській правовій системі більш простий, ніж у романо-германській, оскільки не вимагає попереднього законодавчого закріплення. Небезпеку ж суддівської сваволі не слід перебільшувати, тому що завжди є можливість оскарження судового рішення у вищестоящий суд. Відмітимо, що у Великобританії, де і сформувалося англосаксонське право, вищою судовою інстанцією є Палата Лордів – верхня палата англійського Парламенту, тобто законодавчий орган.

В цьому ракурсі, для України видається доцільним поступово вводити в правозастосовну практику елементи англосаксонської правової системи, тобто надавати окремим рішенням вищих судових органів України, чи узагальненням правозастосовної практики, прецедентного (загальнообов’язкового) значення, що додатково буде обґрунтовано в 3розділі.

Отже, для розуміння того, що таке реалізація права, необхідно усвідомити наступне: у реалізації права в принципі зацікавлений тільки той, хто має суб’єктивне право, тобто суб’єкт права. Всі інші особи – зобов’язана сторона, правозастосовувач, законодавець – діють в підсумку в інтересах управненої особи. Діяльність названих осіб і органів, а також юридичні норми, що цю діяльність регулюють, у сукупності утворюють складний і багатоаспектний механізм реалізації права. Таким чином, вирішення питання про те, буде право реалізоване чи ні, залежить від його власника. Лише по його волі може бути використаний, введений у дію механізм реалізації права. Важливо, щоб такий механізм був у наявності, міг діяти якісно, швидко та ефективно.

Частиною механізму реалізації права виступають механізми захисту суб’єктивного права, тобто механізми юридичної відповідальності. У процесі захисту право відновлюється, і знову з’являється можливість його реалізації. Юридична відповідальність у відомій мірі забезпечує охорону суб’єктивних прав від незаконних зазіхань і тим самим створює необхідні умови для їхньої реалізації [79, с. 68]. Отже, як зазначалося вище та зображено на рис. 1.3, безпосередня реалізація, тобто здійснення права у фактичному поводженні, відбувається в трьох формах: дотримання, виконання та використання [43, с. 64-70].

Форма перша – дотримання заборон. Тут реалізуються забороняючі й охоронні норми. Для дотримання заборон необхідне стримування від заборонених дій, тобто пасивне поводження. Всі охоронні норми містять заборону, що, хоча і не формулюється прямо, логічно випливає з їх змісту: якщо за якісь дії в санкції норми встановлена юридична відповідальність, то, очевидно, що такі дії заборонені законодавцем. Подібного роду заборони встановлені нормами Особливої частини Кримінального кодексу України (надалі – КК), нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі – КУпАП) та ін.

Форма друга – виконання обов’язків. Це реалізація зобов’язуючих норм, що передбачають позитивні обов’язки, для чого потрібно активне поводження: сплатити податок, поставити товар покупцю, виконати роботу за трудовим договором і т. п.

Форма третя – використання суб’єктивного права. У такій формі реалізуються уповноважуючі норми, у диспозиціях яких передбачені суб’єктивні права, тобто дискреція владних повноважень. Таким чином, суб’єктивне право припускає як активне, так і пасивне поводження. Суб’єкт поводиться пасивно, якщо відмовляється від використання свого права, або навпаки, суб’єктивне право може бути здійснене шляхом фактичних дій управненого суб’єкта (власник речі використовує її за прямим призначенням), за допомогою здійснення юридичних дій (передача речі в заставу, дарування, продаж і т. д.), через пред’явлення вимоги до зобов’язаної особи (вимога до боржника повернути борг) і у формі домагання, тобто звертання до компетентного державного органу за захистом порушеного права (якщо боржник відмовляється повернути борг, кредитор звертається до суду із проханням про стягнення боргу в примусовому порядку). Реалізація права в більшості випадків відбувається без участі держави та її органів. Громадяни та організації добровільно, без примусу, по взаємній згоді вступають у правові відносини, в рамках яких використовують свої суб’єктивні права, виконують обов’язки і дотримуються установлених законом заборон.

Разом з тим, у деяких типових ситуаціях виникає необхідність державного втручання, без чого реалізація права виявляється неможливою. Ця форма реалізації права є правозастосуванням і становить предмет дослідження.

По-перше, у механізмі реалізації окремих норм заздалегідь запрограмована участь держави. Це насамперед норми, відповідно до яких здійснюється державний розподіл майнових благ [139, с. 128]. Наприклад, реалізація права на пенсію включає як необхідний елемент постанову органу соціального забезпечення про призначення пенсії окремому громадянину. Виділення житла з муніципального чи державного житлового фонду вимагає індивідуального владного рішення відповідного державного органу чи органу місцевого самоврядування. У тому ж порядку, тобто шляхом прийняття індивідуальних владних рішень, громадянам і організаціям виділяються земельні ділянки, що знаходяться у власності держави.

По-друге, взаємозв’язки між державними органами і посадовими особами всередині державного апарату мають здебільшого характер влади і підпорядкування. Дані правові відносини включають як необхідний елемент владні рішення, тобто акти застосування права (наприклад, указ Президента України про звільнення з посади голови держадміністрації).

По-третє, право застосовується у випадках виникнення суперечки про право. Якщо сторони самі не можуть дійти згоди про взаємні права та обов’язки, вони звертаються для вирішення конфлікту в компетентний державний орган (так, господарські суперечки між організаціями розглядають господарські суди).

По-четверте, застосування права необхідне для визначення міри юридичної відповідальності за вчинене правопорушення, а також для застосування примусових мір виховного, медичного характеру та ін.[139, с. 129-130].

В рамках даного дослідження детально розглядається третій вид державно-владної реалізації права тобто судове правозастосування, що й становить предмет дослідження. Таким чином, застосування права – це владна діяльність компетентних органів і осіб по підготовці та ухваленню індивідуального рішення по юридичній справі на основі юридичних фактів і конкретних правових норм [114, с. 56]. Застосування права має наступні ознаки, що відрізняють його від інших форм реалізації права (рис. 1.16):

  1. здійснюється органами чи посадовими особами, наділеними функціями державної влади;

  2. має індивідуальний характер;

  3. спрямоване на встановлення конкретних правових наслідків – суб’єктивних прав, обов’язків, відповідальності;

  4. реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах;

  5. завершується винесенням індивідуального юридичного рішення та його виконанням [49].

Застосування права – складний процес, що включає декілька стадій. Перша стадія – встановлення фактичних обставин юридичної справи, друга – вибір і аналіз правової норми, що підлягає застосуванню, третя – ухвалення рішення по юридичній справі і його документальне оформлення, четверта – державно-владна діяльність по виконанню рішень, які вступили в законну силу, що схематично зображено на рис. 1.17.

Перші дві стадії є підготовчими, третя і четверта – заключними, основними. На третій стадії приймається владне рішення – акт застосування права. Коло фактичних обставин, з встановлення яких починається застосування права, дуже широке. При вчиненні злочину чи проступку – це його склад: особа, що його вчинила та її ставлення до своїх дій, час, місце, спосіб здійснення, шкідливі наслідки, що наступили, характер провини (умисел, необережність) та інші обставини; при виникненні цивільно-правової суперечки – обставини укладання угоди, її зміст, дії, зроблені для її виконання, взаємні претензії сторін, причинно-наслідкові зв’язки і т. д. Фактичні обставини, як правило, відносяться до минулого і тому правозастосовувач не може спостерігати їх безпосередньо. Вони підтверджуються доказами – матеріальними і нематеріальними свідченнями минулого, зафіксованими в документах (показаннях свідків, висновках експертів, протоколах огляду місця події тощо). Ці документи складають основний зміст матеріалів юридичної справи і відображають юридично значиму фактичну ситуацію.

Збір доказів може бути найскладнішою юридичною діяльністю (наприклад, попереднє слідство по кримінальній справі), а може і зводитися до представлення зацікавленою особою необхідних документів. Наприклад, громадянин, що має право на пенсію, зобов’язаний представити в орган з призначення пенсій підтверджуючі це право документи: про свій вік, стаж роботи, розмір заробітної плати за певний період та ін.

До доказів, за допомогою яких встановлюються фактичні обставини справи, пред’являються процесуальні вимоги належності, допустимості та повноти. Вимога належності означає прийняття та аналіз тільки тих доказів, що мають значення для справи, тобто сприяють встановленню саме тих фактичних обставин, з якими застосовувана норма права зв’язує настання юридичних наслідків (прав, обов’язків, юридичної відповідальності) (Ст. 7КАС України, ст. 34Господарського процесуального кодексу України, ст. 58Цивільного процесуального кодексу України).

Вимога допустимості говорить, що повинні використовуватися лише визначені процесуальними законами засоби доказування, а докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, до уваги не беруться. Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Наприклад, не можуть бути доказом фактичні дані, що повідомляються свідком, якщо він не може вказати джерело своєї поінформованості; для встановлення причин смерті і характеру тілесних ушкоджень обов’язкове проведення експертизи тощо (Ст. 7КАС України, ст. 34Господарського процесуального кодексу України, ст. 59Цивільного процесуального кодексу України). Проте, задля забезпечення безсторонності судового процесу, для уникнення розумного побоювання сторін у справі в упередженості суду, доцільно було б зобов’язати правозастосовувача (суддю адміністративного суду чи відповідну посадову особу, що вирішує справу в позасудовому порядку) ухилятися під час розгляду справи від вираження власного ставлення про належність та допустимість доказів, а оприлюднювати його в рішенні по справі в його мотивувальній частині.

Вимога повноти фіксує необхідність встановлення всіх обставин, що мають значення для справи. Їхнє неповне з’ясування ставить під сумнів правильність зроблених висновків та застосованих норм права і є підставою до скасування постанови, рішення суду чи вироку.

Сутність юридичної оцінки фактичних обставин, тобто їхньої юридичної кваліфікації, полягає в тому, щоб знайти, вибрати саме ту норму, що за задумом законодавця повинна регулювати розглянуту фактичну ситуацію [101, с. 67-68]. Цей пошук відбувається шляхом порівняння фактичних обставин реального життя і юридичних фактів, передбачених гіпотезою застосовуваної правової норми, а також встановлення тотожності між ними. Таким чином, для правильної юридичної кваліфікації фактів, встановлених на першій стадії, необхідно вибрати (знайти) норму (норми), що прямо передбачена для цих фактів. Проте, в процесі правозастосування можуть виникнути певні, а іноді й серйозні труднощі.

Основні труднощі полягають у тому, що не завжди підлягає застосуванню норма, гіпотеза якої охоплює фактичну ситуацію. Для усунення сумнівів необхідно проаналізувати обрану норму, волю законодавця, виходячи із відповідних принципів права, встановити дію закону, що її містить, в часі, у просторі та за колом осіб. Наприклад, визначаючи чинність закону у часі, необхідно дотримуватися наступних правил: “Закон, що встановлює чи обтяжує відповідальність, зворотної сили не має”; “Закони, що встановлюють нові податки чи погіршують положення платників податків, зворотної сили не мають”; “Чинність закону поширюється на відносини, що виникли до введення його в дію, тільки у випадках, коли це пом’якшує чи скасовує відповідальність” і т. д. (Ст. 58Конституції України).

Щодо адміністративної юстиції, то дане питання є нерозробленим та не випрацюваним судовою практикою, потребує його наукового осмислення і є завданням даного дослідження, що буде висвітлено в наступних розділах.

Юридична кваліфікація полегшує роботу правозастосовувача по визначенню кола фактів, що підлягають встановленню. З’ясовуються не будь-які факти, а лише ті, що передбачені в гіпотезі обраної норми. Типова помилка в такій ситуації – коли факти “підганяють” під гіпотезу обраної норми. У юридичній практиці з’ясування додаткових обставин часто приводить до зміни юридичної кваліфікації.

Аналіз, тлумачення обраної норми права передбачає звертання до офіційного тексту відповідного нормативного акта, ознайомлення з можливими доповненнями і змінами його первісної редакції, а також з офіційними роз’ясненнями змісту застосовуваної норми компетентним органом. Аналіз закону необхідний також для прийняття правильного юридичного рішення, що повинне відповідати вимогам диспозиції (санкції) застосовуваної норми. Ця діяльність вирішальним чином впливає на зміст рішення у юридичній справі визначається, головним чином, його фактичними обставинами. Разом з тим, при винесенні рішення правозастосовувач керується вимогами диспозиції (санкції) застосовуваної норми.

З вищезазначеного випливає, що в аспекті правозастосування яке відбувається в межах адміністративної юстиції, необхідно використовувати як принципи континентальної правової системи (в аспектах кваліфікації фактів) так і прецедентної (в аспектах тлумачення норм права та поведінки суб’єктів спору). Із синтезу двох форм правозастосування випливає принцип синергетичності: коли закон визначає напрям розвитку суспільних відносин, а правозастосовна практика (прецедент) – діапазон коливань поведінки суб’єктів у межах атрактору розвитку, що було зображено на рис. 1.13.

У зв’язку із цим, як вже зазначалося (див. рис. 1.5), винесення рішення у справі потрібно розглядати в трьох аспектах. По-перше, це розумова діяльність, що полягає в оцінці зібраних доказів і встановленні на їхній основі дійсної картини обставин справи, в остаточній юридичній кваліфікації й у визначенні для сторін юридичних наслідків – прав і обов’язків, міри відповідальності. По-друге, рішення у справі являє собою документ – акт застосування права, у якому закріплюється результат розумової діяльності з вирішення юридичної справи, офіційно фіксуються юридичні наслідки для конкретних осіб. По-третє, рішенняслугує компетентною відповіддю, індивідуалізованим висновком, владним приписом у справі.

Правозастосовне рішення відіграє особливо важливу роль у механізмі правового регулювання. Як відзначалося раніше, юридичні норми і виникаючі на їхній основі суб’єктивні права і юридичні обов’язки забезпечені можливістю державного примусу, однак, останній реалізується саме на підставі індивідуального правозастосовного акту, оскільки тільки такі рішення можуть бути виконані в примусовому порядку. Можливість примусового виконання актів застосування права обумовлює їхні особливості та пред’явлені до них вимоги обґрунтованості, доцільності й законності [75, с. 61], що детальніше буде розглянуто нижче.

У правозастосовній практиці іноді виникають ситуації, коли спірні відносини мають правовий характер, входять у сферу правового регулювання, але не передбачені конкретною нормою права. Тоді правозастосовувач виявляє прогалину у законодавстві, що є відсутністю конкретної норми, необхідної для регламентації відносин, що входять у сферу правового регулювання, як це, наприклад, сталося під час президентських виборів 2004року. Така ситуація виникає внаслідок того, що коло суспільних відносин, які складають сферу правового регулювання, установлюється законодавцем двома способами [102, с. 56].

По-перше, кожна юридична норма регулює окремий вид суспільних відносин, ознаки якого описуються в її гіпотезі. Таким чином, кожна норма має свою “ділянку” у загальній сфері правового регулювання. Сукупність подібних “ділянок”, якщо мати на увазі усі без винятку норми якої-небудь галузі, і складає загальну сферу правового регулювання даної галузі [102, с. 57]. Проте, загальновідомо, що сукупність частин цілого не виповнює собою усього цілого.

По-друге, коло відносин, що визнаються правовими, законодавець закріплює по галузях права за допомогою спеціальних норм. Такі норми призначені для встановлення кола відносин, що входять у сферу правового регулювання певної галузі. Разом з тим, для правозастосовувача недостатньо визначити правовий характер розглянутого випадку: йому необхідно знати, які його правові наслідки. Цю інформацію він може одержати лише з конкретних норм, у диспозиціях яких сформульовані в загальному вигляді права та обов’язки сторін. Якщо таких норм не існує, то в наявності прогалина у законодавстві.

Вони існують в основному внаслідок двох причин: по-перше, з об’єктивної, у результаті появи нових суспільних відносин, що у момент прийняття закону не існували і не могли бути враховані законодавцем; по-друге, суб’єктивної, через недогляди при розробці закону, т. я. всього не передбачиш, маючи справу із такими динамічними явищами як суспільні відносини. У таких ситуаціях звичайно використовуються спеціальні прийоми (методи вивчення складних систем) подолання прогалин законодавства: аналогія закону та аналогія права (рис. 1.18.).

Аналогія закону – це застосування до неврегульованого в конкретній нормі відношення норми закону, що регламентує подібні відносини [73, с. 91] (тобто, як вже зазначалося, вирішення знаходиться в межах одного ієрархічного рівня цілісності; відбувається горизонтальна диференціація). Необхідність застосування даного прийому полягає в тому, що рішення у юридичній справі обов’язково повинне мати правову підставу, базуватися на конкретних нормах закону тобто бути законним. Тому, якщо немає норми, що прямо регулює спірний випадок, то необхідно відшукати норму, що регулює подібні зі спірним відносини, як правило в межах однієї чи подібної галузі права. Правило знайденої норми і використовується як правова підстава при ухваленні рішення у справі.

Застосування аналогії закону у випадках виявлення прогалини передбачено законодавцем (ч. 7ст. 9КАС Українита ч. 1ст. 8Цивільного кодексу України). Область застосування аналогії закону досить велика, оскільки у порядку, наприклад, цивільного судочинства, з якого і вийшло адміністративне тому й має багато спільного, розглядаються справи за спорами, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, адміністративно-правових та ін. відносин.

В свою чергу, аналогія права – це застосування до не врегульованого у конкретній нормі спірного відношення при відсутності норми, що регулює подібні відносини, загальних основ і змісту законодавства [8, с. 25]. Тобто вирішення проблеми, виходить на різні рівні цілісності, коли на рівні виникнення прогалини немає аналогу, відбувається вертикальна диференціація.

В цьому контексті, загальні основи і зміст законодавства є не що інше, як принципи права (загально-правові та галузеві) його дух. При застосуванні аналогії права, принципи виконують безпосередню регулюючу функцію і виступають єдиною нормативно-правовою підставою правозастосовного рішення. Застосування аналогії права, таким чином, обґрунтоване за наявності двох критеріїв: при виявленні прогалини в законодавстві та за відсутності норми, що регулює подібні відносини, що не дає можливості використовувати аналогію закону.

Необхідно також зазначити, що в кримінальному праві та про адміністративну відповідальність, застосування будь-якої аналогії категорично заборонено, у зв’язку із особливим характером вказаних галузей права (Ст. 58Конституції України, ч.4ст. 3КК та ст. 8КУпАП).

Формою вираження застосування права є рішення в юридичній справі, тобто певний акт застосування права – правовий акт компетентного органу чи посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов’язки чи міру юридичної відповідальності конкретних осіб [115, с. 59]. Як зазначалося вище, правозастосовні акти мають ряд особливостей, які є важливими для розробки відповідного механізму правозастосування в судовому адміністративному процесі.

Вони видаються компетентними органами чи посадовими особами. Як правило, це органи держави чи їхні посадові особи. Звідси випливає державно-владний характер актів застосування права. Однак державно-владні повноваження нерідко здійснюються недержавними організаціями. Так, органи місцевого самоврядування можуть наділятися законом окремими державними повноваженнями. Очевидно, що для реалізації таких повноважень вони повинні приймати правозастосовні акти. Інший приклад: цивільно-правові суперечки за згодою сторін можуть бути передані на розгляд до третейського суду, який, таким чином, набуває владних повноважень.

Правозастосовні акти суворо індивідуальні, тобто адресовані поіменно визначеним особам. Цим вони відрізняються від нормативних актів, що мають загальний характер і діють щодо невизначеного кола осіб. Акти застосування права спрямовані на реалізацію вимог юридичних норм, так як конкретизують загальні розпорядження норм права стосовно визначених ситуацій і осіб, офіційно фіксують їхні суб’єктивні права, обов’язки чи міру юридичної відповідальності, тобто виконують функції індивідуального регулювання. Реалізація правозастосовних актів забезпечена державним примусом. При цьому акт застосування права є документом, що є безпосередньою підставою для застосування державних мір примусового характеру. Так, виконанням рішень у цивільних, адміністративних, господарських та ін. справах займаються державні виконавці, а виконанням вироків у кримінальних справах відає Державний департамент з питань виконання покарань.

Як зазначалося вище, акти застосування повинні відповідати вимогам обґрунтованості, законності й доцільності [17, с. 122; 75, с. 61; 107, с. 58]. Вимога обґрунтованості відноситься до фактичної сторони юридичної справи, до логічних висновків про докази, що підтверджують чи спростовують висновки про факти. Саме ця вимога, як свідчить практика, порушується найчастіше (робляться помилкові висновки щодо фактичної сторони справи, докази не досліджуються у сукупності чи досліджуються однобоко, упереджено). Вимога законності охоплює юридичні аспекти справи і включає чотири елементи:

  1. дотримання компетентним органом чи посадовою особою, що розглядає справу, вимог підвідомчості та підсудності;

  2. суворе дотримання усіх процесуальних норм, що регулюють збір доказів, процедуру розгляду справи і т. д.;

  3. правильну юридичну кваліфікацію і застосування саме тієї норми, що має бути застосована в даному випадку;

  4. винесення рішення у справі в суворій відповідності з приписами диспозиції (санкції) застосовуваної норми [107, с. 59-60].

Вимога доцільності вторинна стосовно вимоги законності. Це означає, що припис диспозиції (санкції) норми, як правило, допускає відому свободу правозастосовувача у виборі рішення. Але ця свобода обмежена вимогою доцільності, що виявляється по-різному в залежності від особливостей справи і виражається в дотриманні принципів справедливості, ефективності, врахування матеріального становища сторін, індивідуалізації відповідальності та ін. Наприклад, обираючи міру покарання в межах санкції кримінального закону, суд повинен враховувати тяжкість вчиненого злочину, ступінь провини підсудного, обставини, що обтяжують чи пом’якшують відповідальність, тощо. Недоцільність рішення про міру відповідальності може виражатися в надмірно суворому чи занадто м’якому покаранні. Такий вирок може бути змінений чи скасований вищестоящою судовою інстанцією як несправедливий (неправовий).

Задля забезпечення досягнення мети дослідження, необхідно також дослідити й основоположну для принципів права ідею справедливості яку можна визначити як сукупність принципів і норм відносно належної, з точки зору досягнутого рівня цивілізації, поведінки, його результату, стану [90, с. 52]. Поняття справедливості носить нормативний характер, що виражається, перш за все, у тому, що воно включає в себе уявлення про належне [91]. В системах соціального нормування, таких як мораль, політика чи право, ідея справедливості втілена в однойменному принципі.

Згідно визначенню тлумачного словника – справедливість це є правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до кого-небудь чи чого-небудь; це людські відносини, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам [104, с. 394].

За висловлюваннямА.І. Екімова щодо можливості розгляду справедливості як правової категорії, так і категорії права (як компоненту нормативної системи), а також щодо необхідності проведення розмежування між такими поняттями, як “справедливість в праві”, “справедливість права” і “юридична справедливість”, саме: під “справедливістю у праві” звичайно розуміють ту соціально-етичну категорію, котра одержала вираження в праві; “справедливість права” – це те, в чому саме проявляється справедливість, що реалізується за допомогою права, і, нарешті, “юридична справедливість” – це поняття, рівнозначне із законністю, яке означає, що справедливість виражається в однаковому застосуванні закону до кожного [92, с. 162].

Відомий британський юрист, член Палати Лордів, Лорд Денніс Ллойд розрізняє формальну справедливість, яка втілена в принципі однакового підходу до однакових справ і передбачає наявність трьох умов – існування норм, що приписують необхідну поведінку в конкретних умовах; їх загальний характер, тобто застосування до всіх і до кожного, чи до певних категорій осіб, а не вибірково; і безпристрасність, тобто їх застосування без жодної дискримінації, примусу чи, навпаки, привілеїв; та “реальну” справедливість, що передбачає, окрім трьох зазначених формальних атрибутів, також і справедливий зміст та досягається, на його думку, двома методами: по-перше, гнучкістю норм, що дозволяє судді чи іншому суб’єкту застосування права можливість в рамках встановлених норм враховувати існуючі в даному суспільстві цінності і завдяки цьому позитивно підходити до права, навіть якщо це не завжди визнається; по-друге, закріпленням певних фундаментальних принципів у законодавстві, зокрема, конституціях [84, с. 133-156]. Цінність такого підходу полягає не тільки в тому, що він дозволяє зробити цілком відкритими принципи, покладені в основу правової системи, але і в тому, що він може зробити їх обов’язковими юридичними нормами, порушення котрих переслідується в законодавчому порядку.

Справедливість в будь-якому суспільстві починається з того, що робить необхідною єдину форму людських діянь, утверджує однакові нормативи поведінки для усіх членів соціальної групи, в межах якої справедливість функціонує як інтегративна цінність. У цьому зв’язку, велике значення надається проблемі формальної чи процесуальної (процедурної) справедливості, орієнтованої на саму процедуру виконання людьми справедливих норм і принципів, основний постулат якої передбачає чесність у виборі засобів поведінки на базі існуючих в суспільстві єдиних систем соціальних норм (моралі, права, політичних, релігійних і т. д.), і лише тоді результат індивідуальної чи колективної дії може бути зарахований як виправданий чи справедливий [158, с. 5]. Г.В.Мальцев вважає формальну справедливість, в основі котрої лежить ідея нормативного уніформізму (золоте правило етики – Авт.), одним з найбільш величних культурних досягнень людства, джерелом походження дуже багатьох інститутів і понять, невіддільних від сучасного суспільного життя, таких, як законність, рівність перед законом, заперечення “подвійної” моралі, і т. д. [85, с. 25].

За визначенням юридичної енциклопедії, справедливість – це соціально та морально-етична категорія, один із основних принципів права, що позначає наявність у соціальному світі правових засад і виражає їх правильність, імперативність і необхідність; це один з найважливіших принципів правової держави, який реалізується як у законодавстві, так і в правозастосовній діяльності; вона втілює ідею рівної для всіх свободи – робити все, що не обмежує свободи інших і не завдає шкоди, а також не заборонене законом [162, с. 604-605; 120.а].

Справедливість як принцип права найчастіше розглядають як “виражений в рівному юридичному масштабі поведінки і у суворій співрозмірності юридичної відповідальності допущеному правопорушенню. Абстрактні вимоги справедливості – це еквівалентність в обміні, утримання від посягань на чуже надбання, повернення майна власнику, виконання взятих перед контрагентом зобов’язань, відшкодування шкоди при наявності вини заподіювача, “воздаяння” належного” [93].

Зауважимо, що в одних галузях права (наприклад, в цивільному процесуальному праві) принцип справедливості безпосередньо закріплений у вигляді норми, в інших він виводиться з множини норм. Це зумовлює відмінності у формах втілення в життя волі законодавця: у першому випадку, вона реалізується безпосередньо в правах і обов’язках, тоді як у другому – у засобах, методах, прийомах правового регулювання, і через них – в окремих правових нормах менш загального значення, що є предметом даного дослідження. Проте, навіть за відсутності прямої згадки в нормативно-правовому акті, справедливість, тим не менше, знаходить своє закріплення в найрізноманітніших формах: у вигляді вимоги рівності між учасниками суспільних відносин, шляхом встановлення певного співвідношення між правами та обов’язками, через визначення відповідного характеру цілей і засобів правових норм, шляхом індивідуалізації санкцій і т. п. Справедливість охоплює всі “поверхи” (ієрархічні рівні) правової системи – від окремих норм до права в цілому. Коли принцип справедливості втілюється в праві, то право тим самим набуває властивості справедливості. Певний принцип діяльності стає властивістю результату діяльності [94, с. 36; 98, с. 16].

На нашу думку, принцип справедливості є одним із загальнолюдських принципів права як його універсальних нормативних засад, що визначають сутність і спрямованість правового регулювання. Він придатний до застосування та знаходить свою конкретизацію як у міжнародно-правовій, так і у національних системах права. Зазначимо, що Статут ООН у преамбулі зафіксував завдання “створити умови при яких можуть дотримуватись справедливість і повага” до міжнародного права (Преамбула та ч. 1ст. 1Статуту ООН). Не дивлячись на вкрай непростий шлях, принцип справедливості, на думку багатьох юристів, є принципом позитивного міжнародного права, що підтверджує, наприклад, рішення Міжнародного Суду ООН у спорі між Тунісом та Лівією про континентальний шельф, в якому зазначалось: “Правова концепція справедливості є загальним принципом, що безпосередньо застосовується в якості права” [97].

Як відомо, принципи права перебувають у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності. Тому загальнолюдський принцип справедливості слід розглядати у зв’язку з іншими такими принципами, зокрема, принципом рівності, на що неодноразово звертали увагу вчені-правознавці. Так, британський фахівець Х.Л.А.Харт пише, що справедливість традиційно вважалася тим, що підтримує або відновлює рівновагу чи розмірність [155, с. 21]. Принцип “застосовувати однакові випадки однаково, а різні по-різному” є центральним елементом ідеї справедливості, проте сам по собі він є недостатнім і без доповнення не може забезпечити якогось усталеного взірця поведінки [99, с. 116].

Інший науковець, Тоні Оноре зазначав, що той чи інший закон можна критикувати не лише за дискримінацію, коли її не повинно бути, а й за відсутність дискримінації там, де вона потрібна. Закон, який накладає військовий обов’язок однаково на обидві статі (особливо, якщо передбачається, що жінки воюватимуть), відкритий для дорікання за те, що не проводить розрізнення між статями. Справедливість, пише Т.Оноре, не вимагає, щоб кожне право надавалось на одній і тій самій підставі; має значення також мета розподілу певного права. Зокрема, було б, наприклад, нечесно обґрунтовувати зростом або прізвищем людини її здатність голосувати, тоді як за інших обставин, наприклад, при наборі у поліцію чи до військових навчальних закладів, зважати на зріст може бути цілком справедливо [111, с. 14].

Зауважимо, що в суспільстві існує єдність лише щодо наріжних положень справедливості, щодо інших спостерігаються більш консервативні чи більш прогресивні погляди. Але в цілому ідея справедливості розвивається випереджаючими темпами і служить важливим фактором прогресивного розвитку суспільства та його нормативної системи. Безперечно, кожному історичному періоду притаманне своє розуміння справедливості. Сучасний її рівень, втілений у однойменному загальнолюдському принципі права, зафіксований перш за все у міжнародно-правових актах, розгляду яких присвячено 2розділ дослідження.

В силу загального характеру принципу справедливості він особливо потребує конкретизації у нормах права. Тісний зв’язок простежується між справедливістю та поняттям судочинства за правилами. Так, вимогами справедливості є такі основоположні процесуальні принципи, як Audi alteram partem (вислухай іншу сторону) і Nemo iudex in propria causa (ніхто не може бути суддею у власній справі). Проникнуті справедливістю й принципи, пов’язані з порядком обвинувачення особи у вчиненні протиправного діяння та застосування покарання, відомі ще з римських часів, котрі у даний час зафіксовані у багатьох міжнародних нормативно-правових актах та визнаються міжнародними стандартами, зокрема Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод [41].

Окремим проявом принципу справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину. У справі Уімс проти Сполучених Штатів, вирішеній у 1910році, Верховний суд США дійшов висновку, що призначення філіппінським територіальним урядом покарання у вигляді “кайданів” за злочин у формі привласнення майна на суму 616песо являло собою порушення міри покарання, оскільки “не нехтується жодна обставина, яка б вела до приниження, можливо, навіть жорстокість болю. Людина мусить носити ланцюги вдень і вночі. Її засуджено до виснажливої і тяжкої праці…, яка може бути настільки тяжка, що викликає фізичний біль. Подібні покарання за такі злочини вражають тих, хто сформував своє уявлення про ставлення держави навіть до тих громадян, які порушили закон, на основі практики американських співдружностей, і вірить, що поняття справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину і відповідати йому” [100].

Ще раніше, у 1889році нью-йоркський суд у знаменитій справі Ріґс проти Палмера мав вирішити, чи може онук одержати спадщину за заповітом, якщо заради неї він убив свого діда. Суд розпочав міркування з твердження, що “цілком вірно, що згідно із законодавчими актами, якими регламентуються складання, перевірка і виконання заповітів та передача майна, якщо їх тлумачити буквально і якщо їхньої сили та виконання ніяким чином і ні за яких обставин не можна відрегулювати чи змінити, це майно має бути передане вбивці”, проте далі суд зауважив, що “дію та виконання законів, а також усіх контрактів можна регулювати за допомогою універсальних, фундаментальних правил загального права (тобто виходячи, як зазначалося, на верхній ієрархічний рівень системи правозастосування, що зображено на рис. 1.1та 1.11). Нікому не дозволено одержати вигоду обманним шляхом, дістати перевагу через порушення законних прав, покласти в основу будь-якої вимоги вчинене власноруч беззаконня чи набути майно завдяки власному злочинові”, а тому вбивця не одержав спадок [103, с. 47; 34, с. 46]. Такий приклад правозастосування є взірцем правосуддя та справедливості й становить гіпотезу даного дослідження.

Коли йдеться про застосування права, справедливість є навіть більш важливою, у порівнянні зі справедливістю у правотворчості. Справедливе застосування норм права вимагає від суб’єктів застосування права безсторонності, недискримінаційного підходу, неупередженості та ін. Як зауважив О.Костенко, для тоталітарного суспільства характерне те, що несправедливість закону доповнюється, “коригується” несправедливістю (але вже по-іншому) практики його застосування. У кримінальному праві це відбувається, зокрема, “шляхом незастосування самого кримінального закону або шляхом надмір частого, що стає нормою, призначення мінімального розміру покарання чи покарання нижче нижньої межі” [78].

Справедливість в правозастосовній діяльності виявляється в обов’язку відповідних органів встановити об’єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу [162, с. 605]. Проте, з точним і безстороннім застосуванням норм права пов’язані ще й дві проблеми: по-перше, деякі норми права є несправедливі (потребують корегування та пошуку відповідних справедливих основ для правозастосовника), а тому незручні не лише для звичайних людей, а й для суддів і посадових осіб, які мають професійний обов’язок застосовувати закон таким, яким він є (Dura Lex sed Lex), і мають вирішувати, чи застосовувати їх, оскільки точне та безстороннє застосування несправедливого закону означає поширення несправедливості [105, с. 28]; по-друге, чи зобов’язані громадяни підкорятися несправедливому закону. Існують причини, з яких іноді буває несправедливим примушувати до виконання угоди, наприклад, коли становища сторін при її укладенні були дуже нерівні. Справедливість вимагає зміни та пристосування загальних правил до тих ситуацій, в яких вони інакше спричинили б серйозні ускладнення.

Справедливість як складне багатогранне явище набуває неабиякого значення при розбудові правової держави, реформуванні правової системи. Отже, на нашу думку, справедливість – це поняття більш широке, ніж законність, і виходить за межі законів, а тим більше не вписується у “беззаконні” закони та подібні акти. Закони мають бути такими, щоб сприймалися населенням як справедливі. Від ступеня справедливості залежить ефективність права, оскільки справедливий закон має більше шансів на втілення в життя і з меншими затратами, аніж несправедливий [65].

Висновки по 1розділу

Встановлено, що правозастосування є “барометром”, за яким визначається якість та рівень управління державою й суспільством, роль і цінність особистості в цьому процесі. Ключовою проблемою реалізації правових норм – є відношення людей до цих норм, оскільки невідповідність законодавчих рішень правовій психології населення й посадових осіб стає перешкодою до їх виконання. Тому, одним з актуальних завдань у сфері державного будівництва, є розробка відповідної правозастосовної політики.

Системне дослідження процесу правозастосування проведене на трьох ієрархічних рівнях: на верхньому (універсальному) виявляється система цілей, зв’язків та відносин між складовими даного процесу; на середньому (загальному) розглядаються форми реалізації права – система цілеспрямованих дій щодо досягнення означених цілей; на нижньому (конкретному) досліджуються форми реалізації норм права та їх окремих елементів. Проаналізовано та класифіковано за рядом істотних ознак (умови, суб’єкти, об’єкти, мета правозастосування, норма що підлягає застосовуванню; методи, механізми, процес, результат (об’єктивізація) і наслідки правозастосування) стадії правозастосовної діяльності.

Встановлено, що системною метою правозастосовної діяльності має стати багаторівневе балансування потреб правозастосовних органів із потребами осіб, що реалізують свої права й обов’язки, крізь призму потреб та інтересів усього суспільства, задля забезпечення ефективності впливу права на суспільні відносини. У зв’язку з чим, незаконним має визнаватися навіть і той правовий акт, який загалом не суперечить іншому нормативно-правовому масиву, але не відповідає цілям і принципам права, тобто справедливості.

На основі аналізу основних ознак правозастосовної діяльності, запропоновано визначення адміністративного правозастосування як форми державно-владної, юридично значимої діяльності спеціально уповноважених органів, в процесі якої здійснюється індивідуально-правове регулювання адміністративних відносин у вигляді винесення індивідуально-конкретизованих, обов’язкових до виконання приписів на підставі норм адміністративного права.

Обґрунтовано необхідність, при здійсненні правозастосовної діяльності в адміністративному процесі, базуватися на принципах права, як то справедливості, верховенства права, рівності сторін, тощо. Відповідно до мети правозастосування (багаторівневого балансування), виділено основні пріоритети розвитку сучасної вітчизняної правової системи (удосконалення роботи усіх правових установ, системна правова політика, підвищення ролі правових принципів, удосконалення реалізації законодавчих актів та владних відносин). Встановлено, що при виникненні правового конфлікту (колізії) норм різних ієрархічних рівнів в процесі правозастосування, для ефективного, обґрунтованого та справедливого вирішення спору, правозастосовнику треба, спрямовуючи свої дії, звертатися до ієрархічно вищого нормативного рівня: від принципів права на нижньому рівні, через правові принципи середнього рівня, аж до загальних універсальних принципів, верхнього рівня їх ієрархії.

Порівняльний аналіз процесу правореалізації в англосаксонській та романо-германській правових системах, дозволив обґрунтувати необхідність поступового введення в правозастосовну практику України, зокрема адміністративних судів, елементів англосаксонської правової системи, тобто надання окремим рішенням вищих судових органів України, чи узагальненням правозастосовної практики, прецедентного (принципового) значення. Пропонується паритетне використання як принципів континентальної правової системи (в аспектах кваліфікації фактів) так і прецедентної системи (в аспектах тлумачення норм права та поведінки суб’єктів правовідносин).

На підставі аналізу особливих ознак застосування права, що відрізняють його від інших форм реалізації права, визначено, що це є владна діяльність компетентних органів і осіб по підготовці та ухваленню індивідуального рішення по юридичній справі на основі юридичних фактів і конкретних правових норм. Застосування права, як складний процес, включає в себе декілька стадій. Перша – встановлення фактичних обставин юридичної справи; друга – вибір і аналіз правової норми, що підлягає застосуванню; третя – ухвалення рішення по справі та його документальне оформлення і четверта – державно-владна діяльність по виконанню рішень, які вступили в законну силу. Для забезпечення безсторонності судового процесу та уникнення розумного побоювання сторін у справі щодо упередженості суду, пропонується зобов’язати правозастосовника (суддю адміністративного суду чи відповідну посадову особу, що вирішує справу в позасудовому порядку) під час розгляду справи ухилятися від вираження власного ставлення до належності та допустимості доказів, а оприлюднювати його в рішенні по справі, в його мотивувальній частині.

Встановлено, що справедливість в силу загальності характеру цього універсального принципу потребує конкретизації у нормах права, так як це поняття більш широке, ніж законність, і виходить за межі законів, які мають сприйматися населенням як справедливі. Від ступеня справедливості права залежить його ефективність, оскільки справедливий закон має більше шансів на втілення в життя і з меншими затратами, аніж несправедливий.

Ці та інші результати дозволили класифікувати систему правозастосовних актів, визначити їх властивості й структуру; розробити схематичну матрицю прийняття рішень; визначити ієрархію системи принципів (цілеспрямованість, пріоритетність, паритетність, співрозмірність) та спрямованість правової системи; виділити впливові якості правових принципів та їх регулятивний вплив на соціальні явища; обґрунтувати принципи подолання прогалин в законодавстві та визначити направленість подальшого дослідження.

РОЗДІЛ 2
АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ В СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

2.1. Контрольний механізм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її співвідношення з національним адміністративним правопорядком

Особливістю будь-якої правової системи сучасності є існування контрольного механізму за дотриманням юридично зобов’язуючих правил поведінки, оскільки він не тільки карає за неналежне виконання існуючих правил, але й, при необхідності, підтверджує ці правила та уточнює їх зміст. В цьому контексті, відповідний контрольний орган (наприклад, Європейський Суд з прав людини) виступає не тільки як стабілізуючий та консервативний елемент існуючої правової системи, але й як її конститутивний фактор. У тій мірі, у якій створення будь-якого правила поведінки розраховане на подальше його застосування, а отже на отримання необхідного ефекту, діяльність контрольного органу забезпечує дотримання міри адекватності отриманого ефекту наміру автора самого правила (наприклад, Ради Європи). Безумовним є те, що ефективність діяльності контрольного органу залежить від кола повноважень, якими він наділений. Це в однаковій мірі стосується діяльності як національних, так й міжнародних контрольних органів.

Одним з найголовніших досягнень міжнародного права останніх десятиріч є створення міжнародної системи гарантій дотримання прав людини, яка ґрунтується на загальновизнаних принципах, що знайшли своє закріплення в цілому ряді міжнародних договорів як універсального, так й регіонального характеру, а також на системі міжнародних органів, наділених контрольними повноваженнями за дотриманням закріплених прав, до яких відносяться міжнародні несудові органи та міжнародні судові інституції. Їх структурна взаємодія зображена на рис. 2.1.

  • Серед міжнародних несудових контрольних органів можна виділити принаймні два основних типи. До першого типу відносяться органи, які займаються за власною ініціативою, або на прохання держави-учасниці договору, або, при певних умовах, за скаргою будь-якої особи чи групи осіб, збиранням інформації про дотримання іншими державами-учасницями договору закріплених прав та проведенням відповідного розслідування стосовно виявлених фактів. Доповіді, які вони готують, носять переважно узагальнюючий характер щодо стану з дотриманням тих чи інших міжнародно-правових норм у відповідній державі, а висновки, які містяться у цих доповідях, мають характер рекомендацій щодо вдосконалення тих чи інших положень національної правової системи або зміни національної судової чи адміністративної практики. До таких міжнародних органів слід віднести Комітет по запобіганню расової дискримінації, який створений та діє в рамках Конвенції ООН про скасування усіх форм расової дискримінації, що набрала чинності 4січня 1969року, Комітет проти тортур, який діє в рамках Конвенції проти тортур, що набрала чинності 26червня 1987року, або Африканську Комісію з прав людини та народів, яка функціонує в рамках Африканської Хартії прав людини та народів, що набрала чинності 21жовтня 1986року [147, с. 13].

Так, до компетенції Комітету по запобіганню расової дискримінації та Комітету проти тортур, відносяться, по-перше, розгляд доповідей, які регулярно надаються їм державами-учасницями відповідної Конвенції та містять перелік заходів, вжитих з метою належного дотримання прав, гарантованих цією Конвенцією, та по-друге, проведення розслідувань на предмет виявлення можливих порушень державою-учасницею прав, гарантованих Конвенцією, по фактам, які надані у їх розпорядження будь-якою особою чи групою осіб, при умові, що держава-відповідач висловить на це свою згоду. По результатам проведеного розслідування, кожен із згаданих Комітетів складає доповідь, яка направляється зацікавленим сторонам та основні висновки якої включаються до щорічної доповіді, яка готується для Генеральної Асамблеї ООН через посередництво Генерального Секретаря ООН.

На відміну від вищезгаданих Комітетів, право на звернення до Африканської Комісії з прав людини та народів з проханням про проведення розслідування щодо дотримання державою-відповідачем прав, гарантованих Африканською Хартією прав людини та народів, має виключно держава-учасниця цього міжнародного договору. Однак, як і в попередньому випадку, висновки, які покладаються в основу доповіді, що готує Комісія по результатам розслідування, не носять юридично обов’язкової сили для держави-відповідача, а мають виключно характер рекомендації.

До другого типу міжнародних несудових органів відносяться ті, діяльність яких зорієнтована на розгляд індивідуальних заяв про порушення державою-відповідачем прав, гарантованих відповідним міжнародним договором, а отже функції яких можуть бути визначені як “квазісудові”. Характерною рисою таких міжнародних органів є те, що вони займаються розглядом конкретних справ щодо порушення конкретних прав, гарантованих відповідним міжнародним договором, а отже доповіді, які вони готують по завершенню процедури розгляду, носять не узагальнюючий характер, а стосуються безпосередньо індивідуального заявника. В той же час, окрім того, що право на представлення індивідуальної заяви до таких міжнародних органів обумовлюється необхідністю отримання згоди на це з боку держави-відповідача, висновки таких контрольних органів, як і в попередніх випадках, носять лише рекомендаційний характер. До квазісудових міжнародних контрольних органів в сфері прав людини відносяться Міжамериканська Комісія з прав людини, що створена в рамках Міжамериканської Конвенції з прав людини (набрала чинності 18липня 1978року) та Комітет ООН з прав людини, що функціонує в рамках Факультативного протоколу до Міжнародного Пакту ООН про громадянські та політичні права (набрав чинності 23березня 1976року) [146].

Американська система захисту прав людини багато у чому нагадує європейську, що існувала до дати набрання чинності Протоколом №11до Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод, і передбачає функціонування дволанкового механізму захисту індивідуальних прав. У цій дволанковій структурі саме на Міжамериканську Комісію з прав людини покладено виконання найбільшого обсягу повноважень. Відповідно до цього, Міжамериканська Комісія виконує переважно фільтраційну функцію контрольного механізму, здійснюючи аналіз індивідуальних заяв на предмет їх прийнятності, у відповідності до встановлених формальних критеріїв. Крім того, до компетенції Комісії також відноситься розгляд заяв на предмет наявності чи відсутності проблем з дотриманням державою-відповідачем прав, гарантованих Міжамериканською Конвенцією. Як і у випадку з колишньою Європейською Комісією з прав людини, право на звернення до Міжамериканської Комісії обумовлене необхідністю висловлення на це згоди держави-відповідача, а висновки, які містяться у її остаточній доповіді, не носять юридично зобов’язуючого характеру для держави-відповідача. В той же час, на відміну від інших несудових міжнародних контрольних органів, висновки Міжамериканської Комісії про наявність порушення права можуть набути юридично обов’язкового характеру для держави-відповідача, якщо відповідна справа передається, за ініціативою або Міжамериканської Комісії, або держави-учасниці Конвенції, на розгляд Міжамериканського Суду з прав людини та якщо останній підтвердить справедливість висновків Комісії [148].

Комітет ООН з прав людини є єдиним міжнародним квазісудовим органом універсального характеру, діяльність якого присвячена розгляду індивідуальних заяв про порушення прав людини, закріплених в універсальному міжнародному договорі. Однак, незважаючи на подібну унікальність, цьому органу притаманні два основні недоліки, властиві будь-якому міжнародному несудовому контрольному органу у сфері прав людини. По-перше, звернення до нього обумовлюється необхідністю висловлення на це згоди з боку відповідної держави-відповідача та, по-друге, висновки, до яких він приходить в результаті процедури розгляду індивідуальної заяви, мають суто рекомендаційний характер.

  • Серед міжнародних судових контрольних органів також можна виділити два основні типи. До першого відносяться міжнародні судові інституції, діяльність яких опосередковано стосується питань міжнародного захисту прав людини. До таких міжнародних судових інституцій можна віднести, наприклад, Міжнародний Суд ООН, який створений та діє на підставі Статуту, що є складовою частиною Статуту ООН від 26червня 1946року, або Суд Європейських Співтовариств, який створений та діє на підставі Договору про Європейське Співтовариство вугілля та сталі, що набрав чинності 1січня 1952року.

Характерною особливістю Міжнародного Суду ООН є те, що, по-перше, він не приймає до свого розгляду індивідуальні заяви про порушення прав і свобод людини, оскільки виключно держави мають право на звернення до нього. По-друге, діяльність Міжнародного Суду стосується питань міжнародного захисту прав людини лише у тій мірі, у якій ці питання торкаються предмету міждержавного спору, а також враховуючи те, що Міжнародний Суд здійснює свої функції у відповідності до загальновизнаних принципів міжнародного права, одним з яких є принцип дотримання прав людини і основних свобод. Нарешті, по-третє, звернення до Міжнародного Суду обумовлюється необхідністю висловлення на це згоди відповідної держави-відповідача.

Подібно до Міжнародного Суду ООН, діяльність Суду Європейських Співтовариств лише опосередковано стосується питань міжнародного захисту прав людини, незважаючи на те, що, на відміну від Міжнародного Суду, право на доступ до Суду ЄС є відкритим в тому числі для індивідів та не потребує висловлення на це згоди відповідної держави-відповідача. На наш погляд, незначна практика Суду ЄС у питаннях захисту прав людини пояснюється, по-перше, суто економічним характером проблем, які виносяться на його розгляд, по-друге, відсутністю міжнародно-правових актів стосовно захисту прав людини, які б діяли виключно в межах Європейського Союзу та могли б слугувати правовою базою у цій сфері, по-третє, існуванням сталого та ефективного механізму європейської системи захисту прав людини, що діє в рамках Ради Європи (Європейський Суд з прав людини) та охоплює в тому числі усі держави-члени Європейського Союзу.

До другого типу міжнародних судових контрольних органів слід віднести ті, які створені в рамках міжнародних договорів щодо захисту прав людини, а отже діяльність яких безпосередньо пов’язана із питаннями міжнародного захисту прав людини. До таких судових інституцій, окрім названого Європейського Суду з прав людини, можна віднести лише згадуваний Міжамериканський Суд з прав людини, створений в рамках Міжамериканської Конвенції з прав людини. І хоча рішення цього Суду про порушення прав, гарантованих Міжамериканською Конвенцією, є юридично обов’язковими для держави-відповідача, право на звернення до нього, як зазначалося, мають виключно держави-учасниці Міжамериканської Конвенції та Міжамериканська Комісія з прав людини і обумовлюється необхідністю висловлення на це згоди держави-відповідача.

Таким чином, на фоні згаданих “класичних” контрольних механізмів сучасної міжнародної системи захисту прав людини Європейський Суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ, Європейський Суд, Суд), що функціонує в рамках специфічного контрольного механізму правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є унікальним міжнародним юрисдикційним органом, оскільки, на відміну від класичного міжнародного суду в сфері прав людини, право на звернення до нього не тільки є відкритим в тому числі для індивідів, а й не обумовлюється необхідністю висловлення на це згоди відповідної держави-відповідача. Крім того, на відміну від квазісудових контрольних органів в сфері прав людини, його рішення є не тільки юридично обов’язковими для держави-відповідача, але й безпосередньо впливають на розвиток правової системи Конвенції. Розуміння специфіки природи та правових засад цього унікального юрисдикційного контрольного механізму потребує в першу чергу аналізу правового середовища, у якому він функціонує, й зокрема, природи та основних властивостей правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [56; 66].

Юридична доктрина неоднозначно підходить до питання встановлення різниці між поняттями “правова системи” та “правопорядок”. З одного боку, є ототожнення цих понять, з іншого – встановлення між ними чіткої різниці. Проведення в рамках даної роботи чіткої різниці між двома поняттями не має сенсу, тому в подальшому ми вживатимемо обидва терміни, приймаючи до уваги те, що поняття “правової системи” відображає більш глобальне розуміння правового середовища, а отже в меншій мірі воно може бути ототожненим з поняттям “внутрідержавного правопорядку” [181]. Щодо Європейського Суду, то він у своїй діяльності більш використовує поняття “правопорядку” (рішення Суду по справі Фелдбруг проти Голландії від 29травня 1986року[*]) ніж поняття “правової системи” (рішення Суду по справі Брозічек проти Італії від 19грудня 1989року) для визначення внутрішньої системи права, в той час як стосовно Конвенції він вживає переважно поняття “системи” (рішення Суду по справі Броган та інші проти Великобританії від 29листопада 1988року), кваліфікуючи її як “міжнародна” (рішення Суду по справі Ремлі проти Франції від 23квітня 1996року). В рамках даної роботи видається доцільним лише показати, що Конвенція має свою власну правову систему, яка базується на власних принципах, роль гаранта у якій відіграє Європейський Суд з прав людини.

Не викликає сумніву те, що основу будь-якого правопорядку або правової системи складають два основних елементи, які кваліфікуються як умови sine qua non (без яких неможливо обійтись): з одного боку, сукупність норм, з іншого боку, сукупність інституційних елементів. Наявність в рамках правопорядку інституційних елементів є його другою фундаментальною характеристикою. Якщо специфічною властивістю національного правопорядку є те, що на його інституційні елементи покладено не тільки завдання тлумачення первинних норм, але й власне їх розробка та контроль за їх дотриманням, що само по собі забезпечує визнання автономності та нормативності внутрішнього правопорядку, то, на відміну від національного правопорядку, визнання нормативності та автономності міжнародної правової системи залежить від волевиявлення держав, а отже визначається колом компетенції, яким останні наділяють інституційні елементи такої системи з метою здійснення ними контролю за дотриманням закріплених прав [86, с. 35; 20, с. 12]. Відповідно до цього, як ми побачимо у подальшому, надання Суду як контрольному юрисдикційному механізму Конвенції ексклюзивного права по здійсненню автентичного тлумачення положень Конвенції та вирішення питання про відповідність її нормам національної юридичної практики держав-учасниць, є визначальним аспектом визнання нормативного та автономного характеру правової системи Конвенції [160].

Безумовним є те, що правова система або правопорядок Конвенції не є простою сукупністю її складових елементів. Ці елементи знаходяться у структурному взаємозв’язку та єдності, що надає самій системі притаманну їй індивідуальність. Поняття “єдності” правової системи Конвенції містить у собі дві категорії: матеріальна та формальна єдність. Матеріальна єдність полягає у структурованій організації правових норм Конвенції, в той час як формальна єдність означає наявність інституційної структури [194, с. 795-796]. Одночасно, єдність правової системи Конвенції вимагає також існування взаємної залежності її структурних елементів, яка забезпечує її цілісність та автокорегуючий характер, що, в свою чергу, дозволяє зберігати притаманні їй особливості, підтримувати необхідний рівень захисту від негативного впливу зовнішніх факторів, а також знаходити можливості адекватного заповнення лакун правової системи [166,с. 27]. Подібна взаємопов’язаність елементів правової системи Конвенції надає їй цілком автономний характер. Що є зайвим підтвердженням гіпотези дослідження про системність досліджуваного явища.

Єдність правової системи Конвенції гарантується існуванням єдиного юрисдикційного контрольного органу. Слід зазначити, що застосування сьогодні новим Судом юриспруденції як старого Суду, так і колишньої Комісії навряд чи створює загрозу єдності правової системи Конвенції, оскільки Суд у своїй діяльності використовує скоріше системний підхід у застосуванні та тлумаченні Конвенції, не відокремлюючи ні текст Конвенції від текстів додаткових протоколів, ні юриспруденцію Комісії від юриспруденції Суду [203, с. 17]. Саме цим забезпечується дотримання принципу “правової безпеки”, що є притаманним праву Конвенції (рішення Суду по справі Маркс проти Бельгії від 13червня 1979року).

Як зазначалось, автономність правової системи Конвенції, що є тісно пов’язаною з її єдністю, проявляється в першу чергу в автокорегуючій функції системи, а саме у здатності самостійної адаптації відповідно до нових умов без звертання до зовнішньої допомоги. В той же час, автономність не означає закритості. На нашу думку, автономний характер системи проявляється саме у здатності її співіснування поряд з іншими правовими системами у більш глобальному правовому середовищі завдяки притаманним їй специфічним особливостям. Відповідно до цього, автономність правової системи Конвенції проявляється у її взаємовідношенні, з одного боку, з національними правопорядками держав-учасниць, та з іншого боку, з міжнародним (загальним) правопорядком. Взаємовідношення правової системи Конвенції з внутрішнім правопорядком кожної з держав-учасниць проявляється як в нормативному, так і процедурному плані [189, с. 565].

В нормативному плані це взаємовідношення виражається в існуванні в рамках правової системи Конвенції окремого джерела норм права, в першу чергу Конвенції, яка до того ж трактується Судом в автономному режимі, що багато в чому визначає її самостійний характер. Існування в рамках правової системи Конвенції єдиного інтерпретатору, який забезпечує послідовне тлумачення її положень, лише підкреслює автономний характер такої системи, а отже, на існування автономності правової системи Конвенції не впливає здійснена імплементація положень Конвенції у національне право її держав-учасниць, оскільки імплементовані норми не підлягають “націоналізації”, але продовжують розвиватись у відповідності до юриспруденції Суду, паралельно з тим як розвивається сама юриспруденція.

Стосовно процедурної автономії, то вона полягає у існуванні в рамках системи Конвенції відокремлених від національних правопорядків інституційних елементів, які призначені втілювати у життя контрольний механізм Конвенції, як надсистеми, покликаної до корегування та врівноважування національного правозастосування, та, при необхідності, вживати санкції щодо держав-порушників закріплених гарантій [191, с. 7]. Навіть незважаючи на те, що процедура контрольного механізму Конвенції, яка має субсидіарний характер, може бути ініційована лише після використання внутрішніх засобів правового захисту, існування цього правила не позбавляє заявника взагалі можливості звертатись до Суду, але лише певним чином відстрочує цей момент. Більш того, дія цього правила зводиться нанівець у випадках, коли у державі взагалі не існує ефективних засобів правового захисту права, про порушення якого скаржиться заявник. Таким чином, процедурний автономний характер правової системи Конвенції відносно національного правопорядку проявляється у тому, що процедура контрольного механізму може бути ініційована в будь-якому випадку, незалежно від складності чи чисельності передбачених у державі процедурних формальностей.

Автономність правової системи Конвенції по відношенню до міжнародного правопорядку була неодноразово підкреслена у рішеннях Суду (рішення Суду по справі Ван дер Танг проти Іспанії від 13липня 1995року). Зокрема, у своєму рішенні по справі Луазіду проти Туреччини від 23березня 1995року, Суд посилався на практику Міжнародного Суду ООН при встановленні своєї компетенції ratione loci. Він підкреслив, що хоча стаття 46Конвенції (старий варіант) й була розроблена на зразок статті 36Регламенту Міжнародного Суду, контекст, у якому проходить еволюція двох міжнародних судових органів, є різним: Міжнародний Суд ООН, на відміну від Європейського Суду з прав людини, має загальну компетенцію стосовно розгляду будь-якого питання міжнародного права та не є обмеженим у своїй діяльності рамками окремого міжнародного договору.

Крім цього, Суд підкреслив також різницю у кінцевій меті та ролі двох судових інституцій у системі міжнародного права. Цей висновок не заважає однак Суду в принципі вдаватись до аналізу діяльності інших міжнародних органів та організацій. Головним правилом залишається необхідність запозичення Судом тих аспектів діяльності цих органів та організацій, які не суперечать загальній ідеї побудови та функціонування правової системи Конвенції, або використання тих загальних принципів, які не є притаманними якійсь одній правовій системі [180, с. 409-410]. Даний аналіз дозволяє обґрунтувати (застосовуючи за аналогією) необхідність, за відсутності відповідної норми, прийняття управлінських рішень виходячи з принципів та практики більш високого рівня організації правової системи (застосовуючи принципи селективності та транзитивності), що досліджено в 1розділі.

Кожна правова система характеризується не тільки наявністю сукупності правових норм та організаційних елементів, але й наявністю певної специфічної правової ідеї, яка має вигляд своєрідного двигуна [166, с. 22-23], що забезпечує постійну організаційну структурованість та єдність правової системи. Йдеться про ідеологічну основу правової системи, що побудована на підставі ряду цінностей, які дають уявлення про кінцеву мету правової системи та її специфіку. Саме ця ідея дозволяє відокремити одну правову систему від іншої та надає їй характер “живого інструменту” [206, с. 51]. У нашому випадку, трансформація умов соціально-економічного розвитку України зумовлює зміну цілей, цінностей та ідеологічних основ правової системи, в середину якої потрапляє людина, що зображено на рис. 3.3та більш детально буде досліджено в 3розділі. У відповідності до цього, характерною особливістю правової системи Конвенції є те, що вона надає право на участь у ній лише державам-членам Ради Європи, а отже має статутну цінність, а також визнає своїми цінностями основні принципи діяльності Ради Європи, які полягають у розвитку демократичного та плюралістичного суспільства, побудованого на ідеї вільного розвитку людини. Подібним чином, основним предметом Конвенції є предмет діяльності Ради Європи, що полягає у захисті прав людини і основоположних свобод, в той час як кінцевою метою правової системи Конвенції є в меншій мірі інтеграційність національних правових систем ніж гармонізація та вдосконалення системи мінімальних стандартів захисту прав людини і основоположних свобод [205, с. 55].

Таким чином, у тій мірі, у якій єдність сукупності правових норм, закріплених у Конвенції, та діючих в її рамках організаційних елементів створюють специфічну правову систему, встановлення основних властивостей такої правової системи є необхідним для подальшого розуміння існуючих взаємовідносин між національними правопорядками та юрисдикційним органом контрольного механізму Конвенції, що, в свою чергу, визначає місце юрисдикційного органу у контрольному механізмі та рівень ефективності його діяльності, що становить особливий інтерес і для системи адміністративного судочинства в Україні.

На нашу думку, правовій системі Конвенції притаманні три основні специфічні властивості: субсидіарний характер її контрольного механізму, квазіконституційна природа правової системи та структурований характер внутрішньої організації, аналіз сутності яких є важливим щодо обраного дослідження.

Безумовним є те, що концепція субсидіарності в контексті її застосування щодо правової системи Конвенції повинна розглядатись не тільки як інструмент реалізації контрольного механізму [193, с. 41], але як своєрідна етична норма, що ґрунтується на принципі, згідно з яким внутрішні компетентні інстанції знаходяться в кращих умовах для того, щоб належним чином тлумачити та застосовувати положення національного права, а також аналізувати його окремі норми на предмет відповідності положенням Конвенції (рішення Суду по справі Хендісайд проти Великобританії від 7грудня 1976року). Ця концепція, яка є притаманною правовій системі Конвенції [207, с. 699], може бути розглянута у двох вимірах: субстанційному, що характеризує зміст прав, гарантованих Конвенцією, та процедурному, який визначає процедуру контролю за дотриманням прав, гарантованих Конвенцією [205, с. 56].

Не викликає сумніву те, що право Конвенції не має на меті замінити тим чи іншим способом внутрішнє право держав-учасниць Ради Європи, але має завданням його доповнювати (принцип доповнюваності) з метою забезпечення мінімального рівня захисту прав людини. Відповідно до цього, Конвенція в певній мірі відіграє роль, яку відведено національній конституції кожної з її держав-учасниць. Так, у відповідності до статті 53Конвенції, “ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є”. Це означає, що Конвенція не має на меті замінити собою положення внутрішнього права або іншого міжнародного договору, хоча її контрольні органи слідкують за відповідністю цих положень нормам, гарантованим Конвенцією. В той же час, визнання за державами певної свободи тлумачення та застосування положень Конвенції не несе само по собі небезпеки існуванню правової системи Конвенції, оскільки така свобода носить достатньо обмежений характер та може бути здійснена в тих рамках, які визначають мінімальні стандарти захисту прав людини.

Процедурний вимір принципу субсидіарності правової системи Конвенції полягає у тому, що її контрольні органи не замінюють національні компетентні інстанції, які гарантують функціонування внутрішньої процедури контролю за дотриманням прав людини і основоположних свобод, а отже національні інстанції мають переважне право втручання у ту чи іншу ситуацію з метою забезпечення положень Конвенції (рішення Суду по справі Ремлі проти Франції від 23квітня 1996року). Ефективність забезпечення національними органами дотримання прав, гарантованих Конвенцією, залежить врешті-решт від того, чи імплементована Конвенція у національне право відповідної держави, а отже чи визнаються національними судами її положення нормами прямої дії. В будь-якому випадку, у разі якщо відповідна проблема не знаходить свого вирішення у рамках національної правової системи, вона може стати предметом розгляду Суду, який здійснює контрольні повноваження субсидіарного механізму Конвенції та, при необхідності, виконує функції корегування дій держави з метою відновлення порушеного права.

Суд у ході своєї діяльності неодноразово підкреслював схожий характер Конвенції і класичної конституції (рішення Суду по справі Луазіду проти Туреччини від 23березня 1995року). Доктрина міжнародного права також часто надає Суду характер конституційного суду [172]. Зрозуміло, що поняття “конституційності” по відношенню до Суду повинно розглядатись у автономному режимі [174, с. 478], у тій мірі, у якій правова система Конвенції не є правовою системою держави, а Суду не притаманні усі особливості, які характеризують класичний конституційний суд. В основу порівняння можуть бути покладені два критерії: матеріальний та формальний [174, с. 479]. Матеріальний критерій ідентифікує Суд, а точніше, визначає предмет контролю, який він здійснює. Цей контроль полягає у забезпеченні дотримання відповідності положенням Конвенції норм внутрішнього права її держав-учасниць.

В такому контексті Конвенція може вважатись конституцією європейської системи захисту прав людини [168, с. 33]. Крім цього, у тій мірі, у якій до завдання Суду відноситься захист конвенційних норм, його місією також є, як і у випадку з конституційним судом, розширення та тлумачення цих прав. Схожій з конституційною юрисдикцією характер має Суд також й у питанні стосовно вимог до міри відповідності внутрішнього права положенням Конвенції [178, с. 1040]: він не вимагає абсолютної відповідності, але надає національним інстанціям певну свободу оцінки у застосуванні положень Конвенції. Врешті решт, як і класичний конституційний суд, Суд має за кінцеву мету забезпечення індивідуальних гарантій від свавілля державної влади [190, с. 638].

Формальний критерій полягає у схожості Суду з класичним конституційним судом у питаннях процедури. Так, схожість процедури проявляється у питаннях процедури звернення до обох інстанцій, а також у статусі індивіду у цих обох процедурах [201, с. 22]. Схожість має місце й у специфіці методів тлумачення, які використовуються Судом та конституційним судом, яка полягає у необхідності пошуку адекватного балансу між інтересом особи та загальним інтересом, а також у певних аспектах процедури розгляду справ. Таким чином, цілком справедливим є те, що Суд лише в певній мірі може асимілюватись з поняттям класичного конституційного суду, а правова система Конвенції лише умовно може вважатись конституцією європейської системи захисту прав людини [171, с. 224], а отже доцільніше було б говорити про квазіконституційний характер правової системи Конвенції.

У тій мірі, у якій правова система Конвенції має на меті захист прав людини та передбачає контрольний механізм по забезпеченню їх дотримання, цій системі притаманні риси, які характеризують будь-який правопорядок. Поняття правопорядку Конвенції передбачає, в першу чергу, дію принципу пріоритетної ролі загальнолюдських цінностей, який покладений в основу інших норм правової системи, що одночасно характеризують національні правопорядки держав-учасниць Конвенції та міжнародний правопорядок [176, с. 551].

У ході своєї діяльності як колишня Комісія, так і Суд неодноразово підкреслювали те, що у своїй цілісності правовій системі Конвенції притаманні риси публічного правопорядку (рішення Комісії по справі Хризостомос та інші проти Туреччини від 4березня 1991року), який закріплює “об’єктивні зобов’язання” (рішення Суду по справі Ірландія проти Великобританії від 18січня 1978року). Подібним чином правова система Конвенції визначається також більшістю доктринальних розробок науки міжнародного права [174, с. 482]. На наш погляд, кваліфікація правової системи Конвенції у якості європейського правопорядку має дуже важливе значення у контексті збільшення вагомості контрольного механізму Конвенції та логічно відповідає останнім змінам, які відбулися в рамках цього механізму, результатом яких стало надання юрисдикції Суду обов’язкового характеру та надання його рішенням юридично зобов’язуючої сили.

Юриспруденція Суду підтверджує специфічний характер прав, які входять до правопорядку, створеного Конвенцією. Так, у цілому ряді рішень Суд визнає необхідність більш формального застосування методів тлумачення Конвенції при розгляді справ, які пов’язані з розглядом питання про дотримання гарантій, що можуть бути віднесені до категорії основних прав, зокрема, статті 3Конвенції (рішення Суду по справі Шагал проти Великобританії від 15листопада 1996року). Суд визнає також і необхідність здійснення імплементації найбільш важливих прав Конвенції у національне право її держав-учасниць (рішення Суду по справі Дрозд та Янусек проти Франції та Іспанії від 26червня 1992року). Слід зазначити, що така імплементація у різних її варіантах здійснена на сьогодні усіма державами-учасницями Конвенції, у тій мірі, у якій закріплення у внутрішньому праві, принаймні, цих основних прав вимагається Радою Європою, оскільки вони становлять необхідний мінімум гарантій прав людини в національній правовій системі.

Таким чином, визнання факту існування в рамках правової системи Конвенції правопорядку, до якого входять основні або фундаментальні права людини, є не тільки вирішальним фактором прогресивного розвитку взаємовідносин між національними правопорядками та європейською системою захисту прав людини, але є також детермінуючим для утвердження ідеї про існування окремої галузі міжнародного права – міжнародного права прав людини, однією з ланок якої є адміністративне судочинство.

Розуміння природи та характеру взаємозв’язків, які існують між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць, є необхідним для подальшого аналізу досліджуваного нами питання щодо специфіки системи правозастосування, а також ролі, яку відіграє у ній юрисдикційний контрольний орган.

Відповідно до класичної моделі, характер взаємозв’язків між двома правопорядками визначається характером взаємозв’язків норм, які входять до цих правопорядків. В рамках системи міжнародного права, такий взаємозв’язок встановлюється у відповідності до принципів однієї з двох концепцій: моністичної або дуалістичної. В той же час, як буде показано далі, правовій системі Конвенції як специфічній системі захисту прав людини не притаманна ні повна автономність її норм відносно норм національних правопорядків, ні ієрархічна структурованість цих норм, яка в тій чи іншій мірі визначає пріоритетність одних норм над іншими. Відповідно до цього, правова система Конвенції не функціонує ні в контексті моністичної, ні дуалістичної концепції, але перебуває в особливому правовому середовищі динамічної взаємодії та селективної доповнюваності (ad hoc). Крім цього, у контексті неприйнятності класичного підходу до визначення взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками, ми встановимо, що імплементація конвенційних норм до національних правопорядків також не є вирішальним фактором при визначенні характеру таких взаємозв’язків, а отже визначення міри ефективності контрольного юрисдикційного механізму, що обумовлює застосування системного методу до даного дослідження.

Загальновизнаним є те, що у правовому контексті “монізм” означає існування єдиного глобального правопорядку, якому підпорядковуються усі інші [206, с. 109], в той час як, на відміну від моністичної концепції, “правовий дуалізм” означає паралельне існування автономних різноманітних правопорядків, які є незалежними один від одного. Відповідно до цього, моністична концепція не допускає можливості підпорядкування суб’єкта права одночасно двом різноманітним правопорядкам, оскільки, один правопорядок є ієрархічно залежним від іншого. В той же час, відповідно до дуалістичної концепції, норма міжнародного права може мати певні юридичні наслідки в рамках національного правопорядку лише у тому випадку, якщо останній здійснить її належну імплементацію. При чому імплементована у внутрішній правопорядок норма втрачає свій “міжнародний” характер, оскільки, згідно дуалістичної концепції, національне та міжнародне право діють в абсолютно самостійних юридичних середовищах [202, с. 155], що доводить дію згаданих концепцій на різних (окремих) ієрархічних рівнях правової цілісності.

Таким чином, на відміну від правового дуалізму, моністична правова концепція вимагає, по-перше, наявності ієрархічного характеру взаємозв’язків між правопорядками, при яких глобальний правопорядок визначає загальні умови функціонування решти правопорядків, що здійснюють регулювання окремих спеціалізованих відносин та при яких норми останніх повинні відповідати вимогам глобального правопорядку, та, по-друге, існування вертикальної залежності інституційних елементів одного правопорядку від іншого, при якій створені в рамках залежного правопорядку органи працюють одночасно в рамках глобального правопорядку та підпорядковуються вищим органам останнього [205, с. 96], що зображено у порівнянні на рис. 2.2.

Враховуючи специфічну природу та характер системи міжнародного захисту прав людини та у тій мірі, у якій, згідно до статті 2Статуту ООН, питання прав людини не відносяться до виключної компетенції держави [205, с. 58], жодна із згаданих концепцій не може бути покладена в основу розуміння такої системи, яка в той же час не має на меті замінити собою національні контрольні механізми, але доповнює останні шляхом розробки переліку мінімальних гарантій захисту, що повинні бути покладені в основу кожного внутрішнього правопорядку. Подібним чином, правова система Конвенції, визнаючи в цілому пріоритетність норм міжнародного права над нормами національного права, не ставить своїм завданням встановлення домінування своїх норм над нормами внутрішніх правопорядків її держав-учасниць. Більш того, вона не вимагає здійснення імплементації своїх норм до внутрішніх правопорядків, надаючи таким чином суб’єктам права можливість діяти паралельно в рамках обох правопорядків. В той же час, такий принцип функціонування правової системи Конвенції, як ми побачимо згодом, жодним чином не впливає на її дієвість та ефективність. Інакше кажучи, здійснення імплементації більше не є необхідною передумовою для забезпечення виконання на національному рівні рішень, прийнятих юрисдикційним органом Конвенції.

Відповідно до загального правила, крім випадків, коли міжнародний договір передбачає у своєму тексті особливі норми, форми застосування його положень в рамках національного правопорядку залежать від специфіки останнього, оскільки для міжнародного права найголовнішим є практична реалізація його норм. В той же час, імплементація положень міжнародного договору у внутрішнє право є додатковою передумовою їх дієвості [169, с. 317-318]. Слід однак зазначити, що навіть імплементовані у внутрішнє право положення міжнародного договору, стосовно яких не передбачено механізму прямого застосування їх національними інстанціями, матимуть не більший ефект, ніж неімплементовані норми договору в дуалістичній правовій системі [170, с. 318]. Одночасно, визнання за міжнародними нормами ефекту прямої дії у національному праві зовсім не гарантує їх правильного застосування внутрішніми органами, які використовуватимуть власні автономні методи тлумачення при розумінні міжнародних зобов’язань держави, абстрагуючись таким чином від автентичного тлумачення положень договору його контрольним органом.

Європейський Суд з прав людини після періоду достатньо тривалих коливань визнав відсутність зобов’язання імплементації положень Конвенції у внутрішнє право її держав-учасниць (рішення Суду по справі Маккан та інші проти Великобританії від 27вересня 1995року). Таким чином, було визнано, що державам-учасницям Конвенції надається свобода вибору засобів забезпечення виконання її положень на національному рівні. Уявляється, що така позиція Суду у питанні визначення методів застосування положень Конвенції, є далеко не найкращим варіантом вирішенням цього питання. На нашу думку, визнання Судом необхідності імплементації положень Конвенції у внутрішнє право її держав-учасниць та передбачення в рамках національної правової системи спеціального механізму по контролю за дотриманням її положень значно сприяло б підвищенню ефективності Конвенції, а отже досягненню її основної мети. Відповідно, це б дозволило також значно зменшити навантаження Суду у питанні розгляду індивідуальних заяв, оскільки більшість з них або знаходили б своє належне вирішення, або проходили б стадію відсіювання в рамках національного контрольного механізму.

Таким чином, положення Конвенції були б певним чином “розчинені” у правових системах її держав-учасниць, але не абсорбовані ними повністю, оскільки, якщо б та чи інша проблема не знаходила свого вирішення на національному рівні, подальшим розглядом питання про дотримання державою положень Конвенції займався Суд, який би приймав рішення про наявність чи відсутність порушень з боку держави.

Хоча у цілому ряді рішень Суд визнав непрямим чином переваги імплементації положень Конвенції у національне право з метою більш ефективного її застосування (рішення Суду по справі Чіюлла проти Італії від 22лютого 1989року), очевидним є те, що ні текст Конвенції, ні юриспруденція Суду не вимагають у якості міжнародного зобов’язання ні передбачення у національному праві правила про пряме застосування її положень, ні визначення належного місця положень Конвенції у ієрархії норм внутрішньої правової системи. Враховуючи до того ж наявність певної схожості між конвенційними нормами та положеннями класичної конституції, відсутність чіткого статусу та місця норм Конвенції в рамках внутрішніх правових систем її держав-учасниць, що, безумовно, негативно впливає на формування правопорядку, який передбачений Конвенцією.

Отже, на нашу думку, підвищення ефективності норм, які містить Конвенція, може бути досягнуте або шляхом імплементації норм Конвенції у внутрішнє право її держав-учасниць з визнанням за ними пріоритетної сили на одному рівні з нормами конституції та передбачення правила про пряме застосування положень Конвенції у національній правовій системі, або шляхом створення на національному рівні кожної держави-учасниці Конвенції внутрішнього механізму контролю за дотриманням її положень з наданням цьому механізмові повноважень попереднього розгляду індивідуальних заяв, в тому числі на предмет дотримання формальних вимог Конвенції, а також закріпленням можливості подальшого звернення до Суду у випадку якщо та чи інша складна проблема не знайшла свого вирішення на національному рівні. В Україні ця ідея знайшла часткове втілення в Законі України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” від 23лютого 2006року [122].

Слід зазначити, що імплементація положень Конвенції у внутрішні правопорядки здійснена на сьогодні у переважній більшості її держав-учасниць: автоматично в рамках моністичних держав та шляхом вжиття додаткових заходів в рамках дуалістичних держав. В той же час, сам факт формальної імплементації конвенційних норм до внутрішнього правопорядку є лише додатковим критерієм [185, с. 65-66], який хоча й підвищує ефективність контрольного механізму Конвенції, але не є вирішальним елементом у визнанні нормативності її правової системи, оскільки навіть у тих державах, які не імплементували конвенційні норми до своїх правопорядків, ефективність контрольного механізму за дотриманням конвенційних гарантій забезпечується визнанням законодавцем необхідності здійснювати свою правотворчу діяльність у відповідності до взятих раніше на себе міжнародних зобов’язань [184, с. 374]. Інакше кажучи, імплементація конвенційних прав у національну правову систему не означає, що прийняте Судом рішення про порушення певною державою прав, гарантованих Конвенцією, матиме прямий ефект, а отже буде автоматично виконано в рамках цієї держави.

Саме тому, на нашу думку, міра ефективності реалізації положень Конвенції на національному рівні має визначатися не стільки формальним статусом, який має Конвенція у внутрішньому праві, скільки фактичним відношенням до неї національних судових інституцій. Ця ефективність залежатиме врешті решт від існування та міри розвиненості у державі механізму контролю за відповідністю національного законодавства конституції та Конвенції. Відповідно до цього, коло повноважень, які мають у цьому питанні звичайні судові органи, багато в чому характеризують їх можливості по застосуванню положень Конвенції при здійсненні їх повсякденної діяльності, а отже визначають міру дієвості Конвенції у національній правовій системі. У цьому зв’язку необхідно відзначити, що в Україні система адміністративних судів перебуває на стадії становлення, тому важливим є вироблення науково обґрунтованих підходів та орієнтирів до правильного здійснення зазначеними судами правозастосовної діяльності, чому й присвячене дане дослідження.

Таким чином, ефективність юрисдикційного контрольного механізму Конвенції стосовно кожної з її держав-учасниць не визначається ні належністю останньої до правової концепції монізму чи дуалізму, ні наявністю чи відсутністю імплементації конвенційних норм до внутрішнього правопорядку. В цьому контексті, концепція “юридичного плюралізму” є, на наш погляд, єдино можливою моделлю, на якій ґрунтується сукупність взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць.

Ідея плюралізму у загальному контексті права передбачає існування в рамках єдиного соціального простору декількох автономних правопорядків, які пов’язані між собою певними критеріями, та регулюють ідентичні за характером правовідносини [167, с. 12]. Реалізація плюралістичної ідеї у сфері міжнародного захисту прав людини означає одночасне співіснування національного та міжнародного режиму захисту прав людини, які доповнюють один одного, а також одночасне співіснування як універсальних загальновизнаних прав, так і особливостей культурного різноманіття держав світу. І якщо на внутрішньому рівні основне завдання полягає у деталізації гарантій захисту визнаних прав, то на міжнародному рівні основною метою є забезпечення гармонізації та, при необхідності, контролю за дотриманням прав, що надбані в рамках регіонального співробітництва. Саме тут концепція юридичного плюралізму допомагає узгодити різноманітність національних та міжнародних підходів до захисту прав людини, у тій мірі, у якій вона ґрунтується на ідеї “підконтрольного національного суверенітету” та “відносної міжнародно-правової пріоритетності” [178, с. 1033].

У цьому контексті, завдання Суду при здійсненні тлумачення норм Конвенції полягає у необхідності пошуку адекватного балансу між вимогами правової системи Конвенції та вимогами внутрішнього правопорядку кожної з її держав-учасниць, що врешті решт визначає ефективність контрольного механізму на національному рівні: чим більше правова система Конвенції наполягатиме на обмеженні “оціночних рамок” держав-учасниць при здійсненні ними тлумачення конвенційних положень, тим більше труднощів виникатиме у процесі виконання прийнятих Судом рішень.

Як вже зазначалось, в контексті міжнародного права концепція “юридичного плюралізму”, не визнає, на відміну від моністичної та дуалістичної доктрини, ні моделі ієрархічності між міжнародним та національним правопорядками, ні принципу їх повної автономності. В рамках цієї концепції система взаємозв’язків між міжнародним та внутрішнім правопорядками побудована на ідеї їх “взаємного сприйняття” [187, с. 103], координаційності та конкуруючої взаємозалежності, яка в свою чергу ґрунтується на принципі альтернативної ієрархії правопорядків.

Реалізація ідеї “взаємного сприйняття” (гармонізації) міжнародного та національного правопорядків здійснюється через їх паралельне співіснування у контексті їх симбіотичного розвитку та взаємного обміну ідеями та досвідом. В рамках правової системи Конвенції, ця ідея реалізується шляхом надання державам-учасницям певної свободи оцінки та тлумачення конвенційних положень, що надає цим положенням характеру певної невизначеності, яку кожна держава-учасниця повинна заповнити, але не свавільно, а у відповідності до існуючих правил юриспруденції Суду. Такий взаємозв’язок породжує “інтернормативність” правової системи Конвенції, при якій її норми перестають бути належними до одного конкретного правопорядку, але одночасно до обох. Таким чином, на відміну від дуалістичної доктрини, така модель взаємозв’язку допускає часткову належність норми до декількох правопорядків. В результаті, оцінка та інтерпретація такої норми в рамках національного правопорядку здійснюється у відповідності до її оцінки та тлумачення в рамках міжнародного. Врешті решт, норма як така, що народилася в рамках міжнародного правопорядку, отримує ідентичне застосування в рамках національного правопорядку, не трансформуючись в останній.

Слід зазначити, що більшість норм, закріплених Конвенцією, сформульовані як правило у дуже загальній формі по причині специфічності об’єкту їх регулювання та задля дотримання принципу субсидіарності контрольного механізму. Зрозуміло, що загальність формулювань конвенційних положень не може не викликати дискусій та іноді протиріч при здійсненні їх тлумачення, з одного боку, внутрідержавними органами та, з іншого – органами Конвенції, й зокрема Судом, що само по собі є нормальним проявом принципу паралельного існування правопорядків та ідеї “інтернормативності” конвенційних положень. В той же час, слід відзначити, що при здійсненні тлумачення понять Конвенції у найбільш делікатних питаннях, наприклад, поняття “моралі у демократичному суспільстві”, як національні органи, так і Суд застосовують більш симбіотичний підхід [187, с. 111]. Конструктивність підходів у визначенні таких термінів є результатом адекватної взаємодії національних та конвенційного правопорядків, які доповнюють один одного.

У ході такої взаємодії внутрішній правопорядок займає, як правило, більш захисну позицію та прагне врегулювати на державному рівні класичні або найбільш поширені правові ситуації, в той час як правовий режим Конвенції є більш агресивним у тому розумінні, що він прагне до врегулювання ситуацій критичного або виключного характеру [184, с. 380].

Відповідно до цього, активізація контрольного механізму Конвенції відбувається або у разі виявлення неефективності внутрішнього правопорядку, або у випадку виникнення необхідності врегулювання нових правових ситуацій. У цьому відношенні Суд через свою юриспруденцію чітко проводить ідею пошуку адекватного балансу між класичною концепцією міжнародного захисту прав людини та специфічними особливостями національних правових традицій. Правова система Конвенції завдяки особливій природі своєї юриспруденції, що носить еволюційний характер, активно сприяє збагаченню самої основи правопорядків її держав-учасниць, або шляхом надання основним чи первинним правам людини нового розуміння, або шляхом розширення змісту деяких вторинних прав, надаючи їм більш вагомого значення.

Використання в рамках правової системи Конвенції моделі “юридичного плюралізму” приводить до встановлення специфічного взаємозв’язку між Судом та національними судовими інституціями. Так, під час розробки контрольного механізму Конвенції за основу було прийнято ідею про те, що система конвенційних гарантій прав людини, яка ґрунтується на принципі необхідності попереднього використання внутрішніх засобів правового захисту та принципі пріоритетності національного рівня захисту прав людини перед міжнародним [167, с. 24], повинна імпліцитно передбачати розподіл повноважень між контрольними органами Конвенції та національними судовими інстанціями. Було визнано, що у взаємовідносинах між Судом та національними судовими інституціями не повинна існувати жодна ієрархічна залежність, а отже Суд не повинен відігравати роль верховного суду по відношенню до національних судів.

Ця ідея знайшла своє закріплення у юриспруденції Суду, який у ході своєї діяльності неодноразово підкреслював, що при здійсненні контрольних функцій він не має на меті замінити собою внутрішні судові органи (рішення Суду по справі Гудвін проти Великобританії від 27березня 1996року), або виконувати повноваження інтерпретатору рішень національних судів при здійсненні останніми оцінки фактів чи суті справи (рішення Суду по справі Боттен проти Норвегії від 19лютого 1996року). Позиція Суду полягає у тому, що хоча він і наділений повнотою юрисдикції, однак в першу чергу до компетенції національних судових інституцій відноситься визначення прийнятності доказів по справі, а також відповідний їх аналіз та оцінка (рішення Суду по справі Дельта проти Франції від 19грудня 1990року). Суд пояснює цей мінімальний рівень контролю економічним характером системи захисту, при якому очевидним є те, що національні судові органи знаходяться у більш вигідних умовах для того, щоб проводити належну оцінку зібраним доказам, а завдання Суду полягає лише у тому, щоб перевірити чи прийняті рішення є сумісними з положеннями Конвенції (рішення Суду по справі Х. проти Великобританії від 5листопада 1981року).

В той же час, як свідчить практика, формальний розподіл повноважень між Судом та національними судовими інституціями має відносний характер, оскільки іноді дії Суду мають вигляд таких, що скоріше притаманні класичному верховному або конституційному суду. Так, хоча формально контрольний механізм Конвенції має субсидіарний характер, фактично національні судові інстанції непрямим чином підконтрольні Суду, який забезпечує автентичне тлумачення конвенційних положень, а отже гармонізацію правил юриспруденції. У такому контексті Суд діє у якості своєрідного верховного суду, що виконує в певній мірі функцію апеляційної інстанції по перегляду прийнятого рішення (рішення Суду по справі Об’єднана комуністична партія Туреччини проти Туреччини від 30січня 1998року), особливо по відношенню до правопорядку, у якому національний конституційний суд наділений повноваженнями здійснювати контроль не тільки за конституційністю актів внутрішніх органів, але й за їх відповідністю Конвенції, а також у якому норми Конвенції не тільки мають пряме застосування, але й займають у ієрархії правових норм місце поряд з конституційними.

У цьому контексті, Суд неодноразово зазначав, що до його завдання відноситься контроль за відповідністю положенням Конвенції прийнятих національними судовими інстанціями рішень (рішення Суду по справі Люберті проти Італії від 23лютого 1984року), а також перевірка адекватності оцінки національними судами представлених доказів (рішення Суду по справі Шулер-Зграген проти Швейцарії від 24червня 1993року), особливо у разі коли існують сумніви щодо того, що національні судові інстанції вірно застосували національне законодавство, що врешті решт негативним чином впливає на права, гарантовані Конвенцією (рішення Суду по справі Уорм проти Австрії від 29серпня 1997року).

Таким чином, Суд як автентичний інтерпретатор конвенційних положень слідкує за адекватністю тлумачення національними судовими інституціями норм Конвенції. І хоча формально він не є вищою інстанцією по відношенню до національних судів, а отже не може прямо вживати до них санкції за невідповідність національної інтерпретації його власним правилам тлумачення, такі санкції все ж таки можуть бути застосовані непрямим чином, шляхом прийняття по конкретній індивідуальній заяві рішення про порушення державою тих чи інших конвенційних норм [51]. Подібна специфіка природи взаємовідносин Суду з національними судовими інстанціями пояснює особливість статусу Суду, якому притаманний ряд властивостей, які наближають його до своєрідного Верховного Європейського Суду та отже відрізняють його від класичного міжнародного юрисдикційного органу.

2.2. Нормативність адміністративної юриспруденції Європейського Суду з прав людини та його роль у застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Пояснення феномену фактичного визнання державами-учасницями Конвенції специфічної нормативності юриспруденції Суду полягає в особливому характері правової системи Конвенції, яка носить об’єктивний та невзаємний характер.

По-перше, правова система Конвенції надає Суду, юрисдикція якого є обов’язковою, ексклюзивне повноваження по тлумаченню положень Конвенції та гармонізації правопорядку, який вона створює. Тлумачення Суду повинно бути системним та еволюційним, оскільки воно має зберігати особливість Конвенції як “живого інструменту”. Гармонізація правопорядку Конвенції, з одного боку, вимагається її Преамбулою, яка говорить про те, що система захисту прав і свобод, гарантованих Конвенцією, повинна будуватись на основі спільності цінностей та політичних традицій, а також у відповідності до принципу верховенства права, та з другого боку, визнається Судом, який неодноразово підкреслював необхідність розробки системи єдиних принципів з метою уніфікації практики застосування положень Конвенції (рішення Суду по справі Санді Таймс проти Великобританії від 26квітня 1979року).

По-друге, нормативність юриспруденції Суду випливає також з іншої функції Суду, яка полягає у збереженні та розвитку принципів правопорядку Конвенції. З одного боку, ефективне здійснення цієї функції Суду вимагає не стільки консервування існуючих принципів юриспруденції, скільки їх використання в контексті прогресивного розвитку правової системи Конвенції та еволюції внутрішніх правопорядків її держав-учасниць, що само по собі потребує надання результатам інтерпретації Суду певної нормативності. З другого боку, взаємопов’язаність норм правової системи Конвенції може бути досягнута лише в умовах існування єдиного органу, який здійснює тлумачення її положень, результати якого мають остаточну силу [209, с. 150]. Таким чином, специфічність або ексклюзивний характер функцій Суду в рамках правової системи Конвенції, який, з одного боку, має виключне право здійснювати розгляд заяв та при необхідності приймати рішення про накладення на державу санкцій, та з другого боку, має виключні повноваження по встановленню та подальшому розвитку принципів тлумачення конвенційних норм, само по собі надає результатам його діяльності нормативний характер.

Слід зазначити, що визнання за Судом специфічної функції по тлумаченню положень Конвенції потребує в першу чергу визнання за ним якості автентичного інтерпретатору, а отже визнання можливості імплементації результатів тлумачення у саму конвенційну норму.

У цьому сенсі, треба мати на увазі, по-перше те, що поняття “автентичного інтерпретатору” не є однозначним. В класичному розумінні цього терміну, автентичним інтерпретатором правових положень може бути визнаний виключно автор цих положень. В той же час, функція автентичного інтерпретатору правових норм може бути надана будь-якому іншому органу за умови, що повноваження останнього по застосуванню та тлумаченню таких норм є чітко визначеними. Саме в такому розумінні, на наш погляд, слід розглядати поняття “автентичного інтерпретатору”, оскільки реальний зміст правова норма набуває лише при її практичному застосуванні.

По-друге, визнання повноважень Суду як автентичного інтерпретатору правових норм Конвенції випливає з положення її 32статті: відсутність монополії Суду у питанні інтерпретації положень Конвенції через субсидіарний характер її контрольного механізму не заважає визнанню за Судом функції автентичного інтерпретатору, оскільки його рішення мають остаточний характер та підлягають обов’язковому виконанню.

Визнання за Судом функції автентичного інтерпретатору положень Конвенції надає йому специфічні повноваження з метою ефективного здійснення цієї функції. У тій мірі, у якій акт тлумачення правової норми Конвенції полягає у встановленні дійсного наміру її авторів, повноваження Суду як автентичного інтерпретатору полягають у здійсненні імплементації результатів тлумачення норми Конвенції у саму норму. В результаті такої імплементації акт тлумачення набуває характеру самої норми.

Слід зазначити, що концепція імплементації акту тлумачення правової норми у саму норму була неодноразово підтверджена юриспруденцією Суду. Так, у рішенні по справі Круслен проти Франції від 24квітня 1990року, Суд зазначив, що в сфері відносин, яка регламентується нормами писаного права, закон являє собою текст чинних правових норм у їх розумінні судовими інстанціями. Подібним чином, у рішенні по справі Коккінакіс проти Греції від 25травня 1993року, Суд підкреслив, що постійна юриспруденція грецьких судових інстанцій доповнювала положення національного права, що розкриває зміст принципу доповнюваності правозастосування.

Таким чином, у контексті національного права, згідно логіці Суду, внутрішня юриспруденція доповнює закон та надає правовій нормі якість достатньої передбачуваності. Відповідно до цього, при розгляді кожної нової справи, яка потребує тлумачення певного положення Конвенції, Суд підтверджує принципи своєї юриспруденції (системності, еволюційності, гармонізації, збереження, розвитку й уніфікації практики застосування Конвенції) та при необхідності цитує попередні свої рішення, в рамках яких ці принципи було застосовано. Отже, кожне рішення Суду, яке підтверджує або певним чином розвиває принципи юриспруденції є черговим актом імплементації результатів автентичного тлумачення Судом норм Конвенції у самі норми. Слід однак зазначити, що не кожний акт тлумачення Суду можна вважати актом імплементації, але тільки той, який містить принципи, що відносяться до “постійної юриспруденції” Суду, оскільки акт імплементації надає правовій нормі нового легітимного значення, а отже повинен адекватно відображати логічний взаємозв’язок між самою нормою та змістом, який їй надається Судом.

В цьому сенсі, необхідно з’ясувати, у чому полягають результати імплементації актів тлумачення Суду у правові норми Конвенції? По-перше, у результаті такої імплементації ці норми набувають нового значення, а точніше нового розуміння. По-друге, це означає необхідність застосування державами-учасницями Конвенції її правових норм у відповідності до смислу, який їм наданий Судом як автентичним інтерпретатором. По-третє, недотримання внутрішніми компетентними інстанціями положень Конвенції у їх тлумаченні Судом може потягти за собою визнання відповідної держави порушником конвенційних норм та застосування до неї міжнародних санкцій. Саме в цьому контексті проявляється необхідність більшого поширення на національному рівні знань про юриспруденцію Суду та її впровадження в правозастосовну практику, зокрема адміністративних судів України.

Згідно домінуючого у класичній доктрині підходу, юриспруденція Суду не має обов’язкового характеру, а є лише морально зобов’язуючою. Крім цього, її нормативність є постійною величиною та не залежить від інтерпретованих конвенційних норм. На наш погляд, існує деяка невідповідність класичної доктрини сучасному стану речей що проявляється, принаймні, у двох аспектах: з одного боку, класичний підхід не враховує існуючої вертикальної градації поняття нормативності між “юридичною нормативністю обов’язкового змісту правила юриспруденції” та “юридичною нормативністю обов’язкового змісту та застосування правила юриспруденції”, та з другого боку, горизонтальної градації, яка залежить він інтерпретованої конвенційної норми [208, с. 12]. Відповідно до цього, необхідним є аналіз чотирьох проявів нормативності юриспруденції Суду.

  • Прямо посилена нормативність юриспруденції Суду. Цілий ряд норм правової системи Конвенції можуть бути кваліфіковані як “основні права”. Ці норми утворюють правопорядок Конвенції у тій мірі, у якій вони є основою внутрішніх правопорядків кожної з держав-учасниць Конвенції. У контексті правової системи Конвенції такими нормами є ті, які не підлягають обмеженню з точки зору статті 15Конвенції та ті, які відносяться Судом до її правопорядку. З точки зору питання нормативності юриспруденції Суду, тлумачення таких норм національними судовими інстанціями не повинно обмежувати сферу застосування самої норми, та має здійснюватись у чіткій відповідності до правил юриспруденції Суду [179, с. 36].

  • Непрямим чином посилена нормативність юриспруденції Суду: постійна юриспруденція. Поняття “постійної юриспруденції Суду” вимагає наявності двох критеріїв: з одного боку, відсутність протиріччя у тлумаченні принципу юриспруденції, та з другого боку, його ясність та зрозумілість [209, с. 153].

  • стосовно першого критерію, слід зазначити, що віднесення певного принципу до постійної юриспруденції Суду потребує констатації відсутності протиріччя у його застосуванні принаймні у двох чи трьох справах, незалежно від складності чи характеру цих справ [204, с. 345]. Відповідно до цього, принципи юриспруденції почали з’являтись починаючи з перших рішень Суду, в той час як починаючи лише з другого рішення Суду зі справи аналогічного характеру відповідне правило юриспруденції імплементується у конвенційне положення, надаючи йому нового розуміння, а також нормативного характеру обов’язкового застосування його національними судовими інстанціями. Необхідно підкреслити, що принципи, які використовує Суд при тлумаченні положень Конвенції, та які на сьогодні входять до системи його постійної юриспруденції, не обов’язково формувались виключно в рамках діяльності Суду чи колишньої Комісії, а також з’являлись в результаті взаємодії Суду з внутрішніми правопорядками та іншими міжнародними інституціями у відповідності до принципу юридичного плюралізму.

  • другий критерій поняття “постійної юриспруденції Суду” означає те, що правила тлумачення, які входять до її складу, повинні мати чіткий, а отже однозначний характер [204, с. 346]. Слід зазначити, що іноді відсутність належної чіткості правила тлумачення Суду ставало предметом критики не тільки окремих суддів, які висловлювали це у своїх окремих думках (особлива думка судді Матшера до рішення Суду по справі Леконт, Ван Левен та Де Мейер проти Бельгії від 23червня 1981року), але й національних судових інстанцій (рішення конституційного суду Іспанії від 6лютого 1995року) [203, с. 115].

Як свідчить практика діяльності Суду, перші правила його постійної юриспруденції, нормативність яких була непрямим чином посилена Судом, з’явились у сфері процедурних гарантій статей 5 і 6Конвенції. При чому ці правила стосуються як змісту самих гарантій, так і сфери їх застосування. Так, наприклад, Суд неодноразово підкреслював, що хоча стаття 6 § 1Конвенції не гарантує право на апеляцію, держави, які передбачають апеляційну систему, повинні забезпечувати дотримання прав, передбачених статтею 6, на протязі усієї процедури апеляційного розгляду (рішення Суду по справі Толстой Мілославський проти Великобританії від 13липня 1995року). Одним з найстаріших принципів постійної юриспруденції Суду є принцип, який склався у питанні встановлення тривалості судової процедури у контексті згаданої статті Конвенції. Так, Суд встановив, що при розгляді цього питання необхідно враховувати три основні елементи: складність справи, поведінку заявника та національних інстанцій, а також важливість предмету процедури (рішення Суду по справі Абдоелла проти Голландії від 25листопада 1992року).

Нормативність юриспруденції була непрямим чином посилена Судом також щодо цілого ряду інших статей Конвенції. Така юриспруденція склалась у питанні оцінки законності обмежень прав, передбачених статтями 8-11та 14Конвенції, наприклад, у питанні оцінки справедливого балансу між інтересами індивіду та інтересами суспільства (рішення Суду по справі Крун та інші проти Голландії від 27жовтня 1994року), або у питанні визначення поняття “дискримінація” в сенсі статті 14Конвенції (рішення Суду по справі Святі монастирі проти Греції від 9грудня 1994року).

При відсутності правила постійної юриспруденції Суду щодо певної норми Конвенції та за умови, що така норма не відноситься до правопорядку Конвенції, нормативність юриспруденції Суду не носить характеру обов’язкового її застосування [204, с. 347].

  • М’яка (змінна) нормативність юриспруденції Суду. Перелік норм правової системи Конвенції, стосовно яких нормативність юриспруденції Суду носить м’який характер, не є статичним (постійним), враховуючи постійний розвиток самої правової системи, та багато в чому залежить від активності Суду при тлумаченні того чи іншого положення Конвенції.

Як зазначалось, прагнення Суду до гармонізації підходів тлумачення норм правової системи Конвенції не означає наміру тотальної уніфікації цих підходів, що дозволяє зберегти національні правові традиції та надає внутрішнім компетентним інстанціям певну свободу у виборі таких підходів. Ця теза отримала своє вираження у принципі “оціночних рамок”, який аналізуватиметься в рамках даної роботи пізніше. В цьому контексті слід зазначити, що цей принцип широко використовується Судом при розгляді справ, які підіймають специфічні питання, що притаманні виключно правовій системі держави-відповідача та гармонізація яких є неможливою в рамках правової системи Конвенції. Відповідно до цього, він дозволяє Суду уникнути детального розгляду питань, які не властиві правовій системі Конвенції, що однак не заважає здійснювати загальний контроль за відповідністю нормам Конвенції методів впровадження у життя цих специфічних особливостей та їх сумісністю меті та предмету Конвенції.

Слід зазначити, що правова система Конвенції зовсім не виключає можливості трансформації правил юриспруденції Суду “м’якої нормативності”, тобто тих, які носять характер обов’язкового змісту, але необов’язкового застосування, у правила юриспруденції, нормативність яких має обов’язковий характер стосовно змісту та застосування. Подібна трансформація відбувається під впливом постійно існуючого конфлікту розуміння сенсу положень Конвенції між Судом та національними судовими інстанціями держав-учасниць, результати діалогу між якими призводять до більш чіткого визначення основних правил юриспруденції Суду. Така конкуренція між Судом та національними судовими інстанціями не породжує юридичну нестабільність правової системи Конвенції, але навпаки стимулює діалектичний розвиток самої системи, тобто динамічну стабільність її коливального розвитку. В результаті такої конкуренції відбувається взаємопроникнення правової системи Конвенції та внутрішніх правопорядків її держав-учасниць, що не може не стимулювати процес гармонізації підходів до розуміння положень Конвенції та створення єдиного духу її правової системи.

Таким чином, трансформація правила юриспруденції Суду обов’язкової нормативності стосовно змісту у правило з обов’язковою нормативністю стосовно змісту та застосування відбувається не через неможливість вирішення існуючого протиріччя між двома рівнями, але шляхом взаємних поступок, що співпадає з принципом юридичного плюралізму побудови правової системи Конвенції (який розглядався у попередньому підрозділі) та призводить до переходу від традиційного уявлення про цю систему як ієрархічну піраміду наднаціонального характеру до її дійсного смислу, який формує організаційну структуру горизонтального типу, що носить характер “живого інструменту” [192, с. 675].

Створення на сьогодні такої нової структурної конфігурації є результатом еволюції правової системи Конвенції, яка свідчить про її здатність до адекватного асимілювання конкуруючих правопорядків. Тільки правова система, яка знаходиться у постійній еволюції, якою є правова система Конвенції, може витримати прояви принципу юридичного плюралізму, який одночасно є джерелом збагачення юридичних цінностей правопорядку Конвенції [192, с. 679]. Врешті решт, потенціал подальшого розвитку правової системи Конвенції та її юриспруденції полягає у послідовності та логіці рішень Суду, які відображають принцип асимілювання конфронтаційних смислів положень Конвенції, що свідчить про демократичний та плюралістичний характер цієї системи.

  • Нормативність юриспруденції Суду стосовно держави-відповідача та стосовно третіх держав. Різниця між цими двома типами нормативності полягає у природі самої юриспруденції: перший тип має моністичний характер, в той час як другому типу, як зазначалось вище, характерна певна градація. Відповідно до цього, другий тип має більш складний характер, оскільки інтенсивність такої нормативності проявляються в різних формах. В той же час, ці два типи юриспруденції Суду, які є абсолютно різні щодо області дії, сфери застосування, природи та змісту результатів їх застосування, ефективно співіснують в рамках єдиної правової системи Конвенції. Крім цього, вони співіснують також в рамках кожного рішення Суду, який не тільки вирішує питання щодо дотримання державою-відповідачем конвенційних прав, але й закріплює або розвиває певні правила своєї юриспруденції. Таким чином, доповнюючи один одного, обидва типи нормативності юриспруденції Суду однаковим чином сприяють подальшому розвитку правової системи Конвенції та гармонійно покладаються в основу діяльності Суду.

У цьому зв’язку необхідно звернути увагу на те, що застосування техніки тлумачення правового положення є необхідним елементом процедури, що передує прийняттю судового рішення, а отже надає ідеї про форму самої норми. Це в більшій мірі стосується норм правової системи Конвенції, які не тільки мають міжнародний та квазіконституційний характер, але й характеризуються надто загальним характером формулювань, а отже потребують застосування до них техніки, яка б могла надати їм більш зрозумілий та досконалий характер, залишивши одночасно можливість подальшої їх еволюції.

У тій мірі, у якій кожна правова система, в тому числі правова система Конвенції, повинна мати системний та концептуальний характер, передбачення в рамках такої системи інституційного механізму, покликаного забезпечувати її єдність, є передумовою її гармонійного функціонування. Покладення на Суд в рамках правової системи Конвенції завдання тлумачення її норм вимагає визнання з боку держав-учасниць Конвенції юридично зобов’язуючої сили за інтерпретуючими рішеннями Суду, які в своїй сукупності складають його постійну юриспруденцію та підтримують єдність та структурованість самої системи.

Суд ще на самому початку своєї діяльності визнав одним з основних своїх завдань функцію по розробці системи юриспруденції Конвенції та її розвитку. Так, у своєму рішенні по справі Ірландія проти Великобританії від 18січня 1978року, він зазначив, що його завдання полягає не тільки у тому, щоб здійснювати розгляд представлених заяв, але й роз’яснювати, закріплювати та розвивати конвенційні норми, надаючи таким чином державам-учасницям можливість більш чітко зрозуміти характер міжнародно-правових зобов’язань, які вони на себе взяли та повинні дотримуватись.

Таким чином, на підставі визначення Суду можна виділити три напрямки (рис. 2.3.) його діяльності в рамках здійснення вищезазначеного завдання: “роз’яснення” положень Конвенції, що власне полягає у тлумаченні норм у відповідності до їх змісту; “закріплення” норм, що полягає у збереженні традиційного підходу у захисті прав, гарантованих Конвенцією; “розвитку” конвенційних норм, що підкреслює еволюційний характер правової системи Конвенції та полягає у необхідності забезпечення Судом, шляхом взаємодії з національними судовими інституціями, її подальшого вдосконалення. Виявляється, що останній напрямок, про який говорить Суд, непрямим чином містить своєрідну рекомендацію до держав-учасниць Конвенції щодо необхідності імплементації тлумачень положень Конвенції у національну практику, хоча це зобов’язання певним чином випливає також із положень статті 1Конвенції, яка покладає на держави-учасниці обов’язок дотримуватись конвенційних прав, про що зазначалося вище.

Аналіз практики Суду дозволяє говорити про те, що останній у своїй діяльності визнав, хоча й непрямим чином, юридично зобов’язуючий характер своєї юриспруденції для усіх держав-учасниць Конвенції. Таке визнання випливає, в першу чергу, з рішень Суду про виключення заяв зі списку справ. Так, незважаючи на досягнення домовленості між сторонами у справі, Суд може вирішити продовжувати провадження через існування мотиву публічного інтересу, який може полягати у відсутності у практиці Суду юриспруденції з певного питання. Відповідно до цього, Суд може виключити заяву зі списку справ, якщо не буде виявлено жодного мотиву публічного характеру, за умови, що буде встановлено, що Суд в своїй діяльності вже висловлювався з приводу питання подібного характеру (рішення Суду по справі Марленс проти Франції від 24травня 1995року), або вже має у своїй практиці випадки аналізу природи та сутності права, яке підіймається у заяві, що підлягає виключенню зі списку справ (рішення Суду по справі Клерк проти Франції від 26квітня 1990року). Подібним чином, Суд констатує відсутність мотивів публічного інтересу, які б могли завадити виключенню заяви зі списку справ Суду, коли проблема, що розглядається, не торкається важливих питань застосування та тлумачення Конвенції (рішення Суду по справі Чічліан та Екінджіан проти Франції від 29листопада 1989року).

З іншого боку, визнання Судом юридично зобов’язуючого характеру своєї юриспруденції міститься також у деяких рішеннях Суду, які констатують порушення державою-відповідачем прав, гарантованих Конвенцією. Так, у рішенні по справі Валлє проти Франції від 26квітня 1994року, у якому було констатовано порушення права, гарантованого статтею 6 § 1Конвенції, Суд зазначив, що навіть припустивши, що дана справа має складний характер, свідчення, які в принципі дозволяють вирішувати питання стосовно відповідальності держави, були відомі достатньо давно. Слід зазначити, що в одному з подальших своїх рішень по майже ідентичній справі Суд визнав наявність підстав для виключення заяви зі списку справ через відсутність мотивів публічного інтересу, оскільки у рішенні по справі Валлє проти Франції було вже зафіксовано юриспруденцію з приводу питання, яке розглядається (рішення Суду по справі Демаї проти Франції від 28жовтня 1994року).

Як бачимо, хоча Суд приймає рішення по заяві виходячи з конкретних фактів справи, формулювання рішень у значній частині мають часто узагальнюючий характер. Загальність формулювань підкреслюється також специфікою стилю мови, який використовується суддями при аргументації своїх рішень та який властивий, з одного боку, науковцю та, з іншого – законодавцю. З метою збереження структури своєї юриспруденції Суд частіше за все у тексті свого рішення чітко розрізняє стадії визначення загального правила юриспруденції та його застосування у конкретному випадку. В одному з найбільш показових своїх рішень по справі Модінос проти Кіпру від 22квітня 1993року, Суд надав юриспруденції, закріпленій у цьому рішенні, юридично обов’язкового характеру для третіх держав по справі. Після констатації факту наявності у діючому на Кіпрі кримінальному кодексі положення про заборону гомосексуальних стосунків, Суд зробив висновок, що незважаючи на існування його рішення по справі Даджен проти Великобританії від 22жовтня 1981року, Верховний суд Кіпру не визнав у справі Коста проти Республіки факту невідповідності зазначених положень кримінального кодексу ні нормам Конвенції, ні нормам конституції. Таким чином, за логікою Суду, Верховний суд Кіпру повинен був констатувати невідповідність положень внутрішнього права нормам Конвенції, відповідно до рішення, у якому Суд у ідентичній ситуації визнав порушення конвенційних прав іншою державою-учасницею Конвенції.

Слід зазначити, що визнання нормативного та іноді юридично обов’язкового характеру юриспруденції Суду міститься також в особливих думках суддів по окремим справам. Так, у своїй особливій думці стосовно рішення по справі Фішер проти Австрії від 26квітня 1995року, суддя Мартенс після нагадування того, що у рішенні по справі Бентем проти Голландії від 23жовтня 1985року Суд зобов’язав уряд реорганізувати національну адміністративну систему, подібно до того, як це було зроблено в цілому ряді рішень по справам проти Швеції, зазначив, що інші держави в ситуаціях, аналогічних випадку, що розглядається, не повинні ухилятись від дотримання висновків Суду стосовно застосування статті 6Конвенції щодо адміністративних процедур.

Подібний прояв ergo omnes ефекту по аналогії рішень Суду щодо схожих ситуацій, навіть тих, які ще не є предметом розгляду Суду, є своєрідним попередженням тим державам, у яких зберігається відповідна практика, про можливість застосування до них подібних санкцій у разі якщо таку практику не буде змінено та відповідне питання про несумісність такої практики положенням Конвенції буде поставлено у Суді.

У відповідності до класичного підходу доктринального аналізу, питання нормативності юриспруденції Суду повинно розглядатись згідно принципу дихотомії, який вимагає визнання або наявності юридичної обов’язковості юриспруденції Суду, або відсутності будь-якого ефекту [40, с. 48]. В той же час, слід зазначити, що практика не приймає жодного з цих радикальних вирішень. Таким чином, питання нормативності юриспруденції Суду повинно, на наш погляд, розглядатись у зовсім новому вимірі, який не визнає класичний принцип дихотомії та відповідає розглянутому раніше принципу юридичного плюралізму, що визначає характер взаємовідносин між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць. Згаданий класичний принцип аналізу не може застосовуватись ще й через те, що змішує поняття “юридичний” та “обов’язковий” [189, с. 564], встановлення різниці між якими є суттєвим в контексті розгляду питання нормативності юриспруденції Суду.

Так, у тій мірі, у якій Суд здійснює тлумачення положень Конвенції, а отже роз’яснює, доповнює та, при необхідності, надає нове значення її нормам, результати такого тлумачення, безумовно, впливають на саму правову систему, а отже розвивають її норми або підтверджують їх розуміння. Відповідно до цього, будь-яке тлумачення Суду, у тій мірі, у якій воно здійснюється в рамках інституціолізованої правової системи, має юридичну цінність. В той же час, поняття “обов’язковості” означає виникнення ієрархічного зв’язку між автором певного правила та його адресатом. Таким чином, не вдаючись до дискусії про визначення поняття “права”, слід лише зазначити, що, на нашу думку, “обов’язковість”, в даному випадку, є можливою, але не імперативною властивістю юридичного правила. В цьому контексті, юридичні правила, які створює Суд як автентичний інтерпретатор норм правової системи Конвенції, не є імперативно обов’язковими, оскільки реалізуються у відповідності до принципу юридичного плюралізму, що не передбачає, як правило, існування ієрархічної залежності між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць. Відповідно до цього, у тій мірі, у якій взаємовідносини між Судом та національними судовими інстанціями не створили, принаймні на сьогодні, своєрідного кодексу постійних та чітких правил, юриспруденція Суду не є у цьому розумінні обов’язковою.

З вищевикладеного випливає, що формально недотримання державою-учасницею Конвенції юриспруденції Суду щодо третіх держав не тягне за собою жодної форми відповідальності. В той же час, певні форми непрямого вжиття до такої держави санкцій є можливими. Так, держава може бути піддана санкціям за неналежне дотримання національними судовими інстанціями принципів юриспруденції Суду шляхом винесення рішення про наявність порушення конвенційних прав у конкретній справі. У такому випадку, здійснення національною судовою інституцією тлумачення положень Конвенції не у відповідності до юриспруденції Суду тягне за собою міжнародну відповідальність держави. Подібна санкція характеризується трьома особливостями. По-перше, вона є непрямою, оскільки не передбачена у тексті Конвенції. По-друге, вона не має автономного характеру, оскільки може бути застосована лише при виявленні Судом порушення певного конвенційного права. Нарешті, по-третє, вживання такої санкції носить тривалий у часі характер, оскільки її застосування стає можливим лише за умови, що відповідне питання виноситься на розгляд Суду [58].

Інша можливість застосування до держави непрямої санкції полягає у оприлюдненні Генеральним Секретарем Ради Європи доповіді, підготовленої у відповідності до статті 52Конвенції, яка, наприклад, може містити перелік вжитих державами-учасницями Конвенції заходів з метою приведення внутрішнього правопорядку у відповідність до юриспруденції Суду (у чому проявляється принцип гармонізації). Слід однак зазначити, що ця можливість залишається у більшій мірі суто теоретичною, враховуючи дуже незначну практику Ради Європи у цьому питанні.

Проте, відсутність можливості застосування щодо держави непрямих санкцій не позбавляє юриспруденцію Суду свого авторитету. І дійсно, постійно існуючий ризик того, що у той чи інший момент окремі аспекти внутрішнього права чи національної судової практики, які не відповідають юриспруденції Суду, можуть стати предметом його розгляду, є своєрідним застереженням державам та підштовхує їх до вжиття відповідних превентивних заходів “багаторівневого балансування” з метою уникнення можливого настання для них міжнародної відповідальності. Публічний та доступний характер рішень Суду, зокрема, рішень про порушення конвенційних прав, які самі по собі носять аргументований характер, дозволяє потенційним заявникам оперативно та ефективно знайомитись з ними та, при необхідності, застосовувати їх по аналогії у ідентичних ситуаціях, які виникають в рамках національної правової системи.

Таким чином, навіть при формальній відсутності обов’язкового характеру юридичних правил юриспруденції Суду для третіх держав, останні, як правило, розуміють правову доцільність узгодження своєї судової практики чи внутрішнього законодавства з вищим ієрархічним рівнем міжнародного контрольного механізму – юриспруденцією Суду, враховуючи ризик опинитись врешті решт в ролі порушника конвенційних норм. Означену цілеспрямованість багаторівневого балансуючого механізму пріоритетного розвитку на паритетних засадах необхідно враховувати й Україні, особливо в процесі розвитку та набуття досвіду у правозастосовній практиці судами адміністративної юстиції.

У цьому сенсі, першочергове питання, яке вирішується Судом при розгляді будь-якої індивідуальної заяви, є встановлення її сумісності з положеннями Конвенції. Інакше кажучи, Суд в спочатку повинен встановити, чи відноситься дана індивідуальна заява до сфери його компетенції. Таким чином, вирішення питання про сумісність індивідуальної заяви пов’язано з необхідністю аналізу окремих аспектів компетенції Суду ratione materiae, ratione personae, ratione temporis та ratione loci.

Аналіз питання прийнятності індивідуальної заяви здійснюється Судом шляхом встановлення: чи використані заявником усі внутрішні засоби правового захисту; чи дотримано правило “шести місяців”; чи не є представлена заява анонімною чи такою, що вже була розглянута у Суді або у іншій міжнародній інстанції; чи мотивована представлена заява та чи не подана вона зі зловживанням права на представлення індивідуальної заяви.

  • Область дії ratione materiae нормативності юриспруденції Суду. Не викликає сумніву те, що юриспруденція Суду не обмежується суто абстрактними формулюваннями, але кожного разу відображає свої основні правила в контексті специфіки фактів окремої справи, предмету заяви та особливостей національної правової системи. Використовуючи існуючу юриспруденцію при розгляді кожної нової справи, Суд, безумовно, не тільки проводить аналогію між сутністю проблеми, що постає, але й при необхідності порівнює деякі фактичні обставини. В той же час, з метою збереження структурованого та систематичного характеру своєї юриспруденції, Суд частіше за все намагається уникнути проведення прямої аналогії між фактами нової справи та обставинами попередніх і тлумачить конвенційні положення в максимально допустимій абстрактній формі, враховуючи однак специфіку справи, у відповідності до загальних принципів юриспруденції. Саме таким чином Суд досягає універсального характеру своїх рішень, які покладаються ним в основу подальшої роботи.

  • Область дії ratione personae нормативності юриспруденції Суду. Як вже зазначалось, навіть при формальній відсутності обов’язковості юриспруденції Суду, фактично її нормативність носить характер ergo omnes. Це означає, що така нормативність стосується усіх держав-учасниць Конвенції, враховуючи обов’язковість юрисдикції Суду та зобов’язання держав дотримуватись прав, гарантованих Конвенцією. У тій мірі, у якій учасником Конвенції є держава, а не окремі її органи, нормативність юриспруденції Суду стосується не тільки національних судових інстанцій, але й органів законодавчої та виконавчої влади. Врешті решт, нормативність юриспруденції Суду носить обмежений характер стосовно третіх держав, в той час як стосовно держави-відповідача по справі ця юриспруденція, якій надається форма відповідного рішення по суті цієї справи, має посилений характер, недотримання якої тягне за собою державну відповідальність у вигляді відповідних санкцій.

  • Область дії ratione temporis нормативності юриспруденції Суду. Не викликає сумніву й те, що для кожної держави Конвенція набуває обов’язкового нормативного характеру з моменту набрання нею чинності для цієї держави. Відповідно, держава-учасниця не може бути визнана порушником конвенційних положень, що стосуються фактів, які мали місце до дати набрання чинності Конвенції для відповідної держави. В той же час, формальна необов’язковість юридичних правил юриспруденції Суду, не потребує їх спеціального визнання з боку держав-учасниць Конвенції, оскільки ратифікуючи Конвенцію, кожна держава не тільки бере на себе зобов’язання дотримуватись закріплених прав, але й визнає обов’язкову юрисдикцію Суду у питанні тлумачення положень Конвенції. Крім цього, як вже зазначалось, фактичне визнання державою, яка не є стороною у справі, нормативності юриспруденції Суду означає не визнання наслідків рішення Суду по конкретній справі, але визнання принципів юриспруденції, на підставі яких це рішення прийнято. Таким чином, у контексті визначення сфери дії ratione temporis юриспруденції Суду для відповідної держави, не має значення те, чи був той чи інший принцип вперше закріплений Судом до або після дати набрання чинності Конвенції для цієї держави, оскільки кожний принцип юриспруденції в той чи іншій мірі знаходить своє закріплення та розвиток у нових рішеннях [68].

2.3. Вплив рішень Європейського Суду з прав людини на національний правопорядок та правозастосовну практику адміністративних судів: виконання рішень Суду

Реалізація принципу верховенства права є неможливою без забезпеченої можливості доступу особи до незалежного, неупередженого суду, провадження в якому відповідає вимогам справедливого судового розгляду. Особливе значення це має для відносин у сфері адміністративного права: рішення чи дії, що є наслідком реалізації владних повноважень завжди мають безпосередній вплив на права і свободи, що захищаються Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Визнаючи особливу природу адміністративних актів держави-члени Ради Європи повинні забезпечити відповідність судових органів та процедур контролю за такими актами вимогам Конвенції, гарантувати їх ефективність [200].

Залишаючи за державами-членами право самостійно визначати межі та процедуру контролю за адміністративними актами, Рада Європи прагне виробити певні загальні стандарти адміністративного процесу з метою забезпечення захисту прав людини у відносинах з адміністративною владою. Закріплені у Конвенції загальні стандарти судового процесу конкретизуються у резолюціях та рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи щодо вдосконалення законодавства держав-членів у сфері судового адміністративного процесу.

7-8жовтня 2002року Радою Європи було проведено Першу Конференцію Голів Вищих Адміністративних судів Європи „Можливість та сфера судового контролю над адміністративними рішеннями”, результатом якої стало прийняття висновків, у яких була продемонстрована підтримка розпочатій діяльності Проектної групи з адміністративного права. Комітет міністрів Ради Європи за пропозицією Європейського Комітету зі співробітництва в сфері права доручив цій групі виробити загальноприйнятний інструмент судового контролю за актами адміністративної влади [175].

На конференції було наголошено (а згодом відображено у документах Проектної групи з адміністративного права), що на рівні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод загальні стандарти судового адміністративного процесу закріплені в статтях 6та 13. Однак, оскільки з початку (це випливає із буквального тлумачення положень Конвенції) не передбачалося поширення статті 6на розгляд адміністративних справ, застосування її щодо адміністративного судочинства підлягає обґрунтуванню.

Відповідно до пункту 1статті 6Конвенції “кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення”. Право на справедливий судовий процес вважається одним із найважливіших прав, гарантованих Конвенцією. Воно містить право на доступ до суду, рівність сторін у процесі, публічність судового розгляду та оголошення рішення чи вироку суду, обов’язковість виконання судового рішення, яке вступило у законну силу, та інше [35]. Таким чином, відповідно до тексту Конвенції реалізація прав, закріплених в пункті 1статті 6, гарантується особі лише при визначенні судом її прав та обов’язків цивільного характеру або при висуненні проти неї кримінального обвинувачення. Отже, застосування статті 6до того чи іншого виду провадження залежить від того, чи належить предмет провадження, в значенні цієї статті, до “прав та обов'язків цивільного характеру” або до „кримінального обвинувачення”.

Із розвитком прецедентної практики Суду, в процесі застосування автономного та еволюційного способів тлумачення норм Конвенції, усе більше спорів між особою та державою (навіть якщо вони відповідно до внутрішнього законодавства належали до сфери публічного права) розглядались як такі, що стосуються “прав та обов'язків цивільного характеру”. Разом із тим, визнання спорів між фізичними та юридичними особами, з одного боку, і органами державної влади – з іншого, такими, що підпадають під сферу дії пункту 1статті 6Конвенції, визначає лише можливість звернення особи після вичерпання всіх національних засобів правового захисту до Європейського Суду з прав людини. Проте основні принципи судового процесу, закріпленні в частині 1статті 6мають бути враховані національним законодавством та судовою практикою (із особливостями, що притаманні адміністративному процесу), оскільки забезпечують захист прав особи в судовому процесі й впливають на його ефективність.

Такого ж висновку дійшли учасники зазначеної Конференції. У висновках за її результатами було зазначено, що, не дивлячись на організаційні відмінності у різних державах, адміністративний процес має відповідати загальним стандартам, закріпленим у правових системах держав-членів, або процесуальним гарантіям, які прямо закріплюються у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема в статтях 6та 13 [175]. Дані висновки відіграли дуже значну роль в процесі розширення меж застосування Конвенції на адміністративне судочинство та розуміння її змісту національними правозастосовними органами, зокрема в Україні.

Відповідно до статті 13Конвенції, “кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження”. Отже, орган, про який мова йде у цій статті не обов’язково є судом, проте важливо, щоб він міг забезпечити ефективний засіб правового захисту. У тих випадках, коли зазначені функції захисту порушеного права здійснюються судовими органами, застосовуються більш жорсткі вимоги пункту 1статті 6Конвенції, яка поглинає собою статтю 13. Однак таке поглинання відбувається не в усіх справах. В окремих випадках стаття 13надає додаткові гарантії, які випливають із вимоги ефективності засобу правового захисту. Зокрема, йдеться про можливість призупинення виконання оскаржуваного рішення чи дій адміністративного органу, якщо вони можуть призвести до невиправної шкоди, та покладення обов’язку на відповідний орган відшкодувати шкоду (у певних випадках), завдану порушенням прав, визначених Конвенцією [54].

У свою чергу, з аналізу пункту 1статті 6Конвенції та окремих рішень Європейського Суду з прав людини випливає, що система права на справедливий судовий процес (в тому числі в межах адміністративного судочинства) складається із таких елементів, як: право на справедливий судовий розгляд, право на відкритий судовий розгляд та публічне проголошення рішення, дотримання критерію „розумного” строку, незалежність та неупередженість суду, створеного на підставі закону. Однак систему цих елементів не можна, на нашу думку, вважати повною без урахування таких важливих факторів як можливість доступу до суду кожної особи у випадку виникнення спору з адміністративних правовідносин та ефективність судового контролю за актами та діями (чи бездіяльністю) адміністрації.

Таким чином, з урахуванням положень статей 6та 13Конвенції система стандартів адміністративного процесу може бути представлена наступним чином:

  1. Право на суд (як його прояв – право на доступ до суду);

  2. Право на справедливий судовий процес, що передбачає такі організаційні та процесуальні гарантії:

  3. розгляд справи судом, створеним на підставі закону,

  4. незалежність та неупередженість суду,

  5. публічний розгляд справи та проголошення рішення суду,

  6. справедливий судовий розгляд,

  7. розгляд справи впродовж розумного строку;

  8. Ефективність судового контролю за актами та діями (чи бездіяльністю) органів публічної влади та дієвість судового рішення [198].

Із вищезазначеного логічно випливає, що одним з аспектів права на судовий розгляд, яке базується на принципі верховенства права, є принцип правової певності (legal certainty), який, зокрема, передбачає, що „якщо судом остаточно вирішено спір, це рішення не може піддаватись сумніву” (Рішення у справі Brumărescu v. Romania [GC], від 28жовтня 1999року, § 61). Також, відповідно до пункту 1розділу ІІ Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи (2003)16щодо виконання адміністративних та судових рішень в сфері адміністративного права, у випадку невиконання адміністративним органом судового рішення в національному законодавстві має бути передбачено можливість примусового виконання, у тому числі, шляхом судового наказу або накладення штрафу, тобто має бути передбачено відповідальність адміністративних органів у випадку невиконання чи неналежного виконання судового рішення, а також відповідальність окремих посадових осіб цих органів. Відповідно до пункту 2розділу ІІ зазначеної Рекомендації, у випадку, якщо згідно із рішенням суду адміністративний орган зобов’язаний сплатити певну грошову суму, він повинен зробити це протягом розумного строку. У випадку невиконання рішення суду розмір відсотку, який має сплатити адміністративний орган, не може бути меншим, ніж для приватних осіб у такому випадку [197].

Цікавою в аспекті зазначеного права є справа Hornsby v. Greece (Рішення від 19березня 1997року), у якій заявники стверджували, що відмова адміністративних органів підкоритися рішенням Державної Ради (вищий орган адміністративної юстиції Греції) порушила їх право на ефективний судовий захист своїх цивільних прав. У своєму рішенні (§ 40) Європейський Суд із прав людини наголосив, що згідно усталеної практики пункт 1статті 6Конвенції гарантує кожному розгляд судом спорів щодо його цивільних прав і обов’язків; таким чином реалізується право на суд, важливим аспектом якого є доступ до суду, тобто право звернення до суду. Однак, як зазначив Суд, “це право було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове рішення залишалось недіючим на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, що стаття 6, детально визначивши процесуальні гарантії прав сторін, залишила без захисту реалізацію судових рішень. Якщо вважати, що стаття 6говорить тільки про доступ до правосуддя та судовий процес, це призвело б до ситуацій, що є несумісними із принципом верховенства права. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, повинно таким чином розглядатись як невід’ємна частина „суду” в сенсі статті 6”.

У § 41вказаного рішення Європейський Суд зазначив, що вищезгадані принципи є навіть ще більш важливими у контексті провадження у справі з адміністративного спору, результати якого мають вирішальне значення для визначення цивільних прав. Подавши заяву до вищого адміністративного суду, особа прагне домогтися не тільки визнання недійсним оскаржуваного акта, але, перш за все, ліквідувати його наслідки. Дієвий захист особи та відновлення законності включає і обов’язок органу управління діяти відповідно до рішення суду. У зв’язку із цим Суд зауважив, що державна адміністрація є елементом правової держави, і її інтереси є ідентичними цілям належного здійснення правосуддя. Якщо державні органи відмовляються виконувати або затримують виконання судових рішень, гарантії статті 6втрачають сенс. В цьому контексті необхідно наголосити, що більшість справ поданих до Європейського Суду проти України стосуються якраз невиконання остаточних рішень судів, що й становить актуальність дослідження даної проблематики.

На думку судді ЄСПЛ Моренілла, справа Hornsby v. Greece відкриває нову, більш динамічну стадію у розвитку судової практики застосування поняття „право на звернення до суду” в сфері адміністративного судочинства, яке має глибоке історичне коріння в правових системах багатьох європейських держав, що знаходились під впливом французького адміністративного права, надає відповідного статусу рішенням адміністративних судів, організованих відповідно до французької моделі адміністративної юстиції. „У цьому рішенні, – зазначив суддя Моренілла, – я бачу крок у напрямку гармонізації гарантій адміністративного і цивільного процесів, що сприяє забезпеченню більш ефективного захисту прав особи, коли вона має справу з органами адміністративної влади” (пункт 15окремої думки судді Моренілла, що збігається з думкою більшості).

Таким чином, аналіз положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, рішень Європейського Суду із прав людини, резолюцій та рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи та поглядів провідних європейських науковців та практиків, що досліджений вище, дозволяє визначити та систематизувати найважливіші стандарти судового адміністративного процесу. На їх підставі можна також дійти висновку, що запровадження системи адміністративних судів ще не є достатнім для належного захисту прав людини у відносинах з органами публічної влади. Важливо і необхідно забезпечити незалежність, неупередженість та належний рівень компетентності суддів; вільний доступ до суду кожної особи; розгляд справи у розумні строки в ході судового процесу, який відповідає вимогам справедливого процесу; повагу до рішень суду із боку виконавчої влади, що має сприяти ефективності та дієвості таких рішень, що є також вкрай необхідним для України.

У кожній державі (в залежності від моделі організації адміністративної юстиції) зазначені принципи реалізуються різними способами і у різних обсягах. Для більш детального вивчення європейських стандартів судового адміністративного процесу необхідно звертатися до їх проявів у законодавстві, доктрині та судовій практиці окремих європейських держав. Таке дослідження є корисним не лише під кутом зору впливу загальноєвропейських стандартів на національне законодавство (це стосується, насамперед, держав, де адміністративна юстиція сформувалась відносно недавно), а й у світлі впливу досвіду окремих країн на вироблення таких стандартів та їх еволюцію. Більше того, беручи до уваги, що стандарти Конвенції є мінімальним рівнем забезпечення прав особи у судовому процесі, а також наявність особливостей їх застосування при розгляді адміністративних справ, для України важливим є врахування кращих здобутків європейських держав у галузі судового захисту прав особи у відносинах з органами публічної влади та більш високих стандартів, втілених у законодавстві окремих європейських держав.

Варто зазначити, що в Україні позитивний досвід іноземних держав досліджувався у процесі нормотворення та втілився у Кодексі адміністративного судочинства, котрий набув чинності 1вересня 2005року. Однак, оскільки інститут адміністративної юстиції як окремого виду судового процесу є новим для української правової системи, такий досвід є вартим запозичення і у процесі правозастосування, забезпечення реалізації закріплених на законодавчому рівні правових принципів та прав особи.

Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Україна визнала положення цього міжнародного договору частиною національного законодавства і, разом з цим, взяла на себе зобов’язання виконувати рішення Європейського Суду з прав людини у кожній справі, стороною якої вона є. Зараз питання виконання рішень ЄСПЛ (через яке й простежується його вплив на національний правопорядок) набуває великої актуальності, оскільки щодо України тільки за 2006рік винесено 172рішення, де констатовано порушення положень Конвенції [127; 143].

У зв’язку із важливістю питання виконання судових рішень для даного дослідження, необхідно більш детально звернути увагу на виконання рішень Європейського Суду, що передбачене у статті 46Конвенції. Це положення створює специфічні правові зобов’язання для держави-відповідача. Першим основним обов’язком є виплата сум, визначених Судом як справедливе відшкодування заявникові. Відповідно до статті 41Конвенції ЄСПЛ може зобов’язати державу відшкодувати заявнику матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. Виплата цих сум є обов’язком, чітко визначеним у рішенні Суду.

Виплата повинна бути здійснена у кожній справі протягом трьох місяців з дня набуття цим рішенням статусу остаточного. При цьому рішення набуває такого статусу через три місяці з дня винесення Європейським Судом з прав людини, якщо сторони не звернулися з клопотанням про перегляд рішення Великою палатою Суду відповідно до ст. 43Конвенції, або в день відхилення такого клопотання палатою з п’яти суддів чи, якщо клопотання було задоволене, – в день винесення рішення щодо суті Великою палатою (але в такому разі мова йде про набуття чинності вже рішенням Великої палати). Сторони також можуть повідомити Суд про відсутність наміру клопотати про перегляд рішення Великою палатою, тоді рішення набуде чинності в день надходження останнього повідомлення про відмову.

У випадку невиплати коштів за рішенням Суду протягом трьох місяців з дня набуття ним статусу остаточного, на суму, вказану в рішенні, нараховується пеня. З 2002р. Європейський Суд з прав людини визначає суми справедливої сатисфакції в Євро і встановлює пеню, розмір якої прив’язується до річної облікової ставки Європейського Центрального Банку плюс три відсоткових пункти.

В Україні відповідно до ст. 3Закону України “Про виконавче провадження” [121] та ст. ст. 2та 7Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” [122] рішення Європейського Суду з прав людини виконуються Державної виконавчою службою України.

Характер рішень Європейського Суду і той факт, що обов’язок держави виконати рішення Суду не ставиться в залежність від волі особи, на користь якої винесено рішення, обумовлюють специфіку виконання таких рішень. ЄСПЛ, на відміну від національних судів, не видає виконавчих листів, і особа не зобов’язана ні самостійно пред’являти рішення до виконання, ні будь-яким іншим чином стимулювати таке виконання. Держава повинна сама виконати рішення Суду на користь особи (звільнити її від такого обов’язку може лише письмова відмова особи отримати присуджену суму). Як правило, відмова від виконання буває частковою: у випадку невчасної виплати основної суми особа отримує право на пеню, але якщо затримка становила лише кілька днів і сума пені незначна, особа може відмовитися від нарахування пені.

Однак виплата справедливого відшкодування – не єдиний обов’язок, що випливає з рішення. Так, на виконання рішення Суду, де встановлено порушення Конвенції, держава-відповідач, залежно від обставин справи, зобов’язана вжити певні заходи “багаторівневого балансування”: по-перше, заходи індивідуального характеру на користь заявника, щоб припинити незаконну ситуацію і відшкодувати її наслідки, по-друге, заходи загального характеру, щоб запобігти подальшим порушенням подібного типу.

На відміну від відшкодування матеріальної шкоди у відповідності до принципу регулюючого впливу Європейський Суд не вказує державі, які спеціальні заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника та щодо запобігання подальшим порушенням, оскільки згідно з Конвенцією держави мають право самостійно обирати балансуючі заходи індивідуального та загального характеру. Однак, впровадження відповідних заходів проходить під контролем Комітету міністрів Ради Європи, який перевіряє, чи є обрані заходи ефективними та чи відповідають вони висновкам, викладеним у рішенні Європейського Суду.

Необхідність застосувати заходи індивідуального характеру на національному рівні додатково до відшкодування матеріальної і моральної шкоди розглядається Комітетом міністрів у випадку, коли визнане за державою порушення продовжує мати негативні для заявника наслідки і їх не можна відшкодувати шляхом виплати грошової компенсації. Наприклад, перегляд справи на національному рівні може бути важливим засобом усунення порушення Конвенції у випадках, коли Європейським Судом зафіксовані порушення процесуальних гарантій національними судами. Такий перегляд може також виправити рішення національного суду, яке за своєю суттю суперечить Конвенції. Однак, не можна сказати, що перегляд рішень національних судів внаслідок визнання порушення процесуальних гарантій Конвенції Європейським Судом з прав людини широко застосовується на практиці. Багатьом європейським державам довелось вирішувати проблеми, пов’язані з тим, що перегляд рішень національних судів не був передбачений їх правом. У зв’язку з цим, Комітет Міністрів прийняв Рекомендації про перегляд рішень національних судів новим провадженням на підставі рішення Європейського Суду з прав людини [177; 195; 199].

В Україні існує незначний досвід перегляду справ в результаті постановлення Європейським Судом з прав людини рішення про порушення процесуальних прав однієї зі сторін у процесі, зокрема, права на справедливий суд, гарантованого ст. 6Конвенції. Такий перегляд за винятковими обставинами можливий відповідно до положень: ст. 237КАС України, ст. 354Цивільного процесуального кодексу України та ст. 111-15Господарського процесуального кодексу України. Перші дві передбачають перегляд судових рішень в адміністративних та цивільних справах за винятковими обставинами, якщо у зв’язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов’язань, а третя – перегляд Верховним Судом України в касаційному порядку постанов чи ухвал Вищого господарського суду України на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

З метою запобігання новим порушенням Конвенції, що мають подібну природу до тих, які констатовані у рішенні Європейського Суду, держава зобов’язується усунути проблеми у внутрішньому правопорядку. Заходи, які вживаються у цьому напрямку, умовно можна назвати заходами загального характеру, на відміну від заходів індивідуального характеру, що вживаються для виправлення неправомірної ситуації щодо самого заявника. Визначити та впровадити заходи загального характеру не завжди просто. Часом з обставин справи очевидно, що порушення є результатом недоліків конкретних законів або відсутності відповідних законодавчих норм. У таких випадках, держава на виконання рішення Європейського Суду, повинна внести зміни до існуючих нормативно-правових актів або прийняти відповідні закони.

Однак, у багатьох випадках, проблема, яка призвела до порушення, полягає не в очевидній суперечності між національним законодавством та положеннями Конвенції, а швидше у правозастосовній практиці, проблемам якої й присвячено дане дослідження. У такому випадку, доцільною є зміна цієї практики з урахуванням позиції Європейського Суду з того чи іншого питання, яка викладена у його прецедентній практиці. У цій ситуації саме національні суди відіграють провідну роль у запобіганні подальшим порушенням Конвенції. Рішення Європейського Суду з прав людини у більшості європейських держав є актами прямої дії, тому вони доводяться до відома судів та відповідних органів, дії яких призвели до порушення, а також проводяться внутрішні розслідування причин таких порушень, і такі заходи є достатніми для запобігання подальшим порушенням подібного характеру. Також рішення Суду публікуються в офіційних вісниках – це необхідна умова при виконанні кожного такого рішення, в якому констатовано порушення державою-відповідачем положень Конвенції [196].

Той факт, що національні правові системи майже всіх європейських держав визнали пряму дію рішень Європейського Суду з прав людини, є унікальним явищем, яке не має аналогів у сучасному міжнародному праві.

Доволі часто в інших державах Європи не законодавці (проведення законопроекту через парламент вимагає часу), а найвищі судові органи: Верховні чи Конституційні суди, відіграють основну роль в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини у конкретній ситуації, яка згодом стала предметом рішення Європейського Суду. При цьому, досвід цих країн є цікавим і вартим уваги, особливо з огляду на становлення адміністративної юстиції в Україні.

  • Практика Словаччини. Європейський Суд у справі “Кадубек проти Словаччини” встановив порушення статті 6, оскільки Кодекс про адміністративні правопорушення Словаччини не передбачав права оскарження адміністративних покарань, де штраф становить менше 2тис. крон. Конституційний Суд Словаччини у вересні 1998р. прийняв рішення, яким надав прямої дії рішенню Європейського Суду у цій справі і проголосив відповідні положення Кодексу про адміністративні порушення такими, що суперечать статті 6Конвенції та Конституції Словаччини. Відповідно до Конституції Словаччини (ст. 132) через шість місяців після публікації рішення Конституційного Суду відповідні положення Кодексу втратили чинність, в результаті чого зараз рішення про адміністративні порушення підлягають оскарженню незалежно від суми штрафу [19].

  • Практика Іспанії. У справі “Кастелс проти Іспанії” (1992) Європейський Суд визнав порушення статті 10Конвенції, яка гарантує свободу виявлення поглядів та доступу до інформації. За рішенням Конституційного Суду Іспанії “прецедентна практика Європейського Суду є критерієм тлумачення конституційних норм, які захищають основні права осіб”. У своєму рішенні Конституційний Суд постановив, що прецеденти Європейського Суду мають пряму дію у правовій системі Іспанії. У світлі цих подій Верховний Суд Іспанії зараз допускає так зване exceptio veritatis (відвід шляхом посилання на дійсні обставини – лат.) [19].

Підсумовуючи заходи загального характеру, які вживаються на виконання рішень Європейського Суду, можна визначити основні з них. Затратним проте активним є внесення змін у законодавство чи, навіть, проведення глобальних правових реформ, оскільки це вимагає значних ресурсів і часу. З іншого боку, найменш затратним із заходів проте пасивним є публікація рішень Європейського Суду в офіційних вісниках для інформування громадськості та доведення їх до уваги судів і контроль за їхнім правозастосуванням. У результаті, це сприяє кращому застосуванню положень Конвенції в державі, а суди мають запобігати подальшим аналогічним порушенням на стадії використання національних засобів правового захисту прав осіб [57]. Крім того, вони можуть відповідним чином коригувати і свою роботу. Так, недотримання розумного строку судового провадження є порушенням ст. 6 § 1Конвенції. При визнанні за державою порушення такого характеру рішення Європейського Суду надсилається всім внутрішнім судам до відома. Однак, слід зауважити, що тривалість провадження може залежати і від об’єктивних факторів, таких як брак суддів. У такому випадку вирішення проблеми залежить від державних органів, які повинні збільшити кількість суддів в судах з метою зменшення навантаження на них.

Крім того, окремими особливостями характеризується виконання рішень Європейського Суду, в яких визнається порушення статті 3Конвенції (заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання). Звичайно, немає жодної держави у Європі, де тортури чи нелюдське поводження були б дозволені законодавством, і все ж стаття 3чи не найчастіше фігурує у рішеннях Європейського Суду у порівнянні з іншими статтями. Очевидно, що проблема полягає не у законодавстві, а в рівні загальної правової культури відповідних органів. Для усунення небезпеки визнання порушень за цією статтею держави проводять комплексні навчання працівників правоохоронних органів, пенітенціарних установ, де їм роз’яснюються стандарти Конвенції у цій сфері, що до певної міри знижує рівень порушень статті 3Конвенції в державі.

У завершення, необхідно також з’ясувати, яким чином контролюється виконання рішення Європейського Суду та які заходи можуть застосовуватися до держави, що відмовляється виконувати покладені на неї Судом зобов’язання? Звичайно, засоби впливу на державу є лише політичними. Проте на сьогодні за майже шістдесят років діяльності Європейського Суду з прав людини зафіксовано лише поодинокі приклади тривалого невиконання його рішень. Політичні наслідки для держав, аж до виключення з членів Ради Європи, є непривабливими для європейських країн, а тому рішення, як правило, виконуються вчасно.

Отже, держави, звичайно, виконують свої зобов’язання, що випливають з рішень Європейського Суду у справах, стороною в яких вони є. Виконання рішення в частині виплати відшкодування матеріальної, моральної шкоди та судових витрат, як зазначалося вище, не повинне перевищувати трьох місяців. Вжиття ж заходів індивідуального та загального характеру може тривати від кількох місяців до кількох років, залежно від складності заходів застосовуваних на виконання рішення Суду. Контроль за виконанням рішень покладений на Комітет міністрів Ради Європи, який у випадку вжиття всіх належних заходів приймає резолюцію про виконання державою рішення ЄСПЛ. Якщо ж держава не виконує належно взяті на себе зобов’язання, Комітет міністрів повертається до розгляду питання про виконання державою рішення Суду до того часу, поки всі зобов’язання не будуть виконані.

Таким чином, маючи в своєму розпорядженні засоби виключно політичного впливу на державу, органи Конвенції створили ефективний механізм контролю за дотриманням гарантій Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Виконання рішень Європейського Суду не обмежується виплатою лише грошових компенсацій, а часто створює необхідність проведення більш масштабних заходів.

Зараз Україна набуває досвіду виконання рішень, винесених щодо неї. Щойно розроблені проте невідпрацьовані на практиці процедури виконання, крім положення про те, що виконанням рішень Європейського Суду з прав людини займається Державна виконавча служба України, не створюють ефективних умов усунення порушень прав людини. Однак, якщо Державна виконавча служба може провести стягнення за рішенням Суду, то вжиття заходів індивідуального та загального характеру за рішенням вимагає спільної роботи багатьох органів держави і на сьогодні ще чітко не відпрацьовано (як на стадії координації цієї діяльності так і при вжитті відповідних заходів). Незважаючи на це, виконання рішень ЄСПЛ є обов’язковим і у кожному випадку повинне проводитися у якомога коротші строки.

Висновки по 2розділу

На підставі аналізу основних контрольних механізмів сучасної міжнародної системи гарантій дотримання прав та свобод людини і громадянина, встановлено, що найбільш ефективною системою є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Роль гаранта у ній відіграє її контрольний юрисдикційний орган – Європейський Суд з прав людини, який не тільки розглядає заяви про порушення конвенційних норм, але й наділений ексклюзивним правом по здійсненню автентичного тлумачення положень Конвенції та вирішенню питання про відповідність її нормам національної правозастосовної практики держав-учасниць.

Встановлено, що моделлю, на якій ґрунтується сукупність взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць, є концепція “юридичного плюралізму”, так як ефективність юрисдикційного контрольного механізму Конвенції стосовно кожної з її держав-учасниць не визначається ні належністю останньої до правової концепції монізму чи дуалізму, ні наявністю чи відсутністю імплементації конвенційних норм до внутрішнього правопорядку. В свою чергу, міра ефективності реалізації положень Конвенції на національному рівні має визначатися не стільки формальним статусом, який має Конвенція у внутрішньому праві, скільки фактичним відношенням до неї національних судових інституцій. Тому важливим стає вироблення науково обґрунтованих підходів та орієнтирів зі здійснення адміністративними судами правозастосовної діяльності.

Встановлено, що феномен фактичного визнання державами-учасницями Конвенції специфічної нормативності юриспруденції Європейського Суду носить об’єктивний характер. Специфічність полягає в тому, що, з одного боку, Суд має виключне право здійснювати розгляд заяв та при необхідності приймати рішення про накладення на державу санкцій; а з другого боку, має виключні повноваження по встановленню та подальшому розвитку принципів тлумачення конвенційних норм, що надає результатам його діяльності нормативного характеру. Відповідно до цього, при розгляді кожної нової справи, яка потребує тлумачення певного положення Конвенції, Суд підтверджує принципи своєї юриспруденції (системності, еволюційності, гармонізації, збереження, розвитку й уніфікації практики застосування Конвенції). Отже, кожне рішення Суду, яке підтверджує або певним чином розвиває принципи своєї юриспруденції є черговим актом імплементації результатів автентичного тлумачення Судом норм Конвенції у самі ці норми.

Згідно з домінуючим у класичній доктрині підходом, юриспруденція Суду не має обов’язкового характеру, але є лише морально зобов’язуючою. Проте, аналіз нормативності юриспруденції Суду встановив чотири його основні прояви. Нормативність прямо посилена Конвенцією: тлумачення таких норм національними судовими інстанціями не повинно обмежувати сферу застосування самої норми, та має здійснюватись у чіткій відповідності до правил юриспруденції Суду. Нормативність посилена Судом непрямим чином: постійна юриспруденція Суду (правила юриспруденції, нормативність яких має обов’язковий характер стосовно їх змісту та застосування). М’яка чи змінна нормативність юриспруденції Суду: носить характер обов’язкового змісту, але необов’язкового застосування. Й, нарешті, нормативність юриспруденції Суду стосовно держави-відповідача та стосовно третіх держав. Ще на початку своєї діяльності Суд визнав, що одним з основних його завдань буде розробка системи юриспруденції Конвенції та її розвиток. У цьому аспекті виділено три напрямки його діяльності: роз’яснення положень Конвенції, що полягає у тлумаченні норм у відповідності до їх змісту; закріплення норм, що полягає у збереженні традиційного підходу у захисті прав, гарантованих Конвенцією; розвиток конвенційних норм, що підкреслює еволюційний характер правової системи Конвенції та полягає у необхідності забезпечення Судом її подальшого вдосконалення, шляхом взаємодії з національними судовими інституціями.

Аналіз практики Суду встановив, що формально, недотримання державою-учасницею Конвенції юриспруденції Суду не тягне за собою жодної форми відповідальності, проте, можливе застосування Судом непрямого впливу на таку державу, яка може бути піддана санкціям за неналежне дотримання національними судовими інстанціями принципів юриспруденції Суду, шляхом винесення Судом рішення про наявність порушення конвенційних норм у конкретній справі. У такому випадку, здійснення національною судовою інституцією тлумачення положень Конвенції не у відповідності до юриспруденції Суду тягне за собою міжнародну відповідальність держави. Постійно існуючий ризик того, що окремі аспекти внутрішнього права чи національної правозастосовної практики, які не відповідають юриспруденції Суду, можуть стати предметом його розгляду, є своєрідним регулюючим застереженням, що підштовхує держави-учасниці до пошуку відповідних превентивних заходів багаторівневого балансування з метою уникнення можливого настання для них міжнародної відповідальності.

Таким чином, навіть за формальної відсутності обов’язкового характеру юридичних правил юриспруденції Суду для третіх держав, останні мають розуміти правову доцільність узгодження своєї судової практики чи внутрішнього законодавства з вищим ієрархічним рівнем міжнародного контрольного механізму – юриспруденцією Суду, враховуючи ризик опинитись в ролі порушника конвенційних норм. Означену цілеспрямованість багаторівневого балансуючого механізму пріоритетного розвитку необхідно враховувати й Україні, особливо в процесі розвитку та набуття досвіду у правозастосовній практиці судами адміністративної юстиції.

Встановлено, що заходи загального характеру, які вживаються на виконання рішень Європейського Суду, розподіляються на дві основні групи: активні – внесення змін у законодавство та проведення глобальних правових реформ та пасивні – публікація рішень Європейського Суду в офіційних вісниках для інформування громадськості та доведення до уваги судів; контроль за правозастосовною діяльністю, з метою коригування їх роботи та запобігання аналогічним порушенням на стадії використання національних засобів правового захисту прав осіб.

Визначено найважливіші стандарти судового адміністративного процесу: забезпечення незалежності, неупередженості та належного рівня компетентності суддів; вільний доступ до суду кожної особи; розгляд справи у розумні строки в ході судового процесу, який має відповідати вимогам справедливості; повага до рішень суду із боку виконавчої влади, що має сприяти ефективності та дієвості таких рішень.

Аналіз причин, що призводять до порушення конвенційних прав, виявив, що в багатьох випадках, проблема полягає не в суперечності між національним законодавством та положеннями Конвенції, а у хибній національній правозастосовній практиці. У зв’язку із цим, доцільним видається те, що основну роль в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини у конкретній ситуації, яка згодом стала предметом вирішення Європейського Суду з прав людини, мають відігравати не законодавці (проведення законопроекту через парламент вимагає часу), а найвищі судові органи: Верховні чи Конституційні суди. Це визначило одну із задач адміністративної юстиції в Україні, вирішення якої є особливо актуальним на даному етапі її становлення.

РОЗДІЛ 3
ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯН В СУДОВОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

3.1. Верховенство права та його застосування судами України

У ситуації становлення нової судової спеціалізації – адміністративного судочинства – основним елементом захисту прав людини є принцип верховенства права, який притаманний правовим системам усіх цивілізованих країн. Не далекий він й Україні. Його центральний аспект пов’язаний із визначальною роллю незалежних та неупереджених судів, що діють в рамках правової системи. Саме ці принципи, що розглядалися в попередньому розділі, містяться у статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтях 55та 129Конституції України, які передбачають право на справедливий судовий розгляд. Ця стаття за своїм змістом збігається зі статями 8та 10Загальної декларації прав людини і статтею 14Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Зазначені статті займають особливе місце в системі правових норм про права людини й основні свободи, тому що в них гарантується найбільш надійна та ефективна система захисту прав – механізм судового захисту [141].

Незважаючи на офіційну фіксацію принципу верховенства права у статті 8Конституції України та на посилання на цей принцип у низці законів і навіть у тексті нової присяги суддів, яка поки що остаточно не затверджена Верховною Радою України, сутність і зміст цього принципу залишаються для більшості юристів, не кажучи вже про пересічних громадян, утаємниченими. Далеко неоднозначно трактується зміст принципу верховенства права також у науковій літературі.

Так, на думку М.Козюбри діапазон думок тут надзвичайно широкий – від ототожнення принципу верховенства права з традиційним для колишнього радянського правознавства принципом верховенства закону (англійське словосполучення rule of law іноді не зовсім коректно перекладають як “верховенство закону”) до розуміння принципу верховенства права як виключно верховенства справедливості і розуму [71, с. 5]. Така багатозначність трактувань пояснюється, насамперед, багатогранністю самого феномена права та багатоманітністю його проявів, форм у реальному житті. Навряд чи у зв’язку з цим можливо надати якесь універсальне визначення названого принципу, оскільки будь-яке визначення ніколи не спроможне передати все багатство його змісту.

Якщо ж спробувати коротко окреслити соціальну спрямованість принципу верховенства права, а саме у ній найповніше виражається його сутність, то можна сказати, що основне призначення цього принципу полягає у забезпеченні свободи та прав людини, причому, насамперед, у її відносинах з державною владою та державними органами, тобто цей принцип стає основоположним в умовах запровадження адміністративного судочинства в Україні. Ідея rule of law з самого початку свого становлення була спрямована проти тиранії і свавілля монархічних режимів та авторитаризму, які часто використовували формальний закон для досягнення антиправових цілей. Її метою було “зв’язати” державну владу правом, встановити надійний правовий заслін її необґрунтованому втручанню у життя людей, створити необхідні правові механізми для реалізації та захисту прав і свобод людини.

За усталеною традицією в західній правовій теорії і практиці, як показало проведене в 2розділі дослідження, принцип верховенства права ототожнюється здебільшого з верховенством фундаментальних прав людини. Саме у верховенстві цих природних прав у “концентрованому вигляді” і в людському вимірі представлене вихідне правове начало (дух права). Вони виступають як загальнообов’язковий правовий стандарт і одночасно як конституційна вимога до правової якості законів та інших нормативних актів, до організації й діяльності всіх гілок державної влади і посадових осіб. Таке розуміння принципу верховенства права закладене і в Конституції України. Звичайно, для його здійснення необхідні певні правові умови: наявність правового законодавства (тобто законодавства, яке за своєю сутністю відповідає праву, є справедливим та таким, що в жодному разі не порушує основних прав і свобод особи), його послідовного втілення в життя, функціонування дієвих принципів: розподілу влади, незалежності суддів, неможливості відмови у правосудді, неможливості застосування покарання без закону тощо [154].

З огляду на зазначене вище, можна констатувати істотні відмінності між поняттям верховенства права і принципом законності або ж за попередньою радянською термінологією “принципом соціалістичної законності”. Останній базувався, по-перше, на запереченні природних невідчужуваних прав людини. Вони розглядалися не як невід’ємний компонент самого права, а як наслідок “об’єктивного права”, тобто встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки. Іншими словами, для принципу соціалістичної законності властива концепція так званих дарованих державою прав людини. За таких концептуальних підходів у радянський час фундаментальні права людини не могли виступати критерієм визначення правового характеру законів та інших державних нормативних актів, так само як і не існувало системи “стримувань і противаг” у діяльності органів державної влади, які завжди мають тенденцію до виходу з-під контролю суспільства.

По-друге, принцип верховенства права набуває самостійного, відмінного від принципу законності значення лише тоді, коли має місце теоретичне і практичне розрізнення права і закону [142]. По суті, право має розглядатись не як результат правотворчої діяльності держави, а тим більше її знаряддя, а як соціальний феномен, який має глибоке коріння в культурі – світовій і національній, в духовній історії народу, його традиціях, як явище, безпосередньо пов’язане з такими категоріями, як справедливість, свобода, гуманізм.

Роз’яснення принципу верховенства права, було надане на офіційному рівні у рішенні Конституційного Суду України №15-рп від 02листопада 2004року (у справі про призначення судом більш м’якого покарання), де було зазначено, що “верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість – одна з основних засад права – є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права” [133]. Звідси випливає, що:

а) верховенство права означає панування (саме таким чином тривалий час перекладалося англійське слово rule на українську мову) права в суспільстві;

б) закріплення принципу верховенства права у Конституції України вимагає від держави його втілення у правотворчу діяльність і правозастосування;

в) принцип верховенства права в жодному разі не зводиться до верховенства закону, оскільки в його основу покладена ідея розрізнення, відокремлення права і закону [71, с. 5].

Не викликають заперечень міркування Конституційного Суду України про справедливість як одну з основних засад права. Разом з тим, вказані міркування мають досить абстрактний характер, а тому не дають надійних практичних орієнтирів для використання принципу верховенства права у безпосередньому правозастосуванні. Так само нечітко окресленим у вказаному Рішенні є розуміння права, адже за логікою КСУ воно “не обмежується” лише законодавством, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством. По-перше, які механізми цієї легітимації? По-друге, якщо навіть є відповідні моральні вимоги або звичаєві правила, які трансформуються у правові норми, то у такому разі вони уже ніяк не можуть трактуватися як моральні або звичаєві норми, оскільки ця трансформація перетворює їх у правові.

На нашу думку, більш дієвим для практичної діяльності принцип верховенства права буде тоді, коли він пов’язуватиметься не тільки з категорією справедливості та широким розумінням права, а, насамперед, з основними невідчужуваними правами людини, в яких матеріалізується ідея справедливості. Саме вони складають невід’ємний компонент права; їх існування поза правом і без права неможливе, як і право немислиме без забезпечення та реалізації прав людини. Як вже зазначалося, принцип верховенства права трактується насамперед як верховенство основних прав людини в теорії і практиці багатьох європейських країн, зокрема, у практиці Європейського Суду з прав людини, що було досліджено у 2розділі роботи. “Зв’язаність” та “обмеження” діяльності всіх трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової – основними правами особи є безпосереднім проявом реалізації принципу верховенства права на практиці.

Право слід розглядати як явище багаторівневе і багатовимірне. Воно, безперечно, існує на рівні (верхньому) відповідних ідеалів, принципів, причому загальнолюдських та загально-цивілізаційних, у тому числі на рівні ідей справедливості, гуманізму, свободи й рівності. Другий (середній) рівень, який ми теж не можемо відкидати, це рівень конкретних моделей юридичних норм з їхніми суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. Це те, що становить законодавство у широкому розумінні цього слова. І третій (нижній) рівень – це рівень права реального життя, рівень правовідносин (рис. 3.1). Тому, право можна визначати через принципи та норми, можна визначати і через певний порядок суспільних відносин, який захищається державою, через систему правовідносин. Ці правовідносини можуть виникати на основі норм, які існують у державі, тобто маємо норму і маємо наслідки виконання цієї норми. Але вони можуть виникати не тільки на основі норм, а і на основі загальних принципів, зокрема галузевих чи загальноправових, що, як зазначалося, вперше в Україні було продемонстровано Верховним Судом при скасуванні актів Центральної виборчої комісії про встановлення результатів президентських виборів в грудні 2004року. Таким чином, з одного боку, право не можна зводити лише до системи норм, але, з другого, не варто розпорошувати його, вважаючи, що право і справедливість це одне і те саме, так як зміст права, як зазначалося, тільки має розкриватися через принцип справедливості.

Незаперечно, що ми живемо у дуже розгалуженому нормативному світі. Існує мораль. Право не включає норми моралі, проте воно має орієнтуватися на ті тенденції, які мають місце в моральних устоях суспільства, що час від часу змінюються, проявляючи таким чином динамічність системи. Одним з переконливих прикладів тут може бути питання заборони абортів, з якого були різні рішення у різний час різних європейських судів. Це означає: змінюється моральне ставлення до цих питань – змінюється й відповідна позиція суду. Як бачимо, загальні принципи права набувають нового змісту у зв’язку із появою нових тенденцій у моральних поглядах суспільства. Окрім того, відповідний вплив на їх формування можуть мати новели у міжнародному правовому регулюванні, які не завжди трансформуються у зміни в національному законодавстві.

Важливо те, що відповідні ідеї можуть бути визнані загальними принципами права, якщо має місце їх обґрунтування у судових рішеннях, у судовій практиці тобто шляхом їх прецедентного закріплення. Можливо, це обґрунтування буде неповним, навіть у певних аспектах не зовсім вдалим, але на принципи має бути принаймні посилання під час вирішення конкретних судових справ, насамперед, в ситуації, коли немає формального тексту закону, немає можливості “вивести” правове рішення з певних положень законодавчих актів, тоді суд у контексті вирішення конкретної справи звертається до правових тенденцій, до нового правового розуміння ситуації, яка досліджується, до духу права й справедливості. Приклади такого “принципового” правозастосування проаналізовані на практиці Європейського Суду з прав людини та наведені у 2розділі даного дослідження.

В щойно описаній ситуації фактично йдеться про суспільну потребу та суспільний інтерес. Але суспільна потреба не може зводитись виключно до особистого розуміння суддею певної справи, тому що право не може існувати, якщо воно не спирається на відповідні приписи, положення, принципи чи тенденції. У світі практично все унормовано, якщо і не детально, то принаймні у вигляді засадничіх ідеалів, і тут головне – “відшукати” право, визначити його у реальній ситуації.

Як зазначалося вище, самостійного, відмінного від традиційного для вітчизняної теорії і практики принципу верховенства закону, принцип верховенства права може набувати лише за умови розрізнення права і закону. Це, звичайно, не означає протиставлення цих явищ. Забезпечення пріоритетності закону в ієрархії нормативних актів складає одну з важливих передумов реалізації принципу верховенства права. Однак реально дієвою ця передумова буде лише тоді, коли закон виявиться правовим не лише за формою (тобто коли він прийнятий спеціально уповноваженим на те суб’єктом відповідно до встановленої процедури), а й за змістом.

У зв’язку з цим, виникає одне з найскладніших питань: які закони можна назвати правовими? Незважаючи на досить тривалу історію цього питання, абсолютно чітких критеріїв віднесення законів до правових не вироблено й до сьогодні. Досить часто для оцінки правових законів вдаються до застосування категорій справедливості, розуму, “правового ідеалу”, “правової природи речей” тощо. Віддаючи належне ролі ідей та ідеалів у генезисі права, слід мати на увазі, що вони є надто абстрактними, неусталеними і суб’єктивними, а тому не можуть розглядатися як безпосередній регулятивний імпульс права. Зважаючи на рівень правової культури нашого суспільства і значної, на жаль, частини правозастосовників, пропозиції щодо ширшого використання “правових ідеалів” у практиці навряд чи можуть сприйматись беззастережно. Таке “бездумне застосування” [71, с. 10] може викликати протилежні до шляхетних намірів результати – завдати ще більшої шкоди принципу верховенства права, ніж орієнтація правозастосовних органів і посадових осіб на не зовсім якісний за змістом закон.

Прийнятне вирішення проблеми критеріїв правового закону можливе, на нашу думку, на дещо іншій методологічній і світоглядній основі, коли право нерозривно пов’язуватиметься не стільки з абстрактними ідеалами, скільки з конкретною автономною людиною, яка, за відомим висловом одного з давньогрецьких філософів-софістів Протагора, “є мірою всіх речей”. У концентрованому вигляді і в людському вимірі правове начало, як зазначалося, представлено, насамперед, у вигляді природних невідчужуваних прав людини.

Саме права людини є безпосередньо чинним правом і можуть застосовуватись “contra legem” (всупереч закону), якщо цей закон їм суперечить. Фундаментальні права людини становлять загально-цивілізаційну, загальнокультурну цінність, а тому давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання.

Якщо говорити про практичне використання принципу верховенства права, то, як показало проведене в 2розділі дослідження: основою правового закону і принципу верховенства права мають бути фундаментальні права людини. Вони є позанаціональними та позатериторіальними цінностями [61].

В цьому контексті, особливу увагу слід звернути на застосування, закріпленого у статті 8Конституції України, принципу верховенства права, що становить основну передумову існування правової держави та громадянського суспільства, Верховним Судом України як найвищим органом в українській системі органів судової влади під час вирішення по суті двох основних виборчих спорів за скаргами представників кандидатів на пост Президента України у 2004році, яке, як зазначалося у попередніх розділах дослідження, стало наріжним в новітній історії українського судочинства.

Так, у рішенні ВСУ від 03грудня 2004року у справі за скаргою довіреної особи кандидата на пост Президента України В.Ющенка про визнання дій Центральної виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати голосування від 24листопада 2004року неправомірними [131], принцип верховенства права в повному обсязі був вперше безпосередньо використаний у вітчизняній судовій практиці. Це було викликано, насамперед, недосконалістю Закону України “Про вибори Президента України”, який не передбачав можливості визнання виборів недійсними в окремому територіальному виборчому окрузі та результатів виборів в Україні в цілому, у тому числі й у судовому порядку, що, намагалися використати представники Центральної виборчої комісії та зацікавленої особи для обґрунтування “незаконності” самого розгляду справи Верховним Судом України.

Однак право, як показало проведене нами дослідження, не зводиться до закону, тим більше до окремого і до того ж недосконалого. На цю позицію Верховному Суду України під час вирішення конкретної справи довелося стати чи не вперше (на відміну від дослідженої у 2розділі європейської судової практики, де така позиція не є рідкісною). Відсутність виписаних в законі підстав для визнання результатів виборів недійсними зовсім не означає, що право у такій ситуації не має “управи” на владне свавілля – масові брутальні порушення виборчих прав громадян та принципів виборчого права, що мали місце під час президентської виборчої кампанії 2004року. Інша справа, що правові засоби такої “управи” Суду довелося шукати, відійшовши від континентальної правозастосовної моделі до прецедентної, не стільки у Законі України “Про вибори Президента України”, скільки за його межами, насамперед у Конституції України та міжнародних пактах про права людини, дослідивши які, можна дійти висновку, що Рішення ВСУ є фактично і юридично вмотивованим [64].

Тут, як зазначалося вище, простежується ситуація, коли правовідносини виникають не на основі конкретної норми, а на основі загальних принципів, зокрема принципів виборчого права і права в цілому. В цьому випадку ВСУ, з метою найповнішого захисту прав виборців, був змушений вийти за межі заявлених позовних вимог та захистити порушене право спираючись на загальні норми правопорядку, а не на обмежені галузеві приписи. Дана ситуація згодом знайшла своє нормативне закріплення в ч. 2ст. 11КАС України. Тому немає підстав вважати Рішення Верховного Суду політично заангажованим (такі оцінки, як відомо, мали місце як з боку окремих учасників процесу, так і з боку фахівців права “старої школи”).

На наш погляд, так можуть говорити тільки представники юридичного позитивізму, згідно з яким, якщо певні норми не передбачені Законом України “Про вибори Президента України”, то не можна вирішувати справу взагалі. Це хибний підхід, і бажано, щоб судова практика, започаткована Верховним Судом України, не стала поодиноким випадком в історії вітчизняного правосуддя, а щоб вона набувала всеосяжного характеру. Звернення до положень Конституції України і, зокрема, до принципу верховенства права має стати не чимось неординарним, а звичайним явищем в українській судовій практиці. Обґрунтуванню цього положення й присвячене наше дослідження. Окрім того, Рішення Верховного Суду України привертає увагу до досить складної і поки що мало дослідженої вітчизняним правознавством проблеми взаємовідносин права, політики і правосуддя.

Верховному Суду України можна закидати, що, можливо, потрібно було використати більше юридичних аргументів, оскільки фактичних аргументів, з нашої точки зору, було достатньо. Певні факти були настільки очевидними (як наприклад, відсутність рівного доступу кандидатів у Президенти України до ЗМІ), що за змістом положень Цивільного процесуального кодексу України не потребували доказування. Інші факти досліджувалися у Суді, але не стосовно кожного окремо прийнятого рішення, дії або бездіяльності. Суд обґрунтовував, насамперед, масовість порушень, а масовість порушень – це не порушення якоїсь окремої норми Закону України “Про вибори Президента України”, а порушення самих принципів виборчого права і виборчого процесу.

У неординарній політичній ситуації, що склалась, ВСУ, вирішуючи справу правовими засобами, не міг не враховувати політичних наслідків свого рішення. І це цілком виправдано. Адже одним з основних призначень правосуддя є погашення конфлікту, а не його консервація і, тим більше, розпалювання. Проте, вирішувати справу він мав засобами правовими, у межах права і з точки зору права. Загалом це ВСУ вдалося. При всьому тому, що певні політичні моменти були і без них не можна було обійтися. Виходячи з цього, рішення Верховного Суду України є правовим, а не політичним.

ВСУ у вищевказаній справі був “змушений” застосувати принцип верховенства права саме тому, що Закон України “Про вибори Президента України” за своїм змістом входив у суперечність із основними фундаментальними правами людини (закон не містив ефективних запобіжників масовим фальсифікаціям та не передбачав можливості оскарження остаточних результатів виборів). Закон у вимірі захисту основних прав і свобод особи виявився, як показало проведене у попередніх розділах дослідження, неправовим, оскільки він “загнав” проблему в глухий кут [71, с. 13].

Зауважимо, що законодавство як система розраховане не на екстремальні ситуації, а на нормальний хід розвитку суспільства. Дійсно, передбачити у законі брутальні масові фальсифікації навряд чи було можливим, тому можна “вибачити” закону, що він не врахував цього. Право – це явище, яке функціонує в глибинах реального життя і тому не можна не відчувати на собі його дихання. Звичайно, у тій неординарній ситуації, що склалась в контексті виборчого процесу, не можна було керуватися виключно законом. Проте, необхідно було визначити правила поведінки правозастосовників усіх рівнів в екстремальних ситуаціях нормативної невизначеності. Суд знайшов вихід, вийшовши, як обґрунтовувалося в 1розділі даного дослідження, за межі нижнього (нормативного) рівня системи правозастосування на середній (загальний), рівень принципів права та орієнтирів його спрямованості, та поновив права суб’єктів виборчого процесу через проведення повторного голосування, хоч закон про вибори прямо не встановлював такий спосіб захисту виборчих прав.

Рішення ВСУ за скаргами представників кандидатів у Президенти України стали справжньою сенсацією як для багатьох правників України, так і для вітчизняної системи права в цілому. І якщо для громадян України та світової громадськості головним у них було вирішення гострого політичного конфлікту, то для української правової думки ці рішення стали своєрідним Рубіконом, перейшовши який судова влада довела свою зрілість, незалежність і самостійність. Ці рішення заклали важливий фундамент для розуміння всіма суддями Української держави змісту та сутності природних прав людини. Безумовно, на фундаменті цих рішень необхідно будувати правову демократичну державу, в якій природні права людини абсолютно захищені судом.

Згадане рішення ВСУ було абсолютно закономірним, ґрунтувалось на попередньому досвіді і стало результатом не суспільного тиску та революційних обставин, а поступової еволюції у праворозумінні та правосвідомості українських суддів. Так, показовим у даному рішенні є безпосереднє застосування ВСУ норм Конституції України. З іншого боку, ще у Постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” №9від 01листопада 1996року Верховним Судом було наголошено на тому, що відповідно до статті 8Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими [124]. Саме вони визначають цілі й зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Виходячи із зазначеного принципу та гарантій судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

У цій же Постанові згадується, що суди під час розгляду конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону з точки зору його відповідності Конституції України і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Суд має безпосередньо застосовувати Конституцію у разі, коли правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано. У тексті зазначеної Постанови також підкреслюється, що судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян, причому статтею 55Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті або розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує. Таким чином, вже на рівні Постанови Пленуму Верховного Суду України у 1996році судді України визнали та закріпили ті основні принципи, що у подальшому стали підґрунтям вирішення політичної кризи 2004року, а саме те, що:

  • в Україні безпосередньо і прямо має застосовуватись принцип верховенства права та норми Конституції України, особливо у тих випадках, коли на рівні законодавчого акта відповідне регулювання відсутнє;

  • права і свободи особи мають бути керівними началами в діяльності всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, а також повинні підлягати надійному судовому захисту;

  • суди вправі розглядати усі справи, які вимагають забезпечення реалізації або захисту основних, природних та невідчужуваних прав і свобод особи.

У контексті виборів Президента України у 2004році Верховний Суд України вперше застосував принцип верховенства права у своєму Рішенні від 16листопада 2004року “Про неможливість достовірно встановити результати волевиявлення виборців у територіальному виборчому окрузі №100 (м. Кіровоград)” [132]. У цьому так званому “рішенні щодо сотого округу” ВСУ наголосив на необхідності дотримання насамперед основних принципів виборчого права, а також на обов’язку Центральної виборчої комісії здійснювати свої повноваження у такій мірі і у такий спосіб, щоб сприяти реалізації громадянами України своїх виборчих прав та свобод.

Беручи до уваги всі наведені вище обставини, неможливо погодитись із твердженням, що Рішення ВСУ від 03грудня 2004року було “спонтанним” та “вимушеним”. Більше того, стає очевидним, що воно стало результатом прогресивного розвитку правової думки та судової практики України, відповідає, дослідженим у 2розділі, підходам до вирішення аналогічних суперечливих ситуацій міжнародними судовими інституціями, як то Європейським Судом з прав людини, та має широко застосовуватися в системі адміністративного судочинства України.

3.2. Принципи та напрямки удосконалення судового захисту прав і законних інтересів громадян у сфері публічно-правових відносин

Удосконалення державного управління є особливою частиною процесу інтеграції України до Європейського Союзу, проте, не існує однозначних та жорстких норм, які визначають модель державного управління, що повинна бути запроваджена державами-кандидатами. До країни-членів ЄС застосовуються так звані “вимоги щодо виконання”. Країни-члени повинні бути здатні реалізовувати європейське законодавство та політику у своїх країнах. З цього погляду країни-члени є взаємозалежними. Рівномірне функціонування Європейського Союзу в цілому та інтереси окремо взятих країн-членів залежать від адміністративної здатності кожної країни. Уряд ЄС по своїй суті є ланцюгом національних урядів та адміністрацій. І цей ланцюг настільки сильний, наскільки сильна найслабша його складова [81].

Замість чітко сформульованих норм, існує певний набір критеріїв що стосуються адміністративних процедур та здійснення державної служби, яких повинні дотримуватись органи державної влади, щоб відповідати цінностям демократичного суспільства. Ці критерії складають сутність Європейського адміністративного простору (European Administrative Space), виміри якого були проаналізовані в 2розділі даного дослідження. Принципи цього простору повинні бути реалізовані кожною державою-членом ЄС, в тому числі це стосується і України в контексті її євроінтеграційної політики.

Принципи (критерії) Європейського адміністративного простору вироблені європейською правозастосовною практикою, в тому числі й Європейським Судом з прав людини, які проаналізовано і наведено на рис. 3.2, надали можливість використати їх за аналогією і в Україні в системі правозастосовної практики державного управління та адміністративного судочинства [53].

– Отже, торкаючись питання принципів і механізмів адміністративного права, які спрямовані на забезпечення надійності та передбачуваності (також використовуються поняття правової впевненості або юридичної безпеки) адміністративних дій та управлінських рішень, необхідно розділити їх на декілька більш конкретних, так як усі вони мають на меті викорінення свавілля у вирішенні державних справ.

Серед них – верховенство права, що, як зазначалося, є багатостороннім механізмом забезпечення надійності та передбачуваності, який базується на принципі “управління згідно із законом” (законності). Його сутність полягає в тому, що органи державної влади повинні здійснювати свої функції та повноваження відповідно до чинного законодавства. Законність вимагає чіткої ієрархії норм права, застосовуваних незалежними судами, а також передбачає, що органи державної влади не наділені повноваженнями здійснювати дії всупереч загальним правилам, затвердженим та оприлюдненим спеціальним нормативно-регулятивним рішенням.

Іншою засадою, що має сприяти реалізації принципу надійності та передбачуваності, – є правовий принцип пропорційності (доцільності та відповідності). Він означає, що згідно із законом адміністративні дії повинні бути пропорційно вимогливими, тобто не можуть вимагати від громадян більше, ніж необхідно для досягнення мети. Принцип пропорційності схожий за змістом на принцип раціональності. Він також означає, що незаконно застосовувати певне законодавство у тих випадках, коли вищезазначені дії можуть привести до наслідків, не передбачуваних законом. Така ситуація може бути розцінена як зловживання адміністративними повноваженнями.

Одним із принципів, що має діяти на підтримку “управління згідно із законом” є також принцип процедурної справедливості, відповідно до якого адміністративні процедури повинні гарантувати акуратне та неупереджене застосування права та приділяти увагу суспільним цінностям, таким як повага до людини та захист її честі й гідності. Конкретним застосуванням принципу процедурної справедливості є норма, за якою права та інтереси жодної людини не можуть бути обмежені без ознайомлення її з фактами та претензіями, які спричинили певні дії, та без врахування думки цієї особи згідно з існуючою процедурою. Правило заздалегідь повідомляти про адміністративні дії, що плануються, також пов’язане із дотриманням принципу справедливості.

Наступним принципом, що покликаний забезпечувати передбачуваність адміністративних дій, є своєчасність функціонування державного управління. Затримки (уповільнення) у прийнятті органами державної влади рішень і здійсненні ними певних дій може викликати розчарування, недовіру або зашкодити як суспільним, так і особистим інтересам. Затримки можуть бути викликані нестачею ресурсів або відсутністю політичної волі. Але досить часто вони спричинені неефективністю та некомпетентністю (низькою кваліфікацією) державних службовців. Норми права опосередковано можуть допомогти у вирішенні цієї проблеми через чітке визначення часових меж, протягом яких поставлені завдання повинні бути виконані. Проте головним є, з одного боку, відбір державних службовців на роботу на основі їх професійних якостей та знань, а з другого, постійне підвищення рівня їх кваліфікації, що сприятиме зменшенню некомпетентності та забезпеченню надійності та своєчасності державного управління.

Професіоналізм та професійна доброчесність державної служби повинні слугувати опорою для забезпечення принципів надійності та передбачуваності державного управління та ґрунтуватися на поняттях неупередженості (відсутності необ’єктивного ставлення) та професійної незалежності.

– Відкритість державного управління передбачає, що воно відкрите для зовнішньої перевірки, в той час, як принцип прозорості допускає, що “зовнішній погляд” може просвітити управлінську структуру наскрізь з метою перевірки та нагляду. З одного боку, відкритість та прозорість дозволяють будь-кому, хто стикається із адміністративними діями, дізнатися на основі чого вони впроваджуються; а з другого – вони полегшують органам, що здійснюють нагляд, проведення зовнішніх перевірок. Відкритість та прозорість, які в свою чергу є особливими властивостями та пріоритетами гармонійної системи, структура якої наведена на рис. 1.12, є також необхідними інструментами забезпечення принципу верховенства права, рівноправності перед законом та підзвітності [140].

– Якщо ми говоримо про відповідальність, то під нею необхідно розуміти, що особа або орган влади повинні пояснити та обґрунтувати свої дії перед тими, хто цього вимагає. Так в адміністративному праві це означає, що кожний державний орган повинен бути відповідальним за свої дії та прийняті рішення перед іншими адміністративними, законодавчими або судовими органами. Згідно з цим принципом, жоден орган не може бути звільнений від контролю та перевірок з боку інших органів, що втілюються через механізми звітності, серед яких: судовий розгляд, оскарження до вищого адміністративного органу, розслідування Омбудсмана, інспектування, здійснене спеціальною комісією або радою, та перевірка у парламентському комітеті. Відповідальність важлива, оскільки вона гарантує в державному управлінні дотримання таких цінностей, як ефективність, результативність, продуктивність та передбачуваність [156, с. 236].

У цьому зв’язку, для того, щоб система державного управління була підзвітною, а органи державної влади чітко здійснювали свої повноваження відповідно до закону та існуючих процедур, необхідно здійснювати нагляд, який може бути побудований за аналогією провадження у Європейському Суді з прав людини, що досліджено у 2розділі, та відповідно до умов України. Мета нагляду – переконатись, наскільки органи державної влади та посадові особи виконують свої функції ефективно, результативно та своєчасно, дотримуючись принципів і процедур, встановлених нормативно-правовими актами. Іншими словами, нагляд має здійснюватися з метою дотримання принципу “управління згідно із законом”, який, як було доведено вище, є важливим інструментом захисту як суспільних інтересів, так і прав особистості [63].

– Іншим критерієм, за допомогою якого оцінюється управлінська діяльність, є її ефективність, сутність якої, як управлінського вміння, означає забезпечення найкращого співвідношення між задіяними ресурсами та отриманими результатами. Результативність, що є спорідненою за змістом до ефективності, полягає у тому, щоб забезпечити успішність державного управління у досягненні цілей та вирішенні суспільних проблем, що були поставлені перед ним з боку уряду або визначені законодавством. Оцінка результативності передбачає аналіз існуючої державної політики, а також визначення того, наскільки добре ця політика втілюється органами державної влади та державними службовцями [183].

Таким чином, як вже зазначалося, застосування принципів Європейського адміністративного простору не передбачає створення єдиних інституційних рамок для їхньої реалізації. Правила та норми можна реалізовувати у різноманітний спосіб: основним питанням є наскільки вибрані шляхи забезпечують їх належне дотримання, що ілюструється на прикладі оскарження адміністративних рішень. В деяких країнах це право реалізується за допомогою системи адміністративних судів, в інших – шляхом створення відповідних адміністративних апеляційних органів.

В цьому контексті питання структури є важливим проте другорядним, оскільки на перший план виходить інше: чи має громадянин реальну можливість доступу до захисту та достатність гарантій ефективного вирішення своїх проблем незалежним та неупередженим органом у випадку, якщо орган державної влади порушує його законні права або інтереси? Навіть якщо відповідні інституції існують, країни-члени не захищені від ситуації коли їх рішення можуть бути поставлені під сумнів: ЄСПЛ при будь-якому розгляді справи перевіряє наскільки рішення адміністративного чи апеляційного органу були справедливими, чесними та узгодженим з юридичною практикою, визначеною ЄКПЛ.

Отже, як визначає ч. 3ст. 3Закону України “Про судоустрій України”, судова система України забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами. Ця норма спрямована на реалізацію в Україні загальновизнаних міжнародних норм, оскільки відповідає положенням Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (п. “а” ч. 3ст. 2) та Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 6). На наш погляд, що узгоджується із думкою В.С.Стефанюка, судовий контроль має бути доступний людям, у зв’язку із чим законодавчо необхідно удосконалити механізм відповідних дій. Адміністративній юстиції, що виступає захисником громадян від свавілля держави, має бути забезпечена якнайбільша незалежність [119, с. 12].

Доступність має оцінюватися в двох аспектах. По-перше, модель судового адміністративного процесу з точки зору її пізнання повинна бути зрозумілою та доступною, а, по-друге, має забезпечувати можливість реальних дій у межах судового адміністративного процесу, що проявляється у відкритості діяльності судових органів [145, с. 347].

Погоджуючись із визначенням І.Є. Марочкіна, доступність правосуддя необхідно визначати як нормативно закріплену та реально забезпечену можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав, серед основних елементів якого виділяються:

1. Організаційно-правові: а) судоустрійний – територіальне наближення судів до населення; створення умов, що сприятимуть зайняттю суддівських посад висококваліфікованими спеціалістами; належне матеріальне забезпечення судів; раціональна організація роботи апарату суду тощо; б) судочинний – порядок порушення справ у суді; порядок розгляду справ, що забезпечує безперешкодну можливість використовувати процесуальні права; розумні строки судового розгляду; можливість оскарження судових рішень та їх реальне виконання тощо.

2. Матеріальні – розумність судових витрат, часткове чи повне звільнення від їх сплати; фінансування судової діяльності, що забезпечує можливість незалежного правосуддя; надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах вразливим верствам населення [87].

Елементом судочинного організаційно-правового критерію доступності правосуддя при зверненні з адміністративним позовом є альтернатива у виборі способу подання позовної заяви до суду (особисто, поштою, представником). Важливою ознакою ефективного правового захисту є прийнятні передумови доступу для прийняття (допустимості) заяв, які не повинні занадто ускладнювати шлях правового захисту [144]. Тобто повинні бути встановлені прийнятні строки для подання адміністративного позову та не повинно бути встановлено занадто високих вимог до його форми. За загальним правилом, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та законних інтересів особи встановлений в один рік, що обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2ст. 99КАС України).

Крім того, ч. 2ст. 105 КАС України закріплює, що на прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви. У зв’язку з цим, якщо забезпечити цей апарат кваліфікованими кадрами, то ця норма наповниться реальним змістом та матимете велике значення для швидкого та якісного розгляду справи. Слід зазначити, що кодекс не встановлює вимоги надання цієї послуги на платній основі, хоча і не визначає механізму її реалізації (яка форма прохання, можливість і наслідки відмови службовця апарату допомогти в оформленні позову, тощо), що перетворює таке право на ілюзорне.

Альтернатива позивача у виборі адміністративного суду теж відіграє позитивну роль у реалізації доступності адміністративного судочинства. Так, справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача (ч. 3ст. 18КАС). Позивач сам здійснює вибір суду, який йому більш підходить (з урахуванням територіальної наближеності, довіри до суддів окремих судів тощо). У разі невизначеності предметної чи територіальної підсудності адміністративної справи вона розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

У зв’язку з цим, на нашу думку, доступність судочинства забезпечується, насамперед, за рахунок реалізації принципу територіальності у побудові системи адміністративних судів, за яким суди мають бути наближені до населення. Конституція України (ч. 1ст. 125) закріпила, що система судів загальної юрисдикції будується за принципом територіальності, тобто вона пристосована до адміністративно-територіального устрою України. Така побудова спрямована перш за все на забезпечення наближення судів до населення. Разом з тим, в адміністративному судочинстві реалізація принципу територіальності повинна мати свої особливості, оскільки територія, яку обслуговує той чи інший адміністративний суд, не повинна збігатися з адміністративно-територіальним устроєм країни (щоб виключити вплив місцевої адміністрації), що однак не повинно спричиняти труднощів для громадян при зверненні за захистом своїх прав і свобод.

Система адміністративних судів має бути побудована таким чином, щоб бути максимально наближеною до позивачів, але в той же час захищеною від можливих посягань органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб вплинути на хід розгляду справи в суді та ухвалення рішення. Це, безумовно, складне завдання. Чим більша територія підсудна адміністративному суду, тим складніше громадянам безпосередньо звернутись до нього за захистом своїх порушених прав та брати участь у судовому процесі. З іншого боку, зменшення території, що підсудна адміністративному суду, може вплинути на його залежність від місцевих органів виконавчої влади.

На наш погляд, побудована в Україні система адміністративних судів не є досконалою. При її побудові не реалізована ідея створення адміністративних судів в округах, як територіальних одиницях, які б не співпадали з існуючим територіальним поділом України. Хоча саме завдяки такій побудові адміністративні суди повинні були стати більш захищеними від втручання державних органів у їхню діяльність. Створення окружних адміністративних судів на рівні областей теж не є досягненням у забезпеченні доступності для населення. Зрозуміло, що така побудова може мати об’єктивні підстави, наприклад, брак коштів, тому видається, що це питання не можна вважати остаточно вирішеним і воно потребує проведення у цьому напрямку подальших досліджень. Така система адміністративних судів є перехідною на шляху до створення справді незалежного та доступного адміністративного судочинства.

Про його доступність свідчить і те, що суд, враховуючи майновий стан сторони, має право повністю або частково звільнити її від сплати судових витрат, зменшити розмір належних до оплати сум, відстрочити чи розстрочити їх сплату на визначений строк (ч. 1ст. 88КАС). На нашу думку, у відповідній статті кодексу слід було враховувати стан не лише сторін, а й третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, оскільки вони вступають в справу шляхом подання адміністративного позову і на них поширюється вимога щодо сплати судового збору. Кодекс не містить тлумачення понять “відстрочка” та “розстрочка”, підстав та порядку їх надання. Тому при вирішенні цих питань слід виходити з практики, що склалася у сфері цивільного судочинства. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюється спеціальним законом. Проте, на даний момент ще не прийнятий відповідний закон щодо врегулювання питань, пов’язаних із судовим збором (як для адміністративного, так і для цивільного судочинства). Тому чинним для обох спеціалізацій судочинства залишається Декрет Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21січня 1993року [123].

Крім того, забезпечуючи можливість доступу до правосуддя та адекватного рівня представництва власних інтересів перед судом, кожному надається право на правову допомогу відповідно до ст. 8Закону України “Про судоустрій України” та ст. 16КАС. Адміністративний суд звільняє повністю або частково особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги у передбачених законом випадках, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Дане положення відповідає міжнародним вимогам та повинно забезпечити правову та економічну рівність сторін й реальну змагальність процесу. Відповідно до міжнародно-правових принципів, надання юридичної допомоги вразливим верствам населення має розглядатися не як акт милосердя, а як обов’язок усього суспільства в цілому. Однак КАС не містить переліку підстав звільнення особи повністю або частково від оплати правової допомоги.

Одночасно слід зазначити, що особа має право безпосередньо брати участь у розгляді адміністративної справи в адміністративному суді будь-якої інстанції і ніхто не може бути позбавлений цього права (ч. 4ст. 6Закону України “Про судоустрій України”, ч. 3ст. 6КАС). Особі повинно бути завчасно (не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, якщо в справі не скорочені строки розгляду, але в будь-якому разі у строк, достатній для прибуття до суду) повідомлено про дату, час і місце судового засідання, в інакшому випадку неповідомлення про час розгляду справи унеможливлює розгляд справи. Особа має право заявити про своє бажання брати участь не лише в суді першої інстанції, а й при провадженні в апеляційному та касаційному порядку, при перегляді справ за винятковими та нововиявленими обставинами. Належне забезпечення зазначеного права особи є складовою доступності адміністративного судочинства.

Проте, серед проблем, з якими стикається правосуддя, є те, що з кожним роком надходження справ у суди збільшується, а їхня складність зростає. Причому це відбувається на тлі масової свідомості, в якій переважають негативні оцінки можливості судового захисту, а саме звернення до суду не схвалюється. У такій ситуації зміцнення авторитету суду, підвищення ефективності його роботи може спричинити лише ще більше навантаження на суди [42].

Іншою причиною, в силу якої істотно знижується доступність судового захисту, є надмірне навантаження на суддів, що негативно впливає на строки розгляду справ та якість судочинства, оскільки відбувається невиправдане спрощення й недотримання процедури [108; 125]. Численні скарги на порушення прав людини часто вчасно не розглядаються у зв’язку із перевантаженістю судів різних інстанцій і особливо судів на місцях [30]. Значна кількість звернень громадян свідчить з одного боку про їх соціальну активність, а з іншого – віддзеркалює негативні явища у суспільстві, недоліки в роботі владних структур [152].

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що головними перешкодами доступності адміністративного судочинства можуть стати такі, як велика завантаженість суддів адміністративних судів, віддаленість адміністративних судів від населення та формалізм. З іншого боку, забезпеченню доступності адміністративного судочинства слугує:

1) право на звернення до суду для відкриття провадження в адміністративній справі та порядок реалізації цього права;

2) територіальне розташування адміністративних судів;

3) відсутність матеріальних перешкод (судові витрати, надання правової допомоги та платних послуг);

4) встановлення такого порядку судового розгляду адміністративної справи, що забезпечує можливість безпосереднього здійснення особами, які беруть участь у справі, процесуальних прав у всіх інстанціях (особиста участь, мова, перекладач, тощо) [67].

Необхідним чинником забезпечення доступності судочинства є реалізація в процесуальному законодавстві конституційних положень, відповідно до яких права і свободи людини та громадянина захищаються судом [76, с. 13]. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9липня 2002року №15-рп/2002щодо офіційного тлумачення положення ч. 2ст. 124Конституції України, право на судовий захист не може бути обмежене законом чи іншими нормативно-правовими актами навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану [134]. Судовий захист прав людини набуває важливого значення у зв’язку із встановленням у Конституції України нового типу відносин між особою та державою, у тому числі між органами виконавчої влади й особою, проголошенням людини найвищою соціальною цінністю в Україні [15], що схематично зображено на рис. 3.3.

Отже, можна резюмувати, що Конституція України подібна до конституцій країн Європи саме через розуміння домінанти людини як постаті у суспільному середовищі, а держави – як спеціального механізму для обслуговування інтересів людини через забезпечення реалізації її прав (природних чи набутих). Гарантія права звернення особи до суду не повинна мати винятків. Усі дії органів державного управління можуть бути перевірені органами правосуддя. У випадках, коли після використання всіх національних засобів правового захисту особа вважає, що її права все ж таки порушені, передбачена можливість звернутись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55Конституції України).

Закріплення зазначених норм в адміністративному процесуальному законодавстві та реалізація їх на практиці, належним чином забезпечить доступність правосуддя. Аналогічні норми містить Загальна декларація прав людини (ст. 10) та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ч. 3ст. 2, ч. 1ст. 14). Крім того, практика Європейського Суду з прав людини виробила мінімальні стандарти правосуддя, що були викладені в попередніх розділах дослідження. Наявність та втілення цих міжнародних стандартів є однією з ознак кожної правової держави [116]. Кодекс адміністративного судочинства України також асимілює ці засади в ст. 6, зазначаючи, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи та права на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді будь-якої інстанції.

3.3. Пропозиції з правового регулювання засад судового вирішення адміністративних справ суддями адміністративних судів України

На підставі проведеного дослідження, аналізу теоретичних основ та правозастосовної практики Європейського Суду з прав людини, а також положень міжнародного права та вітчизняного законодавства, можливо сформулювати вимоги, які випливають із принципу верховенства права, до усієї системи правозастосування, а отже і праворозуміння кожного окремого правозастосовника, які схематично зображені на рис. 3.4.

– Отже, однією з вимог, які випливають із принципу верховенства права, є вимога про якість закону. Під законом тут розуміється правова норма, а точніше положення нормативного акта. По-перше, закон повинен бути доступним особі, тобто містити зрозумілі й чіткі формулювання, які б давали їй можливість самостійно або з відповідною консультацією регулювати власну поведінку. По-друге, він має бути передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування. По-третє, закон повинен відповідати всім іншим вимогам верховенства права, зокрема він з достатньою чіткістю має встановлювати межі дискреційних повноважень, наданих органам влади, та спосіб їх здійснення. Це необхідно, як зазначалося вище, щоб особа була захищеною від свавілля публічної адміністрації.

– Звідси випливає й ще одна вимога принципу верховенства права – захист від свавілля – це означає, що втручання публічної адміністрації у права людини повинно підлягати ефективному контролю. Щонайменше це має бути судовий контроль, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури (справедливого судового процесу). Держава також повинна забезпечувати наявність достатніх та ефективних гарантій проти зловживань.

У зв’язку з судовим контролем важливою є вимога про доступ до суду. Серед іншого, вона означає, що з юрисдикції судів не можна вилучати будь-які позови, так само не можна надавати імунітети певним категоріям осіб від судових позовів. З вимогою про доступ до суду несумісними є й надмірні затримки у здійсненні правосуддя та виконанні судових рішень.

Розглядаючи право на справедливий судовий процес, можна виділити наступні організаційні та процесуальні його гарантії:

а) суд, створений на підставі закону.

Стаття 6Конвенції вимагає, щоб вирішення спору здійснювалось судом (tribunal). Відповідно до прецедентного права Європейського суду з прав людини суд (“трибунал”) характеризується (виходячи з автономного тлумачення цього терміна) здійсненням судових функцій, які полягають у вирішенні справ в межах визначеної компетенції на основі принципу верховенства права та за встановленою процедурою. “Трибунал” повинен також відповідати вимогам незалежності, зокрема, від виконавчої влади; неупередженості; терміну здійснення повноважень його членами; передбачати в своїй процедурі реалізацію гарантій, які встановлені статтею 6Конвенції (Рішення від 29квітня 1988у справі Belilos v. Switzerland, Publ. Court,Series A, vol. 132, p. 29).

б) незалежність та неупередженість суду.

Для існування справедливої та дієвої судової системи необхідним є забезпечення відповідного статусу та повноважень суддів, а також належного виконання ними своїх обов’язків. Беручи за основу мінімальні стандарти, визначені у Базових принципах ООН щодо незалежності судової влади (1985), в межах Ради Європи було прийнято Рекомендацію (94) щодо незалежності, дієвості та ролі суддів. Серед іншого, її положення передбачають, що незалежність має гарантуватись шляхом забезпечення відповідної кількості суддів, безпеки їх перебування на посаді, належного навчання, відповідного штату працівників та матеріально-технічного забезпечення, чого суттєво бракує сучасному українському судочинству. Належний статус і оплата, співвимірні з гідністю професії судді та його навантаженням, мають також зміцнювати суддівський авторитет та престиж, забезпечуючи тим самим виконання судових рішень, особливо з боку адміністративних органів [173].

Згідно із Загальними принципами Європейської хартії про статус суддів, прийнятою під егідою Ради Європи у 1998році кожного судді стосуються вимоги незалежності, неупередженості та компетентності (оскільки не може йти мова про незалежність судді, який не володіє достатніми знаннями та досвідом щодо предмету спору). Як зазначив суддя Вищого Адміністративного Суду Польщі Яцек Хлєбни в доповіді про ефективність судового контролю над адміністративними рішеннями, особливого значення ці якості набувають відносно суддів адміністративних судів через небезпеку впливу з боку виконавчої влади та практичну необхідність вузької спеціалізації [173].

В судовому процесі незалежність суду – це, перш за все, його можливість вирішувати справи без стороннього неналежного впливу. “Для з’ясування того, чи може певний орган вважатись незалежним, до уваги треба брати, зокрема, спосіб призначення його членів та строк їх повноважень, наявність гарантій від зовнішнього тиску та те, чи є фактично цей орган незалежним” (Рішення від 22червня 1989в справі Langborger v. Sweden, Publ. Court, Series A, vol. 155).

Стосовно неупередженості необхідно зазначити, що відповідно до усталеної практики Європейського суду неупередженість судді розглядається в світлі суб’єктивного критерію (у випадку звинувачення в упередженості та зацікавленості у прийнятті певного судового рішення конкретного судді в конкретній справі) та об’єктивного критерію (чи існують взагалі гарантії, достатні для того, щоб виключити обґрунтовані сумніви у неупередженості судді).

в) публічний (відкритий) розгляд справи та публічне проголошення судового рішення.

Варто зазначити, що публічний судовий розгляд задовольняє не тільки інтереси сторін у справі, але також інтереси широкої громадськості – він забезпечує довіру до судових органів. Однак на сьогодні питання необхідності публічного судового процесу в кожній справі дискутується через можливість затягування судового розгляду [188]. Проте, за будь-яких обставин рішення суду повинно виголошуватись публічно. Зазначене положення пункту 1статті 6Конвенції не повинно тлумачитись лише буквально. Воно включає в себе право сторін отримати копію судового рішення в їх справі, можливість кожного ознайомитись з судовим рішенням, щодо якого він має законний інтерес, та забезпечення доступності для громадськості повного судового рішення, яке містить не тільки певні усталені формули, у вигляді публікації чи в електронній формі [188].

г) справедливий судовий розгляд.

Завдяки тлумаченню положень Конвенції Європейським судом з прав людини концепція справедливого судового розгляду зазнавала певних змін, еволюціонувала, і на сьогоднішньому етапі ця концепція являє собою систему елементів, до яких належать: процесуальна рівність (рівність можливостей) сторін; взаємодія змагальності й офіційності; вимога вмотивованості судового рішення; надання правової допомоги стороні, яка її потребує і не має змоги самостійно собі її забезпечити, якщо це необхідно в інтересах правосуддя [186]. Оскільки вимоги вмотивованості судового рішення та права на правову допомогу були розглянуті вище в аспекті права на доступ до суду, зупинимось більш детально на принципах рівних можливостей та взаємодії змагальності й офіційності.

§принцип рівності можливостей.

Цей принцип є найбільш важливим серед не сформульованих вербально принципів пункту 1статті 6Конвенції. Згідно з ним кожна сторона під час розгляду справи повинна мати рівні можливості для представлення своєї справи в суді; суд має дослідити аргументи кожної зі сторін, і жодна сторона не повинна мати певних вагомих переваг над протилежною стороною (Рішення Dombo Deheer BV v Netherlands, 27жовтня 1993р., п. 32; Raffineries grecques, п. 46; Werner, п. 63; Де Хаес та Гійселс проти Бельгії, 24лютого 1997р.).

Таким чином, розгляд судом адміністративної справи має відбуватись в межах змагального процесу. В принципі змагальності закладене поняття, згідно з яким кожна із двох сторін в судовому процесі має право отримувати інформацію про факти і аргументи, якими володіє інша сторона, а також користуватись однаковими можливостями надання відповіді іншій стороні. В адміністративних справах це передбачає також те, що особа повинна мати завчасний доступ до документів, що надає суду відповідний орган публічної влади (Morel, 27; Nideröst-Huber, 24, 29; Руїз-Матеос проти Іспанії, 23червня 1993р., п. 63; Krčmař and Others v Czech Republic, 3березня 2000р., п. 42; Can vs Austria, 1985).

Європейський суд з прав людини визнає порушення статті 6Конвенції й у випадках, коли національні суди ухвалюють рішення, посилаючись на аргументи, про які заявникам не було нічого відомо; коли одній стороні було відмовлено в доступі до документів, що знаходились в справі; коли було відмовлено в можливості представити певні докази; коли суд розглянув доводи лише однієї сторони, а також коли одна із сторін не була поінформована про дату, коли відбувалось слухання у її справі [29, с. 186-189].

До принципу рівних можливостей можна віднести також і право особи у випадку необхідності на безоплатний переклад. Ключовим моментом в принципі рівних можливостей з точки зору ЄСПЛ є те, що національні суди мають довести свою готовність забезпечувати ефективне здійснення прав, гарантованих у статті 6Конвенції [62].

§взаємодія принципів змагальності та офіційності.

Одним з проявів принципу рівних можливостей в судовому адміністративному процесі, на нашу думку, є принцип офіційності, або об’єктивного дослідження обставин справи з боку суду. Відповідно до теорії адміністративного судочинства, суть зазначеного принципу полягає в тому, що адміністративний суд може за власною ініціативою залучити до провадження, дослідити та встановити правдивість всіх важливих для прийняття ним рішення фактичних обставин справи. Тобто поряд з активністю сторін в доведенні їх тверджень, за адміністративним судом також закріплюється ініціатива під час розгляду справи. На відміну від притаманного цивільному процесу принципу змагальності, принцип офіційності звужує не тільки рівень чистої змагальності сторін, але і впливає на порядок та форму використання в адміністративному судочинстві іншого принципу цивільного процесу – диспозитивності, відповідно до якого сторони самі приймають рішення стосовно ходу та змісту провадження. Необхідно проте зазначити, що за сучасним європейським адміністративним процесом адміністративний суд обмежений в його праві відхиляти клопотання сторін про долучення до справи певних доказів [130, с. 516-517].

д) розгляд справи впродовж розумного строку.

Критерій розумного строку, про який йдеться у пункті 1статті 6Конвенції, є суб’єктивним поняттям, що може варіюватись в залежності від складності справи, підходу органів влади до розгляду конкретної справи, окремих аспектів поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, значущість справи для заявника, а також певних обставин, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду. Ці фактори Європейський суд бере до уваги, з’ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам “розумного строку” (Рішення “Ціммерман та Стейнер проти Швейцарії” від 13.07.1983г., §29; “Папачелас проти Греції” від 25березня 1999р.; “Мікулич проти Хорватії” від 7лютого 2002року, §38). Крім того, Європейський суд при розгляді скарг про перевищення розумних строків, про які йдеться в статті 6, також враховує строки виконання судового рішення.

– Складовою принципу верховенства права є також вимога юридичної визначеності. Відповідно до неї, остаточне рішення суду не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства. Повинні бути виключені будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сумніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили або безпідставно затримувати його виконання. Ця вимога зобов’язує державу та будь-який орган виконувати судові розпорядження чи рішення, у тому числі й ухвалені проти держави чи її органу. Отже, вимога про юридичну визначеність одночасно включає й вимогу про обов’язковість судових рішень [Більш детально див. 52].

Проявом принципу верховенства права є вимога про невтручання інших гілок влади у здійснення правосуддя. Втручання з боку виконавчої гілки – вичерпується в межах дії принципу незалежності суду, тому розглянемо втручання законодавців. Отже, втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу.

На жаль, здійснюючи законотворчу діяльність, парламент України інколи втручається у сферу компетенції судової гілки влади. Наприклад, положення ч. 2ст. 7Закону України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” від 17лютого 2000року (у редакції від 20грудня 2001року) визначає, що: “Судові рішення про застосування до підприємств з іноземними інвестиціями, їхніх дочірніх підприємств, а також філій, відділень та інших відокремлених підрозділів державних гарантій захисту інвестицій, винесені на підставі законодавчих актів, зазначених у статті 4цього Закону, підлягають виконанню виключно в частині, що не суперечить цьому Закону” [126].

Таким чином, дозвіл на виконання судових рішень в частині, що не суперечить новому Закону, означає одночасну заборону виконання таких рішень в частині, яка стала суперечити йому. Отож парламент не лише порушив принцип незворотності дії закону у часі, а й зобов’язав органи виконання судових рішень ігнорувати принцип верховенства права та його складову – принцип обов’язковості судових рішень. Таким чином парламент переступив межі компетенції законодавчої влади, втрутившись у сферу влади судової, що вносить нестабільність і непередбачуваність у правовідносини, оскільки, по суті, судові рішення, ухвалені на підставі закону, було скасовано іншим законом.

Названі вимоги не вичерпують зміст принципу верховенства права. Європейський суд з прав людини при вирішенні конкретних справ постійно збагачує його новим змістом.

В цьому контексті, КАС забороняє відмову в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (ч. 4ст. 8). Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності нормативних підстав для захисту порушених прав, свобод чи інтересів. Отож суд повинен подолати прогалину, застосувавши аналогію закону чи права, або усунути неясність чи колізію, витлумачивши положення закону у такий спосіб, щоб забезпечити права особи.

Так само принцип верховенства права вимагає, щоб адміністративний суд не застосовував положення правового акту, у тому числі закону, якщо його застосування порушуватиме права, свободи чи інтереси особи. Суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б несправедливо обмежувало права і свободи. Регулятивне значення принципу верховенства права полягає у тому, що він виводить суд за рамки “сліпого” правозастосування, що є мінусом позитивістської доктрини права. Він зобов’язує суд при вирішенні справи давати таке тлумачення закону чи іншому правовому акту, яке б утверджувало справедливість і права людини.

Принцип верховенства права відкриває дорогу до творчого, а не бездумного застосування закону, але в жодному разі він не може стати виправданням для зловживань з боку суду, інакше – суддівського свавілля. Судові рішення з огляду на верховенство права за своїм змістом повинні утверджувати права людини й укріплювати довіру до адміністративних судів.

Результати проведеного дослідження та виявлені недоліки чинного законодавства України щодо вирішення адміністративних справ суддями адміністративних судів України надали можливість сформулювати пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-процесуального законодавства України, а саме:

Адміністративне правосуддя за своєю сутністю повинно відповідати вимогам Європейських стандартів адміністративного простору та судочинства, зокрема, розгляд адміністративних справ та прийняття у них рішень повинні здійснюватися на засадах справедливості та верховенства права й забезпечувати ефективне поновлення в правах.

Доступ до адміністративного суду будь-якого рівня повинен бути не лише формально проголошеним, а й реально існуючим. При цьому юрисдикція адміністративних судів не повинна бути обмеженою; мають існувати механізми, які усуватимуть правові перешкоди при зверненні до суду.

Адміністративне судочинство повинно здійснюватися з додержанням вимог належної судової процедури й гармонійно поєднувати публічні та приватноправові інтереси, оскільки порушення цього балансу може призвести або до приниження ролі адміністративного суду як органу судової влади, перекручування сутності правосуддя, справедливості, або до нівелювання прав людини.

З огляду на викладене, вважаємо за необхідне:

Частину 1статті 2КАС “Завдання адміністративного судочинства” викласти в новій редакції: “1. Завданням адміністративного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення справ адміністративної юрисдикції з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень”.

Частину 2статті 11КАС “Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі” викласти в новій редакції: “2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд повинен вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять”.

У статті 70КАС “Належність та допустимість доказів”, друге речення частини першої “Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування” виключити та доповнити частинами п’ятою та шостою такого змісту: “5. Суд не вправі відмовити сторонам у задоволенні обґрунтованого клопотання про залучення до матеріалів справи конкретних доказів. 6. Суд вирішує питання про належність та допустимість доказів виключно в судовому рішенні”.

Частину 5статті 71КАС “Обов’язок доказування” викласти в новій редакції: “5. Суд повинен збирати докази й з власної ініціативи”.

Доповнити статтю 86 КАС “Оцінка доказів” частиною першою такого змісту: “1. Суд надає оцінку доказам виключно в судовому рішенні”.

У частині 2статті 123КАС “Головуючий у судовому засіданні”, слова “усуваючи із судового розгляду все, що не має значення для вирішення справи” виключити як такі, що створюють умови для виникнення у сторін процесу обґрунтованих побоювань в упередженості суду та суперечать обов’язку суду давати оцінку належності та допустимості доказів виключно в судовому рішенні.

Назву статті 159КАС викласти в новій редакції: “Справедливість, законність і обґрунтованість судового рішення” та доповнити її частиною першою такого змісту: “1.Суддя приймає рішення керуючись принципами верховенства права і справедливості”.

У зв’язку із запропонованими змінами до КАС (додатки Б, В), вважаємо за необхідне видання нових та внесення змін і уточнень у відповідні роз’яснення, Постанови Пленуму Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України.

Висновки по 3розділу

Становлення нової судової спеціалізації – адміністративного судочинства – є принципово новим напрямком розвитку правової системи України. У цьому контексті, основним елементом захисту прав людини стає принцип верховенства права, який притаманний правовим системам усіх цивілізованих країн світу, оскільки втілює ідею справедливості. Його центральний аспект розкривається принципами незалежності та неупередженості судів, що діють в рамках правової системи. Саме ці принципи містяться у статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтях 55та 129Конституції України, які передбачають право на справедливий судовий розгляд.

Основне призначення принципу верховенства права полягає у забезпеченні прав та свобод людини і громадянина, й, насамперед, у їх відносинах з державною владою та державними органами. Тобто згаданий принцип стає основоположним в умовах запровадження адміністративного судочинства в Україні. Встановлено, що верховенство права не є тотожним до верховенства закону. В основу верховенства права покладена ідея системної цілісності, яка визначає, що якості цілого не можуть бути зведені до сукупності якостей його частин. Розрізнення й відокремлення права і закону не означає протиставлення цих явищ, які належать до різних ієрархічних рівнів правової системи: право є вищим за закон. У слід цього, забезпечення пріоритетності закону в ієрархії нормативних актів складає одну з важливих передумов реалізації верховенства права. Права людини є безпосередньо чинним правом і можуть застосовуватись “contra legem” (всупереч закону), якщо цей закон їм суперечить. Тому, практична реалізація принципу верховенства права буде більш дієвою за умови його сполучення з основними невідчужуваними (природними) правами людини, саме в яких матеріалізується ідея справедливості.

В цьому контексті, в межах ЄС сформульовано певний перелік критеріїв щодо адміністративних процедур та здійснення державної служби, яких повинні дотримуватись органи державної влади, щоб відповідати цінностям демократичного суспільства та ідеї справедливості. Ці критерії, що становлять систему взаємодоповнюючих принципів та розкривають сутність Європейського адміністративного простору, дали змогу, в умовах становлення та гармонізації адміністративних відносин в Україні, впровадити наступні принципи:

  • законності (“управління згідно із законом”), який полягає в тому, що органи державної влади повинні здійснювати свої функції та повноваження відповідно до чинного законодавства;

  • пропорційності, який означає, що згідно із законом адміністративні дії повинні бути пропорційно вимогливими;

  • процедурної справедливості, що вимагає від адміністративних процедур гарантій акуратного та неупередженого застосування права з повагою до людини та захисту її честі та гідності;

  • своєчасності функціонування державного управління, який уберігає від затримки (уповільнення) у прийнятті органами державної влади рішень і здійсненні ними певних дій;

  • відкритості державного управління, що передбачає відкритість для зовнішньої перевірки та нагляду;

  • відповідальності, який вимагає від особи або органу влади пояснення та обґрунтування своїх дій перед тими, хто цього вимагає;

  • ефективності, сутність якої, як управлінського вміння, означає забезпечення найкращого співвідношення між задіяними ресурсами та отриманими результатами. Результативність, що є спорідненою за змістом до ефективності, полягає у забезпеченні успішності державного управління у досягненні цілей та вирішенні суспільних проблем, що були поставлені перед ним з боку уряду або визначені законодавством.

Аналіз можливості втілення означених принципів дозволив запропонувати напрямки підвищення рівня доступності адміністративного судочинства в Україні, серед яких: побудова системи адміністративних судів максимально наближених до позивачів; захист цієї системи від впливу адміністративних органів на хід розгляду справи в суді та ухвалення рішення.

Визначено шляхи оптимізації та розвитку правового регулювання механізму судового розгляду спорів, що виникають у сфері управлінської діяльності. Сформульовано вимоги, які випливають із принципу верховенства права, до усієї системи правозастосування на сучасному етапі її розвитку, а отже і праворозуміння кожного окремого правозастосовника у цій новій сфері судочинства в Україні, серед яких:

  • якість закону (зрозумілість й чіткість формулювання, передбачуваність та обмеження дискреційних повноважень влади);

  • судовий контроль (доступ до суду і справедливий судовий процес);

  • юридична визначеність (обов’язковість судових рішень і невтручання інших гілок влади).

Названі вимоги не вичерпують зміст принципу верховенства права: Європейський суд з прав людини при вирішенні конкретних справ постійно збагачує його новим змістом.

Ці та інші результати дослідження, виявлені недоліки чинного законодавства України щодо вирішення адміністративних справ суддями адміністративних судів України, надали можливість сформулювати пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-процесуального законодавства України, а саме: запропоновано внести відповідні зміни до ч. 1ст. 2, ч. 2ст. 11, ст. 70, ч. 5ст. 71, ст. 86, ч. 2ст. 123та ст. 159КАС України. Обґрунтована необхідність видання нових та внесення змін і уточнень у відповідні роз’яснення і Постанови Пленуму Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України з метою приведення їх у відповідність до високих європейських стандартів адміністративного судочинства.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, проведеного системно на основі чинного законодавства України та практики його реалізації в судовому адміністративному процесі, а також Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та правозастосовної діяльності Європейського Суду з прав людини, теоретичного осмислення науково-методичних джерел та інших даних, автором здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні правозастосування в судовому адміністративному процесі України на підставі справедливості та принципів права. Сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вирішення окресленого завдання. До основних з них можна віднести такі:

  1. На основі аналізу сучасного стану нормативно-методичного забезпечення правозастосовної діяльності адміністративних судів України та підходів до обґрунтування засад застосування суддями принципів права в процесі судового вирішення справ адміністративної юрисдикції автором визнано, що цей напрямок більшою мірою спирається на позитивістські підходи (верховенства закону та примату адміністративного розсуду). Недостатня дослідженість природно-правових підходів (ідеї справедливості та верховенства права) пояснюється корінною зміною правової системи України й трансформацією адміністративного права у бік його гуманізації, суттєвою зміною спрямованості та змісту адміністративно-правового статусу людини і громадянина і, як наслідок, незначною кількістю робіт з цієї нової проблематики.

  2. Метою розвитку правозастосовної діяльності в судовому адміністративному процесі України як системи, має стати багаторівневе балансування потреб правозастосовних органів із потребами осіб, що реалізують свої права й обов’язки, крізь призму потреб та інтересів усього суспільства, задля забезпечення ефективності впливу права на суспільні відносини. У зв’язку з чим, незаконним має визнаватися навіть і той правовий акт, який загалом не суперечить іншому нормативно-правовому масиву, але не відповідає цілям і принципам права, тобто справедливості. Дослідження цих принципів, які являють собою виражені в праві вихідні засади, що визначають взаємозв’язок і внутрішню узгодженість правових норм (єдність права), істотні риси їхнього змісту і загальну спрямованість розвитку у межах усієї системи права або окремих галузей чи інститутів, виявило, що їх ігнорування може призвести до руйнації системної цілісності та завдання права в цілому.

Принцип сам по собі не дає можливості детально врегулювати суспільні відносини, проте він слугує правильному розумінню сутності правових норм та їх правильному застосуванню в судовому адміністративному процесі. У зв’язку з чим, при виникненні правового конфлікту (колізії) норм різних ієрархічних рівнів у процесі адміністративного правозастосування, для ефективного, обґрунтованого та справедливого вирішення спору, судді адміністративного суду треба, спрямовуючи свої дії, звертатися до ієрархічно вищого нормативного рівня: від принципів права нижнього рівня, через правові принципи середнього, аж до загальних універсальних принципів верхнього рівня їх ієрархії.

  1. Властивості справедливості у світовій практиці найбільш притаманні правовій системі Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливістю якої є її здатність до самостійної адаптації до нових вимог часу та національних правопорядків. На підставі аналізу завдання Європейського Суду з прав людини по розробці та розвитку системи юриспруденції Конвенції, який відіграє роль її контрольного механізму (єдиного правозастосовника її норм), виділено три напрямки діяльності Суду: роз’яснення, закріплення та розвиток конвенційних норм. Аналіз правозастосовної практики Суду дав можливість встановити, що у багатьох випадках, проблема, що призводить до порушення прав людини, полягає не стільки в суперечності між національним законодавством та положеннями Конвенції, скільки у хибній національній правозастосовній практиці. У зв’язку із цим, доцільним видається те, що основну роль в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини, мають відігравати не законодавці, а найвищі судові органи: зокрема Вищий адміністративний суд України.

  2. На підставі аналізу пункту 1статті 6Конвенції, що закріплює право на справедливий судовий розгляд, виділено стандарти судового адміністративного процесу для України, а саме: забезпечення незалежності, неупередженості та належного рівня компетентності суддів; вільний доступ до суду кожної особи; розгляд справи у розумні строки та у відповідності з вимогами справедливості; повага до рішень суду із боку виконавчої влади, що має сприяти їх ефективності та дієвості. Основним елементом захисту прав людини визнано принцип верховенства права, головне призначення якого полягає у забезпеченні свободи та прав людини, причому, насамперед, у відносинах з державною владою та її органами. Цей принцип має стати основоположним в умовах запровадження адміністративного судочинства в Україні.

Сформульовано вимоги до усієї системи правозастосування на сучасному етапі її розвитку: якість закону; судовий контроль; юридична визначеність. У зв’язку з цим, під час вирішення конкретних судових справ, в ситуації, коли відсутність формального тексту закону, не дає можливості “вивести” правове рішення з певних положень законодавчих актів, адміністративний суд у контексті вирішення конкретної справи має перейти на вищий щабель в ієрархії принципів права та звернутися до правових тенденцій, нового правового розуміння ситуації, яка досліджується, до духу права, що виражається в посиланні на принципи права, та забезпечує їх прецедентне закріплення. Таким чином, судова діяльність повинна спрямовуватись на захист прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного, якісного та справедливого розгляду конкретних справ. Це обумовлює обов’язок адміністративного суду вийти за межі позовних вимог, для забезпечення фактичного та повного захисту прав осіб, особливо у випадку, коли вимоги адміністративного позову викладені у формі, що не приведе до ефективного їх захисту.

  1. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-процесуального законодавства України, а саме: а) адміністративне правосуддя за своєю сутністю має відповідати ідеї справедливості та вимогам Європейських стандартів адміністративного простору та судочинства, зокрема, розгляд адміністративних справ та прийняття рішень повинні здійснюватися на засадах справедливості та верховенства права й забезпечувати ефективне поновлення в правах; б) доступ до адміністративного суду будь-якого рівня має бути не лише формально проголошеним, а й реально існуючим, при цьому юрисдикція адміністративних судів не повинна бути обмеженою; мають існувати механізми, які усуватимуть правові перешкоди при зверненні до суду; в) адміністративне судочинство повинно здійснюватися з додержанням вимог належної судової процедури й гармонійно поєднувати публічні та приватноправові інтереси, оскільки порушення цього балансу може призвести або до приниження ролі адміністративного суду як органу судової влади, перекручування сутності правосуддя, справедливості, або до нівелювання прав людини.

  2. Запропоновано внести зміни до ч. 1ст. 2, ч. 2ст. 11, ст. 70, ч. 5ст. 71, ст. 86, ч.2ст. 123та ст. 159КАС України, щодо здійснення правозастосування в судовому адміністративному процесі України на засадах справедливості й верховенства права для забезпечення неупередженого правосуддя та ефективного поновлення в правах; внести зміни і уточнення у відповідні роз’яснення й Постанови Пленуму Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України з метою приведення їх у відповідність до європейських стандартів адміністративного судочинства.

  3. Отримані результати сприятимуть удосконаленню нормативно-методичного та теоретичного забезпечення правозастосовної діяльності адміністративних судів України; подальшому розвитку національної системи захисту прав людини і громадянина; подоланню прогалин в законодавстві. Впровадження результатів дослідження у практику судового вирішення справ адміністративної юрисдикції сприятиме підвищенню ефективності реалізації та захисту основних, природних та невідчужуваних прав і свобод людини. Направленість подальших досліджень може бути спрямована на уточнення засад та розширення практики застосування принципів права в судовому адміністративному процесі України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. АбрамоваН.Т.Идеи организации и управления в исследовании сложных систем / Н.Т.Абрамова // Кибернетика и современное научное познание. – М. : Наука, 1976. – 428 с.

  2. Адміністративна юстиція: європейський досвід та пропозиції для України / Автори-упорядники І. Б.Коліушко, Р.О.Куйбіда. – К. : Факт, 2003. – 536с.

  3. Акт проголошення незалежності України від 24серпня 1991року / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради УРСР, – 1991, – №38, – ст. 502.

  4. АлександровН.Г.Трудовое правоотношение / Н.Г.Александров. – М. : Юриздат, 1948. – 336 c.

  5. АлексеевС.С.Общая теория права. Т. 1 / С.С.Алексеев. – М., 1981. – 359 с.

  6. АлексеевС.С.Общие теоретические проблемы системы советского права / С.С.Алексеев. – М. : Госюриздат, 1961, – 187 с.

  7. АлексеевС.С.Право на пороге нового тысячелетия: некотоpые тенденции мирового правового развития – надежда и драма современной эпохи / С.С.Алексеев. – М. : Статут, 2000. – 252 с.

  8. АлексеевС.С.Право: Азбука. Теория. Философия: опыт комплексного исследования / С.С.Алексеев. – М. : Статут, 1999. – 711 с.

  9. АндреевВ.С. О предмете советского трудового права / В.С.Андреев // Труды Всесоюзного юридического заочного института / ред. В.С.Андреев, А.М.Васильев. – Том 56: О научном единстве проблем общей теории права и трудового права. – М. : ВЮЗИ. – 1978. – С. 85-91.

  10. Аристотель. Политика // Сочинения / Аристотель. – Т. 4. – М., 1983. – 830 с.

  11. АскинЯ.Ф.Принципы в системе философского знания / Я.Ф.Аскин // Принцип развития / Под ред. Я.Ф.Аскина. – Саратов, 1972. – 295 с.

  12. БайтинМ.И.О оринципах и функциях права: новые моменты / М.И.Байтин // Правоведение. – 2000. – №3. – С. 4-16.

  13. БайтинМ.И.Сущность права: современное нормативное правопонимание на грани двух веков / М.И.Байтин. – 2 изд., доп. – М. : Право и гос-во, 2005. – 543 с.

  14. Бандурка О.М.Административный процесс : учебник / О.М.Бандурка, М.М.Тищенко. – Х. : Изд-во НУВД, 2001. – 352с.

  15. БитякЮ.П.Адміністративна юстиція і права людини / Ю.П.Битяк // Проблеми законності. – Вип. 42. – Х., 2001. – С. 113-119.

  16. Біблія. Старий Заповіт. Вихід. Глава 20, вірші 2-17.

  17. Бородін І. Л. Адміністративно-юрисдикційний процес : монографія /І.Л.Бородін. – К. : Алерта, 2007. – 184 с.

  18. БорисовГ.А.Отправные нормативные установления советского законодательства : автореф. дисс. на соискание науч. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.01 “Теория и история гос. и права; история полит. и правовых учений” / Г.А.Борисов. – Х., 1991. – 45 с.

  19. Бортновська З.П.Виконання рішень Європейського суду з прав людини на території України / З.П.Бортновська [Електронний ресурс] // Сайт Міністерства юстиції України. – 2008. – Режим доступу:
    http://www.minjust.gov.ua/0/806.

  20. Буроменский М.В.Обращение в Европейский Суд по правам человека: практика Суда и особенности украинского законодательства / М.В.Буроменский. – Х. : Фолио, 2000. – 32 с.

  21. БэконФ. О принципах и началах / Ф.Бэкон. – М. : Гос. соц.-эконом. изд-во, 1937. – 82 с.

  22. Ведерніков Ю.А.Адміністративне право України : навч. посіб. / Ю.А.Ведерніков, В.К.Шкарупа. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 336с.

  23. ВильнянскийС.И.Применение норм советского социалистического права / С.И.Вильнянский // Ученые записки / Харьковский юрид. ин-т. – 1956. – Вып. 7. – 267 с.

  24. ВитрукН.В.Акты применения права в механизме реализации прав и свобод личности / Н.В.Витрук // Правоведение. – 1983. – №2. – С. 3-10.

  25. ВицинС.Е.Истина… И только истина! Пять бесед о судебно-правовой реформе / С.Е.Вицин, Э.Ф. Куцова, А.М. Ларин, И.Б. Михайловская и др. – М. : Юрид. лит., 1990. – 432 с.

  26. Вопленко Н.Н.Социалистическая законность и применение права / Н.Н.Вопленко; под ред. М.И.Байтина. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1983. – 184 с.

  27. ГегельГ. В.Ф.Энциклопедия философских наук. Т.1 : Наука логики / Г.В.Ф.Гегель.– М. 1974. – 452 с.

  28. Голосніченко І. П.Адміністративний процес : навч. посіб. / І. П.Голосніченко, М.Ф.Стахурський. – К. : ГАН, 2003. – 256с.

  29. Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською Конвенцією з прав людини / Донна Гом’єн. – К. : Фенікс – 2006. – 192 с.

  30. ГоршковаС.А.Европейская защита прав человека и реформирование российской судебной правовой системы / С.А.Горшкова // Журн. рос. права. – 2002. – №7. – С. 99-112.

  31. ГречинА.С.Правовое воспитание трудящихся в процессе деятельности местных Советов / А.С.Гречин. – Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та, 1971. – 246 с.

  32. ГригорьевФ.А.Акты применения норм советского права : автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 “Теория и история гос. и права” / Ф.А.Григорьев. – Саратов, 1971. – 17 с.

  33. ГрошевийЮ.М.Правові властивості вироку – акту правосуддя : навч. посібник / Ю.М.Грошевий. – Х., 1994. – 48 с.

  34. ДворкинР. О правах всерьез / Р.Дворкин. – М., 2004. – 389 с.

  35. Де Сальвиа М.Европейская конвенция по правам человека / М.Де Сальвиа. – СПб. : Издательство Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2004. – 267с.

  36. Декларація про державний суверенітет від 16липня 1990року, №55-XII / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради УРСР, – 1990, – №31, – ст. 429.

  37. ДеминВ.Н.Принцип как форма научного познания / В.Н.Демин. – М. : Юрид. лит., 1976. – 44 с.

  38. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К. : Факт, 2003. – 384с.

  39. ДюрягинИ.Я.Применение норм советского права: теоретические вопросы / И.Я.Дюрягин. – Свердловск : Сред.-Урал. кн. изд-во, 1973. – 248с.

  40. Европейский союз: новый этап интеграции : проблемно-тематический сб. / В.Г.Головин (отв. ред.), Г.В.Вишнякова (ред.-сост.). – М., 1996. – 152с.

  41. Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Рим. 4листопада 1950року. Ратифікована Законом України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7та 11до Конвенції” від 17липня 1997року №475/97-В / Рада Європи; Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України, – 1997, – №40, – ст. 263.

  42. Жилин Г.Защита прав человека в гражданском судопроизводстве / Г.Жилин // Российская юстиция. – 1998. – №1. – С. 5-7.

  43. Забарний Г.Г.Основи держави і права : навчальний пособник / Г.Г.Забарний, Р.А.Калюжний, В.К.Шкарупа. – К., 2001. – 236 с.

  44. Загальна теоpія деpжави і права : навч. пособник / [А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.]; За pед. В.В.Копєйчикова. – стер. вид. – К.: Юpінком Інтер, 2001. – 320 с.

  45. ЗажицкийВ.И.Правовые принципы в законодательстве Российской Федерации / В.И.Зажицкий // Государство и право. – 1996. – №11. – С. 90-95.

  46. КазаковВ.Н.Правомерное поведение и правопорядок: дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / В.Н.Казаков. – М., 1999. – 185 с.

  47. Кант И. Критика чистого разума // Сочинения : в 6 т. / И.Кант. – Т. 3. – М., 1964. – 799 с.

  48. Кант И.Сочинения. Т. 2 / И.Кант. – М., 1964. – 510 с.

  49. КарташовВ.Н.Принципы права / В. Н. Карташов // Теория государства и права : учебник / Под ред. В.К.Бабаева. – М. : Юристъ, 1999. – С. 222-234.

  50. КеримовД.А.Философские проблемы права / Д.А.Керимов. – М. : Мысль, 1972. – 472 с.

  51. КлименкоК.О.Вплив юриспруденції Європейського Суду з прав людини на національне адміністративне судочинство / К.О.Клименко // Перспективи та проблеми адміністративної реформи в Україні : Всеукр. конф. з адмін. права, 1-2бер. 2007р. : тези доп. / За заг. ред. С.М.Тимченка, Т.О.Коломоєць. – Запоріжжя : ЗНУ, 2007. – С. 48-50.

  52. КлименкоК.О.Гарантії § 1статті 6Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та адміністративне судочинство / К.О.Клименко // Держава і Право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 38. – К. : Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2007. – С. 313-319.

  53. КлименкоК.О. Європейські стандарти охорони та захисту прав і свобод людини (адміністративно-правовий аспект) / К.О.Клименко // Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина : Всеукр. міжвуз. наук. конф. молодих вчених та аспірантів, 20квіт. 2007р. : матеріали. – Івано-Франківськ, 2007. – С. 76-82.

  54. КлименкоК.О.Европейский Суд по правам человека как инструмент судебного контроля над актами публичной власти / К.О.Клименко // XIV Междунар. науч. конф. студ., аспирантов и молодых ученых “Ломоносов” : материалы. – М. : изд-во МГУ, ИТК “Дашков и Ко”, 2007. – Т. IV. – С. 464. // Материалы докладов XIV Междунар. науч. конф. студ., аспирантов и молодых ученых “Ломоносов” [Электронный ресурс ISBN 5-7776-0079-4] : Юридические науки. – М. : Изд. центр фак. журналистики МГУ им.М.В.Ломоносова, 2007. – 1электрон. опт. диск (CD-ROM) ; 12см. – Системн. требования: Pentium; 32Mb RAM; CD-ROM; Windows 98/2000/NT/XP/Vista; Adobe Acrobat 5-9. – Название с контейнера.

  55. КлименкоК. Історико-філософські та правові основи методології правового регулювання суспільних відносин / К.О.Клименко // Право України. – 2007. – №3. – С. 32-36.

  56. КлименкоК.О.Основные тенденции развития административного судопроизводства в евроинтеграционном процессе / К.О.Клименко // Научные труды. – М. : Российская академия юридических наук : Юрист, 2007. – Вып.7, Т. 2. – С. 115-119.

  57. КлименкоК.О.Особливості виконання рішень Європейського Суду з прав людини / К.О.Клименко // ІІ Всеукр. цивілістична наук. конф. студ. та аспірантів, ОНЮА, 30-31березня 2007р. : зб. тез наук. робіт / Упорядн.: А.Р.Чанишева, А.А.Мкртичян, З.А.Мкртичянта ін. – Одеса : Фенікс, 2007. – С. 308-309.

  58. Клименко К.О.Питання нормативності юриспруденції Європейського Суду з прав людини щодо національних правопорядків (адміністративно-правовий аспект) / К.О.Клименко // Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку : ІІІ Міжнар. наук.-практ.конф., 23-24бер. 2007р. : зб. тез наук. доп. / Уклад. М.Л.Варченко, Н.М.Гончарова, В.В.Мачіха та ін. – Луцьк : ВДУ ім. Л.Українки, 2007. – С. 97-98.

  59. КлименкоК.О.Питання-ознаки правозастосування / К.О.Клименко // Муніципальне управління: досвід, проблеми та перспективи : ІІІ міжвуз. наук.-практ. конф. студ. та молодих науковців, 17-18лист. 2006р. : матеріали. – Чернівці : Наші книги, 2006. – С. 115-121.

  60. КлименкоК.О.Понятійно-категорійна сутність правозастосування / К.О.Клименко // Форум вчених-адміністративістів Південно-східних регіонів України, 26-27жовт. 2006р. : тези доповідей / За заг. ред. Т.О.Коломоєць. – Запоріжжя : ЗНУ, 2006. – С. 61-64.

  61. КлименкоК.О.Принцип верховенства права в правозастосовній діяльності / К.О.Клименко // Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право). – Ірпінь, 2007. – №4(39). – С. 187-192.

  62. КлименкоК.О.Принципи диспозитивності та рівності в судовому адміністративному процесі України / К.О.Клименко // Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи : IX Всеукр. наук.-практ. конф., 13квіт. 2007р. : матеріали. – Тернопіль : ТНЕУ : Економічна думка, 2007. – Ч. 1. – С. 249-253.

  63. КлименкоК.О.Принципи діяльності суб’єктів владних повноважень в контексті судової оцінки правомірності адміністративних актів / К.О.Клименко // Запорізькі правові читання : щоріч. Міжнар. наук.-практ. конф., 17-18трав. 2007р. : матеріали. – Запоріжжя : ЗНУ, 2007. – С. 124-128.

  64. КлименкоК.О.Проблеми адміністративного судочинства України в контексті європейської інтеграції / К.О.Клименко// Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво : IІІ Міжнар. наук.-практ. конф. студ., аспірантів і молодих науковців, 18-19трав. 2006р. : тези доп. – Луцьк : РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. – Т. 1. – С. 103-106.

  65. КлименкоК.О.Справедливість як основа правозастосовної діяльності / К.О.Клименко // Право України. – 2007. – №8. – С. 30-33.

  66. КлименкоК.О.Тенденції розвитку стандартів адміністративного судочинства / К.О.Клименко // Шевченківська весна : Міжнар. наук.-практ. конф. студ., аспірантів та молодих вчених : матеріали. – К. : Принт-центр, 2007. – Вип. V, Ч. 2. – С. 294-298.

  67. КлименкоК.О.Шляхи удосконалення реалізації завдань адміністративної юстиції в Україні / К.О.Клименко // Актуальні питання реформування правової системи України : IV Міжнар. наук.-практ. конф., 1-2черв. 2007р. : зб. наук. ст. – Луцьк : РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – Т. І. – С. 185-189.

  68. КлименкоК.О.Юрисдикційна компетенція Європейського Суду з прав людини / К.О.Клименко // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво : IV Міжнар. наук.-практ. конф. студ., аспірантів і молодих науковців, 17-18трав. 2007р. : тези доп. – Луцьк : РВВ “Вежа” ВДУ ім. Л.Українки, 2007. – С. 136-139.

  69. КнягининК.Н.Охранительные правоприменительные акты: вопросы теории и технологии / К.Н.Княгинин. – Свердловск : Изд-во Урал. ун-та, 1991. – 107 с.

  70. КнязеваЕ.Н.Основания синергетики: синергитическое мировидение / Е.Н.Князева, С.П.Курдюмов. – М. : КомКнига, 2005. – 238 с.

  71. Козюбра М.Принцип верховенства права має нерозривно пов’язуватись із основними невідчужуваними правами людини, в яких матеріалізується ідея справедливості / М.Козюбра // Верховенство права. Законодавчий бюлетень. – Київ, 2005. – С. 5-13.

  72. КозюбраМ.І. Принципи верховенства права і верховенства Конституції України: співвідношення / М.І. Козюбра // Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика. – Ужгород, 2000. – С. 27-34.

  73. Колізії у законодавстві Укpаїни: пpоблеми теоpії і практики : матеpіали міжнаp. наук.-пpакт. конф. (Київ, 23-24жовт. 1995р.) / [Редкол.: ШемшученкоЮ.С. (голова) та ін.]. – К.: Генеза, 1996. – 122 с.

  74. Колодій А.М.Пpинципи пpава Укpаїни / А.М.Колодій. – К., 1998. – 208 с.

  75. Колпаков В.К.Адміністративне право України : підручник / В.К.Колпаков, О.В.Кузьменко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544с.

  76. Коментар до Закону України “Про судоустрiй України” / О.Ф.Волков, О.С.Захарова, В. К. Іртегов та ін.; за заг. ред. В.Т.Маляренка. – К. : Юрiнком Iнтep, 2003. – 462 с.

  77. Конституція України від 28червня 1996року, №254к-96-ВР / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України, – 1996, – №30, – ст. 141.

  78. КостенкоО.М.Справедливість кримінального закону як передумова ефективності його застосування / О.М.Костенко // Законодавство: проблеми ефективності. – К. : Наук. думка, 1995. – С. 146-162.

  79. КотюкВ.О.Теоpія права : куpс лекцій / В.О.Котюк. – К. : Вентуpі, 1996. – 208 с.

  80. КудрявцевВ.Н.Право: развитие общего понятия / В.Н.Кудрявцев, А.М.Васильев // Сов. гос-во и право. – 1985. – №7. – С. 3-13.

  81. КушельГ.-Д.Гармонізація законодавства: досвід держав-членів ЄС і країн Східної та Центральної Європи / Г.-Д.Кушель // Український правовий часопис. – К., 2003. – №2(7). – С. 32-34.

  82. ЛекторскийВ.А.Единство эмпирического и теоретического в научном познании / В.А.Лекторский // Проблемы научного метода. – М. : Наука, 1964. – С. 81-108.

  83. Лившиц Р.З.Теория права : учебник / Р.З.Лившиц. – М. : Бек, 1994. – 208 с.

  84. Ллойд Деннис. Идея права / Деннис Ллойд; пер. с англ. М.А.Юмашева. – М. : КНИГОДЕЛ, 2006. – 415 с.

  85. МальцевГ.В.Социальная справедливость и право / Г.В.Мальцев. – М. : Мысль, 1977. – 255 с.

  86. МармазовВ.Є. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції : навч. посібник / В.Є. Мармазов, І. С. Піляєв. – К. : Юрид. книга, 2000. – 467 с.

  87. МарочкiнI.Є. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації / I.Є.Марочкiн // Судова реформа в Україні: проблеми i перспективи. – К.-Х., 2002. – С. 31-34.

  88. Мартьянов И.В.Теоретические вопросы применения права : ДюрягинИ.Я.Применение норм советского права: теоретические вопросы [Рецензия] / И.В.Мартьянов, П.М.Рабинович // Правоведение. – 1975. – №1. – С. 122–123.

  89. МатузовН.И.Понятие и структура правовой системы / Н. И. Матузов // Теория государства и права : курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова, А.В.Малько. – М. : Юристъ, 1997. – 672 с.

  90. МинасянН.М.Источники современного международного права / Н.М.Минасян. – Ростов-на-Дону, 1960. – 152 с.

  91. Михайленко О.Проблеми справедливості при розбудові правової держави / О.Михайленко // Право України. – 1998. – №8. – С.43-46.

  92. МовчанА.П.Кодификация и прогрессивное развитие международного права / А.П.Мовчан. – М. : Юрид. лит., 1972. – 216 с.

  93. МюллерсонР.А.Национально-правовая имплементация международных договоров / Р.А.Мюллерсон // Советский ежегодник международного права. 1979. – М., 1980. – С. 125-139.

  94. МюллерсонР.А.Соотношение международного и национального права / Р.А.Мюллерсон. – М., 1982. – 136 с.

  95. Научное знание: уровни, методы, формы / Под ред. Т.К.Никольской. – Саратов, 1986. – 246 с.

  96. Нашиц А.Правотворчество: теория и законодательная техника / А.Нашиц. – М., 1974. – 256 с.

  97. Недбайло П.Про кодифікацію міжнародно-правових принципів мирного співіснування держав / П.Е.Недбайло // Радянське право. – 1963. – №5. – С. 25-36.

  98. НедбайлоП.Е.Введение в общую теорию государства и права: предмет, система и функции науки / П. Е. Недбайло. – К. : Вища шк., 1971. – 160 с.

  99. Некоторые вопросы адаптации законодательства Украины к законодательству Европейского Союза // Проблемы вхождения Украины в европейское правовое пространство : монография / Под ред. С.В.Кивалова, М.Ю.Черкеса. – Одесса : Юрид. літ., 1999. – 254 с.

  100. НерсесянцВ.С.Права человека в истории политической и правовой мысли / В.С.Нерсесянц // Права человека в истории человечества и в современном мире. – М., 1989. – С. 21-29.

  101. НерсесянцВ.С.Философия права : учеб. для вузов / В.С.Нерсесянц. – М.: Изд. гpуппа ИHФРА-М-HОРМА, 1998. – 652 с.

  102. НечитайленкоА.А.Основы теоpии пpава : учеб. пособие / А.А.Нечитайленко. – Х. : Консум, 1998. – 176 с.

  103. НикитинскийВ.И.Эффективность норм трудового права / В.И.Никитинский. – М. : Юрид. лит., 1971. – 247 с.

  104. Новий тлумачний словник української мови. Т. 3 : П-Я / Укладачі В.В.Яременко, О.М.Сліпушко. – К. : вид-во Аконіт, 2003. – 862 с.

  105. Нормы советского права: проблемы теории / Под ред. М.И.Байтина, В.К.Бабаева. – Саратов : Изд-во Саратовского ун-та, 1987. – 248 с.

  106. Общая теоpия права : учебник / [Ю.А.Дмитpиев, И.Ф.Казьмин, В.В.Лазаpев и дp.]; Под общ. pед. А.С.Пиголкина. – [2-е изд., пеpеpаб. и доп.]. – М., 1996. – 384 с.

  107. Общая теория государства и права. Т. 1 : Теория государства / Отв. ред. М.Н.Марченко. – М. : Зерцало, 1998. – 408 с.

  108. Огляд даних про стан здійснення правосуддя місцевими та апеляційними судами у 2007році [Електронний ресурс] / Державна судова адміністрація України // Судова влада України. – 2008. – Режим доступу:
    http://www.court.gov.ua/home/getfile.php?id=16672.

  109. ОжеговС.И.Толковый словарь русского языка / С.И.Ожегов, Н.Ю.Шведова. – М., 1999. – 944 с.

  110. ОксамытныйВ.В.Правомерное поведение личности: теоретические и методологические проблемы : автореф. дисс. на соискание науч. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.01 “Теория и история гос. и права; история полит. и правовых учений” / В.В.Оксамытный. – К., 1990. – 42 с.

  111. Оноре Тоні. Про право. Короткий вступ / Тоні Оноре. – К. : Сфера, 1997. – 124 с.

  112. ОрзихМ.Ф.Право и личность: вопросы теории правового воздействия на личность социалистического общества / М.Ф.Орзих. – К.-Одесса : Вища шк., 1978. – 143с.

  113. ОрзихМ.Ф.Формы реализации норм социалистического права / М.Ф.Орзих // Сов. гос-во и право. – 1968. – №2. – С. 102 –106.

  114. Пpавоотношения и их pоль в pеализации права : учеб. пособие / Hауч. pед. Ю.С.Решетов. – Казань : Изд-во Казан. ун-та, 1993. – 123 с.

  115. ПpотасовВ.H.Что и как pегулиpует пpаво : учеб. пособие / В.H.Пpотасов. – М. : Юpистъ, 1995. – 95 с.

  116. ПасенюкО.М.Перспективи розвитку адміністративної юстиції в Україні / О.М.Пасенюк // Бюл. М-ва юстиції України. – 2003. – №9. – С. 14-23.

  117. ПашутинВ.В.Правовая природа распорядительных актов : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / В.В.Пашутин. – Х., 1998. – 193 с.

  118. Перепелюк В.Г.Адміністративний процес. Загальна частина : навч. посіб. / В.Г.Перепелюк. – Чернівці : Рута, 2003. – 367с.

  119. Полешко А.Перспективи запровадження в Україні адміністративної юстиції (з міжнародної конференції) / А.Полешко // Право України. – 2003. – №1. – С. 11-13.

  120. ПоповичВ.М. Тіньова економіка як предмет економічної кримінології / В.М.Попович. – К.: Правові джерела, 1998. – 447 с.


[*]Із цим та іншими згадуваними рішеннями Європейського суду з прав людини можна ознайомитись англійською або французькою мовою на офіційному сайті Суду (http://www.echr.coe.int).

*Дивись додаток Б.

загрузка...
Top