Правовий режим цінних паперів в Україні

Вступ.

Розділ І. Загальна характеристика правового режиму цінних паперів.

1.1. Поняття та зміст правового режиму цінних паперів.

1.2. Правова природа цінних паперів.

1.3. Класифікація цінних паперів.

Розділ ІІ. Правовий режим окремих груп цінних паперів.

2.1. Правовий режим пайових цінних паперів.

2.2. Правовий режим боргових цінних паперів.

2.3. Правовий режим похідних цінних паперів.

2.4. Правовий режим інших груп цінних паперів.

Розділ ІІІ. Правові проблеми співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні.

3.1. Правові аспекти державного регулювання ринку цінних паперів.

3.2. Правові форми саморегуляції ринку цінних паперів.

3.3. Оптимізація співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні.

Висновки.

Список використанИХ ДЖЕРЕЛ.


Вступ

Актуальність теми дослідження.Ринок цінних паперів – це те нове, що з’явилося в економіці України у процесі формування ринкових відносин й виникнення ринку капіталу. Ринок цінних паперів (фондовий ринок) виконує функцію посередника, приймаючи цінні папери, які пропонуються на публічних торгах, і конвертуючи їх у кошти шляхом продажу. Ринок цінних паперів – це ефективно функціонуючий організм, що є еволюційним за своєю природою. Розвиток ринку цінних паперів є життєво необхідним для активного зростання національної економіки й покращання рівня життя громадян. Ефективно функціонуючий ринок спрямовує фінансові кошти до тих компаній, які здатні забезпечити їм найбільш продуктивне використання.

Фондові ринки є полем широкої діяльності не тільки для вітчизняних учасників, а й зарубіжних. Цьому сприяють лібералізація українського ринку, допуск нерезидентів на національні валютні та фінансові ринки, їх безпосередня участь в операціях поряд з резидентами, дерегулювання ринків, пов’язане зі скасуванням обмежень на проведення операцій для окремих учасників.

При запозиченні законотворчого досвіду при формуванні вітчизняного законодавства не були враховані ті обставини, що норми, принципи та практика застосування іноземного законодавства, які регулюють ринок цінних паперів, не можуть у повному обсязі адекватно відобразити сучасний стан національної економіки. Світовий досвід у сфері правового регулювання ринку цінних паперів – це вже результат розвитку сталих, стабільних економік, і його повне перенесення на українську економічну ниву, яка ще тільки розвивається і є нестабільною, не є доцільним. Орієнтація на різноманітні моделі правового регулювання ринку цінних паперів призводить до неузгодженості нормативних актів, що видаються різними відомствами, уповноваженими здійснювати цей процес. На повну відсутність уніфікованого підходу до регулювання ринку цінних паперів більшість фахівців вказують, як на перешкоду на шляху розвитку фондового ринку і на дійове гальмо розвитку.

З урахуванням вищезазначених обставин можна констатувати, що проблеми, які стосуються формування, застосування й удосконалення вітчизняного законодавства про ринок цінних паперів, потребують комплексного наукового дослідження. Недостатня їх правова розробка перешкоджає ефективному регулюванню відносин між учасниками ринку цінних паперів в Україні.

Стан справ у цій сфері правового регулювання ускладнюється також тим, що у вітчизняній юридичній літературі практично відсутні монографічні роботи, цілком присвячені дослідженню правових аспектів теорії та практики функціонування ринку цінних паперів в Україні і здійсненню господарської діяльності на ньому. Більшість робіт з цієї тематики присвячена виключно економічним аспектам функціонування цінних паперів. Цивільно-правові дослідження спрямовані, головним чином, на вивчення цінних паперів як об’єктів ринку. А ось досліджень самого фондового ринку, механізмів його функціонування та оптимізації засобів правового регулювання цих відносин явно не вистачає.

Таким чином, актуальність наукового дослідження правових проблем функціонування ринку цінних паперів і здійснення господарської діяльності у цій сфері зумовлена: проведенням поглиблених економічних і правових реформ в Україні; необхідністю осмислення і виявлення специфіки українського цивільного законодавства про фондовий ринок і практики його застосування; недостатньою розробкою юридичних аспектів здійснення господарської діяльності на ринку цінних паперів та її регулювання; потребою теоретичного обґрунтування пропозицій по вдосконаленню законодавства щодо фондового ринку.

Метою роботиє комплексне вивчення і дослідження загальних правових проблем регламентації відносин на ринку цінних паперів в Україні за допомогою цивільно-правового інструментарію, аналіз правових норм і практики їх застосування на ринку цінних паперів. Метою дослідження є також виявлення й узагальнення колізій у вітчизняному законодавстві, яке регулює відносини на ринку, а також розробка рекомендацій щодо вдосконалення законодавства про ринок цінних паперів України.

Для досягнення вказаної мети дослідження було поставлено наступні задачі:

· охарактеризувати класифікацію цінних паперів та форми їх функціонування;

· дослідити склад і принципи формування чинного, цивільного законодавства про ринок цінних паперів;

· встановити правовий цінних паперів, співвідношення і роль його ключових категорій;

· вивчити й узагальнити систему правового регулювання ринку цінних паперів;

· розглянути форми саморегуляції ринку цінних паперів.

Об’єктом дослідження виступають правові аспекти функціонування та регламентації ринку цінних паперів, функціонування комплексу правових засобів, які використовуються у цій сфері правового регулювання.

Предметом дослідження є складний і внутрішньо суперечливий комплекс теоретичних та практичних проблем розглядуваних правовідносин, ступінь узгодженості нормативно-правових актів України, що становлять правову основу функціонування ринку цінних паперів.

Теоретичну основу роботи становлять наукові праці відомих цивілістів фахівців у галузі загальної теорії права, торгівельного, підприємницького і банківського права. Були використані роботи, зокрема, М.М. Агаркова, Ч.Н. Азімова, С.С. Алєксєєва, Ю.Г. Басіна, В.А. Бєлова, М.І. Брагінського, С.М. Братуся, Є.А. Васильева, В.М. Гордона, А.С. Довгерта, В.Є. Жеребкіна, С.Ф. Кечекьяна, О.А. Красавчікова, І.Ю. Красько, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, А.В. Майфата, Г.К. Матвєєва, Я.М.Міркіна, Д.В. Мурзіна, І.Р. Назарчука, Н.О. Нерсесова, В.В. Оскольського, Л.І. Петражицького, О.А. Підопригори, А.О. Пушкіна, Б.Б. Рубцова, М.М. Сібільова, К.І. Скловського, І.В. Спасібо-Фатєєвой, Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, Р.О. Халфіної, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербіни, В.Л. Яроцького.


Розділ І. Загальна характеристика правового режиму цінних паперів

1.1. Поняття та зміст правового режиму цінних паперів

За своєю правовою природою цінні папери є одним із видів матеріальних об’єктів, які мають широке застосування в ринковій економіці. В правовій та економічній науці обґрунтовуються різні погляду як на поняття цінних паперів, так і на перелік документів, які до них відносяться.

Об'єкти цивільних прав, як і їх суб'єкти, мають встановлений актами цивільного законодавства певний правовий стан. Для позначення правового стану суб'єктів цивільних прав вживається термін «правовий статус», який відображає сукупність цивільних прав та обов'язків, що їх має особа. Але цей термін не може бути використано для характеристики правового стану об'єктів цивільних прав, оскільки вони не наділені правами та обов'язками. Щодо об'єктів цивільних прав прийнято вживати термін «правовий режим».

В теорії права склалося щонайменше три підходи до розуміння поняття «правовий режим».

Згідно з першим підходом «правовий режим» трактується як встановлений порядок існування суспільних відносин.

Термін «правовий режим» (франц. «геgime» - порядок, від лат. «regimen» - управління, керівництво) означає особливий порядок, встановлений для певних сфер відносин чи суспільства в цілому. Загальними ознаками правового режиму є наявність певних правових можливостей та меж їх здійснення. Правовий режим - це нормативно встановлені правила відносно певного об'єкта відносин чи ситуації, яких повинні дотримуватись учасники відносин з приводу цього об'єкта чи ситуації.

Другий підхід до розуміння суті «правового режиму» передбачає його ототожнення з особливим порядком правового регулювання.

С. Алексеев визначає правовий режим як порядок регулювання, який виражається у багатогранному комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих дозволів, заборон, а також позитивних зобов'язань, які створюють особливу спрямованість регулювання [3, с. 47]. На думку М. Матузова, правовий режим - це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні юридичних засобів і створює бажаний соціальний стан та конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб'єктів права.

Відповідно до третього підходу «правовий режим» об'єктів цивільних прав зводиться до можливості або неможливості вчинення щодо них юридичних дій (правочинів).

Як вважає Є. Суханов, значення категорії об'єктів цивільних правовідносин (об'єктів цивільних прав) полягає в тому, що для них встановлюється відповідний цивільно-правовий режим, тобто можливості чи неможливості вчинення з ними відповідних дій (правочинів), які мають певний юридичний (цивільно-правовий) результат.

Закон "Про цінні папери та фондовий ринок" [1] визначає цінні папери як грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, які визначають взаємовідносини між особою, що їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Розкриття суті цінного паперу через поняття "грошові документи" не зовсім точне, оскільки поняття "цінні папери" значно ширше, ніж "грошові документи". Якщо суть векселя можна визначити через поняття "грошовий документ", то характеризувати акцію, інвестиційний сертифікат, приватизаційні папери як грошові документи неправомірно – таке, що не відповідає правовій нормі, лишити невірно.

В різних правових системах цінні папери визначаються по-різному. Приміром, за законодавством США цінні папери – це письмові документи, які є дольовими паперами корпорації (акції) або які свідчать про заборгованість (облігації, сертифікати). У Великобританії під цінним папером розуміють інвестиції, які набирають форму акції або облігації. За Цивільним кодексом РФ, цінні папери – це документи з дотриманням встановленої форми і обов’язкових реквізитів, що посвідчують майнові права, здійснення і передача яких можливі тільки в разі їхнього пред’явлення.

Загалом цінні папери є юридичними документами, які відповідають певним вимогам та містять законодавчо визначені реквізити. Фундаментальними ознаками цінних паперів є їхня обіговість, стандартність та серійність, ринковість, ліквідність, урегульованість та визнання державою.

Обіговість – це здатність цінних паперів бути предметом цивільних правочинів, обертатися на фондовому ринку згідно із спеціальними, законодавчо визначеними правилами, бути платіжним інструментом. Стандартність та серійність – однойменні цінні папери мають стандартний набір реквізитів, стандартний склад суб’єктів, стандартні правила передачі та обліку прав на них, стандартні права, що з них випливають. Ринковість – цінний папір обертається на своєму ринку цінних паперів з притаманною йому інфраструктурою, суб’єктним складом, правилами роботи. Ліквідність – здатність цінного паперу бути перетвореним у грошові знаки. Урегульованість і визнання державою – будь-який документ лише тоді визнається цінним папером, якщо він визнаний таким на законодавчому рівні. Фактично ця риса є визначальною. Наприклад, коносамент за законодавством України не є цінним папером, проте є таким за законодавством багатьох європейських країн. За Цивільним кодексом РФ ощадна книжка є цінним папером, тоді як в Україні ощадну книжку не віднесено до цінних паперів [47, c. 19-20].

Цінні папери можуть функціонувати як у документарній, так і в бездокументарній формі. Форма випуску цінних паперів впливає на процедуру їх первинного розміщення, порядок укладення угод, фіксацію прав власності та визначає деякі інші особливості обігу. Розвиток комп’ютерних технологій зумовив функціонування "безтілесних", бездокументарних цінних паперів. Тому характеристика цінного паперу через "поняття" документ певною мірою є умовною. На ринку цінних паперів широко використовують термін "електронні цінні папери".

За Цивільним кодексом України (ст.194) цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Аналогічне за змістом визначення міститься і у ст.163 Господарського кодексу України. Не вдаючись до порівняльного аналізу положень Цивільного та Господарського кодексів і взагалі до оцінки ефективності правового регулювання відносин, пов’язаних з обігом цінних паперів різними нормативними актами – Господарським та Цивільним кодексом – з’ясуємо інші характеристики цінних паперів як важливих інструментів ринкової економіки. Зазначимо, що правове регулювання обігу цінних паперів здійснюється спеціальним законодавством, кодекси містять лише окремі найзагальніші положення щодо обігу цінних паперів.

Кожен вид цінного паперу в ринковій економіці виконує певні функції. Цінні папери можуть посвідчувати членство в організації – емітенті та право на частку в його майні. Такими за законодавством України є акції. У світовій практиці до таких пайових цінних паперів відносять крім акцій, дольові сертифікати, пайові свідоцтва.

Значна кількість цінних паперів посвідчує відносини позики між емітентом та власником цінного паперу. Такими, зокрема, є облігації, казначейські зобов’язання, векселі. Такі цінні папери не надають права на членство в організації – емітенті. Власник боргового цінного паперу не має права управляти справами емітента, не набуває з придбанням цінного паперу права на частку у майні емітента. Фактично, оплативши вартість цінного паперу, його власник стає кредитором, а емітент – боржником. Вартість боргового цінного паперу в будь-якому випадку підлягає поверненню як у відносинах з позики. Економічний ефект власника – це отримання відсотків за користування позиченими у нього грошима. У світовій практиці до категорії боргових цінних паперів відносять також комерційні папери, свідоцтва про заборгованість та ін. [35,c. 29-30]

Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, правовий режим яких визначається спеціальним законодавством (Закон "Про приватизаційні папери", Закон "Про приватизацію державного житлового фонду" та підзаконними нормативними актами).

Специфічна природа ощадних сертифікатів, що виступають як письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Іменні ощадні сертифікати вільному обігу не підлягають. Угоди з ощадними сертифікатами на пред’явника не характерні для ринку цінних паперів. Природа цього цінного паперу більш індивідуалізована за суб’єктним складом: банк – власник ощадного сертифіката.

Інвестиційні сертифікати є пайовими цінними паперами з певними особливостями. Такий цінний папір випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді. Інвестиційний сертифікат не дає права на участь в управлінні справами емітента. Особливості емісії та обігу інвестиційних сертифікатів визначаються Законом "Про інститути, спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)".

3 1 січня 2004 р. введено в дію низку нових законів, положеннями яких передбачені нові види цінних паперів. Згідно із Законом "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим поточним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 р., власник іпотечних актів (кредитодавець) має право випускати сертифікати – особливий вид цінного паперу, забезпечений іпотечними активами або іпотеками. Забезпеченням іпотечних сертифікатів є іпотечні активи – реформовані в консолідований іпотечний борг зобов’язання за договорами про іпотечний кредит. Тому строки обігу іпотечних сертифікатів не можуть перевищувати строків існування самих іпотечних активів.

Інформація про випуск сертифікатів та випуск сертифікатів підлягають реєстрації у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Оскільки емісія іпотечних сертифікатів пов’язана з вартістю і строками існування іпотечних активів, то умови їхнього випуску є такі: 1) загальний розмір емісії сертифікатів не може перевищувати вартість іпотечних активів; 2) строк обігу сертифікатів не може перевищувати строк дії договорів про іпотечний кредит, реформованих в іпотечні активи, та строку їхнього існування; 3) загальна номінальна вартість сертифікатів не може перевищувати 50-кратного розміру власного капіталу емітента; 4) обсяг випуску не менше від суми, еквівалентної 100 тисячам євро за курсом НБУ на день ухвали рішення про випуск; 5) усі ризики виконання зобов’язань, які підлягають об’єднанню у консолізований іпотечний борг, мають бути застраховані [29, c. 23-24].

Іпотечні сертифікати випускаються в документарній та в бездокументарній формах. При емісії сертифікатів у бездокументарній формі емітент оформляє глобальний сертифікат. Залежно від способу фіксації власника сертифікати можуть існувати як іменні, так і на пред’явника. Сертифікати на пред’явника можуть бути емітовані лише у документарній формі.

Іпотечні сертифікати підлягають вільному обігу, тобто юридичні та фізичні особи можуть вільно купувати та продавати сертифікати, здійснювати з ними будь-які правочини як на біржовому, так і на позабіржовому ринках цінних паперів. Обслуговуються іпотечні сертифікати Національною депозитарною системою. Реєстр власників іменних сертифікатів емітент здійснює самостійно без ліцензії, незалежно від кількості власників таких сертифікатів. Тоді як реєстр власників іменних акцій при кількості акціонерів понад 500 має вести незалежний реєстратор.

Встановлено два види сертифікатів залежно від обсягу прав, що ними посвідчуються: сертифікати із фіксованою дохідністю та сертифікати участі. Сертифікати з фіксованою дохідністю засвідчують такі права: право на отримання номінальної вартості в передбачені умовами випуску терміни; право на отримання відсотків; переважне право перед іншими кредиторами емітента на задоволення вимог з вартості іпотечних активів у разі невиконання ним своїх зобов’язань. Сертифікати участі випускаються лише як іменні цінні папери і надають їхнім власникам такі права: право на отримання частини у платежах за іпотечними активами відповідно до умов договору про придбання сертифікатів; право на задоволення вимог з вартості іпотечних активів у випадку невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань.

Отже, іпотечні сертифікати є борговими цінними паперами, оскільки власник сертифіката з фіксованою участю має право на повернення йому номінальної вартості сертифіката. Сертифікати не дають права на участь в управлінні справами емітента і права на частку у майнових активах емітента.

Згідно із Законом "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р, в обіг вводиться заставна – борговий цінний папір, який засвідчує право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна – неемісійний цінний папір, тобто випуск не вимагає публічної фіксації. Заставна оформляється, якщо її випуск передбачений іпотечним договором. Заставна підлягає державній реєстрації разом з державною реєстрацією обтяження відповідного нерухомого майна іпотекою. Порядок реєстрації заставної має бути встановлений спеціальним законом. Заставну як цінний папір можна передавати з рук у руки шляхом індосаменту. Держатель заставної вправі вимагати від боржника виконання основного зобов’язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку його невиконання. У випадку виконання боржником основного зобов’язання заставна підлягає передачі боржнику [20, c. 32-33].

З 1 січня 2004 р. в обіг вводяться сертифікати Фонду операцій з нерухомістю – цінний папір, що засвідчує право його власника на отримання доходу від інвестування в операції з нерухомістю (Закон "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 р.).

Фонд операцій з нерухомістю не є юридичною особою, створюється фінансовою установою, яка має розробити та затвердити Правила ФОН, інвестиційну декларацію, проспект емісії сертифікатів ФОН шляхом відкритого продажу або безпосередньої пропозиції сертифікатів ФОН заздалегідь визначеному колу осіб. Залучені через сертифікати кошти використовуються на умовах управління майном в інтересах власників сертифікатів. Управитель ФОН інвестує кошти, залучені від продажу сертифікатів, в операції з нерухомістю, отримує дохід від цих операцій та розподіляє отриманий дохід між власниками сертифікатів ФОН.

Власниками сертифікатів ФОН є фізичні та юридичні особи. Такі сертифікати обертаються вільно і випускаються як у документарній, так і в бездокументарній формах. За способом фіксації власника сертифікати можуть емітуватися як іменні, так і на пред’явника. Сертифікати ФОН – емісійні цінні папери, їх випуск підлягає державній реєстрації в ДК ЦПФР.

Сертифікати ФОН – погашувані цінні папери, тобто фонд діє до моменту виконання зобов’язань перед власниками сертифікатів.

Цивільний кодекс виділяє нову групу цінних паперів – товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Чинне законодавство України не закріплює окремих видів товаророзпорядчих цінних паперів. У світовій практиці такими визнаються складські свідоцтва, варіанти, коносаменти. Фактично Цивільний кодекс закріплює поняття, реквізити, права, що посвідчуються складськими документами (складськими квитанціями, простими та подвійними складськими свідоцтвами – (ст.961 – 966 ЦК), не називаючи їх цінними паперами).

За Цивільним кодексом, фондові деривативи віднесені до цінних паперів, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів. Такими є опціони, варанти та ф’ючерси – фондові деривативи, випуск та обіг яких здійснюється згідно із Правилами випуску та обігу фондових деривативів від 24 червня 1997 р. Фондові деривативи до введення в дію Цивільного кодексу не визнавали цінними паперами [12, c. 77-78].

Акція – найпоширеніший вид пайового цінного паперу. Акція тісно пов’язана з процесами акціонування, корпоратизації як способами роздержавлення економіки. Акціонерні товариства, створені на базі державного майна, та емітовані ними акції можна розцінювати як етап у становленні акціонерної форми господарювання в економіці України.

Згідно із Законом "Про цінні папери та фондовий ринок" акцією визнається цінний папір без встановлення строку обігу, що засвідчує часткову участь у статутному фонді АТ, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право її власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації АТ.

Основними базовими ознаками акції є наступні.

1. Акція є пайовим цінним папером, що засвідчує право на частку у статутному фонді акціонерного товариства. Цю ознаку акції в літературі часто характеризують як титул власності, а акціонерів як співвласників акціонерного товариства. Проте в концепції права України, акціонери, які передали кошти у статутний фонд АТ, перестають бути власниками цих коштів. Суб’єктом права власності стає саме акціонерне товариство як юридична особа. Це концептуальне положення підтверджується законодавчою нормою про те, що акціонер має право на участь у розподілі майна лише при ліквідації акціонерного товариства (ст.4 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"). В процесі діяльності АТ акціонер не вправі вимагати виділення його частки в натурі. Акція посвідчує лише право на частку у майні (точніше факт внесення коштів у статутний фонд АТ). Із цього факту випливають інші права акціонера, які ним реалізуються в процесі діяльності АТ. Тому характеристика акції як титулу власності неточна, не відповідає характеру правовідносин, які складаються між акціонером і товариством.

2. Емісія акцій має на меті залучення інвестицій, а не позику грошей, тому акція не має кінцевих строків погашення, кошти, внесені в обмін на акцію, поверненню не підлягають. За цією ознакою акція принципово відрізняється від боргових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов’язань). Власникам боргових цінних паперів обов’язково повертаються позичені у них кошти і сплачується відсоток за користування ними. Тобто боргові цінні папери є погашуваними, їхнє функціонування завжди строкове, обмежене в часі.

Акціонерний капітал, кошти, залучені в обмін на видані акції, часто називають фіктивним капіталом. Особливо виразно цей характер простежується на стадії заснування АТ. Засновники, вносячи кожен певні грошові кошти, несуть інвестиційні ризики. Компанія як юридична особа, оперуючи цими коштами, може функціонувати дуже успішно і тоді ризики є виправданими. При несприятливій економічній кон’юнктурі, неефективному управлінні коштами чи з різних інших причин акціонери ризикують втратити внесені ними кошти [21, c. 43-44].

Практично в обмін на внесені кошти акціонеру видають не самі акції, а сертифікат акцій (ст.4 Закону " Про цінні папери та фондовий ринок "). Сертифікат видають на сумарну номінальну вартість акцій. За українським законодавством, сертифікат акцій не є цінним папером. Реалізуючи права з акції, акціонер пред’являє не самі акції, а сертифікат. А невизнання його на законодавчому рівні цінним папером ще більш посилює фіктивність взаємовідносин між акціонером та АТ. Для зручності функціонування акції не зберігаються на руках акціонерів. Їх зберігають при документарній формі випуску відповідні суб’єкти в рамках Національної депозитарної системи. В разі бездокументарніої форми випуску паперових носіїв взагалі не існує, акціонер має на руках лише сертифікат акції – єдиний матеріалізований документ, що посвідчує внесення ним коштів до статутного фонду та інші права акціонера. Тому, враховуючи природу сертифіката акції та його важливе функціональне призначення, сертифікат акції має визнаватися цінним папером.

В економічній науці сертифікат акції трактується як цінний папір, що засвідчує володіння поіменованої в ньому особи певною кількістю акцій товариства і який повинен містити такі реквізити: номер, кількість акцій, номінальну їх вартість, найменування і статус емітента, категорію акції, найменування власника, ставку дивіденду по привілейованих акціях, підписи двох відповідальних осіб АТ та печатку товариства. Передача сертифіката одної особи іншій вважається дійсною і супроводжується переходом права власності на акції за умови реєстрації цієї операції у встановленому законом порядку.

За російським законодавством, наприклад, сертифікат акції – самостійний вид цінного паперу.

3. Акція є неподільною. У тому випадку, коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника (ст.5 Закону " Про цінні папери та фондовий ринок").

З акції випливають ряд прав, які прийнято називати корпоративними правами: право на дивіденди, на участь в управлінні товариством, на отримання інформації про діяльність товариства, на вихід з товариства та ін.

За способом фіксації власника акції поділяють на іменні та на пред’явника. За прямою законодавчого вказівного (ч.2 ст.4 Закону "Про цінні папери та фондовий ринок), громадяни України вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг має певні особливості, оскільки обіг фіксується у системі реєстру власників іменних акцій. Діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснює емітент, якщо кількість акціонерів не перевищує 500 осіб, або реєстратор. Реєстратор – професійний учасник ринку цінних паперів – юридична особа, суб’єкт підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку ліцензію на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Загальні засади реєстраторської діяльності встановлює Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні". Вимоги до ведення системи реєстру власників іменних цінних паперів, порядок ведення цього реєстру обов’язки реєстратора, емітентів та зареєстрованих осіб, порядок доступу до інформації, яка міститься у реєстрі, визначається Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [16, c. 169-170].

Права, що випливають з іменних акцій (право на дивіденди, на участь в управлінні справами АТ та ін.) реалізовуються з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Право власності на акції, випущенні в бездокументарній формі, переходять до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача. Тобто права з іменних акцій виникають з юридичного складу: а) цивільно-правової угоди про передачу права власності на акцію (купівля – продаж, дарування, спадкування тощо) та б) фіксації зміни власності у системі реєстру або у зберігача при бездокументарній формі випуску.

Акції на пред’явника обертаються вільно без будь-якої формалізації. Загалом цінні папери на пред’явника є більш оборотоздатними, оскільки їх обіг не ускладнений формальними процедурами. Право власності на акції на пред’явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки). Акції на пред’явника звільняють як акціонерне товариство від витрат на ведення системи реєстру чи на укладення договору з реєстратором і несення витрат на оплату його послуг, так і усувають витрати власників на переоформлення права власності.

За обсягом прав, що випливають з акцій, вони можуть бути простими і привілейованими. Власникам простих акцій належать такі права: 1) право на участь в управлінні справами АТ (право обирати органи управління, право самому бути обраним тощо); 2) право на отримання дивідендів; 3) переважне право на купівлю акції додаткових емісій пропорційно до належного пакету акцій; 4) право на отримання інформації про діяльність АТ; 5) право на отримання частки з вартості майна при ліквідації акціонерного товариства; 6)інші права, визначені статутом АТ.

Власники привілейованих акцій мають: 1) право на фіксовані дивіденди, розмір яких наперед відомий і зазначений в акції. Розмір дивідендів по привілейованих акціях може коригуватись залежно від розміру дивідендів за простими акціями, але АТ зобов’язується платити дивіденди по привілейованих акціях незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності, тоді як між розміром дивідендів по простих акціях і результатами фінансово-господарської діяльності АТ є пряма залежність; 2) при ліквідації товариства власники привілейованих акцій мають переважне право перед власниками простих акцій на участь у розподілі майна АТ; 3) не мають права голосу. За законодавством багатьох країн власникам привілейованих акцій надається право голосу при вирішенні питань, пов’язаних з додатковою емісією, у випадку несплати дивідендів їм надається право голосу до такої виплати, при вирішенні питань реорганізації та ліквідації АТ. Чинне законодавство України не передбачає випадки надання права голосу власникам привілейованих акцій. За проектом Закону "Про акціонерні товариства" акціонерам – власникам привілейованих акцій пропонується надати право голосу для вирішення загальними зборами таких питань: реорганізація товариства, яка передбачає конвертацію привілейованих акцій цього типу в привілейовані акції іншого типу, прості акції або інші цінні папери; внесення змін чи доповнень до статуту товариства, що передбачають обмеження прав акціонерів – власників цього типу привілейованих акцій; внесення змін чи доповнень до статуту товариства, що передбачають розміщення за рішенням наглядової ради, загальних зборів нового типу привілейованих акцій, власники яких матимуть переваги в черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації або збільшення прав акціонерів – власників розміщених типів привілейованих акцій, які мають переваги в черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації.

Отже, із введенням в дію Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства правова база регулювання обігу цінних паперів значно розширилася. Законодавчо розширено перелік видів цінних паперів передусім за рахунок таких важливих інструментів, як заставні, іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з нерухомістю [13,c. 87-89].

1.2. Правова природа цінних паперів

В науці, законодавстві та практиці ще й досі немає єдиного визначення терміну «цінні папери». Щоправда, ще 70-80 років тому вчені — юристи та фінансисти (Г. Шершеневич, Н. Нерсесов, В. Гордон та ін.) — погоджувалися, що не існує чітких визначень поняття цінних паперів, не говорячи вже про їхню єдність. Для позначення зазначеного поняття вживалося безліч різних термінів: відсоткові, кредитні, грошові, товарні папери. Проте кожний з них окремо не міг охопити всю багатоманітність цінних паперів. Тому юристи у своїх працях не давали чіткого визначення поняттю цінні папери, а вказували на їх суттєві риси.

Сьогодні термін «цінні папери» досить часто вживається у правовій літературі, він навіть отримав законодавче закріплення. Не дивлячись на це при визначенні поняття цінних паперів корисно звернутися до їх основних рис, що були вироблені юристами протягом багатьох років наукових та практичних пошуків.

Передусім поняття цінних паперів пов'язане з поняттям документу. Деякі автори (М. Агарков, В. Андреев, В. Білов, Г. Шершеневич) стверджують, що цінні папери — це документи, інші (А. Майфат, Савіньї) — що це щось зазначене в документі. Наприклад, А. Майфат вважає, що тільки у відношенні до інституту цінних паперів привілейоване місце займає форма (у вигляді документу), яка і є рисою, що визначає та конструює головне поняття інституту, в той час як в інших інститутах цивільного права первинною є риса, що характеризує зміст понять цих інститутів. При цьому А. Майфат дотримується позиції законодавства США, яке розуміє під цінними паперами передусім не документ, а сукупність майнових прав, які належать інвестору незалежно від форми.

Точка зору вчених-юристів першої групи виглядає так: вони розглядають термін «цінні папери» в буквальному розумінні, тобто йдеться про папір як матеріальний об'єкт, що має деяку цінність.

Визначення цінного паперу наведено у ч. 1 ст. 194 ЦК та у абз. 2 ч. 1 ст. 163 ГК. По суті, ці два визначення є тотожними.

Тобто, у ч. 1 ст. 194 ЦК, абз. 2 ч. 1 ст. 163 ГК та у статті 1 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» міститься визначення цінного паперу, з якого випливає, що для будь-якого цінного паперу характерними є наступні ознаки:

а) цінним папером є документ;

б) документ має бути встановленої форми;

в) документ має містити відповідні реквізити;

г) документ має посвідчувати грошове або інше майнове право, яке визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (розмістила) або видала, і власником;

ґ) документ передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску (видачі);

д) документ передбачає можливість передачі прав, що випливають з нього, іншим особам [6, c. 50-51].

Незважаючи на подібність визначення цінних паперів за ЦК, ГК та Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», слід зазначити, що визначення цінного паперу повинно міститися виключно у ЦК. Це твердження випливає з того, що цінні папери є поняттям широким. Набагато ширшим, ніж господарські відносини. У ГК мають міститися лише норми, які визначають господарсько-правові особливості цінних паперів, наприклад, професійну діяльність на ринку цінних паперів, питання державного регулювання ринку, процес емісії цінних паперів тощо. Що ж до законопроекту (реєстраційний № 7818), то у ньому доцільніше зосередитися на особливостях публічного та приватного розміщення емісійних цінних паперів, а не повторювати вже існуючі визначення.

Слід зазначити, що до рис, які характеризують документ, належать, по-перше, те, що документ — це матеріальний об'єкт, в якому зафіксована інформація; по-друге, документ повинен ототожнюватися з самою інформацією, що міститься в ньому. Безумовно, що друга риса документу має велике значення при розгляді правового статусу бездокументарних цінних паперів, оскільки дає змогу відносити останні до категорії документів. Так, К. Окуєв у статті «Феномен бездокументарного цінного паперу» також погоджується з цією точкою зору. Існує й інша позиція щодо природи бездокументарних цінних паперів. Наприклад, В. Білов вважає, що обидва наведених положення щодо визначення документу не можуть бути застосовані щодо цінних паперів, оскільки вони не передбачають функцію, яку цінні папери повинні виконувати як документи, з чим важко погодитися[11, c. 102-104].

Доцільно звернутися до загальнокласичного тлумачення зазначеного терміну, в якому під документом розуміють інформаційний запис, виконаний на паперовому носії, за зміст якого особа, що його склала, несе відповідальність, передбачену законодавством. Запис, у свою чергу, вважається інформаційним, якщо в ньому відображаються відомості про факти, що мають правове значення. Оскільки цінний папір як документ посвідчує різні права (майнові та особисті немайнові), то під відповідальністю боржника, що зазначений у цих паперах, мається на увазі відповідальність за невиконання зобов'язання, яке він на себе взяв.

Проте не всі документи вважаються цінними паперами. Тому, очевидно, що друге питання у визначенні поняття цінних паперів — це питання про те, що робить цей документ цінним. Завдяки тому, що цінний папір надає особі, яка його тримає, право на щось (товар, грошову суму чи інше майно), документ набирає можливості задовольняти людські потреби. Він отримує споживчу вартість та здатність до обміну, що й визначає його цінність. У відповіді на запитання щодо природи цінності документів, які претендують на статус цінних паперів, в юридичній літературі простежується єдина точка зору, що цінний папір набуває цінності завдяки праву, що міститься в документі. Документ, який лише засвідчує право, — це ще не цінний папір.

Отже, папір сам по собі має цінність, що дорівнює вартості матеріалу, з якого він вироблений. І лише коли він приймає вигляд документу та відображає якесь право, його цінність досягає цінності цього права. Сутність цінного паперу ґрунтується на зв'язку між правом і документом, в якому воно засвідчене. Наявність цього зв'язку трансформує документ у цінний папір.

Розглядаючи право, втілене у цінних паперах, слід зазначити, що воно є суб'єктивним, а також відносним, адже йому кореспондує юридичний обов'язок певної особи — боржника по цінних паперах.

Для більш повного розкриття сутності цієї категорії, на наш погляд, необхідно розглянути та систематизувати такі її принципи, на які свого часу звертав увагу В. Гордон:

1) літтеральність — цінний папір передбачає право вимагати виконання тільки того, що буквально в ньому написано;

2) легітимація — право вимагати виконання по цінному паперу має лише та особа, яка у ньому зазначена;

3) презентація - обов'язковою умовою при вимаганні по цінному паперу є його пред'явлення боржнику та вручення замість виконання;

4) абстрактність — право вимагати по цінному паперу не залежить від підстав, які лежали в основі прийняття на себе зазначених у ньому обов'язків;

5) автономність — особа, яка придбала у порядку, що передбачений у законі, цінний папір в іншої особи, має право вимагати виконання зобов'язань незалежно від прав попередника [18, c. 45-46].

Виходячи з викладеного вище та намагаючись врахувати юридичну та економічну сутність цінних паперів можна дати таке їх визначення:

цінні папери — це документи, які є титулом власності та заміщують форми існуючого капіталу, цінність яких полягає у тих правах, що вони надають їх власникам залежно від свого функціонального призначення.

Крім спроб дати законодавче та доктринальне визначення поняття «цінний папір», багато юристів вказують на його суттєві ознаки. В сучасній вітчизняній юридичній літературі цінні папери характеризуються наявністю кількох ознак, що роблять цінні папери відмінними від інших об'єктів цивільного права. Узагальнивши ознаки, що подані в різній юридичній літературі, можна зазначити наступні.

Першою ознакою цінного паперу є та особливість, що «будь-який цінний папір являє собою «документ», а саме - письмовий акт, спроможний служити доказом наявності правовідносин, що мають певні правові наслідки. Причому, самостійно існуючий документ». Саме ця теза вказує на потребу встановлення її істинності, оскільки останнім часом посилилася тенденція до більш широкого використання так званих «бездокументарних» цінних паперів замість «документарних» (паперових).

Другою ознакою цінних паперів можна вважати властивість набирати певну цінність завдяки правам, що закріплені документом. Папір сам по собі не має цінності (не рахуючи, звичайно, матеріалу, з якого він зроблений) і стає цінним лише завдяки тому праву, виразом якого він є.

При цьому слід пам'ятати про двояку природу цінних паперів, яка передбачає можливість вирізнення права на цінний папір як на річ або об'єкт, прирівняний до речі, і прав за цінним папером (наприклад, корпоративних). Причому, одне право з необхідністю слідує за іншим. Ця взаємозумовленість має практичне значення в двох аспектах. Перший - неможливість неспівпадіння особи-власника цінного паперу з особою, уповноваженою за цінним папером. Другий виражається у неможливості передачі права власності на цінний папір без права за цінним папером і, навпаки, права за цінним папером без права власності на цінний папір.

Також не важко помітити, що кожному виду майна відповідають певні цінні папери. Та й самі цінні папери можуть розглядатися як певне майно, права на яке можуть мати самостійне життя.

Отже, суть цінних паперів полягає у тому зв'язку, який існує між даним правом і документом[24, c. 63-64].

Третьою ознакою цінних паперів слід вважати особливість права, що ними закріплені. Право, про яке йде мова, відноситься до права приватного, а не публічного. Звідси випливає, що з числа цінних паперів повинні бути виключені гроші та поштові марки, з володінням якими не пов'язано набуття приватноправових обов'язків. Так, гроші є суттю речі, а цінні папери ґрунтуються на зобов'язанні. Власник паперових грошей не може звернутися з позовом до держави, а власник цінних паперів може добитися реалізації їх змісту від боржника шляхом подачі позову. Походження грошей відноситься до сфери публічного права, а походження цінних паперів - до сфери приватного права. Гроші є загальновизнаним мірилом цінності, чого не можна сказати про цінні папери. Гроші є засобом платежу, тобто сплатою грошової суми припиняється зобов'язання. Цінні папери встановлюють зобов'язальні відносини, які повинні бути виконані у майбутньому. Отже, одним з основних моментів у понятті цінних паперів є те, що вони є приватноправовими документами.

В якості четвертої ознаки в теорії часто висувається теза, що для здійснення вміщеного в цінному папері права необхідне його пред'явлення. Пред'явлення цінного паперу для здійснення вміщеного в ньому майнового права стає визначальним для віднесення будь-якого документу до розряду цінних паперів [8, с.110].

Принципи функціонування РЦП:

• соціальна справедливість — створення рівних можливостей і спрощення доступу інвесторів та позичальників на ринки фондових ресурсів; недопущення монопольних проявів дискримінації прав і свобод суб'єктів ринку цінних паперів;

• правова урегульованість — створення розвиненої правової структури забезпечення діяльності фондового ринку, що чітко регламентує поведінку його суб'єктів;

• контрольованість — створення надійного механізму обліку й контролю, запобігання зловживань на РЦП;

• прозорість, відкритість - забезпечення надання інвесторам повної інформації про умови випуску та обігу цінних паперів; контрольованість фінансово-господарської діяльності емітентів;

• конкурентність - забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів, емітентів і ринкових посередників, створення умов для змагання за найвигідніше залучення фінансових ресурсів і встановлення немонопольних цін на послуги фінансових посередників за умови контролю й дотримання доброякісної конкуренції учасниками фондового ринку;

• ефективність - максимальна реалізація потенційних можливостей фондового ринку щодо мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки[36, c. 135-136].

1.3. Класифікація цінних паперів

Цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні.

Емісійні цінні папери - цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент).

До емісійних цінних паперів належать:

· акції;

· облігації підприємств;

· облігації місцевих позик;

· державні облігації України;

· іпотечні сертифікати;

· іпотечні облігації;

· сертифікати фондів операцій з нерухомістю (далі - сертифікати ФОН);

· інвестиційні сертифікати;

· казначейські зобов'язання України.

Цінні папери, що не належать згідно із Законом «Про цінні папери та фондовий ринок» до емісійних цінних паперів, можуть бути визнані такими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, якщо це не суперечить спеціальним законам про ці групи та/або види цінних паперів.

Цінні папери за формою існування поділяються на документарні та бездокументарні.

Емісійні цінні папери одного випуску можуть існувати лише в одній формі. Неемісійні цінні папери можуть існувати виключно в документарній формі.

Цінні папери за формою випуску можуть бути на пред'явника, іменні або ордерні.

Права, посвідчені цінним папером, належать:

· пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);

· особі, зазначеній у цінному папері (іменний цінний папір);

· особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).

Цінні папери як об'єкт цивільних прав мають вільний характер переходу від одного власника до іншого у порядку універсального правонаступництва і не обмежені в обігу. Вони можуть бути документарні та бездокументарні. Цінні папери виступають як економічна і юридична категорії. Вони поділяються на два великих класи - основні і похідні.

Основні цінні папери - це цінні папери, в основі яких лежать майнові права на будь-який актив (зазвичай на товар, гроші, капітал, майно, різного роду ресурси та ін.).

Похідні цінні папери - це бездокументарні форми вираження майнового права (зобов'язання), яке виникає у зв'язку зі зміною ціни базового активу, тобто активу, який становить основу даного цінного папера.

Як базові активи можуть розглядатися товари (зерно, м'ясо, нафта, золото і т. ін.), основні цінні папери (акції й облігації). До похідних цінних паперів належать ф'ючерсні контракти (товарні, валютні, відсоткові, індексні тощо) і опціони, які мають вільний обіг.

Класифікація цінних паперів - це поділ їх на види за певними ознаками. Під видом цінних паперів слід розуміти сукупність, для якої всі суттєві ознаки є спільними, однаковими. Класифікація видів цінних паперів - це поділ видів цінних паперів на підвиди, які, у свою чергу, можуть поділятися на дрібніші підвиди. Наприклад, облігації - один із видів цінних паперів. Облігація може бути купонною і безкупонною. Безкупонна облігація може бути виграшною та дисконтною.

Цінні папери можна класифікувати також за такими ознаками:

1) за емітентами (державні, приватні та змішані);

2) за ступенем захисту (висококласні та низькокласні);

3) за обсягом наданих прав (з правом власності, з правом управління та з правом кредитування);

4) за територією обігу (муніципальні, державні, іноземні);

5) за формою отримання доходу (з постійним доходом та з точковим доходом);

6) за можливістю обміну (конвертовані та неконвертовані).

Найпоширенішими вважаються такі типи цінних паперів:

а) цінні папери, які засвідчують участь в емітенті (акції, пайові свідоцтва, інвестиційні сертифікати), тобто власники яких співвласниками майна і коштів емітента;

б) цінні папери, які засвідчують наявність боргових взаємовідносин між власниками цінного папера й емітентом, тобто боргові цінні папери (облігації, векселі, комерційні папери, ощадні сертифікати);

в) похідні цінні папери, тобто документи, які засвідчують наявність у їхнього власника певних спеціальних прав на цінні папери.

Залежно від мети їхнього випуску цінні папери поділяються на фондові та комерційні. Перші призначено для формування капіталу (акції, облігації та ін.), другі - для опосередкування товарних відносин (векселі, акредитиви та ін.). Таке групування наближається до розмежування цінних паперів за сферою обігу (на фондовому; на грошовому ринках). Як правило, фондові цінні папери безстрокові або діють понад рік, а комерційні переважно короткострокові. Усі комерційні цінні папери є борговими. Вони випускаються недержавними емітентами і без спеціального забезпечення (застави).

Отже, основними видами цінних паперів є:

• акція;

• облігація;

• вексель;

• чек;

• ощадна книжка на пред'явника;

• депозитний сертифікат;

• опціон;

• ф’ючерс;

• коносамент [41, c. 97-98].

Існує безліч класифікацій цінних паперів за різними критеріями. Деякі з них вважаються загальноприйнятими та традиційними, інші виглядають лише як окремі погляди юристів або економістів щодо системи цінних паперів. З другої групи класифікацій досить цікава точка зору Р. Гільфердінга, у відповідності з якою всі цінні папери у загальному сенсі містять у собі грошові суми. Виходячи з цього їх можна розділити на два основних види:

1. Кредитні цінні папери, тобто ті, на яких зазначена та сума грошей, замість якої вони видані.

2. Цінні папери, які містять у собі не суму грошей, а прибуток від неї. Другий від, у свою чергу, складається з цінних паперів, що:

а) приносять дивіденди;

6) мають фіксований відсоток.

Критерієм наведеної класифікації є принцип повернення грошової суми, яка міститься у цінних паперах, і, як наслідок, фіктивність капіталу, що у них відображається. Наведений критерій класифікації має економічну природу.

Серед юридичних критеріїв класифікації цінних паперів найважливішим виступає спосіб зазначення у них уповноважених осіб. Крім цього, цінні папери відрізняються за своїм змістом та особою боржника. Розглядаючи можливі способи зазначення у цінних паперах уповноваженої особи, ми повертаємося до критерію традиційної юридичної класифікації цінних паперів, про який вже йшлося. Ця класифікація більш розповсюджена за інші та прийнята як у доктрині, так і в законодавстві. Згідно з нею цінні папери поділяються на іменні, ордерні та на пред'явника.

Починаючи з 1993 року у правовій теорії почали з'являтися нові точки зору щодо питання, яке розглядається. Вивчивши позиції різних авторів, доцільно обрати класифікацію В. Білова, яка, на наш погляд, є досить цікавою. Вона займає з урахуванням як юридичних, так і економічних критеріїв проміжне положення серед уже відомих класифікацій. Автор пропонує поділ цінних паперів на три групи: «інвестиційні», «торгові» та «товаророзпоряджувальні». Він не ігнорує основної юридичної класифікації цінних паперів за способом легітимації особи, що їх тримає, але бере до уваги, крім того, їхні економічні характеристики.

При подібності позицій В. Білова та Р. Гільфердінга позиція останнього не викликає ніяких заперечень ні за змістом, ні за термінологією. З позицією ж В. Білова, при всій своїй юридичній та економічній обґрунтованості, ми повністю погодитися не можемо. Насамперед це стосується розгляду одного із видів інвестиційних цінних паперів, який В. Білов, за аналогією з російським дореволюційним правом та практикою, називає спеціальним терміном — інскрипція. Під ним він розуміє державні цінні папери, що посвідчують факт надання державі на позикоподібних умовах грошової суми, і право особи, що тримає інскрипцію, вимагати по закінченню терміну позики повернення цієї суми, а також виплати одноразово або періодично майнового еквіваленту. З юридичної точки зору, зміст поняття інскрипції відповідає поняттю державної облігації. Проте державні цінні папери не можна відносити до групи інвестиційних, оскільки вони не є ризикованими завдяки високому ступеню гарантій з боку держави [43, c. 85-87].

Отже, виходячи зі змісту кожного з різновидів цінних паперів, вони, з урахуванням їхніх юридичних особливостей, можуть бути розподілені на три групи.

Перша група — інвестиційні цінні папери — акції, облігації, ощадні (депозитні) сертифікати, які виглядають як сукупність майнових прав, що належать інвестору та мають при цьому високий ступінь ризику.

Друга група — комерційні цінні папери — векселі, чеки, коносаменти — документи технічного характеру, які необхідні для оформлення майнових правовідносин.

Третя група — державні цінні папери — державні облігації, казначейські зобов'язання, а також приватизаційні цінні папери. Вони, як уже зазначалося, гарантуються державою.

Подібна класифікація обумовлюється і особливостями правового режиму різного роду цінних паперів, їх обігоздатності та місцем в системі економічних відносин України.

Крім вказаної класифікації РЦП поділяється на певні сегменти:

• за територіальною ознакою - світовий, регіональний, національний:

• за категоріями емітентів - ринки цінних паперів підприємств, державних цінних паперів та ін.);

• за термінами випуску - ринки безтермінових цінних паперів, термінових із встановленим терміном обігу та без такого терміну та ін.);

• за видами (категоріями) цінних паперів - - ринки акцій, облігацій, векселів та ін.);

• за принципом повернення фінансових активів - ринки боргових зобов'язань та інструментів власності.

Скасування в 70-х роках XX ст. обмежень на переміщення капіталу в розвинених країнах світу зумовила виникнення міжнародного РЦП і відбило одну з основних тенденцій - глобалізацію світового господарства та процес інтеграції країн. Так, тільки з 1980 по 1990 р. частка міжнародних операцій з цінними паперами у ВВП США зросла з 9 до 93 %, Німеччини — з 8 до 58 %, Японії — з 7 до 119 %. Майже 40 % світового РЦП припадає на США, понад 20 % - на Японію.

Існують також цінні папери „другого порядку", до яких відносять:

1. Право підписки на акції. Це переважне право на придбання акціонерами нового тиражу цінних паперів пропорційно наявній процентній частці їхніх акцій.

2. Опціон, що представляє собою цінний папір, що є результатом опціонного контракту, відповідно до якого один з його учасників здобуває право чи покупки право продажу якоїсь кількості цінних паперів за визначеною ціною протягом певного часу. Власник опціону має право здійснити операцію чи відмовитися від неї, заплативши за це премію.

3. Варрант — свідоцтво, яке видається разом з цінним папером, що дає право на додаткові пільги її власнику після закінчення визначеного терміну[46, c. 78-80].

Ринок цінних паперів, як і будь-який інший ринок, характеризується наявністю попиту, пропозиції і їхньої рівноважної ціни. Попит формують так звані інвестори - організації і громадяни, що мають вільні грошові заощадження і готові використовувати їх для покупки цінних паперів.

Пропозицію забезпечують акціонерні товариства, що випускають акції й інші цінні папери з метою залучити кошти для фінансування своїх програм, а також держава, що мобілізує кошти шляхом випуску в обіг облігацій державних позик і інших видів цінних паперів.

Випуску цінних паперів повинне передувати опублікування спеціального проспекту емісії, що містить достовірну і повну інформацію про характер діяльності емітента, його керівництво, капітал, доходи, заборгованості й інші показники його фінансового стану. У проспекті емісії вказується також якість цінних паперів, що випускаються, їхні види і скільки з випущених паперів емітент має намір продати. Продаж здійснюється на первинному ринку, за участю дилерів, організацій-гарантів. Первинний ринок — це ринок перших і повторних емісій цінних паперів, на якому здійснюється їхнє початкове розміщення серед інвесторів.

В останні роки йде процес інтернаціоналізації ринків цінних паперів, у тому числі і первинного. Інституціональні інвестори, прагнучи диверсифікувати свої вкладення, виявляють зацікавленість до цінних паперів інших країн, їхня головна вимога - значний потенціал приросту вартості.

Однією з найважливіших є сегментація за ознаками класифікації витрат інвесторів, тобто поділ суб’єктів купівлі цінних паперів. Тут виокремлюють такі групи інвесторів:

1) індивідуальні інвестори, представниками яких є індивідуальні вкладники;

2) інституційні інвестори, деякі фінансові інститути: банки, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні союзи, інвестиційні фонди та компанії.

Залежно від цілей діяльності інвесторів можна поділити таким чином:

1) консервативні, мета — безпека вкладень;

2) помірно агресивні, мета — безпека плюс дохідність;

3) агресивні, мета — дохідність плюс зростання вкладень;

4) досвідчені, мета — дохідність плюс збільшення вкладень плюс ліквідність;

5) витончені, мета — максимальний дохід.

За психологічною стійкістю інвесторів розрізняють як:

1) нестійкі — навіювані (схильні до паніки);

2) стійкі — навіювані;

3) стійкі — аналітичні [53, c. 44-45].

На міжнародному ринку цінних паперів обертається велика кількість різноманітних видів цінних паперів. Їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них деривативи.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує участь її власника у капіталі акціонерної компанії. Власники акцій на правах співласності акціонерної компанії, мають право на одержання частин прибутку компанії пропорційно своїй участі (частики), а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерної компанії.

Дохід, що одержує акціонер на акції називається девідендом, розмір якого залежить від маси прибутку, виду і кількості акцій та інвестиційної політики акціонерної компанії. Акціонери можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають право співвласника.

У міжнародній практиці розширення контролю досягається шляхом “системи участі”. ТНК за рахунок позиченого капіталу на євроринку скуповують пакети акцій інших корпорацій, створюють систему договірних фірм, діяльність яких контролюють. Придбанням контрольних пакетів акцій інших корпорацій займаються холдинг – компанії, які мобілізують капітал шляхом випуску акцій. Отже, акціонерна форма власності дає можливість ТНК здійснювати контроль над корпораціями, капітал яких у кілька разів перевищує власний капітал контролюючої корпорації.

Облігація – це свідоцтво про надання позики, яке дає право на одержання щорічного доходу у вигляді фіксованого процента. Облігації бувають корпоративними і державними.

Корпоративні облігації – це свідоцтво про надання їх власникам довгострокової позики корпорації. Інакше це облігації, емітовані юридичними особами.

Випуск облігації більш вигідний спосіб формування додаткового капіталу, ніж випуск акцій, тому що проценти за облігаціями сплачуються за прибутком корпорації до виплати податків. Крім того, власники облігацій не одержують права голосу, оскільки вони не співвласники корпорації, а її кредитори. Корпоративні облігації більше піддаються ризику, ніж державні облігації, проте доходи за ними значно вищі.

Корпоративні облігації можуть бути конвертовані неконвертовані. Конвертовані облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Процент на конвертовані облігації встановлюється нижчим, ніж на неконвертовані.Державні облігації – це свідоцтво про надання їх власникам позики державі та місцевим органам управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою покриття державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Уряд країни гарантує викуп державних облігацій, через те вони вважаються першокласними цінними паперами з високими ринковим та кредитним рейтингами. У ряді країн для залучення коштів на тривалий період використовуються казначейські ноти, бони, та інші облігації, які відрізняються одна від одної умовами випуску та терміном обігу.

Лише ліквідні фінансові інструменти є об’єктами біржової торгівлі, причому для запровадження нових контрактів для них також проводиться своєрідна біржова експертиза. Для таких цінних паперів як акції на фондових біржах проводиться процедура лістингу, включення їх до котирувального списку біржі. Ця процедура передбачає виконання компанією емітентом ряду вимог щодо вартості основних активів, прибутку, одержаного впродовж останніх років, розкриття інформації про її діяльність. Обов’язковою у цьому випадку є проведення аудиторської перевірки, причому аудитором, який співпрацює з біржею. Все це робиться для того, щоб на біржі котирувалися надійні масові фінансові інструменти [51, c. 69-70].

Похідні фінансові інструменти: Деривативи – це фінансові інструменти, інвестиційна віддача яких залежить від їх похідних інструментів, тобто їх ефективність залежить від діяльності інших фінансових активів. Дериватив можна визначити як строковий контракт між покупцем та продавцем. Існує багато різновидів деривативів: опціони, форвардні та ф’ючерсні контракти, свопи та пов’язані деривативи (варанти).


Розділ ІІ. Правовий режим окремих груп цінних паперів

2.1. Правовий режим пайових цінних паперів

У зв'язку з реформуванням цивільного законодавства України, адаптованого до умов ринкової економіки, перед сучасною цивілістичною наукою постав ряд актуальних питань, зокрема питання щодо пайових цінних паперів. Цивільний кодекс (далі - ЦК) України та Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 р. (далі - Закон про ЦПФР) відносять їх до цінних паперів. Більш детального дослідження потребують поняття та ознаки пайових цінних паперів, їх види, обсяги прав, що ними посвідчуються, особливості їх розміщення та обігу тощо.

Тож насамперед з'ясуємо значення поняття «правовий режим пайових цінних паперів» та визначимо його зміст, тобто елементи, які ним охоплюються.

Відповідно до розділу НІ ЦК України пайові цінні папери віднесені до об'єктів цивільних прав. Тому щодо них слушним буде вживати термін «правовий режим пайових цінних паперів». З цих же міркувань перший і другий підходи до визначення суті поняття «правовий режим» є неприйнятними, оскільки пайові цінні папери не мають ні встановленого порядку існування суспільних відносин, ні особливого порядку правового регулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини, які виникають з приводу об'єктів цивільних прав, а не самі ці об'єкти.

Найбільш вдалим видається третій підхід до розуміння суті «правового режиму пайових цінних паперів», який полягає у визначенні сукупності правових можливостей учасників цивільних відносин щодо пайових цінних паперів. Обсяг правових можливостей щодо пайових цінних паперів обумовлюється вимогами до їх поняття та ознак, видів, а також характеру і змісту прав, що ними посвідчуються. Таким чином, правовий режим пайових цінних паперів не може бути повністю розкритий лише через з'ясування нормативних вимог до правових можливостей, якими наділені учасники цивільних відносин щодо пайових цінних паперів. Поняття «правовий режим пайових цінних паперів» охоплює не лише нормативні вимоги до правових можливостей щодо них, а й вимоги до поняття й ознак, видів цих цінних паперів, а також характеру і змісту прав, що ними посвідчуються [4, c. 16-17].

Наведене вище дає підстави розуміти правовий режим пайових цінних паперів як нормативно визначені вимоги до поняття та ознак, видів пайових цінних паперів, характеру і змісту прав, що ними посвідчуються, а також правових можливостей учасників цивільних відносин щодо них.

Також слід зауважити, що правовий режим пайових цінних паперів, як і будь-яке інше правове явище, має певні притаманні йому ознаки:

• нормативне закріплення правового режиму пайових цінних паперів, тобто його встановлення в актах цивільного законодавства;

• складний характер правового режиму пайових цінних паперів, який включає в себе різні елементи;

• цивільно-правовий зміст правового режиму пайових цінних паперів, який не охоплює публічно-правові питання;

• вичерпність цивільно-правових питань, пов'язаних із пайовими цінними паперами, яка зумовлена тим, що правовий режим пайових цінних паперів містить усі цивільно-правові вимоги до них, прав, що ними посвідчені, а також їх розміщення та обігу.

Правовий режим пайових цінних паперів характеризується, окрім ознак, також наявністю певних елементів. До елементів правового режиму пайових цінних паперів належать:

• поняття та ознаки пайових цінних паперів;

• види пайових цінних паперів;

• права, посвідчені пайовими цінними паперами;

• порядок розміщення та обігу пайових цінних паперів.

Пайові цінні папери як об'єкт правового режиму включають поняття пайових цінних паперів та їх ознаки. Вони належать до першого елементу правового режиму пайових цінних паперів.

Поняття пайових цінних паперів на сьогодні закріплено у ЦК України і Законі про ЦПФР.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 195 ЦК України пайові цінні папери засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента. Таким чином, законодавець окреслює комплекс корпоративних прав, які посвідчуються пайовими цінними паперами. У Законі про ЦПФР закріплено дещо інше визначення: це цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітенту.

Отже, на сьогодні відсутній єдиний законодавчий підхід у встановленні ознак пайових цінних паперів. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). Крім того, якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України. Оскільки з прийняттям Закону про ЦПФР не було внесено змін до ЦК України, які б стосувалися поняття пайового цінного паперу, то слід керуватися нормами ЦК[15, c. 36-38].

Отже, вирізняють такі ознаки пайових цінних паперів:

1) засвідчують участь у статутному капіталі юридичної особи;

2) надають їх власнику право на участь в управлінні емітентом;

3) надають їх власнику право на одержання частини прибутку (зокрема у вигляді дивідендів) та частини майна при ліквідації емітента.

Наступним елементом правового режиму є види пайових цінних паперів. Закон про ЦПФР відносить до них акції та інвестиційні сертифікати.

Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства (далі - AT), включаючи право на отримання частини прибутку AT у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна AT у разі його ліквідації, право на управління AT, а також немайнові права, передбачені ЦК України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення AT.

Емітентом акцій є тільки AT, причому воно може розміщувати лише іменні акції.

Інвестиційний сертифікат - цінний папір, який розміщується інвестиційним фондом, інвестиційною компанією, компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та посвідчує право власності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді.

Емітентом інвестиційних сертифікатів виступає інвестиційний фонд, інвестиційна компанія або компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду.

Проте віднесення інвестиційних сертифікатів до зазначеної групи цінних паперів видається спірним, оскільки на підставі аналізу Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. можна зробити висновок про відмінності між акцією та інвестиційним сертифікатом. Зокрема:

1) акція засвідчує участь у статутному капіталі юридичної особи (AT); інвестиційний сертифікат посвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді, який не є юридичною особою (ст. 22);

2) акція підтверджує право на участь в управлінні AT; інвестори пайового інвестиційного фонду, за загальним правилом, не мають права втручатися в діяльність компанії з управління активами, що випустила інвестиційні сертифікати (ст. 25);

3) акції надають їх власникам право на одержання частини прибутку (дивіденду); дивіденди за інвестиційними сертифікатами відкритого та інтервального пайового фонду не нараховуються і не сплачуються (ст. 26).

Таким чином, інвестиційні сертифікати не мають усіх ознак пайових цінних паперів, перелічених у ЦК України.

Третій елемент правового режиму пайових цінних паперів - це права, які посвідчені пайовими цінними паперами. їх прийнято поділяти на немайнові (особисті) та майнові.

Право участі у товаристві є особистим немайновим правом, яке не може окремо передаватися іншій особі (ч. 1 ст. 100 ЦК). Отже, у самому ЦК України визначається правова природа складових корпоративних прав, тобто їх належність до немайнових чи майнових прав.

Право на участь в управлінні є особистим, тісно пов'язаним з майновим. Воно не може бути відчужене або передане іншій особі окремо від інших прав чи у відриві від пайового цінного паперу. Акціонери можуть здійснити право на управління лише через органи товариства, до складу яких вони входять, і лише в межах їх компетенції, визначеної законодавством та статутом. Це право може бути реалізоване в різних формах.

До майнових прав, які посвідчуються пайовими цінними паперами, відносять: право на сумарну номінальну вартість акцій після повної сплати вартості акцій сертифікату, право на участь у розподілі прибутку AT (одержання дивідендів), право на отримання частини вартості майна AT у разі його ліквідації, переважне право всіх акціонерів придбати додатково випущені акції у кількості, пропорційній їх частці у статутному капіталі, переважне право акціонерів на придбання акцій приватного розміщення, що продаються іншими акціонерами товариства, право вимагати викупу AT акцій, які належать акціонеру, тощо.

Інвестиційний сертифікат засвідчує право власності інвестора на активи пайового інвестиційного фонду, який не є юридичною особою. Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» активи пайового інвестиційного фонду належать інвесторам на праві спільної часткової власності. Право власності є речовим правом. Таким чином, права, посвідчені акцією, та права з інвестиційного сертифікату мають різну правову природу, що свідчить про спірність віднесення останніх до пайових цінних паперів.

Останнім обов'язковим елементом правового режиму пайових цінних паперів є порядок розміщення та обігу пайових цінних паперів [19, c. 8-9].

Безперечним позитивом Закону про ЦПФР є розмежування понять «випуск», «емісія», «розміщення» та «обіг» цінних паперів:

• випуск цінних паперів - сукупність певного виду емісійних цінних паперів одного емітента, однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску і міжнародний ідентифікаційний номер, забезпечують їх власникам однакові права незалежно від часу придбання і розміщення на фондовому ринку;

• емісія цінних паперів - установлена законодавством послідовність дій емітента щодо випуску та розміщення емісійних цінних паперів;

• розміщення цінних паперів - відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником;

• обіг цінних паперів - вчинення правочинів, пов'язаних з переходом прав власності на цінні папери і прав за цінними паперами, за винятком договорів, що укладаються під час розміщення цінних паперів.

У цивілістичному аспекті до цього елементу правового режиму пайових цінних паперів належать лише їх розміщення та обіг, включаючи спосіб передання прав за пайовими цінними паперами. Відповідно до ст. 197 ЦК України права, посвідчені акцією передаються в порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії).

Таким чином, правовий режим пайових цінних паперів - це нормативно визначені вимоги до поняття та ознак, видів пайових цінних паперів, характеру і змісту прав, що ними посвідчуються, а також правових можливостей учасників цивільних відносин щодо них[31, c. 59-60].

2.2. Правовий режим боргових цінних паперів

Боргові цінні папери, за якими емітент несе відповідальність повернути у призначений термін кошти, інвестовані у його діяльність, але які не наділяють їхніх власників правом участі в управлінні підприємством.

В західних країнах ринок боргових зобов’язань, особливо державних, складає основну частину фондового ринку. Боргові інструменти є головними складовими інвестиційних портфелів портфельних інвесторів, у той час, коли частка акцій, як ризикових цінних паперів є незначною.

До боргових цінних паперів належать:

- облігації (державні та корпоративні);

- казначейські зобов’язання та векселі;

- депозитні сертифікати банків;

- векселі.

До окремих видів боргових цінних паперів підлягають віднесенню облігації підприємств, державні облігації України, облігації місцевих позик, казначейські зобов'язання України, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі. Вид цінних паперів визначається певними їх якісними правовими характеристиками, втіленими в їх ознаках, що дозволяють виділити окрему їх сукупність з усієї маси об'єктів цивільних прав, що розглядаються. Під видом боргових цінних паперів розуміють таку їх сукупність, для якої певні ознаки є загальними, однаковими і дозволяють об'єднати їх за певним класифікаційним критерієм.

Виходячи з відповідних класифікаційних критеріїв поділу боргових цінних паперів на види, на нашу думку, боргові цінні папери можуть бути класифіковані на види за суб'єктом. Врахування цього критерію дозволяє визначити такі види боргових цінних паперів:

• боргові цінні папери юридичних осіб, до яких належать облігації підприємств, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі;

• боргові цінні папери АРК;

• боргові цінні папери міських рад;

• державні боргові цінні папери. До цієї групи належать державні облігації України, казначейські зобов'язання України, казначейські векселі, ощадні (депозитні) сертифікати НБУ;

• боргові цінні папери фізичних осіб, єдиним видом яких є вексель.

Боргові цінні папери є одним із організаційно-правових способів опосередкування руху капіталу в економіці, від накопичення його у грошовій формі до перетворення у позичковий чи виробничий. Відповідно, сферу обігу власне цінних паперів можна розглядати як один із сегментів більш широкого механізму, що включає всі "канали" такого перерозподілу.

Тому перед тим, як перейти до розгляду безпосередньо суті і особливостей функціонування фондового ринку в економічній системі, слід приділити увагу співвідношенню таких категорій, як власне "фондовий ринок", "ринок цінних паперів", "фінансовий ринок". Адже принциповим є те, що фондовий ринок не є абсолютно самостійним інститутом ринкової економіки, він включений у більш загальну систему організації руху капіталу. З цього випливає щонайменше два аспекти розгляду фондового ринку:

· як елемент системи перерозподілу суспільного капіталу у його грошовій формі сутність і функції його підпорядковані найбільш загальному системному призначенню;

· фондовий ринок має певні специфічні якості у межах системи кругообігу капіталу, що визначають його особливе місце у ній і взаємозв'язки з іншими секторами [25, c. 27-28].

Необхідність у фінансовому перерозподільному механізмі визначається певною автономністю збережень і інвестування, тобто постачальник і споживач збережень, як правило, розірвані. У зв'язку з цим, виникає потреба у механізмі фінансового посередництва і перерозподілу.

Боргові цінні папери підлягають класифікації залежно від способу легітимації управомоченої особи. За цим критерієм цінні папери і в законодавстві (ч. 1 ст. 197 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України), і в доктрині цивільного права визначаються як пред'явницькі, іменні й ордерні.

Практична цінність такої класифікації полягає в тому, що спосіб легітимації управомоченої особи визначає особливості передачі майнових прав, посвідчених борговим цінним папером. Слід зазначити, що такі види боргових цінних паперів, як облігації, ощадні сертифікати, казначейські зобов'язання, можуть бути як іменними, так і на пред'явника. Вексель може бути як іменним цінним папером, так і ордерним.

Боргові цінні папери ( як і інші їх різновиди ) здатні до участі в цивільному обороті. Оборотоздатність боргових цінних паперів означає, що з їх передачею переходять усі засвідчувані ними майнові права в сукупності. У залежності від виду боргових цінних паперів способи їх передачі можуть бути різними:

1) вручення сертифіката боргового цінного папері на пред`явника іншій особі;

2) у випадку передачі прав, засвідчених іменним борговим папером, використовуються правила, характерні для цесії;

3) здійснення передавально – облікового запису по рахунку у боргових цінних паперах при передачі посвідчених ними майнових прав;

4) вчинення на іменному або ордерному борговому цінному папері індосаменту і його вручення новому правонабувачу.

Залежно від способу визначення правомочної особи проводиться класифікація цінних паперів на пред`явника, іменні та ордерні, наділяючи кожну групу цінних паперів юридично значущими особливостями. Практичне значення такої класифікації виражається у наданні різного правового значення певному виду цінних паперів, а також у встановленні порядку передачі прав за цінним папером [9, c. 20-22].

Найбільш високою оборотоздатністю характеризуються боргові цінні папери на пред`явника. У цінному папері на пред`явника права за цінним папером належать особі, яка пред`являє цінний папір. Права за такими цінними паперами передаються іншій особі шляхом вручення їй сертифікату цінного паперу. Зобов`язана за таким борговим цінним папером особа (емітент) повинна здійснити виконання такій особі, не вимагаючи нічого, крім пред`явлення документа – сертифіката.

Іменні цінні папери засвідчують права, які належать “особі, названій у цінному папері”. Зобов`язана особа (емітент) повинна виконати зобов`язання за цінним папером тільки такій особі. Згідно ст.1 Закону України “ Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні “ “документарною “ формою цінного паперу є сертифікат цінного паперу, а “ бездокументарною “ формою цінного паперу є здійснений зберігачем обліковий запис на рахунку у цінних паперах.

На відміну від цінних паперів на пред`явника процедура передачі прав за іменними цінними паперами ускладнена необхідністю дотримання певних формальностей, що суттєво знижує їх оборотоздатність. Права за іменним цінним папером передаються у порядку , встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Це означає, що для передачі прав за іменним цінним папером, його новий власник та новий придбавач зобов`язані дотриматися необхідних вимог до форми такої уступки, крім того, про таку уступку має бути повідомлено зобов`язану за цінним папером особу. На практиці це робиться через прямих учасників Національної депозитарної системи України.

На відміну від іменного цінного паперу, права за ордерним цінним папером можуть належати не тільки поіменованій у цінному папері особі, але й особі, призначеній розпорядженням останньої. Індосамент, шляхом вчинення якого передаються права за ордерним цінним папером, являє собою передавальний напис на самому цінному папері (на обороті), який вчиняється індосантом на індосата, тобто на особу, якій (або за наказом якого) переходять права за ордерним цінним папером.

Слід зазначити, що такі види боргових цінних паперів, як облігації, ощадні сертифікати, казначейські зобов`язання, можуть бути як іменними, так і на пред`явника. Вексель може бути як іменним цінним папером, так і ордерним [42, c. 63-64].

Диференціація боргових цінних паперів може бути здійснена залежно від способу їх випуску. Розподіл боргових цінних паперів за цим критерієм на емісійні та неемісійні дає можливість, на думку О. Онуфрієнко, реалізувати ряд позитивних моментів у правовому регулюванні відносин, що виникають у ході їх випуску в цивільний оборот (емісії). Легальне визначення емісійних цінних паперів закріплене у ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок». Однак це визначення неповно відображає основні ознаки боргових емісійних цінних паперів. їх можна сформулювати так: вони закріплюють сукупність майнових і немайнових прав, які підлягають посвідченню, уступці та безумовній реалізації з дотриманням встановлених законом форм та порядку; розміщуються випусками, під якими розуміють сукупність цінних паперів одного емітента, що забезпечують однаковий обсяг прав володільцям і однакові умови емісії (первинного розміщення); мають рівний обсяг і строк здійснення прав всередині одного випуску, незалежно від часу набуття цінного папера; без згоди зобов'язаної особи (емітента) можуть вільно обертатися на вторинному ринку, тобто, починаючи з першого набувача цих цінних паперів, усі правоволодільці можуть укладати будь-які не заборонені законодавством правочини щодо них, якщо тільки умовами самої емісії не передбачене інше. Ще однією суттєвою ознакою є те, що випуск в обіг емісійних цінних паперів потребує відповідної державної реєстрації в уповноваженому органі, а випуск неемісійних паперів не потребує такої реєстрації. Також до особливостей емісійних цінних паперів відноситься той факт, що тільки їх можна випускати у бездокументарній формі. Неемісійні боргові цінні папери випускаються поштучно чи невеликими серіями і подібні між собою за формою та основними реквізитами; вони закріплюють за їх володільцем індивідуальний обсяг прав, що дозволяє віднести їх до певного виду. Виходячи з наведених ознак, боргові цінні папери можна класифікувати таким чином:

• до емісійних відносяться облігації підприємств, облігації місцевих позик, державні облігації України, казначейські зобов'язання України;

• до неемісійних - ощадні сертифікати, векселі.

Наведена класифікація дозволяє розглянути боргові цінні папери за таким критерієм, як форма випуску. Частина 3 ст. 195 ЦК України та ч. З ст. З Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» встановлюють, що цінні папери можуть випускатись у документарній та бездокументарній формі. Документарна форма боргових цінних паперів передбачає легітимацію власника на підставі пред'явлення оформленого належним чином сертифіката цінного папера, тобто випуск документарних боргових цінних паперів здійснюється на матеріальному носії. Бездокументарна форма цінних паперів передбачає легітимацію власника на підставі здійсненого зберігачем облікового запису. Можливість випуску і обігу бездокументарних цінних паперів в Україні вперше передбачена Указом Президента України «Про електронний обіг цінних паперів і національний депозитарій» від 25.05.1994 р. № 247. Правом фіксації без-документарних цінних паперів наділяється особа, яка має спеціальну ліцензію на здійснення такого виду діяльності [37, c. 19-20].

Віднесення того чи іншого боргового цінного папера до зазначених категорій залежить від певних чинників (як об'єктивних, так і суб'єктивних). Серед таких чинників слід назвати: особливості емітента; особливості сфери, у якій працює емітент; особливості виду цінного папера; кон'юнктуру світових ринків; особливості державного регулювання ринку фінансових послуг; рейтинг держави на світовій арені тощо.

Таким чином, юридично оборотоздатність боргових цінних паперів є наслідком двох обставин : технічної можливості передачі фактичного володіння борговим цінним папером та встановлення законодавцем певної процедури легітимації власника. Технічна можливість передачі боргового цінного папера обумовлена або матеріальністю його носія, або системою правил обліку цінних паперів.

Враховуючи такий аспект інструментального призначення цінних паперів, як забезпечення оборотоздатності посвідчених ними майнових прав, винятковим повинне бути законодавче віднесення окремих їх видів до об`єктів, обмежених у обороті або вилучених з нього. Обмеженість боргових цінних паперів у цивільному обороті нівелювала б їх інструментальне призначення – забезпечити транзитивність посвідчених ними майнових прав. Вилученими з цивільного обороту можуть бути тільки речі, право власності на які можуть набувати окремі суб`єкти. Разом з тим, окремий документарний борговий цінний папір може бути вилучений із нього за умови його невідповідності вимогам чинного цивільного законодавства України щодо його форми або після виконання емітентом визначеного змістом розглядуваних правовідносин зобов`язання. Деякі з них можуть бути вилученими з цивільного обороту в разі їх підробки, необхідності їх анулювання і заміни на документи іншого випуску, у зв`язку з втратою здійсненності посвідчених ними майнових прав.

Ступінь оборотоздатності боргових цінних паперів визначається їх видом і способом легітимації їх власника. Найбільш універсальну і спрощену оборотоздатність мають боргові цінні папери на пред`явника, оскільки для передачі виражених у них майнових прав досить одного їх вручення новому набувачу. Необхідність дотримання певних формальностей, враховуючи обов`язковість вказівки імені (найменування) управоможеної особи в ордерних та іменних боргових цінних паперах, ускладнює їх передачу, а відтак і їх оборотоздатність. Припинення участі боргових цінних паперів у цивільному обороті має індивідуальний характер. Нормативно визначена оборотоздатність боргових цінних паперів, а завдяки їй і майнових прав, які становлять їх зміст, забезпечує вирішення низки потреб цивільного обороту, що знаходить свій вияв у можливості випуску та обігу окремих їх видів [6, c. 88-89].

2.3. Правовий режим похідних цінних паперів

Похідні цінні папери є юридичним втіленням вимог економічного обороту, за допомогою якого досягається спрощення обороту майнових прав. Сучасний стан правового регулювання випуску та обігу похідних цінних паперів в Україні характеризується фрагментарністю та суперечливістю законодавства з питань похідних цінних паперів, використанням у правовому регулюванні діаметрально протилежних концепцій правової природи похідних. Визначення Цивільним кодексом України 2003 р. похідних цінних паперів саме як групи цінних паперів має стати керівним для галузевого законодавства.

Одною з ознак цінного паперу, яка вперше однозначно закріплена у законодавстві України (однак повністю відповідає теорії права) є та, що цінний папір, як документ, передбачає можливість передачі прав, що закріплені цим документом, іншим особам. У зв'язку з цим не є цінними паперами ті документи, які до дня набрання чинності ЦК вважалися цінними паперами, однак не передбачали можливість передачі прав за цінним папером іншим особам. Мова не йде про відміну існуючих інструментів ринку. Ці інструменти продовжують залишатися законними об'єктами цивільних прав, якщо відповідають вимогам СТ.177 «Види об'єктів цивільних прав» та ст.178.

Спір щодо договірної природи деривативів спричинений їхнім «генетичним» походженням від договорів. Економічна конструкція похідних цінних паперів первісно об’єктивувалась за допомогою юридичної форми цивільно-правового договору. Згодом вона втратила договірний характер через напластування не властивих класичному договору ознак – особливого типу строковості й стандартизації його умов, спеціальних гарантій виконання, знеособлення, особливої ролі організаційного елемента. При цьому економічну тезу про природу деривативів як цінних паперів слід переносити на ґрунт юриспруденції із певними застереженнями щодо кожної конкретної конструкції похідних фінансових інструментів.

Необхідно розмежовувати поняття «фінансові інструменти», «цінні папери», «похідні фінансові інструменти» та «похідні цінні папери». Поняття «фінансові інструменти» та «похідні фінансові інструменти» співвідносяться відповідно як ціле та частина; таке ж співвідношення між поняттями «цінні папери» та «похідні цінні папери». «Фінансові інструменти» та «цінні папери» є поняттями, що частково збігаються за обсягом.

Критерієм класифікації цінних паперів на групи є характер прав, пов’язаних з відповідною групою цінних паперів (прав «з паперу»). Право «з похідного цінного паперу» полягає у праві придбання чи продажу базового активу протягом певного строку. Проте «похідним» цінний папір стає не тільки тому, що в ньому виражене зазначене право, а й через існування особливого механізму зв’язку похідних цінних паперів з відповідним правом, який постає як сукупність юридичних форм, закріплюючих економічні характеристики похідних фінансових інструментів: наявність базового активу, строковість, певний тип організаційного оформлення відносин з приводу деривативів.

Базовим активом похідних цінних паперів можуть бути лише такі ресурси, які можуть виступати предметом відплатних договорів про «придбання» (або набуття) майна (купівлі-продажу, поставки, міни), що виключає існування похідних цінних паперів з таким базовим активом, як ринкові характеристики майна чи показники рівня певних видів економічної діяльності. Базовий актив похідних цінних паперів можна визначити як майно (речі та/або майнові права), з правом на придбання чи продаж якого протягом встановленого строку пов’язаний механізм їх випуску та обігу.

В Україні відсутній спеціальний закон, якій встановив би особливості використання та регулювання деривативів або похідних цінних паперів. Чинні нормативні акти є недосконалими, містять термінологічні протиріччя.

Так, у Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств" наведено визначення деривативу — це стандартний документ, що посвідчує право та/або зобов’язання придбати/продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. До деривативів зазначеним Законом віднесені: форвардні контракти, ф'ючерсні контракти, опціони. Відповідно до названого Закону, деривативи розподіляються на:

- фондовий дериватив (базовий актив — цінні папери);

- валютний дериватив (базовий актив — валютні цінності);

- товарний дериватив (базовий актив — біржовий товар, крім цінних паперів) [45, c. 80-82].

У Цивільному кодексі України та Законі України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" використовується термін „похідні цінні папери" — це такі цінні папери, механізм випуску і обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом) цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. При цьому не зазначається, які саме цінні папери відносяться до похідних. Слід звернути увагу на те, що Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" не містить визначення похідних цінних паперів, не вказує на наявність такого виду цінних паперів у їх переліку.

До „похідних цінних паперів" можна було б віднести стандартизовані похідні, які можуть використатися на організаційно-оформлених ринках та мають риси цінних паперів. При цьому наявність у визначенні деривативів, що пропонується у Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств", слів „стандартний контракт" та встановлення вимог до стандартної (типової) форми деривативів не є достатнім до віднесення всіх перелічених у ньому деривативів до „похідних цінних паперів".

У 1997 р. ДКЦПФР затвердила „Правила випуску і обігу фондових деривативів", де визначення терміну „фондовий дериватив" не відповідає визначенню, що міститься в Законі "Про оподаткування прибутку підприємств". Так, відповідно до Правил, „фондовий дериватив" — це документ, щодо якого ДКЦПФР зробила висновок про віднесення його до похідного цінного паперу як опціону чи ф'ючерсу. Вказаним документом до видів похідних цінних паперів також віднесено варант — різновид опціону на купівлю. Опціон, ф'ючерс та варант використовуються на організаційно-оформлених ринках як стандартизовані похідні фінансові інструменти, тому вони можуть розглядатися як „цінні папери". Разом з тим, форвардний контракт, який у світовій практиці не є біржовим інструментом, справедливо не включено до переліку похідних цінних паперів.

Слід пам'ятати, що ф'ючерсні контракти - це стандартизовані біржові форвардні контракти, які засвідчують зобов'язання сторін. Але, на відміну від форвардних контрактів, які укладаються для забезпечення реального руху базового активу від продавця до покупця, по ф'ючерсних контрактах існує механізм дострокового погашення зобов'язань (закриття позиції). Це приваблює багатьох учасників ринку, які не мають на меті придбати (продати) базовий актив, або зовсім його не мають, але хочуть отримати спекулятивні доходи. Спекулянти — учасники ф'ючерсної гри, які створюють умови для стабілізації ринку та збільшення його ліквідності. За допомогою ф'ючерсних контрактів хеджери управляють ризиком та переносять його на спекулянтів, останні за це отримують додаткові доходи.

Біржа (організатор торгівлі) створює умови для гарантування виконання зобов'язань за контрактом. Це забезпечується внесенням кожною із сторін ф'ючерсної торгівлі на спеціальні рахунки гарантованої суми, яка називається маржа.

Маржа буває:

Початкова маржа — кошти, які депонуються у момент відкриття позиції.

Підтримуюча маржа — це мінімальний рівень, до якого може знизитися залишок коштів на рахунку.

Варіаційна маржа — кошти, які депонуються наприкінці кожної торгової сесії для приведення у відповідність з початковою маржею зобов'язань по ф'ючерсних контрактах, якщо депонована сума зменшується нижче рівня підтримки.

Розміри початкової і підтримуючої маржі встановлюються організаторами торгівлі в правилах торгівлі ф'ючерсними контрактами.

Опціон, на відміну від ф'ючерсного контракту, надає його покупцю право купити (опціон на купівлю - call) або продати ( опціон на продаж — put) базовий актив за встановленою ціною або протягом відповідного терміну (американський стиль) або на встановлену конкретну дату у майбутньому (європейський стиль). Продавець зобов'язаний виконати угоду, якщо покупець скористається своїм правом. Ціна базового активу, по якій виконується угода, якщо покупець скористається своїм правом, має назву „ціна виконання опціону".

Сума, яку сплачує покупець продавцю за придбане право — це премія опціону. Розмір премії залежить від наступних основних факторів:

- поточної ціни базового активу, - різниці між поточною ціною базового активу і ціною виконання,

- часу, що залишився до дати виконання,

- поточного рівня без ризикових процентних ставок,

- індивідуальної оцінки учасниками ринку майбутньої динаміки цін на базові активи,

- від стилю і виду опціону [52, c. 126-127].

2.4. Правовий режим інших груп цінних паперів

Перехід економіки України до ринкових відносин передбачає створення сприятливих умов для розвитку конкуренції, підприємництва і бізнесу. Складовою цього процесу є розвиток системи фінансових ринків, зокрема ринку цінних паперів. Цінні папери дають змогу одержати гроші на довгостроковий період (кредитні цінні папери) або в безстрокове користування (акції). Завдання ринку цінних паперів полягає у забезпеченні більш повного і швидкого переливання заощаджень від фізичних і юридичних осіб до емітентів за ціною, що влаштовує обидві сторони.

Відносини, які виникають при цьому процесі, мають бути законодавчо врегульовані. Це необхідно для захисту як прав інвесторів, так і інтересів емітентів і підтверджує необхідність існування інституту цінних паперів.

Стаття 4 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачає поділ акцій на класи або види. Юридична суть класу (виду, серії) полягає в тому, що акції одного класу дають їх власникам однакове за обсягом право майнової участі у товаристві.

За ознакою класу закон визначає, по-перше, привілейовані і прості акції. По-друге, залежно від передбачених статутами обмежень прав відчуження (трансферт), розрізняють також іменні акції та акції на пред'явника (пред'явницькі).

Простими іменними закон визначає акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни.

Режим іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх відчуження. Власники іменних акцій, в принципі, вільно розпоряджаються ними (продають, передають, відчужують іншим способом), але з дотриманням цих правил.

Обіг іменних акцій фіксується або товариством (емітентом), яке зобов'язане вести реєстр власників іменних цінних паперів, або реєстратором (юридичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів), якому емітент доручає ведення реєстру шляхом укладення відповідного договору (п. 1 ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні») [44, c. 126-127].

Поступово в Україні формуються умови для повноцінного функціонування ринку іпотечних інструментів (тобто механізму іпотечного кредитування) – іпотечних цінних паперів. Основне завдання, яке покликані виконувати іпотечні цінні папери, – рефінансування довгострокових іпотечних кредитів. Цей інструмент не тільки сприяє залученню ресурсів для кредитування, а й забезпечує взаємодію суб’єктів іпотечного кредитування, а саме кредиторів, позичальників, фінансових посередників та інвесторів, тобто формує цілісність системи іпотечного кредитування.

В Україні іпотечні цінні папери з’явилися після прийняття і введення в дію низки законодавчих актів, зокрема Законів України «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідо-ваним іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та «Про фінансовокредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». А саме Закон України «Про іпотеку» передбачив новий вид цінних паперів – заставні та обумовив їх обіг, форму та зміст. Згідно зі ст. 20 цього Закону, «заставна – це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню у грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки». Заставна, як зазначає Д. Журавльов, являє собою «глобально новий інститут і новий вид цінних паперів» і «може впливати на ринок цінних паперів і надати йому нових обертів», створюючи реальні можливості іпотекодержателю (власнику заставної) рефінансування власної діяльності [3, c. 98–99].

Цікавим є питання щодо віднесення заставної до того чи іншого виду цінних паперів. Варто наголосити на тому, що згідно із Законом України «Про іпотеку» заставні не є іпотечними цінними паперами: вони визначені як окремий вид цінних паперів, хоч і забезпечених іпотекою. Відповідно до ст. 20 цього Закону заставна – це борговий цінний папір. І тут ми бачимо чітку невідповідність цієї норми нормам загального Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», оскільки у ст. 3 «Цінні папери та їх класифікація» заставна віднесена до групи іпотечних цінних паперів, а серед групи боргових цінних паперів вона не фігурує. Таку суперечність між цими нормами необхідно усунути шляхом внесення змін до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про іпотеку», виклавши її у такій редакції: «Заставна – це іпотечний цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки».

У ст. 1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» дано визначення іпотечного сертифікату: «Іпотечний сертифікат – це іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами або іпотеками». У ст. 15 цього ж Закону передбачено два види іпотечних сертифікатів: сертифікати з фіксованою дохідністю і сертифікати участі. Відповідно до ст. 23 цього Закону сертифікати з фіксованою дохідністю – це сертифікати, які забезпечені іпотечними активами та посвідчують такі права власників: а) право на отримання номінальної вартості у передбачені умовами випуску сертифікатів терміни; б) право на отримання процентів за сертифікатами на умовах інформації про випуск сертифікатів; в) право на задоволення вимог – у разі невиконання емітентом прийнятих на себе зобов’язань – з вартості іпотечних активів, що є забезпеченням випуску сертифікатів з фіксованою дохідністю, переважно перед іншими кредиторами емітента.

Відповідно до ст. 24 цього Закону сертифікат участі є іменним цінним папером. Сертифікати участі – це сертифікати, які відповідно до цього Закону забезпечені іпотеками та посвідчують частку його власника у платежах за іпотечними активами. Власник сертифікатів участі має: право на отримання частки у платежах за іпотечними активами відповідно до договору про придбання сертифікатів; право на задоволення вимог – у разі невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань – з вартості іпотечних активів, які знаходяться у довірчій власності управителя.

Виконання зобов’язань за одним випуском сертифікатів участі можуть забезпечувати один або декілька консолідованих іпотечних боргів [38, c. 42-43].

Отже, емітентом звичайних іпотечний облігацій є іпотечний кредитор, що несе відповідальність за виконання зобов’язань за такими іпотечними облігаціями іпотечним покриттям та всім іншим майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. А емітентом структурованих іпотечних облігацій є спеціалізована іпотечна установа, яка несе відповідальність за виконання зобов’язань за такими іпотечними облігаціями лише іпотечним покриттям. Необхідно розшифрувати ці визначення. У цьому Законі під іпотечним кредитором (ст. 1) розуміється фінансова установа, крім спеціалізованої іпотечної установи, яка відповідно до законодавства має право надавати кредити (позики), виконання зобов’язань боржників за якими забезпечене іпотекою, та/або яка набула право вимоги за забезпеченими іпотекою кредитами (позиками) від інших осіб. Відповідно до ст. 18 цього Закону, спеціалізована іпотечна установа – це фінансова установа, винятковим видом діяльності якої є рефінансування іпотечних активів (їх продажу у випадках, передбачених цим законом і проспектом емісії) та випуск структурованих іпотечних облігацій у порядку, встановленому цим Законом. Особливостями виконання зобов’язань за звичайними іпотечними облігаціями є те, що відповідно до ст. 16 Закону емітент виконує грошові зобов’язання за звичайними іпотечними облігаціями за рахунок доходів від іпотечного покриття та за рахунок іншого свого майна. Право емітента використовувати доходи від іпотечного покриття та кошти, отримані від розміщення звичайних іпотечних облігацій, на будь-які цілі і на власний розсуд не обмежується за умови, що емітент продовжує належним чином виконувати зобов’язання за звичайними іпотечними облігаціями.

Науковці вказують на недосконалість правового регулювання іпотечних облігацій, адже законодавець оминув увагою питання набуття самих іпотечних активів. У випадку з випуском звичайних іпотечних облігацій проблем нема, оскільки банк може віднести до іпотечних активів і видані ним іпотечні кредити. А от при випуску структурованих іпотечних облігацій єдиним способом набуття активів є укладання договорів уступки права вимоги [5].

В результаті аналізу правового регулювання чотирьох видів іпотечних цінних паперів (іпотечних облігацій, іпотечних сертифікатів, заставних та сертифікатів ФОН), виявлено неузгодженості норм загального та спеціальних законів. У зв’язку з цим необхідно привести до спільного знаменника віднесення заставної та сертифікатів ФОН саме до іпотечних, а не до інших груп цінних паперів, шляхом внесення відповідних змін до згаданих законодавчих актів. Стан чинного законодавства у частині регулювання механізму іпотечного кредитування свідчить про те, що на сьогодні основну правову базу для його функціонування вже створено. Але її використання на практиці безумовно ще виявить багато недоліків, які у процесі практичного застосування законодавства будуть усуватися. Таким чином, поступово буде вибудовуватися ефективний механізм іпотечного кредитування в Україні.


Розділ ІІІ. Правові проблеми співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні

3.1. Правові аспекти державного регулювання ринку цінних паперів

Сучасний фондовий ринок України характеризується дуже повільним впровадженням прогресивних «правил гри», що пройшли апробацію в розвинутих країнах світу. Зокрема, міжнародні спостерігачі та члени міжурядових організацій, які займаються проблемами українського ринку цінних паперів, вимагають негайного проведення низки реформ:

• переходу до бездокументарної форми випуску й обігу цінних паперів;

• створення централізованої системи депозитарного обліку цінних паперів;

• запровадження системи пруденцшного нагляду за діяльністю учасників ринку цінних паперів тощо.

Загрозливою є тенденція збільшення випадків учинення учасниками ринку цінних паперів правопорушень, пов'язаних із корпоративним управлінням, випуском і обігом цінних паперів. Такий стан справ викликає занепокоєння, оскільки протиправна поведінка професійних учасників ринку цінних паперів і посадових осіб-емітентів зазвичай призводить до суттєвого порушення або обмеження прав і законних інтересів інвесторів у цінні папери. Найбільш проблемними питаннями ринку цінних паперів були і залишаються питання щодо ведення систем реєстрів власників іменних цінних паперів акціонерних товариств; перереєстрації прав власності на іменні цінні папери, що обертаються в документарній формі; скликання та проведення загальних зборів акціонерних товариств; проведення додаткових емісій акцій в акціонерному товаристві тощо.

Починаючи із середини 2005 р. в Україні почала набирати загрозливих обертів проблема рейдерських захоплень акціонерних товариств. Рейдерство (протиправне захоплення або поглинання акціонерних товариств) здатне підірвати підвалини не тільки ринку цінних паперів, а й економіки країни в цілому. Здійснення протиправного захоплення акціонерного товариства із залученням реєстратора іменних цінних паперів є найбільш розповсюдженою схемою, оскільки більшість акціонерних товариств здійснювало випуск цінних паперів у документарній формі та не мають ліцензії на ведення власних реєстрів. Реєстратори на ринку цінних паперів наділені великим ресурсом щодо впливу на емітента. Типовими порушеннями ре-єстраторів, що використовуються як засіб тиску на емітента під час протиправного захоплення акціонерного товариства, є:

• безпідставна невидача реєстру власників іменних цінних паперів для проведення загальних зборів акціонерного товариства, в результаті чого зривається проведення загальних зборів. У разі проведення загальних зборів без реєстру, складеного реєстратором на дату проведення загальних зборів (що є порушенням законодавства про цінні папери), такі збори визнаються неправомірними в судовому порядку;

• ненадання (несвоєчасне надання) інформації на запит емітента, у зв'язку з чим емітент втрачає можливість отримувати оперативну інформацію про зміни в системі реєстру, отже, вчасно дізнатися про зловживання реєстратора із документами системи реєстру;

• відмова у видачі акціонерам сертифікатів акцій. Відповідно до вимог чинного законодавства про цінні папери сертифікат акцій є підтвердженням права власності на цінні папери, випущені в документарній формі;

• видача документів системи реєстру, зокрема списку акціонерів, третім особам, які не мають права доступу до конфіденційної інформації системи реєстру. Важливою для осіб, які займаються протиправним захопленням підприємств, є інформація щодо персональних даних акціонерів - анкетні дані (для фізичних осіб - прізвище, місце проживання; для юридичних осіб - найменування та місцезнаходження) та інформація стосовно кількості належних їм акцій;

• передача системи реєстру власників іменних цінних паперів без згоди емітента іншому реєстратору, підконтрольному рейдерам;

• реєстрація депозитарної установи, в якій нібито обліковуються акції рейдерів як номінального утримувача у реєстрі власників іменних цінних паперів [56, c. 42-43].

Типовими порушеннями реєстраторів, що використовуються як засіб протиправної зміни власників цінних паперів під час протиправного захоплення акціонерного товариства, є:

• реєстрація переходу права власності на цінні папери (акції) без наявності повного пакета документів, передбаченого законодавством, наприклад, без сертифікатів акцій;

• відкриття рейдерам рахунків у цінних паперах з порушенням вимог законодавства;

• втрата системи реєстру власників іменних цінних паперів чи окремої частини документів системи реєстру;

• відновлення системи реєстру власників іменних цінних паперів з порушенням вимог розділу 10 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі -ДКЦПФР) від 17.10.2006 р. № 1000. При цьому в реєстрі акціонерів неправомірно з'являються нові власники акцій та/або кількість акцій акціонерів, пов'язаних з рейдерами, значно зростає.

Зберігачі цінних паперів також можуть значно вплинути на ситуацію щодо конкретного емітента. На практиці, під час рейдерського захоплення акціонерного товариства з боку зберігачів можуть мати місце правопорушення, пов'язані із складанням облікового реєстру рахунків власників цінних паперів; знерухомленням цінних паперів; переведенням всього випуску цінних паперів, випущених у документарній формі, в бездокументарну форму; відкриттям рахунку у цінних паперах без пакета документів, передбаченого розділом 5 Положення про депозитарну діяльність, затвердженого рішенням ДКЦПФР, тощо.

Можна стверджувати, що рейдерське захоплення акціонерного товариства завжди супроводжується протиправною (вчиненою з порушенням вимог законодавства про цінні папери) діяльністю професійних учасників ринку цінних паперів, які обслуговують обіг та облік цінних паперів товариства-емітента, та/або посадових осіб акціонерного товариства. Саме усвідомлення конкретних соціально-економічних, політичних та інших умов, які на сьогодні характеризують правовідносини на ринку цінних паперів в Україні, змушує нас акцентувати увагу на необхідності вдосконалення адміністративно-правових механізмів захисту прав інвесторів у цінні папери, зокрема, адміністративно-деліктної політики.

Відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 p. № 448/96-ВР (далі - Закон) створення системи захисту прав інвесторів є однією із основних форм державного регулювання ринку цінних паперів і найважливішим завданням, що покладається на ДКЦПФР. Зокрема, за ДКЦПФР закріплено завдання захисту прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання та припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень (п. 4 ч. 1 ст. 7 Закону) [49, c. 78-79].

Адміністративно-деліктні правовідносини, що виникають між уповноваженими особами ДКЦПФР та учасниками ринку цінних паперів, їх посадовими особами та громадянами з приводу накладення в установленому законодавством порядку на зазначених осіб санкцій за порушення вимог законодавства про цінні папери, складають зміст категорії відповідальності на ринку цінних паперів. За функціональним призначенням відповідальність на ринку цінних паперів має комплексний характер, отже, виконує ряд функцій: виховну, каральну, превентивну, фіскальну.

Індикатором дієвості інституту відповідальності на ринку цінних паперів, передусім, є показники, що свідчать про ефективність виконання зазначених функцій. На нашу думку, інститут відповідальності на ринку цінних паперів у сучасному форматі не відповідає жодному із зазначених критеріїв.

Нормативно-правовим фундаментом державного регулювання ринку цінних паперів, зокрема, адміністративно-деліктної політики на ринку цінних паперів, є Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні». Разом із тим слід зазначити, що конструкція Закону є недосконалою. Так, відповідальність юридичних осіб за правопорушення на фондовому ринку ототожнюється із застосування тільки одного виду стягнення - штрафу; інші стягнення є компетенцією ДКЦПФР. Існуючий інститут відповідальності на ринку цінних паперів фактично базується на підзаконному нормативно-правовому акті - Правилах розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів України та застосування санкцій, затверджених рішенням ДКЦПФР від 13.02.2001 р. № 27, що, на нашу думку, недопустимо, оскільки такий стан речей суперечить базовому принципу діяльності органів державної влади - законності та створює певні труднощі під час правозастосування.

Система стягнень (повноважень), передбачених законодавством про цінні папери, не відповідає вимогам часу у зв'язку з тим, що:

• розмір штрафів не відповідає суспільній шкідливості правопорушень, що допускаються учасниками ринку цінних паперів (передусім професійними учасниками ринку), а також обсягам прибутків, що отримуються за рахунок протиправної діяльності. На нашу думку, необхідно в декілька разів збільшити розмір штрафів, що накладаються як на фізичних, так і на юридичних осіб; при цьому доцільно встановити мінімальний розмір штрафу на рівні 20-25 % його граничного розміру;

• по відношенню до фізичних осіб (посадових осіб учасників ринку цінних паперів і громадян) може застосовуватися тільки санкція у вигляді штрафу. Такий стан справ не відповідає практиці правозастосування країн з розвинутим фондовим ринком. Очевидно, що перелік санкцій слід розширити шляхом скасування сертифіката сертифікованої особи (за наслідком чого особа має бути звільнена із займаної посади та пройти відповідні курси навчання й отримати сертифікат повторно); позбавлення права обіймати відповідні посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів (емітенти, професійні учасники) чи займатися певною діяльністю протягом 1-3 років;

• за значний сегмент порушень вимог законів щодо цінних паперів і нормативних актів Комісії може бути застосована санкція тільки у вигляді попередження, яка за своєю природою не є адекватною мірою реагування держави на правопорушення на ринку цінних паперів. Необхідно переглянути систему санкцій з тим, щоб звести до мінімуму застосування попередження як санкції або взагалі виключити її з переліку;

• зупинення дії ліцензії як санкція в її сучасному форматі не є суттєвим інструментом впливу на діяльність професійних учасників ринку цінних паперів, оскільки не викликає суттєвих юридично значущих наслідків для такого учасника. Впровадження зазначеної санкції значно звужує підстави застосування санкції у вигляді анулювання дії ліцензії, яка за своїм змістом є більш вагомим заходом відповідальності. На нашу думку, необхідно найближчим часом розширити перелік підстав анулювання дії ліцензії за рахунок підстав для зупинення дії ліцензії [43, c. 103-104].

За останніх тенденцій та у зв’язку з фінансовою кризою у 2008 році розвиток ринку цінних паперів дещо послабилась, економічна активність суб’єктів на даному ринку сповільнилась. Значна кількість підприємств у 2008 році перевлаштовували свою діяльність у відповідність до основних вимог прийнятого в даному році ЗУ «Про акціонерні товариства». Також, неможливо не врахувати процес рекапіталізації комерційних банків, що, деякою мірою насторожило інвесторів та зумовило відплив інвестиційного капіталу з банківського сектору.

Розглядаючи судові спори за останні роки, їх можна згрупувати на такі групи як:

1) конфлікти мажоритарних акціонерів між собою;

2) конфлікти між мажоритарними і міноритарними акціонерами;

3) конфлікти між державою та приватними акціонерами;

4) між акціонерами та менеджментом;

5) між виконавчим органом і Спостережною Радою.

Як показує практика, найбільш поширенішими судовими спорами є спори з приводу діяльності Загальних зборів акціонерів. Особливо це стосується питань про скликання зборів, визначення кворуму, легітимність прийняття рішень, делегування повноважень, затвердження установчих документів, формування органів правління, тощо.

Не менш актуальними є спори, що стосуються господарської діяльності акціонерних товариств: виплата дивідендів, проведення додаткових випусків акцій, створення дочірних підприємств, реорганізація, здійснення операцій з розпорядженням значних активів АТ та ін..

Зазвичай, об’єктом оспорюваного інтересу є майно чи фінансові ресурси якими володіє АТ. Предметом спорів, як правило, є юридичні дії акціонерів чи органів правління товариством.

Надзвичайно велика кількість судових спорів стосується визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерних товариств.

Підставами для подання позову про визнання недійсними всіх рішень, прийнятих загальними зборами акціонерів можуть бути:

1) порушення порядку скликання загальних зборів учасників (наприклад, неповідомлення, несвоєчасне повідомлення акціонерів про скликання зборів);

2) проведення загальних зборів за відсутності кворуму;

3) недотримання вимог законодавства щодо оформлення довіреностей (відповідно - незаконне представництво і відсутність кворуму на зборах);

4) прийняття загальними зборами рішень з питань, що не включені до порядку денного загальних зборів;

5) порушення прав акціонерів внаслідок прийняття зборами рішень про збільшення статутного фонду товариства.

Спори про визнання недійсними рішень загальних зборів з підстав недотримання процедури скликання зборів виникають при порушенні порядку повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів; при незабезпеченні прав акціонерів на своєчасне і повне отримання інформації про час і місце проведення зборів, про питання, які будуть розглядатися на загальних зборах.

Для прикладу спорів про невизнання рішень загальних зборів недійсними нижче наводиться схожа прокоментована судова справа.

Ситуація 1. Компанія „А” подала до Господарського суду області позов про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів ВАТ „О” про збільшення статутного фонду. В обґрунтуванні позову вказано на порушення вимог Закону України „Про господарські товариства” в частині порядку скликання загальних зборів. Компанія „А” вказувала на те, що порушення відповідачем вимог закону позбавили її, як акціонера ВАТ, можливості повною мірою ознайомитися з умовами додаткового випуску акцій і, відповідно, скористатися переважним правом на придбання акцій.

Господарський суд позов задовольнив. Суд дійшов висновку, що відповідач порушив вимоги закону під час підготовки і проведення загальних зборів. Було встановлено, що:

1) повідомлення про проведення загальних зборів було опубліковано в пресі за 44 дні до зборів, в той час, як ст.43 Закону „Про господарські товариства” встановлює термін не менше, як за 45 днів;

2) відповідачем не дотримані вимоги до змісту повідомлення про загальні збори з питань зміни статутного фонду. Зокрема, в повідомленні не було вказано дату початку та закінчення підписки на акції додаткового випуску; відсутній проект змін до статуту ВАТ, пов’язаних зі збільшенням статутного фонду.

Верховний Суд України (ВСУ) прийняв Постанову про те, що скарга підлягає задоволенню, а попередні судові рішення скасував. В своїй постанові ВСУ відзначив, що завданням встановлених законом вимог до порядку скликання загальних зборів є забезпечення реальної можливості власникам акцій реалізувати своє право на участь в зборах. Тому недотримання вказаних вимог може бути підставою для визнання прийнятих на таких зборах рішень недійсними. Як було зазначено в постанові ВСУ суд першої інстанції неповністю дослідив матеріали справи, з яких випливає, що на момент опублікування повідомлення про проведення загальних зборів Компанія „А” не була акціонером ВАТ. А відповідно до ст. 43 Закону України „Про господарські товариства”, брати участь у загальних зборах можуть акціонери і члени виконавчих органів з правом дорадчого голосу (Постанова ВСУ від 21.10.2003р.)

В ситуаціях, коли порушені такі процедурні питання про скликання загальних зборів акціонерів, як термін оголошення про проведення зборів та опублікування всієї необхідної інформації для збільшення статутного фонду, судова практика однозначна – рішення загальних зборів визнаються недійсними. Хоча можна знайти поодинокі рішення місцевих судів, в яких загальні збори, про скликання яких було оголошено менш ніж за 45 днів до проведення зборів, все ж таки, визнаються дійсними, посилаючись на те, що таке порушення не є суттєвим для здійснення прав акціонерів.

Досліджуючи питання про корпоративні спори, слід наголосити про низький рівень законодавчого регулювання корпоративних відносин, відсутність судової практики таких відносин. Варто відзначити про суперечність та невизначеність законодавства, а, насамперед, таких нормативно-правових актів, як: ЗУ «Про акціонерні товариства», ЗУ «Про господарські товариства», Господарський кодекс, Цивільний кодекс, тощо.

Досвід функціонування розвинутих ринкових економік вказує на те, що ринок цінних паперів взагалі є одним із найбільш регульованих та регламентованих державою на відміну, наприклад, від товарних або валютних ринків. Це пов`язано з рядом особливостей цього ринку, а саме: швидким рухом капіталів, який забезпечується обігом різних видів цінних паперів, не існує у відриві від законодавчої бази та системи правовідносин власності, що склалися у державі.

Поступовий розвиток фондового ринку в Україні обумовив необхідність приведення в дію механізму державного регулювання ринку цінних паперів. Світова практика свідчить, що створення спеціального державного органу, відповідального за регулювання та контроль на фондовому ринку, є подальшим стимулом його розвитку.

Вважаємо, що до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в України» необхідно внести зміни до ст. 3 - з метою закріплення інституту відповідальності й адміністративно-деліктної політики ДКЦПФР як окремої форми державного регулювання ринку цінних паперів. Зокрема, абзац 4 ч. 1 ст. 3 Закону необхідно викласти в такій редакції:

«притягнення до відповідальності учасників ринку цінних паперів, їх посадових осіб та громадян за порушення вимог законодавства про цінні папери, у тому числі нормативно-правових актів Комісії».

Слід також доповнити Закон ст. 8 «Повноваження ДКЦПФР щодо накладення санкцій за правопорушення на ринку цінних паперів» такого змісту:

«У разі порушення учасником ринку цінних паперів, посадовою особою учасника ринку цінних паперів, громадянином законодавства про цінні папери, у тому числі нормативних актів ДКЦПФР, ДКЦПФР має право накладати такі санкції: попередження, штраф; зупинення дії ліцензій, виданих ДКЦПФР; анулювання дії ліцензій, виданих ДКЦПФР.

Як вище зазначалося, перелік існуючих санкцій (закріплених у ст. 8 Закону), необхідно доповнити такими санкціями: скасування сертифіката сертифікованої особи; позбавлення права протягом 1-3 років обіймати посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів (емітенти, професійні учасники) чи займатися певною діяльністю. При цьому пункти 5, 7,14 ст. 8 Закону необхідно виключити, як такі, що дублюватимуть положення ст. 8і Закону.

Повноваження Комісії стосовно зупинення на термін до одного року розміщення (продажу) та обігу цінних паперів того чи іншого емітента; зупинення торгівлі на фондовій біржі; зупинення або припинення допуску цінних паперів на фондову біржу або торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі не слід включати до переліку санкцій, залишивши це у вигляді повноважень Комісії, спрямованих на попередження правопорушень на ринку цінних паперів, що посилить позицію ДКЦПФР щодо захисту прав інвесторів, оскільки зазначені заходи мають застосовуватися оперативно за рішенням Комісії. Зрозуміло, що відповідна позиція має бути закріп-лена в нових Правилах розгляду справ про правопорушення на ринку цінних паперів.

Також необхідно розмежувати повноваження щодо зупинення розміщення та обігу цінних паперів, оскільки йдеться про різні за характером правовідносини. Розміщення відбувається на первинному ринку цінних паперів, обіг - на вторинному. Не завжди доречно об'єднувати зупинення розміщення й обігу цінних паперів емітента. Крім того, Законом України «Про цінні папери та Фондовий ринок» [1]від 23.02.2006 p. № 3480-IV за Комісією закріплено право тимчасово зупиняти відкрите (публічне) розміщення цінних паперів. На нашу думку, положення законодавства щодо застосування зазначених заходів потребують гармонізації [20, c. 45-46].

Суттєвого доповнення потребують положення статей 11,13 Закону. Зокрема, має бути розширений перелік складів правопорушень із позначенням конкретних санкцій, які можуть бути накладені уповноваженою особою.

Отже, інститут відповідальності за прав-порушення на ринку цінних паперів потребує суттєвих змін. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» як нормативно-правовий акт, що визначає засади адміністративно-деліктної політики держави на ринку цінних паперів, на нашу думку, не відповідає вимогам часу. Так, суттєвих змін потребує система санкцій, які накладаються на учасників ринку цінних паперів та їх посадових осіб за вчинення правопорушень, за рахунок як доповнення її новітніми санкціями (скасування сертифіката сертифікованої особи; позбавлення права обіймати посади в господарських товариствах, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів (емітенти, професійні учасники) чи займатися певною діяльністю протягом 1-3 років), так і виключення з її складу заходів припинення правопорушень (зупинення розміщення й обігу цінних паперів, зупинення торгівлі на фондовій біржі, зупинення або припинення допуску цінних паперів на фондову біржу). Заходи припинення правопорушень мають застосовуватися оперативно за рішенням Комісії.

Конструкція статей Закону має закріпити право уповноваженої особи Комісії накладати на винну особу санкції у вигляді позбавлення права обіймати посади чи займатися певною діяльністю на ринку цінних паперів чи скасування сертифіката одночасно із штрафом. Іншими словами, зазначені санкції мають отримати статус альтернативних. Існуючий розмір санкцій фінансового характеру (штрафів) має бути переглянутий з метою його суттєвого збільшення. Запропоновані зміни позитивно вплинуть на дієвість інституту відповідальності та системи адміністративного примусу на ринку цінних паперів у цілому.

Слід зазначити, що внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) щодо посилення адміністративної відповідальності фізичних та посадових осіб за правопорушення на ринку цінних паперів є недоречним. На нашу думку, відповідні зміни та доповнення мають бути внесені тільки в Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні». Натомість до КУпАП необхідно внести норму, згідно з якою Комісією як органом державного регулювання ринку цінних паперів на громадян та посадових осіб учасників ринку цінних паперів можуть накладатися санкції, передбачені спеціальними законами.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» має стати нормативно-правовим фундаментом адміністративної відповідальності фізичних осіб та відповідальності юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів. Це є обґрунтованим як з практичної, так і науково-теоретичної точки зору, оскільки: по-перше, конструкція КУпАП не відповідає вимогам законодавства про цінні папери, що вимагає внесення суттєвих змін до КУпАП; по-друге, найближчим часом буде прийнята нова редакція КУпАП, зміст якої передбачити важко, у зв'язку з чим для Комісії ефективніше працювати на засадах Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»; по-третє, відповідальність як фізичних, так і юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів по суті є адміністративно-правовою.

Удосконалення інституту адміністративної відповідальності на ринку цінних паперів є викликом сьогодення та передумовою розбудови цивілізованих відносин на ринку цінних паперів.

Протягом 2009 року державна регуляторна діяльність Комісії спрямовувалася на підготовку, прийняття та відстеження результативності регуляторних актів.

При здійсненні державної регуляторної політики Комісія дотримується принципів прозорості та врахування громадської думки, відкритості для фізичних осіб, юридичних осіб та їх об’єднань, послідовності регуляторної діяльності.

Відкритість процедур щодо розробки та прийняття проектів регуляторних актів на ринку цінних паперів, вдосконалення державного регулювання у сфері фондового ринку, реалізація єдиної державної політики з питань випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, захист прав інвесторів та інших учасників ринку цінних паперів, виконання контрольних функцій згідно повноважень Комісії шляхом розробки та прийняття регуляторних актів, внесення змін та доповнень до них, здійснення аналізу регуляторного впливу регуляторних актів, відстеження результативності регуляторних актів – забезпечують підвищення ефективності регулювання та якості регуляторних актів.

У 2009 році Комісією розроблено 92 регуляторних акта (Інформація стосовно нормативно-правових регуляторних актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, розроблених у 2009 році – додаток № 1), (Інформація за 2009 рік стосовно законопроектів, головним розробником яких є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку – додаток № 2).

Зазначені регуляторні акти на даний час перебувають у відповідних стадіях проходження процедури розробки у відповідності до вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», а саме:

· у стадії розробки – 2;

· схвалено на засіданні ДКЦПФР – 2;

· оприлюднено відповідно до чинного законодавства – 20;

· направлено на погодження до Держпідприємництва – 7;

· погоджено з Держпідприємництвом – 6;

· відмовлено Держпідприємництвом у погодженні – 2;

· знаходиться на реєстрації у Міністерстві юстиції України – 12;

· зареєстровано у Міністерстві юстиції України – 36;

· подано до Кабінету Міністрів України – 1;

· повернуто КМУ на доопрацювання – 2;

· внесено у Верховну Раду Україну – 2.

Комісія у відповідності до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» дотримується єдиного підходу до підготовки проектів регуляторних актів.

З питань діяльності суб’єктів спільного інвестування були розроблені регуляторні акти з метою досягнення наступних цілей:

- зменшення негативного впливу світової фінансової кризи на розвиток інститутів спільного інвестування та створення сприятливих умов для їх посткризового розвитку;

- приведення у відповідність до законодавства, а саме до Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” із змінами і доповненнями, внесеними вищезазначеним Законом, а також, в разі необхідності, до Закону України “Про акціонерні товариства”;

- удосконалення нормативно-правових актів;

- посилення державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування;

- запобігання порушенням законодавства на ринку цінних паперів;

- забезпечення захисту прав та інтересів інвесторів ІСІ;

- здійснення контролю за дотриманням вимог законодавства.

Прийняття регуляторних актів сприятиме підтримці розвитку інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами, відповідно результативності інвестицій учасників інститутів спільного інвестування та інвестиційним очікуванням на ринку фінансових послуг [14, c. 85].

Крім того, протягом звітного періоду, з метою удосконалення регулювання діяльності з управління активами недержавних пенсійних фондів, а також розв’язання ряду проблем, що виникають у цій сфері, розроблено зміни до нормативно-правових актів, які регулюють зазначену діяльність.

Основними завданнями, на виконання яких концентрувалася робота з розробки регуляторних актів щодо інвестиційної діяльності є:

- вдосконалення процедури моніторингу дотримання вимог законодавства особами, що здійснюють професійну діяльність з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами), а саме активами недержавних пенсійних фондів щодо складу та структури пенсійних активів;

- упорядкування збору та обробки інформації щодо діяльності осіб, що здійснюють управління активами інституційних інвесторів.

Прийняття регуляторних актів сприятиме:

- впровадженню недержавного пенсійного забезпечення як засобу вирішення проблем соціального захисту населення України;

- підвищенню прозорості діяльності осіб, що здійснюють діяльність з управління активами НПФ;

- захисту пенсійних активів від втрати та знецінення;

- підвищенню ефективності інвестування пенсійних активів;

- підвищенню інвестиційної привабливості недержавних пенсійних фондів як потужних інституційних інвесторів майбутнього.

Розробка регуляторних актів, у частині регулювання діяльності фондових бірж на фондовому ринку, була здійснена з метою досягнення наступних цілей:

- створення умов для ефективного залучення фінансових ресурсів та їх перерозподіл в реальний сектор економіки з урахуванням інтересів суспільства шляхом використання механізмів ринку цінних паперів;

- отримання учасниками фондового ринку інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;

- забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;

- дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;

- контроль щодо забезпечення прозорості та відкритості ринку цінних паперів, у тому числі в режимі реального часу;

- стимулювання укладених угод за цінними паперами на фондових біржах;

- збільшення довіри до фондового ринку з боку інвесторів та професійних учасників фондового ринку;

- формування реального біржового курсу цінного паперу;

- захист прав учасників фондового ринку, зокрема інвесторів;

- реалізація механізму прозорого реального встановлення ринкових цін на цінні папери, в тому числі на фондових біржах;

- спонукання учасників ринку цінних паперів до дотримання вимог актів законодавства;

- створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів.

- підвищення контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.

З метою створення потужної системи регулювання фондового ринку за допомогою саморегулівних організацій фондового ринку шляхом передачі (делегування) їм повноважень від Комісії було розроблено та здійснено державну реєстрацію Положення про саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку.

Основною ціллю при розробці Комісією Положення про саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку було забезпечення подальшого розвитку фондового ринку України за допомогою саморегулівних організацій фондового ринку.

Прийняття Положення сприяло:

- посиленню дієвості саморегулювання;

- упорядкованості на фондовому ринку;

- дисциплінованості учасників ринку цінних паперів;

- вдосконалення процедури створення та функціонування СРО;

- встановлення рівних умов для об’єднань, які мають намір отримати статус саморегулівної організації фондового ринку;

- вдосконалення процедури передачі повноважень саморегулівним організаціям;

- встановлення рівних умов для об’єднань, які мають намір отримати повноваження від Комісії.

З метою забезпечення подальшого розвитку фондового ринку України, наповнення ринку цінних паперів новими фінансовими інструментами та залучення додаткових інвестицій, розробка Положення про порядок реєстрації змін до правил фондової біржі щодо запровадження в обіг на фондовій біржі деривативів та розробка Порядку емісії та реєстрації випуску опціонних сертифікатів та проспекту їх емісії була здійснена з метою досягнення наступних цілей:

- стимулювати запровадження в обіг деривативів (опціонів та ф’ючерсних контрактів);

- стимулювати підвищення випуску та обігу опціонних сертифікатів;

- збільшити обсяг інвестицій (в т.ч. іноземних) за рахунок обігу деривативів та опціонних сертифікатів;

- виробити основні вимоги до реквізитів деривативів та опціонних сертифікатів;

- виробити основні вимоги до емітентів похідних цінних паперів;

- встановити чіткий порядок державної реєстрації деривативів та опціонних сертифікатів та вичерпний перелік підстав для відмови у їх реєстрації.

Також розробка регуляторних актів, зокрема з питань ліцензування діяльності професійних учасників фондового ринку, була здійснена з метою досягнення наступних цілей:

- приведення регуляторних актів Комісії у відповідність до вимог чинного законодавства;

- вдосконалення окремих норм, що регулюють умови провадження діяльності з торгівлі цінними паперами та процедуру ліцензування, з урахуванням практики застосування норм Ліцензійних умов;

- підвищення певних вимог щодо діяльності торговців цінними паперами для зниження ризиків у цій діяльності з метою захисту інтересів інвесторів та клієнтів торговця цінними паперами;

- подальший розвитку прозорого, ліквідного та конкурентноспроможного фондового ринку.

З питань регулювання депозитарної діяльності на ринку цінних паперів були розроблені регуляторні акти з метою досягнення наступних цілей:

- приведенню регуляторних актів Комісії у відповідність до вимог чинного законодавства;

- контролю за прозорістю ринку цінних паперів;

- запобіганню порушенням законодавства на ринку цінних паперів і припиненню порушень законодавства на ринку цінних паперів;

- розвитку ринку цінних паперів;

- посиленню державного регулювання у цій сфері;

- захисту прав власності учасників ринку цінних паперів;

- залученню інвестицій в економіку України;

- створенню необхідних передумов для інтеграції вітчизняної економіки до світової.

Розробка регуляторних актів, у частині вдосконалення регулювання програмного забезпечення діяльності на фондовому ринку, була здійснена з метою досягнення наступних цілей:

- удосконалення питань правового регулювання щодо здійснення обліку програмних продуктів, які створюються і/або використовуються професійними учасниками ринку цінних паперів та інститутами спільного інвестування при здійсненні професійної діяльності, програмних продуктів, які використовуються для формування електронних форм подання до Комісії адміністративних даних різних видів та іншої інформації (далі – програмні продукти);

- своєчасного отримання та обліку достовірної інформації про програмні продукти;

- удосконалення питань правового регулювання дотримання діючих Вимог до програмних продуктів на фондовому ринку.

Розробка регуляторних актів, у частині вдосконалення розкриття інформації на фондовому ринку, була здійснена з метою досягнення наступних цілей:

- вдосконалення вимог до аудиторських висновків, які подаються до Комісії при розкритті інформації емітентами та професійними учасниками фондового ринку, та вдосконалення системи ведення реєстру аудиторів та аудиторських фірм, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів; удосконалення системи розкриття інформації щодо результатів діяльності інститутів спільного інвестування, а саме з метою: передбачення подання квартальної звітності КУА щодо результатів діяльності венчурних фондів; передбачення система розкриття інформації щодо діяльності ІСІ, зокрема, шляхом оприлюднення інформації про результати діяльності ІСІ в загальнодоступній інформаційній базі даних Комісії про ринок цінних паперів, доступ до якої здійснюється через веб-сайт в мережі Інтернет

- удосконалення системи надання адміністративних даних депозитарними установами, що здійснюють депозитарну діяльність зберігача цінних паперів, а саме з метою: удосконалення процесу складання інформації зберігачами цінних паперів; проведенню ефективного моніторингу діяльності зберігачів цінних паперів;запобіганню порушенням законодавства на ринку цінних паперів з боку зберігачів цінних паперів;

- удосконалення системи розкриття інформації акціонерними товариствами відповідно вимог Закону України «Про акціонерні товариства», а саме з метою: впорядкування механізму порядку реєстрації та опублікування відомостей про створення акціонерного товариства однією особою, або про придбання однією особою усіхакцій товариства; здійснення державного контролю та нагляду за дотриманням вимог чинного законодавства, що регулюють питання про створення акціонерних товариств або придбання акцій товариства, в тому числі одним акціонером; проведення державного регулювання та контролю за обігом цінних паперів.

Крім розробки нормативно-правових актів Комісією здійснювалась робота з удосконалення законодавчої бази. Так, Комісією, як головним розробником, протягом 2009 року здійснювалась робота із розробки та супроводження ряду законопроектів основними завданнями яких є:

1. Основними завданнями проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо цільових облігацій» є законодавче усунення недоліків та вдосконалення механізму інвестування за допомогою цільових облігацій, а також забезпечення регулятора ринку цінних паперів достатніми повноваженнями для гарантування захисту законних прав інвесторів.

Проектом Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо цільових облігацій» передбачено доповнення новою статтею 81 та внесення змін до статей 3, 7, 8, 10 та 29 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», а також внесення змін до статті 195 Цивільного кодексу України, статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та статті 11 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

Шляхом прийняття зазначеного законопроекту планується сприяти вирішенню проблемних питань та підвищити надійність механізму інвестування за допомогою цільових облігацій. Зазначені цілі, зокрема, планується досягти завдяки:

- введенню норми щодо можливості розміщення облігацій лише у бездокументарній формі. Це пов’язано з тим, що бездокументарна форма є найбільш захищеною формою існування облігацій при діючій в Україні законодавчій базі стосовно обліку прав власності на цінні папери, оскільки унеможливлює втрату реєстру та знижує ризик втрати контролю за обігом цінних паперів;

- введенню норми, яка передбачає погашення відсоткових та дисконтних облігацій виключно грошима, а цільових – товарами та/або послугами. Внесення цих редакційних змін, пов’язано з необхідністю чіткого розмежування в законі способів погашення за окремими видами облігацій з метою досягнення однозначності юридичного трактування цих норм;

введенню норми щодо необхідності передбачення місцевим бюджетом коштів на відшкодування збитків власників «житлових» облігацій у разі прийняття органами місцевого самоврядування або органами виконавчої влади рішення про зміну землекористувача земельної ділянки, цільовим призначенням якої є будівництво об’єкту житлового фонду, для фінансування якого залучені кошти фізичних та/або юридичних осіб шляхом емісії цільових облігацій. Внесення цих змін сприятиме недопущенню отримання власниками «житлових» облігацій збитків через рішення про зміну землекористувача земельної ділянки;

введенню обмеження суми, на яку можуть розміщуватись цільові та «житлові» облігацій, або, у випадках, коли сума емісії «житлових» облігацій перевищує встановлений розмір – зобов’язання емітента таких облігацій здійснити страхування своєї фінансової відповідальності за збитки, що можуть бути завдані власникам таких облігацій. Введення зазначених норм дозволить досягти гарантій для повернення інвестору його капіталовкладень;

введенню норми, що передбачає обов’язок емітента дотримуватись у своїй діяльності вимог зареєстрованого Комісією проспекту емісії цінних паперів, а також, передбачає застосування фінансової санкції за недотримання зазначених вимог. Це повинно призвести до підвищення відповідальності емітентів.

Таким чином, можна зробити висновок, що прийняття зазначеного законопроекту шляхом впровадження системи заходів гарантування захисту законних прав інвесторів, які здійснюють вкладення в цільові облігації, сприятиме підвищенню безпеки здійснення інвестицій в зазначені цінні папери, в тому числі, виконання зобов’язань за якими передбачається об’єктами житлового будівництва.

2. Основними завданнями проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» щодо інсайдерської інформації» є передбачення чіткого та однозначного законодавчого врегулювання питання ідентифікації інсайдерської інформації, а також захист прав інвесторів шляхом запровадження щонайшвидшого оприлюднення такої інформації.

Законопроектом передбачено внесення змін до статей 1, 39 та 45 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" в частині введення нових понять, встановлення чіткої процедури визначення переліку інсайдерської інформації, законодавчого врегулювання питання визначення моменту втрати інформацією статусу «інсайдерської», а також введення норм з метою уточнення процедури ведення системи обліку осіб, які мають доступ до інсайдерської інформації.

Необхідно зазначити, що внаслідок здійснення операцій на фондовому ринку з використанням інсайдерської інформації зачіпаються права великої кількості суб’єктів – держави, акціонерів, інвесторів, в тому числі інституційних. Такі дії можуть становити велику суспільну небезпеку, оскільки призводять не лише до матеріальних збитків широких верст населення та держави, але й негативно впливають на інвестиційний клімат та імідж країни в цілому.

Виходячи з цього, та враховуючи європейський досвід розв’язання зазначених проблем, необхідним є чітке законодавче врегулювання питання заборони використання інсайдерської інформації шляхом визначення загальнозрозумілих та однозначних принципів визначення інформації, яка належить до інсайдерської, передбачення забезпечення обов’язковості ведення обліку доступу до такої інформації та щонайшвидшого її оприлюднення. Зазначене питання в достатній мірі буде врегульовано з прийняттям проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» щодо інсайдерської інформації».

3. Основними завданнями проекту Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо фінансового моніторингу на фондовому ринку» є законодавче усунення недоліків та вдосконалення діяльності професійних учасників фондового ринку, зокрема, щодо необхідності додержання відокремленими підрозділами професійних учасників фондового ринку вимог щодо організації фінансового моніторингу за межами України, а також законодавчого врегулювання питання недопущення володіння особами, які мають судимість, акціями (частками) професійних учасників фондового ринку.

З цією метою, проектом Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо фінансового моніторингу на фондовому ринку» пропонується внести зміни до статей 16, 17 та 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» та статей 10, 11 та 12 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» в частині передбачення:

- можливості створення за межами України відокремлених підрозділів професійних учасників фондового ринку за погодженням та у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, та за умови додержання ними вимог щодо організації фінансового моніторингу за межами України;

- недопущення володіння особами, які мають судимість, контрольним пакетом акцій (часток) професійних учасників фондового ринку.

4. Метою проекту Закону України «Про внесення змін до Законів України «Про господарські товариства» та «Про цінні папери та фондовий ринок» (щодо розкриття інформації на фондовому ринку)» є приведення норм Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» у відповідність до вимог законодавства Європейського Союзу щодо переліку інформації, яка міститься у проспекті емісії цінних паперів, а також уточнення норм, які стосуються системи розкриття регулярної та особливої інформації про емітента цінних паперів.

Прийняття цього законопроекту буде сприяти спрощенню процедури реєстрації проспекту емісії цінних паперів та сприятиме підвищенню захисту прав інвесторів.

5. Метою проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» є покращення системи управління інститутів спільного інвестування, удосконалення порядку створення, функціонування та ліквідації інвестиційних фондів, зосередження норм, які регулюють діяльність корпоративних інвестиційних фондів, в одному Законі.

Прийняття проекту Закону України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» покращить систему управління інститутів спільного інвестування, удосконалить порядок створення, функціонування та ліквідації інвестиційних фондів та сприятиме підвищенню ефективності інвестиційної діяльності інститутів спільного інвестування, що в цілому збільшить обсяги надходжень інвестиційних ресурсів у економіку України.

6. Метою проекту Закону України «Про Фонд гарантування інвестицій на фондовому ринку» є створення Фонду, метою діяльності якого буде здійснення компенсаційних виплат інвесторам – фізичним особам, які втратили свої кошти внаслідок невиконання інститутами спільного інвестування та торговцями цінних паперів, що здійснюють управління цінними паперами, своїх зобов’язань перед інвесторами.

Прийняття цього законопроекту буде сприяти захисту прав інвесторів, підвищенню довіри інвесторів до професійних учасників ринку цінних паперів та активізації інвестиційної діяльності.

7. Основною метою, на досягнення якої спрямований проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» щодо реклами на ринку цінних паперів», є удосконалення законодавства України в частині реклами цінних паперів.

Так, законопроектом, зокрема, розширюється перелік вимог до рекламодавців реклами на фондовому ринку.

Прийняття акта забезпечить захист прав інвесторів, підвищення відповідальності рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами за дотримання законодавства про рекламу на фондовому ринку, що в свою чергу повинно сприяти підвищенню довіри потенційних вітчизняних та зарубіжних інвесторів до фондового ринку України.

8. Метою проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо іпотечних облігацій» є комплексне вдосконалення механізму інвестування за допомогою іпотечних облігацій. Зокрема, законопроектом передбачається встановлення вимоги не враховувати «сумнівні» іпотечні та інші активи для розрахунку розміру іпотечного покриття звичайних іпотечних облігацій; можливості встановлення вимог та обмежень щодо діяльності управителя, обов‘язкових умов договору про управління іпотечним покриттям, порядку заміни управителя нормативно-правовими актами Комісії, що буде сприяти належному виконанню зобов‘язань емітента за іпотечними облігаціями, виконанню управителем функцій з управління іпотечним покриттям.

Прийняття акту буде сприяти належному виконанню зобов‘язань емітента за іпотечними облігаціями, виконанню управителем функцій з управління іпотечним покриттям, що забезпечить посилення захисту прав власників іпотечних облігацій.

9. Метою розробки проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо українських депозитарних розписок» є запровадження в Україні механізмів функціонування такого виду фінансових інструментів як українські депозитарні розписки.

Прийняття зазначеного законопроекту врегулює питання щодо обігу цінних паперів іноземних емітентів на території України шляхом запровадження в Україні механізмів емісії, обліку та обігу українських депозитарних розписок.

3.2. Правові форми саморегуляції ринку цінних паперів

Професійні учасники багатьох фінансових ринків об'єднуються в саморегулівні організації. Однією з основних відмінностей у концептуальному підході щодо принципів регулювання ринків цінних паперів різних країн є визначення ролі та компетенції саморегулівних організацій ринку цінних паперів (далі - СРО). Загалом СРО створюють з метою розвитку інфраструктури ринку цінних паперів, захисту інтересів інвесторів, стандартизації процедур обігу цінних паперів, контролю за діяльністю їх учасників.

Основними ознаками саморегулівних організацій є:

· добровільне об’єднання;

· членство — професійні учасники ринку цінних паперів;

· функції — саморегулювання, встановлення формальних правил ведення бізнесу;

· відносини з державою — держава передає їм частину своїх функцій [34, с. 119].

У світі вирізняють такі види саморегулівних організацій: Міжнародні організації (наприклад, Federation International des Bourses de Valeurs — Міжнародна організація фондових бірж).

Національні організації. Як правило, в кожній країні є саморегулівні організації, які претендують на презентацію інтересів усього професійного світу, пов’язаного з ринком цінних паперів тієї чи іншої країни. Наприклад, у США це National Association of Securities Dealers (NASD) — Національна асоціація дилерів з цінних паперів (хоча діють також інші організації), у Японії — Japan Securities Dealers Association (Японська асоціація інвестиційних дилерів) тощо.

За наявності відносно замкнутих регіональних ринків цінних паперів можна, відповідно, засновувати регіональні саморегулівні організації.

Класифікацію саморегулівних організацій залежно від учасників ринку цінних паперів, що їх створили, наведено на рис. 3.1.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст. 1) дає таке визначення:

Саморегулівна організація - це добровільне об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів та зареєстроване Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі - ДКЦПФР).

Частину своїх повноважень щодо регулювання та контролю ринку цінних паперів ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям учасників ринку цінних паперів, створення яких передбачено ст. 17 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні". Так, вона може передати саморегулівним організаціям функції:

· розробки та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку;

· сертифікації фахівців фондового ринку;

· надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють підприємницьку діяльність на фондовому ринку;

· збору, узагальнення та аналітичної обробки статистичної інформації про підприємницьку діяльність на фондовому ринку[32, c. 58-59].

Можливе делегування саморегулівним організаціям й інших повноважень, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Відповідно до Положення саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи.

Саморегулівна організація створюється в організаційно-правових формах, передбачених законодавством, діє на основі Статуту, установчого договору (якщо це передбачено для обраної організаційно-правової форми) (далі — установчі документи), а також правил цієї організації.

Статус саморегулівної організації можуть одержати:

а) громадські організації фізичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів;

б) об'єднання юридичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів.

Статус саморегулівної організації надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку тим організаціям чи об'єднанням, кількість учасників яких становить не менш ніж 25 відсотків від загальної кількості осіб, що здійснюють конкретний вид професійної діяльності на ринку цінних паперів на підставі дозволів (ліцензій), виданих ДКЦПФР.

Метою заснування і діяльності саморегулівної організації є:

· забезпечення високого професійного рівня діяльності учасників ринку цінних паперів;

· представництво учасників саморегулівної організації та захист їх професійних інтересів;

· професійна підготовка та підвищення кваліфікації фахівців — учасників саморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з цінними паперами;

· інформування своїх учасників стосовно законодавства про цінні папери та про всі зміни, що вносяться до нього;

· розробка та контроль за дотриманням норм і правил поведінки, регламентів, правил здійснення операцій з цінними паперами, вимог до професійної кваліфікації фахівців — учасників саморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з цінними паперами, та інших документів, передбачених законодавством;

· впровадження ефективних механізмів розв'язання спорів між учасниками саморегулівної організації, учасниками саморегулівної організації та їх клієнтами;

· розробка та впровадження заходів щодо захисту клієнтів учасників саморегулівної організації та інших інвесторів, а також додержання етичних норм і правил поведінки учасників саморегулівної організації у їх взаєминах з клієнтами [33, c. 54-55].

Саморегулівна організація на підставі своїх установчих документів і правил та делегованих ДКЦПФР згідно із статтею 17 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" повноважень може мати право:

· перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, узгодженому ДКЦПФР;

· контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил і вимог щодо провадження професійної діяльності та угод (операцій) з цінними паперами;

· представляти інтереси своїх учасників у ДКЦПФР;

· збирати, узагальнювати та аналітично обробляти статистичну інформацію про професійну діяльність на фондовому ринку;

· розробляти та впроваджувати відповідно до законодавства та цього Положення правила, стандарти та вимоги до здійснення операцій на фондовому ринку, провадження професійної діяльності та операцій з цінними паперами своїми учасниками, удосконалювати механізм обігу цінних паперів, ведення обліку та звітності стосовно операцій з цінними паперами;

· відповідно до кваліфікаційних вимог ДКЦПФР розробляти навчальні програми та плани, готувати фахівців для провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів, визначати їх кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців фондового ринку;

· надавати дозволи (свідоцтва) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку.

Оскільки діяльність з управління цінними паперами віднесена законом до професійної діяльності на ринку цінних паперів, то для її здійснення необхідне отримання відповідної ліцензії.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що професійну діяльність на ринку цінних паперів вправі здійснювати тільки юридичні особи визначених законодавством організаційно-правових форм, а отже, саморегулівні організації можуть створюватись у формі об'єднань юридичних осіб. Такий висновок підтверджується також рішенням ДКЦПФР від 18.03.2002 р. № 107, яким було внесено зміни до Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів. Пунктом 2 цього Положення визначено, що статус саморегулівної організації можуть одержати об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів. Далі за текстом Положення повинні бути вилучені слова «громадські організації фізичних осіб. Крім того, у п. 6 Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів зі змінами, внесеними рішенням ДКЦПФР від 18.03.2002 р. № 197, вказано, що установчі документи саморегулівної організації мають відповідати вимогам, установленим чинним законодавством для об'єднань юридичних осіб. Таке формулювання наведених норм дає змогу констатувати, що громадські організації (об'єднання громадян) втратили можливість отримати статус саморегулівних організацій.

Стаття 1 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» визначає професійну діяльність на ринку цінних паперів як підприємницьку діяльність. Здійснювати підприємницьку діяльність мають право підприємства, юридичні особи, тому саморегулівні організації повинні створюватись саме у формі об'єднань підприємств[40, c. 77-78].

З названих видів об'єднань підприємств, на нашу думку, тільки асоціація є прийнятною формою для створення саморегулівної організації.

Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності її учасників без права втручатись у їх виробничу і комерційну діяльність.

Аналогічно саморегулівна організація, здійснюючи загальне регулювання відповідного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів встановленням стандартів, норм і правил, не може бути наділена правом приймати рішення щодо виконання господарських операцій окремими її учасниками, набуття ними прав і обов'язків. На відміну від такого об'єднання, як корпорація, саморегулівним організаціям не притаманне делегування їх учасниками окремих повноважень щодо централізованого регулювання діяльності кожного з них. А повноваженням здійснювати контроль за діяльністю її учасників, яке хоча і є однією з функцій регулювання, саморегулівна організація наділена відповідно до норм законодавства, а не делегуванням його учасниками. З таких самих міркувань, а також з огляду на відсутність у саморегулівної організації мети отримання прибутку вона не може бути створена у формі концерну, який передбачає повну фінансову залежність від одного або групи підприємців. Щодо консорціуму, то, по-перше, це тимчасове об'єднання підприємств, створене для досягнення певної мети, після чого реорганізується або ліквідується, а по-друге, консорціум передбачає об'єднання промислового та банківського капіталу, в той час як сферою діяльності учасників саморегулівних організацій є надання послуг на такому сегменті фінансового ринку, як ринок цінних паперів.

Фондові біржі, як і саморегулівні організації, розробляють і приймають правила, обов'язкові для виконання всіма учасниками, контролюють їх виконання та користуються правом притягувати учасників, що порушують правила чи законодавство про цінні папери, до відповідальності, застосовуючи санкції, передбачені біржовими правилами, кодексами тощо. Також при фондових біржах створюються постійно діючі третейські суди, що розглядають спори між членами біржі та спори між членами та їх клієнтами, що виникають під час здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Однак існують деякі підстави вважати, що, виходячи з норм чинного законодавства, фондові біржі не можуть бути віднесені до об'єднань професійних учасників і, відповідно, користуватись статусом саморегулівних організацій.

Хоча, говорячи про фондові біржі як акціонерні товариства, необхідно зазначити, що вони незначною мірою відповідають класичному розумінню акціонерного товариства з огляду на таке:

• фондова біржа не відповідає всім ознакам підприємства, оскільки вона не може мати на меті отримання прибутку;

• засновниками і учасниками фондової біржі можуть виступати тільки професійні учасники ринку цінних паперів - торговці;

• існує обмеження щодо максимального розміру участі у статутному фонді - частка статутного фонду, що належить одному акціонеру - торговцю цінними паперами, не може перевищувати 5 відсотків (п. 13 наказу ДКЦПФР «Про затвердження Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності» від 15.01.97 р. № 9);

• керівні органи біржі формуються за рішенням усіх учасників, обсяг корпоративних прав яких не повинен ставитися у залежність від кількості акцій, що перебувають у їх власності.

Спільними ознаками між акціонерним товариством та фондовою біржею залишаються хіба що назва та наявність статусу емітента акцій. В Російській Федерації фондові біржі створюються у формі некомерційного партнерства, що, на нашу думку, більшою мірою відповідає суті та призначенню фондових бірж.

По-друге, фондові біржі самі по собі є професійними учасниками ринку цінних паперів, а об'єднання ними професійних учасників ринку цінних паперів на засадах членства - необхідна умова здійснення професійної діяльності з організації торгівлі цінними паперами.

По-третє, наділення однорідних суб'єктів статусом саморегулівної організації суперечитиме Основним засадам розвитку саморегулювання на фондовому ринку, затвердженим Рішенням ДКЦПФР від 22.10.2001 р. № 350, якими передбачено створення саморегулівних організацій за принципом - одна саморегулівна організація з кожного виду професійної діяльності.

Тому, залишаючи питання про доцільність наділення фондових бірж статусом саморегулівних організацій для подальших досліджень, зазначимо, що аналіз норм чинного законодавства дає підстави дійти висновку про те, що статус саморегулівної організації ринку цінних паперів в Україні може отримати тільки таке об'єднання підприємств, як асоціація [30, c. 78-79].

Що стосується торговельно-інформаційних систем, то для них справедливим є все те, що сказано про фондову біржу. Щоправда, законодавством допускається заснування саморегулівною організацією торговельно-інформаційної системи у формі дочірнього підприємства, але статусом саморегулівної організації в такому випадку наділена не торговельно-інформаційна система, а її засновник.

Отже, аналіз норм законодавства дав змогу визначити саморегулівну організацію як асоціацію професійних учасників ринку цінних паперів, зареєстровану ДКЦПФР, яка уповноважена:

1) встановлювати стандарти професійної діяльності на ринку цінних паперів, правила професійної етики учасників ринку цінних паперів;

2) захищати права та інтереси своїх членів та інших учасників ринку цінних паперів;

3) вирішувати спори, що виникають у процесі здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів;

4) здійснювати контроль за дотриманням її членами законодавства про цінні папери, правил професійної діяльності та професійної етики, застосовувати до них передбачені локальними актами заходи впливу та санкції у випадку виявлення порушень норм, встановлених законодавством і документами саморегулівної організації, а також здійснювати інші повноваження, що делегуються їй ДКЦПФР [7, c. 141-142].

3.3. Оптимізація співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні

Ступінь впливу держави та її роль у впорядкуванні та контролі за діяльністю на ринку цінних паперів не завжди є однаковою. На сучасному етапі актуалізується питання призначення державного регулювання, основних меж його впливу та співвідношення державного регулювання з державним управлінням цією діяльністю.

Виокремлено такі форми регулювання ринку цінних паперів, як: державне, інституційно-правове (регулювання, яке здійснюється саморегулівними організаціями) та ринкове регулювання. Система макроекономічного державного регулювання включає в себе два основні блоки регулюючих засобів: прямі методи впливу (нормативно-законодавче забезпечення) та опосередковані (грошова, кредитна, податкова політика тощо).

Головним завданням державного регулювання ринку цінних паперів є узгодження інтересів суб’єктів ринку цінних паперів шляхом встановлення необхідних обмежень і заборон у їх взаємодії, а також непрямого втручанням у їх діяльність. У дисертації підкреслюється, що державне регулювання ринку цінних паперів має базуватися на принципах захисту інтересів інвесторів; створення справедливих конкурентних умов; системності або відсутності суперечностей; забезпечення ясності правових відносин; зацікавленості (стимулювання) усіх суб’єктів господарювання в ефективній діяльності; відповідальності за порушення загальних правил господарювання; цілеспрямованості; науковості тощо.

Вважаємо, що державне управління та державне регулювання — суть одного й того ж явища — процесу впорядковуючого цілеспрямованого впливу на будь-які суспільні відносини, які співпадають за своїм основним призначенням, метою та загальними функціями, та відрізняються арсеналом та характером засобів та методів, що використовуються, інакше кажучи — ступенем імперативності впливу на суспільні відносини в тій чи іншій галузі, зумовлені саме специфікою керованого об'єкта. [31, c. 59-60].

Як бачимо, цілі державного регулювання окреслені досить широко, і результатом їх досягнення буде наявність адекватного регулювання з боку держави тих суспільних відносин, які виникають при випуску та обігу цінних паперів на національному ринку.

Згідно зі ст. З Закон визначає також форми державного регулювання на ринку. Із загального переліку можна виділити форми державного регулювання стосовно випуску та обігу цінних паперів, а саме:

• прийняття актів законодавства;

• регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку;

• реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

• контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск, умови продажу (розміщення), передбачені такою інформацією;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів;

• контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів.

Слід зазначити, що при формуванні системи державних органів, які регулюють випуск та обіг цінних паперів, Україна певною мірою запозичила американський досвід, який передбачає здійснення відповідного регулювання лише федеральними державними органами, залишаючи за місцевими органами влади лише статус емітента місцевих (муніципальних) цінних паперів. Аналогічна система склалася і в нашій країні, коли регулювання випуску та обігу цінних паперів здійснюється лише центральними державними органами , в той час як органи місцевого самоврядування виступають як емітенти відповідних цінних паперів .

Вважаємо, що реалізація таких принципів побудови системи державних органів, які регулюють випуск та обіг емісійних цінних паперів, цілком виправдана, оскільки їх випуск та обіг повинен регулюватися за єдиними критеріями і правилами, встановленими в рамках усього національного ринку. Неможливо уявити ситуацію, коли в тому чи іншому регіоні будуть встановлені особливі вимоги щодо регулювання випуску і обігу емісійних цінних паперів, які б відрізнялись від загальнонаціональних. Це однозначно відштовхнуло б потенціальних інвесторів через додаткові проблеми визначення правового режиму тих чи інших цінних паперів.

У ст. 17 Закону окреслені функції СРО. До них належать:

- встановлення кваліфікаційних вимог до відповідних спеціалістів - кваліфікаційна функція;

- контроль за дотриманням своїми членами встановлених СРО правил, стандартів та вимог законодавства про цінні папери - контрольна функція.

Аналіз змісту зазначених функцій дає підстави для визнання їх регулятивними щодо учасників ринку цінних паперів.

Чинне законодавство, зокрема ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», передбачає, що ДКЦПФР та інші державні органи, які здійснюють регулювання фондового ринку, можуть передати СРО деякі свої повноваження у сфері регулювання і контролю за ринком цінних паперів.

До таких повноважень належать:

1) розробка та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку;

2) сертифікація фахівців фондового ринку;

3) надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку;

4) збирання, узагальнення та аналітичні розробки статистичної інформації про професійну діяльність на фондовому ринку.

Крім того, ДКЦПФР може встановлювати інші вимоги та делегувати інші повноваження СРО, які не суперечать чинному законодавству.

Оскільки законодавець підкреслює, що наведені повноваження СРО можуть виконувати тільки після відповідного їх делегування від ДКЦПФР та інших державних органів, можна констатувати, що норми чинного законодавства передбачають дві групи повноважень у СРО.

Перша група - це повноваження, делеговані СРО самими учасниками. Реалізація цих повноважень, у тому числі й встановлення обов'язкових вимог до членів СРО та зазнавання ними негативних наслідків за невиконання таких вимог, ґрунтується на договірних відносинах між членом СРО і організацією та не підкріплюється засобами впливу з боку держави.

Друга група - це повноваження, надані державою відповідним державним органам і делеговані останніми до СРО. На нашу думку, реалізуючи ці повноваження, СРО здійснюють окремі елементи державного регулювання ринку цінних паперів. Вимоги, встановлені СРО під час реалізації зазначених повноважень, - це обов'язки учасників СРО, які встановлені в нормативних актах, і тому їх невиконання має тягнути за собою негативні наслідки, аналогічні наслідкам за невиконання норм чинного законодавства[33, c. 54-55].

Отже, на сьогодні особа, яка має намір здійснювати професійну діяльність з управління активами на ринку цінних паперів, для отримання відповідної ліцензії від ДКЦПФР подає відповідні документи спочатку до конкретної СРО - Української асоціації інвестиційного бізнесу.

Однак слід зауважити, що норми законодавства України не передбачають ні строків передачі таких повноважень від державних органів до СРО, ні конкретних вимог, яким повинна відповідати СРО, що претендує на отримання цих повноважень. За таких умов прийняття рішення делегування відповідних повноважень від державних органів до СРО є прерогативою лише самих державних органів. Оскільки, як показує сучасна практика, державні органи не часто відмовляються від здійснення регулятивних функцій, можна констатувати, що делегування передбачених законодавством регулятивних функцій до СРО цілком залежить від суб'єктивної позиції конкретного державного органу.

Провідне місце у функціонуванні ринку цінних паперів посідає інституційно-правове регулювання, в якому особливу роль відіграє фондова біржа як найбільш розвинена форма організації ринку та контролю за діяльністю всіх учасників біржової торгівлі. Інституційно-правове регулювання значною мірою засноване на заінтересованості учасників у дотриманні інституційно-правових норм, що зумовлюється добровільним характером участі у саморегулівній організації [10, c. 195-196].

Мета державного управління конкретизується в його завданнях та функціях. Вважаємо, що найбільш оптимальним визначенням завдань державного управління є їх розуміння як основних напрямів управлінської діяльності, які за конкретних умов є етапами досягнення мети управління. Тобто завдання державного управління ринком цінних паперів становлять: по-перше, забезпечення функціонування даної галузі; по-друге, забезпечення ефективної, законної та якісної діяльності учасників ринку цінних паперів; по-третє, забезпечення розвитку та удосконалення ринку цінних паперів.

Проведений аналіз дозволяє нам зробити висновок про те, що функції державного управління — це обумовлені досягненням мети та підпорядковані вирішенню конкретних завдань основні види управлінської діяльності суб'єкта, п-в'язані з його впливом на об'єкти управління.

Як вже зазначалося, державне регулювання ринку цінних паперів як владна функція держави підкоряється тим самими закономірностям, що характерні для державного регулювання в цілому, але разом із тим йому властиві й певні особливості, які взаємопов'язані між собою. Так, специфіка державного регулювання ринком цінних паперів полягає: по-перше, в тому, що ця система створена для здійснення саме публічного впливу на правові відносини, але водночас і сам цей інститут потребує державного регулювання; по-друге, особливістю державного регулювання є той факт, що воно формувалося в перехідній економіці; по-третє, ще однією ознакою системи державного регулювання ринком цінних паперів на сучасному етапі є необхідність нейтрального та збалансованого підходу до самого процесу регулювання (держава не повинна своїми ініціативами порушувати той економічний порядок, який склався на ринку цінних паперів, але разом з тим їй необхідно шляхом прийняття виважених та продуманих рішень сприяти стабільному розвитку зазначеної галузі). Сукупність вищезазначених ознак саме й стала основною причиною змін та нових тенденцій в системі державного управління ринком цінних паперів, висунувши на порядок денний питання співвідношення державного управління та державного регулювання ринком цінних паперів.

Аналізуючи співвідношення державного управління і державного регулювання щодо ринку цінних паперів, можна дійти висновку, що державне управління та державне регулювання співпадають за призначенням, але передбачає застосування різних методів, а також засобів керівництва, тобто різний ступінь імперативного впливу на зазначений об'єкт. Так, наприклад, у процесі реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних держава здійснюватиме безпосередньо управління, стосовно ж упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів характерне застосування державного регулювання.

Аналіз чинного Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 р. дозволяє дійти висновку про те, що його відповідні положення встановлюють лише особливості організаційної структури органу державного регулювання ринку цінних паперів (Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку) та процедуру його діяльності.

Аналіз діяльності саморегулівних організацій в Україні виявив недостатню їх ефективність у регулюванні фондового ринку. Вони не виконують функції посередників між учасниками ринку та державними регулюючими органами. Українські біржі не забезпечують оптимальних умов для об’єктивного регулювання попиту-пропозиції та встановлення дійсно ринкових цін.

Зважаючи на досвід країн з розвиненими ринками цінних паперів з реформування системи СРО, можна дійти кількох висновків:

1. Саме біржі і депозитарно-клірингові установи залишаються провідними саморегулівними організаціями професійних учасників ринку цінних паперів у розвинених країнах, бо забезпечують розроблення й дотримання ними високих стандартів професійної діяльності, генерують нові ідеї й технології на ринку цінних паперів. Зі свого боку державні органи цілком підтримують національні клірингові й розрахункові організації.

2. Спроби створити моделі СРО з обов’язковим або добровільним членством учасників ринку і делегуванням таким СРО частини повноважень держави у США і Великій Британії не можна вважати цілком успішними й завершеними. Так, система СРО у Великій Британії доволі громіздка й не завжди функціонує ефективно. Як показала практика, ця система не змогла запобігти масовим порушенням прав інвесторів у відомих скандалах з пенсійними фондами Максвелла у банкрутстві «Берінгс» та інших ситуаціях. Отже, постає питання: чи слід копіювати ці моделі за умов української правової системи?

3. Ринок цінних паперів невпинно інтегрує у комплексний фінансовий ринок, на якому функціонують універсальні фінансові компанії та банки й на якому дедалі відчутнішою є потреба комплексного підходу до регулювання ризиків професійної діяльності організацій. За цих умов конче потрібно розв’язати завдання інтеграції діяльності різних органів регулювання й організації комплексного контролю за всіма сегментами фінансового ринку.

В Україні підготовка до створення системи СРО почалася від моменту ухвалення Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» № 448/96. У ст. 1 закону зазначено, що саморегулівна організація — добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів і зареєстроване Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Порядок створення й діяльність СРО і порядок здійснення державного регулювання та контролю за їхньою діяльністю визначає «Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів» від 11 листопада 1997 р. № 45.

Саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи, що здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, штампи та бланки зі своїм найменуванням.

Саморегулівна організація створюється в організаційно-правових формах, передбачених законодавством, діє на основі Статуту, установчого договору (якщо це передбачено для обраної організаційно-правової форми), а також правил цієї організації.

Статус саморегулівної організації можуть набути об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів.

Статус СРО надається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку тим організаціям та об’єднанням, які мають достатньо ресурсів для виконання статутних зобов’язань СРО щодо: 1) розроблення й упровадження правил, стандартів та вимог до здійснення операцій на фондовому ринку; 2) сертифікації фахівців фондового ринку, надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку у випадку делегування таких повноважень; 3) збору, узагальнення та аналітичного оброблення статистичної інформації про професійну діяльність на фондовому ринку; 4) впровадження кодексів поведінки, регламентів та правил здійснення операцій з цінними паперами; 5) забезпечення своєчасного інформування учасників про зміни внутрішніх процедур, правил діяльності та законодавства про цінні папери та всі зміни, що вносяться до нього.

Об’єднання, яке набуло статусу саморегулівної організації, може створити торговельно-інформаційні системи, в яких воно є єдиним засновником.

Саморегулівна організація на підставі своїх установчих документів і правил та делегованих Комісією згідно зі ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» повноважень має право:

· перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, узгодженому з Комісією;

· контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил і вимог під час здійснення професійної діяльності та угод (операцій) із цінними паперами;

· презентувати інтереси своїх учасників у Комісії;

· збирати, узагальнювати й аналітично обробляти статистичну інформацію про професійну діяльність на ринку цінних паперів;

· розробляти й упроваджувати відповідно до законодавства стандарти та вимоги до здійснення операцій на фондовому ринку, професійної діяльності та операцій із цінними паперами своїми учасниками, вдосконалювати механізм обігу цінних паперів, ведення обліку та звітності стосовно операцій із цінними паперами;

· відповідно до кваліфікаційних вимог Комісії розробляти навчальні програми та плани, готувати фахівців для здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, визначати їхню кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців ринку цінних паперів;

· надавати дозволи (свідоцтва) особам, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів [24, c. 245-247].

СРО можна розглядати також як своєрідні «клуби за інтересами». Так, згідно з п. 6 Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, професійні учасники ринку цінних паперів можуть об’єднуватися в СРО за видами професійної діяльності. Кожен учасник ринку цінних паперів може входити до складу кількох СРО відповідно до видів діяльності, які він здійснює, або бути учасником однієї СРО у разі, якщо її правила стосуються тих видів діяльності, які учасник ринку цінних паперів може здійснювати відповідно до виданого йому дозволу (ліцензії).

Проте за умов недостатнього розвитку фондового ринку в Україні створення СРО як добровільних об’єднань професійних учасників ринку цінних паперів не мало достатніх перспектив. Тому з метою активізації вступу учасників ринку цінних паперів до СРО ДКЦПФР ухвалила Рішення № 17 від 17.07.1997 р. «Про членство професійних учасників ринку цінних паперів у сертифікованих ДКЦПФР об’єднаннях» (Зі змінами, внесеними згідно з Рішенням ДКЦПФР № 23 від 29.08.1997). Згідно з цим Рішенням професійні учасники ринку цінних паперів, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів згідно зі ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та які мають дозвіл (ліцензію) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, зобов’язані бути членами щонайменше одного сертифікованого ДКЦПФР як СРО об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів відповідно до виду діяльності, яку ці професійні учасники здійснюють згідно з наданими дозволами (ліцензіями). Учасники ринку, котрі здійснюють зазначені види професійної діяльності, зобов’язані вступити до СРО не пізніше двох місяців від моменту отримання відповідного дозволу (ліцензії). У разі виходу з членів СРО особи, що здійснює відповідний вид професійної діяльності на ринку цінних паперів, вона має не пізніше місяця вступити до іншої СРО. Недотримання особою вимоги щодо обов’язкового членства в СРО є підставою для анулювання відповідного дозволу (ліцензії) на право професійної діяльності на ринку цінних паперів. Це Рішення набуло чинності з 1 січня 1998 р.

Підсумовуючи наведене вище, можна сказати, що особливими органами, які покликані регулювати діяльність учасників ринку цінних паперів, у тому числі випуск та обіг емісійних цінних паперів, є СРО. Не маючи статусу державного органу, створені як добровільні об'єднання учасників ринку цінних паперів, вони наділені певними регулятивними функціями. На сьогодні ці функції та відповідні повноваження визначаються нормами внутрішніх документів СРО, прийнятими відповідно до положень чинного законодавства, угодами між СРО та її учасниками, а також окремими нормативними актами.

У той самий час чинне законодавство передбачає можливість делегування державними органами СРО певних функцій державного регулювання на ринку цінних паперів.

Для підвищення ефективності функціонування та регулювання ринку цінних паперів необхідна централізація біржової торгівлі. Зосередження обігу цінних паперів на організованому ринку має суттєве значення для підвищення його ліквідності, прозорості, обсягів та інвестиційної ефективності.

Отже, СРО можна класифікувати як особливі недержавні органи, що можуть здійснювати окремі елементи державного регулювання ринку цінних паперів[32, c. 58-59].


Висновки

Складовою ланкою фінансової системи держави є ринок цінних паперів, який відіграє важливу роль у фінансуванні економіки, в реалізації державних цінних паперів, як найважливіше джерело додаткового й альтернативного фінансування різних галузей економіки поряд з іншими його джерелами (бюджетом, кредитом, власними коштами підприємств).

Перехід до ринкової економіки, створення сучасної кредитної системи, поява підприємств різних форм власності, випуск цінних паперів сприяли становленню й розвитку ринку цінних паперів в Україні. Для кращого розуміння ролі та місця ринку цінних паперів у сучасній економіці розглянемо насамперед економічне поняття цієї категорії.

Ринок цінних паперів — це частина ринку позикових капіталів, де здійснюються емісія, купівля-продаж цінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові установи, фондову біржу) акумулюються кошти підприємств, банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і невиробниче вкладення капіталів.

Розрізняють первинний і вторинний ринок цінних паперів. Первинний ринок цінних паперів — це ринок, на якому реалізуються, продаються заново випущені цінні папери емітентом — державою, кредитно-фінансовими установами, підприємствами, компаніями.Первинне розміщення цінних паперів провадиться за підпискою або у формі безпосереднього продажу первинним покупцем.

Вторинний ринок цінних паперів — це ринок без посередників, на якому здійснюються операції купівлі або продажу цінних паперів між особами, які не є первинними кредиторами і позичальниками. Організованим вторинним ринком виступає Фондова біржа, а також Українська міжбанківська валютна біржа, яка працює з корпоративними цінними паперами.

Великого значення для ефективного функціонування ринку цінних паперів набуває його правове регулювання. В Україні створена нормативна база щодо врегулювання ринку цінних паперів (РЦП). Усі учасники РЦП об’єднуються в об’єднання професійних учасників: організатори торгівлі цінними паперами та саморегулівні організації.

Саморегулівні організації — це добровільні об’єднання професійних учасників на ринку цінних паперів, що не мають на меті одержання прибутку, які створені з метою захисту інтересів своїх членів, власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів і зареєстровані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Зазначені організації мають на меті координацію і підвищення якості щодо діяльності цих некомерційних організацій та захист їх інтересів.

Специфічним суб’єктом РЦП є держава, яка наділена компетенцією як емітента, інвестора, а в деяких випадках — професійного учасника РЦП, так і компетенцією нормативного характеру — видання нормативних актів щодо інституту ринку цінних паперів.

Основною метою державного регулювання ринку цінних паперів є реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, максимальний захист прав учасників фондового ринку та встановлення цивілізованих правил поведінки суб’єктів на РЦП.

Отже, виходячи з цього, виділяють такі правові форми впливу на ринок цінних паперів:

— прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників РЦП;

— регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників РЦП;

— видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборона та припинення на певний строк (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на таку діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

— реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

— контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск їх, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

— створення системи захисту прав інвесторів і контролю за додержанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

— контроль за достовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органом;

— встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контроль за додержанням їх;

— контроль за додержанням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;

— контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

— контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; здійснення інших заходів щодо державного регулювання і контроль за випуском та обігом цінних паперів.

Держава здійснює свої повноваження на ринку цінних паперів через спеціальні державні органи (наприклад, НБУ, Міністерство фінансів України, Фонд держмайна України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку тощо).


Список використаних джерел

1. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» // Верховна Рада України; Закон вiд 23.02.2006 № 3480-IV.

2. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Верховна Рада України; Закон вiд 30.10.1996 № 448/96-ВР.

3. Господарський кодекс України: за станом на 25 квітня 2004 року. - Харків: Одіссей, 2004. - 247 с.

4. Цивільний кодекс України : станом на 1 вересня 2008 року. - Харків : Одіссей, 2008. - 423 с.

5. Авксентьєв Ю. Система оцінки фінансового стану емітента боргових зобов‘язань та емісії облігацій місцевих позик (регіональний аспект)/ Юрій Авксентьєв //Банківська справа. - 2005. - № 6. - C. 65-73

6. Андрущенко І. Форми та методи державного контролю на ринку цінних паперів //Право України. - 2002. - № 2. - С.47-49

7. Барановський О. Ринок цінних паперів в Україні: стан, проблеми, перспективи //Банківська справа. - 1997. - № 6. - C. 14-22

8. Білозерова С. Становлення та розвиток ринку корпоративних облігацій України //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 10. - C. 35-38

9. Бірюков В. Визначення поняття цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 6. - C. 50-52

10. Богачев С. О правовом обеспечении функционирования рынка ценных бумаг Украине/ С.Богачев //Юридический вестник. - 2001. - № 3. - C. 138-142

11. Бриндак Д. Класифікація боргових цінних паперів/ Д. Бриндак //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 12. - C. 117-120.

12. Бриндак Д. Класифікація боргових цінних паперів/ Д. Бриндак //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 12. - C. 117-120.

13. Бурдак В. Судові спори на ринку цінних паперів / В. Бурдак // www.legalweekly.com.ua.

14. Буй Т.Г. Розширення можливостей фінансування розвитку корпорацій шляхом випуску боргових цінних паперів //Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 5. - C. 190-197

15. Ватаманюк З. Г. Інституційна ефективність ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. - 2008. - № 3. - C. 101-110

16. Ватаманюк З. Г. Перспективи розвитку ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. - 2007 . - № 5 . - С. 75 - 85

17. Ватаманюк З.Г. Ринок цінних паперів в умовах фінансової глобалізації //Фінанси України. - 2007 . - № 6 . - С. 82 - 89

18. Гнатів О. Ознаки пайових цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 12. - C. 38-41.

19. Державне регулювання ринку цінних паперів в Україні //Ринок цінних паперів. - 1997. - № 1. - C. 34-41

20. Дорош Л. Актуальні проблеми захисту ринку цінних паперів в Україні //Вісник Академії правових наук України. - 2000. - № 3. - C. 168-176

21. Забучинська Т. Порівняльно-правовий аналіз державного регулювання ринку цінних паперів (досвід України та США)/ Т. Забучинська //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 8. - C. 57-60.

22. Забучинська Т. Співвідношення державного регулювання та державного управління на ринку цінних паперів //Юридична Україна. - 2007. - № 7. - C. 44-48

23. Колесник В. Концепція розвитку правового регулювання ринку цінних паперів в Україні //Фондовое обозрение. - 1997. - № 2. - C. 4-15

24. Косик С. Становлення ринку цінних паперів //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 3. - C. 32-33

25. Кузнєцова Н. Ринок цінних паперів в Україні: Правові основи формування та функціонування/ Наталія Кузнєцова, Ігор Назарчук ,. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 525с.

26. Лепейко Т. Інструменти ринку цінних паперів в Україні/ Т.Лепейко //Банківська справа. - 2000. - № 4. - C. 11-14.

27. Лінніков В. Становлення ринку цінних паперів в Україні/ В.Лінніков //Банківська справа. - 1997. - № 3. - C. 35-47

28. Мельник В. Ринок цінних паперів: Довідник керівника підприємства: Спец. випуск/ Віктор Андрійович Мельник,; Віктор Мельник. - К.: А.Л.Д.: ВІРА-Р, 1998. - 559 с.

29. Мендрул О. Фондовий ринок: операції з цінними паперами: Навчальний посібник/ Олександр Мен-друл, Ірина Павленко; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-е вид., доп. та перероб.. - К.: КНЕУ, 2000. - 156 с.

30. Мица Ю.В. Похідні цінні папери як іменні емісійні цінні папери // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. – Сер. «Право». – 2005. – Вип. 5. – С. 99-104

31. Мица Ю.В. Похідні цінні папери: питання класифікації// Проблеми законності. – 2005. – Вип.73. – С. 96-102.

32. Мица Ю.В. Похідні цінні папери: правова природа та проблеми законодавчого врегулювання// Проблеми законності. – 2004. – Вип.69. – С. 36-41.

33. Мозговий О. Фондовий ринок: Навчальний посібник/ Олег Мозговий,; М-во освіти України; КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2000. - 314 с.

34. Онуфрієнко О. Класифікація функцій державної комісії з цінних паперів та фондового ринку //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 8. - C. 77-79

35. Онуфрієнко О. Правове становище саморегулівних організацій ринку цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 1. - C. 79-61

36. Онуфрієнко О. Регулятивні функції саморегулівних організацій на ринку цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 2. - C. 58-59

37. Онуфрієнко О. Система державного регулювання ринку цінних паперів: принципи побудови //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 5. - C. 50-55

38. Остапович Г. Поняття саморегулювання організації ринку цінних паперів в Україні //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 3. - C. 119-122

39. Пальчевич Г.Т. Ринок цінних паперів: Навчальний посібник/ Г.Т. Пальчевич, В.В. Подплєтній. - Кіровоград: Мавік, 2002. - 238 с.

40. Підхомний О.М. Актуальні проблеми контролю вітчизняного ринку цінних паперів //Фінанси України. - 2004. - № 9. - С.134-142

41. Пономарьова Н. Практичні аспекти обліку боргових цінних паперів, пов’язаних з іпотечним кредитуванням (заставних)/ Наталія Пономарьова //Бухгалтерський облік і аудит. - 2004. - № 9. - C. 19-23

42. Порядочна С. Аналіз державно-правового регулювання ринків цінних паперів //Право України. - 2006. - № 10. - С.42-45

43. Посполітак В. Правові аспекти існування "бездокументарних" цінних паперів/ В.Посполітак //Предпринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 4. - C. 23-25

44. Приказюк Н. В. Ринок державних цінних паперів: світовий досвід та вітчизняні реалії //Фінанси України. - 2009. - № 2. - С.73-81

45. Проблеми становлення та напрями удосконалення функціонування ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. - 2007 . - № 6 . - С. 97 - 104

46. Ринок боргових цінних паперів в Україні: суперечності та тенденції розвитку: монографія / І. О. Лютий, Т. В. Грищенко, О. В. Любкіна та ін.; за заг. ред. : І. О. Лютого ; Київський нац. ун-т ім.Т. Г. Шевченка. - К. : Центр учбової літератури, 2008. - 431 с.

47. Ромашко О. Запобігання правопорушенням на ринку цінних паперів: актуальні проблеми //Право України. - 2000. - № 5. - C. 85-88

48. Ромашко О. Проблеми вдосконалення координації дій державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 4. - C. 125-129

49. Судова практика на ринку цінних паперів //www.ufin.com.ua.

50. Терещенко Г.М. До питання ринкового регулювання руху цінних паперів //Фінанси України. - 2006 . - № 12 . - С. 79-87

51. Трофімова О. Поняття, ознаки та критерії професійної діяльності на ринку цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 8. - C. 78-82.

52. Фондовий ринок України: законодавче регулювання: Практичний посібник/ М. О. Бурмака, В. В. Посполітак, Д. С. Бутенко та ін.. - 2-е вид., перероб. та доп.. - К.: АДС УМКЦентр, 2005. - 559 с.

53. Цікало В. Поняття та зміст правового режиму пайових цінних паперів: цивілістичний аспект //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 7. - C. 34-37.

54. Чекашкін С. Порядок відображення в бухгалтерському і податковому обліку операцій з емісії та погашення боргових цінних паперів/ С.Чекашкін //Вісник податкової служби України. - 2000. - № 29. - C. 13-16

55. Шаповалов О.В. Депозитні сертифікати Національного банку України та державні облігації //Фінанси України. - 2005. - № 1. - С.82-87.

56. Шелудько В. Фінансовий ринок: Підручник/ Валентина Шелудько,. - К.: Знання , 2006. - 535 с.

57. Яроцький В. Інструментальна концепція цінних паперів: доктринальне наступництво основних положень //Вісник Академії правових наук України. - 2006. - № 3. - C. 125-134

58. Яроцький В. Правовідносини, які виникають з приводу цінних паперів, як елемент механізму цивільно-правового регулювання //Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 3. - C. 42-45.

загрузка...
Top