Правові звичаї у судовому процесі Візантії

Вступ.

1. Візантійська держава та основні етапи становлення права.

2. Право та правові звичаї Візантії.

3. Особливості правових звичаїв Візантії.

4. Право та суд у Візантії, його характеристика та основні тенденції.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Візантійська держава, що виросла зі Східноримської імперії, займає особливе місце в історії. Єдина із значних держав античності, вона сформувалася на основі розвинутої й у багатьох відношеннях завершеної державності та правової культури, і зберегла нову організацію аж до розгрому в 1453 р. турками її столиці — Константинополя.

Візантія стала особливим політичним і культурним світом, де традиції античності зіткнулися з не менш впливовою спадщиною давньосхідних і елліністичних (балканських) монархій і де з цієї взаємодії розвинулася власна державна і правова традиція. Ця традиція, у свою чергу, зробила визначальний вплив на становлення й розвиток державності у південнослов'янських і причорноморських народів. Охопивши в епоху свого розквіту під єдиною владою середземноморські й близькосхідні народи, Візантія стала історичним посередником у зіткненні нових західних суспільств феодальної епохи з державами й традиціями Азії. Водночас вона послужила ареною прямої історичної конфронтації Заходу та Сходу, що прискорило занепад самої імперії, яка, можливо, врятувала багато європейських народів від турецької експансії.

Розгалужену судову систему мала церковна юстиція. Вищим церковним судом був суд константинопольський патріарх. Йому підкорялися суди митрополитів, архієпископів і єпископів. Вони розглядали справи про злочини духівництва, а також інших осіб, зроблених проти релігії, шлюбу й моральності.


1. Візантійська державата основні етапи становлення права

В історії розвитку Візантійської держави дослідники виділяють кілька етапів. Ми зупинимося на двох, більш узагальнених.

Перший етап — з кінця VII ст. до кінця XII століття. Як вже було зазначено, на середину VII століття Ромейська імперія прийшла до занепаду. Це був період формування феодальних порядків, які призвели до змін в соціальній організації візантійського суспільства. В результаті основною економічною й військовою силою стали тільки підвладні державні селяни. Докорінно змінився військовий устрій імперії, а з ним відмерла вся стара римська провінційна адміністративна організація. Втративши велику частину своїх територій, вона стала переважно греко-слов'янською державою. Саме з цього часу, на нашу думку, доцільно говорити про нову державу — Візантію, яка саме у цей період набуває завершених рис своєрідної форми необмеженої монархії, відмінної від деспотичних монархій Сходу й монархій феодального Заходу.

З VIII ст. розпочинається нове зміцнення центральної влади Візантії, яке надовго визначило шлях розвитку її державності. Деяке посилення централізованої влади й ролі держави відбулося під час правління імператорів Ісаврійської династії (717—802 pp.), але найбільшої могутності Візантія досягла при імператорах Македонської династії (867—1056 pp.). Були знову завойовані області південнослов'янських протодержав, Південна Італія. Державна організація набула нового вигляду військово-бюрократичної імперії з абсолютною владою імператора й розгалуженим адміністративно-бюрократичним апаратом. Базою централізації й широкої завойовницької політики Візантії в IX—X ст. стала стабілізація економіки на новій феодальній основі. Візантійська держава здійснювала свій контроль в усіх сферах економічного, політичного й культурного життя країни за допомогою бюрократичного апарату. Жорстко централізований її характер різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних держав Європи.

У VIII ст. політичні організації, що раніше стримували всевладдя візантійського імператора, почали занепадати або цілком ліквідуватися. З IX ст. навіть номінальне проголошення імператора «народом Константинополя» припинилося. Політична роль константинопольського сенату, що занепала ще наприкінці VII ст., остаточно зводиться нанівець наприкінці IX ст., коли сенат було позбавлено права участі в розробці законодавства.

Єдиною значною політичною силою у Візантійській державі залишалася греко-православна церква. її авторитет і вплив зміцнювалися. Зокрема, в суспільно-політичному житті Візантії зросла роль глави церкви — константинопольського патріарха. Патріархи нерідко ставали регентами малолітніх імператорів і безпосередньо втручалися в політичну боротьбу за трон, користуючись тим, що єдиною процедурою, яка узаконювала «возведения на царство», стало з VII ст. вінчання імператора патріархом у храмі Св. Софії. Проте й у цей час візантійській церкві не вдалося домогтися незалежності від імператорської влади. Імператор зберіг право обирати патріарха з трьох кандидатів, рекомендованих церковними ієрархами і скидати неугодного.

Зміцнення основ імператорської влади в VIII—IX ст. супроводжувалося зміною її атрибутів. За візантійськими імператорами остаточно затверджувалися грецькі титули василевса (царя) і автократора (самодержця). Культ імператора — василевса досягав небачених раніше величин. Божественний імператор вважався владикою всесвіту (Ойкумени). Його прерогативи були необмеженими. Василеве видавав закони, призначав і усував вищих чиновників, був верховним суддею і командуючим армією та флотом.

Але, навіть при такому всевладді його становище все ж було не досить тривким. Близько половини усіх візантійських імператорів були позбавлені влади насильно. Система престолонаслідування у візантійців тривалий час була відсутня: син василевса не розглядався звичаєм як обов'язковий законний спадкоємець. Імператором робило не народження, а «божественне обрання». Тому імператори широко практикували інститут співправителів, обираючи, таким чином, собі ще при житті спадкоємця. Принцип законного престолонаслідування почав утверджуватися у Візантії тільки з кінця XI століття.

Традиціоналізм, рутина церемоніалів, відпрацьованих до дрібних подробиць й освячених звичаєм, серйозно обмежували особисті можливості імператорів, їхня реальна влада починала неухильно слабшати. Цьому сприяли нові тенденції, породжені впливом феодальних відносин. З розвитком у Візантії феодалізму між імператорами і крупними феодальними землевласниками — дината-ми — укладалися нові для візантійської державної практики сеньйоріально-васальні відносини. Починаючи з X ст., візантійський самодержець нерідко змушений був укладати феодальні договори з динатами, беручи на себе обов'язки феодального сеньйора.

Однак прагнення до феодальної самостійності знаті викликало в імперії хвилю міжусобиць, а потім і явну військову та політичну кризу. Володіння Візантії в Малій Азії і в Італії скоротилися. Імперія стала відчувати новий потужний тиск з боку нових західних держав, а головне — із боку римських пап. Імператори нової династії Комнинів (1081—1204 pp.), ведучи постійну боротьбу з єретичними й народними рухами у самій імперії, поступово загубили майже всі старі візантійські володіння. На початку XIII ст. (1204 р.) під ударами ли-царів-крестоносців Візантія разом із своєю столицею Константинополем занепала й тимчасово припинила своє існування як самостійна держава.

Після розгрому 1204 року Візантія вступила у другий етап свого розвитку (XIII—сер. XV ст.). На її колишній території склалося декілька уособлених держав, найбільш значною з яких стало Нікейське царство. Саме цьому царству вдалося в 1261 р. відновити імперію, об'єднавши деякі найбільш важливі центральні області під владою константинопольських імператорів. У відродженій Візантії встановилася влада нової династії Палеологів (1261—1453 pp.).

Відроджена імперія мало була схожою на стару могутню державу. її територія й військові можливості скоротилися в декілька разів. В останній період історії Візантії в ній зміцніли й розширилися відносини державного феодалізму. Одночасно почався загальний спад міського життя, морської торгівлі. Пануючі позиції на Середземному морі захопили італійські міста. Це обумовило швидкий спад економіки Візантії а з цим і можливостей візантійської держави.

З кінця XIII ст. найнебезпечнішим суперником для Візантії стала держава турків-османів. Протягом XIV ст. турки завоювали майже всі володіння Візантії в Малій Азії, а до кінця століття така ж доля спіткала й Балкани. Після виграних боїв турки підпорядкували собі південнослов'янські держави (Сербію, Болгарію). Територія Візантії була зведена до Константинополя з кількома островами. Імперія стала васалом османських султанів, яка сплачувала їм велику данину. Нарешті, у 1453 р. османи захопили й розгромили Константинополь. Останній імператор Костянтин XI загинув в бою. На цьому остаточно, по суті, закінчується більш ніж 2000-літня історія Риму. Константинополь було перейменовано у Стамбул, який став столицею нової держави — Османської імперії.

2. Право та правові звичаї Візантії

З падінням Західної Римської імперії хранителем традицій римського права залишилася Візантія.

У 726 р. видається один із значних (після Зводу Юстиніана) офіційних законодавчих зводів — Еклога. Передбачалося створити скорочену вибірку законів із інституцій, дигест, кодексу і новел із внесеними в них виправленнями.

Весь Звід ділився на 18 титулів, що охоплювали різноманітні питання шлюбного й сімейного, спадкового права, права опіки й піклування. Регламентувалися договори дарування, купівлі-продажу, позики, наймання. Найбільш істотно змінилося процесуальне право: проголошувався принцип рівності всіх громадян перед судом, звільнялися від судових мит особи, які брали участь у судових позовах тощо.

У сфері цивільного й сімейного права Еклога розвивала деякі основні тенденції, закладені ще законодавством Юстиніана. В ній уточнювалися форми укладання договорів (дарування, заповіти), юридичний порядок притягнення спадкоємців за законом, питання опіки й піклування та ін.

Така форма, як заручення, стала в Еклозі юридичною угодою, що виступала підготовчим етапом до укладання шлюбу. Розірвання цього договору без поважних причин призводило до сплати неустойки. Шлюб, за Еклогою, уявляв собою союз чоловіка і дружини, які мали рівні майнові права. Шлюби між близькими родичами заборонялися. Скорочувалося також число законних приводів до розлучення.

В Еклозі наводився перелік злочинів (наприклад, порушення святості вівтаря, віровідступництво, клятвопорушення, розграбування могил, підробка грошей, розкрадання, перелюбство та ін.) і відповідно покарань, що накладалися за їх вчинення. Передбачалися такі покарання, як биття батогами і палицями, відрізання носа і язика, осліплення, відсікання кінцівок, випалювання волосся й інші. Страта встановлювалася за найбільш тяжкі злочини: кровозмішення, навмисний підпал, отруєння, чаклунство, вбивство, розбій тощо. В ряді випадків Еклога передбачала заміну покарань грошовими штрафами.

У середині VIII ст. з'явився додаток до Еклоги, в який були включені також чотири самостійних закони — землеробський, військовий, морський і Мойсеїв.

Землеробський закон являв собою звід норм, що регламентували життя сільської общини. Закон був приватною (але визнаною державою) компіляцією, яка з'єднала звичаєві норми «варварського» права з чинними нормами римсько-візантійського права, запозиченого з законодавства Юстиніана.

Морський закон — це також приватна компіляція норм звичаєвого морського права, а військовий — звід кримінально-правових норм, що відносилися до правопорушень, вчинених військовими.

Мойсеїв закон містив у собі морально-релігійні розпорядження й норми, запозичені зі Старого Заповіту. Упорядники розглядали ці норми як юридичні, що мали застосовуватись на практиці.

В 872 р. з'явилася ще одна юридична пам'ятка — Прохірон, що мала на меті викласти закони у вигляді, доступному для розуміння людей, «значно» простішою юридичною мовою, звільнитись від колись сильного церковного впливу.

У 40 титулах Прохірону містилися норми, що регламентували шлюбні, спадкові, зобов'язальні відносини права, а також відносини злочинів та покарань.

Незабаром після упорядкування Прохірону (між 884 і 886 pp.) від імені імператора Василя І та його синів-співправителів було видано новий посібник (керівництво) із права, що також мало на меті «очищення старих законів» і полегшення користування правом, викладеним у кодифікації Юстиніана. Це керівництво отримало назву Епанагога (тобто перероблене повторення). За своєю структурою вона слідувала за Дигестами Юстиніана, відтворювала багато положень Прохірона, а також Еклоги. При всій її компілятивності Епанагога більш детально, а в деяких частинах і по-новому, викладала низку питань приватного права. Але найбільш істотними були зміни, внесені в сферу публічного права, серед яких: нові положення про патріаршу владу, що доповнювала імператорську, про права духовенства. Вони визначали взаємовідносини православної церкви та держави й були широко використані згодом у церковному праві.

При імператорі Левкові VI — Мудрому (886—912 pp.), правління якого ознаменувалося підйомом юридичної науки, завершилися кодифікаційні роботи з переопрацювання законодавства Юстиніана, розпочаті ще при Василеві І. Складені в такий спосіб біля 890 р. під керівництвом відомого юриста Симбація «Василики» (Базилики), тобто «царські закони», покликані були замінити збірки Юстиніана, що ставали важкодоступними для розуміння. Василики складалися з 8 томів у 60 книгах. За основу Зводу було взято Юстиніанів Звід у його грецькій інтерпретації. Структурно Звід містив загальні теоретичні принципи права, канонічне право, державне право, організацію суду, процесуальне право, позовне право, приватне право (в основу покладена Еклога), військове право, право сервітуту, кримінальне право.

Законотворча діяльність імператорів македонської династії завершила період найбільшого розвитку візантійського права. Надалі він характеризувався простим пристосуванням права до повсякденних потреб, посиленням елементів християнізації.

3. Особливості правових звичаїв Візантії

При вивченні розвитку візантійського права найважливішою стороною його суспільно-політичної значимості залишається, зрозуміло, його -реалізація. Для історика-візантиніста ця сторона є тим більше важливої, що вона дає можливість краще уявити собі справжні умови існування суспільства, виявити його хворі місця, можливість, принаймні в деяких випадках, знайти слід тих реальних взаємин між народом і урядом, про які недостатньо або зовсім не розповідають сучасному дослідникові нарративні та інші джерела.

Реалізація законів проводилася через суд цивільний і карний, функції яких у ранній Візантії не були настільки строго відмежовані друг від друга, як у пізнішому праві. Після робіт Цахарие Лингенталя у візантинознавчій літературі не було зроблено спроб дати узагальнюючу картину системи судових установлень у Візантії, а також і оцінки дії цієї системи відповідно до вимог законодавства. Однак було б великою помилкою вважати, що ці питання залишаються й зараз на тій же стадії розробки, що була досягнута в ті часи, коли створював свою видатну працю Цахаріе Лингенталь. На основі численних досліджень, що з'явилися в минулому столітті із часів відомої праці Бетман Хольвега по цивільному процесі, зараз картина структури візантійських судових установ і візантійського процесуального права до VІ ст. включно багато в чому прояснилася. Зведена велика праця Казера про римський цивільний процес приділяє часу, що цікавить нас, велика увага, підсумовуючи результати численних спеціальних досліджень Венгера, Коллине, Леві, Штайнакера, Штайнвентера, Біонді, Біскарді, Франчози, де Франчисчи, Броджіні, Коста, Цилетти, а також окремі вказівки, наявні в працях істориків Штайна, Джонса, Дельгера й ін. Значний внесок у справу розробки цих складних питань внесли папірологи, матеріали досліджень яких представляють тим більшу цінність, що вони є справжніми документами, узятими з життєвої практики. Сполучення всієї сукупності джерел повинне допомогти в з'ясуванні сильних і слабких сторін сформованої в ІV- VІ ст. системи судочинства, її соціальної спрямованості, а також того, як вона повинна була впливати на положення окремих шарів візантійського суспільства. Варто сказати, що ці питання, наскільки нам відомо, поки були мало розроблені в спеціальній літературі, незважаючи на наявність багатого зібраного матеріалу, що, здається, у відомій мері проливає світло на ці важливі для візантиністики проблеми.


4. Право та суд у Візантії, його характеристика та основні тенденції

В історії цивільного процесу й системи судоустрою імперії період із другої половини ІІІ ст. до початку ІV ст. н.е. уважається фахівцями- романістами переломним. Як вирішальні ознаки цього перелому висуваються наступні найбільш істотні риси.

1. У зв'язку з реформою адміністративного пристрою імперії, проведеної Діоклетіаном, що зрівняла в правах провінції й зменшила їхні розміри, була здійснена й перебудова системи суду. Правитель нових провінцій став тепер ординарним суддею першої інстанції. Рішення цього судді допускали апеляції, які можна було подавати імператорові або його уповноваженим. Судді призначалися із числа вищих сановників і найбільш впливових осіб.

2. Був установлений особливий судовий пристрій для Константинополя (як і для Рима). Судова влада в столиці була передана з рук претора в руки міського префекта.

3. Процес судового розгляду стає бюрократичним, як правило екстраординарним, що відрізняється обов'язковою вимогою письмової документації на всіх його етапах. Весь хід процесу перебуває в руках чиновників навіть у тому випадку, якщо справа передана в руки судді нижчої інстанції. Усний розгляд допускався лише для незначних справ і не був розповсюдженим.

4. Починаючи з ІV ст. установлюються нові правила проведення судових процесів. Основною новою рисою його з керівна й чільна роль судді (звичайно одного, рідше двох), а не тяжущихся сторін, як було колись. Процес із цього часу, на відміну від класичного когніційного, не зв'язаний певними правилами й формулами, однак у той же час цілком підлеглий установленій регламентації порядку й строків.

5. Найбільш повний розвиток відзначені риси одержали із другої половини V ст. - з моменту введення замість так званого литисденунціационного (від терміна lіtіs demmtіatіo) либеллярного процесу. Особливо чітко вони виступають у законодавстві VІ ст. У либеллярному процесі навіть перший документ - прохання збудливу справу позивача, називана тепер lіbellus conventіonіs замість колишнього lіtіs denuntіatіo, передається в руки відповідачеві чиновниками. Прохання, подані в суд, реєструються (іnsіmіatіo). Передача документів сторонам здійснюється судовими виконавцями (exsecutores).

6. І якщо на самому початку періоду були коливання в питанні про платність судових процедур, то в либеллярному процесі всі судові процедури, оформлення документів і всі дії чиновників оффиція даного суду є платними. Оплата спортул (sportulae) всіх операцій, проведених судовими чиновниками (offіcіum), надходить до них у руки як значна частина платні безпосередньо від тяжущихся сторін.

7. Судовий процес стає дорогим і вкрай повільним.

8. За порушення певних заборон і приписань при веденні процесу передбачені строгі карні покарання.

9. Державна регламентація охоплює й питання про характер і відносну цінність доказів, принесених сторонами. Якщо в класичному судочинстві подання й оцінка доказовості була надана тяжущій стороні, то зараз це став робити суддя, наділений всією повнотою влади. Для полегшення рішення справ слабко кваліфікованими суддями були заздалегідь вироблені загальні й грубі правила визначення вагомості доказів. Докази оцінювалися як по їхньому характері (письмовим свідченням віддавалася перевага перед усними), так і по соціальній приналежності осіб, що приносила докази, показання свідків. Судді могли користуватися консультацією юристів-адвокатів, що були присутнім у суді в якості асессорів.

10. У боротьбі з наростаючою корупцією всього судового персоналу розробляється система клятв, принесених сторонами, свідками й навіть суддями.

11. Значним категоріям осіб, що у першу чергу належали до вищої сановної бюрократії, до найбільш забезпечених прошарків суспільства, до певних професій (професори, граматики, лікарі, адвокати), до духівництва, надаються істотні привілеї. Ці привілеї поширюються на різні сторони судочинства. У їхнє число входило право розбору справ в особливих судах, безкоштовність судового процесу, особливі правила виклику до суду, звільнення від внеску забезпечення й т.д..

12. Слід зазначити ще одну досить істотну рису - змінилася мова судочинства. Уже з кінця ІV в. імператором Аркадієм було дане приписання суддям при розгляді справ у провінції виносити свої вироки грецькою мовою. Небагато пізніше імператор Теодозії дозволив виражати останню волю в заповіті на тій же грецькій мові. В VІ в. в Інституціях Юстиніана прямо зазначено, що при висновку взаємних зобов'язань стипуляція може бути здійснена сторонами на латинській, грецькій або якій-небудь іншій мові. Для визнання її дійсності це байдуже. Більше того, навіть немає необхідності, щоб обидві договірні сторони вживали той самий мову. Було потрібно лише, щоб відповіді відповідали питанням. Після закону імператора Лева вже не було потрібно при цьому для міцності договору, що міститься, формулювати питання й відповіді по запропонованому традицією зразку. Нарешті, як нами вже було відзначено, і показання свідків було переважно одержувати у свідків-греків. Документи про проведення судочинства грецькою мовою збереглися в папірусах візантійського Єгипту.

Перераховані нами риси, більш-менш докладно розкриті в наявних дослідженнях із цивільного процесу, з'явилися висновком із сукупності збережених джерел - законодавчих пам'ятників і папірологічних матеріалів.


Висновки

У Візантії значення письмових документів зростає при різноманітних видах угод. У деяких випадках (при відчуженні землі, при дарунку) вони були обов'язкові. В VІ в. число ділових угод, при яких письмова документація була обов'язкової, зросло. При внеску значних грошових сум, при перерві давнини, при деяких мануміссіях, при деяких видах заповітів складання письмових документів, певним чином засвідчених, стало нормою. Правда, при певних видах угод допускався вибір форми з волі сторін. Особливе значення придбала документація при процесах, хоча сам судовий розгляд проводився в усній формі.

Однак у розробці візантійського процесуального права велика увага приділялася й показанням свідків. Регламентувалося не тільки число свідків, порядок їхніх показань, але заздалегідь були визначені й принципи відбору свідків. Ми вже вказували, що, як правило, один свідок не вважався достатнім. У деяких випадках це проте допускалося. Випадки ці перераховані в схоліях до Василикам. Коментуючи відтворений у Василиках закон Костянтина, схоліасти посилаються на інші статті Кодексу, де свідчення одного допускається.

Вищим судовим органом Візантії був імператорський суд. Він розглядав справи про найбільш тяжкі державні злочини, а також був апеляційною інстанцією.

Державній Раді були підсудні справи про державні злочини й злочини посадових осіб. Константинопольському єпарху були підсудні справи членів ремісничих і торговельних корпорацій. Земельні суперечки й справи про заповіти розглядав квестор - один з вищих судових чиновників. У фемах і провінціях вища судова влада чиновників перебувала в руках претора.


Список використаної літератури

1. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

3. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

4. Історія держави іправа зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

5. Історія держави іправа зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

6. Кирпичов О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — Донецьк : ТОВ "Юго-Восток, Лтд", 2004. — 274с.

7. Липшиц Е. Э. Право и суд в Византии (V -VII вв.)., М., 1989 г.

8. Литаврин Г. Г. Византийское общество и государство. М., 1993 г.

9. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.. — 5.вид., доп. — К. : Атіка, 2006. — 680с.

10. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

11. Орленко В. Історія держави і права зарубіжних країн: посібник для підготовки до іспитів. — 2-ге вид., стер. — К. : Видавець Паливода А.В., 2007. — 244с.

12. Середа А. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державний вищий навчальний заклад "Запорізький національний ун-т". — Запоріжжя : Запорізький національний ун-т, 2007. — 296с.

13. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

14. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

15. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

16. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.

загрузка...
Top