Правові умови реалізації засад змагальності у кримінальному судочинстві

Основним Законом України визначено головний обов’язок держави, який полягає в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини (ст. 3 Конституції України). Це конституційне положення знаходить своє втілення і у кримінально-процесуальному законодавстві нашої держави. Серед інших завдань кримінального судочинства першим визначено охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь (ст. 2 КПК України). Водночас метою кримінального судочинства є швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних осіб, застосування норм закону з метою притягнення до відповідальності кожного, хто вчинив злочин, та недопущення покарання невинуватих осіб.

Сучасний стан здійснення правосуддя в Україні змушує знову і знову звертатись до глибокого теоретичного осмислення основних засад функціонування судової системи в державі. Способи, форми та методи здійснення правосуддя в нашій країні досі остаточно не визначені й навіть недостатньо проаналізовані як з точки зору теоретичного підґрунтя, так і з урахуванням емпіричного досвіду.

Проблемами реалізації змагальних засад у кримінальному судочинстві в різні часи займались видатні науковці та практики. Водночас досі відсутній єдиний погляд на співвідношення змагальності з іншими принципами кримінального процесу, сутнісне наповнення цього принципу, правові умови реалізації змагальних засад у кримінальному процесі України. Так, Ю. Грошевий суть принципу змагальності бачить у: розмежуванні функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи відповідно між обвинувачем, обвинуваченим (захисником) і судом; процесуальній рівності сторін; розгляді справи шляхом полеміки сторін перед незалежним і неупередженим судом [1]. С. Шестакова зазначає, що змагальність щодо кримінально-процесуального права є одним із елементів методу правового регулювання суспільних відносин у галузі кримінального судочинства [2].

Цілком очевидно, що принцип змагальності є єдиним, комплексним, а елементи його змісту — наявність сторін та їх активність — нерозривно пов’язані між собою. Сутність принципу змагальності полягає в такій організації кримінально-процесуальної діяльності, яка передбачає протиставлення правових позицій сторін, що виконують функції обвинувачення та захисту, і вирішення такого спору судом, що виконує функцію правосуддя. Тому видається недостатньо аргументованою точка зору, відповідно до якої наведені загальні положення, що характеризують принцип змагальності, визнаються її складовими елементами, а не правовими гарантіями її реалізації. Адже правові гарантії є цілісною системою юридико-соціальних заходів різної функціональної спрямованості, що має здатність запровадження у практику соціальних відносин нормативних установлень законодавця [3].

Дійшовши висновку, що змагальність як принцип кримінального судочинства — це правове положення, що визначає порядок вирішення кримінальних справ у вигляді спору між сторонами обвинувачення та захисту, які активно відстоюють свої правові позиції перед незалежним судом, що і вирішує цей спір, ми можемо визначити ті правові умови або гарантії, які б забезпечували ефективну реалізацію суб’єктами кримінально-процесуальних правовідносин своїх процесуальних функцій в умовах змагальності. Наприклад, М. Михеєнко також говорив саме про юридичні передумови реального існування і дії принципу змагальності та відносив до них розмежування в суді трьох основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи; виконання кожної з них уповноваженими на те законом віповідними органами та особами, незалежними один від одного; процесуальна рівноправність усіх учасників судового розгляду [4].

Змагання будь-якого ґатунку може відбуватись ефективно, тобто із максимальним досягненням його учасниками поставленних перед собою завдань, за певних умов. По-перше, жоден з учасників змагання, спору не зможе максимально ефективно реалізувати покладені на нього функції, якщо при цьому він буде намагатися здійснити і функції, обов’язки іншого учасника або арбітра. По-друге, змагання лише тоді може вважатись чесним, справедливим, коли у сторін, що змагаються, будуть рівні можливості реалізовувати свої функції, захищати свої права та інтереси. І, по-третє, будь-яке змагання можливе в принципі, тільки за наявності третьої сторони — арбітра. Однак цей арбітр повинен не тільки прийняти справедливе рішення, а й забезпечити умови, за яких сторони зможуть повноцінно реалізувати свої можливості в цьому змаганні, що, у свою чергу, і надасть арбітру можливість прийняти рішення, максимально повно врахувавши аргументи сторін.

Таким чином, такі загальні положення, як розмежування процесуальних функцій обвинувачення, захисту і правосуддя, процесуальна рівноправність сторін та активність суду в процесуальному керівництві процесом, по суті, є саме тими правовими гарантіями, що забезпечують реалізацію принципу змагальності. Розглянемо їх детальніше.

  • Розмежування процесуальних функцій обвинувачення, захисту і правосуддя. Кожен учасник процесу має чітко визначені законом мету та завдання своєї процесуальної діяльності. Залежно від цих завдань різниться загальна спрямованість і процесу доказування суб’єктів кримінального судочинства.

У кримінальному процесі суб’єкти кримінально-процесуальних правовідносин, що об’єднані спільними правовими позиціями, завданнями у процесі, виступають стороною, що протистоїть іншій стороні. Саме в цьому протиставленні правових позицій і полягає сутність принципу змагальності, який і означає наявність сторін, що змагаються. Однак, формальна наявність сторони у кримінальному процесі ще не буде означати реалізацію правосуддя на засадах змагальності. Відправним моментом у цьому має бути саме протилежність завдань і правових позицій цих сторін. Інше розуміння процесуальної діяльності сторін, у тому числі їх штучне зближення, примирення позицій сторін у кримінальному судочинстві лише призводить до спотворення ідей змагальності. Однак і цього буде замало, щоб вести мову про повноцінну реалізацію принципу змагальності. Лише активна діяльність сторін, спрямована на доведення своїх правових позицій перед судом, зможе розкрити поняття змагальності не у статиці, а в динаміці процесу реалізації цього принципу.

Змагальна система кримінального судочинства передбачає як одну із правових передумов свого ефективного функціонування відділення активної функції розслідування та збору доказів від пасивної функції дослідження зібраних доказів та вирішення справи. Адже поєднання цих двох функцій в одному суб’єкті призводить до втрати такими суб’єктами неупередженості у зв’язку зі своєю активною слідчою позицією. Як справедливо зазначав У. Бернам, ми всі стикаємось із природньою людською потребою навести порядок у хаосі шляхом оцінки та структурування інформації таким чином, як ми її сприймаємо. Однак суб’єкти прийняття рішень перебувають під особливим тиском обставин, що змушують їх діяти саме так, тому що на них покладене завдання вирішення справи. У результаті суб’єкт прийняття рішень вже на ранніх стадіях — поки ще йде збір інформації — намагається вибудовувати свої теорії з приводу значення доказів. Основна небезпека завчасного теоретизування полягає в тому, що теорії набувають застиглих форм, стають безапеляційними задовго до того, як вони мають стати такими [5]. «Те, що починається як попередня діагностика для напрацювання основних напрямів розслідування, швидко та непомітно перетворюється на безумовний умовивід, оскільки вся інформація, що підтримує цей умовивід, накладає сильний відбиток на свідомість. Тоді як усе, що суперечить цьому умовиводу, сприймається з меншою увагою» [6].

Саме тому, «подібно як в економічному житті змішення праці з розвитком культури змінюється вищим в історичному наступництві порядком розділення праці, і в кримінальному процесі з розвитком державного життя випрацьовуються особливі органи для кожної процесуальної функції» [7].

Складовий елемент принципу змагальності — наявність сторін — позитивно визначає необхідність існування двох сторін із протилежними інтересами як змістовну складову процесу змагання двох правових позицій у кримінальному судочинстві. Водночас ч. 2 ст. 161 КПК України вже як норма забороняючої дії визначає, що ні обвинувачення, ні захист не можуть брати на себе будь-якої за змістом чи формою частки суддівської функції розгляду справи, а суд, у свою чергу, в жодному разі не може брати на себе функцію обвинувачення чи захисту. Адже між обвинуваченням та захистом у процесі відбувається професійний спір, а тому жодна зі сторін не може перебирати на себе функції іншої сторони.

В українському кримінально-процесуальному законодавстві розмежування основних процесуальних функцій забезпечується реалізацією таких нормативних вимог:

1) здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення: а) у кожному судовому розгляді повинен брати участь прокурор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник — статті 264, 267 КПК України; б) суд не має обов’язку за власною ініціативою всебічно і повно досліджувати обставини справи — ст. 22 КПК України; в) настають певні правові наслідки у разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов’язку суду закрити провадженя у кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скористатися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення — ч. 2 ст. 282 КПК України;

2) забезпечення обвинуваченому права на захист: а) здійснення захисту підозрюваним, обвинуваченим, підсудним самостійно — статті 431, 43, 262, 263 КПК України; б) здійснення захисту зазначених осіб за допомогою участі у справі захисників — статті 44, 48 КПК України; в) обов’язок органів розслідування, суду роз’яснити зазначеним особам їх право на захист та забезпечити реальну можливість його здійснення — ч. 2 ст. 21 КПК України;

3) здійснення правосуддя тільки судом: а) виключна компетенція судових органів вирішувати кримінальні справи — ст. 15 КПК України; б) обмежений перелік випадків, за яких суд самостійно порушує кримінальну справу — ч. 1 ст. 27, ч. 3 ст. 98 КПК України; в) заборона порушення судом кримінальної справи за новим обвинуваченням, відносно нових осіб, за фактом дачі завідомо неправдивих показань, неправильного перекладу і неправильного експертного висновку — статті 276-279 КПК України.

Тож можемо дійти висновку, що перелічені положення забезпечують розмежування процесуальних функцій, гарантуючи таким чином нормативну заборону поєднання процесуальних функцій однією особою чи органом, що, у свою чергу, гарантує стабільність сторін у кримінальному процесі та їх взаємну активність за наявності стороннього арбітра — суду.

  • Процесуальна рівноправність сторін. Частина 5 ст. 161 КПК України визначає, що сторони користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Це положення міститься і в ч. 1 ст. 9 та ч. 7 ст. 20 проекту Кримінально-процесуального кодексу України, підготовленого робочою групою Верховної Ради України (далі — проект КПК- 1233) [8]. В іншому проекті Кримінального процесуального кодексу України, який підготовлений Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (далі — проект КПК Нацкомісії), також міститься норма, відповідно до якої сторони кримінального провадження рівні перед судом (ст. 18) [9]. У статті 261 КПК України зазначено, що сторони користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, у досліджені зібраних доказів, можливостями надання нових доказів та доведенні правильності своєї позиції перед судом. Як слушно зазначала С. Даровських, «процесуальне рівноправ’я — це закріплене в нормах права таке положення, при якому сторони мають рівні можливості, рівні процесуальні засоби реалізації своїх цілей та завдань і оспорювання тверджень протилежної сторони» [10]. Таким чином, рівноправність сторін повинна передбачати не тільки рівні можливості представити свої права, але й жодна зі сторін не повинна користуватись будь-якими істотними перевагами порівняно з іншою стороною.

Водночас рівність прав сторін не може означати їх однаковості. Можемо погодитись із Р. Куйбідою, який зазначає, що «права чи обов’язки можуть бути різними залежно від того, в якій ролі особа виступає в процесі. Рівність прав (обов’язків) полягає в тому, що кожен з учасників судового процесу наділений правами і несе обов’язки, що адекватні його процесуальному становищу». Однак далі автор розрізняє диспозитивні та змагальні права сторін, вважаючи, що диспозитивні права повинні бути пропорційними, а змагальні — однаковими [11]. Навряд чи можна погодитися саме з таким формулюванням. Адже змагальні права, тобто права, що дають стороні можливість брати участь у процесуальному змаганні, теж за своєю природою здебільшого є диспозитивними. Навіть, якщо більш точно, вони є завжди диспозитивними для осіб, що не представляють публічні інтереси, і відносно диспозитивними для зазначеної категорії суб’єктів процесуальних відносин. Тож будь-які права сторін повинні бути рівними саме в сенсі їх відповідності, адекватності процесуальному статусу особи. Права сторін повинні надавати кожній з них можливість повноцінно представити та захистити перед судом свою правову позицію.

Враховуючи різні засоби, якими користуються сторони обвинувачення та захисту в процесі збору доказів, напевно, на цьому етапі можна говорити про рівні, але не однакові права сторін. Водночас на етапі перевірки доказів їх представлення перед судом, доведення своєї правової позиції в суді сторони повинні мати саме однакові права, що посилить процесуальну активність сторін.

Особливого значення рівноправність сторін набуває у процесі доказування у кримінальних справах. Загалом визначають два шляхи забезпечення рівності сторін у процесі пошуку та представлення доказів судові. Перший спосіб полягає в нормативному закріпленні права сторони захисту (обвинуваченого, захисника) на збір доказів на тих самих умовах, що його здійснюють органи кримінального переслідування. Тобто, по-перше, сторона захисту наділяється правом провадити слідчі дії та з відповідною можливістю фіксації фактичних даних, надаючи їм юридичної сили доказів, а, по-друге, захист наділяється правом бути поінформованим про весь обсяг доказової інформації, що наявний у кримінальній справі з моменту набуття особою статусу підозрюваного, обвинуваченого і т. п. Другий спосіб передбачає позбавлення як сторону обвинувачення, так і сторону захисту права самостійно надавати зібраним фактичним даним статусу доказів, а деякі процесуальні, слідчі дії можливі до проведення взагалі лише з дозволу судових органів.

У будь-якому випадку не можна забувати, що сторона обвинувачення має у своєму арсеналі державний механізм розслідування та примусу, що безсумнівно тягне за собою певний «перекіс» процесуальних можливостей сторін у бік обвинувачення. Саме тому законодавець, намагаючись нівелювати фактичні переваги сторони обвинувачення, надає стороні захисту переваги нормативного характеру.

  • Активність суду в процесуальному керівництві процесом. Під процесуальною активністю суду треба розуміти власну ініціативу суду, яку він може проявити за своїм дискреційним розсудом [12]. Важливою умовою забезпечення принципу змагальності є нормативно закріплений обов’язок суду, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створювати та забезпечувати сторонам необхідні та рівні умови для виконання ними їх процесуальних функцій і здійснення наданих їм прав. У цьому випадку і принцип дис- позитивності дійсно матиме реальний зміст і цілеспрямоване та нормативно гарантоване підґрунтя.

Ступінь активності суду виступає сутнісною характеристикою його процесуальної діяльності, вона має вирішальне значення у визначенні ролі суду в процесі доказування та його місця у кримінальному судочинстві в цілому, відповідає певним моделям (типам) кримінального процесу і виступає одним із критеріїв їх розмежування.

Активність суду як прояв його пізнавальної діяльності повинна бути зведена до мінімуму, враховуючи рух законодавчого врегулювання кримінально-процесуальної діяльності в напрямі від змішаної до змагальної форми кримінального процесу. Водночас принцип змагальності прямо передбачає обов’язок суду забезпечити такі умови у процесі, що надавали б сторонам можливість повною мірою реалізовувати свої процесуальні права на засадах рівноправності. Саме тому треба вести мову про підвищення активності суду в аспекті здійснення судом загального керівництва кримінальним процесом, у тому числі процесом доказування. Так, у проекті КПК-1233 (ч. 9 ст. 20) прямо визначено, що суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав. Водночас ця норма проекту КПК-1233, по суті, дублює вже існуючу норму діючого КПК (ч. 6 ст. 161 КПК України). А у ст. 339 проекту КПК-1233 знову міститься вказівка про те, що головуючий у судовому засіданні спрямовує судове слідство на забезпечення повного, всебічного й об’єктивного встановлення обставин, що підлягають доказуванню, і встановлення істини, усуває із судового слідства все те, що не стосується предмета судового розгляду. Тобто перед судом знову ставиться завдання встановлення істини у справі, що потягне за собою підвищення активної позиції суду в розшуку та дослідженні доказів у справі. Таке положення не свідчитиме про змагальний характер судового розгляду кримінальних справ.

Суд повинен самостійно вести кримінальний процес та забезпечувати при цьому визначені законом порядок і правила судочинства, прийняти незалежно від ініціативи сторін всі передбачені законом заходи із забезпечення їх прав і прав інших учасників процесу, реалізувати весь комплекс наданих повноважень щодо здійснення процесуальних дій, спрямованих на створення необхідних умов для повноправної та активної участі сторін у процесі [13, 158].

Така діяльність суду є різноплановою та може містити такі елементи: інформування сторін про юридично значущі факти; роз’яснення правових питань; створення умов рівноправного змагання; надання можливості діяти; сприяння активності сторін; керівництво процесуальною діяльністю сторін та нагляд за нею; вирішення правових спорів [13, 119-122].

Активність суду в процесуальному керівництві також виражається і в тому, що сторони позбавлені можливості впливати одна на іншу безпосередньо, без участі суду. Процесуальна рівність сторін у поєднанні з активністю суду в процесуальному керівництві тягне, як наслідок, і, слід зазначити, досить позитивний, те, що зміна процесуального статусу сторони, тобто виникнення, зміна процесуальних прав та обов’язків сторони, залежить саме від рішення суду, але в жодному випадку не від волевиявлення протилежної сторони. При цьому ініціювання стороною процесу прийняття судом рішень щодо процесуального статусу протилежної сторони і є рушійною силою виконання судом своїх повноважень. Так, А. Смирнов називає такий метод правового регулювання відносин у кримінальному судочинстві трьохстороннім або арбітральним. При застосуванні такого методу «жодна зі сторін не має безпосередньої влади над іншою» [14].

Загалом можна дійти висновку, що такі основні положення, як розмежування процесуальних функцій обвинувачення, захисту і правосуддя, процесуальна рівноправність сторін та активність суду в процесуальному керівництві процесом виступають правовими гарантіями реалізації принципу змагальності та забезпечують функціонування змагальної форми кримінального судочинства.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Грошевий Ю. М.Проблеми удосконалення законодавства, що регулює кримінально-процесуальну діяльність // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2 (33) — № 3 (34). — С. 686.
  2. Шестакова С. Д. Проблемы состязательности в российском уголовном процессе : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09. — СПб., 1998. — С. 58.
  3. Синюкова Т. В. Юридические гарантии реализации прав и обязанностей советских граждан : ав- тореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Свердловск, 1986. — С. 7.
  4. Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України : підруч. — 2-ге вид., пе- рероб. та допов. — К., 1999. — С. 46—47.
  5. Бернам У. Правовая система Соединенных Штатов Америки. — М., 2007. — Вып. 3. — С. 166. Professional Responsibility : Report of the Joint Conference. — American Bar Association Journal. — 1958. — Vol. 44. — P. 1159.
  6. Фойницкий И. Я.Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1996. — Т. 1. — С. 63.
  7. Проект Кримінально-процесуального кодексу України, внесений на розгляд Верховної Ради України народними депутатами В. Р. Мойсиком, І. В. Вернидубовим, С. В. Ківаловим, Ю. А. Кармазіним (реєстраційний № 1233 від 13 грудня 2007 р.)
  8. Проект Кримінального процесуального кодексу від 10 грудня 2007 р., підготовлений Робочою групою Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. — К.,
  9. 2010
  10. Даровских С. М. Принцип состязательности в уголовном процессе России и механизм его реализации : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09. — Челябинск, 2001. — С. 27.
  11. Куйбіда Р. О. Реформування правосуддя в Україні : стан і перспективи : моногр. — К., 2004. — С. 86.
  12. Жидков В. И., Аширбекова М. Т. О публично-правовой природе активности суда в уголовном процессе // Российский судья. — 2004. — № 9 . — С. 38.
  13. Бурмагин С. В. Роль и правовое положение суда в современном российском уголовном процессе : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09. — Владимир, 2009.
  14. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000. — С. 20—25.
загрузка...
Top