Правове забезпечення економічних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання

Приєднання України до загальновизнаних міжнародних договорів універсального і регіонального характеру, в яких, серед інших, закріплюється право особистості на свободу думки, совісті й релігії було першим необхідним кроком щодо визнання цього права на державному рівні. Закріплення права людини на свободу світогляду і віросповідання у ст. 35 Конституції України [1] та інших внутрішньодержавних законодавчих актах України стало другим, важливим і необхідним кроком щодо його утвердження в суспільній свідомості й житті країни.

Однак тільки цим місце і роль держави у процесі забезпечення цього права людини не може і не повинно обмежуватися. З одного боку, як зазначає з цього приводу О. Петришин, «вона має докласти всіх можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрям гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики» [2, 137-138]. А з другого — процес формування в Україні громадянського суспільства безпосередньо пов´язаний із проблемою формування в державі міцних гарантій щодо прав і свобод людини, серед інших, на свободу світогляду і віросповідання. Вирішення цієї проблеми ґрунтується на забезпеченні в державі належних умов щодо розробки і застосування дієвих прийомів і засобів реалізації особою цього суб´єктивного права. Не в останню чергу ці умови пов´язані з запровадженням, а отже, відповідним правовим виписуванням, економічних гарантій прав і свобод людини, зокрема того, що нами досліджується.

Сучасні вітчизняні науковці, хоч і виокремлюють економічні гарантії прав людини, водночас тлумачать їх у нерозривному зв´язку із соціальним розвитком суспільства. Так, у загальнотеоретичному аспекті, за визначенням О. Скакун, під економічними гарантіями слід розуміти єдність соціально-економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг, фінансових коштів, свобода економічної діяльності. Визнання і рівний захист всіх форм власності. Соціальне партнерство між людиною і державою, працівником і працедавцем, захист конкуренції в підприємницькій діяльності [3, 248]. О. Петришин зазначає, що економічними гарантіями прав і свобод людини є «соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, свобода зайняття підприємницькою діяльністю, високий рівень продуктивності праці та економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут, гідний рівень життя і соціальний захист членів суспільства, перебороти такі негативні явища, як бідність, безробіття, низьку оплату праці тощо» [2, 145].

Подібна ситуація із визначенням економічних гарантій спостерігається і в конституційному праві. Так, В. Кравченко зазначає, що «соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповідного середовища і матеріальної основи, які б забезпечили реалізацію прав, свобод і обов´язків, наприклад, соціальної стабільності, динамічної економіки, відповідних виробничих потужностей, належної інфраструктури» [4, 101].

У свою чергу, В. Погорілко економічні гарантії прав і свобод людини формулює як спосіб виробництва; економічну свободу громадян та їхніх об´єднань у виборі форм власності та здійсненні підприємницької діяльності, економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально-орієнтовану ринкову економіку [5, 221]. А. Колодій, А. Олійник вважають, що під економічними гарантіями слід розуміти «закріплені конституційними нормами та принципами економічні умови й засоби, що забезпечують здійснення основних прав і свобод людини й громадянина» [6, 235]. Це визначення хоча прямо і не вказує на зв´язок економічних гарантій із соціальним підґрунтям, але має його на увазі і в цілому узгоджується з думкою інших, у тому числі згаданих авторів.

Водночас, розкриваючи зміст економічних гарантій прав людини, П. Рабінович, М. Хавронюк зазначають, що це є «ринкова економіка, основу якої становлять відносини приватної власності, поєднані зі свободою підприємницької діяльності та ефективним використанням державної власності і дієвою системою державного регулювання економіки, а також ресурсна, фінансова та технологічна незалежність національної економіки від інших країн» [7, 248].

Таким чином, на нашу думку, під економічними гарантіями права людини на свободу світогляду і віросповідання слід розуміти закріплену Конституцією і законами України систему норм і принципів, які, закладаючи економічне підґрунтя гармонійного розвитку держави і суспільства, що базується на приватній власності, забезпечують реалізацію людиною цього суб´єктивного права та похідних від нього свобод і формують основу матеріальної, а отже, духовної самостійності особи, незалежно від її особистісного ставлення до релігії. Крім того, ці гарантії значною мірою формують і впливають на інші види гарантій, що покликані забезпечувати те суб´єктивне право особи, яке розглядається. І насамперед це стосується відповідних соціальних гарантій.

Економічні гарантії забезпечення права людини, у тому числі на свободу світогляду і віросповідання, містяться передусім у статтях 13, 15, 41 Конституції України. Так, ст. 15 Основного Закону проголошує, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах... економічної... багатоманітності». А з урахуванням затвердження в нашій державі засад ринкової економіки, можна зазначити, що найважливішим її елементом стає приватна власність. При цьому «власність не тільки дає переваги тим, хто и має, а и покладає певні обов´язки» [8, 52] на суб´єктів цього права, про що йдеться в ч. З ст. 13 Основного Закону країни: «Власність зобов´язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України «держава забезпечує захист прав усіх суб´єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб´єкти права власності рівні перед законом». Про це наголошується і в ч. 4 ст. 41 Конституції України, яка визначає, що «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним». Саме ця форма власності виступає основним підґрун-тям, що покликано слугувати задоволенню суб´єктивного права особи на свободу світогляду і віросповідання.

Зазначені вище домінанти певним чином відображені й у ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., яка зазначає, що «громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного... життя незалежно від їх ставлення до релігії» [9]. їх зміст, і відповідні можливості в першу чергу, що стосуються права приватної власності, розкриваються в ЦК України від 16 січня 2003 р. [10] і ГК України від 16 січня 2003 р. [11].

Так, відповідно до ст. 317 ЦК України зміст права власності полягає в тому, що, серед інших, фізичній особі — «власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном». У свою чергу, ст. 134 ГК України встановлює, що суб´єкт господарювання, у тому числі й фізична особа, яка «здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб´єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб´єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом».

Але разом з тим такі першорядні, фундаментальні й важливі нормативні акти, як ці, на нашу думку, мали б містити серед вихідних принципів, що містяться відповідно у статтях 3, 6 зазначених кодексів, і засади загальності та рівності, які б виступали пересторогою щодо проявів дискримінації, зловживань і обмежень стосовно фізичної особи, у тому числі на ґрунті її світоглядних переконань і віросповідальних поглядів. Так, принцип загальності можна було б сформувати як заборону будь-яких прямих або непрямих привілеїв або обмежень, у тому числі за ознакою релігійних переконань, щодо реалізації особою в Україні своїх цивільних прав і можливостей господарювання. А рівність відповідних прав і можливостей людини має забезпечуватися державою для будь-якої особи, що виступає суб´єктом цивільних і господарських правовідносин, серед іншого, і за визначеною ознакою.

У свою чергу, на нашу думку, ряд законодавчих актів, які за своїм змістом покликані забезпечувати реалізацію економічних гарантій права людини, у тому числі на свободу світогляду і віросповідання, на сьогодні не повною мірою відповідають приписам, що випливають зі змісту зазначе-них вище норм Конституції, кодексів і закону України, або мають певні прогалини щодо регулювання відповідних суспільних відносин.

Зокрема, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» цілий розділ III присвячує майновому стану саме релігійних організацій [9]. У той же час лише фрагментарно в розділі IV «Права релігійних організацій та громадян» Закону згадується про право власності окремої особи у зв´язку з реалізацією нею свого суб´єктивного права, що досліджується.

Так, ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлює, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі й майно, що надаються їм на договірних засадах, у тому числі громадянами. А стаття 20 цього Закону проголошує, що після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм, у тому числі громадянами, повертається колишньому власнику (розділ III). Отже, опосередковано визнається, що громадяни України можуть мати у приватній власності, серед іншого, будівлі і майно культового і релігійного призначення, а інші категорії мешканців країни цього права позбавлені. Разом із тим ст. 22 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зводить майнові права громадян країни лише до права «на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення» (розділ IV). І якщо відсутність права розпорядження зазначеним майном можна віднести до «прикрої описки», то сам зміст зазначеної статті відверто звужує розуміння права приватної власності особи навіть у порівнянні зі згадуваними вище статтями цього Закону. Решта можливостей, які б мали забезпечувати реалізацію економічних гарантій суб´єктивного права особи на свободу світогляду і віросповідання, в Законі закріплюються виключно за релігійними організаціями. А це суперечить наведеним вище нормам Конституції України та решті згаданих вище нормативних актів і має бути приведено у відповідність до них. Це означає, що принаймні переважна більшість майнових прав, якими користуються релігійні організації, мають бути в цьому Законі закріплені й за іншими категоріями мешканців країни, а не тільки за її громадянами. Крім того, це повинно знайти відображення і в інших законодавчих актах, пов´язаних з особистісними немайновими і майновими правами та відносинами, що з них випливають.

На нашу думку, з метою реального, а не формального, як це відбувається нині, забезпечення реалізації економічних гарантій суб´єктивного права особи, що досліджується, варто було б внести зміни до ряду законів України. І в першу чергу це стосується законів України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. [12] та «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. [13].

Так, серед об´єктів авторського права, що зазначені у ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» не завадило б конкретизувати ті з них, що безпосередньо належать до предмета нашого дослідження. Зокрема, поміж переліку видів літературних письмових творів (п. 1 ч. 1 ст. 8) доцільно зазначити і праці релігійного характеру. Варто розширити зміст положень, які відносять до об´єктів авторського права музичні твори з текстом і без тексту (п. 5 ч. 1 ст. 8), твори образотворчого мистецтва (п. 8 ч. 1 ст. 8), твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва (п. 9 ч. 1 ст. 8), установивши їх поділ на твори світського і духовного характеру та ін. Крім того, на нашу думку, доречним було б у п. «г» ч. 1 ст. 10 цього ж Закону встановити, що не є об´єктом авторського права, у тому числі й символи та знаки релігійних організацій.

Те саме стосується і Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». На нашу думку, не зайве було б конкретизувати положення ст. 4 цього Закону, якими встановлюється основні напрями благодійництва та благодійної діяльності. І насамперед зазначити, що благодійництво та благодійна діяльність здійснюється, серед іншого, у напрямах сприяння «розвитку культури... доступові всіх верств населення... до культурних цінностей та художньої творчості» та «охороні і збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам´яток історії та культури...» (ч. 1 ст. 4), як світського, так і духовного характеру. На нашу думку, цю статтю варто було б доповнити таким: надання допомоги мешканцям країни в практичній реалізації, охороні та захисті їх конституційних прав і похідних від них свобод. А також перелічити ці права відповідно до Конституції України, зазначивши у тому числі право особи на свободу світогляду і віросповідання.

Отже, керуючись аналізом згадуваних вище конституційних принципів, що покликані виступати гарантами забезпечення реалізації права особи на свободу світогляду і віросповідання, слід дійти таких висновків. По-перше, у вітчизняному законодавстві недостатньо приділено уваги саме виписуванню права приватної власності, як певної гарантії забезпечення реалізації конкретно визначеного конституційного права. По-друге, відповідні законодавчі акти не містять важливих принципів, не повною мірою відповідають конституційним приписам або мають суттєві юридичні прогалини щодо регулювання відповідних суспільних відносин. По-третє, в законах, якими визначається право власності конкретної особи, має місце суттєве їх звуження, у тому числі щодо забезпечення реалізації того права, що є предметом нашого дослідження. А отже, має місце нівелювання відповідних економічних гарантій суб´єктивного права людини на свободу світогляду і віросповідання.

І саме тому, з огляду на аналіз принципів, закріплених у статтях 13, 15 і 41 Конституції України, які виступають гарантами забезпечення реалізації права особи на свободу світогляду і віросповідання, ст. 35 Конституції України і положень ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та з метою вдосконалення економічних гарантій забезпечення права людини на свободу світогляду і віросповідання, необхідно: у ЦК України і ГК України до загальних засад законодавства, що ними регулюється, треба додати принципи загальності й рівності осіб — суб´єктів належних правовідносин, з відповідним їх виписуванням. Так, принцип загальності варто було б сформулювати як заборону будь-яких прямих або непрямих привілеїв або обмежень, у тому числі за ознакою світоглядних переконань і віросповідальних поглядів щодо реалізації особою в Україні своїх цивільних прав і можливостей господарювання. А принцип рівності можна було б визначити як обов´язок держави забезпечити відповідні права і можливості для будь-якої особи, що виступає суб´єктом цивільних і господарських правовідносин, незалежно від кваліфікуючих її ознак, у тому числі й 1 щодо ставлення її до релігії.

У Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» майнові права особи, а не тільки громадянина, як право приватної власності на певні матеріальні й нематеріальні блага, у тому числі щодо розпорядження ними, мають бути суттєво розширені та принаймні дорівнювати або навіть переважати ті, що ними користуються на сьогодні виключно релігійні організації.

Крім того, з метою реального забезпечення реалізації економічних гарантій суб´єктивного права особи, що досліджується, варто внести зміни до законів України «Про авторське право і суміжні права», «Про благодійництво та благодійні організації» з метою посилення акцентів саме на забезпеченості праві людини на свободу світогляду і віросповідання.

На нашу думку, виписування будь-якого права людини в органічному або звичайному законі має спиратися на відповідну диспозицію Конституції України, як Основного Закону країни і поширювати та поглиблювати його зміст. У нашому випадку це стосується й інших законодавчих актів держави, що не були нами згадані й якими регулюються особисті немайнові та майнові стосунки осіб або визначаються їх господарські відносини.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР (із змінами і допов.) — К., 2006. - 64 с.

2.      Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / М. В. Цвіг, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова, О. В. Петришин, С. М. Олейников та ін.; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - X., 2002. — 432 с.

3.      Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопед. курс) : учеб. — Харьков, 2005. — 840 с.

4.      Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. — К., 2000. — 320 с.

5.      Конституційне право України / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, О. В. Городецький, М. І. Корнієнко, Є. Я. Кравець та ін. ; за ред. В. Ф. Погорілка. — К., 1999. — 734 с.

6.      Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: навч. посіб. — К., 2003. — 336 с.

7.      Рабінович П. М., Хавронюк М. I. Права людини і громадянина : навч. посіб. — К., 2004. — 464 с.

8.      Коментар до Конституції України / Ін-т зак-ва Верховної Ради України. — К., 1996. — 376 с.

9.      Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 25. — Ст. 283.

10.    Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40-44. - Ст. 356.

11.    Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18. - Ст. 144.

12.    Про авторське право і суміжні права : Закон України від 23 грудня 1993 р.//Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 13. — Ст. 64.

13.    Про благодійництво та благодійні організації: Закон України від 16 вересня 1997 р.//Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 46. — Ст. 292.

загрузка...
Top