Правове становище сільскогосподарських інспекцій

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ КОНТРОЛЬНО-ІНСПЕКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АПК УКРАЇНИ

1.1. Теоретичні основи та проблеми дослідження контрольно-інспекційної діяльності в АПК на сучасному етапі

1.2. Загальна характеристика контрольно-інспекційних органів в АПК

1.3. Адміністративна юрисдикція в АПК

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ДЕРЖАВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ІНСПЕКЦІЙ

2.1. Державні сільськогосподарські інспекції у рослинництві

2.2. Державні сільськогосподарські інспекції у тваринництві

2.3. Контрольно-інспекційні органи в обслуговуючих галузях АПК

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ КОНТРОЛЬНО-ІНСПЕКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АПК УКРАЇНИ

3.1. Удосконалення організаційної структури державних сільськогосподарських інспекцій

3.2. Удосконалення повноважень контрольно-інспекційних органів в АПК України

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Об‘єктивний характер розвитку держави, як суспільного явища є таким, що вона не може існувати без постійного удосконалення соціального, економічного і політичного механізмів. Але було б надзвичайно недалекоглядним вважати, що постійні реформи і удосконалення у своїй сумі принесуть позитивний результат. Будь-яким перетворенням повинні передувати ґрунтовні теоретичні дослідження. З особливою відповідальністю слід підходити до побудови системи органів державної влади, визначення їх функцій, мети діяльності та завдань, оскільки від цього залежить ефективність їх діяльності.

Сучасний етап у розвитку суспільства характеризується стрімкими змінами в економіці, технологіях, прискорюються товарообмінні, економічно-інтеграційні процеси, а разом з ними з’являються нові, небачені раніше кризи, нові виклики постають перед державою і суспільством. Все зазначене повною мірою можна віднести і до сільськогосподарської галузі. Раз по раз навіть передові економічно розвинені країни стикаються з ситуацією, коли законодавче регулювання тих чи інших економічних процесів не встигає за їх динамікою. Так, не завжди здійснюється належний контроль за наслідками впровадження новітніх досягнень генної інженерії, безпекою окремих хімічних компонентів, що застосовуються у харчовій промисловості. Ці недоліки є наслідком як об’єктивних процесів – стрімкого розвитку технологій, так і суб’єктивних – маються на увазі інтереси окремих ділових і політичних кіл, заради яких інформація про шкідливий побічний ефект нових агропромислових технологій замовчується, або спростовується псевдо-об’єктивними науковими дослідженнями.

Окрім цього, високий ступінь економічної інтеграції, відкритість кордонів, швидкий товарообіг навіть між віддаленими світовими регіонами зумовлюють випадки стрімкого поширення хвороб свійських тварин, що також інколи небезпечні і для людини.

За цих умов ще більше посилюється роль національних органів контролю в сільському господарстві щодо недопущення виробництва і поширення небезпечних продуктів харчування і харчової сировини.

В умовах децентралізації самого сільськогосподарського виробництва, територіальної віддаленості надзвичайно важливо контролювати сільськогосподарських виробників, переробників, продавців сільськогосподарської продукції, адже на якість кінцевого продукту можуть вплинути різні фактори на кожній ланці виробництва.

Мета контролю у сфері виробництва сільськогосподарської продукції – забезпечення продовольчої безпеки держави з точки зору якості сільськогосподарської продукції.

Головною умовою досягнення цієї мети є створення ефективної системи органів, що контролюють процес сільськогосподарського виробництва на всіх його етапах, проводять моніторинг і регулювання ринків сільськогосподарської продукції, подають необхідну допомогу сільськогосподарським виробникам, розробляють та контролюють дотримання стандартів якості, відстежують і локалізують хвороби та шкідників, проводять заходи по боротьбі з ними в загальнодержавному масштабі.

Суттєвою перешкодою для подальшого удосконалення і розвитку інспекційних органів в АПК сьогодні є відсутність комплексних теоретичних розробок у цій галузі, хоча організація інспекційної роботи в інших галузях не залишилась поза увагою дослідників [69; 116; 164; 171].

Не дістали належного розгляду і вирішення проблеми організаційно-правового становища інспекційних органів в системі органів управління агропромисловим комплексом, не досліджувались завдання, функції і повноваження інспекційних органів в АПК у їх взаємовідношенні і взаємозв‘язку, відсутні наукові рекомендації з питань їх взаємодії з іншими контрольними та наглядовими органами, профільним міністерством, Кабінетом Міністрів України.

Крім того, на загальнодержавному рівні відсутня єдина концепція побудови і функціонування інспекційних органів, відсутнє законодавче закріплення системи державних інспекцій,відсутні також і законодавчо визначені принципи, засади, якими необхідно керуватися при створенні інспекцій, а також підстави наділення певних органів контрольними повноваженнями державних інспекцій [83, с. 4], а відтак і галузеві підсистеми інспекційних органів, зокрема в агропромисловому комплексі, відчувають брак єдиного нормативного регулювання.

Таким чином, актуальними на даний час є теоретичні дослідження інспекційної діяльності в агропромисловому комплексі України, результати яких можуть скласти основу для практичного вдосконалення роботи сільськогосподарських інспекцій.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з Пріоритетними напрямами наукових досліджень Національного аграрного університету в межах державної науково-технічної програми “Ринкова трансформація аграрної сфери економіки України” та в контексті проведення в Україні адміністративної реформи. Тема дисертації безпосередньо пов’язана з організаційно-управлінськими аспектами наукових тем “Формування ринкового механізму в аграрному секторі АПК” (номер державної реєстрації 0105U002510) та “Правове забезпечення сталого розвитку аграрного виробництва, безпеки та якості сільськогосподарської продукції” (номер державної реєстрації 0106U004241).

Мета та завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є визначення місця контрольно-інспекційних органів в системі органів державного управління агропромисловим комплексом, формування теоретичного поняття системи сільськогосподарських інспекцій і встановлення критеріїв побудови цієї системи, дослідження їх адміністративно-правового становища і вироблення, на основі теоретичних висновків та аналізу практики їх роботи, конкретних рекомендацій по подальшому удосконаленню організації і правового регулювання діяльності сільськогосподарських інспекцій.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні завдання:

  • узагальнити теоретико-правові засади контрольно-інспекційної діяльності в агропромисловому комплексі;
  • з’ясувати особливості функціонування контрольно – інспекційних органів в агропромисловому комплексі України;
  • дослідити зміст і особливості, форми та методи діяльності державних сільськогосподарських інспекцій для поглиблення розуміння характеру контрольно-інспекційної діяльності;
  • на підставі вивчення і узагальнення виділити спільні риси і завдання державних сільськогосподарських інспекцій, систематизувати існуючі сільськогосподарські інспекції за галузевими та функціональними ознаками;
  • визначити сутність правового становища сільськогосподарських інспекцій, проблеми його нормативногозакріплення;
  • здійснити комплексний аналіз повноважень державних сільськогосподарських інспекцій;
  • проаналізувати адміністративно-юрисдикційну діяльність сільськогосподарських інспекцій;
  • розробити рекомендації, спрямовані на удосконалення організаційної структури сільськогосподарських інспекцій;
  • розробити конкретні шляхи удосконалення діяльності та нормативного закріплення повноважень державних сільськогосподарських інспекцій.

Розгалуженість проблематики, множинність і різноманітність форм, завдань і методів діяльності державних сільськогосподарських інспекцій не дозволяє в одному дослідженні з однаковою докладністю розглянути всі питання, що виникають. Тому увага при постановці наукового завдання зосереджена на найважливіших адміністративно-правових питаннях організації і діяльності сільськогосподарських інспекцій, їх специфічних рисах, тобто тих, аналіз яких, по-перше, дозволяє сформулювати висновки, загальні для характеристики правового становища і діяльності сільськогосподарських інспекцій, і по-друге, виробити найбільш важливі в практичному відношенні пропозиції по організації контрольно-інспекційної діяльності в АПК.

Програмно - цільова структура дослідження, таким чином, передбачає у першому розділі дослідити загальні особливості правового становища державних сільськогосподарських інспекцій, систематизувати ці органи, узагальнити їх спільні риси, спільні завдання і представити всю сукупність як єдиний механізм.

У другому розділі стоїть завдання дослідити особливості правового становища окремих державних сільськогосподарських інспекцій, розділивши їх для цього на аналітичні підгрупи; виявити характерні риси, специфіку правового становища окремих інспекці.

Врешті, в третьому розділі, на основі синтезу отриманих у попередніх розділах знань встановити напрями удосконалення правового становища державних сільськогосподарських інспекцій.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які виникають у сфері формування та функціонування системи державних сільськогосподарських інспекцій.

Предмет дослідженнястановлять: нормативне регулювання та теоретичні і практичні аспекти діяльності державних сільськогосподарських інспекцій.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є система методів і прийомів наукового пізнання. У процесі дисертаційного дослідження використовувалися діалектичний підхід до розгляду досліджуваних проблем та визначення основних напрямів вдосконалення контрольно-інспекційної діяльності в АПК. Використані загальнонаукові методи: структурний, функціональний, системний аналіз, формально-логічний (аналіз та синтез) при вивченні існуючих теоретичних розробок і нормативного регулювання діяльності окремих інспекцій. Також були застововані спеціальні методи, властиві юридичній науці – формально-юридичний, порівняльно-правовий, документальний аналіз.

Зокрема, в роботі над першим розділом, використання серед спеціальних методів формально-юридичного та порівняльно-правового дозволило провести паралелі і узагальнення правового становища різних сільськогосподарських інспекцій і зробити висновок про наявність системи цих органів. У ході дослідження автор опирався на теоретичні положення загальної теорії держави та права, аграрного права, адміністративного права. Структурний та порівняльно-правовий метод використано для аналізу і порівняння правового становища окремих сільськогосподарських інспекцій.Метод системного аналізу (класифікації і групування) застосовувався для визначення складових системи державних сільськогосподарських інспекцій.

Документальний аналіз було використано при вивченні нормативних актів, що втратили чинність і порівнянні їх з діючими в роботі над другим розділом. Також за допомогою цього методу визначено недоліки правового регулювання окремих сільськогосподарських інспекцій. Формально-логічний (метод аналізу та синтезу) використовувався в третьому розділі для формування поняття „державна сільськогосподарська інспекція” шляхом перенесення загальних особливостей системи на конкретну складову і навпаки, та вивчення невідповідностей, виявлених при цьому, що дало більш широке бачення предмету і можливостей його удосконалення.

Науково-теоретичну основу для написання дисертації склали загальнотеоретичні наукові праці‚ розробки провідних фахівців у галузі адміністративного права, аграрного права – В.Авер’янова, О.Андрійко, Р.Алімова, В.Гаращука, І.Голосніченка, Т. Коломоєць, М.Коваля, В.Колпакова, А.Комзюка, М.Корецького П.Кулинича, М.Максютіна, М.Маслєннікова, І.Пахомова, В.Перепелюка, О.Погрібного, В.Семчика, А.Статівки, С. Тараненка, В. Цвєткова, В.Шкарупи та ін.

Були опрацьовані роботи науковців різних часів, які у своїх дослідженнях безпосередньо звертались до проблем контролю та діяльності державних інспекцій: В.Горшеньова, Я.Здіра, О.Кармолицького, Ю.Козлова, В.Курила, Н.Лебідь, О.Луньова, М.Студенікіної, А.Шергіна, Е.Шоріної, Ц.Ямпольської та ін.

Нормативно-правовою базою роботи є Конституція України, закони України, укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативно-правові акти‚ які регулюють діяльність сільськогосподарських інспекцій.

У порівняльному плані застосовувались нормативні акти Російської Федерації.

Фактичний матеріал для дослідження склали узагальнення практичної діяльності сільськогосподарських інспекцій, суспільно-правова публіцистика, довідкові видання.

Наукова новизнаодержаних результатів визначається тим, що вперше в Україні зроблена спроба комплексного дослідження правового становища сільськогосподарських інспекцій, відповідності їх функцій – завданням, повноважень – функціям, а також практичної реалізації наданих повноважень для досягнення завдань, закріплених у відповідних нормативно-правових актах. У дисертаційній роботі розроблені теоретичні поняття державних сільськогосподарських інспекцій, їх системи, досліджується їх організаційно-правове становище, вивчаються їх завдання, функції та повноваження, обґрунтовуються конкретні пропозиції з подальшого удосконалення правового регулювання організації контрольно-інспекційної діяльності сільськогосподарських інспекцій, що включає удосконалення організаційної структури інспекцій, запровадження змін в їх системі та удосконалення повноважень, зроблена спроба узагальнення повноважень сільськогосподарських інспекцій і обґрунтування наукових рекомендацій по удосконаленню законодавства у цій сфері.

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем, які виносяться на захист:

  • на основі узагальнення теоретико-правових засад контрольно-інспекційної діяльності в АПК обґрунтовано та введено в науковий обіг поняття „державні сільськогосподарські інспекції”;
  • на основі функціонального навантаження та організаційної структури сформульовано загальну характеристику сільськогосподарських інспекцій як контрольно-інспекційних органів у сільському господарстві, що покликані забезпечити якість продуктів харчування і продовольчої сировини, а також захист прав і законних інтересів усіх учасників сільськогосподарського виробництва та споживачів сільськогосподарської продукції;
  • вперше запропоновано систематизацію державних сільськогосподарських інспекцій, розроблено критерії віднесення контрольно-інспекційних органів до системи державних сільськогосподарських інспекцій;
  • визначений зміст правового становища державних сільськогосподарських інспекцій, наведено порівняльний аналіз правового становища різних інспекцій, в результаті чого виділено групи в системі сільськогосподарських інспекцій, що відрізняються за обсягом, змістом і особливостями повноважень, за галузевою ознакою;
  • проведене комплексне дослідження здійснення державними сільськогосподарськими інспекціями контрольно-інспекційних повноважень, галузевої нормотворчості, реєстраційних повноважень, дозвільних та експертних повноважень;
  • досліджено особливості здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності в агропромисловому комплексі України;
  • запропоновано низку удосконалень в організаційній структурі державних сільськогосподарських інспекцій, спрямованих на уніфікацію правового становища, найменувань, оптимізацію структури, розроблено універсальні критерії побудови системи сільськогосподарських інспекцій;
  • розроблені конкретні пропозиції з удосконалення завдань та повноважень окремих сільськогосподарських інспекцій.
  • обґрунтовано необхідність прийняття єдиного нормативно-правового акту про сільськогосподарські інспекції, яким би встановлювались основні засади функціонування цих органів.

Дістали подальший розвиток:

  • визначення і характеристика поняття та структури адміністративно-правового становища, системи функцій та повноважень державних інспекцій;
  • поглиблено категорійно-понятійний апарат науки адміністративного права у галузі контрольно-інспекційної діяльності органів виконавчої влади;
  • на матеріалах дослідження державних сільськогосподарських інспекцій подальший розвиток одержало визначення форм та методів контрольно-інспекційної діяльності державних інспекцій;
  • поглиблено розуміння необхідності структурування і уніфікації державних інспекцій, створення єдиних засад правового регулювання їх діяльності у всіх галузях суспільної діяльності.

Практичне значення одержаних результатівдослідження полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес.

У наукових дослідженнях положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки питань правового становища сільськогосподарських інспекцій, можуть слугувати відправною точкою для поглибленого вивчення правового становища окремих сільськогосподарських інспекцій, тощо.

У правотворчості їх може бути використано при підготовці відповідних нормативно-правових актів, які встановлюють загальні засади контрольно-інспекційної діяльності в АПК і регулюють правове становище сільськогосподарських інспекцій.

У правозастосовчій діяльності використання одержаних результатів дозволить підвищити фаховий рівень інспекторів, сприятиме кращому розумінню їх прав і обов‘язків.

У навчальному процесі матеріали дисертаційного дослідження лягли в основу навчального посібника „Адміністративна юрисдикція в АПК”, а також можуть бути використані при підготовці різного роду навчальних посібників та практичних рекомендацій для працівників АПК.

Окремі результати дослідження безпосередньо використовуються при викладанні навчальних дисциплін «Адміністративна юрисдикція в АПК» та «Адміністративне право» при підготовці спеціалістів зі спеціальності „Правознавство” на юридичному факультеті ННІ земельних ресурсів та правознавства Національного аграрного університету.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні ідеї, положення і висновки дисертаційного дослідження було оприлюднено дисертантом на наукових конференціях: „Проблеми соціально-економічного розвитку села та шляхи їх вирішення” (квітень 2004, м. Київ Національний аграрний університет); „Сучасні правові проблеми українського державотворення” (квітень 2005, м. Біла Церква Білоцерківський державний аграрний університет);Міжнародній науково-теоретичній конференції, присвяченій 80-річчю від дня народження доктора юридичних наук, академіка АПрНУ, Заслуженого діяча науки і техніки В.З.Янчука „Стан та перспективи розвитку аграрного права” (травень 2005 м. Київ Національний аграрний університет); Міжнародній конференції „Перспективи міжнародної інтеграції агропромислового комплексу України” „МІА України 2005” (липень 2005). Тези доповідей опубліковано в збірниках матеріалів конференцій.

Окремі результати дослідження впроваджено в роботу Державного департаменту ветеринарної медицини (акт впровадження від 19.09.06 р. №15-3-1-3/3330 [Додаток Д]), Навчально-наукового інституту земельних ресурсів та правознавства Національного аграрного університету (акт впровадження від 04.12.2006 р. № 65 [Додаток Е]) та втілено у законопроекті «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення», спрямованому на удосконалення системи органів адміністративної юрисдикції в АПК [Додаток И].

Публікації. Основні результатидисертаційного дослідження відображено у чотирьох статтях, опублікованих у фахових правових наукових виданнях, три з яких одноосібні, наукові розробки співавтора В.І.Курило в дисертації не використовувались; а також у чотирьох опублікованих тезах доповідей на конференціях.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ КОНТРОЛЬНО-ІНСПЕКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АПК УКРАЇНИ

Теоретичні основи та проблеми дослідження контрольно-інспекційної діяльності в АПК на сучасному етапі

Україна має значний аграрно-промисловий потенціал. Через сприятливі природнокліматичні умови, вигідне географічне положення, достатні виробничо-господарські потужності та продуктивні сили, Україна має великі можливості для подальшого розвитку аграрного виробництва. Різноманітність форм власності, економічна свобода сільськогосподарських виробників породжує здорову конкуренцію, яка у свою чергу зумовлює підвищення ефективності виробництва і покращення якості продукції. Забезпеченість держави товарами сільськогосподарського виробництва, зважаючи на особливості побудови національної економіки, рівня розвиненості відповідних галузевих інфраструктур, особливостей кліматичних умов регіонів, наявності природних ресурсів, ефективності впливових заходів держави по регулюванню соціально-економічних процесів в агропромисловому комплексі, виступає одним з важливих елементів, які, у свою чергу, є складовими частинами безпеки держави, сталості національної економіки, потенційної можливості автономно вирішувати завдання стратегічної важливості з більшим чи меншим ступенем незалежності від впливу зовнішньоекономічних факторів [20, с. 3]. На сучасному етапі роль держави у виконанні цих завдань полягає у створенні належних умов для нормального розвитку галузі, проведення сприятливої інвестиційної, економічної та податкової політики, що в цілому об’єднується під поняттям «державне управління в АПК». Багатогранність і специфічні особливості управлінської діяльності обумовлюють її неоднорідність. Поняття «управління» визначається як владно-організуючий вплив на суспільну діяльність з метою її впорядкування, координації і спрямування [5, с. 43].

Управлінська діяльність при її практичній реалізації розчленовується на ряд управлінських функцій, серед яких важливе місце займає контроль.

Сутність контролю, яким би органом він не здійснювався, полягає в спостереженні за відповідністю діяльності підконтрольного об‘єкта тим приписам, які він (об‘єкт) отримує від керуючої ланки (органу, посадової особи). У процесі такого спостереження аналізується фактичний стан справ, співставляється істинне положення з наміченими цілями, оцінюється контрольована діяльність і визначаються шляхи подолання прихованих недоліків.Така специфічність призначення контролю, як зазначають у своїх працях дослідники цієї проблеми, і дає змогу виділити його серед інших функцій управління, створити спеціальні органи, які не виконують або майже не виконують інших, окрім контролю, державних функцій, визначити компетенцію цих органів [35, с. 308].

Глобальне призначення контролю в суспільстві полягає в тому, що він слугує засобом отримання інформації про процеси, що відбуваються як в суспільстві в цілому, так і в його окремих утвореннях, відповідності суспільної діяльності обраним критеріям, а поведінки громадян – встановленим суспільством правовим і моральним нормам, дій державних, громадських і приватних органів, установ, організацій та інших структур – нормам, що регламентують їх діяльність, виявлення причин відхилення від цих норм, розробки заходів, що протидіють виявленим відхиленням. Для того, щоб активно впливати на процеси, їх розвиток, сприяти йому, держава має отримувати інформацію про реальний стан справ, аналізувати розвиток подій при відповідних умовах і при потребі впливати на їх перебіг, тобто держава у притаманних їй організаційних формах, за допомогою відповідних прийомів і заходів має контролювати розвиток суспільних відносин та процеси, що при цьому відбуваються, та спрямовувати їх на забезпечення інтересів громадян [16, с. 3].

Контроль об‘єктивно необхідний для управлінської діяльності, це функція, притаманна всім державним органам. Такий висновок підтверджується і аналізом норм Конституції, що закріплюють право контролю в якості елемента компетенції різних державних органів, незалежно від їх призначення і завдань. Це дає підстави вести мову про наявність системи державного контролю, хоча органи, що його здійснюють, організаційно відокремлені. Саме поняття системи контролю в зв‘язку з цим є значно ширшим, ніж поняття системи контрольних органів. Якщо в останнє включаються тільки органи, для яких здійснення контролю – їх єдине призначення, то в систему державного контролю входить, поряд з функціональними і та переважаюча частина державних органів, для яких контроль є лише компонентом їх діяльності [13, с. 64].

Контроль в державному управлінні виступає засобом коригування управлінських рішень з урахуванням оперативної інформації, зібраної у процесі контролю. Окрім того, активний вплив суб’єктів державного контролю дисциплінує поведінку підконтрольних суб’єктів, оскільки зумовлює як позитивну відповідальність підконтрольних суб’єктів, так і ретроспективну, до якої вони притягаються у разі порушення норм чинного законодавства.

Контроль є важливою ознакою змісту державного управління. Контроль явище багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівні та стосовно чого розглядається, контроль може бути охарактеризований як форма чи вид діяльності, як принцип, як функція.

Оскільки контроль не виступає в ізольованому вигляді, а реалізується стосовно конкретного предмету, обсяг контрольної діяльності, форми і спосіб її виявлення диференціюються в залежності від сфери або галузі управління, а також місця органу, що здійснює контрольні повноваження в загальній системі державного механізму.

Саме специфіка завдань, що стоять перед різними державними органами, яка обумовлює їх особливе місце в державному апараті, визначає множинність видів державного контролю. Але множинність систем контролю пред‘являє великі вимоги до процесу конкретизації контрольної функції стосовно до кожного державного органу, кожного рівня управління.

Завдання побудови системи органів контролю полягає в тому, щоби уникнути роздрібнення і дублювання, знайти оптимальні варіанти розподілу контрольної діяльності між органами з урахуванням конкретного призначення кожного з них і потреб практики.

Якщо вести мову про аграрний сектор економіки, метою державного контролю є задоволення інтересів громадян – споживачів продукції агропромислового комплексу, забезпечення їх екологічно чистими, безпечними і доступними продуктами харчування, а також забезпечення інтересів фізичних і юридичних осіб – виробників сільськогосподарської продукції, задоволення їх потреб в якісній сировині і справедливій оплаті за вироблену продукцію [80, с. 67].

Для досягнення цієї мети потрібен контроль на всіх стадіях виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, який поширюється на всіх суб’єктів, незалежно від форм власності та господарювання, і має широкий галузевий спектр, що охоплює всі підгалузі агропромислового комплексу.

Спираючись на зазначену тезу, вважаємо, що доцільним є аналіз поняття державного контролю в агропромисловому комплексі і окремий розгляд його сутності. Похідними від нього елементами категорійно-понятійного апарату роботи буде контрольно-інспекційна діяльність, контрольно-інспекційні органи в АПК, державні сільськогосподарські інспекції, система державних сільськогосподарських інспекцій.

З урахуванням різноманітності змісту державного управління відбувається формування окремих видів контролю. Залежно від критерію, який є визначальним при класифікації на види, виділяють внутрішній і зовнішній контроль, відомчий (галузевий) і надвідомчий, загальний і спеціальний.

Система внутрішнього контролю складається із відомчого (галузевого) та надвідомчого контролю, які знаходяться у безпосередній залежності від співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління. Ці види контролю тісно переплітаються і при взаємодії дають можливість отримати об'єктивну інформацію, всебічно проаналізувати стан справ та попередити негативні наслідки. Провадяться вони стосовно конкретної функції управління, або ж галузі.

Тісне поєднання цих видів контролю не дає підстав для їх ототожнення. Між ними існують суттєві відмінності. Вони стосуються різних сторін контрольної діяльності й самого характеру контролю.

Так, для галузевого контролю характерною є організаційна підпорядкованість того, хто контролює, з тим, кого контролюють. При надвідомчому контролі така залежність відсутня. Відмінність цих видів контролю полягає й у різних правових формах реалізації контролюючих повноважень і правових методів впливу, та в обсязі їх здійснення. Якщо відомчий контроль є суто внутрішнім і може стосуватися різних сторін діяльності підпорядкованого суб'єкту, то надвідомчий контроль, як правило, охоплює конкретну функцію чи певну сторону управлінської діяльності [191, с. 18].

За правовими наслідками галузевий та надвідомчий контроль також мають свої відмінності. Якщо галузевий може обмежуватися заходами адміністративно-організаційного впливу, то при надвідомчому контролі контролюючий орган може вдаватися до примусових заходів, або ж звертатися з поданням результатів контролю у відповідні державні органи, які уповноважені застосовувати відповідні заходи впливу [35, с. 325].

На відміну від системи державного контролю система органів державного контролю є вужчим поняттям. Його складають лише державні органи, для яких контроль – основна діяльність з конкретних питань, яка здійснюється глибше і професійніше [35, с. 310].

У більшості випадків контроль здійснюється усіма без виключення органами державної влади і державного управління безпосередньо, або через спеціальні контролюючі апарати у відношенні підлеглих і підвідомчих їм органів, організацій і посадових осіб [43, с. 14].

Важливим питанням для дослідження контрольної діяльності уявляється з‘ясування співвідношення контролю та нагляду у державному управлінні, і у зв‘язку з цим, ролі і місця інспекційних органів, зокрема у вирішення завдань управління агропромисловим комплексом.

Контроль слід вважати більш широким поняттям, а нагляд варто розглядати як елемент контролю, як «звужений контроль», але звужений лише по відношенню до сфери свого застосування. Державний нагляд здійснюється у випадках, коли мова йде про дотримання певних правил, умов, чинного законодавства. Функція контролю державних органів не обмежується лише контролем за відповідністю діяльності законам, хоча контроль і спрямовується на забезпечення вимог законодавства в тій чи іншій сфері. Крім того, нагляд здійснюється за об'єктами, які не підпорядковані органу, що здійснює нагляд, тоді як контроль може здійснюватися як щодо підпорядкованих суб'єктів, так і тих, що не мають прямого підпорядкування. [35, с. 340].

Практично в агропромисловому комплексі це питання вирішується. Наприклад, в положенні про Державний департамент ветеринарної медицини [38, с. 18], в якому критерій відділення ветеринарного контролю від ветеринарного нагляду полягає у можливості органу контролю застосовувати санкції до порушників ветеринарних правил. Нагляд тут розглядається скоріше як спостереження за ситуацією (поширенням хвороб, станом тваринницького господарства), а контроль виступає як засіб спостереження за діями осіб, відповідальних за ситуацію, рівнем дотримання ними спеціальних правил, що діють у галузі.

Контрольна функція в тій чи іншій мірі властива будь-яким органам державного управління в агропромисловому комплексі. При дослідженні контрольно-інспекційної діяльності в агропромисловому комплексі слід провести її теоретичне відмежування від контролю та нагляду.

Інспектування, на думку дослідників, не можна втиснути в обмежені рамки нагляду. Воно здійснюється методами, властивими не тільки нагляду, але і іншим формам організаційної діяльності, зокрема контролю [191, с. 13].

З іншого боку, як справедливо зазначають фахівці, характерною відмінністю інспекційної діяльності від суто контрольної є те, що органи державного контролю не спостерігають за виконанням певних правил, а контролюють фінансово-економічну та іншу діяльність підприємств, установ, організацій, у зв’язку з чим готують відповідні пропозиції щодо покращення роботи підконтрольних структур [43, с. 22].

Характерними ознаками інспектування є: 1) оперативність в діяльності інспекторів, тобто контроль і подання безпосередньої допомоги на місці в ході виконання вказівок вищестоящих органів; 2) наявність достатніх повноважень інспектора, що дозволяє вирішувати організаційні питання на місці, без зволікання і зайвого листування; в зв’язку з цим інспектування повинні проводити не другорядні працівники, а відповідальні особи, що мають повноваження, знання і досвід; 3) швидке і ефективне усунення виявлених недоліків і досягнення позитивного результату: покращення якості продукції, підвищення продуктивності праці і т.п.; 4) залучення громадськості до роботи по усуненню недоліків, що виявлені в ході інспектування [43, с. 15-16].

Інспектування, таким чином, являє собою нагляд і контроль за дотриманням і виконанням спеціальних норм і правил [191, с. 23].

Якщо подивитись ширше, інспектування являє собою складну форму організаторської діяльності центральних і місцевих органів державного управління стосовно підпорядкованих ним організацій, установ і посадових осіб, що поєднує в собі елементи нагляду, контролю, перевірки виконання, інструктування і т.п. Інспектування склалось як противага надмірній роздрібненості керівних функцій і пов’язаної з цим складності організаторської роботи органів державного управління.

Я. Здір виділяє також спеціальне інспектування як інститут контролю і нагляду виключно за дотриманням законності в тій чи іншій сфері суспільного життя [43, с. 31], проте в агропромисловому комплексі інспектування завжди загальне і завжди містить в собі елемент проникнення у діяльність підконтрольного суб‘єкта, передусім в технологічні процеси.

Аналіз законодавства про держінспекції і практики їх роботи дозволив зробити висновок, що для держінспекцій адміністративна юрисдикція є частиною їх контрольної діяльності, на підставі чого для визначення діяльності інспекцій пропонувалось використовувати поняття «спеціальний міжгалузевий контроль» [104, с. 16].

З урахуванням вищенаведеного, на наш погляд, діяльність, яка здійснюється держінспекціями, має бути визнана контрольно-інспекційною, оскільки є специфічним видом контрольної діяльності.

Отже, в пошуках розуміння сутності інспекційної діяльності можна сформулювати проміжний висновок про те, що інспекційна діяльність, інспектування є формою здійснення поточного контролю, і притаманна органам, які здійснюють державний контроль на постійній функціональній основі. Вважаємо, що терміном, який найбільш повно відображає сутність цієї діяльності і її тяжіння саме до контролю, буде «контрольно-інспекційна діяльність», проблеми дослідження якої винесені в назву даного розділу.

Повертаючись до поняття державний контроль в АПК, слід зазначити що контрольно-інспекційна діяльність є його складовою частиною.

Організаційною формою здійснення контрольно-інспекційної діяльності є державні інспекції. Це – спеціальні органи в системі державного управління, що здійснюють надвідомчий контроль, а сфера їх діяльності й владні повноваження поширюються на суб'єкти незалежно від їх відомчої підлеглості.

Створювані державні інспекції з нагляду в окремих галузях управління відрізняються порядком створення, правовим положенням та повноваженнями. В Україні діють державні інспекції, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів або є структурними підрозділами міністерства чи відомства: в ранзі управління, відділу чи окремої служби при центральному органі виконавчої влади [35, с. 341].

Зокрема, в агропромисловому комплексі функціонує спеціально уповноважений центральний орган державної влади – Мінагрополітики. Міністерство, в свою чергу, має у своєму складі спеціалізовані інспекційні органи з різним правовим становищем, різним ступенем підпорядкованості та інтеграції у Мінагрополітики, яким доручені окремі ділянки контрольної діяльності, переважно за галузевим принципом. Дані органи наділені повноваженнями по здійсненню державного контролю в АПК і застосуванню до порушників відповідних санкцій.

Як зазначають дослідники, в сучасному українському суспільстві особливого значення набули проблеми підвищення ефективності роботи саме останніх, оскільки їхня діяльність із застосування адміністративно-запобіжних заходів, заходів адміністративного припинення правопорушень, накладення стягнень за їх вчинення певною мірою не врегульована чинним законодавством; посадовими особами цих інспекцій припускаються численні порушення вимог законодавства. Таким чином, особливої уваги щодо наукового аналізу заслуговує діяльність державних інспекцій, які наділені повноваженнями адміністративно-примусового характеру [69, с. 17].

Особливого значення набуває діяльність інспекцій в ситуаціях, коли вона пов’язана з інтересами громадян, їх здоров’ям, безпекою, що характерно практично для кожної інспекції в агропромисловому комплексі.

Починаючи дослідження контрольно-інспекційної діяльності в сільському господарстві чи то в агропромисловому комплексі, необхідно, для максимальної конкретизації результатів дослідження, сформулювати межі предмету вивчення. АПК, згідно усталеного в юридичній науці погляду, це складна біо-економічна система, яка являє собою форму інтеграції сільського господарства і споріднених з ним галузей, які займаються матеріально-технічним постачанням, заготівлями сільськогосподарської продукції, її переробкою, зберіганням і доведенням до споживача [7, с. 9].

Згідно іншого визначення, агропромисловий комплекс – це сукупність галузей матеріального виробництва і системи їх виробничо-технічного обслуговування, взаємозв’язаних технологічно, організаційно і економічно. Галузі агропромислового комплексу поділяють на три групи: 1) галузі, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства і здійснюють його матеріально-технічне та виробниче обслуговування; 2) сільськогосподарське виробництво; 3) галузі і виробництва, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції і постачання її споживачам (харчова промисловість, галузі легкої промисловості, підприємства транспортування і реалізації продукції), а також житлово-комунальне господарство, побутове і культурне обслуговування [42, с. 43].

Безпосередньо сільське господарство, як бачимо, входить до АПК на правах складової частини, яку з точки зору контрольної діяльності варто розглядати саме у взаємодії з іншими галузями, оскільки контролюватись мають всі явища, весь виробничий цикл – від початку до готової продукції, тільки такий контроль буде ефективним. Проте семантично, згідно усталених традицій, органи державного управління в АПК прийнято називати сільськогосподарськими, що є виправданим, зважаючи на домінуючий характер сільського господарства серед інших галузей АПК. Цим обумовлене і вживання назви „Сільськогосподарські інспекції”, винесеної в назву даної наукової праці.

Отже, в центрі уваги в даній роботі знаходиться контрольно-інспекційна діяльність в агропромисловому комплексі України, а саме нормативне регулювання та теоретичні і практичні аспекти організації і діяльності інспекційних органів, з точки зору удосконалення роботи даної галузі шляхом побудови ефективної системи контролю на всіх етапах сільськогосподарського виробництва через формування системи контрольно-інспекційних органів і наділення їх комплексом відповідних повноважень.

З огляду на це, важливого значення набуває вивчення правового регулювання діяльності інспекційних органів в агропромисловому комплексі. Дана проблема вже неодноразово ставилась здебільшого у розрізі інспекційної діяльності взагалі, без виділення галузевих особливостей.

В загальній теорії права під правовим регулюванням розуміється вплив права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права. Адміністративно-правове регулювання діяльності державних інспекцій можна визначити як специфічний різновид правового регулювання, спрямований на втілення організаційно-правових засобів забезпечення законності і дисципліни, що здійснюється за допомогою певної сукупності засобів, які виражають матерію права [83, с. 19].

В сучасній правовій науці існує декілька праць, присвячених аспектам правового становища контрольно-інспекційних органів, зокрема, встановлено належність контрольно-інспекційних органів до суб‘єктів адміністративного права, виявлено низку загальних рис, які характеризують ці органи, описано закономірності, характерні для правового регулювання цих органів.

Зокрема, до таких особливостей належать: а)зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворювальних ознак; б)ідентифікація та персоніфікація при вступі до суспільних відносин управлінського типу, тобто як єдина юридична особа; в)здатність виражати свою або персоніфіковану волю у відносинах з державою або, враховуючи те, що державні інспекції є органами виконавчої влади, – державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання відносин у сфері забезпечення законності [83, с. 23].

Обґрунтованим видається обрання предметом подальших досліджень особливостей, що характеризують галузеві ознаки контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі, проблем систематизації цих органів, вивчення особливостей здійснення ними управлінської, контрольної юрисдикційної діяльності.

З урахуванням наведеного, важливе наукове значення має проблема визначення правового становища окремих контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі, дослідження кола їх завдань, обсягу та меж повноважень по кожній інспекції конкретно. Завдання, права, обов'язки і повноваження, з одного боку є елементами правового становища державного органу, а з іншого боку наявність певного правового становища обумовлена тією множиною правовідносин, в які вступає, або здатний вступати, суб'єкт права [33, с. 48].

Допомогти у вирішенні поставлених питань може лише ретельне вивчення сучасного стану контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі, уважне дослідження кожного органу, особливостей його організаційної структури, правового становища, правовідносин у сфері здійснення контролю безпосередньо цією інспекцією, особливостей здійснення юрисдикційних повноважень, тощо.

Ще раз є потреба наголосити, що в центрі уваги в межах даної праці мають бути не загальні особливості діяльності контрольно-інспекційних органів, які вже неодноразово ставали предметом вивчення, а лише такі, що характерні саме для контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі і через які виявляється їх суттєва якісна відмінність від інших інспекційних органів і які дозволяють вести мову про окрему систему сільськогосподарських інспекцій.

Загальна характеристика контрольно-інспекційних органів в АПК.

Як зазначає В. Курило, однією з сторін сільськогосподарського виробництва є те, що його продукція – продукція особливого роду, основну частину якої складають продукти харчування для населення. Це покладає на державу відповідальність за правильну, високоефективну організацію контролю за якістю сільськогосподарської продукції: продуктів харчування, харчових та кормових добавок, концентратів і т.д. До раціону нашого населення все частіше почали потрапляти продукти, вироблені з мутантів тваринного і рослинного походження. В продуктах харчування різко зріс вміст шкідливих хімічних елементів через тривале використання гербіцидів, пестицидів та міндобрив [78, с. 87].

Не витримують критики деякі продукти харчування, які ввозяться в країну з-за кордону, їх якість не відповідає прийнятим стандартам, або вони взагалі непридатні для вживання.

Сільськогосподарське виробництво, агропромисловий комплекс в цілому вимагає чіткого дійового контролю з боку всіх природоохоронних органів та спеціально створених для цього інспекцій. Державний контроль якості сільськогосподарської продукції має принципово важливе державне значення, оскільки вказані фактори безпосередньо впливають на здоров‘я людей. Це викликає суспільну необхідність функціонування державних інспекцій в галузі сільського господарства, контролю за якістю і безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини, дотриманням правил ветеринарії та медицини, карантинних вимог [78, с. 88].

Оскільки агропромисловий комплекс має низку підгалузей, що характеризуються особливою специфікою, контроль за дотриманням спеціального законодавства у цих галузях покладено на спеціалізовані органи державного контролю – державні сільськогосподарські інспекції. З метою забезпечення дієвості такого контролю, інспекціям надані адміністративно-юрисдикційні повноваження – тобто право порушувати, розслідувати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення в підконтрольній сфері. Окрім каральних повноважень, інспекції, як і решта органів виконавчої влади, мають управлінські, розпорядчі, статистичні, інформаційні, реєстраційні та інші повноваження, що дозволяє їм не тільки боротись з порушеннями законодавства, а й успішно регулювати діяльність підвідомчих сфер.

У процесі наукових досліджень функціонування органів управління і контролю в агропромисловому комплексі важливого теоретичного і практичного значення набувають питання організації і діяльності інспекційних органів. Зазначеним проблемам приділялася увага у працях радянських та українських вчених, проте такі дослідження, маючи на меті більш високий рівень узагальнення, були присвячені вивченню системи інспекційних органів держави в цілому, і підсистему сільськогосподарських інспекцій залишали поза увагою, або розглядали поверхово.

Я.А. Здір досліджує інспекційні органи в сільському господарстві в розділі „Державне інспектування в галузі управління сільським господарством і заготівлями”. В праці вказується, що існує п‘ять самостійних інститутів державного інспектування: з карантину сільськогосподарських рослин, з технічного контролю і нагляду за правильним використанням машинно-тракторного парку, з технічного контролю і нагляду за сільськими електростанціями, електроустановками і котлами, контроль за якістю хлібопродуктів і ветеринарний нагляд [43, с. 48].

У зв‘язку з цим, хотілося б окремо зупинитись на деяких моментах.

Сьогодні у порівнянні з початком 60-х років минулого століття енергетика розвинена настільки, що всі генеруючі потужності за рідкісним виключенням об‘єднані в єдину енергосистему і перебувають на балансах спеціалізованих підприємств, а об‘єкти малої гідроенергетики (колишні міжколгоспні малі ГЕС), яка на цей час фактично зруйнована, відроджуються нині на зовсім інших організаційних засадах, і практично не мають організаційного відношення до сільськогосподарських підприємств.

Інспекція Держсільтехнагляду залишилась і в даний час, але, внаслідок об‘єктивних причин, пріоритети в її роботі мають бути зміщені від якості пально-мастильних матеріалів та належного господарського використання сільгосптехніки у бік техніки безпеки праці та охорони навколишнього природного середовища. Автор згаданого дослідження відмічає, наприклад, непоодинокі факти залишення сільгосптехніки на полях після збирання врожаю, внаслідок чого вона іржавіла, розтягувалась, відмічались також факти розбирання нових комбайнів на запчастини [43, с. 53]. Звичайно, що в умовах ринкових відносин підміна економічних методів адміністративними є анахронізмом. Стан використання сільгосптехніки, ефективність її роботи на даний час мають контролюватись її власником з його ініціативи, без втручання держави. Даний приклад наочно ілюструє наскільки пріоритети в роботі інспекційних органів залежать від завдань державної політики в тій чи іншій сфері.

Стосовно решти інспекційних органів в сільському господарстві, проаналізованих автором, більшість висновків і узагальнень, зроблених автором, не втрачають актуальності і можуть слугувати відправною точкою для подальших досліджень.

М.С. Студенікіна згадує аналогічні органи в розділі „Державні інспекції в агропромисловому комплексі”, в числі яких перераховує Землевпорядкувальну службу Держагропрому СРСР, Державні інспекції по якості і заготівлям сільськогосподарської продукції, Державну ветеринарну інспекцію Держагропрому СРСР, Державну карантинну інспекцію і Держсільтехнагляд [190, с. 78-89].

В цьому переліку, з сучасної точки зору, особливу увагу слід приділити аналізу діяльності органів контролю за використанням та відтворенням земель та її зв’язку з агропромисловим комплексом. Неоднорідним є і предмет компетенції сучасної Держземінспекції в Україні, оскільки державний контроль за використанням і охороною земель поширюється на правовідносини з використання земель взагалі, без поділу на землі сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення. Основою можливого розподілу предмету її компетенції саме на ці дві групи земель (земельне законодавство взагалі-то виділяє декілька категорій земель) є режим особливої правової охорони земель сільськогосподарського призначення, особливе значення цих земель для економічної, продовольчої безпеки держави.

Статтею 23 Земельного Кодексу України встановлюється пріоритетність земель сільськогосподарського призначення, яка полягає у тому, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Крім того, для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Дана обставина в деяких випадках зумовлює протиріччя між потребами соціального розвитку, які включають транспортне, промислове і особливо житлове, дачне будівництво, що останнім часом набуває небачених раніше масштабів, і збереженням головного природного багатства народу України – родючих ґрунтів.

Знаходження оптимального балансу між цими потребами вбачається у створенні ефективної системи захисту сільськогосподарських земель шляхом посилення співпраці Держземінспекції з Мінагрополітики у процесі експертизи проектів надання сільськогосподарських земель під несільськогосподарські потреби, з урахуванням не тільки формальних вимог законодавства щодо надання земель гіршої якості, а і вибору найбільш раціональних моделей і схем, які б гарантували мінімізацію шкоди сільськогосподарському виробництву. Можливо, у перспективі буде визнано за доцільне створення окремої сільськогосподарської земельної інспекції, інспектори якої могли б глибше орієнтуватись у специфіці агропромислового виробництва, сівозмін, рекультивації земельних угідь.

Зазначене опосередковано підтверджується досить широким переліком „аграрних” повноважень Держземінспекції, до яких належить контроль за розміщенням, проектуванням, будівництвом та введенням у дію об'єктів, які негативно впливають або можуть вплинути на стан земель; дотриманням строків своєчасного повернення тимчасово зайнятих земельних ділянок та обов'язкового виконання заходів щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; видача спеціальних дозволів на зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок відповідно до проектів, затверджених в установленому законом порядку; контроль за виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару ґрунту під час проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов'язаних з порушенням ґрунтового покриву, своєчасного проведення рекультивації порушених земель в обсягах, передбачених проектом рекультивації земель; дотриманням правил, установленого режиму експлуатації протиерозійних, гідротехнічних споруд, збереженням захисних насаджень і межових знаків; дотриманням порядку відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

На даний же час, не зважаючи на високу питому вагу повноважень Держземінспекції, що стосуються експлуатації сільськогосподарських земель, її не можна віднести до сільськогосподарських інспекцій, оскільки галузевою, у нашому випадку – сільськогосподарською, може бути та інспекція, комплекс повноважень якої поширюється на підконтрольні суб’єкти у межах окремої галузі і не виходить за її межі. Дійсно, повноваження Держземінспекції у даний час хоча і містять відносно виражену і більш деталізовану групу, спрямовану, насамперед, на охорону сільськогосподарських земель, сама інспекція залишається окремим функціональним контрольним органом, діяльність якого носить універсальний характер. Наслідком цього є і те, що інспекція організаційно не пов‘язана з Мінагрополітики, на відміну від тих, які автор відносить саме до інспекцій в агропромисловому комплексі, про що мова нижче.

Проте, вважаємо, що згодом, при ширшому освоєнні і виникненні дефіциту земель сільського господарства і, як наслідок, необхідності посилення їх охорони, законодавцем може бути створена відповідна галузева сільськогосподарська земельна інспекція, по типу, наприклад, насіннєвих інспекцій, які існують і в АПК, і в лісовому, і в житлово-комунальному господарстві.

Решта органів, згаданих автором, збереглись і сьогодні, проте сучасна система сільськогосподарських інспекцій нараховує значно більше органів, а старі зазнали докорінних змін, тому науковий інтерес представляють лише загальнотеоретичні авторські напрацювання.

Вказані роботи [43; 190] в даний час являють певний інтерес передусім, з точки зору аналізу процесу розвитку системи інспекційних органів, а також тим, що авторами сформульовано низку положень і висновків, що зберігають актуальність і на даний момент. Але з часу публікації цих робіт, в силу об‘єктивних історичних процесів, кардинально змінився суспільно-політичний лад у державах Східної Європи, що вимагає докорінного переосмислення всього комплексу взаємовідносин по осі державний орган - підконтрольні суб‘єкти.

Решта вчених, які звертались до дослідження інспекційної діяльності в цілому [45; 166; 83], взагалі уникали будь-якої галузевої класифікації інспекцій, очевидно, через досить значний обсяг предмету дослідження, що не дозволяв глибоко вивчати галузеві особливості та проводити певний поділ по групах.

Надто загальний характер досліджень інспекційної діяльності спонукав окремих вчених-правознавців приділити більше уваги як окремим інспекціям - Державній податковій адміністрації [103], Державтоінспекції [115], Державній інспекції праці [171], Державній торгівельній інспекції [164], так і окремим галузевим групам інспекцій [104; 69].

Сьогодні об‘єктивні особливості розвитку АПК нагально вимагають поглиблення наукових пошуків саме у цьому напрямку, а часом і ревізії наукових напрацювань багаторічної давності, з метою виявлення об’єктивних змін у предметному, об‘єктному, суб‘єктному характері контрольно-інспекційної діяльності в АПК, вивченні структури, повноважень державних сільськогосподарських інспекцій.

В останній час в юридичній літературі започатковані дослідження зазначених проблем, у результаті чого запропоновано ввести в науковий обіг усталене поняття „сільськогосподарська інспекція” і подана найбільш загальна класифікація інспекцій, з поділом на дві групи - тих, що безпосередньо відносяться до структури галузевого міністерства, і тих, які через суттєві особливості існують в якості окремих структурних одиниць і діяльність яких значною мірою пов’язана з агропромисловим комплексом [79, с. 90].

Проте ґрунтовні дослідження правового становища інспекцій, особливостей організаційно-правової структури, адміністративно-юрисдикційної функцій таких інспекцій поки що відсутні.

Спробуємо проаналізувати, яким змістом наповнене сучасне поняття „Сільськогосподарські інспекції”.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити низку органів (інспекції, служби, департаменти), які мають спільні риси – контролюють окремі ділянки сільськогосподарського виробництва, що є їх основним призначенням, організаційно і функціонально пов’язані з Міністерством аграрної політики України, очолюються Головними державними інспекторами у відповідній галузі і мають повноваження по притягненню правопорушників у відповідній галузі до адміністративної відповідальності.

Правильне розуміння правового становища державного органу залежить від з’ясування змісту його правосуб’єктності. Виходячи з загальної теорії держави і права, з урахуванням відображення її основних положень в адміністративному праві, адміністративна правосуб’єктність органу державного управління складається з адміністративної правоздатності і компетенції. Правоздатність виникає із закону і робить державні органи здатними до набуття прав. Компетенція виникає також із закону і закріплюється за державним органом як конкретна сукупність прав.

В юридичній науці змістом компетенції вважаються права і обов’язки органу, інколи також до елементів відносять завдання, функції, форми і методи діяльності органу.

При аналізі правового становища сільськогосподарських інспекцій слід відштовхуватись від специфіки інспекцій, як органів державної влади.

Передусім, слід відмітити, що вони належать до державних інспекцій, компетенція яких, на відміну від т.зв. відомчих інспекцій, поширюється на всі без виключення об’єкти та щодо усіх суб’єктів [90, с. 12], незалежно від форми власності і відомчої належності, які займаються підконтрольною діяльністю, тобто сільськогосподарським виробництвом.

Раніше багато хто з дослідників спеціально зупинявся на відмежуванні поняття „державна інспекція” від більш загального поняття „інспекція”. Викликано це було тим, що органи управління народним господарством мали в своєму прямому підпорядкуванні значну кількість господарюючих суб’єктів і інколи створювали свої відомчі контрольно-інспекційні органи, діяльність яких поширювалась на вказані системи, а не за галузевим принципом. Такі інспекції отримали назву відомчих. В даний час такі органи залишились лише в закритих структурах, таких, як, приміром, Міноборони. В агропромисловому комплексі всі інспекції мають галузеву компетенцію, і за правовим становищем є державними.

Отже, підставно уточнити предмет дослідження і надалі вживати щодо нього поняття «Державні сільськогосподарські інспекції».

При аналізі правового становища державних інспекцій, дослідники відмічають, що в Україні досить інтенсивно відбувається формування інституту державних інспекцій. При цьому на практиці та в законодавстві терміном «державна інспекція» користуються не лише стосовно контрольних органів з надвідомчими повноваженнями, а й щодо органів, які здійснюють внутрівідомчий контроль, або й такий, який не має інспекційного характеру[83, c. 50]. Такі органи з надвідомчою функцією контролю і владними повноваженнями в деяких випадках називаються службами, управліннями.

Створювані державні інспекції з нагляду в окремих галузях управління відрізняються порядком створення, організаційною структурою та повноваженнями. В Україні діють державні інспекції, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів або є структурними підрозділами міністерства чи відомства: в ранзі управління, відділу чи окремої служби при центральному органі виконавчої влади [35, с. 315].

Зазначене є в повній мірі справедливим і для державних сільськогосподарських інспекцій.

Державні інспекції є специфічними органами державного управління. Ця специфіка обумовлена рядом рис, які виділяють державні інспекції із усієї сукупності органів управління. По-перше, вони, як правило, не утворюють самостійної системи органів виконавчої влади, а входять до складу інших органів як структурні підрозділи. По-друге, їх діяльність має вузькоспеціалізований характер. По-третє, повноваження державних інспекцій поширюються на організації і посадових осіб незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також на громадян. По-четверте, діяльність державних інспекцій в необхідних випадках включає застосування заходів адміністративного примусу, в тому числі адміністративних стягнень [106, с. 47].

Державні сільськогосподарські інспекції входять до структури Мінагрополітики України, що обумовлює специфіку компетенції інспекцій. Отже функції державних сільськогосподарських інспекцій є частиною функцій міністерства.

Державні інспекції в організаційному відношенні є, як правило, складовою частиною апарату галузевого управління і своєю роботою сприяють виконанню функцій, покладених на відповідні міністерства. Державні інспекції і галузеві органи державного управління, при яких працюють інспекції, мають єдину мету. Різні тільки шляхи і методи досягнення цієї мети. Тому не можна було б зрозуміти сутність державного інспектування, не з’ясувавши його основні зв’язки з принципами і методами державного управління [43, с. 11].

В сучасних умовах рівень інтеграції функцій міністерства і інспекції є значно вищим ніж зазначалось раніше – інспекція (контрольно-інспекційний орган) часто здійснює весь комплекс повноважень у своїй сфері, поєднуючи і управлінські, і дозвільно-реєстраційні і власне, інспекційні функції.

Відмінності між функціями Мінагрополітики і державних сільськогосподарських інспекцій полягають у тому, що міністерство здійснює постійне і всеохоплююче керівництво функціонуванням галузі, а інспекційні органи зорієнтовані на контроль за дотриманням спеціальних норм і правил суб’єктами, які самостійні у своїй оперативній діяльності. Цей вплив на підконтрольні суб’єкти є значно вужчим, ніж передбачають завдання керівництва вищестоящого органу (Мінагрополітики).

Питання про правове становище державних сільськогосподарських інспекцій цікаве тим, що поняття “правове становище” ( синонім - „правовий статус”) в юридичній літературі визначається неоднозначно [83, c. 38].Найбільш загальне теоретичне визначення правового становища суб‘єкта правовідносин відносить до його елементів права, обов‘язки та відповідальність. Під правовим становищем державного органу, як спеціального суб‘єкта правовідносин, прийнято розуміти певну сукупність його повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує виконання покладених на нього завдань. Проте, поняття правового становища видається нам дещо ширшим і має охоплювати всі без виключення аспекти діяльності державного органу – завдання, повноваження, організаційну структуру, відповідальність.

Своєрідні складнощі виникають в свою чергу і при визначенні вказаних понять, зокрема, співвідношення діяльності органу, його функцій і повноважень, адже загальновідомо, що функції органу є органічною складовою змісту його діяльності [83, с. 14].

Головним елементом правового становища державного органу, що визначає його роль і призначення в системі відповідних органів є компетенція.

Усі автори однаково розуміють поняття компетенції державного органу, вкладаючи до нього права і обов‘язки, а також коло підвідомчих даному органу питань; завдання, що стоять перед органом; покладені на нього функції; територія його діяльності; відповідальність [205, с. 30].

Характер і зміст компетенції державних інспекцій дозволяє визначити їх як самостійні державні органи виконавчої влади надвідомчої компетенції, які здійснюють функції контролю щодо діяльності державних органів, їх посадових осіб, фізичних і юридичних осіб у конкретних галузях народного господарства або в державному управлінні щодо дотримання законності. [83, с. 31]

Другим елементом компетенції органу держави є його повноваження, які, з одного боку, є прямим вираженням державної влади, а з іншого – специфічною ознакою органу. У науковій літературі повноваження визначались як те, що можна зробити, які заходи може вжити орган [65, с. 48].

Уявляється, що треба виходити із загальновизнаної близькості категорій «функції» та «повноваження» у тлумаченні змісту «діяльності». Зокрема, повноваження доктринально визначаються як форма правового опосередкування (закріплення) функцій [2, с. 25].

Зі свого боку можна припустити, що повноваження є певним ступенем конкретизації функцій, тобто одна функція може реалізовуватись в ряді повноважень, що, в принципі, і спостерігається при дослідженні нормативного матеріалу, який регулює діяльність сільськогосподарських інспекцій.

Я.А.Здір вважає, що з точки зору безпосередніх цілей і наслідків повноваження держінспекцій по здійсненню контрольної діяльності доцільно поділити на дві основні групи: а) повноваження по організації контролю та нагляду і б) повноваження по застосуванню заходів примусу до винних осіб [43, с. 97].

Вважаємо, що такий підхід не відображає повністю усіх аспектів діяльності держінспекцій. Так, навіть при поверховому знайомстві з діяльністю державних сільськогосподарських інспекцій, стає зрозумілим, що їх повноваження не вичерпуються лише контрольною і юрисдикційною діяльністю, а, як правило, мають елементи управлінської, дозвільно-реєстраційної діяльності і т. ін. Тому є необхідність в більш глибокому аналізі нормативної бази і практики роботи державних сільськогосподарських інспекцій.

Будь-яка система управління обов‘язково припускає досягнення заздалегідь визначеного і бажаного результату – мети, яка потім розчленовується на низку завдань, що виступають в якості засобів для досягнення даної мети. Інколи завдання пропонується ототожнювати з функціями.

Згадуючи про функції, слід зазначити, що будь-яка функція підкорена меті, працює на неї. Визначення функцій, що витікають із завдань, які стоять перед державою, являє доволі складну проблему. Загальні функції управління (прогнозування, планування і т.д.), в залежності від призначення органу, наповнюються конкретним змістом, трансформуючись у спеціальні (специфічні функції, властиві відповідному суб‘єкту управління) [204, с. 32].

З точки зору завдань і функцій можна виділити такі спільні особливості правового становища сільськогосподарських інспекцій, як подібність основних функцій, оскільки державні сільськогосподарські інспекції працюють в основному над спільним завданням забезпечення належної якості продукції АПК та захисту прав виробників і споживачів такої продукції. Це можуть бути функції з розробки нормативних актів, норм, стандартів у галузі, проведення різного роду експертиз, видачі відповідних дозволів, здійсненню реєстрації відповідних прав, здійснення контрольної, юрисдикційної функції, надання послуг суб‘єктам АПК, боротьба з шкідливими факторами сільськогосподарського виробництва тощо.

Наступним складовим елементом правового становища сільськогосподарських інспекцій є організаційна структура. До неї належать положення, які визначають порядок утворення і структуру органу, порядок встановлення посади, а також порядок призначення до складу органу і заміщення відповідної посади. Оскільки державні інспекції, тобто їх співпрацівники, є представниками виконавчої влади, які займають різні посади в державних органах, то всі організаційні елементи їх правового становища закріплені у відповідних положеннях про інспекції [106, с. 23].

Самі ж державні сільськогосподарські інспекції є структурними елементами центрального органу виконавчої влади – Мінагрополітики, в межах якого також утворюють певну структурну єдність.

Відповідальність є невід’ємною частиною правового становища державних інспекцій, які зобов’язані нести правову відповідальність у випадку порушення законності, прав особи в процесі здійснення своїх функцій. Згідно ч. 2. ст. 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов’язані діяти тільки на основі, в межах повноважень і засобами, які передбачені Конституцією і законами України.

Юридичні основи регулювання правового становища державних сільськогосподарських інспекцій включають у себе:

- закон, який передбачає функціонування інспекційного органу у певній підгалузі;

- постанову або рішення вищестоящого органу (як правило, Кабінету Міністрів України про утворення відповідної інспекції;

- положення про дану інспекцію, що видається на розвиток установчого акту;

- юридичні та технічні норми, контроль та нагляд за дотриманням яких покликана здійснювати дана інспекція;

- методичні вказівки щодо особливостей проведення інспекторської роботи, виявлення порушень, їх фіксації, тощо, закріплені як правило у вигляді інструкції, що видається самою інспекцією.

Осмислення правового становища інспекційних органів логічно починати від загального – тобто від властивостей виконавчої влади в цілому. Виконавча влада входить як складова частина у більш загальне системне утворення, яким в цілому виступає держава, причому, виконавча гілка влади є його найбільш численною й розгалуженою частиною, яка відіграє надзвичайно важливу роль у здійсненні всіх основних завдань і функцій держави.

Головне призначення системного підходу полягає не просто в аналізі якихось систем, а в системному розгляді деяких сукупностей елементів і зв'язків між ними, які дослідник відповідно до своїх завдань визначає саме як системи.

Причому, на підставі одного й того ж досліджуваного об'єкта можуть бути змодельовані різноманітні системи: залежно від обраного критерію, тобто того його компонента або властивості, що буде визначено як, так звана, системостворююча ознака. Наприклад, апарат державного управління можна уявити як систему органів, систему службовців (посадових осіб), систему функцій, систему повноважень і т. ін.

Однак, сама постановка питання щодо будь-якого управлінського об'єкта, як системи, втрачає сенс без чіткого розуміння категорії «система», що є базовою у системному підході.

Найбільш суттєвим та визначальним атрибутом будь-якої соціальної системи є її цілісність. А це означає наявність інтегративного ефекту (його ще позначають як синергетичний, або емерджентний) взаємодії елементів системи, який не дорівнює результату простого підсумування дій цих елементів окремо один від одного. [35, с. 15]

Під системою розуміється внутрішньо організована сукупність окремих елементів цілого. Тобто, це не просто множина певних елементів, а впорядкована певними зв’язками організована єдність.

Система контрольно-інспекційних органів в АПК є частиною державного апарату. Державний апарат визначається як система органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, реалізуються функції держави, досягаються завдання, що стоять перед нею [54, с. 103]. Ця система характеризується, з одного боку, ієрархічною підпорядкованістю, а з другого боку − наявністю окремої компетенції у кожного органу, у межах якої він самостійний, і втручання вищестоящих органів в здійснення якої недопустиме.

Взагалі система органів – поняття багатозначне. Воно, по-перше, фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-друге, окреслює цілком визначений суб’єктний склад даної системи. По-третє, підтверджує наявність у сукупності цих суб’єктів (державних органів) певних ознак, властивих соціальним системам, зокрема, таких як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційність взаємозв’язків між структурними ланками тощо [36, с. 3].

Система виконавчої влади, в свою чергу, включає в себе більш прості складові частини, які також є системами (відносно виконавчої влади в цілому – підсистемами). Останні у свою чергу складаються з наступних систем, ще більш простих. При цьому мінімальною одиницею будь-якої системи є елемент. Щодо апарату управління у ролі елемента виступає кожен самостійний орган виконавчої влади. Власне, завдяки тому виконавча влада визначається саме як система відповідних державних органів.

Наступний рівень аналізу включає розгляд самого елементу системи – державного органу як системного утворення, що включає структурні підрозділи, які в свою чергу складаються з штатних посад державних службовців [83, с. 14].

Коли мова іде про контрольно-інспекційні органи, відмічається їх подвійна організаційна природа. З одного боку, кожна держінспекція являє собою немов би складову частину відповідного апарату галузевого управління (наприклад міністерства, з яким держінспекція безпосередньо пов’язана спільністю завдань, і, відповідно, своєю структурою). Але, з іншого боку, в силу специфіки повноважень і методів діяльності, держінспекції наділені і певною організаційною відокремленістю. Знаходячись у більшості випадків у віданні якого-небудь галузевого органу державного управління і керуючись його завданнями, кожна держінспекція, разом з тим, в організаційно-структурному відношенні отримує певну автономію, має особливе Положення, в якому передбачена структура, повноваження і порядок діяльності держінспекцій [43, с. 10].

В Україні контрольно-інспекційні органи у сільському господарстві об’єднуються у систему, на чолі якої знаходиться Мінагрополітики України, що здійснює функціональне і організаційне керівництво ними. Кабінет Міністрів України в окремих випадках здійснює організаційне керівництво такими органами у встановленому порядку спільно з Мінагрополітики.

Організуючим ядром системи інспекційних органів в АПК виступає профільне міністерство, на даний час – Мінагрополітики.

Перед міністерством стоять певні завдання по управлінню агропромисловим комплексом, закріплені у Положенні про Міністерство аграрної політики України [120]. У найбільш загальному розумінні, про що свідчить і назва міністерства, це є проведення аграрної політики, тобто створення певних умов і правил в агропромисловому секторі з метою його оптимального і сталого розвитку.

Ці завдання в свою чергу розподілені між відповідними елементами системи міністерства, чільне місце серед яких посідають контрольно-інспекційні органи.

Не всі досліджувані органи є інспекціями за назвою, інколи „інспекція” є частиною служби, департаменту, інколи самостійна, в деяких випадках це відділ. Тому з формальної точки зору інколи доречно вжити поняття „контрольно-інспекційний орган”, що, проте, не перекреслює поняття „Державні сільськогосподарські інспекції”, оскільки вказані органи розглядаються в контексті дослідження не як формальна сукупність типових структур, а як концептуальна єдність органів, побудованих на спільних засадах і зі спільною метою – система державних сільськогосподарських інспекцій.

Питання про систему державних сільськогосподарських інспекцій та її елементи складне тим, що органи, які складають таку систему, знаходяться в стані постійних перетворень, часто взаємовиключних. Отже, на нашу думку, поки що можна вести мову лише про систему як про структурну сукупність контрольно-інспекційних органів, що входять до Мінагрополітики, а не про організаційно-структурну єдність державних інспекцій, що складають систему органів запобігання і припинення правопорушень в агропромисловому комплексі.

На даний час систему державних сільськогосподарських інспекцій складають:

  1. Українська державна насіннєва інспекція;
  2. Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція;
  3. Головна державна інспекція захисту рослин;
  4. Головна державна інспекція з карантину рослин;
  5. Державна служба з охорони прав на сорти рослин;
  6. Державний департамент ветеринарної медицини;
  7. Головна державна племінна інспекція;
  8. Державна інспекція контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку;
  9. Державна інспекція по технічному нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів.

Фактично, окремих інспекційних органів в сільському господарстві дещо більше, оскільки у таку класифікацію увійшли тільки центральні структури інспекцій, а Державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку, наприклад, на обласному рівні має у своєму підпорядкуванні Державну хлібну інспекцію і Державну інспекцію по заготівлях і якості сільськогосподарської продукції; але для цілей вивчення даних структур їх потрібно сприймати як одне ціле з центральною структурою, з особливостями структурної побудови. Систематизовані дані про оргструктуру державних сільськогосподарських інспекцій подані в додатку А.

Державні сільськогосподарські інспекції, таким чином, це контрольно-інспекційні органи, які є відносно відокремленими в організаційному відношенні структурними частинами апарату Мінагрополітики, утворені для реалізації покладених на це міністерство завдань по здійсненню контролю за дотриманням правових норм у відповідних підгалузях АПК.

Перші спроби проведення узагальнень приводять до висновку, що державні сільськогосподарські інспекції є можливим систематизувати за організаційно-правовим становищем, за характером управлінських і контрольних повноважень, за обсягом юрисдикційних повноважень, за сферою діяльності. Можливі і інші критерії класифікації, такі, наприклад, як структура і кількість регіональних ланок, наявність допоміжних підрозділів тощо. Але через своєрідність завдань кожної інспекції така класифікація не матиме практичного значення, оскільки майже кожна інспекція буде становити окрему групу.

Адміністративна юрисдикція в АПК

Ефективність інспекційної діяльності залежить від того, наскільки інспекційний орган має можливість вплинути на підконтрольних суб‘єктів, примусити їх дотримуватись встановлених правил діяльності. Саме тому державним інспекціям надано широкі повноваження по притягненню до відповідальності правопорушників у підконтрольних сферах. Наявність і характер таких юрисдикційних повноважень є важливою рисою правового становища державних інспекцій.

У різний час до проблем адміністративної юрисдикції звертались А.Шергін, Б.Авер‘янов, Л.Анохіна, Т.Коломоєць, С.Тараненко, М.Максютін, І.Голосніченко, В.Колпаков, А.Комзюк, В.Курило, М.Маслєнніков та інші.

Загалом проблеми адміністративної юрисдикції слід вважати добре дослідженими. Проте, досить рідко наукові дослідження спрямовуються на особливості юрисдикційної діяльності в окремих сферах суспільного життя. Зокрема, в агропромисловому комплексі такі дослідження відсутні, тим часом як систематизація нормативних і теоретичних положень у розрізі здійснення юрисдикційної діяльності в агропромисловому комплексі має значний науково-практичний інтерес.

Метою даного підрозділу є:

- систематизація юрисдикційних повноважень державних сільськогосподарських інспекцій;

- аналіз нормативно-методичної бази здійснення юрисдикційних повноважень державними сільськогосподарськими інспекціями.

Галузеву підсистему адміністративної юрисдикції складають численні органи відомчої приналежності. Ними накладаються адміністративні стягнення за певне коло порушень в конкретній сфері управління. Спеціалізація сприяє не тільки більш швидкому розгляду справ про адміністративні правопорушення, а й більш кваліфікованому виявленню всіх обставин справи, оскільки приймають рішення в основному ті співробітники, які здійснюють нагляд за дотриманням порушених правил. Тим більшЕ це важливо для якісного розгляду справ про порушення правил, які потребують спеціальних знань [203, с. 85].

В сучасних умовах замість різного роду відомчих органів, стає очевидною необхідність побудови ефективної системи виявлення і запобігання правопорушенням в агропромисловому комплексі, основою якої мають стати державні сільськогосподарські інспекції.

Нормативним фундаментом такої системи є Кодекс України про адміністративні правопорушення, низка галузевих законодавчих актів, положення про відповідні інспекції, інструкції щодо порядку здійснення юрисдикційної процедури. Їх науковий аналіз з метою вивчення і удосконалення юрисдикційних повноважень інспекційних органів в агропромисловому комплексі є нагальною потребою сьогодення.

Виділяючи суб’єктів (органи) адміністративної юрисдикції в агропромисловому комплексі, слід зазначити, що усі вони є сільськогосподарськими інспекціями, оскільки, як зазначається в науковій літературі, саме призначення адміністративної юрисдикції обумовило формування системи органів, що її здійснюють переважно з органів державного управління [203, с. 86]. Отже, поняття „Органи адміністративної юрисдикції в АПК” і „Державні сільськогосподарські інспекції” характеризують з різних боків практично одну і ту саму систему органів виконавчої влади.

Юрисдикційні повноваження сільськогосподарських інспекцій є неоднаковими і можуть включати повний обсяг юрисдикційних повноважень, тобто право складання протоколу, розгляду справи та винесення рішення щодо притягнення порушника до відповідальності.

Зокрема, правом притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності з накладенням стягнення наділені інспектори Укрдержнасінінспекції, Української державної помологічно-ампелографічної інспекції, Головної державної інспекції захисту рослин, Державної служби з карантину рослин, Державного департаменту ветеринарної медицини, Державної інспекції по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів.

Лише правом складання протоколу про адміністративне правопорушення з наступною передачею для розгляду до інших органів адміністративної юрисдикції наділені інспектори Державної служби з охорони прав на сорти рослин і Головної державної племінної інспекції.

Окреме становище, з точки зору юрисдикційних повноважень, займає Державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку – вона має тільки право на повідомлення правоохоронних органів про ознаки правопорушень, допущених підконтрольними суб‘єктами та виявлених працівниками інспекції. Дане повідомлення не є адміністративним протоколом, отже обов‘язкових наслідків для підконтрольного суб‘єкта не створює і подальший розвиток ситуації залежить від позиції, яку займе правоохоронний орган з цього питання. Проте, метод здійснення контрольних повноважень Держконтрольсільгосппродом – перевірка приміщень, документації, відбір зразків, лабораторний аналіз не відрізняється від решти державних сільськогосподарських інспекцій, що надає йому деяких ознак адміністративної юрисдикції, але через відсутність саме карального елементу, цей орган представляв виняток в системі державних сільськогосподарських інспекцій.

Спробуємо докладніше зупинитись на юрисдикційних повноваженнях кожної з державних сільськогосподарських інспекцій.

Згідно ст. 254 КУпАП інспектори Державної служби з охорони прав на сорти рослин мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення по ст. 51-2 КУпАП (порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності) з наступною передачею справи до суду, та за ст. 104-1 КУпАП (порушення порядку та умов ведення насінництва та розсадництва) з передачею справи до насінницьких інспекцій для прийняття рішення [52, с. 280].

Ст. 51-2 КУпАП передбачає наступні склади правопорушень: привласнення, чи спотворення авторства, розголошення інформації про автора без його згоди, поширення сорту, не внесеного до Реєстру сортів, порушення ліцензіатом умов ліцензійної угоди, тощо [52, с. 149]. Дана категорія справ віднесена до підвідомчості судів через велике суспільне значення дотримання законодавства про інтелектуальну власність і досить складний характер справ, результати вирішення яких торкаються не тільки публічних, а й приватних інтересів, зокрема, рішення про притягнення правопорушника до відповідальності в окремих випадках може слугувати преюдиційним фактом для звернення третіх осіб до суду про відшкодування завданих збитків засобами цивільно-правового захисту.

Інспектори насіннєвих інспекцій мають право накладати адміністративні стягнення згідно ст. 238-3 КУпАП, у разі вчинення підконтрольними суб’єктами дій, що кваліфікуються за ст. 104-1 КУпАП – «Порушення порядку та умов ведення насінництва та розсадництва» [52, с. 717]. Складом правопорушення по цій статті є виробництво, заготівля, пакування, маркування, затарювання, зберігання насіння, садивного матеріалу з метою продажу без додержання методичних і технологічних вимог або реалізація їх без документів про якість, а так само інше введення в обіг насіння, садивного матеріалу з порушенням встановленого порядку. Прикладами можуть бути відсутність та неправильне ведення насінницької документації по сортах рослин, неправдиве та несвоєчасне подання інформації про сорт для внесення змін та доповнень до державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу, реалізація насіння і садивного матеріалу, сортові та посівні якості якого не відповідають зазначеним у відповідних документах, і таке інше.

Протоколи про дане правопорушення можуть складатись як самими інспекторами в галузі насінництва і розсадництва, так і потрапляти з Держсортслужби.

Законодавцем, задля запобігання повного дублювання повноважень цих органів, право прийняття рішення надано насінницьким інспекціям Мінагрополітики. Механізм такої співпраці, тим не менше, потребує нормативного закріплення в межах концептуального перегляду усіх юрисдикційних повноважень державних сільськогосподарських інспекцій з метою їх впорядкування на засадах системності.

Інспектори Головної державної інспекції захисту рослин накладають адміністративні стягнення на осіб, які вчинили правопорушення, передбачені ст. 83-1 та ст. 188-12 КУпАП.

Стаття 83-1 КУпАП „Порушення законодавства про захист рослин” передбачає відповідальність за наступні протиправні дії чи бездіяльність:

1) поширення шкідливих організмів внаслідок порушення технології вирощування рослин сільськогосподарського та іншого призначення;

2) екологічно не обгрунтоване здійснення захисту рослин;

3) неповідомлення (приховування) або надання неправдивої інформації про загрозу посівам, деревним насадженням, іншій рослинності відкритого та закритого грунту, а також продукції рослинного походження від шкідливих організмів;

4) завезення на територію України та реалізація засобів захисту рослин, а також речовин і сировини для їх виготовлення, що не пройшли державних випробувань і реєстрації;

5) ухилення від пред’явлення або непред’явлення засобів захисту рослин для проведення їх огляду, дослідження;

6) недодержання вимог нормативно-правових актів з питань захисту рослин, що призвело до пошкодження, погіршення стану рослин та якості продукції рослинного походження, а також забруднення довкілля.

Безпосереднє накладення стягнення інспектором сприяє реалізації принципу оперативності юрисдикційного провадження і дозволяє уникнути перевантаження судів вузькоспецалізованими питаннями.

Стаття 188-12 КУпАП передбачає відповідальність за невиконання законних вимог посадових осіб спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин [52, с. 575].

У цьому разі юрисдикційні повноваження є засобом примусового забезпечення управлінських повноважень самої інспекції, оскільки диспозиція адміністративно-правової норми відсилає до законних вимог посадових осіб інспекції, які мають бути формалізовані у вигляді припису, запиту тощо.

Посадові особиорганів Державної служби з карантину рослин мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення за статтями 105 - 106-2 КУпАП і приймати рішення у справі.

Безпосередньо порушення карантинних правил тягне за собою відповідальність по статтям 105 і 106 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме:

ст. 105 „Порушення правил щодо боротьби з карантинними шкідниками і хворобами рослин та бур'янами”; ст. 106 „Вивезення матеріалів, що не пройшли карантинну перевірку або відповідну обробку”: вивезення з прикордонних морських і річкових портів (з пристаней), з залізничних станцій, автовокзалів (автостанцій), з аеропортів та інших прикордонних пунктів завезених із зарубіжних країн матеріалів, що не пройшли карантинну перевірку або відповідну обробку [52, с. 281].

Юрисдикційні повноваження інспекції є логічним продовженням її управлінських та контрольних повноважень, а право приймати рішення за матеріалами справи забезпечує необхідний ступінь оперативності в такій важливій сфері, як протидія поширенню хвороб і шкідників сільського господарства, і спонукає винних осіб до правомірної поведінки.

Посадові особи органів державного ветеринарного контролю у відповідності до статті 238 КУпАП розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушеннями правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог (стаття 107 КУпАП).

Стаття 107 КУпАП встановлює відповідальність за порушення правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог. Об’єктом даного правопорушення є суспільні відносини, що забезпечують суворе дотримання ветеринарних і ветеринарно-санітарних правил, які тим самим гарантують продуктивність тваринництва, якість продукції тваринного походження, а також здоров’я і безпеку людей, їх захист від хвороб, спільних для людей і тварин.

Об’єктивна сторона може виражатись як у діях, так і у бездіяльності, наприклад, продаж заражених продуктів і сировини тваринного походження, використання з метою прискорення приросту і збільшення продуктивності тварин і птиці стимуляторів і гормонів, невжиття карантинних заходів щодо тварин.

Окрім зазначених повноважень, у відповідності до ст. 255 КУпАП, у випадках виявлення ознак правопорушень, передбачених ст. 42-1 цього Кодексу – „Виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації”; ст. 42-2 - „Заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції”; ст. 42-3 – „Виробництво, зберігання, транспортування або реалізація продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні” органи державного ветеринарного нагляду складають протокол з передачею матеріалів справи до суду для розгляду та прийняття рішення по суті [52, с. 121].

Згідно ст. 255 КУпАП уповноважені особи державних органів управління племінною справою у тваринництві (на сьогодні таким органом є Головна державна племінна інспекція [152]) мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення з наступною передачею справи до суду за ст. 107-1 „Порушення законодавства про племінну справу у тваринництві”.

Ця норма встановлює відповідальність за оформлення племінних свідоцтв (сертифікатів) на племінні (генетичні) ресурси без урахування даних офіційного обліку продуктивності тварин, офіційної класифікації (оцінки) за типом, імуногенетичного контролю, внесення до документів з племінної справи недостовірних даних, використання для відтворення неатестованих та недопущених до відтворення плідників, недодержання встановлених технологічних та ветеринарно-санітарних вимог і правил щодо отримання, зберігання та використання племінних (генетичних) ресурсів [52, с. 292].

У відповідності до ст. 244 КУпАП „Органи держсільтехнагляду” посадовим особам органів державного нагляду за технічним станом машин і обладнання у сільському господарстві (сьогодні - Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів) надано право розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням правил технічної експлуатації самохідних сільськогосподарських машин і правил техніки безпеки під час їх експлуатації, що передбачені статтею 108 КУпАП „Грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки”. Від імені органів Держсільтехнагляду розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право посадові особи управлінь агропромислового комплексу районних державних адміністрацій [52, с. 294].

Таким чином, як показує порівняльний аналіз юрисдикційних повноважень сільськогосподарських інспекції, їх обсяг не залежить від організаційно-правового становища органу в системі Мінагрополітики, зокрема, наприклад, з трьох урядових органів державного управління в структурі Мінагрополітики, перший (Держветмедицини) має повний обсяг юрисдикційних повноважень, другий (Держсортслужба) скорочений – тільки право складання протоколу про адміністративне правопорушення і, врешті, третій (Держконтрольсільгосппрод) зовсім не має юрисдикційних повноважень. Узагальнення адміністративної юрисдикції в АПК наведено в табличному вигляді в додатку Б.

Все це вказує на строкатий, безсистемний характер побудови відповідних правових норм, що є не дивним – адже внесення змін до КУпАП протягом десятиріч носило епізодичний характер що, поряд з структурними змінами в самій системі державних сільськогосподарських інспекцій, справляє враження хаотичності побудови галузевого законодавства і не може не позначатись негативно на роботі відповідних державних сільськогосподарських інспекцій [113, с. 26].

Заходи, які застосовуються до правопорушників в процесі здійснення юрисдикційної діяльності, можуть бути наступні.

Припинення діяльності юридичної особи – це вид адміністративної відповідальності юридичних осіб, що може бути визнаний таким через низку ознак: наступає за порушення встановленого порядку діяльності, накладається за рішенням органу виконавчої влади і не відноситься до інших видів юридичної відповідальності.

Заборона переміщення продуктів, що не пройшли відповідної карантинної обробки є і засобом припинення і одночасно санкцією, оскільки несе несприятливі наслідки для порушника.

Відмова у вчиненні певного роду реєстраційних дій через невідповідність документів заявника встановленим вимогам.

Перераховані стягнення відносяться до організаційних [44, с. 27].

Звичайно застосовується адміністративний штраф – універсальний вид стягнення, та такий специфічний вид стягнення як позбавлення права керування сільськогосподарськими машинами.

Здійснення права нерозривно пов‘язане з його матеріальним втіленням – державним апаратом. Не випадково більшість дослідників проблем ефективності права виділяють організаційний бік даного питання. Оптимальний режим функціонування усієї системи адміністративної юрисдикції, кожного органу (посадової особи) даної системи створює організаційні передумови для ефективності керівного впливу адміністративної юрисдикції. По ефективності роблять висновок про якість роботи відповідного органу. Разом з тим, адміністративно-юрисдикційна діяльність є самостійно функціонуючим організмом, що включає в себе сукупність компетентних органів, зв‘язків (структурних та функціональних) між ними. Тому також правомірна і інша оцінка ефективності діяльності, що аналізується – з точки зору її організації, впорядкованості усієї сукупності організаційних зв‘язків, що опосередковують здійснення функцій адміністративної юрисдикції [203, с. 134].

Адміністративна юрисдикція таким чином являє собою універсальну функцію державних сільськогосподарських інспекцій і ефективність іх діяльності багато в чому залежить від ступеню організації даної функції.

Висновки до розділу 1

Проведене дослідження дає підставу зробити деякі проміжні висновки.

В результаті проведених теоретичних досліджень встановлено, що контрольно-інспекційна діяльність в АПК до цього часу не була предметно досліджена з точки зору цілей і завдань відповідних інспекційних органів, а відтак, не існувало системної концепції побудови інспекційних органів в АПК, наділення їх тими чи іншими повноваженнями, в тому числі адміністративно-юрисдикційними, на науково обґрунтованій основі.

В той же час, такі органи функціонують, мають певну нормативну базу свого існування, аналіз якої, а також вивчення наукових джерел, присвячених інспекційній діяльності, дозволяє виділити низку спільних ознак.

По-перше, це є певна сукупність інспекційних органів, які відносяться до сфери управління Мінагрополітики.

По-друге, в доробку юридичної науки фактично вже існують певні приклади виділення цієї сукупності інспекційних органів за галузевою ознакою – „Інспекційні органи в галузі управління сільським господарством і заготівлями”, “Інспекційні органи в агропромисловому комплексі”. Така сукупність відмічалась авторами, але не була предметом спеціальних наукових досліджень.

По-третє, в науці існують приклади групування з метою кращого аналізу інспекційних органів в інших галузях суспільної діяльності [69], що є однією з підстав поширити дану практику і на агропромисловий комплекс і виділити поняття «Державні сільськогосподарські інспекції». Вважаємо, що ґрунтовне вивчення галузевих блоків державних інспекцій в кінцевому рахунку дозволить поглибити і розвинути теоретичні уявлення також і про систему державних інспекцій в цілому.

По-четверте, об‘єктивні ознаки існуючих на сьогоднішній день інспекційних органів в сільському господарстві дозволяють вести мову про їх організаційну і функціональну спорідненість, що є підставою для виділення системи державних сільськогосподарських інспекцій.

Все це дозволяє зробити висновок про наявність цілої низки об‘єктивних передумов для дослідження правового становища державних сільськогосподарських інспекцій.

Критеріями віднесення органів виконавчої влади до системи державних сільськогосподарських інспекцій і основними рисами, які цю систему характеризують є АПК, як сфера діяльності, організаційна підпорядкованість Мінагрополітики, наявність юрисдикційних повноважень, інспекційний характер діяльності, виключна сільськогосподарська спеціалізація – контролювання лише такої виробничо-господарської діяльності, яка безпосередньо є частиною сільськогосподарського виробництва, або безпосередньо з ним пов‘язана.

Застосовуючи вказані критерії при дослідженні контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі, можна виділити поняття державних сільськогосподарських інспекцій і сформулювати їх загальну характеристику.

Державні сільськогосподарські інспекції − це контрольно-інспекційні органи, які є відносно відокремленими в організаційному відношенні структурними частинами апарату Мінагрополітики, утворені для реалізації покладених на це міністерство завдань по здійсненню контрольно-інспекцйної діяльності у відповідних підгалузях АПК.

Система державних сільськогосподарських інспекцій на даний час складає сукупність організаційно і функціонально пов‘язаних державних інспекцій, що організаційно входять до структури Мінагрополітики України.

Наступним елементом групування державних сільськогосподарських інспекцій є їх повноваження по притягненню порушників спеціальних правил, контроль щодо виконання яких здійснюється інспекцією, до адміністративної відповідальності (адміністративно-юрисдикційні повноваження).

Порівняльний аналіз норм КУпАП, щодо юрисдикційних повноважень державних сільськогосподарських інспекцій, дає змогу зробити наступні висновки:

Державна сільськогосподарська інспекція може мати повний обсяг юрисдикційних повноважень, який включає право складати протокол про адміністративне правопорушення, та повноваження щодо прийняття рішення у справі. В окремих випадках, можливе стягнення штрафу на місці.

Окремі державні сільськогосподарські інспекції мають скорочений обсяг адміністративно-юрисдикційних повноважень, що передбачає тільки право складання протоколу про адміністративне правопорушення з наступною передачею матеріалів до іншого органу адміністративної юрисдикції для прийняття рішення.

Державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку на даний час не має такого важеля впливу на порушників у підконтрольній сфері, що знижує ефективність контрольної діяльності цього органу.

Адміністративно-правові санкції за порушення спеціальних норм і правил в сільському господарстві є надзвичайно м’якими і через це неефективними.

В цілому при дослідженні законодавства, що регулює здійснення адміністративної юрисдикції в АПК, відмічається строкатий, безсистемний характер побудови правових норм КУпАП, що негативно позначається на роботі відповідних державних сільськогосподарських інспекцій.

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ДЕРЖАВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ІНСПЕКЦІЙ

Державні сільськогосподарські інспекції у рослинництві

Галузями рослинництва, в яких створені контрольно-інспекційні органи, є відповідно: насінництво, розсадництво, захист рослин, карантин рослин та комплекс відносин права інтелектуальної власності на сорти рослин.

Закон України „Про насіння і садивний матеріал” визначає насінництво та розсадництво як галузь рослинництва, що займається розмноженням насіння і садивного матеріалу, збереженням і поліпшенням їх сортових, посівних і врожайних якостей (властивостей), а також здійснює сортовий та насіннєвий контроль.

У свою чергу, система насінництва та розсадництва визначається як комплекс взаємопов'язаних організаційних, наукових і агротехнічних заходів, спрямованих на забезпечення виробництва, реалізації та використання насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських, лісових, квітково-декоративних, а також лікарських рослин.

Державне управління у галузі насінництва та розсадництва здійснюють Кабінет Міністрів України та ряд спеціально уповноважених галузевих органів виконавчої влади: з питань аграрної політики, з питань лісового господарства і з питань житлово-комунального господарства. Отже, насінництво та розсадництво, як вид господарської діяльності, має розгалужений характер, зокрема існує лісове, сільськогосподарське насінництво, та насінництво у комунальному господарстві.

Значення контролю у насінництві надзвичайно важливе. Від дотримання порядку ведення насінництва, належного зберігання, затарювання, транспортування, маркування насіння залежить в кінцевому випадку якість виробленої сільськогосподарської продукції. Випуск в обіг неякісного насіння може призвести до значних збитків як для окремих сільгоспвиробників, так і у масштабах всієї країни.

Правовідносини у сфері захисту рослин регулюються Законом України „Про захист рослин”від 14.10.1998 р. №180-XIV [145].

Захистом рослин називається комплекс заходів, спрямованих на зменшення втрат урожаю та запобігання погіршенню стану рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних і лісових насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого грунту, продукції рослинного походження через шкідників, хвороби і бур’яни (шкідливі організми).

Такі організми є значною загрозою як для сільськогосподарського виробництва, так і для рослинного світу України. Їх поширення можливо подолати лише на централізованому рівні, шляхом створення системи постійного нагляду і профілактики виникнення вогнищ таких організмів та підрозділів для їх локалізації і знезараження. Ефективними такі заходи можуть бути лише при залученні відповідних спеціально створених державних структур, бюджетних коштів, адміністративних важелів впливу, що є однією з важливих функцій держави.

В Україні така система діє на основі Закону України „Про карантин рослин” від 30.06.1993 р. [147]. Цей закон визначає карантин рослин, як правовий режим, що передбачає систему заходів органів державної влади, спрямованих на захист рослинного світу України від занесення карантинних організмів.

Протягом останніх п‘ятнадцяти років без державної підтримки за рахунок бюджету багато колективних господарств не витримали натиску зовнішньої конкуренції і не змогли ефективно діяти за ринкових реалій, де умови ставить не виробник, а споживач. Більшість господарств стали збитковими, зменшили виробництво продукції, а по суті збанкрутували. Приватний виробник в особі фермера, хоч і почав пробивати собі дорогу, але ще не став домінуючим фактором. А дрібні землевласники працюють поки що на забезпечення свого виживання, тобто ведуть натуральне господарство.

У цих умовах різко скоротились агротехнічні та карантинні заходи. Державні капіталовкладення у боротьбу з масовими шкідниками садів та полів повністю припинилися, а землевласники коштів для цього теж не мають. Розрізнені земельні ділянки, які декому були виділені без особливої потреби, нерідко стають не джерелом достатку для їх власників, а носіями бур‘янів і шкідників.

У той же час нова хвиля міграційних процесів, зростаюча тенденція завезення продуктів і насіння з-за кордону посилили небезпеку занесення на територію України не тільки існуючих, а й нових карантинних об‘єктів [210, с. 42].

У січні 1994 р. Урядом України на пропозицію Міністерства сільського господарства і продовольства, Міністерства закордонних справ було прийнято рішення про вступ України до Конвенції Європейської і середземноморської організації захисту рослин [124], представляти інтереси України в якій доручено Головній державній інспекції з карантину рослин України.

Відносини, що виникають у зв’язку з одержанням, використанням, захистом, відчуженням і припиненням дії права на сорти рослин, регулюються Законом України „Про охорону прав на сорти рослин”. Права на сорти рослин, так само, як і будь-яка інша інтелектуальна власність, потребують посиленої правової охорони з боку держави, оскільки власник чи користувач таких прав через поширений обсяг їх використання і широкі можливості для потенційного неліцензійного використання часто не в змозі захистити їх від порушень традиційними цивільно-правовими засобами. Очевидно, що для того, щоб прослідкувати за усіма можливими випадками неліцензійного використання сорту кожен власник повинен тримати розгалужену регіональну мережу контрольних структур з досить широкими повноваженнями по виявленню випадків такого використання. Звичайно, це є неможливим і недоцільним. Функції охорони прав власників сорту законодавець покладає на спеціально створений орган, якому, разом з реєстраційними, експертними функціями в галузі прав на сорти рослин, доручається і інспекційна робота, тобто діяльність, спрямована на виявлення порушень законодавства про охорону прав на сорти рослин і притягнення винних до відповідальності. Таким органом є Державна служба з охорони прав на сорти рослин.

Загалом у рослинницькій галузі працює п‘ять державних сільськогосподарських інспекцій − Головна державна інспекція захисту рослин України, Головна державна інспекція з карантину рослин України, Українська державна насіннєва інспекція Мінагрополітики України, Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція Мінагрополітики України, Державна служба з охорони прав на сорти рослин.

Державний контроль у насінництві та розсадництві здійснюють Українська державна насіннєва інспекція, Державна насіннєва інспекція Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, міжрайонні державні насіннєві інспекції, Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція, Українська державна лісонасіннєва інспекція, державні зональні лісонасіннєві інспекції, Українська державна квітково-декоративна насіннєва інспекція.

Таким чином, в насінництві закон виділяє три організаційні поняття – „державні насіннєві інспекції”, організація і координація діяльності яких покладена на центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики у сфері сільськогосподарського насінництва та розсадництва, а також „лісонасінницькі інспекції” та „квітково-декоративні інспекції”, які, звичайно, також є державними, що закріплено у відповідних установчих документах. Отже, повноваження Мінагрополітики по координації насінницьких інспекцій стосуються всіх насіннєвих інспекцій і підкреслюють значну питому вагу і центральний характер саме сільськогосподарського насінництва.

Організація та здійснення державного контролю у сільськогосподарському насінництві та розсадництві покладається на Головного державного інспектора України з насінництва - начальника Української державної насіннєвої інспекції, на державного інспектора України з розсадництва - начальника Української державної помологічно-ампелографічної інспекції, які призначаються і звільняються з посади спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики України, а також на головних державних інспекторів з насінництва Автономної Республіки Крим, областей та районів.

Українська державна насіннєва інспекція функціонує на підставі Наказу Міністерства аграрної політики України від 23.03.2004 р. № 97 „Про затвердження Положення про Українську державну насіннєву інспекцію”[131]. За організаційно-правовою формою Укрдержнасінінспекція є установою. Укрдержнасінінспекція очолює службу державного контролю України у сільськогосподарському насінництві, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, міжрайонних державних насіннєвих інспекцій (далі - державні насіннєві інспекції) і є неприбутковою установою.

Під терміном „служба”, в наведеному вище, розуміється поняття всієї системи інспекцій, на чолі яких стоїть Укрдержнасінінспекція, а не окремий державний орган. Взагалі, в даному випадку, «служба» є скоріше теоретичним поняттям.

Укрдержнасінінспекція у межах своєї компетенції забезпечує організаційне і методичне керівництво державними насіннєвими інспекціями України. Дану функцію Інспекція виконує від імені Мінагрополітики, яке має такі повноваження згідно закону.

Укрдержнасінінспекцію очолює начальник, який за посадою є Головним державним інспектором України з насінництва і призначається на посаду Мінагрополітики. Заступники начальника, головні та провідні спеціалісти Укрдержнасінінспекції за посадою є одночасно державними інспекторами України з насінництва і на них поширюється дія Закону України "Про державну службу". Укрдержнасінінспекція та її начальник – Головний державний інспектор України з насінництва (за посадою) - є повноважними представниками Кабінету Міністрів України у Міжнародній асоціації з контролю за якістю насіння (ICTA).

Система регіональних насіннєвих інспекцій функціонує на підставі Наказу Мінагрополітики від 09.06.2004 р. № 219 „Про затвердження примірних положень про Державну насіннєву інспекцію Автономної Республіки Крим, обласну, районну, міську, міжрайонну державні насіннєві інспекції”[132]. У цілому служба державного контролю України у сільськогосподарському насінництві являє собою ієрархічну систему установ, що фінансуються з Державного бюджету і виконують низку контрольно-інспекційних функцій.

Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція функціонує на підставі Наказу Мінагрополітики від 20.05.2003 № 140 „Про затвердження Положення про Українську державну помологічно-ампелографічну інспекцію”[131].Помологія – (від лат. pomum - плід та гр. logos - слово, вчення), сортознавство, наука про сорти плодових та ягідних рослин. Ампелографія від гр. Ampelos - виноград – наука про сорти винограду.

Інспекція відповідно до Закону України "Про насіння і садивний матеріал" є органом державного контролю в плодовому насінництві і розсадництві [148].

Інспекцію очолює начальник інспекції, який за посадою є одночасно державним інспектором України з розсадництва. Заступник начальника інспекції за посадою є одночасно державним інспектором з розсадництва. Головні, провідні та спеціалісти інспекції за посадою є одночасно державними інспекторами з розсадництва.

Начальник інспекції забезпечує організацію і здійснення державного контролю у плодовому насінництві та розсадництві, здійснює керівництво діяльністю Інспекції, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Інспекцію завдань.

Начальник інспекції - державний інспектор України з розсадництва призначається на посаду і звільняється з посади Міністерством аграрної політики України. Всі інші працівники Інспекції призначаються на посаду і звільняються з посади начальником інспекції згідно з чинним законодавством.

Інспекція утримується за рахунок коштів державного бюджету.

Таким чином, за своїм організаційно-правовим становищем обидві насінницькі інспекції дуже близькі, крім того вони споріднені метою своєї діяльності.

Головна державна інспекція захисту рослин (скорочена назва Головдержзахист) є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері захисту рослин, підпорядкованим Мінагрополітики України, що забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері захисту рослин від шкідників, хвороб і бур‘янів та здійснює державний контроль за своєчасним проведенням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності і громадянами заходів щодо захисту рослин, за додержанням регламентів зберігання, транспортування і застосування пестицидів[136].

Головдержзахист очолює систему державних станцій захисту рослин Автономної Республіки Крим, областей і районів з мережею спеціалізованих лабораторій (прогнозів і діагностики з’явлення шкідників і хвороб, біологічного методу, гельмінтологічних та контрольно-токсикологічних).

Головдержзахист очолюється начальником, який призначається на посаду і звільняється з посади міністром аграрної політики. Начальник має заступників, які призначаються ним. Начальник за посадою є Головним державним інспектором захисту рослин України, його заступники, відповідно заступниками Головного державного інспектора захисту рослин України, начальники відділів та інші спеціалісти – державними інспекторами захисту рослин.

Організаційна структура, штатний розпис, кошторис доходів і видатків Головдержзахисту затверджується Мінагрополітики. Головдержзахист утримується за рахунок державного бюджету, а також доходів від робіт, пов’язаних із захистом рослин – навчання працівників по захисту рослин, консультативні та інші послуги. За організаційною структурою Головдержзахист є юридичною особою, має рахунки в банках, печатку, штамп, бланк установи, та бланк головного державного інспектора захисту рослин.

Ще однією ланкою системи державних сільськогосподарських інспекцій в рослинництві є Державна служба з карантину рослин. Вона функціонує на підставі Наказу Мінагрополітики від 11.12.2003 р. № 439 „Про затвердження Положення про Державну службу з карантину рослин України” [139]. Правове становище служби визначається як органу, що здійснює державне управління у сфері карантину рослин.

Фактично, не зважаючи на таке визначення, з точки зору організаційної структури, Служба не є окремим державним органом, а являє собою взаємопов’язану та ієрархічно підпорядковану систему установ різних рівнів, на чолі якої знаходиться відповідна Інспекція. В цьому вона дещо відрізняється від згаданої вище служби державного контролю у сільськогосподарському насінництві, оскільки Державна служба з карантину рослин прямо передбачена відповідним підзаконним актом. Спільним є те, що в обох випадках при спробі дослідити правове становище служби виявляється необхідність досліджувати правове становище відповідної інспекції, що входить до її складу.

Так, згідно Положення, Державна служба з карантину рослин України включає: Головну державну інспекцію з карантину рослин України, що діє у складі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики і підпорядковується йому; Центральну науково-дослідну карантинну лабораторію (далі - ЦНДКЛ) і Центральний фумігаційний загін (далі - ЦФЗ), які є у віданні Головної державної інспекції з карантину рослин України; державні інспекції з карантину рослин Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, підпорядковані Головній державній інспекції з карантину рослин України (далі – органи Державної служби з карантину рослин України); їм підпорядковані пункти пропуску з карантину рослин на державному кордоні України при морських і річкових портах (на пристанях), на залізничних станціях і в аеропортах (на аеродромах), на підприємствах поштового зв'язку, автомобільних дорогах (автовокзалах, автостанціях), зональні та обласні карантинні лабораторії, обласні фумігаційні загони. У разі необхідності пункти карантину рослин можуть створюватись і на інших об'єктах, діяльність яких пов'язана із заготівлею, вивезенням, ввезенням, транспортуванням, реалізацією і використанням підкарантинних матеріалів та об'єктів.

Служба є одним з найчисельніших контрольно-інспекційних органів в АПК, що виправдовується важливістю покладених на неї завдань. Адже, окрім суто інспекційних функцій, значний обсяг роботи служби становить безпосередня робота по знищенню карантинних організмів та надання господарюючим суб‘єктам послуг по знезараженню вантажів на обов‘язковій основі. В даному разі інспекція – це організаційне ядро системи спеціально уповноважених органів, що здійснюють специфічну діяльність - постійній комплекс заходів, відомий як карантин рослин.

Сама Служба та її окремі органи співвідносяться як ціле і його частини. Чисельність працівників, штатний розпис, кошторис доходів та видатків та структуру Державної служби з карантину рослин України затверджує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики за поданням Головної державної інспекції з карантину рослин України. Керівник Головної державної інспекції з карантину рослин України затверджує штатний розпис, кошторис доходів та видатків окремих органів Державної служби з карантину рослин України.

Головна державна інспекція з карантину рослин України, органи Державної служби з карантину рослин України, ЦФЗ є юридичними особами, мають самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатки із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

Головним державним інспектором з карантину рослин України є керівник Головної державної інспекції з карантину рослин України, який призначається і звільняється з посади спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики. Керівник Головної державної інспекції з карантину рослин України має заступників, у тому числі одного першого, які призначаються і звільняються з посади спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики за поданням керівника Головної державної інспекції з карантину рослин України.

Керівник ЦНДКЛ, ЦФЗ та завідувачі відділів призначаються та звільняються з посади Головним державним інспектором з карантину рослин України. Заступники Головного державного інспектора з карантину рослин України, керівник ЦНДКЛ та ЦФЗ, завідувачі відділів, головні, провідні спеціалісти та спеціалісти всіх категорій Головної державної інспекції з карантину рослин України за посадою є одночасно державними інспекторами з карантину рослин України.

На підставі аналізу нормативно-правового регулювання діяльності Укрголовдержкарантину можна зробити висновок, що державною сільськогосподарською інспекцією в сфері карантину рослин є Головна державна інспекція з карантину рослин України.

Державна служба з охорони прав на сорти рослин функціонує на підставі Закону України „Про охорону прав на сорти рослин”[150], яким передбачено створення спеціально уповноваженої установи у сфері охорони прав на сорти. Цій установі доручено приймати заявки на сорти, проводити їх експертизу і приймати рішення щодо них, вести Реєстр патентів, Реєстр сортів, Реєстр заявок на сорти. Дана установа згідно закону також забезпечує здійснення контролю за дотриманням норм цього Закону щодо вживання назв сортів, та виконує ряд інших повноважень. Такою установою є Державна служба з охорони прав на сорти рослин (Держсортслужба), створена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2002 р. № 714 [158] на базі Державної комісії по випробуванню та охороні сортів рослин, що була реорганізована. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182 „Про затвердження положення про державну службу з охорони прав на сорти рослин”[139], було введене в дію відповідне положення про цей орган.

Держсортслужба за правовим становищем є органом урядового управління у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується.

Зазначена постанова також визначає поняття Державної системи охорони прав на сорти рослин, до якої входить Держсортслужба і підпорядковані їй Український інститут експертизи сортів рослин, інспекції з охорони прав на сорти рослин, державні сортодослідні станції, лабораторії та інші заклади експертизи, окремі підприємства.

Держсортслужбу очолює голова, який є одночасно Головним державним інспектором з охорони прав на сорти рослин. Голова Держсортслужби призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра аграрної політики. Голова Держсортслужби має трьох заступників, у тому числі одного першого, які також призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра аграрної політики, погодженим з головою Держсортслужби. Голова Держсортслужби є членом колегії Мінагрополітики.

Керівник Держсортслужби має особливий правовий статус, який забезпечує йому певну незалежність від керівника міністерства, до якого входить ця установа, а відтак і можливість проводити послідовну політику у підпорядкованій йому сфері.

Заступники голови Держсортслужби, начальники управлінь, директор Українського інституту експертизи сортів рослин одночасно є заступниками Головного державного інспектора з охорони прав на сорти рослин. Голова Держсортслужби також наділений правом надавати спеціалістам державної системи охорони прав на сорти рослин повноваження державних інспекторів з охорони прав на сорти рослин.

Більшість організаційних питань вирішуються головою Держсортслужби самостійно, а для вирішення питань у сфері охорони прав на сорти рослин у Держсортслужбі утворюється колективний орган - колегія у складі голови Держсортслужби, його заступників та керівників структурних підрозділів Держсортслужби. Колегію очолює голова Держсортслужби. Положення про колегію та її персональний склад затверджує Міністр аграрної політики. Склад і структуру решти дорадчих і консультативних органів, які можуть створюватись у системі Держсортслужби, затверджує голова Держсортслужби.

Структуру Держсортслужби затверджує її голова за погодженням з Міністром аграрної політики, а граничну чисельність працівників - Міністр аграрної політики, у межах граничної чисельності працівників Міністерства.

Загалом, Держсортслужба є державним органом з досить широкою компетенцією, і інспекційна діяльність є лише одним із напрямів його роботи. Тим не менше, даний орган, як вже зазначалось, очолюється Головним державним інспектором, і в його структурі існує спеціальний структурний підрозділ, якому і доручено здійснення інспекційних функцій Держсортслужби.

Наказом голови Держсортслужби від 17 січня 2003 р. №17-1 „Про затвердження положення про державну інспекцію з охорони прав на сорти рослин” було окреслено правові засади функціонування Державної інспекції з охорони прав на сорти рослин (Держсортінспекція).

Держсортінспекція є самостійним структурним підрозділом Держсортслужби без права юридичної особи, який здійснює контроль за дотриманням законодавства у сфері охорони прав на сорти рослин. Держсортінспекція складається з державної інспекції з охорони прав на сорти рослин Автономної Республіки Крим, державних інспекцій з охорони прав на сорти рослин областей, які діють у складі державного центру експертизи сортів рослин Автономної Республіки Крим та обласних державних центрів експертизи сортів рослин.

Держсортінспекція заснована на державній власності, має окремий баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням.

Держсортінспекцію очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади головою Держсортслужби - Головним державним інспектором з охорони прав на сорти рослин. Начальник Держсортінспекції є членом колегії Держсортслужби. Начальник Держсортінспекції має заступника, який призначається на посаду і звільняється з посади головою Держсортслужби за поданням начальника Держсортінспекції. Державні інспектори з охорони прав на сорти рослин областей призначаються головою Держсортслужби за поданням начальника Держсортінспекції

Важливим питанням, вирішення якого впливає на правильне розуміння правового становища Держсортслужби та співвідношення його з правовим становищем Держсортінспекції, є питання про те, який з цих державних органів є інспекційним органом в галузі охорони прав на сорти рослин? З одного боку Держсортінспекція виконує суто інспекційні функції, а з другого – її повноваження є цілком похідними від повноважень Держсортслужби. Цей орган, створений самою Держсортслужбою, не згадується в законодавстві, крім того, Головним державним інспектором з охорони прав на сорти рослин є саме голова Держсортслужби. Фактично, Держсортінспекція є структурним підрозділом Держсортслужби, створеним за функціональною ознакою – для здійснення контрольних функцій на правах структурної одиниці інспекційного органу.

Дослідження організаційних засад функціонування цього органу дає нам поняття «Державна система охорони прав на сорти рослин». Таким чином, використовуючи суто нормотивістський підхід в дослідженні законодавства можна зробити висновок, що «Система», «Служба», «Інспекція» представляють собою логічний ряд з підвищенням конкретизації кожного наступного поняття щодо попередніх. Причому перше − суто теоретичне, а два останніх мають конкретні втілення у вигляді державних органів. Характерно, що інспекції можуть або існувати самостійно, або входити до складу служб.

Що стосується Держсортслужби, питання про те, який орган в її структурі є державною сільськогосподарською інспекцією, слід розглядати під тим кутом зору, що Держсортінспекція – це структурний підрозділ Держсортслужби, функціонування якого регламентується виключно документами Держсортслужби, і який носить допоміжний характер, свого роду структурна особливість, що дозволяє впорядкувати організацію роботи інспекторів Держсортслужби. За специфікою ж організаційно-правового становища, саме Держсортслужба є державною сільськогосподарською інспекцією.

Доречі, в науці вже було звернуто увагу на різні найменування органів, що мають статус державних інспекцій («державна інспекція», «комітет», «головне управління»), але аналіз повноважень і діяльності вказаних органів приводить автора до висновку, що всі вони є державними інспекціями і здійснюють нагляд за дотриманням спеціальних правових норм [45, с. 7]. Отже, назва може використовуватись лише як допоміжний фактор визначення правового становища державної сільськогосподарської інспекції.

Таким чином, з точки зору організаційної структури, між державними сільськогосподарськими інспекціями у рослинництві існують певні подібні риси. Зокрема, перераховані контрольно-інспекційні органи функціонують у формі юридичної особи, є установами за організаційним становищем і фінансуються переважно з державного бюджету. Очолюють дані органи головні державні інспектори у відповідній галузі. Виключенням є Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція, начальник якої має статус державного інспектора, чим підкреслюється похідний характер цього органу щодо Укрдержнасінінспекції.

В окремих випадках, щодо сукупності контрольно-інспекційних органів, вживається поняття «служба» яке позначає не монолітне організаційне утворення, а ієрархічно побудовану систему установ, які є окремими юридичними особами і знаходяться у відносинах підпорядкування з центральним контрольно-інспекційним органом. В інших − «служба» за характером діяльності власне є державною сільськогосподарською інспекцією.

Наступним блоком у вивченні правового становища державних сільськогосподарських інспекцій в рослинництві є дослідження їх завдань і функцій.

Основними завданнями Укрдержнасінінспекції є:

  • визначення перспектив розвитку державного контролю у насінництві, направленого на сприяння суб'єктам господарювання у створенні насіннєвих фондів з високими якостями та на застереження від розповсюдження бур'янів, шкідників і хвороб рослин;
  • участь у розробці державних стандартів, методичних вказівок, положень, інструкцій та іншої нормативно-технічної документації з насінництва;
  • здійснення сертифікації насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських рослин та видача сертифікатів, що засвідчують сортові та посівні якості насіння та (або) садивного матеріалу, які за даними лабораторного аналізу відповідають вимогам нормативних документів;
  • забезпечення контролю за знищенням насіння сільськогосподарських рослин, визнаного непридатним для використання на продовольчі та кормові цілі.

Значну частину завдань Укрдержнасінінспекції складає організаційне і методичне керівництво Державною насіннєвою інспекцією Автономної Республіки Крим і обласними державними насіннєвими інспекціями, а саме: затвердження річних планів роботи і контроль за їх виконанням; розгляд виробничих звітів інспекцій з метою забезпечення виконання державних програм; вивчення, узагальнення досвіду і підготовка пропозицій щодо поліпшення роботи державних насіннєвих інспекцій; організація підбору кадрів державних насіннєвих інспекцій.

У свою чергу регіональні державні насіннєві інспекції виконують такі завдання:

  • здійснення державного контролю за діяльністю суб'єктів усіх форм власності і господарювання в насінництві;
  • визначення сортових, гібридних і посівних якостей насіння та садивного матеріалу сільськогосподарських рослин;
  • інспектування виробництва на етапах вирощування, збирання і післязбиральної обробки насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських рослин, які підлягають сертифікації;
  • відбір проб спеціалістами державних насіннєвих інспекцій для визначення посівних якостей партій насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських рослин, що підлягають реалізації;
  • вивчення і впровадження міжнародних методів аналізу насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських рослин;
  • проведення лабораторного сортового контролю, контрольних, перевірочних аналізів, а також аналізів насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських рослин експортних, імпортних партій та експертиз.

Основними завданнями Головдержзахисту є:

  • організація обстеження сільськогосподарських та інших угідь, посівів, насаджень, рослинності закритого ґрунту, продукції рослинного походження на заселеність та зараженість їх шкідливими організмами, розроблення програм та інтегрованих схем захисту рослин, науково обґрунтованого застосування пестицидів у сільському господарстві, прогнозування, виявлення і своєчасного інформування про наявність і розвиток шкідників та хвороб рослин, а також бур’янів;
  • запобігання масовому розмноженню та поширенню шкідливих організмів;
  • контроль за своєчасним здійсненням заходів щодо захисту рослин, додержання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами встановлених регламентів зберігання, транспортування та застосування пестицидів, вмістом їх залишкових кількостей у ґрунті, воді та рослинницькій продукції;
  • забезпечення своєчасного проведення профілактичних та винищувальних заходів щодо боротьби з шкідниками у місцях зберігання запасів продукції рослинного походження;
  • ведення балансу потреби і надходження пестицидів в Україну, координація їх виробництва вітчизняною промисловістю та закупівлі за імпортом.

Головдержзахист у відповідності до покладених на нього завдань здійснює такі функції:

  • узагальнює практику застосування актів законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо їх удосконалення та вносить на розгляд Міністерству аграрної політики України в порядку, встановленому законодавством;
  • бере участь у розробленні загальнодержавних і міждержавних цільових програм захисту рослин;
  • організовує розроблення та здійснення регіональних цільових програм захисту рослин;
  • залучає на договірних засадах до розроблення проектів державних програм науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, та провідних вчених і висококваліфікованих фахівців, а також практиків;
  • організовує впровадження інтегрованої системи захисту рослин;
  • погоджує асортимент та обсяги виробництва засобів захисту рослин вітчизняною промисловістю, координує закупівлю їх за імпортом, а також, спільно з науковими установами та іншими організаціями, розраховує науково обґрунтовану потребу сільськогосподарських виробників у засобах захисту рослин;
  • організовує та здійснює державний контроль за своєчасним проведенням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами заходів щодо захисту рослин, додержанням регламентів зберігання, транспортування та застосування пестицидів, вмістом їх залишкових кількостей у ґрунті, воді та рослинницькій продукції;
  • готує пропозиції Мінагрополітики України щодо погодження з МОЗ, Міністерством екології та природних ресурсів України асортименту і обсягів використання пестицидів сільгосптоваровиробниками України;
  • погоджує технічні умови виробництва та застосування пестицидів, плани державних випробувань і реєстрації засобів захисту рослин, перелік пестицидів, дозволених для використання в Україні, асортимент пестицидів, що завозяться в Україну, а також ліцензування діяльності, пов’язаної з виробництвом, зберіганням, транспортуванням та реалізацією пестицидів;
  • вивчає ринок пестицидів, проводить відповідну експертизу та веде баланс потреби і надходження їх в Україну за асортиментом і обсягами;
  • організовує впровадження у виробництво досягнень науки, техніки та екологічно безпечних для людини і довкілля методів та заходів щодо захисту рослин;
  • організовує спостереження за фітосанітарним станом сільськогосподарських угідь, розробляє разом з науковими установами і організаціями прогнози появи, розвитку і поширення шкідників і хвороб сільськогосподарських культур, а також своєчасно інформує органи виконавчої влади, підприємства, установи і організації та громадян про строки і методи боротьби з ними;
  • укладає договори про співпрацю з науковими установами на складання прогнозів появи, розвитку, поширення шкідників, хвороб і бур’янів та з інших питань, віднесених до компетенції інспекції;
  • організовує проведення аналітичних досліджень щодо відповідності вимогам сертифікатів якості пестицидів, у тому числі тих, що завозяться на митну територію України за імпортом, а також додержання регламентів їх застосування;
  • організовує виробництво, застосування біологічних та інших нехімічних засобів захисту рослин біолабораторіями і біофабриками, а також виробництво нетрадиційних видів добрив;
  • здійснює контроль за виконанням загальнодержавних, міждержавних, регіональних цільових програм захисту рослин;
  • визначає обставини, межі території, час введення особливого режиму захисту рослин та заходи щодо локалізації і ліквідації особливо небезпечних шкідливих організмів, а також залучає у встановленому порядку для цих цілей ресурси держави, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян з попереднім відшкодуванням понесених ними витрат;
  • надає у встановленому порядку повну та достовірну інформацію про появу, поширення, розвиток шкідливих організмів;
  • бере участь у визначенні збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям та громадянам внаслідок порушення законодавства про захист рослин;
  • сприяє підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності у підготовці працівників з питань технології захисту рослин;
  • сприяє громадянам, яким земельні ділянки належать на праві власності або праві користування, і які займаються вирощуванням сільськогосподарських та інших рослин і насаджень, у їх обізнаності з засобами захисту рослин і технологією їх застосування;
  • організовує конференції, наради, семінари з питань захисту рослин;
  • вносить пропозиції щодо удосконалення форм державної статистичної звітності з питань використання пестицидів;
  • розглядає пропозиції, заяви, скарги, звернення підприємств, установ, організацій і громадян, а також у межах своєї компетенції вживає відповідних заходів;
  • здійснює методичне забезпечення, координацію роботи та фінансування державних станцій захисту рослин Автономної Республіки Крим, областей і районів;
  • взаємодіє зі структурними підрозділами Мінагрополітики та контрольно-інспекційними службами, які знаходяться у його віданні.

Головна державна інспекція захисту рослин проводить свою діяльність разом з іншими службами Мінагрополітики, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, державною санітарно-епідеміологічною службою України, органами охорони навколишнього природного середовища, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Дещо подібний обсяг повноважень має Головдержкарантин. Різниця між цими двома контрольно-інспекційними органами полягає, в основному, у тім, що Головдержзахист проводить боротьбу зі шкідливими організмами, які вже існують на визначеній території, а Головдержкарантин відповідає за нерозповсюдження карантинних організмів на нові території.

Згідно Закону виділяються дві основні форми боротьби з поширенням карантинних організмів:

Фітосанітарний контроль, що є постійною функцією органів з карантину рослин;

Здійснення заходів у разі введення Карантинного режиму, що є надзвичайною формою роботи цих органів.

Фітосанітарному контролю підлягають усі підкарантинні матеріали та об'єкти, у тому числі і ті, що переміщуються через державний кордон України та карантинні зони. Ввезення в Україну підкарантинних матеріалів та об'єктів провадиться за наявності: фітосанітарного сертифіката, що видається державними органами з карантину і захисту рослин країни-експортера, і карантинного дозволу, що видається Головною державною інспекцією з карантину рослин України. Вивезення підкарантинних матеріалів за межі карантинної зони провадиться за наявності карантинного сертифіката.

У разі виявлення карантинних організмів, карантинний режим запроваджується протягом доби з моменту виявлення карантинного організму. Орган, який прийняв рішення про запровадження або скасування карантинного режиму, протягом доби повідомляє про це осіб, що розташовані або проживають у карантинній зоні.

У рішенні про запровадження карантинного режиму обов'язково зазначаються:

  • обставини, що спричинили запровадження карантинного режиму;
  • межі карантинної зони, у якій запроваджується карантинний режим;
  • час, з якого запроваджується карантинний режим;
  • карантинні заходи, що здійснюються в карантинній зоні, та органи, що їх здійснюють.

У карантинній зоні здійснюються такі спеціальні карантинні заходи:

  • огляд та обстеження підкарантинних матеріалів та об'єктів;
  • здійснення контролю за проведенням локалізації та ліквідації карантинних організмів особами;
  • заборона вивезення з карантинної зони заражених карантинними організмами підкарантинних матеріалів та об'єктів;
  • знезараження підкарантинних матеріалів та об'єктів;
  • технічна переробка заражених карантинними організмами підкарантинних матеріалів.

Рослини і рослинні продукти, заражені карантинними організмами, які неможливо знезаразити або направити на технічну переробку, підлягають знищенню в порядку, встановленому законом.

Основними завданнями Державної служби з карантину рослин України є:

  • охорона території України від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних організмів;
  • своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних організмів;
  • запобігання проникненню карантинних організмів з карантинної зони в регіони України, де вони відсутні;
  • здійснення державного контролю за дотриманням карантинного режиму і проведенням заходів з карантину рослин при вирощуванні, заготівлі, вивезенні, ввезенні, перевезенні, зберіганні, переробці, реалізації і використанні підкарантинних матеріалів та об’єктів.

Головна державна інспекція з карантину рослин України відповідно до покладених на неї завдань:

  • здійснює керівництво роботою ЦНДКЛ та ЦФЗ, органів Державної служби з карантину рослин України;
  • визначає відповідно до закону порядок ввезення, вивезення і використання насіння, рослин і продукції рослинного походження з-за кордону, їх перевезення по території України та за її межі за погодженням з карантинними службами тих країн, з якими Україна має договори, на підставі конвенції або угоди між державами про співробітництво;
  • вивчає видовий склад, біологію та екологію карантинних та інших небезпечних шкідників, хвороб рослин і бур’янів, відсутніх на території країни, розробляє прогноз можливої їх акліматизації в Україні з метою запобігання завезенню, де вони можуть призвести до збитків;
  • розробляє проекти нормативно-правових актів у галузі карантину рослин;
  • здійснює ведення обліку і видання інформації щодо поширення карантинних організмів;
  • проводить фітосанітарну експертизу підкарантинних матеріалів та об’єктів;
  • видає карантинний дозвіл на імпорт (транзит) підкарантинних матеріалів;
  • вносить подання до Кабінету Міністрів України про запровадження (скасування) карантинного режиму;
  • вносить пропозиції щодо проведення науково-дослідних робіт з карантину рослин до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики, Української академії аграрних наук та інших науково-дослідних установ;
  • вносить пропозиції до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики щодо ввезення в Україну продовольчого зерна, окремих плодів свіжих фруктів, овочів тощо;
  • проводить спільні дослідження з карантинними службами інших країн по встановленню відповідності (невідповідності) підкарантинних матеріалів та об’єктів фітосанітарним вимогам України;
  • здійснює контроль за додержанням законодавства про карантин рослин, у тому числі при вивезенні та ввезенні з-за кордону насіння, рослин і продукції рослинного походження;
  • накладає у порядку, встановленому законом, адміністративні стягнення на осіб, винних у порушенні вимог законодавства про карантин рослин;
  • здійснює державний контроль за проведенням карантинних заходів юридичними та фізичними особами;
  • контролює виконання порядку, вимог та умов проведення знезараження підкарантинних матеріалів та об’єктів, які переміщуються через державний кордон України та межі карантинної зони, фумігаційними загонами Державної служби з карантину рослин України, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності;

Органи Державної служби з карантину рослин Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя здійснюють:

  • оформлення та видачу фітосанітарних і карантинних сертифікатів на насіння, рослини, продукцію рослинного походження, що імпортується, експортуються, а також вивозиться із карантинних зон;
  • проведення карантинного огляду і лабораторної експертизи підкарантинних матеріалів та об’єктів, які переміщуються через державний кордон України та карантинні зони (у тому числі тих, що надходять у багажі, поштових відправленнях і ручній поклажі пасажирів);
  • організацію оздоровлення і знезараження підкарантинних матеріалів та об’єктів, які переміщуються через державний кордон України та карантинні зони;
  • державний контроль за проведенням карантинних заходів юридичними та фізичними особами;
  • організацію систематичних і проведення контрольних обстежень сільськогосподарських і лісових угідь, місць зберігання, переробки і реалізації насіння, рослин і продукції рослинного походження, пунктів з карантину рослин та прилеглої до них території;
  • проведення державного контролю за діяльністю інтродукційно-карантинних розсадників, державних сортодільниць, оранжерей і теплиць, ботанічних садів, що проводять карантинну перевірку насіння, рослин і садивного матеріалу, завезених з-за кордону;
  • державний контроль за виробництвом, заготівлею, транспортуванням, зберіганням, переробленням, використанням і реалізацією насіння, рослин і рослинних продуктів, що експортуються або імпортуються;
  • вжиття, відповідно до законодавства, термінових заходів для локалізації та ліквідації вогнищ карантинних організмів, запобігання їх поширенню;
  • накладення, в порядку, встановленому законом, адміністративних стягненнь на осіб, винних у порушенні вимог законодавства про карантин рослин;
  • контроль за проведенням карантинних заходів відповідно до міжнародних договорів України;
  • обов’язкові розпорядження про проведення фумігації (знезараження) рослин і рослинних продуктів, тари, складів, транспортних засобів тощо;
  • внесення відповідних подань про запровадження (скасування) карантинного режиму.

Держсортслужба виконує низку організаційно-розпорядчих функцій (експертиза, адміністрування реєстрів, методичні функції), а також здійснює контроль за додержанням юридичними і фізичними особами законодавства з питань охорони прав на сорти рослин. Для цього Держсортслужба зокрема: здійснює державний контроль і державний нагляд за сортами рослин, внесених до Реєстру патентів та Реєстру сортів; організовує перевірку збереженості сортів рослин; забезпечує та здійснює контроль за додержанням конфіденційності в апараті Держсортслужби, а в межах повноважень, наданих Мінагрополітики, - на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління.

Контрольні завдання Держсортслужби знаходять своє логічне продовження у завданнях Держсортінспекції. Ними є: здійснення державного контролю та державного нагляду за дотриманням суб'єктами господарювання, незалежно від форм власності, вимог законодавства з охорони прав на сорти рослин у сфері виробництва, використання, зберігання, реалізації та розмноження посадкового матеріалу сортів рослин; участь у проведенні державної науково-технічної експертизи сортів рослин як об'єктів інтелектуальної власності.

Серед функцій Держсортінспекції в положенні виділяються: наглядові, контрольні та ті, що містять риси як нагляду, так і контролю.

Держсортінспекція здійснює державний нагляд за:

  • набуттям, здійсненням та захистом прав на сорт рослин у межах повноважень, наданих Держсортслужбою;
  • наявністю разових дозволів на ввезення в Україну для наукових цілей посадкового матеріалу (насіння) незареєстрованих в Україні сортів рослин та угоди між селекціонером (автором сорту) і представником з питань інтелектуальної власності на сорти рослин;
  • уживанням назв сортів у сортових та насіннєвих документах, публікаціях, офіційних виданнях, а також у частині їх відношення до знаків для товарів і послуг та зазначень походження товарів;
  • діяльністю уповноважених Держсортслужбою закладів експертизи системи охорони прав на сорти рослин.

Держсортінспекція здійснює контроль за дотриманням:

  • юридичними і фізичними особами законодавства з питань охорони прав на сорти рослин;
  • особистого немайнового права авторства на сорт;
  • майнового права власника сорту;
  • права попереднього користування і права при відновленні прав на сорт;
  • права на поширення сорту в Україні;
  • права власника сорту щодо тимчасової правової охорони;
  • прав власника сорту при обмеженні його виключного права;
  • прав автора сорту при відмові власника від майнового права на сорт;
  • порядку вивезення з України посадкового матеріалу (насіння) сортів рослин, що містять об'єкт інтелектуальної власності;
  • угоди, укладеної між роботодавцем та автором сорту щодо виплати справедливої винагороди;
  • порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту.

Інспекція також проводить державний нагляд і контроль за:

  • наявністю документів, що підтверджують право правонаступника на сорт рослин, та документів про сплату збору за дії, пов'язані з набуттям, здійсненням та захистом прав на сорти рослин;
  • передачею майнового права на сорт і передачею права на використання сорту;
  • виконанням власником сорту своїх обов'язків;
  • сортами, внесеними до Реєстру патентів і Реєстру сортів;
  • додержанням на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності галузевих стандартів, норм і нормативів та вимог конфіденційності в частині охорони прав на сорти рослин;
  • дотриманням прав власника сорту при веденні первинного насінництва сортів, унесених до Реєстру патентів і Реєстру сортів.

Не зважаючи на існування такого нібито окремого державного органу, вивчення структури і взаємовідносин Держсортслужби і Держсортінспекції показує, що наявність останньої не знімає і не позбавляє Держсортслужбу статусу контрольно-інспекційного органу. Держсортінспекцію, як вже зазначалось, в даному разі слід розглядати як допоміжну структуру, як структурну форму організації інспекційної роботи Держсортслужби, про що свідчить і порядок створення інспекції, і те, що всі повноваження інспекції носять похідний характер від повноважень Держсортслужби. Ще одним свідченням цього є закріплення в КУпАП юрисдикційних повноважень саме за інспекторами Держсортслужби. Таким чином, відповідний працівник Держсортінспекції сприймається законодавцем передусім як посадова особа Держсортслужби.

В процесі аналізу функціонального навантаження державних сільськогосподарських інспекцій у рослинництві виявляється низка подібних за своїм характером функцій, що наштовхує на висновки про певне дублювання, яке має місце в роботі державних сільськогосподарських інспекцій.

Державні сільськогосподарські інспекції в рослинництві не є виключно контрольними органами – значна частина їх функцій полягає у співпраці з підконтрольними суб‘єктами, наданні їм допомоги у боротьбі з шкідливими факторами, організації семінарів з проблем підконтрольної галузі, керівництві профільними системами державних установ.

Інспекції умовно можна поділити на два блоки, з точки зору завдань і функцій: робота Укрдержнасінінспекції та Української державної помологічно-ампелографічної інспекцій спрямована на підтримання сортової чистоти і якості насіння сільськогосподарських культур. Другий блок завдань виконують Головдержзахист і Головдержкарантин – робота цих контрольно-інспекційних органів пов‘язана з недопущенням розвитку і поширення шкідливих організмів, організацією заходів по їх винищенню.

У відповідності до ст. 32 Закону України „Про насіння і садивний матеріал” Головний державний інспектор України, головні державні інспектори Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст та державні інспектори з насінництва та розсадництва, здійснюючи контроль за додержанням вимог законодавства про насінництво, мають право:

  • контролювати додержання суб'єктами насінництва і розсадництва, незалежно від форм власності, методичних і технологічних вимог;
  • давати обов'язкові для виконання суб'єктами насінництва та розсадництва вказівки щодо усунення порушень у порядку ведення насінництва і розсадництва та визначати термін усунення виявлених порушень;
  • безперешкодного доступу в будь-яке місце вирощування, оброблення і зберігання насіння і садивного матеріалу;
  • ознайомлення з документацією з насінництва та розсадництва, відкриття будь-якої упаковки насіння і садивного матеріалу для відбирання контрольних проб;
  • накладати на винних осіб адміністративні стягнення за порушення вимог цього Закону та інших нормативних актів;
  • призупиняти або забороняти реалізацію будь-якого насіння і садивного матеріалу, якщо під час перевірки виявлено невідповідність їх якісних показників нормативним документам;
  • порушувати клопотання про позбавлення права на виробництво та реалізацію насіння і садивного матеріалу у разі систематичного порушення норм цього Закону, інших нормативних актів чи нормативних документів у насінництві та розсадництві.

У процесі здійснення контрольної діяльності Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція має право:

  • залучати спеціалістів розсадницьких підприємств, галузевих науково-дослідних установ та організацій для розгляду питань ведення насінництва і розсадництва та створення багаторічних насаджень;
  • перевіряти документацію, що стосується походження, способів вирощування, реалізації та використання плодового насіння і садивного матеріалу, незалежно від підпорядкування і форм власності їх виробника;
  • перевіряти відповідність суб'єктів насінництва і розсадництва, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, атестаційним вимогам до виробників насіння і садивного матеріалу, що встановлюються Міністерством аграрної політики України;
  • перевіряти якість, фітосанітарний стан, сортовий склад садивного матеріалу та маточних насаджень;
  • вносити до Міністерства аграрної політики України пропозиції щодо видачі наказів про усунення порушень порядку ведення насінництва та розсадництва;
  • перевіряти відповідність якості садивного матеріалу вищих категорій вимогам державних і галузевих стандартів;
  • проводити апробацію і видавати документи про якість садивного матеріалу, маточних насаджень плодових, ягідних культур та винограду;
  • проводити лабораторний аналіз насіння і садивного матеріалу з видачею відповідних документів про їх якість;
  • проводити експертне визначення якості насіння плодових, горіхоплідних культур та садивного матеріалу плодових, ягідних, горіхоплідних культур та винограду на вимогу споживачів;
  • проводити експертизу проектно-кошторисної документації на закладку багаторічних насаджень у господарствах України.

Блоки повноважень насінницьких інспекцій є досить подібними, що викликає резонне припущення про дублювання цих структур і, як наслідок, певне розпорошення системи органів адміністративної юрисдикції, що в цілому не на користь останній.

Головдержзахист при проведенні контрольно-інспекційної діяльності має право:

  • вимагати від підприємств, установ та організацій, незалежно від форм власності, та громадян, діяльність яких пов’язана з застосуванням пестицидів і агрохімікатів, додержання законодавства про захист рослин та про пестициди і агрохімікати;
  • безперешкодно відвідувати підприємства, установи, організації усіх форм власності, діяльність яких пов’язана з користуванням землею, лісом, водними об’єктами, вирощуванням рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних і лісових насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого ґрунту, а також реалізацією, переробкою, зберіганням і використанням рослин та продукції рослинного походження, з метою перевірки додержання законодавства про захист рослин та відбирати зразки пестицидів, ґрунту, води, насіння, рослин, продукції рослинного походження, та інших матеріалів для проведення фітосанітарної діагностики;
  • обмежувати, тимчасово забороняти або припиняти діяльність підприємств, установ і організацій усіх форм власності та громадян у разі порушення ними вимог технології та нормативно-правових актів з питань захисту рослин, що можуть спричинити загрозу життю і здоров’ю людей та довкіллю;
  • визначати і регулювати обсяги робіт, пов’язані з захистом рослин, відповідно до фітосанітарного стану;
  • забороняти реалізацію пестицидів, які не відповідають вимогам щодо якості;
  • одержувати від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій усіх форм власності та громадян інформацію, необхідну для здійснення державного контролю у сфері захисту рослин;
  • давати обов’язкові для виконання розпорядження (приписи) по проведенню підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами профілактичних і винищувальних заходів щодо захисту рослин;
  • накладати адміністративні штрафи на осіб, винних у порушенні законодавства про захист рослин.

Окрім перерахованих органів, для завершення повноти дослідження повноважень контрольно-інспекційних органів у рослинництві, слід навести повноваження Укрголовдержкарантину.

Під час здійснення карантинного контролю Головний державний інспектор з карантину рослин України, Головний державний інспектор Автономної Республіки Крим, головні державні інспектори областей, міст Києва і Севастополя, а також державні інспектори з карантину рослин у межах своїх повноважень мають право:

  • проводити фітосанітарний контроль підкарантинних матеріалів та об’єктів, що експортуються, імпортуються, перевозяться транзитом чи вивозяться із карантинних зон;
  • здійснювати державний контроль з карантину рослин та обстежувати рослини та рослинні продукти, сільськогосподарські та лісові угіддя, у тому числі контролювати діяльність інтродукційно-карантинних розсадників, державних сортодільниць, оранжерей і теплиць, ботанічних садів, що проводять карантинну перевірку насіння, рослин та садивного матеріалу, завезених з-за кордону, на відповідній території;
  • вимагати інформацію, необхідну для здійснення своїх повноважень;
  • затримувати на період проведення карантинного огляду та фітосанітарної експертизи підкарантинні матеріали, що ввезенні без карантинних документів з карантинної зони або з-за кордону;
  • проводити відбір зразків насіння, рослин, продукції рослинного походження та інших матеріалів для проведення фітосанітарної експертизи відповідно до закону;
  • видавати обов’язкові для виконання розпорядження щодо здійснення карантинних заходів (знезараження підкарантинних матеріалів, спрямування на технічну переробку заражених карантинними організмами рослин і рослинних продуктів або їх знищення у разі неможливості проведення карантинних заходів відповідно до закону);
  • надавати висновки органам страхування щодо завданих збитків внаслідок ліквідації карантинних організмів;
  • накладати в порядку, встановленому законом, адміністративні стягнення на осіб, винних у порушенні законодавства з карантину рослин;

Рішення державного інспектора з карантину рослин, прийняте у межах його повноважень, щодо заборони вирощування, вивезення, ввезення, транспортування (у тому числі під час експорту, імпорту, транзиту або внутрішніх перевезень), зберігання, реалізації чи використання підкарантинних матеріалів є обов’язковим для виконання усіма юридичними та фізичними особами. Про важливість функціонування служби говорить лише той факт, що за один 2000 рік тільки прикордонна державна інспекція по карантину рослин Закарпатської області більше 300 разів повертала виробникам заборонену до ввезення в Україну рослинну продукцію [210, с. 43], тобто, в середньому, майже під час кожного робочого дня мав місце такий випадок.

Слід зазначити, що Держсортслужба порівняно нещодавно отримала контрольно-юрисдикційні повноваження, а державний орган, який був її попередником, взагалі таких повноважень не мав. Інспекції в його складі, звичайно, також не існувало.

На даний час Держсортслужба має наступні контрольно-юрисдикційні повноваження:

У разі виявлення порушень нормативно-правових актів у сфері охорони прав на сорти рослин, подавати пропозиції про обмеження, тимчасову заборону чи припинення діяльності підприємств, установ та організацій, пов'язаної з виробництвом, використанням, зберіганням, реалізацією та розмноженням посадкового матеріалу сортів рослин; здійснювати контроль, проводити перевірки та інспекції з питань, що належать до її компетенції.

Посадові особи Держсортслужби, яким надано повноваження державних інспекторів з охорони прав на сорти рослин (інспектори держсортінспекції), мають право:

  • безперешкодно відвідувати об'єкти, де проводиться розмноження посадкового матеріалу або його зберігання;
  • відбирати зразки посадкового матеріалу (насіння) сортів рослин на підприємствах, в установах, організаціях з метою перевірки збереженості сорту;
  • перевіряти у суб'єктів господарювання всіх форм власності дотримання вимог закону при проведенні сортової сертифікації та апробації посадкового матеріалу, ведення насіннєвої документації та достовірність поданої державної статистичної звітності про сортові посіви;
  • здійснювати інспекційну перевірку будь-яких фізичних або юридичних осіб у разі надходження інформації про порушення прав на сорти рослин;
  • брати, в межах своїх повноважень, участь у проведенні експертизи технологічних інструкцій та іншої нормативно-технічної документації на продовольчі товари та продукти дитячого і спеціального харчування;
  • надавати необхідну методичну допомогу, роз'яснення та консультації з питань організації контролю за чистосортністю, охороноздатністю, відповідністю сортів рослин виданим патентам та охорони прав власника (підтримувача) сорту як об'єкта інтелектуальної власності;
  • за результатами проведеної перевірки складати акт інспекторської перевірки у сфері охорони прав на сорти рослин і подавати його до компетентних органів для прийняття відповідних рішень;
  • подавати пропозиції Держсортслужбі про виключення сортів з Реєстру сортів за умови виявлення при перевірці відсутності ведення первинного насінництва цих сортів.

Підсумовуючи все сказане вище, слід зазначити, що Держсортслужба є типовим прикладом створення урядового органу державного управління для здійснення керівництва і контролю за окремою сферою діяльності в межах агропромислового комплексу. Наявність контрольно-інспекційних та адміністративно-юрисдикційних повноважень дозволяє віднести цей орган до контрольно-інспекційних органів в АПК. Контрольно інспекційні функції даного органу виведені в окрему структуру, що здійснює їх від імені Держсортслужби.

Порівняльний аналіз повноважень рослинницьких інспекцій дозволяє виділити такі основні групи повноважень:

  • повноваження по відвідуванню господарюючих суб‘єктів на предмет проведення перевірки: включають в себе безперешкодний доступ у будь які приміщення, де проводиться підконтрольна господарська діяльність, а також розкриття контейнерів, тари, упаковки і відбір зразків;
  • повноваження по припиненню діяльності суб‘єктів, які порушують встановлені правила здійснення господарської діяльності у підконтрольній сфері, наданню обов‘язкових для виконання приписів, введення особливого режиму в карантинній зоні (так звані, адміністративно-попереджувальні та адміністративно-припиняючі повноваження [47, с. 48]);
  • експертні повноваження, що здійснюються контрольно-інспекційним органом в силу високопрофесійного характеру діяльності, внаслідок чого такий орган є найбільш компетентним в підконтрольній сфері;
  • юрисдикційні повноваження.

Державні сільськогосподарські інспекції у тваринництві

Тваринництво є однією з визначальних для життєдіяльності суспільства галузей, тому у кожній країні на державному рівні створені органи, які відповідають за безпеку цієї галузі. В Україні існує система ветеринарних органів, які об’єднані у Державний департамент ветеринарної медицини. Ця система функціонує на підставі розвиненого галузевого законодавства, що включає Закони України „Про ветеринарну медицину”, „Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини”[160]та низку підзаконних актів.

Ветеринарією називається система наук, що вивчають хвороби тварин, методи запобігання і лікування хвороб, питання підвищення продуктивності тваринництва і засоби захисту людей від хвороб, властивих тваринам і людині [175, с. 5].

Діяльність суб’єктів племінної справи у тваринництві врегульована Законом України „Про племінну справу у тваринництві”. Закон регулює відносини у галузі племінної справи у тваринництві, визначає права та обов’язки власників і споживачів племінних (генетичних) ресурсів, встановлює вимоги до якості та порядку використання цих ресурсів, визначає систему селекції та основи державного контролю за дотриманням законодавства про племінну справу у тваринництві, а також порядок фінансування племінної справи у тваринництві.

Законодавством також передбачено створення ще однієї структури під назвою „служба” - системи державної племінної служби. Згідно Закону України „Про племінну справу у тваринництві”[146], до цієї системи мають входити: спеціально уповноважений орган виконавчої влади у галузі племінної справи у тваринництві– Головна державна племінна інспекція (Головдержплемінспекція) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання сільського господарства (Мінагрополітики), та підпорядковані їй державні племінні інспекції Автономної Республіки Крим, областей та районів.

Фактично на даний момент замість Державної племінної служби на правах структурного підрозділу Міністерства функціонує Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією.

У даний час діє Тимчасове положення про Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією Міністерства аграрної політики України, затверджене Наказом Мінагрополітики від 08.11.2000 р. № 222 „Про положення про структурні підрозділи Мінагрополітики України”[152]. У Положенні зазначено, що воно діє до моменту створення, згідно статті 15 Закону України "Про племінну справу у тваринництві" від 21 грудня 1999 р. [146], системи державної племінної служби. Отже, саме положення містить вказівку на тимчасовий характер існування інспекції в одному з департаментів Мінагрополітики.

На даний час, власне інспекція є лише структурно відокремленою частиною одного з несамостійних підрозділів Мінагрополітики, що, на нашу думку, не зовсім відповідає завданням по управлінню племінною справою в тваринництві, які Закон покладає на Державну племінну службу.

Крім того, якщо аналізувати норму законодавства, під „ Системою служби” тут, як і в нормативних актах, які регулюють діяльність деяких інших державних сільськогосподарських інспекцій, буквально розуміється система інспекцій різних рівнів. Поповнюючи базу знань щодо статусних понять в системі державних сільськогосподарських інспекцій, слід констатувати, що в цілому в законодавстві терміни «система»; «служба»; «система служби» вживаються надзвичайно хаотично і потребують логічного впорядкування.

У даний час діє Тимчасове положення про Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією Міністерства аграрної політики України, затверджене Наказом Мінагрополітики від 08.11.2000 р. № 222 „Про положення про структурні підрозділи Мінагрополітики України”[152]. У Положенні зазначено, що воно діє до моменту створення, згідно статті 15 Закону України "Про племінну справу у тваринництві" від 21 грудня 1999 р. [114, с. 37] системи державної племінної служби.

Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією є самостійним структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України.

Департамент очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Міністром. Інші працівники Департаменту призначаються на посаду і звільняються з посад у встановленому у міністерстві порядку.

Начальник Департаменту здійснює керівництво його діяльністю і несе персональну відповідальність за виконання функцій Департаменту, організацію роботи, додержання правил внутрішнього трудового розпорядку і дисципліни у Департаменті.

Структура і чисельність працівників Департаменту визначається штатним розкладом Міністерства аграрної політики України.

Профільний контролюючий орган у галузі ветеринарної медицини – Державний департамент ветеринарної медицини (скорочена назва – Держветмедицини) очолює голова, який є одночасно Головним державним інспектором ветеринарної медицини України. В структурі департаменту окремих інспекційних органів не створено, оскільки, по суті, за характером своєї діяльності він сам є інспекцією, хоч окрім суто інспекційної діяльності, значна частина повноважень Держветмедицини полягає в управлінні системою ветеринарної медицини.

Характер завдань, що стоять перед Департаментом, і специфіка роботи мають свої особливості, що відрізняють Департамент від більшості державних сільськогосподарських інспекцій, оскільки тут також, з одного боку, завданням є боротьба з розповсюдженням хвороб тварин через недодержання фізичними та юридичними особами спеціальних галузевих норм і правил, а з другого боку − безпосередня робота по боротьбі з цими хворобами, їх виникненням і розповсюдженням, а також надання власне ветеринарно-лікарських послуг широкому колу суб‘єктів.

Державний департамент ветеринарної медицини функціонує на підставі положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р. № 641 „Деякі питання Державного департаменту ветеринарної медицини” [38]. Згідно Положення, Державний департамент ветеринарної медицини є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується.

Держветмедицини для виконання покладених на нього завдань може за погодженням з Міністром аграрної політики утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників Департаменту.

Держветмедицини здійснює свої повноваження безпосередньо та через управління ветеринарної медицини в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві та Севастополі, містах обласного значення і районах, регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, інші державні установи ветеринарної медицини.

Держветмедицини очолює голова, який є одночасно Головним державним інспектором ветеринарної медицини України і призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра аграрної політики. Голова Держветмедицини – Головний державний інспектор ветеринарної медицини України є членом колегії Мінагрополітики.

Голова Держветмедицини має трьох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра аграрної політики, погодженим з головою Держветмедицини. Розподіл обов’язків між заступниками провадить голова Держветмедицини.

Заступники голови Держветмедицини та начальники управлінь Департаменту одночасно є заступниками Головного державного інспектора ветеринарної медицини України.

Для вирішення питань у галузі ветеринарної медицини у Держветмедицини утворюється колегія у складі голови Департаменту, його заступників та керівників структурних підрозділів Департаменту. До складу колегії можуть входити керівники інших органів виконавчої влади, державних підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян. Колегію очолює голова Держветмедицини - Головний державний інспектор ветеринарної медицини України. Положення про колегію та її персональний склад затверджує Міністр аграрної політики. Рішення колегії проводяться у життя наказами Держветмедицини.

Для експертної оцінки ефективності ветеринарних медикаментів і препаратів при Держветмедицини діє Державна фармакологічна комісія ветеринарної медицини, положення про яку затверджує Кабінет Міністрів України.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних напрямів розвитку ветеринарної медицини, обговорення найважливіших програм та вирішення інших питань, у Держветмедицини може утворюватися, за погодженням з Міністром аграрної політики, науково-методична рада з учених і висококваліфікованих спеціалістів. Склад науково-методичної ради і положення про неї затверджує голова Держветмедицини– Головний державний інспектор ветеринарної медицини України. У Держветмедицини можуть утворюватися з урахуванням специфіки його діяльності й інші дорадчі та консультативні органи. Положення про зазначені органи та їх персональний склад затверджує голова Держветмедицини - Головний державний інспектор ветеринарної медицини України.

Граничну чисельність працівників Держветмедицини за поданням голови Департаменту затверджує Міністр аграрної політики у межах граничної чисельності працівників Міністерства, визначеної Кабінетом Міністрів України. Структуру Держветмедицини затверджує його голова за погодженням з Міністром аграрної політики.

Штатний розпис, кошторис доходів і видатків Держветмедицини затверджує голова Держветмедицини - Головний державний інспектор ветеринарної медицини України за погодженням з Міністром аграрної політики та Мінфіном.

Держветмедицини утримується за рахунок державного бюджету у межах коштів, передбачених на утримання Мінагрополітики. Умови оплати праці працівників Держветмедицини визначаються Кабінетом Міністрів України.

Держветмедицини є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Організаційне становище Держветмедицини є особливим також і тому, що це − один з трьох урядових органів державного управління, що нараховуються в структурі Мінагрополітики. Загалом, державні сільськогосподарські інспекції у тваринництві мають дещо відокремлене організаційне положення, їх практично не торкнулись навіть останні глобальні інтеграційні процеси в системі державних сільськогосподарських інспекцій. І Держветмедицини, і Головдержплемінспекція разом з департаментом рибного господарства знаходяться у підпорядкуванні одного з заступників міністра, який очолює тваринницький блок.

Основними завданнями Департаменту ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією є:

  • участь в реалізації державної аграрної політики у тваринництві та здійсненні заходів щодо продовольчої безпеки;
  • розроблення і координація виконання загальнодержавних та галузевих програм розвитку тваринництва і птахівництва;
  • здійснення науково-технічної і технологічної політики в тваринництві, птахівництві і бджільництві;
  • розробка проектів законодавчих і нормативно-правових актів та галузевих стандартів, норм і нормативів, що стосуються тваринництва.

Департамент, відповідно до покладених на нього завдань:

  • розробляє концептуальні напрями розвитку конкурентоспроможного тваринництва, здійснює заходи щодо економічного стимулювання товаровиробників, спрямовує їх діяльність на розв'язання завдань, пов'язаних із забезпеченням потреб населення у продуктах харчування;
  • вивчає попит на тваринницьку продукцію та сприяє формуванню інфраструктури ринку з метою розширення збуту виробленої тваринницької продукції, встановленню зовнішньоекономічних зв'язків та залученню інвесторів;
  • бере участь у розробленні прогнозу економічного і соціального розвитку України, основних макропоказників розвитку галузей тваринництва і птахівництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари;
  • забезпечує, відповідно до законодавства, державне управління племінною справою у тваринництві;
  • здійснює контроль за дотриманням законодавства про племінну справу у тваринництві, за станом і використанням племінних (генетичних) ресурсів, нагляд за ввезенням на територію України та вивезенням з її території племінних (генетичних) ресурсів, показників племінного обліку та форм, згідно яких ведеться документація з племінної справи, проводить реєстрацію власників племінних (генетичних) ресурсів, веде державні книги племінних тварин та Державний племінний реєстр, проводить апробацію селекційних досягнень у тваринництві, присвоює статус суб'єктам племінної справи;
  • бере участь у визначенні стратегії розвитку та зонального розміщення галузей тваринництва з урахуванням кон'юнктури ринку;
  • організовує розроблення загальнодержавних та міжгалузевих балансів виробництва та споживання продукції, опрацювання стандартів, технічних умов і рекомендацій з питань ведення тваринництва; здійснює контроль за їх дотриманням;
  • готує пропозиції щодо шляхів підвищення ефективності ведення галузей тваринництва, посилення їх конкурентоспроможності на вітчизняному та світовому ринках;
  • вносить пропозиції щодо державної підтримки вітчизняних товаровиробників та ефективності застосування антидемпінгового законодавства, сприяє розвитку в ринкових умовах суб'єктів тваринництва усіх форм власності та особистих підсобних господарств населення;
  • здійснює розподіл коштів Державного бюджету, що виділяються на фінансування цільових програм у тваринництві, та контроль за їх використанням;
  • бере участь у формуванні відносин власності, поглибленні інтеграційних процесів, готує керівництву міністерства пропозиції щодо дотримання цінового паритету на тваринницьку продукцію для забезпечення еквівалентного обміну продукції між галузями тваринництва і промисловості, іншими галузями сільськогосподарського виробництва;
  • бере участь у здійсненні на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю тваринницької продукції та проведення її сертифікації;
  • сприяє поліпшенню екологічного стану виробництва та природоохоронної діяльності;
  • бере участь у здійсненні єдиної державної політики в питаннях ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції;
  • сприяє поліпшенню виробничих умов праці товаровиробників, підвищенню рівня їх кваліфікації та продуктивності праці.

Виходячи з наведених повноважень, стає очевидним, що регулювання діяльності Головдержплемінспекції надзвичайно недосконале. Весь нормативний масив присвячений типовим завданням, характерним для будть-якого галузевого департаменту міністерства. Ситуація, при якій вже декілька років різні склади Уряду не можуть виконати вимоги закону і створити передбачену ним Головдержплемінспекцію є недопустимою і потребує негайного виправлення.

Держветмедицини, являючись урядовим органм державного управління, виконує також низку важливих завдань, що характеризують його правове становище:

1) участь, у межах своєї компетенції, у реалізації державної політики у галузі ветеринарної медицини;

2) здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів (далі– продукція) тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин;

3) узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розроблення пропозицій щодо удосконалення цього законодавства;

4) розроблення та реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо:

  • охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин;
  • профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування;
  • захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей;
  • державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження;
  • державного ветеринарно-санітарного контролю за якістю ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок;
  • ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження, що призначається для харчування людей, подальшої переробки, кормів, кормових добавок, а також у разі їх внутрішньодержавних перевезень, експорту, імпорту, транзиту та видачі відповідних ветеринарних документів (свідоцтв, сертифікатів, довідок тощо);
  • бактеріологічного, радіологічного і токсикологічного контролю за якістю продукції тваринного походження на м’ясокомбінатах, у холодильниках та на базах заготівлі, зберігання і реалізації, а на ринках - і продукції рослинного походження;
  • контролю за додержанням юридичними та фізичними особами вимог нормативно-правових актів з питань ветеринарної медицини, у тому числі шляхом обстеження виробничої бази підприємств;
  • підвищення кваліфікації спеціалістів ветеринарної медицини та впровадження у практику досягнень ветеринарної науки і передового досвіду;
  • розвитку міжнародного співробітництва з питань ветеринарної медицини.

Держветмедицини, відповідно до покладених на нього завдань:

  • організовує розроблення та реалізацію планів протиепізоотичних, лікувально-профілактичних, ветеринарно-санітарних заходів;
  • оцінює епізоотичну ситуацію і видає обов’язкові для виконання накази, розпорядження, приписи щодо здійснення заходів з профілактики і ліквідації заразних хвороб тварин, дератизації, дезінфекції тощо;
  • організовує перевірку ветеринарного стану тварин, продукції тваринного походження, кормів, кормових добавок у разі їх експорту, імпорту та транзиту;
  • організовує здійснення заходів з профілактики, діагностики, ліквідації інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування;
  • визначає потребу у ветеринарних медикаментах і препаратах, засобах ветеринарної медицини, організовує їх виробництво і створення необхідних резервів;
  • здійснює державний контроль і нагляд за дотриманням вимог стандартів, фармакопейних статей, технічних умов, настанов, технологічних регламентів, ветеринарно-санітарних правил у процесі розроблення, виготовлення, випробування, зберігання, транспортування, реалізації і застосування ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок;
  • здійснює державний ветеринарно-санітарний нагляд за застосуванням ветеринарних медикаментів і препаратів, засобів ветеринарної медицини;
  • видає ліцензії на виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, на оптову і роздрібну торгівлю ними, ветеринарну практику, проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт (на об’єктах ветеринарного контролю);
  • видає разові дозволи на ввезення не зареєстрованих в Україні ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок у випадках, визначених законодавством;
  • організовує разом з МОЗ захист населення від хвороб, спільних для людей і тварин, та здійснює взаємообмін відповідною інформацією;
  • організовує лабораторні та клінічні - вірусологічні, бактеріологічні, хіміко-токсикологічні, патолого-анатомічні, гістологічні, паразитологічні, радіологічні та інші дослідження з метою діагностики хвороб тварин, оцінки якості продукції тваринного походження, кормів і води;
  • вживає заходів до своєчасного встановлення карантину у разі виникнення заразних хвороб тварин, виконання карантинних та інших ветеринарно-санітарних правил у карантинній або загрозливій зоні, ліквідації спалахів інфекції;
  • організовує у разі потреби експедиції для ліквідації епізоотій та інформує заінтересовані міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування про виявлені випадки інфекційних захворювань тварин;
  • готує пропозиції про внесення змін до переліку карантинних хвороб тварин;
  • бере участь разом з державною санітарно-епідеміологічною службою у розслідуванні випадків виникнення серед населення захворювань, спільних для людей і тварин;
  • видає органам страхування відповідні документи з висновками щодо захворювань тварин, внаслідок яких вони загинули або були вимушено забиті;
  • координує, контролює та здійснює державний ветеринарно-санітарний нагляд за діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління, підрозділів ветеринарної медицини міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, юридичних та фізичних осіб, які провадять підприємницьку діяльність, пов’язану з виконанням комплексу заходів щодо профілактики захворювань тварин та їх лікування, підвищення якості продукції тваринного походження, запобігання хворобам, спільним для тварин і людей, та боротьби з ними;
  • організовує діяльність державних органів з питань ветеринарної медицини, пов’язану з контролем і наглядом за виконанням керівниками підприємств, установ, організацій та громадянами – власниками тварин та сировини тваринного походження, ветеринарних вимог у разі вирощування, транспортування і забою тварин; заготівлі, переробки, виробництва, зберігання і транспортування продукції тваринного походження; виробництва, зберігання та використання ветеринарних медикаментів і препаратів;
  • координує і контролює роботу підрозділів ветеринарної міліції, пов’язану з здійсненням карантинних та охоронно-карантинних ветеринарних заходів з профілактики, локалізації та ліквідації карантинних хвороб тварин;
  • координує роботу управлінь ветеринарної медицини місцевих органів виконавчої влади, підрозділів ветеринарної медицини, підприємств, установ і організацій, що займаються тваринництвом, здійснює контроль і нагляд за їх діяльністю у цій сфері;
  • здійснює державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд за проведенням державними установами ветеринарної медицини відбору зразків продукції тваринного, рослинного і біотехнологічного походження для проведення відповідних досліджень;
  • здійснює державний контроль і нагляд за додержанням ветеринарно-санітарних вимог щодо утримання, здійснення внутрішньодержавних перевезень, експорту, імпорту та транзиту тварин, продукції тваринного походження, ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок;
  • здійснює державний контроль і нагляд за проведенням державними установами ветеринарної медицини ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного походження на м’ясокомбінатах, бойнях, у цехах, на інших переробних підприємствах і ринках, а також за додержанням вимог щодо передзабійного огляду тварин;
  • проводить оцінку ветеринарно-санітарного стану м’ясо- і молокопереробних підприємств, боєнь, цехів, тваринницьких ферм, ярмарків, ринків, складів зберігання продукції тваринного походження, кормів, кормових добавок, засобів їх транспортування;
  • здійснює державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд за якістю та безпекою продукції тваринного походження у процесі її виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, використання, утилізації чи знищення;
  • проводить експертизу і узгодження проектів планування та спорудження тваринницьких ферм, будівель, підприємств забою і переробки тварин, продукції тваринного походження; бере участь у діяльності робочих і державних комісій з прийняття в експлуатацію збудованих тваринницьких об’єктів, підприємств забою і переробки тварин та продукції тваринного походження, ринків, у розробленні проектів та відведенні земельних ділянок для всіх видів зазначеного будівництва і забору води для тварин;
  • вносить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни умов фінансування, оподаткування, кредитування, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, установ і організацій ветеринарної медицини;
  • готує пропозиції щодо формування ставок зборів за ветеринарні послуги, удосконалення статистики, обліку і звітності у сфері ветеринарної медицини, веде облік хворих тварин;
  • здійснює державний ветеринарно-санітарний контроль та нагляд і координацію діяльності спеціалістів та об’єднань ветеринарної медицини незалежно від підпорядкування;
  • визначає разом із заінтересованими міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування обгрунтовану потребу у спеціалістах ветеринарної медицини, вносить пропозиції та бере участь в організації їх підготовки, підвищенні кваліфікації, а також у розробленні планів і програм для навчальних закладів ветеринарної медицини;
  • бере участь у межах своєї компетенції у проведенні атестації робочих місць, спеціалістів ветеринарної медицини Департаменту та підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління, структурних підрозділів ветеринарної медицини міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;
  • надає спеціалістам державних установ ветеринарної медицини повноваження державних інспекторів ветеринарної медицини (офіційних лікарів ветеринарної медицини);
  • організовує науково-технічне та нормативно-методичне інформування з питань ветеринарної медицини органів державного управління і установ ветеринарної медицини, структурних підрозділів ветеринарної медицини міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, навчальних закладів та науково-дослідних установ ветеринарної медицини;
  • бере у межах своїх повноважень участь у виконанні в установленому порядку Українською Стороною зобов’язань за Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом та в адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, здійсненні інших відповідних заходів;
  • організовує виконання науково-дослідних робіт у галузі ветеринарної медицини та несе відповідальність за рівень і якість досліджень за відповідними науковими напрямами;
  • забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;
  • бере у межах своїх повноважень участь у підготовці міжнародних договорів України, в установленому порядку укладає міжнародні договори галузевого характеру;
  • здійснює відповідно до законодавства у межах повноважень, наданих Мінагрополітики, функції з управління майном об’єктів державної власності, що належать до сфери його управління;

Наступним блоком, що характеризує правове становище державних сільськогосподарсьуих інспекцій в тваринництві, є обсяг наданих ним прав.

Державні інспектори з племінної справи у тваринництві у межах своїх повноважень мають право:

безперешкодно відвідувати підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності, які здійснюють діяльність, пов’язану з племінною справою у тваринництві, та отримувати від них безкоштовно необхідну інформацію з питань племінного тваринництва;

вимагати від фізичних осіб, які здійснюють діяльність, пов’язану з племінною справою у тваринництві, виконання вимог, встановлених цим Законом;

давати всім юридичним та фізичним особам, які здійснюють діяльність, пов’язану з племінною справою у тваринництві, обов’язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень у галузі ведення племінної справи у тваринництві;

здійснювати державний контроль за застосуванням у сфері селекції та відтворення племінних (генетичних) ресурсів нових технологій, інструментів, обладнання, матеріалів;

забороняти суб’єктам племінної справи у тваринництві, у разі порушень ними вимог, встановлених цим Законом, реалізацію племінних (генетичних) ресурсів для відтворення;

затверджувати племінні свідоцтва (сертифікати) на племінні (генетичні) ресурси.

Державні інспектори з племінної справи у тваринництві зобов’язані, у разі виявлення порушень законодавства про племінну справу у тваринництві, вживати невідкладних заходів до їх усунення.

У законодавстві окремо виділяються терміни „Державний ветеринарно-санітарний контроль” та „Державний ветеринарно-санітарний нагляд”. Державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюється лікарями державних установ ветеринарної медицини. Державний ветеринарно-санітарний контроль на об’єктах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України здійснюється підрозділами ветеринарної медицини цих органів.

Виходячи з положень законодавства, саме ветеринарно-санітарний нагляд є контрольно-інспекційною діяльністю і лише суб’єктам ветеринарно-санітарного нагляду надані юрисдикційні повноваження.

Посадові особи, які здійснюють державний ветеринарно-санітарний нагляд, мають право:

  • безперешкодно відвідувати об’єкти державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду усіх форм власності на відповідній території, одержувати інформацію, необхідну для встановлення епізоотичного стану, виявлення причин захворювання тварин і оцінки ветеринарно-санітарної якості та безпеки продукції тваринного походження, перевіряти стан здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю;
  • видавати обов’язкові для виконання розпорядження про здійснення протиепізоотичних і ветеринарно-санітарних заходів (забій, вимушений забій тварин, знезараження продукції тваринного і рослинного походження, її переробка, утилізація або знищення у разі виявлення заразних хвороб, виникнення підозри щодо наявності особливо небезпечного захворювання тварин чи підвищеного вмісту токсинів, радіонуклідів);
  • забороняти експорт, імпорт, транзит, внутрішньодержавні перевезення та реалізацію продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження та переробку продовольчої сировини тваринного походження, що не відповідають ветеринарно-санітарним вимогам, а також ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів та кормових добавок, що не відповідають вимогам щодо їх належної якості та безпеки;
  • обмежувати, тимчасово припиняти або забороняти будівництво (реконструкцію) тваринницьких ферм, підприємств, що здійснюють забій тварин, переробних підприємств, складських приміщень, ринків, інших об’єктів державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду, що не відповідають ветеринарно-санітарним вимогам;
  • утворювати у разі потреби комісії з числа спеціалістів ветеринарної медицини із залученням спеціалістів профільних науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів для встановлення причин захворювання і загибелі тварин;
  • повідомляти органи ліцензування в галузі ветеринарної медицини про порушення суб’єктами господарювання ліцензійних умов;
  • обмежувати, забороняти або припиняти діяльність суб’єктів господарювання у разі порушення ними ветеринарно-санітарних вимог, встановлених законодавством, що може спричинити загрозу життю і здоров’ю людей та тварин;
  • залучати суб’єктів господарювання, які займаються ветеринарною практикою, до виконання протиепізоотичних заходів;
  • накладати адміністративні стягнення у встановленому законодавством порядку.

Посадові особи, які здійснюють державний ветеринарно-санітарний нагляд, зобов’язані:

  • вносити протягом однієї доби у разі виявлення осередків (спалахів) гострих інфекційних захворювань або масового отруєння тварин до відповідного органу виконавчої влади подання про запровадження особливого режиму та правил, додержання яких сприятиме припиненню поширення збудників інфекційних захворювань, у тому числі спільних для тварин і людей, забезпечуватиме виробництво продукції тваринного походження належної якості та безпеки, охорону довкілля;
  • брати участь у діяльності державних комісій з прийняття в експлуатацію об’єктів державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду.

Таким чином, в тваринництві діють дві державні сільськогосподарські інспекції , що характеризуються різною специфікою і обсягами повноважень, різним правовим становищем. Причому, якщо у Держветмедицини усталене правове становище, яке не викликає сумнівів в авторитетності і дієвості такого органу, то Головдержплемінспекція на даний момент не має дієвої організаційної структури. Її завдання і повноваження в загальних рисах прописані в законі, але на виконання закону потрібно видати низку нормативних актів, які б регулювали особливості правового становища і діяльності даного органу [111,с.95].

Узагальнивши повноваження державних сільськогосподарських інспекцій у тваринництві можна виділити наступні основні їх групи:

  • повноваження по відвідуванню господарюючих суб‘єктів на предмет проведення перевірки − включають в себе безперешкодний доступ у будь які приміщення, де проводиться підконтрольна господарська діяльність, отримання пов‘язаної з цим інформації;
  • повноваження по видачі обов‘язкових для виконання розпоряджень, що стосуються підконтрольної діяльності;
  • повноваження по припиненню діяльності суб‘єктів, які порушують встановлені правила здійснення господарської діяльності у підконтрольній сфері, наданню обов‘язкових для виконання приписів (наприклад, припинення забою тварин, знищення м‘яса заражених тварин);
  • експертні повноваження, що здійснюються контрольно-інспекційним органом в силу високопрофесійного характеру діяльності, внаслідок чого такий орган є найбільш компетентним в підконтрольній сфері;
  • видача дозволів, реєстрація суб‘єктів, зайнятих підконтрольною діяльністю;
  • юрисдикційні повноваження.

2.3.Контрольно-інспекційні органи в обслуговуючих галузях АПК

В даному підрозділі ставиться мета дослідити правове становище державних сільськогосподарських інспекцій, предметом компетенції яких є дотримання спеціальних правил у механізації виробництва, заготівлях і переробці сільськогосподарської продукції.

Офіційною підставою для створення Держконтрольсільгосппроду став Указ Президента України від 19 травня 2003 р. № 415/2003 „Про додаткові заходи щодо стабілізації ринку зерна”, яким Кабінет Міністрів України зобов’язаний „вирішити питання щодо утворення у складі Міністерства аграрної політики України урядового органу державного управління у сфері державного контролю за якістю сільськогосподарської продукції, зокрема зерна та продуктів його переробки, здійснення моніторингу ринку сільськогосподарської продукції”. Необхідність у подібній реформі виникла у результаті становлення і розвитку недержавних операторів ринку зернових, і, як наслідок, поряд з позитивними рисами цього явища, також і зростання спекулятивних тенденцій на ринку, внаслідок чого ринок зерна почав потребувати особливої уваги та контролю з боку держави. Так, за матеріалами тижневика „Галицькі контракти” „великі виробники, які мають свою торгову марку й намагаються підтримувати її репутацію, в нинішніх умовах більше потерпають від несумлінної конкуренції. Спостерігачі зазначають, що на ринку вже значно побільшало низькоякісної продукції - у такий спосіб переробники намагаються здешевити свій продукт [89, с. 26].”

Сама Інспекція утворена згідно Постанови Кабінету Міністрів від 10 вересня 2003 р. № 1429 „Про утворення Державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку” на базі Головної державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції Мінагрополітики, яка була ліквідована. На виконання постанови Кабінету Міністрів № 1429 Мінагрополітики було видано наказ від 11.05.2004 р. № 156 „Про утворення Державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку”. Функціонує Інспекція на підставі Положення, що затверджене Постановою Кабінету Міністрів від 22 січня 2004 р. № 65 „Про затвердження Положення про Державну інспекцію з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку”.

Згідно зазначеного Положення, Державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (Держконтрольсільгосппрод) є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і підпорядковується йому. Держконтрольсільгосппрод очолює голова, який одночасно є Головним державним інспектором якості сільськогосподарської продукції України. Голова призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра аграрної політики. Голова Держконтрольсільгосппроду є членом колегії Мінагрополітики. Голова Держконтрольсільгосппроду має трьох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра аграрної політики, погодженим з головою Держконтрольсільгосппроду. Заступники голови Держконтрольсільгосппроду за посадою є заступниками Головного державного інспектора якості сільськогосподарської продукції України. Інші працівники Інспекції призначаються на посаду головою Держконтрольсільгосппроду.

З метою забезпечення ефективної діяльності та вирішення інших питань, що входять до компетенції Інспекції, у Держконтрольсільгосппроді утворюється колегія у складі голови, його заступників та керівників структурних підрозділів. Колегію очолює Голова Держконтрольсільгосппроду. Положення про колегію та її персональний склад затверджує Міністр аграрної політики. Рішення колегії проводяться у життя наказами Держконтрольсільгосппроду.

Держконтрольсільгосппрод для реалізації покладених на нього завдань, за погодженням з Міністром аграрної політики, може утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників Інспекції.

Голова Інспекції здійснює керівництво діяльністю Держконтрольсільгосппроду, несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і Міністром аграрної політики за виконання завдань, покладених на Інспекцію.

Голова Інспекції надає спеціалістам Держконтрольсільгосппроду повноваження державного інспектора якості сільськогосподарської продукції.

Структуру Держконтрольсільгосппроду, за поданням його голови, затверджує Міністр аграрної політики.

Оскільки Інспекція є правонаступником Головної державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції Мінагрополітики, відповідно, вона поглинула і її регіональні структурні підрозділи. Частина з них була госпрозрахунковими одиницями, частина утримувалася за рахунок місцевих бюджетів. Згідно з президентським указом, усі працівники мали перейти на держслужбу. Такий «перерозподіл влади» у регіонах спричинив тривалий процес узгодження між юридичними службами обласних держадміністрацій, Кабміну, Мінюсту, Мінфіну та Мінекономіки [202, с. 15].

Відповідне Положення дозволяє Держконтрольсільгосппроду створювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників, проте існують територіальні органи, створені безпосередньо Мінагрополітики. До створення Держконтрольсільгосппроду у структурі попереднього органу - Головної державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (Головдержінспекції) існували два структурні підрозділи: Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) та Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція). Кожний з цих підрозділів стояв на чолі відповідної системи інспекцій на місцях.

На даний час процес реформування ще не закінчений, проте, вже існує нормативна база, згідно з якою у підпорядкування Держконтрольсільгосппроду перейшли державні хлібні інспекції. Інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції поки що функціонують на підставі нормативних актів, зорієнтованих на ліквідовану Головдержінспекцію, а отже, автоматично підпорядковані її правонаступнику - Держконтрольсільгосппроду.

Обласні структурні підрозділи Держконтрольсільгосппроду у галузі хлібопродуктів діють на підставі Наказу Мінагрополітики від 21.10.2004 № 372 „Про затвердження Положення про Державну хлібну інспекцію Автономної Республіки Крим, обласну державну хлібну інспекцію”.

Державна хлібна інспекція Автономної Республіки Крим, обласна державна хлібна інспекція (скорочена назва - Держхлібінспекція) є територіальним органом Держконтрольсільгосппроду.

Паралельна система територіальних органів Держконтрольсільгосппроду функціонує на підставі Постанови Кабінету Міністрів від 20 жовтня 2000 р. № 1568 „Про затвердження Типового положення про інспекцію якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації”.

Згідно цього Положення, Інспекція є структурним підрозділом обласної, Севастопольської міської держадміністрації, підзвітним і підконтрольним голові відповідної держадміністрації та Мінагрополітики.

Потрібно зазначити, що більшість державних сільськогосподарських інспекцій є все ж таки вертикально інтегрованими органами з чіткою ієрархічною структурою. Виключення пояснюються тим, що специфіка роботи певних інспекційних органів має яскраво виражений регіональний характер, і за показники, які контролюються цими інспекціями, відповідальність несуть органи виконавчої влади областей.

Інспекція у галузі технічного нагляду у сільському господарстві діє на підставі Положення про Державну інспекцію по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів Міністерства аграрної політики України, що затверджене Наказом Мінагрополітики від 08.11.2000 р. № 222 „Про положення про структурні підрозділи Мінагрополітики України”.

Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів (надалі - Держтехнагляд) є структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України.

Держтехнагляд очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Міністром. Інші працівники Держтехнагляду призначаються на посаду і звільняються з посади у встановленому в міністерстві порядку.

Начальник Держтехнагляду здійснює керівництво і несе персональну відповідальність за виконання функцій Інспекції, організацію роботи, додержання Правил внутрішнього трудового розпорядку і дисципліни у Держтехнагляді.

З аналізу нормативних актів випливає, що начальник Держтехнагляду не є державним інспектором і виконує лише організаційно-управлінські функції. Усі юрисдикційні завдання покладено на відповідні обласні інспекції держтехнагляду.

Структура і чисельність Держтехнагляду визначаються штатним розписом Міністерства аграрної політики.

Держтехнагляд забезпечується спеціальними автомобілями, приладами діагностики та іншими матеріально-технічними засобами, необхідними для виконання покладених на нього завдань і функцій, по номенклатурі, затвердженій Міністерством аграрної політики за погодженням з Міністерством внутрішніх справ України.

Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів має свій бланк, круглу печатку зі своїм найменуванням.

На обласному рівні інспекція функціонує на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 1996 р. N 59 „Про затвердження Типового положення про інспекцію державного технічного нагляду обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації”. За своїм організаційно-правовим становищем обласна інспекція держтехнагляду є структурним підрозділом обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, підзвітним і підконтрольним голові відповідної адміністрації та Мінагрополітики. Інспекцію очолює начальник - Головний інженер-інспектор, який призначається на посаду і звільняється з посади головою держадміністрації за погодженням з Міністром аграрної політики.

Держтехнагляд, таким чином, не можна віднести до вертикально інтегрованих державних органів, оскільки його обласні структури організаційно прямо не підпорядковуються Держтехнагляду. Підпорядкування, як ми розуміємо, здійснюється більше по функціональній лінії.

Основними завданнями Держконтрольсільгоппроду є участь у межах компетенції у реалізації державної політики у сфері державного контролю якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна та продуктів його переробки, проведення моніторингу ринку сільськогосподарської продукції; участь в організації контролю за формуванням державних та регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції, її якості, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки товаровиробників; здійснення державного контролю за додержанням вимог стандартів, технічних умов, інших нормативних документів, пов'язаних з якістю, безпекою, сертифікацією сільськогосподарської продукції під час її заготівлі, зберігання, переробки, реалізації та здійснення експортно-імпортних операцій.

У відповідності до покладених завдань, можна виділити чотири основні функції Інспекції, кожна з яких у свою чергу нараховує до десятка окремих повноважень.

Так, у процесі здійснення контрольно-управлінськоїфункції Інспекція:

  • вживає заходів до проведення підприємствами необхідних робіт, спрямованих на захист зерна та продуктів його переробки від шкідників і псування;
  • забезпечує виконання нормативно-правових актів з питань контролю якості та безпеки сільськогосподарської продукції;
  • координує роботу з додержання нормативно-правових актів на підприємствах незалежно від форми власності та господарювання, здійснення державного контролю якості сільськогосподарської продукції, додержання технічних умов, вимог технічних регламентів, державних стандартів та інших нормативно-технічних документів під час її виробництва, зберігання та реалізації, ведення технологічних процесів;
  • бере разом з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування участь в організації контролю за формуванням державних та регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції, проводить моніторинг її ринку, забезпечує контроль та координацію роботи з визначення показників якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна та продуктів його переробки з видачею сертифікатів якості, які є обов'язковими під час здійснення експортно-імпортних операцій та відвантаження її в пункти накопичення для подальшого експорту та/або за спеціальним призначенням переміщення по території України;
  • координує в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням закупівельними, переробними, торговельними підприємствами і організаціями, незалежно від форми власності та господарювання, правил торгівлі, реалізації і зберігання плодоовочевої продукції;
  • здійснює захист прав суб'єктів ринку та споживачів щодо забезпечення їх якісною сільськогосподарською продукцією, зокрема зерном та продуктами його переробки, контролює її відповідність вимогам державних стандартів, технічним умовам;
  • бере участь в організації маркетингу сільськогосподарської продукції і вносить відповідні пропозиції Мінагрополітики.

У процесі здійснення інформаційно-облікової функції Інспекція:

  • узагальнює зведені матеріали щодо декларування зерна і подає відповідну інформацію заінтересованим центральним органам виконавчої влади в установленому порядку;
  • узагальнює зведені матеріали за актами зачистки на використані і проінвентаризовані партії зерна та продуктів його переробки на хлібоприймальних і зернопереробних підприємствах незалежно від форми власності та господарювання;
  • аналізує та узагальнює показники обстеження якості зерна нового врожаю, готує і надає відповідну інформацію Мінагрополітики;
  • аналізує стан і додержання статистичної звітності щодо кількісно-якісного збереження зерна та продуктів його переробки.

Експертно-аналітична функція передбачає:

  • аналіз причин зараження зерна та продуктів його переробки на хлібоприймальних і зернопереробних підприємствах незалежно від форми власності і господарювання;
  • забезпечення проведення експертизи зерна та продуктів його переробки, які визнані за результатами лабораторного аналізу непридатними для продовольчого використання, а також приймає рішення про можливість їх подальшого використання або знищення в установленому порядку;
  • проведення моніторингу та здійснення прогнозування кон'юнктури ринку сільськогосподарської продукції, підготовку експертних висновків із спірних на плодоовочевому ринку питань.

Реалізуючи навчально-методичну функцію Інспекція:

  • бере участь у розробленні планів перегляду та впровадження державних стандартів, технічних умов, нормативних документів і методичних рекомендацій, погодження і затвердження нормативно-технічної документації з питань якості сільськогосподарської продукції;
  • організовує підвищення кваліфікації спеціалістів структурних підрозділів Держконтрольсільгосппроду, бере участь у розробленні навчальних програм, а також у реалізації державної політики стосовно добору і розстановки кадрів у цій сфері.

Окремо від інших функцій, доцільно виділити юрисдикційну функцію Держконтрольсільгосппроду. У процесі її здійснення Інспекція розглядає пропозиції, заяви і скарги товаровиробників, переробних підприємств, закупівельних та інших організацій, а також громадян зі спірних питань щодо оцінки кількісних та якісних показників продукції і вживає заходів для об'єктивного їх вирішення.

За результатами юрисдикційної процедури Інспекція має право вживати заходи адміністративного впливу, або ініціювати притягнення винних до відповідальності. Зокрема, згідно відповідного Положення Інспекція має право вносити правоохоронним органам пропозиції щодо притягнення до відповідальності в установленому порядку керівників підприємств незалежно від форми власності та господарювання, які порушили порядок проведення закупівель, зберігання, переробки, розрахунків, визначення якості сільськогосподарської продукції. Також Інспекція має право видавати приписи про усунення порушень та недоліків у забезпеченні якості продукції.

На даний момент норми законодавства не містять ефективних формалізованих процедур, якими б забезпечувалась взаємодія Інспекції з правоохоронними органами. У Кодексі України про адміністративні правопорушення відсутнє нормативне закріплення юрисдикційних повноважень Інспекції, що не дозволяє даному органу стати Інспекцією в специфічному розумінні цього терміну - тобто стати контрольно-інспекційним органом з усіма повноваженнями по застосуванню державного примусу до підконтрольних суб’єктів.

В процесі удосконалення законодавства, логічно було б надати посадовим особам Держконтрольсільгосппроду повноваження по складанню протоколів і прийняттю рішень щодо правопорушень, передбачених ст. 167 КУпАП „Випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів”.

Основними завданнями Держтехнагляду є:

  • забезпечення, в межах наданих повноважень, реалізації державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності;
  • здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності та громадянами за дотриманням правил технічної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збиральних машин) (надалі - машин), правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях галузей агропромислового виробництва;

Держтехнагляд, відповідно до покладених на нього завдань:

  • узагальнює результати роботи обласних інспекцій Держтехнагляду, аналізує стан справ з питань, що входять до його компетенції, і подає узагальнені матеріали керівництву Міністерства аграрної політики України;
  • здійснює контроль в питаннях державної реєстрації машин, що є на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності та у власності громадян, видачі державних номерних знаків та реєстраційних документів на них;
  • організовує і проводить навчання спеціалістів інспекцій Держтехнагляду у відповідних навчальних закладах на короткотермінових курсах і семінарах, бере участь у підготовці для зазначених цілей навчальних програм та навчально-тематичних планів;
  • організовує та проводить науково-практичні семінари з обміну передовим досвідом в роботі інспекцій Держтехнагляду;
  • організовує розробку та виготовлення науково-практичної документації, бланків посвідчень трактористів-машиністів, реєстраційних документів і номерних знаків на машини, довідників, каталогів, типових інструкцій, посібників, плакатів та інших інформаційних і учбових матеріалів з питань, що входять до його компетенції;
  • організовує забезпечення відповідності навчально-матеріальної бази та якості підготовки трактористів-машиністів вимогам учбових програм у вищих навчальних закладах, професійно-технічних училищах, учбово-курсових комбінатах, середніх загальноосвітніх школах та в інших закладах освіти, що проводять підготовку і підвищення кваліфікації трактористів-машиністів;
  • здійснює контроль за реєстрацією навчальних класів з підготовки трактористів-машиністів при наявності відповідних умов для проведення цієї роботи.
  • забезпечує інспекції Держтехнагляду облдержадміністрацій нормативно-технічною документацією, необхідною інженерам-інспекторам для виконання функціональних обов'язків;
  • бере участь в організації та проведенні роботи з питань експертної оцінки майна і нерухомості, майнових і немайнових прав, бізнесу, техніки та обладнання на території України;
  • організовує здійснення контролю за якістю пально-мастильних матеріалів на підприємствах і в організаціях галузей агропромислового виробництва;
  • розглядає листи, заяви та скарги з питань, що належать до його компетенції;
  • виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Держконтрольсільгосппрод при здійсненні контрольної діяльності наділений досить широким обсягом повноважень, зокрема:

  • відвідувати підприємства, які здійснюють закупівлю, зберігання та переробку сільськогосподарської продукції, одержувати зразки продукції, що закуповується для державних або регіональних потреб, з метою перевірки її якості;
  • координувати та отримувати інформацію щодо додержання елеваторами, хлібоприймальними, закупівельними та переробними підприємствами вимог державних стандартів, технічних умов та інших нормативних документів під час здавання-приймання, транспортування, розміщення, зберігання сільськогосподарської продукції, а також правильність розрахунків за неї у процесі формування запасів державних або регіональних ресурсів;
  • одержувати, в установленому порядку, від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;
  • залучати спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;
  • використовувати за згодою власників, у разі потреби для визначення якості сільськогосподарської продукції, лабораторії та необхідні технічні засоби підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності та господарювання, які здійснюють закупівлю, зберігання та переробку цієї продукції.

Держтехнагляд та його посадові особи мають право:

  • безперешкодно відвідувати, при пред'явленні посвідчення, підприємства, установи, організації всіх форм власності для проведення перевірок з питань, що входять до його компетенції;
  • залучати до перевірки працівників підприємств, установ і організацій, в яких проводиться перевірка (за погодженням з їх керівниками);
  • одержувати від посадових осіб та громадян, що мають у власності машини, документи, необхідні для вирішення питань, які входять до його компетенції;
  • зупиняти, при необхідності, трактори, самохідні шасі та інші самохідні сільськогосподарські машини для їх технічного огляду;
  • перевіряти у трактористів-машиністів наявність посвідчення тракториста-машиніста, реєстраційних документів і дорожнього листа;
  • робити компостерні просічки в талонах попереджень, а також вносити пропозиції керівникам підприємств, установ та організацій про пониження класності трактористам-машиністам на строк до трьох місяців за систематичне порушення правил технічної експлуатації машин та правил техніки безпеки;
  • усувати від керування тракторами та іншими самохідними машинами трактористів-машиністів за грубе порушення правил технічної експлуатації з обов'язковим офіційним повідомленням їх керівників;
  • направляти на повторний медичний огляд трактористів-машиністів у випадках виникнення сумнівів щодо стану їх здоров'я;
  • забороняти експлуатацію сільськогосподарських машин та обладнання, якщо їх технічний стан не відповідає вимогам нормативних документів по охороні праці і навколишнього середовища, що загрожують життю і здоров'ю працюючих або створюють можливість виникнення аварії.
  • подавати керівникам підприємств, установ і організацій обов'язкові для виконання розпорядження про усунення виявлених недоліків з питань, що входять до їх компетенції;
  • одержувати у встановленому порядку від обласних інспекцій Держтехнагляду статистичну звітність та інші матеріали, необхідні для виконання покладених завдань.

Таким чином, повноваження державних сільськогосподарських інспекцій у обслуговуючих галузях АПК можна поділити на наступні підгрупи:

  • повноваження по відвідуванню господарюючих суб‘єктів на предмет проведення перевірки (огляд техніки, одержання зразків продукції для лабораторних досліджень);
  • повноваження по видачі обов‘язкових для виконання розпоряджень, що стосуються підконтрольної діяльності;
  • повноваження по припиненню діяльності суб‘єктів, які порушують встановлені правила здійснення господарської діяльності у підконтрольній сфері, наданню обов‘язкових для виконання приписів (усунення водіїв від керування сільськогосподарською технікою, припинення відвантаження некондиційного зерна на елеватор);
  • експертні повноваження, що здійснюються контрольно-інспекційним органом в силу високопрофесійного характеру діяльності, внаслідок чого такий орган є найбільш компетентним в підконтрольній сфері;
  • дозвільні повноваження (видача дозволів, відповідних сертифікатів якості, видача прав на управління сільськогосподарськими машинами);
  • юрисдикційні повноваження.

Висновки до розділу 2

За результатами досліджень, проведених під час роботи над розділом, можна зробити наступні висновки.

Державні сільськогосподарські інспекції в Україні становлять три відносно самостійні групи за галузевою ознакою: рослинницькі, тваринницькі, та інспекції, що діють у обслуговуючих галузях АПК.

Організаційно контрольно-інспекційні органи знаходяться в структурі Міністерства аграрної політики України, але мають різне правове становище, різний ступінь самостійності у прийнятті рішень, а також характеризуються структурною неоднорідністю, яка далеко не завжди є виправданою, що зумовлює певні труднощі в управлінні цими органами.

Так, за організаційно-правовим становищем виділяються урядові органи державного управління, інспекції які входять до структури Міністерства на правах окремих органів та інспекції на правах департаментів центрального апарату Міністерства.

Процес формування структури державних сільськогосподарських інспекцій не є завершеним, момент виконання цього дослідження збігається з масштабними змінами в організаційній структурі та правовому становищі досліджуваних органів, але ті зрушення, що зроблені на даний час, є вкрай непослідовними і недостатніми.

Також в досліджуваних нормативних актах неодноразово зустрічається поняття «Служба», яке наповнюється неоднозначним змістом.

Служба інколи трактується як організаційно-правове поняття і так закріплюється в законодавстві. В такому разі у вигляді служби побудовано монолітний державний орган. В інших випадках, служба розглядається як комплекс взаємовідносин в системі інспекційних органів різних рівнів. Тоді служба - це не державний орган і обґрунтованість вживання такого терміну потребує додаткового вивчення поза межами даного дослідження.

Якщо узагальнити даний аналіз, на сьогодні різниця між поняттям „Служба” „Інспекція” і „Департамент” є досить невизначеною. Необхідним уявляється процес перегляду найменувань і організаційних структур у бік їх уніфікації з позицій правового становища, обсягу повноважень і завдань, з урахуванням потреби у чіткій, прозорій і ефективній системі ланок державного апарату. Так, для урядового органу державного управління в силу широкого обсягу завдань більше підходить найменування «Служба» або «Департамент», решта контрольно-інспекційних органів, на нашу думку, повинні функціонувати під назвою інспекції.

При цьому потрібно відмітити, що така уніфікація не має бути самоціллю, уніфікацією заради уніфікації, в цьому процесі мають бути враховані також певні корпоративні особливості, що склались традиційно в тих чи інших професійних системах, до яких потрібно ставитись обережно.

Нормативно-правове регулювання контрольно-інспекційної діяльності в АПК залишається недосконалим, не вистачає значної кількості нормативно-правових актів, далеко не всі положення, що регулюють правове становище державних сільськогосподарських інспекцій, прийняті на рівні Кабінету Міністрів України. Отже, в галузі відмічаються істотні недоліки.

Державні сільськогосподарські інспекції наділені наступними основними повноваженнями:

  • повноваження по участі в галузевій нормотворчості;
  • реєстраційні повноваження;
  • дозвільні (експертні) повноваження;
  • повноваження по вжиттю заходів адміністративного попередження та адміністративного припинення;
  • повноваження по прийняттю заходів за результатами проведеного контролю (адміністративно-юрисдикційні повноваження).

За змістом і особливостями повноважень окремо можна поділити сільськогосподарські інспекції на дві умовні групи, різниця між якими також певною мірою умовна, але такий поділ сприяє правильному розумінню характеру діяльності державних сільськогосподарських інспекцій. До першої групи можна віднести інспекції, що контролюють певну суспільну діяльність - показники виробництва, технічний стан засобів виробництва, стан захисту прав учасників суспільних відносин, якість виробленої продукції і т. ін.

До другої групи відносяться інспекції, що контролюють різного роду шкідливі фактори - поширення хвороб рослин та тварин, стан боротьби зі шкідниками.

Поділ доволі умовний, оскільки поширення шкідливих факторів дуже часто залежить саме від стану дотримання відповідних правил при виробництві, заготівлі, зберіганні продукції АПК. З іншого боку, просто неякісна продукція, навіть не заражена хворобами, але така, що містить хімічні речовини понад допустимі норми, або просто така, що зберігалась у невідповідних умовах, також несе загрозу життю і здоров‘ю людей.

З огляду на цей поділ, Департамент ветеринарної медицини, Державна служба з карантину рослин, Головна державна інспекція захисту рослин України за специфікою завдань дещо відрізняються від решти інспекційних органів і можуть претендувати на особливе становище в структурі Мінагрополітики. Проте, це не виключає можливості надання спеціального статусу іншим інспекційним органам.

Обсяг повноважень, якими наділені сільськогосподарські інспекції, є недостатнім для ефективної роботи: не передбачено дієвих механізмів впливу інспекційного органу на підконтрольні структури з метою примушення до виконання спеціальних норм і правил, застосування засобів адміністративного попередження і адміністративного припинення, не встановлено ефективного механізму застосування правових санкцій до осіб, що перешкоджають діяльності державного інспектора.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що правове становище державних сільськогосподарських інспекцій є певною мірою недосконалим і потребує реформуваня з метою приведення до стандартів, встановлених законодавчими актами та об‘єктивних потреб функціонування і розвитку сільськогосподарського виробництва.

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ КОНТРОЛЬНО-ІНСПЕКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АПК УКРАЇНИ

3.1. Удосконалення організаційної структури державних сільськогосподарських інспекцій

Після детального аналізу сучасного стану контрольно-інспекційної діяльності в агропромисловому комплексі логічно перейти до аналізу можливостей удосконалення їх правового становища на сучасному етапі. Для цього, перш за все, необхідно розглянути пропозиції, які вже висувались в спеціальній літературі, присвяченій державному інспектуванню, і проаналізувати їх через призму потреб сьогодення та специфіки агропромислового комплексу України.

Правильне вирішення питання про організаційну структуру держінспекцій є важливою передумовою успішного виконання завдань, що стоять перед інспекціями. При визначенні структури враховується значення і конкретні завдання держінспекцій. При всій різноманітності діяльності всі держінспекції мають те спільне, що вони є органами контролю і нагляду. Тому необхідно забезпечити достатньо високу їх авторитетність і компетентність в сфері контролю і нагляду, що, в свою чергу, тісно пов’язано з незалежним положенням держінспекції від підконтрольних органів [43, с. 90].

В.І.Курило з приводу удосконалення діяльності сільськогосподарських інспекцій дотримується думки про те, що існують наступні напрями такого удосконалення: посилення ролі та значення інспекцій в охороні навколишнього природного середовища, зміна організаційної побудови інспекцій, вирівнювання їх правових статусів, постійне удосконалення і систематизація законодавчої та нормативно-правової бази [79, с. 91].

В цілому, погоджуючись з наведеною думкою, хотілося б зауважити, що удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази є скоріше інструментом для досягнення поставлених завдань.

У даній роботі спосіб удосконалення правового становища сільськогосподарських інспекцій розглядається як взаємопов’язаний процес удосконалення організаційної структури і компетенції державних сільськогосподарських інспекцій.

Вважаємо, що критерієм досягнення цієї мети має бути оптимальний розподіл завдань та повноважень інспекційних органів як відносно один одного, так і відносно правового становища кожного інспекційного органу, з тим, щоб у результаті вони складали цілісну ефективно діючу систему державного контролю і інспектування в агропромисловому комплексі.

Елементами організаційної структури, що можуть бути об’єктом удосконалення, на нашу думку, є внутрішня організація сільськогосподарських інспекцій, рівень їх підпорядкованості, ступінь спеціалізації, тощо.

В літературі, при оцінці ефективності внутрішньої організації правозастосовчої діяльності, звичайно, враховується організованість власне правозастосовчих органів, їх інформаційна і матеріальна забезпеченість, організація контролю за здійсненням функцій правозастосування, підбір, розстановка і навчання кадрів, створення сприятливого „мікроклімату” для роботи правозастосовуючого суб‘єкта та ін. [203, с. 135].

Наявна різноманітність у зв‘язках держінспекцій з іншими органами державного управління в їх внутрішній структурі і підпорядкованості багато в чому обумовлена багатоманітністю і специфікою галузей управління, складністю самої виконавчо-розпорядчої системи, з якою державні інспекції тісним чином пов‘язані. Тому неправильним було б уявити, що структура, «відпрацьована» на практиці для однієї держінспекції, буде найбільш прийнятною для іншої. Не можна запропонувати типову схему побудови для усіх держінспекцій.

До організаційних умов відноситься інформаційне забезпечення. Про орган державного управління, рівень його внутрішньої організованості роблять висновки передусім за його здатністю опрацьовувати інформацію про відповідний вид діяльності. В основі рішень юрисдикційних органів лежить інформація про правопорушення, осіб, що їх вчинили та інші факти, що з ними пов‘язані [203, с. 136]. Звичайно, що те ж саме відноситься і до контрольних функцій відповідних органів. Ступінь їх поінформованості про роботу відповідної галузі, ступінь залучення таких органів безпосередньо до процесів управління тими галузями, які ними контролюються також впливає на рівень інформаційної забезпеченості роботи і на загальну ефективність діяльності.

В.Курило також розглядає проблему внутрішньої організації сільськогосподарських інспекцій, зазначаючи, що державні сільськогосподарські інспекції в своїй діяльності мають більше спиратися на підпорядковані їм обласні та районні інспекції. Проблеми інспекцій повинні носити більш чітко виражений регіональний характер, оскільки кожний регіон має свої природні та соціальні особливості.

Слід відмітити також, що система держінспекцій, які є структурними частинами галузевих органів управління, внутрішньо неоднорідна: або тільки верхня ланка держінспекцій організаційно входить до складу центрального апарату міністерств та відомств, а низові її ланки автономні, або усі ланки інспекції з низу до гори входять складовою частиною в інші, не контрольні органи [191, с. 87].

Сьогодні, в спадок від адміністративно-командної системи залишилась вкрай обмежена самостійність регіональних інспекцій, а в останній час виявляється тенденція посилення диктату центру, що не завжди позитивно впливає на практичну діяльність інспекцій на місцях [75, с. 89]. Підставно погодитися з такою думкою, оскільки надлишок „опіки” центру стримує здорову ініціативу інспекційного органу на місці. Інспектори мають керуватися у своїй діяльності виключно нормами закону та виданих на його основі підзаконних нормативних актів. Робота інспекції – це постійний, регулярний, плановий процес, що не залежить від тимчасової кон’юнктури. Звичайно, при виконанні заходів загальнодержавного масштабу робота місцевих інспекційних органів має координуватись і забезпечуватись методично з єдиного центру, але механізм такої координації і взаємодії має бути чітко нормативно врегульований. В тому ж, що стосується місцевої специфіки роботи, втручання в оперативну діяльність місцевих інспекцій недопустиме. Контролюватись з центру має тільки остаточний результат роботи інспекції.

Важливим питанням є визначення, з яких позицій слід підходити до спеціалізації інспекційних органів в агропромисловому комплексі – створювати вузькоспеціалізовані інспекції, або об’єднувати декілька функцій в одній структурі.

Надмірно вузька спеціалізація держінспекцій призводить до різного роду проблем, і в кінцевому рахунку – до зниження ефективності контролю. Численні держінспекції породжують іноді у деяких працівників державного апарату уявлення, що це нібито забезпечує достатньо повний, послідовний і ефективний контроль та нагляд. Проте організаційна роздрібненість, малочисельність і слабкість апаратів деяких держінспекцій призводить нерідко до того, що бажані результати не досягаються [43, с. 91].

При створенні контролюючого державного органу слід керуватися потребою органу, в складі якого або при якому він буде діяти, обсягом його контрольних повноважень, підконтрольними суб'єктами. Спеціалізація створюваних державних інспекцій різноманітна і визначається потребою практики в контролі у певній галузі управління.

Так, в межах досліджених груп контрольно інспекційних органів в АПК, вважається виправданим зменшення кількості контрольно-інспекційних органів, шляхом об‘єднання структур, які виконують подібні функції. В сільськогосподарському насінництві, як вже зазначалось, діють дві дуже близькі за своїм предметом компетенції інспекції, які логічно було б об‘єднати в межах певної більш загальної галузевої структури.

Близькістю завдань і функцій характеризуються також Укрголовдержкарантин і Головдержзахист. Питання про об‘єднання цих органів в єдину державну інспекцію вже піднімалось уРозпорядженні Кабінету Міністрів України від 19.07.2005 р. № 48 «Про створення робочої групи щодо утворення у складі Мінагрополітики єдиного органу з карантину та захисту рослин» [153].

Зовсім інша ситуація складається при дослідженні організаційно-правового становища державних інспекцій у тваринництві. Держветмедицини і Держплемінспекція, незалежно від нерівності правового становища, мають також і зовсім неадекватний обсяг завдань. Племінна справа у тваринництві досить локальне явище, при всій своїй важливості, яку ми не беремось заперечувати. Значна частка повноважень Головдержплемінспекції носить інструктивний характер, навіть якщо подивитись на той значний обсяг нормативної документації з питань правил бонітування племінної худоби, стає очевидним, що держплемінспекція має свою, надзвичайно відповідальну ділянку роботи, не завжди пов‘язану з контрольно-інспекційною діяльністю безпосередньо.

Спроба механічного об‘єднання цих двох інспекцій призведе до поглинення племінної інспекції, втрати її ролі і значення, що неодмінно позначиться на стані племінної справи в Україні.

Але і в нинішньому статусі частини відповідного департаменту Мінагрополітики інспекція залишатись не може. Це, по-перше, не відповідає вимогам Закону України «По племінну справу у тваринництві, а по-друге, не відповідає усталеним моделям правового становища контрольно-інспекційного органу в АПК, який повинен мати статус юридичної особи, очолюватись відповідним Головним державним інспектором, що призначається міністром, і мати відповідні гарантії самостійності проведення своєї інспекційної діяльності, певний ступінь незалежності від відомчих інтересів.

Остання спроба реформування системи державних сільськогосподарських інспекцій, що виявилась невдалою, але настільки показовою, що її не можна не торкнутись в даній роботі, полягала у наступному. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №743 від 25 травня 2006 р. „Про утворення Генеральної державної сільськогосподарської інспекції”[155]. Постановою передбачено утворення у складі Міністерства аграрної політики України на базі Державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку і Державної служби з охорони прав на сорти рослин, що ліквідуються, Генеральну державну сільськогосподарську інспекцію, як урядовий орган державного управління. Згідно цієї Постанови, Держконтрольсільгосппрод і Держсортслужба стали основою для утворення нового урядового органу державного управління – Генеральної державної сільськогосподарської інспекції. Також, цій інспекції були підпорядковані Державні інспекції з нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів. Крім цього, до завдань Генеральної сільськогосподарської інспекції було віднесено здійснення контролю та нагляду за охороною і відтворенням водних живих ресурсів та регулювання рибальства, безпекою мореплавства флоту рибного господарства, безпекою праці, а також радіологічний контроль в аграрному секторі економіки; забезпечення координації діяльності контрольно-наглядових органів у сфері захисту рослин, насінництва та розсадництва, племінної справи у тваринництві. Фактично, при аналізі цього переліку, стає очевидним, що до сфери впливу новостворюваної інспекції не попали тільки Держветмедицини і Укрголовдержкарантин.

Шлях, по якому пішов Кабінет Міністрів України у сфері організації сільськогосподарських інспекцій – не новий. В радянські часи існувала Головна інспекція по землеробству Міністерства сільського господарства СРСР з відповідними управліннями в міністерствах сільського господарства союзних республік, в яку ряд сільськогосподарських інспекцій входив на правах управлінь [43, с. 51].

Приблизно подібний підхід, на нашу думку, слід використати особливо тепер, коли відбувається інтенсивний процес формування систем державних інспекцій у різних галузях управління. Зокрема, для зведення паралельних функцій контролю до необхідного мінімуму.

Очевидні мінуси інтеграційного варіанту, розпочатого Кабінетом Міністрів в тому, що зроблена спроба об’єднати досить віддалений спектр підконтрольних питань в компетенції однієї інспекції. Де в чому такий підхід видається досить штучним. Так, наприклад, безпека праці є універсальною функціональною категорією, і виділення окремих галузевих інспекцій в цій сфері виправдане лише тоді, коли до цього спонукають вагомі аргументи – так наприклад, створення структур, що контролюють експлуатацію котлів, підйомних механізмів, гірничого обладнання викликано особливою складністю, небезпекою і потенційним масовим травматизмом від цих механізмів. Сільськогосподарська праця, хоч і має свою специфіку, але все ж таки не настільки значну, щоб для цього утворювати окремі інспекційні структури.

Так само опосередковане відношення до сільського господарства має і мореплавство, навіть те, що здійснюється флотом рибного мореплавства. Певні сумніви викликає віднесення до компетенції Генеральної державної сільськогосподарської інспекції охорони і відтворення водних живих ресурсів, оскільки це завдання скоріше відноситься до екологів, аніж до господарників. Тому таке рішення саме по собі містить внутрішній антагонізм між потребами природокористування і природоохорони.

Радіологічний контроль в сільському господарстві має бути частиною системи моніторингу якості сільськогосподарської продукції, це його основна мета, тому цими питаннями має опікуватись одна структура.

Реформа потенційно могла мати як позитивні, так і негативні наслідки. Серед позитивних потрібно відзначити зменшення кількості перевірок, розширення спеціалізації інспекторів, комплексний підхід до організації контрольної діяльності в агропромисловому комплексі. Можливі негативні наслідки укрупнення – втрата керованості, громіздка структура, неминуче подрібнення на ті ж самі департаменти – колишні інспекції і, як наслідок, утворення додаткової управлінської ланки між Мінагрополітики і реально діючими інспекційними підрозділами.

З урахуванням нині скасованих нормативних актів, система державних сільськогосподарських інспекцій деякий час мала наступний вигляд:

1.Генеральна державна сільськогосподарська інспекція;

2.Головна державна інспекція захисту рослин України;

3.Головна державна інспекція з карантину рослин України;

4.Українська державна насіннєва інспекція Мінагрополітики України;

5.Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція Мінагрополітики України;

6.Державний департамент ветеринарної медицини;

7.Головна державна племінна інспекція;

8.Державна інспекція охорони, відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства.

В свою чергу в межах Генеральної державної сільськогосподарської інспекції були утворені:

1.Інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції;

2. Інспекція з охорони прав на сорти рослин;

3.Інспекція з нагляду за технічним станом машин та безпеки праці;

4. Радіологічна інспекція.

Згодом, після зміни складу Кабінету Міністрів України, процес реформування було розгорнуто на 180 градусів – вказана Постанова та ще ряд нормативних документів, прийнятих на її розвиток, було скасовано Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 2006 р. № 1365.

Звичайно, не дивлячись на скасування реформи, це не остання спроба удосконалення системи державних сільськогосподарських інспекцій, і деякі позитивні моменти, запропоновані минулим урядом, обов‘язково будуть взяті до уваги в новому варіанті реформування.

При удосконаленні організаційної структури сільськогосподарських інспекцій слід насамперед визначитись з їх місцем в ієрархії державних органів – залишати дані органи на рівні відділів міністерства, безпосередньо підпорядковувати Мінагрополітики як окремі державні органи, створювати урядові органи державного управління в структурі Мінагрополітики, створювати незалежні від міністерства контрольно-інспекційні органи – ось чотири варіанти, кожен з яких має місце в сучасній організації державних сільськогосподарських інспекцій.

З огляду на предмет компетенції, значний науковий інтерес представляє, насамперед, питання про необхідність інтеграції інспекційних органів у Мінагрополітики. З цього приводу висловлювались діаметрально протилежні думки [190; 104; 46; 43].

Спробуємо проаналізувати аргументи, які наводяться на користь того чи іншого твердження. Раз по разу в науковій літературі або робиться заклик до відокремлення інспекцій від інших органів управління в галузі з метою подолання залежності, тенденційності, „відомчості” у роботі інспекцій, або ж автори вдаються до іншої крайності, стверджуючи, що інспекція, яка входить до складу відомства, має більше можливостей впливу на підконтрольні питання, оскільки її працівники входять в структуру державного органу, мають кращі можливості для отримання інформації про роботу відомства, тощо.

Сучасний стан речей характеризує В.Курило: „Нерідко можна спостерігати домінування відомчих інтересів над загальнодержавними в діяльності сільськогосподарських інспекцій. Факти відомчої амбіційності, необ’єктивність висвітлення становища у звітності, прагнення до отримання разової вигоди без урахування перспективи розвитку, прямі незаконні економічні дії, які завдають шкоди природі в цілому, і тому, зокрема, і землі, як знаряддю сільськогосподарського виробництва, рослинництву, тваринництву, а в цілому і здоров’ю людини – не тільки мають місце в повсякденній практиці, а й набувають новий характер – „удосконалюються”, стають більш завуальованими”. Для усунення цих проблем автор пропонує вивести сільськогосподарські інспекції зі складу Мінагропрому і об’єднати їх в єдине Головне управління сільськогосподарських інспекцій при Кабінеті Міністрів України. Іншими варіантами удосконалення оргструктури може стати утворення окремого контрольно-інспекційного міністерства у складі Кабінету Міністрів України, або виведення інспекцій зі складу Міністерства і створення відокремлених контрольно – інспекційних органів[78, с. 89].

Аналізуючи це твердження, хотілося б зазначити, що створення „альтернативного міністерства” навряд чи є прийнятним, хоча б тому, що такі владні структурні конструкції, в яких два органи відповідають за один предмет неминуче призводять до „війни повноважень”, взаємних звинувачень і конфліктів. Реальний варіант знаходиться на межі двох інших пропозицій автора, і остання спроба реформування системи державних сільськогосподарських інспекцій була зроблена саме у цьому напрямку. Зокрема, ГДСІ позиціонувалась саме як ядро системи державних сільськогосподарських інспекцій.

Вважаємо, що діалектично питання підпорядкованості сільськогосподарських інспекцій вирішується з позиції того, що існування державного органу в тій чи іншій формі визначається змістом завдань, що перед ним стоять. В тому разі, якщо галузевий орган управління є одночасно і регулюючим, і господарюючим органом, що було характерно для адміністративно-командної системи управління економікою, інспекційний орган існував як противага галузевому органу управління, оскільки, і це цілком логічно, орган управління не може контролювати сам себе, навіть опосередковано, оскільки це завжди призводить до тенденції прикрашати реальний стан речей. Це неодноразово зазначалось окремими радянськими дослідниками інспекційної діяльності [164; 106].

В тому ж разі, якщо галузевий орган управління зорієнтований більше на регулятивну діяльність, тобто створення умов для нормального господарювання організаційно незалежних від нього суб‘єктів, завдання і повноваження інспекції стають логічним продовженням завдань і повноважень такого органу.

Я.А. Здір з цього приводу вважав, що організаційний зв’язок держінспекцій зі спорідненим галузевим органом державного управління є в ряді випадків доволі необхідним, проте оскільки інспекції – це не зовсім звичайні органи державного управління, а органи надвідомчого контролю і нагляду, пропонувалось при утворенні і реорганізації держінспекцій йти по шляху створення незалежних, підпорядкованих вищому органу виконавчої влади інспекційних органів. В тих випадках, коли держінспекцію доцільно включити до складу міністерства, потрібно було б встановити правові гарантії часткової незалежності держінспекції від галузевого органу управління з деяких питань. Такими питаннями (призначення керівника, звітність), на думку дослідника, має опікуватись вищий орган виконавчої влади [43, с. 92].

Характерно, що через багато років українська модель урядового органу управління, закладена в концепції адміністративної реформи, передбачає практично те ж саме і в тих же самих формулюваннях [56, с. 28].

До того ж, потрібно відмітити, що державна сільськогосподарська інспекція, як правило, окрім контрольних функцій, що є основними, займається адмініструванням різного роду реєстрів, видачею дозвільної документації, засвідченням прав суб‘єктів та іншою специфічною діяльністю в галузі, а також здійснює надання специфічних адміністративних та суто практичних послуг підконтрольним суб’єктам, часто являючись єдиним суб’єктом в країні, здатним надавати такі послуги. Наприклад, підрозділи державної служби з карантину рослин здійснюють знезараження (фумігацію) експортних партій сільськогосподарської продукції і видають про це відповідні документи.

Якщо ж узагальнити сказане і екстраполювати на конкретне питання про державні інспекції, як елементи структури виконавчої влади, то вимальовується картина, при якій роль державних сільськогосподарських інспекцій на сучасному етапі так чи інакше зводиться до виконання завдань, поставлених перед галузевим міністерством, що зумовлює необхідність їх різноступеневої інтеграції в Мінагрополітики, причому найважливіші напрями інспекційної роботи мають зосередитись в трьох – чотирьох урядових органах державного управління в структурі Мінагрополітики.

З урахуванням галузевих особливостей, слід погодитись з твердженням, яке, на наш погляд, справедливе і для державних сільськогосподарських інспекцій, про те, що отримання владних повноважень від найвищого органу державного управління значно підвищить роль і авторитет цього контрольного органу. Такий підхід сприятиме й створенню правового забезпечення діяльності державних інспекцій, визначення їх структур, взаємовідносин і розмежування компетенції між структурними підрозділами. Разом з тим, чіткий правовий регламент державних інспекцій сприятиме й ефективності їх діяльності [35, с. 331].

Проведені дослідження демонструють, що державні сільськогосподарські інспекції є уособленням і продовженням державної політики в АПК. Це відрізняє сучасний стан речей від минулого, коли здебільшого господарською діяльністю займались міністерства через керівництво фактично всіма підприємствами галузі, і, звичайно ж, несли відповідальність за економічні показники. Це викликало необхідність контролю не тільки за самими підприємствами, а і в цілому за системою; в цих умовах інспекційний орган держави створювався немов би на противагу господарюючому, і реалізовував свої вузькоспеціальні завдання.

В сучасних умовах інспекційна діяльність держави не конкурує з господарською діяльністю, а є допоміжним інструментом організаційної діяльності держави, тому зближення інспекційних органів з галузевим міністерством, входження їх (з певними застереженнями щодо автономного статусу) до структур міністерства можна тільки вітати.

В пошуках найбільш доцільної підпорядкованості кожної держінспекції для забезпечення максимальної ефективності її діяльності слід співставляти функції відомства, в складі якого знаходиться інспекція, з функціями самої інспекції як частини цілого. З часом практика зможе дати відповідь на питання, чи правильно поєднані різні функції в одному органі, наскільки вони сумісні та чи можуть при такому поєднанні їх виникати розбіжності державних та відомчих інтересів. При можливості виникнення таких колізій та з метою уникнення відомчого підходу у діях державної інспекції вона має бути виведена зі складу міністерства чи відомства [2, с. 31].

Рішення про доцільність існування органів державного контролю має визначатися не суб'єктивно, чиїмось бажанням, а шляхом ретельного обґрунтування потреб практики. Якщо орган загальної компетенції справляється з виконанням контрольної діяльності, й сама така діяльність не потребує специфічної роботи, обсяг її може бути виконаний органом, наділеним правом контролювати, то й потреби в створенні спеціального органу контролю немає. Інша справа, коли наявними органами можливості виконання функції контролю не охоплюються повною мірою. В такому випадку має створюватися відповідна структура для її виникнення. Тому створення нових та діяльність уже існуючих органів контролю в АПК потрібно розглядати з урахуванням нових завдань, що постали перед управлінням у цій галузі, змін у самій системі управління та функціях органів державного управління. І перш ніж ліквідовувати, а потім створювати заново, потрібно використовувати вже існуюче, залишивши в ньому те, що виправдане практикою. А для цього, як вказує проф. Авер‘янов В.Б., «слід чітко визначитися, яка система контролю потрібна на даному етапі розвитку держави, які завдання вона має виконувати та якою має бути структура системи органів державного контролю» [35, с. 351].

Як показує досвід, відокремленість і ізольованість державних інспекцій одна від одної не сприяє удосконаленню форм і методів їх роботи. В науковій літературі вже піднімались питання створення координуючого центру, який би об‘єднував і скеровував діяльність держінспекцій у відношенні методів контролю і нагляду, а також розробляв пропозиції по удосконаленню їх організаційної структури [43, с. 89].

Проте, створення такого методичного органу в загальнодержавному масштабі навряд чи буде ефективним через надто широкий спектр компетенції, тому згадана пропозиція не була, і навряд чи колись буде втілена в життя. Значно ефективнішим міг би стати такий орган за умови його створення в межах певної галузі. Наприклад, в масштабі АПК подібні функції можливо було б покласти на колегію Мінагрополітики або спеціальну консультативну раду, ввівши до її складу керівників і фахівців всіх державних сільськогосподарських інспекцій.

Щодо конкретних пропозицій по удосконаленню правового становища державних сільськогосподарських інспекцій, слід зазначити, що дана робота не має на меті виробити схеми, надати рецепти для кожної сільськогосподарської інспекції, для цього потрібні вузькоспеціалізовані дослідження, завдання що ставиться автором – виробити системний підхід до удосконалення усіх сільськогосподарських інспекцій, який стане базою для подальшої роботи в конкретних напрямах.

Проте, у ході дослідження все ж таки було звернуто увагу на деякі конкретні моменти, недоліки у оргструктурі окремих сільськогосподарських інспекцій, на яких не можна не зупинитись.

Вважаємо за доцільне запропонувати своє бачення організаційної структури державних сільськогосподарських інспекцій. Так, у тваринництві мають бути створені контрольно-інспекційні органи у галузі сільськогосподарського насінництва і охорони прав на сорти рослин, та з питань захисту і карантину рослин.

При цьому інспекція з питань захисту і карантину рослин, в силу значущості своїх завдань, повинна отримати статус урядового органу державного управління.

Насінницька інспекція натомість має бути організаційно пов‘язана з Державною службою з охорони прав на сорти рослин, або на базі насінницьких інспекцій та Держсортслужби має бути утворений єдиний урядовий орган державного управління насінницькою і сортовою справою. Це дозволить сконцентрувати зусилля щодо удосконалення роботи рослинницької галузі в Україні.

Результативність роботи інспекції багато в чому визначається також глибиною її компетентності і всебічної обізнаності в тих питаннях, контролювати правильність здійснення яких вона покликана. Тому держінспекції і утворюються як органи з яскраво вираженою спеціалізацією. Але, поряд з позитивними сторонами, зі спеціалізацією можуть бути пов‘язані значні втрати, що виникають при надмірному подрібненні однорідних функцій між різними контрольними органами. Надмірно вузька спеціалізація призводить до невиправданої багаточисельності держінспекцій, до малочисельності, а відповідно, і слабкості їх апарату [191, с. 94].

Зважаючи на це міркування, повноваження органів держтехнагляду слід розподілити між Державтоінспекцією та відповідними органами Держнаглядохоронпраці. До юрисдикції ДАІ має відійти нагляд за агрегатами, що можуть самостійно пересуватись по дорогах загального користування, а до Держнаглядохоронпраці відповідно усі питання, пов‘язані з безпекою експлуатації спеціальних механізмів, оскільки сучасний концептуальний підхід до регулювання будь-якої галузі полягає у забезпеченні, передусім, безпеки працівників. Ефективність же самого сільськогосподарського виробництва має бути предметом опікування держави лише опосередковано, шляхом створення відповідних економічних умов. Простіше кажучи – питання безпеки праці у сільськогосподарському виробництві – це державна справа, а питання, наскільки технічний стан того чи іншого механізму дозволяє йому ефективно працювати, має турбувати лише власника механізму, а не державний орган.

Держконтрольсільгосппрод доцільно залишити в сучасному вигляді, оскільки це також самостійна структура, перед якою стоїть низка завдань державної ваги, і які жодним чином не дублюються іншими інспекційними органами.

В роботі вже піднімалось питання виділення з предмету компетенції Держземінспекції контролю за правильним використанням та відтворенням продуктивності земель сільськогосподарського призначення. Особливо важливе значення охорони і раціонального використання передусім земель сільськогосподарського призначення відмічається при дослідженнях діяльності Держземінспекції [96, с. 13].

З цього приводу також існує думка, що на базі Державного технологічного центру охорони родючості ґрунтів шляхом його реорганізації слід створити Державну службу охорони родючості ґрунтів, приєднавши до нього частину підрозділів Держкомзему, наділених повноваженнями щодо вирішення питань сільськогосподарського землекористування. Ця служба повинна функціонувати в системі Міністерства аграрної політики, оскільки вона покликана обслуговувати інтереси сільськогосподарського виробництва. Висловлюється думка, що Державна служба охорони родючості ґрунтів повинна мати вищий статус, ніж статус звичайного структурного підрозділу Міністерства. Існує навіть твердження, що державна служба повинна мати статус урядового органу державного управління у складі Міністерства аграрної політики України. Створення Державної служби охорони родючості ґрунтів передбачає, перш за все, формування належної правової бази її діяльності. Ми поділяємо думку П. Кулинича про те, що створення такої бази доцільно розпочати з прийняття Закону України “Про Державну службу охорони ґрунтів” [72, с. 3]. Обґрунтованим здається розширення числа державних сільськогосподарських інспекцій за рахунок даної структури [110, с. 80].

З урахуванням нових тенденцій в побудові державних сільськогосподарських інспекцій охорону родючості ґрунтів доцільно було б доручити окремій службі, зобов’язавши її координувати роботу з Державною земельною інспекцією, Державним комітетом по земельних ресурсах для полегшення процесу перевірок. Необхідність така викликана тим, що сільськогосподарські землі мають пріоритетне значення в країні і потребують посиленої правової охорони саме у сільськогосподарському аспекті для запобігання зловживанням і необґрунтованим змінам цільового призначення земель сільськогосподарського призначення. Найбільш ефективний контроль за цими процесами може забезпечити тільки структура, певною мірою дистанційована від Державного комітету по земельних ресурсах.

Основні пропозиції, викладені в даному розділі систематизовані в табличній формі в додатку В.

Останнім часом у спеціалізованій літературі висловлюються пропозиції щодо узагальнення правових засад функціонування всіх інспекційних органів в державі, на підставі того, що державна інспекція – спеціальний орган виконавчої влади із самостійними завданнями. Тому правове становище, організація і компетенція держінспекцій мають бути закріплені у спеціальному законодавчому акті про контрольні інспекції, що діють у сфері виконавчої влади. Орієнтовною назвою такого акту пропонується: «Про контрольні інспекції в органах виконавчої влади», або виділити розділом в проекті Закону «Про державний контроль у сфері виконавчої влади» [83, с. 153].

Дана пропозиція видається досить слушною. Також слід додати, що такому нормативному акту потрібна певна галузева систематизація, оскільки на прикладі роботи агропромислового комплексу стає очевидним, що інспекційні органи в межах окремої галузі характеризуються наявністю ряду спільних рис, керуються організаційно або функціонально з єдиного центру, часто вирішують спільні завдання, пов‘язані з необхідністю співпраці, тому потребують єдиних підходів до регулювання своєї діяльності.

Певні труднощі для аналізу і класифікації викликають особливості регіональної оргструктури сільськогосподарських інспекцій. Так, до структури колишньої Державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (Держконтрольсільгосппрод) відносились державні хлібні інспекції та інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції.Інспекція якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації згідно Типового положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України [143], є структурним підрозділом обласної, Севастопольської міської держадміністрації, підзвітним і підконтрольним голові відповідної держадміністрації та Мінагрополітики. Натомість державна хлібна інспекція Автономної республіки Крим, обласні державні хлібні інспекції, згідно відповідного наказу Мінагрополітики, є територіальними органами Держконтрольсільгосппроду. Враховуючи те, що сам по собі Держконтрольсільгосппрод окрім вказаних двох інспекцій територіальної структури не має, спостерігається деяка асиметричність між цими двома системами інспекцій, що знаходились у його підпорядкуванні. Фактично Держконтрольсільгосспрод існує лише на центральному рівні, на регіональному рівні очолює систему державних хлібних інспекцій, а інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції лише підконтрольні і підзвітні Мінагрополітики (через Держконтрольсільгосппрод). Така структура характерна ще з часів СРСР [116, с. 3; 100, с. 8] і збереглась не тільки в Україні, а і в інших державах колишнього СРСР [118], з тією різницею, що раніше ці органі входили до структури міністерства заготівель, а тепер ними опікуються сільськогосподарські міністерства.

М.С. Студенікіна, торкаючись проблеми своєрідного «подвійного підпорядкування» подібних держінспекцій, наголошує на необхідності нормативного встановлення гарантій незалежності таких органів [191, с. 93].

З огляду на перелічені особливості, сама по собі різноманітність організаційно-правового становища інспекційних органів в структурі Мінагрополітики не повинна розглядатись як підстава для механічної уніфікації, реформування заради надання інспекційним органам зовнішньої одноманітності.

В цьому напрямку слід працювати, виходячи з наступних засад – якщо орган займається суто інспекційною діяльністю, він має бути інспекцією за організаційно-правовим статусом. У тому разі, якщо предмет компетенції органу включає значний обсяг управлінських повноважень, інспекція має бути виділена в окрему вертикально підпорядковану структуру в межах цього органу, з метою підвищення ефективності і запобіганню розпиленню в роботі інспекторів. При цьому такий орган залишатиметься контрольно- інспекційним з точки зору організаційно-правового становища, носитиме найменування служби, а його керівник буде Головним державним інспектором у відповідній галузі.

Є також і третій варіант, якщо питома вага управлінських повноважень значно перевищує контрольні. В цьому разі, на нашу думку, інспекції слід створювати лише на рівні низової ланки, а в центральному апараті має бути інспекційне управління, що займається координацією інспекційної роботи на місцях. Очолювати його повинен один із заступників голови контрольно-інспекційного державного органу в статусі державного інспектора, і концептуальне поняття „інспекція” має бути виражене в сукупності низових ланок, які своєю роботою сприятимуть досягненню завдань органу державного управління [112, с. 286].

Окремого розгляду заслуговує удосконалення нормативно-правового регулювання діяльності державних сільськогосподарських інспекцій.

Якщо положення про держінспекцію затверджується міністром без конкретного доручення уряду, то це буде положенням тільки про держінспекцію як структурний підрозділ центрального апарату міністерства, а не єдиним положенням про усі ланки державної інспекції. Такий порядок визначення компетенції призводить до того, що контрольні осередки більш високого рангу не можуть давати безпосередньо вказівки відповідним спорідненим за функціями нижчестоящим інспекціям [191, с. 99].

Затвердження положень вищим органом виконавчої влади піде на користь інспекційним органам, дозволить утворити однорідні нормативні документи, створить чіткі правила роботи держінспекцій [191, с. 101].

Повністю погоджуючись з наведеними думками, слід зазначити, що в пропонованій організаційній структурі державних сільськогосподарських інспекцій цей момент враховано не тільки щодо тих органів, які мають, на наш погляд, отримати статус урядових органів державного управління, але і для Головдержплемінспекції, подібно до того, як правове становище Укрголовдержкарантину, хоч він і не є урядовим органом державного управління, регулюється нормативним актом Кабінету Міністрів України.

В усякому разі, орган адміністративної юрисдикції має особливе місце в системі органів управління АПК, пов‘язане з безпосереднім здійсненням владних повноважень, і його авторитет, впорядкованість внутрішньої структури, ефективність функціонування залежить також і від рівня нормативно-правового регулювання його діяльності.

3.2.Удосконалення повноважень контрольно-інспекційних органів в АПК України

В юридичній літературі зазначається, що існує зовнішня (головна) мета удосконалення апарату державного управління – підвищення ефективності керівного впливу і внутрішня мета – впорядкування внутрішньої організаційної діяльності апарату [203, с. 123].

Виконання сільськогосподарськими інспекціями своїх завдань забезпечується наявністю у них широкого кола прав: проводити інспекційні перевірки на підприємствах та в організаціях всіх форм власності; вимагати від усіх посадових осіб, організацій, підприємств, громадян надання відповідної документації та інформації, що стосується інспекційної діяльності, подавати клопотання та подання до відповідних державних управлінських та правоохоронних органів про застосування адміністративних, економічних чи інших правових санкцій за результатами інспектувань [78, с. 89].

В теоретичних дослідженнях інспекційної діяльності була сприйнята класифікація повноважень контрольно-інспекційних органів, автором якої є Я.А. Здір, і згідно якої повноваження державних інспекцій можна поділити на три групи:

- повноваження по розробці і затвердженню норм і правил, контролювати виконання яких інспекція покликана; згідно позиції А.Кармолицького такі повноваження не слід виділяти через їх незначну питому вагу [45, с. 15];

- повноваження по організації і проведенню контролю і нагляду;

- повноваження по застосуванню заходів державного примусу [43, с. 91].

А.Кармолицький, за результатами аналізу різних класифікацій повноважень державних інспекцій, зроблених його попередниками, пропонує наступну, спрощену і узагальнюючу класифікацію, згідно з якою повноваження держінспекцій складаються з попередження (профілактики) правопорушень; припинення і виявлення та притягнення до відповідальності винних [46, с. 55].

На нашу думку, повноваження державних сільськогосподарських інспекцій можна поділити на наступні блоки.

Перший блок містить, так звані, дозвільні повноваження, які полягають у тому, що для виконання певних дій підконтрольні суб‘єкти повинні отримати спеціальний дозвіл, наприклад, дозвіл на транзит вантажів що містять рослинний матеріал територією країни. Різновидом дозвільних повноважень є проведення різного роду експертної діяльності та практичної роботи по розробці стандартів, норм і правил у підконтрольній сфері, оскільки саме в держінспекції, як правило, зібрані найбільш кваліфіковані спеціалісти, які найглибше володіють підвідомчими питаннями.

Другий блок містить так звані адміністративно-попереджувальні заходи - право давати обов‘язкові для виконання приписи підконтрольним суб‘єктам оголошення карантину, примусове знищення продукції і сировини, визнаних непридатними для використання. Також до другої групи відносяться заходи адміністративного припинення, наприклад, тимчасове припинення діяльності у формі письмового розпорядження, тимчасове позбавлення спеціальних прав. Основна мета адміністративного припинення - уникнення тих тяжких наслідків, які могли б відбутися в результаті допущених порушень.

Третій блок включає юрисдикційні повноваження по застосуванню заходів стягнення. Найбільш поширеним видом адміністративних стягнень є штраф. В літературі в основному обстоюється думка про необхідність надання адміністративно-юрисдикційних повноважень усім інспекціям.

У зв‘язку з цим, хотілося б зауважити, що не слід розглядати держінспекцію виключно як орган контролю. В сучасних умовах держінспекціям властиві і регуляторні, і реєстраційні повноваження, які вони можуть поєднувати з контрольними без шкоди для своєї діяльності. Протилежний погляд , що простежується в радянській юридичній літературі, є наслідком архаїчної моделі господарювання, що ставила перед держінспекціями невластиві їм завдання перехресного контролю за самою виконавчою владою, опосередковано через підконтрольні міністерствам системи господарюючих суб‘єктів.

При визначенні повноважень державних інспекцій необхідно встановити правило, за яким державна інспекція наділяється лише тими повноваженнями, які характерні для неї як спеціального органу державного управління – органу контролю. Тому недопустимо покладати на неї відповідальність і за стан справ у сфері управління, де вона здійснює контроль [35, с. 271].

Слід розглянути і інше питання, вирішення якого пов‘язане з удосконаленням правового становища ряду інспекцій. Мається на увазі існуюча між державними інспекціями нерівність у застосуванні повноважень, яка полягає у тому, що одні інспекції мають право призупиняти або забороняти здійснення певної діяльності , яка ведеться з порушенням вимог діючого законодавства, інші ж інспекції мають право тільки вимагати припинення таких дій [46, с. 70].

Велике значення в процесі удосконалення повноважень державних сільськогосподарських інспекцій слід приділити тій їх частині, що пов‘язана із здійсненням адміністративної юрисдикції.

Як зазначає А.П. Шергін, більшість юрисдикційних формувань, що мають право застосовувати адміністративні санкції, є органами відомчої, галузевої компетенції. Для них характерним є поєднання наглядових і юрисдикційних повноважень [203, с. 82].

Переломлюючись у свідомості об‘єкта управління, сигнал (в нашому випадку – рішення юрисдикційного органу) викликає мотиви наступної поведінки об‘єктів (в даному випадку правомірної чи неправомірної поведінки). Ґрунтуючись на цьому положенні, ефективність юрисдикційної діяльності може бути сприйнята як ступінь досягнення мети, яку мав на увазі законодавець. Виходячи з цього, про ефективність адміністративної юрисдикції можна вести мову як про співвідношення мети юрисдикції та її результатів.

Цілі адміністративної юрисдикції різнопланові – регулювання і охорона суспільних відносин, індивідуальна і загальна превенція правопорушень. Крім того впорядкованість, організованість самої адміністративної юрисдикції – одна з цілей, за якими можливо робити висновок про ефективність даної діяльності(внутрішня мета) [203, с. 121].

Вважаємо, що в повній мірі це твердження відноситься і до адміністративно-юрисдикційної діяльності державних сільськогосподарських інспекцій.

Отже, існують два виді цілей адміністративної юрисдикції – внутрішні цілі (по забезпеченню функціонування даного способу правоохоронної діяльності, та зовнішні – по керівному впливу на суспільні відносини [203, с. 122].

Підвищення ефективності керівного впливу даного виду правоохоронної діяльності є основною метою процесу удосконалення адміністративної юрисдикції. Її реалізацію, зазвичай, пов‘язують з розробкою і здійсненням заходів по посиленню ефективності правових санкцій, що застосовуються в ході адміністративної юрисдикції. Адже більшість справ про адміністративні правопорушення закінчуються прийняттям рішень по застосуванню до порушника стягнення.

Окремої уваги, поза межами даного дослідження, заслуговує проблема ефективності адміністративно-правових санкцій. Сучасні розміри штрафів, особливо, коли мова йде, наприклад, про промислове використання сортів рослин, порушення карантинних правил, є неефективними через неспівставність масштабів діяльності, і майнових втрат, які, скажімо, понесе керівник підприємства-порушника, що в свою чергу знижує авторитет і ефективність роботи державних сільськогосподарських інспекцій. Адже коли інспектор в своєму арсеналі не має повноважень, що можуть дієво вплинути на порушника, він сприймається не як представник влади, з яким потрібно рахуватись, а як майже безправний прохач, і це є значною проблемою.

Управлінський характер адміністративно-юрисдикційної діяльності визначає правову позицію органу, що розглядає справу, по відношенню до об‘єкта управління (правопорушника). Свої владні повноваження він здійснює по відношенню до порушника, який не знаходиться у нього в службовому підпорядкуванні. Тут яскраво проявляється адміністративно-правовий метод правового регулювання суспільних відносин, що передбачає, передусім, нерівність сторін у правовідношенні. Тут організаційний вплив на порушника вчинює орган, якому він безпосередньо не підпорядкований [203, с. 69].

Уявляється, що держава повинна утворити такий механізм реагування на адміністративні правопорушення, який гарантував би оперативне застосування заходів адміністративного впливу до винних осіб і одночасно виключав би будь-які прояви свавільства по відношенню до громадян.

Серед заходів адміністративного впливу, що застосовуються до порушників, особливе місце займають заходи адміністративного стягнення, оскільки саме у них виражена негативна державна оцінка дій, що ними вчинюються. Тому таке важливе значення має проблема удосконалення діяльності суб‘єктів адміністративної юрисдикції – органів і осіб відповідних посадових категорій, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення [208, с. 101].

З урахуванням важливого суспільного значення і суспільної небезпеки адміністративних правопорушень, особливої актуальності набуває питання оптимізації як системи суб‘єктів адміністративної юрисдикції, так і їх компетенції.

Це завдання неможливо вирішити без ретельного аналізу теоретичних і практичних проблем, що торкаються визначення статусу суб‘єкта адміністративної юрисдикції. Розроблення концепції правового статусу такого суб‘єкта, з‘ясування усіх його елементів, а також проблем його реалізації дозволить науково обґрунтувати можливі шляхи удосконалення нормативної бази адміністративно-юрисдикційної діяльності в інтересах забезпечення нормального функціонування агропромислового комплексу, визначити конкретні напрями удосконалення законодавства [208, с. 102].

Назріла необхідність дослідити навантаження посадових осіб органів адміністративної юрисдикції, враховуючи при цьому, що вони виконують і інші службові обов‘язки. Оптимальна норма справ, які може якісно і у встановлені строки розглянути той чи інший орган, дозволить виробити і науково обґрунтовані нормативи штатної чисельності органів адміністративної юрисдикції [203, с. 140].

Удосконалення юрисдикційних повноважень може включати надання всім державним сільськогосподарським інспекціям право приймати рішення по адміністративних справах, що віднесені до їх відома. Це сприятиме оперативності роботи інспекцій, розвантажить судову систему і сприятиме більш дієвому і ефективному реагуванню на правопорушення. Фактично, на даний момент, суди виконують роль статиста, автоматично погоджуючись з рішеннями, закладеними в протокол про правопорушення. Нерідко протоколи з запізненням потрапляють до суду, що виключає адміністративну відповідальність і позбавляє діяльність інспекції превентивного характеру щодо інших потенційних порушників. У той же час, відсутність інстанційності в розгляді таких справ є порушенням прав осіб, що притягаються до адміністративної відповідальності, оскільки позбавляє їх права на оскарження рішення. В тому ж разі, якщо первинне рішення буде приймати профільний контрольний орган, у подальшому, у разі незгоди з даним рішенням, особа, щодо якої винесена постанова про притягнення до адміністративної відповідальності, матиме право на оскарження, і вже на неї буде покладатись обов’язок своєчасної подачі скарги до суду.

С. Тараненко негативно характеризує адміністративно-юрисдикційну діяльність відомчих інспекцій, відмічаючи велику кількість органів відомчого «адміністративного правосуддя» та відсутність єдиної системи адміністративної юрисдикції. Керуючись цими аргументами, автор пропонує передати вирішення усіх справ про адміністративні правопорушення до відання адміністративних судів [194, с. 43]. Частково погоджуючись з висловленими твердженнями, тим не менше вважаємо, що з них зроблено хибний висновок. При створенні адміністративних судів, яких ще не було на момент написання згаданої праці, законодавець свідомо не включив до їх компетенції справи про притягнення громадян до адміністративної відповідальності. Слід наголосити, що рішення про порушення законодавства в окремих галузях управління, принаймні, по першій інстанції, мають приймати кваліфіковані спеціалізовані органи – державні інспекції. Вважаємо, що до такого реформування слід підходити комплексно, шляхом приведення повноважень усіх сільськогосподарських інспекцій до єдиного знаменника, який би втілювався у формулі перевірка-протокол-рішення про накладення штрафу.

Це забезпечить як оперативність, так і дієвість їх роботи, адже в адміністративній відповідальності стягнення штрафу не є головною метою. Головна мета – негайний оперативний осуд порушника, припинення правопорушення, бажано одразу ж, на місці. Для тих, хто не погоджується з рішенням, має існувати можливість інстанційного оскарження, у тому числі до суду.

Особливу увагу слід приділяти проблемам підготовки кадрів, оскільки професійно вирішувати юридичну справу може тільки людина, яка має відповідну підготовку, що зумовлює необхідність організації відповідних освітніх програм для працівників державних сільськогосподарських інспекцій на базі юридичних факультетів та кафедр аграрних вузів.

Практичним вирішенням, що може комплексно покращити роботу державних сільськогосподарських інспекцій, є прийняття Закону України «Про контрольно-інспекційну діяльність в агропромисловому комплексі України», який би врегульовував наступні моменти:

  • формулювання поняття, цілей і завдань контрольно-інспекційної діяльності в АПК;
  • встановлення переліку державних сільськогосподарських інспекцій;
  • встановлення єдиного функціонального центру координації роботи державних сільськогосподарських інспекцій в межах Мінагрополітики;
  • встановлення адміністративної відповідальності за невиконання законних вимог і приписів державних сільськогосподарських інспекторів;
  • встановлення гарантій діяльності державного сільськогосподарського інспектора;
  • надання усім державним сільськогосподарським інспекціям права приймати рішення у справах про адміністративні правопорушення;
  • окреслення процедур проведення інспекторської перевірки, прав і обов‘язків осіб, що приймають у ній участь;
  • визначення правових засад надання обов‘язкових послуг державними сільськогосподарськими інспекціями;
  • встановлення порядку оскарження дій інспектора, як стосовно суті прийнятого рішення про накладення адміністративної відповідальності – до суду, так і стосовно процедури, вжитих заходів адміністративного припинення – до вищестоящої структури, або до адміністративного суду.

Висновки до розділу 3

Виходячи з вимог, які пред’являються до контрольних органів в період адміністративної реформи, стає очевидною необхідність перетворень і в системі контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі, які мають стосуватись як організаційної структури, так і завдань та обсягу повноважень таких органів.

Основним завданням подальшого удосконалення діяльності інспекційних органів є посилення впливу на підконтрольні суб’єкти з метою покращення їх діяльності.

Шляхи вирішення цього завдання − це врегулювання нормативними актами правового становища державних сільськогосподарських інспекцій, побудови системи цих інспекцій на єдиних правових засадах, розширення і конкретизація завдань і повноважень державних сільськогосподарських інспекцій, встановлення ефективних механізмів притягнення до відповідальності порушників спеціальних норм і правил, нагляд за дотриманням яких покладено на сільськогосподарські інспекції.

Конкретним кроком на шляху вирішення перерахованих завдань буде прийняття Закону України „Про контрольно-інспекційну діяльність в агропромисловому комплексі України”, яким буде встановлюватись кількість цих органів, завдання, права та обов’язки, регламентуватись кількість перевірок, встановлюватись перелік обов’язкових платних послуг, що надаються цими органами, правові гарантії виконання приписів цих органів, тощо.

Принципами, на яких має будуватись контрольно-інспекційна діяльність в АПК, є: юридичне закріплення її форм і методів в нормативних актах, рівноправність і самостійність учасників контрольних заходів, невтручання в господарську діяльність підконтрольних суб’єктів.

Критерієм ефективності удосконалення правового становища сільськогосподарських інспекцій буде побудова цілісної системи інспекційних органів, організаційно-правове становище яких відповідає покладеним завданням, дозволяє легко їх вирішувати, покладені завдання відповідають повноваженням, а система побудована таким чином, що всі питання, що потребують державного контролю в АПК, розподілені між відповідними сільськогосподарськими інспекціями.

Конкретні пропозиції полягають у підвищенні організаційного рівня більшості державних сільськогосподарських інспекцій до урядових органів державного управління. Викликано це тим, що в сільському господарстві практично кожен контрольно-інспекційний орган виконує цілу низку функцій по адмініструванню підконтрольної сфери, що включає не тільки контрольно-інспекційну діяльність, а й розробку нормативних документів, різного роду стандартів, здійснення дозвільної, експертної діяльності, що в комплексі об‘єктивно вимагає належного правового становища. Власне для таких випадків концепцією адміністративної реформи і передбачено створення подібних органів.

Поряд з цим, пропонується докорінно переглянути кількість державних сільськогосподарських інспекцій у бік зменшення на основі об‘єднання споріднених за сферою діяльності контрольно-інспекційних органів, а також утворити новий контрольно-інспекційний орган в агропромисловому комплексі, до компетенції якого повинні входити повноваження по охороні родючості земель сільськогосподарського призначення, контроль за їх ефективним використанням і захист від необґрунтованої зміни цільового призначення сільськогосподарських земель.

Важливим фактором удосконалення правового становища державних сільськогосподарських інспекцій є також встановлення ефективної системи контролю за роботою цих органів як з боку вищестоящих органів державного управління, так і з боку громадськості – професійних асоціацій, спілок сільськогосподарських виробників.

В процесі удосконалення правового становища державних сільськогосподарських інспекцій необхідне вирівнювання їх повноважень з метою забезпечення дійсно ефективної системи контролю в агропромисловому комплексі, надання розпорядженням державних інспекторів щодо припинення діяльності порушників, усунення допущених порушень, відшкодування шкоди, завданої сільськогосподарському виробництву, обов‘язкового характеру і підкріплення таких повноважень встановленням адміністративно-правових санкцій за невиконання таких розпоряджень і приписів.

Удосконалення юрисдикційних повноважень обов‘язково має передбачати надання всім державним сільськогосподарським інспекціям право приймати рішення по адміністративних справах, що віднесені до їх відома, по першій інстанції. Це сприятиме оперативності і професіоналізму роботи інспекцій, розвантажить судову систему і сприятиме більш дієвому і ефективному реагуванню на правопорушення. В той же час, необхідно передбачити чітку процедуру оскарження таких рішень до суду, з метою належного захисту прав підконтрольних суб‘єктів.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження правового становища державних сільськогосподарських інспекцій шляхом аналізу нормативно-правового матеріалу і практики його реалізації, теоретичного осмислення наукових праць дозволяє тезисно відобразити його основні результати у вигляді висновків, пропозицій і рекомендацій:

  1. В агропромисловому комплексі України функціонує низка контрольно-інспекційних органів виконавчої влади, які об‘єднуються під спільною назвою «Державні сільськогосподарські інспекції».
  2. Державні сільськогосподарські інспекції − це контрольно-інспекційні органи, які є відносно відокремленими в організаційному відношенні структурними частинами апарату Мінагрополітики, утворені для реалізації покладених на це міністерство завдань по здійсненню контролю за дотриманням правових норм у відповідних підгалузях АПК, що покликані забезпечити якість продуктів харчування і продовольчої сировини, а також захист прав і законних інтересів усіх учасників сільськогосподарського виробництва та споживачів сільськогосподарської продукції.
  3. Система державних сільськогосподарських інспекцій на даний час складає сукупність організаційно і функціонально пов‘язаних державних інспекцій, що входять до структури Міністерства аграрної політики України.
  4. Державна сільськогосподарська інспекція є органом адміністративної юрисдикції в АПК і може мати повний обсяг юрисдикційних повноважень, який включає право складати протокол про адміністративне правопорушення, та повноваження щодо прийняття рішення у справі. В окремих випадках, можливе стягнення штрафу на місці. Деякі державні сільськогосподарські інспекції мають усічений обсяг адміністративно-юрисдикційних повноважень, оскільки наділені тільки правом складання протоколу про адміністративне правопорушення з наступною передачею його для прийняття рішення до інших органів адміністративної юрисдикції.

5. Державні сільськогосподарські інспекції в Україні становлять три відносно самостійні групи за галузевою ознакою: рослинницькі, тваринницькі, та інспекції, що діють у обслуговуючих галузях АПК.

Організаційно вказані контрольно-інспекційні органи знаходяться в структурі Міністерства аграрної політики України, але мають різне правове становище, різний ступінь самостійності у прийнятті рішень, а також характеризуються структурною неоднорідністю, яка далеко не завжди є виправданою, що зумовлює певні труднощі в управлінні цими органами. Така неоднорідність викликана непослідовними структурними змінами, що вичинялись в різні періоди, виходячи з різних доктринальних положень щодо системи органів виконавчої влади.

Таким чином, на даний час за організаційно-правовим становищем в системі державних сільськогосподарських інспекцій виділяються урядові органи державного управління, інспекції як входять до структури міністерства на правах окремих органів та інспекції на правах департаментів центрального апарату міністерства.

6. Державні сільськогосподарські інспекції наділені наступними основними повноваженнями:

  • повноваження по участі в галузевій нормотворчості;
  • реєстраційні повноваження;
  • дозвільні (експертні) повноваження;
  • повноваження по вжиттю заходів адміністративного попередження та адміністративного припинення;
  • повноваження по прийняттю заходів за результатами проведеного контролю (адміністративно-юрисдикційні повноваження).

За змістом і особливостями повноважень окремо можна поділити сільськогосподарські інспекції на дві умовні групи. До першої з них умовно можна віднести інспекції, що контролюють певну суспільну діяльність - показники виробництва, технічний стан засобів виробництва, стан захисту прав учасників суспільних відносин, якість виробленої продукції і т. ін. До другої відносяться інспекції, що контролюють різного роду шкідливі фактори - поширення хвороб рослин та тварин, стан боротьби зі шкідниками.

7. Необхідним уявляється процес перегляду найменувань і організаційних структур у бік їх уніфікації, з позицій правового становища, обсягу повноважень і завдань, з урахуванням потреби у чіткій, прозорій і ефективній системі ланок державного апарату. Так, для урядового органу державного управління, в силу широкого обсягу завдань, в тому числі не завжди пов‘язаних с суто інспекційною діяльністю, більше підходить найменування «Служба» або «Департамент», решта контрольно-інспекційних органів повинні функціонувати під назвою «Інспекція».

8. Виходячи з вимог, які пред’являються до контрольних органів в період адміністративної реформи, стає очевидною необхідність перетворень і в системі контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі, які мають стосуватись як організаційної структури, так і завдань та обсягу повноважень таких органів.

Елементами організаційної структури, що можуть бути об’єктом удосконалення, на нашу думку, є система інспекцій, внутрішня організація сільськогосподарських інспекцій, рівень їх підпорядкованості, ступінь спеціалізації, тощо.

Основним завданням подальшого удосконалення діяльності інспекційних органів є посилення впливу на підконтрольні суб’єкти, врегулювання нормативними актами правового становища державних сільськогосподарських інспекцій, розширення і конкретизація завдань і повноважень державних сільськогосподарських інспекцій, встановлення ефективних механізмів притягнення до відповідальності порушників спеціальних норм і правил, нагляд за дотриманням яких покладено на сільськогосподарські інспекції.

9. Конкретні пропозиції полягають у підвищенні організаційного рівня більшості державних сільськогосподарських інспекцій до урядових органів державного управління. Викликано це тим, що в сільському господарстві практично кожен контрольно-інспекційний орган виконує цілу низку функцій по адмініструванню підконтрольної сфери, що включає не тільки контрольно-інспекційну діяльність, а і розробку нормативних документів, різного роду стандартів, здійснення дозвільної, експертної діяльності, що в комплексі об‘єктивно вимагає належного правового становища, власне, для таких випадків концепцією адміністративної реформи і передбачено створення подібних органів. Поряд з цим, пропонується докорінно переглянути кількість державних сільськогосподарських інспекцій у бік зменшення, на основі об‘єднання споріднених за сферою діяльності контрольно-інспекційних органів, а також утворити новий контрольно-інспекційний орган в агропромисловому комплексі, до компетенції якого повинні входити повноваження по охороні родючості земель сільськогосподарського призначення, контроль за їх ефективним використанням і захист від необґрунтованої зміни цільового призначення сільськогосподарських земель.

В процесі удосконалення правового становища державних сільськогосподарських інспекцій необхідне вирівнювання їх повноважень з метою забезпечення дійсно ефективної системи контролю в агропромисловому комплексі, надання розпорядженням державних інспекторів (щодо припинення діяльності порушників, усунення допущених порушень, відшкодування шкоди завданої сільськогосподарському виробництву) обов‘язкового характеру і підкріплення таких повноважень встановленням адміністративно-правових санкцій за невиконання таких розпоряджень і приписів.

Удосконалення юрисдикційних повноважень обов‘язково має передбачати надання всім державним сільськогосподарським інспекціям права приймати рішення по адміністративних справах, що віднесені до їх відома, по першій інстанції. Це сприятиме оперативності і професіоналізму роботи інспекцій, розвантажить судову систему і сприятиме більш дієвому і ефективному реагуванню на правопорушення. В той же час, необхідно передбачити чітку процедуру оскарження таких рішень до суду, з метою належного захисту прав підконтрольних суб‘єктів.

Отже, конкретними кроками на шляху удосконалення правового становища державних сільськогосподарських інспекцій є:

  • уніфікація правового становища цих органів;
  • розширення прав та встановлення додаткових гарантій діяльності державних інспекторів;
  • встановлення дієвої системи санкцій за правопорушення у сільському господарстві з метою підвищення ефективності роботи сільськогосподарських інспекцій;
  • встановлення системи контролю за діяльністю сільськогосподарських інспекцій як з боку вищестоящих державних органів, так і з боку громадськості;
  • законодавча регламентація прав і обов’язків державного інспектора, оскарження його дій підконтрольними суб’єктами.

Результатом удосконалення правового становища сільськогосподарських інспекцій має стати побудована на єдиних засадах, керована і контрольована з єдиного організаційного центру система інспекційних органів, діяльність яких забезпечує якість сільськогосподарської продукції на всіх етапах її виробництва, а також захист прав і законних інтересів виробників і споживачів продукції АПК.

10. Нормативні акти, якими регулюється правове становище сільськогосподарських інспекцій не забезпечують належного рівня правового регулювання діяльності цих органів і потребують значних змін.

Конкретним кроком на шляху вирішення перерахованих завдань буде прийняття Закону України „Про контрольно-інспекційну діяльність в агропромисловому комплексі України”, яким встановлюватиметься кількість цих органів, завдання, права та обов’язки, регламентуватиметься кількість перевірок, встановлюватиметься перелік обов’язкових платних послуг, що надаються цими органами, правові гарантії виконання приписів цих органів, тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Авер’янов В. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний привід для теоретичної дискусії// Право України – 2003 р. - №5 С. 23.
  2. Авер’янов В. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог// Право України – 2003 р. - №9 – с.25-31.
  3. Авер’янов В. Центральні органи виконавчої влади в Україні: Концептуальний підхід до класифікації в контексті адміністративної реформи в Україні //Вісник Академії правових наук України. – 1999. - № 1. – С. 42-50.
  4. Авер’янов В. Ще раз про зміст і співвідношення понять «державне управління» і «виконавча влада»: полемічні нотатки // Право України –2004 р. - № 5 – С.113-116.
  5. Авер’янов В. Б., Андрійко О. Ф. Виконавча влада і державний контроль / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К., 1999. – 47с.
  6. Аграрне право України: Практикум / В.З. Янчук, А.М. Статівка, Н.І. Тітова та ін.; За ред. В.З. Янчука – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 256 с.
  7. Агропромисловий комплекс: правові питання / В.І.Семчик, П.Ф.Кулинич, О.О.Погрібний, В.О.Олійник; За ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Урожай, 1992. – 192 с.
  8. Адміністративна реформа - історія, очікування та перспективи / Центр політико-правових реформ / В.П. Тимощук (упоряд.). – К.: Факт, 2002. – 100 с.
  9. Адміністративна реформа в Україні: шлях до Європейської інтеграції: Зб. наукових праць / Академія правових наук України; Київський регіональний центр / О.Д. Крупчан (голова ред.кол.). – К. : ООО «АДЕФ-Україна», 2003. – 322 с.
  10. Адміністративна реформа в Україні: міфи і реалії: Матеріали «круглого столу», 14 лютого 2000 року, Київ, Україна / Український незалежний центр політичних досліджень. – К., 2000. – 72 с.
  11. Алімов Р. С. Процедури в адміністративному праві України: теорія і практика: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Донецький ін-т внутрішніх справ. – Донецьк, 2002. – 171 арк.
  12. Алімов Р.С. Щодо удосконалення процедур у провадженнях по справах про адміністративні правопорушення // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: збірник наукових статей. – Донецький інститут внутрішніх справ МВС України, 2002. – №1. – С. 68-71.
  13. Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні: організаційно-правові засади / НАН України ; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К. : Наукова думка, 2004. – 304 с.
  14. Андрійко О.Ф. Державний контроль: теорія і практика : Наук. доп. / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 1999. – 23 с.
  15. Андрийко О. Ф. Контроль в демократическом государстве: проблемы и тенденции / НАН Украины; Институт государства и права им. В.М.Корецкого. – К. : Наукова думка, 1994. – 115 с.
  16. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.07 / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 1999. – 38 с.
  17. Анохіна Л. С. Суб’єкти адміністративної юрисдикції в Україні: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2001. – 158 арк.
  18. Армаш Н. О. Адміністративно-правовий статус керівників органів виконавчої влади: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2004. – 200 арк.
  19. Бачило И.А. Функции органов управления: (Правовые пробл. оформл. и реализации). – М.: Юрид. лит., 1976. – 198 с.
  20. Бейкун А.Л. Державне регулювання діяльності обласного агропромислового комплексу (організаційно-правові питання): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 1999. – 194 с.
  21. Білик Ю.Д. Державний захист вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника та протекціоністська політика в Україні. – К.: Урожай, 2000. - 192 с.
  22. Виконавча влада і адміністративне право / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В. Б. Авер'янов (ред.). – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 668 с.
  23. Вітвицький С.С. Форми та методи державного контролю у сфері підприємницької діяльності // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Випуск 20. – 2002. – С. 188-192.
  24. Гаращук В. М. Контроль та нагляд у державному управлінні: Навч. посіб. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 1999. – 53 с.
  25. Гаращук В. Управлінські послуги – Новий інститут чи нова помилка? //Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 3. – С. 109-114.
  26. Герасименко Є. С. Питання реформування інституту адміністративної відповідальності: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 221 арк.
  27. Голосніченко І.П. Правове регулювання надання державних управлінських послуг та вирішення адміністративних спорів // Право України. – 2003. - №10. – С.76 -80.
  28. Голосніченко І.П. Проблеми кодифікації норм, що встановлюють адміністративну відповідальність // Право України. – 2002. -№ 3 – С. 20-24.
  29. Голосніченко І.П. Прогалини у правовому регулюванні порушення провадження в справі про адміністративне правопорушення // Право України. – 2003. - №7. – С. 64-68.
  30. Голосніченко І., Стахурський М., Золотарьова Н. Попереднє адміністративне розслідування як стадія провадження в справах про адміністративні проступки//Право України. – 2002. - № 2. – С. 26-30.
  31. Горшенев В.М., Шахов И.Б. Контроль как правовая форма деятельности. ‑ М.: Юрид. лит., 1987. – 176 с.
  32. Государственное управление: Основы теории и организации: / В. А. Козбаненко (ред.) – М. : Статут, 2002. – 366 с.
  33. Гревцов, Ю. И. Правоотношение – разновидность общественного отношения //Правоведение. -1975. - № 2. - С. 45 – 53.
  34. Гусаров В., Руденко М. Контролюючі органи і прокурорський нагляд // Право України. – 1995. - № 1. – С. 17 - 19.
  35. Державне управління в Україні. (Навчальний посібник)./ 3а загальною редакцією доктора юридичних наук, професора В.Б. Авер'янова. К.: - 1999. – 432 с.
  36. Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування / Українська академія державного управління при Президентові України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України / В.Б. Авер'янов (ред.),– К., 1999. – 50 с.
  37. Державний насіннєвий контроль Київщини / За ред. В.Р.Панченка; Гол. упр. сіл. госп-ва Київ. обл. держадмін., Київ. обл. держ. насіннєва інспекція. – К., 2001. – 54 с.
  38. Деякі питання Державного департаменту ветеринарної медицини. Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.2001 р. № 641// Офіційний вісник України. – 2001 р., № 36. – С. 16.
  39. Дорогих О. М. Організаційно-правові основи діяльності державної контрольно-ревізійної служби України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Одеська держ. юридична академія. – О., 1999. – 20 с.
  40. Дуда А. В. Удосконалення функцій і структури Кабінету Міністрів України в період адміністративної реформи: Автореф. дис... канд. наук з державного управління: 25.00.01 / Українська академія державного управління при Президентові України. – К., 2001. – 19 с.
  41. Журавський В. Міністерства і відомства: скільки і яких їх має бути?// Юридичний вісник України 26. 02.2005 №8(504). – С. 4
  42. Завадський С.Й. Управління сільськогосподарським виробництвом у системі АПК: Підручник. – К.: Вища школа, 1992. – 367 с.
  43. Здир Я. А. Государственные инспекции в СССР. – М.: Госюриздат, 1960. – 134 с.
  44. Зима О. Т. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2001. – 164 арк.
  45. Кармолицкий А. А. Правовое регулирование полномочий государственных инспекций: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Московский государственный университет им. М. В. Ломоносова. Юридический факультет. – М., 1976. – 21 с.
  46. Кармолицкий А. А. Административно-правовое регулирование надведомственных полномочий государственных инспекций. М.: Изд-во МГУ, 1985. – 83 с.
  47. Кармолицкий А. А. К вопросу о характере полномочий государственных инспекций // Управление и право. – 1975. - № 2. – С. 58.
  48. Кикоть П. В. Міністерства в системі органів виконавчої влади України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2002. – 16 с.
  49. Кисіль С. П. Організаційно-структурні аспекти виконавчої влади в Україні (теоретичний аналіз): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 1997. – 198 арк.
  50. Кіданова Н. Б. Державна політика правового забезпечення державного управління аграрним сектором економіки: Дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 / Харківський регіональний ін-т держ. управління; Українська академія держ. управління при Президентові України. – Х., 2003. – 209 арк.
  51. Коваль М.В., Клюшніченко А.П. Система органів управління агропромисловими комплексами та їх взаємодія з ОВС. // Зб. наукових праць. К. КВШ МВС СРСР, 1985. – 118 с.
  52. Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. – Х.: ООО «Одиссей», 2004. – 912 с.
  53. Козлов Ю.М. Административные правоотношения. – М., 1976. – 126 с.
  54. Козлов Ю.М. Управление народным хозяйством СССР. Ч. 1: Сущность, функции, методы. – М., Изд-во МГУ, 1969. – 159 с.
  55. Коліушко І. Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні / Інститут держави і права им. В.М.Корецького НАН України; Центр політико-правових реформ. – К. : Факт, 2002. – 259 с.
  56. Коліушко І.Б., Авер’янов В.Б. Концепція адміністративної реформи в Україні. Київ, 1998. – 40 с.
  57. Коліушко І., Голосніченко І. До проблеми відмежування адміністративних проступків від проступків, що підпадають під юрисдикцію суду// Право України. – 2001. - № 3. – С. 39-42.
  58. Коломоєць Т. О. Адміністративна юрисдикція в Україні: питання теорії та практики / Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2000. – 38 с.
  59. Коломоєць Т. Адміністративний штраф: Матеріальні і процесуально-правові характеристики // Право України. – 1999. - № 8. – С. 90-92.
  60. Коломоєць Т. Публічне право України як підстава адміністративного примусу//Право України. – 2004. - №3. – С. 100-103.
  61. Коломоєць Т. Структура адміністративної відповідальності: сучасний доктринальний погляд//Підприємництво, господарство і право. – 2002. - № 4. – С. 65-66.
  62. Коломоєць Т. Щодо доцільності системного підходу при дослідженні потенціалу адміністративного примусу в публічному праві України. //Право України. – 2003. - №5. – С.48-52.
  63. Коломоєць Т. Щодо ефективності адміністративних штрафів // Право України. – 2001. - № 2. – С. 84-87.
  64. Колпаков В.К. Адміністративна юрисдикція: сутність поняття //Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 19. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. – С.255-258.
  65. Комзюк А. Адміністративний примус: деякі загальні проблеми дослідження та правового регулювання в контексті забезпечення прав людини// Право України. – 2004. - №4 – С.47-49.
  66. Корецький М. Х. Формування та розвиток системи державного регулювання аграрного сектора економіки: Автореф. дис. д-ра наук з держ. управління: 25.00.02 / Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2003. – 35 с.
  67. Корчевний Г. В. Адміністративна відповідальність за порушення авторських та суміжних прав: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2002. – 20 с.
  68. Костылев А. К. Административная юрисдикция. – М.: Юрист. 2002. – 230 с.
  69. Костилев В. В. Організаційно-правові засади контрольної діяльності державних інспекцій в соціальній сфері: Дис... канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / Українська академія держ. управління при Президентові України ; Харківський регіональний ін- т держ. управління. – Х., 2003. – 205 арк.
  70. Кузьменко О. Місце дисциплінарних проваджень в адміністративно-процесуальному праві // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - № 11. – С. 52-56.
  71. Кульбашна О. Співвідношення понять “службовець” і “державний службовець” у законодавстві України // Право України. – 1999. - № 4. – С. 97 - 101.
  72. Кулинич П.Ф. Як нам реорганізувати Держкомзем? //Юридичний вісник України. – №7. - 2005. – С.3.
  73. Курило В. Збереженість сільськогосподарської продукції: організаційно-правові аспекти // Вісник прокуратури. – 2003. - № 12. – С. 102-105.
  74. Курило В. Земельні інспекції як органи адміністративної юрисдикції // Вісник Донецького юридичного інституту МВС України. – 2005. № 2. С.18
  75. Курило В. Деякі питання адміністративного процесу // Юридична Україна. – 2004. - № 12. – С. 29-31.
  76. Курило В. До питання розмежування предметів аграрного та адміністративного права // Юридична Україна. – 2004. - № 5. – С. 45-48.
  77. Курило В. До проблеми конституційності повноважень органів адміністративної юрисдикції з накладення штрафу // Адвокат. – 2005. - № 2. – С. 3-6.
  78. Курило В. Правове становище сільськогосподарських інспекцій: проблеми удосконалення // Право України. – 1999. - № 6. – С. 87 - 89.
  79. Курило В. Шляхи вдосконалення діяльності державних сільськогосподарських інспекцій в умовах формування та зміцнення аграрного ринку в Україні// Організаційно-правові проблеми розвитку аграрного і земельного ринків в Україні: Збірник тез доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції 8 липня 2003 р. – К.: Ін-т держави і права ім. Корецького, – 2004. – С. 88-91.
  80. Курило В.І., Піддубний О.Ю. Діяльність органів адміністративної юрисдикції в агропромисловому комплексі//Підприємництво, господарство і право. – 2006. - № 9. – С. 66-69.
  81. Курінний Є. В. Предмет і об'єкт адміністративного права України / МВС України. Юридична академія. – Д. : Ліра ЛТД, 2004. – 340 с.
  82. Куян І. А. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2001. – 208 арк.
  83. Лебідь Н. В. Адміністративно-правовий статус державних інспекцій в Україні: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2004. – 202 арк.
  84. Лебідь Н. Загальна характеристика правового статусу державних інспекцій в Україні// Вісник Львівського університету. – 2004 р. - № 39. – С. 223-228.
  85. Линьов К. О. Централізація, децентралізація та нелінійність у державному управлінні: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2004. – 20 с.
  86. Лученко Д. В. Контрольне провадження: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2003. – 180 арк.
  87. Лунев А.Е. Теоретические проблемы государственного управления. – М.: Наука, 1974. – 246 с.
  88. Максютин М.В. Теория юрисдикционного процесса. – М., 2004. – 199 с.
  89. Малиновський Б. Хлібна криза. Епізод другий. //"Контракти"– № 45 вiд 10.11.2003. – С. 26.
  90. Малишко М. І. Основи рослинного права України / Національний аграрний ун-т. Кафедра аграрного, земельного та екологічного права юридичного факультету. – К., 2002. – 23 с.
  91. Масленников М. Я.. Административно-юрисдикционный процесс: Сущность и актуал. вопр. правоприменения по делам об адм. правонарушениях / Изд-во Воронеж. ун-та, 1990. – 207 с.
  92. Международное сотрудничество в области карантина растений / М-во сел. хоз-ва и продовольствия Рос. Федерации. Гос. инспекция по карантину растений Рос. Федерации; Под общ. ред.. А. С. Васютина М. , 1999 - 313 с.
  93. Мельник О. М. Правове регулювання та шляхи підвищення його ефективності: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2004. – 208 арк.
  94. Мельник Р. С. Забезпечення законності застосування заходів адміністративного примусу, не пов’язаних з відповідальністю: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2002. – 19 с.
  95. Мельник Р.С. До питання про класифікацію суб’єктів застосування заходів адміністративного попередження та адміністративного припинення // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. - № 1. – С. 334-339.
  96. Моторіна Т.С. Діяльність органів адміністративної юрисдикції в земельному праві // Адвокат. – 2005. - №4. – С. 10-14.
  97. Организация государственного технического надзора в агропромышленном комплексе : Оренбург. гос. аграр. ун-т. Оренбург : Юж. Урал , 2001 – 373 с.
  98. Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України / В.І. Семчик (ред.). – К., 2003. – 280 с.
  99. Павлович З.А. Государственное управление агропромышленным комплексом. – К., 1984. – 232 с.
  100. Пастухов Л. И. Правовое положение государственных инспекций по закупкам и качеству сельскохозяйственных продуктов :Автореферат дисс… на соискание ученой степени кандидата юридических наук. 12.00.02 /Всесоюзный юридический заочный институт. – М.,1979. – 17 с.
  101. Пахомов І. Адміністративна реформа: предмет реформування //Право України – 2004 р.- №3 – С.23-25.
  102. Педько Ю. Адміністративна юстиція і адміністративна юрисдикція: деякі теоретичні та практичні питання співвідношення // Право України. – 2001. - № 10. – С.72 - 75.
  103. Пепеляев С.Г. Правовое положение органов Государственной налоговой службы Российской Федерации / Аудит. фирма «Контакт». – М.: Инвест Фонд, 1995. – 125 с.
  104. Первушин С. В. Административно-правовые вопросы организации и деятельности государственных инспекций в промышленности: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Всесоюзный юридический заочный институт. – М.,1986. – 24 с.
  105. Перепелюк В. Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.– К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 367 с.
  106. Петров Ю.Я. Администратиное принуждение в области охраны окружающей среды: Учеб. пособие / ЛГУ им. Жданова. – Л.: ЛГУ, 1985. – 68 с.
  107. Петров Ю.Я. Государственные инспекции в свете нового административного законодательства // Изв. Вузов. Правоведение. – 1985. - № 6. – С. 47-52.
  108. Пилипенко А. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів виконавчої влади: питання теорії//Право України. – 2004 р. -№5. – с. 23-25.
  109. Питання Міністерства аграрної політики: Указ Президента України від 7 червня 2000 р. № 772 //Офіційний вісник України вiд 23.06.2000 - 2000 р., № 23, стор. 24, стаття 933
  110. Піддубний О.Ю. Критерії віднесення інспекційного органу до системи сільськогосподарських інспекцій (на прикладі Держземінспекції) // Сучасні правові проблеми українського державотворення: матеріали державної наукової конференції. – Біла Церква, 2005. – С. 79-81.
  111. Піддубний О.Ю. Особливості організаційно-правового статусу інспекційних органів у структурі Міністерства агарної політики України // Держава та регіони. – 2005. - № 2. – С. 93-96.
  112. Піддубний О.Ю. Правовий статус урядових органів державного управління у складі Мінагрополітики // Стан та перспективи розвитку аграрного права: Матеріали Міжнар. наук.-теорет. конф., В.З. Янчука, Київ, 26-27 травня 2005 р. / Під ред. В.М.Єрмоленка, В.І.Курила. – К.: Магістр – ХХІ сторіччя, 2005. – С. 285-289.
  113. Піддубний О.Ю. Юрисдикційні повноваження контрольно-інспекційних органів в агропромисловому комплексі // Адвокат. – 2006. - № 9. – С. 23-27.
  114. Племінна справа у тваринництві: Нормативно-правові документи: Довідник:. / В. Л. Іванов (заг.ред.), – Л. : Леонорм, 2004. – 312 с.
  115. Подкопаев В. Н. Государственное инспектирование качества хлебопродуктов М.: Колос, 1981. – 255 с.
  116. Подоляка А. М. Адміністративно-правовий статус Державної автомобільної інспекції МВС України: Автореф. дис… на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. 12.00.07 / Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2004. – 19 с.
  117. Полінець О. П. Контроль в державному управлінні України: теоретико-організаційні питання: Дис... канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2003. – 248 арк.
  118. Положение об Управлении Государственной хлебной инспекции при Правительстве Рос. Федерации по Санкт-Петербургу и Ленинградской СПб. : Тест-принт , 1997 – 13 с.
  119. Положение о порядке наложения административных взысканий Государственной хлебной инспекцией при Правительстве Российской Федерации за нарушение законодательства в области государственного контроля за качеством и рациональным использованием зерна и продуктов его переработки /Гос. хлеб. инспекция при Правительстве Рос. Федерации (Росгосхлебинспекция) М., 2000 – 117 с.
  120. Положення про Міністерство аграрної політики України / Затверджене Указом Президента України від 7 червня 2000 року № 772// Офіційний вісник України – 2000 р. - № 23. – с. 24
  121. Порадник керівникові сільськогосподарського підприємства/ за ред. А.П.Гетьмана, В.З.Янчука. – К.2005. – 624 с.
  122. Практичний посібник щодо ведення державного контролю за використанням та охороною земель /Б. Руснак (упоряд.). – Чернівці, 1999. – 170с.
  123. Про ветеринарну медицину: Закон України від 25.06.1992 р. № 2498-XII//Відомості Верховної Ради України - 1992 р. - № 36. – с. 531
  124. Про вступ до Міжнародної асоціації з контролю за якістю насіння (ІСТА): Постанова Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 р. № 1143 // Урядовий кур'єр. – 1998. -№156. – С. 10.
  125. Про вступ України до Конвенції заснування Європейської і Середземноморської організації захисту рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 січня 1994 р. № 38 // Урядовий кур'єр. – 1998. - №127. – с. 12.
  126. Про додаткові заходи щодо стабілізації ринку зерна: Указ Президента України від 19.05.2003 р. № 415/2003 // Урядовий кур'єр вiд 22.05.2003 - № 92. – С. 11.
  127. Про затвердження Інструкції з оформлення посадовими особами Української державної помологічно-ампелографічної інспекції матеріалів про адміністративні правопорушення: Наказ Мінагрополітики від 04.02.2005 № 62 // Офіційний вісник України. – 2005 р., - № 12. – С. 86.
  128. Про затвердження Інструкції по оформленню державними інспекторами з охорони прав на сорти рослин матеріалів про адміністративні правопорушення: Наказ Мінагрополітики від 26.08.2005 № 450// Офіційний вісник України. – 2005 р., - № 35. – С. 223.
  129. Про затвердження Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 19.08.2002 р. № 1182 // Офіційний вісник України вiд – 2002 р., - № 34. – С. 132
  130. Про затвердження Положення про колегію Державної служби з охорони прав на сорти рослин та її персонального складу: Наказ Мінагрополітики від 23.05.2003 № 147 // Офіційний вісник України. – 2003 р., - № 24, С. 309.
  131. Про затвердження Положення про Державну інспекцію з охорони прав на сорти рослин: Наказ Мінагрополітики від 16.01.2003 № 17-1// Офіційний вісник України – 2003 р., - № 1, С. 203.
  132. Про затвердження Положення про Українську державну насіннєву інспекцію: Наказ Мінагрополітики від 23.03.2004 № 97 // Офіційний вісник України. - 2004 р., - № 15. – С. 222.
  133. Про затвердження Положення про Українську державну помологічно-ампелографічну інспекцію: Наказ Мінагрополітики від 20.05.2003 № 140 // Офіційний вісник України. – 2003 р., - № 24. – С. 305.
  134. Про затвердження положення про Головну державну інспекцію захисту рослин: Наказ Міністерства агропромислового комплексу України від 03.11.1999 р. № 339// Офіційний вісник України. – 1999 р., № 35. – С. 258.
  135. Про затвердження Положення про Головну державну інспекцію з карантину рослин України: Наказ Міністерства сільського господарства і продовольства України від 15.03.1994 р. № 80 // Офіційний вісник України. – 2006 р., - № 3. – С. 188.
  136. Про затвердження Положення про державний ветеринарний нагляд та контроль за діяльністю суб’єктів господарювання щодо забою тварин, переробки, зберігання, транспортування й реалізації продукції тваринного походження: Наказ Держдепартаменту ветеринарної медицини від 01.09.2000 р.№ 45 // Офіційний вісник України. – 2000 р., - № 45. – С. 276.
  137. Про затвердження Положення про Державну службу з карантину рослин України. Наказ Мінагрополітики від 11.12.2003 № 439// Офіційний вісник України. – 2003 р., - № 52. – С. 745.
  138. Про затвердження Положення про Державну інспекцію з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку: Постанова Кабінету Міністрів України від 22.01.2004 р. № 65// Офіційний вісник України. – 2004 р.,- № 3. – С. 36.
  139. Про затвердження Положення про колегію Міністерства аграрної політики України: Наказ Мінагрополітики від 8 грудня 2003 р. № 432 // Офіційний вісник України. – 2003 р.,- № 51. – С. 411.
  140. Про затвердження Положення про Державну хлібну інспекцію Автономної Республіки Крим, обласну державну хлібну інспекцію: Наказ Мінагрополітики від 21.10.2004 № 372// Офіційний вісник України. – 2004 р., -№ 48. – С. 76.
  141. Про затвердження Порядку знищення насіння сільськогосподарських рослин, яке безпосередньо не може бути використане на продовольчі та кормові цілі: Наказ Мінагрополітики від 14.05.2003 № 132 // Офіційний вісник України. – 2003 р., - № 22, – С. 59.
  142. Про затвердження примірних положень про Державну насіннєву інспекцію Автономної Республіки Крим, обласну, районну, міську, міжрайонну державні насіннєві інспекції: Наказ Мінагрополітики від 09.06.2004 № 219 // Офіційний вісник України. – 2003 р.,- № 23. – С. 442
  143. Про затвердження Типового положення про інспекцію якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації: Постанова Кабінету Міністрів України від 20.10.2000 р. № 1568 // Офіційний вісник України. –2000 р., - № 43, – С. 62.
  144. Про затвердження Типового положення про інспекцію державного технічного нагляду обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 січня 1996 р. № 59 // Офіційний вісник України. – 1996 р., - № 2. – С. 112.
  145. Про захист рослин:Закон України від 14.10.1998 р. №180-XIV// Офіційний вісник України. – 1998 р., № 48, С. 45
  146. Про заходи щодо реалізації Закону України від 21 грудня 1999 р. № 1328-XIV «Про племінну справу у тваринництві»: Наказ Мінагрополітики № 143/72 від 15.08.2000 р.// Офіційний вісник України. –2000 р., - № 43, – С. 99.
  147. Про карантин рослин: Закон України від 30.06.93 №3348-XII// Відомості Верховної Ради України. – 1993 р., - № 34. – С. 67.
  148. Про насіння і садивний матеріал: Закон України від 26.12.2002 р. №411-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2003 р., - №32. – С. 25.
  149. Про організаційну структуру та росподіл функціональних повноважень: Наказ Міністерства аграрної політики від 4 вересня 2006 р. №488 // Офіційний вісник України. – 2006 р.,- № 47. – С. 211.
  150. Про охорону прав на сорти рослин: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993 р.,- № 21. – С. 218.
  151. Про пестициди і агрохімікати:Закон України від 02.03 1995 р. № 86/95-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1995 р., - № 14. – С. 91.
  152. Про положення про структурні підрозділи Мінагрополітики України: Наказ Мінагрополітики від 08.11.2000 р. № 222 // Офіційний вісник України. – 2000 р.,- № 44. – С. 241.
  153. Про створення робочої групи щодо утворення у складі Мінагрополітики єдиного органу з карантину та захисту рослин: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19.07.2005 р. № 48// Офіційний вісник України. – 2005 р.,- № 41. – С. 131.
  154. Про утворення Генеральної державної сільськогосподарської інспекції: Постанова Кабінету Міністрів від 25 травня 2006 р. №743 // Офіційний вісник України. – 2006 р., № 22. – С. 162.
  155. Про утворення Генеральної державної сільськогосподарської інспекції: Наказ Міністерства аграрної політики від 29 травня 2006 р. №268 // Офіційний вісник України. – 2006 р.,- № 37. – С. 130.
  156. Про утворення Державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку: Постанова Кабінету Мінінстрів України від 10 вересня 2003 р. № 1429 // Офіційний вісник України. – 2003 р.,- № 49. – С. 115.
  157. Про утворення Державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку: Наказ Мінагрополітики від 11.05.2004 № 156// Офіційний вісник України. – 2003 р., - № 37. – С. 45.
  158. Про утворення Державної служби з охорони прав на сорти рослин та Українського інституту експертизи сортів рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 01.06.2002 р. № 714 // Офіційний вісник України. – 2002 р., - № 23. – С. 25.
  159. Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з інтелектуальної власності на сорти рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 621// Офіційний вісник України. – 2005 р., № 30, С. 63.
  160. Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини: Закон України від 23.12.1997 р. № 771/97-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1997 р., - № 49. – С.47.
  161. Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Е.Б. Кубко (общ.ред.), В.В. Цветков (общ.ред.). – К.: Юринком Интер, 2003. – 583 с.
  162. Процедури в адміністративному праві України: теорія і практика: – Монографія /С.М.Тараненко, Р.С.Алімов. – Севастополь: „Вебер”, 2003. – 168 с.
  163. Пушкар М.В. Організаційно-правові засади охорони прав на сорти рослин в Україні. Автореф. дис… на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. 12.00.07 / Нац. Аграниний ун-т. – К., 2006. – 19 с.
  164. Рогожкина В. В. Административно-правовой статус государственной инспекции по качеству товаров и торговле: На практике Госторгинспекции РСФСР: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность 12.00.02 - Государственное право и управление; Советское строительство ; Административное право ; Финансовое право /Саратовский юридический институт им. Д. И. Курского. –Саратов,1987. –17 с.
  165. Розенфельд В. Г., Старилов Ю. Н. Административное принуждение. Административная ответственность. Административно-юрисдикционный процесс:. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1993. – 167 с.
  166. Розин, Л. М.Государственные инспекции и их место в советском государственном аппарате :Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук /Московский юридический институт. -М.,1952. -15 с.
  167. Россинский Б. В. Административные правонарушения. – М.: НОРМА, 2003. – 437 с.
  168. Руденко М. Щодо усунення підміни прокуратурою інститутів контролю і нагляду в сфері управління // Право України. – 1996. - № 9. – С. 58 - 62.
  169. Рябченко О. П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин / Університет внутрішніх справ / О.М. Бандурка (заг.ред.). – Х. : Видавництво Університету внутрішніх справ, 1999. – 299 с.
  170. Рябченко О. П. Державне управління економікою України (адміністративно-правовий аспект): Дис... д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Університет внутрішніх справ. – Х., 2000. – 466 арк.
  171. Сапфирова А. А. Административно-правовой статус государственной инспекции труда в субъекте РФ :Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность 12.00.14 - Административное право ; Финансовое право ; Информационное право /А. А. Сапфирова ; Науч. рук. В. А. Юсупов. -Саратов, 2002. -22 с.
  172. Святоцький О., Семчик В. Про концепцію аграрної і земельної реформи в Україні// Право України. – 1997. – № 11. – С. 24-26.
  173. Семчик В. І. та ін. Аграрне законодавство України: проблеми ефективності / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К. : Наукова думка, 1998. – 244 с.
  174. Синьківський М. Ветеринарне законодавство, чи ветеринарне право?//Право України. 2004. -№3– с. 108-110.
  175. Синьківський М.П. Правове регулювання ветеринарного обслуговування в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 257 с.
  176. Синьківський М. П.. Правове регулювання ветеринарної справи в Україні: Навч. посібник / В.З. Янчук (ред.). – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 223 с.
  177. Скавронік В. М. Адміністративно-юрисдикційна діяльність суду: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Одеська національна юридична академія. – О., 2002. – 20 с.
  178. Скриль С.А Теоретичні проблеми ефективності законодавства в сфері державного управління: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2001. – 16 с.
  179. Сливченко О. Якщо закон порушено. Роль та місце Державної інспекції з охорони прав на сорти рослин у здійсненні державної політики у сфері охорони прав на сорти рослин //Насінництво. – 2005. - №9. – С. 21-24.
  180. Смиртюков М.С. Советский государственный аппарат управления. – М.: Политиздат, 1984. – 287 с.
  181. Станіславський В. Правові питання насінницької діяльності в Україні – окремі проблеми. //Право України. – 2003.-№3. – С. 113-114.
  182. Станіславський В. Розвиток законодавства щодо вирощування високопродуктивних зернових культур//Право України. – 2004. - №4. – с.139-142.
  183. Станіславський В. П. Правове регулювання вирощування і реалізації високопродуктивного насіння зернових культур: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2004. – 192 арк.
  184. Старцев О. В. Адміністративно-правове регулювання відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади: дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія держ. податкової служби України. - Ірпінь, 2004. –180 с.
  185. Статівка А. Деякі аспекти посилення державного регулювання в процесі аграрних перетворень // Право України. – 2001. - № 6. – С. 57-59.
  186. Стативка А.М. О некоторых проблемах правового обеспечения АПК как важнейшего звена экономики // Проблемы законності. – Х.:1996 Вып. 31 – с. 45-50.
  187. Статівка А. Співвідношення інтересів, суспільних відносин і правової форми в АПК// Право України. – 1997. - № 11. – С. 87-89.
  188. Статівка А. Державне регулювання продовольчого ринку в сучасних умовах// Право України. – 2001. - № 10. – С. 29-32.
  189. Стахурський М. Проблеми реформування адміністративно-юрисдикційного процесу// Право України. – 2002. – № 3. – С. 27-30.
  190. Студеникина М.С. Государственные инспекции в СССР. – М.: Юрид. лит. – 1987. –112 с.
  191. Студеникина М.С. Государственный контроль в сфере управления. – М.: Юрид. лит. –1974. – 153 с.
  192. Сушинський О. І. Контроль у сфері публічної влади: теоретико-методологічні та організаційно-правові аспекти / Львівський регіональний ін-т держ. управління Української академії держ. управління при Президентові України. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – 468с.
  193. Сысоев М. В. Организация и правовые основы функционирования уголовно-исполнительных инспекций: Дис.... канд. юрид. наук : 12.00.11 –Рязань, 2004. – 159 с.
  194. Тараненко С. Оптимізація суб’єктів адміністративної юрисдикції – важлива умова забезпечення прав громадян при розгляді справ про адміністративні правопорушення // Право України. – 1995. - № 2. – С. 42 - 43.
  195. Тараненко С. М., Алімов Р. С. Процедури в адміністративному праві України: теорія і практика / Донецький ун-т економіки та права. – Севастополь; Донецьк : Вебер, 2003. – 167 с.
  196. Тимощук В.П. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід. К.: Факт. 2003 – 496 с.
  197. Тищенко М.М. Адміністративно-процесуальний статус суб’єктів адміністративного процесу та перспективи його регулювання // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Випуск 20. – 2002. – С. 97-101.
  198. Хом'яченко С. І.. Правове забезпечення контролю за використанням та охороною земель в Україні: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2004. – 207 арк.
  199. Царенко О. М., та ін. Правова основа та практичне насінництво зернових, зернобобових і круп’яних культур: Навч. посібник для підгот. фахівців у вищих аграрних закл. освіти ІІ-ІV рівнів акредитації з агрон. та екон. напрямів – Суми: Університетська книга, 2001. – 187 с.
  200. Цвєтков В. До питання про критерії ефективності управлінської діяльності // Вісник АпрН України. –1996 - №3. – С. 42.
  201. Чеботарьов В., Давиденко Т. Державні інспектори з питань інтелектуальної власності. //Право України – 2003.- №5. – С.97-98.
  202. Чопенко В. Зернова „Віагра” //Дзеркало тижня. № 31 (406), 17 – 23 серпня 2002 р. – С.15.
  203. Шергин А.П. Административная юрисдикция. – М.: Юридическая литература. – 1979. – 144 с.
  204. Шестак В. С. Державний контроль в сучасній Україні (теоретико-правові питання). – Х. : Основа, 2003. – 208с.
  205. Шкарупа В. К. та ін. Адміністративне право України: Навч. посібник / Національна академія держ. податкової служби України. – Ірпінь, 2005. – 248 с.
  206. Шорина Е.В. Контроль за деятельностью органов государственного управления в СССР. – М.: Наука, 1981. – 300 с.
  207. Якимов А.Ю. Административно-юрисдикционный процесс и административно-юрисдикционное производство //Государство и право. – 1999. - № 3. – С. 5-10.
  208. Якимов А. Ю. Статус субъекта административной юрисдикции // Государство и право. – 1996. - № 8. – С. 100-111.
  209. Якимов А.Ю. Статус субъекта административной юрисдикции и проблемы его реализации: Автореф. дис. на соиск. учен. степ. доктора наук (12.00.02) / Акад. М-ва внутр. дел Рос. Федерации. – М., 1996. – 55 с.
  210. Яковець П.І. На варті здоров’я природи: 55 років Прикордонної держ. інспекції з карантину рослин по Закарпатській області. – Л. : Атлас, 2000. – 144 с.
  211. Янюк Н.В. Підвідомчість справ адміністративним судам: проблемні питання // Право України. – 2003. - № 2. – С. 88-91.
  212. Янюк Н.В. Проблеми співвідношення понять “посадова особа” і “службова особа” в адміністративному праві // Право України. – 2001. - № 12. – С. 117 - 120.
  213. Янюк Н. Посадова особа, як суб’єкт адміністративного права//Вісник Львівського університету. 2001. – Випуск 35. – с
  214. Янюк Н. Посадові особи державних органів як спеціальні суб’єкти адміністративної відповідальності//Вісник Львівського університету. 2004. – Випуск 40. – с.193-200.
  215. ЯмпольскаяЦ.А., Шорина Е.В. Административно-правовые вопросы укрепления государственной дисциплины. М.: Изд-во АН СССР, 1955. – 184 с.
загрузка...
Top