Правове регулювання валютних відносин в Україні

ВСТУП

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади валютного публічного права України

1.1. Особливості механізму публічно-правового регулювання валютних відносин в Україні

1.2. Становлення та розвиток валютного публічного права України як підгалузі фінансового права

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Сучасний стан та перспективи трансформування валютної системи України

2.1. Поняття валютної системи України та її структура

2.2. Проблеми функціонування валютних фондів в Україні

2.3. Особливості становлення валютного ринку в Україні

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Місце валютної політики у валютній системі України

3.1. Механізм здійснення валютної політики

3.2. Особливості функціонування та перспективи реформування валютних обмежень

3.3. Шляхи удосконалення здійснення валютного контролю

3.4. Відповідальність за порушення законодавства в сфері валютних відносин та шляхи її лібералізації

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Членство в Світовій організації торгівлі та інтеграція України до Європейського Союзу передбачає здійснення комплексу заходів, які повинні бути спрямовані на розвиток ринкових відносин і вихід вітчизняних суб’єктів господарювання на міжнародні ринки, що змушує переглянути вітчизняне законодавство, яке регулює валютні відносини, у бік його лібералізації. Система валютного регулювання та валютного контролю, що існує в Україні, не відповідає вимогам та стандартам світового співтовариства. Валютна політика повинна ґрунтуватися на принципах вільного попиту і пропозиції валютних цінностей на валютному ринку та безперешкодному здійсненні резидентами та нерезидентами валютних операцій.

Дослідження валютних відносин в Україні проводили такі вчені-правовики: В.К.Васенко, Ж.В.Завальна, О.І.Кабанець, Є.В.Карманов, В.Д.Кольга, О.А.Костюченко, М.В.Старинський. Особливої уваги заслуговують праці Є.О.Алісова, який вперше проаналізував правові основи валютних відносин в Україні, та Л.М. Кравченко, яка розглядала правові засади валютного регулювання і валютного контролю в Україні. Правовому регулюванню валютних відносин також приділяли увагу зарубіжні юристи, такі як: М.М.Артьомов, Б.Ю.Дорофєєв, Н.Н.Земцов, О.Ю.Меркулов, С.І.Прокопчук, А.К.Пронін, В.О.Пушин, С.К.Осіпов, І.В.Хаменушко та інші. Особливий внесок у вивчення валютних відносин зробили вітчизняні та зарубіжні економісти, а саме: С.Я. Боринець, М.К.Бункіна, А.С.Гальчинський, В.І.Міщенко, С.Р.Моісеєв, Б.П.Носко, І.М.Платонова, Ю.Ф.Сіміонов, В.А.Ющенко та багато інших науковців.

Разом з тим аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що деякі питання правового регулювання валютних відносин лише частково були розглянуті вітчизняними та зарубіжними науковцями. Водночас процес інтеграції та адаптації національної валютної системи до європейської свідчить про необхідність перегляду завдань валютної політики держави, спрямованих на лібералізацію валютного режиму, з метою вільного руху капіталів та пожвавлення припливу іноземних інвестицій в економіку країни. Більшість нормативно-правових актів не повною мірою виконують поставлені завдання сучасної інтеграційної валютної політики, а тому потребують аналізу та удосконалення. Отже, на сьогодні правове регулювання валютних відносин в Україні потребує комплексного вивчення та детального дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження обрана з урахуванням сучасної інтеграційної валютної політики та відповідає Загальнодержавній програмі адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (затвердженої Законом України № 1629-IVвід 18.03.2004), в якій встановлено механізм досягнення Україною відповідності третьому копенгагенському та мадридському критеріям отримання членства в ЄС, що передбачає адаптацію вітчизняного законодавства, в тому числі фінансового та валютного до вимог ЄС. Окремі результати дослідження щодо лібералізації валютних відносин підтверджено в проекті Закону України «Про валютне регулювання та валютний контроль в Україні» № 3043, який пройшов перше читання у Верховній Раді України та взятий за основу 11 квітня 2007 року.

Дисертаційна робота виконана в межах плану науково-дослідної роботи кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету державної податкової служби України – «Організаційно-правові аспекти правоохоронної діяльності у сфері оподаткування» (номер державної реєстрації 0105U000657). Тема затверджена Вченою радою Національної академії державної податкової служби України 30 січня 2003 року (протокол № 6) та уточнена Вченою радою Національного університету державної податкової служби України 25 січня 2008 року (протокол № 5).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу літературних джерел, чинних нормативно-правових актів, міжнародного досвіду розкрити сутність національної валютної системи та її складових і в цілому механізму правового регулювання валютних публічних відносин в Україні, а також сформувати пропозиції щодо його вдосконалення та лібералізації.

Для досягнення поставленої мети визначено наступні завдання:

– з’ясувати об’єкти та суб’єкти валютних публічних правовідносин;

– розкрити зміст понять «валютне законодавство», «валютна політика», «валютна діяльність держави», «валютні обмеження», «публічний валютний контроль»;

– дослідити особливості становлення та розвитку валютного публічного права як підгалузі фінансового права;

– здійснити аналіз національної валютної системи та її складових;

– проаналізувати механізм здійснення валютної політики;

– охарактеризувати валютні обмеження та визначити шляхи їх лібералізації;

– дослідити зміст публічного валютного контролю та його організаційно-правові форми;

– визначити відповідальність за порушення валютного законодавства;

– розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Об’єктом дослідженняє валютні публічні правовідносини, які виникають у процесі здійснення державою валютної діяльності.

Предметом дослідженняє теоретико-наукові джерела, нормативно-правові акти, які регулюють валютні публічні відносини.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використано сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дисертаційного дослідження є теорія пізнання спеціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі валютних відносин.

У процесі дослідження використовувалися такі методи, як системний підхід, що дозволив встановити місце валютного публічного права у системі права (підрозділ 1.2), а також місце національної валютної системи в економічній системі України (підрозділ 2.1); діалектичний метод пізнання, за допомогою якого було виявлено об’єктивні передумови законодавчого закріплення поняття «національна валютна система» та її складових (підрозділ 2.1); логіко-семантичний метод, який дозволив сформулювати та уточнити дефініції, «валютне публічне право», «валютна політика», «валютне регулювання», «валютна діяльність держави», «валютні обмеження», а також встановити співвідношення між цими правовими категоріями (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1, 3.1, 3.2, 3.3); аналіз і синтез використовувалися дисертантом під час дослідження вітчизняного та зарубіжного законодавства; компаративний метод застосовувався при дослідженні зарубіжного досвіду в сфері лібералізації валютного режиму та валютної політики (підрозділи 2.2, 3.1, 3.2, 3.3, 3.4). Також використовувалися статистичний метод (різноманітна статистична інформація) та метод опитування (анкетування).

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що за характером і змістом розглянутих питань дисертація є одним із перших в Україні комплексним дослідженням, присвяченим удосконаленню та лібералізації правового регулювання валютних публічних відносин в Україні. У результаті досліджено і сформульовано ряд нових наукових положень та висновків, основними з яких є такі:

вперше:

– з’ясовано об’єкти та суб’єкти валютних публічних правовідносин;

– дано тлумачення поняття «валютне публічне право»;

– запропоновано виділити валютне публічне право як окрему підгалузь фінансового права та охарактеризовано його зміст;

– визначено особливості функціонування валютних фондів в Україні;

– аргументовано доцільність створення Державної фінансової контрольно-наглядової служби України, яка разом із Національним банком України повинна входити у структуру Міністерства фінансів України;

– дано авторське поняття сутності фінансово-економічної відповідальності за порушення валютного законодавства;

– обґрунтовано необхідність розроблення проекту Закону України «Про валютну систему України», з конкретними пропозиціями;

набули подальшого розвитку:

– дослідження національної валютної системи та її складових (валютних відносин, валютних фондів, банківської та грошово-кредитної систем, валютної політики, валютного ринку, валютного курсу, її суб’єктів, участь у міжнародних валютно-фінансових організацій, публічного валютного контролю);

– поняття та зміст валютної політики як системи здійснюваних державними органами заходів, які відображаються в законодавстві, що регулює відносини, які виникають під час мобілізації, розподілу, контролю та використання валютних ресурсів з метою забезпечення економічної цілісності держави;

– питання внесення змін і доповнень до чинного законодавства України;

у новому аспекті:

– охарактеризовано особливості функціонування Державного валютного фонду України, валютних місцевих фондів, валютних фондів місцевого самоврядування;

– висвітлено необхідність зміни валютного режиму та лібералізації валютних обмежень, які діють в Україні;

уточнено:

– поняття «публічний валютний контроль», «валютне законодавство», «валютні обмеження».

Практичне значення одержаних результатів. Одержані в результаті дослідження висновки та пропозиції можуть бути використані:

– у науково-дослідній сфері – для подальших досліджень правового регулювання валютних публічних відносин, як інституту валютного публічного права;

– у сфері правотворчості – для внесення змін та доповнень до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», інших нормативно-правових актів, що регулюють публічну сферу валютних відносин, розроблення проекту Закону України «Про валютну систему України», а також вдосконалення норм законопроектів «Про валютне регулювання та валютний контроль»;

– у практичній діяльності органів, що визначають валютну та грошово-кредитну політику, а також здійснюють публічний валютний контроль;

– у навчальному процесі – під час викладання фінансового права, митного права, банківського права, валютного публічного права, а також при підготовці підручників і навчальних посібників із зазначених вище дисциплін.

Деякі положення та висновки дослідження використовувалися автором у навчальній і науковій діяльності на кафедрі адміністративного та фінансового права юридичного факультету Національного університету державної податкової служби України (акт впровадження № 1122/01-12 від 03.09.2007), в Науково-дослідному центрі з проблем оподаткування Національного університету ДПС України (акт впровадження № 1123/01-12 від 03.09.2007) та в Українському центрі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів лісового господарства (акт впровадження № 205 від 23.05.2008). Певні пропозиції реалізовані Інститутом законодавства Верховної Ради України під час здійснення аналізу законопроектів, що подавалися на розгляд до Верховної Ради України (довідка про реалізацію наукових досліджень № 22/292-1-20 від 26.06.2008).

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі адміністративного та фінансового права Національного університету державної податкової служби України. Основні висновки та узагальнення дисертаційного дослідження доповідалися автором на науково-практичних конференціях: «Бюджетно-податкова політика: теорія, практика, проблеми» (18–19 грудня, 2003, м. Ірпінь, тези опубліковані), «Розвиток грошово-кредитних відносин в Україні» (27 лютого, 2004, м. Київ, тези опубліковані), «Актуальні проблеми економічної безпеки України в умовах її інтеграції до світового співтовариства» (31 березня – 1 квітня, 2005, м. Дніпропетровськ, тези опубліковані), міжнародних науково-практичних конференціях: «Проблеми впровадження інформаційних технологій в економіці» (10 травня, 2003, м. Ірпінь, тези опубліковані), «Фінансово-правова доктрина постсоціалістичної держави» (22–24 вересня, 2003, м. Чернівці, тези опубліковані), «10 років Конституції Росії в дзеркалі юридичної науки і практики» (18–19 грудня, 2003, Російська Федерація, м. Москва, тези опубліковані), «Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу» (16 квітня, 2004, м. Ірпінь, тези опубліковані), «Державинські читання» (9–10 листопада, 2006, Російська Федерація, м. Москва, тези опубліковані); «Сучасний стан та перспективи розвитку фінансового права» (23–24 листопада, 2007, м. Ірпінь, тези опубліковані), на семінарі «Проблеми нормативно-правового забезпечення бюджетно-податкової політики держави» (22 листопада, 2002, м. Ірпінь) і під час круглого столу на тему «Федеральні і регіональні аспекти фінансового права» (2–3 жовтня, 2003, Російська Федерація, м. Саратов, тези опубліковані).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано чотирнадцять наукових праць, чотири з яких – наукові статті у фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що поділені на дев’ять підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел (272 найменування). Загальний обсяг роботи – 234 сторінки, з яких 199 – основний текст.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВАЛЮТНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. Особливості механізму публічно-правового регулювання валютних відносин в Україні

Останнім часом можна спостерігати тенденцію трансформації суспільних відносин до нових моделей функціонування. Після того, як Україна здобула статус країни із ринковою економікою, актуальним питанням сьогодення постала проблема стабільності гривні та процесу її конвертації.

За допомогою ліберальних важелів впливу та відміни валютних обмежень можна залучити грандіозні іноземні капітали, що зумовить піднесення української економіки, зробить гривню вільноконвертованою валютою, укріпить її стабільність, і перш за все, переконає наших європейських партнерів (Європейський Союз), що ми є конкурентоспроможною країною, в яку можна вкладати капітал.

Оскільки запобігання відтоку капіталу спричиняє проведення суворої валютної політики, яка, в свою чергу, лише частково вирішує комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням економічної та валютної безпеки країни, то, відповідно, пропонуємо кардинально протилежний підхід вирішення питання відтоку капіталу шляхом повної лібералізації валютних відносин.

Можна погодитися із В.І. Хорошковським [1, с. 36], який наголошує на необхідності пошуку шляхів подальшої підтримки високих темпів економічного зростання при збереженні високої стабільності національної валюти. На нашу думку, тільки процес євроінтеграції України здатний забезпечити економічне зростання та процвітання країни.

Одним із прерогативних питань у сфері дослідження валютних відносин є проведення в історичній площині комплексного аналізу їх сутності та особливостей, пов’язаних із впливом факторів ринкової кон’юнктури та адміністративного регулювання.

М.К. Бункіна на теоретичному рівні виділяє два центри наукової думки щодо валютних проблем. Перший підхід представлений кейнсіанською школою, засновником якої був Дж.М. Кейнс. У валютній сфері кейнсіанська концепція ґрунтувалася на необхідності державного та міждержавного регулювання, що супроводжувалося імперативним втручанням у ринкові відносини, при чому в центрі інституційного впливу постійно перебуває платіжний баланс. Другий підхід – монетаристський – проголошує необхідність обмеження централізованого втручання, що блокує стихійні механізми пристосування до попиту та пропозиції на валютних ринках. М. Фрідмен та деякі інші монетаристи переносять центр притягання в сферу валютно-кредитних зв’язків та залежностей між внутрішнім грошовим обігом і станом валютного курсу. Заслуговує на увагу дослідження монетаристів щодо зворотного зв’язку валютних резервів з розмірами внутрішньої емісії, платіжних балансів із грошовим господарством у цілому. Як підсумок, монетаристи стверджували, що, застосовуючи ринкові механізми, можна досягнути повної рівноваги у всіх суспільних процесах, що відбуваються в країні [2, с. 5, 9, 94–95].

Поділяємо думку вітчизняних і зарубіжних дослідників, які вважають, що найбільш ефективним підходом щодо вирішення валютних проблем є шлях синтезу неокейнсіанської та монетариської теорій [2, с. 5].

Водночас з цим необхідно пам’ятати, що валютні відносини залежать від рівня відкритості та закритості економіки. Найбільш об’єктивне визначення цих понять дає економічна енциклопедія. Під «закритою економікою» розуміють незалежну господарську систему із обмеженнями зовнішньоекономічних зв’язків, яка здатна самостійно забезпечити себе усім необхідним і спрямована на автаркію (ізоляцію). Поняття «відкрита економіка» означає економічну систему, орієнтовану на максимальну участь у світових господарських зв’язках та у міжнародному розподілі праці [3, с. 974–975].

У СРСР застосовували просту модель закритої економіки, яка мала свої переваги та недоліки. Вона представлена у вигляді базового кругового потоку, за якого:

1) потік товарів і послуг між населенням та підприємцями в результаті призводить до потоку платежів;

2) зв’язок між населенням та підприємцями забезпечується внаслідок їх взаємодії на двох видах ринку: на ринку товарів та послуг, де населення формує попит, а підприємці – пропозицію; на ринку факторів виробництва (капітал, земля, робоча сила), де населення є продавцем робочої сили, а підприємці – покупцями;

3) усі отримані населенням доходи повністю витрачаються на придбання товарів і послуг, а всі вироблені підприємцями товари продаються [4, с. 64–66].

Модель відкритої економіки пов’язана із певними показниками, до яких можна віднести потік іноземних та вітчизняних інвестицій, збалансування частки експорту та імпорту у платіжному балансі країни, а також перевагу зовнішньої торгівлі (експорт + імпорт) у валовому національному продукті.

На сьогодні в Україні застосовується змішана модель відкритої та закритої економіки, у якій все ж таки переважають елементи відкритої моделі. Поряд з цим необхідно відзначити значний рівень впливу державного регулювання на розвиток ринкових відносин, що реалізує елементи моделі закритої економіки, якій притаманне застосування певних обмежень у валютній сфері і не лише.

Останнім часом науковці значну увагу приділяють дослідженню проблем правового регулювання в конкретних галузях права [5, с. 4], а особливо в тих, які впливають на забезпечення економічної безпеки країни.

Зауважимо, що теорія держави та права під правовим регулюванням розуміє зовнішній вплив на обов’язкову чи дозволену поведінку суб’єктів відповідних суспільних відносин [6, с. 484; 7, с. 217]. З огляду на це можна погодитись із В.М.Горшеньовим, який під правовим регулюванням розуміє сукупність різних форм та засобів юридичної дії держави на поведінку учасників суспільних відносин, здійснюваних в інтересах всього суспільства або визначеного колективу з метою підкорити окремих суб’єктів встановленому у суспільстві правопорядку [8, с. 19–20].

Безперечно правильно зазначає А.Ю. Лісіцин, що правове регулювання будь-яких суспільних відносин має власний специфічний механізм, дія якого реалізується через спеціальний комплекс юридичних засобів, що мають назву «правовий режим» [9, с. 57–58]. В.Є. Краснянський під механізмом правового регулювання розуміє єдність усієї сукупності юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини [6, с. 484]. Схожої думки дотримуються А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, В.П. Пастухов та О.Д. Тихомиров, які механізм правового регулювання суспільних відносин визначають, як сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб’єктів суспільних відносин приводиться у відповідність із вимогами і дозволами, що містяться у нормах права [7, с. 220].

До складу механізму правового регулювання входять нормативні акти, правовідносини, акти реалізації прав та обов’язків [10, с. 57; 7, с. 220],правосвідомість і правова культура [6, с. 484].

Зазначимо, що в юридичній літературі можна зустріти два найбільш поширені підходи правового регулювання валютних відносин: фінансово-правовий та цивілістичний [11; 12]. В основі цивілістичного підходу лежить приватно-правовий характер регулювання валютних відносин, а фінансово-правового – публічно-правовий. У свою чергу, наявність приватно-правового і публічно-правового регулювання валютних відносин характеризує їх комплексність і специфічність відносно інших суспільних відносин.

На сучасному етапі розвитку валютні відносини переважно досліджувалися зарубіжною економічною наукою, яка в основному розкриває їх економічний зміст. Проблема дослідження валютних відносин щодо їх правових аспектів залишається актуальною і на сьогодні. Особливий вклад у теоретичне осмислення валютних відносин внесли такі зарубіжні економісти, як Ю.Ф. Сіміонов, Б.П. Носко [13], І.Я.Носкова [14], В.М. Крашенінніков [4], С.Р. Моісеєв [15], М.К. Бункіна [2], І.М.Платонова [16], А.Л. Яковлєв [17] та інші. Певний науковий внесок був зроблений і вітчизняними економістами, які частково у своїх дослідженнях торкалися проблем валютних відносин, зокрема В.А. Ющенком, В.І. Міщенком [18; 19; 20]; А.С. Гальчинським [21]; С.Я. Боринцем [22]; Л.В. Гікіш [23]; Л.П. Петрашко [24]; З.В. Михайлівим, З.П. Гаталяк, Н.І. Горбаль [25] та іншими.

На нашу думку, вітчизняна та зарубіжна економічна наука, даючи визначення категорії «валютні відносини», не охопила весь спектр важливості їх функціонування та помилково відносить їх до сфери міжнародних розрахунків. Як підтвердження цього, пропонуємо декілька визначень поняття «валютні відносини», з якими важко погодитися.

Як вважає І.Я. Носкова, валютними називаються відносини національних (резидентських) грошей з іншими (нерезидентськими) грошима. При чому гроші розглядаються з погляду їх участі у валютних відносинах та є валютою [14, с. 8]. На думку російських економістів Ю.Ф. Сіміонова, Б.П. Носко та інших науковців, валютними відносинами є відносини, які виникають у процесі функціонування валют у міжнародному обігу [13, с. 21; 4, с. 60–61]. У свою чергу, С.Я. Боринець вважає, що валютні відносини постають перед нами як основна форма міжнародних економічних зв’язків [22, с. 46]. Під визначенням валютних відносин С.Р. Моісеєв розуміє сукупність інститутів, договорів та правил, що визначають шляхи міжнародних розрахунків [15, с. 5]. На нашу думку, економісти помилково ототожнюють поняття «валютні відносини» і «міжнародні валютні відносини». Поряд з цим ми підтримуємо думку А.С. Гальчинського [21, с. 320], який вважає, що система міжнародних валютних відносин є функціональною формою організації валютних відносин на рівні міждержавних зв’язків. Питання міжнародних розрахунків є предметом міжнародних валютних відносин, а національні валютні відносини вирішують питання регулювання в середині країни.

Підтвердженням цього є позиція Є.О. Алісова [26, с. 457], який поділяє валютні відносини на міжнародні валютні відносини (які проявляються у різних формах співпраці під час здійснення зовнішньої торгівлі, надання економічної та технічної допомоги, регулювання руху капіталу, міжнародних перевезень тощо) та внутрішньодержавні валютні відносини (які охоплюють суспільні зв’язки під час складання валютної політики з метою утворення, розподілу та використання централізованих і децентралізованих валютних фондів, необхідних для виконання певними суб’єктами своїх функцій). Необхідно зауважити, що Є.О. Алісов вказує на те, що внутрішньодержавні валютні відносини мають публічний, а не приватний характер.

Необхідно зауважити, що зарубіжні та вітчизняні економісти комплексно досліджували “міжнародні валютні відносини” стосовно їх приватного характеру, тому що їх публічно-правове регулювання не значною мірою впливає на світову економічну систему. До таких зарубіжних дослідників можна віднести Л.М.Красавіну, О.І. Шмирьову, В.І. Колеснікова, О.Ю. Клімова, С.Р. Моісеєва, М.Пебро, І.Я. Носкову, до вітчизняних – А.Ф. Золотова, С.Я. Боринця, З.В.Михайлів, З.П. Гаталяк, Н.І. Горбаль [27; 28; 15; 29; 30; 14; 31; 22; 32; 33; 25].

Зауважимо, що думки згаданих вище вчених-економістів щодо визначення терміна “міжнародні валютні відносини” майже збігаються та зводяться до того, що вони є сукупністю суспільних відносин, які виникають у процесі функціонування валюти у світовому господарстві та забезпечують взаємозв’язок результатів діяльності національних господарств [31, с. 6; 25, с. 5].

Погоджуємося із вказаним визначенням міжнародних валютних відносин і вважаємо, що, з юридичного погляду, під ними можна розуміти сукупність суспільних відносин, пов’язаних із проведенням міжнародних розрахунків за допомогою валютних операцій з валютними цінностями, за чітко регламентованими міжнародними валютними нормами, що встановлюються відповідними валютними угодами за різними напрямами.

Слушною є думка М.М. Артьомова, який вважає, що норми права, які регулюють міжнародні валютні відносини, функціонують у двох правових системах: міжнародному валютному праві та міжнародному приватному валютному праві [34, с. 16]. Відповідно, національні валютні відносини, які виникають у середині країни, також функціонують у двох правових системах: валютному публічному праві та валютному приватному праві. Поняття, сутність і розмежування згаданих вище правових систем буде комплексно досліджено нами у другому підрозділі цього розділу дисертаційного дослідження.

На нашу думку, під валютними відносинами необхідно розуміти суспільні відносини, пов’язані із мобілізацією, розподілом і використанням валютних ресурсів, здійсненням контролю та регулюванням порядку проведення операцій з валютними цінностями у процесі валютного обігу, а також відносини, які виникають у сфері валютної діяльності держави.

Відомо, що важливе значення має чітке визначення на законодавчому рівні відповідних понять. На сьогодні жодний нормативно-правовий акт, який регулює валютні відносини в Україні, не містить визначення терміна “валютні відносини”, що унеможливлює однозначне трактування інших валютно-фінансових інститутів та призводить до непередбачуваних наслідків. Вважаємо, що визначення вказаного терміна повинно бути закріплено у законопроекті «Про валютну систему України», який буде регламентувати їх публічно-правовий характер, та у Цивільному кодексі України [35], що встановлює їх приватно-правове регулювання.

Зауважимо, що валютні відносини є похідними від фінансових відносин, які можуть бути об’єктом фінансово-правового та цивільно-правового регулювання. Однак М.В. Карасьова стверджує, що не всі фінансові відносини є об’єктом фінансово-правового регулювання [36, с. 29], а отже, фінансові відносини можуть бути імперативними або неімперативними [37, с. 13].

Також є дослідження, в яких науковці фінансові і валютні відносини об’єднують в одну категорію та називають їх валютно-фінансовими. Так, В.К.Васенко під валютно-фінансовими відносинами розуміє сукупність відносин, пов’язаних із функціонуванням валюти в міжнародній торгівлі, економічному і технічному співробітництві, наданні та отриманні позик, кредитів тощо [38, с. 38]. Вважаємо, така думка є нетрадиційною та помилковою, адже валютні відносини є складовою фінансових.

Заслуговує на підтримку позиція Є.О. Алісова щодо відмежування валютних відносин від фінансових [26, с. 457–458], але, на нашу думку, наведені автором особливості неповно розкривають підстави їх виділення.

На нашу думку, можна виділити такі особливості валютних відносин, які вказують на їх відмінність від фінансових: валютна діяльність держави є складовою фінансової та полягає у мобілізації, розподілі та використанні валютних ресурсів шляхом встановлення валютного режиму, валютного регулювання та валютної політики; валютним відносинам притаманне регулювання іншими галузями права, зокрема цивільним та господарським правом [39, с. 162; 40, с. 59–63].

Поряд з цим необхідно зазначити, що спільною рисою валютних і фінансових відносин є їх публічний та владно-майновий характер, а також імперативність норм правового регулювання. У свою чергу, сукупність публічних фінансових відносин утворює фінансове право як галузь права, а сукупність валютних публічних відносин – валютне публічне право, яке є його підгалуззю.

В основі фінансового права лежать фінансові правовідносин, які є предметом постійного дослідження. Враховуючи це, можна погодитися із М.В. Карасьовою та Л.К. Вороновою, які вважають, що фінансові відносини є складовими змісту фінансової діяльності держави і муніципальних утворень та завжди набувають правової форми, тобто форми правовідносин [36, с. 30; 41, с. 32].

Здійснюючи фінансову діяльність, держава є суб’єктом публічних фінансових правовідносин, зокрема валютних. Подібною до цього є думка Є.О. Алісова, який вважає, що валютні відносини складаються в сфері фінансової діяльності держави і пов’язані з її роллю в розподілі і перерозподілі валового внутрішнього продукту з метою утворення і використання необхідних суспільству валютних фондів [26, с. 456].

Отже, повертаючись до питання механізму правового регулювання [7, с. 220; 6, с. 484; 10, с. 57]валютних відносин, необхідно звернути увагу на те, що головним його елементом є валютні правовідносини.

Сутність валютних правовідносин вперше в Україні комплексно дослідив Є.О.Алісов [42; 43], але під впливом часу вказана категорія зазнала змін, а отже, потребує детального вивчення.

У російській науковій літературі зазначається, що фінансові правовідносини є владно-майновими відносинами, які слугують критерієм для відмежування їх від цивільно-правових. Зіставляючи ознаки валютних правовідносин із ознаками фінансових, можна дійти висновку, що вони збігаються за своїм публічним призначенням. Більше того, валютні правовідносини є різновидом фінансових правовідносин [44, с. 50]. Аналіз змісту зазначеного вище, дозволяє стверджувати, що в ньому помилково віднесено фінансові та валютні правовідносини до виключно владно-майнових відносин. Як зазначалося, фінансові відносини можна віднести як до публічно-правових, так і до приватно-правових. Поряд з цим ми поділяємо думку щодо віднесення валютних правовідносин до фінансових правовідносин, але додаємо, що таке віднесення буде стосуватися лише їх публічного характеру. Проте переконані, що валютні правовідносини є частиною цивільно-правових відносин за умови їх приватного характеру (наприклад: купівля-продаж іноземної валюти на валютній біржі).

З огляду на це валютні правовідносини можна поділити на два види: валютні публічні правовідносини та валютні приватні правовідносини. Саме такий поділ валютних правовідносин у науковій літературі застосовано вперше. Водночас питання поділу валютних правовідносин було досліджено російським науковцем-правовиком А.В. Ємеліним [45, с. 43]. Поряд з цим ми наголошуємо, що автор не поділяє внутрішньодержавні валютні правовідносини на публічні та приватні, що, на нашу думку, і є головним недоліком його дослідження.

У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі у визначенні терміна «валютні правовідносини» майже завжди йдеться про їх публічний зміст, який полягає в тому, що у будь-якому випадку однією сторін цих відносин є держава в особі уповноважених органів.

З.В. Михайлів, З.П. Гаталяк, Н.І. Горбаль та О.А. Музика під валютними правовідносинами розуміють врегульовані нормами права комплексні суспільні зв’язки, які мають особливий владно-майновий характер і які виникають у процесі організованої державою фінансової діяльності щодо утворення і використання централізованих і децентралізованих фондів специфічних грошових засобів – валютних фондів [25, с. 198; 46, с. 209]. М.М. Артьомов вважає, що «валютні правовідносини» – це врегульовані нормами права відносини, учасниками яких є власники юридичних прав і обов’язків у сфері утворення, розподілу, накопичення і використання валютних коштів та державних валютних фондів конкретно виражених [47, с. 46]. Л.М. Кравченко валютні правовідносини визначає як врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають у фінансово-кредитній сфері стосовно створення і використання валютних фондів держави, окремого підприємства чи громадянина, що мають комплексний та владно-майновий характер [48, с. 15]. Під валютними правовідносинами Л.К. Воронова, О.Ю. Грачьова розуміють врегульовані правовими нормами суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення валютних операцій, проведення валютного контролю і регламентування валютного обігу [49, с. 381; 50, с. 554; 51, с. 384]. А.В.Ємелін трактує валютні правовідносини як сукупність урегульованих правом суспільних відносин, що виникають щодо або у зв’язку з використанням валютних цінностей у процесі валютного регулювання, валютного контролю і валютного обігу [45, с. 12]. З такою позицією вченого важко погодитися. Вважаємо, що віднесення процедури використання валютних цінностей до процесу валютного регулювання та валютного контролю є не зовсім правильним. На нашу думку, валютні цінності безпосередньо не використовуються під час здійснення валютного регулювання та валютного контролю. Точніше буде сказати, що за допомогою відповідних імперативних правил і норм регулюється порядок їх мобілізації, розподілу і використання, що відображає їх публічний зміст.

Саме тому валютні публічні відносини регулюються державою через спеціальний правовий механізм внаслідок застосування централізованих та імперативних приписів, якими законодавець визначає певну поведінку учасників діяльності щодо використання валютних цінностей [41, с. 354]. Крім того, А.В.Ємелін далі у своєму дисертаційному дослідженні сам робить такий висновок і вважає, що публічні правовідносини не передбачають безпосереднє здійснення їх учасниками валютних операцій або валютних угод, а вони виникають у процесі здійснення правовідносин стосовно валютного регулювання і валютного контролю [45, с. 42, 51]. Поряд з цим ми підтримуємо його думку щодо визначення валютних правовідносин як суспільних відносин, які використовуються у процесі валютного обігу (під яким розуміють здійснення валютних операцій та підписання валютних угод) [45, с. 12]. У такому випадку валютні правовідносини будуть мати приватно-правовий характер.

Разом з тим під валютними (приватними) правовідносинами розуміють врегульовані нормами права суспільні відносини, які виникають щодо обігу на території конкретної держави іноземної валюти та інших валютних цінностей [44, с. 20].

Таким чином, відносини, що виникають у процесі здійснення валютного регулювання та валютного контролю, можна об’єднати в одну групу – валютні публічні правовідносини (це відносини у сфері валютної діяльності держави та здійснення нею валютної політики, що і є безпосереднім об’єктом цих правовідносин), а відносини, які виникають у процесі валютного обігу, можна об’єднати в другу групу – валютні приватні правовідносини (це відносини, які формуються під час переходу права власності на валютні цінності, де їх об’єктом є самі валютні цінності).

Керуючись визначенням Р.Й. Халфіної щодо сутності правовідносин [5, с. 9], необхідно наголосити на особливостях структури валютних публічних правовідносин.

Як зазначають науковці, структура валютних правовідносин відображає тип валютного режиму, який, у свою чергу, визначає принципи здійснення валютних операцій, повноваження та функції органів валютного регулювання та валютного контролю, права й обов’язки юридичних та фізичних осіб щодо володіння, користування та розпорядження валютними цінностями, відповідальність за порушення валютного законодавства [52, с. 343].

Склад будь-якого виду правовідносин відрізняється суб’єктами, об’єктом і змістом [5, с. 203; 49, с. 382; 53, с. 10]. Зауважимо, на сьогодні у правовій науці не має однозначного розуміння елементів структури правовідносин, зокрема валютних. На нашу думку, така невизначеність у валютній сфері обумовлюється тим, що в науці чітко не поділяються валютні правовідносини на приватні та публічні.

П.М. Рабинович, М.І. Матузов, О.В. Малько, С.І. Прокопчук, Р.Й. Халфіна вважають, що об’єктами правовідносин є те, на що спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки його учасників, тобто заради чого виникають самі правовідносини. Ними можуть бути: матеріальні блага (речі, предмети, цінності); нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров’я, свобода…); поведінка, дії, послуги; продукти духовної творчості; цінні папери, офіційні документи [54, с. 129; 55, с. 485; 44, с. 20; 5, с. 202]. У зв’язку з цим у вітчизняній та зарубіжній науковій і навчальній літературі традиційно до об’єктів валютних правовідносин відносять національну валюту та виражені в ній цінні папери, іноземну валюту та виражені в ній цінні папери та інші валютні цінності [44, с. 20; 46, с. 209; 49, с. 385; 51, с. 385; 52, с. 344; 53, с. 80–81; 56, с. 93; 57, с. 215, 217, 221; 58, с. 132; 59, с. 46; 60, с. 45–46].

На нашу думку, вчені подають перелік об’єктів валютних приватних правовідносин, хоча, на жаль, про це не йдеться в їхніх роботах. Тобто вони не відмежовують об’єкти валютних приватних правовідносин від об’єктів валютних публічних правовідносин. Відповідно, об’єктом валютних публічних правовідносин є валютна діяльність держави, яка через систему уповноважених нею органів реалізовує валютну політику.

Наступним елементом структури валютних правовідносин є їх зміст, під яким розуміють юридичний зміст (права та обов’язки учасників даних правовідносин) [5, с. 203]. Поряд з цим у навчальній літературі виділяють ще й фактичний зміст правовідносин, під яким розуміють реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їхніх суб’єктивних прав та обов’язків [7, с. 190–191]. Заслуговує на увагу думка С.І. Прокопчука, який вважає, що змістом валютних правовідносин є кореспондентські права і обов’язки їх учасників, які залежать від певного виду валютних правовідносин, а саме: правовідносин, які виникають щодо здійснення та переходу права власності на валютні цінності, переміщення валютних цінностей через митний кордон, отримання або надання кредитів в іноземній валюті, встановлення порядку здійснення валютних операцій, здійснення компетентними органами та їх агентами валютного контролю [44, с. 30–32].

Л.К. Воронова під змістом валютних правовідносин розуміє валютні операції, в яких реалізуються права та обов’язки суб’єктів і до яких згідно з чинним законодавством України належать: операції, пов’язані з переходом права власності та інших прав на валютні цінності, а також операції, пов’язані з використанням як засобу платежу іноземної валюти і платіжних документів у іноземній валюті; вивезення і ввезення та переказ в Україну та з України валютних цінностей; здійснення міжнародних грошових переказів; розрахунки між резидентами і нерезидентами у валюті України [49, с. 385]. На нашу думку, це визначення потребує уточнення. Оскільки валютні правовідносини мають як публічно-правовий, так і приватно-правовий характер, то до їх змісту як предмета валютного публічного права – підгалузі фінансового права, необхідно віднести правовідносини, пов’язані із регламентацією правил поведінки та обов’язків їхніх суб’єктів, які відображають імперативність та ґрунтуються на методі владних приписів. У цьому випадку держава встановлює та регламентує правила поведінки усіх суб’єктів валютних правовідносин. Не можна погодитися із Л.К. Вороновою в частині, де професор до змісту валютних публічних правовідносин відносить валютні операції, пов’язані із переходом права власності на валютні цінності. Вважаємо, що саме такі валютні операції регулюються нормами приватного права – тобто цивільним правом, а не фінансовим чи його інститутами.

Останнім елементом структури валютних правовідносин є їх суб’єкти, під якими необхідно розуміти учасників правових відносин, що мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки [7, с. 192]. На нашу думку, одним із суб’єктів валютних публічних правовідносин завжди є держава в особі уповноважених органів. При чому саме такі відносини будуть формуватися на основі підпорядкування однієї сторони іншій. У свою чергу, суб’єктами валютних приватних правовідносин можуть бути як держава в особі уповноважених органів, так і фізичні та юридичні особи. Поряд з цим доцільно зазначити, що у валютних приватних правовідносинах органи, які спеціально уповноважені державою, хоч і володіють владними повноваженнями, однак у цьому випадку мають рівний статус з іншими учасниками таких правовідносин. Наприклад, держава на умовах цивільно-правових угод скуповує іноземну валюту та інші валютні цінності на валютному ринку для власних потреб.

Таким чином, можна погодитися із А.В. Ємеліним, який до суб’єктів валютних правовідносин відносить: фізичні особи і організації (резиденти та нерезиденти), що використовують іноземну валюту під час здійснення своєї діяльності; уповноважені банки; Центральний банк, у тому числі з своїми структурними підрозділами; інші державні органи у межах їхньої компетенції; саму країну, муніципальні утворення в особі державних органів; міжнародні організації, іноземні країни [45, с. 99–114].

Важливим питанням під час дослідження суб’єктів валютних правовідносин є визначення головних елементів їх правового статусу, до яких А.К. Пронін та А.В.Ємелін відносять валютну правосуб’єктність як сукупність валютної правоздатності (тобто можливість набувати права та обов’язки у сфері валютного обігу, регулювання та контролю), валютну дієздатність (можливість своїми діями набувати і реалізовувати права і виконувати обов’язки у вказаній сфері) і валютну деліктоздатність (можливість нести відповідальність за порушення норм валютного законодавства) [53, с. 48; 45, с. 114].

Зважаючи на зазначене вище, можна зробити висновок, що публічно-правовий характер валютних відносин надає органам і агентам публічного валютного контролю активної правосуб’єктності, а іншим суб’єктам підпорядкування – пасивної правосуб’єктності.

Потрібно зазначити, що органи і агенти публічного валютного контролю у зв’язку із специфічними повноваженнями мають спеціальну правосуб’єктність, є учасниками валютних публічних правовідносин у рамках валютного публічного права. Спеціальна правосуб’єктність дозволяє здійснювати лише такі права, які відповідають предмету діяльності даного суб’єкта [53, с. 48].

На сьогодні в Україні переважають валютні публічні правовідносини. Зауважимо, що дисертантом було проведено соціологічне опитування 420 респондентів, яким було поставлено запитання: «Як Ви вважаєте, валютним відносинам більше притаманний публічно-правовий чи приватно-правовий характер?» (див. Додаток А). Відповідно, 74 % опитаних респондентів відповіли, що валютним відносинам в Україні притаманний публічно-правовий характер; 15 % – приватно-правовий; 7 % – «не знають» та 4 % – «ще не визначилися».

Бажання України інтегруватися у європейську спільноту зумовлює процес лібералізації валютних публічних правовідносин, який змінить існуючі пріоритети їх функціонування. За таких обставин будуть функціонувати переважно валютні приватні правовідносини, а валютні публічні відійдуть на другий план. Більше того, держава відійде та обмежить систему валютного регулювання і публічного валютного контролю, що буде передумовою до процвітання ринкових валютних відносин.

Можна погодитися із М.Г. Кальнеєм, який стверджує, що існують дві великі групи валютних відносин, які завжди виступають у формі правовідносин: 1) відносини, які виникають у сфері державного управління, до яких можна віднести відносини, що складаються у процесі здійснення валютного регулювання і валютного контролю; 2) відносини, які виникають у сфері валютного обігу та представляють собою сукупність дій суб’єктів у відносинах щодо укладення та виконання валютних угод або здійснення валютних операцій [61, с. 17, 166]. Отже, валютні правовідносини – це не лише відносини, пов’язані із переходом права власності на валютні цінності, а також встановлений порядок здійснення валютних операцій і валютного обігу в цілому. На нашу думку, до валютних правовідносин належить не менш комплексна група відносин, пов’язаних із валютною діяльністю держави у сфері здійснення валютної політики. Як і першій, так і другій групі валютних відносин притаманний публічний характер правового регулювання. Поряд з цим значну роль відіграє і приватно-правове регулювання (переважно для другої групи валютних відносин). Враховуючи зазначене вище, можна виділити валютне публічне право та валютне приватне право. Предметом правового регулювання валютного приватного права є відносини з володіння, користування, розпорядження валютними цінностями. Йому характерний договірний метод цивільно-правового регулювання, заснований на рівності сторін. У свою чергу, предметом правового регулювання валютного публічного права є відносини у сфері управлінсько-виконавчої діяльності державних органів, якому притаманний владно-майновий (владних приписів) метод правового регулювання. У зв’язку з цим заслуговує на увагу думка Я.А. Гейвандова [62, с. 12], який зазначає, що валютні відносини регулюються як адміністративними (фінансовими), так і цивільно-правовими методами регулювання, що ще раз вказує на їх публічно-правовий та приватно-правовий характер.

Валютні відносини тісно пов’язані із внутрішніми грошовими відносинами. М.Д. Єріашвілі зазначає, що валютні відносини – це один із різновидів грошових відносин [63, с. 551]. На нашу думку, валютні відносини – поняття на багато ширше, ніж грошові відносини, більше того – воно включає в себе останні. Така думка є нетрадиційною, адже більшість науковців вважають, що грошові відносини включають у себе валютні.

Похідною категорією валютних відносин є «валюта», а грошових відносин – «гроші». Відповідно, в сутності цих двох категорій і міститься відповідь на порушену нами проблему щодо їх співвідношення.

Перед тим як комплексно дослідити проблематику категорій «валюта» і «гроші», пропонуємо теоретично обґрунтувати спільне для двох категорій явище – валютний обіг, в якому вони використовуються.

У Російській Федерації поняття “валютний обіг” вперше було комплексно досліджено та запропоновано його визначення А.В. Ємеліним, який характеризував його як сукупність усіх валютних операцій та ототожнював з поняттями “валютне регулювання” та “валютний контроль” [45, с. 13, 51]. Частково погоджуємося з автором щодо того, що під терміном “валютний обіг” розуміється сукупність усіх валютних операцій. Але не підтримуємо позицію щодо ототожнення понять “валютне регулювання” та “валютний контроль” до терміна “валютний обіг” тому, що усі перелічені терміни є самостійними категоріями, які тісно взаємопов’язані між собою.

Г.В. Хомерікі вважає, що валютний обіг здійснюється винятково на основі валютного законодавства, системи правових норм, законодавчих та нормативних актів, які регулюють валютні відносини, а також валютні операції та валютні угоди із національною валютою, іноземною валютою та валютними цінностями в середині країни між підприємствами, об’єднаннями, організаціями, банками та іншими кредитними установами, а також між громадянами своєї країни та юридичними особами і фізичними особами інших країн та міжнародних організацій; перекази, пересилання із Російської Федерації та в Російську Федерацію національної валюти, іноземної валюти та валютних цінностей [59, с. 43]. Науковець відносить до валютного обігу і національну валюту, звідси – грошовий обіг є складовою валютного обігу. Цю думку ми також поділяємо.

На нашу думку, валютний обіг – це сукупність усіх валютних операцій на території України, пов’язаних із процесом мобілізації, розподілу та використання валютних цінностей, а також процедурою контролю за процесом їх здійснення.

Науковцівиділяють декілька етапів розвитку правового регулювання валютного обігу [64, с. 421; 65, с. 183–184], що характеризує його як публічно-правовий та до якого відносять: адміністративне регулювання, яке здійснюється державними органами у вигляді нормативів, обмежень та довгострокових коефіцієнтів; аукціонне регулювання, яке запровадило валютні аукціони та встановило біржовий курс валюти; продаж валютної виручки та утворення валютного резерву.

Україна інтегрується до Європейського Союзу, що вимагає повної лібералізації валютних відносин та формування їх у напрямі ринкової економіки.

Важко погодитись із традиційною думкою, що грошові відносини – це поняття набагато ширше, ніж валютні відносини, з чого і випливає підпорядкованість валютного грошовому обігу. Вважаємо, що поняття «грошовий обіг» вужче, ніж «валютний обіг». Грошовий обіг регулює питання обігу грошей та інших платіжних засобів на території країни, а валютний обіг включає в себе грошовий обіг та регулює питання обігу валютних цінностей на території країни та за її межами (наприклад, на території ЄС).

О.А. Лукашев розрізняє та розмежовує поняття “грошовий оборот” та “грошовий обіг”. Так, під грошовим обігом він розуміє тільки рух готівки, тобто готівкові розрахунки, а під грошовим оборотом – підсистему безготівкового обороту, тобто безготівкові розрахунки [66, с. 8]. Такої самої думки дотримуються й вітчизняні економісти [22, с. 15; 67, с. 438; 68, с. 385; 69, с. 52]. Це ще раз підтверджує нашу думку про те, що грошова система та грошовий обіг і оборот – складові національної валютної системи та валютного обігу відповідно.

Важливе значення під час визначення змісту валютних відносин має категорія «валюта». Необхідно зауважити, що «валюта» є економічною категорією, отже, основні наукові дослідження у цій сфері були проведені вченими-економістами. Поряд з цим існування багатьох думок щодо визначення валюти свідчить про те, що вони не одностайні.

А.Г. Наговіцін під терміном «валюта» розуміє грошову одиницю країни, яка використовується у міжнародних розрахунках, міжнародні розрахункові одиниці (ЄВРО, СДР) [70, с. 445]. В.С. Білошапка, В.І. Новосьолов вважають, що валютою є грошові знаки іноземних держав, кредитні і платіжні документи у вигляді векселів, чеків, банкнот, що використовуються в міжнародних розрахунках [71, с. 124; 72, с. 453; 73, с. 580]. С.Я. Боринець визначає термін “валюта” в широкому розумінні, як грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів тощо). Також до валют він відносить: національну валюту – грошова одиниця певної країни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова); іноземну валюту – грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках; міжнародну (регіональну) валюту – міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу (євро) [22, с. 46–47].

Якщо звернутися до юридичного та фінансово-кредитного словника, словника іншомовних слів, то термін “валюта” (італ. valuta, від лат. valeo– коштую) визначено як: 1) грошова одиниця країни; 2) тип грошової системи, що діє в країні (золота, срібна, паперова); 3) іноземні гроші, а також векселі, чеки тощо, використовувані в міжнародних розрахунках (іноземна валюта) [74, с. 54; 75, с. 201; 76, с. 117]. Такої самої думки дотримуються О.М. Бандурка, М.Я. Коробов, П.І.Орлов та К.Я. Петрова [37, с. 307].

На думку Л.В. Гікіш, О.А. Музики, валюта – це 1) грошова одиниця країни; 2) грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні документи, які виражені в іноземних грошових одиницях та застосовуються у міжнародних розрахунках [23, с. 86; 46, с. 208].

Отже, спільним для усіх думок є те, що, з одного боку, під валютою вчені розуміють грошову одиницю країни, а з іншого – грошові знаки іноземних держав. Поряд з цим потрібно зауважити, що у фінансовому праві, в службовій та побутовій лексиці термін «валюта» найбільш частіше вживається та поєднується з «іноземною валютою», що, на нашу думку, є помилковим.

Погоджуємося з Л.К. Вороновою, яка зазначає, що помилково під валютою розуміють іноземну валюту та іноземні грошові знаки будь-якої іноземної держави [49, с. 380]. Підтримуємо М.П. Кучерявенка, який вважає, що поняття «валюта» поєднується із грошовими одиницями держав, при чому сам термін може вживатися у двох значеннях: як грошова одиниця певної держави та як грошова одиниця іноземних (відносно неї) держав, кредитні та платіжні документи, що визначені в іноземних грошових одиницях та застосовуються в міжнародних розрахунках. На думку М.П. Кучерявенка, саме в другому значенні розкривається поняття «іноземна валюта» [41, с. 330].

На основі вказаного вище можна зробити висновок, що під поняттям «валюта», доцільно розуміти дві рівнозначні категорії – національні та іноземні грошові знаки, одиниці і системи.

Іноді у зарубіжній і вітчизняній навчальній та науковій літературі вживаються поняття “гроші” та “валюта” як ідентичні терміни [43, с. 30; 45, с. 74–75; 77, с. 5], щоє помилковою думкою.

В економічній науці поняття “валюта” та “гроші” взаємопов’язані, але водночас валюта як економічна категорія має свої специфічні особливості [13, с.7; 4, с. 58–60]. Наприклад, на думку відомого російського науковця М.К. Бункіної, терміни “валюта” та “гроші” близькі за змістом, але відрізняються між собою. Так, під грошима необхідно розуміти білети та чеки державних банків, які використовуються в країні. Під валютою треба розуміти гроші, визнані світовим співтовариством як загальні еквіваленти [2, с. 3]. На нашу думку, не можна погодитися із визначенням поняття “валюта”, тому що під цим терміном розуміються лише іноземні банкноти, чеки та монети. Поряд з цим необхідно зауважити, що термін «валюта» дійсно може бути єдиним платіжним еквівалентом, визнаним світовим співтовариством (наприклад, євро як платіжний засіб, що використовується на всій території ЄС).

У такому випадку можна погодитись із М.К. Бункіною, яка стверджує, що у ринковій економіці із великим ступенем відкритості теоретично не повинно бути поділу між національними грошима та валютою [2, с. 7].

Загальновідомо, що категорія «валюта» походить від поняття «валютні цінності», де останнє є набагато ширшим.

Із змісту Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» [78] (далі – Декрет № 15-93) можна зрозуміти, що, з одного боку, він встановлює особливості виникнення публічних правовідносин, вказуючи на їх імперативний характер, з іншого – визначає перелік валютних цінностей, які є об’єктами цивільних приватно-правових відносин. Однак у Декреті № 15-93 [78] відсутнє чітке визначення поняття «валютні цінності». Разом з тим у ньому наводяться їх складові: національна валюта; платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; іноземна валюта; платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; банківські метали.

Більшість науковців погоджуються із такими складовими валютних цінностей [46, с. 208–209; 64, с. 419–420; 79, с. 156–157; 80, с. 288–289; 81, с. 552; 24, с. 13]. Але деякі вчені (А.П. Рум’янцев, Н.С. Рум’янцева, О.П. Орлюк, Л.М. Капаєва та М.С. Лях, В.А. Ющенко, В.І. Міщенко) до переліку валютних цінностей не відносять національну валюту України [82, с. 167; 83, с. 495; 65, с. 178; 20, с. 31; 19, с. 265].

Зауважимо, що з метою виявлення суспільної позиції щодо проблеми віднесення національної валюти до валютних цінностей дисертантом було проведено анкетне опитування, результати якого свідчать, що більшість громадян вважають, що національна валюта є валютною цінністю (див. додаток А).

У навчальній та науковій літературі під “валютними цінностями” розуміють сукупність цінностей, щодо яких законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при перетині її кордонів [19, с. 265; 20, с. 31–32;83, с. 495; 84, с. 261–262; 65, с. 178; 85, с. 7]. Таку ж саму думку відстоює значна кількість науковців Російської Федерації [86, с. 471–472; 58, с. 133; 56, с. 94; 57, с. 215–217; 87, с. 220; 73, с. 581]. На нашу думку, таке визначення є неповним і таким, що комплексно не розкриває сутність валютних цінностей.

Головним нормативно-правовим актом, який регулює сферу валютних відносин у Російській Федерації, є Федеральний закон від 10 грудня 2003 року № 173-ФЗ “Про валютне регулювання та валютний контроль” [88] (далі – Федеральний закон № 173-ФЗ [88]), у якому, на відміну від українського Декрету № 15-93 [78],до складу валютних цінностей не включено національну валюту, а також відсутнє визначення валютних цінностей взагалі.

Заслуговує на увагу думка, з якою ми погоджуємося, російських науковців С.К.Осіпова, А.В. Ємеліна та С.І. Прокопчука, які зазначають, що російську валюту формально не включено до складу валютних цінностей та її використання в розрахунках між резидентами та нерезидентами відноситься до валютних операцій [89, с. 365; 45, с. 52; 44, с. 157]. Такої ж позиції дотримуються й інші вчені та включають до переліку валютних операцій розрахунки із національною валютою між резидентами та нерезидентами [56, с. 88; 51, с. 387; 57, с. 218; 58, с. 134–135]. Отже, можна погодитися, що в Російській Федерації до валютних операцій відносяться розрахунки між резидентами та нерезидентами в національній валюті [88], що також закріплено Федеральним законом від 29 грудня 1998 року № 192-ФЗ «Про першочергові заходи в сфері бюджетної та податкової політики» [52, с. 346]. Поряд з цим в Україні розрахунки в національній валюті між резидентами та нерезидентами не включаються до складу валютних операцій.

У науці російського фінансового права визначено поняття «валютні цінності» як цінності, за якими валютним законодавством закріплений особливий режим обігу в Росії [70, с. 449],що вказує на їх публічно-правовий характер.

П.Д. Біленчук, О.Г. Диннік, І.О. Лютий та О.В. Скороход під валютними цінностями розуміють матеріальні об’єкти, визначені законодавством України про валютне регулювання як засоби валютно-фінансових відносин [90, с. 386].

На нашу думку, під поняттям «валютні цінності» треба розуміти сукупність валютних ресурсів, щодо яких виникають відносини права власності (право володіння, право користування та право розпорядження) на цінності, перелік яких чітко встановлений законом.Вважаємо за доцільне внести зміни до законодавчих актів валютної сфери, зокрема до пункту 1 статті 1 Закону України від 16 квітня 1991 року «Про зовнішньоекономічну діяльність» № 959-XI[91] (див. додаток Б) та до пункту 1 статті 1 Декрету № 15-93 [78], і після слів «валютні цінності» визначити: « – це сукупність валютних ресурсів, щодо яких виникають відносини права власності (право володіння, право користування та право розпорядження) на цінності, що встановлені цим Декретом (Законом) та до яких входять:»(див. додаток В).

У системі валютних цінностей валюта України має особливий статус [80, с. 289]. Відповідно до статті 99 Конституції України [92, с. 338], а також статті 3 Закону України від 5 квітня 2001 року № 2346-III“Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” [93]національна валюта України – гривня – є грошовою одиницею та єдиним законним платіжним засобом в Україні, яка приймається резидентами та нерезидентами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів.

Головною особливістю національних валют є поняття конвертованості валюти, яку визначають регламентованим внутрішньодержавним законодавством і міжнародно-правовими актами, порядком обміну національної валюти на іноземну [80, с. 289]. У більшості навчальних підручників з фінансового права визначено класифікацію валют, яка зводиться до поділу валют за ступенем конвертованості національної валюти на: вільноконвертовану (вільно обмінюється на будь-яку іноземну валюту), частковоконвертовану (характеризується обмеженням оборотності) та неконвертовану(функціонує в межах однієї країни) [19, с. 259; 23, с. 80–81; 25, с. 8–11; 41, с. 331–332; 46, с. 208; 51, с. 386; 65, с. 180–181; 73, с. 580; 79, с. 157–158; 83, с. 498; 84, с. 261; 94, с. 3–4]. Поряд з цим, залежно від обсягу обмежень на обмін валют, можна виокремити такі типи конвертованості: 1) конвертованість за поточними операціями – їй притаманна відсутність валютних обмежень за поточними операціями; 2) конвертованість за операціями, пов’язаними з рухом капіталу, означає відсутність обмежень під час здійснення відповідної групи валютних операцій, визначених національним валютним законодавством; 3) повна конвертованість валюти передбачає відсутність будь-яких обмежень під час здійснення валютних операцій як резидентами, так і нерезидентами окремої держави [80, с. 289–290]. В Україні класифікація валют подана в Декреті № 15-93 [78]та постанові Правління Національного банку України від 4 лютого 1998 року № 34 “Про затвердження Класифікатора іноземних валют” [95].

Наступним елементом валютних цінностей є банківські метали. Аналізуючи зміст пункту 1 статті 1 Декрету № 15-93 [78], можна дійти висновку, що термін «банківські метали» потребує уточнення. Так, банківські метали, до яких входять золото, срібло, платина та інші метали, можуть бути не тільки у «банківських руках», а й у інших осіб.

Законодавець механічно визначає термін, що є помилковим з погляду інших суб’єктів права власності на цінні метали. Отже, замість терміна «банківські метали» необхідно вживати термін «монетарні метали». Зауважимо, що ідентичної думки дотримується більшість науковців [20, с. 32; 24, с. 13; 25, с. 104–105; 41, с. 337; 64, с. 421; 67, с. 450; 85, с. 8].

У зв’язку з цим чинні нормативно-правові акти потребують внесення змін, зокрема у пункті 1 статті 1 Декрету № 15-93 [78]необхідно замінити слово «банківські метали» на термін «монетарні метали» (див. додаток Г). Також потрібно внести зміни до статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV«Про Національний банк України» [96]та замінити словосполучення «банківські метали» на «монетарні метали» відповідно (див. додаток Д).

Необхідно зазначити, що валютні цінності є засобом здійснення валютних операцій. Відповідно до пункту 2 статті 1 Декрету № 15-93 [78] під валютними операціями необхідно розуміти операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України, використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності, а також порядок їх ввезення, переказування і пересилання за кордон [97, с. 157].

Аналізуючи цю статтю, можна дійти висновку, що до складу валютних операцій не відносяться операції, що здійснюються між резидентами у валюті України. Оскільки валюта України є складовою валютних цінностей, то, відповідно, операції із нею повинні називатися валютними. Отже, необхідно внести зміни до пункту 2 статті 1 Декрету № 15-93 [78] шляхом вилучення слів: «за винятком тих операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України» (див. додаток Е).

Основною ознакою публічного характеру валютних операцій є визначений у пункті 2 статті 1 Декрету №15-93 [78]перелік операцій, пов’язаних із ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей, а також операції, пов’язані із використанням валютних цінностей у міжнародних розрахунках. Поряд з цим необхідно зазначити, що Україна проводить адаптацію вітчизняного валютного законодавства до вимог та стандартів Європейського Союзу, що зумовить ближчим часом відміну численних валютних обмежень і надасть валютним операціям винятково приватно-правового статусу.

Однак на сьогодні існують думки, які зводяться до розрізнення приватного та публічного характеру розмежування валютних операцій. Зокрема, Г.А. Тосунян та А.В. Ємелін під валютними операціями розуміють юридично значимі дії суб’єктів публічного та приватного права, як пов’язані, так і не пов’язані із підписанням угод, які зумовлюють певні зміни суб’єкта майнових прав на валютні цінності або транскордонне переміщення валютних цінностей [98, с. 97; 45, с. 14]. Так, Є.В.Карманов валютні операції розуміє у вузькому та широкому розумінні. У вузькому – це урегульовані національним законодавством або міжнародними угодами операції з валютними цінностями, а в широкому – вольові правомірні дії фізичних і юридичних осіб, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків під час здійснення дій з валютою [99, с. 291–292]. Схожу думку висловлює Л.К. Воронова, яка під терміном «валютні операції» розуміє, складний правовий механізм, що являє собою вольові правомірні дії фізичних осіб, спрямовані на досягнення правового наслідку: на встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків суб’єктів під час здійснення дій з валютою [49, с. 386].

Зауважимо, що дуже часто можна зустріти термін «банківські операції», який вживається як синонім до терміна «валютна операція» [83, с. 495; 20, с. 219; 65, с. 178; 69, с. 162; 100, с. 7]. Так, І.Я. Носкова під валютними операціями розуміє спеціальний вид банківської діяльності, яка потребує знань з боку дилерів щодо стану валютного ринку [30, с. 7].

Г.О. Швиданенко, С.П. Мішта, І.А. Колесников, М.С. Рудь до банківських операцій відносять: залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів; здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування; ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів; фінансування капітальних вкладень за дорученням власника або розпорядників інвестованих коштів; випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів тощо); купівлю, продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операцій з ними; видачу довіреностей, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі; придбання права вимагати з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасацію цих вимог (факторинг); придбання за власні кошти засобів виробництва для передання їх в оренду (лізинг); купівлю в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти готівкою та валютою, що перебуває на рахунках і вкладах; купівля і продаж в Україні та за кордоном монетарних металів; залучення і розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики; довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами та інші) за дорученням клієнтів; надання консультаційних послуг; проведення операцій щодо касового виконання державного бюджету за дорученням НБУ; здійснення інших операцій з дозволу НБУ [101, с. 29–30]. В.А. Ющенко та В.І. Міщенко згадані вище операції відносять до переліку валютних операцій [20, с. 219].

Вважаємо за доцільне відносити до валютних операцій лише ті банківські операції, які безпосередньо пов’язані із валютними цінностями (в тому числі розрахунки у національній та іноземних валютах).

Так, валютні операції – це операції, пов’язані із переходом права власності на валютні цінності, а також інші пов’язані із ними операції (банківські, розрахункові та обігові).

Підсумовуючи зазначене вище, можна констатувати, що на сьогодні в Україні залежно від правового регулювання існує два організаційно-правові види валютних операцій: валютні операції, що регулюються публічно-правовими нормами та валютні операції, які регулюються приватно-правовими нормами і які, відповідно, утворюють спеціальний притаманний тільки їм режим.

До заходів, які будуть позитивно впливати на ефективність функціонування механізму правового регулювання валютних відносин, можна віднести:

1) створення ефективного правового поля у сфері валютних відносин, що передбачає удосконалення чинних нормативно-правових актів, зокрема прийняття Закону України «Про валютну систему України»;

2) адаптацію валютної, податкової та бюджетної системи України до вимог та стандартів ЄС;

3) перегляд та зменшення повноважень усіх органів державної влади, які беруть участь у здійсненні валютного регулювання та публічного валютного контролю;

4) лібералізацію валютних публічних правовідносин внаслідок поступової відміни валютних обмежень та мінімізації відповідальності за правопорушення у цій сфері.

Отже, валютні відносини є приватно і публічно-правовими та, відповідно, регулюються різними галузями права. Поряд з цим сукупність валютних публічних правовідносин утворює валютне публічне право як підгалузь фінансового права. У свою чергу, валютні відносини, які виникають у процесі валютного обігу та утворюються під час здійснення валютних операцій з валютними цінностями, формують валютне приватне право – інститут цивільного права.

1.2. Становлення та розвиток валютного публічного права України як підгалузі фінансового права

У вітчизняних і зарубіжних навчальних посібниках із фінансового права питання валютних відносин розглядається у вузькому розумінні, як «валютне законодавство», «валютне регулювання» і «валютний контроль», та включається в особливу частину, у розділ «Правове регулювання відносин, які виникають у процесі банківської діяльності, грошового обігу, розрахунків та валютного регулювання і валютного контролю» або, навпаки, розглядається кожне окремо [10, с. 239–316; 26, с. 400–473; 41, с. 274–378; 46, с. 208–212; 49, с. 366–393; 50, с. 554–574; 51, с. 329–400; 52, с. 343–367; 56, с. 86–95; 57, с. 211–224; 58, с. 130– 143; 63, с. 544–601; 64, с. 390–433; 65, с. 165–187; 72, с. 453–465; 73, с. 549–594; 79, с. 156–164; 80, с. 288–303; 83, с. 441–516; 84, с. 261–279; 86, с. 471–493; 87, с. 219–232; 89, с. 364–381; 102, с. 212–229]. На нашу думку, така структура потребує вдосконалення.

Пропонуємо вживати новий термін «валютне публічне право», який включає в себе комплекс правових інститутів, які до цього часу розглядалися у фінансовому праві окремо, зокрема: банківське право, правове регулювання валютної та грошової системи, правове регулювання розрахунків, валютне регулювання та валютний контроль. Перш ніж досліджувати специфічні особливості валютного публічного права, теоретичного обґрунтування потребує належність і підпорядкованість до його структури вказаних складових, які будуть вважатися його інститутами.

Щодо банківського права, то деякі вчені відносять його до окремого специфічного, самостійного інституту фінансового права [65, с. 169]. Деякі науковці вважають, що банківське право взагалі є окремою галуззю права [99, с. 22], а інші – що це підгалузь фінансового права [103, с. 8]. Неоднозначне розуміння банківського права пояснюється особливою правовою природою банківського законодавства. Тобто банківське право регулює відносини публічно-правового характеру (НБУ з іншими банками), а також приватно-правового характеру (укладання різноманітних угод у банківській системі, які ґрунтуються на рівності сторін). Аналогічної думки дотримується російський вчений О.М. Олійник [104, с. 15], який під банківським правом розуміє сукупність норм права, які регулюють правові відносини в галузі банківської діяльності, тобто встановлюють правове становище самих банків та інших кредитних організацій, які регулюють публічні відносини банків, а також приватно-правові відносини банків із клієнтами, тобто норм, які тією чи іншою мірою відносяться до банківської діяльності.

На нашу думку, банківське право є інститутом цивільного права та валютного публічного права. У першому випадку банківські відносини регулюються приватно-правовим законодавством, яке визначає питання позики, кредиту, банківського вкладу та банківського рахунку, що містяться у Главах 71-72 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV[35, с. 320 –331]. У другому випадку банківське законодавство включається до валютного законодавства, оскільки воно містить імперативні приписи. Так, НБУ, який, здійснюючи грошово-кредитну політику застосовує заходи впливу щодо інших суб’єктів банківської системи, видає постанови, інструкції, листи та інші нормативно-правові акти, які є обов’язковими до виконання. Отже, вважаємо, що банківське публічне право є інститутом валютного публічного права, яке, в свою чергу, є підгалуззю фінансового.

Наступним елементом валютного публічного права є грошова та валютна системи. Валютна система включає в себе грошову систему, в їх основі лежить, відповідно, валютний та грошовий обіг, за допомогою яких регулюються відносини у сфері розрахунків. У науковій літературі зустрічаються визначення грошового обігу не як інституту, а як підгалузі фінансового права. Наприклад, В.П. Василець вважає, що до системи фінансового права входить нова підгалузь права – право грошового обігу, тобто сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають щодо процесу (порядку) руху готівкових і безготівкових коштів [105, с. 110]. Не погоджуємося із В.П. Васильцем у тому, що грошовий обіг є підгалуззю фінансового права, а вважаємо, що він разом із валютним обігом є інститутом валютного публічного та валютного приватного права, оскільки і валютній, і грошовій системам притаманний публічний та приватний характер, який, відповідно, є предметом особливої частини валютного публічного та валютного приватного права.

Щодо правового інституту «розрахунків», то він також є комплексним. Так, Глава 74 Цивільного кодексу України [106] визначає загальні положення про розрахунки із застосуванням платіжних доручень, за акредитивом, за інкасовими дорученнями, а також розрахунки із застосуванням розрахункових чеків. У свою чергу, як ми зазначали, особлива частина фінансового права містить інститут «розрахункові відносини». Ми ототожнюємо поняття «розрахунки» і «розрахункові відносини» та переконані, що їх публічний характер визначається встановленим державою порядком проведення розрахунків. У статті 99 Конституції України [107] та статті 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» [93] закріплено, що будь-які розрахунки повинні проводитися у національній валюті України – гривні. Однак Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [108] та Правила використання готівкової іноземної валюти на території України і Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затверджені постановами Правління Національного банку України від 2 липня 2007 року № 200 [109] і від 29 грудня 2000 року № 520 [110], визначають порядок здійснення розрахунків на території України в іноземній валюті. Разом з тим існують і інші нормативно-правові акти, які регулюють сферу розрахунків, зокрема Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2006 року № 320 [111], Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 [112], Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637 [113], і т. д. Норми вказаних документів необхідно включити до проекту Закону України «Про валютну систему України».

Отже, розрахунки є одночасно інститутом цивільного та валютного публічного права.

Наступним елементом валютного публічного права є суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення валютного регулювання та валютного контролю. В.Т.Ковальов [114, с. 324] переконаний, що поряд з іншими галузями та інститутами права валютні відносини регулюються нормами фінансового права, які утворюють фінансово-правовий інститут – валютне регулювання. Схожої думки дотримується і М.П. Кучерявенко [79. с. 159], який вважає, що валютне регулювання охоплює групу правових відносин, яка утворює окремий інститут фінансового права.

Вважаємо, що валютне регулювання, в першу чергу, є інститутом валютного публічного права як підгалузі фінансового права.

Сам термін «валютне право» неодноразово згадувався у навчальній та науковій літературі [115, с. 182–183; 43, с. 23; 22, с. 190; 33, с. 162; 116, с. 9; 117, с. 151–152], проте детально не досліджувався вітчизняними науковцями. У зарубіжній літературі валютне право було більш комплексно досліджено [118; 98; 47, с. 36; 119; 120; 53, с. 20; 121; 122; 123, с. 246–247].

Вважаємо, що суспільні відносини, які виникають під час здійснення валютного регулювання і валютного контролю, утворюють валютне публічне право, яке, на нашу думку, входить у структуру особливої частини фінансового права та має статус саме підгалузі. Валютне публічне право врегульовує лише ті валютні правовідносини, які мають публічний характер.

У свою чергу, виділення підгалузі права означає більш комплексну категорію, яка безпосередньо пов’язана із сукупністю суспільних відносин, що становлять галузь права, та є її невід’ємною частиною, що також може включати в себе інститути права. З огляду на це, можна дійти висновку, що у науковій та навчальній літературі неправильно визначається статус валютного права. Зокрема, не можна погодитися з С.Я. Боринцем [22, с. 190; 33, с. 162], Ю.М. Бездітко, О.О.Мануйленко, Г.А. Стасюк [116, с. 9], які вважають, що валютне право є самостійним інститутом права, а також із Б.Ю. Дорофєєвим, М.М.Земцовим, В.О. Пушиним, Ж.В.Завальною, М.В. Старинським, які вважають, що валютне право є окремою галуззю права [118, с. 17; 124, с. 36–37]. М.М. Артьомов вказує, що валютне право є інститутом фінансового права [47, с. 36]. Погоджуємося із А.К. Проніним [53, с. 20], Г.А. Тосуняном та А.В. Ємеліним [98, с. 41], які вважають, що валютне право є підгалуззю фінансового. Однак необхідно зауважити, що усі ці науковці у своїх дослідженнях не розмежовують валютне право на публічне та приватне.

З давніх-давен римські юристи оперують цими поняттями, розділяючи всю галузь права на дві великі сфери – публічного і приватного права. Підтверджуючи такий поділ, ще Юстиніан закріпив принцип розмежування у так званих Дігестах: «Вивчення права складається із двох частин: публічного та приватного права. Публічне право, яке відноситься до положення Римської держави, та приватне, яке відноситься на користь окремих осіб» [125, с. 59].

В основу розмежування приватного права від публічного права, а також галузей та підгалузей права в одній системі протягом XIX–XX століття зарубіжні та вітчизняні юристи вклали три основні концепції: теорію інтересу, теорію методу, теорію предмета правового регулювання [125, с. 59]. Зазначимо, що теорія інтересу вказує на наявність права, яке може бути публічним – передбачає інтереси держави, і приватним – в основі лежать інтереси індивіду. Головним критерієм розмежування галузей та підгалузей права є предмет і метод правового регулювання. Відповідно, у предметі та методі правового регулювання відображається механізм правового регулювання валютних відносин, під яким необхідно розуміти сукупність взятих у своїй органічності, єдності та взаємозв’язку правових засобів, за допомогою яких держава здійснює вплив на суспільні відносини, пов’язані з утворенням, розподілом і використанням валютних ресурсів [26, с. 458]. У зв’язку з цим важливого значення набуває розмежування публічного та приватного законодавства у сфері валютних відносин. У свою чергу, валютне законодавство включає в себе приватно-правові та публічно-правові норми, які регулюють валютні правовідносини.

У разі кодифікації валютного законодавства можна говорити про утворення самостійної галузі права – валютного права, яке буде складатися із приватно-правових та публічно-правових норм і предметом правового регулювання якого буде національна валютна система в цілому, а методом правового регулювання переважно буде договірний, рекомендаційний та метод субординації. У такому випадку єдиним кодифікованим нормативно-правовим актом буде Валютний кодекс України, який буде містити як матеріальні, так і процесуальні норми. Питання існування Валютного кодексу неодноразово порушувалося у вітчизняній та зарубіжній навчальній та науковій літературі. Серйозним проривом щодо розв’язання цієї проблеми можна вважати представлення проекту Валютного кодексу Російської Федерації, підготовленого експертами Російського союзу промисловців та підприємців [61, с. 142–143], який має декларативний характер, проте і на сьогодні, на жаль, так і залишається проектом.

Валютне законодавство має свої функції та джерела. Можна погодитися із О.С. Ємельяновим, який вважає, що правові норми, які забезпечують порядок здійснення валютних операцій, виконують дві головні функції: регулюючу та контролюючу [10, с. 271]. Регулююча функція валютного законодавства зводиться до визначення обсягу прав та обов’язків осіб, які беруть участь у здійсненні валютних операцій, а контролююча полягає у здійсненні різнобічного контролю за процесом проведення валютних операцій з валютними цінностями. Ми частково поділяємо думкуА.В. Ємеліна, яка зводиться до того, що валютне законодавство має свої джерела (форми), під якими необхідно розуміти зовнішні форми вираження правотворчої діяльності державних органів щодо встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини з приводу валютних цінностей [45, с. 20].

Запропонований нами поділ валютного права на приватне та публічне відповідно свідчить про можливість розмежування джерел валютного приватного права та джерел валютного публічного права. В основному вони збігаються, але мають певні відмінності. Наприклад, у валютному приватному праві джерелом валютних приватних відносин, крім законодавчого чи іншого нормативного акта, може бути домовленість або договір, укладений між сторонами, що недопустимо у валютному публічному праві, де норми будуть мати імперативний характер.

Аналізуючи валютне законодавство в Україні, можна зробити висновок, що його багатовекторність, різносторонність і суперечливість ставить перед суспільством завдання щодо здійснення негайної кодифікації та адаптації до вимог Європейського Союзу. Можна погодитися із В. Малашенко, який вважає, що з метою кодифікації та зменшення великої кількості нормативних документів, які іноді суперечать один одному або, навпаки, дублюють один одного, виникає потреба у прийнятті універсального нормативного правового акта – Валютного кодексу [126, с. 56–59; 97, с. 8], який здатний був би охопити усю сферу валютних публічних і приватних відносин. Однак М.М. Артьомов вважає нереальним вмістити у Валютному кодексі всі норми валютного законодавства [47, с. 95], з чим ми погоджуємося частково.

Доцільно зазначити, що дефініція «валютне законодавство» була досліджена вітчизняними та зарубіжними науковцями, які по-різному її визначають, але вкладають у це поняття однаковий зміст. Так, О.І. Кабанець та В.Д. Кольга виділяють поняття сучасного валютного законодавства України, під яким розуміють сукупність норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з порядком здійснення угод з валютними цінностями в межах країни та у відносинах з іноземними державами і громадянами (резидентами і нерезидентами), а також порядок ввезення, вивезення, переказування і пересилання з-за кордону і за кордон національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей [127, с. 5]. Схожу думку висловлює Г.А. Тосунян та А.В. Ємелін, які під валютним законодавством розуміють сукупність нормативно-правових актів, що регулюють порядок здійснення валютних угод і валютних операцій резидентами та нерезидентами на території країни і резидентами за її межами, а також міжнародних багатосторонніх загальноекономічних, валютних і інвестиційних договорів та угод [98, с. 41; 45, с. 20]. М.М. Артьомов зауважує, що валютне законодавство – це неоднорідний нормативний комплекс, який містить акти різної юридичної природи та який потребує систематизації [47, с. 95]. Під валютним законодавством С.К. Осіпов визначає сукупність нормативно-правових актів, які регулюють відносини юридичних і фізичних осіб щодо валюти та інших валютних цінностей. У валютному законодавстві відображена валютна політика держави, яка є складовою загальноекономічної політики та визначає цілі, зміст і форми участі держави у валютних відносинах та в їх регулюванні [89, с. 364]. Заслуговує на увагу думка З.В.Михайліва, З.П. Гаталяк, Н.І. Горбаль, які вважають, що під валютним законодавством необхідно розуміти сукупність правових норм, які регулюють порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні і за її межами, а також валютними угодами – двосторонніми і багатосторонніми між державами стосовно валютних проблем [25, с. 64]. А.Г. Наговіцін вважає, що валютне законодавство – це сукупність внутрішніх правових норм тієї чи іншої держави, спрямованих на регулювання відносин у сфері усіх або деяких видів валютних розрахунків однієї країни з іноземними державами. До поняття валютного законодавства відносять норми, які діють у середині країни і ті, що випливають із міжнародних платіжних домовленостей або домовленостей про клірингові розрахунки, підписаних певною державою [70, с. 447]. О.А. Костюченко до валютного законодавства відносить систему нормативно-правових актів, що регулюють відносини у валютній сфері: нормативні акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні відносини щодо здійснення угод і операцій з валютними цінностями в межах країни та у відносинах з іноземними державами і громадянами у міжнародних розрахунках, а також порядок ввезення, вивезення, переказування і пересилення із-за кордону та за кордон національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей [97, с. 6; 103, с. 106]. О.Ю. Грачьова, Н.А. Куфакова, С.Г.Пепеляєв вказують на те, що валютне законодавство є системою правових норм законодавчих і нормативних актів, які регулюють валютні відносини щодо здійснення валютних операцій та валютних угод з національною валютою, іноземною валютою та валютними цінностями в середині країни, між підприємствами, об’єднаннями, організаціями, банками та іншими кредитними установами, громадянами своєї країни та юридичними особами і фізичними особами інших країн і міжнародних організацій; а також переказування, пересилання по території однієї країни національної та іноземної валюти і валютних цінностей [102, с. 212].

На нашу думку, зазначені визначення валютного законодавства неповно розкривають його зміст, бо не враховують особливості сфери валютних відносин. У них переважно відмічаються нормативні акти, що регулюють суспільні відносини щодо здійснення валютних операцій і угод з валютними цінностями, які притаманні приватному законодавству, зокрема цивільному праву. Науковці не включають до валютного законодавства норми, які регулюють питання здійснення валютної діяльності держави шляхом проведення валютної політики згідно із встановленим валютним режимом.

Поряд з цим необхідно зазначити, що найбільш прийнятним можна вважати визначення валютного законодавства Л.М. Кравченко, яка під ним розуміє сукупність нормативно-правових актів, які містять норми права, що регулюють порядок і принципи здійснення валютних операцій в Україні, угод з валютними цінностями між організаціями і громадянами України та організаціями і громадянами іншої країни, порядок ввезення, вивезення та переказу з-за кордону та за кордон національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей, а також повноваження та функції органів валютного регулювання і контролю та відповідальності за порушення норм валютного законодавства [48, с. 15].

Враховуючи викладене вище, на нашу думку, можна дати таке визначення валютного законодавства – це сукупність правових норм, які регулюють валютну діяльність держави (проведення валютної політики, здійснення публічного валютного контролю та встановлення відповідальності) та інших суб’єктів господарювання (здійснення валютних операцій та угод із валютними цінностями), а також національну валютну систему в цілому.

У зв’язку з цим можна стверджувати, що правове регулювання валютних відносин в Україні є комплексною галуззю законодавства, яке включає в себе публічно-правові та приватно-правові норми, що відносяться до конституційного, фінансового, валютного публічного та приватного, адміністративного, кримінального, господарського і цивільного права відповідно.

Не можна погодитися із деякими науковцями, які вважають, що усі правові акти у сфері адміністративного, конституційного, фінансового та цивільного права, що регулюють валютні відносини, пов’язані тільки із забороною, обмеженням та регламентацією операцій з валютою і валютними цінностями та є нормами публічного права і мають імперативний характер, який ґрунтується на методі владних приписів [64, с. 417]. Під методом фінансово-правового регулювання необхідно розуміти сукупність засобів впливу на учасників фінансово-правових відносин, що характеризується юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення фінансових правовідносин, правовим статусом їх суб’єктів та розподілом прав і обов’язків між ними, видами санкцій за порушення приписів держави і порядком їх застосування [41, с. 20]. Що стосується цивільного права, то ця галузь права методом правового регулювання визначає диспозитивність та юридичну рівність сторін, яка полягає у непідпорядкованості одна одній [81, с. 20–21], що, на нашу думку, не пов’язує цивільно-правове регулювання із забороною, обмеженням та регламентацією операцій з валютними цінностями. Однак необхідно зауважити, що хоча українське і російське валютне законодавство гарантує право власності на валютні цінності, поряд з цим встановлює ряд валютних обмежень під час здійснення валютних операцій. Саме тому в основі валютного законодавства в Україні лежить принцип обмеження використання іноземної валюти в господарському обігу держави. Відповідно до цивільного законодавства України іноземна валюта і валютні цінності належать до речей, обмежених у цивільному обороті, і для них встановлений спеціальний порядок. Це саме правило стосується і використання іноземної валюти в грошових зобов’язаннях, які повинні бути виражені і підлягають до оплати тільки в українській валюті (гривні). Поряд з цим вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадку і порядку, встановлених законодавством України [103, с. 107].

Конституційне право також передбачає комплекс прав та обов’язків, які захищають право власності та дозволяють суб’єктам валютних правовідносин здійснювати будь-які операції, за винятком тих, що заборонені законодавством України (наприклад, фінансовим, господарським). Зауважимо, що відповідно до зарубіжних і вітчизняних навчальних підручників з фінансового права основним методом правового регулювання фінансових відносин є метод владних приписів, який має імперативний характер [41, с. 20] і під нормами конституційного, фінансового, валютного та адміністративного права розуміє публічні галузі права. Але треба враховувати те, що до інших методів правового регулювання фінансового права також відносять метод субординації (відносини між вищими й нижчими державними органами); метод погодження (застосовується у поєднанні з методом владних приписів); метод рекомендації (застосовується у поєднанні з методом владних приписів) [39, с. 20], які є другорядними та регулюють більшою мірою лише певні конкретні ситуації. Наприклад, у податковому праві застосовується податковий компроміс, відмова від акцептного списання коштів, а здійснення спеціальної процедури відповідно до Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III«Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [128], а також право вибору періодів звітності, оскарження в суді та інше. Отже, валютні публічні правовідносини, які є предметом правового регулювання фінансового та валютного публічного права, ґрунтуються тільки на методі владних приписів. Це дає нам підстави стверджувати, що вони пов’язані тільки із забороною, обмеженням та регламентацією. Поряд з цим ми не наголошуємо на категоричності застосування цих понять щодо валютних публічних правовідносин тому, що Україна перебуває на шляху до повної їх лібералізації, що буде означати відмову від валютних обмежень та зобов’язань.

Валютне законодавство є зовнішньою формою змісту правового регулювання валютних відносин та характеризується різноманітністю нормативних актів, де юридична форма зазначених актів залежить від значення державного органу, який регулює валютну діяльність, та від його економічного змісту [127, с. 5]. Відповідно, валютне законодавство включає в себе нормативно-правові акти різної чинності, змісту і форми [103, с. 106]. Тож серйозним недоліком відомчого нормотворення є хибна практика НБУ приймати нормативні акти у вигляді листів, телеграм тощо, що суперечить поняттю «нормативний акт» [129, с. 13]. Саме тому можна погодитися із деякими науковцями, які стверджують, що комплекс нормативно-правових актів валютного законодавства формується безсистемно і фрагментарно. Більше того, державні органи управління валютною сферою не мають правового поля їх повноважень та функцій, що негативно позначається на прийнятті будь-яких рішень. У зв’язку з цим мають рацію Г.А. Тосунян і А.В. Ємелін, які стверджують, що в процесі застосування актів валютного законодавства потрібно дотримуватись ієрархії залежно від юридичної сили документів [98, с. 13, 44], тобто враховувати їх суб’єктивне юридичне походження.

Проаналізувавши вітчизняне валютне законодавство, можна визначити ряд нормативно-правових актів, які відіграють провідну роль у сфері публічно-правового регулювання валютних відносин, зокрема це Конституція України [107], Митний кодекс України [130], Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [91; 64, с. 418], Декларація «Про державний суверенітет України» [131], Постанова Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про проголошення незалежності України» [132], Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [108], Господарський кодекс України [133], Кодекс України про адміністративні правопорушення [134], Кримінальний кодекс України [135], Декрет № 15-93 [78], а також постанови Правління НБУ тощо. Відомо, що основним нормативним актом у сфері валютних відносин є Декрет № 15-93 [78], але за своєю юридичною силою він є нижчим від перелічених вище законів.

У системі валютного законодавства особлива роль повинна належати фундаментальним законам, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у валютній сфері, тому створення повноцінного валютного законодавства є запорукою належного управління економікою держави та формування правової держави, в основі якої покладено принципи ринкових відносин. Більше того, у статті 92 Конституції України [107]чітко визначено перелік відносин, які виключно регламентуються законами України [92, c. 337]. У пункті 1 цієї статті йдеться про те, що виключно законами України повинні регулюватися засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статусу національної валюти, а також статусу іноземних валют на території України, порядок утворення та погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи. На нашу думку, таке формулювання потребує уточнення. У зв’язку з цим пропонуємо внести такі зміни до пункту 1 статті 92 Конституції України [107]: вилучити із змісту слова «…засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України» та замінити їх так: «…засади створення і функціонування фінансового, валютного, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; статус валютних цінностей на території України, а також порядок здійснення з ними валютних операцій» (див. додаток Ж).

Внесення запропонованих змін сприятиме вирішенню колізійних проблем та унеможливить існування підзаконних нормативних актів, які на сьогодні регулюють сферу валютних відносин. Це вказує на необхідність заміни Декрету № 15-93 [78]на закон України, який буде комплексно регулювати сферу валютних відносин та усуне ряд колізій, які існують у валютному законодавстві України. У Верховній Раді України знаходиться два законопроекти, що стосуються валютного регулювання та валютного контролю [136; 137]. Перший – дублює Декрету № 15-93 [78], прийняття якого, на нашу думку, не вирішить поставлені перед сферою валютних відносин усіх завдань, а, навпаки, утворить ще більше колізій у цій сфері. Другий – проект Закону України «Про валютне регулювання та валютний контроль в Україні» – пройшов перше читання у Верховній Раді України 22 березня 2007 року і прийнятий за основу 11 квітня 2007 року та лібералізує валютні відносини в Україні, однак, на нашу думку, не повною мірою, тому що деякі його статті перейняті із Закону РФ «Про валютне регулювання та валютний контроль» [88].

Формування валютного законодавства як в Україні, так і в Росії збіглося із періодом надзвичайно обмежених валютних резервів держав. Тому утворення різноманітних форм нормативно-правових актів різної юридичної сили у сфері валютних відносин безпосередньо вплинуло на здійснення та реалізацію адміністративної валютної політики уповноваженими органами державної влади.

Будь-яке національне законодавство, яке, в свою чергу, не повинно суперечити існуючим нормам міжнародного права та інтересам інших держав [59, с. 43; 102, с. 212], утворює галузі права. Можна погодитися із В.М. Гаращуком, який переконаний, що право в його прикладному аспекті необхідно ототожнювати із законодавством, що не виключає можливості (і навіть доцільності) дослідження та розроблення високоморальних законодавчих актів – тобто прикладного права [138, с. 16]. Разом з тим будь-яке законодавство – це сукупність законів і підзаконних актів, які є формою вираження правових норм, що за предметом і методом правового регулювання об’єднуються в межах відповідних галузей права [139, с. 8]. Як ми зазначали, валютне законодавство утворює валютне публічне право та валютне приватне право, що комплексно регулюють сферу валютних відносин.

О.Ю. Грачьова, Н.А. Куфакова, С.Г.Пепеляєв у своїх працях вказують на наявність радянського валютного права [102, с. 212]. Зрозуміло, що в СРСР радянське валютне право до 1986 року ґрунтувалося виключно на режимі валютної монополії (публічний зміст), яка характеризувалася виключним правом держави на здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями. Наступний історичний етап розвитку становлення валютних відносин характеризувався становленням і розширенням зовнішньоекономічної діяльності, а також появою ринкових відносин та утворенням нових методів управління зовнішньоекономічної діяльності. З метою удосконалення правової бази регулювання зовнішньоекономічних зв’язків та валютних відносин на початку 90-х років було прийнято Закон СРСР від 1 березня 1991 року «Про валютне регулювання» [140], який визначив загальні принципи здійснення валютних операцій у внутрішньому господарському обігу та міжнародних розрахунках СРСР, повноваження і функції державних органів у сфері валютного регулювання та управління валютними ресурсами, права і обов’язки радянських та іноземних громадян і юридичних осіб щодо володіння, користування та розпорядження (право власності) валютними цінностями, напрями валютного контролю та відповідальність за порушення валютного законодавства [141, с. 5–15]. Можна погодитися з науковцями, що Закон СРСР «Про валютне регулювання» [140] виходив із єдності валюти, валютної системи і валютної території СРСР, розмежування компетенції органів та суб’єктів у сфері валютного регулювання, створив реальну правову базу валютним відносинам у країні. На його базі були розроблені і набрали чинності Основні положення про регулювання валютних операцій на території СРСР, які були обов’язкові для усіх резидентів і нерезидентів, що здійснювали свою діяльність на території СРСР [102, с. 215].

Після розпаду СРСР Україна у своїх нормативно-правових актах успадкувала основні положення та принципи радянського валютного законодавства. Вважаємо, що необхідно удосконалити наше вітчизняне валютне законодавство, віддавши перевагу принципам ринкової економіки, і відійти від постулатів радянської валютної політики. Як приклад, можна навести постсоціалістичну Республіку Польща, яка за короткий термін зуміла перебудувати власну фінансову та валютну системи відповідно до вимог Європейського Союзу. Зауважимо, що в Республіці Польща вже дуже давно існує валютне приватне право. Так, у Польщі діє закон про Валютне право, який набрав чинності 1 жовтня 2002 року. У ньому використовується принцип вільного переміщення капіталів та оплат, а також допускаються певні обмеження, дозволені у тракті про Європейський Союз щодо третіх країн, які не належать до Європейського Союзу. Закон про Валютне право регулює валютний обіг (валютний обіг із закордоном і обіг валютних цінностей у країні) та діяльність пунктів обміну валюти, а також визначає обов’язки: 1) пов’язані з вивезенням за кордон, ввезенням у країну, висиланням за кордон валютних цінностей або національних платіжних засобів і з грошовими переказами за кордон і розрахунками в країні з нерезидентами; 2) що стосуються надання даних у валютному обігу із закордоном [142, с. 147–149].

Наголосимо, що проект Закону України «Про валютну систему України» повинен ґрунтуватися на принципах, закріплених у законі Польщі про Валютне право, а саме на принципі забезпечення вільного пересування капіталів, робочої сили, робіт, послуг, а також обмежити державне втручання у ринкові валютні відносини.

Якщо характеризувати проблему правового регулювання валютних відносин на міжнародному рівні, то можна дійти висновку, що існує міжнародне валютне право, яке І.І. Дахно [117, с. 152] відносить до підгалузі міжнародного економічного права, що має предметом правового регулювання міжнародні валютні відносини. Автор також акцентує увагу на тому, що міжнародне валютне право своїми витоками має міжнародне валютне публічне та валютне приватне право. До речі, ідентичну думку щодо такого поділу висловлює М.М. Артьомов [34, с. 16–17]. Так, до міжнародного приватного валютного права відносяться аспекти валютних відносин, у яких беруть участь юридичні та фізичні особи різних держав, особи без громадянства, щодо іноземної валюти, а до міжнародного публічного валютного права – дії, учасниками яких є держави та міждержавні організації щодо валютних питань. Отже, така позиція ще раз підтверджує нашу думку, що в Україні існує валютне публічне право та валютне приватне право.

Погоджуємося із Б.Ю. Дорофєєвим, М.М. Земцовим та В.О. Пушиним, які вважають, що економіко-теоретичним фундаментом валютного права Російської Федерації стала теорія валютного регулювання і валютного контролю як ідея дотримання публічних інтересів і нормального розвитку економіки країни, де правовим фундаментом є цивілістичні і гуманітарні ідеї та принципи майнових угод, права та обов’язки сторін у договорах, тобто дотримання та реалізація прав і свобод людини, а також майнових прав господарюючого суб’єкта, відповідальності за правопорушення; публічно-правові ідеї про імперативний метод регулювання, встановлення обов’язків і заходів відповідальності [118, с. 15–16]. Зазначимо, що валютне право теоретичною основою має валютні відносини, які формувалися в Україні в останні роки та поділяються на валютні публічні правовідносини (характеризуються проведенням державними органами імперативної валютної політики, спрямованої на валютне регулювання та валютний контроль і т. д.) та валютні приватні правовідносини, які формувалися на основі ринкових відносин між учасниками валютного ринку (переважно здійснення валютних операцій з валютними цінностями, що регламентується приватно-правовими нормами).

В українській науковій та навчальній літературі відсутнє визначення дефініції «валютне право», однак у Російській Федерації Б.Ю. Дорофєєв, М.М. Земцов та В.О.Пушин під валютним правом розуміють систему норм, які регулюють суспільні відносини у сфері здійснення валютних операцій, а також у сфері валютного регулювання, валютного контролю та відповідальності за валютні правопорушення [118, с. 17]. Ми частково погоджуємося із такою думкою, і вважаємо, що суспільні відносини у сфері валютних операцій з валютними цінностями є предметом правового регулювання валютного приватного права, а не валютного публічного права. У валютному публічному праві функцію імперативного впливу на валютні операції виконує окремий інститут валютного права, а саме – валютне регулювання, що розглядається в особливій частині валютного публічного права.

Заслуговує на увагу та є найбільш прийнятним визначення валютного права М.М. Артьомова – інститут фінансового права, який являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі утворення, розподілу, накопичення і використання валютних коштів і золотовалютних фондів країни, а також валютні суспільні відносини, спрямовані на здійснення валютного регулювання (шляхом встановлення і контролю за реалізацією системи валютних обмежень) з метою виконання найбільш актуальних завдань, що стоять перед конкретною державою на відповідному історичному етапі [143, с. 20].

На нашу думку, валютне публічне право – це підгалузь фінансового права, яке регулює валютні публічні відносини в сфері валютної діяльності держави шляхом впровадження валютної політики, а також встановлює спеціальну компетенцію органів державної влади, які мають право здійснювати публічний валютний контроль та застосовувати заходи впливу за порушення валютного законодавства.

Валютне публічне право в Україні має Загальну та Особливу частини. До речі, в Росії валютне право також має Загальну та Особливу частини [118, с. 15], що свідчить про комплексну підгалузь права. Зауважимо, що в цьому підпункті ми детально розглядаємо лише Загальну частину валютного публічного права, а також частково питання Особливої частини, яка більш детально буде розглядатися нами у другому та третьому розділах дисертаційного дослідження.

Доцільно зазначити, що до Загальної частини валютного публічного права входять загальновизначені концептуальні теоретичні положення, що стосуються поняття, об’єкта, предмета і методу правового регулювання, які вже частково досліджували в даній роботі, а також співвідношення з іншими галузями права та принципи, на яких воно ґрунтується.

Особливим питанням валютного публічного права є його предмет і метод правового регулювання. Необхідно відмітити, що Б.Ю. Дорофєєв, М.М. Земцов та В.О. Пушин вважають, що валютному праву притаманний об’єкт, яким є: валютні операції; юридичні дії (акти та проступки), що випливають із володіння, користування та розпорядження валютними цінностями; процесуальні відносини щодо застосування норм права (ліцензування валютних операцій, порядок застосування заходів відповідальності за валютні правопорушення) [118, с. 17]. На нашу думку, перший і другий пункт є об’єктом валютного приватного права та лише третій належить до валютного публічного права.

Поряд з цим Б.Ю. Дорофєєв, М.М. Земцов та В.О. Пушин конкретно не визначають предмет правового регулювання валютного права, а лише вказують, що Особлива частина валютного права побудована на основі поділу предмета правового регулювання за окремими групами валютних операцій [118, с. 16]. Така позиція є сумнівною, адже сам процес здійснення валютних операцій із валютними цінностями є предметом правового регулювання валютного приватного права, а не валютного публічного права. На нашу думку, предметом правового регулювання валютного публічного права є валютна діяльність держави, яка полягає у встановленні відповідного валютного режиму та здійсненні відповідної валютної політики, спрямованої на врегулювання питань валютної сфери. Тобто до предмета правового регулювання валютного публічного права доцільно віднести встановлений державою порядок здійснення валютних операцій з валютними цінностями, а також питання публічного валютного контролю та встановлення відповідальності за порушення валютного законодавства [144, с. 602–605]. До речі, в даній роботі ми зупинялися на питаннях майбутнього об’єднання валютного публічного права та валютного приватного права в одне – валютне право України, яке буде існувати лише за умови прийняття Валютного кодексу України. У такому випадку предметом правового регулювання валютного права України буде вся валютна система України в цілому, яка буде включати всі елементи валютної сфери та братиме за основу субординаційний та договірний методи правового регулювання.

Важливим елементом валютного публічного права є його джерела. Потрібно зазначити, що в даному дисертаційному дослідженні ми вже аналізували питання джерел валютного законодавства, які ототожнюємо із терміном «джерела валютного публічного права». В Україні у навчальній літературі було комплексно досліджено питання «джерела валютного законодавства» [97, с. 14–20], О.А. Костюченко ще раз довів, що вони утворюють багаторівневу систему нормативно-правових актів. Однак необхідно зазначити, що всі джерела валютного публічного права ґрунтуються на певних принципах.

Більшість принципів валютного публічного права та валютного приватного права в Україні випливає вже із самої Конституції України [107]. Основний Закон розкриває загальні принципи, а спеціальні принципи закріплені в інших спеціальних нормативно-правових актах, що стосуються сфери валютних відносин. У науковій літературі виділяють загальні принципи регулювання валютних операцій резидентів та нерезидентів, які включають вихідні нормативно-керівні основи механізму державного регулювання та які забезпечують взаємозв’язок валютного законодавства і валютної політики. До таких принципів треба віднести: принцип єдності валютної політики як складової економічної політики; єдність системи державного регулювання валютних операцій резидентів та нерезидентів і контролю за його здійсненням; єдність валютного простору; пріоритет економічних заходів державного регулювання валютної сфери; рівність учасників валютних відносин та їх недискримінація; захист державою прав та законних інтересів учасників валютних відносин; виключення невиправданого втручання держави та її органів у систему валютних відносин, завдання збитків її учасникам та економіці країни в цілому [4, с. 292–294; 97, с. 8].

До специфічних принципів правового регулювання валютних відносин віднесено: принцип попередження незаконного відтоку капіталу за кордон та мобілізації валютних ресурсів; принцип конвертації валюти України за поточними операціями; принцип обмеження використання іноземної валюти у внутрішньому обороті; принцип здійснення контролю за обігом іноземної валюти та валютних цінностей [60, с. 14].

Зазначені вище загальні та спеціальні принципи більш притаманні існуючому валютному публічному праву, однак ми виступаємо за обмеження державного регулювання, а також трансформування цих принципів внаслідок відміни валютного режиму – валютного регулювання та валютних обмежень і реформування його у режим вільного здійснення валютних операцій, який буде ґрунтуватися на принципах ринкової економіки – вільного попиту та пропозиції.

Як і будь-яка підгалузь права, валютне публічне право певною мірою співвідноситься з іншими галузями та підгалузями права. Зауважимо, що таке співвідношення прямо пропорційно залежить від публічного характеру самого валютного права.

По-перше, існує тісний зв’язок валютного публічного права і конституційного права, який полягає в тому, що Основний закон закріплює основоположні ідеї публічних валютних відносин, які визначають функціональні повноваження компетентних органів у валютній сфері. Зокрема, у статтях 85, 92, 98–100, 116 Конституції України [107] визначено компетенцію органів державної влади стосовно встановлення засад внутрішньої та зовнішньої політики, зовнішньоекономічної діяльності та митної справи, контроль за використанням коштів, здійснення грошово-кредитної, а також фінансової та валютної політики.

По-друге, валютне публічне право пов’язане з адміністративним правом, що полягає у застосуванні адміністративної відповідальності за порушення норм валютного законодавства залежно від рівня суспільної небезпеки скоєного проступку, яка закріплена в Кодексі України про адміністративні правопорушення [134] та інших нормативно-правових актах. Однак адміністративна відповідальність за валютні правопорушення буде застосовуватися тільки за порушення публічно-правових норм валютного законодавства, при чому до приватно-правових норм валютного законодавства вона не буде застосовуватися тому, що за їх недотримання настає або цивільна або господарська відповідальність. Наприклад, за умови невиконання цивільно-правової угоди, предметом якої є валютні цінності та яка укладена між юридичними та фізичними особами без участі держави, буде застосовано цивільно-правову відповідальність.

Підсумовуючи, можна погодитися із Б.Ю. Дорофєєвим, М.М. Земцовим та В.О. Пушиним, які вважають, що адміністративне і валютне публічне право пов’язані між собою саме за методом правового регулювання. Поряд з цим до основних відмінностей між ними відносять об’єкт і предмет правового регулювання, особливість суб’єктів, застосування економічних і фінансових категорій та інститутів, та значний зв’язок валютного права із цивільним правом [118, с. 18]. Що стосується позиції науковців щодо значного зв’язку валютного права із цивільним правом, то це питання є дискусійним. Ми не будемо заперечувати тісний взаємозв’язок валютного приватного права із цивільним правом, адже воно є інститутом останнього. Водночас ми переконані в тому, що взаємозв’язок валютного публічного права із цивільним правом є незначним і полягає в обмеженні використання іноземної валюти у господарському обороті. Однак взаємозв’язок валютного публічного права і валютного приватного права є очевидним, адже в них використовуються однакові інститути, а саме: валютні операції, валютні цінності, суб’єкти національної валютної системи, валютні ринки і т. д. Зазначимо також, що норми цивільного законодавства регулюють товарно-грошові відносини, пов’язані із валютними цінностями, а норми валютного публічного права регулюють відносини імперативного характеру між органами державної влади стосовно інших суб’єктів національної валютної системи.

Валютне публічне право пов’язане із господарським. Так, у статтях 344, 377, 378, 379, 386–388 Господарського кодексу України [133] йдеться про порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктами господарювання, зокрема про порядок відкриття ними валютних рахунків, розпорядження валютною виручкою від зовнішньоекономічної діяльності, одержання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності кредитів в іноземних фінансових установах тощо [97, с. 15].

На нашу думку, валютне публічне право має тісний взаємозв’язок із митним правом, адже останнє регулює питання додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України, тобто компетенцію митних органів України у сфері публічного валютного контролю, а також регламентує порядок стягнення митних зборів і штрафів за митні правопорушення в іноземній валюті, встановлює адміністративну відповідальність за незаконні валютні операції та інші діяння з валютними цінностями і визначає умови вилучення валютних цінностей за скоєння митних правопорушень.

Взаємозв’язок валютного публічного права із кримінальним правом полягає в тому, що за умови недотримання валютного законодавства повинна застосовуватися кримінальна відповідальність у вигляді певних санкцій як головного елемента структури публічних норм валютного законодавства.

І, нарешті, дуже важливим залишається питання взаємозв’язку фінансового права і валютного публічного права. Як ми зазначали, валютне публічне право є підгалуззю фінансового, що і характеризує їх взаємозв’язок. Поряд з цим фінансове право регулює більш ширшу сферу фінансових правовідносин, ніж валютне публічне право, проте метод правового регулювання у них ідентичний.

Повертаючись до питання Особливої частини валютного публічного права, потрібно зазначити, що вона складається із фінансово-валютного механізму валютної діяльності держави, що полягає у здійсненні валютної політики, а також інститутів, які відображають цей механізм функціонування публічних валютних відносин. До таких інститутів ми відносимо національну валютну систему, валютну політику, порядок валютного регулювання валютних операцій, здійснення валютних операцій із валютними цінностями, а також встановлений порядок укладання валютних угод, валютний ринок, валютні фонди, публічний валютний контроль, відповідальність за порушення валютного законодавства та інші. Зауважимо, що майже усі перераховані вище інститути валютного публічного права будуть розглядатися нами у другому та третьому розділах цього дисертаційного дослідження.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

1. Інтеграція до Європейського Співтовариства є результатом лібералізації валютних публічних правовідносин, що призводить до зміни завдань та цілей валютної діяльності держави. На сьогодні жоден нормативно-правовий акт в Україні не містить визначення терміна «валютні відносини», під якими потрібно розуміти суспільні відносини, пов’язані із мобілізацією, розподілом і використанням валютних ресурсів, здійсненням контролю та регулюванням порядку проведення операцій з валютними цінностями у процесі валютного обігу, а також відносини, які виникають у сфері валютної діяльності держави. Це поняття повинно бути закріплено у законопроекті «Про валютну систему України», який необхідно розробити та прийняти найближчим часом.

2. До видів валютних правовідносин належать: приватні та публічні. Предметом дослідження цієї роботи є валютні публічні правовідносини. Головною рисою валютних публічних правовідносин є їх владно-майновий характер, а також імперативність норм правового регулювання. Таким чином, відносини, що виникають у процесі здійснення валютного регулювання та валютного контролю, можна об’єднати в одну групу – валютні публічні правовідносини (у сфері валютної діяльності держави та здійснення нею валютної політики, що є безпосереднім об’єктом цих правовідносин), а відносини, які виникають у процесі валютного обігу, у другу групу – валютні приватні правовідносини (формуються при переході права власності на валютні цінності, їх об’єктом є самі валютні цінності).

3. Термін «валюта» найбільш часто вживається та поєднується із дефініцією «іноземна валюта», що, на нашу думку, є помилковим. Поняття «валюта» включає в себе «гроші». Вважаємо, що валюта – це грошова одиниця країни або грошові знаки іноземних держав. Звідси випливає, що валютні відносини тісно пов’язані із внутрішніми грошовими відносинами. Поняття «валютні відносини» ширше, ніж поняття «грошові відносини», перше включає в себе останнє. Така думка є нетрадиційною, адже більшість науковців вважають, що грошові відносини включають в себе валютні.

4. У навчальній та науковій літературі по-різному трактується поняття «валютні цінності» та визначаються складові валютних цінностей. Більшість вчених до їх складу відносять національну валюту, деякі це заперечують. На нашу думку, національну валюту та інші цінності, виражені в ній, потрібно відносити до складу валютних цінностей. Керуючись такою позицією, під валютними цінностями необхідно розуміти сукупність валютних ресурсів, щодо яких виникають відносини права власності (право володіння, право користування та право розпорядження) на цінності, перелік яких чітко встановлений законом.Вважаємо за доцільне визначити терміни «валютні цінності» і «монетарні метали» у законодавстві України (див. додатки Б, В, Г, Д), та зокрема у законопроекті «Про валютну систему України».

5. Оскільки валюта України є складовою валютних цінностей, то, відповідно, операції з нею повинні називатися валютними. У зв’язку з цим необхідно внести зміни до пункту 2 статті 1 Декрету № 15-93, вилучивши слова: «за винятком тих операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України».

6. Сукупність валютних публічних правовідносин утворюють валютне публічне право як підгалузь фінансового, а сукупність валютних приватних правовідносин – валютне приватне право, яке є інститутом цивільного. З огляду на це пропонуємо вживати новий термін «валютне публічне право», який включає в себе комплекс правових інститутів, які до цього часу розглядалися у фінансовому праві окремо. Валютне публічне право – це підгалузь фінансового права, яке регулює валютні публічні відносини в сфері валютної діяльності держави шляхом впровадження валютної політики, а також встановлює спеціальну компетенцію органів державної влади, які мають право здійснювати публічний валютний контроль та застосовувати заходи впливу за порушення валютного законодавства. Інститутами валютного публічного права є валютна діяльність держави, валютна політика, валютне регулювання, банківське право, валютна система, грошова система, розрахунки, публічний валютний контроль, порядок здійснення валютних операцій та угод, валютні цінності, валютні ринки, валютні обмеження, відповідальність за порушення валютного законодавства і т. д.

7. Вивчення літературних джерел, нормативно-правових актів дозволило дати таке визначення поняття «валютне законодавство» – це сукупність правових норм, які регулюють валютну діяльність держави та інших суб’єктів господарювання, а також національну валютну систему в цілому.

Валютне законодавство, що регулює валютні публічні правовідносини, складається з великої кількості нормативно-правових актів, які видають різні органи державної влади і які іноді суперечать один одному або, навпаки, дублюють один одного. З метою удосконалення та адаптації вітчизняного валютного законодавства до норм ЄС пропонуємо систематизувати та визначити загальні положення валютних публічних правовідносин у законопроекті «Про валютну систему України»

РОЗДІЛ 2

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ТРАНСФОРМУВАННЯ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1. Поняття валютної системи України та її структура

Функціонування фінансової системи країни, яка ґрунтується на принципах ринкової економіки, визначає конкретні шляхи формування фінансово-правового механізму розвитку фінансових відносин, в основу яких покладено вільний рух капіталів, робочої сили, робіт, послуг та іноземних інвестицій. Усе це свідчить про необхідність здійснення трансформації вітчизняної фінансової та валютної систем до встановлених європейською спільнотою критеріїв інтеграційного напряму для нашої країни, що включає процес лібералізації, адаптації та гармонізації фінансового законодавства до відповідного законодавства Європейського Союзу.

Валютна система України є «сонною артерією» фінансової системи та займає свою нішу, яка відведена їй у цій системі.

Зауважимо, що валютна система України в юридичній та економічній літературі майже не досліджувалася, що дає нам право більш детально дослідити її сутність і складові.

Враховуючи процес інтеграції України до європейської спільноти, можна стверджувати, що валютна система України перебуває у процесі становлення. Під час першого етапу свого формування вона зазнала доларизації грошового обігу, який був встановлений Указом Президента України в червні 1992 року: було надано дозвіл на обіг (до введення гривні) іноземної валюти та на реалізацію товарів за іноземну валюту. З 1 серпня 1995 році з готівкового обігу як засіб платежу долар було виведено [68, с. 408]. Поряд з цим не зовсім правильна валютна політика на початку становлення України як незалежної держави кардинально вплинула на подальший розвиток валютних відносин у країні. В основу правового регулювання валютних відносин в Україні було покладено режим валютного регулювання та валютного контролю, що закріплювався Декретом № 15-93 [78], відповідно до якого було застосовано систему валютних обмежень, які позитивно та негативно вплинули на становлення вітчизняної валютної системи.

Ж.В. Завальна та М.В. Старинський вважають, що валютна система може мати адміністративно-командний тип (характерне повне підпорядкування валютних відносин державі) або ринковий (здійснюється на підставі ринкових методів та економічних механізмів попиту та пропозиції) [124, с. 31–32], однак ми переконані, що можна виділити третій тип – змішаний, який на сьогодні притаманний саме Україні. Водночас не можна погодитися із Є.О. Алісовим, який вважає, що поняття “валютна система” і “система валютного регулювання і валютного контролю” є тотожними [43, с. 128], адже, на нашу думку, це два різні поняття, хоча валютна система змішаного типу включає в себе систему валютного регулювання та валютного контролю.

Ю.Ф. Сіміонов, Б.П. Носко, Л.М. Красавіна та інші російські вчені-економісти під валютною системою розуміють форму, в якій організовані валютні відносини [13, с. 26], закріплену національним законодавством або міжнародними угодами [27, с. 32; 4, с. 170]. Аналогічної думки дотримується ряд вітчизняних економістів та юристів, зокрема А.Ф. Золотов, В.А. Ющенко, В.І. Міщенко, О.П. Орлюк, О.А.Костюченко, Л.М. Капаєва, М.С. Лях, З.В. Михайлів, З.П. Гаталяк, Н.І. Горбаль, І.Ф. Єлфімова, Є.С. Дмитренко та інші вчені [31, с. 5; 19, с. 260; 83, с. 494; 97, с. 11; 65, с. 182; 25, с. 7; 94, с. 4; 145, с. 173; 68, с. 402], які додають, що валютна система історично склалася на засадах інтернаціоналізації господарських зв’язків і закріплена з урахуванням норм міжнародного права. Аналізуючи вказані визначення валютної системи, можна дійти висновку, що вони ідентичні [28, с. 9]. Поряд з цим вчені у своїх визначеннях не уточнюють, про яку саме валютну систему йдеться. На нашу думку, в їх основу покладено механізм міжнародної та частково національної валютної системи, які відрізняються одна від одної. У зв’язку з цим ми не підтримуємо згадані вище визначення валютної системи та пропонуємо законодавчо закріпити власне загальне поняття: «національна валютна система» – це сукупність валютних відносин, які утворюють систему і ґрунтуються на принципах, покладених в основу валютного законодавства, а також визначають відповідний тип валютного режиму, що впливає на процеси формування, використання, обміну валютних ресурсів та контролю за цими процесами. Відповідно, ми ототожнюємо поняття «національна валютна система» та «валютна система України».

У науковій літературі прийнято розрізняти світову, регіональну та національну валютні системи [13, с. 27; 27, с. 32; 28, с. 9; 31, с. 5; 4, с. 170; 145, с. 173–174]. У деяких працях можна зустріти розподіл валютних систем на національні, регіональні та міжнародні, де міжнародні ототожнюються із світовими [67, с. 278–279].

Погоджуємося із С.Р. Моісеєвим та іншими науковцями, які під світовою валютною системою розуміють закріплену в міжнародних угодах форму організації та функціонування валютних відносин [15, с. 4–5; 31, с. 6; 22, с. 49; 28, с. 10]. У свою чергу, регіональна валютна система являє собою договірно-правову форму організації валютних відносин між групою країн [21, с. 321]. Зазначимо, що Європейську валютну систему (далі – ЄВС), яка почала діяти з 13 березня 1979 року [146, с. 29] і до якої увійшло дев’ять країн-членів Європейського Союзу (на сьогодні – 25 країн), є різновидом регіональної валютної системи у вигляді валютної зони, під якою необхідно розуміти співдружність групи двох та більше суверенних держав із закритими грошовими зв’язками, які виникають у трьох формах інтеграції: валютна інтеграція (взаємне стабілізування курсів національних валют, яка може бути завдяки фіксації валютних курсів, офіційною доларизацією чи єврозацією або введенням загальної валюти); інтеграція фінансових ринків (зняття обмежень на міждержавний рух капіталів та ефективне об’єднання національних фінансових ринків); політична інтеграція (об’єднання урядових установ та уніфікація державного регулювання для спільного розроблення і реалізації грошово-кредитної та валютної політики) [15, с. 184]. Зауважимо, що головним недоліком валютних зон є обмеження незалежності у фінансовій та валютній політиці держав-членів.

Як ми зазначали, основоположною валютною зоною в Європі є Європейський валютний союз, діяльність якого базується на вже отриманих результатах валютної інтеграції – колективній грошовій одиниці і механізмі спільного плаваючого курсу. Разом з тим ЄВС встановила ряд нововведень, зокрема: механізм обмінних плаваючих курсів; з’явилася Європейська одиниця (Europeancurrencyunit) ЕКЮ, яка пізніше була замінена на євро; збільшилися потоки коштів для проведення валютних інтервенцій, які стали двосторонніми; банки безпосередньо регулювали необхідність проведення інтервенцій [146, с. 29–30].

Аналізуючи механізм функціонування ЄВС, можна зробити висновок, що він є основою формування Європейського Союзу та механізмом збалансованого руху фінансових ресурсів між країнами-членами без застосування інструментів державного регулювання цих процесів. Поряд з цим в Україні на сьогодні національна валютна система є прямим інструментом валютних публічних правовідносин, які формуються на основі валютної діяльності держави, що передбачає адміністративні механізми державного втручання внаслідок здійснення валютної політики, спрямованої на режим валютного регулювання, контролю та валютних обмежень. Україна визначила для себе пріоритет інтеграції до Європейського Союзу, що передбачає трансформацію її національної валютної системи до Європейської валютної системи. Предметом трансформації є процес лібералізації, адаптації і гармонізації вітчизняного валютного законодавства до валютного законодавства Європейського Союзу щодо функціонування національної валютної системи в цілому, а також її елементів, і відповідає Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (затверджена Законом України від 21.11.2002 № 228–IV) [147] та Загальнодержавній програмі адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (затвердженої Законом України від 18.03.2004 № 1629-4) [148].

Елементи національної валютної системи були частково досліджені вітчизняними та зарубіжними науковцями. Так, К.В. Рудий, С.Я. Боринець, Є.О.Алісов, Л.М. Красавіна до головних елементів національної валютної системи відносять: національну валюту; ступінь повернення національної валюти; паритет національної валюти; режим курсу національної валюти; міжнародну валютну ліквідність; наявність та відсутність валютних обмежень; міжнародні кредитні ресурси, а також правила їх використання; регламентацію міжнародних розрахунків країни; режим національного валютного ринку та ринку золота; національні органи, які регулюють і обслуговують валютні відносини країни [149, с. 23; 22, с. 49; 43, с. 129–130; 27, с. 33]. Деякі науковці, крім зазначених вище елементів, вказують на такі: склад і режим формування і використання золотовалютних резервів [68, с. 402], а також умови конвертованості валюти; систему валютного регулювання і валютного контролю; порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків; валютні біржі, банківські та інші кредитно-фінансові установи, спеціальні та інші державні органи валютного регулювання і контролю [145, с. 174].

Більш упорядковану структуру елементів валютної системи визначили російські економісти Ю.Ф. Сіміонов і Б.П. Носко: суб’єкти валютних відносин – учасники валютних відносин; об’єкти валютних відносин – валюта і валютні операції; валютні відносини – відносини, які утворюються під час функціонування валют у міжнародному обороті; інститути, що обслуговують проведення операцій з валютою – валютні ринки і ринки золота; національні регулюючі органи – Центральний банк Російської Федерації, Уряд Російської Федерації; режим курсу національної валюти: режим фіксованого валютного курсу, режим обмежено плаваючого валютного курсу, режим плаваючого валютного курсу; наявність або відсутність валютних обмежень та валютного контролю – умови конвертованості національної валюти; регламентація міжнародних розрахунків країни – законодавче закріплення тих чи інших видів міжнародних розрахунків; регулювання міжнародної ліквідності країни – можливості окремої країни своєчасно погашати свої зобов’язання (наявність золотовалютних резервів) [13, с. 27].

На нашу думку, запропоновані класифікації не містять усіх елементів національної валютної системи. Вважаємо, що деякі головні елементи взагалі не розглядаються вченими, а деякі з них неправильно згруповані. Пропонуємо до основних елементів національної валютної системи відносити: валютні відносини (приватно-правові, публічно-правові); валютні фонди – валютні цінності, золотий запас, офіційні валютні резерви; банківську систему – грошово-кредитна система – платіжна система; валютну політику – валютне регулювання, валютні обмеження; валютний ринок; валютний курс; суб’єкти валютної системи, якими є резиденти та нерезиденти, що здійснюють валютні операції з валютними цінностями, а також відповідні органи, що здійснюють валютну діяльність; участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях; публічний валютний контроль.

У юридичній науковій та навчальній літературі зустрічаються думки щодо ієрархічної побудови, віднесення та розмежування національної валютної до грошової системи. Не погоджуємося з тим, що національна валютна система є невід’ємною частиною національної грошової системи [13, с. 27; 27, с. 32; 28, с. 9; 31, с. 6; 66, с. 11–12], навпаки, вважаємо, що національна валютна система включає в себе грошово-кредитну систему. Також не можна погодитися з С.Я. Боринцем та А.С. Гальчинським, які вважають, що національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин [22, с. 48; 33, с. 85; 21, с. 320]. На нашу думку, грошові відносини виникають у національній валютній системі, яка, крім грошових відносин, включає в себе й інші.

Погоджуємося з Є.О. Алісовим, який вважає, що грошова та кредитна системи є складовими валютної системи України, яка, в свою чергу, є невід’ємною частиною фінансової системи [42, с. 99].

А.Г. Зюнькін дає тлумачення фінансово-кредитної системи, під якою розуміє сукупність фінансових, інвестиційних і кредитних інститутів держави [150, с. 59].

На нашу думку, дуже специфічною є позиція російського вченого К.В. Рудого, який вперше в навчальній та науковій літературі систематизує і визначає фінансово-кредитну систему, що складається з окремих, але взаємопов’язаних елементів фінансової та кредитної системи [149, с.5]. Проте, вважаємо, що автор помилково вважає, що фінансові та кредитні відносини є частиною грошових відносин, де відповідно фінансово-кредитна та валютна системи є окремими частинами грошової системи [149, с. 18–19].

Переконані, що національна валютна система включає в себе банківську та грошово-кредитну системи. Остання складається із грошової і кредитної підсистем.

У науковій літературі під банківською системою розуміють дворівневу сукупність банків [90, с. 28; 151, с. 210]. У статті 4 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III“Про банки та банківську діяльність” [152] також законодавчо визначено, що банківська система складається з НБУ та інших банків, що створені і діють на території України. На нашу думку, таке визначення банківської системи неповно розкриває її сутність. Вважаємо, що вона складається не тільки із банків та інших фінансових і нефінансових установ, а й із сукупності заходів банківської політики; техніки, методики та порядку проведення банківських операцій (пасивні та активні операції, розрахунково-касові операції, банківські послуги [68, с. 398]); системи кореспондентських відносин між банками та іншого.

Отже, можна погодитися з І.Р. Михасюком, А.Ф. Мельник, М.І. Крупкою, З.М.Залогою, які до головних напрямів розвитку банківської системи України відносять: закріплення фінансової стабілізації і зміцнення купівельної спроможності національної грошової одиниці внаслідок подальшого стримування темпів інфляції; кількісний контроль за динамікою грошової маси, яка відповідає реальній зміні ВВП; підтримку короткотермінової ліквідності комерційних банків НБУ; стимулювання процесів збільшення обсягів вкладів населення в банківську систему внаслідок підвищення гарантованості їх повернення завдяки дії механізму страхування депозитів; подальше скорочення питомої ваги готівки в обігу; утримання валютних резервів у обсягах, потрібних для підтримки національної валюти; продовження процесу “дедоларизації”; поступове зростання мінімальних вимог до статутних фондів банків за рахунок капіталізації прибутку акціонерів; поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів; забезпечення нормального функціонування національної валютної системи, збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів та імпортерів; ретельний контроль за операціями резидентів і нерезидентів на фінансовому ринку України; сприяння співробітництву з міжнародними фінансовими організаціями та залученню інвестицій від цих установ для виконання програми стабілізації та структурної перебудови економіки [151, с. 211–212].

Зауважимо, що саме ці напрями відображають завдання грошово-кредитної системи та ще раз підтверджують нашу думку стосовно того, що банківська система України є складовою національної валютної системи.

Необхідно зазначити, що грошова система України неодноразово була предметом дослідження економічної науки [68; 18]. Поряд з цим О.А.Лукашев вперше в Україні з юридичного погляду дослідив теоретичні та методологічні проблеми правового регулювання грошової системи України [66]. Однак, на нашу думку, важко погодитися з ним щодо того, що грошова система як статистична конструкція грошового обороту не є ланкою фінансової системи, але водночас є невід’ємною частиною об’єкта фінансово-правового регулювання. У свою чергу, О.А. Лукашев до структури грошової системи правильно відносить такі елементи, як а) національна грошова одиниця; б) масштаб цін; в) види державних грошових знаків [66, с. 10–11].

Г.О. Швиданенко, С.П. Мішта, І.А. Колесников, М.С. Рудь вважають, що до структури грошової системи потрібно також відносити: найменування грошової одиниці; валютний курс; порядок готівкової та безготівкової емісії; регламентацію безготівкового грошового обігу; правила вивезення і ввезення національної валюти та організацію міжнародних розрахунків; державний орган, який здійснює грошово-кредитне та валютне регулювання [101, с. 22]. На нашу думку, цей перелік є неповним. Пропонуємо до структури грошової системи додати національну платіжну систему та порядок здійснення грошового обігу. Вважаємо, що валютний курс і система органів валютного регулювання є складовими національної валютної системи, а не грошової системи.

Ми підтримуємо більшість науковців, які під грошовою системою розуміють організаційно-правову форму грошового обігу [66, с. 17; 68, с. 385; 101, с. 22; 149, с. 19], а також емісію національних грошових знаків, що використовуються державою на її території [67, с. 438].

Складовими підсистемами руху грошових коштів є готівковий та безготівковий обіг [66, с. 10–11]. Зауважимо, що форма готівкового та безготівкового руху грошових коштів на території України закріплена в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 [112], та в Положенні про ведення касових операцій у національній валюті України, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637 [113]. Але згідно зі статтею 92 Конституції України [107] це повинно бути встановлено законами України, а не постановами Правління НБУ. Тому пропонуємо в проекті Закону України “Про валютну систему України” передбачити окремий розділ “Рух грошових коштів на території України”, в якому закріпити механізм функціонування готівкового і безготівкового обігу на території України.

Наступною складовою грошово-кредитної системи є кредитна система, під якою вітчизняні науковці розуміють сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування, а також сукупність кредитно-фінансових інститутів [68, с. 390; 149, с. 18]. Розрізняють дві форми кредитної системи: множина кредитних відносин, форм і методів кредитування (функціональна форма), що представлені банківським, споживчим, комерційним, державним, міжбанківським кредитами; сукупність кредитно-фінансових установ, що акумулюють вільні грошові кошти і надають їх у позику (інституційна форма) [153, с. 11–12].

На думку В.В. Вітлінського, О.В. Пернарівського, Я.С. Наконечного, Г.І.Великоіваненка та А.С.Гальчинського, провідною ланкою інституційної структури кредитної системи є банки – комерційні установи, які залучають грошові кошти юридичних та фізичних осіб і від свого імені розміщують їх на умовах повернення, платності, забезпеченості й терміновості, а також здійснюють розрахункові, комісійно-посередницькі та інші операції [153, с. 12; 21, с. 182]. Разом з тим не можна погодитися з деякими науковцями, які вважають, що складовою кредитної системи є банківська система [21, с. 182–183; 90, с. 130], під якою розуміють сукупність різних видів банків і банківських інститутів у їх взаємозв’язку [68, с. 394]. На нашу думку, банківська система включає в себе не тільки банківські та інші фінансові установи, а також інші відносини, які виникають у процесі здійснення банківської діяльності усіма її суб’єктами. Зокрема, у процесі банківської діяльності НБУ здійснює грошово-кредитну політику, яка спрямована на регулювання відповідних відносин. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що банківська система включає в себе грошово-кредитну систему, а не навпаки, як стверджують деякі науковці.

Отже, можна зробити висновок, що традиційно національна валютна система вважається складовою грошової системи. На нашу думку, національна валютна система включає в себе банківську та грошово-кредитну системи. До останньої входить і платіжна система.

Особливим елементом структури національної валютної системи є її суб’єкти – це резиденти та нерезиденти – усіх форм власності, які здатні здійснювати та набувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки, а також володіти, користуватися та розпоряджатися валютними цінностями; інші агенти валютного ринку, зокрема валютні біржі, валютні брокерські фірми, комерційні банки, а також державні органи, наділені повноваженнями у валютній сфері, та органи місцевого самоврядування. На нашу думку, суб’єкти національної валютної системи необхідно ототожнювати із суб’єктами валютних правовідносин, а також із суб’єктами валютного публічного права.

На сьогодні актуальним питанням залишається визначення універсальних понять «резидент» та «нерезидент». Національне валютне законодавство розвинених держав з ринковою економікою при віднесенні суб’єктів валютних відносин до резидентів дотримується критерію їх тісного зв’язку із національною економікою [114, с. 327–328]. В Україні та Російській Федерації головними критеріями, відповідно до чинного законодавства, є термін перебування на території, а також здійснення господарської діяльності на цій території. Зауважимо, що у пунктах 5 і 6 статті 1 Декрету № 15-93 [78]чітко визначено поняття «резиденти» та «нерезиденти».

На нашу думку, суб’єктів національної валютної системи умовно можна поділити на три групи. До першої належать органи місцевого самоврядування, резиденти та нерезиденти, фізичні та юридичні особи всіх форм власності, зокрема будь-які підприємства, установи і організації, які мають статус юридичної особи та здійснюють господарську внутрішню і зовнішньоекономічну діяльність. До цієї групи також можна віднести підприємства, міжнародні корпорації, фінансові установи, які здійснюють іноземні вкладення активів, та інші, які є агентами валютного ринку. До другої групи належать комерційні банки, валютні біржі, валютні брокерські фірми, які також є агентами валютного ринку.

Одним із головних суб’єктів національної валютної системи є Українська міжбанківська валютна біржа (далі – УМВБ), яка була створена 8 липня 1993 року, головною метою діяльності якої було упорядкування операцій з купівлі-продажу іноземної валюти уповноваженими банками та подання пропозицій щодо курсоутворення. Спочатку біржа функціонувала при НБУ, потім була зареєстрована як закрите акціонерне товариство, засновниками якого стали 40 комерційних банків України, і функціонувала у такому статусі до березня 1999 року. На біржі є три секції: валютна, фондова та термінових контрактів. З листопада 1993 року після запровадження фіксованого курсу гривні торги валютою на УМВБ було припинено, а функцію продажу валюти здійснював тимчасово створений Тендерний комітет [25, с. 28]. Водночас УМВБ на сьогодні результативно функціонує на Українському міжбанківському валютному ринку, що свідчить про розвиток в Україні ринкових валютних відносин, а також про процес їх лібералізації.

Наступним важливим елементом другої групи суб’єктів національної валютної системи є уповноважені банки. Необхідно зазначити, що у навчальній та науковій літературі зустрічаються схожі за змістом думки щодо визначення термінів «уповноважені банки» та «банки». Зокрема, В.С. Білошапка [71, с. 126] під терміном «уповноважений банк» розуміє будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів. С.М.Лаптєв, М.П. Денисенко, В.Г. Кабанов та О.С. Любунь відходять від традиційної назви «уповноважені банки», а називають їх «комерційні банки» – багатофункціональний фінансовий інститут, що надає широкий спектр послуг кредитного, страхового і платіжного характеру, а також виконує різні фінансові функції стосовно будь-якого підприємства з метою одержання прибутку [154, с. 56].

У свою чергу, деякі науковці не наголошують на статусі уповноваженості, а просто визначають сам термін «банк». Так, Г.О. Швиданенко, С.П. Мішта, І.А.Колесников, М.С. Рудь під терміном «банк» розуміють установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених Законом України від 7 грудня 2000 року № 2121-III«Про банки та банківську діяльність» [101, с. 28; 152]. П.М. Леоненко, П.І. Юхименко та А.А. Ільєнко визначають «банк» як кредитно-фінансову установу, яка здійснює фінансове посередництво, залучаючи і нагромаджуючи вільні грошові кошти підприємств, організацій, установ [67, с. 435]. В.В. Вітлінський, О.В. Пернарівський, Я.С. Наконечний та Г.І. Великоіваненко під «банком» вважають комерційну установу, яка залучає грошові кошти юридичних та фізичних осіб і від свого імені розміщує їх на умовах повернення, платності, забезпеченості й терміновості, а також здійснює розрахункові, комісійно-посередницькі та інші операції [153, с. 12]. Поряд із банками рух грошових коштів на ринках здійснюють й інші фінансові та кредитно-фінансові установи: інвестиційні фонди, страхові компанії, брокерські, дилерські фірми тощо [153, с. 12], які також є агентами валютного ринку і включаються у другу групу суб’єктів національної валютної системи.

Проаналізувавши різні визначення науковців терміна «уповноважені банки», можна констатувати, що під ними розуміють комерційні банки, які мають право здійснювати публічний валютний контроль, а також інші валютні операції. Важаємо, що можна виділити два критерії «уповноваженості» банків: перший – це здатність здійснювати публічний валютний контроль, тобто бути агентом публічного валютного контролю; другий – полягає у наданні права здійснювати валютні операції з валютними цінностями (у першу чергу операції в іноземній валюті). Поряд з цим, на нашу думку, було б доцільно банківські установи, «уповноважені банки», позбавити статусу «уповноваженості» здійснювати функції публічного валютного контролю, адже вони є заінтересованими особами у цьому процесі. Відповідно, функцію здійснення публічного валютного контролю в повному обсязі передати органам державної податкової служби.

Пропонуємо у законодавстві України замінити термін «уповноважені банки» на «банківські установи», які вже не будуть уповноваженими здійснювати публічний валютний контроль. До речі, у такому випадку ми ототожнюємо поняття «банківські установи» та термін «комерційні банки», який раніше вже застосовувався у вітчизняному законодавстві.

До третьої групи суб’єктів національної валютної системи необхідно віднести державні органи, які спеціально уповноважені здійснювати свою діяльність у сфері валютних відносин. Головним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, яка забезпечує нормативну підтримку національної валютної системи, а також встановлює певні критерії прийняття, зміну, доповнення чи скасування законів у валютній сфері, визначає статус національної грошової одиниці та інше. Система органів виконавчої влади включає Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерство внутрішніх справ України, НБУ, Рахункову палату України, державну контрольно-ревізійну службу України, державну податкову службу України, державну митну службу України, Службу безпеки України, які також мають певні повноваження у сфері валютних відносин.

Значна кількість нормативно-правових актів у валютній сфері призводить до неоднозначного їх застосування, що свідчить про їх невідповідність вимогам світових стандартів. Відповідно до послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного розвитку України на 2002–2011 роки” [155]Верховна Рада України за період 2002–2008 років повинна привести законодавство України у пріоритетних сферах у відповідність із вимогами законодавства Європейського Союзу. У зв’язку з цим можна зробити висновки, що однією із основних проблем національної валютної системи є необхідність її чіткого закріплення в нормативно-правових актах. На сьогодні нормативні акти, що регулюють валютні відносини, видаються різними міністерствами, відомствами у вигляді постанов, інструкцій, указів і декретів тощо, які врегульовують механізми функціонування деяких складових національної валютної системи [156, с. 202–208].

З метою подолання негативних наслідків у сфері правового регулювання валютних відносин пропонуємо якнайшвидше прийняти Закон України “Про валютну систему України”, який би визначив валютно-правовий механізм функціонування національної валютної системи та її складових.

2.2. Проблеми функціонування валютних фондів в Україні

Регулювання відносин у сфері здійснення експортно-імпортних операцій у часи СРСР було пріоритетним напрямом державного управління. Встановлена правова база ґрунтувалася на необхідності застосування значних валютних обмежень, що вплинуло на господарські відносини між замовниками та продавцями у сфері їх зовнішньоекономічної та внутрішньоекономічної діяльності. Особливого адміністративного впливу зазнала зовнішньоекономічна сфера. Зокрема, після прийняття постанови Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 року № 888 “Про затвердження Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, Положення про поставки товарів народного вжитку і основних умов регулювання договірних відносин при здійсненні експортно-імпортних операцій” [157] було позбавлено підприємства та організації можливості самостійно приймати рішення щодо укладання договорів по експортно-імпортних операціях. Однак у період “розпаду СРСР” було прийнято Закон СРСР від 10 квітня 1990 року № 1421-I“Про основи економічних відносин СРСР, союзних і автономних республік” [158], у статті 2 якого зазначалося, що союзним та автономним республікам на своїх територіях із додержанням законодавства СРСР дозволялося проводити та стимулювати зовнішньоекономічну діяльність з урахуванням зобов’язань, передбачених у міжнародних договорах СРСР та угодах між СРСР і республіками, а також формувати і використовувати республіканський валютний фонд. На нашу думку, цей Закон [158]можна вважати першим кроком до послаблення існуючого валютного режиму, що пізніше спровокувало прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року № 55-XII[131], відповідно до якої в розділі VIбуло визначено, що “Українська РСР має право на свою частку в загальному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки”. Відомо, що УРСР відігравала особливу роль у всій інфраструктурі СРСР та мала значну власну частку у загальносоюзному алмазному та валютному фондах і золотому запасі, які, за нормами міжнародного права, повинні були бути успадковані Україною. На жаль, Україна отримала лише незначну частину загальносоюзних багатств, що вплинуло на формування її валютних фондів.

Потрібно зазначити, що основоположним документом, який вперше на території України законодавчо закріпив умови створення валютних фондів, є Закон УРСР від 3 серпня 1990 року № 142-XII“Про економічну самостійність Української РСР” [159], який встановив, що з метою валютного забезпечення власної грошової одиниці та її повної зовнішньої конвертованості створюються відповідні державні валютні запаси [127, с. 3], які будуть формувати валютні резервні фонди. Відповідно до статті 12 Закону [159] зазначалося, що УРСР мала право утворити свій державний валютний фонд у складі зведеного плану (платіжного балансу) республіки, в якому враховуються надходження і платежі в діючих грошових одиницях та іноземній валюті за загальним міжнародним розрахунком обороту республіки. Пізніше Закон України від 7 грудня 1990 року № 533-XII“Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” [160] надав право органам місцевого самоврядування формувати валютні фонди за рахунок (стаття 14) доходів від власної зовнішньоекономічної діяльності, добровільних внесків і пожертвувань юридичних осіб та громадян, надходжень від реалізації товарів, робіт (послуг) іноземними юридичними особами і громадянами, відрахувань за стабільними довгочасними нормативами від валютної виручки підприємств (об’єднань), організацій і установ, розташованих на відповідній території, які встановлюються законодавством України.

Отже, можна стверджувати, що на той час законодавчо було частково урегульовано механізм формування валютних фондів, однак ще найбільш актуальним питанням валютної сфери залишалося закріплення механізму розподілу валютних ресурсів, які зосереджуються на території України. У цьому напрямі важливу роль відіграв прийнятий Президентом СРСР Указ від 2 листопада 1990 року «Про особливий порядок використання валютних ресурсів у 1991 році» [141, с. 18–19], у якому вперше було встановлено порядок, за яким з метою забезпечення погашення зовнішнього боргу СРСР в 1991 році підприємства, об’єднання та організації незалежно від форм власності, відомчої і територіальної належності (за винятком підприємств з часткою іноземного капіталу) продають в обов’язковому порядку Зовнішекономбанку СРСР 40 % валютної виручки від експорту продукції (робіт, послуг), з оплатою в рублях по комерційному курсу Держбанку СРСР. Валютні фонди підприємств, об’єднань та організацій (до цього мали назву «фонди валютних надходжень») формувалися, як і раніше, від виручки в іноземній валюті, яка залишилася після обов’язкового продажу валюти на погашення зовнішнього боргу [102, с. 213–214]. В Україні це саме питання було вирішено Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII“Про зовнішньоекономічну діяльність” [91], в статті 12 якого зазначалося, що на території України запроваджується обов’язковий розподіл виручки в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності між валютними фондами місцевих рад народних депутатів України. При чому суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов’язані передавати до держави частину від загальної суми виручки в іноземній валюті, одержаної ними в результаті зовнішньоекономічної діяльності, за стабільними п’ятирічними нормативами, що встановлюються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України залежно від виду експортного товару. Зауважимо, в разі, якщо територія, на якій суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності має постійне місцезнаходження або постійне місце проживання, підпорядкована кільком місцевим радам народних депутатів, суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності передає 2/3 від тієї суми, що призначена для розподілу, у валютний фонд місцевої ради народних депутатів базового рівня і 1/3 – у валютний фонд вищої місцевої ради народних депутатів України.

Однак головним нормативним документом, який визначив основні напрями валютної політики у сфері формування валютних фондів, є постанова Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 року № 1427-XII“Про проголошення незалежності України” [132] та Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності, які були підготовлені Кабінетом Міністрів України. Отже, одним із основних напрямів економічної політики України було швидке завершення формування Державного валютного фонду України за рахунок оподаткування валютної виручки від зовнішньоекономічної діяльності та валютних операцій у республіці, добровільного продажу суб’єктами господарювання валюти за ринковим курсом через уповноважені банки, продажу за валюту державних резервів матеріальних і сировинних ресурсів, митних надходжень, валютних коштів від продажу іноземним фірмам, банкам, громадянам майна державних підприємств, незавершених об’єктів, частини валютного фонду колишнього Союзу.

Згодом постановою Верховної Ради України від 5 лютого 1992 року № 2101-XII“Про формування валютних фондів України у 1992 році” [161] було встановлено, що суб’єкти підприємницької діяльності, розташовані в Україні, незалежно від місця реєстрації та форм власності сплачують платіж у вигляді податку на валютну виручку від експорту продукції (робіт, послуг) за всіма видами іноземної валюти до Державного валютного фонду України за диференційованими ставками залежно від виду експорту продукції, а до валютних фондів місцевих рад народних депутатів – за ставкою 5 %. На нашу думку, головною метою формування валютних фондів було утворення та накопичення іноземної валюти, яка дуже була необхідна для погашення іноземних кредитів, проведення міжнародних розрахунків та регулювання грошової політики. Аналізуючи ситуацію, що склалася на початку 90-х років щодо формування валютних фондів, можна сказати, що існуюче законодавство спричинило неповернення валютної виручки за зовнішньоекономічними договорами, припинення інвестицій, вивезення валютних цінностей за межі України, а головне – припинення зовнішньоекономічної діяльності між суб’єктами господарювання, що в результаті призвело до зменшення торгового сальдо платіжного балансу держави та значної недостачі валютних ресурсів для погашення міжнародних кредитів та утримання стабільності національної одиниці, що і зумовило значний рівень інфляції.

Оцінивши ситуацію та підрахувавши збитки, Кабінет Міністрів України прийняв Декрет № 15-93 [78], який відмінив дію статті 12 Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-XII“Про зовнішньоекономічну діяльність” [91] та інші нормативні документи, що стосувалися формування валютних фондів, та встановив, що Кабінет Міністрів України формує Державний валютний фонд України за рахунок коштів державного бюджету України у межах сум видатків, затверджених Верховною Радою України, внаслідок купівлі валютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з НБУ на міжнародному валютному ринку та одержання кредитів у іноземній валюті в межах затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством. Крім того, Рада Міністрів Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів формують відповідно республіканський (Республіки Крим) та місцеві валютні фонди, придбаваючи іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах затверджених Верховною радою Республіки Крим, радами народних депутатів сум видатків, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, і виступають розпорядниками коштів цих валютних фондів. Отже, Декрет № 15-93 [78] дещо лібералізував відносини щодо формування валютних фондів, але все ж таки конкретно не визначив валютні фонди, їх основні завдання, функції, принципи та правовий механізм реалізації, що негативно вплинуло на подальший розвиток валютних відносин в Україні. Після прийняття Декретувід 19 лютого 1993 року № 15-93 [78], на нашу думку, у валютному законодавстві утворилася колізія. Відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 лютого 1992 року № 2101-XII“Про формування валютних фондів України у 1992 році” [161] був уведений податок на виручку іноземної валюти, отриманої від експортних операцій (робіт, послуг), який і зараховувався до державних валютних фондів згідно з статтею 12 Закону Українивід 16 квітня 1991 року № 959-XII“Про зовнішньоекономічну діяльність” [91]. Оскільки Декрет № 15-93 [78] зупинив дію статті 12 Закону [91], то автоматично, на нашу думку, припинилася дія постанови Верховної Ради України [161]. Разом з тим у жодному нормативному документі не було конкретно визначено правового механізму цього виду податку. Вважаємо, що податок на виручку іноземної валюти не повинен був застосовуватися з 1993 року. До речі, в Декреті № 15-93 [78] у одному із підпунктів статті 14 визначається перелік надходжень, за рахунок яких і формуються державні валютні фонди, зокрема вказується, що державні валютні фонди формуються за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, але чітко не зазначається, що за рахунок податку на виручку іноземної валюти.

Враховуючи ту обставину, що справляння податку на валютну виручку одним нормативним актом було зупинено, а іншим – ні, органи Головної державної податкової інспекції України (далі – ГДПІУ) все ж таки, посилаючись на постанову Верховної Ради України [161] оподатковували виручку іноземної валюти від експортних операцій. Прикладом такого неправильного застосування зазначеного податку може бути Лист ГДПІУ № 22-304/11-1783 від 26 квітня 1995 року [162], у якому Дніпродзержинському спеціалізованому управлінню – 1 тресту“Дніпродомнаремонт” було повідомлено про обов’язкову сплату податку з виручки від експортних операцій, але посилаючись на статтю 6 Закону України від 21 лютого 1992 року № 2146-XII“Про оподаткування доходів підприємств і організацій” [163], дане підприємство свої доходи, що підлягають оподаткуванню, відповідно до Закону [163] може зменшити на суму валютних надходжень, з яких сплачено податок на валютну виручку. У Законі України від 28 грудня 1994 року за № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» [164], який відмінив Закон України № 2146-XII[163], визначено порядок оподаткування операцій із розрахунками в іноземній валюті, але в ньому взагалі не йдеться про податок з валютної виручки.

Отже, застосування податку на валютну виручку спричинило подальше зменшення іноземних інвестицій в економіку нашої країни, а також призвело до спаду експортно-імпортних операцій у зовнішньоекономічній діяльності. Вважаємо, що на самому початку формування валютних фондів було допущено помилку, а саме: поставлено акценти на оподаткуванні валютної виручки, а потрібно було встановити правовий механізм 100 % повернення валютної виручки та повного продажу її до державного валютного фонду, що було зроблено набагато пізніше. До речі, в Російській Федерації ще на початку формування валютного резервного фонду було зроблено акцент на поверненні та продажі частини виручки в спеціально встановлені фонди [165, с. 68–69]. Так, Указом Президента Російської Федерації від 30 листопада 1991 року № 335 “Про формування республіканського валютного резерву в 1992 році” (який на сьогодні втратив чинність у зв’язку із Указом Президента РФ від 23.12.2000) [166] було встановлено обов’язковий продаж частини експортної валютної виручки в Республіканський валютний резерв Російської Федерації за спеціально встановленим курсом рубля. Але в РФ також існувала норма, що гальмувала процес зовнішньоекономічних відносин та встановлювала фіксованіекспортні мита на експорт товарів, послуг. Таким нормативним актом був Указ Президента Російської Федерації від 14 липня 1992 року № 629 “Про часткові зміни порядку обов’язкового продажу частини валютної виручки та стягування експортних мит” [167].

Наступним етапом валютного регулювання щодо формування валютних фондів в Україні став Указ Президента України від 22 серпня 1994 року № 457/94 “Про вдосконалення валютного регулювання” [168], завдяки якому були відновлені з 1 жовтня 1994 року торги іноземною валютою на Українській міжбанківській валютній біржі (яка була утворена Постановою Національного банку України “Про Українську міжбанківську валютну біржу” від 8 липня 1993 року № 50[169]). А також було встановлено, що продаж усіх надходжень в іноземній валюті на користь резидентів, які підлягають обов’язковому продажу (50 відсотків від загального обсягу надходжень), здійснюється на міжбанківському валютному ринку України (змінами, що були внесені Указом Президента України від 3 серпня 1995 року № 711/95 [170]). Остаточні зміни до порядку регулювання повернення валютної виручки були внесені Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” [108], який замінив Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 17-93 “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” [171]. Відповідно до Закону від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР [108] було встановлено термін (90 календарних днів з дати митного оформлення продукції, що експортується) повернення виручки в іноземній валюті, а також встановлена відповідальність за порушення термінів повернення. Потрібно зазначити, що існуючий термін 90 календарних днів був предметом тривалих дискусій, за його перевищення накладалися великі санкції, а дотримуватися його було дуже важко. З метою врегулювання даної проблеми законодавці нещодавно Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 31 травня 2007 року № 1108 [172], який набрав чинності 1 січня 2008 року, лібералізували цей встановлений термін та замінили його на 180 календарних днів.

Зважаючи на викладене вище, до основних недоліків механізму формування та функціонування валютних фондів можна віднести: відсутність науково-теоретичного дослідження цієї сфери; відсутність прозорого правового механізму формування та функціонування валютних фондів; введення податку на валютну виручку в іноземній валюті; неакцентування уваги на 100 % повернення валютної виручки; ненадання державним валютним фондам статусу резервних фондів та спрямовування їх на погашення зовнішнього боргу; відсутність валютних ресурсів з метою утримання стабільності валютного курсу та рівня інфляції; зменшення експортно-імпортних операцій; підведення до критичної точки негативного сальдо торгового балансу; зменшення іноземних інвестицій; розвиток інфляції; інше.

У навчальній та науковій літературі зустрічаються декілька думок щодо визначення загального поняття «валютні фонди». На думку А.Г. Наговіціна, валютні фонди – це валютні засоби підприємств на їх балансових або позабалансових рахунках у Зовнішньоекономбанку [70, с. 449].

О.А. Костюченко під валютним фондом розуміє сукупність належних підприємству коштів у вільноконвертованій валюті, що перебуває на банківському рахунку в іноземній валюті підприємства, який формується за рахунок реалізації експортно-імпортної продукції (робіт, послуг) відповідно до законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність [97, с. 12].

О.І. Кабанець та В.Д. Кольга вказують, що валютний фонд – це сукупність коштів в іноземній валюті, що перебувають у розпорядженні підприємств, організацій, міністерств, банків, місцевих рад і держави [127, с. 6].

На нашу думку, до валютного фонду включаються усі валютні цінності, а не лише іноземна валюта. Зауважимо, що аналогічної думки дотримується В.К.Васенко, який визначає, що в Україні створюються валютні фонди, під якими необхідно розуміти грошові засоби в іноземній та національній валюті та золото, що акумулюються з метою впливу на валютні курси [38, с. 172]. Поряд з цим у згаданих вище визначеннях наголошується на наявності у підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів національної валютної системи валютних фондів. Однак Декрет № 15-93 [78] у статті 14 визначає виключно державний і місцеві валютні фонди та не згадує про наявність валютних фондів юридичних і фізичних осіб, що свідчить про його недосконалість.

На нашу думку, в Україні існують державний, місцеві та приватні валютні фонди, які в свою чергу є важливими елементами національної валютної системи та предметом вивчення валютного публічного і валютного приватного права. У свою чергу, валютне публічне право України регулює питання формування та функціонування Державного валютного фонду України, валютних місцевих фондів та валютних фондів місцевого самоврядування, а валютне приватне право – усіх приватних валютних фондів. Однак валютне публічне право як підгалузь фінансового права також регулює деякі питання процесу мобілізації, розподілу, обміну, використання та контролю за приватними валютними фондами.

Ми підтримуємо Є.О. Алісова, який вважає, що усі грошові фонди, які утворюються в Україні, необхідно називати валютними, бо до складу валютних цінностей віднесено валюту України [42, с. 18].

На нашу думку, в Україні існують централізовані (державні) та децентралізовані (недержавні) валютні фонди. У свою чергу, до централізованих валютних фондів належить Державний валютний фонд, а до децентралізованих – валютні місцеві фонди, валютні фонди місцевого самоврядування та валютні фонди юридичних осіб.

Основою ринкової економіки та процесу трансформації української економічної системи до стандартів Європейського співтовариства є розвиток приватних валютних відносин у сфері формування, використання, обміну та використання приватних валютних фондів. Зауважимо, що перші кроки в цьому напрямі вже зроблені, а саме: Конституція України [107] та Закон України «Про власність» [173] визначили право власності на валютні цінності, однак існуюча система валютного регулювання та валютних обмежень гальмує цей процес.

Поряд з цим необхідно наголосити на тому, що у навчальній та науковій літературі «валютні фонди юридичних осіб» неправильно ототожнили із поняттям «валютні фонди підприємств». Так, В.К. Васенко вважає, що валютні фонди підприємств включають у себе грошові засоби в іноземній валюті, що утворюються за рахунок відрахувань від виручки на зовнішньому ринку й використовуються підприємствами для фінансування експортно-імпортної діяльності [38, с. 172].

О.Р. Романенко, С.Я. Огородник, М.С. Зязюн, А.А. Славкова під валютними фондами підприємств розуміють сукупність належних підприємству коштів у вільноконвертованій валюті, який формується за рахунок реалізації експортної продукції, робіт і послуг відповідно до законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність або через придбання валюти на біржі [174, с. 273].

О.І. Кабанець та В.Д. Кольга під терміном «валютні фонди підприємств» визначають сукупність належних підприємствам коштів в іноземній валюті, що перебувають на поточному валютному рахунку підприємств та які формуються за рахунок відрахувань від виручки внаслідок реалізації на зовнішньому ринку товарів (робіт, послуг), а також всієї суми валютних коштів, що купувалися на внутрішньому валютному ринку, та інших валютних надходжень [127, с. 7].

На нашу думку, недоліком вказаних визначень є те, що в них йдеться лише про іноземну валюту та інші цінності, виражені в ній. Однак, керуючись результатами нашого дисертаційного дослідження, а саме тим, що до переліку валютних цінностей також належить національна валюта, можна стверджувати, що усі грошові відносини включаються у валютні відносини та, відповідно, грошові фонди коштів є складовими валютних фондів. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що валютні фонди юридичних осіб також включають у себе національну валюту та виражені в ній цінності. З метою врегулювання цієї проблеми пропонуємо під валютними фондами юридичних осіб розуміти сукупність валютних цінностей підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності (крім органів місцевого самоврядування), які мають на них право власності або право оперативного управління.

Особливе місце у недержавних валютних фондах відводиться валютним місцевим фондам. У пункті 2 статті 14 Декрету № 15-93 [78] визначено особливості валютних місцевих фондів, зокрема «Рада Міністрів Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів формують відповідно республіканський (Республіки Крим) та валютні місцеві фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах затверджених Верховною радою Республіки Крим, радами народних депутатів сум видатків, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, і виступають розпорядниками коштів цих валютних фондів». Однак Закон України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» із змінами і доповненнями [175] зумовив неоднозначне розуміння пункту 2 статті 14 Декрету від 19 лютого 1993 року № 15-93 [78], який дозволив органам місцевого самоврядування формувати валютні місцеві фонди та валютні фонди місцевого самоврядування. Необхідно зазначити, що у законодавстві, а також у навчальній та науковій літературі не дається визначення понять «валютні місцеві фонди» та «валютні фонди місцевого самоврядування», що і призводить до неоднозначного розуміння цих термінів. Поряд з цим валютні місцеві фонди та валютні фонди місцевого самоврядування в Україні існують в іншому форматі, ніж визначені у пункті 2 статті 14 Декрету від 19 лютого 1993 року № 15-93 [78]. Головною особливістю їх є те, що вони формуються у вигляді фондів із національної та іноземної валюти. Тобто під цими фондами ми розуміємо, відповідно, місцеві бюджети та бюджети місцевого самоврядування, які закріплені у статті 5 Главі 2 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 року № 2542-III[176]. Оскільки нами запропоновано всі грошові фонди коштів вважати та називати валютними, то будь-який бюджет буде мати назву валютного фонду, наприклад: Державний бюджет України – Державний валютний фонд України, місцеві бюджети – валютні місцеві фонди, бюджети місцевого самоврядування – валютні фонди місцевого самоврядування.

Під валютними місцевими фондами пропонуємо розуміти сукупність фінансових ресурсів, які формують бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах. У свою чергу, під валютними фондами місцевого самоврядування необхідно розуміти сукупність фінансових ресурсів, які складають бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Наступним видом валютних фондів є Державний валютний фонд України. Пунктом 1 статті 14 Декрету № 15-93 [78] визначено, що «Кабінет Міністрів України формує Державний валютний фонд України за рахунок коштів державного бюджету України у межах сум видатків, затверджених Верховною Радою України, шляхом купівлі валютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з Національним банком України на міжнародному валютному ринку та одержання кредитів у іноземній валюті в межах затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством». Поряд з цим необхідно зазначити, що чинним законодавством не визначається поняття «Державний валютний фонд України», що зумовило неоднозначне розуміння цього терміна та правові колізії у цій сфері. Аналізуючи пункт 1 статті 14 Декрету від 19 лютого 1993 року № 15-93 [78], можна дійти висновку, що головною метою Державного валютного фонду України є формування валютних ресурсів, а саме іноземної валюти за рахунок купівлі валютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з НБУ на міжнародному валютному ринку та одержання кредитів у іноземній валюті та інших надходжень з метою погашення зовнішнього боргу країни. Вважаємо, що Державний валютний фонд України не формується в такому форматі, як він визначений у пункті 1 статті 14 Декрету від 19 лютого 1993 року № 15-93 [78]. Підстави зробити такі висновки дає проведене нами дослідження усіх законів України про Державний бюджет України, починаючи з 1994-го по 2008 рік [177-191]. Як виявилося, в жодному бюджеті за ці роки не було виділено коштів, спрямованих на функціонування Державного валютного фонду України.

На нашу думку, Державний валютний фонд України не існує у формі накопичення валютних ресурсів, зокрема валютних цінностей у іноземній валюті, з метою погашення зовнішнього боргу, а існує у форматі Державного бюджету України. У зв’язку з цим ми переконані, що Державний валютний фонд України у форматі Державного бюджету України не має нічого спільного із функцією накопичення валютних резервів в іноземній валюті. Що ж до функції погашення зовнішнього боргу, то її із самого початку виконував інший фонд, який має назву «Офіційні валютні резерви» та який закріплений у статті 15 Декрету № 15-93 [78]. Відповідно, Офіційні валютні резерви створюються, утримуються і використовуються НБУ для підтримання валютного (обмінного) курсу валюти України [41, с. 334]. Отже, однією із функцій Офіційних валютних резервів є погашення зовнішнього боргу країни. Правовою базою існування Офіційного валютного резерву є Положення про Офіційний валютний резерв Національного банку України, затверджене постановою Правління Національного банку України від 20 травня 1994 року № 99 [192]. Відповідно до цього положення НБУ створює Офіційний валютний резерв для втручання в операції на валютному ринку з метою впливу у визначеному напрямі на курс національної валюти до іноземних валют внаслідок купівлі-продажу іноземної валюти.

Утворення Офіційного валютного резерву Національного банку України здійснюється за рахунок: власних коштів НБУ (прибутку) згідно з розподілом, затвердженим Правлінням банку; залучених коштів, одержаних згідно із затвердженою Верховною Радою України структурою розподілу валютних надходжень від приватизації державного майна; емісійних коштів у межах загального обсягу емісії, затвердженого Верховною Радою України за поданням Національного банку України і Кабінету Міністрів України; позичкових коштів згідно з угодами, укладеними Національним банком України і Кабінетом Міністрів України з Міжнародним валютним фондом та іншими міжнародними кредитно-фінансовими організаціями.

Мінімальний розмір Офіційних валютних резервів Національного банку України визначається в Основних напрямах грошово-кредитної політики Національного банку України, які щорічно затверджуються Верховною Радою України. Валютні резерви Національного банку України утворюються внаслідок купівлі іноземної валюти згідно із затвердженою структурою на внутрішньому та міжнародному валютних ринках [41, с. 334–335].

Дослідивши чинне законодавство України у валютній сфері, ми побачили, що у ньому замість терміна «офіційні валютні резерви» вживається інший термін – «золотовалютні резерви». Наприклад, у пункті 7 статті 66 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III«Про банки та банківську діяльність» [152] за НБУ закріплено функцію управління золотовалютними резервами, однак нічого не згадується про офіційні валютні резерви, а також законодавчо не визначено термін «золотовалютні резерви». Проте стаття 1 Закону України «Про Національний банк України» [96] визначає термін «золотовалютні резерви», під яким необхідно розуміти резерви України, відображені у балансі Національного банку України, що включають в себе активи, визнані світовим співтовариством як міжнародні і призначені для міжнародних розрахунків. До речі, такої ж думки щодо визначення золотовалютних резервів дотримуються вітчизняні науковці Б.П. Адамик, П.Д.Біленчук, О.Г. Диннік, І.О. Лютий, О.В. Скороход та І.І. Дахно [69, с. 159; 90, с. 387; 117, с. 151]. Поряд з цим необхідно зазначити, що у Законі України «Про Національний банк України» [96] не згадується про існування офіційного валютного резерву, а лише у пункті 15 статті 7 та у статті 28 закріплюється за Національним банком України функція накопичення та зберігання, а також управління золотовалютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції внаслідок купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні, що свідчить, про тотожність із функціями офіційного валютного резерву.

У навчальній та науковій літературі, крім терміна «золотовалютні резерви», зустрічаються терміни «валютні резерви» і «валютні стабілізаційні фонди». Як вважають Б.П. Адамик, О.С. Любунь, В.С. Любунь, І.В. Іванець, Ю.М. Бездітко, О.О. Мануйленко, Г.А. Стасюк, В.А. Ющенко, В.І. Міщенко, валютними резервами є запаси резервних активів, що перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов’язань, а також коли це потрібно, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці [69, с. 153; 193, с. 192; 116, с. 20; 19, с. 264]. У свою чергу, під валютними стабілізаційними фондами В.К. Васенко розуміє державні запаси золота, іноземної валюти та інших валютних цінностей, які використовуються для здійснення валютних інтервенцій з метою впливу на динаміку валютних курсів [38, с. 171]. Аналізуючи визначення понять «валютні резерви» та «валютні стабілізаційні фонди», можна зробити висновок, що вони є тотожними і виконують функцію офіційного валютного резерву, просто по-різному називаються. Необхідно звернути увагу на позицію Б.П. Адамика, який поняття «золотовалютні резерви» та «офіційні валютні резерви» ототожнює і переконаний, що у своїй сукупності вони поділяються на валові валютні резерви (складаються з власних і залучених коштів) та чисті валютні резерви (складаються лише з власних коштів) [69, с. 159–160]. Ми не підтримуємо Б.П. Адамика і вважаємо, що ототожнювати поняття «золотовалютні резерви» та «офіційні валютні резерви» не можна, адже вони є окремими елементами загальної структури валютних фондів України.

Отже, дослідивши проблеми формування та функціонування валютних фондів України, ми дійшли висновку, що існує правова колізія щодо визначення їх поняття та структури. У зв’язку з цим пропонуємо законодавчо закріпити структуру валютних фондів України. Так, Державний золотовалютний фонд України включає в себе три ланки. До першої відносимо Державний бюджет України як Державний валютний фонд України; місцеві бюджети у формі валютних місцевих фондів; бюджети місцевого самоврядування у формі валютних фондів місцевого самоврядування. Поряд з цим вважаємо, що також необхідно розрізняти три види резервних фондів, які відносяться до Державного золотовалютного фонду України:

1) резервний фонд бюджету – формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету;

2) резервні фонди місцевих бюджетів і бюджетів місцевого самоврядування – спеціальні фонди, які формуються у складі видатків місцевих бюджетів і бюджетів місцевого самоврядування і використовуються для фінансування невідкладних заходів, що не були передбачені при затвердженні цих бюджетів.

Резервний фонд бюджету в Україні має назву резервний фонд Кабінету Міністрів України, який передбачається в Державному бюджеті України у розмірі до двох відсотків обсягу видатків державного бюджету, що використовуються на фінансування: витрат, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями; робіт з ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій; непередбачених витрат, пов’язаних з введенням законів; інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України. Зауважимо, що резервні фонди місцевих бюджетів і бюджетів місцевого самоврядування формуються за таким же принципом.

Зауважимо, що не потрібно ототожнювати поняття «резервний фонд бюджету» із «державним резервом», тому що останній – це особливий державний запас матеріальних цінностей, призначений для використання в цілях і в порядку, передбачених законодавством України.

Друга ланка включає в себе золотий запас у вигляді золотого фонду, який перебуває у віданні Міністерства фінансів України і Національного банку України та який формує Державний фонд дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння. До третьої ланки відносимо Офіційний валютний резерв Національного банку України, до структури якого входять валютні цінності, спеціальні права запозичення, резервна позиція у Міжнародному валютному фонді, інші міжнародно-визнані резервні активи (див. таблиця 1)

Звідси випливає необхідність заміни визначеного у законах України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121-III[152] та «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-XIV[96] терміна «золотовалютні резерви», а також терміна «Державний валютний фонд України», що міститься у Декреті № 15-93 [78], на термін «Державний золотовалютний фонд України».Отже, під Державним золотовалютним фондом України необхідно розуміти сукупність усіх фінансових ресурсів, які належать державі та органам місцевого самоврядування.

Одним із складових Державного золотовалютного фонду України є офіційні валютні резерви, які формуються та зберігаються у Національному банку України і виконують валютні інтервенції внаслідок купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні. Зауважимо, що механізм формування Офіційного валютного резерву Національного банку України закріплений у Положенні про Офіційний валютний резерв Національного банку України, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 20 травня 1994 року № 99 [192], однак у ньому відсутнє визначення самого терміна .

На нашу думку, Офіційний валютний резерв Національного банку України – це сукупність фінансових ресурсів у вигляді валютних цінностей (крім монетарних металів), відображених у балансі Національного банку України, до яких включається іноземна і національна валюта та виражені в них інші ліквідні активи, визнані світовим співтовариством, та які призначені для здійснення міжнародних розрахунків, а також для підтримання стабільності національної одиниці внаслідок проведення валютних інтервенцій.

Що ж стосується структури офіційного валютного резерву, то можна частково погодитися із С.М. Лаптєвим, М.П. Денисенком, В.Г. Кабановим та О.С. Любунем, які до структури Офіційних валютних резервів Національного банку України відносять: резервну позицію у Міжнародному валютному фонді, спеціальні права запозичення; монетарне золото, іноземну валюту у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном, інші міжнародні ліквідні активи та цінні папери, виражені в іноземній валюті [154, с. 50]. На нашу думку, валютні цінності у вигляді національної валюти є активами офіційного валютного резерву, однак монетарне золото відноситься до структури золотого запасу, який хоч і є у віданні Національного банку України, але процес його формування, використання та розпорядження повинен бути узгоджений із Міністерством фінансів України. Поряд з цим на сьогодні Міністерству фінансів України, на жаль, належить лише другорядна участь у процесі формування, розподілу та використання золотого запасу України, яким повністю відає НБУ. Якщо Міністерство фінансів України буде головним органом у структурі валютної політики щодо золотого запасу України, то у цій сфері покращиться ситуація щодо процесу його формування, розпорядження, використання, контролю та нагляду.

Отже, з метою упорядкування та систематизації законодавства України, пропонуємо внести зміни до Декрету № 15-93 [78](див. додаток К), зокрема статтю 14 викласти у редакції:

«Державний золотовалютний фонд України.

1. Державний золотовалютний фонд України – це сукупність усіх фінансових ресурсів, які належать державі та органам місцевого самоврядування.

2. Державний золотовалютний фонд України складається із Державного бюджету України у формі Державного валютного фонду України, місцевих бюджетів у формі валютних місцевих фондів, бюджетів місцевого самоврядування у формі валютних фондів місцевого самоврядування, золотого запасу та офіційних валютних резервів Національного банку України.

3. Золотий запас формується у Державному фонді дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України, під яким розуміють усю сукупність дорогоцінних металів (монетарних металів) і дорогоцінного каміння, які перебувають у державній власності та відповідно до законодавства зараховані до нього і призначені для забезпечення державних виробничих, наукових, соціально-культурних та інших потреб, що фінансуються з державного бюджету.

4. Офіційні валютні резерви Національного банку України – це сукупність фінансових ресурсів у вигляді валютних цінностей (крім монетарних металів), які відображені у балансі Національного банку України, до яких включається іноземна і національна валюта та виражені в них інші ліквідні активи, які визнані світовим співтовариством та які призначені для здійснення міжнародних розрахунків, а також для підтримання стабільності національної одиниці шляхом проведення валютних інтервенцій».

Статтю 15 Декрету від 19 лютого 1993 року № 15-93 [78]викласти у такій редакції:

«Офіційні валютні резерви Національного банку України.

1. Офіційні валютні резерви Національного банку України створюються з метою здійснення міжнародних розрахунків та утримання стабільності національної одиниці шляхом проведення валютних інтервенції Національного банку України на валютному ринку, для попередження валютних коливань.

2. Утворення Офіційного валютного резерву Національного банку України здійснюється за рахунок власних коштів Національного банку України (прибутку) згідно з розподілом, затвердженим Правлінням банку, залучених коштів, одержаних згідно із затвердженою Верховною Радою України структурою розподілу валютних надходжень від приватизації державного майна, емісійних коштів у межах загального обсягу емісії, затвердженого Верховною Радою України за поданням Національного банку України і Кабінету Міністрів України, позичкових коштів згідно з угодами, укладеними Національним банком України і Кабінетом Міністрів України з Міжнародним валютним фондом та іншими міжнародними кредитно-фінансовими організаціями, інших надходжень.

3. Мінімальний розмір Офіційних валютних резервів Національного банку України визначається в Основних напрямах грошово-кредитної політики Національного банку України, які щорічно затверджуються Верховною Радою України. Валютні резерви Національного банку України утворюються шляхом купівлі іноземної валюти згідно із затвердженою структурою на внутрішньому та міжнародному валютних ринках.

4. До структури офіційних валютних резервів Національного банку України входять такі активи: валютні цінності, зокрема національна та іноземна валюта у вигляді банкнот і монет або кошти на рахунках у країні та за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в національній та іноземній валютах, а також спеціальні права запозичення; резервна позиція в Міжнародному валютному фонді; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності»

Наступною складовою Державного золотовалютного фонду України є золотий запас України. На думку О.І. Шмирьової, В.І. Колеснікова, О.Ю. Клімова, увесь золотий запас існує в трьох формах:

1) централізовані запаси в казначействах і державних банках;

2) приватні заощадження фізичних та юридичних осіб (фірм, підприємств, банків);

3) метал, який використовується в галузях економіки, наприклад у ювелірній та зубопротезній справі [28, с. 28].

Предметом нашого дослідження є винятково державний золотий запас, який є складовою Державного золотовалютного фонду України. Необхідно зазначити, що золотий запас України знаходиться у Державному фонді дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння. Відповідно до статті 1 Закону України від 18 листопада 1997 року № 637/97-ВР «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» [194] Державним фондом дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння Україниє вся сукупність дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, які перебувають у державній власності та відповідно до законодавства зараховані до нього і призначені для забезпечення державних виробничих, наукових, соціально-культурних та інших потреб, що фінансуються з державного бюджету [194; 195, с. 182]. На нашу думку, золотий запас України має тільки примножуватися і не повинен використовуватися на будь-які державні програми та цілі (за винятком передбачених державних виробничо-технічних та науково-побутових потреб).

До речі, у Російській Федерації дорогоцінності, що належать державі, також зберігаються в Державному фонді дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння Російської Федерації, при чому відпуск золота для проведення операцій на внутрішньому та зовнішніх ринках, а також відпуск із Фонду інших дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння понад норму обсягів, встановлених у річних планах (лімітах) їх відпуску, затверджених Урядом Російської Федерації, та на цілі, не передбачені цими планами, здійснюється за рішенням Президента Російської Федерації на підставі пропозиції Уряду Російської Федерації) [72, с. 462–463].

Золотий запас України є власністю народу України, отже, вважаємо, що Національний банк України зобов’язаний перед суспільством щоквартально звітувати в засобах масової інформації про рух золотих запасів та основні напрями валютної політики щодо цього.

Необхідно зазначити, що міжнародні інвестори перш ніж вкладати кошти в ту чи іншу державу, звертають увагу на рівень золотовалютних резервів, наявність правового поля, здатного захистити та гарантувати розвиток ринкових відносин у країні. На сьогодні однією із найактуальніших проблем валютної сфери є диверсифікація валютних резервів, яка є об’єктом валютного планування [94, с. 17].Визначення диверсифікації валютних резервів даютьП.М. Леоненко, П.І.Юхименко, А.А. Ільєнко, які розуміють цю категорію як можливість зменшення ризику збитків, пов’язаних зі зміною курсу резервних валют, спрямовану на регулювання структури валютних резервів внаслідок включення до їх складу різних іноземних валют [67, с. 292]. Отже, основою диверсифікації валютних резервів є резервна валюта. Доцільно зазначити, що у навчальній та науковій літературі залежно від використання валюти як світового резерву розрізняють резервну та нерезервну валюту. При чому до основних резервних валют відносять долар США та євро [13, с. 15]. О.І. Шмирьова, В.І. Колесніков, О.Ю. Клімов під терміном «резервна валюта» розуміють особливу категорію конвертованої національної валюти могутньої капіталістичної країни, яка виконує функції міжнародного платіжного та резервного засобу, служить базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн [28, с. 10]. М.П.Кучерявенко до резервнихвалют відносить декілька валют, в яких центральні банки інших держав, а також міжнародні фінансово-кредитні організації накопичують власні резерви [79, с. 158; 80, с. 291]. Г.Л. Нідеккер, І.В. Стратонніков, С.В. Суслов зазначають, що «резервна валюта» – це валюта будь-якої країни, яка найчастіше застосовується для розрахунків по зовнішньоторговельних операціях та іноземних інвестицій, а також яка використовується як резерв міжнародних платіжних засобів (у цій валюті центральні банки накопичують свої валютні резерви) [196, с. 140]. Отже, резервна (основна) валюта виконує функції міжнародного платіжного і резервного засобу, є базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, широко використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн-учасниць світової валютної системи. На резервну валюту країни покладені певні зобов’язання, зокрема підтримання відносної стабільності цієї валюти, незастосовування девальвації, валютних і торгових обмежень [25, с. 11–12].

Потрібно зауважити, що в Україні НБУ зосередив таку структуру валютних резервів, у якій частка долара США становить 50–60 %, євро – 31 %, фунтів стерлінгів – 10 %, швейцарських франків – 7 %, частка інших валют дорівнює 2 % [197, с. 31]. До речі, такої самої структури притримуються у Російській Федерації, де долар США має найбільшу частку у структурі валютних резервів [13, с. 15]. О.Береславська запевняє, що таке явище пов’язане із тим, що понад 70 % зовнішньоекономічних угод укладається саме у доларах США [198, с. 18–21]. Зазначимо, що на сьогодні економіка США переживає не найкращі часи, долар США постійно втрачає свої валютні позиції щодо євро.

У зв’язку з тим, що Україна взяла курс на стратегічну інтеграцію з Європейським Союзом, а стабільність євро є важливим компонентом національної економічної політики, від якого залежать, наприклад, такі питання, як формування валютних резервів, залучення нових боргових зобов’язань на євроринку, зовнішньоторговельні розрахунки з європейськими партнерами [199, с. 182], головним пріоритетом повинно бути накопичення валютних резервів у євро.

Однак існують протилежні думки фахівців НБУ щодо необхідності кардинально змінювати валютну прив’язку, переорієнтовуючись із долара США на євро. На їх погляд, запровадження більш тісної прив’язки гривні до євро може спровокувати погіршення курсу гривні, що негативно відобразиться на становищі експортерів та всієї фінансової стабільності [200, с. 59]. Ми не погоджуємося із такою позицією та вважаємо, що валютна прив’язка гривні до євро зумовить в Україні стабільну систему валютних резервів, які в майбутньому будуть надійною основою функціонування Державного золотовалютного фонду України.

Необхідно зазначити, що членство в СОТ та отримання Україною статусу країни з ринковою економікою ставить перед нею перспективу вступу до Європейської спільноти, що вимагає від неї здійснення процесу інтеграції усієї економічної системи, а також адаптації вітчизняного законодавства до вимог та стандартів Європейського Союзу.

2.3. Особливості становлення валютного ринку в Україні

Розвиток зовнішньоекономічних зв’язків у сфері міжнародних економічних відносин зумовив утворення фінансового ринку, складовою якого є валютний ринок, що забезпечує вимірювання вартісного виразу валют різних держав світу. Зазначимо також, що цінове співвідношення валют визначається в кожній країні по-різному. У більшості країн із розвиненою ринковою економікою курси валют формуються внаслідок безпосереднього їх співвідношення через механізм попиту та пропозиції на світовому валютному ринку [201, с. 25].

Україна нещодавно отримала статус країни з ринковою економікою, однак курси валют формуються внаслідок прямого адміністративного та економічного втручання з боку Національного банку України, що свідчить про існування в державі режиму валютного регулювання, який характеризується застосуванням валютних обмежень, регламентацією вчинення певних дій та регулюванням руху капіталів. У свою чергу, ефективне функціонування валютного ринку можливе за умови вільного руху капіталу, відсутності фіксованих квот на купівлю-продаж валют, а також відсутності адміністративних заходів з регулювання курсу, транспарентності ринку, вільного доступу учасників ринку (брокерам, агентствам рейтингу) до інформації щодо встановлених валютних курсів [14, с. 112]. Таким чином, застосування в Україні механізму співвідношення вільного попиту та пропозиції валют передбачає реформування усієї національної валютної системи, а також здійснення процесу валютної лібералізації внаслідок адаптації законодавства у цій сфері до норм і стандартів розвинених європейських держав.

Аналізуючи історичні витоки створення, розвитку та функціонування на території України валютного ринку, необхідно згадати постанову Ради Міністрів СРСР «Про заходи формування загальнорадянського валютного ринку» [202], яка вплинула на перетворення валютних аукціонів на валютні біржі, що утворювалися на всіх державних рівнях та мали статус постійно діючих. Саме ця постанова зумовила збільшення обсягів купівлі-продажу значної кількості валют на валютному ринку [102, с. 220]. Наступним етапом розвитку валютних відносин було прийняття Закону СРСР від 1 березня 1991 року «Про валютне регулювання», у статті 5 якого вперше законодавчо було закріплено інститут валютного ринку та визначено, що купівля-продаж іноземної валюти може здійснюватися на внутрішньому валютному ринку СРСР. Відповідно до Закону операції на валютному ринку СРСР ґрунтувалися на основі співвідношення попиту та пропозиції у вигляді міжбанківських угод та угод на валютних біржах і аукціонах [141, с. 8]. Наявність такої норми у законодавстві було новим кроком у процесі створення та функціонування валютного ринку на території України, а також сприяло утворенню валютного законодавства у цій сфері.

На сьогодні поняття «валютний ринок» та «валютний курс» не закріплені ні в українському, ні у російському валютному законодавстві. На нашу думку, їх визначення повинні міститися в Законі України «Про валютну систему України».

Підтримуємо Л.М. Капаєву, М.С. Лях, В.А. Ющенка та В.І. Міщенка, які під валютним ринком розуміють певну сукупність відносин, пов’язаних зі здійсненням операцій з купівлі-продажу валютних цінностей та руху іноземних капіталів [65, с. 179; 20, с. 33]. Схожої позиції щодо визначення поняття валютного ринку дотримується І.Я. Носкова та І.М. Платонова, які під ним розуміють спеціальні операційні центри, у яких здійснюються операції з купівлі-продажу валют на основі попиту та пропозиції [14, с. 112; 16, с. 1]. Заслуговує на увагу думка А.Г. Наговіціна, Ю.Ф. Сіміонова та Б.П. Носко, які зазначають, що валютний ринок – це ринок, на якому продається і купується валюта різних країн світу [70, с. 41] та співвідноситься її попит і пропозиція [13, с. 30].

Нетрадиційного погляду дотримуються О.І. Шмирьова, В.І. Колесніков, О.Ю.Климов, які під «валютним ринком» вбачають механізм, за допомогою якого дозволяється перенесення купівельної спроможності із однієї країни в іншу, надання або отримання кредитів для міжнародних торгових операцій, мінімізація можливості ризику у зв’язку із коливаннями курсу обміну [28, с. 49].

Аналізуючи згадані вище визначення валютного ринку, можна стверджувати, що в їх основі лежить принцип процесу купівлі та продажу валютних цінностей, в які включається національна та іноземна валюта. Поряд з цим у навчальній та науковій літературі можна зустріти думку, яку ми не поділяємо, що на валютному ринку купується і продається винятково іноземна валюта та виражені в ній інші цінності. Зокрема, не можна погодитися із І.Ф. Єлфімовою, Г.Л. Нідеккером, І.В.Стратонніком та С.В. Сусловим, які під валютним ринком розуміють систему стабільних економічних та організаційних відносин з операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах [94, с. 14; 197, с. 155]. На нашу думку, помиляються В.Т. Ковальов, І.Т. Балабанов та О.А. Костюченко, стверджуючи, що валютний ринок – це законодавчо врегульована сфера економічних відносин, пов’язаних із здійсненням операцій із купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операції щодо інвестування валютного капіталу [114, с. 324; 97, с. 11]. Помилковим є визначення І.В. Циркова, що валютний ринок – це спеціальний інституційний механізм, що є посередником у відносинах щодо купівлі-продажу іноземної валюти, де більшість угод укладаються між банками [201, с. 9].

Перелічені вище визначення поняття «валютний ринок» є, на нашу думку, неправильними, адже вони звужують предмет валютних операцій. Вважаємо, що така система відносин включає і валютні операції, пов’язані з національною валютою, і операції з іноземною валютою та іншими цінностями, що виражені в них.

Пропонуємо під валютним ринком розуміти сукупність відносин, які утворюють валютно-правовий механізм, за допомогою якого здійснюються валютні операції із валютними цінностями стосовно переходу права власності. Це поняття потребує закріплення в Законі України «Про валютну систему України».

Аналізуючи визначення валютного ринку, можна зустріти тезу – валютно-правовий механізм, за допомогою якого здійснюються валютні операції із валютними цінностями стосовно переходу права власності. На нашу думку, цей вислів є вирішальним, адже за допомогою валютно-правового механізму і визначається стан розвитку валютного ринку. Переконані, що валютно-правовий механізм може мати приватний, публічний або змішаний характер регулювання валютного ринку. Зазначимо, що на сьогодні в Україні існує змішаний валютно-правовий механізм регулювання валютного ринку, в основі якого лежить валютне публічне законодавство та, зокрема, валютне публічне право, особливості якого нами були досліджені у другому пункті першого розділу цієї роботи. Однак функціонування валютного ринку в Україні дає право стверджувати, що для нього також характерні ознаки валютно-правового механізму приватного характеру, якому притаманні принципи вільного попиту та пропозиції купівлі-продажу валют. Курс інтеграції України до європейського співтовариства дає нам право стверджувати, що відбудеться перехід валютної системи в цілому до валютно-правового механізму приватного характеру, що зумовить розвиток валютного ринку України, який буде ґрунтуватися на принципах вільного попиту та пропозиції купівлі й продажу усіх валют без будь-яких обмежень.

Особливе місце у національній валютній системі відводиться організаційно-правовій структурі валютного ринку та його учасникам. Найбільш комплексно було досліджено структуру валютного ринку російським науковцем І.Ф. Єлфімовою, яка поділяє його залежно від: суб’єктів валютного ринку (міжбанківський та біржовий); термінів здійснення валютних операцій (готівковий та терміновий); механізму здійснення операцій (брокерський ринок (банки користуються послугами брокерських фірм) та прямий ринок (банки знаходять партнерів самостійно); у розрізі окремих валют (долар США, євро, фунт стерлінгів…) [94, с. 14]. С.Я.Боринець також визначив структуру валютного ринку, яку поділяє залежно від рівня організації валютного ринку: біржовий ринок (полягає у визначенні попиту та пропозиції валюти, встановленні валютних курсів, прогнозі їх динаміки, визначенні довідкових валютних курсів, у формуванні стратегії та тактики центрального банку країни відносно фінансово-кредитної політики та системи валютного регулювання та функціонує через валютні біржі) та позабіржовий, або міжбанківський (який представляють банки, фінансові установи, підприємства і організації, діяльність яких безпосередньо пов’язана із здійсненням валютних операцій) [32, с. 80]. Заслуговує на увагу наукова думка Д.Ю. Піскулова, який класифікує валютні ринки за такими ознаками: за видом операцій (тип операцій євро/долар або долар/японська ієна); за територіальною належністю (європейський, північноамериканський, далекосхідний); за пересіченням територіальних ринків і ринків за видами операцій (існування європейського ринку доларових депозитів або азіатського ринку конверсійних операцій євро/японська ієна) [203, с. 22–23].

Схожої до попередніх, але трохи відмінної думки О.Д. Данілов, О.В.Пернарівський, Б.М. Горбанський, В.А. Ющенко та В.І. Міщенко, які валютні ринки поділяють на: світові (на сьогодні найбільш поширені світові фінансові центри в Нью-Йорку, Лондоні, Цюриху, Парижі, Сінгапурі, Гонконзі); регіональні (європейський, північноамериканський та азіатський); національні (це ринки, які забезпечують рух валютних потоків у даній країні та обслуговують зв’язки з міжнародними валютними центрами) [85, с. 8–10]; ринки за видами операцій (ф’ючерсні, опціонні, форвардні, депозитні тощо) та спеціальні (ринки відсоткових ставок на іноземні валюти, конверсійних операцій, окремих міжнародних розрахункових одиниць) [20, с. 33].

У свою чергу, І.В. Цирков нетрадиційно визначає, що залежно від рівня лібералізації внутрішнього валютного законодавства країни офіційний валютний ринок може додатково мати «чорний» (тіньовий) та «сірий» (ринок, на якому банки здійснюють операції із неконвертованими валютами) ринок [201, с. 16].

Валютний ринок є одним із головних елементів національної валютної системи та складовою фінансового ринку. Відповідно, у навчальній та науковій економічній літературі зазначається, що під фінансовим ринком необхідно розуміти сукупність усіх ринків, на яких співвідносяться попит та пропозиція фінансових ресурсів, який поділяється на грошовий ринок (короткі строки кредитів) та ринок капіталів (довгострокові строки кредиту). У свою чергу, грошовий ринок складається з ринків короткострокових цінних паперів, короткострокових банківських кредитів та валютного ринку, а ринок капіталів складається з ринків середньо- та довгострокових цінних паперів і банківських кредитів [13, с. 30]. Не погоджуємося із запропонованою класифікацією фінансового та грошового ринків. На нашу думку, головною складовою фінансового ринку є валютний ринок, який, у свою чергу, поділяється на інші види ринків, зокрема грошовий, фондовий, цінних паперів, банківських кредитів тощо. Оскільки нами у першому пункті цього розділу було визначено, що грошова система є складовою національної валютної системи, а гроші – це складова валюти, тому необхідно зазначити, що грошовий ринок є невід’ємним елементом валютного ринку.

На думку П.М. Леоненка, П.І. Юхименка та А.А. Ільєнка, «грошовий ринок» – це частина, структурний елемент національного ринку країни, де здійснюється купівля (продаж) грошей через купівлю-продаж боргових зобов’язань, інших цінних паперів [67, с. 438]. Отже, ми переконані, що грошовий ринок є частиною валютного ринку, тому що він відображає лише купівлю-продаж валютних цінностей, виражених у національній валюті, а валютний ринок – відображає операції з усіма валютними цінностями без винятку.

Учасники валютного ринку є суб’єктами національної валютної системи. У навчальній та науковій літературі можна зустріти кілька класифікацій учасників валютного ринку, які в своїй сукупності складають фундаментальну основу цього інституту національної валютної системи. Цікавою є позиція З.В. Михайліва, З.П.Гаталяка, Н.І. Горбаля, які до учасників валютного ринку відносять: Національний банк України; уповноважені банки та валютно-кредитні установи; резиденти та нерезиденти, які здійснюють у встановленому НБУ порядку операції через уповноважені банки; фінансові установи (фонди хеджування, пенсійні фонди) – установи, які виступають на ринку через посередництво банків [25, с. 85–86]. Більш детально структуру учасників валютного ринку наводить С.Я. Боринець, який до неї відносить такі групи суб’єктів: валютні біржі; комерційні банки; центральні банки; підприємства, фінансові установи, які здійснюють зовнішньоекономічні операції; підприємства, міжнародні корпорації, фінансові установи, які здійснюють іноземні вкладення активів; фізичні особи та валютні брокерські фірми [32, с. 81]. Таку думку ми повністю поділяємо.

Розвиток валютних відносин на теренах Співдружності Незалежних Держав спровокував утворення валютних бірж на валютних ринках. Висловлюються думки, що валютний ринок в Україні фактично та юридично було започатковано в серпні 1992 року, після створення Валютної біржі Національного ринку України, яку згодом, у липні 1993 року, було реформовано в Українську міжбанківську валютну біржу [20, с. 11–12]. Поряд з цим широкого поширення набуло утворення валютних бірж ближнього зарубіжжя, до яких можна віднести: Білоруську міжбанківську валютну біржу (монопольний продавець м’яких валют – Національний банк Білорусії); Міжбанківську валютну біржу Молдови; Казахстанську міжбанківську валютну біржу; Єреванську фондову біржу; Валютну біржу Узбекистану (10 уповноважених банків); Бакинську валютну біржу; Таджикську валютну біржу; Валютний аукціон банку «ПАРЕКС» (Латвія); Валютний аукціон киргизьких банків; в Росії, на відміну від перелічених раніше країн, існують кілька валютних бірж, а саме: Московська міжбанківська валютна біржа (ММВБ), Об’єднаний валютний будинок (ОВАБ м. Москва), Санкт-Петербурзька валютна біржа (м. Санкт-Петербург), Сибірська міжбанківська валютна біржа (м. Новосибірськ), Азіатсько-Тихоокеанська міжбанківська валютна біржа (м. Владивосток), Ростовська міжбанківська валютна біржа (м. Ростов-на-Дону), Уральська регіональна валютна біржа (м. Єкатеринбург), Нижньогородська валютно-фондова біржа (м. Нижній Новгород), Самарська валютна міжбанківська біржа (м. Самара) [204, с. 70].

Деякі російські науковці, аналізуючи світовий досвід існування в зарубіжних країнах валютних бірж, дійшли висновку, що у таких країнах, як США, Англія, ФРН, Японія, діють відповідно одноосібні валютні біржі в містах Нью-Йорк, Лондон, Франкфурті-на-Майні та Токіо. З огляду на це побутує думка, що наявність в Росії великої кількості валютних бірж негативно впливає на економіку країни та породжує валютні спекуляції [204, с. 73–74]. Ми не погоджуємося із такою думкою, а, навпаки, вважаємо, що розвиток інфраструктури валютних бірж розширює кон’юктуру валютного ринку і породжує ринкові валютні відносини. Наявність одноосібних бірж у зарубіжних країнах з ринковою економікою пояснюється тим, що в цих країнах переважно застосовується вільноконвертована валюта, яка може бути платіжним засобом у різних країнах, наприклад, євро – у країнах Європейського Союзу, долар США – в багатьох інших країнах і т. д. Отже, наявність в Україні Української міжбанківської біржі потребує розширення інфраструктури валютних бірж, що полегшить роботу експортерів та імпортерів.

Особливе місце у системі учасників валютного ринку відводиться банкам, яким надано право на проведення валютних операцій та які називаються уповноваженими, девізними або валютними. Більше того, саме на банки припадає 85–95 % валютних угод між собою на міжбанківському валютному ринку, а також з торгово-промисловою клієнтурою [32, с. 82].

На сьогодні чинним законодавством України встановлено та закріплено виключне право за уповноваженими банками здійснювати купівлю іноземної валюти на МБВБ, що ускладнює кон’юктуру ринку іноземної валюти в Україні. Вважаємо, що необхідно допустити інших учасників валютного ринку до операцій на Міжбанківській валютній біржі, а саме інших юридичних та фізичних осіб, що дозволить зробити валютний ринок більш прозорим і немонополізованим, більше того – зміцнить конкуренцію, а також підтримає попит та пропозицію. Зауважимо, що таку пропозицію необхідно взяти до уваги лише за умови прийняття Закону України «Про валютну систему України» та відміни валютних обмежень, зокрема порядку ліцензування цих операцій.

Отже, основними функціями (напрямами діяльності) валютного ринку України повинні бути: здійснення відповідної інтеграційної валютної політики України шляхом лібералізації валютних відносин і відміни валютних обмежень; законодавчо закріплений фінансово-правовий механізм функціонування валютного ринку в Україні на основі ринкової економіки та принципів вільного попиту та пропозиції; безперешкодне здійснення внутрішньодержавних та міжнародних розрахунків; законодавче закріплення сприяння утворенню інвестиційного клімату в країні за допомогою валютного ринку України; взаємозв’язок із міжнародними валютними, кредитними, фінансовими ринками; співпраця із міжнародними валютно-кредитними та іншими фінансовими і нефінансовими організаціями; хеджування валютних та кредитних ризиків; диверсифікація валютних резервів банків, підприємств різної форми власності, а також держави [205, с. 163–164; 206, с. 66–68].

Головним показником роботи валютного ринку є валютний курс, під яким більшість науковців розуміють ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одиницях іншої [4, с. 107; 72, с. 454; 87, с. 220; 73, с. 581; 79, с. 158; 30, с. 14; 20, с. 47; 41, с. 334; 15, с. 7; 23, с. 73; 70, с. 59; 94, с. 12; 38, с. 147; 97, с. 12; 82, с. 177; 207, с. 293]. Валютний курс, з одного боку, є проміжною метою економічної політики, а з іншого – інструментом її утримання та регулювання. Вважаємо, що валютний курс як проміжна мета економічної політики встановлюється на основі вільного попиту та пропозиції валют на валютному ринку, а як інструмент валютного регулювання характеризується адміністративним втручанням і встановленням певних валютних обмежень, хоча він може мати і односторонній характер, коли держава в примусовому, односторонньому порядку встановлює валютний курс. Прикладом може бути політика СРСР, де у 1930–1980 роках існувала валютна монополія [72, с. 454].

Необхідно зазначити, що на сьогодні в Україні валютний курс є інструментом валютного регулювання та потребує лібералізації.

В Україні є власна грошова одиниця – гривня, яка перебуває під впливом євро та долара США, які не є платіжними засобами на території України, однак їх неофіційно використовують у господарському обігу. Такий процес свідчить про існування в Україні, до речі, і в Росії, неофіційного безготівкового обігу іноземної валюти.

Можна погодитися із З.В. Михайлівим, З.П. Гаталяк, Н.І. Горбаль, що на курс валюти впливає дві групи чинників: структурного характеру (відображають стан економіки певної країни – система валютного регулювання, загальна економічна і політична ситуація в країні, стан платіжного балансу, показники економічного зростання, обсяг грошової маси в обігу, рівень інфляції і т. д.) і кон’юктурні (постійно змінюються під впливом тенденцій внутрішнього та світового ринків – спекулятивні валютні операції, зміни урядів тощо) [25, с. 12]. М.К. Бункіна узагальнює зазначені чинники та розрізняє їх за такими критеріями впливу на валютні курси: рух капіталу (переливи капіталу) – коли валютні коливання провокують міграцію активів; державне регулювання – в країні проводиться обмежувальна політика (інструментами спеціального державного впливу на валютний курс є макроекономічні дії: маніпулювання процентними ставками, валютні інтервенції та девальвації); позаринкові сили – мають епізодичну дію впливу на валютний курс, до яких належать стихійні лиха, війни, соціальні та політичні конфлікти, а також відкриття нових місць залягання корисних природних ресурсів [2, с. 30–32].

Вартісною основою валютного курсу є купівельна спроможність валют, яка виражає середньостатистичний рівень національних цін на речі матеріального та нематеріального світу. Зауважимо, що, керуючись законами попиту та пропозиції на валютному ринку, ще в XIVстолітті була досліджена та пізніше розглянута в наукових працях Д. Рікардо і Г. Касселя й інших науковців теорія паритету купівельної спроможності, під якою розуміли, що ціна товару в одній країні повинна відповідати ціні на такий же самий товар в іншій країні, перерахованій за поточним курсом [4, с. 108–110].

У зв’язку з цим пропонуємо у проекті Закону України «Про валютну систему України» закріпити визначення таких понять: «купівельна спроможність валют» – це вартісна основа валютного курсу, яка виражає середньостатистичний рівень національних цін на речі матеріального та нематеріального світу; «паритет купівельної спроможності» – це співвідношення між валютами за їх купівельною спроможністю до визначених товарів і послуг «споживчого кошику».

Саме тому валютний курс, розрахований на основі паритету купівельної спроможності, дозволяє інвесторам, виробникам і покупцям порівнювати національні ціни із цінами в інших країнах та відповідно визначити для себе ступінь вигоди розвитку виробництва у певній країні, а також розміщення інвестицій за кордоном. Вважаємо, що використання ринкових методів утворення валютного курсу буде сприяти новому потоку іноземного капіталу до України, який здатний суттєво оживити виробництво та розвиток сучасних технологій.

Можна погодитися із О.П. Орлюк, В.А. Ющенком, В.І. Міщенком, Л.М.Капаєвою, М.С. Ляхом, М.К. Бункіною, В.М. Крашенінніковим та іншими вченими, що валютний курс на фінансово-грошовому ринку виконує певні функції, головними з яких є сприяння інтернаціоналізації грошових відносин, сприяння об’єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків, порівняння рівнів і структури цін, а також результатів виробничої діяльності в окремих країнах, порівняння національної та інтегральної вартості на національних і світових ринках, перерозподіл національного продукту між окремими країнами, інтернаціоналізація господарських зв’язків [83, с. 497; 20, с. 52; 65, с. 180], сприяння взаємному обміну валютами під час торгівлі товарами, послугами, а також руху капіталів та кредитів [4, с. 107–109; 63, с. 565]. На нашу думку, цей перелік не містить функції основного напряму валютного курсу – визначення стану стабільності фінансової системи країни, зокрема ступеня її відкритості або, навпаки, характер валютного регулювання та втручання.

Часто вартість валют визначається за допомогою взаємодії сил вільного ринку при визначеному діянні керівних фінансово-кредитних органів, які намагаються уникнути надлишкового завищення або заниження валютного курсу [208, с. 9]. Оскількивалютний курс встановлюється НБУ [49, с. 382], який є головним елементом валютної політики [70, с. 129], то можна констатувати, що він залежить від прямого адміністративного втручання. На нашу думку, саме цей фактор і впливає на ступінь залучення в Україну іноземних інвестицій.

Аналізуючи стан розвитку та функціонування валютного ринку в Україні, можна сказати, що існуючий адміністративний валютний режим курсоутворення потребує зміни на ринковий валютний режим, який забезпечить вільний рух капіталів і робочої сили.

Отже, розкриття проблем становлення валютного ринку та валютного курсу в Україні дало можливість зробити висновок щодо необхідності існування у проекті Закону України «Про валютну систему України» окремого розділу «Валютний ринок України».

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

1. Дослідження різних поглядів щодо змісту поняття «валютна система України» дозволяє запропонувати ввести новий термін «національна валютна система», який доцільно визначити як сукупність валютних відносин, що утворюють систему, яка ґрунтується на принципах, покладених в основу валютного законодавства, і які визначають відповідний тип валютного режиму, що впливає на процеси формування, використання, обміну валютних ресурсів та контролю за цими процесами.

Основними елементами національної валютної системи є: валютні відносини (приватно-правові, публічно-правові); валютні фонди – валютні цінності, золотий запас, офіційні валютні резерви; банківська система – грошово-кредитна система – платіжна система; валютна політика – валютне регулювання, валютні обмеження; валютний ринок; валютний курс; суб’єкти валютної системи, до яких входять резиденти та нерезиденти, що здійснюють валютні операції з валютними цінностями, а також відповідні органи, що здійснюють валютну діяльність; участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях; публічний валютний контроль.

2. Традиційно національна валютна система вважається складовою національної грошової системи, однак, на нашу думку, національна валютна система включає в себе банківську систему та грошово-кредитну систему. До останньої належить платіжна система.

3. Аналіз сучасного стану національної валютної системи та її складових вказує на необхідність визначення у законопроекті «Про валютну систему України» загальних положень валютно-правового механізму їх функціонування.

4. Суб’єктами національної валютної системи є резиденти та нерезиденти усіх форм власності, які здатні здійснювати та набувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки, а також володіти, користуватися та розпоряджатися валютними цінностями, інші агенти валютного ринку, зокрема валютні біржі, валютні брокерські фірми, комерційні банки, а також державні органи, що наділені повноваженнями у валютній сфері, та органи місцевого самоврядування.

Проаналізувавши різні визначення науковців щодо терміна «уповноважені банки», можна констатувати, що під ними розуміють комерційні банки, які мають право здійснювати валютний контроль, а також інші валютні операції. Вважаємо, що можна виділити два критерії «уповноваженості» банків: перший – це здатність здійснювати публічний валютний контроль, тобто бути агентом публічного валютного контролю; другий – полягає у наданні права здійснювати валютні операції з валютними цінностями (у першу чергу, операції в іноземній валюті). Поряд з цим, на нашу думку, було б доцільно банківські установи, «уповноважені банки», позбавити статусу «уповноваженості» здійснювати функції публічного валютного контролю, адже вони є зацікавленими особами у цьому процесі. Відповідно, функцію здійснення публічного валютного контролю в повному обсязі передати органам державної податкової служби.

5. Одним із основних елементів національної валютної системи є її валютні фонди, які законодавчо невизначені. Вважаємо, що Державний валютний фонд України не існує уформі накопичення валютних ресурсів, зокрема валютних цінностей у іноземній валюті з метою погашення зовнішнього боргу, як закріплено у вітчизняному законодавстві, а існує у форматі Державного бюджету України. Відповідно, валютні місцеві фонди – це сукупність фінансових ресурсів, які складають бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах. У свою чергу, валютні фонди місцевого самоврядування – це сукупність фінансових ресурсів, які складають бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань. Важливу роль відіграють валютні фонди юридичних осіб, які необхідно визначати як сукупність валютних цінностей підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності (крім органів місцевого самоврядування), які мають на них право власності або право оперативного управління.

6. Аналіз чинного законодавства України у валютній сфері дозволяє зробити висновок, що необхідно ввести новий термін «Державний золотовалютний фонд України», під яким потрібно розуміти сукупність усіх фінансових ресурсів, які належать державі та органам місцевого самоврядування. У зв’язку з цим з метою упорядкування та систематизації законодавства України, пропонуємо внести відповідні зміни та викласти у новій редакції статті 14 та 15 Декрету № 15-93.

7. Незакріплення у чинному законодавстві понять «валютний ринок» та «валютний курс» призводить до неоднозначного їх розуміння. Пропонуємо під валютним ринком розуміти сукупність відносин, які утворюють валютно-правовий механізм, за допомогою якого здійснюються операції із валютними цінностями щодо переходу права власності.

Отже, розкриття проблем становлення валютного ринку та валютного курсу в Україні дозволило зробити висновок щодо необхідності існування у проекті Закону України «Про валютну систему України» окремого розділу «Валютний ринок України».

РОЗДІЛ 3МІСЦЕ ВАЛЮТНОЇ ПОЛІТИКИ У ВАЛЮТНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

3.1. Механізм здійснення валютної політики

У законодавстві України, а саме у статті 10 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року № 436-ІV[133], визначено основні напрями економічної політики держави, до яких законодавець відносить структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну, інституційних перетворень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, грошово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. На нашу думку, до цього переліку потрібно віднести й фінансову політику.

На жаль, чинне законодавство не містить поняття фінансової політики, але про неї йдеться в окремих нормативно-правових актах. Так, у Положенні про Міністерство фінансів України [209; 210] йдеться про те, що Міністерство фінансів України проводить єдину державну фінансову політику.

У науковій літературі можна зустріти думку, що фінансова політика включає в себе бюджетну, податкову, грошово-кредитну та валютну політику [211, с. 5, 139]. Також побутує думка, що валютна політика є складовою грошово-кредитної політики [58, с. 130; 114, с. 323; 118, с. 5; 212, с. 42; 53, с. 24]. На нашу думку, грошово-кредитна політика є складовою валютної політики, яка, в свою чергу, входить до фінансової політики.

У зарубіжній літературі відмежовується фінансова політика від грошової та від валютної [213, с. 436]. Убагатьох розвинених країнах немає відмінності між валютною і грошово-кредитною політикою, а використовується один термін – «монетарна політика». У всіх країнах Європейського Союзу монетарну політику вважають інструментом підтримання стабільності національної валюти [199, с. 99], що підтверджує її спорідненість із валютною політикою. В Україні у науковій літературі поняття «грошово-кредитна політика» і «монетарна політика» ототожнюються [214, с. 5–13; 193, с. 38–39] або визначаються, як грошова політика [69, с. 37]. Однак валютна політика – це не монетарна політика або, як ще називають – грошово-кредитна політика. А навпаки, монетарна є складовою валютної політики.

У вітчизняній навчальній літературі можна зустріти поняття «валютно-фінансова політика», що означає сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які застосовують державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютно-фінансових відносин. Валютно-фінансова політика поділяється на валютну і фінансову [38, с. 169]. Така думка в майбутньому заслуговує на увагу та теоретичне дослідження, адже В.К.Васенко об’єднує фінансову та валютну політику в одне ціле, віддаючи перевагу валютним механізмам та інструментам регулювання. Поряд з цим ми вважаємо, що окремо виділяти категорію «валютно-фінансова політика» недоцільно, тому що фінансова, хоча і включає в себе валютну політику, однак має свої специфічні особливості, непритаманні валютним відносинам (наприклад, питання оподаткування, бюджетного регулювання і т. д.). Також не можна погодитися із В.К.Васенком щодо суб’єктів валютної політики, якими, на його думку, є лише державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації. На нашу думку, коло суб’єктів валютної політики ширше та включає в себе усіх суб’єктів національної валютної системи України. Наприклад, брати участь або безпосередньо формувати валютну політику можуть будь-які фізичні та юридичні особи залежно від виду валютної політики та сфери її застосування.

Дослідженню правового механізму валютної політики приділяли увагу вітчизняні та зарубіжні вчені, зокрема А.Г. Наговіцін [70], Г.Н. Анулова [215], В.Юрчишин [216], С.О. Мисак [211]; І.Ф. Єлфімова [94], М.М. Артьомов [47] та інші, які, на нашу думку, недостатньо дослідили порушену проблему. Більше того, в науковій літературі відсутнє єдине визначення терміна «валютна політика». Під терміном «валютна політика» більшість науковців розуміють сукупність заходів (економічних, правових та організаційних), які здійснюють спеціальні компетентні на це державні органи, центральні банки відповідно до поточних і стратегічних цілей у сфері валютних відносин [71, с. 124; 217, с. 15–16; 196, с. 153; 174, с. 272; 97, с. 11; 116, с. 5; 98, с. 17; 70, с. 10; 15, с. 121; 94, с. 9; 33, с. 163–164; 60, с. 43]. Поряд з цим важко погодитися із позицією, що ці ж заходи вживаються лише щодо міжнародних економічних відносин [69, с. 141; 193, с. 183; 16, с. 81–82; 83, с. 497; 13, с. 76; 211, с. 52]. По-перше, ми переконані, що валютна політика спрямована на врегулювання як внутрішніх, так і зовнішніх валютних відносин. По-друге, валютну політику дійсно здійснюють і державні органи, і Національний банк України, що призводить до невизначеності повноважень у сфері валютних відносин (зокрема, відносин між Міністерством фінансів України та Національним банком України). По-третє, жоден із науковців конкретно не розкриває сутність і види заходів, а саме: економічних, правових та організаційних, які здійснюють уповноважені на те органи.

Ми поділяємо думку О.І. Шмирьовой, В.І. Колеснікова и О.Ю. Клімова щодо визначення валютної політики як форми діяльності, яка виражається валютним законодавством, що юридично регулює валютні відносини [28, с. 26], з метою виконання поставлених перед державою поточних і перспективних завдань. Головною умовою валютної політики держави є реалізація її стратегічних завдань і програм, які визначаються спеціальними компетентними на те державними органами, зокрема у сфері валютних відносин.

У науковій літературі можна зустріти різні думки щодо поділу валютної політики залежно від її важливості та терміну здійснення. Наприклад, С.Р. Моісеєв та деякі інші науковці поділяють валютну політику на поточну (сукупність заходів, спрямованих на повсякденне, оперативне регулювання валютного курсу, валютних операцій, діяльності валютного ринку і ринку золота – проявляється у девізній політиці) та структурну (сукупність заходів, спрямованих на здійснення довготермінових структурних змін у міжнародній валютній системі – координатором є МВФ) [15, с. 121; 28, с. 26; 27, с. 184]. Схожої думки щодо поділу валютної політики дотримуються Л.К. Воронова, О.І. Кабанець та В.Д. Кольга, які розрізняють поточну та перспективну валютну політику держави. Поточна валютна політика полягає в організації повсякденного оперативного регулювання поточної валютної кон’юнктури, а перспективна – у здійсненні довгострокових структурних змін у міжнародному валютному механізмі, що реалізується через участь держави в міждержавних угодах [49, с. 383–384; 127, с. 7]. Можна погодитися із такою думкою, адже валютна політика відповідає за усі суспільні процеси, які відбуваються у державі, та безпосередньо ґрунтується на внутрішній та зовнішній політиці країни. На нашу думку, внутрішній політиці держави притаманна поточна валютна політика, яка складається щороку на визначений час. Зовнішня політика відображає перспективну політику держави в цілому, зокрема валютну політику. Зауважимо, що на зовнішню перспективну політику впливає співпраця із міжнародними фінансово-кредитними організаціями, такими як МВФ, Європейський банк реконструкції та розвитку тощо. Поряд з цим вважаємо, що валютна політика держави, в свою чергу, також поділяється на внутрішню поточну валютну політику держави та зовнішню перспективну валютну політику держави.

Внутрішня валютна політика країни складається на основі зовнішньої валютної політики та закріплюється у відповідних нормативних документах, зокрема в Основних напрямах валютної політики на відповідний рік, яка включає в себе грошово-кредитну політику, законах України про Державний бюджет України на відповідний рік та в інших національних нормативно-правових актах. Зовнішня валютна політика повинна відображати стратегічні партнерські відносини із відповідними міжнародними, регіональними фінансовими та іншими організаціями та закріплюватися у Законі України «Про зовнішню політику України на відповідний період часу», міжнародних угодах, які підписані та ратифіковані, а також відповідних програмах розвитку України на певний період.

Заслуговує на увагу думка Ю.Ф. Сіміонова та Б.П. Носко, які розглядають валютну політику на трьох рівнях: міждержавному (валютну політику формують міжнародні організації, зокрема ЄС, МВФ, СОТ та інші), національному (формують органи державної влади, зокрема, Уряд та Центральний банк) та на рівні підприємств, корпорацій, банків, які активно беруть участь у валютних відносинах та формують власну валютну політику [13, с. 76]. Ми переконані, що, на відміну від валютної політики держави, яка в першу чергу спрямована на сприяння збалансованості та забезпечення зовнішнього балансу при порушенні внутрішнього балансу країни [13, с. 79], валютна політика юридичних осіб спрямована на здійснення майбутніх заходів виробничого, технічного, суспільного та економічного потенціалу і розвитку.

Предметом нашого дослідження, перш за все, є визначення валютної політики на національному або внутрішньодержавному рівні, де особливу роль у її формуванні відведено органам державної влади, зокрема Кабінету Міністрів України в особі Міністерства фінансів України та НБУ. Останнім часом між згаданими вище органами існують суперечки саме щодо формування і здійснення валютної політики. Часто в засобах масової інформації висвітлюється проблема щодо повернення Міністерством фінансів України раніше залучених у Національного банку України коштів від облігацій внутрішньої державної позики, які в більшості випадків спрямовуються Урядом на погашення поточних витрат, пов’язаних із дефіцитом державного бюджету.

На нашу думку, неузгоджена та незбалансована політика Міністерства фінансів України та НБУ призводить до нестабільності у сфері економічних та, зокрема, валютних відносин. Головною проблемою є розмежування компетенції цих органів влади. Закон України «Про Національний банк України» [96] закріпив за НБУ право здійснювати валютну політику, однак Міністерство фінансів України також має право здійснювати єдину фінансову політику, до якої належить валютна політика. У зв’язку з цим потрібно уточнити, а саме визначити, компетенцію вказаних суб’єктів у формування та реалізації валютної політики.

Організаційно-правові засади діяльності центральних банків і характер їх взаємозв’язків з Урядом сформували дві моделі взаємовідносин:

– центральний банк є агентом Міністерства фінансів і реалізує розроблену ним грошово-кредитну політику;

– центральний банк є незалежним від Уряду, самостійно розробляє й реалізує відповідну грошово-кредитну політику [218, с. 11]. На нашу думку, в Україні Національний банк України має змішану систему, що унеможливлює процес формування прозорої та ефективної фінансової політики в цілому. Отже, валютну політику повинно формувати та реалізовувати Міністерство фінансів України, а Національний банк України повинен відповідати за процес створення та реалізації грошово-кредитної політики.

У зарубіжних країнах центральні банки виконують функцію органів грошово-кредитного регулювання, зокрема в Австрії, Бельгії, Данії – Національний банк; Австралії, Індії, Новій Зеландії – Резервний банк; Бразилії, Венесуелі, Ірландії, Швейцарії – Центральний банк; Гонконзі – грошово-кредитне керування; Люксембургу – Монетарний інститут; США – Рада керуючих ФРС, яка за своєю суттю еквівалентна центральним емісійним банкам інших країн; Німеччині – Бундесбанк; Англії, Голландії, Греції, Іспанії, Італії, Канаді, Норвегії, Португалії, Фінляндії, Франції, Швеції, Японії – відповідно, Банк кожної зазначеної країни [69, с. 176; 218, с. 98–99; 219, с. 204]. Поряд з цим центральні банки також беруть участь у реалізації валютної політики, однак у більшості держав вони функціонують із спеціальними органами. Так, в Італії, Естонії, Литві, Гонконзі і Сінгапурі валютну політику розробляють і реалізують поряд з центральним банком спеціально створені відомства – валютні бюро [69, с. 141].

Валютну політику в зарубіжних країнах здебільшого формують та реалізовують міністерства фінансів. Так, у США такі функції здійснює Міністерство фінансів (розроблює фінансову, валютну та податкову політику, здійснює емісію грошей, вирішує питання внутрішніх позик та управління державними боргами, контролює дотримання фінансового законодавства і грошового обігу) та Адміністративно-бюджетне управління при Президентові країни (розробляє фінансові програми та керує видатковою частиною федерального бюджету). Особливе місце в системі США відводиться Федеральній резервній системі, яка відповідає за грошово-кредитну та валютну політику. У ФРН органом державного управління фінансами є Міністерство фінансів (становить основу фінансової, податкової, валютної та кредитної політики), а також Федеральне відомство з фінансів та Федеральне управління державним боргом, яке підпорядковується Мінфіну. Безпосередньо у ФРН право здійснювати валютну політику в країні закріплено за Центральною радою при Німецькому федеральному банку. У Великій Британії за такі функції відповідає казначейство, а у Франції управління фінансами здійснює Міністерство економіки, фінансів та бюджету. Особливе місце у розробленні та реалізації валютної політики відведено уряду, а також Банку Франції. В Італії згадані функції покладені на казначейство (державні витрати та фінансовий контроль), Міністерство фінансів (доходи), Міністерство бюджету та планування (відповідає за складання державного бюджету і координування фінансових ресурсів) і Міністерство внутрішніх справ (місцеві фінанси). В Україні функцію управління фінансами здійснює Міністерство фінансів України разом із Міністерством економіки України [67, с. 135–136; 149, с. 98–100, 140, 189–190]. Поряд з цим доцільно зазначити, що вступ згаданих країн у Європейський Союз зумовив послаблення позицій їхніх національних органів у сфері формування та реалізації валютної політики у зв’язку з тим, що цю функцію перейняла утворена Європейська система центральних банків, яка складається із Європейського центрального банку і національних центральних банків (ст. 107 Договору про Європейський Союз) [146, с. 57].

Отже, можна зробити висновки, що в зарубіжних країнах функція створення і реалізації валютної політики закріплена за Міністерствами фінансів, а функція грошово-кредитної політики – за центральними банками. У зв’язку з цим ми вважаємо, що було б доцільно підпорядкувати Національний банк України Міністерству фінансів України, а також закріпити за останнім повноваження щодо формування і здійснення валютної політики. У свою чергу, НБУ забезпечує процес формування і здійснення грошово-кредитної політики.

Загальне керівництво валютною політикою здійснюють Президент України та Верховна Рада України, які приймають законодавчі акти у сфері валютної політики, забезпечують їх дотримання, розподіляють повноваження і функції з управління валютною сферою всередині країни [220, с. 161].

Можна погодитися із А.Г. Наговіціним щодо того, що здійснення валютної політики та розвиток її нормативно-правової бази як складової економічної стратегії неможливе без досягнення кредитно-фінансової стабільності [70, с. 16], яка прямо пропорційно залежить від рівня фінансової безпеки. Водночас фінансовій безпеці можуть загрожувати внутрішні та зовнішні небезпеки [151, с. 30; 221, с. 64–65]. До основних внутрішніх загроз можна віднести недосконалість і незавершеність національного фінансового законодавства, незбалансованість внутрішньої і зовнішньої політики країни, зокрема валютної політики, несприятливий інвестиційний клімат, недосконалість податкової та бюджетної системи, політичну та економічну кризу, зростання темпів тіньової економіки та криміналізацію, неконтрольований рух капіталу за кордон, слабкість банківської системи та зростання внутрішнього боргу країни. Основними зовнішніми загрозами є зростання зовнішнього боргу країни, від’ємне значення зовнішньоторговельного сальдо, втручання міжнародних фінансових організацій у національну фінансову систему та інше. Переконані, щоб позбутися внутрішніх та зовнішніх загроз, необхідно використовувати досвід зарубіжних країн, які поетапно лібералізували усі відносини, що обмежувалися державним регулюванням.

Отже, під валютною політикою пропонуємо розуміти систему здійснюваних державними органами заходів, які відображаються в законодавстві, що регулює відносини, які виникають під час мобілізації, розподілу, контролю та використання валютних ресурсів з метою забезпечення економічної цілісності держави.

На сьогодні валютна політика в Україні формується на основі принципів адміністративних методів і заходів державного регулювання, що кардинально відрізняються від ринково-економічних методів.

Законодавчі, адміністративні та економічні заходи валютної політики в Україні були комплексно досліджені Л.М. Кравченко [60, с. 16–17], А.П.Рум’янцевим, Н.С. Рум’янцевою [82, с. 171–172], А.С. Гальчинським [21, с. 403], які традиційно до економічних методів відносять економічні інструменти, що використовують ринкові закони та закономірності розвитку міжнародних взаємозв’язків, у яких держава є одним із суб’єктів ринку. До економічних інструментів включають методи грошово-кредитної політики [222, с. 14–15]: девальвацію валюти, ревальвацію валюти, валютну інтервенцію та корекцію облікових ставок. Також до економічних заходів належить стимулювання експорту внаслідок зменшення податків та митних зборів і платежів з товарів, робіт і послуг, що експортуються за кордон вітчизняними товаровиробниками.У свою чергу, адміністративні інструменти, які є складовими адміністративних методів валютного регулювання та притаманні валютним обмеженням – це законодавчо закріплені та обов’язкові для виконання норми й нормативи. Вважаємо, що економічні заходи та методи повинні діяти виключно через механізм ринкових відносин, а саме вільний попит і пропозиції різних валютних ресурсів на валютному ринку. Такий підхід буде свідчити про те, що існуючі на сьогодні економічні (перш за все – адміністративні) методи втратять свою актуальність та будуть застосовуватися лише додатково, у крайньому випадку.

Нетрадиційного погляду щодо визначення механізму валютної політики дотримується В.К. Васенко, який визначає валютно-фінансові методи та заходи регулювання валютних відносин. Під валютно-фінансовими методами він розуміє систему способів і прийомів для досягнення якої-небудь мети під час виконання певної операції, а до основних валютно-фінансових методів відносить валютно-фінансову політику, валютну війну, валютний демпінг, валютні стабілізаційні фонди, валютно-фінансові резерви, валютний паритет, валютні умови контракту, валютно-фінансовий облік, валютно-фінансовий аналіз, планування, регулювання, валютний контроль тощо [38, с. 169]. Зауважимо, що В.К. Васенко, визначаючи валютно-фінансові методи, наводить елементи внутрішньодержавної (наприклад – валютний контроль) та міждержавної (наприклад – валютна війна) валютної політики. Ми погоджуємося із науковцем щодо елементів методів, способів та прийомів, але не підтримуємо його у визначенні поняття «валютно-фінансові відносини, методи» тому, що пріоритетними у цій категорії є валютні правовідносини, які належать до системи фінансових правовідносин.

Особливої уваги заслуговує думка Л.М. Красавіної, О.І. Шмирьової, В.І.Колеснікова і О.Ю. Клімова, які визначають основні форми валютної політики, до яких відносять дисконтну та дивізну, що проявляється у здійсненні валютних інтервенцій, накопиченні валютних резервів, валютних обмеженнях, регулюванні рівня конвертації валюти, режиму валютного курсу, девальвації та ревальвації [27, с. 184; 28, с. 26–27]. Поряд з цим до цього переліку С.О. Мисак ще додає один інструмент – облікову ставку [211, с. 53], а Г.Н. Анулова – міжнародне валютне співробітництво та участь у міжнародних валютно-фінансових організацій, а також здійснення грошово-кредитної політики [215, с. 15]. Можна погодиться із О.Ю.Грачьовою, що усі зазначені вище елементи є напрямами валютного регулювання [51, с. 392].

Ми підтримуємо запропоновані вище форми та інструменти валютної політики, однак вважаємо, що необхідно додати до їх переліку публічний валютний контроль та відповідальність за порушення валютного законодавства, які посідають особливе місце у цій структурі.

Аналізуючи адміністративні та економічні методи, заходи, форми та інструменти валютної політики, можна зробити висновок, що в Україні функціонує політика валютних обмежень, яка включає в себе сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями [67, с. 291]. У зв’язку з цим у науковій літературі побутує думка, що правовий режим валютних відносин в Україні необхідно визначати як режим валютних обмежень [127, с. 7].

Можна погодитись із С.К. Осіповим, який вважає, що валютна політика країни повинна розглядатися як визначення цілей, змісту і форм валютної діяльності держави [212, с. 15]. Найбільш прийнятне визначення поняття «валютна діяльність держави» дає М.М. Артьомов – це здійснення державою функцій щодо планомірного утворення, накопичення, розподілу та використання валютних фондів країни (частини фінансових ресурсів), а також діяльність, спрямована як на встановлення правил, що регулюють валютні суспільні відносини, так і на практичне здійснення валютного регулювання з метою реалізації найбільш актуальних завдань, які стоять перед конкретною країною на відповідному історичному етапі [47, с. 29]. Однак, на нашу думку, згадане визначення неповно розкриває сутність валютної діяльності держави, адже в ньому не враховано її особливості. Вважаємо, що валютна діяльність держави – це сукупність дій, які відображають валютну політику країни із застосуванням відповідного валютного режиму. Вважаємо, що валютна діяльність має двосторонній характер. Тобто, з одного боку, існує валютна діяльність держави, а з іншого – валютна діяльність інших учасників валютних відносин (органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб). Зауважимо, що валютна діяльність інших учасників валютних відносин не є предметом нашого дослідження.

Правовою формою валютної діяльності держави є її елементи. На нашу думку, складовими валютної діяльності держави є валютне регулювання, грошово-кредитна політика та участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях, які можуть змінюватися залежно від відповідного валютного режиму.

Отже, на нашу думку, валютний режим – це форма валютної діяльності держави, яка реалізує встановлену валютну політику з метою підтримання стабільності у валютній сфері та орієнтована на лібералізацію чи монополізацію валютних відносин.

У навчальній та науковій літературі прийнято розрізняти три типи валютних режимів для здійснення валютної політики [51, с. 384; 57, с. 211; 58, с. 130; 52, с. 343; 49, с. 380–381; 223, с. 13–15; 50, с. 554], до яких віднесено: режим державної валютної монополії; режим державного валютного регулювання; режим вільного здійснення валютних операцій, або режим вільноконвертованої валюти.

У довідниковій літературі під режимом валютної монополії розуміють виключне право держави (в особі уповноважених їй банків) здійснювати операції з іноземною валютою та іншими валютними цінностями, при чому вона безпосередньо пов’язана з монополією зовнішньої торгівлі [75, с. 203].

Валютна монополія діяла в СРСР і країнах Ради Економічної Взаємодопомоги [223, с. 14] та характеризувалася державним внутрішнім контролем за порядком проведення валютних операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями [224, с. 21]. На думку А.Б. Альтушера та І.В. Хаменушка, валютна монополія держави є найбільш суворим режимом і передбачає планування всього платіжного обороту країни із закордонними країнами, проведення валютних операцій винятково через державні уповноважені банки на основі державних планів, а також контроль держави за здійсненням валютних операцій з валютними цінностями [121, с. 75–80; 223, с. 13–14].

Необхідно зазначити, що Україна (як УРСР), перебуваючи у складі СРСР, відчула на собі режим валютної монополії, який вмонтував в її економіку стереотип командно-адміністративної системи, що останнім часом намагаємося реформувати та перебудувати на ринкові засади.

Наступним елементом валютного режиму держави є валютне регулювання, яке встановлено та регламентується Декретом № 15-93 [78], а також іншими нормативно-правовими актами. До речі, у Російській Федерації режим державного валютного регулювання до 2003 року встановлювався Законом РФ “Про валютне регулювання і валютний контроль” [52, с. 343], а з 2003 року – Законом РФ [88], які, на відміну від Декрету, більш комплексно висвітлюють особливості цього режиму. Разом з тим у згаданих нормативних актах немає чіткого визначення поняття «валютне регулювання».

У деяких підручниках взагалі відсутнє визначення валютного регулювання [50, с. 554–574; 102, с. 212–229; 56, с. 86–95; 63, с. 544–601; 52, с. 343–366] (розглядається як валютне законодавство), а в більшості воно розглядається як діяльність державних органів, спрямоване на встановлення порядку здійснення валютних операцій [51, с. 392; 41, с. 340; 84, с. 262; 10, с. 271; 87, с. 221; 73, с. 582; 86, с. 474; 72, с. 455; 87, с. 221; 57, с. 211; 58, с. 130; 46, с. 209–210; 79, с. 159; 49, с. 381; 16, с. 11; 59, с. 44] і на регламентацію міжнародних розрахунків [27, с. 182; 19, с. 261; 20, с. 79; 127, с. 9; 22, с. 189; 33, с. 162; 15, с. 121; 225, с. 301; 174, с. 272–273; 38, с. 180; 37, с. 307; 97, с. 13; 83, с. 500]. Ми поділяємо думку М.М. Артьомова, Є.В.Платонової, А. Новікова, А. Желудкова, В.Т. Ковальова, Ю.Ф. Сіміонова, Б.П.Носко, М.П. Кучерявенка, Л.М. Кравченко, А.В. Ємеліна, Г.А. Тосуняна, Б.Ю.Дорофєєва, М.М. Земцова, В.О. Пушина та багатьох інших науковців [114, с. 323–324; 34, с. 28; 47, с. 118; 58, с. 130; 114, с. 323; 13, с. 82; 60, с. 12; 48, с. 15; 45, с. 12-13; 98, с. 15; 118, с. 6; 4, с. 72; 64, с. 422; 69, с. 144; 193, с. 185; 25, с. 195; 222, с. 12–13], які вважають, що валютне регулювання є законодавчою формою вираження валютної політики держави, яка є складовою загальноекономічної політики і спрямована на зміцнення валютно-фінансового стану країни й забезпечення фінансово-бюджетної безпеки з метою економічного зростання внаслідок формування та управління золотовалютними резервами країни, підтримання на високому рівні її платоспроможності і кредитоспроможності, забезпечення валютних надходжень із-за кордону із зовнішньоекономічного обігу, припинення відтоку капіталу за кордон, заохочування іноземного інвестування, укріплення національної одиниці, здійснення валютного контролю і нагляду, а також – це правовий статус і діяльність компетентних органів у цій сфері здійснювати відповідні законодавчі, адміністративні, економічні та організаційні заходи, покликані ефективно формувати валютно-фінансовий механізм валютної системи і застосування відповідальності за порушення валютного законодавства.

На нашу думку, валютне регулювання – це особливий інститут валютного публічного права, що передбачає встановлення правового режиму здійснення валютних операцій, валютних обмежень, валютних інтервенцій, наявність публічного валютного контролю та відповідальності за порушення валютного законодавства, а також прав та обов’язків осіб, які беруть участь у цьому процесі.

Вчені виділяють грошово-кредитне, податково-бюджетне та зовнішньоторгове регулювання [13, с. 81], які є самостійними методами державного регулювання економіки держави. Зауважимо, що ми не погоджуємося із тим, що згадані види державного регулювання є його самостійними частинами, та вважаємо, що валютне регулювання включає в себе грошово-кредитне та зовнішньоторгове регулювання. У свою чергу, валютне регулювання є самостійною, але дуже пов’язаною системою із бюджетно-податковим регулюванням. Право робити такі висновки дає нам те, що деякі науковці виділяють інструменти валютного регулювання, під якими розуміють комплекс заходів, за допомогою яких держава регулює валютні відносини. Розрізняють адміністративні та ринкові інструменти валютного регулювання, які поділяються залежно від впливу держави на економічні процеси, пов’язані із сферою валютних відноси. До адміністративних інструментів відносять обов’язковий продаж частини валютної виручки та валютні обмеження. Ринкові інструменти включають інструменти прямого регулювання (валютні інтервенції і дисконтна політика) та інструменти побічного регулювання (інструменти грошово-кредитного, податково-бюджетного та зовнішньоторгового регулювання) [13, с. 84], які притаманні кожному із видів валютного регулювання. До речі, в Україні та у більшості зарубіжних країн інструменти валютної політики законодавчо не закріплені, що і свідчить про їх різноманітність [215, с. 15].

Г.А. Тосунян, А.В. Ємелин і М.П. Кучерявенко запропонували розмежувати валютне регулювання за сферою здійснення на два рівні: міждержавне і внутрішньодержавне [98, с. 20–21; 80, с. 291]. У свою чергу, В.М. Крашенинников виділяє ще і регіональне валютне регулювання [4, с. 73]. Під міждержавним валютним регулюванням необхідно розуміти утворення ринкового механізму, який сприяє обміну товарами і послугами та руху капіталів між країнами і забезпечує стійке економічне зростання (стаття 4 розділ 1 Статей договору про Міжнародний валютний фонд). В основу міждержавного регулювання покладено завдання координації валютної політики окремих країн-учасниць міждержавних угод щодо інших країн, зокрема щодо загальноекономічної інтеграції, а також вжиття спільних заходів, пов’язаних із запобіганням кризовим ситуаціям. Що стосується «внутрішньодержавного валютного регулювання», то необхідно зазначити, що це поняття ототожнюється із терміном «валютне регулювання» або «національне валютне регулювання», що, на нашу думку, не є помилкою. До речі, в даному дисертаційному дослідженні термін «валютне регулювання» також ототожнюється із поняттями «внутрішньодержавне валютне регулювання» та «національне валютне регулювання». Відповідно внутрішньодержавне валютне регулювання спрямоване на встановлення контролю з боку держави за валютним ринком, а також за зовнішніми (експортними та імпортними) і внутрішніми валютними потоками, з метою підтримання рівноваги платіжного балансу держави та стабільності національної валюти. Під регіональним валютним регулюванням необхідно розуміти комплекс заходів, що застосовуються виключно суб’єктами федерації чи конфедерації і здійснюються спеціально уповноваженими державними органами з метою функціонування валютної політики країни.

Здійснення валютного регулювання може бути прямим іпобічним (непрямим), ринковим і державним [4, с. 73; 83, с. 500; 25, с. 63]. Пряме валютне регулювання здійснюється внаслідок законодавчого та нормативного регулювання. Побічне характеризується застосуванням кредитно-фінансових методів впливу. Ринкове має за основу принципи конкуренції з метою розвитку виробництва. Державне застосовується з метою подолання негативних наслідків, що склалися в економіці.

Вважаємо, що Україні притаманне пряме та побічне валютне регулювання, засноване на принципах державного валютного регулювання. На нашу думку, необхідно поступово змінити систему державного валютного регулювання на побічне ринкове валютне регулювання, а з часом взагалі відмовитися від нього та перейти до більш цивілізованого та ліберального валютного режиму здійснення валютних операцій, які будуть ґрунтуватися на принципах вільного попиту та пропозиції на валютні цінності.

На сьогодні особливе місце у здійсненні валютного регулювання в Україні відведено НБУ, який також здійснює і грошово-кредитне регулювання. Переконані, що валютне регулювання повинно здійснювати Міністерство фінансів України, а НБУ – лише грошово-кредитне регулювання, яке полягає в реалізації основних напрямів грошово-кредитної політики.

Особливою складовою валютної політики, зокрема валютного регулювання, є емісія грошових коштів і встановлення облікової ставки. НБУ має виключне право здійснювати емісійну політику в Україні. Цей процес отримав назву «запозичення в центрального банку країни» або «емісійне фінансування» [1, с. 23]. Зазначимо, що емісійне фінансування означає покриття видатків держави не за рахунок податкових та неподаткових надходжень, а за рахунок випуску в обіг додаткової кількості грошових знаків, що призводить до утворення надлишкової грошової маси та бурхливого розвитку інфляції. Повністю погоджуємося із В.І. Хорошковським, який вважає, що емісійне фінансування не можна розглядати як прийнятний шлях фінансування дефіциту, та називає ряд переваг запозичення коштів на внутрішньому ринку капіталів: неемісійний характер коштів, що залучаються внаслідок внутрішніх запозичень до бюджету; можливість використання державних облігацій не лише як безризикових активів та найліквідніших фінансових інструментів, а й ефективного засобу реалізації урядом обраної монетарної політики та підтримки оптимальних для кожного періоду і рівня ліквідності банківської системи та курсу національної валюти тощо [1, с. 24].

Встановлення облікової ставки посідає важливе місце у національній валютній системі, адже за її допомогою можна вирішувати питання не тільки грошово-кредитної, а й здійснення валютної політики. А. Сковнієлс під процентною ставкою розуміє ренту, яку дебітор повинен заплатити за право користування грошима, що йому надав кредитор [226, с. 26–29].

Ми підтримуємо Р.О. Волкова, який вважає, що зміна облікової ставки центральними банками впливає на міжнародний рух капіталів, а також на динаміку внутрішніх кредитів, грошової маси, цін, сукупного попиту і приводить до зміни валютного курсу і платіжного балансу [222, с. 14–15]. В Україні нерозвиненість внутрішнього фінансового ринку (надмірно великі позичкові ставки) та значно нижчі ставки на зовнішніх ринках спонукають економічних агентів отримувати кредити саме на зовнішніх ринках [211, с. 38]. У зв’язку з цим пропонуємо переглянути політику облікової ставки та поступово її зменшувати до рівня країн ЄС. Від цього виграє економіка – залучення альтернативних коштів, виробництво – задовольнить суспільні потреби, а банки отримають значні прибутки від збільшення кількості наданих кредитів.

В Україні валютна політика проводиться неефективно, тому що в процесі її здійснення, у разі непередбачених явищ, відбуваються неконтрольовані дії, які негативно впливають на стан фінансової системи держави. З метою уникнення можливих негативних наслідків пропонуємо визначити термін «фінансове прогнозування», який включає в себе «податкове прогнозування», «бюджетне прогнозування» та «валютне прогнозування». Зокрема, валютне прогнозування повинно бути запроваджено у державних установах, які беруть участь у формуванні фінансової та валютної політики країни. Наявність валютного прогнозування здатне забезпечити відповідні гарантії у ефективності прийняття правильних рішень. Пріоритетною установою, яка повинна здійснювати прогнозування у сфері фінансової та валютної політики, є Міністерство фінансів України.

Під валютним прогнозуванням необхідно розуміти теоретико-практичне пізнання, дослідження та аналіз стану національної валютної системи та перспектив запровадження валютної політики внаслідок здійснення валютної діяльності держави. Будь-яке прогнозування повинно включати в себе дослідження можливих передбачуваних явищ, а також внесення певних пропозицій щодо вирішення проблем. Поряд з цим пропонуємо нове поняття «валютна стратегія», під яким розуміємо комплекс заходів, спрямованих на досягнення довгострокових та короткострокових перспективних завдань у валютній сфері. На основі валютної стратегії складаються Основні напрями валютної і грошово-кредитної політики.

Отже, поступовий перехід від валютного режиму валютного регулювання до режиму вільного здійснення валютних операцій з валютними цінностями, які будуть ґрунтуватися на принципах вільного попиту та пропозиції, кардинально змінить підходи щодо формування валютної політики, в основу якої буде покладено процес лібералізації валютних відносин. У зв’язку з цим необхідно розробити єдину комплексну державну довгострокову Концепцію валютної політики держави, яка повинна відображатися у щорічних Основних напрямах валютної політики на поточні роки [227, с. 44–45].

3.2. Особливості функціонування та перспективи реформування валютних обмежень

Аналіз наслідків відтоку капіталу за кордон та нестабільність валютного законодавства, що зумовлює інфляційні процеси, а також порушення правил порядку проведення валютних операцій з валютними цінностями вказує на необхідність виявлення проблем застосування валютних обмежень на території України.

Значний внесок у дослідження валютних обмежень зробили такі науковці: М.М. Артьомов [47], Г.А. Тосунян, А.В. Ємелін [96], В.В. Наумов, Л.А. Лунц [228], В.М. Крашенінніков [4], М.Г. Кальней [61], І.П. Айзенберг [224] та інші.

Історія валютних обмежень є дуже специфічною, тому що вони використовувалися майже у всіх розвинених країнах Західної Європи, а також США, Японії та інших країнах, які застосовували політику жорстких валютних обмежень на рух капіталів та на проведення поточних валютних операцій [16, с. 12].

Висловлюються думки, що вперше валютні обмеження у вигляді зосередження обороту іноземної валюти в руках держави були впроваджені в 1931 році в Німеччині та Австрії [22, с. 196; 75, с. 207]. З початком Другої світової війни валютні обмеження набули широкого застосування в таких країнах, як Англія, Канада, Франція, Бельгія, Голландія, Швеція, що ще раз підтверджує залежність валютних обмежень від політичної та економічної ситуації в країні. Поряд з цим під час Другої світової війни, а також після її закінчення не застосовували валютні обмеження США, Швейцарія, Мексика, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Панама, Сальвадор, причиною чого є надмірні заощадження доларів США, а також підтримання США курсів валют цих країн [75, с. 207].

Практично всі розвинені країни частково відмовилися від валютних обмежень [34, с. 15; 215, с. 8] і перейшли на новий етап свого існування – впровадження валютного режиму вільного здійснення валютних операцій. Однак необхідно зауважити, що валютні обмеження застосовуються в Європейському Союзі до цього часу, лише до країн, які не є членами цієї організації. Так, у Польщі законом Польщі про валютне право від 1 жовтня 2002 року законодавчо закріплено валютні обмеження, які є нечисленними та застосовуються до третіх країн, тобто країн, які не є членами Європейського Союзу. До основних валютних обмежень відносять (не застосування валютних обмежень можливо за умови наявності загальних валютних дозволів, що видаються міністром з питань публічних фінансів, або індивідуальних валютних дозволів, які надаються головою Національного банку Польщі внаслідок прийняття адміністративних рішень): вивезення, висилання та передання резидентами у треті країни вітчизняних або закордонних платіжних засобів з призначенням на започаткування або розширення в цих країнах господарської діяльності; придбання резидентами нерухомості та землі, що перебувають в третіх країнах, паїв та акцій у товариствах або одиниць участі у фондах, що мають головний офіс у третіх країнах, боргових паперів, що випускаються або виставляються нерезидентами з третіх країн, валютних цінностей, які продаються нерезидентами з третіх країн;продаж резидентами в третіх країнах цінних паперів, одиниць участі; придбання в країні та продаж у країні нерезидентами з третіх країн цінних паперів, одиниць участі; відкриття резидентами рахунків у банках та відділах банків, що мають головний офіс у третіх країнах; кредитний обіг між резидентами та нерезидентами короткотермінового характеру; даровизна, що здійснюється резидентами на річ нерезидентів, предметом яких є валютні цінності або вітчизняні платіжні засоби; здійснення між резидентами та нерезидентами грошових розрахунків, що виникають із згаданих вище дій [142, с. 147–149].

У Фінансово-кредитному словнику валютні обмеження визначено як систему заходів у законодавчому та адміністративному порядку щодо обмеження операцій з валютними цінностями [75, с. 207, 211]. На думку Є.В. Карманова та В.Т.Ковальова, валютні обмеження є головним елементом валютного контролю [99, с. 350]. Вважаємо, що ні валютний контроль, ні валютні обмеження не включають один одного, а, швидше, навпаки, кожний виконує покладену на нього функцію та є складовою валютного регулювання [223, с. 14].

У науковій літературі валютні обмеження трактуються як система державних заходів (адміністративних, законодавчих, економічних та організаційних), спрямованих на встановлення порядку проведення операцій з валютними цінностями [4, с. 73; 61, с. 15; 28, с. 27; 211, с. 56; 19, с. 263–264; 82, с. 173; 33, с. 167; 80, с. 298; 196, с. 152; 25, с. 67; 38, с. 181; 45, с. 46].

На думку М.М. Артьомова та В.Т. Ковальова, валютні обмеження – це заходи заборонного характеру, спрямовані на лімітування та регламентацію операцій резидентів і нерезидентів із валютними цінностями, які в кінцевому результаті відображають валютну політику держави [34, с. 31; 114, с. 331–333]. Л.А. Лунц визначає валютні обмеження як сукупність заходів, спрямованих на обмеження трансферту за кордон внаслідок обмеження певних операцій та накопичення міжнародних платіжних засобів (валютних цінностей) у девізних національних банках [228, с. 316]. За М.В. Сапожниковим, валютні обмеження – це спеціальні вимоги, що застосовуються до порядку здійснення валютних операцій, порушення яких тягне за собою накладення санкцій з боку уповноважених державою органів [229, с. 68]. А.С. Гальчинський під поняттям “валютні обмеження” розуміє систему нормативних правил, які регламентують права громадян та юридичних суб’єктів ринку стосовно обміну валюти своєї країни на іноземну, а також здійснюють інші валютні операції, що можуть застосовуватися під час здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивезення валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі, та інше [21, с. 403]. А.К. Пронін визначає валютні обмеження як систему економічних, правових та організаційних заходів, що ґрунтуються на регламентації зовнішньоекономічних операцій з валютою і валютними цінностями [53, с. 123].

Отже, подані вище визначення схожі між собою, однак вони не повністю розкривають сутність дефініції «валютні обмеження», що дає нам право сформулювати власне визначення. Так, валютні обмеження – це сукупність адміністративних інструментів державного регулювання валютних відносин, що характеризуються прямим впливом на суб’єкти господарювання шляхом обмеження права володіння, користування та розпорядження валютними цінностями на території України, а також комплекс заходів заборонного характеру стосовно порядку здійснення валютних операцій з валютними цінностями на території України, які встановлюються валютним законодавством та гарантуються здійсненням публічного валютного контролю і застосуванням заходів впливу.

Зазначимо, що традиційно в науковій літературі виділяють такі складові валютних обмежень, які в сукупності відображають регулювання у сфері валютних відносин: обов’язковий продаж державі іноземної валюти; заборона вільного продажу та купівлі іноземної валюти на внутрішньому ринку країни; регулювання переказів і платежів за кордон, вивезення капіталу, репатріації прибутків, золота, грошових знаків та цінних паперів; обмеження прав фізичних осіб володіти та розпоряджатися іноземною валютою; регулювання отриманих зовнішніх позик [34, с. 5]. Аналогічної думки дотримується М.Г. Кальней, який, крім перелічених складових, до змісту валютних обмежень ще відносить: режим здійснення платежів в іноземній валюті на території країни, що визначає національну грошову одиницю єдиним платіжним засобом з метою зменшення попиту на іноземну валюту на внутрішньому ринку; порядок купівлі-продажу іноземної валюти на території країни, а також порядок здійснення переказів національної та іноземної валюти за кордон; порядок здійснення закордонних інвестицій; порядок репатріації прибутків вітчизняними експортерами та іноземними інвесторами [61, с. 15].

Є.О. Алісов та С.О. Мисак до зазначених елементів додають: контроль за утворенням та ліквідацією авуарів резидентів за кордоном; контроль за формуванням і ліквідацією авуарів нерезидентів у середині країни; здійснення обов’язкового декларування, попереднього дозволу, контролю та заборони на здійснення деяких видів валютних операцій [42, с. 119; 211, с. 56–57].

Ми погоджуємося з М.М. Артьомовим, Є.О. Алісовим, С.О. Мисаком та М.Г.Кальнеєм щодо елементів валютних обмежень і вважаємо, що вони можуть здійснюватися і в інших формах, а також під впливом часу змінювати свою сутність.

На нашу думку, валютні обмеження повинні включати в себе правове регулювання руху капіталу між Україною та іншими зарубіжними країнами, яке проявляється у відповідних формах. Можна погодитися з А.Ф. Золотовим, який вважає, що види валютних обмежень відображають їх внутрішній зміст і структуру та відрізняються за сферами їх використання. Розрізняють види валютних обмежень за поточними операціями платіжного балансу та фінансовими операціями, які залежать від напряму регулювання руху капіталів. Щодо поточних операцій платіжного балансу, то можна виділити такі види валютних обмежень: блокування виручки іноземних експортерів від продажу товарів у конкретній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими цінностями; обов’язковий повний або частковий продаж валютної виручки експортерів центральному та уповноваженим (девізним) банкам; обмежений продаж іноземної валюти імпортерам (у разі наявності дозволу органу валютного контролю); обмеження на форвардну купівлю імпортерами іноземної валюти; заборона продажу товарів за кордон за національну валюту; заборона розрахунків за деякі імпортні товари в іноземній валюті; регулювання термінів платежів з експорту та імпорту у зв’язку з розвитком операцій “лідз енд лез” в умовах нестабільності валютних курсів; множинність валютних курсів – диференційовані курсові співвідношення валют за різними видами операцій, товарними групами та регіонами [31, с. 19–25].

Види валютних обмежень за фінансовими операціями за своїм змістом відрізняються від форм валютних обмежень поточних операцій платіжного балансу і включають у себе валютні обмеження, які використовуються при пасивному та активному платіжному балансі та спрямовані на обмеження вивезення та стимулювання притоку капіталу з метою підтримання курсу національної валюти. До форм валютних обмежень при пасивному балансі відносять: лімітування вивезення національної та іноземної валюти, золота, цінних паперів, надавання кредитів; контроль за діяльністю фінансового та кредитного ринків (операції здійснюються тільки з дозволу міністерства фінансів за умови надання інформації про розміри виданих кредитів і прямих інвестицій за кордон; заохочення іноземних кредитів, коли є попередній дозвіл органів валютного контролю); обмеження участі національних банків у наданні міжнародних позик в іноземній валюті; вимушене вилучення іноземних цінних паперів резидентів та їх продаж за валюту; повне або часткове погашення внутрішньої заборгованості національною валютою без права переказу за кордон. До форм валютних обмежень за фінансовими операціями при активному платіжному балансі відносять: депонування на безвідсотковому рахунку в центральному банку нових закордонних обов’язків; заборону на інвестиції нерезидентів, а також обмеження ввезення валюти в країну [31, с. 20–23].

Однією із форм державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є встановлення режиму здійснення валютних операцій на території України, який визначено Декретом № 15-93 [78], що є підґрунтям для застосування валютних обмежень. Але потрібно пам’ятати, що валютні обмеження негативно впливають на розвиток зовнішньоекономічного співробітництва країн, які застосовуються тоді, коли в країні бракує іноземної валюти, при істотній зовнішній заборгованості та розладі платіжного балансу. Саме за допомогою згаданих заходів можна стабілізувати курс національної валюти, тому і вважають, що валютні обмеження треба використовувати у критичних ситуаціях для призупинення спаду або різких коливань обмінних курсів валюти і створення вихідних умов для подальшого регулювання [82, с. 173–174]. Отже, можна погодитися з С.О. Мисаком, Г.А.Тосуняном та А.В. Ємеліним, що валютні обмеження мають на меті врівноваження платіжних балансів, підтримку курсів національних валют [211, с. 56] та концентрацію валютних цінностей у руках держави для вирішення поточних і стратегічних, економічних і політичних завдань [98, с. 24].

Валютні обмеження є складовою валютного регулювання, які здійснюються за допомогою спеціальних заходів щодо контролю держави за забезпеченням відповідності здійснюваних валютних операцій потребам чинного валютного законодавства, реєстрації, статистичного обліку та видачі дозволів на проведення таких операцій [53, с. 120].

Потрібно зазначити, що національна валютна система схожа із валютною системою Російської Федерації. Більше того, валютне законодавство в Україні формується під впливом валютного законодавства Російської Федерації, що дає нам право стверджувати, що Російська Федерація іде на крок попереду України у сфері регулювання валютних відносин. Особливої уваги заслуговує дослідження М.М.Артьомова, який визначив систему валютних обмежень (перелік не є вичерпним), які нині діють у Російській Федерації: розділення операцій на поточні і операції з рухом капіталу; обмеження, пов’язані з можливим придбанням іноземної валюти; обмеження, що передбачають порядок проведення розрахунків в іноземній валюті між резидентами на території Російської Федерації; обмеження, що передбачають порядок обов’язкового продажу юридичними особами-резидентами частини валютної виручки на внутрішньому валютному ринку РФ; обмеження, що передбачають порядок здійснення валютного контролю за надходженнями в РФ валютної виручки від експорту товарів; обмеження, що застосовуються у зв’язку із відкриттям і обслуговуванням рублевих рахунків нерезидентами на території РФ; обмеження, пов’язані із готівковими валютно-обмінними операціями, здійснюваними на території РФ; обмеження у сфері порядку обігу готівкової іноземної валюти; обмеження, пов’язані з порядком здійснення валютного контролю за законністю платежів в іноземній валюті за імпортовані товари; обмеження, передбачають порядок ліцензування валютних операцій комерційних банків; обмеження, пов’язані із відкриттям та обслуговуванням валютних рахунків резидентів на території РФ; обмеження, пов’язані із відкриттям і веденням валютних рахунків резидентами за межами РФ; обмеження, пов’язані із порядком оплати і реєстрації іноземної участі в капіталі підприємств-резидентів; обмеження, пов’язані із ввезенням у РФ і вивезенням із РФ готівкової іноземної валюти та цінних паперів в іноземній валюті; обмеження, пов’язані з здійсненням фізичними особами-резидентами операцій, пов’язаних із рухом капіталу [34, с. 32–100].

Визначена М.М. Артьомовим система валютних обмежень, що діє в Російській Федерації, частково відрізняється від системи валютних обмежень, що діє на території України.

На нашу думку, в Україні валютно-правове регулювання характеризується відповідним валютним режимом, який встановлений на території держави та включає в себе режим валютного ринку, режим валютного курсу, режим здійснення валютних операцій з валютними цінностями на території України, режим публічного валютного контролю та валютний режим відповідальності за порушення валютного законодавства. Причому режим валютних обмежень в Україні стосується порядку здійснення валютних операцій. Зауважимо, що валютні обмеження, які діють в Україні, впливають на режим валютного курсу і ринку та взаємопов’язані з публічним валютним контролем і відповідальністю за порушення валютного законодавства.

Систему валютних обмежень, які діють в Україні, можна поділити на кілька груп, а саме: обмеження, пов’язані із правом володіння, розпорядження і користування резидентами та нерезидентами валютними цінностями на території України та за її межами (окремо для кожного елемента валютних цінностей), обмеження операцій із іноземним капіталом, обмеження в банківській сфері, а також ті, що поширюються на фінансові установи, та інші, які потребують лібералізації.

Особливої уваги заслуговує валютне обмеження, що стосується обов’язкового продажу валютної виручки експортерів. Цьому виду валютного обмеження, на нашу думку, передує обмеження, що стосується повернення валютної виручки за експортовані товари, роботи (послуги). Цей вид обмеження діє в Україні давно, його встановлено Законом України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР (далі – Закон № 185/94-ВР) [108], відповідно до якого виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності– з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Цей вид валютного обмеження посідає головне місце у системі валютного регулювання, адже за його рахунок держава намагається залучити іноземні ресурси та наповнити свої резерви. Ми переконані, що саме це валютне обмеження гальмує процес подальшої лібералізації валютних відносин. Зазначимо, що значна частина країн відмовилася від цього обмеження та залучає іноземні ресурси на основі ринкових методів. Наприклад, зарубіжні країни наповнюють валютні ресурси за рахунок іноземних інвестицій, міжнародних запозичень і кредитів, добровільного повернення виручки експортерами. Усе це можливе лише за умови відміни валютних обмежень, вільного руху капіталів і гарантованого державою захисту та охорони іноземного інвестування. У зв’язку з цим пропонуємо в межах загальнодержавної лібералізації валютних відносин поступово відмовитися від системи валютних обмежень, зокрема від повернення експортерами виручки за продані товари, роботи та послуги за кордон, а також вважати Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» таким, що втратив чинність (див. додаток Л), та вилучити статтю 387 з Господарського кодексу України (див. додаток М).

Наступним видом валютних обмежень є обов’язковий продаж надходжень в іноземній валюті на користь резидентів, який встановлений постановою Правління Національного банку України від 4 вересня 1998 року № 349 “Про введення обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів” [230], відповідно до якого 50 % надходжень в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України підлягають обов’язковому продажу через уповноважені банки та уповноважені фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України у порядку, встановленому Національним банком України. Зауважимо, що на сьогодні цей вид валютного обмеження в Україні призупинено на підставі постанови Правління Національного банку України від 31 березня 2005 року «Про скасування обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів» [231], що свідчить про незмінний та необхідний процес лібералізації валютних обмежень, які є фактором адаптації вітчизняного валютного законодавства до вимог та стандартів Європейського Союзу.

Крім зазначених обмежень, необхідно особливо виділити ліцензування валютних операцій, що за своєю сутністю відображає форму застосування валютних обмежень на території України. Поряд з цим під ліцензуванням банківських операцій розуміють порядок видачі уповноваженим банкам, які з часу реєстрації НБУ набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України та нормативним актам НБУ, а також діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів [20, с. 82]. На нашу думку, до валютних обмежень (перелік невичерпний), які застосовуються на території України у формі ліцензування певних видів операцій, належить: надання банкам і банківським корпораціям ліцензій на право здійснення банківських операцій; надання банкам і банківським корпораціям письмових дозволів на право здійснення банківських операцій (у тому числі надання нових дозволів із розширеним переліком операцій); надання банківським корпораціям ліцензій на виконання окремих операцій; надання небанківським установам ліцензій на здійснення окремих банківських операцій; надання небанківським фінансовим установам генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій; надання банківської ліцензії (дозволу) філіям іноземних банків; дозволи на здійснення банківських операцій, виданих банками-юридичними особами своїм філіям, створеним на території України та інших держав; надання реєстраційного номера (свідоцтва) про реєстрацію кореспондентських рахунків в іноземній валюті та гривні; надання індивідуальних ліцензій на здійснення експортних, імпортних та лізингових операцій та за перевищення законодавчо встановлених строків розрахунків за експортно-імпортними, лізинговими операціями; надання індивідуальних ліцензій на відкриття та використання резидентами рахунків в іноземних банках; надання індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон; надання індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України з метою придбання облігацій зовнішніх державних позик України; надання індивідуальної ліцензії на переказування іноземної валюти за межі України з метою оплати валютних цінностей; надання уповноваженому банку індивідуальної ліцензії на вивезення банківських металів; надання уповноваженому банку спеціального дозволу на ввезення на територію України банківських металів; надання уповноваженим банкам індивідуальних ліцензій на переказування за межі України іноземної валюти для оплати банківських металів; надання уповноваженим банкам індивідуальних ліцензій на вивезення банкнот іноземних держав; надання уповноваженим банкам спеціальних дозволів на ввезення банкнот іноземних держав, бланків, чеків; надання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України; надання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як застави; надання юридичним особам та фізичним особам-суб’єктам підприємницької діяльності, індивідуальних ліцензій на здійснення переказу валютних цінностей за межі України або переказу в Україну валюти України; надання індивідуальної ліцензії на здійснення переказу іноземної валюти за кордон фізичною особою; надання фізичним особам – резидентам і нерезидентам – індивідуальних ліцензій на вивезення (пересилання) за межі України валютних цінностей; надання фізичним особам – резидентам і нерезидентам – індивідуальних ліцензій на ввезення (пересилання) в Україну валюти України; надання фізичним особам – резидентам і нерезидентам – спеціальних дозволів на ввезення (пересилання) в Україну іноземної валюти, платіжних документів, банківських металів; надання юридичним особам – резидентам і нерезидентам – індивідуальних ліцензій на вивезення (пересилання) за межі України валютних цінностей; надання юридичним особам – резидентам і нерезидентам – індивідуальних ліцензій на ввезення (пересилання) валюти України в Україну; надання юридичним особам – резидентам і нерезидентам – спеціальних дозволів на ввезення (пересилання) в Україну валютних цінностей; реєстрація договорів, що передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками (у тому числі поворотною фінансовою допомогою) в іноземній валюті.

За суб’єктивним характером ліцензування резидентів і нерезидентів, що здійснюють валютні операції з валютними цінностями, можна поділити на загальне та спеціальне. До спеціального можна віднести ліцензування окремих фінансових установ, таких як: банки, банківські корпорації та небанківські установи. Усі інші фінансові установи та резиденти і нерезиденти підпадають під режим загального ліцензування валютних операцій із валютними цінностями.

Надання банкам і банківським корпораціям банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій регулюється Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів і ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275 (далі – Положення № 275 від 17 липня 2001 року) [232]. На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції: приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів із цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них; розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Законодавчо розподілено перелік операцій, які здійснюються банками та їх об’єднаннями, коли є банківська ліцензія з отриманням та без отримання письмового дозволу. Тож за наявності банківської ліцензії банки мають право без отримання письмового дозволу здійснювати такі банківські операції та угоди: випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток; надання гарантій і довіреностей та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів; лізинг; придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг); надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій; послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів.

За наявності банківської ліцензії і за умови отриманняписьмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати такі валютні операції:

1) операції з валютними цінностями: неторговельні операції з валютними цінностями; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті; ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) у грошовій одиниці України; відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; операції з банківськими металами на валютному ринку України; операції з банківськими металами на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнта;

4) операції на ринку цінних паперів від свого імені (у тому числі андеррайтинг);

5) інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

6) випуск, обіг, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

7) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

8) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

9) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

10) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

На нашу думку, під валютними обмеженнями цих операцій доцільно розуміти не тільки їх ліцензування, а й певні особливості та умови щодо отримання ліцензії та письмового дозволу банками і банківськими корпораціями, а саме: умови дотримання банком певних нормативів та вимог; спеціальні вимоги щодо певного виду діяльності; подання відповідних документів (у тому числі спеціальних) та надання додаткової інформації; умови для здійснення філіями банків банківських та інших операцій; кваліфікаційні вимоги до працівників.

Зазначені вище банківські операції, які здійснюються за наявності банківської ліцензії та письмового дозволу НБУ, ми вважаємо валютнимиопераціями, а операції, які здійснюються за наявності банківської ліцензії без письмового дозволу НБУ – банківськими операціями.

На нашу думку, наявність ліцензування та надання письмових дозволів на здійснення банківських операцій характеризує рівень режиму державного валютного регулювання, який проявляється у застосуванні відповідних валютних обмежень. Вважаємо, що в період першого етапу удосконалення валютного законодавства України необхідно порушувати питання щодо спрощення процедури ліцензування фінансових установ на здійснення банківських операцій, а пізніше взагалі відмовитися від ліцензування порядку проведення валютних операцій з валютними цінностями резидентами і нерезидентами та перейти до обов’язкового інформування Національного банку України, держаної податкової служби України, Служби безпеки України та інших державних органів про проведення будь-яких фінансових операцій з метою запобігання відмиванню коштів, отриманих незаконним шляхом.

Наступним видом ліцензування є надання небанківським фінансовим установам генеральної та індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій з валютними цінностями. Ці питання врегульовані у Положенні про порядок надання небанківським фінансовим установам генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 9 серпня 2002 року № 297 [233], та Положенні про порядок видачі ліцензій на здійснення окремих банківських операцій небанківськими установами, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2001 року № 344 [234]. Небанківська фінансова установа має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [235], а саме: з наступними фінансовими послугами (які ми вважаємо валютними операціями, тому що вони пов’язані із валютними цінностями), за наявності у неї генеральної ліцензії: випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; довірче управління фінансовими активами; діяльність з обміну валют; залучення фінансових активів із зобов’язаннями щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами; факторинг; інші операції з фінансовими активами.

До речі, всі ці операції небанківська фінансова установа повинна проводити виключно через рахунки, які відкрито в уповноважених банках, які, в свою чергу, мають право здійснювати контроль за цими валютними операціями. Небанківська фінансова установа, що отримала генеральну ліцензію, має право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют та зобов’язана подавати встановлену звітність про валютні операції. Щодо надання небанківським фінансовим установам індивідуальних ліцензій на право здійснення окремих банківських операцій, то ми вважаємо, що валютні обмеження стосуються тільки тих операцій, які потребують обов’язкового письмового дозволу (їх перелік вище зазначався для банківських установ). Отже, щоб отримати генеральну чи індивідуальну ліцензію, необхідно виконати певні нормативно визначені умови та вимоги, а також подати відповідні документи, що в своїй сукупності і характеризує рівень валютних обмежень.

Не менш важливим видом валютних обмежень є порядок надання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, який визначений Інструкцією про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 24 березня 1999 року № 136 [236], відповідно до якої індивідуальна ліцензія Національного банку України видається у разі перевищення нормативно встановлених строків.

До різновиду валютних обмежень належить ліцензування переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України (постанова Правління Національного банку України “Про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України” від 27 травня 2008 року № 148 [237]). Відповідно певні валютні обмеження встановлюються щодо: вивезення за межі України валюти України фізичними особами; увезення в Україну валюти України фізичними особами; вивезення за межі України валюти України юридичними особами; увезення в Україну валюти України юридичними особами; пересилання валюти України за межі України; вивезення іноземної валюти, чеків, банківських металів за межі України фізичними особами, які виїжджають із туристичною метою або в приватних справах; вивезення іноземної валюти, чеків за межі України фізичними особами, які виїжджають у службові відрядження; увезення іноземної валюти, чеків, банківських металів в Україну фізичними особами; вивезення іноземної валюти, чеків за межі України юридичними особами на транспортних засобах; увезення іноземної валюти в Україну юридичними особами на транспортних засобах; пересилання іноземної валюти та чеків в Україну.

Необхідно зазначити, що у згаданих вище випадках регламентуються певні валютні обмеження у вартісному та кількісному виразі. При чому у разі їх перевищення необхідно отримувати відповідну ліцензію. На нашу думку, якомога швидше потрібно відмінити такі валютні обмеження.

Наступним видом валютних обмежень, що застосовується в Україні, є ліцензування інвестицій за кордон, яке визначається Інструкцією про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 16 березня 1999 року № 122 [238]. Відповідно до цієї Інструкції [238] інвестиція за кордон – це господарська операція, яка передбачає придбання суб’єктами інвестицій основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав, цінних паперів та похідних до них у обмін на валютні цінності з метою отримання прибутку або досягнення соціального афекту. У кінцевому результаті інвестиції за кордон спрямовані на отримання доходів, які згідно з українським законодавством підлягають репатріації, що, на нашу думку, є не зовсім правильним. Отже, індивідуальна ліцензія НБУ на здійснення інвестицій – це належним чином оформлений документ, що потребує подання визначеного переліку документів на проведення конкретним резидентом конкретної інвестиції.

Також ліцензуванню підлягають операції, пов’язані з переказуванням іноземної валюти за межі України з метою придбання облігацій зовнішніх державних позик України резидентами – юридичними особами, та фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності, які мають постійне місце проживання та місцезнаходження на території України (Положення про порядок видачі резидентам індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України з метою придбання облігацій зовнішніх державних позик України, затверджене постановою Правління Національного банку України від 29 січня 2003 року № 35 [239]).

Поширеним видом валютних обмежень є ліцензування фінансових установ на право відкриття та використання резидентами (фізичними та юридичними особами) рахунків в іноземних банках (Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розміщення резидентами (юридичними та фізичними особами) валютних цінностей на рахунках за межами України, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 485 [240]). Режим надходження та використання валютних коштів на такому рахунку встановлюється індивідуальною ліцензією, яка вносить певні обмеження щодо відповідних валютних операцій.

Ліцензуванню також підлягає здійснення валютно-обмінних операцій на території України, що визначено в Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 12 грудня 2002 року № 502 [241]. Відповідно до цієї Інструкції [241] для уповноважених банків та уповноважених фінансових установ встановлюється порядок відкриття та організації роботи пунктів обміну іноземної валюти на території України, а також здійснення валютно-обмінних операцій з іноземною валютою і платіжними документами, що виражені в іноземній валюті. До речі, крім ліцензування валютно-обмінних операцій, до них застосовуються й інші валютні обмеження, які стосуються порядку проведення валютно-обмінних операцій, установлення курсу гривні до іноземних валют, оформлення квитанцій та довідок про здійснення валютно-обмінних операцій, здійснення операцій з купівлі та продажу готівкової іноземної валюти і дорожніх чеків, здійснення операцій з конвертації готівкової іноземної валюти однієї іноземної держави на готівкову іноземну валюту іншої іноземної держави, здійснення операцій з приймання на інкасо банкнот іноземних держав та іменних чеків.

Наступним елементом валютних обмежень, що діють в Україні, є ліцензування здійснення уповноваженими банками операцій з банківськими (монетарними) металами, які визначені у Положенні про здійснення уповноваженими банками операцій з банківськими металами та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 6 серпня 2003 року № 325 [242]. Ліцензуванню (письмовому дозволу) підлягають такі види операцій з банківськими металами уповноваженими банками на внутрішньому ринку України: відкриття кореспондентських рахунків у банківських металах в інших уповноважених банках, у Національному банку України та проведення операцій з ними; відкриття та ведення кореспондентських рахунків у банківських металах інших уповноважених банків; відкриття та ведення поточних та вкладних (депозитних) рахунків клієнтів у банківських металах; купівля-продаж банківських металів за гривні; залучення банківських металів на вклади (депозити) клієнтів (крім банків); залучення та розміщення міжбанківських депозитів у банківських металах; надання та отримання міжбанківських кредитів у банківських металах; надання кредитів у банківських металах резидентам (юридичним і фізичним особам – суб’єктам підприємницької діяльності); надання та отримання банківських металів у заставу; відповідальне зберігання банківських металів у Національному банку (Державна скарбниця України), в інших уповноважених банках, у власному сховищі; перевезення банківських металів; обмін зливків (зливку) банківського металу на зливки (зливок) цього самого металу (більшої) маси (загальна маса банківського металу залишається незмінною); конвертація одного банківського металу в інший.

Також підлягають ліцензуванню (письмовому дозволу) операції з банківськими металами уповноваженими банками на міжнародних ринках, а саме: відкриття кореспондентських рахунків у банківських металах у банках-нерезидентах та проведення операцій за ними; купівля-продаж банківських металів за іноземну валюту; розміщення міжбанківських депозитів у банківських металах; отримання міжбанківських кредитів у банківських металах; надання та отримання банківських металів у заставу; відповідальне зберігання банківських металів у банках-нерезидентах.

У загальному розумінні операції з банківськими металами та їх облік здійснюються окремо за кожним видом банківських металів (золото, срібло, платина і паладій).

До валютних обмежень також треба віднести загальні та особливі умови здійснення операцій з банківськими металами у касах уповноважених банків. Зауважимо, що валютні обмеження у порядку здійснення валютних операцій з іноземною валютою та банківськими металами відображені в Інструкції з бухгалтерського обліку операцій в іноземній валюті та банківських металах у банках України, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 17 листопада 2004 року № 555 [243], яка встановлює порядок обліку обмінних операцій з іноземною валютою і операцій з банківськими металами.

Останнім елементом валютного обмеження є реєстрація договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті. Так, постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року № 270 [244] затверджено Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентам позик в іноземній валюті нерезидентам, яким визначено договори, що підлягають обов’язковій реєстрації, яка буде проводитися лише у разі виконання порядку видачі реєстраційних свідоцтв.

Як підсумок, потрібно зазначити, що порядок ліцензування валютних операцій має специфічні ознаки, які відображаються у виконанні певними суб’єктами спеціальних умов та вимог. Більше того, сам факт застосування ліцензій на проведення валютних операцій означає їх юридичне закріплення, тобто можливість надання таких дозволів, які ґрунтуються на принципі платності (встановлюється постановою Правління Національного банку України “Про перелік і тарифи послуг з реєстрації установ банків, надання ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, операцій з валютними цінностями та інші послуги, що надаються Національним банком України та його територіальними управліннями” від 12 серпня 2003 року № 333 [245]) та можливості продовження встановленого терміну для проведення відповідної валютної операції. Вважаємо, що застосування в Україні ліцензування валютних операцій характеризує форму валютних обмежень, встановлених режимом валютного регулювання, при чому ми переконані, що вони повинні бути відмінені, а вся фінансова система повинна перейти на декларування та інформування органів влади про здійснення валютних операцій, що і буде під безпосереднім валютним наглядом, з метою запобігання відмиванню коштів, отриманих незаконним шляхом. Тобто ми пропонуємо регулювати валютні відносини в країні на основі принципу застосування відповідальності у разі подання недостовірної інформації та невчасного декларування.

Крім зазначених валютних обмежень, які застосовуються в Україні, можна виділити ряд обмежень, які випливають із норм валютного законодавства України, а саме валютні обмеження, що стосуються:

1) правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України – затверджені постановою Правління НБУ від 2 липня 2007 р. № 200 [109]: використання готівкової іноземної валюти з власних поточних рахунків юридичними особами-резидентами та розташованими на території України представництвами юридичних осіб-нерезидентів; використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або застави; використання готівкової іноземної валюти як засобу платежу у разі здійснення торгівлі та надання послуг на транспортних засобах під час їх перебування за кордоном;

2) відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті (Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 [246]);

3) проведення касових операцій (визначені Інструкцією про касові операції в банках України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337[247]);

4) порядку здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України (визначений Положенням про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 року № 508 [248]);

5) міжбанківських розрахунків (регулюються Інструкцією про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2006 року № 320 [111]);

6) формування обов’язкових резервів для банків України (встановлені Положенням про порядок формування обов’язкових резервів для банків України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 16 березня 2006 року № 91 [249]).

Зауважимо, що у зв’язку із недосконалістю та багатовекторністю валютного законодавства України цей перелік валютних обмежень, що діють на території України, не є вичерпним.

Інтеграція України до Європейського Союзу вимагає переглянути постулати валютної політики, валютного регулювання та системи застосування валютних обмежень у бік їх лібералізації або повної відміни внаслідок адаптації вітчизняного законодавства до відповідних вимог та стандартів [250, с. 179–180]. Поряд з цим необхідно пам’ятати, що передчасна відміна валютних обмежень може призвести до жахливих наслідків для економіки країни [251, с. 159–164]. Однак поступова відміна валютних обмежень буде мати позитивні моменти. По-перше, так ми зацікавимо справжніх іноземних інвесторів, які не будуть боятися інвестувати українську економіку, що зумовить утворення нових робочих місць, податкових й інших надходжень, розвиток інфраструктури виробництва та інше. По-друге, з розвитком виробництва розшириться коло зовнішньоекономічних контрактів, що підніме плюсове сальдо платіжного балансу України.

3.3. Шляхи удосконалення здійснення валютного контролю

Важливе місце в системі валютних відносин належить валютному контролю.

У науковій літературі можна зустріти термін «валютно-фінансовий контроль», який, на нашу думку, необхідно ототожнювати із валютним контролем. В.К.Васенко виділяє валютно-фінансовий контроль, який включає валютний та фінансовий. Під валютним контролем він розуміє комплекс заходів, за допомогою яких держава контролює встановлений нею порядок придбання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземної валюти й золота та операцій з ними, який здійснюється з метою перевірки відповідності діяльності підприємств, фірм, компаній та організацій усіх форм власності тим чи іншим правилам, інструкціям та нормативно-правовим актам, що регламентують валютні операції, а також захисту платіжного балансу і запобігання зниженню валютного курсу і різних зловживань та злочинів, що переслідуються чинним законодавством України та її міжнародними договорами стосовно відмивання брудних грошей [38, с. 182]. А під фінансовим контролем –систему нагляду і перевірки функціонування і фактичного стану суб’єкта підприємницької діяльності, що здійснює зовнішньоекономічну діяльність з метою оцінки правильності прийнятих управлінських рішень, виявлення відхилень від вимог чинного законодавства України, усунення неблагополучних ситуацій і повідомлення про них відповідним компетентним органам [38, с. 184]. На нашу думку фінансовий контроль – поняття ширше, ніж валютний контроль, а тому недоречно підпорядковувати його до останнього. У зв’язку з цим ми переконані, що визначений валютно-фінансовий контроль необхідно ототожнювати із валютним, а не з фінансовим контролем.

На сьогодні актуальним питанням в Україні у сфері валютного регулювання залишається забезпечення публічного валютного контролю за здійсненням експортно-імпортних операцій, які є підґрунтям руху капіталів. Разом з тим у світі можна спостерігати рух капіталу, який супроводжує «відтік капіталу» у країнах, в яких слабо розвинена економіка, а також відсутній механізм заохочення, захисту та гарантій іноземного інвестування.

На нашу думку, інтеграція до Європейського Союзу передбачає відмову від валютного регулювання, публічного валютного контролю і валютних обмежень, а також застосування безперешкодного руху капіталів, вільного ринку попиту та пропозиції валютних цінностей, що зумовить глобальні іноземні інвестиції та призупинить процес «відтоку капіталів». Проте в науковій літературі існують думки [86, с. 487], які зводяться до того, що призупинити відтік капіталів та залучити іноземні надходження можна лише за рахунок запровадження суворої системи митно-банківського контролю.

Аналізуючи міжнародну практику боротьби із відтоком капіталу, необхідно зазначити, що застосування адміністративних заходів та суворий публічний валютний контроль впливає на цей процес негативно, тому пропонуємо лібералізацію валютних відносин в Україні внаслідок застосування валютного нагляду та заохочувального інвестиційного клімату, адже особливості лібералізації публічного валютного контролю у розвинених країнах полягають у наданні великої свободи руху валютних ресурсів та їх перерозподілу між експортуючими та імпортуючими галузями, при цьому застосовуючи загальні схеми централізації регулювання [215, с. 183].

Проаналізувавши вітчизняне законодавство у сфері валютних відносин, ми зробили висновок, що змістом публічного валютного контролю є забезпечення дотримання валютного законодавства, а основне завдання – здійснення заходів для недопущення незаконного відтоку капіталу з держави за кордон [25, с. 209] та накопичення резервів валютними ресурсами.

Необхідно зазначити, що валютний контроль поділяється на два види: публічний (здійснюється виключно уповноваженими органами влади) та приватний (відокремлений від державних органів і здійснюється у приватних цілях). Оскільки предметом нашого дисертаційного дослідження є валютні публічні правовідносини, то ми більш детально зупинимося на дослідженні публічного валютного контролю.

В Україні відсутні комплексні дослідження публічного валютного контролю, однак у Російській Федерації цей інститут був детально, але недостатньо досліджений А.К. Проніним [53], І.В. Хаменушком [223], Р.О. Волковим [222], В.М.Калтигіним [252], Д.М. Войкіним [217], М.Г. Кальнеєм [61] та іншими науковцями, які намагалися розкрити основні його риси. Через недостатнє науково-теоретичне дослідження публічного валютного контролю цей термін законодавчо незакріплений у нормативно-правових актах.

В.І. Новосьолов, Л.В. Меліхова, Ю.О. Крохіна, О.Ю. Грачьова, М.М.Артьомов М.П. Кучерявенко вважають, що валютний контроль – це діяльність держави, спрямована на забезпечення валютного законодавства під час здійснення валютних операцій [72, с. 463; 87, с. 229; 84, с. 274; 52, с. 360; 79, с. 163; 80, с. 297; 41, с. 365; 165, с. 8]. На думку Л.М. Кравченко, валютний контроль – це комплекс адміністративних заходів, розрахованих на прискорення валютних надходжень і на стримування вивезення валют із країни; а також вид державного контролю, спрямований на забезпечення дотримання усіма учасниками валютних правовідносин норм валютного законодавства під час здійснення валютних операцій [48, с. 15–16]. А.К. Пронін визначає валютний контроль як складову валютного регулювання, інструмент валютної політики, а також результат валютної діяльності [53, с. 29]. Г.А. Тосунян, А.В. Ємелін, З.В. Михайлів, З.П. Гаталяк, Н.І. Горбаль під валютним контролем розуміють комплекс нормативно закріплених адміністративних (правозастосовних) і організаційних заходів, які здійснюються спеціально уповноваженими на основі закону державними органами або іншими установами (уповноваженими банками) і спрямовані на реалізацію порядку здійснення валютних операцій та угод, пов’язаних із валютними обмеженнями, а також заходів щодо виявлення і запобігання порушенням цього порядку [98, с. 28; 45, с. 50; 25, с. 204]. М.Г. Кальней стверджує, що валютний контроль – це діяльність державних органів і недержавних організацій, які наділені законом відповідними повноваженнями з метою забезпечення реалізації встановленого порядку здійснення валютних операцій, обліку та звітності з валютних операцій, а також застосовувати заходи відповідальності за порушення встановленого порядку [61, с. 168–169]. Цікавої позиції дотримується О.А. Музика, визначаючи валютний контроль як контроль за валютними операціями за участю резидентів та нерезидентів [46, с. 211].

На нашу думку, в основі наведених вище визначень лежить поняття «публічний валютний контроль», спрямований на забезпечення публічного валютного законодавства. Поряд з цим необхідно зазначити, що публічний валютний контроль є не тільки правовою категорією, а й економічною. Якщо звернутися до економічної енциклопедії, то в ній валютний контроль трактується як ціла система заходів, зокрема система, за допомогою якої держава регулює порядок придбання іноземної валюти та проведення операцій з нею; контроль за переміщенням через митний кордон (за винятком периметрів вільних митних зон та вільних складів) національної валюти, цінних паперів, валютних цінностей; контроль за валютними операціями, пов’язаними із переміщенням через митний кордон товарів і транспортних засобів (до речі, вперше в навчальній літературі зустрічаємо віднесення до об’єкта валютного контролю транспортні засоби); складова єдиної загальнодержавної політики у сфері організації контролю та нагляду за дотриманням законодавства в сфері валютних, експортно-імпортних та інших зовнішньоекономічних операцій; контроль за дотриманням резидентами та нерезидентами законодавства і відомчих нормативних актів, які регулюють порядок здійснення валютних операцій, а також дотримання резидентами зобов’язань перед державою в іноземній валюті [3, с. 316–317].

Із цього визначення можна зрозуміти, що публічний валютний контроль одночасно постає в чотирьох іпостасях: по-перше, як механізм контролю з боку держави за дотриманням резидентами і нерезидентами правил та норм валютного законодавства; по-друге, як адміністративний, необхідний захід держави для захисту забезпечення стабільності грошової системи, укріплення курсу національної валюти та мобілізації валютних ресурсів; по-третє, як форма нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі, аналогом якої може бути квотування експорту [4, с. 80], і по-четверте, як засіб фінансової безпеки національної економіки [253]. Поряд з цим науковці-економісти, зокрема С.М. Лаптєв, М.П. Денисенко, В.Г. Кабанов та О.С.Любунь, під валютним контролем розуміють систему, у межах якої держава здійснює контроль над усіма або деякими операціями з іноземною валютою або золотом, у яких беруть участь його громадяни [154, с. 127].

Визначення валютного контролю, яке дають економісти, зводиться до того, що в його основі лежить контроль за валютними операціями із валютними цінностями у вигляді іноземної валюти. Ми не поділяємо таку думку, оскільки в пункті 1 статті 1 Декрету № 15-93 [78] до складу валютних цінностей віднесено національну валюту та інші цінності, виражені в ній, що свідчить про підпорядкованість публічному валютному контролю таких валютних операцій. До речі, підтвердження цього містить і пункт 17 Указу Президента України «Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі» від 21 січня 1998 року № 41/98 [254], який відніс розрахунки в національній валюті за експортно-імпортними операціями до компетенції уповноважених органів здійснювати публічний валютний контроль.

На нашу думку, публічний валютний контроль – це діяльність спеціально уповноважених державою органів, які забезпечують дотримання валютного законодавства під час здійснення підконтрольними суб’єктами (резидентами і нерезидентами) внутрішньоекономічної та зовнішньоекономічної валютної діяльності, зокрема валютних операцій з валютними цінностями, та застосовують заходи впливу до них.

Можна погодитися із А.К. Проніним, який стверджує, що специфіка інституту публічного валютного контролю полягає в його міжгалузевому або змішаному характері, оскільки він ґрунтується на сукупності норм валютного, банківського і митного права [53, с. 3], що впливає на його об’єкт і предмет. Об’єктом публічного валютного контролю є порядок дотримання валютного законодавства, зокрема правила здійснення валютних операцій, а не самі валютні операції, як дехто із науковців стверджує [10, с. 280; 77, с. 17; 222, с. 26]. У свою чергу, предметом публічного валютного контролю може бути певна сфера валютних операцій, наприклад здійснення публічного валютного контролю за розрахунками в експортно-імпортних операціях, за переміщенням валютних цінностей, за порядком здійснення бартерних операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності, за операціями з давальницькою сировиною, за порядком отримання кредитів у іноземній та національних валютах від іноземних і вітчизняних кредиторів, за порядком переказу іноземної та національної валюти тощо.

Наступним елементом механізму публічного валютного контролю є функції, в яких реалізуються основоположні напрями його функціонування. Зауважимо, що Р.О. Волков, узагальнюючи валютне законодавство, визначив захисну, регулюючу, накопичувальну, правоохоронну та торгово-політичну функції публічного валютного контролю [222, с. 25–27]. Більш комплексно функції розглядає М.П.Кучерявенко, який вважає, що валютний контроль, по-перше, забезпечує режим законності під час проведення валютних операцій, по-друге, його здійснення дозволяє запобігати правопорушенням у валютній сфері, по-третє, в процесі здійснення валютного контролю виявляються факти порушення валютного законодавства та застосовуються заходи юридичної відповідальності [80, с. 298]. Можна погодитися із О.Ю. Грачьовою, Л.М. Капаєвою, М.С. Лях та О.А. Музикою, які до основних напрямів валютного контролю відносять: визначення відповідності законодавству здійснюваних операцій і наявності необхідних для них ліцензій та дозволів; перевірку виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язання з продажу іноземної валюти на внутрішньому ринку; перевірку обґрунтованості платежів в іноземній валюті; перевірку повноти та об’єктивності обліку і звітності з валютних операцій, а також з операцій нерезидентів у національній валюті [52, с. 360; 65, с. 187; 46, с. 211]. Зауважимо, що усі перераховані функції потребують законодавчого закріплення у валютному законодавстві України.

Загальновідомо, що принципи відображають основоположні ідеї публічного валютного контролю, до яких необхідно відносити принципи цілісності, стабільності, урівноваженості, гнучкості, транспарентності (прозорості), ефективності [222, с. 25–27], монополії банків на здійснення валютних операцій; необхідність виконання валютних операцій, яка має бути доведена; репатріації та обов’язкового продажу (останній на сьогодні в Україні не діє) резидентами надходжень в іноземній валюті; обов’язкова декларація закордонних авуарів; заборона на експорт та імпорт платіжних засобів; ізоляція внутрішнього ринку національної валюти від зовнішнього (резидентам забороняється надавати та брати позики в національній валюті у нерезидентів); заборона компенсацій та арбітражних операцій; контроль за грою на термінах на валютному ринку: контроль за валютними позиціями комерційних банків [25, с. 204]. Відповідно, усі зазначені вище принципи можна поділити на загальні та спеціальні, які виконують свою місію у системі валютного контролю.

Отже, можна зробити висновок, що функції і принципи публічного валютного контролю відображають режим валютного регулювання валютних операцій та застосування валютних обмежень. На нашу думку, інтеграція України до Європейського Союзу змусить перебудувати існуючі функції і принципи публічного валютного контролю до стандартів і вимог ЄС [250, с. 179–180], зокрема до принципів вільного руху капіталів, безперешкодного здійснення валютних операцій з валютними цінностями та здійснення функції загального валютного нагляду.

Публічний валютний контроль здійснюється певними способами та методами. І.В. Хаменушко залежно від суб’єктів валютного контролю виділив декілька організаційно-правових форм валютного контролю: загальний (неспеціалізований) валютний контроль, який здійснюється Міністерством фінансів РФ, податковими і правоохоронними органами та іншими; банківський валютний контроль, який здійснюється Центральним банком Росії, територіальними управліннями, а також іншими агентами валютного контролю; митний валютний контроль, який здійснюється органами Державного митного комітету Російської Федерації з контролю за валютними операціями, що переміщаються через митний кордон Росії[77, с. 46–47; 223, с. 57–80]. Дещо схожої думки дотримується М.Г. Кальней, який визначає такі організаційно-правові форми, як банківський валютний контроль, небанківський валютний контроль, митний валютний контроль [61, с. 169].

На нашу думку, організаційно-правові форми публічного валютного контролю необхідно поділяти залежно від: суб’єктів валютного контролю (загальний, банківський та митний); функцій контролю (регуляторний, контролюючий чи обмежувально-втручальний); часу здійснення (попередній, поточний та наступний); термінів здійснення (постійний, вибірково-оперативний та періодичний); місця проведення (виїзний та невиїзний (камеральний); джерел інформації (фактичний та документальний); способу організації (плановий та позаплановий); обсягу перевірки (вибірковий, комплексний та тематичний).

Під методами публічного валютного контролю необхідно розуміти конкретні заходи та засоби, що застосовуються у валютно-контрольній діяльності і за допомогою яких здійснюється процес виявлення та запобігання порушенням валютного законодавства. До методів публічного валютного контролю необхідно віднести: спостереження, моніторинг, перевірку внутрішньоекономічної та зовнішньоекономічної валютної фінансово-господарської діяльності, обстеження, аналіз, дослідження, ревізію, інвентаризацію та обробку звітності. Поряд з цим ми цілком погоджуємося із І.В. Хаменушком, що до основних методів валютного контролю належать спостереження та перевірка. Спостереження полягає у зібранні поточної інформації, яку надають учасники валютних операцій. У свою чергу, метод перевірки передбачає залучення додаткових джерел інформації з метою перевірки дотримання валютного законодавства [77, с. 21; 223, с. 24–25]. На нашу думку, з часом, у процесі повної лібералізації валютних відносин, Україна повинна буде відмовитися від публічного валютного контролю, а перейти до валютного нагляду, що буде здійснюватися за допомогою методів спостереження, аналізу та дослідження і втручання лише за умови явного порушення валютного законодавства.

Наступним елементом механізму публічного валютного контролю є його суб’єкти: контролюючі та підконтрольні. У свою чергу, підконтрольні суб’єкти – це резиденти та нерезиденти, які здійснюють внутрішньоекономічну та зовнішньоекономічну діяльність, пов’язану із валютними операціями з валютними цінностями, та на які спрямований публічний валютний контроль. Контролюючі суб’єкти – ті, що здійснюють публічний валютний контроль, це органи, які контролюють дотримання валютного законодавства. Право здійснювати публічний валютний контроль за дотриманням валютного законодавства надано органам та агентам публічного валютного контролю, які проводять його в межах своєї компетенції та відрізняються між собою тим, що перші мають право видавати нормативні акти, а також здійснювати валютну діяльність держави (проводити державну валютну політику та застосовувати валютні обмеження).

М.М. Артьомов з метою чіткого розмежування структури та компетенції органів, що мають право здійснювати валютний контроль, пропонує прийняти Закон «Про федеральну службу валютного контролю», яка візьме на себе усі повноваження у сфері здійснення валютного контролю [47, с. 212]. На нашу думку, було б доцільно у законопроекті України «Про фінансовий контроль» окремий розділ присвятити питанням валютного нагляду (замість публічного валютного контролю).

Здійснення публічного валютного контролю в Україні врегульовано Декретом № 15-93 [78], Інструкцією про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 24 березня 1999 року № 136 [236], Положенням про валютний контроль, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 8 лютого 2000 року № 49 [255], Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо посилення валютного контролю» від 8 червня 1993 року № 195/93 [256], постановою Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо забезпечення контролю за зовнішньоекономічною діяльністю та валютного контролю» від 26 грудня 1995 року № 1044 [257] та іншими нормативно-правовими актами, які, на нашу думку, недостатньо розкривають його зміст і потребують удосконалення.

У статті 13 Декрету № 15-93 [78] визначено систему органів публічного валютного контролю, до якої належать НБУ, уповноважені банки, фінансові установи, які отримали від Національного банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, Державна податкова служба України, Державний комітет зв’язку та інформатизації, Державна митна служба України. На нашу думку, такий перелік органів публічного валютного контролю є неповним.

До органів, які здійснюють валютний контроль на території Російської Федерації, відносять Уряд РФ та Центральний банк Росії (Банк Росії), Федеральну службу Росії з валютного контролю та експортного контролю (ЗЕК), Державний митний комітет РФ, правоохоронні органи та агентів валютного контролю (уповноважені банки та інші органи) [56, с. 95; 52, с. 361], а також Міністерство фінансів РФ, Міністерство РФ по податках та зборах, Міністерство економічного розвитку та торгівлі РФ [50, с. 571; 51, с. 398], Федеральну службу безпеки РФ, Міністерство внутрішніх справ РФ, Службу зовнішньої розвідки РФ, Міністерство оборони РФ [87, с. 231], які у процесі здійснення своєї діяльності дізнаються про факти порушень у цій сфері і передають інформацію до відповідної установи.

Особливе місце в системі органів публічного валютного контролю в Україні відведено Національному банку України, який є головним органом публічного валютного контролю, що здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів; забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю відповідно до валютного законодавства України. У Положенні про валютний контроль, затвердженомупостановою Правління Національного банку України від 8 лютого 2000 року № 49 [255],вказується, що здійснення Національним банком України повноважень валютного контролю регламентовано статтями 7, 44 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV“Про Національний банк України” [96] та статтями 13, 16 Декрету № 15-93 [78]. Однак у науковій літературі визначено, що основною функцією НБУ є забезпечення стабільності національної грошової одиниці та банківської системи в цілому [71, с. 20–21; 69, с. 35]. У свою чергу, О.С. Любунь, В.С. Любунь та І.В.Іванець, крім згаданої функції, ще виділяють покликання НБУ бути емісійним центром держави, банком банків, банком уряду, органом державного регулювання і нагляду, органом монетарного та валютного регулювання економіки [193, с. 18]. О.П. Орлюк, Л.М. Капаєва та М.С. Лях додатково визначають, що НБУ забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції внаслідок купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні [83, с. 500; 65, с. 182]. У зв’язку з цим виникає питання: чи доцільно НБУ здійснювати публічний валютний контроль взагалі?

У більшості зарубіжних країн центральні банки є лише публічно-правовими установами і неприбутковими організаціями, які займаються тільки проведенням валютної (монетарної) та грошово-кредитної політики. Наприклад, у ФРН Німецький федеральний банк займається емісією (ця функція була обмежена після вступу до ЄС), регулює та забезпечує ефективність усієї банківської системи, надає кредити у межах державних програм, управляє валютними резервами та є розрахунковим центром країни. Поряд з цим він не бере безпосередньої участі у здійсненні валютного контролю, ця функція покладена на спеціально уповноважений орган – Федеральну банківську службу нагляду, яка перебуває у складі Міністерства фінансів, а не центрального банку [149, с. 101]. Функцію центрального банку у Великобританії виконує Банк Англії, який, у першу чергу, займається питаннями монетарної політики. Зазначимо, Банк Англії не виконує функції валютного контролю, а здійснює нагляд, більше того, у Великобританії взагалі відсутні органи валютного контролю, тому що із 1979 року він був ліквідований [149, с. 185].

На нашу думку, НБУ не повинен здійснювати публічний валютний контроль, а займатися питаннями грошово-кредитної політки. Вважаємо, що функцію публічного валютного контролю повинно здійснювати Міністерство фінансів України. Однак необхідно зауважити, що процес інтеграції до ЄС передбачає відмову від публічного валютного контролю та переходу до валютного нагляду. Більше того, в науковій літературі є думки, згідно з якими існуючий публічний валютний контроль необхідно називати валютним наглядом. Так, дуже слушною є позиція І.В. Хаменушка, М.М. Артьомова та В.І. Новосьолова щодо визначення валютного контролю – валютним наглядом, оскільки контролюючі органи не вирішують питання цілеспрямованості підконтрольних операцій та не мають права втручатися в оперативну діяльність перевіряючих об’єктів [77, с. 20; 165, с. 8; 47, с. 187; 72, с. 463; 73, с. 591]. Поряд з цим термін «валютний контроль» є загальноприйнятим і, незважаючи на неточність, використовується до цього часу [73, с. 591].

Вважаємо, що термін «публічний валютний контроль» потрібно ототожнити і замінити на термін «валютний нагляд».

На нашу думку, необхідно при Міністерстві фінансів України створити Державну фінансову контрольно-наглядову службу України, до якої будуть входити митна, податкова служба, Державне казначейство, державна контрольно-ревізійна служба і на яку буде покладено функцію фінансового контролю взагалі та валютного нагляду зокрема.

Під час проведеного дисертантом анкетного опитування, у якому взяли участь 420 респондентів, було поставлено запитання: «Чи було б доцільно створити Державну фінансову контрольно-наглядову службу України при Міністерстві фінансів України, яка буде єдиним органом фінансового контролю і буде включати в себе спеціальні підрозділи?». 44 % респондентів відповіли на нього, що «доцільно», 14 % вважають, що «не доцільно», 29 % –«не знають», а 13 % респондентів переконані, що це питання потребує комплексного науково-теоретичного дослідження (див. додаток А).

Державна фінансова контрольно-наглядова служба України як державний орган, крім Рахункової палати України, буде здійснювати контрольно-наглядову діяльність під час мобілізації, розподілу, обміну та використання фінансових ресурсів з метою забезпечення фінансової безпеки країни. Державна фінансова контрольно-наглядова служба України – орган фінансової системи України, що буде здійснювати функцію фінансового контролю, у який входить податковий, бюджетний, митний контроль та валютний нагляд. У свою чергу, валютний нагляд будуть здійснювати державна податкова служба України [258, с. 245–253]та частково органи Державної митної служби України.

На сьогодні вирішальну роль у системі митно-банківського контролю відіграють агенти публічного валютного контролю – уповноважені банки, які здебільшого є зацікавленими особами у приховуванні вивезення капіталу. Наявність недосконалого законодавства дозволяє агентам публічного валютного контролю, посилаючись на банківську таємницю, не надавати необхідну інформацію контролюючим органам та ухилятися від відповідальності, що є, на нашу думку, неприпустимим. Банки зобов’язані надсилати усі повідомлення про стан розрахунків та заборгованості з операцій клієнтів в іноземній валюті до 5-го числа кожного місяця податковим органам за місцем реєстрації резидентів у письмовій формі з отриманням поштового підтвердження про вручення адресату та на магнітних носіях. У разі закриття резидентом рахунку в одному банку і переходом його на обслуговування в інший, банк, клієнтом якого був резидент, надсилає інформацію про незавершені експортні, імпортні та лізингові операції цього резидента податковому органу протягом трьох банківських днів з дня закриття рахунку. А також якщо клієнт не надав банку документи, потрібні останньому для з’ясування стану розрахунків за експортною, імпортною або лізинговою операцією цього клієнта, то банк у довільній формі повідомляє про цей випадок податковий орган [127, с. 80–81]. Як свідчить практика, банки не хочуть втрачати своїх клієнтів та, посилаючись на «банківську таємницю», цього не роблять. Більше того, в зарубіжних країнах комерційні банки не є агентами публічного валютного контролю.

Отже, пропонуємо позбавити уповноважені банки функції агентів публічного валютного контролю та визначити, що вони є фінансово-кредитними установами –підконтрольними суб’єктами. Оскільки на сьогодні право здійснювати публічний валютний контроль уповноважених банків надано виключно Національному банку України, то, застосовуючи наші пропозиції щодо відміни публічного валютного контролю та позбавлення його здійснювати НБУ, пропонуємо закріпити за органами державної податкової служби функцію валютного нагляду за дотриманням валютного законодавства усіма суб’єктами валютних правовідносин – резидентами та нерезидентами (в тому числі фінансово-кредитними установами). До речі, органи державної податкової служби, відповідно до чинного законодавства, мають право здійснювати публічний валютний контроль за проведенням резидентами та нерезидентами валютних операцій, за винятком банківських установ [258, с. 245–253]. Поряд з цим у зарубіжних країнах органам податкової служби надано право здійснювати перевірку банків та інших фінансово-кредитних установ. Наприклад, А.В. Козименко визначає, що у організаційно-правовій структурі податкової служби Нідерландів є дві команди податкового супроводження банківських і небанківських фінансово-кредитних установ [259, с. 3], які виконують функцію публічного валютного контролю.

Валютному нагляду притаманні методи безвиїзного моніторингу звітної інформації, яка надходить від суб’єктів господарювання та інших державних органів, спостереження, аналізу та інспектування (застосовується у разі виявлення фактів очевидних правопорушень або недостовірної звітності). На нашу думку, валютний нагляд передбачає нагляд за дотриманням валютного законодавства та перехід від регулювання, контролю і обмеження до звітування суб’єктів валютних правовідносин у сфері руху капіталів.

На сьогодні особливе місце в системі органів, які здійснюють публічний валютний контроль, посідає Державна митна служба України. У свою чергу, під поняттям «валютний контроль, який здійснюють митні органи» в науковій літературі розуміють здійснення митними органами заходів, спрямованих на дотримання резидентами і нерезидентами встановленого законами та іншими нормативно-правовими актами порядку здійснення валютних операцій, пов’язаних із переміщенням через митний кордон товарів і транспортних засобів, валюти і валютних цінностей [222, с. 25]. Як зазначалося раніше, ми пропонуємо включити митні органи до складу Державної фінансової контрольно-наглядової служби України, що буде свідчити про здійснення ними валютного нагляду за переміщенням валютних цінностей за межі України та в Україну.

Поряд з цим необхідно зазначити, що інші державні органи, які будуть входити до структури Державної фінансової контрольно-ревізійної служби України та які не входять до її структури, в разі виявлення фактів порушення валютного законодавства зобов’язані поінформувати та передати справу виключно до органів державної податкової служби.

Отже, найближчим часом в Україні необхідно кардинально змінити систему публічного валютного контролю, замінивши його на валютний нагляд, а також узгодивши єдину комплексну програму дій усіх державних органів щодо запобігання порушенням валютного законодавства. Особливу увагу в майбутньому потрібно приділити створенню Державної фінансової контрольно-наглядової служби України як спеціально уповноваженого органу фінансового контролю, а також її структурі, функціям та розмежуванню компетенції підпорядкованих установ та органів.

3.4. Відповідальність за порушення законодавства в сфері валютних відносин та шляхи її лібералізації

Процес адаптації та гармонізації валютного законодавства України до вимог та стандартів Європейського Союзу, перш за все, передбачає лібералізацію відповідальності у цій сфері.

За радянських часів, коли був валютний монопольний режим, найбільш поширеними видами порушень було скуповування іноземної валюти за рублі в іноземних осіб на території СРСР, а також вивезення радянської валюти за кордон з метою обміну на іноземну валюту та подальшого придбання за кордоном дефіцитних товарів та ввезення їх на територію СРСР, що кваліфікувалося як спекуляція [212, с. 126]. Під впливом часу це правопорушення перестало бути суспільно небезпечним. На сьогодні причинами правопорушень валютного законодавства є правовий нігілізм нових учасників зовнішньоекономічної діяльності, що характеризується відсутністю у них практичного досвіду такої діяльності, вивезення капіталу у країни із більш заохочувальним інвестиційним кліматом, а також складність орієнтації у великій кількості нормативних актів, що регулюють валютні відносини [89, с. 374–375; 212, с. 126].

Зазначимо, що в підручниках з фінансового права здебільшого йдеться про відповідальність за порушення валютного законодавства [49, с. 388–393; 83, с. 511–516; 80, с. 299–303; 41, с. 373–378; 26, с. 469–473; 64, с. 432–433; 51, с. 399–400; 58, с. 143], однак в інших літературних джерелах зустрічаються поняття «валютна відповідальність», «відповідальність у валютній сфері», «відповідальність за порушення в сфері валютних відносин», «відповідальність за порушення, пов’язані з обігом валюти і валютних цінностей». На нашу думку, всі згадані вище поняття необхідно ототожнювати і під ними розуміти «юридичну відповідальність за порушення валютного законодавства».

Під юридичною відповідальністю у сфері валютного законодавства розуміється застосування до порушника передбачених санкцій, норм валютного законодавства, засобів державного впливу, що виражається у формі позбавлення організаційного чи майнового характеру [124, с. 278]. М.М. Артьомов валютну відповідальність визначає як державно-примусовий вплив, який передбачений нормами права і застосовується до особи, яка вчинила валютне правопорушення [47, с. 221]. На нашу думку, юридична відповідальність за порушення валютного законодавства передбачає застосування державою певних заходів примусу до суб’єктів, що вчинили валютне правопорушення.

Передумовою застосування юридичної відповідальності за порушення валютного законодавства є скоєння певним суб’єктом валютного правопорушення. Зауважимо, що вітчизняне та зарубіжне валютне законодавство не містить поняття «валютного правопорушення», що і впливає на його неоднозначне розуміння. Проте в навчальній та науковій літературі були намагання визначити цю категорію. Можна погодитися із Є.В. Кармановим, який під порушенням валютного законодавства розуміє недотримання правових норм, які регулюють порядок укладення угод з валютними цінностями всередині країни, угод між юридичними та фізичними особами різних країн, а також порядок ввезення, вивезення, переказування та пересилання з-за кордону та за кордон валюти України та іноземної валюти, інших валютних цінностей [99, с. 357], а також із С.І. Прокопчуком, Ж.В. Завальною і М.В.Старинським, які визначають «валютне правопорушення» як винне, соціально небезпечне, протиправне діяння або бездіяльність суб’єкта валютних правовідносин, відповідальність за яке встановлена чинним вітчизняним законодавством [44, с. 264; 124, с. 279]. Поряд з цим не можна погодитися із Л.М. Кравченко, яка вважає, що валютне правопорушення – це різновид адміністративного правопорушення (проступку), оскільки санкції, що застосовуються до суб’єктів валютного правопорушення мають адміністративно-правову природу. На її думку, валютне правопорушення – це протиправне, винне діяння (дія чи бездіяльність), яке вчинене учасником валютних правовідносин навмисно або з необережності і за яке валютним законодавством України встановлена адміністративна відповідальність [48, с. 14]. Переконані, що Л.М. Кравченко помилково ототожнює валютне правопорушення із адміністративним проступком, який є лише одним із його різновидів. На нашу думку, валютні правопорушення поділяються на два види: валютний злочин (кримінальний злочин) і валютний проступок. У свою чергу, валютний проступок може бути адміністративно-правовим, цивільно-правовим, господарсько-правовим, фінансово-економічним. У зв’язку з цим під валютним правопорушенням або правопорушенням у сфері валютного законодавства необхідно розуміти винну, протиправну дію чи бездіяльність особи або осіб (фізичних та юридичних), яка спричинила порушення у порядку мобілізації, розподілу, використання валютних ресурсів, обміну, купівлі-продажу валютних цінностей, за яке передбачено відповідний вид юридичної відповідальності.

Оскільки наше дослідження виконане в межах спеціальності 12.00.07, то ми приділяємо увагу саме фінансово-економічній відповідальності за порушення валютного законодавства.

Основний Закон України в пункті 22 статті 92 передбачає тільки чотири види юридичної відповідальності, зокрема цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну [107]. Однак докорінні зміни економічної і правової системи нашої країни, бурхливий розвиток нормативної бази окремих галузей права, поява нових галузей права порушили питання про існування нових самостійних видів відповідальності, у тому числі фінансової [47, с. 215] та іншої.

На нашу думку, фінансова відповідальність повинна називатися «фінансово-економічна відповідальність». Вважаємо, що така назва повністю розкриває її сутність, адже дії суб’єктів правопорушення спрямовані не тільки на посягання фінансової системи та безпеки, а й економічної. Більше того, аналіз чинного фінансового законодавства дозволив дійти висновку, що до суб’єктів господарювання застосовуються спеціальні (економічні) санкції, які, з одного боку, є фінансовими, а з іншого – економічними, тому і повинні називатися фінансово-економічними санкціями. Економічні (спеціальні) санкції визначені у статті 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року № 959-XII[91].

Отже, під фінансово-економічною відповідальністю (далі – ФЕВ) необхідно розуміти різновид юридичної відповідальності, яка застосовується уповноваженими державою органами до порушників, у вигляді фінансово-економічних санкцій за порушення фінансового законодавства у порядку мобілізації, розподілу, використання фінансових ресурсів.

Залежно від інститутів, підгалузей фінансового права необхідно виділити такі види фінансово-економічної відповідальності: за порушення бюджетного законодавства; за порушення податкового законодавства; за порушення валютного законодавства.

У свою чергу, під фінансово-економічною відповідальністю за порушення валютного законодавства пропонуємо розуміти різновид юридичної відповідальності, що застосовується уповноваженими державою органами до порушників, у вигляді фінансово-економічних санкцій за порушення порядку мобілізації, розподілу, використання, обміну, купівлі-продажу валютних цінностей. За валютні правопорушення накладаються фінансово-економічні санкції, які прийнято поділяти на два види: правовідновлювальні (це такі санкції, які спрямовані на відшкодування шкоди, що заподіяна державі або органу місцевого самоврядування фінансовим правопорушенням, та існує у вигляді пені) і каральні (штрафні) (стягнення, яке застосовується до правопорушника з метою покарання) [260, с. 202–203].

С.Т. Кадькаленко визначає перелік фінансових санкцій за валютні правопорушення: штраф у розмірі, еквівалентному вартості валютних цінностей, на суму яких відбулося порушення; штраф у сумі, що встановлюється Національним банком України; пеня; позбавлення ліцензії Національним банком України; виключення з Республіканської книги реєстрації банків та інших кредитно-фінансових установ [26, с. 470]. Можна погодитись із Є.В. Кармановим, який під фінансовими санкціями розуміє заходи примусового впливу за порушення встановленого порядку здійснення валютної діяльності [99, с. 357]. Поряд з цим ми не підтримуємо В.Т. Ковальова, який вважає, що стягнення штрафів та інших санкцій, які застосовуються органами валютного контролю за порушення валютного законодавства, здійснюється з юридичних осіб – у безспірному порядку, а з фізичних осіб – у судовому [114, с. 340]. Вважаємо, що на сьогодні в Україні стягнення штрафів та інших санкцій проводиться у добровільному порядку або у судовому.

На нашу думку, в Україні фінансово-економічні санкції застосовуються за порушення порядку отримання іноземних кредитів і позик, порушення порядку здійснення експортно-імпортних операцій, порушення порядку проведення експортно-імпортних бартерних операцій, порушення валютного законодавства, за які штрафи накладає НБУ і Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, а також порушення правил розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, порушення норм з регулювання обігу готівки у національній валюті та порушення валютного законодавства у сфері митних правовідносин.

Одним із різновидів валютних проступків є порушення порядку отримання резидентами України кредитів і позик у іноземній валюті від нерезидентів. У підпункті «в» пункту 4 статті 5 Декрету № 15-93 [78] зазначено, що надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті потребує індивідуальної ліцензії НБУ. За порушення цієї норми НБУ накладає штраф у сумі, еквівалентній сумі кредиту, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день одержання кредиту. Поряд з цим валютним проступком буде вважатися недотримання Указу Президента України «Про врегулювання порядку отримання резидентами кредитів, позик у іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» від 27 червня 1999 року № 734/99 [261], який передбачає, що всі договори на отримання кредитів і позик українськими резидентами від нерезидентів у іноземній валюті підлягають обов’язковій реєстрації в НБУ. Отримання таких кредитів без реєстрації договорів тягне за собою штрафні санкції в сумі, еквівалентній одному відсотку розміру отриманого кредиту або позики, перерахованої в національну валюту України за офіційним обмінним курсом НБУ на день отримання кредиту або позики. Зауважимо, що фінансово-економічна санкція за цей валютний проступок міститься в Указі [261] та застосовується відповідно до Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 4 жовтня 1999 року № 542 [262]. До речі, резидент, що отримав кредит або позику без реєстраційного свідчення, зобов’язаний здійснити реєстрацію договору і повідомити орган державної податкової служби. Якщо протягом 60 днів з моменту встановлення порушення (дати складання акта перевірки) податковий орган не отримає повідомлення про реєстрацію від резидента, він у встановленому порядку передає матеріали з метою застосування спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-XII«Про зовнішньоекономічну діяльність» [91].

Одним із найбільш поширених видів валютних проступків є порушення порядку здійснення експортно-імпортних операцій. Цей порядок встановлений Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР [108], відповідно до якого суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності повинні дотримуватися порядку повернення валютної виручки за експортовані товари, роботи та послуги за кордон, яка підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації). Разом з тим ці терміни можуть бути продовжені за умови отримання індивідуальної ліцензії НБУ. Порушення резидентами встановлених строків, відповідно до статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР [108], тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом НБУ на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару). Зауважимо, що якщо перевищення термінів розрахунків спричинене форс-мажорними обставинами, згідно з положеннями пункту 1 статті 79 Конвенції Організації Об’єднаних Націй «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» від 11 квітня 1980 року № 12, резидент не несе відповідальності за це порушення і пеня в цьому випадку не нараховується за весь період дії форс-мажорних обставин. Передбачені строки – 180 календарних днів –зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується, якщо було подано позовну заяву резидентом про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, до Міжнародного комерційного арбітражного суду чи до Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України. У разі прийняття судом рішення про відмову в позові повністю чи частково або припинення (закриття) провадження у справі чи залишення позову без розгляду передбачені строки поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці строки було зупинено. Однак, якщо судом було прийнято рішення про задоволення позову, пеня за порушення строків не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом.

Наступним видом валютних проступків є порушення порядку проведення експортно-імпортних бартерних операцій. Законом України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 року № 351-XIV[263] встановлено повноваження і функції державних органів влади під час здійснення контролю за проведенням згаданих вище операцій, а також відповідальність за порушення правового режиму здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до пункту 1 статті 2 Закону України від 23 грудня 1998 року № 351-XIV[263] товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (дати оформлення вантажної митної декларації на експорт) товарів, що фактично експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним договором робіт і послуг– з дати підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг. Датою ввезення товарів за бартерним договором на митну територію України вважається дата їх митного оформлення (дата оформлення вантажної митної декларації на імпорт), а в разі імпорту за бартерним договором робіт або послуг– дата підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг. У разі експорту за бартерним договором високоліквідних товарів, перелік яких передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 року № 756 «Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» [264], строки ввезення на митну територію України імпортних товарів не повинні перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення вивізної вантажної митної декларації. Необхідно зауважити, що зазначені терміни у Законі України від 23 грудня 1998 року № 351-XIV[263] не збігаються із термінами, визначеними у Законі України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР [108]. Адже строки, які містить Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР [108], були нещодавно змінені, а саме Законом України від 31 травня 2007 року № 1108 «Про внесення змін до Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [172], який набрав чинності із 1 січня 2008 року. Однак у зв’язку з останніми подіями, що відбулися в українському політичному житті, зміни передбачені постановою Верховної Ради України від 15 червня 2007 року № 1177-V «Про прийняття за основу проекту Закону України про внесення доповнень до статті 2 Закону України від 23 грудня 1998 року № 351-XIV«Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», не встигли законодавчо реалізуватися. До суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України застосовується відповідальність за порушення строків проведення товарообмінних (бартерних) операцій, що тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка вартості неодержаних товарів (робіт, послуг), які імпортуються за бартерним договором. Органи державної податкової служби України, відповідно до Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 4 жовтня 1999 року № 542 [262], мають право за наслідками документальних перевірок стягувати із суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України штрафні санкції та пеню.

Ще одним різновидом валютних проступків є порушення валютного законодавства, за які НБУ накладає санкції. У свою чергу, їх можна поділити на два види: санкції до уповноважених банків [265, с. 49–51] та санкції до фізичних і юридичних осіб (резидентів і нерезидентів) [60, с. 146] за порушення ними валютного законодавства. У статті 16 Декрету № 15-93 [78] визначено відповідальність за порушення валютного законодавства. Так, незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо відповідно до Декрету № 15-93 [78] та інших актів валютного законодавства наявність такого дозволу (ліцензії) є обов’язковою, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України. Поряд з цим до резидентів і нерезидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання і валютного контролю, застосовуються фінансові санкції. Оскарження дій щодо накладення стягнень провадиться у судовому порядку. Суми стягнених штрафів спрямовуються до Державного бюджету України.

Зауважимо, що НБУ застосовує санкції адекватно допущеним банками порушенням: від заходів попереднього реагування (письмові застереження, укладення письмових угод) до більш суворих примусових заходів впливу [71, с. 93], регламентованих Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 369 [266]. Наступним видом штрафів, які застосовує Національний банк України, є штрафи, визначені в постанові Правління Національного банку України від 8 лютого 2000 року № 49 (зареєстрована в Міністерстві юстиції 4 квітня 2000 року за № 209/4430, тоді ж і набрала чинності) «Про затвердження Положення про валютний контроль» [255], яке розширило відповідальність за порушення валютного законодавства. Аналіз цього Положення [255] дозволяє зробити висновок, що в ньому виділені види валютних проступків та фінансово-економічні санкції, що застосовуються за їх вчинення.

Основою для застосування НБУ і його регіональними управліннями зазначених вище санкцій можуть бути матеріали перевірок відповідних державних органів. Відомо, що органи державної податкової служби мають право застосовувати штрафні санкції до будь-яких порушників валютного законодавства, резидентів або нерезидентів України, за винятком банків та інших фінансово-кредитних установ.

Певні штрафи за порушення валютного законодавства накладає Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України. У статті 37 Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-XII«Про зовнішньоекономічну діяльність» [91] визначені спеціальні санкції за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, а у статті 33 – види та форми відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності. Так, у сфері зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовуватися такі види відповідальності, як майнова і кримінальна.

У свою чергу, майнова відповідальність застосовується у вигляді матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Якщо порушення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб’єктами господарської діяльності цього або пов’язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди в інших таких суб’єктів або держави, то суб’єкти, що порушили закон, несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі. Кримінальна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності запроваджується тільки у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

Аналізуючи зміст статті 33 Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-XII[91], можна зробити висновок, що законодавець, хоча чітко і не визначає наявність фінансово-економічної відповідальності, однак, ототожнює її із майновою відповідальністю. Поряд з цим необхідно зазначити, що в науковій літературі деякі науковці помилково ототожнюють майнову відповідальність (спеціальні санкції) із адміністративно-правовою [267, с. 87]. Ми переконані, в статті 37 Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-XII[91] визначені спеціальні санкції, зокрема: накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності своїх обов’язків згідно з цим або пов’язаними з ним законами України; застосування до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб’єктами вказаного Закону [91] і пов’язаних із ним законів України, що встановлюють певні заборони, обмеження або порядок здійснення зовнішньоекономічних операцій; тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності або пов’язаних з ним законів України, проведення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки. Такі проступки необхідно відносити до різновидів валютних проступків як складову фінансово-економічної відповідальності.

Зазначені спеціальні санкції застосовуються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України за рішенням судових органів або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів та Національного банку України.

Постановою Правління Національного банку України від 21 травня 2003 року № 198 «Про затвердження Положення про здійснення уповноваженими банками контролю за проведенням резидентами та нерезидентами, до яких застосовані спеціальні санкції згідно зі статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», валютних операцій через ці банки» [268] встановлено відповідальність уповноважених банків за невиконання функцій агента валютного контролю.

Також одним із видів валютних проступків є порушення правил розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Законом України від 6 липня 1995 року № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» [269] визначено перелік валютних проступків у цій сфері, а також санкції, що накладаються за їх вчинення.

На нашу думку, фінансово-економічні санкції за порушення правил розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, визначені Законом України від 6 липня 1995 року № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» [269], не доцільно збільшувати, тому що це негативно вплине на згадану вище сферу і зумовить перехід більшості приватних підприємців у «тінь».

Наступним видом валютних проступків є порушення норм з регулювання обігу готівки у національній валюті України. Оскільки Декрет № 15-93 [78] відніс до переліку валютних цінностей національну валюту, то порушення у сфері готівкового обігу національної валюти також потрібно віднести до різновидів валютних проступків. Відповідно до пункту 2 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637 [113], встановлено вимоги та обмеження до організації і здійснення готівкових розрахунків у національній валюті на території України. Однак у ній не визначено фінансово-економічні санкції за порушення цих норм. Проблему застосування фінансово-економічної відповідальності за порушення валютного законодавства у сфері готівкового обігу вирішено Указом Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12 червня 1995 року № 436/95 [270]. Відповідно до пункту 1 і 2 Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12 червня 1995 року № 436/95 [270] та листа ДПА України «Щодо санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 6 липня 2002 року № 1111/2/23-2110 [271] передбачені штрафні санкції застосовуються органами державної податкової служби на підставі матеріалів проведених ними перевірок і подань державної контрольно-ревізійної служби, фінансових органів та органів Міністерства внутрішніх справ України в установленому законодавством порядку та в розмірах, чинних на день завершення перевірок або на день одержання органами державної податкової служби зазначених подань.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що існуючі обмеження та встановлення відповідальності за порушення у сфері обігу готівки, на нашу думку, є протизаконними, адже вони обмежують право власності осіб на валютні цінності (у даному випадку – національну валюту), що негативно впливає на розвиток ринкових відносин у цій сфері і має виключно фіскальний, а не регуляторний характер.

На нашу думку, до заходів фінансово-економічної відповідальності за порушення валютного законодавства, а саме митних правил, відносяться штрафні санкції, встановлені Митним кодексом України від 11 липня 2002 року № 92-IV[130], де сума штрафу безпосередньо пов’язана із вартістю товарів, які і є предметом правопорушень. До складу таких валютних проступків у сфері порушення митних правил в Україні належить: проведення операцій з валютними цінностями, щодо яких митне оформлення незавершене, зміна їх стану; приховування від митного контролю валютних цінностей, які переміщуються через митний кордон України; переміщення через митний кордон валютних цінностей із використанням фальшивих документів (відповідних ліцензій) або засобів їх ідентифікації; переміщення через митний кордон України валютних цінностей, щодо яких встановлені визначені законодавством обмеження; користування та розпорядження без дозволу митного органу умовно випущеними валютними цінностями в інших цілях, ніж ті, щодо яких надані пільги з платежів (історичні монети); подання недостовірних документів до митних органів, які надають пільги з метою їх отримання; надання документів із недостовірною інформацією, яка дає право на повернення оплачених митних платежів, або отримання виплат або їх неповернення чи повернення у неповному обсязі без необхідних умов; порушення строків оплати митних платежів; не вивезення за межі України або не повернення в Україну валютних цінностей у випадках, коли згідно із митним режимом це є обов’язковим; переміщення валютних цінностей через митний кордон України повз митний контроль за відсутності ознак контрабанди; недекларування або недостовірне декларування валютних цінностей (за винятком визначених випадків) за відсутності ознак контрабанди; транспортування, охорона, придбання валютних цінностей, вивезених повз митний контроль із приховуванням від митного контролю, із фіктивним використанням документів без дозволу митних органів у цілях, непередбачених відповідним митним режимом; втрата або ненадання у встановлене митним органом місце валютних цінностей, які перебувають під митним контролем; порушення порядку переробки валютних цінностей: недотримання умов отриманої ліцензії на перероблення, порядку і строків перероблення, заміна цінностей (дорогоцінне каміння та монетарні метали) переробки іншими цінностями; втрата або недопоставка прийнятих для вручення митному органу документів на валютні цінності, які перебувають під митним контролем; невжиття у випадку аварії чи іншої непереборної сили передбачених митними правилами заходів для забезпечення зберігання валютних цінностей, які підлягають митному контролю; нездійснення дій щодо забезпечення отримання розпорядження відповідно до митного режиму валютних цінностей, після закінчення крайнього терміну зберігання на складі тимчасового зберігання. Зауважимо, що штрафні санкції, які застосовуються до зазначених вище правопорушень, виражаються у вигляді штрафу від вартості товарів у відсотковому еквіваленті, а також у деяких випадках застосовується конфіскація відповідних товарів. Як зазначалося, ці фінансово-економічні (штрафні) санкції належать до заходів фінансово-економічної відповідальності за порушення митних правил і застосовуються до юридичних і фізичних осіб. Поряд з цим, якщо протиправне діяння відповідає ознакам злочину, то у такому випадку справа передається в інші інстанції і має місце кримінальна відповідальність.

Водночас необхідно звернути увагу на те, що порядок застосування фінансово-економічних санкцій, встановлений Митним кодексом України від 11 липня 2002 року № 92-IV[130], аналогічний порядку накладання адміністративних стягнень.

Отже, узагальнюючи сферу застосування фінансово-економічної відповідальності, можна зробити висновок, що більшість штрафів за порушення валютного законодавства, на нашу думку, підлягають поступовій лібералізації, а пізніше і відміні, адже вони спрямовані на зменшення зовнішньоекономічних зв’язків, потоку іноземних інвестицій, обмеження вільних ринкових відносин і стоять на заваді вступу України до Європейського Союзу.

Ще одним видом юридичної відповідальності за порушення валютного законодавства є адміністративно-правова відповідальність, визначена в Кодексі України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-Х [134] та у Положенні про порядок накладення адміністративних штрафів, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2001 року № 563 [272]. В основі адміністративно-правової відповідальності за порушення валютного законодавства лежить відповідний адміністративний проступок, під яким необхідно розуміти вчинене юридичною або фізичною особою чи особами винне, умисне, протиправне діяння, спрямоване на порушення правил у галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, у галузі фінансів і підприємницької діяльності, за яке передбачена адміністративна відповідальність.

До основних статей Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-Х [134], що врегульовують питання застосування адміністративної відповідальності за порушення валютного законодавства, можна віднести: статті, в яких містяться склади адміністративних проступків за порушення правил про валютні операції (ст. 162) та порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2); статті, в яких встановлюється відповідальність за порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку (ст. 166-5), порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166-6), протидію тимчасовій адміністрації або ліквідації банку (ст. 166-7), здійснення банківської діяльності, яка регламентується статтями 72, 73, 74 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» [152], без банківської ліцензії (ст. 166-8).

Потрібно зазначити, що адміністративні санкції за порушення валютного (банківського) законодавства полягають переважно у накладенні штрафу та попередженні, а у випадку порушення правил про валютні операції – у конфіскації валютних цінностей. Проте ми виступаємо за лібералізацію адміністративних санкцій за порушення валютного (банківського) законодавства і пропонуємо відмінити статтю 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-Х [134] (див. додаток Н), адже вона, на нашу думку, є неактуальною. Поряд з цим ми поділяємо думку Д.М. Войкіна, який вважає, що не можна майновим адміністративним санкціям надавати фіскального значення. Штраф, що наближається до трикратної суми підконтрольних товарів, які є об’єктом правопорушення, у деяких випадках може призвести до банкрутства підприємств. Щоб цього не сталося, вважаємо, що розмір адміністративного штрафу не повинен перевищувати 100 % вартості товарів, які є об’єктом правопорушень [217, с. 166].

У Кримінальному кодексі України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ [135] встановлено кримінальну відповідальність за порушення валютного законодавства, яка передбачена за підроблення іноземної валюти (ст. 199); контрабанда (ст. 201); ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207); незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208) та ін. Ми не вважаємо, що необхідно розглядати склади злочинів перерахованих вище статей тому, що це не входить у предмет даного дисертаційного дослідження, однак вони комплексно розглянуті у самому Кримінальному кодексі України від 5 квітня 2001 року № 2341-III[135]. Поряд з цим, у зв’язку із здійсненням процесу лібералізації валютного законодавства, ми пропонуємо: статтю 207 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ [135] – «ухилення від повернення виручки в іноземній валюті» вважати такою, що втратила чинність за її неактуальністю (див. додаток П). Усі інші статті, ми пропонуємо залишити тому, що вони виступають регулюючими чинниками дотримання суб’єктами валютних правовідносин валютного законодавства України.

Головною проблемою фінансово-економічної відповідальності у сфері порушення валютного законодавства є те, що вона визначена у різних нормативно-правових актах: законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, постановах Правління Національного банку України, наказах, положеннях і листах державної податкової, митної, контрольно-ревізійної служб і т. д. У свою чергу, фінансово-економічні санкції ставлять під загрозу подальшу господарську діяльність підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, за рахунок яких наповнюється державна казна і функціонує держава. Пропонуємо в проекті Закону України «Про валютну систему України» зазначені фінансово-економічні санкції замінити на обов’язкове звітування усіх суб’єктів господарювання про рух валютних цінностей та проведення інших валютних і банківських операцій.

Підсумовуючи, необхідно наголосити, що лібералізація юридичної відповідальності за порушення валютного законодавства буде сприяти розвитку ринкових валютних відносин, що ґрунтуються на вільному попиту та пропозиції, що зумовить залучення в нашу країну глобальних іноземних інвестицій, а також сприятиме подальшій інтеграції у Європейський Союз.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

1. На сьогодні валютна політика в Україні формується на основі принципів адміністративних методів та заходів державного регулювання, що кардинально відрізняються від ринково-економічних методів державного регулювання, і спрямована на врегулювання як внутрішніх, так і зовнішніх валютних відносин. Так, валютна політика відповідає за усі суспільні процеси, які відбуваються у державі, та безпосередньо ґрунтується на внутрішній та зовнішній політиці країни. На думку автора, внутрішній політиці держави притаманна поточна валютна політика, яка складається щороку на визначений період. Зовнішня політика відображає перспективну політику держави в цілому, зокрема валютну. На зовнішню перспективну політику впливає співпраця із міжнародними фінансово-кредитними організаціями, такими як: МВФ, Європейський банк реконструкції та розвитку тощо. Поряд з цим валютна політика держави також поділяється на внутрішню поточну та зовнішню перспективну. Валютна політика – це система здійснюваних державними органами заходів, які відображаються в законодавстві, що регулює відносини, які виникають під час мобілізації, розподілу, контролю та використання валютних ресурсів з метою забезпечення економічної цілісності держави.

2. У науковій літературі можна зустріти думку, що фінансова політика включає в себе бюджетну, податкову, грошово-кредитну та валютну політику. Також побутує думка, що валютна політика є складовою грошово-кредитної політики. На нашу думку, грошово-кредитна політика є складовою валютної, яка, в свою чергу, входить до фінансової політики.

3. Узарубіжних країнах функція формування і реалізації валютної політики закріплена за міністерствами фінансів, а грошово-кредитної політики – за центральними банками. У зв’язку з цим вважаємо, що було б доцільно підпорядкувати НБУ Міністерству фінансів України, а також закріпити за останнім повноваження щодо формування і здійснення валютної політики. У свою чергу НБУ буде забезпечувати процес формування і здійснення грошово-кредитної політики.

4. Валютна політика реалізується за допомогою здійснення органами державної влади валютної діяльності. У зв’язку з цим пропонується під валютною діяльністю держави розуміти сукупність дій, які відображають валютну політику країни із застосуванням відповідного валютного режиму. Вважаємо, що валютна діяльність має двосторонній характер. Тобто, з одного боку, існує валютна діяльність держави, а з іншого – валютна діяльність інших учасників валютних відносин (органів місцевого самоврядування; фізичних осіб; юридичних осіб). Зауважимо, що валютна діяльність інших учасників валютних відносин не є предметом нашого дослідження. Правовою формою валютної діяльності держави є її елементи. На нашу думку, складовими валютної діяльності держави є валютне регулювання, грошово-кредитна політика та участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях, які можуть змінюватися залежно від відповідного валютного режиму держави. У свою чергу, валютний режим – це форма валютної діяльності держави, яка реалізує встановлену валютну політику з метою підтримання стабільності у валютній сфері та орієнтована на лібералізацію чи монополізацію валютних відносин. Існуючий валютний режим в Україні можна охарактеризувати як режим валютного регулювання і валютного контролю із застосуванням валютних обмежень. Особливим інститутом валютного публічного права є валютне регулювання, що передбачає встановлення правового режиму здійснення валютних операцій, валютних обмежень, валютних інтервенцій, публічного валютного контролю, відповідальності за порушення валютного законодавства, а також прав та обов’язків осіб, що беруть участь у цьому процесі.

5. На сьогодні особливе місце у проведенні валютного регулювання в Україні належить НБУ, який також здійснює і грошово-кредитне регулювання. Валютне регулювання повинно здійснювати Міністерство фінансів України, а Національний банк України – лише грошово-кредитне регулювання, яке зводиться до реалізації основних напрямів грошово-кредитної політики.

6. В Україні валютна політика проводиться неефективно, тому що в процесі її здійснення, у разі непередбачених явищ, відбуваються неконтрольовані дії, які негативно впливають на стан фінансової системи держави. З метою уникнення можливих негативних наслідків пропонуємо законодавчо визначити термін «фінансове прогнозування», який включає в себе «податкове прогнозування», «бюджетне прогнозування» та «валютне прогнозування». Валютне прогнозування повинно бути запроваджено у державних установах, що беруть участь у формуванні фінансової та валютної політики країни. Наявність валютного прогнозування створить відповідні гарантії для ефективності прийняття правильних рішень. Пріоритетною установою, яка повинна здійснювати прогнозування у сфері фінансової, у тому числі валютної політики, повинно бути Міністерство фінансів України.

7. Поступовий перехід від валютного режиму валютного регулювання до режиму вільного здійснення валютних операцій з валютними цінностями, які будуть ґрунтуватися на принципах вільного попиту та пропозиції, кардинально змінить підходи щодо формування валютної політики, в основу якої буде покладено процес лібералізації валютних відносин. У зв’язку з цим необхідно розробити єдину комплексну державну довгострокову Концепцію валютної політики держави, яка повинна відображатися у щорічних Основних напрямах валютної політики.

8. Аналізуючи наукову літературу, дисертант дійшов висновку, що поняття «валютні обмеження», які даються вченими, схожі між собою, однак вони не повно розкривають сутність цієї дефініції. Вважаємо, що валютні обмеження – це сукупність адміністративних інструментів державного регулювання валютних відносин, що характеризуються прямим впливом на суб’єктів господарювання шляхом обмеження права володіння, користування та розпорядження валютними цінностями на території України, а також комплекс заходів заборонного характеру стосовно порядку здійснення валютних операцій з валютними цінностями на території України, які встановлюються валютним законодавством та гарантуються здійсненням публічного валютного контролю і застосуванням заходів впливу.

9. До системи валютних обмежень, які діють на території України, належать обмеження:пов’язані із правом володіння, розпорядження і користування резидентами та нерезидентами валютними цінностями на території України та за її межами (окремо для кожного елементу валютних цінностей); операцій із іноземним капіталом; у банківській сфері; що поширюються на фінансові установи; інші, що потребують лібералізації.

10. Повернення валютної виручки посідає головне місце у системі валютного регулювання, адже за його рахунок держава намагається залучити іноземні ресурси та наповнити свої резерви. На нашу думку, саме це валютне обмеження гальмує процес подальшої лібералізації валютних відносин.

11. На нашу думку, наявність ліцензування та надання письмових дозволів на здійснення банківських операцій характеризує рівень режиму державного валютного регулювання, який проявляється у застосуванні відповідних валютних обмежень. Вважаємо, що в період першого етапу удосконалення валютного законодавства в Україні необхідно порушувати питання щодо спрощення процедури ліцензування фінансових установ на здійснення банківських операцій, а пізніше взагалі відмовитися від ліцензування порядку проведення валютних операцій з валютними цінностями резидентами і нерезидентами та здійснити перехід до обов’язкового інформування НБУ, державної податкової служби України, Служби безпеки України та інших державних органів про проведення будь-яких фінансових операцій з метою запобігання відмиванню коштів, отриманих незаконним шляхом.

12. Інтеграція України до Європейського Союзу вимагає перегляду системи валютних обмежень у бік їхньої лібералізації або повної відміни. Поряд з цим необхідно пам’ятати, що передчасна відміна валютних обмежень може призвести до негативних наслідків для економіки держави, але поступова – буде мати позитивні моменти. По-перше, так ми зацікавимо потенційних іноземних інвесторів, які не будуть боятися інвестувати українську економіку, що зумовить утворення нових робочих місць, збільшення податкових й інших надходжень, розвиток інфраструктури виробництва та інше. По-друге, з розвитком виробництва розшириться коло зовнішньоекономічних контрактів, що підвищить плюсове сальдо платіжного балансу України. З метою лібералізації валютних публічних відносин пропонуємо внести зміни до ряду чинних нормативно-правових актів.

13. Валютний контроль може бути публічним (здійснюється винятково уповноваженими органами влади) та приватним (відокремлений від державних органів і здійснюється у приватних цілях). Оскільки предметом нашого дисертаційного дослідження є валютні публічні правовідносини, то в роботі акцентовано увагу на публічному валютному контролі.

Публічний валютний контроль – це діяльність спеціально уповноважених державою органів, які забезпечують дотримання валютного законодавства під час здійснення підконтрольними суб’єктами (резидентами і нерезидентами) внутрішньоекономічної та зовнішньоекономічної валютної діяльності, зокрема валютних операцій з валютними цінностями, та застосовують заходи впливу до них. Процес інтеграції до ЄС передбачає відмову від публічного валютного контролю та переходу до валютного нагляду.

14. Функції і принципи публічного валютного контролю відображають режим валютного регулювання валютних операцій та застосування валютних обмежень. Інтеграція України до Європейського Союзу змусить перебудувати існуючі функції і принципи публічного валютного контролю до стандартів та вимог ЄС, зокрема до принципів вільного руху капіталів, безперешкодного здійснення валютних операцій з валютними цінностями та здійснення загального валютного нагляду.

15. Організаційно-правові форми публічного валютного контролю поділяються залежно від: суб’єктів валютного контролю (загальний, банківський та митний); функцій контролю (регуляторний, контролюючий чи обмежувально-втручальний); часу здійснення (попередній, поточний та наступний); термінів здійснення (постійний, вибірково-оперативний та періодичний); місця проведення (виїзний та невиїзний (камеральний); джерел інформації (фактичний та документальний); способу організації (плановий та позаплановий); обсягу перевірки (вибірковий, комплексний та тематичний).

16. НБУ не повинен здійснювати публічний валютний контроль, а займатися питаннями грошово-кредитної політки. Поряд з цим вважаємо, що функцію публічного валютного контролю повинно виконувати Міністерство фінансів України.

17. Аналіз компетенції органів, що мають право здійснювати публічний валютний контроль, дозволив дійти висновку, що необхідно віднести до складу Міністерства фінансів України НБУ, а також створити Державну фінансову контрольно-наглядову службу України, до якої будуть входити митна, податкова служба, Державне казначейство України, державна контрольно-ревізійна служба, і на яку буде покладено функцію фінансового контролю взагалі та валютного нагляду зокрема. Державна фінансова контрольно-наглядова служба України як державний орган буде здійснювати контрольно-наглядову діяльність під час мобілізації, розподілу, обміну та використання фінансових ресурсів з метою забезпечення фінансової безпеки держави. Державна фінансова контрольно-наглядова служба України буде єдиним органом фінансової системи України, що буде здійснювати функцію фінансового контролю, до якого належить податковий, бюджетний, митний контроль та валютний нагляд. У свою чергу, валютний нагляд будуть здійснювати винятково органи державної податкової служби та частково органи державної митної служби.

18. Вважаємо за необхідне позбавити уповноважені банки функції агентів публічного валютного контролю та визначити, що вони є фінансово-кредитними установами – підконтрольними суб’єктами. Оскільки на сьогодні право здійснювати публічний валютний контроль уповноважених банків надано виключно НБУ, то, враховуючи наші пропозиції щодо відміни публічного валютного контролю та позбавлення його здійснювати НБУ, пропонується закріпити за органами державної податкової служби функцію валютного нагляду за дотриманням валютного законодавства усіма суб’єктами валютних правовідносин – резидентами та нерезидентами (у тому числі фінансово-кредитними установами).

19. Валютні правопорушення поділяються на два види: валютний злочин (кримінальний злочин) та валютний проступок. У свою чергу, валютний проступок може бути адміністративно-правовим, цивільно-правовим, господарсько-правовим, фінансово-економічним. У зв’язку з цим під валютним правопорушенням необхідно розуміти винну, протиправну дію чи бездіяльність особи або осіб (фізичних та юридичних), яка спричинила порушення у порядку мобілізації, розподілу, використання валютних ресурсів, обміну, купівлі-продажу валютних цінностей, за яке передбачено відповідний вид юридичної відповідальності (кримінальна, адміністративна, цивільна, господарська та фінансово-економічна відповідальність).

Фінансову відповідальність, на нашу думку, необхідно називати «фінансово-економічна відповідальність». Така назва буде розкривати їх сутність, адже дії правопорушників спрямовані не тільки на посягання фінансової, а й економічної системи та безпеки. Більше того, аналізуючи чинне фінансове законодавство, ми зробити висновок, що до суб’єктів господарювання застосовуються спеціальні санкції, які, з одного боку, є частково фінансовими, а з іншого – економічними, тому і повинні називатися фінансово-економічними санкціями.

Під фінансово-економічною відповідальністю необхідно розуміти різновид юридичної відповідальності, яка застосовується уповноваженими державою органами до порушників, у вигляді фінансово-економічних санкцій за порушення фінансового законодавства у порядку мобілізації, розподілу, використання фінансових ресурсів.

У свою чергу, фінансово-економічна відповідальність за порушення валютного законодавства – це вид юридичної відповідальності, що застосовується уповноваженими державою органами до порушників, у вигляді фінансово-економічних санкцій за порушення порядку мобілізації, розподілу, використання, обміну, купівлі-продажу валютних цінностей.

20. Фінансово-економічні санкції застосовуються за порушення порядку отримання іноземних кредитів і позик, порядку здійснення експортно-імпортних операцій, порядку проведення експортно-імпортних бартерних операцій, правил розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, валютного законодавства у сфері митних правовідносин.

21. Існуючі обмеження та встановлення відповідальності за порушення у сфері обігу готівки, на нашу думку, є протизаконними, адже вони обмежують право власності осіб на валютні цінності (у даному випадку – національну валюту), що негативно впливає на розвиток ринкових відносин у цій сфері і має винятково фіскальний, а не регуляторний характер. На підставі узагальненнясфери застосування фінансово-економічної відповідальності за порушення валютного законодавства зроблено висновок, що більшість штрафів підлягають поступовій лібералізації, а пізніше і відміні, адже вони спрямовані на зменшення зовнішньоекономічних зв’язків, потоку іноземних інвестицій, обмеження вільних ринкових відносин і перешкоджають вступу України до Європейського Союзу.

22. Головною проблемою фінансово-економічної відповідальності за порушення валютного законодавства є те, що вона визначена у різних нормативно-правових актах: законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, постановах Правління НБУ, наказах, положеннях та листах державної податкової, митної, контрольно-ревізійної служб і т. д. У свою чергу, фінансово-економічні санкції ставлять під загрозу подальшу господарську діяльність підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, за рахунок яких наповнюється державна казна. Пропонуємо внести зміни до чинних нормативно-правових актів і лібералізувати фінансово-економічну відповідальність за порушення валютного законодавства. У проекті Закону України «Про валютну систему України» не доцільно застосовувати фінансово-економічні санкції, а потрібно замінити їх на обов’язкове звітування усіх суб’єктів господарювання про рух валютних цінностей та проведення інших валютних і банківських операцій.

Лібералізація юридичної відповідальності за порушення валютного законодавства буде сприяти розвитку ринкових валютних відносин, що будуть ґрунтуватися на вільному попиті та пропозиції, і залучить у нашу країну глобальні іноземні інвестиції, а також буде сприятиме подальшій інтеграції у Європейський Союз.

ВИСНОВКИ

У процесі дисертаційного дослідження здійснено аналіз правового регулювання валютних публічних відносин в Україні та запропоновано шляхи їх лібералізації. За допомогою сукупності методів сучасної гносеології досліджено особливості валютних публічних правовідносин, які виникають у процесі здійснення валютної діяльності, а також уточнено ряд основних понять у цій сфері. Визначено існування валютного публічного права як підгалузі фінансового права, а також його предмет правового регулювання. Аналіз чинних нормативно-правових актів, міжнародного досвіду і літературних джерел дозволили розкрити сутність національної валютної системи та її складових. Досліджено сучасний стан механізму здійснення валютної політики в Україні. Запропоновано внести зміни та доповнення до чинних нормативно-правових актів у сфері врегулювання валютних публічних відносин. Доведено необхідність створення нового спеціального держаного органу у сфері фінансового контролю на базі існуючих. Запропоновано шляхи усунення існуючих недоліків у правовому регулюванні валютних публічних відносин і зроблено такі висновки:

1. Основною категорією національної валютної системи є валютні відносини – це суспільні відносини, пов’язані із мобілізацією, розподілом і використанням валютних ресурсів, здійсненням контролю та регулюванням порядку проведення операцій з валютними цінностями у процесі валютного обігу, а також відносини, які виникають у сфері валютної діяльності держави. До видів валютних правовідносин належать валютні приватні та валютні публічні правовідносини. Останні і є предметом даного дослідження. Валютні публічні правовідносини переважно виникають у процесі проведення валютного регулювання та публічного валютного контролю у сфері валютної діяльності та здійснення державою валютної політики, що є безпосереднім об’єктом цих правовідносин. Валютні публічні правовідносини надають органам і агентам публічного валютного контролю активної правосуб’єктності, а іншим суб’єктам підпорядкування – пасивної правосуб’єктності.

Наявність валютних публічних правовідносин вказує на існування валютного публічного права як підгалузі фінансового.

2. Доведено, що термін «валюта» включає в себе поняття «гроші» та визначається як грошова одиниця країни або грошові знаки іноземних держав. Однак у фінансовому праві, в службовій та побутовій лексиці термін «валюта» найчастіше вживається та поєднується з «іноземною валютою», що, на нашу думку, є помилковим. У зв’язку з цим поняття «валютні відносини» ширше, ніж «грошові відносини», більше того, перше включає в себе останнє.

У навчальній та науковій літературі по-різному трактується поняття «валютні цінності» та визначаються складові валютних цінностей. Більшість учених до їх складу відносять національну валюту, деякі це заперечують. На нашу думку, національну валюту та інші цінності, виражені в ній, потрібно відносити до складу валютних цінностей. Керуючись такою позицією, під валютними цінностями необхідно розуміти сукупність валютних ресурсів, щодо яких виникають відносини права власності (право володіння, право користування та право розпорядження) на цінності, перелік яких чітко встановлений законом.Вважаємо за доцільне визначити термін «валютні цінності» і «монетарні метали» у законодавстві України, зокрема у законопроекті «Про валютну систему України». Оскільки валюта України є складовою валютних цінностей, то, відповідно, операції з нею повинні називатися валютними. У зв’язку з цим необхідно внести зміни до пункту 2 статті 1 Декрету № 15-93 шляхом вилучення слів: «за винятком тих, операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України».

3. Аналіз валютних публічних правовідносин дозволив зробити висновок про те, що в Україні доцільно ввести термін «валютне публічне право», яке включає в себе комплекс правових інститутів, які до цього часу розглядалися у фінансовому праві окремо, зокрема: банківське право, правове регулювання валютної та грошової системи, правове регулювання розрахунків, валютне регулювання та валютний контроль. Сукупність валютних публічних правовідносин утворює валютне публічне право як підгалузь фінансового права, а сукупність валютних приватних правовідносин – валютне приватне право, яке є інститутом цивільного права. Дисертант наводить своє визначення валютного публічного права – це підгалузь фінансового права, яке регулює валютні публічні відносини в сфері валютної діяльності держави шляхом впровадження валютної політики, а також встановлюють спеціальну компетенцію органів державної влади, які мають право здійснювати публічний валютний контроль та застосовувати заходи впливу за порушення валютного законодавства.

4. Валютне законодавство характеризується як сукупність правових норм, які регулюють валютну діяльність держави (проведення валютної політики, здійснення публічного валютного контролю, встановлення відповідальності) та інших суб’єктів господарювання (здійснення валютних операцій та угод із валютними цінностями), а також національну валютну систему в цілому.

Валютне законодавство, що регулює валютні публічні правовідносини, складається з великої кількості нормативно-правових актів, які видають різні органи державної влади і які іноді суперечать один одному або, навпаки, дублюють один одного. З метою удосконалення та адаптації вітчизняного валютного законодавства до норм ЄС пропонуємо його систематизувати та визначити загальні положення валютних публічних правовідносин у законопроекті «Про валютну систему України».

5. Важливе значення має з’ясування змісту поняття «валютна система України», що, з погляду автора, є тотожним з терміном «національна валютна система», який доцільно трактувати як сукупність валютних відносин, які утворюють систему, що ґрунтуються на принципах, покладених в основу валютного законодавства, і які визначають відповідний тип валютного режиму, що впливає на процеси формування, використання, обміну валютних ресурсів та контролю за цими процесами. Основними елементами національної валютної системи є: валютні відносини (приватно-правові, публічно-правові); валютні фонди – валютні цінності, золотий запас, офіційні валютні резерви; банківська система – грошово-кредитна система – платіжна система; валютна політика – валютне регулювання, валютні обмеження; валютний ринок; валютний курс; суб’єкти валютної системи, до яких належать резиденти та нерезиденти, що здійснюють валютні операції з валютними цінностями, а також відповідні органи, що здійснюють валютну діяльність; участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях; публічний валютний контроль. Аналіз сучасного стану національної валютної системи та її складових вказує на необхідність визначення у законопроекті «Про валютну систему України» загальних положень валютно-правового механізму їх функціонування.

6. Одним із основних елементів національної валютної системи є її валютні фонди, які законодавчо невизначені. Вважаємо, що Державний валютний фонд України не існує у формі накопичення валютних ресурсів, зокрема валютних цінностей у іноземній валюті з метою погашення зовнішнього боргу, як закріплено у вітчизняному законодавстві, а існує у форматі Державного бюджету України. Відповідно, під валютними місцевими фондами пропонуємо розуміти сукупність фінансових ресурсів, які складають бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах. У свою чергу, валютні фонди місцевого самоврядування – це сукупність фінансових ресурсів, які складають бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань. У роботі наголошується на існуванні валютних фондів юридичних осіб – сукупність валютних цінностей підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності (крім органів місцевого самоврядування), які мають на них право власності або право оперативного управління. З викладеного зрозуміло, що виникла потреба у законодавчому визначенні нового терміна «Державний золотовалютний фонд України», під яким необхідно розуміти сукупність усіх фінансових ресурсів, які належать державі та органам місцевого самоврядування.

Розкриття проблем становлення валютного ринку та валютного курсу в Україні дало можливість зробити висновок щодо необхідності існування у проекті Закону України «Про валютну систему України» окремого розділу «Валютний ринок України».

7. На відміну від існуючих визначень валютної політики, автор наводить власне – це система здійснюваних державними органами заходів, які відображаються в законодавстві, що регулює відносини, які виникають під час мобілізації, розподілу, контролю та використання валютних ресурсів з метою забезпечення економічної цілісності держави. У свою чергу, валютна політика включає грошово-кредитну політику та є складовою фінансової. У зарубіжних країнах функція формування і реалізації валютної політики закріплена за міністерствами фінансів, а грошово-кредитної політики – за центральними банками. У зв’язку з цим вважаємо, що було б доцільно підпорядкувати НБУ Міністерству фінансів України, а також закріпити за останнім повноваження щодо формування і здійснення валютної політики. У свою чергу, НБУ буде забезпечувати процес формування і здійснення грошово-кредитної політики.

8. Доведено, що валютна політика реалізується за допомогою здійснення органами державної влади валютної діяльності. У зв’язку з цим пропонуємо під валютною діяльністю держави розуміти сукупність дій, які відображають валютну політику країни із застосуванням відповідного валютного режиму. Валютна діяльність має двосторонній характер: з одного боку, існує валютна діяльність держави, а з іншого – валютна діяльність інших учасників валютних відносин (органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб). Зауважимо, що валютна діяльність інших учасників валютних відносин не є предметом нашого дослідження.

Правовою формою валютної діяльності держави є її елементи. На нашу думку, складовими валютної діяльності держави є валютне регулювання, грошово-кредитна політика та участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях, які можуть змінюватися залежно від відповідного валютного режиму держави. У свою чергу, валютний режим – це форма валютної діяльності держави, яка реалізує встановлену валютну політику з метою підтримання стабільності у валютній сфері і орієнтована на лібералізацію чи монополізацію валютних відносин. Існуючий валютний режим в Україні можна охарактеризувати як режим валютного регулювання і валютного контролю із застосуванням валютних обмежень. Валютне регулювання передбачає встановлення правового режиму здійснення валютних операцій, валютних обмежень, валютних інтервенцій, наявність публічного валютного контролю та відповідальності за порушення валютного законодавства, а також прав та обов’язків осіб, що беруть участь у цьому процесі.

Поступовий перехід від валютного режиму валютного регулювання до режиму вільного здійснення валютних операцій з валютними цінностями, які будуть ґрунтуватися на принципах вільного попиту та пропозиції, кардинально змінить підходи щодо формування валютної політики, в основу якої буде покладено процес лібералізації валютних відносин. У зв’язку з цим необхідно розробити єдину комплексну державну довгострокову Концепцію валютної політики держави, яка повинна відображатися у щорічних Основних напрямах валютної політики.

9. Дисертант вважає, що поняття «валютні обмеження», які дають вчені, схожі між собою, однак вони неповно розкривають сутність цієї дефініції. На нашу думку, валютні обмеження – це сукупність адміністративних інструментів державного регулювання валютних відносин, що характеризуються прямим впливом на суб’єктів господарювання шляхом обмеження права володіння, користування та розпорядження валютними цінностями на території України, а також комплекс заходів заборонного характеру стосовно порядку здійснення валютних операцій з валютними цінностями на території України, які встановлюються валютним законодавством та гарантуються здійсненням публічного валютного контролю і застосуванням заходів впливу. Дисертант наводить власну класифікацію системи валютних обмежень, які застосовуються на території України, зокрема такі: обмеження, пов’язані із правом володіння, розпорядження і користування резидентами та нерезидентами валютними цінностями на території України та за її межами (окремо для кожного елемента валютних цінностей); операцій із іноземним капіталом; у банківській сфері; що поширюється на фінансові установи; інші, що потребують лібералізації. Повернення валютної виручки посідає головне місце у системі валютного регулювання, адже за його рахунок держава намагається залучити іноземні ресурси та наповнити свої резерви. Саме це валютне обмеження гальмує процес подальшої лібералізації валютних відносин. Зауважимо, що значна частина країн відмовилася від нього та залучає іноземні ресурси за рахунок ринкових методів. У роботі автор наводить загальний перелік (який не є вичерпним) валютних обмежень, які застосовуються на території України у формі ліцензування певних видів операцій. На нашу думку, наявність ліцензування та надання письмових дозволів на здійснення банківських операцій характеризує рівень режиму державного валютного регулювання, який проявляється у застосуванні відповідних валютних обмежень. Вважаємо, що в період першого етапу удосконалення валютного законодавства України необхідно спростити процедуру ліцензування фінансових установ на здійснення банківських операцій, а пізніше взагалі відмовитися від ліцензування порядку проведення валютних операцій з валютними цінностями резидентами і нерезидентами та здійснити перехід до обов’язкового інформування НБУ, державної податкової служби України, Служби безпеки України та інших державних органів про проведення будь-яких фінансових операцій з метою запобігання відмиванню коштів, отриманих незаконним шляхом.

10. Валютний контроль може бути публічним (здійснюється винятково уповноваженими органами влади) та приватним (відокремлений від державних органів і здійснюється у приватних цілях). Оскільки предметом нашого дисертаційного дослідження є валютні публічні правовідносини, то в роботі акцентовано увагу на дослідженні публічного валютного контролю – це діяльність спеціально уповноважених державою органів, які забезпечують дотримання валютного законодавства під час здійснення підконтрольними суб’єктами (резидентами і нерезидентами) внутрішньоекономічної та зовнішньоекономічної валютної діяльності, зокрема валютних операцій з валютними цінностями, та застосовують заходи впливу до них. Організаційно-правові форми публічного валютного контролю поділяються залежно від: суб’єктів публічного валютного контролю (загальний, банківський та митний); функцій контролю (регуляторний, контролюючий чи обмежувально-втручальний); часу здійснення (попередній, поточний та наступний); термінів здійснення (постійний, вибірково-оперативний та періодичний); місця проведення (виїзний та невиїзний (камеральний); джерел інформації (фактичний та документальний); способу організації (плановий та позаплановий); обсягу перевірки (вибірковий, комплексний та тематичний). Процес інтеграції до ЄС передбачає відмову від публічного валютного контролю та перехід до валютного нагляду. У науковій літературі існують точки зору, що існуючий валютний контроль необхідно називати валютним наглядом, оскільки контролюючі органи не вирішують питання цілеспрямованості підконтрольних операцій та не мають права втручатися в оперативну діяльність перевіряючих об’єктів. Вважаємо, що терміни «валютний контроль» та «публічний валютний контроль» необхідно замінити на термін «валютний нагляд».

Важливе значення має розмежування компетенції органів, що мають право здійснювати публічний валютний контроль. Пропонуємо до складу Міністерства фінансів України віднести НБУ, а також створити Державну фінансову контрольно-наглядову службу України, до якої будуть входити митна, податкова служба, Державне казначейство України, державна контрольно-ревізійна служба, на яку буде покладено функцію фінансового контролю взагалі і валютного нагляду зокрема. Державна фінансова контрольно-наглядова служба України буде єдиним органом фінансової системи України, що буде здійснювати контрольно-наглядову діяльність під час мобілізації, розподілу, обміну та використання фінансових ресурсів з метою забезпечення фінансової безпеки країни. У свою чергу, валютний нагляд будуть проводити органи державної податкової служби та частково органи державної митної служби.

11. Аналіз наукової та навчальної літератури дозволяє стверджувати, що фінансова відповідальність повинна мати назву «фінансово-економічна відповідальність». Така назва повністю розкриває її сутність, адже дії суб’єктів правопорушення спрямовані не тільки на посягання фінансової системи та безпеки, а й економічної. Більше того, відповідно до чинного фінансового законодавства, можна дійти висновку, що до суб’єктів господарювання застосовуються спеціальні санкції, які, з одного боку, є фінансовими, а з іншого – економічними, тому і повинні називатися фінансово-економічними санкціями.

Фінансово-економічна відповідальність за порушення валютного законодавства – це вид юридичної відповідальності, що застосовується уповноваженими державою органами до порушників, у вигляді фінансово-економічних санкцій за порушення порядку мобілізації, розподілу, використання, обміну, купівлі-продажу валютних цінностей.

Валютні правопорушення поділяються на два види: валютний злочин (кримінальний злочин) та валютний проступок. У свою чергу, валютний проступок може бути адміністративно-правовим, цивільно-правовим, господарсько-правовим, фінансово-економічним. У зв’язку з цим під валютним правопорушенням необхідно розуміти винну, протиправну дію чи бездіяльність особи або осіб (фізичних та юридичних), яка спричинила порушення порядку мобілізації, розподілу, використання валютних ресурсів, обміну, купівлі-продажу валютних цінностей, за яке передбачено відповідний вид юридичної відповідальності (кримінальна, адміністративна, цивільна, господарська та фінансово-економічна відповідальність).

Фінансово-економічні санкції застосовуються за порушення порядку отримання іноземних кредитів і позик, порядку здійснення експортно-імпортних операцій, порядку проведення експортно-імпортних бартерних операцій, правил розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, валютного законодавства у сфері митних правовідносин.

Існуючі обмеження та встановлення відповідальності за порушення у сфері обігу готівки, на нашу думку, є протизаконними, адже вони обмежують право власності осіб на валютні цінності (у даному випадку – національну валюту), що негативно впливає на розвиток ринкових відносин у цій сфері і має виключно фіскальний, а не регуляторний характер.

Узагальнюючи сферу застосування фінансово-економічної відповідальності, можна дійти висновку, що більшість штрафів за порушення валютного законодавства, на нашу думку, необхідно поступово лібералізувати, а пізніше і відмінити, адже вони спрямовані на зменшення зовнішньоекономічних зв’язків, потоку іноземних інвестицій, обмеження вільних ринкових відносин і перешкоджають вступу України до Європейського Союзу.

Головною проблемою фінансово-економічної відповідальності за порушення валютного законодавства є те, що вона визначена у різних нормативно-правових актах: законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, постановах Правління НБУ, наказах, положеннях та листах державної податкової, митної, контрольно-ревізійної служб і т. д. У свою чергу, фінансово-економічні санкції ставлять під загрозу подальшу господарську діяльність підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, за рахунок яких наповнюється державна казна. Пропонуємо внести зміни до чинних нормативно-правових актів і лібералізувати фінансово-економічну відповідальність за порушення валютного законодавства, а в проекті Закону України «Про валютну систему України» фінансово-економічні санкції замінити на обов’язкове звітування усіх суб’єктів господарювання про рух валютних цінностей та проведення інших валютних і банківських операцій.

12. Дисертант вважає, що підвищення ефективності правового регулювання валютних відносин в Україні вимагає вдосконалення чинних нормативно-правових актів, зокрема потрібно внести зміни до пункту 1 статті 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року № 959-XIта пункту 1 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» № 15-93, в яких дати визначення поняття «валютні цінності»;пункту 1 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» № 15-93 і статті 1 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-XIV, в яких замінити словосполучення «банківські метали» на «монетарні метали», оскільки останній термін відображає різновид валютних цінностей не за його суб’єктивним, а за матеріальним характером; пункту 2 статті 1 Декрету № 15-93 шляхом вилучення слів: «за винятком тих операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України», оскільки операції з національною валютою повинні мати назву «валютні»; пункту 1 статті 92 Конституції України шляхом вилучення слів «…засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України» та заміни їх словами у редакції: «…засади створення і функціонування фінансового, валютного, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; статус валютних цінностей на території України, а також порядок здійснення з ними валютних операцій» з метою визначення статусу валютних цінностей на території України, а також порядку здійснення з ними валютних операцій.

Пропонується викласти у новій редакції статті 14 і 15 Декрету № 15-93:

«Стаття 14. Державний золотовалютний фонд України.

1. Державний золотовалютний фонд України – це сукупність усіх фінансових ресурсів, які належать державі та органам місцевого самоврядування.

2. Державний золотовалютний фонд України складається із Державного бюджету України у формі Державного валютного фонду України; місцевих бюджетів у формі валютних місцевих фондів; бюджетів місцевого самоврядування у формі валютних фондів місцевого самоврядування; золотого запасу та офіційних валютних резервів Національного банку України.

3. Золотий запас формується у Державному фонді дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України, під яким розуміють усю сукупність дорогоцінних металів (монетарних металів) і дорогоцінного каміння, які перебувають у державній власності та відповідно до законодавства зараховані до нього і призначені для забезпечення державних виробничих, наукових, соціально-культурних та інших потреб, що фінансуються з державного бюджету.

4. Офіційні валютні резерви Національного банку України – це сукупність фінансових ресурсів у вигляді валютних цінностей (крім монетарних металів), які відображені у балансі Національного банку України, до яких включається іноземна і національна валюта та виражені в них інші ліквідні активи, визнані світовим співтовариством, та які призначені для здійснення міжнародних розрахунків, а також для підтримання стабільності національної одиниці шляхом проведення валютних інтервенцій.

Стаття 15. Офіційні валютні резерви Національного банку України.

1. Офіційні валютні резерви Національного банку України створюються з метою здійснення міжнародних розрахунків та утримання стабільності національної одиниці шляхом проведення валютних інтервенцій Національним банком України на валютному ринку, для попередження валютних коливань.

2. Утворення Офіційного валютного резерву Національного банку України здійснюється за рахунок власних коштів Національного банку України (прибутку) згідно з розподілом, затвердженим Правлінням банку, залучених коштів, одержаних згідно із затвердженою Верховною Радою України структурою розподілу валютних надходжень від приватизації державного майна, емісійних коштів у межах загального обсягу емісії, затвердженого Верховною Радою України за поданням Національного банку України і Кабінету Міністрів України, позичкових коштів згідно з угодами, укладеними Національним банком України і Кабінетом Міністрів України з Міжнародним валютним фондом та іншими міжнародними кредитно-фінансовими організаціями, інших надходжень.

3. Мінімальний розмір Офіційних валютних резервів Національного банку України визначається в Основних напрямах грошово-кредитної політики Національного банку України, які щорічно затверджуються Верховною Радою України. Валютні резерви Національного банку України утворюються шляхом купівлі іноземної валюти згідно із затвердженою структурою на внутрішньому та міжнародному валютних ринках.

4. До структури офіційних валютних резервів Національного банку України входять такі активи: валютні цінності, зокрема національна та іноземна валюта у вигляді банкнот і монет або кошти на рахунках у країні та за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в національній та іноземній валютах; спеціальні права запозичення; резервна позиція в Міжнародному валютному фонді; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності».

Враховуючи процес лібералізації валютних відносин, пропонуємо Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» вважати таким, що втратив чинність, а також виключити статтю 387 із Господарського кодексу України, статтю 162 із Кодексу України про адміністративні правопорушення, статтю 207 із Кримінального кодексу України, що зумовить відміну повернення експортерами валютної виручки та послабить адміністративну і кримінальну відповідальність за порушення правил проведення валютних операцій.

Особливе місце щодо вдосконалення валютного законодавства відведено необхідності розроблення проекту Закону України «Про валютну систему України».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Хорошковський В. І. Монетарні ризики: зовнішньоекономічний аспект: навч. посібник/ В. І. Хорошковський.– К. : Знання України, 2005. – 120 с.

2. Бункина М. К. Валютний ринок / М. К. Бункина. – М. : АО “ДИС”, 1995. – 112 с.

3. Экономическая энциклопедия / под ред. Л. И. Абалкина. – М. : Экономика, 1999. – 1254 с.

4. Валютное регулирование в системе государственного управления экономикой : учебник / [Вагин В. Д., Городецкий А. Е., Крашенинников В. М. и др. ] ; под общ. ред. В.М. Крашенинникова.– М.: ЗАО ,,Издательство,,Экономика", 2003. –399 с.

5. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении / Р. О. Халфина. – М. : Издательство «Юридическая литература», 1974. – 350 с.

6. Теория государства и права / [ Козлов В. А., Ливанцев К. Е., Королев А. И. и др. ] ; под ред. А. И. Королева, Л. С. Явича. – [ 2-е изд. ]. – Ленинград : Издательство Ленинградского университета, 1987. – 552 с.

7. Загальна теорія держави і права : навч. посібник / [Колодій А. М., Копєйчиков В. В., Лисенков С. Л. та ін. ] ; за редакцією В. В. Копєйчикова. – К. : Юрінком, 1997. – 320 с.

8. Горшенев В. М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе / В. М. Горшенев. – М. : Юрид. лит., 1972. – 258 с.

9. Лисицын А. Ю. Правовой режим осуществления валютных операций, связанных с обращением ценных бумаг / А. Ю. Лисицын // Журнал «Финансовое право». – 2003. – № 1. – С. 55–60.

10. Емельянов А. С. Финансовое право : учебное пособие / А. С. Емельянов. – М. : Былина, 2002. – 368 с.

11. Карманов Є. В. Про цивілістичний підхід до вирішення проблем правового регулювання валютних відносин/ Є. В. Карманов // Право України. – 2000. – № 3. –С. 81–83.

12. Карманов Є. В. Про правову природу «валютних операцій» / Є. В. Карманов // Українське право. – 2000. – № 1. – С. 54–57.

13. Симионов Ю.Ф. Валютные отношения : учебное пособие для вузов / Ю. Ф. Симионов, Б. П. Носко. – Ростов н/Д : Феникс, 2001. – 320 с.

14. Носкова И.Я. Валютные и финансовые операции : учебник для вузов / И. Я. Носкова. – [ 2-е изд. ]. – М. : Финансы, ЮНИТИ, 1998. – 334 с.

15. Моисеев С. Р. Международные валютно-кредитные отношения : учебное пособие / С. Р. Моисеев. – М. : Издательство «Дело и Сервис», 2003. – 576 с.

16. Валютный рынок и валютное регулирование : учебное пособие / [ Антановський Т. Р., Горина Н. Ф., Крейнес Д. М. и др. ] ; под ред. И. Н. Платоновой. – М.: Издательство БЕК, 1996. – 475 с.

17. Яковлев А. Л. Валютные операции и их учет / А. Л. Яковлев. – М. : ИНФРА-М, 1997. – 160 с.

18. Ющенко В. А. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні / В. А. Ющенко, В. І. Лисицький. – К. : Скарби, 1998. – 288 с.

19. Ющенко В. А. Управління валютними ризиками : навчальний посібник / В. А. Ющенко, В. І. Міщенко. – К. : Товариство “Знання”, КОО, 1998. – 444 с.

20. Ющенко В. А. Валютне регулювання : навчальний посібник / В. А. Ющенко, В. І. Міщенко. – К. : Товариство “Знання”, КОО, 1999. – 359 с. – (Вища освіта XXIстоліття).

21. Гальчинський А. С. Теорія грошей : навч. посібник / А. С. Гальчинський. – [ 4-е вид. ]. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 411 с.

22. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини : підручник / С. Я. Боринець. – [ 2-ге вид., перероб. й доп.]. – К. : Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 305 с.

23. Гикиш Л. В. Финансы : учеб. пособие / Л. В. Гикиш. – [ 3-е изд., стереотип ]. – К. : МАУП, 2001. – 96 с.

24. Петрашко Л.П. Валютні операції: навч. посібник/ Л. П. Петрашко. – К.: КНЕУ, 2001. – 204 с.

25. Михайлів З. В. Міжнародні кредитно-розрахункові відносини та валютні операції : навч. посібник / Михайлів З. В., Гаталяк З. П., Горбаль Н. І. – Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2004. – 244 с.

26. Фінансове право : підручник / [Алісов Є. О., Воронова Л. К., Кадькаленко С. Т. та ін. ]; керівник авт. колективу і відп. ред. Л. К. Воронова. – [ 3-е вид., виправлене та доповнене ]. – Х. : Фірма «Консум», 1999. – 496 с.

27. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения : учебник / [ Красавина Л. Н., Былиняк С. А., Смыслов Д. В. И др. ] ; под ред. Л. Н. Красавиной. – [ 2-е изд., перераб. и доп. ]. – М. : Финансы и статистика, 2002. – 608 с.

28. Шмырева А. И. Международные валютно-кредитные отношения : учебник / [ Шмырева А. И., Колесников В. И., Климов А. Ю. ]. – СПб : Питер, 2002. – 272 с. – (Серия «Учебники для вузов»).

29. Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения / М. Пебро ; пер. с франц. – М. : Прогрес, 1994. – 496 с.

30. Носкова И. Я. Международные валютно-кредитные отношения : учеб. пособие / [ И. Я. Носкова ] ; под ред. Н. Д. Эриашвили. – М. : Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. – 208 с.

31. Золотов А. Ф. Международные валютно-кредитные отношения : учеб. пособие / А. Ф. Золотов. – К. : МАУП, 2001. – 112 с. – (Курс лекций).

32. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини : підручник / С. Я. Моринець. – [ 4-е вид., перероб. і доп. ]. – К. : Знання, 2004. – 409 с. – (Київському національному університету імені Тараса Шевченка – 170 років).

33. Боринець С. Я. Міжнародні фінанси : підручник / С. Я. Боринець. – К. : Знання-Прес, 2002. – 311 с.

34. Артемов Н. М. Валютные ограничения / Н. М. Артемов. – М. : ООО «Профобразование», 2001. – 103 с.

35. Цивільний кодекс України / гол. ред. Н. М. Гайдук. – К. : Атіка, 2003. – 416 с.

36. Карасева М. В. Финансовое правоотношение : монография / М. В. Карасева. – М. : Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА.М), 2001. – 288 с.

37. Бандурка О. М. Фінансова діяльність підприємств : підручник / [Бандурка О. М., Коробов М. Я., Орлов П. І., Петрова К. Я. ]. – К. : Либідь, 1998. – 312 с.

38. Васенко В. К. Валютно-фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності : навчальний посібник / В. К. Васенко. – Київ : Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.

39. Фінансове право : навч.-метод. посібник / [Савченко Л. А., Цимбалюк А. В., Муртазаєва Г. Н. та ін. ]. – Ірпінь : Академія ДПС України, 2003. – 182 с.

40. Іскоростенський А. М. Валютні правовідносини як особливий вид фінансових правовідносин / А. М. Іскоростенський : матеріали Міжнародної наукової конференції [ «Фінансово-правова доктрина постсоціалістичної держави» ] (22–24 вересня 2003 року) : [ випуск 2 ]. – Чернівці: Рута, 2003. – С. 59–63.

41. Фінансове право : навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів / [ Бекерська Д. А., Воронова Л. К., Завірюха І. Б. та ін. ]. – К. : Вентурі, 1998. – 384 с.

42. Алисов Е. А. Правовое регулирование валютных отношений в Украине : монография / Е. А. Алисов. – Х. : Фирма «Консум», 1998. – 142 с.

43. Алисов Е. А. Правовые основы регулирования валютных отношений : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.07 / Алисов Евгений Александрович. – Х., 1996. – 186 с.

44. Прокопчук С. И. Валютное регулирование и валютный контроль как объект правового регулирования : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.14 / Прокопчук Сергей Игоревич. – М., 2002. – 302 с.

45. Емелин А. В. Проблемы финансово-правового регулирования валютных отношений в Российской Федерации : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.12 / Емелин Андрей Викторович. – М., 2000. – 195 с.

46. Музика О. А. Фінансове право : навчальний посібник / О. А. Музика. – К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2004. – 220 с.

47. Артемов Н. М. Валютное регулирование в Российской Федерации : дис. … доктора юридических наук : 12.00.14 / Артемов Николай Михайлович. – М., 2002. – 347 с.

48. Кравченко Л. М. Правові засади валютного регулювання і контролю в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юридичних наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Л. М. Кравченко. – Ірпінь, 2003. – 19 с.

49. Воронова Л. К. Фінансове право України : підручник / Л. К. Воронова. – К. : Прецедент; Моя книга, 2006. – 448 с.

50. Финансовое право Российской Федерации : учебник / [ Бирюков П. Н., Брызгалин А. В., Грачева Е. Ю. и др. ] ; отв. ред. М. В. Карасева. – М. : Юристъ, 2002. – 576 с.

51. Финансовое право : учебник / [ Горбунова О. Н., Грачева Е. Ю., Ивлиева М. Ф. и др. ] ; отв. ред. Е. Ю. Грачева, Г. П. Толстопятенко. – М. : ТК Велби, Изд-во «Проспект», 2003. – 536 с.

52. Грачева Е. Ю. Финансовое право : учеб. пособие / Е. Ю. Грачева, Э. Д. Соколова. – М. : Юристъ, 2002. – 384 с.

53. Пронин А. К. Особенности валютного контроля в таможенных правоотношениях : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.14 / Пронин Андрей Константинович. – М., 2002. – 165 с.

54. Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави/ Рабинович П. М. – К. : ІСДО, 1994. – 236 с.

55. Матузова Н. И. Теория государства и права : учебник / [ Н. И. Матузова, А. В. Малько ] ; под ред. Матузова Н. И., Малько А. В. – М. : Юристь, 1997. – 495 с.

56. Грачева Е. Ю. Финансовое право : учебное пособие [ схемы, комментарии ] / Е. Ю. Грачева. – М. : Юриспруденция, 1999. – 96 с.

57. Тосунян Г. А. Финансовое право : учебное пособие [ конспекты лекций и схемы ] / Г. А. Тосунян, А. Ю. Викулин. – М. : Дело, 2001. – 224 с.

58. Платонова Е. Финансовое право : пособие для подготовки к экзаменам : [ конспект лекций в схемах ] / Е. Платонова, А. Новиков, А. Желудков. – М. : «Издательство ПРИОР», 2002. – 176 с.

59. Хомерики Г. В. Правовые основы банковского дела, денежного обращения и валютного регулирования в России : учебное пособие / Г. В. Хомерики. – М. : МЮИ МВД России, 1998. – 61 с.

60. Кравченко Л. М. Правові засади валютного регулювання і контролю в Україні : дис. … кандидата юридичних наук: 12.00.07/ Кравченко Людмила Миколаївна. – Ірпінь, 2003. – 199 с.

61. Кальней М. Г. Правовое регулирование валютных операций в Российской Федерации : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.14 / Кальней Максим Геннадьевич. – Омск, 2002. – 198 с.

62. Гейвандов Я. А. Правовые проблемы банковского регулирования в России / Я. А. Гейвандов // Банковское право. – 2000. – № 2. – С. 12.

63. Эриашвили Н.Д. Финансовое право: учебник для вузов/ Н. Д. Эриашвили, А. М. Никитин. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. – 606 с.

64. Финансовое право: ученик / [ П. Н. Говенко, А. И. Иванский, Л. В. Кузнецова и др. ] ; под ред. И. Н. Пахомова.– Х.: ООО «Одиссей», 2003. – 448 с.

65. Капаєва Л. М. Фінансове право : навчальний посібник / Л. М. Капаєва, М. С. Лях. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 248 с.

66. Лукашев О. А. Правове регулювання грошової системи України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. А. Лукашев. – Х., 2002. – 200 с.

67. Теорія фінансів : навчальний посібник / [Леоненко П. М., Юхименко П. І., Ільєнко А. А. та ін. ]; за заг. ред. О. Д. Василика. – Київ : Центр навчальної літератури, 2005. – 480 с.

68. Основи економічної теорії: політекономічний аспект : підручник / [Климко Г. Н., Нестеренко В. П., Каніщенко Л. О. та ін. ]; за ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. – [2-ге вид., перероб. і допов. ].– К. : Вища шк. – Знання, 1997. – 743 с.

69. Адамик Б. П. Національний банк і грошово-кредитна політика : навчальний посібник / Б. П. Адамик. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 278 с.

70. Наговицин А. Г. Валютная политика / А. Г. Наговицин. – М. : Экзамен, 2000. – 512 с.

71. Пуховкіна М. Ф. Центральний банк і грошово-кредитна політика : навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисципліни / Пуховкіна М. Ф., Остапішин Т. П., Білошапка В. С. – [ 2-ге вид., перероб. і доп. ]. – К. : КНЕУ, 2003. – 180 с.

72. Финансовое право : учебник / [ Воронова Л. К., Давыдова Л. А., Карасева М. В. и др. ]; отв. ред. Н. И. Химичева. – М. : Издательство БЕК, 1995. – 525 с.

73. Финансовое право: учебник / [ Горбунова О. Н., Карасева М. В., Крохина Ю. А. ] ; отв. ред. Н.И. Химичева. – [ 2-е изд., перераб. и доп.].– М.: Юристъ, 2002. – 600 с.

74. Юридичний словник / [уклад. І. П. Бутко, Р. І. Грищук ]; за ред. Бабія Б. М., Бурчака Ф. Г., Корецького В. М., Цвєткова В. В. – [ 4-те вид., перероб. і доп.]. – К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1983. – 872 с.

75. Финансово-кредитныйсловар: в 2 т./ [ глав. ред. В. П. Дьяченко ]. – Москва : Госфиниздат, 1961.

Том 1:А-Л.– 1961. – 664 с.

76. Словник іншомовних слів / [за редакцією О. С. Мельничука ]. – К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1977. – 776 с.

77.Хаменушко И. В. Валютный контроль в Российской Федерации : учебно-практическое пособие / И. В. Хаменушко. – М. : ИД ФБК-ПРЕСС, 2001. – 480 с.

78. Про систему валютного регулювання і валютного контролю : декрет Кабінету Міністрів України : від 19 лютого 1993 року № 15-93 // ВВР. – 1993. – № 17. – Ст. 184

79. Воронова Л. К. Финансовое право Украины : учебное пособие / Л. К. Воронова, Н. П. Кучерявенко. – Х. : Одиссей, 2004. – 168 с.

80. Фінансове право України : підручник / [Бех Г. В., Дмитрик О. О., Криницький І. Є. та ін. ]; за ред. М. П. Кучерявенка. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 320 с.

81. Панченко М. І. Цивільне право України : навч. посіб. / М. І. Панченко. – К. : Знання, 2005. – 583 с. – (Вища освіта XXIстоліття).

82. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність : навч. посібник / А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 377 с.

83. Орлюк О. П. Фінансове право : навч. посібник / О. П. Орлюк. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.

84. Карасева М. В. Финансовое право / [ М. В. Карасева, Ю. А. Крохина ] ; под ред. М. В. Карасевой. – М. : Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА М), 2002. – 288 с. – (Краткий учебный курс).

85. Данілов О. Д. Міжнародні розрахунки та валютний контроль : навчальний посібник / [ Данілов О. Д., Пернарівський О. В., Горбанський Б. М.]; за ред. В. А. Онищенка. – Ірпінь : Академія ДПС України, 2002. – 181 с.

86. Финансовое право : учебник / [ Артемов Н. М., Ашмарина Е. М., Бельский К. С. и др. ] ; под ред. О. Н. Горбуновой. – [ 2-е изд., перераб. и доп. ]. – М. : Юристъ, 2002. – 495 с.

87. Мелихова Л. В. Финансовое право : учебник / Л. В. Мелихова. – М. : Издательско-книготорговый центр «Маркетинг», 2001. – 238 с.

88. О валютном регулировании и валютном контроле : федеральный закон : от 10 декабря 2003 года № 173-ФЗ // Собрание законодательства РФ.– 2003.– № 50. – Ст. 4859.

89. Финансовое право : учебник / [ Грачева Е. Ю., Горазеев Н. Г., Малиновская В. М. и др. ] ; под ред. Е. Ю. Грачевой. – М. : Право и закон, КолосС, 2003. – 384 с.

90. Біленчук П. Д. Банківське право: українське та європейське: навч. посібник / [Біленчук П. Д., Диннік О. Г., Лютий І. О. та ін. ]; за ред. П. Д. Біленчука. – К. : Атіка, 1999. – 400 с.

91. Про зовнішньоекономічну діяльність : закон України : від 16 квітня 1991 року № 959-XI// ВВР. – 1991. – № 29. – Ст. 377.

92. Єлісовенко Ю. П. Україна. Закони. Основні чинні кодекси і закони України / Ю. П. Єлісовенко. – [ 2-ге вид.]. – К. : Махаон, 2003. – 976 с.

93. Про платіжні системи та переказ грошей в Україні : закон України : від 5 квітня 2001 року № 2346-III// Офіц. вісн. України. – 2001. – № 20. – Ст. 828.

94. Елфимова И. Ф. Валютная политика и правовое регулирование ВЭД : учеб. пособие / И. Ф. Елфимова ; науч. ред. О. Г. Туровец. – В. : Воронеж. гос. техн. ун-т., 1996. – 87 с.

95. Про затвердження Класифікатора іноземних валют : постанова Правління НБУ : від 4 лютого 1998 року № 34 // Офіц. вісник України. – 1998. – № 7. – Ст. 274.

96. Про Національний банк України : закон України : від 20 травня 1999 року № 679-XIV// ВВР. – 1999. – № 29. – Ст. 238.

97. Костюченко О. А. Валютне законодавство України : навчальний посібник / О. А. Костюченко. – К. : Атіка, 2006. – 304 с.

98. Тосунян Г. А. Валютное право Российской Федерации : учеб. пособие / Г. А. Тосунян, А. В. Емелин. – М. : Дело, 2002. – 288 с.

99. Карманов Є. В. Банківське право України : навчальний посібник / Є. В. Карманов. – Х. : Консум, 2000. – 464 с.

100. Голубович А. Д. Валютные операции в коммерческих банках / Голубович А. Д., Кулагин М. В., Миримская О. М. – М. : АО «МЕНАТЕП-ИНФОРМ», 1994. – 240 с. – (Русская деловая литература).

101. Діяльність банку в умовах ринкової економіки/ [ Швиданенко Г. О., Мішта С. П., Колесников І. А., Рудь М. С.]. – К.: МП «Екопрод», 1996. – 164 с.

102. Грачева Е. Ю. Финансовое право России : ученик / Грачева Е. Ю., Куфакова Н. А., Пепеляев С. Г. – М. : ТЕИС, 1995. – 235 с.

103. Костюченко О. А. Банківське право : навчальний посібник / О. А. Костюшенко. – К. : КНЕУ, 1999. – 168 с.

104. Олейник О. М. Основы банковского права : курс лекций / О. М. Олейник. – М.: Юристь, 1997. –424 с.

105.Василец В. П. Денежное обращение в России как объект правового регулирования: дис. … кандидата юридических наук: 12.00.14/Василец Виктор Петрович. – М., 2002. – 265 с.

106. Цивільний кодекс України : від 16 січня 2003 року № 435-IV// ВВР. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356.

107. Конституція України : від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // ВВР. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

108. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті : закон України : від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР // ВВР. – 1994. – № 40. – Ст. 364.

109. Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України : постанова Правління НБУ : від 2 липня 2007 р. № 200 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 46. – Ст. 81.

110. Про затвердження Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України : постанова Правління НБУ : від 29 грудня 2000 року № 520 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 8. – Ст. 68.

111. Про затвердження Інструкції про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті : постанова Правління НБУ : від 16 серпня 2006 року № 320 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 36. – Ст. 32.

112. Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті : постанова Правління НБУ : від 21 січня 2004 року № 22 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 13. – Ст. 110.

113. Про затвердження Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні : постанова Правління НБУ : від 15 грудня 2004 року № 637 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 3, (№ 7. – 2005. – Ст. 186 (ДІ). – Ст. 55.

114. Финансовое право: учебник /[ Артемов Н. М., Горбунова О. Н., Денисова И. Г. и др. ] ; под ред. О. Н. Горбуновой. – М.: Юристъ, 1996. – 400 с.

115. Фінансове право України: навчальний посібник / [Шкарупа В. К., Коломоєць Т. О., Коваль М. В. та ін. ]; за заг. ред. В. К. Шкарупи, Т. О. Коломоєць. – К. : Істина, 2007. – 256 с.

116.Бездітко Ю. М. Валютне регулювання : навчальний посібник / Бездітко Ю. М., Мануйленко О. О., Стасюк Г. А. – Херсон : ОЛДІ-плюс, 2004. – 272 с.

117. Дахно І. І. Міжнародне економічне право : навч. посібник / І. І. Дахно. – [ 3-тє вид., перероб. і доповн. ]. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 272 с.

118. Дорофеев Б. Ю. Валютное право России : учебное пособие / [ Дорофеев Б. Ю., Земцов Н. Н., Пушин В. А. ] ; под общ. ред. Б. Ю. Дорофеева. – М. : Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА.М), 2001. – 360 с.

119.Добрецов Г. Б. Валютное законодательство : некоторые практические вопросы / Г. Б. Добрецов. – Красноярськ : Буква, 2000. – 304 с.

120. Дружинин Д. Н. Валютное право : учебно-методический комплекс / Д. Н. Дружинин. – Ростов-на-Дону : Ростовская государственная экономическая академия, 1999. – 32 с.

121. Альтушер А. Б. Международное валютное право : учебник / А. Б. Альтушер. – М. : Издательство «Международные отношения», 1984. – 344 с.

122. Вернер Ф. Эбке. Международное валютное право / Вернер Ф. Эбке ; перевод с нем. Ю. М. Юмашева. – М. : 1997. – 406 с.

123. ТускозЖ.Міжнародне право: підручник/ Ж. Тускоз ; пер. з франц. Лідія Бадешко. – К. : «АртЕК», 1998. – 416 с.

124. Завальна Ж. В. Валютне право України : навч. посібник / Ж. В. Завальна, М. В. Старинський. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005. – 304 с.

125. Ручкина Г. Ф. Финансово-правовое регулирование предпринимательской деятельности : монография / Г. Ф. Ручкина. – М. : ИД «Юриспруденция», 2003. – 272 с.

126. Малашенко В. Валютный кодекс и валютный контроль/ В. Малашенко // Журнал «Финансовое право». – 2002. – № 1/2002. – С. 56-59.

127. Кабанець О. І. Валютне регулювання та валютний контроль в Україні/ О. І. Кабанець, В. Д. Кольга. – К. : Донеччина, 2000. – 224 с.

128. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами : закон України:від 21 грудня 2000 року № 2181-III// ВВР. – 2001. – № 10. – Ст. 44.

129. Костюченко О. А. Банківське право: Банківська система. Національний банк. Комерційні банки. Розрахунки і кредитування. Ринок цінних паперів. Національне валютне законодавство. Банківські системи зарубіжних країн. Інститут банківської таємниці : підручник / О. А. Костюченко – [ 3-тє вид. ]. – К. : Видавництво А.С.К., 2003. – 928 с. – (Економіка. Фінанси. Право).

130. Митний кодекс України : від 11 липня 2002 року № 92-III// ВВР. – 2002. – № 38–39. – Ст. 288.

131. Про державний суверенітет України : декларація :від 16 липня 1990 року № 55-XII// ВВР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.

132. Про проголошення незалежності України : постанова Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки : від 24 серпня 1991 року № 1427-XII// ВВР. – 1991. – № 38. – Ст. 502.

133. Господарський кодекс України : від 16 січня 2003 року № 436-IV// ВВР. – 2003. – № 18, № 19–20, № 21–22. – Ст. 144.

134. Кодекс України про адміністративні правопорушення : від 7 грудня 1984 року № 8073-X// Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.

135. Кримінальний кодекс України : від 5 квітня 2001 року № 2341-III// ВВР. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

136. Про валютне регулювання : проект закону України : від 12 травня 1998 року № 0921 // http://www.gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=8pf3511=81.

137. Про прийняття за основу проекту Закону України про валютне регулювання та валютний контроль в Україні № 3043 : постанова Верховної Ради України : від 11 квітня 2007 року № 920-V// http://www.zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=920–16.

138. Гаращук В. М. Контроль та нагляд у державному управлінні : монографія / В. М. Паращук ; [худож. – оформлювач О. Агєєв ]. – Харків : Фоліо, 2002. – 176 с.

139. Омельченко А. В. Інвестиційне право : навчальний посібник / А. В. Омельченко ; наук. ред. В. Ф. Опришко. – К. : Атіка, 1999. – 176 с.

140. Овалютномрегулировании: закон СССР : от 1 марта 1991 року // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1991. – № 12.– Ст. 316.

141.Глушецкий А. А. Валютное регулирование внешнеэкономической деятельности предприятий. Валютный рынок в СССР : сборник / А. А. Глушецкий. – М. : Экономика, 1991. – 85 с.

142.Польща твій діловий партнер / Міністерство економіки, Департамент міжнародного двохстороннього співробітництва ; [ Варшава, Польща ]. – Інститут кон’юктур і цін зовнішньої торгівлі, 2005. – 181 с.

143.Артемов Н. М. Валютное регулирование в Российской Федерации : автореф. дис. на соискание ученой степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.14 « Административное право, финансовое право, информационное право» / Н. М. Артемов. – Москва, 2002. – 54 с.

144. Искоростенский А. Н. Валютное право как подотрасль финансового права / А. Н. Искоростенский : [ научные труды]/Российская академия юридических наук : выпуск 4 [втрех томах.] – М. : Издательская группа «Юрист», 2004. – С. 602–605.

Т. 3. – 2004.

145. Дмитренко Е. С. Фінансове право України : практикум / Е. С. Дмитренко. – К. : Атіка, 2004. – 216 с.

146. Буторина О. В. Международные валюты: интеграция и конкуренция / О. В. Буторина. – М. : Издательский Дом «Деловая литература», 2003. – 368 с.

147. Концепція Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : закон України : від 21 листопада 2002 року № 228–IV// ВВР. – 2003. – № 3. – Ст. 12.

148. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : закон України : від 18 березня 2004 року № 1629-IV// ВВР. – 2004. – № 29. – Ст. 367.

149. Рудый К. В. Финансово-кредитные системы зарубежных стран : учеб. пособие / К. В. Рудый. – М. : Новое знание, 2003. – 301 с. – (Экономическое образование).

150. Зюнькін А. Г. Фнансове право : навч. посібник / А. Г. Зюнькін. – К. : МАУП, 1999. – 112 с.

151. Михасюк І. Р. Державне регулювання економіки : підручник / [Михасюк І. Р., Мельник А. Ф., Крупка М. І., Залога З. М. ]; за ред. І. Р. Михасюка. – [2-е вид. виправ. і доповн. ]. – К. : Атіка, Ельга-Н, 2000. – 592 с.

152. Про банки та банківську діяльність : закон України : від 7 грудня 2000 року № 2121 – III// ВВР. – 2001. – № 5–6. – Ст. 30.

153. Вітлінський В. В. Кредитний ризик комерційного банку : навч. посіб. / [Вітлінський В. В., Пернарівський О. В., Наконечний Я. С., Великоіваненко Г. І. ]; за ред. В. В. Вітлінського. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2000. – 251 с. – (Серія «Вища освіта XXIстоліття»).

154. Лаптєв С. М. Банківська діяльність (вітчизняний та зарубіжний досвід) : навчальний посібник / [ Лаптєв С. М., Денисенко М. П., Кабанов В. Г., Любунь О. С. ]. – К. : ВД «Професіонал», 2004. – 320 с.

155. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки : послання Президента України до Верховної Ради // Урядовий кур’єр. – № 100. – 04.06.2002. – С. 1–2.

156. Іскоростенський А. М. Особливості правового регулювання валютної системи України / А. М. Іскоростенський // Науковий вісник Національної академії ДПС України. – № 1(36). – Ірпінь : Національна академія ДПС України, 2007. – С. 202–208.

157. Про затвердження Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, Положення про поставки товарів народного вжитку і основних умов регулювання договірних відносин при здійсненні експортно-імпортних операцій : постанова Ради Міністрів СРСР : від 25 липня 1988 року № 888 // СП СССР. – 1988. – № 65. – Ст. 18.

158. Про основи економічних відносин Союзу РСР, союзних і автономних республік : закон Союзу РСР : від 10 квітня 1990 року № 1421-I// ВВР СРСР. – 1990. – № 16. – Ст. 270.

159. Про економічну самостійність Української РСР : закон Української Радянської Соціалістичної Республіки : від 3 серпня 1990 року № 142-XII// ВВР. – 1990. – № 34. – Ст. 499.

160.Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування : закон України : від 7 грудня 1990 року № 533-XII// ВВР. – 1991. – № 2. – Ст. 5.

161. Про формування валютних фондів України у 1992 році : постанова Верховної Ради України : від 5 лютого 1992 року № 2101-XII// ВВР. – 1992. – № 19. – Ст. 263.

162. Про розгляд листа Дніпродзержинського спеціалізованого управління – 1 тресту «Дніпродомнаремонт» : лист Головної державної податкової інспекції : від 26 квітня 1995 року № 22-304/11-1783 // http://www.zakon1.rada.gov.ua.

163. Про оподаткування доходів підприємств і організацій : закон України : від 21 лютого 1992 року № 2146-XII// ВВР. – 1992. – № 23. – Ст. 333.

164. Про оподаткування прибутку підприємств : закон України : від 28 грудня 1994 року за № 334/94-ВР // ВВР. – 1995. – № 4. – Ст. 28.

165. Артемов Н. М. Валютный контроль / Н. М. Артемов. – М. : Издательство «Профобразование», 2001. – 127 с.

166. Про формування республіканського валютного резерву в 1992 році : указ Президента Російської Федерації : від 30 листопада 1991 року № 335 // Ведомости СНД и ВС РСФСР. – 1992. – № 2. – Ст. 76.

167. Про часткові зміни порядку обов’язкового продажу частини валютної виручки та стягування експортних мит : указ Президента Російської Федерації : від 14 липня 1992 року № 629 “ // Ведомости СНД и ВС РФ. – 1992. – № 25. – Ст. 1425.

168. Про вдосконалення валютного регулювання : указ Президента України : від 22 серпня 1994 року № 457/94 // http://www.zakon.rada.gov.ua.

169. Про Українську міжбанківську валютну біржу : постанова Правління НБУ : від 8 липня 1993 року № 50 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 36. – Ст. 46.

170. Про внесення змін до Указу Президента України від 22 серпня 1994 року № 457 : указ Президента України : від 3 серпня 1995 року № 711/95 // http://www.zakon.rada.gov.ua.

171. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті : декрет Кабінету Міністрів України : від 19 лютого 1993 року № 17-93 // ВВР. – 1993. – № 17. – Ст. 186, № 49. – Ст. 462.

172. Про внесення змін до Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» : закон України : від 31 травня 2007 року № 1108-V// ВВР. – 2007. – № 44. – Ст. 510.

173. Про власність : закон України : від 7 лютого 1991 року № 697-XII// ВВР. – 1991. – № 20. – Ст. 249.

174. Романенко О. Р. Фінанси : навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / [Романенко О. Р., Огородник С. Я., Зязюн М. С., Славкова А. А. ]; ред. П. Царик. – [ 2-ге вид., перероб. і доп. ]. – К. : КНЕУ, 2003. – 387 с.

175. Про місцеве самоврядування в Україні : закон України : від 21 травня 1997 року // ВВР. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

176. Бюджетний кодекс України : від 21 червня 2001 року № 2542-III// ВВР. – 2001. – № 37–38. – Ст. 189.

177. Про Державний бюджет України на 1994 рік : закон України : від 1 лютого 1994 року № 3898-XII// ВВР. – 1994. – № 20. – Ст. 120.

178. Про Державний бюджет України на 1995 рік : закон України : від 6 квітня 1995 року № 126/95-ВР // ВВР. – 1995. – № 16. – Ст. 111.

179. Про Державний бюджет України на 1996 рік : закон України : від 22 березня 1996 року № 96/96-ВР // ВВР. – 1996. – № 16. – Ст. 17.

180. Про Державний бюджет України на 1997 рік : закон України : від 27 червня 1997 року № 404/97-ВР // ВВР. – 1997. – № 33. – Ст. 207.

181. Про Державний бюджет України на 1998 рік : закон України : від 30 грудня 1997 року № 796/97-ВР // ВВР. – 1998. – № 21. – Ст. 109.

182. Про Державний бюджет України на 1999 рік : закон України : від 31 грудня 1998 року № 378-XIV// ВВР. – 1999. – № 8. – Ст. 59.

183. Про Державний бюджет України на 2000 рік : закон України : від 17 лютого 2000 року № 1458-III// ВВР. – 2000. – № 14–15–16. – Ст. 121.

184. Про Державний бюджет України на 2001 рік : закон України : від 7 грудня 2000 року № 2120-III// ВВР. – 2001. – № 2–3. – Ст. 10.

185. Про Державний бюджет України на 2002 рік : закон України : від 20 грудня 2001 року № 2905-III// ВВР. – 2002. – № 12–13. – Ст. 92.

186. Про Державний бюджет України на 2003 рік : закон України : від 26 грудня 2002 року № 380-IV// ВВР. – 2003. – № 10–11. – Ст. 86.

187. Про Державний бюджет України на 2004 рік : закон України : від 27 листопада 2003 року № 1344-IV// ВВР. – 2004. – № 17–18. – Ст. 250.

188. Про Державний бюджет України на 2005 рік : закон України : від 23 грудня 2004 року № 2285-IV// ВВР. – 2005. – № 7–8. – Ст. 162.

189. Про Державний бюджет України на 2006 рік : закон України : від 20 грудня 2005 року № 3235-IV// ВВР. – 2006. – № 9, № 10–11. – Ст. 96.

190. Про Державний бюджет України на 2007 рік : закон України : від 19 грудня 2006 року № 489-V// ВВР. – 2007. – № 7–8. – Ст. 66.

191. Про Державний бюджет України на 2008 рік : закон України : від 28 грудня 2007 року № 107-VI// ВВР. – 2008. – №№ 5–8. – Ст. 78.

192. Про затвердження Положення про Офіційний валютний резерв Національного банку України : постанова Правління НБУ : від 20 травня 1994 року № 99 // http://www.lawua.info/jurdata/dir335/dir335750.htm.

193. Любунь О. С. Національний банк України: основні функції, грошово-кредитна політика, регулювання банківської діяльності : навчальний посібник / [ Любунь О. С., Любунь В. С., Іванець І. В. ] ; за ред. О. С. Любуня. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 351 с.

194. Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними : закон України : від 18 листопада 1997 року № 637/97-В // ВВР. – 1998. – № 9. – Ст. 34.

195. Азаров М. Я. Все про податки : довідник / [ Азаров М. Я., Кольга В. Д., Онищенко В. А. ] ; за ред. М. Я. Азарова. – К. : Експерт-Про, 2000. – 492 с.

196. Нидеккер Г. Л. Анализ эффективности валютно-обменных операций банка / Нидеккер Г. Л., Стратонников И. В., Суслов С. В. – М. : Русская деловая литература, 1996. – 256 с.

197. Андронов О. Критерії ефективності валютної політики в Україні / О. Андронов, А. Даниленко // Закон і бізнес. – 2002. – № 41. – С. – 31.

198. Береславська О. Курсова стабільність і макроекономічні досягнення в Україні / Олена Береславська // Вісник НБУ. – 2004. – № 2. – лютий. – С. 18–21.

199. Шнирков О. І. Європейський валютний союз : навчальний посібник / Шнирков О. І., Кузнецов О. В., Кульпінський С. В. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2001. – 198 с.

200. Папуша А. Валютна політика НБУ не змінюватиметься / Андрій Папуша // Вісник НБУ. – 2003. – № 8. – серпень. – С. 59.

201. Цырков И. В. Валютный рынок в системе финансовых отношений : дис. … кандидата экономических наук : 08.00.01 / Цырков Илья Валерьевич. – М., 2000. – 182 с.

202. Про заходи формування загальнорадянського валютного ринку : постанова Ради Міністрів СРСР : від 18 квітня 1990 року // СП СССР. – 1990. – № 19. – Ст. 99.

203. Пискулов Д.Ю. Теория и практика валютного дилинга : прикладное пособие/ Д. Ю. Пискулов. – [ 4-е изд., пере раб. и доп.].– М.: ЗАО “Финансист”, ДИАГРАММА, 2002. – 325 с.

204. Законодательство РФ по валютному регулированию, контролю, внешнеэкономической деятельности и финансово-экономическая методология и практика : комментарии, разъяснения. – Выпуск № 10. – 1997. – 125 с. – (Библиотечка «Российской газеты». Валютное регулирование).

205. Іскоростенський А. М. Валютне регулювання міжнародних розрахунків за допомогою комп’ютерних технологій / А. М. Іскоростенський : матеріали IVМіжнародної науково-практичної конференції [ «Проблеми впровадження інформаційних технологій в економіці» ] (травень 2003 року). – Ірпінь : Академія ДПС України, 2003. – С. 163–164.

206. Іскоростенський А. М. Удосконалення механізму правового регулювання управління валютними ризиками / А. М. Іскоростенський : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції вчених, викладачів, практичних працівників і молодих науковців [ «Розвиток грошово-кредитних відносин в Україні» ] (27 лютого 2004 року) / за редакцією В.П. Матвієнка. – Київ : Київський інститут банківської справи, 2004. – С. 66–68.

207. Бурлак Г.Н. Техника валютных операций : учеб. пособие для вузов / [ Г. Н. Бурлак, О. И. Кузнецова ] ; под ред. Н. Д. Эриашвили. – [ 2-е изд., перераб. и доп. ]. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 367 с.

208. Настольная книга валютного дилера. – Киев: Финансы, 1994. – 218 с.

209. Про Положення про Міністерство фінансів України : указ Президента України : від 26 серпня 1999 року № 1081/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 35. – Ст. 1.

210. Про затвердження Положення про Міністерство фінансів України : постанова Кабінету Міністрів України : від 27 грудня 2006 року № 1837 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 1. – Ст. 100.

211. Мисак С.О. Фінансова політика: наукове видання / С. О. Мисак ; ред. Г. Г. Руденко. – К. : ДОД Інститут аграрної економіки, 2002. – 140 с.

212. Осипов С. К. Государственно-правовые основы валютного регулирования и валютного контроля в Российской Федерации : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.12 / Осипов Сергей Константинович. – Москва, 2000. – 193 с.

213. “Understanding the UK economy” Third edition, edited by Peter Curwen. – Macmillan. – 1994. – 510 pages.

214. Ющенко В. А. Монетарна політика України: результати і перспективи / Віктор Ющенко // Вісник Національного банку України. – 1996. – № 4. – С. 5–13.

215. Анулова Г. Н. Валютная политика капиталистических стран : монография / Г. Н. Анулов. – М. : Наука-М., 1990. – 224 с.

216. Юрчишин В.В. Валютна політика країн з перехідною економікою: навч. посіб./ В. В. Юрчишин ; [до модуля “Міжнародна економіка і стабілізаційна політика” ]. – К. : Вид-во “УАДУ”, 2001. – 28 с.

217. Войкин Д. Н. Правовое регулирование валютного контроля в области таможенного дела : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.14 / Войкин Дмитрий Николаевич. – Саратов, 2002. – 171 с.

218. Міщенко В. І. Центральні банки: організаційно-правові засади : підручник / В. І. Міщенко, В. Л. Кротюк. – К. : Т-во «Знання», КОО. – 2004. – 372 с.

219. Долан Э. Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Долан Э. Дж. ; пер. с англ. В. Лукашевич и др. ; под общ. ред. В. Лукашевича, М. Ярцева. – СПб. : АОЗТ «Санкт-Петербург оркестр», 1994. – 496 с.

220. Береславська О. І. Міжнародні розрахунки та валютні операції : навч. посібник / [Береславська О. І., Наконечний О. М., Пясецька М. Г. та ін. ]; за заг. ред. М. І. Савлука. – К. : КНЕУ, 2002. – 392 с.

221. Єрмоленко М. Фінансова безпека: основні підходи до розробки концепції / М. Єрмоленко // Віче. – № 11. – 1998. – С. 64–65.

222. Волков Р. А. Таможенные органы в системе валютного контроля : дис. … кандидата экономических наук : 08.00.05 / Волков Роман Александрович. – Москва, 2003. – 165 с.

223. Хаменушко И. В. Валютный контроль в Российской Федерации : дис. … кандидата юридических наук : 12.00.12 / Хаменушко Иван Владимирович. – М., 1999. – 188 с.

224. Айзенберг И. П. Валютная система СССР / И. П. Айзенберг. – М. : Соцэкгиз, 1962. – 345 с.

225. Костюченко О. А. Валютне регулювання, валютний контроль / О. А. Костюченко ; [Юридична енциклопедія]. – К. : «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1998.

Т. 1. – А-Г. – 672 с.

226. Niels A. Skov : FINANCE & MANAGEMENT/ Niels A. Skov. – W.:PRET S.A. –1994. – 247 p.

227. Іскоростенський А. М. Основні напрями валютної політики України / А. М. Іскоростенський : матеріали науково-практичної конференції курсантів, студентів та молодих науковців [ «Актуальні проблеми економічної безпеки України в умовах її інтеграції до світового співтовариства» ] (31 березня – 1 квітня 2005 року). – Дніпропетровськ : Академія митної служби України, 2005. – С. 44–45.

228. Лунц Л. А. Денежное обязательство в гражданском и коллизионном праве капиталистических стран / Л. А. Лунц. – М. : Статут, 1999. – 316 с.

229. Сапожников Н. В. Валютные операции коммерческих банков. Правовое регулирование / Н. В. Сапожников. – М. : Юристь, 1999. – 256 с.

230. Про введення обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів : постанова Правління НБУ : від 4 вересня 1998 року № 349 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 5. – Ст. 24.

231. Про скасування обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів : постанова Правління НБУ : від 31 березня 2005 року № 101 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 14. – Ст. 77.

232. Про затвердження Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій : постанова Правління НБУ : від 17 липня 2001 року № 275 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 34. – Ст. 115.

233. Про затвердження Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій : постанова Правління НБУ : від 9 серпня 2002 року № 297 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 36. – Ст. 108.

234. Про затвердження Положення про порядок видачі ліцензій на здійснення окремих банківських операцій небанківськими установами : постанова Правління НБУ : від 16 серпня 2001 року № 344 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 36. – Ст. 236.

235. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг : закон України : від 12 липня 2001 року № 2664-III// ВВР. – 2002. – № 1. – Ст. 1.

236. Про затвердження Інструкції про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями : постанова Правління НБУ : від 24 березня 1999 року № 136 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 22. – Ст. 131.

237. Про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України : постанова Правління НБУ : від 27 травня 2008 року № 148 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 43. – Ст. 124.

238. Про затвердження Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон : постанова Правління НБУ : від 16 березня 1999 року № 122 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 17. – Ст. 147.

239. Про затвердження Положення про порядок видачі резидентам індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України з метою придбання облігацій зовнішніх державних позик України : постанова Правління НБУ : від 29 січня 2003 року № 35 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 8. – Ст. 18.

240. Про затвердження Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розміщення резидентами (юридичними та фізичними особами) валютних цінностей на рахунках за межами України : постанова Правління НБУ : від 14 жовтня 2004 року № 485 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 45. – Ст. 73.

241. Про затвердження Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України : постанова Правління НБУ : від 12 грудня 2002 року № 502 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 4. – Ст. 375.

242. Про затвердження Положення про здійснення уповноваженими банками операцій з банківськими металами та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України : постанова Правління НБУ : від 6 серпня 2003 року № 325 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 36. – Ст. 46.

243. Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку операцій в іноземній валюті та банківських металах у банках України : постанова Правління НБУ : від 17 листопада 2004 року № 555 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 48. – Ст. 34.

244. Про затвердження Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентам позик в іноземній валюті нерезидентам : постанова Правління НБУ : від 17 червня 2004 року № 270 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 29. – Ст. 85.

245. Про перелік і тарифи послуг з реєстрації установ банків, надання ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, операцій з валютними цінностями та інші послуги, що надаються Національним банком України та його територіальними управліннями : постанова Правління НБУ : від 12 серпня 2003 року № 333 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 38. – Ст. 69.

246. Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття, рахунків у національній та іноземних валютах : постанова Правління НБУ : від 12 листопада 2003 року № 492 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 51. – Ст. 316.

247. Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України : постанова Правління НБУ : від 14 серпня 2003 року № 337 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 37. – Ст. 96.

248. Про затвердження Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України : постанова Правління НБУ : від 16 грудня 2002 року № 508 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 10. – Ст. 58.

249. Про затвердження Положення про порядок формування обов’язкових резервів для банків України : постанова Правління НБУ : від 16 березня 2006 року № 91 // Офіційний вісник України. – 2006 – № 13. – Ст. 229.

250. Іскоростенський А. М. Трансформація валютного законодавства України до законодавства ЄС / А. М. Іскоростенський : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції [«Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу» ](16 квітня 2004 року). – Ірпінь : Національна академія ДПС України, 2004. – С. 179–180.

251. Іскоростенський А. М. Теоретико-правові засади визначення дефініції «валютні обмеження» / А. М. Іскоростенський // Науковий вісник Національної академії ДПС України : збірник наукових праць. – № 1(28). – Ірпінь : Національна академія ДПС України, 2005. – С. 159–164.

252. Калтыгин В. Н. Правовые основы валютного контроля : учебное пособие / В. Н. Калтыгин. – М. : Институт защиты предпринимателя, 1999. – 154 с.

253. Барановський О. І. Фінансова безпека : монографія/ О. І. Барановський. – К. : Фенікс, 1999. – 338 с.

254. Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі : указ Президента України : від 21 січня 1998 року № 41/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 3. – Ст. 140.

255. Про затвердження Положення про валютний контроль : постанова Правління НБУ : від 8 лютого 2000 року № 49 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 14. – Ст. 41.

256. Про невідкладні заходи щодо посилення валютного контролю : указ Президента України : від 8 червня 1993 року № 195/93 // Офіційний вісник України. – 1993. – № 29. – Ст. 216.

257. Про заходи щодо забезпечення контролю за зовнішньоекономічною діяльністю та валютного контролю : постанова Кабінету Міністрів України : від 26 грудня 1995 року № 1044 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 34. – Ст. 24.

258. Іскоростенський А. М. Здійснення органами державної податкової служби України валютного контролю / А. М. Іскоростенський // Науковий вісник Національної академії ДПС України : збірник наукових праць. – № 5(27). – Ірпінь : Національна академія ДПС України, 2004. – С. 245–253.

259. Офіс великих платників податків: перша презентація//Консультант. – 2002. – № 9 (332). – 4 березня. –С. 3.

260. Савченко Л.А. Фінансово-правовий механізм формування дохідної частини бюджетів : курс лекцій / [ Савченко Л.А., Цимбалюк А.В., Капріца В.Т. та ін. ]. – Ірпінь : Академія ДПС України, 2002. – 357 с.

261. Про врегулювання порядку отримання резидентами кредитів, позик у іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства : указ Президента України : від 27 червня 1999 року № 734/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 27. – Ст. 79.

262. Про затвердження Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства : наказ ДПА України : від 4 жовтня 1999 року № 542 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 42. – Ст. 263.

263. Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності : закон України : від 23 грудня 1998 року № 351-XIV// ВВР. – 1994. – № 5. – Ст. 44.

264. Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності : постанова Кабінету Міністрів України : від 29 квітня 1999 року № 756 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 18. – Ст. 50.

265. Кравченко Л. М. Особливості відповідальності уповноважених банків за порушення валютного законодавства / Людмила Кравченко // Право України. – 2003. – № 2. – С. 49–51.

266. Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства : постанова Правління НБУ : від 28 серпня 2001 року № 369 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 41. – Ст. 165.

267. Іванський Ф. Й. Фінансово-правова відповідальність за порушення валютного законодавства: правовий аналіз / Ф. Іванський // Митна справа. – 2005. – № 1. – С. 84–90.

268. Про затвердження Положення про здійснення уповноваженими банками контролю за проведенням резидентами та нерезидентами, до яких застосовані спеціальні санкції згідно зі статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», валютних операцій через ці банки : постанова Правління НБУ : від 21 травня 2003 року № 198 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 25. – Ст. 285.

269. Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг : закон України : від 6 липня 1995 року № 265/95-ВР // ВВР. – 1995. – № 28. – Ст. 205.

270. Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки : указ Президента України : від 12 червня 1995 року № 436/95 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 37. – Ст. 5.

271. Щодо санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки : лист Державної податкової адміністрації України : від 6 липня 2002 року № 1111/2/23-2110 // Бізнес – Бухгалтерія. Право. Податки. Консультації. – 2002. – № 31/1–2. – 29 липня. – С. 1.

272. Про затвердження Положення про порядок накладення адміністративних штрафів : постанова Правління НБУ : від 29 грудня 2001 року № 563 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 5. – Ст. 72.

загрузка...
Top