Правове регулювання концептуальних положень поставки на території України в XX столітті

Договір поставки — один із най­більш широко застосовуваних у підприємницькій діяльності до­говорів [10, 610]. На сьогодні основни­ми нормативно-правовими актами, які регулюють відносини поставки в Україні, є Господарський кодекс України (далі — ГК України) та Цивільний кодекс України (далі — ЦК України), які були прийняті в 2003 р. Але відносини поставки виникли значно раніше, тому постає питання про розвиток законодавства, яке істо­рично регулювало зазначені відноси­ни. Не випадково кажуть: щоб мати майбутнє — необхідно знати минуле.

Метою статті є аналіз еволюції пра­вового регулювання відносин постав­ки на території України, системати­зація етапів становлення цього зако­нодавства.

На думку автора, науковці не при­діляють достатньої уваги розвитку до­говору поставки. Окремі аспекти про­блеми еволюції поставки досліджували такі науковці: О. Беляневич, М. Бра-гінський, В. Вітрянський, С. Езерська, Н. Клейн, Л. Шор, Є. Харитонова, О. Калітенко та ін.

У дореволюційному цивільному праві існували три споріднених дого­вори: поставки, купівлі-продажу і за­продажу. Тобто поставка виокремлю­валася як самостійний вид цивільного договору. Це був договір, за яким одна сторона зобов´язувалася доставити іншій яку-небудь річ за відому ціну до відомого терміну. Відмінність між до­говорами поставки і купівлі-продажу полягала у різниці в часі між момен­том укладання і виконання договору [6, 107].

Причому деякі вчені, зокрема Г. Шершеневич, вказували на те, що зазначені вище договори є досить схо­жими і їх виокремлення в самостійні види не є логічним. Також слід зверну­ти увагу на те, що в зарубіжних краї­нах такого розподілу не було [4, 98-99].

Вже при підготовці V книги Ци­вільного положення, яка була внесена на розгляд Державної Думи в 1913 р., російські цивілісти розглядали договір поставки як один із різновидів договору купівлі-продажу [4, 99].

Поставка товарів для державних потреб у той час регулювалася Поло­женням про казенні підряди і постав­ки. Такі договори могли бути укладені лише з використанням торгів або за­критих повідомлень [4, 113-114].

Цивільний кодекс 1922 р. вже не містив положень про договір постав­ки. Але в процесі подальшого розвит­ку соціалістичного строю поставка знову стає самостійним договором, який характеризується плановим ха­рактером. Цікавим є й те, що про­дукція, яка становила предмет догово­ру поставки, передавалася в оператив­не управління, а не у власність [4, 99; 6, 107-108]. Зазначене положення бу­ло зумовлене тим, що майже все майно в період з лютого 1919 р. по листопад 1920 р. було націоналізовано, тобто належало державі.

Про існування договору поставки від самого початку заснування Радян­ського Союзу можна дійти висновку, зважаючи на існування таких актів: Закон «Про державні підряди і по­ставки» 1923 р.; постанова РНК СРСР «Про прирівняння реєстрації на біржі договорів поставки, які укладаються державними органами, до нотаріально засвідчених» від 25 листопада 1924 р.; постанова ЦВК та РНК СРСР «Про звільнення від нотаріального засвід­чення і реєстрації на біржі договорів підряду і купівлі-продажу (зокрема постачання), що укладаються органа­ми Народного комісаріату по військо­вих і морських справах, особливих відділів і військ Об´єднаного Держав­ного Політичного Управління, а рівно військ конвойної варти СРСР з дер­жавними підприємствами, коопера­тивними організаціями і приватними особами» від 4 грудня 1925 р. (потрібно звернути увагу, що навіть з назви постанови можна дійти виснов­ку, що договір поставки не виокрем­люють у самостійний вид).

Отже, договір поставки в період з 1924 по 1925 рр. характеризується та­кими ознаками: предметом поставки є речі, визначені родовими ознаками (на сьогодні предметом договору по­ставки можуть бути і речі, визначені індивідуальними ознаками (ч. 1 ст. 266 ГК України); постачальник зобов´яза­ний доставити речі; між укладенням договору і його виконанням з боку по­стачальника повинен минути певний строк.

У 1931 р. виходить постанова РНК СРСР «Про відповідальне зберігання покупцем неоплачених товарів» (регу­лює лише відносини з приводу збере­ження покупцем неоплачених товарів, отриманих від постачальника).

На думку автора, необхідно зверну­ти увагу й на нормативно-правове ре­гулювання розрахунків при поставках товарів. Ще ЗО січня 1930 р. ЦВК та РНК СРСР була прийнята постанова «Про кредитну реформу», яка вста­новлювала пряме банківське кредиту­вання. Іншим організаціям забороня­лося видавати кредити, завдатки та аванси. А 14 січня 1931 р. РНК СРСР була прийнята постанова «Про заходи поліпшення практики кредитної ре­форми», якою Державному банку була надана можливість сплачувати рахун­ки підприємств-постачальників у ме­жах наданого покупцю ліміту лише за наявності згоди покупця (акцент ра­хунку) або за наявності доручення (акредитиву). Відповідно ж до поста­нови РНК СРСР «Про зміни в системі кредитування, укріплення кредитної роботи та забезпечення господарсько­го розрахунку в усіх господарських органах» від 20 березня 1931 р. у дого­ворах поставки має бути зазначена форма розрахунків між покупцем і постачальником, відповідно до якої Дер­жавний банк виконував їх доручення у формі акцепту, акредитиву чи особли­вого рахунку [9, 9-11].

Таким чином, ще з 30-х років до­говір поставки почав застосовуватися як важливий засіб укріплення госпо­дарського розрахунку, виконання планів виробництва та поставки про­дукції [9, 11].

З 60-х років основними актами, які регулювали відносини поставки, були Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1961 р. та Цивільний кодекс СРСР 1964 р., нор­ми яких встановлювали, що договір поставки є не лише плановим, а й ре­гульованим (неплановим) [4, 99-100].

За часів, коли Україна входила до Радянського Союзу як УРСР, основ­ним актом, який регулював відносини поставки, був Цивільний кодекс УРСР 1963 р. (далі - ЦК УРСР). Основний акцент робився на плано­вих поставках і лише відповідно до ч. 2 ст. 245 ЦК УРСР договір поставки мо­же укладатися і на власний розсуд сторін.

У статті 245 ЦК УРСР наголошува­лося, що сторонами договору поставки можуть бути лише організації (юри­дичні особи), бо в період панування планово-адміністративної системи, коли приймався ЦК УРСР, діяльність приватних осіб у сферах матеріально-технічного постачання та оптової тор­гівлі заборонялася. Нині функції як постачальника, так і покупця можуть виконувати й фізичні особи, зареєст­ровані як підприємці (ч. 2 ст. 55 та ч. З ст. 265 ГК України).

Відповідно до ЦК УРСР договір поставки був самостійним договором поряд із договором купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Основною при­чиною його виділення в окремий вид була плановість економіки. На той час всі підприємства працювали на основі затверджених планів, в яких встанов­лювався обсяг виробництва. Але для досягнення зазначених обсягів не­обхідна сировина та комплектуючі ви­роби, які поставлялися іншими суб´єктами господарювання. З огляду на те, що обсяг виробництва був напе­ред встановлений, то й обсяг сировини відомий. Тому укладалися договори поставки, за якими товари, сировина, комплектуючі вироби поставлялися зі встановленою періодичністю, постій­но. Саме з цієї причини, на нашу дум­ку, договір поставки набув такого по­ширення, став незамінним поряд з іншими договорами.

Державне планування економічно­го і соціального розвитку УРСР здій­снював Державний плановий комітет УРСР відповідно до ст. 1 Положення про Державний плановий комітет УРСР, затвердженого постановою Ра­ди Міністрів УРСР від 16 листопада 1982 р. № 552. А забезпечення вико­нання державного плану роздрібного товарообороту та інших планових за­вдань з торгівлі відповідно до ст. 2 По­ложення про Міністерство торгівлі УРСР, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 8 липня 1969 р. № 404, покладалося на Міністерство торгівлі УРСР. Серед планових доку­ментів можна назвати, наприклад, Постанову Ради Міністрів УРСР «Про Державний план економічного і со­ціального розвитку УРСР на 1986 рік» від 22 листопада 1985 р. № 420.

Отже, відмінність із сучасним пра­вовим регулюванням договору постав­ки полягає в тому, що відповідно до ч. 1 ст. 245 ЦК УРСР поставка здійс­нюється згідно з обов´язковим для обох організацій плановим актом роз­поділу продукції.

Регулювання відносин поставки здійснювалося й інструкціями про порядок приймання продукції виробни­чо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю та якістю, затвердженими постановами Державного арбітражу при Раді Міні­стрів СРСР відповідно від 15 червня 1965 р. № П-6 та від 25 червня 1966 р. № П-7. Зазначені інструкції є чинни­ми й на сьогодні. Цікавим є й той факт, що останні зміни в них вносилися ли­ше в 1975 р.

У період з 1960 по 1980 рр. було прийнято ряд постанов Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР, які регулювали відносини поставки окремих видів товарів (втратили чинність згідно з постановою Держав­ного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 3 листопада 1988 р.): «Про затвердження особливих умов постав­ки руд та флюсів чорній металургії» від 25 квітня 1960 р. № ОУ-49, «Про затвердження особливих умов постав­ки шерстяної сировини» від 9 червня 1960 р. № ОУ-52, «Про затвердження особливих умов поставки скляної тари, електроскла та інших виробів зі скла» від 6 серпня 1960 р. № ОУ-55 та ін.

На той час поставка продукції та товарів для експорту регулювалася Умовами поставки для експорту, які були затверджені Радою Міністрів СРСР від 14 січня 1960 р. Постачаль­никами товарів були організації чи підприємства, на які загальнорадянськими чи республіканськими функ­ціями покладено ці повноваження, а замовниками — зовнішньоторгові об´єд­нання, а також кооперативні та інші організації, які у встановленому по­рядку могли здійснювати зовнішньо­торгові операції [5, 8-9].

Відносини ж імпорту регулювалися Умовами виконання всесоюзними зовнішньоторговими об´єднаннями замовлень радянських організацій на імпорт товарів, затвердженими поста­новою Ради Міністрів СРСР від 8 липня 1969 р. № 530. Причому Поло­ження про поставки продукції та това­рів на ці відносини не розповсюджува­лися. Як замовники виступали радян­ські організації, що отримали дозвіл на імпорт товарів. Договірні відноси­ни між замовником та виконавцем оформлювалися шляхом видачі пи­сьмового доручення на імпорт та пись­мового підтвердження про прийняття замовлення до виконання [5, 9-10].

У 1969 р. було прийнято Положен­ня про поставки продукції та товарів.

16 квітня 1975 р. Державним коміте­том з матеріально-технічного забезпе­чення СРСР за домовленістю з Дер­жавним арбітражем СРСР було затвер­джено Положення про оптову торгівлю продукцією виробничо-технічного при­значення № ЗО. На практиці це Поло­ження застосовувалося при розподілі продукції через Державний комітет СРСР та відповідні державні комітети союзних республік [5,11].

Відповідно до Рішення XXV з´їзду партії та наступних Пленумів КПРС було прийнято ряд постанов ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР (1977-1979 рр.): «Про розвиток в 1976-1980-х роках виробництва то­варів масового споживання та про засоби покращання їх якості», «Про засоби з подальшого розвитку торгів­лі», «Про засоби з підвищення вироб­ництва товарів для дітей, покращання їх якості та покращання торгівлі цими товарами» тощо. Однією з важливих умов виконання цих програм було по­кращання договірних зв´язків між торгівлею та промисловістю [1,3].

Водночас у промисловості почала використовуватися Комплексна сис­тема управління якістю товарів, яка сприяла вирішенню завдання підви­щення якості товарів народного спо­живання [1, 35].

10 лютого 1981 р. постановою Ради Міністрів СРСР (№ 161) було затвер­джено Положення про поставки то­варів народного споживання (з 1983 р. - Положення про поставки товарів), яке замінило Положення від 1969 р. та Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення. Норми положень були направлені на підвищення ролі договору поставки та відповідальності за невиконання пла­нових завдань та договірних зобо­в´язань. Вони передбачали, що постав­ка товарів здійснюється за договора­ми. Прикріплення постачальника до покупця здійснювалося, як правило, на строк дії п´ятирічного плану. На той час до товарів, які розподілялися у плановому порядку, належали основні продовольчі та непродовольчі товари, які займали більш ніж 85 % обсягу ринку [3, 3-5].

Пункт 7 Положення про поставку продукції встановлював два види відносин поставки: прямі довгостро­кові (постачальник є виробником товару, а покупець — кінцевим спожи­вачем (проста структура)) і довгостро­кові (між виробником і кінцевим споживачем є посередник (складна структура)). Така класифікація відно­син поставки існує й на сьогодні (ч. 1 ст. 264 ГК України).

Ще одним джерелом регулювання відносин поставки були стандарти. У СРСР діяли державні, галузеві, рес­публіканські та стандарти підприємств. Для додержання вимог стандартів ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прий­няли постанову «Про підвищення ролі стандартів у покращанні якості про­дукції, що випускається» від 10 листо­пада 1970 р. № 937, відповідно до якої у випадку реалізації товарів, які виготов­ляються з відступленням від стандар­тів та технічних вимог, вся сума, отри­мана внаслідок продажів, вилучається до державного бюджету і продукція не включається до звіту про виконання плану продажів [3, 59, 67].

Відповідно до наказу Міністерства торгівлі СРСР «Про органи, які здій­снюють прикріплення покупця до по­стачальника для укладення договорів на поставку товарів, які розподіляють­ся в плановому порядку» від 6 квітня 1982 р. № 58 прикріплення здійснюва­лося на ярмарках.

Отже, поставка здійснювалася за договорами поставки (якщо одна зі сторін наполягає на укладенні догово­ру) або на основі планових актів (спо­віщень про прикріплення чи нарядів на поставки), які видавалися на підставі п. 17 Положення про поставку товарів. Бездоговірна поставка про­дукції розцінювалася як порушення державної дисципліни [5, 14].

Основною метою економічного і соціального розвитку СРСР на 1981-1985 рр. і на період до 1990 р., яка була затверджена XXVI з´їздом КПРС, було посилення взаємної матеріальної відповідальності підприємств та інших організацій за несвоєчасне та неякісне виконання планових завдань і зобов´язань з поставок.

На XXVII з´їзді КПРС зазначалося, що в останні роки покращилося вико­нання договірних зобов´язань з поста­вок продукції. Реалізуючи умови, встановлені на цьому з´їзді, ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли ряд важливих нормативно-правових актів: «Про засоби для підвищення якості продукції» від 12 травня 1986 р., «Про підвищення відповідаль­ності об´єднань, підприємств та органі­зацій за виконання договорів поставки продукції та товарів» від 5 червня 1986 р., «Про покращання плануван­ня, економічного стимулювання та вдосконалення управління вироб­ництвом товарів народного споживан­ня в легкій промисловості» від 24 квітня 1986 р. [7, 4].

У 1987 р. відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР «Про створення Українського госпрозрахункового зо­внішньоторгового об´єднання при Раді Міністрів УРСР» від 3 вересня 1987 р. № 300 було створено Українське госп­розрахункове зовнішньоторгове об´єд­нання, яке діяло на основі Положення, затвердженого постановою Ради Міні­стрів УРСР від 24 листопада 1987 р. № 380. Відповідно до ст. 1 Положення зазначене об´єднання було республі­канською зовнішньоторговою органі­зацією, яка здійснювала експортні та імпортні операції з номенклатури това­рів і послуг підприємств республікансь­кого і місцевого підпорядкування. А відповідно до ч. 1 ст. 8 йому надавало­ся право укладати в межах своєї компе­тенції угоди в СРСР та за кордоном.

Надалі основним нормативно-пра­вовим актом, який регулював відноси­ни поставки, була постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвердження Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення, Положення про поставку товарів на­родного споживання і основних умов регулювання договірних відносин при здійсненні експортно-імпортних опе­рацій» від 25 липня 1988 р. № 888. У преамбулі постанови встановлюєть­ся, що під час переходу підприємств на повний господарський розрахунок, са­мофінансування і самоврядування необхідно підвищити роль господар­ських договорів. Отже, акцент уже переходить (але поки що лише на папері) з відносин, заснованих відпо­відно до планового акта розподілу продукції, на договірні відносини. Ця постанова є чинною і на сьогодні.

У 1989 р. Г. Кулініна та А. Чирков вказували на те, що головною метою підприємства є всіляке задоволення суспільних потреб народного госпо­дарства та громадян у його продукції при мінімальних витратах. Тобто ви­конання зобов´язань з поставки про­дукції згідно з укладеними договорами мало велике значення для перебудови економіки. Це один з основних кри­теріїв оцінки діяльності підприємств. При 100 %-ому виконанні державних замовлень (були обов´язковими для включення у плани) підприємства мали пільги при відрахуваннях від прибутку в бюджет [8, 5-6].

Отже, можна дійти висновку, що основними ознаками договорів по­ставки за часів Радянського Союзу були плановість, довгостроковість, системність та обов´язковість.

У процесі становлення відносин поставки на території України можна виокремити такі етапи законодавчого врегулювання:

1) дореволюційний період (харак­теризується виділенням договору по­ставки як самостійного договору);

2) період від початку появи пла­ново-господарських зобов´язань до 1938 р. (характеризується поглядом на господарський договір як на інститут господарського права [2, 8]);

3) 1938-1956 рр. (розпочинається з Наради з питань науки радянської держави і права у 1938 р., на якій відмінили концепцію інституту госпо­дарського права. Також було закладе­но дуалістичний підхід до правового забезпечення регулювання економіки з позиції цивільного та адміністра­тивного права. У цей час визнавалося, що в межах єдиної системи цивільно-правового договору відмінності нують, але їх ступінь не достатній для розмежування єдиного інституту на ряд самостійних інститутів [2, 11-12]);

4) з 1956 р. і до кінця 80-х років (відновлюється господарсько-правова концепція);

5) з початку 90-х років і по 2003 р. (починає розвиватися ринкова економіка);

6) з 2003 р. і донині.

Отже, можна сказати, що до прийняття ЦК України та ГК України в 2003 р. при правовому регулюванні відносин поставки акцент робився на плановому характері поставки. Але починаючи з 90-х років, у зв´язку з розвитком ринкових відносин, таке положення не відповідало реальному стану речей. На сьогодні українське законодавство передбачає можливість укладання договору поставки на умо­вах вільного волевиявлення сторін чи на засадах державного замовлення. Але останньому приділяється набага­то менше уваги, ніж за часів Радян­ського Союзу, коли вільної підприєм­ницької діяльності не існувало.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Багиров А. Я. Поставка товаров : экономика и организация. — М., 1980. — 112 с.

2. Беляневич О. А. Господарський договір та способи його укладання : навч. посіб. — К., 2002. — 279 с.

3. Болдырев 70. Н. Поставка товаров народного потребления. — М., 1984. — 144 с.

4. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право : в 2 т. — М., 2004. — Т. 2. Договоры о пе­редаче имущества. — 800 с.

5. Езерская С. И., Клейн Н. И., Шор Л. М. Комментарий к положению про поставку продукции и товаров. — М., 1984. — 384 с.

6. Зверева О. В. Правова регламентація торговельної діяльності: навч. посіб. — К., 2006. — 144 с.

7. Крылова 3. Г. Ответственность по договору поставки. — М., 1987. — 112 с.

8. Кулинина Г. В., Чирков А. 77. Анализ выполнения обязательств по поставкам продукции. — М., 1989. - 108 с.

9. Либерман Ф. X. Расчетная дисциплина при поставках. — М., 1974. — 200 с.

10.Цивільний кодекс України : комент. / за заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. — Одесса, 2004. - 1112 с.

загрузка...
Top