Правова система України: загальна характеристика сучасного етапу формування

Вступ.

1. Поняття і структура правової системи.

1.1. Елементи правової системи суспільства.

1.2. Поняття, основні ознаки і структура системи права.

1.3. Предмет і метод правового регулювання як підвалини формування системи права.

2. Проблеми формування правової системи в Україні. Місце правової системи України.

3. Сучасна правова система України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави.

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.).

Можна сказати, що це — обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

Актуальність запропонованої теми підтверджується відсутністю в Україні монографічних досліджень сутності, функцій, структури правової системи, існуванням обмеженої кількості наукових статей з цієї проблематики.

Проблеми становлення, формування і функціонування правової системи стають предметом дослідження українських вчених — В. Бабкіна, А. Зайця, О. Зайчука, М. Козюбри, В. Копейчикова, Є. Кубка, В. Опришка, М. Орзіха, В. Погорілка, П. Рабіновича, В. Селіванова, О. Скакун, В. Шаповала, Я. Шевченко, Ю. Шемшученка та ін. В 1993 році в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України відбулася Республіканська наукова конференція на тему: “Правова система України: теорія та практика”. Серед російських вчених цю проблему досліджували: С. Алексєєв, О. Васильєв, В. Карташов, Д. Керімов, В. Кудрявцев, О. Лукашова, О. Малько, М. Марченко, М. Матузов, В. Синюков, Л. Тіунова, Ю. Тихомиров, Л. Явич та ін. Зарубіжні вчені: Ф. Ауман, Р. Болдін, Р. Давид, Ж. Карбоньє, К. Нетон, Дж. Тернер, А. Уотсон, Л. Фрідмен, Дж. Херст та ін. В цих роботах аналізується сутність, структура, функції правової системи, система права та законодавства, значення юридичної практики, механізм правового регулювання, правова культура як елемент правової системи.

Не применшуючи ролі і значущості праць попередніх дослідників щодо проблем правової системи, варто вказати, що в Україні комплексні спеціальні дослідження цього явища ще не проводились. Існують різні розуміння терміна “правова система”, характеристик їх підсистем та компонентів. Деякі дослідники, не відкидаючи значення системного підходу до аналізу правової системи, підкреслюють також значення ціннісно-нормативного підходу, необхідність її вивчення в аспекті єдності правової діяльності, правової свідомості та культури, що дозволяє розглядати правову систему як форму реалізації культури суспільства (В. Синюков, А. Семітко). Інколи правову систему ототожнюють з системою права, деякі автори включають в неї діяльність державних органів, що виконують юридичні функції. Потребує уваги мало вивчена проблема співвідношення правової діяльності та правових відносин, критерії ефективності функціонування правової системи, трансформація правової системи правової держави в правову систему соціально-правової держави тощо.

Метою роботиє комплексне дослідження сутності, функцій, структури, особливостей формування, розвитку правової системи в умовах демократичної, соціально-правової держави.

Для досягнення цієї мети у процесі дослідження ставилися такі завдання:

— визначити і систематизувати основні теоретико-методологічні та концептуальні підходи до аналізу правової системи;

— з ясувати пізнавальну і ціннісну значущість поняття “правова система” для комплексного аналізу правового життя, цілісної загальної панорами правового простору;

— проаналізувати співвідношення основних напрямків дослідження правових систем: системного та ціннісно-нормативного;

— дослідити роль і місце людини в правовій системі, осмислити зв’язок антропологічних засад буття з самореалізацією людини в правовій сфері;

— з ясувати конституційні основи функціонування і розвитку правової системи у процесі розбудови українського громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави, її роль і місце в розвитку правової системи.

1. Поняття і структура правової системи

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

1.1. Елементи правової системи суспільства:

• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

• правові норми і принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

• зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії — законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування:

1) інституційну — суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки — правомірної та неправомірної;

4) функціональну — правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища:

правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право — ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння — концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок — обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати[8, c. 169-170].

1.2. Поняття, основні ознаки і структура системи права

Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система — поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

На відміну від правової системи система права — правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

Система права — це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.

Можна сказати інакше: система права — це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами — правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі — цілісні нормативні утворення. Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системи права:

— норми права;

— інститути права;

— під галузі права;

— галузі права.

Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. — це галузі права[3, c. 141-143].

1.3. Предмет і метод правового регулювання як підвалини формування системи права

Поділ системи права на галузі ґрунтується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права.

Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права.

Приміром, предметом екологічного права є відособлена група суспільних відносин у раціональному використанні природних ресурсів й охороні навколишнього середовища. Предмет аграрного права складають суспільні відносини у сфері організації і діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Предмет земельного права — суспільні відносини у сфері раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного права — управлінські відносини. Предмет трудового права — трудові відносини і т.д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену, сферу регулювання.

Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його елементів:

- суб'єктів,

- об'єктів,

- змісту,

- динамічних чинників.

Наприклад, у трудових суспільних відносинах суб'єктами виступають робітники та службовці, об'єктом — предмети праці, змістом — трудова діяльність, динамічними чинниками — потреби у робочій силі, що змінюються. Інший склад елементів мають майнові відносини, управлінські тощо.

Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як початковий критерій системи права. Він — головна, об'єктивна підстава для розподілу правових норм за галузями права. Його доповню є метод правового регулювання.

Метод правового регулювання - сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання “Як?” ). Він несе основне навантаження в динаміці, “роботі” права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи.

Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння, зобов'язування, заборони.

Загальними є два методи правового регулювання імперативний (владно-авторитарний, директивний) — суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Він припускає заборони, обов'язки, покарання.

диспозитивний — автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їхній неспівпідлеглості між собою (метод «горизонталі»). Він припускає дозволяння.

Так, метод владних приписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному праву метод рівності сторін і вільного волевиявлення (дозволяння) — цивільному праву, метод справедливої винагороди і заохочення — трудовому праву, метод заборони (заборона недозволених дій) — кримінальному праву, метод дозволяння — підприємницькому праву і т.д.

За допомогою методу правового регулювання можна легше орієнтуватися, до якої галузі права належать ті чи інші поняття й терміни. Термін «договір», скажімо, вживається в різних галузях права — конституційному, міжнародному, трудовому, цивільному. Трудовий договір підпадає під дію методу регулювання трудового права — методу супідрядності і тяжіє до зобов’язувана, а договір як підстава виникнення зобов'язань — під дію методу цивільного права — методу автономії і припускає дозволяння[6, c.118-120].


2. Проблеми формування правової системи в Україні. Місце правової системи України

Природно-правове начало відображає витоки правової системи як невід’ємної якості людського буття. В ньому закладена та міра свободи, обумовлена природою і людським спілкуванням, яка необхідна для нормального існування людини. У цьому зв’язку розкривається сутність і значення комплексу природних прав і обов’язків — право на життя, власність, особисту незалежність, обов’язок не посягати на життя, власність, свободу іншої людини.

Державно-правовий зміст правової системи характеризують такі моменти: а) які природні права і обов’язки і якою мірою закріплює і гарантує позитивне законодавство; б) які нові правові можливості людини, що виникли в результаті розвитку науки, культури, зростання добробуту суспільства, закріпила держава в нормативно-правових актах; в) які правові пільги та правові обмеження встановлює держава для представників певного прошарку, класу, нації, етнічної групи.

Між зазначеними вище двома началами існує певне протиріччя, яке долається залежно від рівня розвитку економіки, політики, культури суспільства, від того, наскільки повно враховані законодавством природно-правові начала, воля народу в правотворчій діяльності. Від цього ж залежить характеристика правової системи як справедливої чи несправедливої, демократичної чи антидемократичної.

В розвиткові і функціонуванні правової системи особливу роль відіграють принципи права, що забезпечують її гуманізм, демократизм, соціальність, упорядкованість і послідовність функціонування всіх елементів правової системи. Принципи правової системи розкривають взаємовідносини і взаємозв’язки правових засобів, форм і інших її елементів, співвідношення правової діяльності і правовідносин, правотворчості і правореалізації.

Сутність правової системи реалізується в її основних функціях — інтегративній, регулятивній, комунікативній, охоронній. Досліджується функціонування правової системи, її дія в соціальній системі, шляхи і форми впливу на суспільне середовище. Функції правової системи розглядаються в трьох основних формах: інформаційній, орієнтаційній, праворегулятивній. В дисертації визначається зміст та взаємодія цих форм.

Важливою функцією правової системи є інтеграція суспільства, створення необхідних умов для взаємодії різних елементів його структури, подолання суперечностей в суспільстві. Функціонування правової системи спрямоване на правову соціалізацію, за допомогою якої формується правова свідомість індивіда та його включення в роботу конкретних соціальних та правових механізмів, завдяки чому відбувається відтворення правової системи шляхом залучення членів суспільства до правової діяльності.

Правова система при цьому визначає процесуально-процедурний порядок правової діяльності, здійснення законних прав, свобод і обов’язків учасників суспільних відносин. В дисертації відмічається, що досліджувані проблеми правової діяльності, її взаємодії з правовими відносинами в нашій літературі приділяється недостатня увага, хоча усвідомлення взаємозв’язку статичного і динамічного аспектів правової системи неможливе без глибокого виявлення сутності цих проблем.

Юридичний процес — це комплексна система правових порядків (форм) діяльності суб’єктів права. Правомірна юридична діяльність неможлива поза процесуальними рамками. До структурних елементів процесуальних форм належать: процесуальний режим, процесуальне провадження, процесуальні стадії[7, c. 54-56].

В якості однієї з основних тенденцій сучасного розвитку правової системи визначається поступове і послідовне зближення природно-правових і державно-правових начал, що відбувається із зростанням загальної культури, нового праворозуміння, реалізації морально-гуманістичних суспільних ідеалів, олюднення держави і права.

У історії України правова система формувалася в періоди становлення державності — Київської Русі, гетьманщини XVII — XVIII століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату П.Скоропадського початку XX ст., своєрідно — в УРСР. Стабільності в її розвитку не було, оскільки була відсутня незалежна державність в Україні. Розвиток української правової системи в IX — на початку XIX століть, сприйняття нею візантійської культури, духу пізньорим-ського права, а також вплив Литовських статутів, Магдебурзького права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. — «Права, за якими судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку про її корені у романо-германському типі правової системи.

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.

Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.

У зв'язку з пануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС) диктату кримінальне і публічне право передбачало жорсткі санкції за антирадянську агітацію і пропаганду. Відбулася ідеологізація судового провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ у суді. Затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян відповідно до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Переважало використання імперативних норм права.

Після проголошення незалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна (в минулому вона складала частину єдиної правової системи СРСР). Вона звільняється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка приглушила її континентально-європейські корені і забарвила їх у класово-ідеологічні тони.

Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього періоду. Проте правова система України перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона вийшла.

Водночас за період незалежності України закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду[4, c. 216-218].

Відзначимо, що правові системи, крім спільних ознак, які їх об'єднують в один тип, мають певні відмінності. Вони і утворюють їх своєрідність і неповторність.

Успіх модернізації правової системи прямо залежить від реалізації соціального потенціалу держави, яка покликана керуватися основоположним конституційним принципом — “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави” (ст. 3 Конституції України). В дисертації доведена евристичність нової досліджуваної парадигми, що розглядає соціальну державу і право як закономірну трансформацію правової держави не тільки як певний синтез координаційно-управлінської діяльності державно-правових інститутів, але і як зростання соціальності держави у взаємодії з спільнотами людей, великими соціальними групами, особистостями і політичними об’єднаннями.

Врахування соціального фактора — це вирішення проблеми реалізації демократичного, гуманістичного потенціалу Української державності, що забезпечується дією всієї сукупності правових і самоорганізуючих механізмів суспільства. Формування таких механізмів на основі доцільного балансу між традиціями та інноваціями, регулюванням та дерегулюванням суспільних відносин покликане забезпечити прогрес і цілісність Українського суспільства у його соціокультурному різномаїтті, спрямуванні до громадянського суспільства.

При цьому враховується, що створення правової держави стало важливим кроком у розмежуванні свободи індивіда і суспільства. Разом з тим класична ліберальна філософсько-правова думка, зосереджуючи свої зусилля переважно на аргументації існування прав та свобод за умови визнання держави їх основним осередком та вмістилищем, з огляду на сучасну науку не приділяла достатньої уваги розгляду проблем соціальних гарантій прав і свобод людини, необхідність вирішення якої вимагає сучасна суспільно-політична практика. Вже в ХІХ ст. все більш виявляються негативні наслідки реалізації ідей крайнього індивідуалізму, все більш загострюються суперечності в суспільстві, що могли б призвести до соціального вибуху і виходити за рамки права.

В цих умовах виникає соціальний лібералізм, який обґрунтовує позитивне розуміння свободи, що означає обов’язок держави забезпечити розвиток соціально орієнтованої економіки, сприяти послабленню соціальних нерівностей, випливає ідея соціальної держави, яка спрямована на подолання взаємного відчуження особи і держави, держави і суспільства, упорядкування суспільних відносин на основі принципу соціальної справедливості і солідаризму, громадянського миру та національної злагоди. Теорія і практика соціальної держави є конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті. Соціальна держава — це новий етап розвитку правової держави, вона діє в певному правовому просторі, не обмежуючи свободу особи, не позбавляючи її відповідальності. В цій державі об’єднуються правові і соціальні принципи. В умовах розвитку демократичної, соціально-правової держави зростає соціальна спрямованість правової системи як засобу формування і реалізації інтересів суб’єктів шляхом закріплення певних цілей, норм тощо. Правова система поступово перетворюється в один з важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної та соціальної стабільності, балансу між особистісним та суспільним, між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням та ринком, приватною та державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю. Основним напрямком правового регулювання в цих умовах є закріплення і охорона нових суспільних відносин, забезпечення справедливих умов і засобів існування індивіда, реалізація і правовий захист життєво важливих потреб і інтересів людей, соціальних спільнот[10, c. 56-58].

Умови і фактори, що сприяють політичній і соціально-правовій стабілізації України: курс на створення демократичної, соціально-правової держави, плюралістичного громадянського суспільства, попередження крайньої поляризації соціально-політичних сил на основі розробки, дотримання і застосування певних норм і правил поведінки суб’єктів політики і права, розвитку системи соціального партнерства на основі балансу інтересів сторін, правової регламентації соціально-політичних процесів, підтримання правових відносин, що склалися, чутливого реагування на певні несприятливі зміни в поведінці суб’єктів шляхом використання як методів переконання, так і засобів примусового характеру. Визначальною тенденцією розвитку правової системи соціально-правової держави є поступове перетворення права з інструмента державної влади в самостійну високозначущу силу, носія вищих начал, основоположних цінностей цивілізації, в самостійний потужний регулятивно-охоронний фактор, що затверджує начала гуманізму і демократії, збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями.

В сучасних умовах переходу і соціального орієнтування ринкової економіки, формування демократичної, соціально-правової держави значно зростає роль соціокультурних і наукових факторів функціонування правової системи. Вони покликані сприяти комплексному впливу всіх елементів правової системи на основні сторони суспільного життя.

В сучасних умовах особливого значення набуває розробка проблеми взаємозв’язку та взаємодії правової та соціальної держави, розвитку механізму правового регулювання соціальної сфери, взаємодії індивідуального і соціального, приватного і публічного інтересів тощо. Саме соціально-правова державність має потенційну здатність до забезпечення прогресивного розвитку суспільства.

В умовах реформування в Україні суспільних відносин, зміни економічного та політичного устрою, оновлення духовної сфери все більше інтенсифікуються правові зрушення в житті країни. Особливо важлива роль у вирішенні завдань гармонізації суспільства належить правовій системі. Саме вона покликана здійснювати певний вплив на характер змін у суспільстві, сприяти олюдненню держави і права, удосконаленню законодавчого процесу, підвищенню ефективності правового регулювання, формуванню суспільної і індивідуальної правосвідомості[2, c. 64-67].

Правову систему можна назвати дійсно загальнолюдською організацією в тому значенні, що вона має гуманітарний характер, повинна слугувати передусім людині. Пізнання сутності та ролі правової системи в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням властивостей правових явищ стосовно людини, держави і суспільства. Правова система є одним з важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної та соціальної стабільності і динамізму, збереження цілісності суспільства, взаємодії особистого та суспільного, приватного та публічного факторів, які завжди перебувають у антиполісних відносинах, тобто взаємопроникненні та внутрішній суперечливості. Актуальність теми дослідження обумовлюється і тими процесами, що мають місце в Україні і в світі в цілому на рубежі віків. Під впливом інтеграції відбувається зближення національних правових систем та їх інститутів. Базою такого зближення виступають загальнолюдські правові цінності — ідеї прав людини, верховенства права, демократичної, соціально-правової держави та інші, що набувають все більшого поширення у світі.

Одночасно поглиблюються неповторні риси української правової системи, обумовлені національними особливостями. Розвиток і зміцнення Української держави, її прямування до Європи нерозривно пов’язані з формуванням національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку. Запровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових стандартів передбачає вивчення закономірностей розвитку світової правової системи, окремих правових сімей, національних правових систем з урахуванням національних традицій, менталітету, позитивних напрацювань українських вчених-юристів.

На відміну від більшості цивілізованих країн, де правові системи розвивалися поступово і еволюційно, розвиток Української держави обумовлює необхідність прискореного формування національної правової системи як фактора впливу і регуляції на державно-правові процеси, засобу демократизації суспільства тощо. Основою модернізації правової системи, фактором демократизації соціуму виступає основоположний нормативно-правовий акт України — Конституція, який має найвищу юридичну силу, визначає демократичний вектор розвитку держави, суспільства, правової системи. Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є правовою, демократичною, соціальною державою, встановлення на рівні Основного Закону держави пріоритету людини (не особа для держави, а держава для особи), закріплення положення щодо рівності громадян, природності і невід ємності прав і свобод людини — все це правові орієнтири для розвитку правової системи України[12, c. 14-16].

Слід зазначити, що вона поступово набуває характеру єдиної динамічної сукупності конститутивних явищ, насамперед таких, як правові принципи, система права, правова діяльність і правові відносини, правова свідомість і культура, законність. Правова система тісно пов’язана з економічною, політичною та іншими сферами суспільства. Через ці взаємозв’язки розкривається її функціональне призначення та роль в регулюванні розвитку суспільних відносин на сучасному етапі розвитку українського суспільства, формування демократії, системи владних інститутів, забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини. В процесі здійснення положень Конституції України, розвитку правової системи поряд з безумовними досягненнями залишається багато невирішених завдань: діють застарілі нормативні акти, між діючими актами існують протиріччя, що порушує системність законодавства. Чимало нормативних актів — неефективні, відсутня належна стабільність законів.

Є визнаним факт, що у визначенні загальної стратегії розвитку України були допущені прорахунки, пов’язані із недосконалістю соціальної складової реформ, недооцінкою економічної ролі держави. Однією з причин цих явищ є відсутність системного правового регулювання, правової конкретизації положень про демократичну, соціально-правову державу, забезпечення державою не лише внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки, а й відповідальності за добробут громадян. В цих умовах актуальним стає переорієнтація правової і політичної науки на визначення значної соціальної цінності правової системи, забезпечення соціальної справедливості, свободи і рівності громадян в межах встановленого нормативно-законодавчого поля. Створення сучасної ефективної правової системи, що покликана забезпечити розвиток України як розвинутої, демократичної, соціально-правової держави, потребує подальшої розробки відповідної теоретичної моделі. Така модель має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світової та вітчизняної наукової думки, враховувати всю сукупність передумов і орієнтирів пошуку, шляхів та механізмів подальшого реформування суспільства, розвитку оновленої правової системи. Концептуальні засади і напрями державно-правових реформ в Україні привертають все більшу увагу вітчизняних та зарубіжних вчених, про що свідчить ряд конференцій та симпозіумів останніх років. В цих умовах слід підкреслити, що суттєвим недоліком реформування є підхід до людини тільки як до індивіда з відповідним колом споживчих інтересів, а не як мікромоделі соціуму, унікальної особистості, потенціал якої може бути реалізований лише у відповідному культурному середовищі.

Не усвідомлена сьогодні актуальність потреби теоретичного осмислення впливу соціокультурного фактору на становлення правової системи і зворотного впливу правової системи на соціокультурну сферу. Тому з огляду на характер розвитку суспільних процесів актуальним є дослідження проблем розвитку правової системи з урахуванням саме соціокультурних чинників в контексті впливу на державно-правові реформи. Перетворення в державно-правовій сфері, як і в інших сферах нашого суспільства, потребує сучасного наукового забезпечення, розробки системи відповідних орієнтирів, юридичних понять та категорій, парадигм та концепцій[9, c. 53-55].


3. Сучасна правова система України

Процес формування сучасної соціально-правової держави залежить насамперед від етапів і темпів розвитку права та правової системи загалом. Правова система кожної держави має свої особливості, структуру, різні види джерел права, формується в певний історичний час, у конкретному регіоні, характеризується певними національними особливостями, розвивається в суспільстві з різними звичаями, віросповіданням тощо. В умовах світових трансформаційних процесів вона активно впливає на характер змін у суспільстві, сприяє гармонізації держави і права, вдосконаленню законодавчого процесу, піднесенню ефективності правового регулювання, суспільної та індивідуальної правосвідомості тощо.

Саме від якості та напряму розвитку національної правової системи залежить стан демократії у країні, а також побудова правової соціальної держави, де панує верховенство права. Процеси формування та вдосконалення правової системи потребують докорінного перегляду й аналізу основних напрямів її розвитку з урахуванням усіх політичних перетворень, що відбулися останнім часом яку державі, так і у світі. Від самого початку ці процеси в Україні містили істотні суперечності. Був відсутній єдиний стратегічний напрям розвитку.

Аналіз політичних процесів, що відбуваються в Україні, демонструє: сучасні політичні сили не відкидають її розвиток як демократичної соціальної правової держави в рамках співпраці і з ЄС, і з країнами СНД. Європейський вибір для України - це не просто географічне поняття. Це передусім вибір шляху розвитку в напрямі європейської цивілізаційної моделі, крокуючи яким можна досягти прогресу в усіх сферах життєдіяльності суспільства й держави. Але при цьому Україна має будувати добросусідські відносини з Російською Федерацією та іншими країнами СНД на принципах політичного партнерства. Незважаючи на те, що є чимало невирішених питань, над якими мають працювати уряди, міністри, президенти наших держав.

Головна проблема, яка гальмує процес розвитку СНД, - це різне розуміння цілей і завдань цього об’єднання, доцільності самої інтеграції пострадянських держав, основних принципів і темпів її реалізації в різних сферах діяльності. Наприклад, Україна й досі розглядає СНД як консультативний орган. Вона вважає, що в рамках Співдружності їй не вдалося розв'язати жодної проблеми, тому й віддає перевагу розвиткові відносин на двосторонній основі.

Суттєвою особливістю правової системи соціально-правової держави є розвиток прав “другого покоління” і їх взаємодія з правами “першого покоління”. Одночасно з формуванням соціально-правової держави виникає і розвивається соціальне право, формується адекватна правова система. На сучасному етапі розвитку загальносоціального (природного) права і юридико-соціального права спостерігається процес їх діалектичного зближення. Він посилюється тому, що юридичне право все більше набуває ознак моральності, які є основою загальносоціального права. Я підтримую позицію тих науковців, які не вважають соціальні права людини вторинними щодо її політичних та громадянських прав. Соціальне право є основою взаємодії між соціальною державою і ринковою економікою. Воно сприяє утвердженню в суспільстві соціальної справедливості, без втілення в життя якої неможливий новий розвиток суспільства, свободи, задоволення потреб і інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки, формування і розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки[5, c. 36-38].

Тлумачення позитивного права лише як наслідків діяльності держави, пропозиції щодо відокремлення позитивного права від економічних свобод, пов’язування їх реалізації лише із станом економіки може в конкретно-історичних умовах дискредитувати соціальний характер держави, проголошений Конституцією України. Держава зобов’язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов’язків особи, а й гарантувати можливість їх реального здійснення. В цьому зв’язку в дисертації розглядається співвідношення між загальними і конкретними правовідносинами. Наукове вирішення цього питання надасть нових можливостей розвиткові теорії права. Правовідносини виступають не тільки у вигляді повністю індивідуалізованих зв’язків, але і у вигляді станів, що відображають становище даної особи щодо інших осіб, суспільства, держави. Не існують права і обов’язки поза правовідносинами, а правовідносини — поза правами та обов’язками.

Важливою метою і умовою реформування Українського суспільства є розвиток демократичної, соціально-правової держави і відповідної правової системи, що забезпечить становлення України як високорозвинутої цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, дозволить їй стати впливовою силою у світі та Європі. Завданням державно-правових реформ є створення дієвих механізмів охорони і захисту прав і свобод людини, систематизація і вдосконалення законодавства, зміцнення начал громадянського суспільства, державно-правової системи, вдосконалення практики правореалізації і контролю за виконанням законів тощо.

Процес зближення правових систем України і Заходу передбачає взаємну гармонізацію законодавства, новий етап взаємообумовленості міжнародного і національного права, коли в останнє імплементуються принципи і норми міжнародного права.

Вихід із сучасного кризового стану вітчизняної економіки полягає в соціальній переорієнтації економічної політики. В умовах реформування соціальних відносин в напрямку соціально орієнтованої ринкової економіки слід змінювати методи правового регулювання: від використання здебільшого імперативних, владних методів до методів диспозитивних. Потребує перегляду діюче законодавство, подолання протиріч в ньому, вдосконалення законодавчої техніки, досягнення оптимального балансу спеціалізації і уніфікації законодавчого масиву. Важливим напрямком соціального спрямування системи права України є подолання ізольованості внутрішніх форм права — його галузей і інститутів[1, c. 34-37].

Актуальною проблемою є визначення шляхів розвитку нашого суспільства, меж втручання держави в економіку і соціальну сферу тощо. Ці заходи повинні створити реальні умови для зміцнення соціальної безпеки громадян, реалізації конституційного принципу людського виміру політики і права. Суттєва роль у здійсненні цих процесів належить правовій системі, її складовим: системі права, новим правовідносинам як формі творчої правової діяльності, яка освячена розвинутою правосвідомістю та правовою культурою.

Особливого значення набуває удосконалення правового регулювання форм власності, управління державним та недержавним сектором економіки.

Сучасна правова система України має базуватися не лише на традиційних засадах юридичного позитивізму, який тлумачить право винятково як продукт вольових дій та рішень вищих суб’єктів державної влади, а на праворозумінні як міри свободи рівних суб’єктів, на принципі верховенства права.

Законодавча діяльність має ґрунтуватися на об’єктивних потребах суспільного життя, на досягненнях теоретичної правової думки, узагальненої практики, на застосуванні досвіду вітчизняної та зарубіжної правотворчості. Реформування правової системи, зміцнення законності та правопорядку потребує здійснення системи заходів, серед яких — приведення законодавства у відповідність з Конституцією України, забезпечення його стабільності, дієве вдосконалення системи захисту прав і свобод людини і громадянина, наближення законодавства України до Європейського Союзу, реформування органів юстиції, судових інстанцій, державних установ тощо.

В сучасних умовах багато конституційних норм не використовується у повному обсязі, частина соціально-економічних та культурних прав людини і громадянина перетворена на гасла, деякі з них не мають механізмів реалізації. Це дискредитує Конституцію, підриває довіру до держави, є фактором, що породжує нігілізм громадян. Існують значні невикористані резерви, що можуть бути спрямовані на реалізацію пріоритетів соціальної політики і права. Великого значення в цьому зв’язку набуває розвиток необхідної нормативно-правової бази, механізму реалізації прав людини і громадянина, посилення відповідальності суб'єктів права, обмеження впливу олігархічних структур, активна протидія їх зрощуванню з державним апаратом. Слід мати на увазі, що криміногенні прояви є негативним явищем не лише для соціально-правової держави та громадянського суспільства, а й для будь-якої демократичної системи врядування.

Поглиблення соціальної спрямованості правової системи України нерозривно пов’язане з соціокультурними чинниками, із зростанням правової культури та правової свободи особистості та всього суспільства, подолання гіперіндивідуалізму, підвищення рівня соціальної і правової етики.

В дисертації ефективність правової системи розглядається як міра (ступінь) її активного позитивного впливу на суспільні відносини, на діяльність і поведінку суб’єктів права, на досягнення балансу між стабільністю і динамізмом правових відносин.

Ефективність функціонування правової системи закладена в наявних у суспільстві адекватних інтеграційно-правових механізмах, самодіяльності певних суб’єктів права, що забезпечує реалізацію їх власних внутрішніх і зовнішніх можливостей відповідно до мети та інтересів. Зроблено висновок, що ефективність правової системи безпосередньо залежить від соціальної організації суспільства, його економічних, духовних і політичних засад. Обгрунтовано унікальну роль соціальної сфери у формуванні та функціонуванні правової системи, її вплив на реалізацію сутності людини, закладення підвалин суверенності і свободи для її подальшого розвитку як громадянина і суб’єкта всіх видів суспільної активності, розв’язання суперечностей між дією об’єктивних чинників і цілевизначеною діяльністю, між людиною як соціальною істотою і державою як політичним утворенням[11, c. 41-44].

З’ясоване положення про відносну єдність різних правових сімей, про можливість використання їх основних понять, інститутів, принципів в процесі розвитку і функціонування правової системи сучасної України. Ця система належить до самостійного типу правової культури, що поєднується з рисами і ознаками романо-германської правової системи. Вона відображає також специфіку національно-етичних вимірів правової інфраструктури, особливості національно-правового менталітету.

З тим, як національні правосистеми стають все більш відкритими одна для одної, створюються умови для вдосконалення законодавства у всіх сферах життєдіяльності суспільства і, передусім, в галузі прав і свобод людини, їх гарантій[11, c. 47].


Висновки

Держава перетворює ідеї належного необхідного, що існують у суспільстві та претендують стати правовими нормами, на відповідні регулятори, які шляхом схвалення суспільством стають власне правом, загальновизнаними нормами, що забезпечені примусовими вимогами.

Сутність правової системи України - феномен, що базується на конституційних положеннях, вироблених на основі концепції природних прав, політичного плюралізму, пріоритету прав людини, відповідальності держави перед особою, інтеграційному забезпеченні політико-правових процесів у реалізації завдань суспільства, пов’язаних зі співробітництвом та консенсусом.

Правова система виступає складовою нормативно упорядкованої частини правового життя — процесу виробництва та відтворення правових відносин, що виникають між людьми з приводу задоволення тих чи інших інтересів. Правове життя — це безперервний процес діяльності численних індивідів, що спрямовують свої суспільні зусилля на вирішення юридично значущих завдань з допомогою системи правових засобів. Таким чином, правове життя є по суті правовою діяльністю індивідів та їх груп, політико-правових структур суспільства в ім’я досягнення цілей, обумовлених їх інтересами. Правова система — це об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємопов’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи, юридичну практику, суб’єктивні права і обов’язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і культуру, правову ідеологію та ін. Подолання вузьконормативного розуміння права як сукупності норм, встановлених чи санкціонованих державою, забезпечує дослідження співвідношення природно-правового і державно-правового начал у правовій системі як узгодження інтересів індивідів та суспільства.


Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. – 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. - К.: Атіка, 2001. - 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид. Паливода А. В., 2006. - 161 с.

10. Оніщенко Н. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку правової системи: Дис. д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького ; НАН України. - К., 2002. – 426 арк.

11. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . - К.: Атіка, 2006. - 399 с.

12. Швидько Г. Історія держави і права України (X - XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. - 175 с.

загрузка...
Top