Правова природа кримінального проступку

Згідно з Концепцією реформування кримінальної юстиції [1, 20-27] одним із подальших напрямів реформування кримінального закону є впровадження категорії проступку (далі — кримінальний проступок) поряд із злочином та об’єднання вказаних діянь у кримінальне правопорушення. Розуміння правової природи пропонованого виду кримінального діяння має важливе теоретичне та практичне значення, оскільки від цього залежить, які діяння будуть віднесені до злочинів, а які — до кримінальних проступків.

Деякі аспекти кримінального проступку досліджували такі вчені, як В. Курляндський [2, 84-86], Н. Кузнєцова [3, 232], В. Кудрявцев [4, 287], Ф. Гілязєв [5, 145] та інші, в сучасному кримінальному праві зазначений вид кримінального діяння досліджували такі науковці, як В. Туляков [6, 40-46], П. Фріс, М. Хавронюк та інші. Проте результати наукової дискусії свідчать про фрагментарне розуміння правової природи кримінального проступку і, як наслідок, відсутність розуміння доцільності трансформації окремої категорії злочинів і неуправлінських проступків у кримінальні проступки, а також активної роботи із розробки відповідних проектів законодавчих актів.

На нашу думку, існування кримінального проступку в більшості держав східної групи континентальної правової сім’ї та в дореволюційному кримінальному законодавстві зумовлено системою матеріально-формальних ознак, притаманних для певної категорії складів злочинів та неуправлінських деліктів, відповідальність за які сьогодні встановлена КпАП. Матеріальні (об’єктивно-суб’єктивні) ознаки кримінального проступку зумовлені поглинанням багатьох складів (дисциплінарних, адміністративних, цивільно-правових) правопорушень складами злочинів. Формальною ознакою кримінального проступку є передбачення в санкціях кримінально-правових норм поряд із покаранням заходів громадського впливу та частковість у застосуванні санкцій норм кримінального закону. Завданням цієї статті є дослідження зазначених особливостей. Згідно з Концепцією реформування кримінальної юстиції у кримінальні проступки пропонується трансформувати ряд злочинів невеликої тяжкості та неуправлінських правопорушень (проступків). У цій статті розглянемо лише правову природу злочинів, які пропонується трансформувати у кримінальні проступки.

За твердженням В. Кудрявцева, найнебезпечніші правопорушення перетворюються у злочини проти порядку управління, дисциплінарні проступки — у службові злочини, цивільно-правові правопорушення — у майнові злочини [4, 200]. На думку професора Ф. Гілязєва, деякі склади злочинів сконструйовані таким чином, що кримінально-караним визнається не злочин, а інше правопорушення, яке тягне певні злочинні наслідки [5, 64-65]. Наведені твердження свідчать про «перехідну» або «суміжну» природу певної категорії злочинів, які по суті є правопорушеннями, проте визнаються злочинами лише у зв’язку із заподіянням певної шкоди або створенням загрози її заподіяння. Так, наприклад, порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм є адміністративним правопорушенням (згідно із ст. 42 «Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм» КпАП), а це ж діяння, у випадку створення загрози поширення вказаних захворювань або спричинення поширення захворювань, визнається злочином (згідно із ст. 325 «Порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним захворюванням та масовим отруєнням» КК України).

Подібні склади злочинів мають певні особливості в об’єктивних та суб’єктивних ознаках. Конструкція об’єктів подібних складів злочинів сформована таким чином, що основним безпосереднім об’єктом злочину є порушення певного порядку діяльності та/або управління (виконання цивільно-правових зобов’язань, певних дисциплінарних правил або управлінських обов’язків тощо), а безпосереднім обов’язковим додатковим об’єктом злочину — здоров’я, психіка людини, майно тощо. Саме посягання на обов’язковий додатковий об’єкт зазначеного діяння, трансформує його із правопорушення у злочин.

Особливість правової природи об’єктивної сторони окремої категорії злочинів, які пропонується трансформувати у кримінальні проступки, чітко проявляється в такій ознаці, як «протиправність». На думку професора В. Кудрявцева, якщо діяння визнається злочином через порушення положень інших галузей законодавства або під умовою створення загрози заподіяння шкоди особі або майну, — вказана протиправність є «змішаною» [7, 120-125]. Конструкція об’єктивної сторони із «змішаною» протиправністю багатьох складів злочинів створена так: «Порушення... правил... якщо це створило небезпеку для. або настання інших тяжких наслідків». Тобто в основі об’єктивної сторони подібних злочинів лежить сукупність об’єктивних ознак іншого правопорушення (адміністративного, цивільно-правового або дисциплінарного).

Складність об’єктивних ознак зумовлює складність суб’єктивних ознак пропонованого виду кримінального діяння. Поєднання в об’єктивній стороні ознак певного правопорушення та тяжких наслідків або створення загрози їх настання зумовлює володіння суб’єктом злочину спеціальним правовим статусом (сукупністю прав та обов’язків), невиконання або порушення яких створює склад певного виду правопорушення. У зв’язку із цим суб’єкт посягання у деяких досліджуваних злочинах має певні особливості правового статусу.

Суб’єктивна сторона пропонованого виду кримінального діяння також має певні особливості. їх сутність полягає у поєднанні різного психічного ставлення до діяння (як правопорушення) в адміністративно-правовому розумінні та до небезпечних наслідків — у кримінально-правовому розуміння. Подібну конструкцію вини іменують «змішаною», «подвійною», «виною з двома формами», «складною» тощо. А. Пінаєв зазначає, що сутність «змішаної вина» полягає у психічному ставленні у формі умислу до діяння, а до наслідків — у формі необережності. При цьому діяння без наслідків є лише адміністративним або дисциплінарним правопорушенням [8, 132-155]. Зміст «змішаної вини», на думку В. Якушина, полягає в тому, що в деяких складах злочинів законодавець передбачає сукупність правопорушення та злочину. При цьому свідомо порушуються, наприклад, правила дорожнього руху або вчиняються інші правопорушення, які заподіяли наслідки кримінально-правового характеру, до яких, у свою чергу, психічне ставлення існує в формі необережності [9, 44].

Наведені вище особливості в об’єкті посягання, об’єктивній стороні, суб’єкті та суб’єктивній стороні складів злочинів, на нашу думку, і зумовлюють особливу матеріально-правову природу іншого виду кримінального діяння — кримінального проступку.

Дзеркальним відображенням матеріальних ознак кримінального проступку є особливості у формальних ознаках. Професор Н. Кузнєцова зазначала, що «малозначні злочини» (які відокремлювались згідно з ч. 2 ст. 7 Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 р.) мають нібито напівзлочинний характер, а санкції для них «змішані» — наполовину покарання, наполовину — заходи громадського впливу. Зазначені діяння, на думку професора Н. Кузнєцової, доцільно виокремити у кримінальні проступки [4, 149].

У чинному кримінальному законі до «змішаних санкцій», на нашу думку, можна віднести санкції із такими видами покарань, як громадські роботи та виправні роботи. За формальним критерієм трансформації злочинів у кримінальні проступки пропонувався такий критерій, як передбачення в санкції кримінально-правової норми покарання у вигляді позбавлення волі до двох років та більш м’які покарання, а В. Курляндський пропонував збільшити цей критерій трансформації злочинів у кримінальний проступок до п’яти років позбавлення волі [2, 84-86].

Особливість запропонованого критерію (до двох років позбавлення волі) полягає в тому, що поряд із такими видами покарань, як позбавлення волі, як правило, передбачено альтернативне покарання. Дослідження практики застосування зазначених складів злочинів невеликої тяжкості за даними Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про закономірне застосування ст. 75 «Звільнення від відбування покарання із випробуванням», ст. 69 «Призначення покарання більш м’якого, ніж передбаченого законом» КК України у випадку призначення покарання у вигляді позбавлення волі; реальному виконанню позбавлення волі підлягає, як правило, при перебуванні особи під вартою, при якому строк «день у день» збігається із строком позбавлення волі згідно з правилами взаєморозрахунку відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України. При призначенні покарання у вигляді штрафу, громадських чи виправних робіт зазначені покарання підлягають реальному виконанню без застосування положень статей 75, 69 КК України.

Проте, як було зазначено доцентом Ю. Коломієць, застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності у КК України не як виняток, а як загальне правило, втрачає заохочувальну роль [10, 262]. На нашу думку, ще однією із особливостей кримінального проступку є підмічене А. Тарбагаєвим існування випадків притягнення винуватих осіб до дисциплінарної відповідальності за вчинення ряду злочинів [11, 93-96]. Існування зазначеного положення відмічалось у різні часи Н. Дурмановим [12, 275, 285] й іншими вченими та збережено сьогодні у ст. 401 «Поняття військового злочину» КК України. Згідно з цією кримінально-правовою нормою КК України особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності із притягненням до дисциплінарної відповідальності.

На думку професора А. Козлова, впровадження подібних механізмів звільнення від кримінальної відповідальності із притягнення до іншого виду відповідальності (у радянському кримінальному законодавстві це положення ст. 43 «Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання» Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік; ст. 51 «Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення, примусових заходів виховного характеру або громадського впливу» КК УРСР тощо) є впровадження іншого виду відповідальності (адміністративної, дисциплінарної тощо) за злочини невеликої тяжкості [13, 772]. На нашу думку, за допомогою інституту звільнення від кримінальної відповідальності та одночасного притягнення до інших видів відповідальності законодавцем вирішено проблему поступового переходу між злочинами та іншими видами правопорушень. Проте таке вирішення проблеми поступовості девіантної поведінки, через застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності не як заохочення, а як звичайної практики дії КК України із притягненням до інших видів відповідальності чи, навіть, без такого, підриває дієвість кримінального закону.

Досліджуючи санкції за злочини проти життя та здоров’я, І. Козаченко встановив, що вихід за межі критичних параметрів певної якості призводить до того, що ця якість перетворюється в іншу, більш нижчу або більш вищу. Об’єктивно закладена в санкцію тяжкість того або іншого покарання повинна мати розумні свої критичні параметри, а відповідальність, тим більше кримінальна, не може бути невизначеною, а особливо безмірною [14, 221]. На нашу думку, постійний вихід судових органів за межі санкцій кримінально-правових норм окремої категорії злочинів, застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності як загального правила свідчить дещо про іншу якість окремої категорії злочинів — якість кримінального проступку. Проте розрахунок на ефективність дії кримінального закону як на «доброго царя» у вирішені будь-яких соціальних конфліктів, як зазначає професор В. Туляков, призводить лише до створення компенсаторних механізмів під час дії КК України, зокрема під час спроби його застосування [6, 40-46], та до виникнення «мертвих норм» у КК Україні [15, 226-232].

Якщо реалізація ідеї кримінального проступку буде здійснюватись шляхом ведення дискусії щодо переліку органів, які повинні розслідувати зазначені діяння, переліку покарань, що повинні застосовуватись, способів впровадження кримінального проступку у кримінальне законодавство та інших подібних питань, проте без розуміння правової природи пропонованого виду діяння, мети та принципів впровадження кримінального проступку, то впровадження цього виду кримінального діяння навряд чи дійде далі, ніж обговорення на сторінках періодичних виданнях, як і в 70-80-ті роки ХХ ст., та концептуального закріплення в законодавчих актах.

Отже, дослідження матеріальних (об’єктивно-суб’єктивних) та формальних особливостей злочинів певної категорії свідчить про іншу правову природу зазначених кримінальних діянь — природу кримінального проступку. Особливість матеріальних ознак пропонованого виду кримінального діяння зумовлена існуванням у складах окремих злочинів складів інших правопорушень. Ця особливість виявляється в ускладненому (управлінськими відносинам) об’єкті посягання, «змішаній» протиправності об’єктивної сторони, наявності спеціального статусу у суб’єктів посягання, наявності «змішаної» форми вини. Дослідження положень кримінального закону та практики призначення покарання за окремі категорії злочинів свідчить про притаманність зазначеним злочинам «змішаних санкцій» та покарань іншої якості, відмінних від якості покарань тяжких та особливо тяжких злочинів. Сутність «змішаних санкцій» та іншої якості покарань пропонованого виду кримінального діяння полягає в передбаченні в санкціях кримінально-правових норм покарань, які мають громадський характер, «переведенні» злочинів у інші види правопорушень за допомогою інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Сподіваємось, що наведені особливості деяких категорій злочинів будуть враховані при подальшому дослідженні критерій трансформації злочинів та неуправлінських правопорушень у кримінальні проступки.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Указ Про Рішення Ради національної безпеки України від 15 лютого 2008 р. «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» від 8 квітня 2008 р. № 311/2008 : за станом на 1 березня 2010 р. / Президент України // Офіційний Вісник України. — 2008. — № 27. — С. 20-27.
  2. Курляндский В. И. Неотвратимость наказания и борьба с преступностью // Советское государство и право. — 1972. — № 9. — С. 84-86.
  3. Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. — М., 1969. — 232 с.
  4. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение : норма и патология. — М., 1982. — 287 с.
  5. Гилязев Ф. Г. Вина и криминогенное поведение личности : уголовно-правовые, криминологические и социально-правовые черты. — М., 1991. — 145 с.
  6. Туляков В. О. Кримінальне право сучасності : криза доктрини чи криза юрисдикції // Право України. — 2010. — № 9. — С. 40-46.
  7. Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления. — М., 1960. — 249 с.
  8. Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права. — Харьков, 2001. — 289 с.
  9. Якушин В. А., Каштанов К. Ф. Вина как основа субъективного вменения : моногр. — Волгоград, 1997. — 65 с.
  10. Коломієць Ю. Ю. Ефективність невідворотності кримінальної відповідальності // Актуальні проблеми держави та права : зб. наук. пр. — О., 2002. — Вип. 16. — 774 с.
  11. Тарбагаев А. Н. Дисциплинарный проступок в механизме уголовно-правового регулирования // Правоведение. — 1993. — № 2. — С. 93-96.
  12. Дурманов Н. Д. Понятие преступления / отв. ред. проф. д-р юрид. наук М. Д. Шаргородский. — М., 1948. — С. 275, 285.
  13. Козлов А. П. Понятие преступления. — СПб., 2004. — 819 с.
  14. Козаченко И. Я. Санкции за преступления против здоровья и жизни : обусловленность, структура, функции, виды / под ред. заслуженного деятеля науки РСФСР, д-ра юрид. наук, проф. М. И. Ковалева. — Томск, 1987. — 232 с.
загрузка...
Top