Правоутворення і форми права

Вступ.

1. Характеристика етапів правоутворення.

2. Стадії законотворчості України.

3. Різновиди форм права.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Змістовна сторона правоутворення включає всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права: 1) його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах и т. ін.); 2) існування у вигляді неінституціональних форм (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і т. ін.); 3) процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації. Правоутворення — це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямках.

Сучасне розуміння сутності правоутворення базується: на концепції спільності і відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, який знаходить своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. ін.; на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство — спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають громадянами. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі типових конкретних правовідносин, що зумовлені соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю населення. Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні і систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства. Держава формулює це "право суспільного життя" у формалізованих, загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених у законодавстві — системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за допомогою примусу й інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних приписів всіма громадянами і охорону їх від порушень.


1. Характеристика етапів правоутворення

Правоутворення— це правове поняття, що охоплює різні форми та способи виникнення і буття права, його упорядкування і розвитку, зокрема:

1. його зовнішнє відображення в письмових правових документах (нормативних договорах, судових прецедентах тощо);

2. існування у ненормативному вигляді (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини тощо);

3. процеси виникнення правових моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Таким чином правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

1. формування певних суспільних відносин в громадському житті, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто відбувається їх самоврегулювання;

2. узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

3. втілення формалізованих правових норм в конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

До сфери правового регулювання входять лише найважливіші для суспільства суспільні відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребам суспільного розвитку. Саме такі відносини держава повинна визнавати і забезпечувати правовим захистом.

Логічно було б зробити висновок у тому, що в процесі правотворчості не слід включати організаційні дії, сприяючі безпосередній правовій роботі над нормативним актом. До правотворчості не відноситься діяльність по обліку, аналізу і узагальненню речень про вдосконалення законодавства, організаційні заходи по вдосконаленню роботи правотворчих органів і таке інше. Власне правотворчість - це діяльність по підготовці, обговоренню, затвердженню та опублікуванню нормативних актів, учинена компетентними органами.

Отже, правоутворення — це процес формування в суспільстві об’єктивно зумовлених загальнорегулятивних начал, які одержують юридичне оформлення в офіційних загальнообов’язкових нормативних рішеннях уповноважених суб’єктів. Правоутворення і правотворчість співвідносяться як ціле і частка, правотворчість є одним з етапів правоутворення [3, c. 67-68].

Правотворчість — це організаційно оформлена процедурна діяльність державних органів зі створення та юридичного закріплення правових норм. Правотворчість поділяється на законотворчість і підзаконну нормотворчість.

Правоутворення як процес утворення права складається з трьох етапів: гносеологічного, який відображає процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості; матеріального — де право формується у результаті реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що трансформуються у конкретні правовідносини; інституціонального — коли право виступає у вигляді норм права, які у сукупності утворюють систему. Іншими словами зміст поняття правотворення відображає процес появи права як результат соціального розвитку суспільства, що бере початок із з'ясування потреби у нормативному регулюванні суспільних відносин, створення концепції (ідеї, форми) такого регулювання, розроблення і прийняття правового акта та введення його в дію.

Відповідно правотворчість є одним із етапів правотворення, правова форма діяльності держави та уповноважених організацій з прийняття, зміни, призупинення дії і скасування юридичних норм. Різновидами правотворчості є законотворчість, правотворчість суду, договірна та санкціонована правотворчість.

Законотворчість — один із різновидів правотворчої діяльності, розглядається як діяльність уповноважених органів з прийняття, зміни, призупинення дії і скасування законів та підзаконних нормативно-правових актів. Таким чином, законотворчість є складовим елементом (різновидом) правотворчості, а правотворчість — правотворення.

Як елемент правового регулювання правотворчість є результатом об'єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованим на їх врегулювання. Мета, зміст та результати правотворчої діяльності обумовлюються різного роду факторами, об'єктивно існуючими у суспільстві, його різних сферах. Серед них: рівень розвитку державно-правових інститутів, правова культура населення, форма державного устрою, правління та режиму, характер ментальності суспільства тощо. Відповідно ефективність правотворчої діяльності залежить від врахування цих факторів, а також принципів правотворчої діяльності. Це найважливіший засіб управління суспільством, з точки зору формування стратегії його розвитку, а також показник цивілізованості й демократизації суспільства [7, c. 81-82].

Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньоузгодженої системи норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини; розвиток і вдосконалення національного права у контексті основних тенденцій розвитку міжнародного права та відповідності його основним стандартам; утвердження принципу верховенства права.

Ознаки правотворчості:

1. Це активна, творча, постадійна діяльність уповноважених державою суб'єктів.

2. Суб'єктами правотворчості виступають державні органи, уповноважені недержавні структури (органи місцевого самоврядування, профспілки і т.п.), а також народ — при винесенні нормативно-правових актів на референдуми.

3. Правотворча діяльність здійснюється у межах встановлених процесуальних норм (процедур), що містяться в Конституції, регламентах, статутах і т.п.

4. Змістом правотворчості є прийняття нових норм права, скасування або удосконалення старих.

5. Правотворчість виступає у певних видах [1, c. 61].

2. Стадії законотворчості України

В Україні до основних стадій законотворчості ставляться:

· Законодавча ініціатива;

· Обговорення законопроекту;

· Прийняття закону;

· Оприлюднення закону.

Законотворчий процес, будучи відображенням реального життя, і сам повинен змінюватись і вдосконалюватись, звільнятися від застарілих бюрократичних форм та підходів до правотворення.

Законотворчість за своїм призначенням покликана давати життя нормам права, породжуючи, формуючи та оформляючи їх, надавати їм статус регулятора суспільних відносин. Саме в законах закріплюються права і свободи особи, відображається політичний курс країни, чим, власне, зумовлюється громадський інтерес до законотворчого процесу, закономірностей його функціонування та розвитку, його результатів і наслідків.

Процес законотворення є цілісним і структурно диференційованим водночас. Його сутність обумовлюється як суб’єктивними факторами, до яких належить діяльність суб’єктів законодавчої ініціативи, рівень їхнього професіоналізму, громадська думка, правові очікування людей, лобізм, дії політичних партій, фракцій тощо, так і факторами об’єктивними, такими, зокрема, як рівень соціально-економічного розвитку країни, характер політичного режиму, стан правової культури населення тощо. Дослідження зазначених факторів, з’ясування характеру їх впливу на законотворчий процес набуває особливого значення.

Законодавча ініціатива є передбаченим ст.93 Конституції України правом певних суб'єктів (Президент України, народні депутати України й т.д.) внести для розгляду у Верховну Раду України відповідний законопроект (основна форма реалізації законодавчої ініціативи), що породжує обов'язок парламенту розглянути цей законопроект відповідно до передбаченої процедури.

Обговорення законопроекту - у Верховній Раді України починається після його включення до порядку денного (затверджуваною Верховною Радою). Попередньо законопроект розглядається у відповідним (профільних) постійних комітетах Верховної Ради, які ухвалюють рішення щодо його готовності для обговорення в парламенті. Ці комітети допрацьовують законопроект у випадку його несхвалення Верховною Радою в першому читанні (здійснюють його підготовку до другого читання). Обговоривши законопроект Верховна Рада ухвалює рішення щодо його схваленні в першому читанні (інше рішення - законопроект відхиляється й направляється на доробку) [6, c. 74-75].

Найкращий спосіб підготовки законодавчого тексту, як свідчить практика у багатьох країнах, полягає у роботі над ним на двох стадіях: розроблення наукової концепції та формулювання тексту на основі обраної концепції.

Створення наукової концепції – це фаза законотворчого процесу, що являє собою своєрідний план - проект майбутнього закону, в якому велика увага приділяється соціальній інформації. Другий етап – робота над текстом законопроекту. Він починається з визначення основних положень проекту в цілому та його складових частин, визначення структури законопроекту, розміщення матеріалу по розділах і главах.

Процес підготовки нормативно-правових актів, їх реєстрація регулюються переважно підзаконними нормативними актами, хоча з багатьох норм Конституції випливає, що унормування цього процесу повинно здійснюватися на рівні закону. Зазначається, що на рівні такого закону мали б визначатись загальні вимоги до укладання текстів законів усіма суб'єктами права законодавчої ініціативи (правила реалізації права законодавчої ініціативи, суб'єкти розробки проектів законів, планування законопроектних робіт, організаційні правила роботи над законопроектом, правила погодження законопроектів, здійснення їх правової експертизи тощо).

Підготовка законів – це вид юридичної діяльності, що здійснюється уповноваженими на те суб’єктами, які володіють відповідними спеціальними та практичними знаннями. Головним завданням укладача проекту повинні стати перенесення наукової концепції у площину єдиної системи нормативних правил. Між тим, законодавець повинен так діяти, щоб законопроект відповідав іншим законодавчим текстам, був доступним для розуміння, легким у застосуванні. Обґрунтовується, що проводити підготовку проекту повинні ті особи, які володіють фаховими знаннями, практичними навичками і з цього приводу автором висловлена думка, щодо необхідності створення в Україні шкіл нормопроектувальників, або “укладачів”законів.

Сучасний законотворчий процес в Україні певною мірою базується на зазначених принципах, однак останні потребують нормативного закріплення та неухильного дотримання.

Прийняття закону - здійснюється шляхом голосування: закон приймається більшістю голосів від загальної кількості народних депутатів, зміна Конституції України вимагає не простого, а кваліфікованої більшості голосів (приймається не менш 2/3 від загальної кількості народних депутатів України) [11, c. 142-143].

Прийнятий закон підписує Голова Верховної Ради України й передає його на підпис Президентові України (ст. 104 Конституції України).

Підстадія стадії прийняття закону - підписання закону Президентом України. Президент України підписує закон протягом 10 днів від дня його одержання. У цей строк він може скористатися правом відкладеного вето й повернути Верховній Раді закон із зауваженнями для його повторного розгляду. Закон, прийнятий при його повторному розгляді, президент України зобов'язаний підписати протягом 7 днів.

4. Оприлюднення закону - відбувається, за загальним правилом, шляхом його офіційного опублікування, тобто опублікування в офіційних друкованих виданнях. Офіційне опублікування закону - це оголошення (оголошення) від імені Верховної Ради України його повного й точного тексту для загального ведена й повсюдною реалізацією. Опублікований закон набуває чинності через 10 днів від дня його офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ст. 34 Конституції України). Закон як і інший нормативно-правовий акт, що визначає права й обов'язки громадян, не доведений до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючим (ст. 57 Конституції України).

Необхідно розрізняти неофіційне й офіційне оприлюднення актів Верховної Ради України (парламенту), Президента України (глави держави), Кабінету міністрів України (уряду). Неофіційне оприлюднення має винятково інформаційне значення. Правові акти, оприлюднені в неофіційному порядку не можуть бути використані для їхнього офіційного застосування. Неофіційне оприлюднення допускається тільки після офіційного оприлюднення.

Офіційне оприлюднення актів парламенту, глави держави, уряду здійснюється не пізніше, ніж у п'ятнадцятиденний строк після їхнього прийняття й підписання у встановленому порядку, включення в Єдиний державний реєстр нормативних актів із присвоєнням відповідного реєстраційного коду.

Вищевказані акти підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Заради України», газета «Урядовий кур'єр» (в окремих випадках дані акти можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення й радіо).

У ряді випадків, як спосіб офіційного оприлюднення вищевказаних актів застосовується розсилання: за рішенням відповідного органа відносно актів, які не мають загального значення, нормативного характеру, актів з обмежувальними грифами. Одержувачі актів, що розсилаються - відповідні державні органи й органи місцевого самоврядування, доводять їх до відомості підприємств, установ, організацій і осіб, на яких поширюється їхня дія.

Згідно ч.ІІІ ст.57 Конституції України, закони й інші нормативно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючими [7, c. 91-93].

3. Різновиди форм права

Історія знає чотири види форм права: І) правовий звичай; 2) правовий прецедент; 3) нормативно-правовий акт; 4) договір із нормативно-правовим змістом.

1) Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового його застосування на протязі тривалого часу життя суспільства.

Правовий звичай, як правило, санкціонується державною владою, і цією ознакою він відрізняється від моральних, релігійних і побутових звичаїв. Іноді буває надзвичайно важко сказати, являється той чи інший звичай правовим. Наприклад, звичай «кровної помсти» — принцип таліону — «зуб за зуб», «око за око». В останні часи цей звичай офіційно ніякою державою не підтримується, разом із тим він існує в багатьох народів. В минулі століття був розповсюджений звичай — виклик на дуель за образу честі і гідності особи. Цей звичай існував тривалий час, поки суспільство і держава не переконались, що він наносить велику шкоду, тому був заборонений в царській Росії і в інших країнах світу. Правові звичаї відрізняються від інших соціальних звичаїв тим, що в них виражаються суб'єктивні права і обов'язки учасників суспільних відносин, які не закріплені в нормативно-правових актах.

В Україні правові звичаї були надзвичайно розповсюджені, починаючи з давніх часів, особливо в період козацької республіки на Запоріжжі і до 20-х років XX століття. Багато прикладів правових звичаїв приведено в творі Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Вони стосувались організації проведення козацької ради, виборів кошового отамана, Гетьмана; призначення покарань козакам, які порушували військову дисципліну, займались крадіжками чи не віддавали боргу.

В роки Радянської влади правові звичаї були замінені системою писаного права — нормативно-правовими актами. В останні роки знову з'являється інтерес до цієї форми права, яка, по суті, зв'язана з природними правами людини і обумовлена системою місцевого самоврядування.

2) Правовий прецедент. Ця форма права найбільш розповсюджена в англо-саксонській системі права, в країнах Британської співдружності, США.

В цих країнах існує дві форми права: нормативно-правовий акт і правовий прецедент, який домінує над нормативними актами. Закони і інші нормативні акти являються лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Це дає можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права, пристосовувати її до нових умов.

Термін «прецедент» означає вперше. Правовий прецедент — це така форма права, коли конкретному рішенню суду чи адміністративному органу надається нормативний характер, і воно являється загальнообов 'язковим для всіх аналогічних справ. В залежності від того, хто приймає це рішення, правовий прецедент поділяється на судовий і адміністративний. Правовий прецедент іноді називають правом, яке створене судом. В США, наприклад, кожний рік видається близько 450 томів, в яких публікуються такі норми права. Ця форма права майже недоступна для більшості населення країни, оскільки їх надзвичайно багато. Ними можна користуватись, коли використовується електронно-обчислювальна техніка. Правовий прецедент в США і Англії має свої відмінності [8, c. 65-67].

В більшості країн світу ця форма права не прижилась або офіційно не визнається. В колишньому Радянському Союзі і в Україні правовий прецедент офіційно не визнається як форма права, хоча в окремих Постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які являються загальнообов'язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз'яснення діючого законодавства, але і нові норми або частину норми права. Офіційно вважається, що суд не має права творити нові норми права, займатись правотворчістю, а лише роз'яснювати, тлумачити норми закону і практику його застосування.

До правового прецеденту можна віднести, в певній мірі, рішення Верховної Ради України про надання Кримській області статусу автономної республіки, про заборону діяльності Комуністичної партії України в 1991 році. Хоча ці рішення і мають характер індивідуальних актів застосування правових норм, законів, не виключено, що ці рішення можуть при певних умовах стати правовим прецедентом.

3) Нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який має загальнообов'язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державною владою від порушень, направлений на регулювання суспільних відносин і охорону соціальних цінностей. Нормативно-правовий акт має всі ознаки права і відноситься до правових актів.

Правових актів досить багато, і їх потрібно відрізняти один від одного. Термін «правовий акт» в правознавстві має три значення: по-перше, це правило правомірної дії — юридичний факт; по-друге, результат правомірних дій як елемент правової системи (юридична норма, індивідуальний припис (акт), акт автономного регулювання); по-третє, юридичний документ.

В даному випадку найбільш підходять два останніх значення. Тому правовий акт — це письмовий документ, який належним чином оформлений і в зовнішній формі виражає волю держави, її органів, класів, соціальних груп, окремих індивідів, узагальнення практики [12, c. 74-75].

В підручниках по теорії держави і права всі ці акти викладені ізольовано один від одного, немає їх системного аналізу. Разом із тим, таке узагальнення і класифікація актів потрібні для того, щоб знати їх роль і місце в правовій системі. Всі правові акти мають загальні риси:

1) вони виражаються в письмово-документальній формі, мають об'єктивний характер і виступають як юридичні документи, що виражають реальність правових норм або процес їх реалізації;

2) вони мають вольовий характер. В них виражаються інтереси і воля держави, народу, суспільства, окремих державних органів, посадових осіб. В зв'язку із цим вони мають юридичну силу;

3) в цих актах закріплюються елементи правової системи — юридичні норми, узагальнення практики, індивідуальні приписи, автономні рішення окремих осіб. Вони мають офіційний характер;

4) всі ці акти складають єдину систему правотворчості, а також реалізації і застосування правових норм. Ліквідація або витіснення якої-небудь групи актів веде до порушення механізму правового регулювання суспільних відносин;

5) через правові акти населення отримує інформацію про зміст права — правові знання, про суб'єктивні права і обов'язки тощо. Ці акти виконують ідеологічну, орієнтовну, інформаційну, регулюючу, охоронну й інші функції права. Вони існують у вигляді фрагментів фізичного (матеріального світу) і сприймаються людьми як образ права, почуття права і законності.

В самому загальному вигляді всі правові акти можна поділити на дві великі групи: 1) нормативні акти; 2) індивідуальні акти. Разом із тим в практичному житті ми зустрічаємо чотири різновидності таких актів:

- нормативні юридичні акти — акти правотворчості компетентних органів держави або населення в результаті різних референдумів. Вони складають основу системи права і законодавства;

- інтерпретаційні акти нормативного або індивідуального характеру. Це акти офіційного тлумачення правових норм, які мають загальнообов'язковий характер або обов'язкові тільки для конкретної справи, якщо це казуальне офіційне тлумачення. Вони доповнюють першу групу правових актів.

- індивідуальні акти застосування правових норм, які мають владний характер, обов'язкові тільки для учасників конкретної справи і мають одноразовий характер. Наприклад, рішення суду, Укази Президента про нагородження тощо.

- акти реалізації прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин. Наприклад, договори, заповіт. Вони виражають автономні рішення окремих осіб, правомірні дії і направлені на реалізацію права[15, c. 73-75].


Висновки

Підсумовуючи результати дослідження можна констатувати: Правоутворення є найбільш широкою формою виникнення і буття права. Воно існує як в державних рамках так і в рамках громадянського суспільства – в усьому об’ємі, що стосується правових понять. Правоутворення включає в себе не тільки правотворчий, але й увесь попередній йому процес формування права. Необхідність існування якого є постійно виникаючою необхідністю підвищення якості створених актів. Воно залежить не стільки, а в основному - не тільки від рівня самої правотворчої діяльності, скільки від рівня проведених до прийняття того чи іншого правового акта підготовчих робіт. Виділяють декілька рівнів правоутворення: 1. Гносеологічний; 2. Матеріальний; 3. Інституціональний.

Надійним фундаментом, який сприяє науковій орієнтації законотворчості, підвищенню якості змісту законодавства, його тлумачення і застосування, стабілізації і впорядкуванню конституційного правопорядку є принципи законотворчої діяльності (гуманізм, законність, гласність, демократизм, додержання міжнародних стандартів, техніко-юридична досконалість, науковість, збереження національної самобутності, моральність, професіоналізм, використання правового досвіду, ефективність тощо). Перелік зазначених принципів пропонується доповнити принципом колегіальності, який має важливе значення у законодавчому процесі, оскільки ці рішення приймаються більшістю голосів на рівні фракцій, комітетів або на пленарному засіданні парламенту, та принципом політичного плюралізму, який означає, що носій будь-яких представлених у парламенті політичних сил має право висловити свою думку щодо законодавчого процесу.


Список використаних джерел

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". - Львів: Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 3-тє вид., змін. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. - К., 1993. - 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.

12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.

13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 367 с.

14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.

15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 685 с.

загрузка...
Top