Правотворчість Президента України та її нормопроектне забезпечення: питання теорії і практики

Конституційні процеси, які супроводжують новітню історію національного державотворення та правотворення в XXI ст., переконливо доводять важливість свого своєчасного та належного теоретико-методологічного, законодавчого та організаційно-правового забезпечення. Насамперед йдеться про сучасні правотворчі та правозастосовні процеси. Так, сьогодення ставить перед сучасною українською юридичною наукою та практикою завдання щодо належного нормопроектного забезпечення діяльності основних суб’єктів нормотворчої діяльності, насамперед Президента України як глави Української держави.

Як відомо, переважну більшість своїх конституційних функцій і повноважень Президент України реалізує здійснюючи нормопроектну та нормотворчу діяльність. Навіть визначені українськими правознавцями установчі, нормотворчі, правозастосовні, контрольні, інтерпретаційні форми, а також форми здійснення зовнішньополітичної діяльності Президента України [9, 80], не заперечують очевидність їх здійснення, насамперед через відповідну юридичну діяльність. Цю тезу підтверджують і положення Конституції України. Так, ч. 3 ст. 106 Основного Закону встановлює, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на всій території нашої держави. Стаття 93 Конституції України також закріплює за главою держави право законодавчої ініціативи, що загалом відповідає усталеній практиці держав — учасниць Європейського Союзу (Данія, Естонія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Польща, Угорщина, Фінляндія, Швеція) щодо конституційного унормування відповідних законодавчих преференцій за монархами чи президентами.

При цьому проекти законів України і пропозиції до проектів законів України, підготовлені Президентом України, а також проекти інших правових актів глави держави вносяться разом із супровідною запискою, яка повинна містити обґрунтування необхідності їх розробки й прийняття, а також характеристику цілей, завдань та основних положень майбутніх законів чи правових актів, вказівку на їх місце у системі чинного законодавства, містити результати антикорупційної експертизи, а також положення про очікувані соціально-економічні та інші наслідки їх застосування. Зазначене покладає високу відповідальність на суб’єктів, уповноважених відповідно до Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, зокрема Указу Президента України «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України» від 15 листопада 2006 р. № 970 [18], здійснювати нормопроектне забезпечення діяльності Президента України.

Закономірно, що відповідний вид юридичної діяльності має ґрунтуватися насамперед на принципах науковості, що передбачає проведення комплексних правових досліджень проблем теорії та практики нормопроектної діяльності глави держави, юридичної природи результатів такої діяльності, об’єктивованих у правових актах Президента України, правового статусу суб’єктів нормопроектного забезпечення діяльності Президента України та їх системи, а також процедурно-процесуальних і організаційно-правових аспектів нормопроектного забезпечення діяльності глави держави. Такі дослідження на сьогодні є не лише актуальними, а й невиправдано відтермінова- ними в часі у вітчизняній науці майже на 20 років із дня утвердження інституту президентури в Україні.

Зазначене пояснюється не скільки «заполітизованістю» предмета відповідних наукових розвідок, скільки його складністю, необхідністю пошуку новітніх методологічних підходів і нестандартних рішень для вирішення як традиційних, так і нових проблем, пов’язаних із нормопроектним забезпеченням діяльності Президента України.

Також необхідно усвідомлювати і те, що напрацювання радянських правознавців у сфері дослідження проблем теорії та практики правотворчості, нормопроектування та юридичної техніки не можна беззастережно інсталювати для вирішення відповідної проблематики, оскільки нормопроектна діяльність президента у колишньому СРСР мала місце лише в 1990-1991 рр., після прийняття З’їздом народних депутатів СРСР 14 березня 1990 р. Закону СРСР «Про запровадження поста Президента СРСР і внесення відповідних змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР» [2, 37]. Але навряд чи її можна вважатися успішною та достатньо науково обґрунтованою. Цю думку переконливо підтверджує й сам факт розпаду колишнього СРСР у 1991 р., якому передував заколот ДКНС проти політики першого й останнього Президента СРСР М. Горбачова та всесоюзний референдум 17 квітня 1991 р. про збереження колишнього СРСР в оновленому вигляді [8, 7], котрий так і не зміг забезпечити модернізацію радянської федерації.

Отже, здійснення належного теоретико-методологічного обґрунтування нормопроектного забезпечення діяльності Президента України та удосконалення чинного законодавства у цій сфері вбачається неможливим без відповіді на питання про сутність і зміст нормотворчої та нормопроектної діяльності глави держави в Україні, виявлення ключових ознак і властивостей цих особливих видів юридичної діяльності. Результати відповідних досліджень матимуть і відому наукову цінність, оскільки монографічних досліджень, присвячених цій проблематиці, на відміну, наприклад, від Російської Федерації [21, 3 та ін.], в Україні не проводилося. Тобто проблематика, винесена в заголовок цього дослідження, відрізняється не лише своєю актуальністю, а й науковою новизною.

Реалізація поставленого завдання, у свою чергу, видається неможливою без з’ясування юридичної природи правотворчості та нормопроектної діяльності як самостійних різновидів юридичної діяльності. Адже, як відомо, погляди українських і зарубіжних теоретиків права на сутність і зміст зазначених юридичних категорій різняться. Тому, застосовуючи індуктивний методологічний підхід, слушним буде послідовно з’ясувати, насамперед, такий логічний ряд взаємозумов- лених юридичних категорій «правотворчість — нормотворчість — нормотворча діяльність Президента України — нормопроектне забезпечення діяльності Президента України».

Очевидно, що нормотворча діяльність Президента України є похідною від більш широкої категорії «нормо- творчість», а остання, у свою чергу, від категорії «правотворчість», під якою в юридичній науці прийнято розуміти напрям діяльності держави, пов’язаний із офіційним закріпленням норм права шляхом формування приписів, їх зміни, доповнення та скасування, процес надання правовим нормам загальнообов’язкового характеру [15, 51]. Іноді теоретики права ототожнюють правотворчість із категорією «правоутворення» і визначають її як державно-владну, управлінську діяльність компетентних органів, спрямовану на розробку, видання, скасування та удосконалення нормативно-правових приписів [7, 233].

Існують і інші визначення правотворчості, в яких традиційно відстоюється виключна монополія держави в особі її уповноважених органів влади на утвердження чи санкціонування норм права. Наприклад, російські правознавці наголошують на тому, що правотворчість є видом державної діяльності, яка має процесуальну форму [21, 9].

В інших випадках учені пропонують більш широкі підходи до розуміння правотворчості та її суб’єктного складу. Зокрема, Т. Кашаніна вважає, що правотворчість зачіпає інтереси кожного громадянина і визначає основні параметри поведінки усіх людей. Вчена також виокремлює: а) правотворчість народу; б) правотворчість державних органів; в) корпоративну правотворчість, яка є «найбільш масовою в підприємницьких корпораціях (організаціях, заснованих на об’єднаних капіталах)» [5, 138, 140-141].

Інший російський теоретик права В. Сирих пише, що правотворчість є постійно існуючим процесом удосконалення існуючих норм права, в якому активну участь беруть як органи держави, так і політичні партії, громадські організації, громадяни й інші члени громадянського суспільства [22, 176]. Очевидно, що участь інститутів громадянського суспільства у правотворчості в передбачених чинним законодавством формах є важливою ознакою зрілості громадянського суспільства та переконливим свідченням його конструктивних правових взаємозв’язків із державою. Разом із тим участь інститутів громадянського суспільства у процесі правотворчості не дає змоги ототожнювати їх із суб’єктами правотворчості.

Аналізуючи сутність і зміст категорії «правотворчість», можна також погодитися з точкою зору Р. Халфіної, котра свого часу стверджувала, що правотворчість — це основна, первинна ланка механізму правового регулювання [11, 7]. Але щодо цього питання радянськими, а з часом і пострадянськими правниками висловлювалися й інші думки [30, 203-204; 23, 139 та ін.]. Утім, триваючий у радянській юридичній науці упродовж десятиліть дискурс про співвідношення категорій «правотворчість» і «правове регулювання» мав, на нашу думку, здебільшого схоластичний характер. Очевидно, що механізм правового регулювання існує як щодо правотворчої, так і щодо правозастосовної діяльності. Наприклад, нормативно-правовий механізм правотворчої діяльності парламенту (процедура розгляду та прийняття не лише законів, а й інших правових актів парламенту) об’єктивується в Конституції України, законах України «Про Регламент Верховної Ради України», «Про статус народного депутата України», «Про комітети Верховної Ради України», інших законах України. Разом із тим ці ж правові акти встановлюють і зміст правозастосовної діяльності парламенту щодо конституційно закріплених за ним функцій і повноважень.

Разом із тим окремі позиції радянських правознавців щодо сутності та змісту правотворчості зберігають свою цінність і нині. Так, О. Міцкевич слушно стверджував, що правотворчість — це не лише зміст, а й організаційно-правова форма діяльності держави. Вона отримує своє вираження у відомих організаційних формах, які дають змогу більш чи менш чітко встановити, які саме органи і в якому порядку створюють правові норми у такому суспільстві. Правотворчість, таким чином, є офіційною організаційно оформленою діяльністю органів держави, спрямованою на створення правових норм. При цьому О. Міцкевич вважає, що якщо правотворчість полягає в особливих організаційних формах діяльності, то звідси випливає, що інші види діяльності, що знаходяться поза межами офіційно встановлених форм, як би тісно вони не були пов’язані з нею, не можуть вважатися складником чи елементом правотворчості [14, 35]. Отже, визначальною ознакою правотворчості є особливий суб’єктний склад цього виду юридичної діяльності. З одного боку, правотворчість не можуть здійснювати всі суб’єкти права без винятків, а з другого — коло цих суб’єктів не може зводитися виключно до органів державної влади.

Нескладно помітити і неоднозначність, а іноді й відсутність чітких наукових позицій правознавців щодо розмежування споріднених, але не тотожних категорій «правотворчість» і «нормотворчість». Так, наприклад, С. Алєксєєв, вирізняючи правотворчість як завершальну та конститутивну стадію формування права (правоутворення), вважає цей вид юридичної діяльності державною діяльністю, «в результаті якої воля правлячого класу возвеличується до закону, юридичної норми» [1, 226]. Класовий підхід до вирішення проблеми визначення сутності та змісту правотворчості й ототожнення норми права із законом навряд чи можна вважати вдалим теоретичним здобутком загальновідомого та авторитетного теоретика права С. Алєксєєва. Але заперечення змісту наведеної позиції С. Алєксєєва не вирішує проблему детермінації правотворчості.

На наше переконання, категорія «правотворчість» є узагальнюючою щодо визначення цілеспрямованої юридичної діяльності всіх суб’єктів правотворчості щодо створення норм права та наповнення їх реальним правовим змістом. При цьому правотворчість як вид юридичної діяльності характеризується широким колом суб’єктів правотворчості, юридичних процедур та форм (джерел) об’єктивації норм права, які, на наше переконання, і є основним продуктом і результатом правотворчості. Якщо наслідком нормотворчої діяльності є нормативно-правовий акт, то результатом правотворчості — норма права, яка може бути об’єктивованою в будь- якому виді джерел права.

Очевидно, що нині норму права не можна сприймати виключно як втілення волі держави чи тим більше «панівного класу», а джерела права зводити до закону, який вміщує відповідні норми права. Власне, так однозначно, як у радянській позитивістській доктрині, норма права не сприймалася навіть у працях представників нормативізму. Так, фундатор відповідної юридичної школи Г. Кельзен писав: «Норма — це те, що має бути чи статися — з акцентом на тому, що людина має поводитися у визначений спосіб. Це те значення, яке мають певні дії людини, цілеспрямовано зорієнтовані на поведінку інших людей. ...Справа в тому, що норма — це «повинність» (ein Sollen). Вольова дія, значенням якої є норма, — це буття» [6, 15].

Свідомо уникаючи детального аналізу генезису поглядів на сутність і зміст норми права як результату нормотворчості, зазначимо, що уже у другій половині XX ст., спочатку в Західній Європі, а надалі й у інших державах світу стала утверджуватися думка, що держава є важливим, але не єдиним суб’єктом правотворчості. Спочатку мислителі, а надалі й законодавці визнали і конституювали суб’єктом правотворчості народ і територіальні громади (комуни), зокрема, через наділення їх правом приймати на загальнодержавному місцевому референдумі відповідно до своєї компетенції правові акти. До того ж у більшості держав — учасниць ЄС конституції та конституційні акти закріплюють право громадян та територіальних громад (комун) виступати суб’єктами законодавчої ініціативи як через реалізацію процедури народної ініціативи (Австрія, Іспанія, Латвія, Литва, Польща, Португалія, Словенія), так і надаючи відповідні права автономіям чи самоврядним адміністративно-територіальним одиницям і їх представництвам (Іспанія, Італія, Чехія). Не оминув цей тренд розвитку права й постсоціалістичні та пострадянські республіки, включаючи й Україну.

На прикладі дослідження юридичної природи норми конституційного права України як першооснови багато аспектної системи конституційного права України нами було доведено, що нині норма права — це змістовно та формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або Українською державою чи територіальною громадою загальнообов’язкове і ними ж гарантоване правило (модель) цілеспрямованої вольової поведінки або діяльності суб’єктів конституційного права, або умови перебування цих суб’єктів у певному правовому статусі чи режимі, незалежно від їх волі, яке є первинним структурним елементом системи конституційного права України [20, 36-37; 27, 153]. Хоча і це визначення на сьогодні підлягає корекції через те, що іще одним самостійним суб’єктом правотворчості слід визнати Автономну Республіку Крим. Адже ст. 134 Основного Закону чітко визначає, що Автономна Республіка Крим, як невід’ємна складова частина України, вирішує у межах своїх повноважень, встановлених Конституцією України, питання, віднесені до її відання. При цьому Конституція України не лише встановлює питання, які належать до відання Автономної Республіки Крим (ст. 138), а й визначає у ст. 137, виключно для цього суб’єкта конституційного права, вичерпне коло питань, з яких Автономна Республіка Крим «здійснює нормативне регулювання».

До того ж, говорячи про правотворчість у межах держави, слід згадати і про корпоративну правотворчість, яку здійснюють суб’єкти публічного (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо) та приватного права (підприємства, установи, організації та ін.), а також ЗМІ, міжнародні організації тощо [21, 15], з метою унормування поведінки або діяльності своїх членів.

Відповідно, за суб’єктами слід розрізняти: 1) правотворчість Українського народу; 2) правотворчість Української держави; 3) правотворчість територіальних громад; 4) правотворчість АР Крим; 5) корпоративну правотворчість суб’єктів публічного та приватного права тощо. Безперечно, не для всіх галузей права характерним є таке широке коло суб’єктів правотворчості. До того ж держава продовжує зберігати свої домінуючі позиції в правотворенні. Разом із тим визнання багатоманітності суб’єктів правотворчості є ключем до розуміння багатоманітності форм втілення її результатів. Ідеться про джерела права.

Певний науковий інтерес для цього дослідження становить і монографія М. Марченка «Джерела права» (2005 р.), яка значною мірою вплинула на розуміння категорій «правотворчість», «форма права» і «джерело права» у російській і вітчизняній загальній теорії права, а також у конституційно-правовій науці Росії та України. Так, на переконання М. Марченка, вирішення питань, що стосуються поняття форми права і його співвідношення з поняттям джерела права, є похідним від вирішення проблем праворозуміння і визначення поняття права. Від того, на яких методологічних позиціях перебуває дослідник, чи притримується він, скажімо, позитивістських поглядів, чи вирішує проблему праворозуміння з позицій природного права, повною мірою залежать і його уявлення про форми і джерела права [10, 29]. Зазначене повною мірою належить і до ідентифікації правотворчості, яка є першоосновою творення джерел права.

Узагальнюючи усі матеріальні та формально-юридичні аспекти джерел національного права загалом, можна дійти висновку, що під сучасними джерелами права України слід розуміти політичну волю та законні інтереси народу України, Української держави, територіальних громад, Автономної Республіки Крим, а також інших суб’єктів правотворення, реалізовані у встановлених Конституцією та законами України юридичних формах [28, 33]. Тобто джерела права є традиційними формами закріплення норм права та правових приписів різних суб’єктів правотворення.

В юридичній літературі вченими неодноразово наголошувалося, що процес правотворення, наділений власними особливостями у кожній правовій системі, врешті й визначає особливості суб’єктів правотворення, а ще більше — способи закріплення та існування норм права. Залежно від способу закріплення та існування правових норм прийнято виокремлювати такі джерела права, як правовий звичай, нормативний договір, нормативний акт і юридичний прецедент. Тобто за джерелами права можна деференціювати:

1) звичаєву правотворчість, яка має своє практичне значення і для сучасного українського правотворення [12];

2) договірну правотворчість;

3) правотворчість, яка має своїм результатом нормативно-правові акти;

4) прецедентну (адміністративну та судову) правотворчість.

Але слід також погодитися з Ю. Арзамасовим, що «якщо вести мову про конкретні результати нормотворчості, то до таких слід віднести нормативно- правові акти і нормативні договори, які одночасно є джерелами права, переважно у романо-германській правовій сім’ї.» [13, 51]. При цьому найбільш поширеною та традиційною для суб’єктів публічного права у романо-германській правовій сім’ї, включаючи і главу держави, є правотворчість, спрямована на прийняття, внесення змін чи скасування нормативно-правових актів, які за юридичною силою прийнято розмежовувати на законодавчі та підзаконні. Отже, нормотворча діяльність є насамперед різновидом правотворчості, спрямованої на створення норм права з їх наступною об’єктивізацією в законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах. Це, водночас, не заперечує можливості закріплення у правових звичаях і прецедентах норм права. Натомість норми права є бажаним, але не вичерпним елементом складу цих джерел права, на відміну від нормативно-правових актів і договорів.

Запропонований висновок не є на сьогодні беззаперечним, оскільки поширеними є й інші погляди на нормотворчість як особливий вид юридичної діяльності. Але тенденція щодо ототожнення результатів нормопроектної діяльності з нормативно-правовими актами нині є магістральною. Так, у загальній теорії права під нормотворчістю прийнято розуміти урегульовану законодавством діяльність уповноважених державних органів щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, які містять загальні правила поведінки (норми права). А основним призначенням цього процесу, на думку вітчизняних правознавців, є «надання формальної визначеності певним правилам поведінки, вдосконалення їх редакції, видання, зміна та скасування нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства» [4, 273].

Аналізуючи походження категорії «нормотворчість», Ю. Арзамасов пише, що це слово складається з двох ключових слів — «норма» та «творчість». Перше із них за своєю сутністю визначає напрям (мету) нормотворчої діяльності — створення норм права. Друге слово передбачає усвідомлену творчу діяльність відповідних суб’єктів. При цьому «творчо створеним акт можна назвати лише тоді, коли норми його діють реально, а не залишаються на папері, ефективно регулюють міцно утверджені або ж такі, що виникли нещодавно, суспільні відносини». Врешті, Ю. Арзамасов дійшов висновку, що нормотворчість — це насамперед певна форма державної діяльності, спрямована на створення, доповнення та відміну норм права, хоча нормотворчі функції здійснюють і органи місцевого самоврядування, а також різні установи й організації. Однак головною функцією нормотворчості є створення нормативних актів. Інші функції — відміна, зміна діючих актів — мають, як правило, допоміжний характер [13, 31-33, 34]. Із цим висновком загалом можна погодитися, але він вимагає уточнення: результатом нормотворчої діяльності є не всі нормативні акти, а лише ті з них, що підпадають під визначення нормативно-правових (містять у своєму складі виключно норми права, розраховані на неодноразове використання, відповідають вимогам нормопроектної техніки, мають непер- соніфікований характер, регулюють певні сектори суспільних відносин і утверджують для них спеціальні правові режими). Розпорядчі ж нормативні акти, як правило, не містять загальних норм права і є вичерпними за колом суб’єктів і часом своєї дії. Хоча розпорядчі акти Президента України з огляду на їх важливий, а іноді й визначальний вплив на державотворчі та правотворчі процеси, також заслуговують на увагу правників.

Неоднозначність розуміння категорії «нормотворча діяльність» пояснюється й її неунормованістю в чинному законодавстві України — закон про нормативно-правові акти донині залишається не прийнятим. Хоча нині увага парламентаріїв до нього посилилася. Так, у ч. 1 ст. 1 проекту Закону «Про нормативно-правові акти» (від 1 грудня 2010 р. реєстр. № 7409), внесеного народним депутатом України Ю. Мірошниченком, нормотворча діяльність визначається як діяльність, пов’язана з плануванням, розробленням, проведенням експертизи, прийняттям (виданням) нормативно-правового акта, внесенням до нього змін, припиненням ним чинності [16]. Запропонована дефініція не відрізняється новизною та відтворює аналогічне положення законопроекту про нормативно-правові акти, внесеного на розгляд парламенту в 2008 р. народним депутатом України Р. Зваричем (від 14 січня 2008 р. реєстр. № 1343) [17] та заветованого у тому ж році Президентом України.

Аналіз наведеної дефініції законопроекту від 1 грудня 2010 р. № 7409 дає змогу стверджувати, що автори відповідного нормативного положення, діючи згідно з вимогами і певною мірою усталеними традиціями нормопроектної техніки, запропонували визначення нормотворчої діяльності шляхом наведення вичерпного переліку основних стадій нормотворчого процесу — планування, розроблення, проведення експертизи, прийняття (видання) нормативно-правового акта, внесення до нього змін, припинення ним чинності. Це деталізує, але не вичерпує зміст нормотворчої діяльності. Очевидно, що розуміння змісту цієї категорії неможливе без усвідомлення як процесуальної, так і матеріальної сутності нормотворчої діяльності.

Окрім стадій нормотворчого процесу, слід виокремити і систему суб’єктів нормотворчої діяльності. Ця система представлена такими суб’єктами, як народ України; Українська держава в особі Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України і міністерств, інших органів державної влади, наділених згідно із законодавством нормотворчими повноваженнями; територіальні громади в особі як членів цих громад (місцевий референдум), так і органів місцевого самоврядування; Автономна Республіка Крим в особі Верховної Ради АР Крим і Ради міністрів АР Крим. Не можна погодитись із положенням ст. 3 проекту Закону «Про нормативно-правові акти» (від 1 грудня 2010 р. реєстр. № 7409) про віднесення до суб’єктів нормотворення громадян України [16], оскільки вони за визначенням не можуть одноособово створити норму права, а тим більше нормативно-правовий акт. Якщо ж йдеться про волевиявлення громадян України на всеукраїнському референдумі з приводу проекту нормативно-правового акта, то суб’єктом нормотворення буде народ України. Утім, юридична природа рішень всеукраїнського референдуму, які завжди є правовими, але не у всіх випадках нормативно-правовими актами, заслуговує свого самостійного наукового дослідження [26, 5-10].

Також слід зазначити, що нормо- творча діяльність є цілеспрямованою юридичною інтелектуально-вольовою діяльністю суб’єктів, уповноважених створювати, змінювати чи скасовувати нормативно-правові акти у межах і порядку, визначених Конституцією та законами України. При цьому нормо- проектна діяльність може втілювати політичну волю чи публічно-владні повноваження, а також законні інтереси як колективного «публічно-правового територіального утворення» (за В. Чиркіним. — Авт.) [28, 56-59] — народу України, Української держави, територіальних громад, АР Крим тощо, так і посадових осіб, зокрема Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, сільського, селищного, міського голови тощо.

Окрім того, за порядком своєї реалізації нормотворення слід вважати насамперед процедурно-процесуальною діяльністю, тобто комбінованим видом юридичної діяльності. Це твердження вимагає свого роз’яснення. Попередньо нами зазначалося, що в юридичній науці не можна ототожнювати категорії «процес» і «процедура». Як відомо, будь-який вид конституційного процесу є процедурою, тобто організаційними відносинами, але не будь-яка конституційна процедура має властивості юридичного процесу. Адже цілком очевидно, що процедура визначається як матеріальними нормами конституційного права, так і процесуальними. В іншому випадку матеріальне конституційне право було б представлене винятково нормами- принципами і нормами-дефініціями.

За своїм змістом процесуальне право регулює ті суспільні відносини, які передбачають можливість виникнення та потребу вирішення конституційного спору в судовому та «квазісудовому» порядку. Отже, предмет процесуального права супроводжується спеціальним правовим режимом регулювання відповідних суспільних відносин. Натомість «безконфліктний» порядок реалізації прав та обов’язків суб’єктами права, як то порядок організації Верховної Ради України й інші конституційні процедури, які не передбачають свого обов’язкового врегулювання з участю Конституційного Суду України, адміністративних судів чи суб’єктів «квазісудового» розгляду, належать до матеріального конституційного права [24, 25]. Таким чином, пізнання та усвідомлення юридичної природи нормотворення дає змогу дійти висновку про гармонійне поєднання у цьому виді юридичної діяльності як матеріального, так і процесуального права, оскільки чинне законодавство унормовує не лише процедуру нормотворення як систему послідовних процедурних стадій, а й передбачає судове та позасудове оскарження як відповідних процедур, так і їх кінцевого результату — нормативно-правових актів.

Узагальнюючи попередні теоретичні положення, можна дійти висновку, що нормотворчість — це цілеспрямована юридична вольова процедурно-процесуальна діяльність народу України, Української держави, територіальних громад, Автономної Республіки Крим, інших суб’єктів нормо- творчості, уповноважених створювати, змінювати чи скасовувати нормативно-правові акти у межах і порядку, визначених Конституцією та законами України. Тобто нормотворчість є процесом втілення волі та законних інтересів суб’єктів нормотворчості в нормативно-правових актах.

Запропоноване визначення нормо- творчості є найбільш загальним для цього виду юридичної діяльності. Натомість, застосовуючи критерії сутності (походження, суб’єктів нормотво- рення), змісту (предмета правового регулювання, компетенції) та форми (джерела об’єктивації результатів нор- мотворчості), а також інші (галузі законодавства, юридичної сили, часу тощо), можна диференціювати різні види нор- мотворчості. Свідомо уникаючи здійснення комплексної класифікації та систематизації нормотворчості, які є предметом самостійних наукових досліджень, зазначимо, що традиційним суб’єктом нормотворчості в Україні та більшості зарубіжних держав світу залишається держава та її органи, наділені нормотворчими повноваженнями — парламент, глава держави, уряд тощо. Цю тезу підтверджує кількість, якість і всеосяжність регулятивного впливу нормативно-правових актів, виданих чи санкціонованих державою в особі її уповноважених органів.

Продовження статті у наступному номері журналу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2008. — 576 с.
  2. Белов Д. М. Конституційно-правове регулювання інституту президента в Україні та Франції : моногр. / Д. М. Бєлов, Ю. М. Бисага. — Ужгород, 2007. — 216 с.
  3. Дмитриева Л. И. Участие Президента Российской Федерации в законодательном процессе : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 2005. — 19 с.
  4. Загальна теорія держави і права : підруч. / за ред. М. В. Цвіка та О. В. Петришина. — Х., 2009. — 584 с.
  5. Кашанина Т. В. Юридическая техника : учеб. — М., 2007. — 512 с.
  6. Кельзен Ганс. Чисте правознавство / пер. з нім. О. Мокровольського ; з дод. : Проблеми справедливості. — К., 2004. — 496 с.
  7. Кулапов В. Л. Теория государства и права : учеб. / В. Л. Кулапов, А. В. Малько. — М., 2008. — 384 с.
  8. Лавринович О. В. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. : досвід визначальних рішень вітчизняного державотворення // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2010. — № 12. — С. 5-10.
  9. Литвак О. М. Правова природа інституту президентства : моногр. / О. М. Литвак, Н. О. Рибалко. — К., 2010. — 168 с.
  10. Марченко М. Н. Источники права : учеб. пособ. — М., 2005. — 560 с.
  11. Научные основы советского правотворчества / О. А. Гаврилова, Н. П. Колдаева, А. С. Пиголкин, С. В. Поленина, Р. О. Халфина / под ред. Р. О. Халфиной. — М., 1981. — 317 с.
  12. Нисневич Ю. А., Платонов В. М., Слизовский Д. Е. Законодательная деятельность : политикоправовой анализ : учеб. пособие для студ. — М., 2007. — 285 с.
  13. Нормография : теория и методология нормотворчества : учеб.-метод. пособие / под ред. д-ра юрид. наук Ю. Г. Арзамасова. — М., 2007. — 560 с.
  14. Правотворчество в СССР / А. В. Мицкевич, А. С. Пиголкин, А. А. Тиле, В. В. Тищенко и др. / под ред. проф. А. В. Мицкевича. — М., 1974. — 319 с.
  15. Правотворчість // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. — К., 2003. — Т. 5: П-С. — С. 51.
  16. Про нормативно-правові акти : проект Закону (реєстр. № 7409 від 1 грудня 2010 р.)
  17. Про нормативно-правові акти : проект Закону (реєстр. № 1343 від 14 січня 2008 р.)
  18. Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України : Указ Президента України від 15 листопада 2006 р. № 970 // Офіційний вісник України. — 2006. — № 47. — Ст. 3123.
  19. Сав’як О. В. Правовий звичай у системі джерел конституційного права України : автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2008. — 21 с.
  20. Скрипнюк О. В. Курс сучасного конституційного права України : академ. вид. — Х., 2009. — 468 с.
  21. Скуратов Д. Ю. Отдельные проблемы участия Президента РФ в правотворческом процессе / под ред. С. А. Авакьяна. — М., 2007. — 141 с.
  22. Сырых В. М. Теория государства и права : учеб. для вузов. — 5-е изд. стер. — М., 2006. — 704 с.
  23. Фаткуллин Ф. Н. Проблемы теории государства и права. — Казань, 1987. — 336.
  24. Федоренко В. Утвердження процесуального конституційного права як запорука дієвості принципу верховенства права в Україні // Право України. — 2010. — № 3. — С. 89-97.
  25. Федоренко В. Л. Матеріальне і процесуальне право як складові системи конституційного права України // Адвокат. — 2006. — № 11. — С. 3-7.
  26. Федоренко В. Л. Рішення всеукраїнського референдуму та їх юридична природа : проблеми конституційної теорії та практики // Вибори та демократія. — 2010. — № 4. — С. 4-10.
  27. Федоренко В. Л. Теоретичні основи системи конституційного права України : дис. ... д-ра юрид. наук / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого — Х., 2010. — 549 с.
  28. Цоклан В. І. Система сучасних джерел конституційного права України : моногр. / В. І. Цоклан, В. Л. Федоренко ; за ред. В. Л. Федоренка. — К., 2009. — 400 с.
  29. Чиркин В. Е. Публично-правовое образование. — М., 2011. — 336 с.
  30. Явич Л. С. Общая теория права : учеб. — Л., 1976. — 287 с.
загрузка...
Top