Праворозуміння як аксіоматичне начало (постулат) права

Стрімкість змін у житті сучасно­го суспільства, все більша його індивідуалізація та глобалізація відображається в радикальних змінах правової реальності, впливає на весь правовий інструментарій та профе­сійну підготовку юристів. При цьому помітно не лише зростаючу антропологізацію та аксіологізацію права, а й все більшу його духовну спрямова­ність, що дисонує з раціоналізмом та відмежуванням правових нормативів від релігійних канонів, що складалися протягом століть. У призмі таких змін нової актуальності набувають питання праворозуміння як аксіоматичного на­чала (постулату) права.

У сучасному філософському слов­нику постулат (лат.— ви­мога) визначається як твердження, що слугує основою для здійснення зміс­товних розмірковувань і висновків. При цьому зазначається, що навряд чи можна ототожнювати постулат з аксіомою, оскільки постулат пропонує меншу строгість і лінійність виснов­ків, відсутність жорсткого дотримання правил логічної функції, що якраз дає змогу розмежувати сфери застосуван­ня аксіом (природно-наукове знання) і постулатів (соціогуманітарне знан­ня). Показово, що наявність у системі знання постулатів характеризує її як достатньо розвинену з точки зору рефлексії над своєю логічною струк­турою та еволюцією [1, 787].

Помітно, що сучасна юриспру­денція як система знань виробила свої аксіоматичні начала, котрі можуть бу­ти представлені як постулати права. Думається, що постулати права не варто ототожнювати з принципами права, які як основоположні ідеї про­низують усю правову сферу.

Високий рівень формалізації пра­вової сфери призвів до того, що визна­чальним постулатом є праворозумін­ня, а побудова правової теорії (юрис­пруденції) часто здійснюється за до­помогою аксіоматичного методу як робота з формалізованою системою (системою права чи правовою систе­мою).

Серед найважливіших постулатів права, що забезпечують аксіоматич­ний характер правової сфери — посту­лат правового дуалізму, що вира­жається в поділі права на природне та позитивне, об´єктивне і суб´єктивне, приватне та публічне, матеріальне і процесуальне. Отримав визнання по­стулат, що часто називають правовим плюралізмом, і виражається він у на­явності у правовому житті різно­манітних джерел права. Ще один зна­чущий постулат пов´язаний із ціліс­ністю правової системи і постає як по­стулат правової цілісності. Нарешті, аксіоматичне значення для права має належність його до певної правової сім´ї, що виражається за допомогою постулату правової належності.

Таким чином, аксіоматичні начала права становлять постулати: праворозуміння, правового дуалізму, правово­го плюралізму, правової цілісності, правової належності.

Власне, визнання праворозуміння як аксіоматичного начала українсько­го права визначає інтерес учених-юристів України до проблеми право­розуміння, до пошуків такого визна­чення поняття права, за допомогою якого можна наблизитись до існуючих правових реалій. Нині багато гово­риться про відсутність визначеності у праворозумінні під час формування самостійної правової системи України і про наслідки відсутності такої визна­ченості. Справедливо звертається ува­га на тісний зв´язок між переходом до нового праворозуміння і становлен­ням сучасної правової парадигми у вітчизняній юриспруденції [2, 421].

Не вдаючись у цю дискусію, на­самперед варто провести розмежу­вання праворозуміння, розуміння права і розуміння у правовій сфері, оскільки інколи ці три дослідницькі напрями зводять лише до однієї про­блеми праворозуміння. Як видається, якщо праворозуміння — це відобра­ження в юриспруденції основополож­них (аксіоматичних) характеристик правової реальності, то розуміння права — це процес формування обра­зу права на основі передрозуміння і використання знань, умінь, навичок тощо. Водночас розуміння у правовій сфері виступає як пізнання або пере­осмислення всього того, що пов´язано з правом.

За аналогією з розумінням у політиці, розуміння у правовій сфері постає як впевненість суб´єкта в адекватності його уявлень про зміст впливів, коли розуміння не ототожнюється зі знанням, оскільки є можливими розуміння без знання і знання без розуміння. Для розуміння характерним є відчуття внутрішньої зв´язаності, організованості явища. Результат розуміння суб´єктивно унікальний для людини, але мимовільний, оскільки визначається специфічними культурними умовами [3, 409]. Без розуміння у правовій сфері як особливого стану суб´єкта неможливими стають включеність у правові відносини відповідність поведінки вимогам правових приписів, постановка цілей і завдань з використання правових засобів, прийняття правових рішень тощо.

Отже, якщо праворозуміння — це один із постулатів права як відображення «згустків» правової реальності то розуміння права — це саме його пізнання, у той час як розуміння у правовій сфері — це пізнання того, що пов´язано з правом, його формуванням та реалізацією.

Така ситуація у праворозумінні ті Ппропозиції щодо її вирішення свідчать про націленість нового покоління правників вийти до сучасного право як розуміння і визначення права на основі використання однієї парадигмі за праворозуміння, що часто називають сучасною. Цю парадигму найчастіші ототожнюють з інтегративним праворозумінням, що поєднує досягнення позитивізму, соціологізму, ПСИХОЛОГІЇ історизму, тобто всього ТОГО, що вироблено за допомогою класичної методології. Цікаво, що інтегративні праворозуміння, будучи породженням некласичної методології в трактуванні його адептів, тяжіє до того, щоб пре­тендувати на єдино правильний (рані­ше сказали б — науковий) варіант роз­витку юриспруденції, яка в такому контексті іменується інтегративною юриспруденцією.

У зв´язку з аналізом проблеми роз­сортування типів праворозуміння се­ред дослідників проблеми типологізації праворозуміння виокремимо роз­робку А. Полякова та О. Тимошиної, які розмежували історичні та сучасні типи праворозуміння [4, 38-55]. Вони пов´язують формування праворо­зуміння з класичним типом наукової раціональності у трьох його основних варіантах: природно-правовому, етатистському та соціологічному. Класичні типи праворозуміння ніби готують ґрунт для некласичних типів, де до­лається протиставлення об´єкта та суб´єкта пізнання. Яскравим прикла­дом некласичного типу праворозу­міння є інтегративна юриспруденція, що поєднує в собі уявлення про право як соціальний феномен і процес, в якому поєднані норми, цінності та факти. У межах постнекласичної на­уки автори говорять про розробку інтегративного праворозуміння, що не просто інтегрує окремі аспекти буття права, а й ґрунтується на інтерпретації права як багатоєдної структури, що за­безпечує синтез тих складових права, які позначаються різними, конкурент­ними науковими теоріями. Ставиться завдання не лише дати широке визна­чення права, а й відшукати головний пояснювальний принцип, «що дозво­лить з хаосу розрізнених фрагментів правової реальності створити «кос­мос» права» [4, 56]. При цьому як варіант інтегративного праворозу­міння авторами запропонована ко­мунікативна концепція права.

Тут якраз простежується відмін­ність використання некласичної мето­дології і методології постмодернізму, оскільки для останньої характерним є визнання «мозаїки» існуючого право­вого світу, і тому неминучим є збере­ження різноманіття парадигм сучас­ного праворозуміння, що й можна по­бачити у вітчизняній юриспруденції. Наприклад, представляючи право як фактор, що забезпечує соціальний прогрес, М. Цвік визначає його як міру свободи і рівності, що відображає пануючі уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, осно­ви яких складаються у процесі повто­рення суспільних відносин, що визна­ються, стверджуються та охороняють­ся державою [5, 10-11]. Зважаючи на концептуальну ідею прав людини, П. Рабінович визначає об´єктивне юридичне право як систему формаль­но обов´язкових принципів і загальних правил фізичної поведінки, які вста­новлені чи санкціоновані державою, виражають загальносоціальні інтере­си, а також інтереси насамперед домінуючої частини соціально неод­норідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин та забезпечуються організаційною, ідео­логічною й, у разі необхідності, приму­совою діяльністю держави [6, 103]. Як раціонально-моральне представлено праворозуміння в академічному курсі теорії держави і права, підготовленого авторським колективом Інституту держави і права ім. В. М. Корецького [7, 238-248].

Водночас у вітчизняній літературі йдеться про необхідність повороту юриспруденції до аналізу права і дер­жави в широкому світовому контексті з урахуванням того, що міжнародні норми, інститути і принципи виступа­ють як інтегратори національних зако­нодавств і державних систем. Саме у цьому зв´язку робиться висновок про можливість створення універсального праворозуміння шляхом об´єднання різноманітних уявлень про право, що виражені у традиційних підходах по­зитивізму, природного права й істо­ричної школи права. При цьому інтег­ративна юриспруденція (О. Скакун) представляється як один із засобів по­долання кризи у сучасному праворозумінні, поєднуючи усе цінне в сучас­них концепціях праворозуміння. [8, 235]. Наряду з цим звучить думка про можливість нового праворозуміння на основі прагматичного підходу, прак­тичної доцільності, де має враховува­тися вся система факторів, що визна­чають право, однак вони не мають включатися в його склад, як це відбу­вається в інтегративному праворозумінні [9, 204].

Все частіше питання праворозу­міння пов´язують з традиційними ха­рактеристиками правової реальності, які в епоху постмодерну суттєво змінюються. Достатньо сказати, що догма права втрачає свою стійкість, стає рухомою, плинною. Власне, скла­дається нове буття права і держави, що відображається на змінах в аксіома­тичних началах права, зокрема на праворозумінні як предметі сучасних на­укових досліджень. З другого боку, ос­новою постмодернізму, що відображає нові підходи до права, є критика базо­вих положень модерну, що стосуються культурних аспектів сучасного су­спільства, на фоні структурованості та розумності світу при повному тріумфі раціоналізму наукового мислення. І дійсно, нові можливості відкрива­ються під час застосування методу ре­конструкції, що спрямований на руй­нування логоцентризму як західної течії думки, що залежить лише від логосу і пов´язаний із філософією, наукою, мовою [ 10, 4].

Зазначимо, що логоцентристський підхід до праворозуміння отримав своє яскраве втілення в одному широ­ко обговорюваному в російській літе­ратурі варіанті праворозуміння і, відповідно, визначенні права. Мова йде про розгляд права як системи нор­мативних установок, що спираються на ідеї людської справедливості та свободи, і виражені, як правило, в за­конодавстві, регулюючи суспільні відносини [11, 213]. Вважаємо, що в межах логоцентристського підходу це праворозуміння найбільшою мірою відповідає цілям права в епоху ста­більності, яка, на жаль, вже пройшла.

На думку І. Честнова, новий тип праворозуміння, що відповідає епосі постмодерну, варто шукати за межами юриспруденції в соціальній філософії, Серед філософських течій, що сфор­мовані під впливом нових тенденцій у розвитку суспільства і людини, нии виокремлено феноменологію, герме­невтику, антропологію і синергетику, і яких закладено можливості для пост-некласичного типу праворозуміння [10, 8-16]. Між тим, по-перше, сумнівним є тезис про пошук праворо­зуміння за межами права, і, по-друге, якщо використовувати положення ме­тодології постмодерну, то не лише пе­рераховані підходи можуть дати приріст знань у правовій сфері, забез­печити вихід до нових розробок пра­ворозуміння. Так, до сучасного право­розуміння веде реалізація історіо­софського підходу до права, осягнення права в контексті його руху в різних цивілізаціях і культурах, виявлення традицій правового розвитку, ролі права у глобалізованому світі, осмис­лення поєднання загальнолюдського та національного у правовому розвит­ку, аналіз права як першооснови світо­вого порядку. У зв´язку з багато-вимірністю права перспективними виявляються пропозиції щодо не­обхідності врахування таких характе­ристик права, як його соціальність (соціологічний вимір), як явище куль­тури (культурологічний вимір), як явища, в центрі якого перебуває люди­на (антропологічний вимір). Ці три фундаментальних виміри правової ре­альності, виражені в антропосоціокультурному підході, також дають можливість вийти до інакшої парадиг­ми праворозуміння [12, 265-268, 387].

Сучасне праворозуміння розви­вається не без впливу етики, де намітився новітній варіант ієрархії цінностей у вигляді етики відпові­дальності. Суть нового підходу у вису­ванні в системі цінностей на перший план не таких цінностей, як свобода і справедливість, а цінності відпові­дальності людини за своє майбутнє. При цьому принцип відповідальності виступає як вимога максималізації відповідальності як інтегративної цінності на всі можливі перспективи: як часові (думай не лише про сьо­годнішній день), так і загальнолюдські (думай не лише про себе і своїх близь­ких). Сформовано імператив відпові­дальності: роби так, щоб забезпечити сприятливе майбутнє тому інтеграль­ному цілому, до якого ти належиш [13, 322].

Особливості сучасного праворо­зуміння зумовлені змінами у співвід­ношенні права і держави в руслі пра­вового світогляду, що породив дві тра­диції в розумінні цього співвідношен­ня і, у зв´язку з цим, існування двох різних концепцій: правової держави і правління (верховенства) права.

Нині розгляд питань праворозу­міння не може відбуватися без враху­вання конфліктного призначення пра­ва. При цьому важливо зважати на визнання всезагальності соціального конфлікту, його існування у всіх сфе­рах суспільного життя, до того ж не­обхідно відійти від традиційно-юри­дичних підходів до конфліктів як не­бажаних явищ, і враховувати їх пози­тивне значення [14, 26-29]. Звернемо увагу на негнучкість юридичних шляхів попередження конфліктів, хо­ча право здатне впливати на причини конфлікту, його виникнення (конф­ліктну ситуацію), розвиток і вирішен­ня, не говорячи вже про наслідки конфлікту. Мабуть, у цій парадигмі праворозуміння можуть бути розкриті специфічні риси права, пов´язані з визнанням всезагальності конфліктів, а також їх корисності та необхідності.

При вирішенні питання про пара­дигми праворозуміння в епоху постмодерну неможливо обійтись без релігійного виміру права, оскільки справедливо відмічено, що у праві зберігається не лише традиція, а й віра у Всевишнього, який освічує шлях права в соціальному світі. При цьому «принцип свободи, який сьогодні за­хищено інститутами прав людини, по­винен бути гармонізований з мораллю та вірою» [15, 103].

Розглядаючи процес розвитку пра­ва в різних культурах і цивілізаціях, можна виокремити:

1) парадигми донаукового праворозуміння (міфологічна, теологічна), що існували в період, коли юриспру­денція ще знаходилась на стадії ста­новлення і не існувала як самостійна сфера гуманітарного знання;

2) парадигми наукового праворо­зуміння, коли відбувся поділ сфер релігійного та світського, і коли розви­ток світської сфери став визначатися раціоналізмом і раціональністю, зав´я­заного на можливостях людського ро­зуму. Інакше парадигми цього періоду (нормативна, соціологічна, психо­логічна тощо) можуть бути названі па­радигмами юридичного раціоналізму;

3) парадигми постнаукового праворозуміння, які існували в епоху постмодерну, коли має місце криза раціональності та поєднуються знання і віра, закономірність і випадковість, істина і цінність. Парадигми цього періоду (антропологічна, комуніка­тивна, інтегративна, ціннісно-норма­тивна) можуть бути названі парадиг­мами праворозуміння постмодерну.

У цілому ж, на основі представле­них підходів до правової реальності, а також з урахуванням принципових змін у праві та державі в епоху постмо­дерну можна запропонувати таке визначення права, що відображає одну з можливих парадигм праворозумін­ня — ціннісно-нормативну. Право — це історично зумовлена, морально об­ґрунтована і релігійно вивірена, лега­лізована ціннісно-нормативна система, розрахована на всезагальне визнання (легітимацію) і відповідну поведінку людей, організацій, соціальних спіль­нот, в якій використовуються процеду­ри, формалізовані рішення і держав­ний примус для попередження і вирішення конфліктів, збереження соціальної цілісності.

Специфіка запропонованого праворозуміння виражена насамперед в уявленні про право як ціннісно-нор­мативну систему, що підкреслює не лише нормативний, а й ціннісний сенс усього механізму дії права. З цих по­зицій право націлене на закріплення, ранжування, перерозподіл і охорону цінностей, а також на інформування про цінності, які таким чином стають цінностями права. Одночасно в само­му праві складаються різноманітні специфічні цінності (правові цінно­сті), що несуть в собі цивілізаційні та культурні нашарування, пов´язані з розумінням свободи, справедливості, порядку, збереження себе, близьких і всієї соціальної цілісності.

У ціннісно-нормативному праворозумінні виражена трансляція права через віки і покоління за допомогою правового менталітету, правових традицій, правових інститутів, що дає можливість простежити історичну зу­мовленість права, його моральну обґрунтованість і його відповідність традиційним релігійним основам.

Важливо підкреслити, що ціннісно-нормативна система права завжди роз рахована на її визнання народом, тоб­то легітимацію, що забезпечує дієвість та ефективність для всієї системи. Не­має жодних сумнівів, легітимність - це лише важлива основа для функціо­нування правового механізму, оскільки навряд чи завдання правового впливу можна вирішити, не використовуючи такі правові інструменти, усталені процедури, формалізовані рішення і засоби державного примусу.

Нарешті, центральними ідеями ціннісно-нормативного праворозумін­ня є, по-перше, конфліктне призначення права і, по-друге, необхідності збереження існуючої соціальної ціліс­ності. Смислова характеристика праві і професії юриста завжди пов´язані можливостями попередження виникнення конфліктних ситуацій, а при виникненні конфліктів, досягнення оптимального їх вирішення. Так само, як метою права з моменту його становлення у стародавньому суспільстві де наших часів є забезпечення цілісності людського існування від роду чи племені у стародавньому суспільстві де сім´ї та держави у сучасному житті.

Наприкінці варто підкреслити, їді сучасне праворозуміння не може бути зведено до однієї парадигми праворозуміння, оскільки для парадигмального мислення ознакою є як можливості вільного вибору між парадигмами, таї: і спосіб пояснити зміну парадигм. При цьому самі парадигми можна розуміти як інтелектуальні, очевидності, тобто «аксіоми розуму» [16, 36-37]. Мозаїка правового світу і різноманіття підхо­дів до нього неминуче виводить на різноманіття парадигм праворозу-міння, зокрема, в українській юрис­пруденції, на використання різних праворозумінь і, відповідно, різних аксіоматичних начал (постулатів) для осягнення явищ правової сфери.

У цьому плані запропоноване у статті ціннісно-нормативне праворозуміння можна розцінювати як одну з «аксіом розуму», тобто постулат, на який може спиратися правова теорія і за допомогою якого можливе осягнен­ня як самого права, так і всієї правової сфери.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Новейший философский словарь. — 3-е изд., испр. — Минск, 2003. — 1280 с.

2. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України : методологічні аспекти. — К., 2002. — 724 с.

3. Ольшанский Д. В. Политико-психологический словарь. — М. ; Екатеринбург, 2002. — 576 с.

4. Поляков А. В., Тимошина Е. В. Общая теория права. — СПб., 2005. — 472 с.

5. Цвік М. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — №4.-С. 10-11.

6. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. — 10-те вид., допов. — Л., 2008. — 224 с.

7. Теорія держави і права : академ. курс /за заг. ред. О. В. Зайчука, І. М. Оніщенко. — К., 2006. — 688 с.

8. Скакун О. Ф. Теория государства и права. — Харьков, 2000. — 704 с.

9. Черданцев А. Ф. Теория государства и права. — М., 1999. — 432 с.

10. Честное И. Л. Правопонимание в эпоху постмодерна // Правоведение. — 2002. — № 2. — С. 4-16.

11. Теория государства и права / под ред. В. К. Бабаева. — М., 2007. — 529 с.

12. Дамирли М. А. Право и История : эпистемологические проблемы (опыт комплексного иссле­дования проблем предмета и структуры историко-правового познания). — СПб., 2002. — 456 с.

13. Канке В. А. Концепции современного естествознания. — М., 2001. — 368 с.

14. Ворожейкин И. Е., Кибанов А. Я., Захаров Д. К. Конфликтология : учеб. — М., 2001. — 224 с.

15. Митрополит Кирилл. Свобода и ответственность : в поисках гармонии. Права человека и досто­инство личности. — М., 2008. — 240 с.

16. Малахов В. П. Философия права. — М. ; Екатеринбург, 2002. — 448 с.

загрузка...
Top