Праворозуміння: співвідношення теорії та юридичної практики

Праворозумшня є однією з «вічних» проблем теорії права. Варто сказати, що ні форма держави, ні рівень розвитку юридич­ної науки та досконалість юридичної практики не здатні на сьогодні стати запорукою вирішення проблеми ро­зуміння права у тій чи іншій державі. Не є винятком і Україна, соціально-економічні та політичні зміни в якій тривають уже два десятки років та на­бувають хронічного характеру. Метою статті є спроба здійснити аналіз спів­відношення теорії та юридичної прак­тики саме з позицій праворозуміння.

Дискусії починаються з визначен­ня. Сам термін «праворозуміння» не є загальноприйнятним. Праворозумін­ня у широкому сенсі розглядається як інтелектуальна діяльність компетент­них осіб, спрямована на пізнання сут­ності та змісту права, а також сукуп­ність правових знань, отриманих у ре­зультаті такої діяльності [1, 194]. Вод­ночас відомий український теоретик права П. Рабінович зазначає недоско­налість розгляду праворозуміння через пізнання права. «Твердження, що праворозуміння — це пізнання (ро­зуміння) права, хибує, як видається, на логічне коло: адже перш ніж дослі­джувати (пізнавати, усвідомлювати) «право», дослідникові якраз і слід по­передньо знати (вирішити, констату­вати, задекларувати), а що ж являє со­бою, на його думку, те явище, котре він відображає й позначає терміно-поняттям права. А такі знання, вочевидь, і є нічим іншим, як праворозуміння, при­наймні його серцевиною» [2, 5].

Зупиняючись на пошуках критеріїв типології праворозуміння, авторові в контексті теми статті видається за доцільне орієнтуватись на теоретич­ний та практичний типи праворо­зуміння. Говорячи про перший, не­обхідно мати на увазі концептуальні підходи щодо розуміння права, котрі сформовані юридичною наукою, де право досліджується за допомогою юридичного інструментарію з поглиб­леним вивченням сутнісних прин­ципів, ознак, характерних рис аналізо­ваного явища. Теоретичний тип право­розуміння асоціюється насамперед з ученими, котрі опановують проблеми теорії права. Натомість практичний тип праворозуміння характеризується відображенням лише найбільш загаль­них принципів права, це свого роду «вивчення права за вимогою» (вимо­гами є життєві обставини, особливості функцій на робочому місці, побутова цікавість тощо). Практичний тип пра­ворозуміння найчастіше і є першоос­новою юридичної практики, тобто діяльності, котра має юридичні на­слідки. Здавалося б, спектр теоретич­ного праворозуміння мав би бути ширшим, ідеалізованим проявом чого може слугувати відомий вислів про те, що наука не має кордонів. Проте із суб´єктних позицій констатуємо, що практичний тип праворозуміння при­таманний безумовно більшому числу осіб. Тому можна припустити, що у практичній площині саме він і є більш цікавим та актуальним. Зазначене свідчить про складний соціальний фе­номен сучасного права.

Можна припустити, що саме такий варіант типології праворозуміння (теоретичний — практичний) може слугувати обґрунтуванням наявності двох ключових типів праворозумін­ня — природно-правового та позити­вістського. З певною мірою умовності можемо зазначити, що у цьому варіан­ті типології праворозуміння можуть бути досить якісно розглянути такі питання:

• співвідношення права та закону;

• взаємодія об´єктивного та суб´єктивного права;

• верховенство права та закон­ність: проблематика пріоритетності;

• законність і доцільність: крите­рії вибору.

Теоретичне праворозуміння знач­ною мірою не ототожнює право та за­кон, стверджуючи, що перша категорія є набагато ширшою, прихильники ж практичного праворозуміння мають певні підстави ставити між цими яви­щами знак рівності. Адже так «зрозуміліше, чіткіше та формальніше». Са­ме в цьому аспекті можемо дійти вис­новку, що співвідношення теорії та юридичної практики — це значною мірою співвідношення теоретичного та практичного типів праворозуміння, що у площині двох «крайніх» таборів дослідників може інтерпретуватись як співвідношення природного та пози­тивного розуміння права.

Сучасна українська юридична практика зумовлює необхідність по­шуку характеристик, котрі лежать в основі саме такого, фактично позитив­ного за своєю суттю, розуміння права. Характеризуючи сильні та слабкі сто­рони правового позитивізму, в корис­ному проекті Національної академії правових наук України — п´ятитомно­му виданні «Правова система України: історія, стан та перспективи» — зазна­чається, що до перших належить:

• прагнення до чіткості, визначе­ності положень, орієнтація на юридич­ну практику;

• відстоювання особливої цін­ності та важливості правового поряд­ку;

• правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну пове­дінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку [3, 45-46].

Представник Санкт-Петербурзької школи теоретиків права П. Оль зазна­чає, що «оцінка права на предмет відповідності нормам моралі (у своїх конкретних проявах не вічним та істо­рично мінливим) це справа філософів, моралістів тощо. Для того, хто реалі­зує правові приписи, право раціональ­не, завжди конкретне... Там, де законо­давець відсилає до загальних прин­ципів права (а фактично до моральних норм), може йтися лише про те, що та­ка сфера суспільних відносин не настільки важлива для держави і через це встановлення з боку держави відпо­відних правил поведінки не є необ­хідним, вони не зачіпають державних інтересів» [4, 157]. У цьому контексті, треба розуміти, актуалізуються такі фактори як формальна визначеність і суспільна значущість, котрі сприяють консолідації, упорядкуванню суспіль­ства, роблять його більш прогнозова­ним та передбачуваним, фактично мінімізуючи при цьому суб´єктивні уявлення про добро, справедливість, моральність. І тут, як видається, не обов´язково йдеться про певне «нав´я­зування» суспільству уявлень про те, що ж для самого суспільства є зна­чущим, що сприяє його консолідації, упорядкуванню та робить його більш прогнозованим і передбачуваним. Ад­же ці уявлення теж за своєю природою є суб´єктивним розумінням тих осіб, які своєю нормотворчою діяльністю представляють державу. Проте у су­часних умовах швидше як побажання, а не як констатацію факту можна вва­жати позицію В. Веденіна, який зазна­чає, що «сучасне нормативне праворо-зуміння... намагається не протистав­ляти, а максимально наблизити пози­тивне та природне право» [5, 58].

А що ж природне розуміння права дає юридичній практиці? Насампе­ред — це вимоги до нормотворення. Ідейно не підтримуючи їх пріоритет, проте усвідомлюючи, що позитивні, державою визначені як загально­обов´язкові правила поведінки все ж таки існують, представники різно­манітних «непозитивістських» варіан­тів праворозуміння намагаються обґрунтувати умови, з урахуванням яких державний формат приписів має бути обмежений вимогами щодо їх створення. Так, зокрема, «право пра­вильне не тому, що воно записано у за­коні та існує в офіційній формі, а за змістом. Закони мають бути правови­ми, містити правові норми, але в дійсності закони за змістом можуть бути і неправовими, довільними» [6, 11]. Друге — це певна стабільність, хоч як би не плутали її з такою ж характе­ристикою позитивізму. Тут, у царині природного права, ми можемо конста­тувати стабільне урахування вищих, наддержавних, дійсно природних прав людини. Міняються парламенти, уря­ди, глави держав. Змінною є стратегія держави у той чи інший історичний період часу, а стабільною є увага до людини, її невід´ємних прав. «Цінності природного права не залежать від зміни соціально-економічних умов та не підлягають девальвації. Вони не є продуктом волі держави, не декрету­ються її розпорядженнями та стоять вище її мінливих інтересів» [7, 13-14].

Здавалося б, можливо саме цього не вистачає сучасному українському дер­жаво- та правотворенню. Можливо, тут і криється причина відсутності чіткого поступального руху вперед у справі розбудови демократичної пра­вової держави в Україні? На переко­нання автора, зазначене вище прямо відображається у практичній площині сучасної вітчизняної політико-правової дійсності. Візьмемо хоча б Основ­ний Закон держави та намагання вне­сти до нього зміни. Ключових про­ектів є декілька, проте, як видається, всі вони відзначаються значним суб´єктивізмом. Відтак, не складе значних труднощів, не знаючи, хто є авторами проекту змін до Конституції, проаналізувавши ці зміни, чітко назва­ти коло осіб (а можливо і прізвища), хто «стоїть» за цими новелами. «Від яких конституційних зразків слід відмовитися беззастережно?» — спра­ведливо задається питанням В. Лемак. І дає відповідь: серед іншого — «на­явність конкуруючих повноважень президента й уряду у сфері здійснення виконавчої влади, обов´язковість актів глави держави для уряду з конкурую­чих повноважень та інша організа­ційно-юридична можливість глави держави впливати на визначення по­літичного курсу уряду, що спирається на парламентську більшість» [8, 13-14]. Це певною мірою добре, що на сьогодні глава держави та уряд намага­ються діяти синхронно у справі рефор­мування економічних, соціально-куль­турних та адміністративно-політичних сторін суспільного життя. Проте це є свідченням не стільки розвиненості державних інституцій, скільки однопартійності, подібності світоглядних позицій, насамкінець схожого вікового цензу керівників держави. Але як це зіставляється з розумінням права? Чи враховуються при прийнятті важли­вих соціальних рішень природно-пра­вові засади? Чи є права людини орієн­тиром при здійсненні реформ?

Якщо все це має місце, якщо еле­менти природно-правового розуміння права присутні й у представників владної еліти, то чому майже як аксіо­му та неминучість ми сприймаємо такі декларовані явища, як «шокова терапія», «непопулярні заходи», «не­обхідно потерпіти, щоб потім жити краще» (у загальному контексті) чи підвищення пенсійного віку, «зрів­нялівка» в пенсії, згортання низки соціальних програм тощо (зокрема)? Це природно-правовий підхід чи суто позитивістський? Чи такий собі варіант: через тимчасове обмеження природних прав, використовуючи по­зитивістські методи, отримати через певний проміжок часу благоденство для всіх та верховенство права на до­дачу?

До речі, у цьому контексті деякі міркування про верховенство права. Думається, що одна з ключових роз­біжностей позитивістів та представ­ників природного розуміння права (мається на увазі співвідношення пра­ва та закону) значною мірою пов´язана з реалізацією на практиці принципу верховенства права. Позитивне право-розуміння свідчить, що право — це будь-який правовий акт, що виходить від держави, розрахований на багато­разове використання та є обов´язко­вим для виконання. Іншими словами, право — це закон (у його широкому тлумаченні, що включає і підзаконні акти). Питання, що має неабиякий практичний інтерес, — співвідношен­ня верховенства права та законності у діях представників держави.

Досліджуючи зазначене питання, слушну позицію займають автори підручника із загальної теорії держави і права за редакцією М. Цвіка та О. Петришина, коли стверджують, що:

• верховенство права можна роз­глядати як «верховенство права над державою» (широкий контекст) чи «верховенство права над законом» (вузький контекст);

• законність є вимогою, котра насамперед стосується органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб (і саме звідси загальнообмежуючий підхід «дозволено лише те, що записа­но у законі»);

• верховенство права надає для пересічних громадян право будь-якої поведінки у межах «дозволено все, що не заборонено законом» [9, 518-520].

У цьому контексті є дискусійні думки стосовно суб´єктів законності. Приміром, О. Мелехін зазначає, що і пересічні громадяни мають суворо та неухильно дотримуватись вимог законів, і тим самим, у поєднанні з можливістю висунути такі ж вимоги до влади, вони можуть поряд із дер­жавними інституціями вважатись суб´єктами законності [10, 420-421]. Це твердження потребує додаткової аргументації. Адже навіть на перший погляд воно певною мірою не узго­джується з розумінням відмінностей правового підходу щодо особи та дер­жави (наведені вище «дозволено лише те...» та «дозволено все...»).

Змістовним видається підхід ав­торів академічного курсу теорії держа­ви і права за редакцію О. Зайчука та Н. Оніщенко, котрі верховенство пра­ва визначають як вимогу законності, стверджуючи при цьому, що «верхо­венство права в житті суспільства та держави вимагає правової регламен­тації найважливіших сфер діяльності суспільства, які об´єктивно потребу­ють регулювання правом, відповід­ності змісту закону ідеї права, гу­манізму та справедливості» [11, 531].

Більш суворо висловлюється щодо верховенства права В. Шаповал, стверджуючи: «...головним міфом я вважаю те, що принципу верховенства права надається, по суті, універсальне значення. І до будь-якої ситуації, яка виникає, скажімо, стосовно праворозуміння (в процесі правозастосування, в процесі правотворчості), відразу до неї екстраполюється словосполучення «верховенство права»» [12, ЗО]. У цьо­му контексті, як нам видається, можна навіть сказати про формування двох соціальних явищ:

• феномен «моди» на верховен­ство права. Проте заради справедли­вості зазначимо, що «моди» не на саме верховенство права (це було б добре), а на згадку про нього;

• феномен «ширми», якою вис­тупає верховенство права. Тут варто сказати про можливість прийняття фактично будь-яких незаконних, сумнівних та не до кінця обґрунтова­них правових рішень під гаслом верхо­венства права.

Не даючи юридичних та політич­них оцінок щодо указів глави держави 2008 р., які були присвячені достроко­вому припиненню повноважень Вер­ховної Ради України, та необхідності водночас приймати Державний бю­джет, скажемо лише про коментар з цього приводу М. Оніщука, тодішньо­го Міністра юстиції. На запитання, чи може неправомочний парламент вносити зміни до бюджету та закону про вибори і чи буде у такому випадку глава держави підписувати такі зако­ни, відповідь була така: «Якщо потріб­ні рішення парламенту президент підпише й після набрання указом (про припинення повноважень парламен­ту. — С. С.) чинності, вони матимуть необхідну публічну легітимність. Навіть якщо виникнуть сумніви з при­воду їх правової легітимності. Узго­джене рішення органів влади з цього питання відповідатиме принципам верховенства права» [13]. Тут, як вид­но, поряд із верховенством права порушено питання співвідношення публічної та правової легітимності.

Завершуючи, варто зазначити, що явище праворозуміння буде актуаль­ним стільки, скільки існує право. Всі сучасні концепції праворозуміння, котрі намагаються пояснити, об´єдна­ти, інтегрувати, йдучи компромісним шляхом, навряд чи здатні повністю усунути розбіжності, які мають місце. Тут маємо говорити про доцільність та надію на взаємозбагачення: для теорії права та праворозуміння факто­ром удосконалення є юридична прак­тика, а для практичної діяльності фахівців у галузі права таким стиму­лом мають стати нові розробки теоре­тиків права.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Теория государства и права : учеб. / под ред. Р. А. Ромашова. — СПб., 2005. — 630 с.

2. Рабінович П. Сутність праворозуміння // Право України. — 2007. — № 9. — С. 3—7.

3. Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5 т. — X., 2008. —ТІ: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / за заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. — 728 с.

4. Оль П. А. Правопонимание : от плюрализма к двуединству : моногр. — СПб., 2005. — 243 с.

5. Веденин В. С. Прикладное значение понимания права // Юрист. — 2007. — № 7. — С. 57-59.

6. Четверний В. А. Понятия права и государства. Введение в курс теории права и государства : учеб. пособие для вузов. — М., 1997. — 118 с.

7. Бернацкий Г. Г. Развитие представлений о природе естественного права в истории правовой мысли : автореф. дис.... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права ; история политических и правовых учений». — СПб., 2001. — 42 с.

8. Лемак В. В. Конституційна реформа : окреслити предмет дискусії // Дзеркало тижня. — 2008. — 7-13 черв.

9. Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. — X., 2009. — 584 с.

10. Мелехин А. В. Теория государства и права : учеб. — М., 2007. — 640 с.

11. Теорія держави і права : академ. курс : підруч. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. - 688 с.

12. Шаповал В. Верховенство права : міфи і реалії пострадянського праворозуміння // Українське право. - 2006. - № 1. - С. 30-33.

13. Рахманін С. Міністр юстиції Микола Оніщук: «Гадаю, шансів скасувати президентський указ про дострокове припинення повноважень парламенту немає» // Дзеркало тижня. — 2008. — №38 (717). -С. 3.

загрузка...
Top