Правопорушення

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні поняття правопорушень.

1.1. Поняття та сутність правопорушень.

1.2. Основні ознаки правопорушень.

1.3. Зміст та склад правопорушення.

1.4. Причини здійснення правопорушень.

Розділ 2. Класифікація видів правопорушень.

2.1. Загальна характеристика видів правопорушень.

2.2. Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості).

2.3. Правопорушення за колом осіб.

2.4. Правопорушення за сферами громадського життя.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Людина, у своєму поводженні може або дотримувати цих норм, або відступати від них. Однак, недотримання ряду соціальних норм викликає застосування різних санкцій у відношенні особи, що їх порушила.

У нашій країні санкції за порушення правових норм (правопорушення) визначаються Кримінальним Кодексом, Кодексом про адміністративні правопорушення, Цивільним Кодексом.

Правопорушення, є порушення права, акт, противний праву, його нормам, закону. Здійснити правопорушення - означає «переступити» право.

Правопорушення - це свідомий, вольовий акт суспільно небезпечної протиправної поведінки.

Найбільш важливою задачею боротьби з правопорушеннями є їхнє попередження, усунення причин і умов, що породжують шкідливі і небезпечні для суспільства чи діяння сприятливих їхньому здійсненню. Правопорушення не можна викорінити, борючись тільки безпосередньо з ними, але істотно зменшити їхнє число можна і треба. Досить очевидно, що число шкідливих і небезпечних для суспільства діянь помітно зросло б, якби вони не були заборонені, чи за них були б установлені неефективні санкції, або, нарешті, якби правові заборони можна було порушувати безкарно.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси правопорушень.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття правопорушень та їх головні ознаки;

· охарактеризувати зміст та склад правопорушення;

· дослідити причини здійснення правопорушень;

· проаналізувати класифікацію видів правопорушень;

· охарактеризувати види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності;

· здійснити аналіз правопорушень за колом осіб;

· виявити тенденції правопорушень за сферами громадського життя.

Об’єктом дослідженняє суспільно-правові відносини, що спричиняють правопорушення.

Предметом дослідженнявиступають класифікація видів правопорушень та їх характеристика.


Розділ 1. Теоретико-методологічні поняття правопорушень

1.1. Поняття та сутність правопорушень

Усі людські вчинки умовно можна поділити на суспільно корисні і шкідливі. Всякий вчинок, який суперечить встановленим і схваленим суспільством правилам, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству, порушує моральні умови існування людини і суспільства. Суспільно корисні вчинки узгоджуються з нормами права, а суспільно шкідливі, як правило, є порушенням правових норм. Протиправна поведінка є антиподом правомірної поведінки і породжує правопорушення.

Отже, правопорушення - це суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно проаналізувати склад правопорушення. До особливостей складу правопорушення слід віднести такі:

• суб'єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення;

• суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішнє психологічне ставлення суб'єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків.

Необхідною ознакою суб'єктивної сторони правопорушення є вина у формі умислу чи необережності. При умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел). При необережності особа передбачає можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховує їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачає можливості настання цих наслідків, хоч могла і повинна була це зробити (недбалість). Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній вираження протиправного діяння. Ця сторона відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення; чи є об'єктом правопорушення суспільні відносини, соціальні цінності, які охороняються правом і на які зазначене правопорушення посягає.

Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізична чи юридична особа), яке передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.

Правила, що регулюють поводження людей, дії соціальних груп, колективів, організацій, у своїй сукупності складають соціальні норми. Соціальна норма - це правило соціально значимого поводження членів суспільства. Цілісна, динамічна система соціальних норм є необхідною умовою життя суспільства, засобом суспільного керування, організації і функціонування держави, забезпечення погодженої взаємодії людей, прав людини[3, c. 64-65].

До соціальних норм відносять економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні інші норми.

Соціальні норми по своїй природі означають визначений стандарт поводження. При виділенні різновидів норм враховується спосіб усвідомлення і регулювання поводження, форми санкцій за недотримання норм.

Людина, у своєму поводженні може або дотримувати цих норм, або відступати від них. Однак, недотримання ряду соціальних норм викликає застосування різних санкцій у відношенні особи, що їх порушила. Застосування санкцій регламентується різними документами, прийнятими в даному суспільстві, з урахуванням його особливостей (національних, територіальних і ін.). У нашій країні санкції за порушення правових норм (правопорушення) визначаються Кримінальним Кодексом, Кодексом про адміністративні правопорушення, Цивільним Кодексом.

Правопорушення, є порушення права, акт, противний праву, його нормам, закону. Здійснити правопорушення - означає «переступити» право.

Кожне окреме правопорушення конкретне: воно здійснюється конкретною особою, у визначеному місці і часі, суперечить діючому правовому порядку, характеризується точно визначеними ознаками. Разом із тим всі антисоціальні явища, мають загальні риси.

Соціальні явища, що обумовлюють правопорушення, називаються причинами й умовами. Під причиною розуміється явище (чи їхня сукупність), що породжує інше явище, розглянуте, як наслідок. Зв'язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, що означає, що дана причина, у відповідних умовах викликає визначений наслідок.

Таким чином, правопорушення - це свідомий, вольовий акт суспільно небезпечної протиправної поведінки.

Суспільна небезпека, шкідливість правопорушень характеризує їх як негативні соціальні явища. Негативної оцінки заслуговує й особа, що зробила правопорушення.

Усяке правопорушення - це діяння, тобто дія чи бездіяльність. Дія - акт активного поводження (крадіжка, бійка, хабар, пияцтво в робочий час і т.п.). Воно може складатися в проголошенні визначених слів (наклеп, образа, заклик до насильницьких антигромадських діянь, пропаганда національної ворожнечі і т.п.). Бездіяльність визнається діянням, якщо по службовому обов`язку чи по ситуації потрібно було щось зробити, але зроблено не було (прогул, недбалість посадової особи, безгосподарність керівника держпідприємства, проїзд без квитка в суспільному транспорті, залишення людини в небезпечному стані без допомоги і т.п.) [9, с. 248].

Будь-яке правопорушення протиправне, являє собою порушення заборони, зазначеного в законі чи в підзаконних актах, або невиконання обов'язку, що випливає з нормативно-правового акта чи укладеного на його основі трудового чи іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формальне підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечно і не шкідливо для суспільства і тому вважається правомірним. У карному та в адміністративному праві передбачені обставини, при яких особи, що зробили протиправні дії, не підлягають відповідальності. Це «необхідна оборона», обумовлена як «дії...вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці...» [9, с. 249] (ст. 36 Кримінального кодексу України, ст. 19 КпАП України) і «крайня необхідність», тобто «дії...для усунення небезпеки, що загрожує державному або громадському порядку, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими коштами, якщо заподіяна при цьому шкода є менш значною, ніж відвернена шкода» (ст. 18 КпАП України, ст. 39 Кримінального кодексу України). Обставинами, що виключають протиправність деяких діянь, є їхня малозначність, виконання службових чи професійних обов'язків (обов'язків пожежного, лікаря, працівника органів охорони суспільного порядку і т.п.), обґрунтований ризик і інші обставини, зазначені в законодавстві [9, с. 249].

Правопорушення є винним діянням. Провина - це психічне відношення особи до власного поводження і його результатів, у якому виражене негативне чи легковажне відношення до права, до інтересів суспільства і держави, до прав і свобод інших осіб. Оскільки право регулює вольове поводження людей, про правопорушення можна говорити тільки тоді, коли від волі людини залежало - діяти правомірно чи неправомірно, і обраний другий варіант на шкоду першому. Відповідно не є правопорушеннями, хоча б і суперечні праву, діяння малолітніх, а також осіб, визнаних несамовитими (тих, хто під час здійснення діяння не могли усвідомлювати свої дії чи керувати ними внаслідок душевної хвороби чи іншого хворобливого стану). Без свідомості і волі немає діяння ні протиправного, ні правомірного. Не є правопорушенням і так називаний нещасливий випадок - подія, що спричинила шкоду в результаті збігу об'єктивних обставин, що виключають чиюсь провину.

Підставою виникнення обов'язку по відшкодуванню випадково виниклої шкоди служить не правопорушення (його в даному випадку немає), а подія. До подій, тобто юридичних фактів, що виникають мимо волі і свідомості людей, варто відносити не тільки явища природи, нездоланну силу (force major - форс мажор), але також і випадок [9, с. 252].

Правопорушення - визначене, не тільки чисто зовнішнє, але і внутрішнє - психічне, а саме негативне відношення порушника до правового припису й охоронюваного ним інтересу і, отже, суб'єктивне винне поводження. Протиправність, об'єктивна в тім змісті, що означає порушення норм об'єктивного права. Категорія протиправності суб'єктивна, оскільки застосовна лише до свідомих, вольових вчинків людини. Вона має об'єктивно-суб'єктивний характер, як і деякі інші соціальні категорії. Отже, якщо протиправність завжди винна, то, отже, відсутність провини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення, тобто виключає юридичну відповідальність. Але якщо в нормативному акті встановлена конкретна заборона чи юридична відповідальність, а за порушення цих приписів ні в даному акті, ні в інших нормах не встановлена міра відповідальності, то порушення закону чи невиконання обов'язку втрачає характер правопорушення[4, c. 126].

1.2. Основні ознаки правопорушень

Правопорушення --це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків[4, c. 146];

3) виражається в поведінці -- протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення[7, c. 153-154].

1.3. Зміст та склад правопорушення

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Суб'єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою серед них є вина — безпосередній вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її негативних наслідків[14, c. 215-216].

Юридичною наукою розроблене поняття складу правопорушення, яким називається опис ознак правопорушення за схемою: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

1. Об'єкт правопорушення - коло суспільних відносин. регульованих і охоронюваних правом, у якому відбулося діяння, що спричинило цим відносинам шкоду. Будь-яке правопорушення, навіть якщо воно і не набуло зримих шкідливих наслідків, наносить шкоду правопорядку, заподіюючи втрату суспільної правосвідомості, вносячи безладдя в урегульовані правом відношення. Особливо шкідливі правопорушення, що залишилися безкарними.

2. Об'єктивна сторона - характеристика діяння, способу його здійснення (групою, систематично, повторно, із застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів), обставин (під час епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих). Для ряду складів правопорушень досить тільки здійснення діяння, хоча б воно і не спричинило наслідків (перевищення водієм установленої швидкості руху, порушення правил охорони праці, збереження вогнепальної зброї без відповідного дозволу і т.п.). Якщо це діяння спричинило шкідливі наслідки, то відповідальність за нього або підсилюється, або здійснюється по іншому складу, що передбачає більш сувору відповідальність [4, с. 97].

Інші склади правопорушення включають визначення наслідку діяння і, відповідно, припускають установлення причинного зв'язку діяння і наслідків, що наступили, (заподіяння тілесних ушкоджень, доведення до самогубства, порушення правил дорожнього руху пішоходом, що потягло ушкодження транспортних засобів, порушення правил охорони праці, що стало причиною виробничих травм і т.п.)

3. Суб'єкт правопорушення - той, хто зробив правопорушення, характеристика правопорушника. При здійсненні штрафної, каральної відповідальності якості особи, що здійснила правопорушення, враховуються як обставини, що впливають на ступінь строгості покарання - зм'якшуючі (неповнолітній, вагітна жінка й ін.) чи обтяжуючі (наявність чи судимості не знятого стягнення, стан сп'яніння й ін.). Поруч складів правопорушень передбачений спеціальний суб'єкт - посадова особа, військовослужбовець, працівник транспорту, медичний працівник.

Суб'єктами деяких правопорушень можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони природи й ін. За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи. Суб'єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової інформації, що поширили про кого-небудь неправильні чи такі, що порочать відомості.

4. Суб'єктивна сторона - форми провини. У відношенні складів, де діяння кваліфікується без зв'язку з його наслідками, діє загальний принцип: «Незнання офіційно опублікованого закону не звільняє від відповідальності за його недотримання» [4, с. 98].

У складних складах, що містять опис діяння і його наслідків, поверх того важлива диференціація форм провини. Розрізняються намір і необережність. Правопорушення визнається зробленим навмисне, якщо особа, що його зробила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала їхнього настання (прямий намір) чи свідомо припускала настання цих наслідків (непрямий намір) (ст. 24 КК України). Правопорушення визнається зробленим по необережності, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих чи небезпечних наслідків свого діяння, але без достатніх до того основ самовпевнено розраховувало на їхнє запобігання (легкодумство) або не передбачало можливості настання таких наслідків, хоча повинно було і могло їх передбачати (недбалість) (ст. 25 КК України) [4, с.101].

У законодавстві склади правопорушень викладаються по-різному. У карному праві детально описані умови застосування кримінальної відповідальності і покарання, ознаки кожного злочину, вид і розміри покарання, якому підлягають ті, хто зробить цей злочин. Наприклад стаття 153 КК РФ говорить: «Підміна дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, - карається позбавленням волі на строк до п'яти років» [4, с. 102]. Аналогічним образом проступки і стягнення визначені в кодексі про адміністративні правопорушення. На відміну від них Кодекс законів про працю детального визначення складів дисциплінарних правопорушень не містить (визначений один склад: прогул без поважних причин, у тому числі поява на роботі в нетверезому стані), але перелічує дисциплінарні стягнення, застосовувані за порушення трудової дисципліни[4, c. 102].


1.4. Причини здійснення правопорушень

Серед причин і умов, які можуть визначати скоєння правопорушень або сприяти їм, характерними є:

• дефекти сімейного виховання (жорстокість, відсутність моральних принципів, культ грошей);

• безробіття і майнова нерівність у суспільстві;

• пияцтво і наркоманія;

• вплив певних творів так званої масової культури (особливо перегляд фільмів, у яких популяризуються жорстокість, аморальність, насильство);

• низький рівень правосвідомості й правової культури, правовий нігілізм.

Сприяти скоєнню правопорушень можуть і певні суб'єктивні причини, соціально-психологічні особливості (наявність психічних відхилень, темперамент, вік, риси характеру, фізичні вади тощо).

Впливають на скоєння правопорушень і факти недосконалості чинного законодавства (високі податки на суб'єктів господарської діяльності, відсутність ліцензування певних видів діяльності, відсутність прогресивного податку на власність та ін.).

Правопорушення, як правило, зумовлюються не якоюсь однією причиною, а відразу багатьма.

Залежно від ступеня суспільної небезпечності всі правопо-рушення поділяють на злочини і проступки (провини). Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства та особи. У 1999 р. в Україні зареєстровано 5 581 693 злочини, а в 2000 році в ув'язненні перебувало понад 177 тис. осіб[10, c. 135-136].

Залежно від галузі права розрізняють кримінальні, адміністративні, цивільні, трудові, фінансові, екологічні, процесуальні та інші правопорушення.

Причини правопорушень:

1) фактори суб'єктивного характеру — низький рівень правової культури, правовий нігілізм, омани в ціннісній орієнтації особи в умовах розвитку ринкових відносин (наприклад, криміналізація економіки, що продовжується, збільшення кількості збройних нападів на банкірів, підприємців і об'єкти охорони);

2) конкретні суперечності в суспільстві, прояви суспільної кризи, хиткість соціального становища, розбіжності рівня розвитку продуктивних сил і потреб суспільства;

3) недоліки в правотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, слабка діяльність правоохоронних органів та ін. (наприклад, рівне ставлення до всіх видів власності вимагає вживання рівних заходів їхнього захисту)[12, c. 214].


Розділ 2. Класифікація видів правопорушень

2.1. Загальна характеристика видів правопорушень

У залежності від характеру правопорушень і санкцій за їхнє здійснення, правопорушення поділяються на злочини і проступки.

Злочином називається суспільно небезпечне винне діяння(дія або бездіяльність), заборонені карним законодавством під погрозою покарання.

Метою карного правосуддя визнається охорона суспільства в цілому. Тому будь-яке діяння, що підлягає карному осудженню, вважається суспільно небезпечним.

За злочини застосовуються покарання - найбільш суворі примусові заходи, що істотно обмежують правовий статус особи, визнаного винним у здійсненні злочину (позбавлення чи обмеження волі, тривалі терміни виправних робіт чи позбавлення яких-небудь спеціальних прав, великі штрафи й ін.). «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.» (ст. 50 ч.1 КК України) [5, с.176]. За особливо тяжкі злочини, що зазіхають на життя, застосовується виняткова міра покарання - довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України).

Карне покарання застосовується не тільки за здійснення злочину, але і за замах, готування, співучасть, а по деяких складах і недонесення про злочин. Давність залучення до кримінальної відповідальності в залежності від ваги злочину може досягати п'ятнадцяти років (до особи, що зробила злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, терміни давності не застосовуються).

У відповідності зі Конституцією України, визнати винним у здійсненні злочину і призначити покарання може тільки суд у встановленій для того процесуальній формі (кримінально-процесуальний кодекс). Відбування покарання регулюється спеціальним (кримінально-виконавчим) законодавством. Після від'їзду покарання в особи, засудженого за злочин, тривалий час (у залежності від ваги злочину і відповідно відбутого покарання) зберігається «судимість» - особливий правовий стан, що є обтяжуючою обставиною при повторному злочині, що відображається на моральному і правовому статусі особи, що вважається осудженою [5, с. 177].

Проступками називаються винні протиправні діяння, що не є суспільно небезпечними, можливе застосування не покарань, а стягнень.

Проступки розрізняються по видах відносин, у які вони вносять безлад, і по видах стягнень, що за них застосовуються.

У кожному із видів правопорушень можливі:

- рецидив — вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;

- повторність - вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення.

Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання, після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі). Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.

Причини правопорушень:

1) фактори суб'єктивного характеру — низький рівень правової культури, правовий нігілізм, омани в ціннісній орієнтації особи в умовах розвитку ринкових відносин (наприклад, криміналізація економіки, що продовжується, збільшення кількості збройних нападів на банкірів, підприємців і об'єкти охорони);

2) конкретні суперечності в суспільстві, прояви суспільної кризи, хиткість соціального становища, розбіжності рівня розвитку продуктивних сил і потреб суспільства;

3) недоліки в правотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, слабка діяльність правоохоронних органів та ін. (наприклад, рівне ставлення до всіх видів власності вимагає вживання рівних заходів їхнього захисту).

Види правопорушень (за ступенем суспільної небезпеки):

üпроступки (шкідливі правопорушення)

üзлочини (суспільно-небезпечні правопорушення).

Види проступків: конституційне, цивільне, адміністративне, дисциплінарне правопорушення. В юридичній літературі обговорюється питання про можливість виокремлення екологічних, сімейних, процесуальних та інших правопорушень[3, c. 247-249].

Однією з характеристик суспільства є правопорушність. Якщо правопорушення — це соціальне значущий акт індивідуальної поведінки, що включає в себе, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні, психологічні характеристики, то правопорушність — соціальне явище, яке являє собою систему (сукупність) конкретних правопорушень. Це один із видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку, пов'язаного з ним прогресу або регресу виробництва і обумовленого ними розузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і соціальними засобами їх задоволення, так само як і розузгодження статусу індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність (розузгодження) соціального статусу індивіда обумовлює замах на існуючий суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб «зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної робочої сили не дозволяє їм задовольнити свої потреби, сформовані суспільством)[1, c. 164].


2.2. Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості)

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також за процедурами їх розгляду.

Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів влади і управління, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем, студентом виробничих, службових, військових або учбових обов'язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов'язані з виконанням службових обов'язків (наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації; останнім часом — порушення митних правил: недоставлення в митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів без дозволу митниці, порушення зобов'язань щодо транзиту)[5, c. 189-190].

Новим видом правопорушення є податкові проступки — суспільне небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб'єктів податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток, що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний) характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

— договірні правопорушення — пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору;

— позадоговірні правопорушення — пов'язані з недодержанням або невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди або суб'єктивно-випадкову поведінку, об'єктивно-випадкову дію непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій — рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин — це передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство людини).

Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві, але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не може бути визнаний злочином.

Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом як наслідок цього передбачена судимість[13, c. 144-145].

2.3. Правопорушення за колом осіб

Правопорушення за колом осіб:

- особисті;

- групові(колективні) .

Груповими називаються правопорушення, вчинені об'єднанням дій членів групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей і єдністю дій.

Дії учасників групових правопорушень часто відзначаються жорстокістю, нахабством і цинізмом, безконтрольністю поведінки і безвідповідальністю. В такій ситуації дуже важливо своєчасно затримати організаторів і активних учасників правопорушення. Від цього акту залежить і подальший розвиток подій, і якість розслідування. Затримання таких осіб проводиться відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України або Кодексу України про адміністративні правопорушення як першочергова дія безпосередньо на місці пригоди чи негайно після вчинення правопорушення[9, c. 154-155].

2.4. Правопорушення за сферами громадського життя

Правопорушення — це соціально-небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинним законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.

Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах суспільного життя, порушувати норми різних галузей законодавства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправні дії класифікуються за наступними видами.

Дисциплінарні проступки — порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

Цивільно-правові проступки — заподіяння майнової шкоди, порушення інших майнових або особистих інтересів людей, що захищаються законом.

Адміністративні проступки — порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспільства.

Злочини — суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.

Правопорушення за сферами громадського життя:

Регламентація суспільного життя соціальними нормами (табу, звичаї, моральність) свідчить, що ці норми не тільки дотримуються, але і порушуються.

Оскільки соціальні норми спрямовані на охорону інтересів суспільства, то суспільство примушує своїх членів до їх виконання, а до їх порушників застосовує примусові заходи (засудження, громадський осуд, вигнання, покарання).

Встановлені державою норми, правила поведінки спіткала та ж доля — вони не тільки дотримуються, але і порушуються членами суспільства[15, c. 245-247].

Взагалі, у теорії права всі правопорушення входять у родове поняття, яке означає будь-яке діяння, що порушує ту чи іншу норму права. Безпосередньо у сфері економіки циркулюють правопорушення, пов’язані з цивільним, кримінальним, адміністративним та трудовим правом. Разом з тим, загальновизнано, що найбільш небезпечним правопорушенням є злочин. Усіма теоретичними аспектами злочину як суспільного явища та протиправної поведінки особи займається кримінальне право, на основі якого розробляється Кримінальний закон. Зауважимо, що право значно більше орієнтовано на забезпечення важливіших потреб окремої людини й суспільства в цілому. Закони ж зазнають далеко не завжди позитивного тиску політики й тому можуть мати тимчасовий характер. Відомо, що й закони інколи бувають, злочинні за своїм змістом.

У підприємницькій, або господарській, діяльності переважають цивільно-правові відносини, для яких характерна рівність волі сторін. Тому й регулювання, захист господарських правовідносин у контексті юридичної відповідальності здійснюється, переважно, засобами цивільно-правової відповідальності.

Разом з тим, практика свідчить, що ефективна підприємницька діяльність можлива тільки за наявності системи адміністративного регулювання та захисту прав власності суб’єктів господарської діяльності заходами кримінального закону.

Конкретизуючи й доповнюючи норми цивільного права, адміністративно-правові акти визначають статус суб’єктів підприємництва, їхні права та обов’язки, механізм регулювання цих прав й обов’язків органами управління (у тому числі з питань захисту прав суб’єктів власності). Зокрема, статтях 12 та 13 Закону України «Про підприємництво» визначають умови здійснення господарської діяльності, взаємодії підприємців і держави та гарантії захисту їхніх майнових та інших прав з боку держави. Норми адміністративного права, визначаючи сферу свободи соціального індивіда в інтересах суспільства, одночасно створюють і відповідний режим щодо захисту його прав. У межах цього режиму слід розглядати положення глави 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якій закріплено та визначено порядок реалізації права фізичних і юридичних осіб на оскарження й опротестування постанов, рішень адміністративних органів та їхніх посадових осіб, порядок перегляду справ, наслідки скасування постанов тощо.

Якщо інші форми захисту не задовольнили їхні вимоги щодо відновлення порушених прав, визначення виду та змісту юридичної відповідальності винної особи, громадяни і суб’єкти підприємницької діяльності можуть апелювати до судового виду захисту.

Отже, юридичну відповідальність можна розглядати як визначений законодавством засіб забезпечення правомірної поведінки суб’єктів господарської діяльності, належного виконання ними своїх обов’язків та боротьби з правопорушеннями[2, c. 129-130].

Юридична відповідальність настає тільки на підставі виникнення правовідносин між державою та суб’єктом правопорушення (зокрема цивільно-правових відносин), який своїми діями вчинив шкоду конкретному суб’єкту господарської діяльності. Об’єктивною умовою юридичної відповідальності є наявність у юридичної особи правоздатності, яка виникає з моменту її державної реєстрації або реєстрації її статусу. Тільки тоді можна говорити про цивільну дієздатність суб’єкта господарювання, тобто здатність набувати такої категорії прав і відповідати за зобов’язання, що виникають у процесі господарської діяльності.

Отже, якщо громадянин чи група громадян, що вирішили спільно провадити підприємницьку діяльність, офіційно не зареєструвалися у відповідному державному органі, то їхнє утворення не може розглядатися як суб’єкт підприємницької діяльності. А тому вони не мають права розраховувати на юридичний захист із боку держави, бо є суб’єктами правопорушення й підпадають під юридичну відповідальність.

Загалом, усі законодавчі норми, що приписують, визначають порядок проведення підприємницької чи господарської діяльності, несуть елемент юридичної відповідальності особи правопорушника. Держава та інші суб’єкти господарювання зацікавлені у встановленні чіткого правопорядку та у високій правовій дисципліні.

Підсистемою цього правопорядку є низка законів, що визначають кримінальну відповідальність за злочини у сфері підприємницької діяльності. Треба зауважити, що перехід до ринкової економіки значно розширив сферу захисту економічних суспільних відносин кримінальним законом.

Існування більшості з чинних нині 36 законів, статей VII розділу Кримінального кодексу України було неможливе за часів командно-адміністративної економіки. Вони передбачають, зокрема, такі склади злочинів: порушення правил зайняття господарською та банківською діяльністю стаття 202, зайняття забороненими видами господарської діяльності стаття 203, фіктивне банкрутство стаття 218, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків стаття 208 тощо.

Особливістю юридичної відповідальності за порушення порядку проведення господарської діяльності та за здійснення заборонених видів господарської діяльності є те, що в разі невиконання своїх обов’язків, суб’єктами правопорушень може бути визнано й державні органи, їхні посадові особи, які відповідають за ефективність порядку створення, реєстрації та організації діяльності приватних чи державних підприємств[5, c. 173-174].

У цілому злочинами проти власності визнаються суспільно небезпечні діяння, які порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі і вчинені, як правило, з корисливих мотивів.

Такі злочини систематизують за трьома групами з урахуванням способів та мети їх скоєння:

· корисливі посягання на власність, поєднані з розкраданням майна;

· корисливі посягання на власність за відсутності ознак розкрадання;

· некорисливі посягання на власність.

Корисливий мотив заволодіння чужою власністю за допомогою насильства, шахрайства, підробки документів є характерною ознакою для значної кількості адміністративних та цивільних правопорушень, що встановлюється в процесі судового розгляду з цивільних справ та в ході адміністративного розслідування конкретних юридичних фактів, пов’язаних із заподіянням матеріальної шкоди власнику.

Правова оцінка конкретної протиправної поведінки залежить від багатьох факторів і перш за все від політичного режиму та політичної ситуації в державі.

На завершення підкреслимо, що основними критеріями розмежування правопорушень в економічній сфері є їх розподіл за відповідними галузями законодавства, чітке визначення поняття злочину в кримінальному законі та всебічне висвітлення підстав застосування конкретного виду юридичної відповідальності до конкретної особи, що скоїла конкретне правопорушення, передбачене кримінальним, адміністративним, цивільним законами, відомчими дисциплінарними статутами, трудовим законодавством[7, c. 247-248].


Висновки

Отож, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищезазначених ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення, як наявність конкретних елементів, що їх закріплюють у законі, як модель правопорушення.

Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові.

Адміністративні проступки - такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них закон передбачає адміністративну відповідальність.

Дисциплінарні проступки - такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисциплін; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено дисциплінарну відповідальність.

Цивільно-правові проступки - шкідливі, протиправні, винні порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і зв'язаних з ними немайнових особистих відносин, а також схожих з ними майнових і особистих відносин, передбачених нормами сімейного, земельного, колгоспного права.

Причини правопорушень - комплекс явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.

Будь-яке правопорушення протиправне, являє собою порушення заборони, зазначеного в законі чи в підзаконних актах, або невиконання обов'язку, що випливає з нормативно-правового акта чи укладеного на його основі трудового чи іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формальне підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечно і не шкідливо для суспільства і тому вважається правомірним.

Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони наносять шкоду правопорядку, суспільним і особистим інтересам. Нешкідливих чи байдужних для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різні по ступені шкідливості і ступеню суспільної небезпеки.

Поняття суспільної небезпеки, а виходить, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, несамовитих, недієздатних і випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям «небезпеки», а не «суспільної небезпеки».

Правопорушення може скласти тільки акт поводження, зовні виражений правопорушником. Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їхня поява в поводженні може мати юридичну кваліфікацію. Діяння обумовлене свідомістю й волею людини. Саме внаслідок свідомості дія знаходить характер людського поводження. Без свідомості й волі немає поводження, учинку, діяння, а, виходить, немає і правопорушення.


Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". - Львів: Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 3-тє вид., змін. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. - К., 1993. - 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.

12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.

13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 367 с.

14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.

15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 685 с.

загрузка...
Top