Право Стародавнього Риму

1. Розвиток джерел римського права.

а)джерела права найдавнішого періоду.

б) джерела права в класичний період, акти імператорської влади.

2.Зобов`язальне право Риму в класичний період.

3.Кримінальне право Римської Республіки.

Список використаної літератури.


1. Розвиток джерел римського права:

а)джерела права найдавнішого періоду;

Поняття «джерела права», як відомо, є полісемантичним. Ним позначають ті чинники, що формують право (зокрема, матеріальні умови життя певного суспільства, його традиції, культуру, суспільну свідомість тощо). Терміном «джерела права» також іноді називають різноманітні юридичні норми, що існують у суспільстві (державі), хоча частіше їх іменують «форми правотворення». Щодо навчальних правових дисциплін «джерела права» трактують часто як джерела інформації про норми права, характер регулювання суспільних відносин, правопорядок тощо. Можливі й інші підходи до визначення цього поняття, однак найпоширенішими є вказані вище.

Оскільки про джерела (чинники) формування римського права та про форми правотворення йтиметься далі, тут доцільно охарактеризувати лише джерела вивчення римського права, які можна поділити на дві великі групи.

До першої належать першоджерела: юридичні, історичні, літературні тощо пам'ятки (Закони XII таблиць, Інституції Гая, Дигести, Інституції, Кодекс Юстиніана, твори Павла, Ульпіана, Плутарха, Тацита, Тита Лівія, Ціцерона та ін.), що містять інформацію про норми римського права та правопорядок у Стародавньому Римі).

До другої групи належить різноманітна наукова, навчальна та допоміжна література, присвячена римському праву (підручники, посібники, монографії, статті з історії Риму та Візантії, догми та історії римського права, культурологічна, філософська література тощо).

Юридичні підвалини римського приватного права, тобто той вихідний юридичний матеріал, на підґрунті якого формувалося класичне римське право, спробуємо визначити, звертаючись до першоджерел.

Ульпіан поділяв приватне право на три частини: jus natura1е (природне право), jus gentium (право народів), jus civile (право цивільне). Отже, насамперед, слід з'ясувати, що означав цей поділ.

На думку Ульпіана, jus naturale (природне право) — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, а й усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам; до нього ж належить і спілка чоловіка та жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. 1.1.1.3).

Jus gentium (право народів) — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для всього живого, а перше — лише для людей (у їхніх відносинах між собою) (Д. 1.1.1.4).

Крім того, існує jus civile (цивільне право), що не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому додержується їх (Д. 1.1.6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб[4, c. 31-33].

Отже, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменше з них — це цивільне право, що охоплює тільки відносини між громадянами Риму, потім іде «право народів», що регулює вже не лише відносини між римськими громадянами, а й між усіма людьми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, що стосується всіх живих істот.

Основним джерелом права залишалися закони Дванадцяти таблиць. Однак законодавство не обмежилося тільки рамками виданих XII Таблиць. Римське право найдавнішого періоду відрізнялося строгістю, формалізмом. Особлива увага була приділена врегулюванню відносин, зв'язаних з рухом майна і правом приватної власності, що розглядалося як повне панування власника над об'єктом права. Однак громада довгий час зберігала право верховного контролю за розпорядженням землею й іншим хазяйновито важливим майном, що мало сімейний характер

б) джерела права в класичний період,акти імператорської влади

Джерелом усього римського права є jus naturale (право природне) як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо (деякі з таких уявлень викладено, наприклад, у творі Ціцерона «Про обов'язки». I.VII.20—22). Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у jus civile і jus gentium (причому ці норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право народів jus praetorium (преторське право). Це право, «яке ввели претори для сприяння jus civile чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади»(Д. 1.1.7.1).

При цьому і для природного, і для цивільного права, так само, як і для права народів, не б визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому; у будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або всього римського народу.

Jus civile (цивільне право) мало такі яскраво виражені риси. По-перше, воно було суворо національним за своїм характером, його норми стосувались тільки римських громадян. По-друге, в найдавнішу епоху воно тісно пов'язане з релігією. Причому і право, і релігія мали виражений прагматичний характер. Етичних елементів давньоримська релігія містила небагато, а пожертви дарів мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усунення перешкод у справах. Тому характерним було те, що відправлення релігійного культу і тлумачення юридичних норм були в руках одних і тих самих осіб — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча вже у період ранньої республіки норми світського права — «jus» — і релігійного — «fas» — чітко розмежовувались, передусім залежно від характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлумачення права, залишаються провідними правознавцями. По-третє, для давньоримського права періоду республіки була характерна сувора формальність, обов'язковість додержання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників правовідносин. По-четверте, воно вирізнялося порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торговий обіг. У найдавніший період римляни обходилися всього трьома договорами: nexum, mantipatio, legata.

Відновлення і розвиток принципів, які шанувалися на рівні священних і не підлягали ні видозміні, ні тим більше скасуванню, стало здійснюватися новими законодавчими актами[5, c. 34-36].


2.Зобов`язальне право Риму в класичний період

Давньоримські юристи не розрізняли речевих і зобов’язальних прав, а лише захист прав засобами речевих позовів — actiones in rem і особистих позовів actiones in personam. Якщо спір виникав щодо права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили з наявності позову. Претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що певні відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права.

Отже, на підставі відповідних позовів (речевих і зобов’язальних) розрізняли права речеві й особисті. Речеве право мало місце тоді, коли об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоч розподіл майнових прав на речеві та зобов'язальні зробили не римські юристи, а це сталося пізніше. Таким чином, систему майнових прав було поділено на дві великі групи — речеві права і зобов'язальні права.

Зовнішня відмінність цих двох правових інститутів полягає в об'єкті прав: якщо об'єкт права — речі, то це речеве право, якщо об'єкт права дії, — зобов'язальне право. Однак зовнішнього розрізнення іноді недостатньо для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виник спір щодо передання будинку продавцем покупцеві. Після укладення договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. У наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку і тому речевого права в нього ще не виникло. Йдеться про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для з'ясування характеру речево-правових і зобов'язально-правових відносин варто проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речевого права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речевих прав римське приватне право, як зазначалося, відносило: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує договірне право, деліктне право та зобов'язання, що виникають з позадоговірних правомірних дій.

2. Речеві права мають абсолютний характер, зобов'язальні — відносний. Через це захист речевих прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним. Ця відмінність зумовлена характером правових відносин. Суб'єкт речевих прав у процесі здійснення їх вступає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — він, з іншого — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речевого права має певні правоможності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, додержуватися їх і не порушувати. Порушником речевого права може виявитися кожен, навіть якщо він цього не бажав і не знав про порушення. Отже, відповідачем за речевим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував речевих прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення ним своїх правоможностей вступає у правові відносини з усіма, з ким стикається. Якщо ж він втратить володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речевого права на річ, а остання може виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися і особа, яка, набуваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речевого права на неї не набуває і, отже, буде відповідачем за поданим до нього позовом.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, за речевим позовом відповідача наперед не можна вказати навіть приблизно.

3. Більшість речевих прав строками не обмежено. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя їх суб'єкта (довічні). Всі зобов'язально-правові відносини — це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, що виникають з таких відносин, припиняються одночасно з припиненням зобов'язань. Наприклад, із закінченням строку за договором найму речей річ повертається наймодавцю і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речеві і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речевих прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речеві права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речевого права має можливість безпосереднього впливу на річ щодо здійснення своїх правоможностей (на-приклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю). Наймач користуватися і володіти річчю може від імені власника, а не від свого. Правоможності розпорядження він взагалі не має. При цьому ці правоможності істотно обмежено (наприклад, наймачу надано право користування не в повному обсязі, а тільки певною частиною).

5. Суб'єкт речевого права ніби пов'язаний з річчю невидимою ниткою — де б не була річ, володілець має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує.

Римське приватне право виходить з принципу необмеженої віндикації, за яким власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона перебуває. Наприклад, власник передав свою річ у тимчасове користування сусідові, а той продав її третій особі. Власник має право витребувати свою річ у третьої особи, навіть якщо вона не знала про те, що річ чужа[4, c. 105-107].

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

З урахуванням вказаних характерних рис зобов'язання (obligatio) визначається у кількох варіантах: «Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави»(Д. 1.3.13); або «Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого, аби він нам щось дав, зробив або надав» (Д. 44.7.3).

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обтяжує себе обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки.

Отже, зобов'язання — це правові відносини, внаслідок яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник, дебітор) що-небудь зробила (face-re), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

Зобов'язання — це правовідносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а їх зміст складають права й обов'язки сторін. Сторону, що має право вимагати, називають кредитором, а сторону, зобов'язану виконати вимогу кредитора, — боржником, або ж дебітором. Предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не породжує юридично значимого зобов'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Ця тріада і визначає зміст зобов'язання. Будь-яка дія боржника зумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте власне зобов'язань, де кредитор має лише право, а боржник лише обов'язок, виникає порівняно небагато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього зобов'язання може бути договір позики: позикодавець має право вимагати повернення боргу і не несе обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав щодо кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ. Якщо права й обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов’язання називається синалагматичним, або синалагма.

Як і всі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підлягали позовному захисту. Так було із зобов'язаннями, за якими сплив строк позовної давності тощо. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, сфера застосування зобов'язань у господарському обігу будь-якого суспільства є досить великою. Це повною мірою стосується Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили систему зобов'язально-правових відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. їхні сентенції щодо договорів відзначаються витонченістю, логічністю й гармонійністю.

Розробки римської юриспруденції щодо зобов'язань зберігають життєздатність у сучасному приватному праві, де вони знов-таки трактуються як право кредитора вимагати від боржника здійснення певних дій або утримуватися від здійснення яких-небудь дій[3, c. 124-128].


3.Кримінальне право Римської Республіки

Як зазначалося, спочатку поняття публічного та приватного правопорушення, злочину в римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопорушення) незалежно від того, які блага при цьому порушувалися, чиї інтереси воно зачіпало і в якому порядку переслідувалося. Спробу уніфікувати норми, що передбачають покарання за основні правопорушення, зробив Аквілій, прийнявши у III ст. до н. є. закон, однак і він не передбачав розрізнення публічних і приватних деліктів.

Загострення класових та суспільних протиріч, падіння традиційної моральності наприкінці доби республіки змушують державу вжити низку заходів для жорсткішого захисту публічних і приватних інтересів. Певна річ, це вимагає створення більш чіткої системи норм, що регулюють дані відносини та забезпечують виконання охоронної функції. Поступово конституюються інститути, які пізніше дістали назву карно-правових. При цьому слід звернути увагу на те, що поняття карного права як галузі римська юриспруденція не виробляє, хоч засади карного права формуються та вдосконалюються досить активно. Йдеться про сукупність принципів та норм, що визначають покарання за правопорушення. Покарання бере на себе держава, визначаючи для цього коло найбільш небезпечних (з її погляду) правопорушень. Такі правопорушення можуть стосуватися не тільки сукупного (державного) інтересу, а й окремих (приватних) інтересів. Однак за ознакою серйозності правопорушення вони об'єднуються в одну групу, оскільки у кінцевому підсумку посягають на публічний правопорядок. Вони дістають назву — delictum publicum (публічних деліктів), на відміну від правопорушень приватного права — delictum privatum.

Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтересів, називалися також crimen (злочин), чим підкреслювалася суспільна небезпечність таких деліктів.

Поступово формується система норм, що передбачають покарання за публічні делікти, визначаються умови застосування та критерії тяжкості покарання. Злочини класифікуються за різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimen ordinaria) і екстраординарні, або ж надзвичайні (crimen extraordinaria).

Відмінності між ними полягали у такому. По-перше, розрізняли їх не за змістовними (характер злочинних дій, їх спрямованість тощо), а за формальними ознаками — час та спосіб регламентації наслідків нормами права. Ординарними вважалися злочини, які були передбачені нормами jus vetus («старим» правом), що містили точно визначений перелік найменувань правопорушень з суворо формалізованим визначенням змісту противоправних дій. Усі подальші зміни у розумінні сутності та змісту того чи іншого злочину повинні були не виходити за рамки первісних визначень. Екстраординарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами імператорів. Видаючи едикти, імператори не були обмежені суворими формальними вимогами і тому встановлювали перелік обставин, що тягли пом'якшення або обтяження відповідальності порушника, на свій розсуд. По-друге, за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за вчинення зазначеної дії. За злочини екстраординарні застосовувалися різні заходи покарання залежно від розсуду судді згідно із загальним положенням: «...тому, хто розглядає crimen extraordinaria, дозволяється виносити такий вирок, який він хоче — тяжчий або легший — але такий, щоб не виходив за межі помірності». Тим самим визначення покарання за екстраординарні злочини вимагало більш складної оцінки правопорушення: треба було не лише встановити факт злочину, а й оцінити сукупність суб'єктивних та об'єктивних обставин його вчинення.

При кваліфікації правопорушення з'ясовували сукупність обставин, однаково важливих для визнання дії злочином: causa (мета), persona (суб'єкт, особа), loco (місце), tempore (час), qualitate (властивість), quantitate (обсяг вчиненого), evenni (наслідок).

При цьому «суб'єкт злочину» в загальному розумінні був поняттям дуже широким — ним не могли бути тільки боги. Отже, злочинцем не обов'язково мала бути людина: злочин міг бути здійснений тваринами, а у християнську епоху — дияволом, що діє через посередництво тварини або іншої матеріальної субстанції. Натомість оцінка суб'єкту злочину (особи злочинця) у вузькому розумінні вимагала з'ясування того, «чи міг він вчинити злочин, чи не вчиняв злочинів у минулому, чи діяв свідомо і при здоровому глузді». Головна увага приділялася визначенню того, що фактично вчинено, і ставленню злочинця до вчиненого, а також тому, чи є злочинець суспільно небезпечним взагалі. Іноді висувалися також спеціальні вимоги до суб'єкта. Наприклад, жінка або дитина не були суб'єктами «замаху на величність», негромадянин Риму не міг бути суб'єктом посадових злочинів. Серед інших обставин оцінки злочину важливе значення мали характер і суспільна небезпечність дії.

Злочин у римському праві вважався суворо індивідуалізованою дією: не визнавалися злочинами правопорушення, вчинені групою. Якщо ж злочин був вчинений колективом осіб, кожному співучаснику ставили у провину лише його власні дії. Злочином визнавалася тільки активна дія: не можна було вчинити злочин бездіяльністю[1, c. 94-96].


Список використаної літератури

  1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
  2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
  3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
  4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
  5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
  6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с
  7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 511 с.
  8. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М.: Юрист, 1996. - 544 с.
  9. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М.: Юриспруденция, 1999. - 508 с.
  10. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. - 3-е вид., виправлене. - Харків: Одіссей, 2003. - 287 с.
  11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. - К.: Атіка, 2006. - 245 с.

загрузка...
Top