Право на евтаназію як складова права людини на життя

ХХ-ХХІ ст. характеризується знач­ними досягненнями у сфері науково-технічного прогресу, зокрема у сфері медицини, що спричинило появу но­вих проблем, таких як евтаназія, клонування, генна інженерія, трансплан­тація органів та ін.

Евтаназія — це умисні дії чи бездіяльність медичних працівників (або інших осіб), які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта (або «заяви на випадок смерті») або ж усного кло­потання, якщо фізичний стан унеможливлює письмову форму клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Залежно від характеру дій, спрямованих на здійснення евтаназії, розрізняють дві форми: активну і пасивну. Активна евтаназія — це проведення певних дій із прискорення смерті невиліковно хворої людини, згідно з її проханням, з метою позбавлення тяжких страждань. Активна евтаназія може бути здійснена також спільни­ми діями лікаря і пацієнта (наприклад, хвора людина вживає певні лікарські засоби, призначені лікарем, які є необхідними для настання смерті).

Пасивна (негативна) евтаназія — це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання не здійсню­вати медичне втручання.

 Проблема евтаназії з´явилася і стала актуальною лише в XX ст., що пов´язано з першим досві­дом легалізації евтаназії, а також прак­тикою здійснення евтаназії всупереч чинному законодавству. Очевидно, що всі нові явища, які виникають у суспільному житті, мають отримати правове регулювання, тому у вітчиз­няній та світовій науці останнім часом все більше зростає інтерес до пробле­ми евтаназії. Проблема евтаназії — од­на з найбільш актуальних і невирішених медико-деонтологічних, етико­філософських, та юридичних проблем сучасності.

При вирішенні проблеми евтаназії в Україні варто враховувати досвід країн, які легалізували інститут евта­назії, і використати цей досвід з метою недопущення можливих зловживань.

Перша у світі спроба легалізації евтаназії була здійснена в 1906 р. у штаті Огайо (США). Але законодавчі збори проголосували проти законопроекту.

У 1967 р. адвокат Л. Катнер разом з Американським товариством евтаназії вперше у світі розробив форму доку­мента (living will), в якому особа офіційно заявляє, що не хоче, щоб у випадку невиліковної хвороби штучно підтримували її життя.

З 1998 р. у штаті Орегон (США) діє Закон, який дозволяє активну евтаназію, однак здійснення евтаназії ус­кладнено деякими юридичними фор­мальностями [1].

Першою країною, яка легалізувала активну і пасивну евтаназію в Європі, є Нідерланди. 10 квітня 2001 р. верхня палата парламенту Нідерландів за­твердила закон, який звільняє від кримінальної відповідальності ліка­рів, які допомагають хворим позбути­ся життя. Прийняття цього закону стало наслідком того, що в цій країні з роками все більше загострювалися су­перечності між законами у цій сфері і реальною негласною практикою. За неофіційними даними, евтаназія в Ні­дерландах здійснюється з 1984 р. [2].

Також варто зазначити, що пацієн­ти з інших країн не можуть приїжджа­ти в Нідерланди для здійснення евта­назії, це заборонено законом. Ця забо­рона пояснюється тим, що між лікарем і пацієнтом повинні бути довірчі стосунки [2].

У 2002 р. нижня палата парламенту Бельгії легалізувала евтаназію, затвер­дивши відповідний законопроект. Від­повідно до цього закону лікар, який здійснює евтаназію, не буде звинува­чений у вбивстві, якщо пацієнт не­виліковно хворий, і якщо він сам при­йняв таке рішення. Прийнявши закон, уряд Бельгії створив постійний комі­тет для контролю над евтаназією [3].

Станом на 2009 р. останньою країною, яка прийняла закон стосовно легалізації евтаназії, стала країна Люксембург. Для прийняття цього за­кону парламенту довелось вносити поправки до Конституції, згідно з яки­ми звужуються повноваження монар­ха Великого Герцога Люксембурзько­го Анрі, який категорично відмовився підписувати цей закон. Власне, сам за­кон про легалізацію евтаназії був прийнятий депутатами у другому чи­танні ще 19 грудня 2008 р. [10]. Таким чином, Люксембург став третьою країною в Європі після Нідерландів та Бельгії, які легалізували евтаназію в 2002 р.

У 2003 р. нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхили­ла пропозицію щодо легалізації евта­назії. Проти цього законопроекту висловились 120 депутатів, тоді як «за» нього — лише 56. Цей закон передбачав легалізацію евтаназії для невиліковно хворих пацієнтів, щоб дозволити їм припинити нестерпні страждання і допомогти померти. Автором законопроекту є лікар Ф. Кавальї. Хоча, незважаючи на це, у Швейцарії фактично дозволено нада­вати допомогу при здійсненні само­губства шляхом застосування евта­назії, якщо повнолітні пацієнти відчу­вають сильні страждання і це є їхнім добровільним та свідомо висловленим бажанням. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передба­чає, що допомога при здійсненні само­губства не суперечить закону. Згідно зі ст. 115 КК Швейцарської Конфеде­рації, надання допомоги в акті само­губства, якщо це не переслідує особис­тих корисних цілей, не заборонено [16]. У Швейцарії таким чином йдуть з життя більше 100 осіб на рік. З тією ж метою сюди приїжджають іноземці (відомості про їх кількість не розголо­шуються), оскільки це єдина країна в Європі та світі, де евтаназія не заборо­нена навіть стосовно іноземних осіб. За наявності медичного висновку про те, що хвороба є невиліковна і призве­де до смерті пацієнта, виписується ре­цепт на придбання відповідного лікар­ського засобу. Після цього невиліков­но хвора особа звертається до спеціа­лізованого закладу, який допомагає їй здійснити самогубство. У Швейцарії на сьогодні два таких заклади. Один із них — «Діньїте» (Dignitas) [9]. Неко-мерційна організація «Діньїте» з 1998 р. консультує людей, які бажають покінчити життя самогубством. «На­ша мета полягає в тому, — стверджує засновник асоціації «Діньїте» адвокат Л. Мінеллі, — щоб дати право піти з життя гідно». Виступаючи у Великій Британії на з´їзді ліберально-демокра­тичної партії, Л. Мінеллі заявив: «Ми взагалі повинні вважати самогубство чудовою можливістю, яка дається лю­дині, бо у неї є свідомість. Враховуючи ідею самостійності особистості, ви не можете стверджувати, що тільки без­надійно хворі мають на це право»[4].

Аналіз сучасних правових доктрин у сфері права на евтаназію дає змогу виокремити три основні групи:

1. Правові доктрини, які катего­рично заперечують право на евтаназію (С. Стеценко, І. Сенюта, Н. Козлова, А. Зябрєв, Г. Борзенков, С. Бородін, П. Таракін, О. Капінус). Представники цієї групи наполягають на тому, що ле­галізація евтаназії може призвести до зловживань, до втрати хоспісів, а також до паралізації наукового про­гресу в медичній сфері.

2. Правові доктрини, які обґрун­товують, що право на евтаназію залежить від волі людини (Ю. Дмитрієв, Е. Шленєва, В. Глушков, І. Сіуля-нова, Л. Мінеллі). Відповідно до цієї правової доктрини найголовнішим по­стулатом є визнання автономії особис­тості, права людини самій розв´язува­ти всі питання, що стосуються її організму, психіки, емоційного стату­су. Всі різновиди процедур повинні здійснюватися за поінформованої зго­ди особистості. Згідно з цією доктри­ною захист прав пацієнта прояв­ляється в такому: по-перше, в наданні хворому вичерпної інформації стосов­но його захворювання; по-друге, у ствердженні права на самовизначення пацієнта, на вибір медичного втручан­ня, відповідно до його розуміння та уявлень; по-третє, в обов´язку лікаря реалізувати вибір хворого, з послідо­вним інформуванням його про хід і ре­зультати діагностичних процедур та лікування.

3. Правові доктрини, які обґрун­товують, що право на евтаназію витікає із права на життя (А. Коні, Н. Маклеїн, Е. Те, Г. Романовський, М. Малеїна). Згідно з цією правовою доктриною право на життя логічно передбачає і право на смерть, оскільки право на смерть є складовою права на життя, а без урахування цього право на життя перетворюється на обов´язок, оскільки від нього не можна відмовитись, що, очевидно, є характерним лише для обов´язку, а не для права.

Варто зазначити, що автори право­вих доктрин у сфері права на евта­назію, з огляду на те, що насамперед це - етична проблема, використову­ють також етико-філософські джере­ла, бо в них проблема евтаназії розгля­дається в контексті добра і зла. Але досить складно розглядати проблему евтаназії в контексті добра і зла, адже у кожного різні уявлення про добро і зло, навіть серед прихильників якоїсь однієї системи моралі — або релігій­ної, або ж філософської — немає єд­ності стосовно розуміння цих систем.

Як стверджує сучасний філософ-етик В. Малахов, нерідко в побуті можна чути зітхання, сповнені образи: «Я їм бажаю тільки добра, заради їхнього блага роблю те-то й те-то - чо­му ж вони мене не люблять? Не пова­жають?» А не поважають, певно, тому, що у кожного свої уявлення про своє ж благо, і що для нього є благо, а що ні. Хто має право за мене вирішувати, — що для мене є благом? Хто може зна­ти, що самогубство для людини не є благом? Адже щоб це знати, потрібно бути цією людиною, мислити так, як мислить вона, переживати так, як вона переживає, зрештою - потрібно про­йти життєвий шлях цієї людини, щоб зрозуміти її. В. Малахов зазначає, що добро повноцінне тоді, коли, роблячи його, особа справді забуває про мораль і замість докорів і самовиправдань пе­реймається реальними турботами, стражданнями й радощами своїх близь­ких, тобто добро повноцінне, коли людиною, яка його вчиняє, рухає не абстрактна ідея добра, не гола свідо­мість обов´язку, а живі почуття любові, жалю, симпатії, безкорисна радість спілкування [8, 147]. Щодо цього влучно висловився Б. Спіноза: «Той, хто хоче створити справжню науку про мораль, повинен не висміювати людські вчинки, не проклинати їх, а намагатися зрозуміти» [11, 329].

Англо-американська дослідниця Ф. Фут визначає евтаназію як «рішен­ня про смерть заради того, хто поми­рає» [12, 63]. Ф. Фут, розглядаючи проблему критеріїв визначення життя як блага, запитує: «Але чи завжди вчи­няють іншому благо, рятуючи його життя? Очевидно, що ні. Уявімо, на­приклад, що людина була закатована до смерті і їй дали ліки, які продовжу­ють її страждання; це б не було кори­сним, а навпаки. Або уявімо, що в фашистській Німеччині лікар рятує життя якого-небудь хворого, але ця врятована людина направляється у концентраційний табір; лікар мав би хотіти, заради блага пацієнта, щоб він помер від хвороби. Продовження жит­тя не завжди було благом» [12, 64]. Ф. Фут намагається віднайти зв´язок між життям і благом. Вона пояснює, що оскільки життя не завжди є бла­гом, ми схильні відкидати цю ідею і вважати факт, що життя вважається благом випадковим, точно так як ви­падковим є і той факт, що «отримання спадщини зазвичай є благом». Далі дослідниця зазначає, що ми схильні так думати, ніби життя завжди є бла­гом, тому що наявність хорошого ро­бить життя благом, де життя і є бла­гом, але ж якщо життя є благом тільки тому, що життя — умова хорошого, то чому ж на тій самій підставі життя не може бути злом, якщо воно є джере­лом поганого. «І як життя може бути благом, якщо воно містить більше зла, ніж добра?» [12, 63-80]. Тобто не про­сто «бути живим» може бути визначе­но як благо, а саме життя, яке дохо­дить до певного стандарту нормаль­ності.

Складність цієї проблеми полягає у неможливості відшукати якісь загаль­ні наукові критерії стосовно її роз­в´язання, на підставі яких можна було б розрізняти, що є благом для людини, а що ні. Тому єдиним критерієм, на під­ставі якого маємо дійти висновку про те, що є корисним, бажаним для люди­ни, є право, тобто її власний вибір.

В Україні будь-яка форма евтаназії є забороненою, але для наукового дослідження такий закон не може ма­ти вирішального значення, як і будь-який закон, бо взагалі прийняття нор­мативно-правових актів є результатом владних рішень, не завжди науково обґрунтованих. Як зазначає Р. Цип-пеліус, «лише той, хто вважає, що кри­тичний підхід до державних законів взагалі не має сенсу чи непотрібний... може твердити, що для його пра­восвідомості питання справедливості не стоїть» [14, 76-77].

Тому будь-який закон спочатку варто співвіднести з ідеєю правової свободи, і лише тоді його визнавати, якщо він не суперечить цій ідеї. Це проявляється в прагненні знову і зно­ву піддавати сумніву правові рішення в ім´я справедливості [14, 76]. Хоча, як зазначає Р. Циппеліус, можливість того, що люди внаслідок теоретичних міркувань визначають справедливість або несправедливість певних речей, є, ймовірно, обмеженою. Радше за все такі межі окреслені самою «біологіч­ною програмою». Хоча на численні за­питання, пов´язані із справедливістю, все-таки можна знайти такі відповіді, які будуть сприйматися більшою час­тиною населення [14, 160].

Одним із найважливіших прав, яке забезпечує саме фізичне існування людини як біологічної істоти, є право на життя, яке декларується ст. 27 Кон­ституції України, в якій зазначено: «Кожна людина має невід´ємне право на життя» [7]. А стаття 3 Конституції України закріплює положення, згідно з яким людина, її життя та здоров´я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цін­ністю. Ці права та їх гарантії склада­ють зміст і спрямованість діяльності держави. Скасування та обмеження цих прав не допускається, за винятком випадків, що можуть тимчасово вста­новлюватися в умовах військового та надзвичайного стану. Оскільки право на життя гарантує недоторканність фізичного існування людини і, від­повідно, не допускає розпорядження ним ким-небудь, окрім самої людини.

Стаття 52 Основ законодавства про охорону здоров´я України передбачає, що медичні працівники зобов´язані на­давати допомогу у повному обсязі хво­рому, який знаходиться у критичному для життя стані. Пункт 2 ст. 52 заборо­няє пасивну евтаназію, а п. З ст. 52 забороняє й активну евтаназію, де за­значається, що медичним працівникам «забороняється здійснення еутаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з ме­тою припинення його страждань» [9].

Заборона евтаназії також передба­чена ч. 4 ст. 281 ЦК України, де зазна­чається, що задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя — забороняється [13].

Проаналізуємо, чи відповідають Конституції України положення про заборону активної і пасивної евтаназії в нашій країні. По-перше, варто зазна­чити, що в законодавстві України відсутнє чітке визначення активної та пасивної евтаназії. Тому виникає за­питання: коли сам пацієнт відключає апарат штучного підтримання життя, або він самостійно вмикає апарат, який прискорює його смерть, то відповідно до українського законодав­ства в такій ситуації наявна евтаназія чи ні? Відповідь в українському зако­нодавстві відсутня. Дійсно, якщо пацієнт самостійно відключає апарат штучного підтримання життя, то тут наявні дії лише самого пацієнта, але немає дій медичних працівників, а це і є можливість здійснення пасивної ев­таназії, бо це не суперечить законодав­ству. Законодавством України не пе­редбачено, що пацієнт, перед тим як вимкнути прилад штучного підтри­мання життя, має отримати дозвіл у медичного працівника, хоча таке поло­ження, якби воно було передбачено, суперечило б Конституції України, в якій передбачено, що людина має пра­во на життя, а не обов´язок.

Якщо здійснення пасивної евта­назії в деяких випадках не суперечить українському законодавству, то здійс­нення активної — заборонено. Адже для здійснення активної евтаназії все ж необхідні певні дії не лише самого хворого, але й інших осіб. Так, пацієнт, навіть якщо він фізично спроможний вмикнути спеціальний прилад, який прискорить його смерть, спочатку має отримати цей прилад, який мають на­дати інші особи (або медичні праців­ники), а це згідно з п. З ст. 52 Основ законодавства про охорону здоров´я України, а також ч. 4 ст. 281 ЦК Ук­раїни буде вважатися активною евтаназією. Але можна піддати сумніву, що така заборона є конституційною.

Так, можна погодитись із думкою вченого Ю. Дмитрієва, що заборона евтаназії є неконституційним актом, який суперечить принципу забезпе­чення людської гідності (ст. 28 Кон­ституції України передбачає, що ко­жен має право на повагу до його гідності). Вчений Ю. Дмитрієв зазна­чає, що «неможливо діяти виключно в інтересах хворого, який благає про смерть, відмовляючи йому в цьому. Очевидно, що питання про введення евтаназії, як і будь-яке інше етичне пи­тання, повинні перш за все вирішити самі громадяни, а потім вже законода­вець, як це і прийнято в більшості ци­вілізованих країнах світу» [6, 54-62].

На думку автора, право на пасивну евтаназію, як відмова від продовження підтримки свого життя, прямо витікає із права на життя, яке включає і право на смерть.

Право на смерть витікає із права на життя, що у свою чергу є саме правом і має розумітися лише як право, яке хоча апріорно ми маємо, але в жодно­му разі не зобов´язані ним користува­тися, — у цьому і полягає суть права. Саме із цього судження, яке у цьому випадку є засновком, завдяки якому можна дійти висновку стосовно доцільності чи навіть етичної корект­ності деяких вчених [17] порушувати питання про право на смерть, адже ос­таннє не потребує додаткової аргумен­тації, «зайвої» рефлексії або навіть дискусії, оскільки «право на смерть» не є проблемою, воно з необхідністю випливає з права на життя. Порушую­чи питання або надаючи навіть відтінку проблемності цьому поло­женню (про право на смерть), ми, без сумніву, повинні робити те саме і щодо права на життя; але чи виникає тут якась проблемність? Очевидно, пра­во — це те, чим людина може користу­ватися, але може і відмовитися, бо са­ме тому, що людина може відмови­тись, — це і є право; в іншому випадку мова йтиме не про право, а про обо­в´язок.

Підсумовуючи, варто все ж визна­ти, що проблема евтаназії — насампе­ред проблема етична, і від її розв´язан­ня залежить доля багатьох безнадійно хворих людей, які останні роки пере­бувають у лікарнях, фізичний стан яких діагностується як проміжний - між життям та смертю, а психічний стан — безпорадність, стан глибокого відчаю; ці люди позбавлені вибору, во­ни законом приречені на повільну і болісну смерть, однак це суперечить загальним принципам права — спра­ведливості та гуманності.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. «Благая смерть» : опыт легализации эвтаназии в других странах // http://news.bbc.co.uk/hi/russ-іап/1іГе/і^5ісі_1737000/1737423.5Іт

2. В Нидерландах разрешена эвтаназия // http://www.rol.ru/news/med/news/02/04/01_008.htm

3. В Бельгии узаконена эвтаназия // http://www.rol.ru/news/med/news/02/09/24_001.htm

4. Шевченко Л. «Доктор, убейте меня...» // Имею право. — 2006. — № 35. — 4—10 окт.

5. Грищук В. Еутаназія : кримінально-правові проблеми // http://www.lawyer.org.иа/?с1=321&і= &w=r

6. Дмитриев Ю. А. Право человека на достойную жизнь как конституционно-правовая катего­рия // Конституционный строй России / отв. ред. А. Е. Козлов. — М., 1996. — Вып. III. - С. 54-62.

7. Конституція України (із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р. № 2222-ІУ). - К„ 2006. - 64 с.

8. Малахов В. А. Етика : курс лекцій : навч. посіб. — К., 2006. — 384 с.

9. Основи законодавства України про охорону здоров´я від 19 листопада 1992 р. // Відомості Вер­ховної Ради України. — 1993. — № 4. — С. 26.

10. Парламент Люксембурга принял закон о легализации эвтаназии // http://www.gzt.ru/health/2009 /03/18/140507.html

11. Спиноза Б. Соч. : в 2 т. - СПб., 2006. - Т. 1. - 489 с.

12. Фут Ф. Эвтаназия // Философские науки. — 1990. — № 6. — С. 63—80.

13. Цивільний кодекс України. — К., 2003. — 384 с.

14. Циппеліус Р. Філософія права : підруч. — К., 2000. — 300 с.

15. Эвтаназия//http://www.nebohod.hl2.ni/evtanazi.htm

16. Эвтаназия в Швейцариии // http://jerelo.com.ua/ru/health/96818

17. Малиновский А. Имеет ли человек право на смерть? // Российская юстиция. — 2002. —№ 8. — С. 54-55.

загрузка...
Top