Право людини на безпечне для життя і здоров´я довкілля

Природа є першоджерелом жит­тя і життєдіяльності кожної людини, тому охорона та забез­печення права на безпечне для життя і здоров´я довкілля є найважливішим завданням нашої держави. Відповідно до положень ст. 50 Конституції Украї­ни [1], ст. 293 ЦК України [2] зміст права на безпечне довкілля для життя і здоров´я фізичної особи становить право кожного на безпечне довкілля, достовірну інформацію про його стан, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення; фізична особа також має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові про­дукти та предмети побуту), на належ­ні, безпечні та здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Ці положення отримали подальший розвиток та уточнення у вітчизняному галузевому законодавстві, наприклад, у законах «Про охорону навколишньо­го природного середовища», «Про за­безпечення санітарного та епідемічно­го благополуччя населення», «Про за­хист прав споживачів», «Про охорону атмосферного повітря», «Про якість та безпеку харчових продуктів і продо­вольчої сировини» тощо. Такий підхід законодавця щодо детального врегу­лювання екологічних прав людини свідчить про усвідомлення ним першо­черговості та важливості забезпечення належних еколого-правових умов кож­ній людині.

Направленість законодавчо-право­вої регламентації цих відносин впли­нула й на зміст наукових досліджень.

Різномантіним питанням прав людини в екологічній, сфері присвячена чи­мала кількість праць у конституційно­му праві, у теорії держави і права, в екологічному праві тощо. Щодо ци­вільного права, то проблемам еколо­гічних прав людини у приватноправо­вій науці не приділялося належної уваги. Такий стан справ пояснюється динамікою його нормативного закріп­лення в цивільному законодавстві, адже право на безпечне для життя і здоров´я довкілля як особисте немайнове право, що забезпечує природне існування фізичної особи, вперше бу­ло закріплено в ЦК України 2003 р.

Таким чином, можна зазначити, що за останнє десятиріччя різним аспек­там прав людини в екологічній сфері було приділено увагу в низці наукових досліджень: В. Андрейцева, А. Анісімової, Г. Балюк, А. Бобкової, С. Боголю­бова, М. Бринчука, М. Васильєвої, A. Гетьмана, О. Голіченкова, С. Грицкевича, О. Дубовик, М. Єрофеєва, Т. Захарченко, І. Каракаша, Н. Кобецької, О. Колбасова, В. Костицького, С. Кравченко, Н. Малишевої, В. Мунтяна, B. Петрова, О. Погрібного, В. Попова, C. Размєтаєва, Б. Розовського, І. Розумович, В. Семчика, Ю. Шемшученка, М. Шульги та ін. У галузі цивільного права питанням права на безпечне для
життя і здоров´я довкілля приділялася увага такими сучасними науковцями: Л. Малюга, Н. Давидова, Л. Федюк, Р. Стефанчук, Т. Ліснична тощо. Проте незважаючи на численність праць, присвячених проблемам екологічних прав людини, визнавати цю проблематику вичерпаною немає підстав. Адже під впливом науково-технічного прогресу відбувається зміна та доповнення змісту багатьох прав людини.

Стрімке зростання техносфери, ін­тенсивний розвиток промисловості роблять усе більш гострою та актуаль­ною проблему практичної реалізації права на безпечне довкілля для життя і здоров´я кожної фізичної особи. Ва­гоме значення в механізмі забезпечен­ня цього права мають положення ст. 50 Конституції України та Закону України «Про охорону навколишньо­го природного середовища». Право на охорону здоров´я, що передбачає без­печне для життя і здоров´я навколиш­нє природне середовище та на відшко­дування заподіяної шкоди, передбаче­не також в «Основах законодавства України про охорону здоров´я». Цими актами гарантується забезпечення екологічних прав громадян: передба­чено компенсацію шкоди, заподіяної здоров´ю та майну громадян; право кожного на подання до суду позову про відшкодування шкоди, заподіяної його здоров´ю та майну внаслідок не­гативного впливу на навколишнє при­родне середовище. Зауважимо, що в жодному з цих актів не конкрети­зується можливість відшкодування моральної шкоди. Але завдяки вклю­ченню права на безпечне для життя і здоров´я довкілля до каталогу особис­тих немайнових прав у фізичної осо­би, право якої порушено, виникає можливість відшкодування майнової та/або моральної шкоди відповідно до цивільного законодавства. Це ще раз засвідчує значення приватноправової охорони права на безпечне для життя і здоров´я довкілля у правовому меха­нізмі його реалізації.

Цивільно-правовий захист права на безпечне для життя і здоров´я довкілля (права на сприятливе довкілля, на ви­користання чистого повітря, чистої питної води, на належні умови життя, відпочинку тощо) має першочергове значення для кожної людини в нашій країні. Адже сьогодні й досі продовжу­ють нагадувати про себе наслідки Чор­нобильської катастрофи, найтяжчого в історії людства техногенного лиха, добре відомого як ученим, так і політи­кам усього світу. Внаслідок аварії від­булося значне забруднення навколишнь­ого середовища (понад 145 тис. кв. м те­риторії України), що залишило свій трагічний відбиток у житті та здоров´ї понад п´ять мільйонів людей.

Тому з урахуванням великої ролі природного фактора в життєдіяльно­сті людини та суспільства в цілому, формування права та функціонування держави, у дослідженні екологічних прав людини та їх ефективності необ­хідно спочатку звернути увагу на ре­альний стан природного середовища та взаємодію системи «природа — лю­дина — суспільство». Для цього зроби­мо невеликий аналіз офіційних даних та оцінок стану навколишнього сере­довища.

Якщо звернутися до Концепції роз­витку охорони здоров´я населення України, затвердженої наказом Прези­дента від 7 грудня 2000 р., то побачимо що у цьому нормативно-правовому акті незадовільна екологічна ситуація, що ускладнена наслідками Чорно­бильської катастрофи, названа однією з передумов необхідності визначення основних напрямів розвитку охорони здоров´я населення України. Таким чином, можна констатувати, що за оцінкою Президента України стан природного середовища в 2000 р. було визнано негативним, таким, що викли­кає погіршення здоров´я населення.

У цьому ж році були проведені пар­ламентські слухання щодо дотриман­ня вимог екологічного законодавства в Україні, напрямів реалізації та вдоско­налення екологічної політики, за ре­зультатами яких передбачалося внут­рішнє узгодження та подальше його вдосконалення і розвиток, норматив­но-правова підтримка питання забез­печення екологічної безпеки, гар­монізація екологічного законодавства України до законодавства ЄС, розроб­ка базових екологічних нормативів то­що. Також у цей час на рівні закону України була затверджена Загально­державна програма формування на­ціональної екологічної мережі Украї­ни на 2000-2015 рр. Вона передбачала, що заплановані реформи в екологічній сфері створюватимуть передумови для подальшого розвитку та вдоскона­лення екологічного законодавства України, сприятимуть забезпеченню екологічної безпеки тощо. Ці досить корисні та цілком виправдані настано­ви належало впровадити як механі­зми, що сприятимуть інтеграції полі­тики у галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів у стратегію соціально-екологічних ре­форм.

Беручи до уваги перспективні поло­ження цих нормативних актів, спрямо­ваних на зміну і покращання еко­логічної ситуації та сфери взаємодії людини і природи, зауважимо, що в Концепції Державної програми прове­дення моніторингу навколишнього природного середовища (2004 р.) було зазначено, що екологічна ситуація в країні залишається вкрай складною, навантаження на навколишнє природ­не середовище зростає. Забруднення та виснаження природних ресурсів продовжує загрожувати здоров´ю насе­лення, екологічній безпеці та еконо­мічній стабільності держави. На жаль, така тенденція погіршення екологічно­го стану довкілля спостерігається й сьогодні. Незважаючи на законодавчу активність щодо створення механізму охорони природи та забезпечення еко­логічної безпеки, здійснення моніто­рингу навколишнього природного се­редовища, реформування законодавст­ва в галузі прав людини, в аналітичній доповіді Державного комітету статис­тики України «Довкілля України у 2008 році» зазначено, що в 2008 р. еко­логічна ситуація у природному до­вкіллі, як життєво важливому середо­вищі для існування людини, все ще за­лишається досить складною. Тому в сучасних умовах непростої екологічної ситуації, низької ефективності приро­доохоронної діяльності особливого значення набуває цивільно-правова охорона права особи на безпечне для життя і здоров´я довкілля.

Приватноправове закріплення цьо­го права є найбільш значущою та про­гресивною тенденцією розвитку зако­нодавства й у сфері екологічних прав людини. Адже задекларована мож­ливість відшкодування шкоди, завда­ної життю та здоров´ю фізичної особи внаслідок порушення її права на без­печне довкілля, що передбачена Кон­ституцією України та спеціальними галузевими законами, має швидше характер принципу, ніж реального ме­ханізму. З цього приводу слушно наве­сти думку М. Матузова щодо Консти­туції РФ про те, що «розділ про права і свободи людини і громадянина в Ос­новному Законі РФ є певною мірою прикрасою правової системи сучасної Росії, найповнішим нормативним ви­раженням її демократичних устрем­лінь» [3, 273].

Майже так само можна сказати й щодо закріплення екологічних прав людини на рівні Конституції нашої держави та у спеціальних законах. Сьогодні в Україні спостерігається цілковите усвідомлення як ролі при­роди в житті кожної людини, так і її важкого стану, викликаного ігнору­ванням екологічних вимог у процесі суспільного розвитку. Конституція містить ряд важливих норм, на основі яких кризова екологічна ситуація може поступово долатися. Проте практика свідчить, що прогресивні по­ложення Конституції як загального характеру, так і спеціальні екологічні положення, що мають величезний нормативний потенціал, залишаються нереалізованими.

Проте розміщення права на безпеч­не для життя і здоров´я довкілля в Книзі другій ЦК України надає мож­ливість використання цивільно-право­вих засобів захисту суб´єктивних прав особи в екологічній сфері та сприяє за­безпеченню їх реалізації. Правовідно­сини, що виникають унаслідок пору­шення права фізичної особи на безпеч­не довкілля, можуть розглядатися в рамках інституту особистих немайно­вих прав фізичної особи та як різновид деліктних зобов´язань (наприклад, як­що здоров´ю людини було заподіяно шкоду одноразовою подією — аварія з певними екологічними наслідками). Тим самим цивільне законодавство пе­редбачає конкретні засоби захисту права кожної особи на безпечне навко­лишнє середовище. Це дає підстави ве­сти мову про наявність приватнопра­вового механізму реалізації права фізичної особи на безпечне для життя і здоров´я довкілля.

Сьогодні зацікавленість як окремих держав, так і міжнародного співтова­риства у забезпеченні людини безпеч­ним для життя і здоров´я довкіллям є очевидною. Вона виявляється у вели­кому обсязі нормативно-правового ма­теріалу міжнародного характеру. Про це свідчать численні щорічні прак­тичні конференції з питань охорони, захисту та використання навколишнь­ого середовища. Україна є учасником понад 70 міжнародних природоохо­ронних угод і конвенцій глобального та регіонального значення, які покла­дають на країну додаткові зобов´язан­ня щодо збереження навколишнього природного середовища та забезпечен­ня екологічних прав громадян.

Але більш детальний аналіз міжна­родно-правових документів у галузі прав людини свідчить про відсутність закріплення права людини на безпеч­не довкілля для життя і здоров´я. У міжнародних документах, як прави­ло, має місце проголошення прав лю­дини на якісні, належні, адекватні та інші умови життя в навколишньому середовищі без їх подальшої конкре­тизації. Наприклад, у першому прин­ципі Стокгольмської декларації ООН з охорони навколишнього природного середовища (1972 р.) визначено, що люди мають фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в навколишньому середовищі. Це право мають забезпечувати держави. У декларації Ріо-де-Жанейро з навко­лишнього середовища і розвитку (1992 р.) проголошено, що всі люди мають право жити в доброму здоров´ї та плідно працювати в гармонії з при­родою тощо. Передбачені цими доку­ментами положення близькі до права людини на безпечне для життя і здо­ров´я довкілля, але не тотожні йому.

Також привертає увагу й те, що найважливіше фундаментальне при­родне право людини на безпечне довкілля не відображено в жодному з міжнародно-правових актів у галузі прав людини, жодному додатковому протоколі до них. Таким чином, можна констатувати, що національне законо­давство щодо закріплення права особи на безпечне для життя і здоров´я довкілля виявилося більш прогресив­ним. Але необхідно зазначити, що в останні роки предметом міжнародних наукових конференцій стала ідея необ­хідності створення Екологічної Кон­ституції Землі. Така концепція, що пропонується міжнародним співтова­риством, може вирішити низку важли­вих на сьогодні для світової спільноти і кожного її члена загальних проблем: сформувати систему екологічних прав людини і закріпити її право на безпеч­не навколишнє середовище, усунути прогалини в міжнародно-правовому регулюванні екологічних відносин, створити додаткові міжнародні орга­нізаційно-правові та судові гарантії забезпечення екологічного правопо­рядку у світі тощо [4, 23-26].

Слід зазначити, що відсутність формального закріплення в тексті Конвенції права людини на безпечне для життя і здоров´я довкілля не стала перешкодою для розгляду справ цієї категорії в Європейському суді з прав людини та визнання за державами обов´язків у цій сфері навіть у тих випадках, коли шкода заподіюється такими суб´єктами економічної діяль­ності, що не мають прямого зв´язку з державою. Число зареєстрованих скарг, що розглянуті в цій категорії справ, має не одиничний характер, що дає змогу аналізувати розвиток прецедентної практики. Адже Конвенція є одним із небагатьох діючих міжнародних дже­рел права, що дає змогу здійснювати наднаціональну перевірку і давати правову оцінку діяльності держави в частині виконання екологічних обов´язків по відношенню до приват­них осіб.

Проте звернення про відшкодуван­ня екологічної шкоди особи на підставі Конвенції з´явилися ще в кін­ці 70-х років XX ст. Так, у справах Arrondelle v. the United Kingdom u Baggs v. the United Kingdom [6], що закінчи­лися світовими угодами, держава-відповідач у результаті погодилася з існуванням проблеми шумової дії аеропортів і автодоріг, що вели до них. Подальше ухвалення скарг, розгляд справ і винесення ухвал за цією кате­горією справ стало можливим завдяки правилам, виробленим прецедентною практикою Суду на підставі ст. 32 Конвенції. Згідно з цими нормами тлумачення Конвенції знаходиться у винятковій компетенції самого Суду, що дає змогу застосовувати базовий нормативний договір при розгляді спорів, в основі яких лежать еколого-правові відносини.

Предметом аналізу при підготовці цієї статті стали прецеденти з практи­ки Суду в екологічній сфері. Напри­клад, проблема поводження з відхода­ми є однією з найгостріших у сучасно­му суспільстві. Видається, що саме цей чинник міг вплинути на розгляд пи­тання, пов´язаного з негативною дією підприємства з переробки відходів, що було вирішено на користь заявника ухвалою Суду по екологічних спорах: справа Lopez Ostra v. Spain [6]. Нега­тивний вплив, спричинений функ­ціонуванням транспорту (зокрема, впливом шуму аеропортів на здоров´я людей, що мешкають неподалік від них), розглядався Судом у низці справ проти Великої Британії. Наприклад, Powell and Rayner v. the United Kingdom, Hatton and others u Ashworth and others v. the United Kingdom [6]. Також мають місце справи щодо спорів, пов´язаних з негативним впливом підприємств хімічної промисловості та викорис­танням шкідливих хімічних речовин, підприємств енергетики, металургій­них, гірничних підприємств: Guerra and others v Italy u Stockton and others v. the United Kingdom, Gronus v. Poland u Okyay and others v. Turkey, Fadeyeva v. Russia u Ledyayeva and others v. Russia, Timotiyevuch v. Ukraine [6] тощо.

У всіх розглядах по екологічних спорах суб´єктом відповідальності за невиконання положень Конвенції вис­тупає держава, вона ж притягується у процес як відповідач. Права, що най­частіше застосовуються у справах цієї категорії, містяться в низці статей Конвенції. Заявники звертаються до Суду, відстоюючи права: на життя — ст. 2; на повагу приватного і сімейного життя (зокрема в частині права на по­вагу житла) — ст. 8; на повагу влас­ності (захист власності) — ст. 1 Додат­кового протоколу; на справедливий судовий розгляд — ст. 6 Конвенції.

Заслуговує на увагу питання систе­ми взаємопов´язаних компенсаційних заходів, включених у механізм дії Кон­венції, якими слід визнавати права: на ефективний засіб правового захисту — ст. 13; на справедливу компенсацію — ст. 41. У статті 13 Конвенції маються на увазі не лише процесуальні, а й ма­теріальні гарантії (передбачені націо­нальним законодавством способи від­новлення порушених прав). Особ­ливістю таких забезпечувальних за­ходів є те, що вони мають бути надані у випадках порушення інших поло­жень Конвенції. Стаття 13, за загаль­ним правилом, не застосовується са­мостійно. Компенсація, передбачена ст. 41 Конвенції, також характери­зується рядом особливостей: її випла­та допускається лише в разі визнання факту порушення Конвенції; умовою застосування є відсутність можли­вості на підставі національного права повністю усунути наслідки цього по­рушення. Зазвичай відшкодування присуджується у формі обов´язку ви­платити грошові кошти за заподіяну порушенням Конвенції моральну шкоду. Але потерпілий може вимагати відновлення права в натуральній формі: наприклад, шляхом повернення майна.

Незважаючи на відсутність у тексті Конвенції обов´язку держави охороня­ти навколишнє середовище, розвиток суспільних відносин виявив необхід­ність модифікації «традиційних» прав, сформульованих при її розробці. Як ми переконалися, інтерпретуючи Конвенцію, Суд сформулював і тим самим засобами міжнародного права закріпив обов´язок держави не допус­кати спричинення екологічної шкоди людині, а також ряд підходів до її ком­пенсації у випадках, коли держава не змогла запобігти або пом´якшити не­гативні наслідки.

Таким чином, хоча потенціал впли­ву Конвенції на держави-учасниці порівняно високий, але, як і у будь-якого іншого інструменту міжнарод­ного спілкування, можливості цього нормативного договору не безмежні. Щодо відшкодування шкоди в еколо­гічній сфері, то вони є ще скромніши­ми. Адже Конвенція не може здійснювати безпосередній вплив на стан довкілля, запобігати шкідливій дії екологічних чинників на особу і май но. Це можливо завдяки оздоровленню природи та вдосконаленню національних механізмів забезпечення права кожного на безпечне для життя і здоров´я довкілля.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1963. — № 30. — Ст. 463 (з на­ступними змінами та доповненнями).

3. Матузов Н. И. Актуальные проблемы теории права. — Саратов, 2004. — С. 273.

4. Шемшученко Ю. С. Экологическая конституция Земли : концептуальные подходы / // Государ­ство и право. — 2008. — № 6. — С. 23-26.

5. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 3.

загрузка...
Top