Право і «замовлення»: до витоку сучасного мислення права

За деякими рідкісними винятками сучасне правознавство виходить із фактичної передумови, що позитивне право (у широкому сенсі) є не чим іншим, ніж сукупністю інструментів, які дають можливість тим, хто користується ними, контролювати дійсність, змінюючи її у потрібному напрямі. Єдиним обмеженням у цьому випадку є вимоги «моральності», які є перешкодою на шляху «аморального» застосування подібних знарядь. Право фактично перетворюється на різновид техніки, яка забезпечує людині владу над соціальним світом. Відповідно до цього правове мислення стає різновидом калькулюючого, технічного мислення, яке механічно прораховує наслідки застосування тієї чи іншої норми права, шкідливі або корисні з точки зору того, хто її застосовує. У кінцевому підсумку вирішальним аргументом того, яку саме норму слід використати, є її передбачуваний соціальний ефект.

Як неважко помітити, наслідком подібного («інструментального») типу мислення є заперечення певного «внутрішнього», іманентного сенсу права. Виходить так, що право (як, наприклад, і зброя) не гарне і не погане — воно є тим, що роблять з ним люди. Феномен права звужується до норми, яка підлягає застосуванню. Під «застосуванням» у цьому випадку розуміється легалізація рішення, «вже» прийнятого з утилітарних позицій. Сенс права за таких умов є «трансцендентним», зовнішнім стосовно самого права, перебуваючи, залежно від нагальних потреб, у сфері «забезпечення прав людини», «моральності населення», «збереження демократії», «захисту правопорядку» та ін.

Предметом філософсько-правового осмислення не може бути те, чи є «правильним» подібне праворозуміння. Адже філософія не може наказувати дійсності, якою їй бути. Завданням філософії права у цьому випадку буде усвідомлення того, які передумови подібної ситуації, який тип мислення обґрунтовує її, а також які її можливі наслідки. Відповідь на ці питання необхідна для того, щоб спробувати виробити вільне ставлення до дійсності, ані сліпо відкидаючи, ані догматично захищаючи її. Під вільним ставленням не розуміється спроба втекти від реальності у вимір «чистої думки». Швидше, це намагання осмислити виток ситуації, яка склалася задля того, щоб відповідально поставитися до її можливих наслідків. Згадуючи відомий вислів видатного німецького філософа М. Гайдеггера з приводу історії*, можна сказати, що виток не позаду, а попереду нас, окреслюючи обрій того, що лишень може відбутися. Відтак і відповідальність, яку уможливлює осмислення витоку, є не «психічним ставленням особи до скоєного діяння», а рішучістю взяти на себе можливі наслідки того стану речей, який склався зараз**.

Зрозуміло, що правове життя не є обмеженим простором, який відокремлено від решти світу. Ті фундаментальні тенденції, які панують у світі, впливають також і на право. Серед таких тенденцій М. Гайдеггер відзначає «постав» (Gestell). Так німецький філософ позначає початок, який збирає ту налаштованість, що ставить, тобто змушує людину виводити дійсне з його захованості засобом його «по-ставлення», тобто перебування у наявності [2, 229].

Конкретизуючи зазначене твердження, слід зазначити, що, на думку М. Гайдеггера, техніка, філософія та мистецтво є специфічним засобом виведення із захованості [2, 225]. До втручання людини, яке відбувається у формі філософії, мистецтва чи техніки, речі сховані. Під захованістю не мається на увазі «свідоме заховування». Речі немовби «мовчазні» у власній сутності. Тільки завдяки людині вони «є», тобто виявляються у їх «єстестві», «сутності», в той час як інакше вони «просто наявні».

У виведенні із захованості міститься і можливість прихованості. Під прихованістю, на відміну від захованості, розуміється «викривленість», тобто уявна, однобічна розкритість речей. Саме на цю обставину вказує М. Гайдеггер, застосовуючи термін «Gestell». У німецькій цей неологізм М. Гайдеггера завдяки префіксу «Ge-» вказує на пасивне «стояння». Річ не «поставлена» сама. Вона «поставлена» кимось, а саме людською налаштованістю на розкриття речей в аспекті їх використання, підготовки до задоволення людських потреб. Так само «Gestell» асоціюється з «Bestellung», «замовленням». Перебуваючи у технічній налаштованості, людина немовби «замовляє» для себе оточуючий світ, пристосовуючи його для задоволення власних потреб. На думку М. Гайдеггера, сутність подібного «замовлення» полягає у тому, що виведення із захованості, яким захоплена сучасна техніка, має характер надання, а саме виробництва, яке здобуває. Це здобуваюче виробництво відбувається таким чином, що прихована у природі енергія вивільняється, вивільнене переробляється, перероблене накопичується [2, 227]. Відтак за технічного підходу, сутністю якого є «Gestell», речі не викривають власної сутності, а є «замовленою сировиною», яка підлягає подальшому використанню. Сам М. Гайдеггер наводить приклад, коли річка Рейн перетворюється на воду, яка крутить турбіни електростанції. «Замовлення» річки у цьому випадку є фактичним «замовленням», коли великій німецькій річці Рейну «відмовляється» у її власній сутності, вона немовби «замовчується».

Все викладене примушує замислитися над «Ge-stell» стосовно права. Хіба не було саме право здавна покликане розкривати те, що приховане? Чи не «замовчується» у «замовленні» сутність не тільки речей, а й людей, які перетворюються на «функцію», яку вони виконують відповідно до права — адвоката, судді, лікаря, менеджера, водія тощо?

Можна припустити, що М. Гайдеггер окремо не згадував про право зовсім не випадково. Адже право, як воно розуміється і застосовується (використовується) у теперішній час, фактично перетворилося на різновид техніки, виконуючи роль інструменту соціального контролю. Єдиним обмеженням, як вже згадувалося, слугує совість законодавця чи того, хто застосовує право.

Перетворюючись на різновид «поставу», сучасне правове мислення має особливу специфіку. Якщо у «класичному» правовому мисленні Нового часу зміст правових норм обумовлював те, яке саме рішення слід прийняти, то відтепер необхідність прийняття того чи іншого рішення обумовлює, яку норму слід застосувати і як саме це зробити. Тобто якщо раніше правове рішення приймалося на підставі норми, то зараз воно приймається на ґрунті «розумності», «здорового глузду», «інтересів держави, суспільства чи окремих осіб», «загальнолюдських цінностей», у той час як право лише оформлює відповідне рішення.

Вельми чітко подібний феномен простежується на прикладі альтернативного тлумачення права. Як відомо, найбільш поширеними способами тлумачення права є інтерпретація «букви» і «духу» законів. Проте, як розібратися, коли тлумачити за «буквою», а коли — за «духом» закону? Звісно, що за «духом» тлумачать тоді, коли застосування «букви» не дає можливості дійти бажаного результату. За таких обставин виникає природне запитання: чи подібний «дух» духом закону, чи просто «потребами сьогодення»?

Проте справжня небезпека полягає не в цьому. Якщо позитивне право і техніка фактично ототожнюються, а нормативно-правові акти і судові рішення зводяться виключно до механізмів соціальної регуляції, ми парадоксальним чином остаточно втрачаємо саму можливість контролю. Ми не в змозі контролювати сам контроль. Той непрозорий комплекс мислення, який є основою прийняття тих рішень, які згодом легалізуються за допомогою права, недосяжний для рефлексії, здійснюваної на основі існуючої юридичної методології. Правознавство, яке зорієнтоване на «об’єктивну», «ціннісно нейтральну», найбільш ефективну законодавчу або правозас- тосовну техніку, не в змозі осягнути сенс того, що відбувається при застосуванні права. Як вдало зазначив М. Гайдеггер, ми ніколи не осягнемо власного ставлення до сутності техніки доти, поки будемо просто думати про неї, користуватися нею, або уникати її. У найзлішому полоні у техніки ми опиняємося тоді, коли вбачаємо у ній щось нейтральне: таке вельми поширене уявлення робить нас абсолютно сліпими стосовно її сутності [2, 221].

Проте, власне, в чому проблема? Адже усе працює. Парламенти, суди, закони — все працює, а окремі недоліки, які мають місце, підлягають швидкому виправленню. У чому справа?

Можна припустити, що проблематичність ситуації полягає в тому, що є незрозумілим, що, власне, працює. Звісно, що закон, у власному сенсі, не працює, оскільки він не вказує людині, що їй робити, а тільки легалізує прийняті рішення. Працює насправді сам «постав», «замовлення». Саме «постав» як прагнення до тотального контролю і впорядкуванню дійсності змушує людину «забути» своє місце як істоти, яка підкоряється праву. Адже сутність того, що відбувається зараз у правовій сфері можна метафорично виразити як «подвійне заперечення» верховенства права.

Так, у класичну епоху верховенство права полягало у розумінні права як раціонального керівного начала, яке було настільки непорушним, що жодний законодавець (внаслідок іманентної розумності закону) не міг ухилитися від нього. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. при зовнішньому дотриманні верховенства права більшість законодавців фактично стають прибічниками згаданого вище утилітаризму, коли «верховенство права» позначає перевагу права стосовно інших засобів обґрунтування існуючої державно-правової дійсності.

Однак внаслідок перетворення права на різновид техніки людина стає залежним від нього набагато більше, аніж у зазначені періоди історії. «Верховенство права» з логічного чи ідеологічного принципу перетворюється на «верховенство техніки права» як латентну основу правового мислення. Тобто право як оболонка владного прагнення до тотального контролю «зрощується» з подібним прагненням, стає з ним єдиним цілим, а відтак опосередкує будь-які людські можливості у цій сфері. Таким чином, наразі більше не існує класичної маски «цинічного можновладця», який маскує правом своє прагнення до влади, а насправді ігнорує його. Навпаки, право у своєму «перетвореному вигляді» права як техніки латентно підкоряє собі всіх тих, хто наївно прагне за його допомогою досягти влади і контролю.

Відтак ефективність контролю змушує забути про неможливість контролювати контроль. Як зазначає М. Гайдеггер, постав у власній сутності — небезпека. Внаслідок прихованості небезпеки ефективністю поставу, справи нібито все ще йдуть так, якби техніка ще інструмент у руках людини. Реально, однак, людське існування потрапляє до рук сутності техніки [4, 253].

Здається, що справжня небезпека технічної трансформації позитивного права полягає у забутті того, що закон не тільки вказує людині, що вона може, а й те, чого вона не може — насамперед як законодавець і застосовувач права. Подібна «класична» конституанта права неодмінно вступає у суперечність з технічною налаштованістю на право як різновидом «замовлення». Тут має місце ще одне перетворення, яке полягає у тому, що засобом абсолютизації можливостей особи при поводженні з правом є так звані «права людини». Якщо у «класичний» період (XVIII — початку ХІХ ст.) права людини позначали межі державного втручання у приватне життя, то відтепер вони є нічим іншим, як обґрунтуванням можливості того, хто застосовує право, вийти за межі закону, легалізуючи і легітимізуючи такі дії pot- factum. Як вже йшлося, постав є специфічним способом виведення зі скованості, який «ставить» речі стосовно нас тією їх «замовленою» стороною, яка необхідна для задоволення наших потреб. Вочевидь, подібна «деформація речей» у правовій реальності стосується і людини, яка із «живої», «динамічної» істоти перетворюється на стиглу маску того, хто слухняно стоїть, пропонуючи нам себе у тій чи іншій якості. Інакше кажучи, основообразом сучасної правової людини є «слугування-для». Наразі усі, кого ми зустрічаємо у їх правовому аспекті, «слугують» нам для чогось: сторона за договором, водій у міському транспорті, законодавець або суддя — усі вони «замовлені» нами для чогось. Відповідно, відмова слугувати означає «непридатність» людини. Відтак мірою правомірності поведінки людини є не відповідність її вчинків праву, а ефективність служіння. Тому сучасну правову людину можна описати як піддану фундаментальному розщепленню: з одного боку вона є абсолютним тираном, оскільки її «невідчужуваними правами» обґрунтовується будь-який вихід за межі права. З другого — мати ці права вона може лише тому, що вона завжди вже є «замовленою» іншими для задоволення їх потреб. Саме ця суперечливість правового стану людини є екзистенціальним підґрунтям для її закріпаченості правом як поставом.

Отже, справжня небезпека права як постава полягає у втраті сутності правової людини, перетворенні її на «замовлення». Парадоксальним чином, вболіваючи за права людини, ми втрачаємо людину як таку. Саме ця можливість є правлячою у правовій дійсності. Разом з тим хіба не є сутність людини чимось найбільш спірним? Чи не замінюємо ми одне невідоме на інше? І чому, якщо це насправді проблема, ми не даємо конкретної рекомендації «що робити»?

Можна припустити, що відповідь може підказати М. Гайдеггер. У циклі лекцій під назвою «Що зветься мисленням?» («Was heisst Denken?») він зазначає: щоб мислити людину як людську істоту, а не суто як істоту живу, ми повинні насамперед звернути увагу на те, що людина — це така істота (Wesen), для якої істотно (west) те, що вона вказує у те, що є, і у цій вказівці виявляється суще як таке (зараз і далі курсив мій. — О. С.). Однак те, що є, ніколи не вичерпується безпосередньо дійсним і фактичним. До того, що є, тобто того, що визначається виходячи з буття, рівно належить — якщо навіть не головним, те, що може бути, повинно бути, було [5, 149]. Однак розкриття того, що може бути, повинно бути і було є сутністю права. Саме у праві можливе виокремлюється від неможливого, вказується на те, як повинно бути, та з’ясовується те, що було. Звідси можна припустити, що специфічним місцем, яке «по праву» належить правовій людині, є не контролююче панування над сущим, тобто його перетворення відповідно до бажаного взірця, а уважне розуміння суті того, що відбувається, його розкриття і доведення до повноти. Простіше кажучи, з’ясування того, що людина може, а що — ні, що вона повинна, і що фактично наразі відбулося. При проясненні зазначеного підібрати правові наслідки тому, що сталося, не досить складно. Разом з тим і не просто. Адже критерії можливого/неможливого, знання про Належне та про те, що фактично відбувається, не задані раз і назавжди ані самою людиною, ані Богом, але повинні бути кожного разу знайдені, виходячи із суті того, що відбувається. Відтак мисленева спроба осягнути сутність того, що «відбувається», тобто того, що потрапляє у буття і розкривається до повноти свого існування, не є «голою теорією» і не суперечить практиці. Навпаки, подібне мислення вперше відчиняє простір для будь-яких дій, проте не «кмітливого діяча», а того, хто «осмислено вчиняє». За висловом М. Гайдеггера, сутність діяльності полягає у здійсненні. Здійснити щось — означає розкрити щось дійсно, у повноті його існування, вивести до цієї повноти — до дійсності. Тому здійснюване лише те, що вже дійсне [7, 192].

Таким чином, можемо підсумувати, що сучасна правова реальність виявляє тенденцію до технізації права, його перетворення на «постав», а правової людини — на «замовлення». Спробою аутентичного сприйняття подібного стану речей є переосмислення сутності права як особливого способу розкриття того, що існує, якому належить можливе, належне, і те, що відбулося. Подібне розкриття здійснюється крізь існування людини як вираження її сутності. Оскільки сутність людини полягає у вказуванні в те, що існує, сутність людини є спорідненою з сутністю права. Зрозуміти ж, що власне існує, ми не в змозі, доки не почнемо мислити. Відтак основне — почати мислити раніше, ніж почати щось «кмітливо» робити. Як вдало сказав М. Гайдеггер, доки ми не осягнемо думкою те, що є, ми ніколи не зможемо належати до того, що буде [4, 258].

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Хайдеггер М. Бытие и время. — М., 1997. — 452 с.
  2. Хайдеггер М. Вопрос о технике // Хайдеггер М. Время и бытие. — М., 1993. — С. 221—238.
  3. Husserl. G. Everyday Life and the Law // Husserl G. Recht und Welt. — Frankfurt am Main, 1964. — S. 297-313.
  4. Хайдеггер М. Поворот // Хайдеггер М. Время и бытие. — М., 1993. — С. 253-259.
  5. Хайдеггер М. Что зовется мышлением? // Хайдеггер М. Что зовется мышлением? — М., 2006. — С. 31-248.
  6. Fechner E. Rechtsphilosophie. Soziologie und Metaphysik des Rechts. Tubingen, 1956. — S. 179-294.
  7. Хайдеггер М.Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. — М., 1993. — С. 192-221.

загрузка...
Top