Права та свободи громадян за конституційним проектом М. Міхновського

Проект Конституції України, розроблений М. Міхновським, ґрунтується на двох фундамен­тальних засадах — суверенітет нації і суверенітет особи. Національне звіль­нення для М. Міхновського не було самоціллю «самодостатньою спра­вою», у його теоретичній спадщині здобуття національної самостійної держави є лише засобом досягнення інших важливих завдань. Суверенна Україна, на думку М. Міхновського, необхідна насамперед для створення належних умов для розквіту україн­ського народу й індивідуального роз­витку кожного громадянина України. Саме широкі громадянські права та соціальна справедливість мали, за за­думом М. Міхновського, стати осно­вою нової незалежної держави. Саме досягнення цих загальнолюдських прав, разом із забезпеченням націо­нальних прав українців, і було голов­ною причиною, через яку, на думку автора, і повинна постати «Спілка на­роду українського».

Однак у своїх творах, зокрема в кон­ституційному проекті, М. Міхновський виступає не лише як націоналіст, а й як ліберал і демократ-гуманіст. Його найвищий ідеал суспільного устрою (що чітко простежується в тексті про­екту Конституції) послідовно витри­маний у найкращих традиціях євро­пейського права XIX — початку XX ст., а це період, коли в передових, прогре­сивних державах старого континенту особливе місце приділяли правам та обов´язкам громадян, адже тодішня Європа лише дійшла до усвідомлення того, що всі громадяни кожної держави є рівноправними, незалежно від свого соціального статусу, майнового цензу чи соціального походження.

Тому особливе місце у політичній спадщині М. Міхновського посідає визначення прав людини та громадя­нина, яких, унаслідок визвольної ре­волюції, мають набути українці. Щоб забезпечити функціонування грома­дянського суспільства, в якому людям будуть надані рівні «стартові можли­вості», політик виокремлював такі цілі: відміна станового поділу, «зне­сення класів (сословій) і класових привілеїв як перший ступінь до повної економічної і політичної рівності» [1, 20]. Проголошувалася рівноправність жінок та чоловіків: «Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівно­правні і тільки вони можуть бути до­пущені до виконування офіціальних обов´язків на Вкраїні» [2, 10].

На думку М. Міхновського, який виріс в умовах Російської імперії, де громадянські права були доволі умов­ними, лише особисто цілком вільні громадяни, наділені всією повнотою прав і свобод, могли б взятися за будівництво нової суверенної держави й успішно здійснювати таке будів­ництво. Лише конституційні гарантії прав громадян дозволяли, на його пе­реконання, відкрити їхню творчу іні­ціативу, дати вихід конструктивній енергії, вкрай необхідної для ради­кального оновлення суспільного жит­тя, вирішення його фундаментальних і повсякденних проблем.

Визначенню прав і свобод грома­дян присвячено окремий розділ кон­ституції: «Українці і їхні права». На­самперед наголосимо на тому, що цей розділ є третім у пропонованому М. Махновським проекті й стоїть одра­зу після розділів «Основи Всеукраїн­ської Спілки» й «Територія України» та опереджає розділи, присвячені уст­рою державної влади, самоврядування тощо. На нашу думку, чільне місце, яке посів розділ про права громадян у кон­ституційному проекті, свідчить про те, наскільки високо М. Міхновський ста­вив питання громадянських свобод. Також слід зазначити, що термін «українці» М. Міхновський у своєму конституційному проекті використо­вує не в етнонімічному, а в політично­му значенні. Наслідуючи західноєвро­пейську традицію, він поділяє меш­канців на «українців» (визначаючи їх за державною належністю, тобто зара­ховуючи до числа українців усіх громадян України) та «чужинців» (громадян інших держав).

Насамперед розглянемо §12 кон­ституційного проекту, яким лаконічно проголошувалося, що в Україні «не­має й не може бути поділу на касти» [2, 10]. Очевидно, що М. Міхновський надавав особливого значення цьому параграфу, оскільки вмістив його од­разу ж після пунктів про набуття гро­мадянства і натуралізацію «чужин­ців». Підкреслимо, що М. Міхновсь­кий оголошував про відсутність каст не лише серед громадян України, а й серед чужинців, використовуючи фор­мулу «в Україні», а не «серед громадян України» чи «серед українців». Усім серцем ненавидячи існуючу в Росій­ській імперію нерівність, яка чітко ділила всіх громадян на стани із пев­ними привілеями та обмеженнями (дворяни, духовенство, козацтво, ку­пецтво, що користувалися своїми при­вілеями, тоді як селяни, інородці, му­сульмани, євреї обмежувалися цілою низкою законів, цензів, квот тощо), М. Міхновський бажав раз і назавжди покласти край такому поділу в май­бутній Україні. На його думку, не тіль­ки українці, а й навіть ті національні групи, в яких кастовий поділ є тра­диційним (наприклад, цигани), не повинні були ним послуговуватися в українській державі.

§ 12 проекту Основного закону М. Міхновського не тільки кардиналь­но відрізнявся від існуючого в Росій­ській імперії суспільного поділу, а й у випадку своєї реалізації ліквідовував би поділ громадян на курії за їхнім майновим статусом під час виборів (як відомо, куріальна система виборів існувала в Російській імперії з момен­ту реалізації Земської реформи 1864 р.).

У § 13 відзначалося, що всі грома­дяни України (тобто «природні» й «натуралізовані» українці) незалежно від статі («як чоловіцтво, так і жі­ноцтво») є рівноправними і тільки во­ни можуть претендувати на те, щоб виконувати «офіціальні обов´язки на Україні» [2, 10]. Наголосимо на тому, що рівність чоловіків і жінок була про­гресивною нормою навіть для тодіш­ніх західноєвропейських демократій, де жінки не мали права голосу, не ка­жучи вже про те, що вони не могли займати високі державні посади. Тоб­то цей пункт конституційного проекту значно перевищував своєю демокра­тичністю чинні в Європі конституції і розширював можливості для політич­ної та державної діяльності жінок у майбутній самостійній Україні.

Право на особисту недоторканність гарантувалося конституційним проек­том у статтях 14 і 15. Будучи практи­куючим адвокатом, М. Міхновський сотні разів зіштовхувався із порочною практикою безпідставних арештів, які здійснювалися в Російській імперії, а тому бажав у майбутньому убезпечити українських громадян від сваволі ка­рально-репресивних органів держави. Він оголошував у своєму проекті: «Особиста свобода людини єсть забез­печена. Ніхто не може бути пересліду­ваний інакше, як на підставі закону і у формі ним установленій».

Однак, відсилаючись до майбут­нього закону, за яким можна було б «переслідувати» громадян, М. Міх­новський намагається уже в консти­туції забезпечити повну демократич­ність такого закону. Розуміючи, що за­кон не може суперечити нормам кон­ституції, він вводить у проект Основ­ного закону суттєві обмеження щодо можливого арешту чи затримання гро­мадянина майбутньої української дер­жави: «Поза гарячим вчинком ніхто не може бути затриманий без судової вмотивованої постанови. Постанова має бути проголошена при затриманні або не пізніше 24 години після неї» [2, 10]. Важливо, що М. Міхновський пе­редбачав   необхідність   отримання санкції на арешт не від прокуратури, а лише від судових органів, де адвокати підозрюваного у злочині мали право оскаржити постанову про арешт або запобігти її появі.

Надзвичайно оригінальним і над­мірно ліберальним були § 15 і 17 доку­мента, яким планувалося здійснювати будь-які арешти і затримання в по­мешканні підозрюваного у нічний час і заборонялося входити до помешкання без згоди господаря. Зокрема, в § 15 зазначалося: «Ніхто не може бути аре­штований у своїй господі від години 8 ввечері до 8 години рано», а § 17 ствер­джував: «Селитьба (господа) єсть не­доторканна. Заборонено всякому, хто б він був, увійти до чужої господи без волі господаря. Виключення можуть бути лиш на підставі закону, в перед­баченій законом формі і то тільки від 8 години ранку до 8 години вечора» [2, 10].

Також у параграфах конституції, які охороняли недоторканність по­мешкання громадян, відчувається да­нина українській народній правовій традиції. М. Міхновський, який виріс і світоглядно сформувався в народній стихії колишньої Гетьманщини, як ніхто знав, наскільки ревниво українці ставляться до приватної власності, а особливо до свого помешкання як од­ного із найбільш видимих атрибутів цієї власності. Своїм конституційним проектом М. Міхновський, очевидно, прагнув надати традиції нового зву­чання, обрамити її сучасними право­вими формами.

Не обійшов увагою М. Міхновський у своєму конституційному проекті та­кож гарантії непокарання громадян без судового вироку. Зокрема, в § 16 доку­мента зазначено: «Ніхто не може бути укараний інакше, як на підставі закону і після судової постанови». Очевидно, що таке нагадування в конституції загальноприйнятих у демократичному світі норм було викликане тим, що в Російській імперії існувала поширена практика покарань без попереднього судового вироку так званим адміні­стративним порядком (тобто на розсуд керівника поліції того чи іншого ран­гу), що традиційно обурювало прогре­сивну громадськість країни.

Непомірно ліберально в консти­туційному проекті М. Міхновського було детально розглянуто питання шлюбу. Власне, судячи із тексту кон­ституції, він узагалі виступав против­ником традиційної реєстрації та уза­конення подружніх стосунків. У § 21 проекту Основного закону він задек­ларував: «Шлюб єсть річ цілком при­ватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатися у шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежить від доброї волі заінтересованих осіб і утворюєть­ся через просте оголошення події» [2, 11]. Дослідники, що аналізували кон­ституційний проект М. Міхновського, називали параграф, який регулював шлюбні відносини «надмірною демо­кратією» [3], або і взагалі повністю його критикували: «Цілком не можна погодитися з параграфом 21, що гово­рить про шлюби. Передусім, вводити справу шлюбів аж у конституцію — якось дивно. Це можна пояснити хіба що моментами традиції, соціальних звичаїв або надзвичайного історично­го становища релігії в даному народі. Звичайно, в світі вводиться або рівно-рядність церковного шлюбу з цивіль­ним, або вимагається обов´язковість цивільного шлюбу, залишаючи цер­ковний шлюб як приватну справу гро­мадян. Але ж тут проект хоче завести якийсь нечуваний дивогляд: ані дер­жавна, ані церковна влада не мають ніякого стосунку до шлюбу й розводу. М. Міхновський оголошує, що шлюб є річ цілком приватна, а шлюб залежать від доброї волі зацікавлених сторін і утворюється через просте оголошення події. Яке оголошення? Де? У якій формі? В суді. В державному чи само­управному уряді, чи просто приват­ним оголошенням у пресі? Це доведе­на до крайніх меж засада «вільної любови», що її можна пропагувати в літературі або в дискусіях, але ніколи невільно фіксувати в державному за­конодавчому акті, та ще й у найвищо­му, конституційному. Таке поступу­вання не тільки б до анархії статеве життя, але й призвело б до упадку ро­дини, як основи суспільності й народу, але й потягнуло б за собою правний і економічний хаос неможливістю втримати порядок у таких справах, як обов´язки батьків супроти дітей, право до назвища, маєткові справи, спадок тощо» [4].

Погоджуючись із висловленими за­уваженнями до § 21 конституційного проекту, зазначимо, навряд чи М. Міх­новський, професійний юрист і прак­тикуючий адвокат, міг не розуміти усіх небезпек, які приховували над­мірні ліберальні формулювання про шлюб. Однак, на нашу думку, поява § 21 у проекті конституції була зумов­лена особистим невдалим сімейним досвідом М. Міхновського.

У переліку прав і свобод, передба­чених конституційним проектом, зустрічаємо також право на освіту: «Наука і навчання є вільні для кожно­го. Усяке втручання або передбіжні за­ходи є заборонені. Громадське навчан­ня, яке дається на кошт суспільства, мусить бути управильнене на підставі закону» [2, 11]. Нагадаємо, що М. Міх­новський був активним діячем педа­гогічного товариства, публічно висту­пав і домагався створення української початкової, середньої та вищої школи, тож цілком очікувано, що до складено­го ним проекту конституції потрапив пункт про свободу отримання освіти. Для українських губерній Російської імперії питання освіти було особливо актуальним, адже в Україні рівень пи­семності був нижчим від загаль-ноімперських показників (20 % писем­них мешканців України проти 23 % писемних загалом у імперії), у всіх ви­щих навчальних закладах України на початку XX ст. навчалося трохи більше ЗО тис. студентів, тоді як у Німеччині їхня кількість перевищува­ла 200 тис, у Британії — 180 тис, у Франції — 150 тис [5]. З урахуванням цих показників, стає зрозумілим, чому М. Міхновський у конституції нама­гався гарантувати рівний доступ до освіти всім верствам населення і забо­ронити створювати перешкоди молоді на шляху до здобуття знань.

Одним із найбільш болючих пи­тань, що порушували особисті свобо­ди громадян у Російській імперії було питання надання свободи друкові. На­магаючись запобігти можливому по­ширенню пагубної практики приду­шення вільного слова в майбутній українській державі, М. Міхновський вважає за необхідне не лише встанови­ти норму про свободу друку, а й на­завжди унеможливити появу цензури. Зокрема § 23 проекту Основного зако­ну набуває такого звучання: «Печатне слово є свобідне. Цензура ніколи не може бути заведена. Ніхто не може ви­магати від письменників, видавців або печатників якихсь грошових забезпе­чень. Коли письменник є відомий і живе в Україні — видавець, печатник або розповсюджувач не можуть бути переслідувані» [2, 11].

§ 24 аналізованого документа ви­значала свободу зборів громадян май­бутньої української держави: «Україн­ці мають право збиратися тихо і без зброї всюди без попереднього пові­домлення або згоди якоїсь влади» [2, 11]. Тут, як і в попередніх параграфах, М. Міхновський не врахував можли­вості зібрання, наприклад, на тери­торії стратегічних об´єктів (оголосив­ши право збиратися «будь-де»): заліз­ниць, портів, магістралей тощо. Так само дещо дивним із точки зору сьогоднішньої правової практики ви­глядає допущення масових зборів без повідомлення органів влади. Адже цілком ймовірна ситуація, коли зібрання в один час і на одному місці запланують різні групи людей. Оче­видно, що без додаткового закону, який би врегульовував усі ці нюанси, існування § 24 проекту конституції М. Міхновського викликало б більше запитань, ніж відповідей.

Таким же необмеженим лібе­ралізмом позначено § 25 Основного закону, в якому йдеться про право гро­мадян України («українців») на об´єднання в організації: «Українці ма­ють право зав´язувати вільні спілки і згромадження. Це право не може підлягати ніяким передбіжним захо­дам» [2, 11]. Вкотре, намагаючись ви­правити існуючу практику в Росій­ській імперії, М. Міхновський плану­вав надати громадянам абсолютно не­обмежені права для створення об´єд­нань. Він не вказував на необхідність реєстрації «спілок і згромаджень» у міністерстві юстиції, не виставляв певних умов до їхніх статутних доку­ментів (які б забороняли антидержав­ну діяльність, підготовку до насиль­ницького повалення законної влади або взагалі до будь-яких насильниць­ких дій, пропаганду норм, що супере­чать суспільній моралі тощо).

Цілком у контексті демократичного західноєвропейського права гаранту­валися права на особисті й колективні звернення громадян. За консти­туційним проектом М. Міхновського (§ 26) кожен мешканець України мав право звертатися до влади із пе­тиціями і зверненнями, як особисти­ми, так і колективними [2, 12]. Тут хотілося б відзначити, що право звер­нення надавалося не тільки громадя­нам (тобто «природним» чи «нату­ралізованим» українцям), а й мешкан­цям без громадянства чи громадянам інших держав, що проживали б в Україні, для чого він вживає формулу: «Кожен має право» (а не «кожен ук­раїнець має право»).

М. Міхновський, який, як і тисячі опозиційно налаштованих демокра­тичних діячів Російської імперії, по­терпав від втручання поліції у приват­не листування, у проекті своєї консти­туції вирішив окремим параграфом за­стерегти за громадянами майбутньої української держави право на таємни­цю листування: «Тайна листування є недоторканна. Закон постановляє, котрі урядники відповідають за зніве­чення тайни листів, доручених пошті» [2, 12]. Як бачимо, в майбутньому за­конодавстві М. Міхновський пропону­вав чітко визначити групу поштових чиновників, які б мали пильнувати таємності листування і несли б повну відповідальність у випадку її пору­шення.

Буквально «проситься» до сьо­годнішньої Конституції § 28 проекту Основного закону, який стосується мовного режиму в Україні. Своєю ла­конічністю, чіткістю і демократич­ністю він, на нашу думку, міг би при­мирити навіть найбільш запеклих су­часних мовних антагоністів: «Офі­ціальна мова є українська, але всі мови вживані в Україні — вільні» [2, 12].

Черговим параграфом консти­туційного проекту М. Міхновського, який міг би прикрасити й конституцію сучасної України, очевидно, є пара­граф, який гарантує право громадян на судовий захист від свавілля чинов­ників: «Не потрібен ніякий попе­редній дозвіл, щоб пізвати до суду якогось урядовця за вчинки його уря­дування за виключенням того, що ус­тановлене для міністрів» [2, 12]. Такий параграф конституційного проекту фактично вводив «недоторканних» у Російській імперії чиновників до за­гального правового поля, урівнюючи їх у правах з іншими громадянами.

У контексті розгляду питання прав і свобод громадян майбутньої неза­лежної України, як їх бачив у своєму конституційному проекті М. Міхнов­ський, важливо звернути увагу на проблему національних меншин, за­хисту їхніх прав і свобод в Україні. Подібний аналіз дасть змогу зрозу­міти позицію М. Міхновського як лідера та основоположника україн­ського націоналізму.

Потрібно відразу ж зазначити, що сам він неодноразово звинувачувався, як сучасниками, так і в наступні часи, у розпалюванні національної ворож­нечі [6]. І лише ретельний аналіз його правових позицій дасть змогу підтвер­дити чи спростувати ці твердження.

Стаючи на захист національних прав українців, М. Міхновський нама­гався забезпечити їх, не порушуючи прав інших народів. Вже визначаючи саме поняття «націоналізм», він чітко вказує на різне його трактування суспільством: «Треба відрізняти на­ціоналізм, як систему винародовлення, здебільшого національного, від на­ціоналізму, як права боротись за своє людське "я"» [7]. М. Міхновський про­тиставляє свою теорію ідеям пануван­ня над іншими народами: «Отже, уни­каючи національного шовінізму пану­ючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерелом творчості і тільки в то­му заховуються зародки народної сво­боди і ясної будочности» [7].

Звісно, стверджувати, що теорії М. Міхновського були позбавлені еле­ментів національного протистояння, було б безглуздо. Та заклики до бо­ротьби проти пануючих націй, що так часто лунали на сторінках його праць, особливо ранніх, потрібно розглядати у контексті тієї чи іншої думки. Усі без винятку заклики до національного протистояння були спрямовані проти пануючих націй і виключно із метою оборони власних національних, куль­турних, соціальних та інших прав. У політичній спадщині М. Міхновсь­кого не зустрічається жодного заклику до пригнічення задля власної користі інших народів. Не знайшлося в його ідеології і місця для закликів до загар­бання чужих земель, пригноблення чи приниження прав інших націй.

Як найважливіший доказ відсут­ності у теорії раннього українського націоналізму ксенофобських переко­нань, наведемо приклади із конститу­ційного проекту, розробленого М. Міхновським. Згідно із цим проектом усі громадяни української республіки ма­ли рівні права незалежно від їхньої національності. Більше того, для пред­ставників інших народів передбачала­ся «автономність областей і країн, не­зважаючи на обшар (обсяг. — Авт.)... аби не була гноблена національна меншість чи нація слаба». Передбача­лося також і право інших народів на власну освіту та вільне користування власною мовою та звернення нею до державних установ. Також для тери­торій, де компактно проживають національні меншини, щоб не допус­тити ущемлення жодних національ­них прав, мали запроваджуватися спеціальні третейські суди [2, 10-12].

Ще далі у захисті прав національ­них меншин майбутньої української держави пішов М. Міхновський під час розробки програми очолюваної ним Народної партії. Зокрема, там йшлося про національне шкільництво: «Кожна нація, незалежно од числа її членів, має цілком незалежні школи і просвітні інституції» [1, 38]. Як бачи­мо, він не мав наміру денаціоналізовувати національні меншини, а навпаки активно виступав за збереження ними власного національного обличчя.

Ще одне важливе питання, поруше­не у його конституційному проекті, було ключове для тодішньої (на 80 % селянської) України — право влас­ності на землю. Будучи під впливом модної тоді в Європі соціалістичної ідеології, М. Міхновський виступив за радикальну націоналізацію землі. Оголошуючи її власністю всього наро­ду, а не окремих громадян, і забороня­ючи іноземним громадянам володіти навіть тією землею, на якій розташо­вані їхні власні будинки.

Праву власності на землю присвя­чено відзразу декілька параграфів конституційного проекту. Перший із них визначає шляхи здійснення націоналізації землі в Україні після здобуття нею незалежності: «Націо­налізація землі має бути переведена на підставі принципу: від власників-українців земля купується, а від чужин­ців забирається без відшкодування» [2, 9]. Слід підкреслити, що подібний принцип націоналізації був застосова­ний у багатьох новостворених держа­вах після Першої світової війни. На­приклад, у відродженій Польщі землі російських поміщиків конфісковувалися без компенсації і передавалися безкоштовно в користування польсь­ким селянам, а угіддя польських поміщиків частково викуповувалися і продавалися селянам. Тобто для по­чатку XX ст. такий підхід до націо­налізації земельних угідь був цілком поширеним в Європі й не виглядав аж надто екстравагантно.

М. Міхновський також наголошу­вав на тому, що земля в Україні взагалі не може перебувати у приватній влас­ності (за винятком «ґрунтів під селитьбами»). Тобто передбачалося, що земля може бути лише у користуванні селян, залишаючись загальнонаціо­нальною власністю. З одного боку, та­ка практика могла призвести до сповільнення темпів розвитку сіль­ського господарства, але з другого — вона допомагала молодій державі відчути свою важливість і вплив, дава­ла змогу регулювати соціальні стосун­ки на селі, запобігати появі безземель­них селян, не допускати надмірної концентрації земельних угідь в руках однієї особи. Нарешті, за умови націо­налізації землі й обмеження права приватної власності на землю, держа­ва могла не перейматися тим, як їй ви­купити у власників землю під будів­ництво шосейних доріг, залізниць, мостів, портів, військових баз тощо.

З огляду на стратегічні інтереси держави, М. Міхновський планував повністю заборонити іноземцям во­лодіти навіть найменшими «клаптика­ми» української землі. Такий підхід, звісно, міг гальмувати притік у еко­номіку держави іноземних інвестицій, але водночас гарантував молодій, неокріпшій країні певний захист від по­глинення її народного господарства багатими сусідами.

Нарешті, право використання землі мало належати місцевій громаді, яка могла б розпоряджатися нею на під­ставі відповідного законодавства [2,9].

Отже, зазначимо, що конститу­ційний проект, підготований у 1905 р. М. Міхновським, передбачав гаранту­вання основних прав і свобод громадя­нам майбутньої української держави, зокрема право на особисту недотор­канність, право таємниці листування, свободи зборів і створення органі­зацій, недоторканності житла, право на особисті й колективні звернення, право на освіту, свободу совісті та віросповідання, свободу слова (зокре­ма й друкованого), свободу шлюбних відносин, права національних меншин тощо. В основу загального інституту прав і свобод людини та громадянина покладено загальний принцип рів­ності усіх громадян незалежно від соціального походження і статі.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.       Програма Української Народної Партії. — Б. м., 1906. — С. 20.

2.       Самостійна Україна. Щомісячна часопись. — 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 10.

3.       Ситнік В. П. Громадсько-політична діяльність М. Махновського : дис. ... канд. істор. наук. — К., 2005. - С. 100.

4.       Книш 3. Конституція України в проекті Української народної партії // Самостійна Україна. — 1957. -№ 10. -С. 103.

5.       Тараненко О. Л. Вища освіта в Україні у XIX — на початку XX століття. — Чернівці, 1996. — С. 145.

6.       Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 9. — С. 110.

7.       Слобожанщина. — X., 1906. — 25 берез.

загрузка...
Top