Потерпілий як суб´єкт кримінальних правовідносин

Включення до Конституції України розділу другого «Права, свободи та обов´язки людини і громадянина», ратифікація Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підтверджує, що для держави права і свободи людини насправді стають вищою цінністю.

Судово-правова реформа, що проводиться в країні, має бути погоджена з цими нормативними положеннями і спрямована на реальний захист людини від злочинних посягань і будь-яких зловживань. Політику, яку розробляє та реалізує держава у сфері протидії злочинності, слід визначати її кінцевою метою, якою є захист потерпілих від злочинів.

Незважаючи на це, «ціна» злочинності залишається високою для суспільства. Так, щороку Міністерство внутрішніх справ реєструє понад 200 тис. осіб, які потерпіли від злочинів: у 2006 р. було зареєстровано 255122 потерпілих від злочинів, у 2007 р. — 230468 таких осіб [1].

Крім того, відповідно до чинного законодавства потерпілий не має права на безоплатну правову допомогу, шкода, що заподіяна йому злочином, не відшкодовується взагалі або відшкодовується в неповному обсязі, він позбавлений можливості брати участь у багатьох слідчих діях тощо, тобто його правовий статус у кримінальному процесі набагато вужчий, ніж у підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні злочину. У зв´язку з цим виникає нагальна потреба подальшого вивчення та вдосконалення питань правового регулювання захисту прав потерпілого від злочину, у тому числі й за допомогою норм кримінального права України.

Для науки кримінального права ця проблема не є новою. У різні часи її досліджували такі радянські та вітчизняні вчені: Л. В. Багрій Шахматов, Ю. В. Баулін, Я. М. Брайнін, С. Б. Гавриш, І. М. Гальперін, В. К. Глістін, П. С. Дагель, І. М. Даньшин, О. М. Ігнатов, І.І. Карпець, С. Г. Келіна,М.П.Клейменов,П.О.Кондратов, М. Й. Коржанський, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, В. Т. Маляренко, П. С. Матишевський, В. О. Навроцький, Г. П. Новосьолов, І. С. Ной, В. І. Полубінський, Т. І. Присяжнюк, І. М. Резніченко, В. М. Савицький, О. І. Санталов, М. В. Сенаторов, В. Я. Тацій, Г. Й. Шнайдер та інші.

Однак питання правового статусу потерпілого від злочину як суб´єкта кримінально-правових відносин залишилися переважно поза увагою дослідників. Хоча такі дослідження конче актуальні та практично необхідні, оскільки залишаються нез´ясованими місце і роль потерпілого у розвитку кримінальних правовідносин для забезпечення його права на повне відшкодування заподіяної злочином шкоди. Тобто захист прав потерпілих та протидія злочинності кримінально-правовими засобами становлять актуальну проблему сьогодення.

Отже, метою цієї статті є вироблення науково обґрунтованого підходу до визначення місця і ролі потерпілого у розвитку кримінально-правових відносин, що має сприяти підвищенню ефективності захисту прав останніх у кримінальному судочинстві. Для досягнення цієї мети спочатку необхідно визначити поняття «потерпілий від злочину».

У міжнародно-правових актах не міститься визначення цього поняття. Замість нього вживається поняття «жертва злочину» у п. 1 Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29.11.1985 р.). Так, відповідно до вказаної норми під «жертвами злочину» слід розуміти осіб, яким індивідуально або колективно була заподіяна шкода, включаючи тілесні ушкодження або моральну шкоду, емоційні страждання, матеріальні збитки або істотне обмеження їхніх основних прав у результаті дії або бездіяльності, що порушує чинні національні закони про кримінальну відповідальність держав-членів, включаючи закони, що забороняють злочинне зловживання владою [2].

У сучасній кримінологічній науці потерпілий у багатьох випадках визнається одним із елементів передзлочинної ситуації. Так, І. М. Даньшин зазначає, що, за Гегелем, для вчинення злочину необхідні принаймні двоє — винний та потерпілий. На певних етапах вони взаємодіють, а іноді «співпрацюють». Причому потерпілий відіграє не останню роль у процесі зародження, розвитку і вирішення криміногенної ситуації [3]. При цьому А. П. Закалюк не розмежовує поняття «жертва злочину» та «потерпілий від злочину» і не визначає їх [4], хоча за своїм змістом ці поняття не є тотожними. Інші кримінологи під жертвою злочину розуміють фізичну особу незалежно від того, чи визнана вона такою у кримінально-процесуальному порядку і чи вважає себе такою суб´єктивно [5; 6].

У вітчизняній віктимології жертва злочину — особа або спільнота людей в будь-якій формі інтеграції (у тому числі народ, нація, суспільство загалом), яким злочином заподіяно шкоду [7].

Жертва злочину і потерпілий

У кримінальному праві, незважаючи на те, що у КК України неодноразово вказується на потерпілого, у ста сорока семи статтях зазначені види потерпілих, а також йдеться про обставини, пов´язані з потерпілим (зокрема про такі види поведінки потерпілого, як неправомірні чиаморальні дії (ст. 66 КК), або про такі його стани, як безпорадність (ст. 152 КК), матеріальна або службова залежність від винуватого (ч. 2 ст. 120 КК) тощо [8]), саме поняття «потерпілий» не розкрито. Крім того, в жодній статті закону про кримінальну відповідальність не міститься визначення цього поняття.

Це надало М. В. Сенаторову підстави дійти висновку, що потерпілий від злочину та обставини, пов´язані з ним, мають значення для встановлення соціальної сутності злочину, з´ясування характеру та ступеня його суспільної небезпечності, криміналізації та декриміналізації діянь, диференціації кримінальної відповідальності. Потерпілий та обставини, пов´язані з ним, дозволяють відмежувати один злочин від іншого; виступають ознаками складу значної частини злочинів; сприяють конкретизації інших ознак складу; враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, а також при вирішенні питань чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі, звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання [9].

Виходячи з трьох ознак потерпілого: соціальної (1), заподіяної потерпілому шкоди (2) та вчиненого щодо нього злочину (3), М. В. Сенаторов дає визначення потерпілого як соціального суб´єкта (фізичної чи юридичної особи, держави, іншого соціального утворення або суспільства в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною закону про кримінальну відповідальність, злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої [10].

Тобто М.В.Сенаторов не виходить за межі існуючих положень кримінального права, а обмежується поняттям потерпілого лише для встановлення обставин, які пов´язані з потерпілим та впливають на характер і типовий ступінь суспільної небезпеки посягання, що, на його думку, недостатньо враховуються під час встановлення та диференціації кримінальної відповідальності. Він не розглядає потерпілого з точки зору закріплення у чинному КК положень про повне відшкодування завданої йому злочином шкоди, про визнання потерпілого суб´єктом кримінально-правових відносин, що має стати відправною точкою перебудови не лише кримінального, а й кримінально-процесуального законодавства.

Невипадково, М. Й. Коржанський зазначав, що відсутність норм про відшкодування шкоди, завданої злочином, у законодавстві про кримінальну відповідальність можна пояснити його головною концепцією — карати особу, яка його вчинила. Концепції захисту, особливо прав, свобод та інтересів особи, законодавство України не знає. Про захист прав потерпілого та відшкодування йому шкоди, завданої злочином, у нормах КК немає згадки [11].

Не кожна жертва злочину стає потерпілим у процесуальному відношенні; в кримінально-правовому аспекті потерпілим може бути не тільки фізична, а й юридична особа; в окремих випадках потерпілим визнається не жертва злочину, а її близькі родичі. Крім того, жертва злочину здобуває статус потерпілого тільки після винесення постанови органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або ухвали суду. Однак у матеріальному аспекті ці поняття збігаються за своєю сутністю (потерпілим є особа, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода).

Захист прав потерпілого

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою порушено проблему відновлення балансу між правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, з одного боку, та інтересами жертви — з іншого. Цей міжнародний документ базується на засадах визнання гідності жертв злочинів. У ньому передбачено ті напрями, в яких необхідно діяти державам для забезпечення відповідного поводження із вказаними особами, визначено основні стандарти, згідно з якими потрібно оцінювати законодавство та практику його застосування.

Статті 59, 61—63 Конституції України створюють засади для регламентації правового статусу особи, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні злочину, а про потерпілого від злочину в Основному Законі країни немає згадки. Саме це, на наш погляд, створює підстави для дисбалансу прав та обов´язків підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні злочину та потерпілого в кримінальному судочинстві України.

На відміну від нашої Конституції, у ст. 52 Конституції Російської Федерації закріплені основні положення про забезпечення прав потерпілих, що встановлюють обов´язок держави охороняти права потерпілих від злочинів і зловживань владою та забезпечувати доступ до правосуддя і компенсацію заподіяної шкоди.

Правова підстава для відшкодування шкоди (лише матеріальної) фізичній особі, яка потерпіла від злочину, передбачена ст. 1177 Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Так, відповідно до вказаної норми майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Є. О. Харитонов, коментуючи це положення цивільного законодавства, зазначив, що «відповідно до ст. 3 Конституції України «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов´язком держави». Тобто, якщо злочин мав місце, то усунення його наслідків, у тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов´язком держави» [12].

Відповідно до ч. 2 ст. 1177 ЦК умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом, якого, звісно, на сьогодні не має.

Права потерпілих отримали детальну регламентацію в Кримінально-процесуальному кодексі, що послужило вирішальною обставиною розглядати цих осіб винятково як учасників кримінально-процесуальних відносин і загальмувало порушення питання про місце й роль потерпілого в розвитку кримінальних правовідносин. На наш погляд, такий висновок не можна визнати бездоганним.

У науці кримінального права є загальновизнаною теза про те, що факт вчинення злочину породжує кримінально-правові відносини між особою, яка його вчинила, з одного боку, і державою — з іншого. Так, І. І. Чугуников зазначає, щовчені практично солідарні при визначенні кримінальних правовідносин — кримінальне право регулює відносини «держава—злочинець». Обумовлено це майже одностайним розумінням кримінального права як системи норм, що виконують виключно охоронну функцію, внаслідок чого предметом кримінального права є антисоціальні відносини, які виникають у результаті вчинення злочину [13].

Це вірне за своєю суттю положення не можна визнати повним, оскільки в ньому не знаходить відображення той факт, що насамперед від злочину страждає особа, якій безпосередньо заподіюється фізична, моральна або майнова шкода, а вона не включена у сферу кримінально-правового регулювання.

На жаль, Т. І. Присяжнюк, досліджуючи проблеми формування у кримінальному праві України інституту потерпілого, не розглядає останнього як суб´єкта кримінально-правових відносин [14]. Обходить це питання у своїй дисертації і М. В. Сенаторов [15].

Однак слід зауважити, що після вчинення злочину шкода, яка заподіяна конкретній особі, об´єктивується й існує незалежно від того, визнана його жертва у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку потерпілою чи ні. Тому об´єктивно сторонами кримінальних правовідносин є тріада: потерпілий від злочину (жертва) — особа, яка його вчинила,— держава. Інша справа, що існування кримінальних правовідносин, їх розвиток не можуть проявлятися поза кримінально-процесуальними відносинами, тому одні учасники матеріальних правовідносин здобувають у кримінальному процесі статус потерпілого, інші — обвинувачуваного, підсудного й інших учасників процесу з відповідними правами та обов´язками.

На наш погляд, ця обставина є визначальною при формулюванні завдань Кримінального кодексу України, у ч. 1 ст. 1 якого на перше місце поставлена «охорона прав і свобод людини і громадянина... від злочинних посягань».

У свою чергу, виконання цього завдання не уявляється можливим без належного врахування місця й ролі у злочині його жертви, що спонукує законодавця з максимально можливою повнотою відобразити це в законі про кримінальну відповідальність: при конструюванні складів злочинів залежно від поведінки потерпілого, його стану, соціальних, вікових і низки інших ознак, формулюванні переліку пом´якшуючих та обтяжуючих обставин, що істотно впливають на визначення характеру й ступеня суспільної небезпеки діяння, видів і меж відповідальності, встановлення критеріїв індивідуалізації караності особи, яка вчинила злочин, тощо.

З розв´язанням зазначених кримінально-правових проблем тісно пов´язане також вирішення питань щодо зміцнення правового статусу потерпілого в кримінально-процесуальному законодавстві, тому що недостатня процесуальна захищеність потерпілого не здатна забезпечити його активну діяльність на всіх стадіях кримінального процесу, ускладнюючи тим самим розвиток кримінальних правовідносин. Це пов´язано з тим, що факт існування останніх підтверджується у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку.

Примирення сторін і справи приватного обвинувачення

Запропонований погляд на місце потерпілого в кримінальних правовідносинах суперечить непорушному на сьогодні положенню,відповідно до якого жертва злочину не може бути визнана суб´єктом кримінальних правовідносин, тому що її інтереси представляє винятково держава в особі правозастосовних органів, внаслідок чого тільки держава й може виступати як сторона кримінальних правовідносин. Сумніви в непорушності цієї позиції стали з´являтися з розвитком нових економічних, соціально-політичних відносин, прагненням України до євроінтеграції, а також переоцінкою принципових поглядів на роль держави й особи в житті суспільства та реформуванням законодавства, у тому числі законодавства про кримінальну відповідальність.

Безперечним при цьому залишається основне положення, що в будь-яких правовідносинах його учасники наділяються певними повноваженнями, обсяг і характер яких визначається тільки державою, внаслідок чого вона в тій або іншій якості завжди присутня у правовідносинах. Особливість кримінальних правовідносин полягає у тому, що держава в принципі не зацікавлена в їх виникненні. Тому в разі якщо вони все ж таки виникають, органи, що виступають від імені держави, не можуть залишатися пасивними спостерігачами, оскільки при вчиненні злочину так чи інакше заподіюється шкода охоронюваним законом про кримінальну відповідальність суспільним відносинам, учасником яких виступає потерпілий. Тому заподіяння шкоди потерпілому виступає способом заподіяння шкоди суспільству, внаслідок чого тільки держава, наділена правом застосовувати примус, може виступати як організуюче та забезпечуюче начало при відновленні порушеного правопорядку, тобто бути суб´єктом кримінальних правовідносин.

Разом із цим, не можна не звернути уваги на окремі кримінально-правові й процесуальні приписи, які наділяють потерпілого від злочину правом або припинити розвиток кримінальних правовідносин на стадії їх виникнення, або надати державі можливість самостійно реалізувати ці правовідносини відповідно до її повноважень.

Так, ст. 46 КК України встановлює можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Близьким до цього є кримінально-процесуальний інститут «справ приватного обвинувачення», передбачений ст. 27 КПК. Принципова відмінність названих інститутів полягає в тому, що справи приватного обвинувачення не можуть бути порушені за відсутності на те волі потерпілого. Якщо ж вони були порушені, то підлягають обов´язковому припиненню у разі примирення особи, яка вчинила злочини, передбачені ст.125, ч.1ст.126, ст.356 КК України, з потерпілим. Отже, при звільненні від кримінальної відповідальності у зв´язку з примиренням сторін (ст. 46 КК) не йдеться про те, що рух процесу визначається тільки волею потерпілого. Думка останнього лише враховується, тому припинення справи є правом, а не обов´язком відповідних державних органів. Такий обов´язок, на наш погляд, виникає тоді, коли встановлюється факт щирого примирення сторін.

Отже, якщо зазначені інститути розглядати з урахуванням цієї обставини, між ними простежується одна загальна властивість: вони містять заборону на застосування кримінальної репресії у справах певної категорії, поки на те не буде виражена воля потерпілих. З цього можна зробити висновок, що кримінальні правовідносини завершують своє існування відразу ж після встановлення факту примирення сторін і припинення у цьому зв´язку кримінальної справи, а за відсутності скарги потерпілого — після закінчення строку давності кримінального переслідування.

Свого часу М. О. Огурцов зазначав, що у справах приватного обвинувачення до моменту подачі скарги потерпілого кримінальні правовідносини не виникають. Вони виникають тільки після подачі такої скарги [16]. Із цією тезою важко погодитися хоча б тому, що наявність правовідносин як факт об´єктивної дійсності або їх відсутність не можуть залежати від суб´єктивних домагань потерпілого.

Висновки

Враховуючи все вищезгадане, на нашу думку, потерпілого слід визнати разом із державою суб´єктом (співсуб´єктом) кримінальних правовідносин, хоча й нерівнозначним з погляду наданих йому повноважень. Виходячи з цього слід до КК України внести відповідні зміни і доповнити його статтею 21 такого змісту [17]:

«Стаття 21. Потерпілий від злочину

  1. Потерпілим від злочину є особа, якій безпосередньо злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінальну відповідальність та покарання особи, яка вчинила злочин, а також про інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
  2. Моральна, фізична або майнова шкода, завдана особі внаслідок злочину,відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене цим Кодексом, або якщо вона є неплатоспроможною або неосудною.
  3. У разі, якщо шкода заподіяна внаслідок суспільно небезпечного діяння, що не містить ознак складу злочину, передбаченого цим Кодексом, потерпілий має право на повне відшкодування шкоди з боку держави.
  4. Умови та порядок відшкодування моральної, фізичної або майнової шкоди, завданої потерпілому, встановлюються законом».

Крім того, на нашу думку, необхідно терміново прийняти закон про захист прав потерпілого та повне відшкодування йому шкоди, заподіяної злочином, яким би міг стати Закон України «Про правовий та соціальний захист потерпілих від злочину».

ПРИМІТКИ

1. Про криміногенну обстановку в Україні за 2002—2006 роки [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mvsinfo.gov.ua

2. СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документи и материалы / под ред. А. Л. Адамишина. — М., 1989. — 487 с.

3. Кримінологія. Загальна та Особлива частини : підруч. / І.М.Даньшин,В.В.Голіна, О. Г. Кальман [та ін.]. — X. : Право, 2003. — С. 90.

4. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології :у 3кн. /А.П.Закалюк. — К. : Ін Юре, 2007. — Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. —

С. 313.

5. Александров Ю.В. Кримінологія:курс лекцій /Ю.В.Александров,А.П.Гель, Г. С. Семаков. — К. : МАУП, 2002. — С. 110.

6. Кримінологія. Загальна та Особлива частини: підруч. / І.М.Даньшин,В.В.Голіна,

О. Г. Кальман [та ін.]. — X. : Право, 2003. — С. 90.

7. Кримінологічна віктимологія : навч. посіб. / Є. М. Моісеев, О. М. Джужа, В. В. Василе-вич [та ін.] ; за заг. ред. О. М. Джужи. — К. : Атіка, 2006. — С. 37.

8. Сенаторов М. В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.юрид. наук :12.00.08 /М.В. Сенаторов ; Нац.юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — X., 2005. — С. 1.

9. Там само. — С . 1 .

10. Там само. — С. 4—6.

11. Коржанський М. Й. Нариси кримінального права / М. Й. Коржанський. — К. : Генеза,1999. — С. 71.

12. Цивільний кодекс України: Коментар / за заг. ред. Є.О. Харитонова. — 3-те вид, перероб. та допов. — X. : Одіссей, 2006. — С. 1071.

13. Чугуников І.І.Правовідносини та форми їх реалізації у кримінальному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :12.00.08 /І.І.Чугуников ;Одес. нац. юрид. акад. — О., 2001. — 23 с.

14. Присяжнюк Т. І. Інститут потерпілого у кримінальному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / Т. І. Присяжнюк ; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2006. — 20 с.

15. Сенаторов М. В. Зазнач. праця. — С. 5—6.

16. Огурцов Н. А. О категориях субъекта уголовного правоотношения и субъекта преступления в теории советского уголовного права и законодательстве // Труды Рязанской Высшей школы МВД СССР. Проблеми уголовного и исправительно-трудового права. — Рязань : НИиРИО РВШ МВД СССР, 1975. — Вып. 3. — С. 21.

17. Присяжнюк Т. І. Зазнач. праця. — С. 15.

загрузка...
Top