Посткласична теорія права: контури нової парадигми

Сучасний стан теорії права і — ширше — юридичної науки багатьма кваліфікується як кризовий, якщо радикальну трансформацію її підстав трактувати таким чином. І це стосується не тільки нашої вітчизняної юриспруденції, але є загальносвітовою тенденцією. Криза, як видається, пов’язана, по-перше, із загальною соціальною кризою сучасного суспільства. Оскільки право легітимізує основні, конститутивні для певного соціуму суспільні відносини, то стан суспільства, очевидно, є головним показником стану права, його правової системи. Зокрема, це виявляється в незадовільності «правової політики» і, насамперед, в «інфляції законодавства» (термін М. Рула). «Ніколи ще вислів „Ніхто не може посилатися на незнання закону” не був настільки оманливим, як сьогодні. Нікому достеменно не відомо, скільки існує чинних законів: можливо, сто тисяч... Але яка частина їх застосовується? Надлишок законів призводить до неефективності права навіть в епоху комп’ютерів» [1, 15].

По-друге, криза теорії права і всієї юридичної науки зумовлена зміною картини світу, світогляду і наукової картини світу зокрема.

Сьогодні на наших очах (хоча не всі це помічають) відбувається радикальна трансформація епістемологічних підстав науки. Юридична наука, безумовно, не може і не зможе залишитися осторонь від цієї тенденції, що тривожить багатьох, щодо зміни критеріїв науковості, ширше — раціональності [1]. Тим самим розмиваються критерії оцінки (а слідом за ними — і юридичної кваліфікації) соціальної — і правової — реальності. Загалом ситуація «посткласики», як визначають тип суспільства та його культури сьогодення, характеризується невизначеністю і неспівмірністю описів соціальної (і правової) реальності. Наукові, і юридичні в тому числі, поняття не можуть адекватно описати і пояснити (а тим більше передбачити) мінливу, багатовимірну, схоластичну реальність, в якій об’єктивне невіддільне від суб’єктивного (ментальних уявлень, які конструюють те, що потім видається за об’єктивність). Наукові факти, як виявилося після квантової революції у фізиці, теоретично навантажені, тобто залежать від способу їх опису, і одні й ті ж одиничні явища зовнішнього світу (факти в онтологічному сенсі) можуть по-різному трактуватися в різних теоретичних конструкціях. Тим самим наукові поняття релятивізуются: вони залежать (як і слова та їх значення) від особливостей типу суспільства і наукового співтовариства, тобто від історичного та соціокультурного контексту виробництва і використання.

Невизначеність і неспівмірність породжують соціальний релятивізм як символ постсучасності, який не дає можливості однозначно оцінити законодавчі ініціативи, тому що критерії ефективності права (законодавства) не мають універсальних показників. Прийняти таке рішення, виражене в юридичній формі, яке влаштувало б усі соціальні групи, «зважити» і розрахувати інтереси різних верств населення в умовах сучасного суспільства з невизначеною соціальною структурою, що постійно змінюється, передбачити результати (особливо віддалені) більш-менш важливого рішення через латентні, дисфункціональні та ненавмисні наслідки [3, 105-188], неможливо.

Релятивність права (точніше — законодавства) не дає можливості сформулювати універсальні змістовні критерії, наприклад, кримінально-правових заборон. Я. Гилинський у зв’язку з цим справедливо зауважує: «У реальній дійсності немає об’єкта, який був би «злочинністю» (або злочином») за своїми внутрішніми, іманентними властивостям, sui generis, per se. Злочин і злочинність — поняття релятивні (відносні), конвенціональні («договірні»: як «домовляться» законодавці), вони суть соціальні конст- рукти, що лише частково відображають окремі соціальні реалії: деякі люди вбивають інших, деякі заволодівають речами інших, деякі обманюють інших тощо. Але ті ж самі за змістом дії можуть не визнаватися злочинами: вбивство ворога на війні, вбивство за вироком (смертна кара), заволодіння речами іншого за рішенням суду, обман державою своїх громадян тощо» [4, 37]. У кримінології сьогодні досить широко обговорюється феномен «злочинного закону». На думку автора цього терміна Д. Шестакова, «злочинний закон — закон, який містить положення, що нехтує кримінальним правом, а саме, те, яке порушує встановлену під страхом покарання міжнародними кримінально-правовими нормами або внутрішнім національним законодавством заборону або представляє для людини і суспільства значне зло, безвідносно до визнання такого діяння законом злочином» [5, 20]. У якості видів злочинних законів відомий кримінолог наводить такі: 1) міжнародну агресію (підготовку, розв’язування, ведення агресивної війни); 2) руйнування суверенітету, територіальної недоторканності та цілості власної держави; 3) протидію соціальній економіці; 4) протиправне позбавлення волі, тортури, жорстоке поводження з ув’язненими, 5) заподіяння шкоди передбачуваним особливо небезпечним для держави злочинцям аж до їх знищення — поза правом на необхідну оборону та умовами затримання злочинця; 6) знищення в ситуації «вимушеного положення» людей, не причетних до створення цієї ситуації, за допомогою збивання повітряного і потоплення водного суден; 7) незаконну трансплантацію людських органів; 8) смертну кару [5, 24-42].

Але водночас очевидно, що без кримінальної заборони, наприклад вбивства, жодне суспільство не може існувати. Тому в будь-якому соціумі є ті норми, які забезпечують його відтворення. Проблема їх виявлення — одна з нагальних для теорії права. Сьогодні неможливо сформулювати універсальні змістовні критерії їх експлікації. Але це не означає, що їх немає. Для їх виявлення потрібно соціолого-правове дослідження певного конкретного соціуму, покликане зафіксувати, в тому числі «якісними методами», поширені норми (правила), що багаторазово використовуються та позитивно оцінюються, і практики їх використання в повсякденній життєдіяльності як правозастосувачами, так і обивателями.

З другого боку, більшість наукових понять — і це стосується насамперед юридичних понять (крім самих інструментальних, конвенціональних) — утворені на основі метафоризації й тому є «сутнісно заперечними», з приводу яких неможливий найменший консенсус. Звідси випливає принципово важливий висновок: наукові парадигми, особливо в суспільних дисциплінах (якщо слово «парадигма» трактувати ширше, ніж це робив Т. Кун), несумірні2. Це має саме пряме відношення до юриспруденції: типи праворозуміння, що існують сьогодні, не можуть бути інтегровані в один універсальний тип, оскільки в їх основі лежать різні культурно зумовлені уявлення про свободу (її міру), рівність, справедливість, благо й інші фундаментальні онтолого-аксіологічні підстави життєдіяльності людини.

Посткласична епістемологія передбачає «переоцінку фундаменталізму, визнання багатовимірного образу реальності, а також непереборну множинність описів і “точок зору”, відносини додатковості та взаємодії між ними. Подолання тотального панування однієї (будь-якої) доктрини — це, по суті, не тільки ідеологічна, а й методологічна вимога для філософії пізнання XXI ст. Ми вже працюємо в контексті багатьох постмодерністських принципів, не завжди усвідомлюючи, як відомий герой Мольєра, що “говоримо прозою”» [8, 53-54].

Таким чином, сучасна наукова думка стурбована формулюванням нових підходів, нової картини світу і критеріїв раціональності, адекватних зміненим історичним і соціокультурним умовам. У зв’язку з цим актуальною проблемою, що стоїть сьогодні перед юридичною наукою, є розробка посткласичної (або постнекласичної) теорії права.

З означеної трансформації епістемологічних підстав науки випливає необхідність переформулювання предмета юридичної науки і теорії права. Ця проблема полягає, крім усього іншого, в тому, чи повинна юридична наука вивчати неюридичні об’єкти, явища і процеси, такі як економіка, політика, демографія тощо. Якщо юриспруденція не хоче залишатися формально-догматичною, схоластичною дисципліною, що витає в хмарах «чистих юридичних понять» (у дусі Г. Кельзена), — то не тільки повинна, а й зобов’язана. Це пов’язано з тим, що право — суть момент, сторона суспільства (як любив говорити Г. Гегель), а тому виступає формою інших відносин, що завжди «приховуються» за правом. Більше того, право в емпіричній реальності не існує поза (або без) економікою, політикою, психологією тощо. Тому до предмета юриспруденції ці неюридичні явища неминуче входять, але не самі по собі й не в «повному обсязі», а лише в тому аспекті, в якому вони впливають на право. Кожен вчений і практик сам повинен обирати цей обсяг, але очевидно, що чим краще цивіліст знає економіку, а конституціоналіст політику — тим його уявлення про право будуть повнішими. До всього іншого суто з наукової точки зору право не може бути обґрунтоване «з самого себе», а тільки з позицій певної метасистеми — суспільства. Тому юридична наука може претендувати на обґрунтованість своїх положень лише в тому випадку, якщо вона ґрунтується на положеннях соціальної філософії (теоретичної соціології).

У зв’язку з цим слід зауважити, що єдиним об’єктом теорії права (як відомо, теорія держави і права з’явилася в СРСР та існує сьогодні тільки в деяких країнах колишнього соцтабору) є право, але до її предмета входить держава (та інші неправові явища: економіка, політика, культура), оскільки вона безпосередньо впливає на право [12, 7-18].

Акцент у конструюванні предмета теорії права, як видається, має бути зроблений на міждисциплінарностіта порівняльному правознавстві (наприклад, на теорії правозастосування, судового права, доказів, правопорушуваності). Крім того, повинні бути наповнені новим змістом такі традиційні питання теорії права, як: суб’єкт права (людина та її правова ідентичність як творець правової системи); джерело права (як діяльність референтної групи); система права (як механізм відтворення права); смисли і значення права як суб’єктивна (духовна) складова — сутність буття права. Все це завдання найближчого майбутнього наукового співтовариства теоретиків права, якщо останнє виявляє інстинкт самозбереження.

Тим самим проблематизуються підстави права та юридичної науки. Це помічають сьогодні не всі юристи. Однак відгородитися від зазначених вище проблем (а їх перелік значно ширший), вважаючи їх уявними, надуманими або кваліфікуючи їх як «химери», неможливо. Ближче інших вони осмислюються в теорії права, оскільки остання більшою мірою стикається з філософією, де ці проблеми, насамперед, експлікуються, обговорюються і пропонується їх вирішення. Однак і деякі теоретики галузевих наук, «перетворюючись» у цей час — розмірковуючи над цими проблемами — на теоретиків чи філософів права, усвідомлюють їх значимість. Це, наприклад, К. Арановський, І. Кравець у конституційному праві, К. Скловський у цивільному праві, А. Александров у кримінальному процесі, Я. Гилинський і Д. Шестаков у кримінології та деякі інші.

У такій ситуації зростає роль і значення теорії права для юриспруденції. Саме теорія права, що містить філософію права, теорію середнього рівня і емпіричний рівень, опосередкований фактами, що «поставляються» галузевими юридичними дисциплінами, покликана обґрунтувати нове праворозуміння, що відповідає виклику «посткласики». Що мається на увазі під фразою «обґрунтувати праворозуміння»? Тільки через теорію права (насамперед її філософський рівень) можна задати контури наукової евристики, тобто сформулювати наукові гіпотези, необхідні для цього складного завдання. Саме теорія права може посприяти формуванню нових загальнотеоретичних понять, що відповідають реаліям контекстуальної зумовленості й перманентної мінливості соціуму. Теорія права покликана адаптувати нові методи наукового дослідження, в тому числі з інших дисциплін (наприклад лінгвістики, антропології, соціології та ін.), що дозволяють адекватно сучасним (постсучасним) умовам вивчати правову реальність. Тим самим теорія права задає нову методологію, яка конструює посткласичну онтологію права, тобто предмет посткласичної юриспруденції, що відзначається стохастичністю, мінливістю, відносністю, полідис- циплінарністю.

Це не «розчиняє» предмет юриспруденції, а, навпаки, повертає його обличчям до реальності. Більшість загальнотеоретичних понять, які сприймаються як очевидна даність та становлять основу юридичної науки, сформовані догматичною позитивістською науковою думкою. Сьогодні саме вони (а не нові типи праворо- зуміння) є химерами, оскільки є ант- ропоморфізмами (за термінологією Ф. Хайєка) [15, 45] або персоніфіка- ційними метаформами чи метонімія- ми (за термінологією Дж. Лакоффа і М. Джонсона) [16] — перенесенням людських характеристик на неживі предмети, коли суб’єкт права — це правовий статус, закон діє з моменту набуття ним чинності, держава регулює економіку, державний орган приймає нормативний правовий акт і т. д. Усе в соціальному світі робить людина. Тому виникає нагальне завдання для юриспруденції (і всієї соціальної науки) — повернути «людину діючу» (термін А. Турен) [17] як основу правової реальності, тобто сформувати персоноцентристську юридичну науку.

Усі правові інститути в персоно- центристській парадигмі суть уявлення людей про належне (найбільш значущу з функціональної точки зору), що закріплюються у знаковій формі та реалізуються в масовій, багаторазово повторюваній поведінці. Така юридична наука повинна бути орієнтована на соціологію символічного інтеракціонізму, дискурсивну психологію, концепцію соціальних уявлень, семіотику і враховувати мету, мотивацію, ідентичність, установки, когнітивні форми переробки інформації людей, які формують (конструюють, хоча і не свавільно) правову реальність, яка втілюється в їх діяльності. Тільки така — антрополого-культурологічна, комунікативно-діалогічна — юридична теорія (і теорія права) може дати адекватну відповідь на виклик постсучасності та претендувати на те, щоб стати новою посткласичною парадигмою.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Рулан Н. Историческое введение в право : учеб. пособие для вузов. — М., 2005.
  2. Коммуникативная рациональность : эпистемологический подход / отв. ред. И. Т. Касавин, В. Н. Порус. — М., 2009; Наука : от методологии к онтологии / отв. ред. А. П. Огурцов, В. М. Розин. — М., 2009; Понятие истины в социогуманитарном познании / отв. ред. А. Л. Никифоров. — М., 2008.
  3. Мертон Р. Явные и латентные функции // Социальная теория и социальная структура. — М., 2006.
  4. Гилинский Я. И. Криминология : теория, история, эмпирическая база, социальный контроль. — 2-е изд., перераб. и доп. — СПб., 2009.
  5. Шестаков Д. А. Введение в криминологию закона. — СПб., 2011.
  6. Gallie W. B. Essentially Contested Concepts // Proceedings of the Aristotelian Society. — 1955. — Vol. 56.
  7. Giddens A. Central Problems in Social Theory : Action, Structure and Contradiction in Social Analysis. — Berkeley (L.A.), 1979.
  8. Микешина Л. А. Философия познания. Полемические главы. — М., 2002.
  9. Степени В. С. Классика, неклассика, постнеклассика : критерии различения // Постнекласси- ка : философия, наука, культура : коллективная монография / отв. ред. Л. П. Киященко, В. С. Степин. — СПб., 2009; Коммуникативная рациональность. Эпистемологический подход / отв. ред. И. Т. Касавин, В. Н. Порус. — М., 2009.
  10. Поляков А. В. Прощание с классикой или как возможна коммуникативная теория права // Российский ежегодник теории права. — 2008. — № 1; Честнов И. Л. Диалогическая антропология права как постклассический тип правопонимания : к формированию новой концепции // Там же; Кравиц В. Пересмотр понятия права : директивы и нормы с точки зрения нового правового реализма // Там же; Мелкевик Б. Философия права в потоке современности // Там же; Овчинников А. И. Юридическая герменевтика как правопонимание // Правоведение. — 2004. — № 4; Стовба А. В. О перемене сущности, или «Что есть» право в эпоху постметафизики // Правоведение. — 2008. — № 1.
  11. Спиридонов Л. И.Избранные произведения. — СПб., 2002.
  12. Ruethers B. Rechtstheorie. — Muenchen, 1999.
  13. Честнов И. Л. Методология и методика юридического исследования : учеб. пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — Краснодар, 2010.
  14. Степин В. С. Конструктивизм и проблема научных онтологий // Конструктивистский подход в эпистемологии и науках о человеке / под ред. В. А. Лекторского. — М., 2009.
  15. Хайек Ф. Право, законодательство и свобода. Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики. — М., 2006.
  16. Lakoff G., Jonson M. Metaphors we live by. — Chicago, London, 1980.
  17. Турен А. Возвращение человека действующего. Очерк социологии. — 1998.
загрузка...
Top