Поняття та види цивільних правовідносин інтелектуальної власності

У наш час зайво нагадувати про значення належного регулювання відносин інтелектуальної власності, без чого, власне, неможливий динамічний розвиток сучасного суспільства. То ж природно, що правові проблеми захисту прав інтелектуальної власності знаходяться у центрі уваги науковців та практиків, внаслідок чого загальна кількість праць з відповідної проблематики є значною. Разом із тим, попри згадку в деяких працях про «правовідносини інтелектуальної власності» [5], ця категорія залишається практично не дослідженою, оскільки автори навіть згаданих праць відразу переходять до наукового аналізу відповідних прав (але не правовідносин).

Зазначене зумовлює доцільність спеціального аналізу правовідносин інтелектуальної власності взагалі та цивільних правовідносин інтелектуальної власності зокрема. Характеристиці переважно останніх і присвячена ця стаття.

Отже, почнемо з того, що відповідно до сфери дії законодавства про інтелектуальну власність його предметом може бути визначена певна сукупність суспільних відносин, що є відносинами інтелектуальної власності.

Очевидно, коло та специфіку тих відносин, які регулюються нормами законодавства про інтелектуальну власність, мав би визначити відповідний спеціальний законодавчий акт України, оскільки від визначення предмета правового регулювання залежить відповідь на практично важливі питання стосовно того, якою є сфера дії того чи іншого законодавчого акта, які норми (спеціальних законодавчих актів, Цивільного кодексу тощо) мають застосовуватися у кожному конкретному випадку тощо.

Однак такий об’єднувальний законодавчий акт у нашій державі відсутній. Спеціальні законодавчі акти, що діють у цій галузі, обмежуються вказівками на ті результати інтелектуальної, творчої діяльності, які підлягають правовій охороні. Що стосується ЦК України, то він виразно зорієнтований на встановлення порядку використання та забезпечення правового захисту суб’єктивних цивільних прав інтелектуальної власності, а тому можливості його застосування обмежуються цією сферою.

Отже, маємо визначити, що є предметом правового регулювання законодавства про інтелектуальну власність, тобто які конкретно суспільні відносини охоплюються поняттям «інтелектуальна власність» та якими є властивості відносин інтелектуальної власності.

Насамперед варто зазначити, що відносини інтелектуальної власності — це суспільні відносини, що виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності, у яких одні особи ставляться до таких результатів як власники, а всі інші особи ставляться (мають ставитися) до цих самих результатів як до чужих і повинні утримуватися від зазіхань на них.

Зазначені відносини характеризуються такими властивостями.

По-перше, вони є суспільними відносинами, оскільки складаються між людьми у процесі їх перебування у певній спільноті. Розглянуті під таким кутом зору, відносини інтелектуальної власності виступають так званими виробничими відносинами, які забезпечують існування людського суспільства в цілому та окремої людини у суспільстві. У такому сенсі відносини власності виступають як передумова, умова і результат функціонування суспільства. (У марксистсько-ленінській теорії у згаданому вище контексті йшлося про «виробництво», але такий підхід є надто вузьким для доби постіндустріального розвитку.)

По-друге, відносини інтелектуальної власності мають вольовий характер, оскільки виникають та існують не у вакуумі (тобто не є суто об’єктивними, абстрактними взагалі), а набувають певного змісту і значення, будучи пропущеними через свідомість людей, а відтак, стаючи певною мірою залежними від волі останніх.

По-третє, характерним для відносин інтелектуальної власності є те, що вони виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Якщо перші дві з названих вище ознак певною мірою стосуються й інших суспільних відносин, що стають або можуть стати предметом правового регулювання, і набувають специфічного забарвлення лише при характеристиці їх стосовно конкретного виду відносин, то третя ознака є специфічною, яка, власне, і визначає сутність відносин інтелектуальної власності як суспільної та наукової категорії.

Відносини інтелектуальної власності регулюються різними галузями права: конституційним, цивільним, адміністративним правом. Правова охорона відносин інтелектуальної власності забезпечується також нормами кримінального права. Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного законодавства, котрі визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту тощо.

Предметом регулювання цивільного права як галузі національного права є цивільні відносини, котрі неодноразово були предметом наукових досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних науковців [1, 2, 7, 13]. При характеристиці предмета цивільного права у радянському цивільному праві традиційно називалися: майнові відносини; особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими; інші особисті немайнові відносини. Зокрема, такий підхід був відображений і у ст. 1 ЦК УРСР 1963 р.

Стаття 1 ЦК України відносить до предмета цивільно-правового регулювання як майнові, так і особисті не- майнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільні відносини, котрі є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:

1) суб’єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб’єкти, відокремлені одне від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачене законом;

2) характером зв’язку між суб’єктами. Цивільні правовідносини — це правовий зв’язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;

3) змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов’язків;

4) характером захисту суб’єктивних прав і спонукання до виконання суб’єктивних обов’язків;

5) особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин [11].

Порівняння відносин інтелектуальної власності немайнових та майнових відносин, які складаються в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, з одного боку, та цивільних відносин — з другого, дають підстави для висновку про відсутність між цими поняттями принципово важливих (сутнісних) відмінностей.

У результаті «відносини інтелектуальної власності» виглядають такими, що за своєю сутністю частково є відносинами цивільними, якими відповідно до ст. 1 ЦК України є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, а частково є публічно-правовими (адміністративними) відносинами. Нормами цивільного законодавства регулюються: відносини, що виникають у зв’язку з володінням, користуванням, розпоряджанням тощо результатами інтелектуальної, творчої діяльності (власне, відносини інтелектуальної власності, або ж відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні). Разом із тим відносини, пов’язані з оформленням прав інтелектуальної власності, забезпеченням їх захисту за допомогою державних органів тощо регулюються нормами публічних галузей права.

Таким чином, предметом права інтелектуальної власності є відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні — особисті немайнові та майнові відносини, що виникають стосовно володіння, користування та розпоряджання результатами інтелектуальної, творчої діяльності з підстав, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і ґрунтуються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Відносини, які регулюються законодавством інтелектуальної власності, можна поділити на кілька груп.

До першої групи відносин, що становлять предмет цивільного права, належать відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні. Ці відносини виникають у зв’язку зі створенням благ у результаті інтелектуальної, творчої діяльності, а також ті, що виникають при використанні названих благ для власних потреб.

Друга група охоплює особисті та майнові відносин, що виникають у зв’язку із легалізацією результатів інтелектуальної, творчої діяльності (реєстрація, отримання патенту тощо).

До третьої групи відносин належать особисті та майнові відносини, що виникають при реалізації правомочностей інтелектуальної власності іншим особам (ліцензування, використання за спеціальними договорами тощо).

Визначивши таким чином поняття та особливості відносин інтелектуальної власності, слід зазначити, що в науковій та навчальній літературі, і навіть у законодавчих актах, не завжди достатньо чітко розмежовуються поняття «відносини інтелектуальної власності» та «правовідносини інтелектуальної власності», а отже, фактичні (суспільні) відносини та юридичні (цивільні) права. Можливо, найбільш показовим тут є формулювання згадуваної вище ст. 2 Стокгольмської конвенції 1967 р., де сказано, що до «...інтелектуальної власності належать права на...», тобто юридичні права розглядаються як об’єкт фактичних відносин. У зв’язку з цим тут і є доцільним розгляд питань співвідношення фактичних (суспільних) «відносин інтелектуальної власності» та «правовідносин інтелектуальної власності».

Варто зауважити, що проблема з’ясування співвідношення між категоріями правовідносин, суспільних відносин та норм права, зокрема пріоритетності однієї з них перед іншою, давно і досить активно обговорюється правознавцями.

Найбільш радикальна концепція у цій галузі полягає в тому, що правовідносини розуміються як такі, що охоплюють увесь масив суспільних відносин, оскільки останні не можуть існувати поза правом [10].

Така постановка питання може бути визнана слушною, якщо керуватися тим, що суспільні відносини, які підпадають під дію норм природного права, котрі за своєю сутністю виступають як всеохоплюючі, є правовідносинами.

Разом із тим не можна не враховувати, що норми природного права нерідко виступають не як спеціальні юридичні норми, а як норми-принципи, що не є безпосереднім регулятором конкретних суспільних відносин. Наприклад, заповідь «Не убий» не є нормою юридичного права у точному значенні цього поняття. Вона створює морально-етичне (природно-правове) підґрунтя для встановлення приписів правових норм так званого позитивного права, але не саму правову норму. Тому суспільні відносини, пов’язані з реалізацією цих норм-принципів, не виступають як правовідносини. Вони регулюються нормами моралі, релігії тощо.

Звідси випливає, що більш точним є розуміння правовідносин як категорії, що не є тотожною поняттю суспільних відносин.

Така точка зору також є досить популярною в юриспруденції. Разом із тим між її прихильниками існують розбіжності стосовно визначення конкретних відмінностей між названими категоріями.

Зокрема, багато хто з правознавців визнає суспільне відношення категорією більш широкою, ніж правове відношення, і первинною щодо останнього. Загалом ця позиція може бути зведена до того визначального моменту, що правовідносини тлумачаться як один із видів суспільних відносин: це власне ті суспільні відносини, які врегульовані нормами права. Реальне життєве відношення взагалі існує саме по собі, але потрапивши у сферу дії права, має здійснюватися відповідно до вимог юридичних норм [3].

Разом із тим часом йдеться і про можливість вторинності суспільного відношення стосовно норми права. Така позиція мотивується тим, що правовідношення як правова структура — це не суспільне відношення, врегульоване нормами права, а самостійне суспільне відношення, суб’єктів якого пов’язують або ставлять у правову залежність юридичні права та обов’язки, котре здійснює регулюючий вплив на поведінку людей окремо або разом з іншою суспільною структурою [8].

Очевидно, розбіжність у поглядах науковців значною мірою зумовлена тим, що не враховується необхідність розмежування визначення правовідносин на різних рівнях: загальнотеоретичному, галузевому та конкретному, а також доцільність диференційованого підходу до визначення поняття правовідносин на галузевому рівні.

Саме диференціація визначення правовідносин на рівні загального поділу права на приватне та публічне дає змогу більш точно встановити співвідношення суспільних відносин, правовідносин та норм права, якими можуть регулюватися (чи визнаватися) відповідні суспільні відносини.

З певними застереженнями можна стверджувати, що суспільні відносини у приватній сфері (цивільні відносини) є первинними стосовно правовідносин, оскільки можуть виникати на підставі домовленості сторін, внаслідок фактичних дій учасників таких відносин тощо. На існування цивільних відносин не впливає наявність або відсутність актів цивільного законодавства. Права та обов’язки сторін цивільних відносин мають за основу норми природного права, що забезпечує їхнє залучення до правової сфери. У результаті можлива характеристика цивільних правовідносин як юридичного зв’язку, що виникає між формально рівними суб’єктами, котрі є носіями цивільних прав і обов’язків, навіть незалежно від врегулювання їх актами законодавства.

Разом із тим таке твердження було б некоректним стосовно суспільних відносин, що знаходяться у сфері дії публічних галузей права (адміністративного, фінансового права, усіх процесуальних галузей тощо). Оскільки публічне право є продовженням публічної влади, а іноді й проявом останньої, то воно, як правило, виступає чинником встановлення не тільки правовідносин, а й самих публічних відносин, визначаючи, коли, чому і для чого формуються ті чи інші стосунки між державою (її фігурантами) та окремими особистостями.

З урахуванням зазначеного щодо необхідності розрізнення правовідносин як загальноправової, галузевої та конкретної категорії та зробленого застереження стосовно значення врахування відмінностей між відносинами і правовідносинами у галузі приватного та цивільного права, можна стверджувати, що з’ясування співвідношення суспільних відносин та правовідносин можливе лише на загальнотеоретичному рівні, коли йдеться про право та його категорії як суспільний феномен.

Проте на практично-галузевому рівні вони виступають як конкретні суспільні відносини, врегульовані нормами відповідної галузі права щодо конкретних суб’єктів, які діють у межах правового регулювання відповідної галузі.

Це слід враховувати і при встановленні співвідношення категорій «правова норма» і «правовідносини».

Так, традиційно характер зв’язку правової норми з правовим відношенням у загальній теорії права визначається як реалізація правової норми. Сама норма є лише загальним правилом поведінки. Результатом її дії, як правило, є правове відношення, яке виникає внаслідок дії різноманітних факторів: матеріальних умов життя суспільства, традицій тощо. При цьому наголошується, що найважливішим є те, що реальні життєві відносини здійснюються відповідно до приписів правової норми, оскільки саме у цьому проявляється реалізація правової норми, перетворення її на акт конкретної поведінки. З цієї точки зору правовідношення розглядається як результат дії норми права, як різновид суспільних відносин, котрі за своєю формою є індивідуально визначеним зв’язком уповноважених та зобов’язаних осіб, а за своїм безпосереднім змістом є взаємодією цих осіб, котрі реалізують свої права та виконують покладені на них обов’язки [15].

Але таке твердження є справедливим лише щодо правовідносин публічного права або правовідносин, що розглядаються на загальнотеоретичному рівні. Разом із тим воно не відповідає сутності правовідносин приватного права, де правовідносини загального характеру, що ґрунтуються на нормах природного права (приватноправові відносини), не знаходяться у такому безпосередньому зв’язку з правовою нормою, як правовідносини публічного права.

Водночас слід враховувати, що незалежно від галузей права і видів правових норм, можна назвати загальні умови, якими визначається можливість перетворення припису правової норми на конкретні акти поведінки: 1) модель поведінки повинна бути визначена досить чітко і точно. У цій моделі має бути закріплена саме така поведінка, яка є оптимальною у цих умовах; 2) норми, що встановлюють модель поведінки, мають бути узгоджені з усією сукупністю норм законодавства, котрі регулюють відносини, що є взаємопов’язаними. Система норм, об’єднана єдністю предмета та методу (засад) регулювання, включається в загальну систему правового регулювання, де вона виступає як галузь національного законодавства (права); 3) реалізація правової норми має бути забезпечена можливістю застосування відповідної санкції у випадку її порушення. Це випливає з того, що можливість застосування примусу визнається однією зі специфічних ознак правової норми і правового відношення відповідно [4].

При оцінці взаємозв’язку зазначених категорій під таким кутом правове відношення і норма права виступають як форма та зміст, а характер зв’язку категорій «суспільні відносини» та «правовідносини» можна визначити як фактичну передумову та результат реалізації правової норми.

Відносини інтелектуальної власності виступають як фактична передумова реалізації норм права, що існують у цій галузі, а правовідносини інтелектуальної власності є наслідком реалізації зазначених норм права.

Із урахуванням викладеного правовідносини інтелектуальної власності можна визначити як правовий результат реалізації норм права про інтелектуальну власність.

Можливе також визначення цього поняття на підґрунті сучасних дефініцій загальної категорії правовідносин у вітчизняній теорії права [9]. Правовідносини інтелектуальної власності — це врегульовані юридичними нормами (або такі, що випливають із загальних принципів об’єктивного юридичного права) ідеологічні суспільні відносини, які виражаються у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів права.

Враховуючи ту обставину, що правовідносини інтелектуальної власності насамперед виникають на підставі норм цивільного законодавства, які становлять книгу четверту ЦК України та містяться в інших актах цивільно-правового характеру, розглянемо далі їх особливості як виду цивільних правовідносин, під якими мається на увазі правовий зв’язок між юридично рівними суб’єктами, що є носіями цивільних прав та обов’язків [12].

При цьому візьмемо до уваги ту обставину, що цивільні відносини інтелектуальної власності можуть стати, а можуть і не стати правовідносинами, оскільки той, хто створив щось у результаті інтелектуальної діяльності, не зобов’язаний вдаватися до правового захисту результатів інтелектуальної діяльності.

З таких позицій розглянемо властивості цивільних правовідносин, що складаються у галузі інтелектуальної власності, маючи при цьому на увазі, що вони мають ознаки, загальні для всіх видів цивільних правовідносин, якими є:

1) юридична рівність їх суб’єктів;

2) регулювання суспільних відносин нормами цивільного законодавства;

3) надання нормами цивільного законодавства учасникам цивільних відносин цивільних прав та обов’язків.

Але, крім того, правовідносини інтелектуальної власності мають низку специфічних ознак. Такими ознаками є:

1) спеціальна підстава виникнення — створення об’єкта, який охороняється або здатен охоронятися нормами законодавства про інтелектуальну власність;

2) поєднання імперативного та диспозитивного елементів для визначення прав та обов’язків суб’єктів правовідносин інтелектуальної власності;

3) можливість поєднання речових та зобов’язальних елементів у правовідносинах інтелектуальної власності;

4) цільовий характер правовідносин інтелектуальної власності: забезпечення використання об’єктів інтелектуальної власності та їх правової охорони.

Однак складний характер правовідносин інтелектуальної власності, зокрема поєднання в них імперативного та диспозитивного, речових та зобов’язальних, регулятивного та охоронних елементів, унеможливлює їх повну характеристику без відповідної класифікації у цій галузі.

Для класифікації правовідносин інтелектуальної власності розглянемо їх як вид загальної категорії правовідносин, маючи на увазі, що останні поділяються на такі види:

1) правовідносини приватного та правовідносини публічного права;

2) галузеві правовідносини: конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові, карно-правові тощо;

3) відносини регулятивні та охоронні;

4) відносини матеріальні та процесуальні. При цьому визначальним є загальний поділ правовідносин на ті, що виникають у галузі приватного права, і такі, що виникають у галузі публічного права.

Значення цієї класифікації полягає в тому, що саме залежно від того, чи є відносини публічно-правовими чи приватноправовими, визначається їхній зв’язок з певною галуззю національного права, а отже, та обставина, якими є їхні властивості, чи є вони за своєю сутністю цивільно-правовими, чи ні. На цьому підґрунті при характеристиці правовідносин інтелектуальної власності за необхідності може бути з’ясована можливість їхньої класифікації також як регулятивних чи охоронних, абсолютних чи відносних, матеріальних чи процесуальних тощо. Таким чином, насамперед мають бути визначені властивості відносин інтелектуальної власності з урахуванням їхнього існування у контексті дихотомії «приватне право — публічне право». Це зумовлює доцільність екстраполяції надалі загальних положень теорії правовідносин до того їхнього виду, зокрема правовідносин інтелектуальної власності, що виникає та існує на рівні адміністративно-правового та цивільно-правового регулювання.

Хоча наведені вище класифікації стосуються правовідносин усіх галузей права, проте на «цивілістичному» рівні диференціація правовідносин як спеціальної приватноправової категорії можлива за різними підставами та з різним ступенем деталізації такого поділу.

Зокрема, найбільш поширеними є такі класифікації цивільних правовідносин (котрі стосуються й правовідносин інтелектуальної власності).

  1. Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові та немайнові. Майнові правовідносини мають економічний зміст. Іх об’єктом є майно (матеріальні блага). У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв’язків (наприклад правовідносини інтелектуальної власності), і правовідносини, що опосередковують динаміку суспільних зв’язків (наприклад зобов’язання, що виникають на підставі авторського договору). Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту. Вони можуть бути поділені на такі, що пов’язані з майновими правами (право авторства), і такі, що з майновими правами не пов’язані (права автора на недоторканність твору, честь, гідність тощо).
  2. За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов’язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини інтелектуальної власності, де праву власника (творця) відповідає обов’язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень. У відносних правовідносинах уповноваженому суб’єкту (кредитору) протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов’язаних осіб (боржників). Нерідко у таких правовідносинах їхні суб’єкти мають одночасно і права, і обов’язки один щодо одного, виступаючи і як кредитор, і як боржник. Наприклад, така ситуація має місце у ліцензійному договорі.
  3. За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов’язальні. Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб’єкт може здійснювати свої суб’єктивні права самостійно, без сприяння зобов’язаної особи. Прикладом можуть бути ті ж правовідносини інтелектуальної власності. Зобов’язальні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб’єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов’язаної особи. Так, замовник у договорі про створення твору на замовлення не може отримати замовлений твір без участі його автора, а право автора на отримання авторського гонорару, у свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов’язку замовником.
  4. З урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні. Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов’язків. Наприклад, у деяких випадках, як доповнення до основного зобов’язання (правовідносин), виникають акцесорні зобов’язання (правовідносини), що нерозривно з ними пов’язані, тощо.

Скажімо, авторський договір може передбачати сплату неустойки автором за надання замовнику твору з порушенням строку договору тощо.

Класифікація цивільних правовідносин можлива й за іншими підставами. Враховуючи ту обставину, що всеохоплююча класифікація цивільних правовідносин не є нашим завданням, не зупиняємося на них детальніше, звернувшись, натомість, до характеристики видових особливостей правовідносин інтелектуальної власності.

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, правовідносини можуть бути одночасно охарактеризовані з різних сторін. Наприклад, правовідносини інтелектуальної власності можуть бути майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо. Правовідносини, що виникають з авторського договору або ліцензійного договору, є майновими, відносними, зобов’язальними, регулятивними тощо.

Важливою є класифікація цивільних правовідносин інтелектуальної власності із врахуванням способу, яким вони впорядковуються, тобто методу правового регулювання відповідних відносин.

Враховуючи, що цивільно-правовий метод правового регулювання містить як диспозитивні, так і імперативні елементи (про що згадувалося у попередніх підрозділах), залежно від їх питомої ваги у регулюванні тих чи інших відносин варто розрізняти й відповідні види цивільних правовідносин інтелектуальної власності. З урахуванням цієї обставини цивільні правовідносини інтелектуальної власності можна поділити на: 1) регулятивні (диспозитивні) правовідносини інтелектуальної власності; 2) охоронні (імперативні) правовідносини інтелектуальної власності;3) організаційні правовідносини інтелектуальної власності.

Що стосується регулятивних цивільних правовідносин інтелектуальної власності, то їхні особливості проявляються у тому, що вони є результатом використання певного (комбінованого) способу юридичного впливу на учасників відповідних відносин (імперативне визначення підстав виникнення прав інтелектуальної власності та порядку оформлення у необхідних випадках таких прав і диспозитивне визначення можливостей автора щодо використання твору), а також мають об’єктом результати інтелектуальної, творчої діяльності як спеціально виокремлений вид благ цивілізації.

При цьому має враховуватися, що об’єкти регулятивних цивільних правовідносин інтелектуальної власності посідають особливе місце у системі об’єктів цивільних прав, яка охоплює:

1) речі приватного права (ст. 179 ЦК України); 2) дії (послуги); 3) результат дій (результат робіт); 4) результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК України, книга четверта ЦК України); 5) інформація;6) особисті немайнові блага, які охороняються законом.

Особливості цивільних регулятивних правовідносин інтелектуальної власності з погляду оцінки їхнього об’єкта полягають у тому, що, з одного боку, останній посідає своє, окреме місце у системі об’єктів цивільних прав (результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності — статті 177, 199 ЦК України). Разом із тим об’єктом регулятивних правовідносин інтелектуальної власності можуть бути інші блага, які стають чи можуть стати їхнім «супутнім» об’єктом за певних умов (виконання роботи творчого характеру, надання послуг щодо об’єктів авторського права — ст. 433 ЦК України тощо).

Виникнення охоронних цивільних правовідносин інтелектуальної власності можливе відповідно до ст. 432 ЦК України. Детальний аналіз цієї категорії не є тут необхідним, оскільки визначальною категорією цивільного права все ж таки є регулятивні цивільні правовідносини, які відображають сутність цієї галузі, що є за своєю природою, насамперед, регулятивною. Водночас слід звернути увагу на те, що коли регулятивні цивільні правовідносини є формою втілення норм цивільного законодавства (включаючи договори), то охоронні цивільні правовідносини виникають у випадку порушення цивільних прав учасників цивільних відносин (у нашому випадку — прав інтелектуальної власності), а отже, і норм цивільного законодавства. Таким чином, вони виступають як втілення реакції уповноваженого суб’єкта (у межах норм цивільного законодавства, забезпечених підтримкою публічної влади) на негативну, з її точки зору, відображену в правовій нормі, поведінку учасника цивільних відносин.

Що стосується організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності, то, звертаючись до розгляду їхніх особливостей, варто згадати, що питання визначення співвідношення майнових та організаційних відносин свого часу вже були предметом дискусії [6].

Як здається, розглядаючи це питання, слід враховувати багатозначність поняття «організація» [14], завдяки чому можна дійти висновку, що «організаційна діяльність» у кожному випадку розуміється як така, що пов’язана із впорядкуванням тієї чи іншої системи, регулюванням її діяльності, тобто з управлінням у широкому значенні цього поняття. Отже, за своєю сутністю організаційні відносини є відносинами регулятивно-управлінськими.

Характерними рисами організаційних (управлінсько-регулятивних) цивільних правовідносин, що виникають у зв’язку із забезпеченням використання об’єктів інтелектуальної власності, є те, що: 1) такі відносини є «організаційними», оскільки, виникаючи на підставі державних нормативних приписів, вони, разом із тим, самі виконують організуючу, впорядковуючу функції щодо використання об’єктів інтелектуальної власності; 2) такі відносини є «цивільними», оскільки вони мають змістом суспільні зв’язки, спрямовані на впорядкування майнових та інших прав і обов’язків учасників цивільних відносин інтелектуальної власності; 3) такі відносини є «цивільно-правовими», оскільки вони врегульовані нормами цивільного (а у певних випадках також і нормами господарського) законодавства.

При цьому маємо на увазі, що організаційним (управлінсько-регулятивним) цивільним правовідносинам інтелектуальної власності властиві усі ознаки, притаманні категорії правовідносин взагалі й притаманні цивільним правовідносинам як категорії приватного права. Звідси випливають ще й такі характерні риси організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності:

1) вони не є самодостатніми, а ніби обслуговують інші, основні цивільні правовідносини інтелектуальної власності, виступаючи засобом впорядкування останніх;

2) зв’язок організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності з іншими цивільними правовідносинами може мати неоднакове значення і неоднакову спрямованість залежно від того, про який конкретний етап розвитку майнових або особистих немайнових цивільних відносин інтелектуальної власності йдеться;

3) значення організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності може бути неоднаковим. В одних випадках організаційні правовідносини інтелектуальної власності виступають як передумова формування, зміни або припинення того чи іншого цивільно-правового зв’язку суб’єктів (отримання патенту), в інших — організаційні правовідносини є одним з елементів цивільних правовідносин, які вже існують (забезпечення права автора на отримання відсотку прибутку за публічне виконання його твору);

4) організаційні цивільні правовідносини інтелектуальної власності за своєю сутністю є управлінсько-регулятивними і у деяких випадках (наприклад у процесі організації використання об’єктів інтелектуальної власності) «перетинаються» з відносинами державного управління (наприклад видача примусової ліцензії);

5) підстави виникнення організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності мають ті особливості, що хоча у деяких випадках вони виникають на підставі договору або у процесі його виконання, однак властивими для їхнього виникнення, зміни або припинення є такі підстави як публічний акт (акт управління, адміністративний акт тощо). Крім того, це може бути односторонній право- чин «ініціативного» учасника цивільних відносин (наприклад звернення за отриманням патенту слугує підставою виникнення певних правовідносин інтелектуальної власності у майбутньому).

Підбиваючи підсумки класифікації цивільних правовідносин інтелектуальної власності, слід зазначити, що врахування існування таких видів цих відносин, як регулятивні, охоронні та організаційні, має важливе не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки від тієї обставини, до якого виду належать ті чи інші правовідносини, залежить обрання юридичного інструментарію забезпечення правопорядку у цій галузі, а отже, і захист прав учасників цих відносин.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Азімов Ч. Про предмет і метод цивільного права // Вісник Академії правових наук України. — Х., 1999. — № 1 (16). — С. 143-151.
  2. Гонгало Б. М. Предмет гражданского права // Проблемы теории гражданского права / Институт частного права. — М., 2003. — С. 3-23.
  3. Гражданское право : в 2 т. : учеб. / под ред. Е. А. Суханова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1998. — Т. 1. — С. 90.
  4. Ильин И. А. Теория права и государства / под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. — М., 2003. — С. 90-91.
  5. Клейменова С. М. Авторські правовідносини як форма реалізації правомочностей суб’єктів авторського права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — 20 с.
  6. Красавчиков О. А. Гражданские организационно-правовые отношения // Антология уральской цивилистики. 1925-1989 : сб. ст. — М., 2001. — С. 161-163.
  7. Малеина М. Н. О предмете гражданского права // Государство и право. — 2001. — № 1. — С. 25-31.
  8. Протасов В. Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2001. — С. 178.
  9. РабіновичП. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб. — 9-те вид., зі змінами. — Л., 2007. — С. 133.
  10. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1974. — С. 84-85.
  11. Харитонов Є. О. Вступ до цивільного права України : навч. посіб. — К., 2006. — С. 111-113.
  12. Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Цивільні правовідносини : навч. посіб. — К., 2008. — С. 48.
  13. Червоний Ю. С. Предмет гражданского права Украины // Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя юридичного інституту ОДУ) : зб. наук. пр. — О., 1997. — С. 144-150.
  14. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К. — 2002. — Т. 4. — С. 294-295.
  15. ЯвичЛ. С. Общая теория права. — Л., 1976. — С. 212.
загрузка...
Top