Поняття принципу змагальності у судовому процесі

Уперше за всю історію України в її основному документі — Кон­ституції України ст. 129 визна­чені основні засади судочинства [1]. За своєю юридичною сутністю основ­ні засади судочинства — це його кон­ституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, у господарських справах.

Зазначаючи у ч. 4 ст. 129 Основно­го Закону держави, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства, конституцієдавець та­ким чином закріпив норму про те, що засадами судочинства можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть високоморальні, над­звичайно важливі, але не закріплені в законі, не можуть бути керівними, обов´язковими для виконання.

За словами українського правознав­ця В. Тертишника, знання засад судо­чинства сприяє правильному розу­мінню змісту інших правових норм [2].

Усі засади судочинства у межах цілісної системи органічно й нерозривно пов’язані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємодіють між собою і порушення будь-якої з них призводить, як правило, до порушен­ня інших засад і тим самим до пору­шення законності при провадженні у справі загалом. За твердженням про­фесора В. Маляренка, недодержання хоча б однієї із засад кримінального судочинства тягне за собою скасуван­ня постановлених у справі рішень.

Такої ж думки дотримуються і відомі правознавці В. Комаров та Н. Сібільова, які стверджують, що при здійсненні судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, їм притаманна найбільша стабіль­ність. Невиконання приписів процесу­альних норм, що містяться у процесу­альному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочин­ства, визнається безумовною підста­вою скасування судових рішень і пов´язується з суттєвим порушенням судових процедур, які здебільшого не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалі­зацію [3].

У 1996 р. змагальність сторін у су­довому процесі, як одна із основних засад судочинства, отримала консти­туційне закріплення, хоча термін «змагальність сторін» привертав увагу багатьох вчених-процесуалістів і ра­ніше. Однак, незважаючи на те, що цей принцип загальновідомий, виникає потреба в його ґрунтовному дослі­дженні з метою більш повного з´ясу­вання змісту цього поняття.

Тому актуальними сьогодні вияви­лися слова відомого російського юри­ста і громадського діяча К. Победонос­цева, який наприкінці XIX ст. писав, що у нас у багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є зма­ганням двох сторін і що неможливо за­довольнити одну сторону, не вислу­хавши другої. Яким би простим не здавалося це поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суд­дів, яким би беззаперечним не було це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії й тягнуло за собою нові непоро­зуміння. Оживити у свідомості назва­ну корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на май­бутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, — вже це одне стано­вить для нас значний набуток [4].

Європейський суд з прав людини у Регламенті Суду опосередковано го­ворить про свій судовий процес як про процес, побудований на принципах змагальності.

Це випливає з того, що суть прин­ципу змагальності сторін у судовому процесі у своєму звичному уявленні полягає в тому, що правовий спір ве­дуть між собою дві сторони — позивач і відповідач у цивільних правовідно­синах та обвинувачення і захист у кримінальних. За результатами такого спору суд має зробити у відповідних судових актах офіційні висновки про те, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більш імовірним, аніж заперечення цього.

Принцип змагальності сторін най­більше реалізовано у цивільному су­довому процесі, де домінуюча роль держави порівняно з кримінальним процесом є набагато меншою, з огляду на особливості правовідносин між суб´єктами цивільних відносин, а не на прагнення держави чи суспільства, як залишкова ознака ленінського вчення про посилення впливу держави в «приватноправові відносини», у ци­вільні справи [5]. Тому цей принцип вважається безпроблемним і без особ­ливих труднощів аналізувався в науковій та навчальній літературі ра­дянської та пострадянської доби [6]. Однак необхідно також взяти до ува­ги, що законодавчого визначення терміна «змагальність» не існує.

Змагальністю, як вважає професор М. Штефан, визначається весь процес відбору, подання, витребування, залу­чення тощо фактичного матеріалу, необхідного для вирішення судом справи. Встановлюються форми, мето­ди і способи дослідження цього мате­ріалу, процесуальна діяльність суб´єк­тів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доказів, міркувань та заперечень другої сторо­ни визначають зовнішню форму ци­вільного процесу, надаючи йому зма­гального вигляду — боротьби, змаган­ня сторін перед судом. Отже, змагаль­ність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і ви­користовувати в доказовій діяльності передбачені Цивільним процесуаль­ним кодексом необхідні процесуальні засоби, фактичні дані й докази, що їх підтверджують [7].

За ствердженням російського на­уковця, професора А. Клейнмана зма­гальністю є те, що: а) кожна особа, яка бере участь у справі, має право давати пояснення, заперечення, заявляти клопотання, доводити свою правоту шляхом надання суду доказів, вислов­лювати судження по суті справи; б) прокурор має право доводити об­ставини справи та надавати суду вис­новки як з окремих питань, так і по суті справи; в) суд має право збирати докази за своєю ініціативою з метою встановлення об´єктивної істини [8].

Правознавець В. Семенов запере­чує наявність принципу змагальності як самостійного принципу цивільного судочинства. Він вважає, що у цивіль­ному процесі існує принцип процесу­альної рівності сторін в умовах зма­гальної форми судочинства, суть яко­го полягає в зумовлених законом рівних можливостях сторін реально використовувати процесуальні засоби захисту своїх прав й інтересів у зма­гальних умовах у порядку процесуаль­ної діяльності [9].

На думку професора В. Півненка, змагальність — не засада кримінально­го судочинства, а лише гарантія реалі­зації принципу всебічного, повного і об´єктивного дослідження справи у суді [10].

Професор І. Марочкін говорить, що змагальність у судовому процесі вима­гає, щоб суб´єкти обвинувачення й захисту, цивільний позивач і цивіль­ний відповідач мали однакову мож­ливість переконати суд у своїй правоті [11].

Погоджуючись із такою думкою, вважаємо, що говорити про однакову можливість обвинувачення і захисту щодо переконання суду у своїй пра­воті можна лише на стадії судового кримінального процесу, оскільки мож­ливості, наприклад, на досудовій стадії кримінального процесу, зокре­ма, у збиранні доказів, у обвинувачен­ня і в захисту різні. Це зумовлено тим, що в ролі обвинувача завжди виступає держава, тоді як у ролі захисника вис­тупає, у кращому випадку, громадська організація в особі адвоката. Тому можна говорити про змагальність об­винувачення і захисту в повному ро­зумінні цього слова лише в судовому процесі. Для підтвердження цієї тези ми посилаємося на ст. 16´ Криміналь­но-процесуального кодексу України (КПК), в якій зазначено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності [12].

Ні про яку змагальність на стадіях досудового слідства у цій статті не йдеться. З огляду на це, не регламен­тований законодавцем і не виключе­ний до прав сторін процес відбору (збирання) доказів на засадах змагаль­ності. Так, згідно з положеннями ч. 5 ст. 114 КПК, постанови слідчого (сто­рони обвинувачення), винесені відпо­відно до закону у кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов´язковими для виконання усіма підприємствами, установами і органі­заціями, посадовими особами і грома­дянами.

Щодо сторони захисту, то ми може­мо звернутися лише до Закону Украї­ни «Про адвокатуру» [13]. Але він не передбачає обов´язковості для юри­дичних чи фізичних осіб виконувати будь-які запити адвоката, хіба що за винятком отримання відповідей від посадових осіб.

Не можна порівнювати права осо­би, яка перебуває під вартою, ні фак­тично, ні юридично з правами сторони обвинувачення, яка виконує функцію кримінального переслідування, є представником влади та відповідає за хід і результати боротьби зі злочин­ністю, хоча на практиці на стадії досу­дового слідства функції обвинувачен­ня і функції захисту виконує одна й та ж особа.

Так, частина 1 ст. 22 КПК зобов´я­зує прокурора, слідчого і особу, яка провадить дізнання, вжити всіх перед­бачених законом заходів для всебічно­го, повного і об´єктивного досліджен­ня обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом´якшують і обтяжують його відповідальність. Але ж загальновідомо, що пошук доказів та виявлення обставин, що виправдо­вують обвинуваченого чи пом´якшу­ють його вину, належать до компе­тенції захисту. Ми вважаємо, що вико­нання однією особою функцій обвину­вачення і захисту завжди дає суб´єк­тивний результат, тим більше що, наприклад, прокурор, здійснюючи на­гляд, вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю [14], тобто прокурор, координуючи роботу досудового слід­ства нормами законодавства, постав­лений у такі межі, що вся його діяль­ність спрямована на одну мету — бо­ротьбу зі злочинністю, за що він несе персональну відповідальність. Тому можливі випадки, коли виправдовувальні або пом´якшувальні обставини просто ігнорують або ж приховують.

Тому не можна погодитися з дум­кою О. Мохонько, яка вважає, що принцип змагальності притаманний усім стадіям кримінального процесу (досудове слідство, розгляд справи в апеляційній та касаційній інстанціях) [15]. Та й сам КПК говорить про зма­гальність лише у судовому криміналь­ному процесі, тобто у суді першої, апе­ляційної та касаційної інстанцій [16].

Статтею 261 КПК чітко встановле­но рівні права для сторони обвинува­чення і сторони захисту, але лише на: заявлення відводів і клопотань; подан­ня доказів; участь їх у дослідженні та доведення їх переконливості; виступ у судових дебатах; оскарження процесу­альних рішень суду.

Сучасні російські процесуалісти О. Александров та А. Стуліков вважа­ють, що судове змагання — річ жорсто­ка і перемагає в ньому сильніший. Тому до суду вони радять іти з готов­ністю «розірвати» процесуального су­противника або ж не йти туди взагалі [17]. Під силою вони розуміють обсяг знань права.

Тому недарма п. 4 ст. 129 Консти­туції України змагальність сторін пря­мо пов´язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Фактично будь-яке рішення суду, за незначним винятком, наприклад, стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, ґрунтується на доказах. Тільки за їх допомогою можна встановити факт порушення матеріального права та правильне за­стосування відповідних статей проце­суальних кодексів. Немає доказів — не можна говорити про порушення пра­ва, а оскільки немає порушення пра­ва — відповідно немає і судового про­цесу. Тому саме докази у судовій справі незалежно від юрисдикції су­ду — це основа будь-якого судового процесу, і вони мають ґрунтуватися виключно на принципах законності, належності, допустимості, а їх оцінка має вирішальне значення при розгляді правового спору.

Сторони надають суду всі відомі їм дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими ці факти підтвер­джуються. Так, процесуальне законо­давство зобов´язує кожну сторону довести ті обставини, на які вона поси­лається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 60 ЦПК; ст. 71 КАС; ст. 33 ГПК). Так само сторонам надано право ознайомлюватися з матеріалами справи, брати участь у судових засі­даннях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, давати суду усні й письмові пояснення, подавати свої до­кази, міркування та заперечення тощо (ст. 261 КПК; ст. 27 ЦПК; статті 49, 51 КАС; ст. 22 ГПК), що відповідає прин­ципу змагальності сторін у судовому процесі, який ґрунтується, зокрема, на праві сторін на свій розсуд розпоря­джатися фактичним матеріалом у судовому процесі.

В українському судочинстві зма­гальність сторін доповнюється актив­ною участю суду, яка зумовлюється обов´язком встановити об´єктивну істину в справі. Активна участь суду виявляється в остаточному визна­ченні предмета доказування, збиранні за власною ініціативою необхідних до­казів та й їх дослідженні [18].

Водночас, на нашу думку, говорити про головну, позитивну роль суду у змагальному судовому процесі й про те, що змагальна форма процесу забез­печується активним процесуальним становищем суду, який зобов´язаний не лише сприяти сторонам у збиранні належних доказів, а інколи і за влас­ною ініціативою забезпечувати зби­рання доказів для виконання вимог за­кону про повноту встановлення ніби­то дійсних обставин (ст. 66 КПК; ст. 71 КАС; ст. 38 ГПК), не можна, оскільки за таких умов суд будь-якого рівня або суддю можна звинуватити в упере­дженості та наданні переваги одній із сторін.

Це чітко простежується у положен­нях ч. 5 ст. 71 КАС України, в якій за­значено, що «суд може збирати докази з власної ініціативи» [19]. На чиїй сто­роні в такому випадку виступає суд? Адже позивач, надаючи суду фактичні матеріали та докази, якими ці ма­теріали підтверджуються, вважає, що наданого цілком достатньо для вирішення правового спору. Так само чинить і відповідач, збираючи фактич­ний матеріал та належні докази для спростування доказів позивача. Тому саме протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту надан­ня суду фактичного матеріалу. У цьо­му випадку сторони перебувають у рівних процесуальних умовах і будь-яке втручання суду беззаперечно по­рушить цю правову рівновагу.

На нашу думку, у випадку коли суд за власною ініціативою збирає докази, він стає суб´єктом доказування, фак­тично ще одною стороною судового процесу, яка буде відстоювати свою думку, а отже, є підстава ставити під сумнів об´єктивність та неупере­дженість суду.

Усунення суду від невластивої йому функції збирання доказів зовсім не означає зниження його ролі в судо­чинстві взагалі. Навпаки, роль суду в проведенні дійсно змагального проце­су зросте і певною мірою навіть ускладниться.

Так, навіть нині, за наявності чин­ного процесуального законодавства, можна говорити, що реалізація судом обов´язку щодо створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, справедливого, повного й об´єктивного з´ясування обставин справи, здійснюється через конкретні процесуальні дії: роз´яснення їх прав та обов´язків; попередження про наслідки вчинення чи невчинення процесуальних дій; сприяння у здій­сненні їх прав за їх клопотанням, зок­рема у витребуванні доказів; на основі аналізу норм матеріального права - визначення обставин, які мають зна­чення для справи і підлягають доказу­ванню; розподіл між сторонами тягаря доказування тощо. Саме при реалізації своїх процесуальних обов´язків про­стежується правова активність суду. До того ж слід мати на увазі, що понят­тя справедливого розгляду справи ви­магає дотримання принципу рівних засобів, тобто процесуальної рівності між сторонами.

Ми вважаємо, що на сьогодні тільки положення ЦПК України в ос­новному відповідають приписам п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, де су­ду відведена роль не збирача доказів, а їх правового оцінювача, в той час коли інші процесуальні кодекси потребу­ють ґрунтовного перегляду в частині, що стосується змагальності сторін.

Характерними ознаками змагаль­ного процесу є: а) наявність сторін із протилежними матеріально-правови­ми інтересами; б) наділення їх рівни­ми процесуальними правами; в) наяв­ність незалежного від сторін юрисдикційного органу, завданням якого є вирішення правового спору. Поєднан­ня зазначених трьох ознак вказує на те, що сторони і суд виконують зовсім різні функції. У разі їх перерозподілу чи суміщення змінюється і тип самого судового процесу. Наприклад, якщо функцію доказування покласти на суд, то змагальний процес перестане бути саме змагальним і трансформується у слідчий. Тому можна говорити про те, що ще однією ознакою змагальності сторін є процесуальне розмежування прав та обов´язків сторін і суду та на­лежне їх дотримання усіма учасника­ми судового процесу.

На нашу думку, обвинувальний висновок у кримінальній справі та по­зов у цивільній — це документ, вира­жений у письмовій процесуальній формі, що містить вимогу сторони об­винувачення до сторони захисту або позивача до відповідача, звернений че­рез суд, з метою справедливої/закон­ної сатисфакції або вирішення право­вого спору, який виник у зв´язку з невиконанням, неналежним виконан­ням, перешкоджанням у виконанні обумовлених прав чи обов´язків і є процесуальною підставою для початку провадження у справі у суді, що набу­ває статусу змагального за умови, коли факти, докази, правова позиція доведені до відома другої сторони і на них отримані ВІДПОЕІДІ.

З точки зору сторони захисту чи сторони відповідача під змагальністю вбачається надання суду у письмовій чи іншій матеріальній формі процесу­ально обґрунтованих відповідей/заперечень проти всіх фактів, доказів та правового обґрунтування обвинува­чення/позовних вимог, та обстоюван­ня у процесуальному порядку своїх або представлюваних прав та законних інтересів. Для суду змагальність сторін є тією підставою, реалізація якої при всебічному, повному та об´єктивному з´ясуванні судом усіх обставин судової справи дає змогу ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення. При цьому суду має бути дозволено лише спрямовувати і доповнювати діяльність сторін, але за жодних обста­вин не підміняти їх.

Зважаючи на такі міркування, мож­на дійти висновку, що змагальність сторін — це встановлена законом мож­ливість реалізації та практична реалі­зація наданих їм процесуальних прав при безумовному виконанні покладе­них на них процесуальних обов´язків на всіх стадіях судового процесу за участю компетентного суду.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. : офіц. вид. — К., 2006. — 224 с.

2. Тертышник В. М. Уголовный процесе. — Харьков, 1997. — С. 26.

3. Комаров В. В., Сібільова Н. В. Конституція України : наук.-практ. комент. / В. Б. Авер´янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; редкол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. - X., 2003. - 808 с. - С. 633-654.

4. Победоносцев К. П. Передовые статьи о судебной реформе // Соч. — СПб., 1996. — С. 36.

5. Ленин В. И. Соч. — Т. 44. — С. 412.

6. Грошевий Ю. М. Проблемі удосконалення законодавства, що регулює кримінально-процесуаль­ну діяльність // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2 (33) — № 3 (34); Маля-ренко В. Т. Змагальність сторін у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. — 2003. -№ 1 (19); Ніколенко Л. М. Взаємозв´язок принципів змагальності, диспозитивності та процесу­альної рівності учасників у господарському судочинстві // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 10; Письменний Д. П. Реалізація функції захисту у чинному Кримінально-процесуальному кодексі України / Доповіді учасників міжнародної конференції «Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві». — К., 2002; Семе­нов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. — М., 1982. — С. 152,

7. Штефан М. Й. Цивільний процес. — К., 1997. — С. 38.

8. Советский гражданский процесс / под ред. проф. А. Ф. Клейнмана. — М., 1964. — С. 29. — Ст. -453.

9. Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. — М., 1982.— 152 с. — С. 122—125.

10. Півненко В. Щодо принципу змагальності у кримінальному судочинстві // Вісник прокурату­ри. - 2006. - № 5 (59). - С. 73-77.

11. Організація судових та правоохоронних органів : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / І. Є. Марочкін, Н. В. Сібільова, В. П. Тихий та ін. / за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової. -
Х.,2008. - 528 с. - С. 84.

12. Кримінально-процесуальний кодекс України : Наук.-практ. комент. / за заг. ред. В. Т. Маляренка, B. Г. Гончаренка. — 3-тє вид. переробл. та допов. — К., 2006. — 890 с.

13. Про адвокатуру : Закон України // Голос України. — 1993. — 29 січ.

14. Частина 3 статті 29 Закону України «Про прокуратуру» // Голос України. — 1991. — 11 груд.

15. Мохонько О. Роль і місце принципу змагальності у системі принципів кримінально-процесуаль­ного права// Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 1. — С. 120—123.

16. http://zakon.rada.gov.ua

17. Александров А. С, Стуликов А. Н. Судебные доказательства и доказывание по уголовным делам: лекции / А. С. Александров, А. Н. Стуликов : учеб. изд. — Нижний Новгород, 2002. — 188 с. -C. 8.

18. Порівняльне судове право : підруч. / М. М. Михеєнко, В. В. Молдован, Л. К. Радзієвська. — К., 1993. - С. 163-164.

19. Кодекс адміністративного судочинства України : офіц. текст станом на 1 серп. 2006 р. — К., 2006.

загрузка...
Top