Поняття і значення кримінально-процесуального доказування

 Доказування у кримінальному процесі — це діяльність суб´єктів кримінального процесу зі збирання, перевірки та оцінювання доказів і їх процесуальних джерел, а також із формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування. Як об´єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування [5, 271].

Доказування — це урегульована законом діяльність зі збирання, перевірки і оцінювання доказів з метою встановлення обставин, які мають значення для законного, обґрунтованого і справедливого вирішення справ. Доказування у межах своїх повноважень здійснює особа, що провадить дізнання — слідчий, прокурор та суд. Право участі в доказуванні мають обвинувачений, захисник, підозрюваний, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. До участі у збиранні і перевірці доказів залучаються експерти, фахівці, поняті та інші особи, які в порядку, встановленому законом, виконують певні процесуальні обов´язки. Збирання й перевірка доказів проводиться шляхом допитів, очних ставок, пред´явлення для пізнання, виїмок, обшуків, оглядів, проведення експертиз та інших слідчих і судових дій, передбачених законом.

Збирання, перевірку, оцінювання доказів на досудових стадіях шляхом проведення слідчих та інших дій здійснюють дізнавач, слідчий, прокурор (статті 66, 67 КПК України). Певні права на участь у доказувальній діяльності надані всім учасникам процесу.

Суд першої інстанції при розгляді справи зобов´язаний безпосередньо дослідити докази: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновок експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи й інші документи (ст. 242 КПК України). Суд має право викликати будь-яку особу для допиту або для дачі висновку як експерта, проваджувати огляди та ін. (ст. 253 КПК України) [6, 39].

Очевидна відмінність доказувальної діяльності на попередньому слідстві та в суді. Слідчий збирає докази для встановлення того, чи була подія злочином, і хто які дії здійснював. Слідчий і прокурор вирішують, чи зібрано достатньо доказів для розгляду справи у суді. У суді досліджуються подані сторонами докази для відповідей на питання: чи доказана винність обвинуваченого тощо. Суд, зберігаючи об´єктивність і безсторонність, створює сторонам необхідні І умови для всебічного і повного дослідження справи, а також сам з´ясовує у ході дослідження доказів питання, які в нього виникають. Суд (суддя) забезпечує належну процедуру доказування в суді, але не зобов´язаний вживати заходів до поповнення доказів, поданих обвинувачем, або повертати для цього справу для додаткового розслідування (ст. 246 КПК України).

У ході доказувальної діяльності повинна бути забезпечена охорона прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

При доказуванні забороняється здійснювати дії, небезпечні для життя та здоров´я громадян, або ті, що принижують їх честь та гідність, домагатися свідчень, висновків, видачі документів або предметів шляхом насильства, погроз, обману та інших незаконних заходів. Ці та інші правила доказування встановлюються й стосовно окремих слідчих дій.

На кожній стадії процесу відповідно до її конкретних завдань і процесуальних форм, доказування має свої особливості, свої характерні риси. Результатом доказування можуть бути тільки передбачені для даної стадії рішення. Відповідно до тих процесуальних умов, в яких можуть бути отримані й перевірені докази на тій або іншій стадії, закон визначає межі повноважень органу, ті висновки та оцінки доказів, які він має право зробити, і види рішень, які він має право прийняти (статті 97, 244 КПК України).

Правила доказувальної діяльності, що закріплені в законі, повинні бути керівними і при розробленні криміналістикою тактичних прийомів слідчих дій при визначенні допустимості використання тих або інших технічних засобів і тактичних методів отримання та перевірки доказів [7, 39].

Доказувальна діяльність у кримінальному процесі не обмежується пізнанням обставин події, яка відбулася тим або іншим суб´єктом процесу (наприклад, слідчим). Всі фактичні дані у справі повинні бути зафіксовані у процесуальній формі, яка б забезпечувала можливість ознайомлення з нею всіх суб´єктів кримінально-процесуальної діяльності й створювала гарантії достовірності отриманих відомостей. Тому процес доказування має пізнавальний характер. Посвідчувальна сторона процесу доказування виражена у вимогах закону про порядок збирання, перевірки і оцінювання доказів.

Характеризуючи в цілому доказування як процес опосередкованого доказами пізнання, треба мати на увазі, що окремі обставини, факти сприймаються слідчим, суддею безпосередньо. Це ті факти і стани, які збереглися до часу розслідування, розгляду судом справи (наприклад, наслідки пожежі, зіпсована картина, спотворений вигляд потерпілого). Ці безпосередньо сприйняті слідчим і суддею обставини, факти матимуть доказувальне значення для всіх інших учасників процесу, якщо вони отримані у встановленому законом процесуальному порядку (наприклад, при огляді), а отримані при цьому дані належним чином відображені у протоколі. Ці протоколи — самостійний вид доказів (ст. 82 КПК України).

Факти загальновідомі (наприклад, дата історичної події) або встановлені використовуються у кримінальному процесі без доказування, якщо не виникає сумніву в їх достовірності (наприклад, факти, встановлені вироком, який вступив у законну силу за іншою справою).

Отже, у сукупність фактичних даних, які слугують основою для формування висновків у справі, входять різні за своєю природою і за засобом отримання відомості, які цікавлять слідство і суд в обставинах, які повинні враховуватися при характеристиці усього доказувального процесу та його елементів.

Доказування відбувається в єдності практичної і розумової діяльності.

Доведенням є пізнавальний процес, якому властива єдність емоційного та раціонального, суб´єктивного й об´єктивного, безпосереднього й опосередкованого, що виявляється у всіх його взаємопов´язаних елементах.

Всі елементи доказувальної діяльності — збирання, перевірка та оцінювання доказів — нерозривно пов´язані між собою, протікають в єдності, мають місце на всіх стадіях процесу в тих процесуальних формах, які відповідають завданням певної стадії і встановленому в ній порядку провадження.

Пізнання обставин, які входять у предмет доказування у кримінальній справі, може здійснюватися або шляхом отримання відомостей, інформації безпосередньо про ці обставини (наприклад, свідчення свідків-очевидців, свідчення обвинуваченого про його дії), або шляхом логічної побудови висновків від відомих обставин до невідомих.

У першому випадку доказування відбувається на основі прямих доказів, коли основне завдання слідчого, суду полягає у встановленні достовірності повідомлених відомостей для того, щоб визнати конкретну обставину, яка входить у предмет доказування, встановленою, доказаною.

У другому випадку при доказуванні за допомогою непрямих доказів треба спочатку встановити достовірність отриманих відомостей, на їх основі встановити ті або інші факти (доказувані), а потім за сукупністю цих фактів зробити висновок про наявність (або відсутність) якої-небудь обставини, яка входить у предмет доказування. Тут доказування йде від встановлених фактів, які мають доказове значення, до висновку про факти, що входять у предмет доказування, тобто в системі «від факту до факту».

У цьому значенні в доказуванні виділяють два шляхи пізнання: інформаційний і логічний.

Логічний шлях доказування звичайно містить безліч «підсистем» доказів, пов´язаних між собою і з доказу-вальною тезою, яка доводиться різними логічними формами зв´язку. Це можуть бути елементарні акти доказування у формі дедуктивного. У науці вони іменуються «доказувальними фактами». Наприклад, з факту виявлення відбитків пальців підозрюваного на склі випливає однозначний висновок про те, що підозрюваний торкався до цього скла.

Однак не кожний висновок зі встановленого факту може в процесуальному доказуванні будуватися за правилами традиційної, двозначної логіки, що оперує силогізмами. Це пояснюється тим, що немає таких універсальних, загальних носилок, що підлягають доказуванню, які завжди приводили б до однозначного висновку зі встановлених фактів. Так, якби виявлення викраденої речі у того, який підозрюється, у всіх випадках було б наслідком того, що він цю річ украв, то в кожному конкретному випадку висновок про крадіжку речі випливав би з самого факту виявлення речі у того, хто підозрюється. Однак наведений приклад (якщо річ виявлена у того, хто підозрюється, то, значить, він її украв) не може бути визнаний єдино правильним для кожного випадку виявлення речі у того, хто підозрюється, оскільки він міг її знайти чи купити, річ могли йому підкинути.

Оскільки думка про значення, сили доказу у всій їх сукупності не може бути формальною, у кримінально-процесуальному доказуванні використовується логіка правдоподібних умовиводів, які оперують такими категоріями, як «більш (менш) ймовірно», «більш правдоподібно».

Такого роду умовиводи переважають при побудові висновку у справі на основі непрямих доказів.

У системі всіх непрямих доказів у справі значення кожного окремо взятого доказу зростає, їхній збіг є малоймовірним, а сукупність усіх доказів посилює значення кожного з них і при правильному використанні призводить до надійних, достовірних висновків у справі.

Для гносеологічної характеристики вивідного знання, яким є знання, отримане в кримінальному процесі, може використовуватися поняття достовірного знання. Достовірним визнається знання, отримане внаслідок збирання, перевірки і оцінювання доказів відповідно до точного встановлення законом правил і те, що не викликає сумнівів у своїй обґрунтованості. Закон дозволяє винести обвинувальний вирок лише за умови, якщо винність підсудного доказана, тобто обґрунтована перевіреними і достатніми доказами, які не викликають сумнівів. Закон вимагає достовірності обвинувального вироку. У цьому значенні у процесуальній теорії вживають як рівнозначні поняття вироку достовірного та істинного. Наприклад, професор М. Строгович зазначає: «Достовірність висновків суду і суду про обставини кримінальної справи, яка розглядається, це те ж саме, що істинність цього висновку». Достовірність протиставляється імовірності, припущенню. Тому закон говорить про те, що обвинувальний вирок «не може бути обґрунтований на припущеннях...» [6, 74].

Достовірність не має міри, у той час як імовірність може мати різні міри залежно від обґрунтованості; знання може бути «більш ймовірно менш ймовірно». Використовуючи категорії ймовірності та достовірності, можна простежити становлення достовірного знання у кримінальному процесі і, відповідно, перехід від імовірності до достовірності, до доказуваності з безсумнівністю.

У зв´язку з цим знаходяться різні вимоги, які пред´являє закон при прийнятті різноманітних рішень на тому або іншому етапі провадження у справі. Так, при порушенні кримінальної справи, при затриманні підозрюваного досить імовірності і припущення про здійснення злочину, а для постанови обвинувального вироку злочин і особа, яка його здійснила, повинні бути встановлені достовірно, поза сумнівами. Презумпція невинності може бути спростована тільки достовірними доказами провини, тому всі незмінювані сумніви у винності особи тлумачаться на користь обвинуваченого (ст. 62 Конституції України).

Однією з найважливіших проблем судової реформи є регулювання питання про використання у судочинстві, як доказів, матеріалів оперативно-розшукової діяльності. Аналізуючи етапи вирішення цієї проблеми, необхідно зауважити, що Закон України «Про внесення змін до Закону

України „Про оперативно-розшукову діяльність"» (2001 р.) закріпив положення, в яких зазначено: «матеріали оперативно-розшукової діяльності можуть бути використані для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі».

У Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (1993 р.) законодавець зробив першу спробу визначити та закріпити підстави для використання інформації, отриманої при проведенні оперативно-розшукових заходів, зазначивши, що «фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, можуть бути використані як докази у судочинстві».

Однак довгий час спроба законодавчого органу вирішити питання про закріплення можливості використання у кримінальному судочинстві, як доказів, матеріалів оперативно-розшукової діяльності не мала подальшого розвитку.

Тільки 18 січня 2001 р. був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність"», яким внесено зміни до ст. 8, а саме: «...за результатами здійснення оперативно-розшукових заходів складається протокол, до якого додаються відповідні додатки», який може використовуватися як джерело доказів у кримінальному судочинстві, а також перелічено конкретні оперативно-розшукові заходи, за наслідками яких складається протокол:

— негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи;

— зняття інформації з каналів зв´язку;

— контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншої кореспонденцією;

— застосування інших технічних засобів отримання інформації.

12 липня 2001 р. був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України», який вніс зміни до ст. 65 КПК України, яку доповнили словами такого змісту: «протоколи із відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів».

У передбачених Законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд у справах, які перебувають у їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Органи дізнання повинні вжити необхідних оперативно-розшукових заходів, у тому числі з використанням кінозйомки, відео- та звукозапису з метою виявлення ознак злочину та осіб, що його вчинили, виявлення фактичних даних, які можуть бути використані як докази у кримінальній справі після їх перевірки відповідно до КПК України.

Отримані в процесі оперативно-розшукової діяльності матеріали кіно-, фотозйомки, відеозапису можуть бути надані оперативним працівником органу дізнання, слідчому. Надані матеріали повинні бути досліджені, перевірені та оцінені.

Заяви або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи можна перевірити у процесі проведення оперативно-розшукової діяльності. Визначені законодавчими актами України окремі оперативно-розшукові заходи проводяться з дозволу суду із прокурором за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника.

Слідчий може звернутися з погодженим із прокурором поданням до голови апеляційного суду про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв´язку. Суд виносить постанову, яку слідчий направляє для виконання начальнику відповідної установи. Після затримання кореспонденції чи зняття інформації з каналів зв´язку начальник відповідної установи повідомляє про це слідчому, котрий проводить огляд кореспонденції за рішенням суду в установі зв´язку у присутності понятих, а за наявності фактичних даних, які можуть використовуватися як докази, провадить виїмку кореспонденції. Про кожний факт проведення огляду, виїмки чи затримання кореспонденції слідчий складає протокол.

Одержану інформацію слідчий прослуховує чи вивчає її зміст іншим способом, складає про це протокол, в якому відтворює частину запису, що має доказове значення. Після цього слідчий визнає носій інформації доказом і долучає його до справи.

Отже, аналіз змін, внесених до КПК України, свідчить, що разом із визнанням, доказами у кримінальній справі фактичних даних, одержаних у процесі оперативно-розшукових заходів, залишилися невизначеними порядок та загальна форма протоколів з відповідними додатками, які складені оперативними підрозділами.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. - Ст. 62.

2. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю : Закон України від ЗО червня 1993 р. № 3341-ХН // http://rada.gov.ua

3. Про внесення змін до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» : Закон України від 18 січня 2001 р. № 2246-111 // http://rada.gov.ua

4. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України : Закон України від 12 липня 2001 р. № 2670-Ш // http://rada.gov.ua

5. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 1998.-Т. 2.-С. 741.

6. Строгович С. М. Курс советского уголовного процесса. — М., 1958. — С. 354.

7. Михеєнко М. А/., Молдован В. В., Шибіко В. П. Кримінально-процесуальне право : навч. посіб. для студ. юрид. вищ. навч. закл. та ф-тів. — К., 1997. — 352 с.

загрузка...
Top