Покарання як явище філософсько-правової дійсності

Для будь-якого суспільства є характерним використання пев­них норм, правил з метою вре­гулювання тих чи інших аспектів його життєдіяльності. Метою такої регла­ментації є забезпечення умов вижи­вання, підтримання порядку, вирішен­ня конфліктів тощо. Тобто людство на кожному етапі свого розвитку вдаєть­ся до соціального регулювання саме з метою досягнення певних корисних, бажаних у певний історичний момент результатів.

Слід зауважити, що використання соціальних норм здійснюється задля досягнення певних позитивних цілей. Але позитивність є цілком оціночною, суб´єктивною категорією. Проте при­хильність до тих чи інших ціннос­тей — неминучий наслідок існування в соціумі [1].

У первісному суспільстві виконан­ня неписаних правил співжиття забез­печувалося здебільшого силою гро­мадської думки, авторитетом дорослих членів роду та здійснювалося на доб­ровільних засадах. Але вже на цьому етапі поряд із системою правил існує також і комплекс заходів (наприклад, вигнання, помста), які прийнято уза­гальнювати під назвою покарання.

На думку В. Бачиніна та інших дослідників, застосовування караль­них заходів належить до числа най­давніших соціальних практик та існу­вало на всіх історичних етапах розвит­ку цивілізації [2].

Що ж таке покарання? Як досліди­ти цей специфічний феномен у всій цілісній єдності сутнісних ознак та механізму впливу на об´єктивну дійс­ність? На нашу думку, цілком справед­ливо Т. Денисова наголошує на винят­ковій складності цієї проблеми — «до цього часу не було здійснено серйоз­них спроб порушити питання про роз­криття істотних рис поняття «пока­рання», його структурних внутрішніх елементів... Деякі вчені навіть вважа­ють, що цілком розкрити зміст пока­рання тільки на основі аналізу ознак, дійсно йому властивих, навряд чи можливо» [3,4]. Зрозуміло, що ця про­блема, дослідження якої стикається з подекуди непереборними труднощами у розрізі спеціально-правових дис­циплін, потребує фундаментального філософсько-правового осмислення.

Серед перших неписаних загально­обов´язкових правил поведінки, які об´єднують під загальною назвою «ар­хаїчне право» [4, 20], слід виокремити таку норму, як табу (назва терміна за­позичена у полінезійських народів). Ю. Семенов виокремлює три основні компоненти табу: 1) впевненість ко­лективу, що певні вчинки обов´язково призведуть до особливо небезпечних наслідків, можливо навіть до загибелі роду; 2) почуття невимовного остраху перед невідомою небезпекою, яку ро­зуміють як безсумнівний наслідок певних дій; 3) безпосередньо сама за­боронна норма [5, 9].

Ці норми передбачали не лише низку заборон у сфері релігійних вірувань, а й були спрямовані на об­меження агресивної поведінки та за­безпечення умов виживання общини: заборона людожерства, вбивств, всту­пу в статеві стосунки з матір´ю, сест­рами та ін. До порушників цих правил общиною застосовувалися каліцтво, вигнання з роду, страта тощо [6, 253-254].

Однією з перших історичних форм покарання була помста, яка спочатку мала тотальний характер і лише зго­дом еволюціонувала до принципу відплати — «око за око, зуб за зуб». Цікаво, що виникнення подібного ме­ханізму деякі дослідники пояснюють фізико-хімічною властивістю живих істот реагувати на зовнішні подразни­ки. Не дивно, що первісні «злочинні діяння» у багатьох народів мали споріднену назву, яка за своїм значен­ням є дуже близькою до слов´янських понять «образа» або «кривда» та, оче­видно, походила від однойменної психічної реакції. Загалом кровна по­мста зберігала своє значення майже до кінця XVI ст. [7, 45]. Пізніше на зміну або у доповнення до помсти з´явилася інша форма реагування на «образу» — композиція, тобто врегу­лювання конфлікту шляхом виплати грошового або майнового еквівалента.

Таким чином, покарання виявляє себе як реакція особи (або цілого ро­ду) у відповідь на порушення їх інте­ресів, що, у свою чергу, підкреслює значущість окремо взятої події, нега­тивне ставлення до неї та, очевидно, небажання її ймовірного повторення в майбутньому. На думку М. Чельцова-Бебутова, первісні покарання були необхідними засобами загального за­хисту [8, 6].

Аналіз покарання у країнах Старо­давнього світу (Єгипет, Шумер, Вави-лон, Китай, Індія та ін.), у Стародавній Греції та Римі, а також за доби Серед­ньовіччя свідчать про наступні тен­денції буття аналізованого явища. Публічна влада ранніх державних ут­ворень, як спадкоємиця влади старій­шин, повністю запозичує первісні ме­ханізми соціального регулювання [9]. З одного боку, держава, фактично при­своюючи собі право помсти [10], самостійно порушувала судове пере­слідування за цілу низку порушень — так звані злочини проти королівського миру [10; 11]. Смертна кара, тілесні та майнові покарання були найпоши­ренішими у ті часи. З другого боку, держава під страхом покарання обме­жувала приватне застосування по­мсти, наприклад, за стародавнім гер­манським правом помста могла здій­снюватися лише з дозволу судді, а за стародавнім японським правом мес­ник повинен був заявити про свій намір судді, після чого вчинене вбив­ство не вважалося злочином [12, 46].

Отже, держава виявляє себе у двох аспектах — встановлюючи власні пра­вила і санкції за їх порушення та вис­тупаючи, так би мовити, третьою стороною, арбітром у приватному конфлікті.

Уявлення про покарання за Нового часу найбільш яскраво сформульовані в трактаті Ч. Беккаріа (італ. Cesare Beccaria, 1738-1794) «Про злочини і покарання». Він зазначає, що «мета покарання полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Тому варто вжи­вати тільки таке покарання, що при збереженні домірності зі злочином ро­било б найбільш сильне враження на душу людей і було б найменш боліс­ним для тіла злочинця» [13, 243-244]. Дж. Бентам (англ. Jeremy Bentham, 1748-1832) звернув увагу на усвідом­лення злочинцем справедливості застосовуваного до нього покарання як обов´язкову умову його ефектив­ності [14, 187].

Уже в XIX ст. «мішень» застосуван­ня покарання поступово переходить від фізичної плоті до душі злочинця [15, 147-149]. Значно поширюється такий вид покарання, як позбавлення свободи, суттю якого є вплив на сві­домість злочинця з метою докорінної перебудови психічного складу особис­тості, напрацювання нових мотива­ційних констант шляхом низки супро­воджуючих заходів (ізольоване або групове утримання, спільна або окре­ма праця, спілкування зі священно­служителями, специфічні форми нагля­ду за в´язнями, спеціальна архітектура в´язничних приміщень на зразок паноптикону тощо) [16].

У радянській юридичній літературі не було єдності думок щодо проблеми покарання. Більшість учених, серед яких Г. Злобін, Б. Никифоров, Н. Куз­нецова, І. Ной, М. Стручков, С. Полубінська, М. Шаргородський та багато інших, обстоюють точку зору, згідно з якою кара, що розуміється як обме­ження чи позбавлення певних благ, прав та свобод, становить основний зміст покарання [17; 18, 65-68]. На­приклад, Б. Никифоров, аналізуючи соціальне призначення кари як суті покарання, розглядає її як важливий засіб примусити особу відчути непра­вильність своєї поведінки [18, 65-68].

У деяких дослідженнях з філософії права покарання розглядається крізь призму аналізу девіантної поведінки, одним із проявів якої є злочинна поведінка [19]. Зокрема, В. Білецький зазначає, що суто правові вітчизняні системи доводять слабку спромож­ність впливу на девіантну особистість та відмічає визначальну роль інших неправових санкцій у цьому процесі [20, 102-103]. Зазначається також, що головним концептуальним джерелом філософсько-методологічного підходу до вирішення зазначеної проблемати­ки є аналіз надбань зарубіжної (євро­пейської) філософії.

Професор філософії Е. Дафф та професор кримінології Д. Гарланд вва­жають, що за всю історію свого роз­витку філософія покарання виявила себе як історія протистояння між та­борами «консеквенціоналістів» (англ. conséquence — наслідок, результат) та «ретрибутивістів» (англ. rétribution — відплата, кара, розплата) [21]. Перші вважають головним призначенням по­карання недопущення злочинів у май­бутньому. Проте на сьогодні головною світовою пенітенціарною ідеєю є рет-рибутивістська ідея «відплати», суттю якої є те, що злочинці в будь-якому випадку мають перенести страждання шляхом справедливого покарання, пропорційного серйозності вчинених злочинів.

Іншим сучасним підходом до пока­рання є комунікативна концепція, яка пов´язана з роботами французького філософа М. Фуко (фр. Michel Fou­cault). Ним покарання розуміється як виховання, реформація злочинця за­ради того, щоб останній покаявся, змінився та примирився із суспіль­ством [15].

Крім зазначеного, сучасними зару­біжними вченими акцентується увага на так званих латентних функціях по­карання, тобто таких, які відмінні від офіційно проголошених, проте врахо­вуються чиновниками при призна­ченні та застосуванні покарання. Саме наявністю таких функцій М. Фуко по­яснює тривале існування в´язничних заходів покарання, оскільки дійсно є дивною ситуація, згідно з якою протя­гом останніх 150 років проголошення провалу в´язниці незмінно супрово­джувалося її збереженням [15, 398].

Аналогічної думки дотримується професор соціології та права в універ­ситеті Осло Т. Матісен, який вважає, що офіційні цілі застосування пока­рання (стримання, перевиховання, ізоляція, відплата) жодним чином не пояснюють таке широке застосування в´язничних заходів. У зв´язку з цим професор наголошує також на таких функціях покарання, як очищуюча (видалення із соціального обороту не­продуктивних елементів), символічна (накладення ганебного тавра злочин­ця), відволікаюча (дає змогу владі привернути увагу громадськості до ву­личної злочинності, відводячи її, у свою чергу, від багатомільярдних зло­вживань самих представників «елі­ти») та практична (демонстрація ніби­то копіткої роботи щодо подолання злочинності) [22]. Цікавою є також думка М. Фуко з приводу того, що в´язничне покарання забезпечує все-проникливий нагляд поліції за всіма сферами життя, оскільки переважна більшість таємних агентів є особами, які відбули покарання.

Таким чином, проведений нами аналіз підтверджує, що покарання іс­нувало у всіх народів протягом відо­мого періоду історії. Крім суто кримі­нального покарання, слід відзначити й іншу незрівнянно більшу групу різно­манітних заходів карального характе­ру, що використовуються в інших сфе­рах суспільних відносин. Так, М. Фуко зазначає, що покарання — це специ­фічний феномен, який властивий майже усім сегментам життя суспіль­ства. Мікропокарання, як негативна реакція або наслідки, присутнє фак­тично у всіх без винятку мікроспільнотах — на підприємствах, у школах, в армії, лікарнях тощо [15, 260]. Дійсно, сама належність особи до певної соціальної групи означає приєднання її до загальних цінностей цієї групи. У випадку певного відхилення своєї поведінки від загальноприйнятих мо­делей поведінки особа зазнає осуду з боку інших членів та може потерпати від конкретних заходів на свою адресу аж до виключення з групи. Тобто подібні «негативні наслідки» для особи є можливим результатом соціаль­ної взаємодії між двома і більше осо­бами.

У цьому контексті доцільно з´ясу­вати філософський зміст поняття «покарання» як такого. Зміст як філо­софська категорія — це сукупність суттєвих і відмінних рис певного яви­ща. Отже, сутнісними рисами явища покарання є, на нашу думку, саме нега­тивність реакції та застосовуваних наслідків до особи, що відхилилася від спектра бажаних дій на думку зацікав­леної сторони.

Якщо взяти за основу поняття і оз­наки кримінального покарання [23], то виявиться, що «соціальне покаран­ня» — це сукупність різноманітних за своєю формою та змістом, але обов´яз­ково негативних заходів, що, в поєд­нанні з осудом, використовуються ши­роким колом суб´єктів на власний роз­суд для врегулювання соціальних відносин поза дією права.

У такому випадку покарання в ши­рокому розумінні є соціальним явищем специфічної негативної реакції одного соціального суб´єкта на дії іншого, яке поширене у всіх сферах буття соціуму і видається специфіч­ним елементом соціальної комунікації (як власна крайня форма — реалі­зується у сфері кримінального права). Очевидно, людська істота з моменту свого народження вже підпадає під за­стосування подібних практик реагу­вання на небажані вчинки з боку спо­чатку батьків, потім вихователів осві­тянських закладів, а вже згодом у всіх без винятку соціальних інститутах.

Джерелом застосування «соціаль­них покарань» є, на нашу думку, зіткнення інтересів двох або більше соціальних суб´єктів. У цьому кон­тексті хочемо акцентувати на визна­ченні конфлікту, який є динамічним типом суспільних відносин, що по­в´язаний з потенційно можливим чи реальним зіткненням суб´єктів на ґрунті тих чи інших усвідомлених пе­реваг, інтересів чи цінностей, ЯКІ постійно присутні та не піддаються повному усуненню [24, 267].

Проведений аналіз дав змогу ви­окремити три основні соціальні рівні застосування покарання:

1. Приватний рівень — покаран­ня є ймовірним наслідком суто при­ватного зіткнення, який за своїм змістом не має значення для спільноти в цілому. Наприклад, покарання в сім´ї; відшкодування матеріальної шкоди на підставі домовленості сто­рін; внутрішньогрупові санкції тощо.

2. Приватно-публічний рівень — покарання є наслідком приватного зіткнення, проте вирішення його має пряме значення для соціуму загалом та з формальної сторони проявляє се­бе як порушення правових приписів. Зокрема, позбавлення волі за тяжкі тілесні ушкодження, вбивство тощо. Доведення вини та накладення пока­рань відбувається за визначеною пра­вовою процедурою від імені держави уповноваженими органами.

3. Публічний рівень — покарання є наслідком зіткнення, однією зі сто­рін якого є суспільство. Наприклад, покарання за ухилення від сплати по­датків, адміністративне стягнення за безквитковий проїзд у громадському транспорті тощо.

Очевидно, що другий і третій рівні застосування покарання характеризу­ються врегулюванням діючими юри­дичними нормами. Таке покарання цілком символічно можна визначити як «правове покарання» та віднести до нього адміністративні, дисцип­лінарні стягнення, відшкодування шкоди в рамках цивільного законо­давства і безпосередньо кримінально-правові санкції. Відповідно до філо­софського словника Д. Жюліа таке покарання визначається як «легаль­не» [25, 266].

Окрім того, Д. Жюліа виокремлює покарання словом (закон честі), су­б´єктивне, релігійне (докори сумління) та ін. Усі вони, на нашу думку, нале­жать до покарань першого рівня засто­сування та є «соціальними покарання­ми», згідно з якими одна сторона сиг­налізує другій про своє ставлення до її дій та застосовує конкретні заходи, які, на її суб´єктивну думку, сприяти­муть недопущенню таких дій у май­бутньому.

Цілком погоджуючись із позицією В. Бачиніна щодо сутності права, яку неможливо осягнути, перебуваючи ли­ше в колі її понятійного апарату [26], вважаємо, що осмислення аналізовано­го явища потребує комплексного під­ходу. Незважаючи на те, що «кримі­нальне покарання» є спеціальним об´єктом дослідження кримінально-правової доктрини, з цього аналізу очевидно, що коріння зазначеної про­блематики сягає до більш глобальної філософської проблеми основних принципів співіснування людей у соціумі та реагування на різноманітні відхилення.

Громадськості давно відомі факти про тотальну перенаселеність в´яз­ниць (незважаючи на її неефектив­ність як виду покарання), захворю­ваність на туберкульоз у місцях поз1 бавлення волі (яка в десятки разів вища, ніж на волі), пристосування організованої злочинності до системи наявних покарань, непереборні зміни у психіці індивіда після 5-7 років без­перервного перебування у вітчизня­них пенітенціарних закладах, повтор­не вчинення злочинів та величезну кількість інших фактів [27, 2-6]. От­же, виправно-трудова пострадянська система не відповідає новітнім со­ціальним запитам [20, 99].

В. Бачинін зазначає, що сучасна си­туація, коли застосування жорсткіших каральних заходів є недоцільним, а вплив некарального характеру мало­ефективним, нагадує глухий кут. А то­му можна припустити, що людство пе­ребуває на порозі відкриття принци­пово нових шляхів вирішення пробле­ми покарання [26, 557].

З огляду на це, слід сказати про розробника інтегральної філософії К. Вілбера (англ. Kenneth Earl Wilber Jr.), який зазначає, що за останні ЗО років ми стали свідками знаменної події — у зв´язку з розвитком інфор­маційних технологій та явищем тотальної глобалізації нам стали до­ступні всі культури світу. Знання те­пер стає глобальним, всі відкриття, досвід, мудрість та роздуми різних історично відособлених цивілізацій тепер перед нами. На його думку, люд­ство вступає в нову фазу свого розвит­ку, ключем до якого є інтегральне, гло­бальне дослідження всіх явищ [28].

Отже, резюмуючи усе викладене, слід визнати, що:

1) суспільство потребує оновленої концепції покарання, яка б відповіда­ла реальним викликам сьогодення;

2) проблема покарання потребує комплексного філософсько-правового осмислення, який би поєднав передові надбання соціальної філософії, філо­софії права, юриспруденції, соціології, психології, медицини, кримінології, антропології тощо.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Gergen К. J. Social Psycology as History / Journal of Personality and Social Phychology. — 1973. — Vol. 26. — No. 2. — P. 312; Коротаев А. В. Социальная эволюция : факторы, закономерности, тен­денции. — М, 2003. - С. 8-12.

2. Бачинин В. А. Философия права и преступления : для студ. юрид. вузов. — Харьков, 1999. — С. 527; Таганцев Н. С. Русское уголовное право. — М., 1994. — Т. 2. — С. 19.

3. Денисова Т. А. Кримінальне покарання та функції його призначення і виконання за законодав­ством України : навч. посіб. — Запоріжжя, 2004. — 152 с.

4. Корсаков К. В. Модель возмездия в криминологии и уголовно-правовой доктрине. — М., 2007. - 224 с.

5. Семенов Ю. И. Формы общественной воли в доклассовом обществе : табуитет, мораль и обыч­ное право // Этнографическое обозрение. — 1997. — № 4.

6. Теліпко В. Е. Універсальна теорія держави і права : підруч. — К., 2007. — 512 с.

7. Джужа О. М., Фаренюк С. Я., Корчинський В. О., Василець В. Б., Кирилюк А. В. Кримінально-ви­конавче право України (Загальна та Особлива частини): навч. посіб. / О. М. Джужа (ред.). — К., 2002. - 466 с.

8. Чельцов-Бебушов М. А. Преступление и наказание в истории и в советском праве. — Харьков, 1925. - 111 с.

9. Шемшученко Ю. С. Право // Юридична енциклопедія / HAH України ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького / Ю. С. Шемшученко (ред.). — К., 1998. — Т. 5. П—С. — С. 5; Кистяков-ский А. Ф. Элементарный учебник уголовного права. Общая часть. — К., 1891. — С. 126.

10. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн : навч. посіб. : у 2 т. / В. Д. Гончаренко (ред.) - К., 1998. - T. 1. - С. 179-184.

11. Блок M. Феодальне суспільство / В. Шовкун (пер.). — К., 2002. — С. 144.

12. Косвен Марк. Преступление и наказание в догосударственном обществе. — М. ; Л., 1925. — 140 с.

13. Чезаре Беккариа. О преступлениях и наказаниях. — М., 1939.

14. Бентам Иеремия. Избранные сочинения Иеремии Бентама / А. Н. Пыпин (пер. с англ., фр.), Ю. Г. Жуковский (предисл.), А. Н. Неведомский (пер. с англ., фр.). — СПб., 1867. — Т. 1. Введе­ние в основания нравственности и законодательства. Основные начала гражданского кодекса. Основные начала уголовного кодекса. — 415 с.

15. Фуко Мишель. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / И. Борисова (ред.), В. Наумов (пер. сфр.). - М., 1999. -479 с.

16. Пташинський О. Б. Пенітенціарна система України : моногр. — К., 2004. — С. 21—23; Ткачев-ский Ю. М. Прогрессивная система исполнения уголовных наказаний. — М., 1997. — С. 8-13, 16-27.

17. Кузнецова Н. Ф., Злобин Г. А. Социальная обусловленность уголовного закона и научное обеспе­чение нормотворчества // Советское государство и право. — 1976. — № 8. — С. 76—80; Ной И. С. Вопросы теории наказания в советском уголовном праве. — Саратов, 1962. — С. 104-160; Стручков Н. А. Уголовная ответственность и ее реализация в борьбе с преступностью. — Сара­тов, 1978. — 264 с; Полубинская С. В. Цели уголовного наказания. — ML, 1990. — 142 с.

18. Никифоров Б. С. Наказание и его цели // Советское государство и право. — 1981. — № 9.

19. Нікітін А. В. Філософсько-правовий аналіз девіантної поведінки особистості : автореф. дис.... канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2004. — 18 с.

20. Білецький В. В. Виправлення девіантної особистості : філософський погляд. — Донецьк, 2003. -156 с.

21. A reader on punishment. Edited by R. A. Duff and David Garland. — 1995. — 360 p.

22. Mathiesen Thomas. Prison on Trial. — Winchester, 2006. — 212 p.

23. Бажанов M. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І. та ін. Кримінальне право України : Загальна частина/ за ред. проф. M. І. Бажанов, В. В. Сташиса, В. Я. Тація — К. ; X., 2001. — С. 298-300; Криміналь­не право України. Загальна частина : підруч. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володь-ко та ін.). — 3-тє вид., переробл. та допов. / за ред. M. І. Мельника, В. А. Климента. — К., 2004. - С. 227-229.

24. Ніча В. M., Хома H. M. Політологія : навч. посіб. — 4-те вид., стер. — Л., 2003. — 304 с.

25. Жюлиа Дидье. Философский словарь / H. В. Андреева (пер. на рус. яз.). — М., 2000. — 539 с.

26. Бачинин В. А. Философия права и преступления : для студ. юрид. вузов. — Харьков, 1999. -607 с.

27. Маляренко В. Т. Покарання за кримінальні злочини // Преступление и наказание / норматив­ная база, аналитические материалы по практике применил новой системы наказания по уголовному кодексу 2001 года. — Харьков, 2002.

28. Integral Vision : A Very Short Introduction to the Revolutionary Integral Approach to Life, God, the Universe, and Everything / Wilber, Ken. — Shambala Publications, Inc, 1st ed., 2007. — 232 p.

загрузка...
Top