Питання розмежування приватного господарського і цивільного права

Вступ України до Світової організації торгівлі, просування в європейському напрямі розвитку вимагає зміни принципів і способів правового регулювання господарської діяльності. Макро- і мікроекономіка, приватна підприємницька діяльність, юридична відповідальність суб’єктів господарської діяльності залежать від досконалості їх правового забезпечення. Це зумовлює потребу в систематизації наукових розробок проблем правового регулювання господарської діяльності, дослідження ефективності забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів господарювання та соціальної спрямованості економіки, а також відповідності змісту правового регулювання реально існуючим суспільним відносинам, що виникають між учасниками господарських відносин.

Аналізу проблем приватного права присвячено чимало праць О. Дзери, А. Довгерта, Н. Кузнецової, Р. Майданика, В. Луця та інших видатних вчених. Вони розглядають приватні відносини з точки зору забезпечення суб’єктивних прав осіб, які є юридично рівними.

Разом із тим ще у 1925 р. відомий російський цивіліст Є. Спекторський вказував на застарілість окремих понять, які і сьогодні застосовуються в цивілістичній науці, та запропонував оновити підходи до регулювання приватних відносин* [1, 276-277]. Метою цієї статті є спроба розглянути сучасні закономірності приватних відносин у сфері господарювання.

На сучасному етапі розвитку права європейських країн, що регулює господарські відносини, на перший план виступать суб’єкти, що формують економіку та беруть участь в її функціонуванні. Поступово в економіці втрачає значення концепція правового регулювання, що спирається на статус певної особи, яка сьогодні домінує в приватному праві України та яку наполегливо намагаються розповсюджувати у сфері господарювання.

Сучасною тенденцією приватного господарського права європейських країн є перехід від права особи до права економіки та функціонуючих в ній підприємств.

Другою тенденцією розвитку господарського права є оптимізація публічно-правового і приватноправового регулювання господарських відносин. Невиконання положень публічного господарського права призводить до нікчемності приватноправових договорів. Характерно, що незважаючи на діючий у міжнародному звичаєвому праві принцип невтручання в справи іншої держави, причиною нікчемності правочину може стати порушення публічного господарського порядку іноземної держави.

Третьою тенденцією є посилена інтеграція України у світову економіку, що приводить до збільшення впливу міжнародного господарського права на вимоги до правового регулювання господарських відносин в Україні.

Україна, яка вирвалась з радянської планової системи народного господарства, й досі не визначила остаточно свій курс та перебуває у статусі країни з перехідною економікою. Спадщина правового регулювання Радянського

Союзу, коли країна не знала, що таке підприємницька діяльність та економічна конкуренція, домінує, оскільки, як свідчать всі наукові праці, сучасні розробки ґрунтуються на досягненнях дійсно видатних радянських цивілістів, які відображали реалії свого часу, а не реалії сучасної економіки. У сфері правового регулювання господарських відносин це виявляється як у «демонізації» публічного регулювання економіки, яку зводять до централізованої системи управління економікою, так і в абсолютизації принципів диспозитивності та особистих прав у сфері економіки.

З початком розвитку громадянського суспільства, приватної ініціативи стверджується, що всі приватні відносини, у тому числі у сфері економіки, які виникають, є цивільними, а всі «суб’єкти господарювання у відносинах юридичної рівності є суб’єктами цивільного права».

ГК України «має бути скасовано через необхідність регулювання цивільних відносин, зокрема й у сфері господарювання, єдиним галузевим кодифікованим актом». Слушно констатується факт, що ЦК і ГК України пропонують різні підходи до врегулювання однакових відносин [2].

Погоджуючись з висновком щодо різних підходів регулювання цивільних і господарських відносин, що виникають між приватними особами у сфері господарювання, необхідно встановити, чим це спричинено і до яких наслідків може призвести встановлення однакового підходу до регулювання всіх приватних відносин.

Як зазначав Ф. Енгельс, «у сучасній державі право повинно не тільки відповідати загальному економічному стану, не тільки бути його відображенням, а й бути внутрішньо узгодженим відображенням, який не спростовував би сам себе внаслідок внутрішніх суперечностей» [3]. Сучасні вчені також вказують, що фактори, «котрі задають цільову спрямованість та конкретний зміст правового регулювання, мають не власне юридичний, а економічний, політичний, культурний, загально- соціальний характер» [4].

Як зазначається у Національній доповіді НАН України, у сучасних умовах глобальних економічних коливань «стійким може бути тільки такий суспільний розвиток, який спирається на конкурентоспроможну економіку; розвинений внутрішній ринок; національний виробничий комплекс, що всебічно використовує потенціал транснаціонального капіталу і гарантує економічну безпеку країни; збалансовану соціальну структуру та ефективну політичну систему.

Визначаючи стратегічні підходи до вибору моделі розвитку України, необхідно усвідомлювати факт необхідності кардинальної зміни існуючої логіки світового економічного зростання» [5].

У цивілістичній науці домінує думка, що «оскільки підприємницька діяльність розглядається як ініціативна, на власний ризик діяльність, з метою одержання прибутку, її можна розглядати як один з аспектів реалізації людської свободи (курсив мій. — О. Б.); як діяльність, в основі якої лежать приватні інтереси, що припускають статус вільної особистості, приватної власності, вільні договірні відносини, спадкування й інші інститути, засновані на засадах автономії свободи, юридичної рівності суб’єктів» [6]. Рівність сторін і зумовлює цивільний характер усіх підприємницьких відносин.

Жодним чином не заперечуючи проти цього, необхідно звернути увагу, що все ж реалізація людської свободи — це тільки один із багатьох аспектів господарської підприємницької діяльності, який не торкається проблем створення конкурентоспроможної економіки і розвинутого цивілізованого ринку та не є головним, оскільки не стосується реалізації законів функціонування економіки та забезпечення громадян майновими благами.

Права людини, які закладені у ЦК України, без перебільшень можна назвати вічними, чого неможливо сказати про економічний стан. Однією із головних категорій цивільного права є правочин, який є інструментом у багатьох інститутах цивільного права та, зокрема, інституту права власності. Як правило, правочини стосуються окремих суб’єктів, які здійснюють індивідуальні дії. У сфері господарської діяльності діють інші категорії: насамперед це ринок, який становить складну систему взаємовідносин та взаємодії різнорідних суб’єктів; підприємство; економічна конкуренція як складне явище, що є сукупністю економічних станів та процесів, які забезпечують задоволення інтересів споживачів та розвиток економіки і мають певні закономірності.

Як зазначив видатний економіст Й. Шумпетер, «жодна соціальна система не може функціонувати, якщо вона ґрунтується виключно на мережі вільних контрактів між (законодавчо) рівними партнерами, в якій кожний керується нічим іншим, окрім власних (короткострокових) утилітарних цілей» [7].

Економічна ринкова система є складним суспільним соціальним явищем. Будь-які господарські рішення (правочини) у цій системі є взаємопов’язані між собою та можуть впливати на всю ринкову систему як за рахунок масштабу таких рішень, так і внаслідок кількості певних рішень.

Принциповою відмінністю між цивільним і господарським правом є те, що цивільне право регулює відносини, які виникають внаслідок окремого правочину чи юридичного факту. Господарське право враховує відносини, що виникають у процесі «розподілу праці і кооперації певних індивідів» [8], організації та здійснення господарської діяльності, яка має системний характер та суспільні економічні наслідки — рівень конкурентоспроможності держави і матеріального забезпечення громадян майновими благами.

Функціональне застосування приватноправових норм на певних етапах господарських відносин між окремими особами не відображає в цілому господарські відносини в масштабі, часі і наслідках та, відповідно, не дозволяє їх адекватно оцінювати та регулювати. Дрібне відхилення від вимог закону не може становити загрозу для суспільства, але системне застосування навіть не заборонених законом дій може призвести до зовсім інших наслідків за рахунок ефекту масштабу. Також необхідно враховувати, що, незважаючи на приватний характер відносин у сфері господарювання, «відносини влади і підпорядкування мають місце і між приватними особами з причин їх економічної нерівності. Ця нерівність, однак, не має наслідком нерівність юридичну; навпаки, діє принцип рівності всіх перед законом» [9]. Це ставить під сумнів фактичну рівність учасників господарського обороту.

Ідея панування на ринку, що введена в економічний аналіз видатним французьким економістом Ф. Перру, виходить із того, що фірми на ринку економічно не рівні і деяким із них вдається на шкоду інтересам інших фірм нав’язати власну економічну політику. Причому сфера діяльності пануючої фірми ширша, ніж сфера діяльності монополії. Пануюча фірма впливає на оточуючі суб’єкти ринку, примушує інших до пристосування, визначає їх подальшу діяльність, наприклад завдяки наявності певних інноваційних досягнень чи інших переваг.

На думку Ф. Перру, вивчення ринкових відносин насамперед має стосуватися мети, яку переслідують пануючі фірми в господарських відносинах, методів, за допомогою яких вони диктують власну волю та посилюють власний стан, засобів протидії тих, хто може підпасти під панування [10].

Окрім цього, існує і структурна нерівність учасників відносин у сфері господарювання, зокрема між підприємцем і споживачем [9]. Така нерівність поставила вимогу про додаткові заходи правового захисту споживачів у відносинах із суб’єктами господарювання, що знайшло відображення у прийнятті спеціальних нормативних актів, спрямованих на захист їх прав.

Г. Осетинська, досліджуючи відносини, що складаються між споживачами і суб’єктами підприємницької діяльності, слушно встановила факти «істотного обмеження дії принципу свободи договору при укладанні споживчих договорів, формуванні їх умов, адже порядок укладання і формування умов договору визначається переважно імперативними нормами законодавства про захист прав споживачів, встановлення привілейованих умов для споживача і додаткових обов’язків для підприємця; публічного характеру всіх споживчих договорів.» [11].

Очевидним є факт, що для однорідних приватних відносин продажу товарів (робіт, послуг) у відносинах «продавець — покупець», а саме: «суб’єкт господарювання — фізична особа», «суб’єкт господарювання — суб’єкт господарювання», «фізична особа — фізична особа», «фізична особа — суб’єкт господарювання», Закон України «Про захист прав споживачів» може бути застосований тільки до відносин між суб’єктом господарювання (продавцем) і фізичною особою.

Аналіз прав споживачів, встановлених у Законі України «Про захист прав споживачів», свідчить, що вони мають імперативний характер, тобто особа не може використати надані права на власний розсуд.

Захист прав споживача сформувався з економічної точки зору як реакція на збій ринкових процесів, який здійснюється внаслідок інформаційної асиметрії у відносинах підприємця і споживача [12]. Споживач розглядається як елемент ринку, тобто учасник відносин економічної конкуренції.

Така асиметрія усувається органами інституціонального контролю якості продукції, імперативними приписами суб’єктам господарювання щодо надання вичерпної інформації і певного оформлення відносин із клієнтами, застосування державного примусу та засобів відповідальності щодо правовопорушників.

Іншим прикладом спеціального регулювання приватних відносин у господарській сфері є законодавство щодо регулювання економічної конкуренції. Воно не може бути застосовано у системі відносин «фізична особа — фізична особа», «фізична особа — суб’єкт господарювання», а стосується виключно суб’єктів господарювання як продавців товарів (робіт, послуг) і споживачів, коло яких має здатність розширюватися.

За звичайною діловою практикою споживачами у сфері господарювання виступають як фізичні, так і юридичні особи. Антимонопольний комітет України у Розпорядженні «Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку» від 5 березня 2002 р. № 49-р визначив, що споживачем є юридична чи фізична особа, яка здійснює діяльність із придбання та використання товарів, послуг, робіт на відповідному товарному (товарних) ринку (ринках). Тобто головною ознакою споживача як учасника господарських приватних відносин є функціональна ознака — дії з придбання та споживання товарів.

Таким чином, для тотожних договірних відносин споживання певної продукції залежно від складу учасників правовідносин застосовуються різні правові норми та навіть різні способи і принципи правового регулювання.

Аналіз прав споживачів, фізичних і юридичних осіб надає можливість дійти висновку про насамперед їх соціальну спрямованість, що зумовлено, з одного боку, можливою слабкістю, економічною незахищеністю споживача у порівнянні з потужними суб’єктами господарювання, з другого боку — важливою роллю споживача у забезпеченні результатів господарської діяльності та конкуренції, стабільності економіки загалом, оскільки, придбаваючи товар у певного суб’єкта господарювання, споживач надає йому перевагу, забезпечує реалізацію його господарської мети та його економічний стан, визначає його місце на ринку. Споживач має власну функцію у системі ринкової економіки і завданням держави, метою правового регулювання є не стільки встановлення додаткових прав та забезпечення соціального захисту, а забезпечення виконання функцій споживача в механізмі економічної конкуренції.

Для продавця, суб’єкта господарювання, не існує різниці, хто придбає та буде використовувати товар: фізична чи юридична особа. Головною його метою є отримання прибутку, розширення виробництва та ринків збуту, підвищення конкурентоспроможності та як кінцевий результат — встановлення й реалізація ринкової влади. Отриманий результат не завжди узгоджується із принципами добросовісності та справедливості, які не мають економічного характеру.

Споживачу також немає різниці, хто продає товар, оскільки його турбують, насамперед, споживчі якості товару, які він має одержати за певні кошти. Несправдовування такого роду очікувань (висока ціна, низька якість, відсутність певних споживчих властивостей та ін.) може призводити до стану введення споживачів в оману, неадекватному вибору продукції, несправедливому перерозподілу грошових коштів на ринку, збитків та банкрутства суб’єктів господарювання, соціальної напруги. Невипадково демпінг Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» віднесено до правопорушень. Саме цим порушуються механізми економічної конкуренції та самі підвалини ринкової економіки.

Таким чином, наведений результат економічної несправедливості та руйнувань добросовісної господарської діяльності залежить від усвідомлення споживачем його дій у сфері приватних відносин при придбанні товарів або дотримання суб’єктами господарювання умов сумлінної конкуренції, пов’язаної з їх станом на ринку.

Наприклад, у США констатовано, що в багатьох випадках укладення навіть стандартизованих контрактів сторони, особливо приватні споживачі, не обізнані зі значенням включених до них положень або не здатні вести переговори щодо цих положень через нерівне ринкове становище, що призводить до несумлінності контракту або його частини [13].

Слід наголосити, що виникнення відносин економічної конкуренції, які пронизують всі господарські відносини, чітко розмежовує приватні господарські відносини та приватні цивільні відносини, що стосуються забезпечення цивільних прав. Пункт 5 ст. 13 ЦК України має імперативний припис щодо недопущення використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісну конкуренцію.

Враховуючи зміст ст. 13 ЦК України, йдеться не тільки про межі цивільних прав, а й про порядок їх здійснення. За логікою ЦК України реалізація цивільних прав у сфері особистого життя й у сфері відносин економічної конкуренції (сфера господарювання) є різною. Це дійсно так, оскільки в господарській сфері має панувати економічна конкуренція та економічні закони. Але коли твердження про дуалізм (різні підходи) регулювання приватних відносин за допомогою ЦК і ГК України відповідає законам формальної логіки, то ідея регулювання одним правовим актом дуалістичних (відмінних) приватних відносин, які мають певну форму, що збігається (наприклад відносини купівлі-продажу, відносини відповідальності (неустойка), відносини посередництва та ін.), просто незрозуміла та не відповідає цим законам.

Просте посилання на диспозитив ність відносин не є аргументом, що характеризує правовідношення. Зв’язок між суб’єктами права у сферах особистих відносин та ринкових господарських відносин має якісно різний характер. Дійсно, диспозитивний метод правового регулювання — це спосіб регулювання відносин між рівними (законодавчо) сторонами. Але інтереси, права, обов’язки, можливості цих учасників та мета правового регулювання є різними.

Посилаючись загалом на диспозитивний метод регулювання відносин, не береться до уваги те, що диспозитивність взагалі притаманна праву. Елементи диспозитивності притаманні публічним галузям права. Диспозитивний метод включає три способи регулювання суспільних відносин:

1) дозвіл вчинити певні дії, що мають правовий характер;

2) надання учасникам певних прав, врегульованих законом;

3) надання учасникам можливості вибору варіанта власної поведінки.

Розгляд застосування цих способів в особистісній та господарській сферах дає змогу встановити певні закономірності, які суттєво розрізняють приватні особисті та господарські відносини.

Будь-яка особа має право і можливість займатися приватною господарською діяльністю у сфері суспільного виробництва, але тільки після державної реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Для певних видів діяльності необхідно також отримання ліцензій відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а для певних дій — встановлені нормативними актами дозволи.

Звичайно, можна послатися на можливість суб’єкта розпорядитися своїм правом з огляду на принцип диспозитивності, у тому числі шляхом звернення до суду для захисту прав. Але судова процедура потребує часу та певних ресурсів, що при системному застосуванні суб’єктом господарювання призведе до зниження конкурентоспроможності, а можливо і до припинення виробництва. Держава не може такого допускати, оскільки це може призвести до погіршення економічного стану та соціально-економічних проблем.

Вільно, на власний розсуд обираючи шлях здійснення господарської підприємницької діяльності, суб’єкт господарювання має пройти процедуру публічної легітимації, покласти на себе тягар виконання великої кількості зобов’язань та дотримання обмежень у приватних відносинах. При цьому зобов’язання, які мають імперативний характер, реалізуються в межах дозвільної системи та диспозитивного методу правового регулювання, а правові публічні заборони є джерелом регулювання приватних відносин, оскільки особи при формуванні власної поведінки повинні утримуватися від здійснення заборонених дій.

Разом з тим і приватні відносини за рахунок ефекту масштабу впливають на публічну сферу. Застосування способів правового регулювання в межах диспозитивного методу в сфері господарювання суттєво відрізняється від їх застосування у сфері особистого життя та забезпечення прав особи.

Захопившись поділом права на галузі та намагаючись монополізувати певні сфери, ми залишили поза увагою природу відносин, що регулюються, та мету правового регулювання, яка зумовлює правові засоби впливу та бажану модель поведінки. Розглядаючи первинні елементи правових норм, правові дозволи, зобов’язання та заборони, необхідно констатувати, що всі вони присутні в регулюванні приватних відносин. Але комбінації, обсяги їх застосування в приватних відносинах у сфері забезпечення особистих цивільних прав та у сфері господарювання є різними.

Цивільно-правова школа залишає без уваги ту найсуттєвішу обставину, яка має бути домінуючою і стосується того, що юридичний механізм у сфері господарювання повинен відображати вимоги економічних законів, забезпечити їх застосування на рівні правових принципів та конкретних норм.

Висновок, що «приватноправові норми хоча й відіграють найважливішу роль у регулюванні підприємницьких відносин, однак зовсім не виключають їхнього державного регулювання з метою дотримання публічного порядку й захисту суспільних інтересів» [6], ставить питання про розуміння і зміст державного регулювання та публічного порядку. Правове регулювання визначається як «встановлення правових норм і підпорядкування останнім відповідних суспільних відносин шляхом направлення поведінки їх учасників» [14].

ЦК України за логікою Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», як акт, спрямований, за висновками певних фахівців, на врегулювання підприємницьких відносин, має характер державного регуляторного акта.

Правове регулювання, на відміну від інших форм впливу, завжди здійснюється за допомогою власного інструментарію, притаманного лише праву механізму, призначеного юридично гарантувати досягнення цілей, поставлених законодавцем у межах визначених типів, моделей юридичного впливу на суспільні відносини [15].

Модель правового впливу в сфері приватних господарських відносин, на відміну від особистих відносин, встановлює інші межі дозволених та заборонених дій, інший порядок набуття певних прав та обов’язків, інші правові наслідки дій та юридичну відповідальність в начебто тотожних відносинах, наприклад у договорах купівлі-продажу. Тобто тотожні договори купівлі-продажу, наприклад автомобіля, укладені між двома фізичними особами та суб’єктом господарювання і фізичною особою, можуть мати, крім передачі титулу власності, суттєво різні правові наслідки, які виникають внаслідок появи в таких відносинах правових категорій «права споживача» та «економічна конкуренція».

Головною метою цивільного права є забезпечення реалізації прав і свобод особи. їх називають цивільними, хоча переважна більшість з них закріплена Конституцією України. Але це не є метою побудови та організації економіки як сфери суспільних відносин. У цій сфері панують інші категорії та цінності.

Тому, незважаючи на те, що в господарській сфері відносини також мають приватний характер, направлення поведінки, модель приватних відносин учасників господарських відносин є іншою, ніж в особистій сфері. Людська свобода та приватний егоїзм, які слушно визначаються як домінуючі в приватних відносинах у сфері особистості, не мають жодного відношення до реальних економічних закономірностей.

В. Литвин висловила слушну думку про те, що будь-яке державне втручання в економіку припускає зміну умов взаємодії економічних агентів, під час якого відбувається узгодження приватних і суспільних інтересів. Вона визначає державне регулювання як широку систему соціально-економічних відносин, що складаються у процесі узгодження інтересів суб’єктів господарювання, а також стабілізації і пристосуванні економічної системи до умов, які змінюються [16]. Саме суспільний поділ праці зумовлює необхідність узгодження між різними ланками системи суспільного виробництва.

Слід зазначити, що відносини, що виникають у сфері приватного життя особи, у жодному разі не можна ототожнювати або порівнювати із приватними відносинами, в які вступають суб’єкти господарювання. Господарські відносини виникають у сфері суспільного виробництва та економічної конкуренції. Якщо розглядати ці відносини системно, то вони є складовою (підсистемою) більш складних систем: ринок, економіка, екологія. Враховуючи, що ринок, економіка є явищами публічними, організованими в певному порядку, то можливо стверджувати, що приватні господарські відносини є елементом публічного порядку. Легального визначення публічного порядку немає, тому автор розглядає господарські відносини як елемент, складову «правопорядку у сфері господарювання». Це поняття є нормативною складовою більш широкого поняття «правовий порядок», що існує у суспільстві.

Правовий порядок — це складна соціально-правова категорія, у межах якої взаємодіють інтереси та права різних груп, прошарків, громадян, суспільства загалом. Існує твердження про те, що правопорядок — це державний, конституційний порядок.

У науковій літературі правовий порядок визначають як «об’єктивно і суб’єктивно зумовлений стан життя, який характеризується внутрішньою узгодженістю, врегульованістю системи правових відносин, заснованих на нормативних вимогах, принципах права і законності, а також на демократичних, гуманістичних і моральних вимогах, правах і обов’язках, свободі і відповідальності всіх суб’єктів права» [17].

Права та обов’язки людина має не тільки стосовно іншої людини, але і відносно суспільства. Проста взаємодія двох осіб, що вступили в приватні відносини, ще не створює права. Для правових відносин особи повинні бути занурені в соціальний світ, дію соціальних інститутів, норм, цінностей. Тому в будь-яких правових відносинах суспільство (держава) виступає однією зі сторін, яка виконує функцію гаранта правового характеру здійснюваних дій та захисту суспільних цінностей та пріоритетів. «Тобто правова комунікація завжди має публічний характер і виступає не у формі діалогу «я — інший», а у формі полілогу «я — інший — інстанція» [1, 205].

Суспільство завжди є певною цілісністю, системою, структуру якої становлять інституціоналізовані внутрішні зв’язки (відносини), які виникають між членами суспільства безпосередньо або через соціальні інститути. Ці зв’язки спрямовані як на задоволення особистих (приватних) інтересів членів суспільства, які є різнорідними та суперечливими, так і на підтримання цієї системи загалом.

Це зумовлює встановлення державою певної моделі поведінки у відповідних правових нормах. Але модель особистих приватних відносин нічого спільного з приватними господарськими відносинами, які повинні забезпечити успіх в економічній конкуренції та побудову розвинутої економіки, не має. Особливо це актуально в умовах глобалізації економіки та завдання забезпечення конкурентоспроможності України.

Вихід з цієї ситуації пропонується у відмові від простого посилання на теоретичні розробки 100-річної давнини щодо предмета та методу правового регулювання, які стали домінуючими в кінці 1930-х років. Теорія права пропонує більш сучасні правові засоби, які дозволяють адекватно регулювати складні багаторівневі, такі, що перетинаються та вступають в конфлікт, суспільні відносини у певних сферах із урахуванням їх економічного та соціально-політичного змісту. Зокрема, це правові принципи, юридичні режими, функції права. У правовій літературі вони «обережно» називаються додатковими критеріями при поділі права на галузі, але їх застосування свідчить про якісну відмінність змісту правовідносин, що регулюються, зокрема у сфері господарювання та формуванні державою певної моделі поведінки, відмінної від інших.

На жаль, під приводом застосування певної «монополізованої» правової форми, наприклад договору, стверджують про цивільно-правовий характер усіх відносин. Але, за слушним твердженням Р. Халфіної, правову форму необхідно відрізняти від правових інститутів, оскільки поняття правової форми може містити норми й інститути різних галузей права [18].

Правова форма реального суспільного відношення визначається як змістом цього відношення, так і волею держави, яка встановлює для конкретного виду відносин ту чи іншу форму, що відповідає бажаній для держави моделі поведінки.

У господарських відносинах детермінанта волі держави визначається насамперед балансом інтересів усіх учасників цих відносин та необхідністю підтримання певного рівня виробництва матеріальних благ для суспільства і забезпечення конкурентоспроможності економіки країни, що потребує іншого режиму правового регулювання, ніж у відносинах окремих осіб [19].

Отже, приватні господарські відносини є складовою більш складних публічних явищ (порядків) — економічної конкуренції, ринку, економіки, які об’єктивно на них впливають та динамічно трансформують приватні відносини під власні умови. Економічна конкуренція відбувається саме у сфері приватних відносин.

Приватні господарські відносини та їх правове регулювання мають підпорядковуватися та відображати дію економічних законів розвитку та реальний економічний стан країни. За цих обставин їх правове регулювання потребує якісно іншого підходу, іншого правового механізму, ніж регулювання відносин, пов’язаних із окремою особою, що забезпечується ЦК України.

ГК України потребує суттєвого удосконалення та розвитку з метою забезпечення простоти та швидкості прийняття комерційних рішень та захисту учасників відносин у сфері господарювання з позицій закономірностей функціонування ринкової економіки.

У зв’язку з ускладненням суспільних відносин у сфері економіки необхідно відмовлятися від простого повторення положень про предмет (який має в цивільному праві майже необмежений характер) та метод як критерії галузевого правового регулювання. Більше уваги необхідно зосереджувати на принципах реальних економічних відносин, які повинні бути втілені у право, інтересах осіб та правових формах їх реалізації у сфері економіки, які є складовими юридичного режиму. Це зумовлює застосування в господарській сфері власного правового інструментарію, особливого порядку регулювання виникнення прав та обов’язків учасників господарських відносин, застосування засобів юридичної відповідальності, які опосередковують існування конкурентної економіки та належне забезпечення і захист споживачів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Поляков А. В. Общая теория права : фенолого-коммуникативный подход : курс лекций. — 2-е изд., доп. — Спб., 2003. — С. 276-277.
  2. Майданик Р. А. Система права України : пошук оптимальної моделі : доповідь. — К., 2009. — С. 5.
  3. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 37. — С. 418.
  4. Методологічні засади охорони та захисту майнових прав осіб в Україні та ЄС : моногр. / за заг. ред. О. Д. Крупчана. — Тернопіль, 2008. — С. 7.
  5. Новий курс : реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь / за заг. ред. В. М. Гейця [та ін.]. — К., 2010. — 232 с. — С. 9.
  6. Кузнецова Н. С. Проблеми гармонізації цивільного і підприємницького законодавства України та країн Європи / Еволюція цивільного законодавства : проблеми теорії і практики : зб. наук. пр. — К., 2004. — С. 655.
  7. Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия / пер. с англ. — М., 1995. — С. 527-528.
  8. Маркс К. Капитал // Маркс К., Энгельс Ф. — Т. 26. — Ч. 3. — С. 368.
  9. Основы германского и международного экономического права : учеб. пособие / Х. Й. Шмидт- Тренц, Ю. Плате, М. Пашке и др. — СПб., 2007. — С. 45.
  10. Дементьев В. В. Рентно-ориентированное поведение и господствующая фирма в переходной экономике Украины // Экономика и право. — 2001. — № 1. — С. 81.
  11. Осетинська Г. А. Цивільно-правовий захист прав споживачів за законодавством України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К., 2006. — С. 17.
  12. Штобер Рольф. Хозяйственно-административное право / пер. с нем. — М., 2008. — С. 35.
  13. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США / пер. з англ. —К., 1999. — С. 369.
  14. Явич Л. С. Проблемы правового регулирования советских общественных отношений. — М., 1961. — С. 28-29.
  15. Алексеев С. С. Право : азбука-теория-философия : опыт комплексного исследования. — М., — С. 324.
  16. Литвин В. В. Державне регулювання економіки України в умовах соціально-економічної трансформації : автореф. дис. ... канд. екон. наук : 08.01. 01 / Донец. держ. ун-т. — Донецьк, 1999. — С. 7.
  17. Теория государства и права : курс лекций, под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько.—2-е изд., пе- рераб. и доп. — М., 2005. — С. 374.
  18. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1974. — С. 80-81.
  19. Безух О. В. Правовий режим регулювання приватних господарських відносин / Методологія приватного права : сучасний стан та перспективи розвитку (м. Київ, 22-23 травня 2009 р.) : зб. матеріалів 2-ї Міжнар. наук.-практ. конф. «Методология частого права: современное состояние и перспективы развития» / ред. кол. : О. Д. Крупчан, Н. С. Кузнєцова, Я. М. Шевченко та ін. — К., 2009. — С. 290-297.
загрузка...
Top