Перехід прав на земельні ділянки державної та комунальної власності під об’єктами незавершеного будівництва приватної власності

Актуальність теми цієї статті зумовлена існуючими проблемами застосування норм чинного земельного законодавства, пов’язаними з тим, що в одних випадках місцеві органи державної влади чи органи місцевого самоврядування приймають рішення про відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності разом із розташованими на них об’єктами незавершеного будівництва приватної власності у власність фізичних і юридичних осіб шляхом укладення договору купівлі-продажу чи передачі земельної ділянки в оренду, в інших — приймають рішення про відчуження у власність чи надання у користування таких ділянок на умовах оренди шляхом проведення земельного аукціону.

Наявність практичних проблем у неоднаковому застосуванні норм чинного земельного законодавства щодо набуття і реалізації власниками об’єктів незавершеного будівництва прав на земельні ділянки державної та комунальної власності пояснюється, по-перше, закріпленою у чинному законодавстві України системою паралельного правового регулювання земельних і майнових відносин, у якій правовий режим земельних ділянок є похідним і залежним від права власності на розташовані на земельних ділянках об’єкти нерухомого майна; по-друге, наявними колізіями між нормами цивільного, земельного та іншого законодавства щодо визначення поняття «об’єкти нерухомого майна», «нерухомість», «земельна ділянка»; по-третє, відсутністю теоретичних розробок щодо вирішення у правозастосуванні проблем переходу прав на земельні ділянки державної власності під об’єктами незавершеного будівництва приватної власності.

У сучасних умовах правовідносини, що виникають у здійсненні прав на земельні ділянки під об’єктами незавершеного будівництва, мають публічно-приватний характер, що зумовлює необхідність комплексного підходу до застосування норм земельного, цивільного та іншого законодавства щодо визначення правового режиму земельних ділянок разом із розташованими на них об’єктами незавершеного будівництва, які належать фізичним і юридичним особам на праві приватної власності.

У чинному законодавстві по-різному визначаються поняття землі та земельної ділянки як об’єктів нерухомого майна. Перехід прав на земельні ділянки поєднується з переходом прав на будівлі та споруди або ж з переходом прав на об’єкти нерухомого майна. При цьому З К України не дає визначення поняття будівель і споруд, а також об’єктів нерухомого майна, нерухомості. Водночас у ЦК України та інших законодавчих актах земельні ділянки визначаються крізь призму нерухомих речей, об’єктів нерухомого майна, нерухомості [1-9].

Наявність значної кількості законодавчих визначень таких понять, як земля, земельна ділянка, нерухомість, об’єкти нерухомості, нерухоме майно зумовлює необхідність доктринального тлумачення змісту норм названих вище законодавчих актів у контексті переходу прав на земельні ділянки державної власності, на яких розташовані об’єкти незавершеного будівництва приватної власності.

Однією з природних ознак землі є її нерухомість. Тому для визначення юридичної природи землі як об’єкта суспільних відносин важливим є з’ясування юридичної сутності та співвідношення у правозастосуванні таких понять, як земля, земельна ділянка, нерухомість, нерухоме майно. Адже у чинному земельному законодавстві України земля не належить до об’єктів нерухомості. Правове регулювання суспільних відносин щодо об’єктів нерухомості на земельній ділянці здійснюється на основі норм цивільного законодавства, а реалізація суб’єктами прав на земельну ділянку забезпечується переважно нормами земельного законодавства України.

У Конституції України поняття землі та нерухомого майна як об’єктів права власності розмежовуються. Так, наприклад, у статтях 13-14 Основного Закону держави термін «земля» вживається у самостійному значенні без будь-якого співвідношення з іншими об’єктами нерухомості. Водночас у ст. 142 Основного Закону зазначається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, земля, що є у власності територіальних громад.

Відповідно до п. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. При цьому земна поверхня являє собою грунтовий шар, а також водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім поверхневого шару, земельна ділянка як об’єкт права власності містить також простір над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

З огляду на законодавчу невизначеність співвідношення землі та нерухомості, необхідно зазначити, що в теорії земельного права не заперечується можливість визнання землі об’єктом нерухомості з встановленням особливого правового режиму її використання. При цьому немає єдності у підходах до розуміння землі як нерухомого майна і землі як об’єкта нерухомості. Так, наприклад, І. Каракаш вважає, що в економічному і правовому розумінні земля та інші об’єкти природного походження не є майном, у зв’язку з чим вони в законодавчому порядку виділені з системи майнових відносин [10, 66].

Інші автори зазначають, що у законодавстві доцільно запровадити таке поняття, як нерухома власність, або ж земельна нерухомість, що містить як земельну ділянку з визначеними межами і правами, які діють у цих межах, так і все, що на ній розміщене та безпосередньо з нею пов’язане [11].

У цивільному, земельному законодавстві багатьох зарубіжних держав земля визнається нерухомістю, незалежно від того, чи розміщено на ній те чи інше нерухоме майно, а споруджені будівлі та інші об’єкти оцінюються як поліпшення на земельній ділянці, що є визначальним для здійснення прав на землю, захисту майнових, фінансових, корпоративних та інших прав і охоронюваних законом інтересів власників землі [12].

За чинним ЗК України та іншими законодавчими актами органи державної влади та місцевого самоврядування мають право надавати із земель державної та комунальної власності земельні ділянки фізичним і юридичним особам в оренду на підставі своїх рішень чи розпоряджень у порядку, визначеному ст. 123 ЗК України, або ж зобов’язані відчужувати юридичним і фізичним особам право на оренду земельних ділянок державної та комунальної власності на конкурентних засадах шляхом проведення земельного аукціону в порядку, передбаченому ст. 124, п. 1 ст. 134 та іншими статтями глави 21 ЗК України, а також постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку продажу у2009 році земель несільськогосподарського призначення на земельних торгах» від 2 вересня 2010 р. [13].

З огляду на наведені законодавчі положення можна стверджувати, що у чинному земельному законодавстві України визначено дві юридичні моделі щодо порядку надання органами державної влади та місцевого самоврядування земельних ділянок із земель державної та комунальної власності у користування на умовах оренди фізичним і юридичним особам:

а) за адміністративними рішеннями цих органів, на підставі яких укладаються договори оренди між орендодавцем, — сільська, селищна, міська рада, районна, обласна державні адміністрації, КМ України, та орендарем — фізичною чи юридичною особою; б) на конкурентних засадах шляхом обов’язкового проведення земельного аукціону.

Вибір першої чи другої юридичної моделі надання земельних ділянок в оренду із земель державної та комунальної власності залежить від наявності чи відсутності законодавчо закріплених умов, які надають органам державної влади чи місцевого самоврядування право передати земельну ділянку в оренду на підставі своїх рішень чи розпоряджень, або ж зобов’язують ці органи провести земельний аукціон.

Доктринальне тлумачення змісту норм ЗК України та інших законів дає змогу визначити такі умови обов’язкового продажу права оренди земельної ділянки на земельному аукціоні: а) належність земельних ділянок до земель державної чи комунальної власності;

б) наявність на таких ділянках об’єктів нерухомого майна державної та комунальної власності; в) відсутність на земельній ділянці будь-яких будівель і споруд; г) наявність на земельній ділянці майна підприємств загальнодержавної власності, що підлягають приватизації відповідно до закону; ґ) наявність на земельній ділянці об’єктів незавершеного будівництва державної та комунальної власності, що приватизовуються у встановленому законом порядку.

У разі встановлення хоча б однієї з названих умов закон зобов’язує органи державної влади та місцевого самоврядування організувати і провести земельний аукціон, за наслідками якого надати переможцю аукціону земельну ділянку в оренду шляхом укладення відповідного договору.

Водночас у ч. 2 ст. 134 ЗК України закріплені умови, за наявності яких земельні ділянки надаються в оренду фізичним і юридичним особам за рішеннями органів державної влади та місцевого самоврядування без обов’язкового проведення земельного аукціону в порядку, передбаченому ст. 123 ЗК України.

Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі розташування на земельних ділянках об’єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

За чинним ЦК України у приватній власності фізичних і юридичних осіб можуть бути будь-які види майна, які не заборонені законом, включаючи й об’єкти незавершеного будівництва, які за своєю природою є предметами матеріального світу (будівлі, споруди), що створені на земельних ділянках з використанням фінансових, матеріальних і людських ресурсів, мають вартісний вираз, не завершені будівництвом, тому не здані в експлуатацію й обліковуються у бухгалтерських звітах і балансах юридичних осіб як незавершені будівництвом основні фонди.

У правовому значенні будь-яке майно, тобто предмети матеріального світу, визначається крізь призму речі або сукупності речей, щодо яких можуть виникати цивільні права й обов’язки (ст. 170 ЦК України). Згідно зі ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. У цивільному законодавстві України проведена класифікація речей, серед яких закон вирізняє речі нерухомі та рухомі.

Згідно з п. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Таке визначення поняття нерухомих речей є універсальним для українського законодавства і тому закріплюється у багатьох спеціальних законах щодо об’єктів нерухомості, нерухомого майна, нерухомості.

Аналіз змісту та використання допустимих у теорії права методів тлумачення норми ст. 181 ЦК України в частині визначення поняття нерухомих речей дає змогу виокремити істотні юридичні ознаки, які мають бути притаманні тому чи іншому об’єкту при визначенні його належності до нерухомого майна чи нерухомості.

Безспірним є той факт, що земельна ділянка є самостійним об’єктом нерухомості, з приводу якого виникають суб’єктивні права та обов’язки.

Щодо об’єктів, які розташовані на земельній ділянці, то визначення їх належності до нерухомого майна зумовлено такими законодавчими вимогами: а) ці об’єкти розташовані на земельній ділянці та нерозривно пов’язані з землею, тобто вони не можуть існувати без землі; б) неможливість переміщення без їх знецінення та без зміни їх призначення.

При цьому знецінення об’єкта нерухомості може мати різні форми прояву. Так, наприклад, за Законом України «Про охорону культурної спадщини» нерухомий об’єкт культурної спадщини — це об’єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності (ст. 1) [14].

Знецінення нерухомого майна при його переміщенні може відбуватися у вартісному виразі, фізичному і моральному зносі тощо. Крім норм ЦК України, необхідно враховувати також положення й інших законів, які закріплюють правовий режим того чи іншого нерухомого майна. Наприклад, у Податковому кодексі України для цілей оподаткування розмежовуються такі поняття, як земельна ділянка, об’єкти житлової нерухомості, об’єкти нерухомого майна (нерухомість) [15].

Зміна призначення об’єкта означає, що при переміщенні об’єкта нерухомого майна втрачається його основне функціональне використання, для якого створення того чи іншого нерухомого об’єкта на земельній ділянці було визначено у містобудівній документації.

У чинному законодавстві України по-різному закріплюється класифікація нерухомого майна. У ЦК України воно поділено на житлові будинки, будівлі, споруди тощо (ч. 2 ст. 331). Із аналізу змісту цієї норми можна зробити висновок, що ЦК України закріплює невичерпний перелік об’єктів нерухомого майна. Тому в інших законодавчих актах зроблена спроба деталізувати перелік об’єктів нерухомості. Закон України «Про інвестиційну діяльність» поділяє нерухоме майно на будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності (ст. 1), а Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 2 червня 1992 р. — на будівлі, споруди, приміщення (ст. 4) [16].

Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» провів поділ нерухомості, відмінної від землі, на будівлі, а саме: приміщення, пристосовані для постійного або тимчасового перебування в них людей, а також об’єкти власності, функціонально пов’язані з такими приміщеннями. Будівлі поділяються на: а) будинки (включаючи готелі, мотелі, кемпінги та інші подібні об’єкти туристичної інфраструктури), квартири, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, індивідуальні гаражі або місця на гаражних стоянках чи в гаражних кооперативах, дачні будинки та інші об’єкти дачної (садової) інфраструктури, відмінні від землі; б) споруди, а саме: об’єкти нерухомості, відмінні від будівель (п. 1.10.1 ст. 1).

В окрему групу можна об’єднати так звані специфічні нерухомі речі. Наприклад, об’єкти культурної спадщини (Закон України «Про охорону культурної спадщини»).

Універсального визначення поняття «будівлі та споруди» у чинному законодавстві України немає. Тому при визначенні правового режиму об’єктів незавершеного будівництва, як нерухомого майна, важливо встановити, чи належить той чи інший об’єкт на земельній ділянці до будівлі чи споруди.

Відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 р. вирішення цих завдань пов’язується з встановленням таких юридичних фактів: а) надання земельної ділянки для спорудження будівель і споруд; б) наявність дозволу на виконання будівельних робіт на будівництво будівлі чи споруди [17].

На основі проведеного аналізу названих вище законодавчих актів можна стверджувати, що в разі надання земельної ділянки для будівництва будівель і споруд та надання дозволу на виконання будівельних робіт на відведеній земельній ділянці незавершені будівництвом об’єкти за своїм правовим статусом необхідно відносити до нерухомості у вигляді будівлі чи споруди, які створені особою, належать їй на праві власності за законом відповідно до п. 1 ст 331 ЦК України, обліковуються у бухгалтерських звітах і балансах, і таке право може у визначених законом випадках (ст. 331 ЦК України) бути зареєстроване відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. [18].

Юридичний аналіз змісту норм ЦК України та інших законів щодо набуття права власності на об’єкти незавершеного будівництва дає змогу стверджувати, що правовий режим власності на об’єкти незавершеного будівництва може проявлятися у двох правових формах, які визнаються і захищаються законом.

Перша форма правового режиму власності закріплена у п. 1 і п 3 ст. 331 ЦК України, за якою до завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна). Відповідно до законів України «Про основи містобудування», «Про регулювання містобудівної діяльності» будь-яке будівництво має здійснюватися на відведеній у встановленому ЗК України порядку земельній ділянці після одержання від інспекції архітектурно- будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт з визначенням об’єкта будівництва — будівля, споруда тощо.

Використовуючи комплексний підхід до тлумачення правових норм названих вище законів, можна дійти висновку, що сутність першої форми правового режиму власності на об’єкти незавершеного будівництва полягає у тому, що незавершені будівництвом будівлі та споруди є новоствореним майном, що належить на праві власності особі, яке підтверджується документами про право власності чи користування земельною ділянкою, наданою для будівництва об’єктів нерухомого майна, проектно-кошторисною документацією, бухгалтерськими звітами і балансами, дозволом на виконання будівельних робіт, договорами Генерального підряду на будівництво об’єктів нерухомості тощо.

Відповідно до п. 1 і п 3 ст. 331 ЦК України особа, яка збудувала об’єкт незавершеного будівництва (будівлю, споруду), у разі необхідності може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва. При цьому ЦК України не визначає конкретно, який договір може бути укладений. Тому особа, яка забудувала земельну ділянку будівлею чи спорудою і не завершила будівництво та не здала їх в експлуатацію, може відчужувати належне їй новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди) шляхом укладення договору купівлі-продажу чи інших договорів.

Друга форма правового режиму власності на об’єкти незавершеного будівництва пов’язується із здійсненням державної реєстрації права власності на новостворене майно у вигляді будівлі чи споруди, яка не завершена будівництвом. Відповідно до п. 3 ст. 331 ЦК України у разі необхідності особа, зазначена в абзаці 1 цієї частини, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.

Отже, за чинним цивільним законодавством України розташовані на земельній ділянці будівлі та споруди, будівництво яких не завершене, мають визнаватися нерухомим майном, яке належить на праві власності особі на підставі документів, які підтверджують факт надання особі земельної ділянки для будівництва, одержання дозволу на виконання будівельних робіт, зроблені фінансові, матеріальні та інші витрати на спорудження об’єктів, іншими документами, а також документами, що підтверджуть факт реєстрації таких об’єктів у БТІ, якщо така реєстрація проведена.

Екстраполяція розглянутих вище норм цивільного законодавства щодо правового режиму будівель і споруд, які не завершені будівництвом і належать особі на праві власності, на зміст абзацу 1 п. 2 ст. 134 З К України дає змогу стверджувати, що закріплений у цій нормі закону виняток щодо передачі земельної ділянки в оренду без обов’язкового проведення земельного аукціону може поширюватися на земельні ділянки, на яких розташовані незавершені будівництвом будівлі та споруди, що належать особі на праві власності, яке не було зареєстроване після укладення договору купівлі- продажу через відсутність законодавчо закріпленого порядку такої реєстрації і яке з 1 жовтня 2010 р. може бути зареєстроване відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

За таких умов надання земельних ділянок власникам об’єктів незавершеного будівництва має здійснюватися відповідно до п. 3 ст. 124 ЗК України, за яким передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами 2, 3 ст. 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу.

При цьому сфера дії норми абзацу 1 п. 2 ст. 134 ЗК України не обмежується об’єктами незавершеного будівництва, а поширюється передусім на завершені будівництвом, здані в експлуатацію і зареєстровані у встановленому законом порядку будівлі та споруди. Не виключається, що ця норма закону може бути застосована до вирішення питання про надання земельних ділянок, на яких розташовані завершені будівництвом об’єкти нерухомості, однак не здані в експлуатацію чи не зареєстровані відповідно до закону.

За Конституцією України (ст. 14) право власності гарантується. Визнання особи власником будівель і споруд як нерухомим майном, будівництво яких не завершено, є ключовим юридичним фактом, з яким закон пов’язує настання юридичних наслідків щодо підстав і порядку набуття прав на земельні ділянки, на яких розташовані такі об’єкти нерухомості. У разі відчуження власником об’єктів нерухомості, які не завершені будівництвом, права на земельні ділянки, на яких розташовані такі об’єкти, набуваються з підстав і в порядку, передбаченому у статтях 116, 120, 123, 124 та інших нормах ЗК України.

Згідно з п. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. При цьому у п. 2 названої статті закону передбачено, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Оскільки у цій нормі Кодексу не передбачені винятки щодо будівель і споруд, які не завершені будівництвом, то з цього можна зробити висновок, що названа норма має бути застосована у тих випадках, коли власник об’єктів незавершеного будівництва відчужує за договором такі будівлі та споруди іншим особам відповідно до п. 3 ст. 331 ЦК України. При цьому у п. 2 цієї статті закріплюється імперативна норма, за якою до набувача об’єктів незавершеного будівництва переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Імперативний характер цієї норми З К України означає, що органи державної влади і місцевого самоврядування не можуть відмовити у наданні новому власнику об’єктів незавершеного будівництва і зобов’язані відповідно до статей 123, 124 та інших статей ЗК України виконати всі юридично значимі земельно- процесуальні дії щодо надання набувачеві таких об’єктів земельної ділянки за належним цільовим і функціональним використанням.

З другого боку, названа імперативна норма є юридичною гарантією захисту суб’єктивних земельних прав осіб, які набувають право власності на об’єкти незавершеного будівництва. Адже у разі відмови органу державної влади чи місцевого самоврядування від передачі земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності новому власнику об’єктів незавершеного будівництва у користування на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача, який розпочав і не завершив будівництво, набувач має гарантоване законом право звернутися до суду з вимогами про зобов’язання передати йому земельну ділянку відповідно до закону та договору оренди землі, а також відшкодувати матеріальну і моральну шкоду у зв’язку з невиконанням названими органами влади чи самоврядування норм чинного закону.

Оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування зобов’язані надати земельну ділянку набувачеві об’єктів незавершеного будівництва у користування на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача, то це означає, що такі земельні ділянки можуть бути надані новому власнику об’єктів незавершеного будівництва лише на підставі рішення чи розпорядження органів державної влади та місцевого самоврядування у межах їх повноважень та земельної юрисдикції.

У свою чергу, це виключає будь-яку можливість проведення земельних торгів щодо земельної ділянки державної та комунальної власності, на якій розташовані об’єкти нерухомого майна, які не завершені будівництвом і належать особі на праві приватної власності. Більше того, така земельна ділянка не може бути виставлена на торги, оскільки вона обтяжена правом власності особи на об’єкти незавершеного будівництва, які розташовані на такій ділянці.

На основі проведеного науково-теоретичного аналізу норм чинного законодавства України щодо набуття права на оренду земельної ділянки, на якій розташовані об’єкти незавершеного будівництва, які належать фізичній чи юридичній особі на праві приватної власності, можна зробити такі висновки і рекомендації:

  1. Споруджені на наданій і відведеній у встановленому законом порядку земельній ділянці відповідно до одержаних особою згідно з містобудівним законодавством дозволів на виконання будівельних робіт будівлі та споруди, які не завершені будівництвом, є об’єктами нерухомості, що належать особі на праві власності як новостворене майно, що може бути в разі потреби відчужене за договором щодо об’єкта незавершеного будівництва на підставі документів, які підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.
  2. Визнання за особою права власності на об’єкти незавершеного будівництва є юридичним фактом, з яким закон пов’язує настання наслідків щодо переходу прав на земельні ділянки, на яких розташовані такі об’єкти. У разі укладення договору купівлі-продажу будівель і споруд, які не завершені будівництвом і розташовані на орендованих земельних ділянках, до набувача права власності на об’єкти незавершеного будівництва переходить право користування земельними ділянками, на яких вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
  3. Закріплені у ЗК України імперативні приписи щодо переходу прав на земельні ділянки зобов’язують органи державної влади чи місцевого самоврядування у межах визначених законом повноважень виконати всі юридично значимі дії щодо надання земельної ділянки в оренду шляхом прийняття відповідного рішення чи розпорядження та укладення договору оренди земельної ділянки без організації та проведення земельних торгів у формі аукціону. У разі невиконання таких дій набувач об’єкта незавершеного будівництва має право звернутися до суду з вимогами про зобов’язання органів влади чи місцевого самоврядування передати земельні ділянки власнику таких об’єктів нерухомості, а також відшкодування заподіяної шкоди у зв’язку з порушенням земельних і майнових прав фізичної чи юридичної особи.
  4. Право власності на придбані за договором купівлі-продажу об’єкти незавершеного будівництва підлягає державній реєстрації відповідно до п. 3 ст. 331 ЦК України, а також Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Конституція України від 28 червня 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
  2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.
  3. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Офіціний вісник України. — 2001. — № 46. — Ст. 2038.
  4. Про основи містобудування : Закон України від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 52. — Ст. 683.
  5. Про регулювання містобудівної діяльності : Закон України від 17 лютого 2011 р. // Офіційний вісник України. — 2011. — № 18. — Ст. 735.
  6. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень : Закон України у редакції від 11 лютого 2010 р. // Офіційний вісник України. — 2004. — № 30. — Ст. 1993.
  7. Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва : Закон України від 14 вересня 2010 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 41. — Ст. 1733.
  8. Про інвестиційну діяльність : Закон України від 18 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 47. — Ст. 646.
  9. Про іпотеку : Закон України від 5 червня 2006 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 28. — Ст. 1362.
  10. Каракаш І. І. Право власності на землю // Земельне право України : підруч. / за ред.О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. — К., 2003. — С. 66.
  11. Бондар О. Г. Земля як об’єкт права власності за земельним законодавством України : автореф.дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.06. — К., 2005. — С. 13.
  12. Зарубежные модели решения земельного вопроса // Земельный вопрос. — М., 1999. —С. 270-534.
  13. Офіційний вісник України. — 2010. — № 67. — Ст. 2419.
  14. Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112.
  15. Офіційний вісник України. — 2010. — № 92. — Ст. 3248.
  16. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30. — Ст. 416.
  17. Офіційний вісник України. — 2011. — № 18. — Ст. 735.
  18. Офіційний вісник України. — 2004. — № 30. — Ст. 1993.
загрузка...
Top