Переднє слово головного редактора журналу до актуальної теми

Принцип верховенства права — це одна з яскравих конституційних новел, уперше у вітчизняній історії запроваджена в Основному Законі України.

Спочатку, досить незвичне для наших юристів, це явище (та й відповідне йому поняття) стало предметом досліджень українських фахівців із загально­теоретичної юриспруденції.

На сьогодні ж в Україні налічується велика кількість наукових і практико-прикладних статей, у назвах яких вжито поняття «верховенство права». Проте інтерпретація, розуміння цього явища й донині залишаються досить неоднознач­ними. Зокрема, професор Олександр Скрипнюк зазначає, що «верховенство пра­ва — це той основоположний принцип правової держави, без якого неможливе здійснення прав і свобод особи, а також гарантій, що надаються їй з боку держав­ної влади». Професор Анатолій Заєць стверджує, що принцип верховенства права означає «визнання природного права як безпосереднього регулятора суспільних відносин». Академік Петро Рабінович пише, що «верховенство пра­ва — це панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функ­ціонування держави, це підпорядкованість держави та її інститутів правам люди­ни». Науковець і політик Сергій Головатий у своїй монографії про верховенство права запропонував визначення поняття цього інституту, яке сформульоване Міжнародною комісією юристів, як «поєднання ідеалів і досягнутого на практиці юридичного досвіду стосовно принципів, інститутів, механізмів і процедур, які є істотно важливими для захисту особи від свавільної влади держави і які надають особі можливість володіти людською гідністю». А професор Наталія Оніщенко аргументовано доводить, що «верховенство права — це, безумовно, вияв загаль­нолюдських цінностей, прояв розвитку культури суспільства, у тому числі право­вої; верховенство права — головний засіб і мета суспільного розвитку, своєрідна демонстрація етапів формування та розвитку правової системи».

Оскільки зазначене поняття вже використовується і в біжучому українсько­му законодавстві, і в правозастосуванні, то його «різночитання» у сфері юри­дичної практики (які, ясна річ, цілком виправдані у наукових дискусіях) навряд чи можна вважати доречними.

Якщо ж звернутися до суті цієї проблеми, то слід зважити на таке.

Насамперед багатогранність поняття «верховенство права» робить безпер­спективною спробу дати універсальне визначення цього принципу, адже, як справедливо стверджує професор Микола Козюбра, «у понятті верховенства права переплітаються правові та політичні, культурні й етичні мотиви, внут­рішньодержавні та міжнародні, національні, цивілізаційні й загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра і справедливості, досягнення правової теорії та практичний юридичний досвід, правові ідеї і здоровий глузд... що робить цю категорію досить динамічною і не дозволяє втиснути її в рамки будь-якої юридичної дефініції».

Однак сучасний теоретичний і практичний досвід щодо уявлень про сутність верховенства права свідчить про те, що основою їх розуміння є визнання осно­воположних («природних») прав і свобод людини. Власне, основоположні пра­ва і свободи людини визначають зміст і спрямованість розуміння верховенства права як доктрини, принципу, ідеалу.

Крім того, видається ґрунтовним підхід, згідно з яким навряд чи можливо од­нозначно з´ясувати зміст цього поняття, не дійшовши мінімального консенсусу щодо того, яке явище відображається словом «право» і яке — словом «верховен­ство». Інакше ж «верховенство права» ризикує перетворитись на верховенство індивідуально-суб´єктивно інтерпретованої «справедливості» або, скажімо, славнозвісної «доцільності» (яку тепер нерідко позначають більш лагідним терміном — «прагматичність»).

Також навряд чи у концептуальній проблематиці верховенства права є ви­правданою презумпція невідповідності — апріорної, за відомої — між правом і законом (чи судовою практикою). Цілком зрозуміло, що нетотожність, «окремішність» таких двох явищ, як право (зокрема основоположні права люди­ни) і закон не усуває того факту, що у державі демократичній першочергово са­ме закон, зазвичай, є основним, нормальним, «природним» засобом втілення, ре­алізації та захисту права. Однак презумпція правовості закону (як і презумпція його конституційності) може бути — у разі виникнення сумнівів — спростована у кожному окремому випадку з належним мотивуванням, обґрунтуванням.

Сьогодні є загальновизнаним, що конституція сучасної демократичної держави закріплює основоположні права і свободи людини, тобто втілює при­родне право. А оскільки у такій державі біжучі закони зазвичай відповідають конституції (окрім тих, які органом конституційної юрисдикції визнані некон­ституційними, а отже — нечинними), то вони теж, вочевидь, є інструментом запровадження природного права, відповідають йому. На цьому саме і ґрун­тується презумпція правовості закону.

Усе викладене й спонукало наукову раду і редакційну колегію юридичного журналу «Право України» обрати основною, актуальною темою цього номера «верховенство права».

Сподіваюсь, що вміщені у цій рубриці статті сприятимуть позитивному осмисленню цього вельми актуального для української юридичної науки та практики явища.

загрузка...
Top