Особливості статті 3 ЄКПЛ крізь призму основних принципів тлумачення Конвенції

Зважаючи на процес реформування Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), з метою оп- тимізації його функціонування та покращання ефективності його діяльності, запроваджено нову політику щодо пріоритетності розгляду справ відповідно до важливості й терміновості порушених питань. ЄСПЛ визначено категорії заяв, які підпадають під пріоритетні критерії розгляду. Заяви щодо порушень ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [2] (далі — ЄКПЛ або Конвенція) є одними із тих, які нарівні з порушеннями статей 2, 4 і 5 §1 Конвенції належать до такої категорії. Також, спостерігаючи за тенденцією винесених рішень ЄСПЛ у справах проти України щодо порушення ст. 3 Конвенції протягом останніх років, простежується збільшення їх кількості та відчувається особлива увага Суду до цієї проблеми. Саме тому питання інтерпретації ст. 3 ЄКПЛ набувають важливого значення з метою правильного застосування положень цієї статті в національній право- застосовній практиці. Велику роль у розумінні особливостей ст. 3 ЄКПЛ відіграє правильність її трактування через основні принципи тлумачення Конвенції, що є предметом розгляду цієї статті.

Беручи до уваги суть і значення ст. 3 ЄКПЛ, яка стоїть на сторожі одних із фундаментальних цінностей демократичного суспільства, важливим є абсолютність характеру заборони катування і неможливість відступу від цього права. Якщо ж подивитися на більшість статей ЄКПЛ, то держава має право диспозитивної поведінки по відношенню до тих чи інших зобов’язань, що витікають із положень Конвенції. Але ст. 15 ЄКПЛ визначає кілька положень, відступ від яких за жодних, навіть виключних обставин, не є можливим. І положення ст. 3 є одними з тих, які підпадають під таке абсолютно непорушне право. Абсолютність заборони катування також підкреслює ЄСПЛ, зазначаючи: «Навіть за наявності найбільш скрутних обставин, якими є боротьба проти організованого тероризму або злочинності, Конвенція абсолютно чітко забороняє катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від більшості основних положень Конвенції та її Протоколів, ст. 3 не передбачає жодних винятків, і можливість відступу від її вимог не дозволяється ст. 15 навіть у разі суспільної небезпеки, яка ставить під загрозу життя нації» [2] .

Стаття 3 ЄКПЛ у дуже стислому викладі передає надзвичайно широкий зміст одного з основоположних прав людини, забезпечуючи право фізичної недоторканності особи, і встановлює абсолютну заборону катування. Неодноразово і теоретики, і практики задаються питанням, чому ця стаття не передбачає вичерпного переліку випадків, які б підпадали під кваліфікацію катування чи інших видів жорстокого поводження*, що становили б порушення ст. 3 ЄКПЛ [3]. Натомість маємо коротке, оціночне й одночасно широке за змістом положення, що визначає заборону катування. У цьому випадку потрібно звернутися до принципів тлумачення Конвенції з метою з’ясування змісту і правильної інтерпретації ст. 3.

Беручи до уваги те, що ЄКПЛ є багатостороннім міжнародно-правовим договором регіонального характеру (хоча і з рядом специфічних ознак, як, наприклад, суб’єктний склад, — окрім держав-учасниць, фізичні і юридичні особи, на яких поширюється її дія) [4], при застосуванні Конвенції повинні братися до уваги загальні принципи тлумачення міжнародних договорів, що закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 19б9 р. [5]. У пункті 3b ст. 31 Віденської конвенції зазначено, що для цілей тлумачення договору враховується і «наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення». Ще у рішенні Голдер проти Сполученого Королівства 1075 р., коли Віденська конвенція ще не набула чинності, ЄСПЛ зазначив, що «загальним підходом у тлумаченні Конвенції, що є міжнародним договором, має бути те, що Суд повинен керуватися Віденською конвенцією про право міжнародних договорів» [6]. Адже як такий текст ЄКПЛ — передусім через надзвичайно узагальнений характер формулювань — не може слугувати самодостатнім інструментом правозастосування, а тому потребує тлумачення через практику Європейського суду з прав людини [7]. Практично аксіоматичним твердженням стало формулювання «норми Конвенції діють так, як вони витлумачені Судом» [8].

Зважаючи на викладене вище, важливо наголосити, що ратифікувавши ЄКПЛ, Україна одночасно визнала обов’язковість і практики ЄСПЛ. У самому ж тексті Конвенції, у ст. 32, також говориться, що «юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї.» Відповідно, при здійсненні судами правосуддя підходи щодо тлумачення норм ЄКПЛ застосовуються на рівні з положеннями Конвенції, оскільки норми Конвенції є нормами прямої дії, як і норми Конституції. Як зазначає з цього приводу С. Шевчук, «норми Конституції України про права і свободи людини і громадянина здебільшого відтворюють конвенційні положення; питання юридичних гарантій основних прав та свобод є спільною юридичною матерією як на конституційному, так і на конвенційному рівнях» [9]. Та зважаючи на позитивістські підходи в українській правовій системі, особливо під час право- реалізації і правозастосування, український законодавець передбачив, на мою думку, альтернативний варіант щодо шляху застосування ЄКПЛ і практики ЄСПЛ, прописавши у спеціальному Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [10], що «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права» (ст. 17 ЄКПЛ).

Зробивши короткий екскурс щодо ролі й місця загальних принципів тлумачення міжнародних договорів у процесі застосування ЄКПЛ та її інтерпретації через практику ЄСПЛ при здійсненні правосуддя, перейдемо до тих принципів тлумачення ЄКПЛ, які мають особливе значення для з’ясування змісту ст. 3. Ними є принципи динамічного й автономного тлумачення, ефективного захисту і пропорційності.

Конвенція розглядається ЄСПЛ як «живий механізм», який динамічно розвивається в умовах розвитку суспільства і «має бути розтлумачена у світлі вимог сьогодення» [11]. Якщо конкретизувати ст. 3, виписавши ті чи інші види поводження, що підпадали б під категорії «катування», «нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання», автори Конвенції тим самим могли б звузити або обмежити сферу дії ст. 3 ЄКПЛ. Адже передбачити абсолютно усі випадки, які б могли виникнути в контексті заборони за ст. 3 неможливо. Як приклад можна навести уже хрестоматійну справу Прайс проти Сполученого Королівства [12]. У цій справі заявниця стверджувала, що за неповагу до суду під час цивільного провадження її покарання у вигляді тимчасового ув’язнення на 7 днів адміністративного арешту та поводження з нею під час тримання під вартою становило порушення ст. 3 ЄКПЛ. Справа в тому, що у заявниці був недостатній розвиток чотирьох кінцівок (фокомелія), а також захворювання нирок. Після поміщення до камери, яка не була пристосована для інвалідів, пані Прайс змушена була спати в інвалідному візку, не могла досягти кнопок негайного виклику, вимикачів, повинна була користуватися послугами персоналу (чоловіків) для справлення своїх особистих потреб, потребувала ліків у зв’язку із захворюванням нирок і т. д. У цьому випадку було визнано порушення ст. 3 ЄКПЛ, зважаючи на особливість становища заявника-інваліда. Очевидно, якщо б на місці пані Прайс була здорова людина, ситуація склалася б по-іншому. Ці умови тримання під вартою, які були незадовільні для інваліда, були б абсолютно прийнятними для здорової людини. Цікавою для ознайомлення щодо цієї справи окрема думка судді Грев про те, що «фізичні вади заявниці неприховані і їх важко не помітити. тому в цьому випадку не потрібно мати жодної спеціальної кваліфікації, щоб зрозуміти, що поводження з цією людиною повинно бути відмінним від того, яке застосовувалося б, якщо б на її місці була інша людина» [13].

Щодо автономного тлумачення Конвенції, то в основі цього принципу лежить ідея, що не обов’язково значення термінів, які зазначені в ЄКПЛ, будуть збігатися з тими, що є в національному законодавстві держав — членів Конвенції. Наприклад, ст. 3 охоплені також процесуальні обов’язки держави щодо проведення ефективного розслідування за небезпідставною скаргою чи будь-якою явною вказівкою на те, що мало місце жорстоке поводження. Відповідно до національного законодавства тієї чи іншої держави, під терміном «розслідування» в цьому випадку може розумітися лише певна стадія кримінального провадження, тоді як ЄСПЛ бере до уваги весь процес від надходження скарги на жорстоке поводження чи виявлення ознак такого поводження — до винесення судом рішення у справі.

Принцип ефективного захисту випливає уже із самої преамбули ЄКПЛ, в якій говориться, що ще одним із засобів досягнення мети Ради Європи є забезпечення і розвиток прав людини і основоположних свобод та колективне їх гарантування. Головною ідеєю цього принципу є те, що «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які мають практичний вплив і є ефективними» [14]. У справі Сьорінг проти Сполученого Королівства ЄСПЛ підкреслив, що «.предмет і мета Конвенції як правового інструменту, що забезпечує захист прав людини, вимагає, щоб її норми тлумачилися й застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними й ефективними.» [15]. Читаючи ст. 3 ЄКПЛ, на перший погляд, вона містить цілком прогнозоване негативне зобов’язання утримуватися від певних дій — не катувати. Але окрім того, з метою гарантування ефективного захисту права, передбаченого положеннями ст. 3, держава повинна також вдаватися до позитивних дій, щоб ця норма забезпечувалася практично. Відповідно на державу покладається обов’язок вжиття усіх можливих засобів для забезпечення гарантій захисту осіб від жорстокого поводження та проведення ефективного розслідування за небезпідставними скаргами чи чіткими вказівками на те, що мало місце жорстоке поводження [16]. У контексті застосування принципу ефективного захисту до інтерпретації ст. 3 ЄКПЛ, потрібно також звернути увагу на питання щодо вичерпання національних засобів правового захисту. Якщо ж за загальним правилом заявник для того, щоб звернутися у ЄСПЛ, повинен вичерпати усі засоби правового захисту на національному рівні, аж до суду найвищої інстанції, то особливо у справах, пов’язаних із порушенням ст. 3 ЄКПЛ, Європейський суд підходить більш прискіпливо до оцінки ефективності національних засобів захисту. Так, наприклад, у справі Мельник проти України «Суд нагадав, що мають бути вичерпаними лише ті засоби захисту, які є ефективними. Це обов’язок Уряду, який стверджує про невичерпання національних засобів захисту, довести Суду, що засіб захисту був ефективним та доступним в теорії та на практиці. Щодо першого припущення Уряду, що позов має бути подано до органів прокуратури, які є відповідальними за дотримання законності виконання рішень у кримінальних справах, Суд зазначає, що це не можна розглядати в якості ефективного та доступного засобу захисту, враховуючи те, що статус органів прокуратури за національним законодавством не передбачає ефективних гарантій для незалежного та безстороннього перегляду скарг заявника» [17]. Говорячи про принцип ефективного захисту в контексті тлумачення ст. 3, на мою думку, варто також згадати спеціальні процедури щодо вжиття термінових тимчасових заходів забезпечення захисту особи, — застосування так званого правила 39 Регламенту

ЄСПЛ (Rule 39) [18]. Зазвичай правило 39 може бути застосовано у випадках, якщо особа передається через процедуру екстрадиції у країну, де їй загрожує катування чи інше жорстоке поводження, або якщо особа потребує термінової медичної допомоги, яка не може бути надана в умовах несвободи у місці тримання під вартою.

Наступним важливим принципом для цілей тлумачення ст. 3 ЄКПЛ є принцип пропорційності, який полягає у забезпеченні рівноваги між правами окремого індивіда та суспільними або державними інтересами; наскільки засоби захисту інтересів одних осіб не порушують права інших і є пропорційними до досягнення легітимної мети. Оскільки, як говорить ЄСПЛ в уже згадуваному рішенні Сьорінг проти Сполученого Королів - ства, «в основі всієї Конвенції лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда» [15]. Розглянемо питання щодо правомірності застосування сили при затриманні у світлі тлумачення ст. 3 ЄКПЛ крізь призму принципу пропорційності. У справі Ранінен проти Фінляндії ЄСПЛ стверджує, що «одягання наручників зазвичай не становить порушення ст. 3 ЄКПЛ, якщо цей захід було вжито в межах законного арешту і тримання під вартою, і якщо він не супроводжувався використанням сили або публічним приниженням, що перевищує межі необхідності за таких обставин. У цьому контексті важливо, зокрема, встановити, чи є причини вважати, що зазначена особа протидіятиме арешту або спробує заподіяти шкоду або тиск на свідків» [19]. У цьому випадку принцип пропорційності був дотриманий. На противагу цій справі, де явно видно незбереження принципу пропорційності, є справа Яллох проти Німеччини, у якій мало місце порушення ст. 3 ЄКПЛ через медичне втручання, а саме примушування заявника вжити блювотний засіб з метою отримання доказів (виведення наркотиків з організму). Суд вказав, що «компетентні органи завдали заявнику тяжкого втручання у його фізичну і психічну цілісність проти його волі. Заявника змусили блювати не з лікувальною метою, а для отримання доказів. Натомість мети можна було досягти простішим природнім способом».

Резюмуючи викладений вище матеріал, слід наголосити, що звернення до принципів тлумачення ЄКПЛ, у цьому випадку з метою окреслення особливостей ст. 3 Конвенції, має вагоме значення не лише в теоретичній площині. У цьому контексті слід виділити також практичну необхідність у цілях правильного застосування положень Конвенції на національному рівні.

Використана література

  1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Урядовий кур’єр. — 2010. — № 215.
  2. Aksoy v. Turkey (1996), п. 62.
  3. Зайцев Ю. Стаття 3 Європейської конвенції з прав людини : специфіка тлумачення та застосування // Заборона катування. Практика Європейського суду з прав людини. — К., 2001. — С. 12-13.
  4. Луць Л. А. Джерела права Ради Європи : загальнотеоретична характеристика // Держава і право : зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. — К., 2005. — Вип. 27. — С. 23.
  5. Віденська конвенція про право міжнародних договорів, набула чинності для України відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1986 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=995_118
  6. Golder v. UK (1975), п. 35.Зайцев Ю. Заборона катування — право на розслідування // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 2003. — № 4. — С. 9.
  7. Туманов В. А. Европейский суд по правам человека. Очерк организации и деятельности. — М., 2001. — С. 89.
  8. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право. — К., 2002. — С. 95.Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України // Урядовий кур’єр. — 2006. — № 60.
  9. Tyrer v UK, para 31.
  10. Prais v UK (2001).
  11. Separate opinion of Judges Greve, Price v. UK Judgment (2001).
  12. Airey v. Ireland (1979), п. 24.
  13. Soeringv. UK (1989), п. 87.
  14. Assenov v. Bulgaria (1998), пп. 102-106.Melnikv. Ukraine (2006), пп. 67-69 : Merit v. Ukraine (2004), п. 63; Nevmerzhytskiy v. Ukraine (2005), п. 116; Salov v. Ukraine (2005), п. 58.
  15. Practice Direction, Rule 39 of the Rules of CourtRaninen v. Finland (1997), пп. 52-59.
  16. Jalloh v. Germany (2006).

загрузка...
Top