Особливості правового регулювання трудової правосуб´єктності у період незалежності Української держави (1991—1996 рр.)

Об´єктивні передумови до формування нового етапу в розвитку правового регулювання трудової правосуб´єктності зумовлені проголошенням незалежності Української держави та переходом до ринкової економіки, на підставі прийнятої Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України [1, 429] та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. [2, 502].

У розвиток соціально-економічних та правових реформ, які були намічені після проголошення Декларації про державний суверенітет України, в Україні було розпочато формування якісно нової моделі правового регулювання суспільно-трудових відносин, у тому числі з питань трудової правосуб´єктності шляхом ухвалення змін і доповнень до КЗпП УРСР, які б забезпечували його відповідність реальному стану суспільно-трудових відносин, а також прийняття окремих актів національного трудового законодавства, що покликані формувати цілісну правову модель трудової правосуб´єктності. У цей період закладаються системні зміни у правовому становищі окремих суб´єктів трудового права [3, 9-12; 4, 12-14].

Метою цієї наукової статті є науково-теоретичне дослідження проблем становлення національної моделі трудової правосуб´єктності в умовах незалежності Української держави.

У юридичній літературі окремі аспекти порушеної проблеми розглядалися у працях таких учених, як: В. Венедиктов, І. Зуб, М. Іншин, О. Середа, П. Пилипенко, В. Прокопенко, Н. Хуторян, О. Ярошенко та інші. Визнаючи вагомий внесок цих та інших дослідників у розв´язання порушеної проблеми, буде справедливим вказати на те, що цілісно та системно ці питання не розглядалися.

Одним із ключових аспектів правового регулювання трудової правосуб´єктності стало удосконалення КЗпП УРСР та закріпленої у ньому моделі трудової правосуб´єктності.

На підставі Закону Української РСР «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки» від 20 березня 1991 р. [5, 267] було внесено корективи у зміст трудової правосуб´єктності працівника, роботодавця, професійної спілки та трудового колективу. За змінами, передбаченими у цьому Законі, у КЗпП УРСР терміни «адміністрація» та «адміністрація підприємства, організації», «адміністрація підприємства, установи, організації» замінено терміном «власник або уповноважений ним орган», терміни «робітники і службовці» — «працівники». Уніфікація правової термінології та приведення її до реальних умов трансформації економічної моделі розвитку від радянської до ринкової у цілому була позитивною. Проте конструкція «власник або уповноважений ним орган» була невдалою, оскільки не відображала сутності та правового становища роботодавця [6, 100-105].

Очевидно, що такі зміни не могли не позначитись на правовому становищі працівників та їх трудовій право-суб´єктності. По-перше, у новій редакції ст. 2 було визначено, що право громадян Української РСР на працю, — тобто на отримання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, — забезпечується державою.

По-друге, у контексті цих змін у ст. 2 уточнено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору на підприємстві, в установі, організації. З огляду на це за новою редакцією ст. 21 «трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов´язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов´язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін». Такий законодавчий підхід до розуміння трудового договору як основної форми реалізації трудової правосуб´єктності працівника та роботодавця є нечітким та поверховим, оскільки не відображає основних (істотних) умов, які мають наповнювати зміст трудового договору. По-третє, відбувається посилення соціально-трудових гарантій працівників у сфері робочого часу, оплати праці, відпочинку, особливо у частині надання відпусток жінкам та іншим особам, які виховують дітей, молоді, у частині встановлення броні та професійного навчання на виробництві.

Нормами Закону України «Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів» від 18 лютого 1992 р. [7, 302] більш чітко окреслено питання трудової правосуб´єктності юрисдикційних органів, які покликані розглядати індивідуальні трудові спори. Важливо підкреслити, що законодавець чітко визначає умови та порядок набуття трудової правосуб´єктності КТС як органу, що формується трудовим колективом (ст. 223), умови та порядок розгляду нею трудових спорів (ст. 224), а також компетенцію суду, обсяг його трудової правосуб´єктності (статті 231-239). Проте одним із ключових недоліків цих норм є обмеження доступу працівників до суду як найбільш універсального юрисдикційного органу, у зв´язку з обов´язковим зверненням до КТС, а також обмежені строки звернення до КТС та суду.

Необхідно зазначити, що на підставі Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України у зв´язку з встановленням 40-годинно-го робочого тижня» від 17 листопада 1993 р. [8, 435] було запроваджено на території України 40 годинний робочий тиждень, що сприяло посиленню соціально-трудових гарантій працівника у сфері робочого часу та забезпечено процес відповідності положень Кодексу міжнародно-правовим актам МОП.

Процесу удосконалення трудової правосуб´єктності покликані норми Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України» від 5 липня 1995 р. [9, 204]. Змістовний аналіз цього Закону дає змогу констатувати, що він покликаний значно конкретизувати систему трудових прав та соціально-трудових гарантій, трудових обов´язків працівника, понесення ним матеріальної відповідальності, а також систему обов´язків роботодавця.

Не менш важливою є роль у правовому регулюванні трудової правосуб´єктності деяких актів трудового законодавства. Вже протягом 1991 р. Верховною Радою Української РСР було ухвалено ряд законодавчих актів, які були спрямовані не лише на правове регулювання суспільно-трудових відносин у ринкових умовах, а й на якісні зміни у трудовій правосуб´єктності.

Суттєві зміни у правовому становищі роботодавця зумовлені прийняттям Верховною Радою Української РСР законів України «Про власність» [10, 249] та «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. [11, 168]. На підставі цих актів визначено засади роботодавчої правосуб´єктності власника та підприємця. Зважаючи на це, нормами цих Законів передбачено, що: 1) кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими; 2) власник має право на договірній основі використовувати працю громадян; 3) власник зобов´язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом; 4) для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці; 5) при укладанні трудового договору (в тому числі у випадках, передбачених законами України) — контракту підприємець зобов´язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.

З таких положень випливає, що підприємець (фізична чи юридична особа) отримує право укладати трудові договори із громадянами про використання їх праці. Одним із ключових проблемних аспектів цих законів є те, що вони не регламентують умови, за яких власник (підприємець) може виступати як роботодавець.

У прийнятому Верховною Радою Законі Української РСР «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. [12, 144] визначено основні засади трудової правосуб´єктності підприємств та трудового колективу в умовах трансформації суспільства та держави від адміністративно-планової до ринкової моделі розвитку. З точки зору трудової правосуб´єктності трудового колективу, варто зазначити таке. Відповідно до цього Закону: трудовий колектив підприємства — це всі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством; трудовий колектив підприємства з правом найняття робочої сили: розглядає і затверджує проект колективного договору; розглядає і вирішує згідно з статутом підприємства питання самоврядування трудового колективу; визначає і затверджує перелік і порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг тощо.

На удосконалення трудової право-суб´єктності працівника та роботодавця спрямовані норми Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. [13, 668]. За своєю суттю цей законодавчий акт покликаний розвивати та конкретизувати право працівника на охорону праці.

Значною мірою процесу удосконалення існуючої моделі трудової правосуб´єктності працівника та роботодавця сприяли норми Декрету Кабінету Міністрів України «Про оплату праці»від 31 грудня 1992 р. [14, 93]. Однакцей акт лише у певній мірі зміг визначити правові положення у сфері оплати праці. Тому на його основі Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. [15, 121].

У цей період певних корективів зазнає трудова правосуб´єктність трудового колективу та професійної спілки. Це пов´язано із прийняттямВерховною Радою України Закону України «Про колективні договори, угоди» від 1 липня 1993 р. [16, 361].

Правова значущість цього акта проявляється у тому, що він законодавчо закріпив трудові права та обов´язки трудового колективу або уповноважених ним органів, у тому числі професійної спілки з питань ведення колективних переговорів, вироблення змісту колективного договору, його затвердження та виконання. Відповідні права та обов´язки Закон закріпив за роботодавцем як стороною колективного договору. Визначені Законом трудові права та обов´язки сприяли розширенню змісту трудової правосуб´єктності трудового колективу та роботодавця. Важливою новелою цього акта також стало законодавче закріплення трудової правосуб´єктності об´єднань роботодавців та об´єднань трудящих на регіональному, галузевому та національному рівнях. Зрештою, ще одним важливим позитивним аспектом цього Закону є те, що він закріпив колективний договір та колективну угоду як самостійні форми реалізації трудової правосуб´єктності трудового колективу та роботодавця, а також їх об´єднань. Проте ключовою проблемою у формуванні конструктивної моделі трудової правосуб´єктності об´єднань працівників та роботодавців стала відсутність законодавчо визначених умов та порядку їх створення, набуття трудової правосуб´єктності.

Таким чином, формування правового регулювання трудової правосуб´єктності в умовах незалежності Української держави (розпочинається зі здобуттям незалежності Українською державою — 1991 р. і завершується 1996 р.) характеризується: 1) визначенням основ трансформації радянської моделі трудової правосуб´єктності до демократичної, ринкової моделі та з огляду на це — удосконаленням правового регулювання конструктивних елементів трудової правосуб’єктності основних учасників трудових відносин; 2) посиленням ролі трудових прав та соціально-трудових гарантій, удосконаленням підвищеної матеріальної відповідальності у конструкції трудової правосуб´єктності працівника; 3) розширенням трудових прав, обов´язків роботодавця, а також удосконаленням понесення ним матеріальної відповідальності; 4) посиленням трудових повноважень трудового колективу та професійної спілки у взаємовідносинах із роботодавцем, а також іншими суб´єктами соціального партнерства; 5) чітким закріпленням правосуб´єктності органів, які здійснюють нагляд та контроль у сфері праці, а також покликані вирішувати трудові спори; 6) посиленням ролі трудового договору (контракту), а також колективних договорів (угод) у правовому регулюванні трудової правосуб´єктності.

Сформована протягом цього періоду національна модель трудової правосуб´єктності ґрунтувалась на таких засадах: домінування політико-ідеологічних чинників над правовими та соціально-економічними у визначенні сутності та змісту трудової правосуб´єктності; поступове розширення договірного регулювання трудової правосуб´єктності; поступове розширення трудових прав та розширення трудових повноважень у конструкції трудової правосуб´єктності.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України 16 липня1990 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 31. — Ст. 429.
  2. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — Ст. 502.
  3. Геращенко Л. П. Правове регулювання відпусток за законодавством України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2002. — 21 с.
  4. Циганчук Н. А. Професійні спілки як суб´єкти трудового права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.05 ; Нац. ун-т внутр. справ. — Х., 2004. — 20 с.
  5. Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки : Закон Української РСР від 20 березня 1991 р. № 871-ХП // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 23. — Ст. 267.
  6. Прокопенко В. І. Трудове право України : підруч. — 2-ге вид., стер. — Х., 2000. — 480 с.
  7. Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів : Закон України від 18 лютого 1992 р. № 2134-ХІІ // Відомості ВерховноїРади України. — 1992. — № 22. — Ст. 302.
  8. Про внесення змін до Кодексу законів про працю України у зв´язку з встановленням 40-годин-ного робочого тижня : Закон України від 17 листопада 1993 р. № 2610-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 47. — Ст. 435.
  9. Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України : Закон України від 5 липня 1995 р. № 263/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 28. — Ст. 204.
  10. Про власність : Закон Української РСР від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ // Відомості ВерховноїРади. — 1991. — № 20. — Ст. 249.
  11. Про підприємництво : Закон Української РСР від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 14. — Ст. 168.
  12. Про підприємства в Україні : Закон Української РСР від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 24. — Ст. 272.
  13. Про охорону праці : Закон України від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ // Відомості ВерховноїРади. — 1992. — № 49. — Ст. 668.
  14. Про оплату праці : Декрет Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 23-92 // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 11. — Ст. 93.
  15. Про оплату праці : Закон України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР // Відомості ВерховноїРади України. — 1995. — № 17. — Ст. 121.
  16. Про колективні договори і угоди : Закон України від 1 липня 1993 р. №3356-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36. — Ст. 361.
загрузка...
Top