Особисті права та обов’язки батьків та дітей

Вступ.

Розділ 1. Загальні підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей.

Розділ 2. Особисті немайнові права та обов'язки батьків та дітей.

2.1. Реалізація батьківських прав та обов’язків.

2.2. Особисті права та обов’язки дитини.

Розділ 3. Майнові правовідносини батьків та дітей

3.1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна.

3.2. Аліментні правовідносини батьків та дітей. Обов'язок батьків утримувати дитину.

3.3 Обов’язок батьків утримувати повнолітніх дітей та його виконання.

3.4. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Підставою виникнення прав і обов'язків батьків і дітей є походження дітей. Походження - це біологічна (кревна) зв'язок дитини і його батьків. Походження дитини вважається встановленим і стає юридичним фактом, якщо воно засвідчено у встановленому законом порядку. Таким порядком з державна реєстрація народження дитини в органах РАЦСу.

При державній реєстрації народження дитини, що повинна бути зроблена протягом одного місяця після його народження, складається запис акту про народження дитини, у якій указуються необхідні відомості, що визначають особистий статус дитини, а також відомості про його батьків. Запис про батьків, зроблена органом загсу, є доказом походження дитини від зазначених у ній осіб і може бути оскаржена тільки в судовому порядку.

Запис відомостей про матір дитини звичайно ніяких утруднень не викликає. Вона виробляється на підставі відповідного медичного документа, що підтверджує факт народження дитини даною жінкою (при пологах поза медичною установою й без медичної допомоги - на підставі свідчення осіб, що є присутнім при пологах). Однак можливі випадки відсутності таких документів. У такій ситуації походження дитини від даної матері (материнство) може бути встановлене в судовому порядку шляхом пред'явлення позову про встановлення материнства.

Запис відомостей про батька, якщо мати знаходиться в зареєстрованому шлюбі, виробляється виходячи із установленої в законі презумпції (припущення) батьківства особи, що складає з нею в шлюбі. Чоловік матері записується як батько народженого в неї дитини за заявою кожного із чоловіка й жінки. Запис чоловіка матері батьком дитини виробляється незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту висновку шлюбу до моменту народження дитини. Ніяких строків закон у цьому випадку не встановлює.


Розділ 1. Загальні підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей

Народження фізичної особи з правової точки зору є юридичним фактом, з яким норми права пов'язують виникнення різноманітних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 25 нового ЦК України у момент народження фізичної особи виникає її цивільна правоздатність. Народження дитини призводить до виникнення спорідненого зв'язку між нею та її матір'ю та батьком. Спорідненням визнається зв'язок між особами, які походять одна від одної або від спільного предка. Споріднення як юридичний факт, має триваючий характер (стан). Споріднення, — як зазначають В.І.Данілін та С.І.Реутов, — є підставою виникнення більшої частини сімейно-правових відносин. Різне юридичне значення мають спорідненість по прямій та боковій лінії, спорідненість різного ступеня. Безперечно, найбільший обсяг прав та обов'язків породжує спорідненість першого ступеня по прямий лінії, тобто між дітьми та батьками.

Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, моральний, особистий або майновий характер. Права та обов'язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виникнення взаємних прав та обов'язків батьків і дітей є кровне споріднення, походження дітей від даних батьків. Однак само по собі біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов'язків батьків і дітей. Духовні та моральні відносини між батьками та дітьми можуть існувати незалежно від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом, записані батьки як такі у Книзі реєстрації народжень чи ні. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв'язку між нею та її батьком і матір'ю. Юридичне значення факт походження набуває лише з моменту його державної реєстрації в органах РАЦС. Саме тоді діти визнаються дітьми своїх батьків не тільки біологічно, а й юридично (в праві). З цього моменту виникає юридичний зв'язок між батьками та дітьми[11, c. 154-156].

Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов'язки. Згідно зі ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України. Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події — народження дитини та дії — реєстрації народження органом реєстрації актів цивільного стану, є підставою виникнення правовідносин між дітьми та їх батьками.

Народження фізичної особи та встановлення її походження належать до актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації (ст. 49 ЦК України). Державна реєстрація в даних випадках є зовнішнім вираженням існування певної обставини. Вона свідчить про виникнення права й одночасно породжує це право, тобто має правовстановлюючий характер. Отже, в сфері сімейного права походження дитини від певних батьків стає юридичним фактом лише за умови його посвідчення компетентним державним органом — органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Народження дитини повинно бути зареєстроване не пізніше одного місяця з дня народження дитини. Реєстрація народження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою. У разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження реєстрація здійснюється за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров я, у якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

Для реєстрації народження дитини до органів РАЦС пред'являються певні документи, а саме: довідка медичної установи про народження дитини та документи, що посвідчують особу батьків (одного з них). Крім того, залежно від порядку визначення походження дитини від певного батька також пред'являються свідоцтво про шлюб, або заява батька (спільна заява батьків) про визнання батьківства, або судове рішення про визнання батьківства.

На підставі реєстрації народження дитини видається свідоцтво про народження, в якому засвідчується походження дитини від вказаних у ньому батьків (одного з батьків). Відповідно, й документи про народження дитини, що видаються на підставі таких релігійних обрядів не є доказом походження дитини від певних осіб.

Визначення походження дитини від матері (засвідчення материнства) не залежить від того факту, перебувала жінка, яка народила дитину, у шлюбі чи ні. Більше того, засвідчення материнства може мати місце навіть у разі, коли не визначається батько дитини. Якщо в свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька проведено в установленому порядку за вказівкою матері, жінка, яка народила дитину, вважається одинокою матір'ю.

За загальним правилом, документом, що підтверджує походження дитини від певної матері, є медичне свідоцтво про народження (форма № 103/0-95)2. Медичне свідоцтво про народження видається при виписці матері зі стаціонару всіма закладами охорони здоров'я, де приймали пологи. У випадках пологів удома медичне свідоцтво про народження видає той заклад охорони здоров'я, медичний працівник якого (лікар, фельдшер, акушерка) приймав пологи.

У виняткових випадках у разі народження дитини вдома чи іншому місці без надання медичної допомоги реєстрація народження дитини проводиться органами реєстрації актів цивільного стану. Факт народження дитини в таких випадках підтверджується підписами двох свідків, а також медичною довідкою про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/0-96).

При визначенні походження дитини від певного батька важливе значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні[9, c. 131-133].


Розділ 2. Особисті немайнові права та обов'язки батьків та дітей

2.1. Реалізація батьківських прав та обов’язків

У статті 51 Конституції України проголошено принцип, який лежить в основі правовідносин між батьками і дітьми: «батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків».

Говорячи про реалізацію батьківських прав, необхідно зазначити, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи були вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

В свою чергу діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи були вони у шлюбі між собою[13, c. 264].

Реалізація батьківських прав та обов'язків починається ще з пологового будинку. Так стаття 143 СК України встановлює обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я

Дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров'я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або іншого лікувального закладу, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування.

Батьки зобов'язані відразу, але не пізніше одного місяця зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Невиконання цього обов'язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження дитини, реєстрація провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває. Реєстрація народження дитини проводиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові.

Закон забороняє будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, а також фізичні покарання дитини батьками, або застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини[8, c. 145].

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Вони мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки також мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Крім зазначених Сімейний кодекс відносить до особистих прав також право батьків по захисту дитини. Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без особливих на те повноважень. Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за захистом.

Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.

Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини.

Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу з боку адвоката.

Крім вказаних вище, до немайнових прав батьків можна віднести право батьків на визначення місця проживання дитини, що закріплюється в статті 160 СК України. Згідно цієї статті місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини у віці від десяти років визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, якій виповнилося 14 років, визначається нею самою.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина, спір між ними може вирішуватися судом. При вирішенні спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим з батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, може своєю аморальною поведінкою зашкодити розвиткові дитини.

Якщо суд визнав, що жоден з батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу діда, баби або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана для проживання комусь із них.

Якщо дитина не може бути передана для проживання з жодною з цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою проживає, і передання для опікування органові опіки та піклування.

Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створювало реальну небезпеку для її життя та здоров'я.

Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати відібрання дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам (стаття 163 СК України)[1, c. 255].

Особистим немайновим правам та обов'язкам батьків відповідають зустрічні права та обов'язки дітей. Так, наприклад, дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Як вже зазначалося вище, обов'язку батьків піклуватися про своїх дітей відповідає обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних, немічних батьків. Так стаття 172 СК України закріплює обов'язок дитини, повнолітніх дочки та сина піклуватися про батьків. Тут зазначається, що дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати допомогу. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без особливих на те повноважень[7, c. 51].

2.2. Особисті права та обов’язки дитини

Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім’ї, право на ім'я, по батькові та прізвище, право висловлювати свою думку, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.

В коло особистих прав дитини входить право на власне ім'я. Вибір імені дитини — це і особисте право батьків, яке вони реалізують за взаємною згодою. Загальні правила вибору імені, прізвища та по батькові дитини закріплюються в статтях 145-147 СК України. Вони зводяться до наступного.

1) Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ.

Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування.

2) Ім'я дитини визначається за згодою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства, визначається матір'ю дитини. Дитині може бути дане не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить мати і (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

3) По батькові дитини визначається за іменем батька. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

4) У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою. У разі зміни прізвища одного з батьків, прізвище дитини може бути змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років. У разі заперечень одного з батьків щодо зміни прізвища дитини, спір між ними щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.

5) У разі зміни імені батька, по батькові дитини, якій виповнилося чотирнадцять років, змінюється за її згодою[5, c. 142].

Сім'я — це першооснова розвитку дитини як особистості. Виховання дитини в сім'ї — важливий, складний і багатогранний процес. Спілкування членів сім'ї різних поколінь передбачає певний не обмежений часом, вплив більш зрілих за віком батьків на молодь. Саме сім'я у першу чергу повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя. Обов'язок по вихованню дітей закон покладає на батьків. Для цього вони наділяються батьківськими правами, основним з яких є право на виховання та розвиток дитини. Так стаття 150 СК України встановлює загальні батьківські обов'язки щодо виховання та розвитку дітей. Батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Вони зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов'язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.

Одним із найважливіших природних прав людини є право на сім'ю. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. 3 СК). Право на сім'ю включає право особи створити сім'ю та жити у ній (ч. 3 ст. 4 СК). Особливе значення сім'я має для розвитку дитини, у зв'язку з чим держава забезпечує пріоритет сімейного виховання[7, c. 52].

Згідно зі ст. 8 Конвенції про права дитини, кожна дитина має право на збереження своєї індивідуальності. Індивідуальними ознаками особи, в першу чергу, є ім'я та прізвище. Законодавство встановлює порядок визначення та закріплення імені, прізвища та по батькові дитини (статті 145—148 СК). Право на ім'я — це непорушне і невідчужуване особисте немайнове право, а також природне право. Право на власне ім'я надає особі юридично забезпечену можливість мати певне ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. Порядок визначення імені дитини передбачено у ст. 146 СК. Ім'я дитини визначається за згодою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належать мати та (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Дитина має право на належне батьківське виховання. Законодавство закріплює обов'язок батьків щодо виховання та розвитку дитини (статті 150, 151, 152 СК, ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 24002-Ш2). Батьки мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Виховання включає комплекс дій батьків, які спрямовані на духовний розвиток дітей, формування їх особистості, розвиток здібностей тощо. Крім того, батьки зобов'язані здійснювати дії щодо лікування дітей у разі хвороби, організації літнього відпочинку, придбання для них одягу, влаштування їх до дитячих закладів1. Здійснюючи батьківські права, виховуючи дитину, батьки тим самим виконують обов'язки щодо її виховання. Маючи рівні права щодо вибору форми та методів виховання дітей, батьки повинні діяти за взаємною згодою, разом[2, c. 31-33].

Одна з основних особливостей права на виховання полягає в тому, що його реалізація пов'язана з безпосереднім впливом вихователя на особистість. У СК міститься чимало норм, які слугують забезпеченню особистого контакту вихователя з тим, кого він виховує. До них належать: ст. 160 СК, яка визнає місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 14-річного віку, місце проживання їхніх батьків; ст. 163 СК закріплює право батьків на відібрання малолітньої дитини від іншої особи, яка утримує її у себе не на підставі закону або рішення суду; ст. 168 СК України сприяє збереженню особистого контакту дітей і батьків і після позбавлення їх батьківських прав; ст. 247 СК зобов'язує опікуна або піклувальника проживати разом із дитиною, над якою встановлено опіку чи піклування. Цим самим підкреслюється необхідність постійного контакту з дитиною, причому права та обо-в'язки опікуна (піклувальника) співпадають з правами та обов'язками батьків або усиновителів.

Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Вона має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.

Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

До особистих немайнових прав відноситься також право батьків та дитини на спілкування. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, особливо якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, викликаних наданням такого піклування[10, c. 127-131].


Розділ 3. Майнові правовідносини батьків та дітей

3.1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майна та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно (ст. 174).

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК)[4, c. 31-33].

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК[14, c. 381-382].

3.2. Аліментні правовідносини батьків та дітей. Обов'язок батьків утримувати дитину

Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (статті 203, 206 СК).

У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття.

Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий. У науковій літературі добровільне виконання батьками обов'язків щодо утримання дитини поділяють на фактичне і договірне. У нормально функціонуючій сім'ї обов'язки щодо утримання виконуються батьками добровільно. Крім того, відрахування аліментів може здійснюватися за ініціативою одного з батьків на підставі його заяви за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст. 187 СК). Новий СК значно розширює можливості забезпечення інтересів дитини і надає можливість батькам самим визначати питання, пов'язані з виконанням ними аліментних зобов'язань шляхом укладання різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утримання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмір коштів, що витрачаються на харчування, одяг, навчання, проведення дозвілля й інші побутові потреби дитини. Бажаючи забезпечити добровільне виконання обов'язків на майбутнє, батьки можуть надати своїй домовленості обов'язкового юридичного значення, уклавши про це договір (ч. 2 ст. 93, ст. 189 СК)[3, c. 491].

Як вже зазначалося, законодавство передбачає не тільки добровільний, а й примусовий порядок сплати аліментів. Він має місце у разі виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. Спір щодо утримання дитини може виникнути як при роздільному, так і при спільному проживанні батьків. Це пов'язане з тим, що, незважаючи на спільність побуту, між батьками можливі суперечки стосовно обсягу коштів, необхідних для утримання дитини. У такому випадку кожний з подружжя може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів у примусовому порядку.

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів: 1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та 2) у твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулювання аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін. СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксованих аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За новим СК, визначення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки законом не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183 СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягуваної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спрямовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'язання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; б) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; г) інші обставини, що мають істотне значення[6, c. 88-90].


3.3 Обов’язок батьків утримувати повнолітніх дітей та його виконання

За загальним правилом, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, тобто 18 років. Разом із тим, існують випадки, коли право на утримання мають також повнолітні діти. Відповідно до нового СК аліментний обов'язок батьків виникає щодо: а) повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК); б) повнолітніх дітей, які продовжують навчання (ст. 199 СК). Як справедливо зазначається в літературі, обов'язок батьків щодо утримання повнолітніх дітей не є продовженням аліментного обов'язку, який батьки несли до досягнення дітьми 18 років. Ці правовідносини мають власні підстави виникнення, строки існування, припинення, а також зміст, права та обов'язки їх учасників.

Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК). Цей обов'язок виникає на підставі складу юридичних фактів, до якого належать: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей), б) непрацездатність повнолітніх дітей; в) потреба дітей у матеріальній допомозі; г) здатність батьків надати таку допомогу2. Сімейне законодавство визначає поняття непрацездатності і нужденності стосовно регулювання відносин подружжя щодо взаємного утримання (ч. З, 4 ст. 75 СК). Непрацездатність призводить до обмеження життєдіяльності людини і необхідності її соціального захисту. Непрацездатними визнаються інваліди І, II і III груп. При встановленні судом факту потреби дитини в утриманні суд враховує всі джерела, що утворюють її дохід. Дитина вважається такою, що потребує допомоги, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мінімуму. Певно, непрацездатна дитина має визнаватися нужденною і в тому випадку, якщо забезпечена коштами в розмірі, відповідному прожитковому мінімуму, але потребує додаткових коштів на придбання лікарських препаратів, оплату стороннього догляду тощо.

Обов'язок батьків утримувати повнолітню непрацездатну дитину виникає тільки за умови можливості надання батьками такої допомоги. СК не встановлює критеріїв, якими варто керуватися суду, визначаючи, чи здатні батьки надавати матеріальну допомогу своїм повнолітнім дітям. За основу знов-таки може бути взятий прожитковий мінімум, установлений на відповідний період часу. Очевидно, батьки, забезпечені вище прожиткового мінімуму, можуть визнаватися такими, котрі в змозі надавати своїм повнолітнім дітям матеріальну допомогу. Хоча при цьому суд має враховувати додаткові витрати, які батьки змушені робити, наприклад, у зв'язку з власною хворобою, необхідністю відпочинку, лікування тощо.

Другий випадок, коли батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дітей, передбачено ст. 199 СК. Відповідно до цієї норми, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Підставою виникнення обов'язку батьків щодо утримання повнолітніх дітей в цьому разі є такий склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей); б) продовження повнолітніми дітьми навчання; в) потреба повнолітніх дітей у зв'язку з продовженням навчання в матеріальній допомозі; г) здатність батьків таку допомогу надавати (ч. 1 ст. 199 СК)[12, c. 171-172].

Батьки зобов'язані утримувати дитину, яка навчається, до досягнення нею 23 років. їхній обов'язок може припинитися і раніш, якщо в повнолітнього відпала потреба в матеріальній допомозі. Після 23 років право вимагати утримання від батьків у зв'язку з продовженням навчання не виникає. Відповідно до ч. 2 ст. 199 СК право дітей на утримання припиняється у разі припинення навчання. Якщо навчання було припинене і знову відновлене, повнолітній може знову зажадати від батьків надання йому утримання протягом продовження навчання. Тобто обов'язок батьків за наявності інших необхідних підстав виникне знову, але триватиме лише до досягнення повнолітнім 23 років, навіть якщо навчання до цього часу і не буде закінчено. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має сам повнолітній, що продовжує навчання, а також той з батьків, з ким він проживає (ч. З ст. 199 СКУ).

Окремі положення, що регулюють відносини щодо утримання батьками своїх неповнолітніх дітей, поширюються також на відносини щодо утримання дітей повнолітніх. Відповідно до ст. 200 СК суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК. Тобто беруться до уваги стан здоров'я, матеріальний і сімейний стан платника й одержувача аліментів, інші обставини, що мають істотне значення. Суд повинен прагнути до того, щоб в результаті стягнення аліментів одержувач був забезпеченим у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, якщо доходи платника дозволяють це зробити. Згідно зі ст. 201 СК до аліментних відносин батьків і повнолітніх дітей застосовуються норми статей 187, 189—192 і 194-197 СК[11, c. 163].


3.4. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання

Стаття 51 Конституції України закріплює обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Турбота може знаходити свій вияв у особистому догляді, наданні матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та інтересів батьків у різних установах тощо. Згідно з СК повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК). Підставою виникнення аліментного зобов'язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей); б) непрацездатність батьків; в) потреба батьків у матеріальній допомозі.

Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не надають матеріальної допомоги добровільно. Згідно зі ст. 205 СК розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоловіка, а також своїх батьків.

Не виключена ситуація, коли батьки на особистих підставах пред'являють позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Закон не зобов'язує батьків висувати свою вимогу до всіх дітей. Тому вони вправі звертатися з позовом до когось із них. Однак, оскільки обов'язок щодо утримання батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей буде враховуватися судом при визначенні розміру аліментів, що підлягають стягненню з відповідача. Для визначення розміру аліментів на батьків має значення також наявність в одержувача й інших осіб, які можуть надати йому утримання, — його батьків або другого з подружжя. На рішення впливає також наявність у дитини, яка має сплачувати аліменти, інших осіб, яких вона зобов'язана утримувати, — непрацездатного чоловіка (дружини), неповнолітніх або повнолітніх непрацездатних дітей. Зазначені обставини характеризують сімейний стан платника й одержувача аліментів і, як правило, впливають на їхнє майнове становище.

СК покладає на повнолітніх дітей обов'язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне утримання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом із тим, рівень матеріального забезпечення особи знаходиться в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина теж береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (доходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо.

Обов'язок дітей утримувати своїх непрацездатних батьків не є безумовним. У ст. 204 СК передбачаються підстави звільнення дітей від цього обов'язку. Так, якщо судом буде встановлено, що мати, батько, що заявляють вимоги про надання їм утримання, ухилялися від виконання батьківських обов'язків, діти можуть бути звільнені від обов'язку надавати їм утримання. За подібних обставин суд може у виняткових випадках присудити аліменти на користь батьків, але на строк не більш ніж три роки. До виняткових випадків можна віднести абсолютну відсутність у батьків будь-яких коштів до існування, тяжку хворобу тощо. Обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає, якщо ці права не були відновлені (ч. 2 ст. 202 СК). Встановлені ст. 204 і ч. 2 ст. 202 СК санкції за невиконання батьками своїх обов'язків стосовно дітей указують на взаємний характер аліментних правовідносин між батьками та дітьми[9, c. 152-154].

Вважається, що повнолітні діти виконують свої обов'язки щодо утримання непрацездатних батьків добровільно. У більшості випадків це відповідає реальному стану речей. У цьому зв'язку виникає питання про договірне регулювання аліментних відносин батьків і дітей. СК прямо не передбачає можливості укладення договорів повнолітніми дітьми між собою з приводу надання утримання батькам, а також договорів між повнолітніми дітьми і батьками про надання утримання останнім. Разом із тим, ч. 1 ст. 9 СК містить положення, відповідно до якого батьки і діти можуть врегулювати свої відносини за домовленістю чи договором, якщо це не суперечить вимогам законодавства і моральним засадам суспільства. Аналіз зазначеної норми приводить до висновку про те, що СК допускає можливість укладення між батьками і їх повнолітніми дітьми договорів про сплату аліментів.

За загальним правилом, обов'язок щодо утримання непрацездатних батьків виникає тільки у дітей, які досягли 18-річного віку. Неповнолітні діти не зобов'язані надавати батькам утримання навіть якщо вони набули повної цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). І хоча неповнолітня дитина, яка працює за трудовим договором або здійснює підприємницьку діяльність, має певний дохід, СК загалом виходить із недоцільності покладання на неповнолітнього тягаря щодо утримання непрацездатних батьків. Разом із тим, це правило має один виняток. Згідно зі ст. 206 СК суд може прийняти рішення про стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням і доглядом за батьками і з дитини, тобто особи, яка не досягла 18 років (ст. 6 СК). Підставами для стягнення слугуватимуть: а) тяжка хвороба або інвалідність батьків; б) наявність достатнього доходу (заробітку неповнолітньої дитини). Таким чином, у цій нормі йдеться не просто про випадки хвороби батьків, а про виняткову ситуацію, коли батьки є тяжко хворими або інвалідами. Суд може прийняти рішення про стягнення з неповнолітньої дитини витрат на догляд та лікування батьків тільки за умови, що дитина має достатній дохід. Це питання має вирішити суд. Стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за батьками може бути одноразовим або здійснюватися протягом певного строку.

Повнолітні діти крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків. Закон поширює це правило тільки на випадки, якщо такі витрати викликані тяжкою хворобою батьків, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК). Інших підстав закон не називає. При визначенні розміру стягнення суд враховує наявність інших повнолітніх дітей, незалежно від того, до всіх чи до когось із дітей пред'явлений позов. Згідно із ст. 206 СК додаткові кошти на лікування і догляд за непрацездатними батьками у виняткових випадках (тяжка хвороба, інвалідність) можуть бути стягнені з малолітньої чи неповнолітньої дитини, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток)[6, c. 90-91].


Висновки

Сім’я – це фундамент суспільства, його первинний осередок, який забезпечує відтворення і продовження людського роду, є джерелом духовного розвитку та матеріального добробуту людини. Сім’я завжди знаходилась в центрі складних економічних процесів, що відбуваються в суспільстві і вона одночасно є основним замовником і споживачем усього, що виробляє держава. Тому від економічної спроможності та внутрішньої цілісності сім’ї залежить стабільність діяльності економічних механізмів, а значить і держави в цілому. Міцна родина є запорукою міцної держави.

Як і в будь-якому колективі, так і в сім’ї між її членами існують різноманітні стосунки. Кожна із сторін має свої права і обов’язки, тобто дотримується правил поведінки, що встановлюються державою, з метою упорядкування сімейних відносин. В сім’ї вони поділяються на особисті і майнові.

Батьки визначають ім’я, громадянство і навіть національність дитини. Кожна дитина з народження отримує громадянство і якщо один з батьків громадянин України, то і дитина стає або може стати, за певних умов, громадянином України. Батьки повинні представляти інтереси дитини у всіх установах, навіть, у судах. Право і обов’язок батька визначати місце проживання своїх дітей. Але найголовніший компонент батьківського піклування є право і обов’язок виховувати своїх дітей. Якщо батьки ухиляються від цього, то їх чекають суворі покарання. Але ї діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм допомогу.

За життя батьків діти не мають права на їх майно, а батьки управляють майном дітей, якщо воно їм було їм подароване, на певних умовах.

Батьки утримують своїх дітей до 18 років, якщо вони цього не роблять, то з них стягуються кошти (аліменти) на утримання дитини. Як бачимо батьки мають значні права і несуть відповідальність за дітей. Закони держави направлені на захист інтересів дітей і на зміцнення сім’ї.

Україна є однією з країн, що ратифікувала Конвенцію про права дитини в 1991році. Саме ця Конвенція визначає, які права мають діти в нашій країні. Крім того вона вказує на обов’язки батьків, які несуть відповідальність за своїх дітей і поважає їхнє право керувати дитиною в межах даної Конвенції. Конвенція – дуже ґрунтовний документ і тому розглянемо тільки деякі основні права дітей за цим документом.

Кожна дитина має право на життя, на ім’я, на громадянство, право знати своїх батьків. Діти повинні жити зі своїми батьками, вони не можуть бути розлучені з батьками всупереч їхньому бажанню, і тільки за деякими винятками. Дитина має право на усиновлення.

Кожна дитина має право вільно висловлювати свої погляди, до яких потрібно уважно прислухатися. Необхідно поважати право дитини на свободу думки, совісті і релігії, свободу асоціацій і мирних зборів. Вона має право на інформацію. Закон повинен захищати її від втручання у особисте життя.

Конвенція декларує захист дитини від усіх форм фізичного і психологічного насильства, образи або зловживання. Вона має право на медичне обслуговування, соціальне забезпечення.

Кожна дитина повинна вчитися. Її освіта спрямована на розвиток здібностей у повному обсязі, виховання поваги до прав дитини і основних свобод, виховання поваги до батьків, підготовку до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності людей та дружби між ними, виховання до навколишньої природи.

Діти мають права на захист від економічної експлуатації, що спричиняє небезпеку їх здоров’ю. Дитина повинна бути захищена і від незаконного вживання наркотиків, від сексуального розбещення, торгівлі ними.


Список використаної літератури

1. Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2000. — С. 255

2. Батькам про права дитини // Психологічна газета. -2005. -№ 23. - С. 31-34

3. Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект, 1999. - Т. 3. - С. 491

4. Жилінкова І. Права та обов'язки батьків щодо управління майном неповнолітніх // Предпринимательство, хозяйство и право. -2000. -№ 6. - С. 31-33

5. Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 30. - Ст. 142.

6. Кидалова А. Обов'язки та права батьків щодо виховання та розвитку дитини: окремі проблеми // Право України. -2004. -№ 3. - С.88-91

7. Кидалова А. Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей: характеристика їх окремих видів // Право України. -2003. -№ 5. - С.51-56.

8. Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 p., ратифікована Постановою Верховної Ради УРСР 27 лютого 1991 року // ВВР УРСР. — 1991. — № 13. - Ст. 145.

9. Сімейне право України : Підручник/ Л. М. Баранова, В. І. Барисова та ін.; Ред. В. І. Борисова, І. В. Жилінкова; Мін-во освіти і науки України. -К.: Юринком Интер, 2006. -263 с.

10. Сімейне право України : Підручник/ Т.О. Ариванюк, І.А. Бірюков, В.С. Гопанчук та ін.; За ред. В.С.Гопанчука. -К.: Істина, 2002. -299 с.

11. Сімейне право України : Підручник/ Ю. С. Червоний, О. В. Калітенко, Г. С. Волосатий; За ред. Ю. С. Червоного. -К.: Істина, 2004. -399 с.

12. Сімейні правовідносини. Законодавство. Позовні заяви : Збірник нормативних актів/ Ред. В. Г. Гончаренко, О. В. Дзера, О.М. Джужа та ін.. -К.: Юрінком Інтер, 2006. -319 с.

13. Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 264

14. Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях/ Ред.: Є.О. Харитонов, О.М. Калітенко; Одес. нац. юридична академія. -Харків: Одіссей, 2002. -638 с.

загрузка...
Top