Основні засади призначення покарання у кримінальному праві

Вступ.

1. Загальні засади призначення покарання.

2. Обставини, що пом'якшують покарання.

3. Обставини, які обтяжують покарання.

4. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті.

5. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Висновки.

Список літератури.

Вступ

Призначення покарання є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності і завершальною стадією застосування кримінально-правової норми відносно особи, визнаної судом винуватою у вчиненні злочину.

Воно полягає у визначенні певного виду і розміру кримінального покарання, необхідного й достатнього для досягнення мети покарання у конкретній кримінальній справі. Можливість призначення законного, обґрунтованого і справедливого покарання значною мірою залежить від законодавчого визначення положень, якими має керуватися суд при призначенні покарання.

У чинному КК вони формулюються як загальні засади призначення покарання та інші правила, якими, у свою чергу, конкретизується порядок реалізації загальних засад.

Загальні засади призначення покарання передбачені ст. 65 КК. Відповідно до цієї статті суд призначає покарання:

1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;

3) із врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Хоча поняття загальних засад призначення покарання закон не містить, воно може бути сформульоване, виходячи з їх змісту.


1. Загальні засади призначення покарання

Розглянемо кожну із загальних засад призначення покарання.

Покарання повинно призначатися у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Це означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. Це пояснюється тим, що вид і розмір покарання встановлюються в санкції кримінально-правової норми з урахуванням ступеня тяжкості злочину певного виду.

Дане положення зобов'язує суд дотримуватися певних умов. По-перше, призначати лише такий вид покарання, який передбачений у санкції кримінально-правової норми. Призначення виду покарання, не передбаченого санкцією, є істотним порушенням закону і тягне за собою скасування вироку. При альтернативній санкції, в якій вказано два або більше основних видів покарання, суд вправі призначати тільки одне з них. Призначення більш або менш суворого покарання з числа передбачених альтернативною санкцією повинно мати належне обґрунтування у вироку суду.

По-друге, суд зобов'язаний призначити покарання, визначене за розміром, тобто в допустимих максимальних і мінімальних межах. За відсутністю в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК вказівки на нижчу межу покарання, вона визначається тією статтею Загальної частини КК, яка передбачає даний вид покарання і встановлює його мінімальний розмір.

При відносно визначеній санкції, в якій визначені мінімальний і максимальний розміри покарання («від» і «до»), суд може призначати покарання за загальним правилом у цих межах. Не можна не зазначити не зовсім вдалого використання в санкціях норм Особливої частини КК прийменників «від» і «до». Загалом немає сумніву в тому, що санкція у виді, наприклад, позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років, виключає призначення покарання, що дорівнює п'яти або десяти рокам. Але закон і судова практика визнають допустимість призначення таких строків, надаючи прийменникам «від» і «до» значення відповідно «не нижче» і «не вище».

Проте, частинами 3 і 4 ст. 65 КК передбачено випадки, коли допускається призначення покарання більш м'якого і більш суворого, ніж передбачено санкцією кримінально-правової норми Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин. Підстави призначення покарання в зазначених випадках встановлені відповідно ст. 69 і статтями 70 та 71 КК. Це призначення більш м'якого виду покарання, ніж передбачений у санкції статті Особливої частини КК, або призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК). Відповідно до ч. 3 ст. 65 КК та на підставі ч. 2 ст. 69 КК суд може не призначити додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини як обов'язкове. Більш суворе покарання, ніж передбачене за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 КК, якщо остаточне покарання є більшим за розміром від найсуворішого, призначеного за конкретний злочин.

Водночас, крім передбачених ст. 65 КК, чинним КК встановлені й інші випадки, коли суд може вийти за межі санкції статті закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. До них, зокрема, слід віднести призначення як додаткового покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли воно не передбачене санкцією статті, за якою засуджується винний (ч. 2 ст. 55 КК)[6, c. 182-184].

Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Ця вимога загальних засад означає, що, призначаючи покарання у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд зобов'язаний дотримуватися тих положень Загальної частини, які пов'язані із призначенням покарання. Вирішуючи питання про наявність або відсутність у діях особи складу злочину, суд повинен виходити з поняття злочину, що міститься у ст. 11 КК, і підстав кримінальної відповідальності, встановлених ст. З КК. Встановивши в діянні особи склад злочину, передбачений статтею Особливої частини КК, суд з'ясовує питання, керуючись статтями 44-49 КК та статтями 74-87 КК, про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності й покарання та його відбування.

Особливого значення набуває врахування положень ст. 12 КК, якою передбачено класифікацію злочинів за ступенем тяжкості. А саме віднесення вчиненого злочину до злочину певного ступеня тяжкості визначає межі кримінальної відповідальності й покарання особи, що вчинила злочин. При вирішенні цих питань суд, крім того, керується положеннями, що стосуються дії кримінального закону у просторі і часі (статті 3-8 КК). У певних випадках вирішення питання про покарання особи може пов'язуватися із застосуванням положень, які передбачають обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36-43 КК). Для призначення покарання за незакінчений злочин суд з'ясовує ознаки закінченого злочину та незакінченого злочину, підстави відповідальності за незакінчений злочин, керуючись статтями 13-17 КК. Після цього, враховуючи вимоги статей 65-67 та ч. 1 ст. 68 КК, призначає покарання за незакінчений злочин.

При призначенні покарання за злочини, вчинені у співучасті, суд повинен керуватися не тільки ч. 2 ст. 68 КК, що встановлює правила призначення покарання за злочини, вчинені у співучасті, а й положеннями статей 26-30 КК, якими встановлено поняття співучасті у злочині, її види і форми.

У разі призначення покарання за злочини, вчинені неповнолітніми, суд керується, крім статей 65-67 КК, положеннями розділу XV Загальної частини КК (статті 97-108), якими встановлено особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Суд повинен при призначенні покарання виходити з мети покарання, яка визначена ст. 50 КК; керуватися системою покарань, встановленою ст. 51 КК, зважаючи на особливості її побудови; виконувати вимоги тих статей Загальної частини КК, які передбачають сутність, розмір і порядок застосування конкретних видів покарань (статті 53-64 КК).

Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків є неможливим без врахування встановлених статтями 70, 71 КК правил[2, c. 69-71].

Отже, положення більшості норм Загальної частини КК повинні враховуватися при призначенні покарання винному у конкретній справі. Недотримання або ігнорування цих положень може істотно вплинути на законність і справедливість призначеного винному покарання.

Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину вимагає, в першу чергу, з'ясування питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон злочин даного виду. Це питання вирішується на підставі положень ст. 12 КК, відповідно до яких злочини залежно від ступеня тяжкості поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Це є типова характеристика ступеня тяжкості вчиненого злочину, яка знаходить свій прояв через санкцію, встановлену законом за злочин даного виду. Розмір санкції у виді максимального строку позбавлення волі є єдиним показником такої категоризації.

Встановлення категорії тяжкості вчиненого особою злочину визначає загальний підхід до призначення покарання.

Конкретна оцінка ступеня тяжкості кожного вчиненого злочину визначається судом із врахуванням усієї сукупності фактичних обставин справи. Тяжкість вчиненого злочину характеризується такими обставинами, які в межах одного й того ж складу злочину свідчать про його більшу або меншу небезпечність. Ці обставини, на нашу думку, можуть бути двох видів. До першого виду слід віднести обставини, які характеризують конструктивні ознаки складу злочину. Так, наприклад, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК встановлено відповідальність за вбивство двох або більше осіб. Отже, вбивство двох і вбивство п'яти осіб кваліфікуються за однією й тією ж самою кримінально-правовою нормою і покарання в обох випадках передбачається в одних і тих же межах: позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Але тяжкість вбивства п'яти осіб є значно більшою. Тому в межах однієї санкції покарання за вбивство п'яти осіб, за однаковості інших умов, має бути суворішим від покарання, призначеного за вбивство двох осіб.

Більш небезпечним, а, отже, і тяжчим слід вважати також викрадення (крадіжку, грабіж тощо) вчинене у розмірі, який значно перевищує мінімальний розмір, встановлений у п. 4 примітки до ст. 185 КК особливо великого розміру. На тяжкість вчиненого злочину може вплинути і наявність одночасно декількох кваліфікуючих обставин за достатності для кваліфікації діяння за даною кримінально-правовою нормою однієї з них. Вона може визначатися і ступенем здійснення злочинного умислу. Так, вчинення закінченого злочину за однаковості інших умов є більш небезпечним, ніж незакінчений злочин. Якщо один і той же злочин може бути вчинений як умисно, так і з необережності, то більш тяжким слід вважати фактично вчинений умисний злочин. Про більший ступінь тяжкості вчиненого злочину може свідчити активна роль особи, порівняно з іншими співучасниками.

До другого виду мають бути віднесені обставини, які характеризують вчинений злочин, але перебувають поза межами складу злочину і не впливають на його кваліфікацію. Фактичне заволодіння чужим майном під час розбою на кваліфікацію цього злочину за ст. 187 КК не впливає. Але, звичайно, фактичне заволодіння чужим майном і заподіяння майнової шкоди свідчить про вищий ступінь тяжкості цього злочину. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень не одній особі, а, наприклад, двом, також є свідченням більшої тяжкості такого злочину[10, c. 231-233].

Отже, на ступінь тяжкості вчиненого злочину можуть впливати певним чином різноманітні обставини, які характеризують різні ознаки складу злочину.

Таким чином, закон встановлює типову характеристику тяжкості певних видів злочину, а суд визначає індивідуальний ступінь тяжкості кожного конкретного злочину, уточнюючи при цьому його законодавчу оцінку.

Врахування особи винного. Всебічне врахування даних про особу винного гарантує призначення справедливого покарання, є передумовою досягнення цілей покарання - виправлення, попередження вчинення нових злочинів, а також відновлення соціальної справедливості. Ось чому закон зобов'язує суди ретельно досліджувати дані про особу винного. До них входять соціально-демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Необхідно враховувати соціально важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до праці і навчання, спосіб життя, заслуги перед Вітчизною, поведінку в сім'ї, побуті, громадських місцях та інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують.

При визначенні винному виду й міри покарання важливо з'ясувати, чи властива даній особі тенденція до відхилення від нормальної соціальної поведінки. Для цього встановлюється, повторно чи вперше особа вчинила злочин, чи має вона судимість, її вік і, особливо, чи досягла вона повноліття на момент вчинення злочину і на момент призначення покарання.

При призначенні покарання мають враховуватися: стан здоров’я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утриманців, а також аналогічні відомості щодо близьких і рідних винного. У зв'язку із сукупністю усіх даних про особу винного суд розглядає останнього не лише як суб'єкта злочину, але й одночасно як конкретну людину з її індивідуальними особливостями.

На підставі встановленого суд має вирішити питання про вчинення злочину за збігом обставин чи, навпаки, про закономірність протиправної поведінки даної особи.

Дані про особу мають оцінюватися в їх сукупності.

Слід зазначити, що серед усіх даних, що характеризують особу винного, особлива увага повинна приділятися тим, які безпосередньо пов'язані із вчиненням злочину.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом'якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом'якшуючі обставини ст. 66 КК. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обтяжуючих покарання обставин, якщо вони передбачені ст. 67 КК. При призначенні покарання перевага надається обставинам, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, в числі даних про особу винного вони не враховуються[3, c. 211-213].

2. Обставини, що пом'якшують покарання

Пом'якшуючі обставини - це встановлені судом різного роду відомості, що свідчать про менший ступінь небезпечності особи винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до нього менш суворого покарання.

У теорії кримінального права до останнього часу не було єдиної думки відносно ролі пом'якшуючих та обтяжуючих обставин. Одні автори вважали, що такі обставини впливають на ступінь вини. Інші вбачали їх значення у зменшенні або у збільшенні суспільної небезпеки діяння. Дехто - визнавав їх такими, що впливають на призначене судом покарання. Такі розбіжності викликалися, насамперед, не досить чітким найменуванням їх у самому законі. КК 1960 р. називав їх обставинами, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. Чинний КК однозначно вирішив це питання на користь визнання цих обставин такими, що впливають на призначення покарання.

Наявність пом'якшуючих обставин свідчить про менший ступінь небезпечності винного і дає суду підстави призначити йому менш суворе покарання. Пом'якшення покарання може відбуватися в межах одного виду покарання або ж в обранні іншого, більш м'якого виду покарання при альтернативній санкції. За певних умов ці обставини можуть бути підставою для призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК), для непризначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією статті як обов'язкове (ч. 2 ст. 69 КК) або як факультативне.

За наявності інших, передбачених законом обставин, пом'якшуючі можуть впливати на вирішення питання про можливість звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням (ст. 75 КК).

Перелік обставин, які пом'якшують покарання, міститься в ч. 1 ст. 66 КК. До них належать: 1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; 2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; 3) вчинення злочину неповнолітнім; 4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин; 6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність; 7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого; 8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності; 9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у передбачених КК випадках[1].

Перелік передбачених ст. 66 КК пом'якшуючих обставин не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, Що його пом'якшують, й інші обставини, крім зазначених у ч. 1 ст. 66 (ч. 2 ст. 66 КК).

Передбачені ч. 1 ст. 66 КК пом'якшуючі обставини за своїм змістом характеризують: 1) подію злочину або 2) особу винного.

Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує (ч. 3 ст. 66 КК)[11, c. 91-92].

Немає сумніву, що наявність будь-якої з числа встановлених ст. 66 КК та інших за висновком суду пом'якшуючих покарання обставин свідчить про менший ступінь тяжкості вчиненого злочину й особи винного. Але доцільність передбачення спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (п. 9) викликає сумніви. Зазначена обставина передбачена ст. 43 КК як обставина, що виключає злочинність діяння. За вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації злочину особа підлягає кримінальній відповідальності лише: якщо злочин є особливо тяжким, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потерпілим, або якщо злочин є тяжким, вчинений умисно, пов'язаний із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Частиною 3 ст. 43 КК встановлюється порядок пом'якшення покарання особі, яка вчинила при виконанні спеціального завдання злочин, передбачений у ч. 2 ст. 43 КК. Така особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин. Чи є потреба ще й далі при призначенні конкретного покарання враховувати цю ж обставину як пом'якшуючу покарання, якщо вона врахована законом при встановленні його меж? На нашу думку, немає. На підставі викладеного, вважаємо, що ч. З ст. 66 КК слід доповнити положенням: якщо обставина, що пом'якшує відповідальність, передбачена окремою статтею Загальної частини КК, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує[5, c. 166-168].

3. Обставини, які обтяжують покарання

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з можливого. За наявності обтяжуючих обставин суд може: а) призначити більш суворе покарання в межах одного виду; б) при альтернативній санкції обрати більш суворий вид покарання; в) призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне; г) обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а принцип часткового чи повного складання); г) не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК.

Кількість передбачених КК 2001 р. обставин, що обтяжують покарання, порівняно з КК 1960 p., істотно не змінилася: з дванадцяти їх стало тринадцять. Проте зміст їх істотно змінився. З числа таких обставин виключені: а) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів; б) вчинення злочину організованою групою; в) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, впродовж строку поручительства або впродовж одного року після закінчення цього строку. Перші дві обставини виключені не тому, що вони не відображають підвищену небезпеку, а тому, що вони у разі необхідності враховуються у законі як конструктивні ознаки відповідних складів злочину. Водночас така форма співучасті, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, є більш поширеною обставиною, ніж вчинення злочину організованою групою, і частіше впливає на ступінь суспільної небезпеки діянь, в яких вона не передбачена як конструктивна ознака. Третя обставина виключена у зв'язку з тим, що вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, повністю охоплюється такою обтяжуючою покарання ознакою, як вчинення злочину повторно.

До переліку обставин, що обтяжують покарання, включено кілька нових: а) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату; б) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку; в) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності. Уточнено визначення деяких обтяжуючих покарання обставин, що були закріплені в КК 1960 р.

Згідно з ч. 1 ст. 67 КК, до обставин, що обтяжують покарання, чинне кримінальне законодавство відносить: 1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; 3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату; 4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку; 5) тяжкі наслідки, завдані злочином; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; 7) вчинення злочину Щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; 8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного; 9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає на психічне захворювання чи недоумство; 10) вчинення злочину з особливою жорстокістю; 11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій; 12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів[9, c. 252-255].

Згідно з ч. 2 ст. 67 КК, при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в цьому переліку. Отже, перелік обставин, що обтяжують покарання, слід вважати вичерпним.

Водночас суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати за фактичної наявності деякі із зазначених у цьому переліку обставин такими, що обтяжують покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку (ч. 2 ст. 67 КК). До таких належать обставини, викладені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 зазначеного переліку. За наявності у справі обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК[1], закон зобов'язує суд враховувати їх при призначенні покарання.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Таким чином, обтяжуючі обставини - це встановлені судом відповідно до ч. 1 ст. 67 КК різного роду відомості, що свідчать про підвищену небезпеку особи винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до нього більш суворого покарання.

4. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті

Особливостям призначення покарання за незакінчений злочин присвячена ст. 68 КК. Згідно з її ч. 1, при призначенні покарання за незакінчений злочин, суд, керуючись положеннями статей 65-67 КК, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Як видно зі змісту цього положення, призначення покарання за незакінчений злочин вимагає обов'язкового застосування загальних засад, встановлених статтями 65-67 КК. Тобто, призначення покарання за незакінчений злочин має відбуватися: а) в межах санкції статті Особливої частини КК, ЩО передбачає відповідальність за закінчений злочин; б) відповідно до положень Загальної частини КК; в) з врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Застосування перших двох загальних засад щодо призначення покарання за незакінчений злочин специфіки не передбачає. Вимога врахування ступеня тяжкості вчиненого незакінченого злочину потребує деяких пояснень. Справа в тому, що ступінь тяжкості злочину визначається законом незалежно від його закінченості. Так, однаково тяжким злочином визнається вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) і замах на вбивство (ст. 15 і ч. 1 ст. 115 КК). Тому, оцінюючи типовий ступінь тяжкості незакінченого злочину, суд має виходити з того, що він є таким же, як і закінченого злочину. При встановленні ступеня тяжкості незакінченого злочину необхідно враховувати його вид. Так, готування до злочину вважається менш тяжким злочином, ніж замах на злочин і закінчений злочин (звичайно, якщо йдеться про злочин одного й того ж виду). Не можна порівнювати, наприклад, замах на крадіжку з готуванням до вбивства.

Замах на злочин - більш тяжкий, ніж готування, вид незакінченого злочину, але менш тяжкий, ніж закінчений злочин. Слід зауважити, що із зазначеної оцінки ступеня тяжкості готування й замаху виходить судова практика. Закон утримується від оцінки ступеня тяжкості видів незакінченого злочину й зіставлення його зі ступенем тяжкості закінченого злочину, а також від встановлення певних меж призначення покарання за незакінчений злочин порівняно із закінченим злочином. Право оцінювати ступінь тяжкості незакінченого злочину надається суду. Не виключається можливість призначення за незакінчений злочин покарання у максимальному розмірі, встановленому санкцією відповідної статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин[8, c. 356-358].

До речі, КК РФ 1996 p. містить правило обов'язкового пом’якшення покарання за будь-який незакінчений злочин та встановлює його межі. Строк або розмір покарання за готування до злочину не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею КК за закінчений злочин (ч. 2 ст. 66). Згідно з ч. З ст. 66 КК РФ, строк або розмір покарання за замах на злочин не може перевищувати трьох чвертей максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини за закінчений злочин. Частина 4 ст. 66 КК РФ забороняє застосування смертної кари і довічного позбавлення волі за готування до злочину й замах на злочин, якщо такі види покарання встановлені за закінчений злочин.

Закріплення у КК РФ вимоги щодо пом'якшення покарання за будь-який незакінчений злочин є, на нашу думку, доцільним. Аналогічне положення бажано передбачити і в КК України.

Крім загальних засад, при призначенні покарання за незакінчений злочин враховуються і спеціальні вимоги, встановлені ч. 1 ст. 68 КК. Це необхідність врахування: а) ступеня здійснення злочинного наміру і б) причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Дії при готуванні до злочину характеризуються тим, що вони не створюють безпосередньої небезпеки для об'єкта злочину, а створюють лише передумови для вчинення дії, яка є ознакою об'єктивної сторони складу злочину. При замахові відбувається часткове виконання об'єктивної сторони певного складу злочину:

а) часткове виконання дій, що входять в об'єктивну сторону, або

б) ненастання суспільно небезпечного наслідку, передбаченого законом як обов'язкової ознаки даного злочину. Залежно від ступеня здійснення злочинного наміру закон розрізняє два види замаху - закінчений і незакінчений (частини 2 і 3 ст. 15 КК). Закінчений замах найближче до закінченого злочину. Між ними немає різниці ні в суб'єктивній стороні (злочинний намір, умисел особи повністю реалізуватися в його діях), ні в характері дій, що утворюють об'єктивну сторону злочину. Відмінність - лише в наслідку, передбаченому законом. При закінченому замахові він відсутній. При незакінченому замахові злочинна діяльність не тільки об'єктивно залишається незавершеною - не виконані всі дії, що входять в об'єктивну сторону, і не настав наслідок,- але і суб'єктивно вона залишається незавершеною - особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

При призначенні покарання необхідно враховувати наявність або відсутність реально заподіяної шкоди та її розміри. Наприклад, більш небезпечним є замах на вбивство, пов'язаний із заподіянням тілесних ушкоджень, ніж замах, коли здоров'ю потерпілого не було заподіяно реальної шкоди. Про небезпечність замаху може свідчити розмір фактично заподіяної шкоди. Наприклад, заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень при замаху на вбивство є менш небезпечним, ніж заподіяння при замаху на вбивство тяжких тілесних ушкоджень.

Для визначення ступеня тяжкості замаху істотне значення мають причини, з яких не була закінчена злочинна діяльність. Незавершення злочинної діяльності може бути викликане, по-перше, зовнішніми обставинами, які зашкодили особі в реалізації злочинного наміру і примусили припинити злочинну діяльність (перерваний замах), по-друге, помилкою особи відносно предмета посягання або засобів вчинення злочину (непридатний замах). У першому випадку створюється й існує реальна загроза заподіяння шкоди, до досягнення якої прагне особа. У другому випадку об’єктивно відсутня небезпечність дій винного, що свідчить про менший ступінь небезпечності такого замаху і є підставою для пом'якшення покарання.

Частиною 2 ст. 68 КК встановлено правила, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання співучасникам злочину.

При призначенні покарання співучасникам злочину закон вимагає обов'язкового застосування загальних засад, встановлених статтями 65-67 КК. У зв'язку з цим виникає запитання про підстави й межі відповідальності співучасників. Підстави й межі відповідальності співучасників визначаються згідно зі ст. 29 КК відповідно до кримінально-правової оцінки діяння, вчиненого виконавцем. Дії виконавця (співвиконавців) кваліфікуються за кримінально-правовою нормою Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за дане діяння. Дії організатора, підбурювача та пособника кваліфікуються за тією ж кримінально-правовою нормою Особливої частини КК, що й дії виконавця, але з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК[7, c. 158-160].

Отже, відповідно до загальних засад покарання співучасникам злочину повинно призначатися в межах санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений кожним із них злочин. Оцінюючи типовий ступінь тяжкості вчиненого кожним із співучасників злочину, суд має виходити з того, що він є однаковим для всіх співучасників. Призначається покарання співучасникам, безумовно, відповідно до положень Загальної частини КК, із врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Але, крім загальних засад, при призначенні покарання співучасникам враховуються і спеціальні вимоги, встановлені ч. 2 ст. 68 КК, які спрямовані на конкретизацію тяжкості вчиненого кожним із них злочину. Це - вимога встановити й врахувати характер і ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. Врахувати характер участі особи у вчиненні злочину означає врахувати роль кожного співучасника. Судова практика визнає більш небезпечною особу виконавця й організатора. За загальним правилом, роль підбурювача й пособника визначається як менш небезпечна.

Врахування ступеня участі кожного співучасника у вчиненні злочину потребує з'ясування ступеня його активності при виконанні конкретної ролі як взагалі, так і у зіставленні з роллю інших співучасників.

При призначенні покарання обставини, що характеризують особу певного співучасника, не можуть враховуватися відносно інших співучасників[4, c. 203-205].


5. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом

Кримінальний закон передбачає випадки, коли наявність пом'якшуючих обставин у числі інших факторів може служити підставою для призначення покарання не лише ближче до нижчої межі, встановленої санкцією статті Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин, а й для призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено за вчинений злочин.

Правові підстави призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, встановлені в ч. 1 ст. 69 КК. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, допускається:

1) при вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого та особливо тяжкого;

2) за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

3) із врахуванням даних про особу винного.

Отже, новим КК 2001 р. змінено правові підстави застосування більш м'якого, ніж передбачено законом, покарання. По-перше, можливість його призначення пов'язується зі ступенем тяжкості злочину (КК 1960 р. такої вимоги не містив). Другою правовою підставою закон називає наявність декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. КК 1960 р. такою підставою передбачав наявність «виняткових обставин справи». В теорії кримінального права тривалий час йшла дискусія щодо визначення природи «виняткових обставин справи». Вирішувалося, головним чином, питання про можливість віднесення до «виняткових» обставин, що входять до встановленого законом переліку пом'якшуючих обставин. КК 2001 р. вирішив це питання позитивно, відмовившись від терміна «виняткові обставини», замінивши на наявність «декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину».

Розглянемо правові підстави призначення більш м'якого, ніж передбачено законом, покарання.

Таке покарання може бути призначене лише за вчинення злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого. Ця вимога обумовлюється недоцільністю призначення більш м'якого, ніж передбачено законом, покарання за злочин невеликої тяжкості. Вчинення злочину невеликої тяжкості є за певних умов підставою для звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-48 КК). Називаючи наявність «декількох» обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, підставою призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, закон не визначає цей кількісний показник. Враховуючи, що у судовій практиці слова «декілька злочинів» вживаються у значенні «не менше двох», можна припустити, що за наявності не менше двох обставин, що пом'якшують покарання, може призначатися більш м'яке покарання, ніж передбачене законом. Обставинами, що пом'якшують покарання, можуть враховуватися обставини, як передбачені ст. 66 КК, так і інші, визнані судом пом'якшуючими у конкретній справі.

Врахування особи винного при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, пов'язане із встановленням таких даних, які свідчать про її невелику суспільну небезпечність. Ці дані можуть характеризувати особу до вчинення злочину, під час його вчинення, а також після вчинення злочину.

У ст. 69 КК передбачено декілька способів призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Призначення покарання нижче від найнижчої межі полягає в тому, що суд призначає винному покарання того виду, який встановлений у санкції (при альтернативній санкції один із кількох видів покарань), але у меншому розмірі, ніж нижча межа санкції, Що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Призначене таким чином покарання не може бути меншим, ніж мінімальний розмір даного виду покарання, визначений відповідною статтею Загальної частини КК.

Перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, має місце у випадку призначення такого виду покарання, який не встановлений у санкції, але є більш м'яким видом у співвідношенні суворості покарань, система яких передбачена ст. 51 КК. Така система покарань будується у послідовності від найменш суворого До найбільш суворого, кожний вид наступного покарання є суворішим, порівняно з попереднім.

Одним із видів призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, слід вважати встановлену ч. 2 ст. 69 КК можливість не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Закон не пов'язує таку можливість із призначенням більш м'якого основного виду покарання. Тому додаткове покарання може не призначатися як одночасно з призначенням більш м'якого основного виду покарання, так і самостійно.

Більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, може призначатися з обов'язковим посиланням на ст. 69 КК.

При засудженні особи, винної у вчиненні декількох злочинів, більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, може бути застосоване на підставі ст. 69 КК лише при призначенні покарання за конкретний злочин - один із злочинів або за кожний і не може призначатися при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів.

У зв'язку з набранням чинності з 1 вересня 2001 р. новим КК постало питання про застосування у часі кримінально-правових норм, які регламентують порядок призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, за злочин, вчинений до 1 вересня 2001 р. Відповідно до ст. 12 розділу II Прикінцевих та перехідних положень при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, за злочин, вчинений до набрання чинності нового КК, застосовується ст. 44 КК 1960 р[5, c. 237-239].


Висновки

Загальні засади призначення покарання - це передбачені кримінальним законом основні положення, якими має керуватися суд при призначенні покарання. За змістом закону загальні засади призначення покарання у їх сукупності є обов'язковими для дотримання судом.

Водночас КК у ряді випадків додатково до загальних засад передбачає необхідність врахування спеціальних вимог або правил.

Встановлені ст. 65 КК загальні засади призначення покарання застосовуються і щодо неповнолітніх. Необхідність їх застосування при призначенні покарання неповнолітньому зазначається у ст. 103 КК.

Ст. 103 КК містить вимогу, відповідно до якої при призначенні покарання неповнолітньому треба, крім загальних засад, враховувати умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Додаткові вимоги встановлено також щодо призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті. Певні додаткові правила закон передбачає і при призначенні покарання особі, яка вчинила злочин під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Аналіз цього положення дозволяє зробити висновок про те, що дотримання всіх встановлених законом вимог при призначенні покарання гарантує, що його вид і розмір буде необхідним і достатнім для досягнення ним своєї мети. Необхідним і достатнім є таке покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину, даним про особу винного, обставинам, що пом'якшують і обтяжують покарання.


Список використаної літератури

  1. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - 478 с.
  2. Ковальський В. Кримінальне право України: Посібник/ Віктор Ковальський, Марія Стрюк, Олександр Шкелебей,; Ред. Є. В. Фесенко; Академія адвокатури України, Школа адвокатської підготовки. - К.: Прецедент, 2006. - 147 с.
  3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Юрій Александров, Володимир Антипов, Микола Володько та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Кли-менка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний ун-т, Київський юридичний ін-т МВС України. - 3-тє, вид., переробл. та допов.. - К.: Юридична думка , 2004. - 351 с.
  4. Кримінальне право України: Довідково-бібліографічний посібник/ Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека; Ред. О. І. Плотнікова. - Дніпропетровськ, 2003. - 207 с.
  5. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник/ За заг. ред. В. М. Стратонова; Мін-во освіти і науки України, Херсонський державний ун-т. - К.: Істина, 2007. - 385 с.
  6. Кримінальне право України: Загальна частина: учбовий посібник/ Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. - Х.: Право; К.: Юрінком Інтер, 2002. - 414 с.
  7. Матишевський П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Павло Матишевський,. - К.: А.С.К., 2001. - 347 с.
  8. Навроцький В. Кримінальне право України: Особлива частина: Курс лекцій/ В'ячеслав Навроцький,. - К.: Знання, 2000. - 771 с.
  9. Селецький С. Кримінальне право України: Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів/ Станіслав Селецький,; Відкр. міжнар. ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 502 с.
  10. Фріс П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Павло Фріс,; М-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. - К.: Атіка, 2004. - 486 с.
  11. Хохлова І. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ І. В. Хохлова, О. П. Шем’яков; Мін-во освіти і науки України, Макіївський економіко-гуманітарний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

загрузка...
Top