Організаційно - правові засади державного контролю діяльності учасників фінансового ринку України

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЙ КОНТРОЛЮ ДІЯЛЬНОСТІ УЧАСНИКІВ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

1.1. Історичні аспекти зародження та розвитку контролю фінансової сфери країни

1.2. Об’єктивна необхідність контрольної функції держави на фінансовому ринку

1.3. Порівняльний аналіз світового та вітчизняного досвіду в організації контрольної діяльності учасників фінансового ринку

1.4. Система учасників фінансового ринку в Україні та правове регулювання їх діяльності

Висновки до розділу

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ УЧАСНИКІВ ФІНАНСОВОГО РИНКУ В УКРАЇНІ

2.1. Проблеми правового регулювання та контролю діяльності учасників фінансового ринку України

2.2. Правове забезпечення співпраці правоохоронних органів щодо виявлення та документування правопорушень на фінансовому ринку України

2.3. Напрями удосконалення контролю діяльності учасників фінансового ринку в Україні

Висновки до розділу

РОЗДІЛ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ НА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ

3.1. Організаційні проблеми контрольної діяльності учасників фінансового ринку

3.2. Характеристика юридичної відповідальності за порушення законодавства України на фінансовому ринку

3.3. Прогнозування та профілактика правопорушень на фінансовому ринку України як умова його стабільності

Висновки до розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Фінансові відносини супроводжують державу протягом усієї історії її існування, незалежно від етапу, типологічних та етнонаціональних особливостей. Держава не може реалізовувати свої функції та забезпечувати виконання соціально-економічних програм, не маючи у своєму користуванні відповідних фінансових ресурсів, створення та примноження яких відбувається саме на фінансовому ринку країни.

Переваги ринкової економіки підтверджені світовою практикою та перевірені часом. Проте, на сучасному етапі розвитку нашої держави висловлюються прямо протилежні думки щодо достатності та ефективності забезпечення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку України. У цьому сенсі можна привести як оптимістичні, так і доволі песимістичні оцінки ступеня урегульованості даної сфери правовідносин. Розмаїття оцінок реального стану справ у цьому напрямі спричиняється не лише різними поглядами на ті реальні здобутки, які має наша країна, а й відмінним розумінням того, у чому проявляється зміст поняття контролю діяльності учасників фінансового ринку, а також різними критеріями, що застосовуються при порівнянні організації такого контролю.

Так, під час роботи над дисертацією автором було проведене опитування осіб, які в тій чи іншій мірі мають відносини на фінансовому ринку України(додаток А). Статистичні результати довели, що 62,7% опитаних зауважують на недосконалому законодавстві яке регулює правовідносини на фінансовому ринку країни. І лише 14,2% не погоджуються з цим. Крім цього, переважна більшість опитаних (46,6%) незадовільно оцінили діяльність держави по забезпеченню контролю діяльності учасників фінансового ринку; украй негативно – 22,5%; задовільно – 19,7%. На думку респондентів, така ситуація на фінансовому ринку країни є результатом неналежного рівня забезпечення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку по лініях: законодавства – 68,8%; організації діяльності та взаємодії державних органів – 58,4%; науково-методологічного забезпечення – 78,3%.

Водночас, як вважають респонденти, основні недоліки у діяльності державних органів на фінансовому ринку зумовлені: корумпованістю державних структур (28,3%), незадовільним рівнем професіоналізму працівників державних органів (20,7%), відсутністю цілеспрямованої і предметної діяльності державних органів у цій сфері (20,1%). Разом з тим, при визначенні напрямів підвищення ефективності забезпечення контрольних повноважень держави на фінансовому ринку майже третина опитаних засвідчили про необхідність внесення змін до чинного законодавства (31,3%); приблизно така ж кількість респондентів наголосили на необхідності зниження рівня корупції (32,2%), близько п’ятої частини опитаних підкреслили такий чинник як необхідність підвищення рівня підготовки юридичних кадрів (21,4%), інші зважили на зниженні відсотку плинності кадрів – 15,1%.

Функція контролю фінансового ринку, а також діяльності його учасників, потребує створення системи спеціально уповноважених органів, які в межах наданих їм повноважень та у відповідності до вимог чинного законодавства здійснюють реалізацію інтересів держави у цій сфері. Система таких органів повинна бути розгалуженою, збалансованою та ієрархічно вибудованою. Це, у свою чергу, вимагає вивчення досягнень української правової науки, а також адміністративного та фінансового права, узагальнення організаційно-правового досвіду, аналізу та використання закордонного законодавства і відповідних міжнародно-правових актів на рівні дисертаційного дослідження.

Ще однією з обставин, яка обумовлює необхідність дослідження викладених питань, є потреба сприяти усуненню недоліків, що мають місце у діяльності державних органів, які забезпечують контрольні функції держави на фінансовому ринку.

Зазначені обставини обумовили вибір теми дисертаційного дослідження, визначили її актуальність та науково-практичне значення.

Найбільш важливими в науковому розумінні для автора під час роботи над дисертацією були теоретичні розробки провідних вітчизняних фахівців у галузі фінансового, адміністративного та інформаційного права, зокрема В.Б.Авєр’янова, О.Ф.Андрійко, О.М.Бандурки, Д.А.Бекерської, А.І.Берлача, Ю.П.Битяка, В.М.Бутузова, А.В.Васильєва, Л.К.Воронової, П.ТГеги, І.П.Голосніченка, Є.В.Додіна, Л.М.Долі, І.Б.Заверухи, Н.К.Ісаєвої, Р.А.Калюжного, В.К.Колпакова, А.Т.Комзюка, О.В.Копана, Є.Б.Кубко, О.А.Кузьменко, М.П.Кучерявенка, А.А.Нечай, Н.Р.Нижник, В.Ф.Опришка, О.П.Орлюк, О.І.Остапенка, П.С.Пацурківського, Н.Ю.Пришви, О.П.Рябченко, М.М.Тищенка, В.К.Шкарупи та ін.

Розкриваючи місце та роль контролю діяльності учасників фінансового ринку серед інших функцій держави, автор керувався теоретичними розробками і положеннями наукових праць авторитетних українських вчених-економістів, зокрема Н.А.Адамової, М.О.Бурмаки, Л.А.Жука, А.Г.Зюнькіна, М.І.Камлика, О.М.Мозгового, К.Г.Отченаш, А.А.Рибальченка, В.В.Сопка, В.Ф.Столярова, В.О.Шевчука, Л.К.Яцишиної та ін.

Окремі висновки щодо методів забезпечення ефективного державного контролю діяльності учасників фінансового ринку автором зроблені з використанням деяких положень економічної науки, наведених у роботах російських науковців, зокрема О.Н.Горбунової, Л.А.Дробозіної, О.Ю.Грачевої, Я.М.Міркіна, А.А.Первозванського, В.М.Родіонової, Ю.Н.Стрілова, І.В.Фіруліна, А.С.Чеснокова та ін.

Дисертантом використано праці іноземних дослідників, які присвятили свої роботи проблемам розвитку та становлення фінансового ринку, зокрема А.Адамса, Р.Колба, Х.Хевенса, Г.Чаше, В.Шарпа, І.Шилля та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Необхідність дисертаційного дослідження зумовлена планами наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України “Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004-2009 років”, затверджених наказом МВС України від 05.07.2004 № 755.

Дисертація є також складовою частиною Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 2005-2007 роки (рішення вченої ради від 17 травня 2005 року, протокол № 7), а також річних планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ, замовлень галузевих служб і підрозділів органів внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження.Мета наукового дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу законодавчих та нормативно-правових актів, наукових вітчизняних та закордонних джерел з’ясувати стан організації і законодавчого забезпечення контролю діяльності учасників фінансового ринку України, а також визначити тенденції його подальшого розвитку з метою прогнозування напрямів удосконалення чинного законодавства у цій галузі.

Відповідно до поставленої мети в процесі дослідження виконувались основні завдання:

  • розкрити призначення та визначити місце і роль державного контролю діяльності учасників фінансового ринку в системі функцій держави;
  • провести системний аналіз діючого законодавства, яке забезпечує контроль діяльності учасників фінансового ринку;
  • вивчити історичний досвід здійснення державного контролю учасників фінансового ринку та методи регулювання їх діяльності у світовій практиці;
  • дослідити правозастосовчу діяльність державних органів, які здійснюють контроль діяльності учасників фінансового ринку;
  • з’ясувати систему суб’єктів державного контролю на фінансовому ринку;
  • визначити організаційно-правові проблеми, які виникають у процесі здійснення державного контролю діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку, а також шляхи їх подолання;
  • систематизувати існуючі проблеми забезпечення ефективності контрольної діяльності органів державної влади щодо учасників фінансового ринку;
  • розробити науково обґрунтовані пропозиції з метою вдосконалення чинного законодавства у сфері державного контролю діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, що виникають з приводу діяльності уповноважених суб’єктів (учасників та державних органів) на фінансовому ринку України.

Предметом дослідженняє організаційно-правові засади державного контролю діяльності учасників фінансового ринку України.

Методи дослідження.Теоретичною та методологічною основою дослідження є положення діалектики щодо пізнання, розвитку та взаємозв’язку об’єктів реальної дійсності, зумовленість правових норм та відхилень від них, що викликані соціально-економічними чинниками.

При написанні дисертаційного дослідження автор використовував загальнонаукові методи пізнання, а саме:

  • метод системно-структурного аналізу, тобто виділення елементів структури державного регулювання діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку у системі державний функцій (підрозділи 1.2, 2.1 та ін.);
  • соціологічний метод,який дає змогу розкривати суспільні умови функціонування контрольно-правових інститутів та норм, що їх створюють (підрозділи 1.4, 2.1, 2.3 та ін.);
  • метод зверненнядо інших юридичних та економічних наук для того, щоб використати їх досягнення при аналізі різноманітних контрольно-правових явищ (підрозділи 3.2, 3.3 та ін.);
  • функціональний метод,який полягає у виявленні взаємозв’язків між елементами структури державного регулювання фінансового ринку України. Основна увага приділяється функціональній характеристиці контрольно-правових інститутів, розмежуванню та взаємозв’язку їх функцій (підрозділи 2.2, 2.3 та ін.).

Крім загальних методів, автором дисертаційного дослідження було використано приватно-наукові методи пізнання, а саме:

  • історико-правовий метод, за допомогою якого було досліджено розвиток законодавства щодо забезпечення державного контролю у минулі часи (підрозділи 1.1, 1.3 та ін.);
  • формально-юридичний метод, за допомогою якого була здійснена зовнішня юридична обробка правового матеріалу (підрозділи 1.3, 3.2, 3.3 та ін.);
  • порівняльно-правовийметод, для зіставлення контрольно-правових інститутів в Україні із зарубіжними країнами з метою визначення схожості та відмінностей між ними для підготовки пропозицій щодо покращання правозастосовчої практики в галузі державного контролю (підрозділи 1.3, 3.1 та ін.);
  • критичний метод,для того, щоб з’ясувати, наскільки державний контроль (як галузь законодавства) за діяльністю учасників фінансового ринку відповідає сучасним вимогам країни як незалежної та правової держави, а також які зміни необхідно внести в чинне законодавство, що регулює цю сферу правовідносин (підрозділи 1.4, 2.3, 3.3 та ін.).

Базовим джерелом дослідження є Конституція України, законодавчі та нормативно-правові акти, загальнотеоретична та спеціальна література, відповідні наукові розробки в галузі теорії державного контролю.

Емпіричну основу дисертаційної роботи становлять узагальнення практичної діяльності уповноважених суб’єктів (учасників та державних органів) на фінансовому ринку України; опитування та анкетування підприємців, керівників підприємств, державних службовців (305 осіб); офіційні звіти та довідки, а також інші аналітичні матеріали з проблем дослідження.

Наукова новизна одержаних результатівполягає в розробленні низки нових аспектів важливої проблеми – забезпечення належного державного контролю діяльності учасників фінансового ринку України та здійснення взаємодії правоохоронних органів з попередження правопорушень у цій сфері.

Дисертація являє собою комплексне дослідження становлення та подальшого розвитку контрольної діяльності державних органів на вітчизняному фінансовому ринку, заповнює прогалини у знаннях з проблеми організації ефективного контролю діяльності учасників фінансового ринку як функції держави. Дисертація також вирізняється сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей і тенденцій розвитку суспільних відносин у сфері регулювання фінансового ринку України та напрямів удосконалення законодавства. У роботі враховані положення чинного законодавства, піддано аналізу теоретичний і практичний матеріал, що стосується тематики дослідження.

Наукова новизна визначається також досягнутими в процесі вирішення поставлених завдань положеннями, які запропоновані здобувачем особисто та містять елементи новизни, зокрема:

вперше:

  • сформульовано авторське визначення державного контролю на фінансовому ринку, як здійснення державою комплексу заходів щодо упорядкування правовідносин між учасниками фінансового ринку з метою забезпечення його справедливості, прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням на ньому;
  • доведено наявність різноманітних факторів (правового, економічного, соціального та морально-етичного), які впливають на ефективність забезпечення контрольної діяльності держави на фінансовому ринку;

удосконалено:

  • систему принципів діяльності державних органів, що в межах повноважень, визначених чинним законодавством здійснюють контроль за діяльністю учасників фінансового ринку;
  • положення про визначення державного контролю за діяльністю учасників фінансового ринку України (страхових компаній та страхових брокерів, установ накопичувального пенсійного забезпечення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових та факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів) як однієї з першочергових функцій держави;
  • окремі нормативно-правові акти, що регламентують забезпечення контролю діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку та були зорієнтовані, в першу чергу, на виконання завдань, які виникали на етапі створення країни, і не могли повною мірою задовольняти сучасні вимоги її розвитку;

дістало подальший розвиток:

  • наукові положення щодо об’єктивних проблем правового забезпечення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку, а також можливих шляхів їх усунення;
  • характеристика основних напрямів удосконалення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що положення, висновки і пропозиції проведеного наукового дослідження створюють основу для подальшого поглибленого теоретичного вивчення специфіки контролю діяльності учасників фінансового ринку України як функції держави.

Узагальнення та аналіз особливостей вітчизняного і міжнародного розвитку контролю діяльності учасників фінансового ринку, а також вироблення пропозицій щодо напрямів удосконалення вітчизняної системи регулювання та контролю діяльності учасників цієї сфери були використані при розробці:

правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій(довідка про впровадження Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 3.07.2007 р. № 02/38);

порядку контролю за дотриманням професійними учасниками ринку цінних паперів норм законодавства на ринку цінних паперів(довідка про впровадження Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від3.07.2007р. № 02/38);

положення про порядок реалізації заходів впливу у вигляді відсторонення керівництва від управління фінансовою компанією-управителем та призначення тимчасової адміністрації (довідка про впровадження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 30.07.2007р. № 12/2-Н);

ліцензійних умов провадження діяльності із залучення коштів установників управління майном шляхом створення фондів фінансування будівництва та/або фондів операцій з нерухомістю (нова редакція) (довідка про впровадження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 30.07.2007р. №12/2-Н);

навчально-методичних комплексів “Бухгалтерський облік та експертиза” та “Фінансове право” (довідка про впровадження Кіровоградського інституту ім.Св.Миколая Міжрегіональної академії управління персоналом від 19.11.2007р. №381);

посібника “Інвестиційне право” (довідка про впровадження Кіровоградського інституту ім.Св. Миколая Міжрегіональної академії управління персоналом від19.11.2007 р. № 381);

навчально-методичних комплексів до практичних занять з дисципліни “Фінансове право” (довідка про впровадження Севастопольського економіко-гуманітарного інституту Таврійського національного університету ім.В.І.Вернадського від 11.12.2007 р. № 339/12);

фондових лекцій щодо практичної діяльності правоохоронних органів у сфері економіки (довідка про впровадження Севастопольського економіко-гуманітарного інституту Таврійського національного університету ім.В.І. Вернадського від11.12.2007 р. № 339/12).

Окремі положення дисертаційного дослідження можуть бути використані у:

  • сфері правотворчості– для вдосконалення відповідних законодавчих та нормативно-правових актів, що регламентують контроль діяльності учасників фінансового ринку;
  • науково-дослідних цілях– для здійснення подальших наукових розробок у сфері регулювання суспільних відносин, що виникають з приводу контролю діяльності учасників фінансового ринку;
  • правовиховній роботі– з метою підвищення рівня правової культури учасників фінансового ринку України;
  • діяльності державних органів– для вдосконалення правозастосовчої практики суб’єктів державного контролю на вітчизняному фінансовому ринку;
  • навчально-методичному процесі– при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників, програм курсів вищих навчальних закладів в Україні та лекцій за темами “Світовий та вітчизняний досвід здійснення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку”, а також суміжних з ними тем.

Апробація результатів дослідження.Результати дослідження, викладені у дисертації, були оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Розвиток господарсько-правового забезпечення сучасної економіки” (м.Донецьк, 27жовтня 2006р.; тези опубліковано); “Актуальні проблеми муніципального управління” (м.Київ, 15грудня 2006р.; тези опубліковано); “Шлях України до економічної безпеки” (м.Харків, 20квітня 2007р.; тези опубліковано); “Актуальні проблеми управління у сучасний період розвитку державності України” (м.Київ, 26жовтня 2007р.; тези опубліковано).

Публікації.Основні теоретичні положення та практичні рекомендації, викладено у дев’яти наукових публікаціях, п’ять з яких опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України та чотирьох збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації.Специфіка теми дослідження, сформульовані мета й завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладання матеріалу. Вона містить вступ, три розділи, які поділяються на десять підрозділів, висновки, два додатки та список використаних джерел (295 найменувань). Обсяг роботи становить177 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

ДОСЛІДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЙ КОНТРОЛЮ ДІЯЛЬНОСТІУЧАСНИКІВ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

1.1. Історичні аспекти зародження та розвиткуконтролю фінансової сфери країни

За історіографічними джерелами можна стверджувати, що контроль фінансової сфери країни має багатовіковий період розвитку. Розвиток контролю господарської діяльності пов’язаний із виникненням обліку у державах, розташованих у долинах річок Ніл, Тигр та Євфрат, де облік вели на папірусі, а в подальшому – на папері. Так, при І і ІІ династіях у Стародавньому Єгипті (3400 – 2980 рр. до н.е.) через кожних два роки провадилися інвентаризації рухомого і нерухомого майна. При IV династії періодична інвентаризація була замінена поточною (перманентною) [52, с. 50].

Метою її була перевірка достовірності розподілу хліба та інших продуктів харчування. Контроль господарської операції здійснювався трьома особами – один відмічав на папірусі кількість цінностей, які передбачалися до відпуску; другий – проставляв поряд фактичний відпуск і, нарешті, третій – порівнював кількість виданих продуктів з нормами, виявляв відхилення. Уже на зорі зародження контроль за господарськими процесами формувався як незалежний від безпосередніх виконавців та на документуванні господарських процесів [87].

При VI династії в Єгипті у обліку почали складати кошториси витрат і контролювати їх дотримання господарюючими суб’єктами, що підтверджується документами (2500 2400 рр. до н.е.).Зокрема, внутрішній аудит здійснюється на будівельних, сільськогосподарських та інших роботах. Керівник робіт у кінці дня подавав письмовий звіт. Приймання робіт і контроль за їх кількістю та якістю здійснювалися спеціальною комісією [249, с. 23-24].

У Вавилонії керівники робіт також складали звіти щодня, які перевірялися згідно з нарядами на виконані роботи. Характерно, що контроль охоплював витрачання сировини і матеріалів на виготовлення продукції.

Вавилонія була першою державою, де виникло спеціальне законодавство. Закони Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) передбачали: купцям – ведення самостійного обліку; храмам – державне рахівництво; передавання грошей без розписки вважалося недійсним. Отже, законодавче регулювання обліку було підпорядковане здійсненню контролю за діяльністю суб’єктів господарювання для повноти і своєчасності сплати податків [111, с. 3].

В Іудеїоблік поєднувався з незалежним контролем. І про це у Біблії зберігся вислів царя Соломона щодо тих, хто постійно перебував у торгових відносинах: підраховуй і оцінюй, що даєш, і що отримуєш – запиши. На Великдень жерці Єрусалимського храму не розпочинали службу доти, поки “головний бухгалтер” Іудеї не закриє всі контокорентні рахунки й не складе звіт і цей звіт не отримає санкції контрольних органів. Спеціальною інструкцією передбачався порядок обліку пожертвувань у храм. Перед вівтарем встановлювалася скриня, царський контролер разом з головним жрецем відмикали замок і підраховували пожертвування [97; 132, с. 125].

У великій багатонаціональній імперії Персії,розділеній на сатрапії, велика постійно діюча армія зумовила потребу жорсткого контрольного апарату. Бухгалтери і контролери у цій імперії вели не лише відкритий облік явищ господарювання, а й таємний. Контролерів називали “очима і вухами царя”.

У Стародавній Греціїособлива увага приділялася контролю збереження власності, зокрема майна (інвентарю). Крадіжку греки розглядали як матеріальну шкоду. Тому створювали такі умови, за яких державі була вигідна нестача цінностей у матеріально відповідальних осіб. Проте важливо, щоб у розкрадача було чим погасити нестачу, тому на посади з матеріальною відповідальністю призначали лише осіб багатих, спроможних внести велику заставу або представити впливових поручителів. Нестача цінностей покривалася із застави або майна матеріально відповідальної особи або її поручителів, причому якщо нестача кваліфікувалася як розкрадання, то відшкодування її провадилося у десятикратному розмірі. Звідси й інше розуміння контрольного прийому інвентаризації як засобу перевірки цінностей у натурі. Поняття раптової інвентаризації було чуже грекам. Більше того, ініціатива інвентаризації мала виходити від матеріально відповідальної особи, яка після здавання звіту повинна потурбуватися про докази його достовірності. Цей підхід відповідає сучасному договірному аудиту, коли власник, керівник підприємства за угодою з аудитором замовляє контрольну перевірку з питань, що потребують незалежного висновку аудитора [95, с. 74-75].

В Афінах були спеціальні чиновники і контролери, до обов’язків яких входило складання звітів про доходи і видатки держави та їх контроль. Фінансовий облік і контроль зосереджувалися в руках десяти обраних населенням осіб, до функцій яких входили облік і контроль усіх державних доходів та видатків, проведення інвентаризацій рухомого і нерухомого майна.

Гроші зберігали дуже своєрідно. Так, на кожний вид доході був окремий глечик, якому присвоювали буквений індекс. На конкретні витрати можна було брати гроші тільки із чітко визначеного глечика. При цьому ключ від каси знаходився у чиновника, а під приміщення, де зберігалася документація, у іншого чиновника-контролера. Ключі мали нумерацію і обмінюватися ними заборонялось. Як бачимо, це елементи відособлення і незалежності аудитора-контролера, які застосовуються у сучасному фінансово-господарському контролі.

Характерним є контроль за сплатою податків. Документи з сплати податків розподілялися і зберігалися за строками. Чиновники, що збирали податки, отримуючи гроші, викреслювали платників із списків, отже, залишалися лише несплачені платежі. Так, у Греції зародився прийом лінійного (позиційного) запису, який застосовувався в обліку і контролі [98].

Звітність подавалася у встановлені строки періодично, звіти контролювалися, причому спочатку державні чиновники складали за первинними документами паралельний звіт і зіставляли його з поданим. У цьому подібність до аудиторського контролю, запровадженого у податкових органах України. В Афінах звітність мала публічний характер (це також передбачено законодавством України.) Звіти храмів, державних установ записували на мармурових або бронзових дошках і виставляли у народних зборах, в огорожах храмів, вздовж шляхів.

Істотно, що великі філософи Греції приділяли належну увагу обліку і контролю. Так, Аристотель у “Політиці” чітко розмежував облікові і контрольні функції, причому розглядав ревізію як частину контролю. Це був новий підхід: ревізор рівноправний із головним бухгалтером і незалежний від нього. Як бачимо, незалежність аудиту сягає глибокої давнини [118, с. 62-63].

У Стародавньому Риміметою обліку був в основному контроль господарської діяльності, сплати податків. Було створено складний апарат ревізорів і контролерів, і все ж факти шахрайства, ухилення від сплати податків були не поодинокі. Облік мав запобігати збиткам, які виникали внаслідок шахрайства або невміння вести господарство.

У Китаї уVII ст. до н.е. було запроваджено посаду головного аудитора, основним обов’язком якого було визначати чесність урядових чиновників, що розпоряджалися державними коштами, майном. 3 часом форми державних аудиторських органів змінювалися від однієї династії до іншої, але зміст роботи аудиторів полягав у об’єктивному (незалежному) фінансовому контролі діяльності чиновників, суб’єктів господарювання, розподілі державних і громадських коштів тощо [271, с. 29-30].

У період середньовіччя разом із розвитком суспільно-економічних відносин удосконалюються облік і контроль господарської діяльності, з’являються спеціальні трактати про контроль обліку і звітності, який нині здійснює аудит. Так, у одному із трактатів домініканського ченця Вальтера Хенлі визначено:

  • піддавати ретельній перевірці звіти;
  • щороку провадити інвентаризацію для перевірки звітних і фактичних залишків цінностей;
  • обов’язково здійснювати інвентаризацію дебіторської заборгованості;
  • підтверджувати правильність цін, зазначених у звіті, оскільки є випадки навмисного зменшення у звітах виручки від продажу товарів і послуг.

В інших трактатах особлива увага приділялася ревізії, суть якої зводилася до зіставлення початкових залишків, зазначених у звіті, з вихідними на звітну дату.

Фінансово-господарський контроль тісно пов’язаний із бухгалтерським обліком. Тому доцільно зробити екскурс у розвиток подвійної бухгалтерії, яка зародилася між 1250 – 1350 рр. одночасно в кількох містах Італії.

Найбільший внесок у зародження італійської подвійної бухгалтерії зробив францисканський чернець-математик Лука Пачолі (1445 – 1515), який узагальнив її принципи у Трактаті про рахунки і записи, опублікованому у 1494 році. Трактат був перекладений на багато мов світу і став початком наукового узагальнення методології подвійної бухгалтерії [281, с. 165].

Завдяки обліку визначаються різні види матеріальної відповідальності за збереження і витрачання коштів власника. Контроль стає головним знаряддям збереження приватної власності. До XX ст. основна функція обліку була суто контрольною. Пізніше на перше місце виходить функція управління господарськими процесами, а звідси об’єктами контролю стають сировина та її витрачання на виробництво продукції, праця та заробітна плата робітників, використання відповідних механізмів тощо. Отже, бухгалтерський облік виступає як засіб економічного контролю, який вивчає рух цінностей. Контроль стає функцією бухгалтерського обліку і поділяється на попередній, поточний і завершальний. З розвитком економічних відносин у суспільстві, удосконаленням управління виробництвом конкурентоспроможної продукції на внутрішньому і зарубіжному ринках контроль виділяється у самостійну функцію управління виробничою, господарською і фінансовою діяльністю власників капіталу. Сформувався фінансово-господарський контроль із структуризацією на ревізії, тематичні перевірки, бухгалтерську експертизу, аудит [84, с. 93-94].

В період феодалізмуще більшого значення набуває контроль за розрахунками між покупцями і банками, а також за наявністю і рухом торгового капіталу. Основу виробничих відносин цього суспільства складають феодальна власність на засоби виробництва і, в першу чергу, на землю, та часткова власність на робітника. У цей період виникає подвійна бухгалтерія, яка сприяє отриманню феодалами додаткового продукту, контролю за їх витратами і прибутками, збереженню приватної власності.

За часів феодалізму проявляється поділ контролю на зовнішній, який охоплював ревізію балансів і звітності сторонніми особами, і внутрішній – засекречений рух і наявність торгового капіталу, кредитні і розрахункові операції між покупцями, лихварями, банками, процеси виробництва і приватна власність на засоби виробництва [74, с. 31].

Скасування в Росії кріпацтва стало поштовхом для швидкого розвитку економіки. Будувались нові фабрики, заводи та поряд з тим збільшувалися обсяги виробництва сільгосппродукції. Все це вимагало не тільки подальшого вкладення коштів у виробництво, але й контролю за їх раціональним використанням. Виникла потреба в функціонуванні повністю самостійного органу, який би давав реальну оцінку стану справ на підприємствах.

Першою спробою організувати в Росії таку структуру стало створення Інституту присяжних рахівників. В кінці 1891 на початку 1892 рр. проходив Перший з’їзд рахівників, який визнав найважливішим завданням – утворення особливої групи досвідчених і надійних осіб, які мали б називатися присяжними рахівниками та яким доручалась ревізія різноманітних об’єктів, експертиза та організація правильної бухгалтерії на приватних і громадських підприємствах, а також покладання обов’язків на рахівників. Наприклад, кожен рахівник повинен був раз нарік (у січні) подавати відомості про свою діяльність; якщо ж вінцього не робив, то вважалось, що рахівник добровільно відмовився від звання та, відповідно, виключався зі списків членів присяжних рахівників, які щорічно публікувалися. Присяжні рахівники повинні були дотримуватися таємниці довірених їм справ. За результати перевірки звітів та виконання інших видів робіт присяжні рахівники несли особисту відповідальність. Перевірка повинна була здійснюватися заведенням облікових книг, документами та наявним майном [142, с. 54].

Проект положення про Інститут присяжних рахівників був підготовлений Товариством рахівників під керівництвом Федора Венедиктовича Єгерського і в 1898 році поданим на обговорення. Основні вимоги цього проекту визначали організаційну структуру інституту, права і обов’язки присяжних рахівників; вони проголошували, що членів інституту слід поділяти на присяжних рахівників першого, другого та третього ступеня (присяжних рахівників, рахівників, кандидатів).

Проте проект не був затверджений. Так перша спроба створений органів незалежного фінансового контролю зазнала невдачі [19, с. 85-86].

На початку XX ст. в Росії гостро відчувалася потреба в такому особливому органі, який би сприяв удосконаленню професійної освіти бухгалтерів і підвищенню ефективності контролю. В 1909 році голова Московського товариства бухгалтерів Ф.І. Бельмер подав проект такої організації – Інституту бухгалтерів, що стало причиною скликання 1-го Всеросійського з’їзду бухгалтерів.

Відповідно до проекту члени інституту поділялися на бухгалтерів-експертів, бухгалтерів та кандидатів. Проте й ця спроба не отримала визнання ні державою, ні громадськістю [24, с. 89].

Третя спроба створення органу незалежного фінансового контролю – Інституту державних бухгалтерів-експертів (ІДБЕ) – відноситься до періоду НЕПу. У той час спостерігався черговий підйом в економіці і робились спроби створення ринкових відносин. Наслідком цього є поява самостійних органів контролю. ІДБЄ було створено в 1924 році з метоюсприяння правильному веденню обліку і звітності на державних, концесійних, змішаних, кооперативних, громадських і приватних підприємствах та державних установах, а також надання висновків з різного роду питань обліку та звітності [52, с. 51].

Перші органи державного контролю в Україні були створені 2квітня 1918 року як відділ контролю, який згодом був перетворений на Секретаріат Державного контролю, який пізніше, внаслідок тимчасової інтервенції іноземних військ, було розпущено.

15 січня І919року в уряді УРСР був створений відділ контролю, а згодом на його основі – Народний комісаріат Державного контролю УРСР (НКДК). До його складу спочатку входила заснована в січні 1919 року Верховна соціалістична інспекція, яка на початку травня 1919року виділилася з НКДК у самостійний Народний комісаріат соціалістичної радянської інспекції (НКСРІ).

Народний комісаріат Державного контролю був компетентним з питань: загальної, фінансово-промислової, адміністративно-освітньої, військової діяльності, а також землеробства, транспорту і зв’язку. Проводив цю роботу НКДК шляхом запобіжної, фактичної і наступної ревізії. Вінперевіряв кошториси та господарсько-оперативні плани, грошовий обігта обіг матеріальних цінностей, здійснював нагляд за правильністю рахівництва і звітності. До компетенції НКДК входила також боротьба з усілякими недоліками і зловживаннями. Органи Держконтролю багато уваги приділяли вдосконаленню ревізійної роботи, намагаючись підвищити її ефективність [43, с. 106-107].

25 лютого 1920 року Український уряд видав розпорядження “Про реорганізацію всіх установ Державного контролю на Україні”, яким розповсюдив дію “Положення про Робітничо-селянську інспекцію РРФСР” в Україні. Всі установи Державного контролю УРСР були перетворені в єдиний орган соціалістичного Державного контролю – Всеукраїнську робітничо-селянську інспекцію, яка мала залучати до своєї роботи широкі верстви робітників і селянської бідноти. В НКРСІ були утворені; фінансово-кредитна, народного господарства, лісозаготівельна, постачання, культурно-освітня, адміністративна, транспортна інспекції, військовий відділ. У губерніях і повітах були створені відділи РСІ, у волостях – осередки сприяння Робітничо-селянській інспекції.

Відділи губінспекцій, які існували в 1920 році, не були об’єднані в галузеві групи, а їх велика кількість значно ускладнювала керівництво ними. Інспекційні відділи, не маючи чітко розроблених планів роботи, намагалися контролювати всю діяльність органів державного апарату і через це не мали змоги глибоко аналізувати найбільш важливі на той момент питання. Тому на початку 1921року значно спрощується структура апарату губернської РСІ, в якій утворено чотири відділи: загальний, культурно-адміністративний, фінансово-економічний і бюро скарг. На губернськіРСІ покладалися ревізія та контроль за діяльністю всіх губернських радянських установ і керування роботою повітових РСІ [39, с. 28].

В період індустріалізації країни і початку колективізації сільського господарства головне місце в діяльності держави посіли питання управління народним господарством, планування і фінансування будівництва індустріальних підприємств тощо. Нові історичні умови поставили і нові завдання перед органами державного контролю.

У зв’язку з цим 23 січня 1929року було затверджено нове Положення про народний комісаріат Робітничо-селянської інспекції УРСР, в якому уточнювалось завдання, права і обов’язки РСІ відповідно до вимог часу. Це положення діяло до 1934 року.

За весь цей період головними завданнями діяльності РСІ було удосконалення державного апарату, боротьба з бюрократизмом, безгосподарністю, нагляд за виконанням рішень партії та уряду і за додержанням законності.

В 1934 році було створено Комісію партійного контролю при Держконтролі СРСР. Це стало початком відмежування народних мас від роботи в контролюючих органах. Положенням Комісії радянського контролю (1934 року) скасовувалась розгалужена мережа груп сприяння органам Держконтролю [65, с. 61-62].

На початку двадцятих років починають створюватися контролюючі служби при фінансових органах. У зв’язку з тим, що органи Робітничо-селянської інспекції основну увагу приділяли ревізійно-інспекційнимобстеженням відповідно до планів, затверджених урядом, для проведення ревізій безпосередньо на підприємствах і установах, у складі Наркомфіну постановою уряду від 23 жовтня 1923 року було створено Фінансово-контрольне управління, яке мало великий штатний апарат.

Органи Державного фінансового контролю працювали при фінорганах і підпорядковувались у центрі безпосереднього наркому, а на місцях – керівникам фінорганів. Вони мали свої кошториси, використання коштів за якими перевіряла РСІ.

В кінці 1932 – на початку 1933 рр. фінансово-контрольне управління перетворилось у фінансово-бюджетну інспекцію, яка проіснувала до 1937 року. В жовтні 1937 року в складі Наркомфіну СРСР починають створюватися спеціальні Контрольно-ревізійні управління (КРУ). Положення про це управління було затверджено урядом країни. Контрольно-ревізійне управління мало право проводити документальні ревізії всіх наркомів, відомств, організацій, закладів і виробництв [62, с. 144].

Апарат був централізований, ревізорів у радянських республіках, керівників ревізійного апарату в областях, автономних республіках, великих містах призначало і звільняло Контрольно-ревізійне управління Наркомфіну СРСР. Фінансування всього апарату КРУ здійснювалось за рахунок загальносоюзного державного бюджету. Ця система державного контролю проіснувала до 1956 року, коли у зв’язку з розширенням прав союзних республік при міністерствах фінансів кожної з них були створені контрольно-ревізійні управління, а весь місцевий апарат ревізорів був підпорядкований останнім.

Таким чином, існувала потужна система тотального контролю в основі якої було прагнення міністерств і відомств, і в цілому партії та держави, вирішувати все авторитарно, зверху, контролювати всі дії підприємств і організацій. Це визначало спрямування контролю на те, щоб проводити якомога більше різноманітних перевірок і обстежень.

Аналізуючи систему фінансового контролю, яка існувала за радянських часів, слід зазначити, що держава мала потужніоргани господарського контролю, яким, за законодавством, були надані широкі повноваження на проведення ревізій та перевірок і майже необмежені права щодо накладання дисциплінарних стягнень, аж до звільнення керівників із займаних посад і передачі матеріалів про зловживання в слідчі органи.

Розвиток ринкових відносинв Україні, поява акціонерних підприємств, комерційних банків та інших господарських структур, властивих ринку, вимагали докорінної реорганізації системи господарського контролю [50, с. 42].

Проте, незважаючи на прийняті закони, укази і постанови з питань перебудови системи управління, в тому числі й контролю, відсутність стратегії реформування органів контролю, непослідовність дій і прямі помилки не дозволили створити ефективно функціонуючу в умовах переходу до ринку державну систему контролю в Україні.

В перехідний період до ринкової економіки створювались нові контрольні органи, положення про які не завжди повно і чітко визначали їх функції. У той же час продовжували діяти раніше створені контролюючі служби, положення про які не переглядалися [109, с. 129].

Першим кроком до становлення нових контролюючих структур, характерних для ринку, стало прийняття в 1990 році Закону України “Про державну податкову службу в Україні” [172] та в 1996 році підписання Указу Президента України від 22 серпня 1996 року № 760 “Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій” [229].

Проте, створення податкової служби не вирішувало всіх проблем щодо здійснення державного господарського контролю, тому в 1993році був прийнятий Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” [170].

Зазначеними законодавчими актами визначаються основи державної системи контролю в Україні, права та обов’язки органів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ, посадових осіб і громадян, а також структура та організація системи контролю, інші норми, які стосуються державної системи контролю.

У сфері державного фінансового контролю Контрольно-ревізійне управління Міністерства фінансів України і його органи на місцях своєю багаторічною діяльністю довели необхідність існування цих служб з метою забезпечення законності витрат і збереження державних коштів [82, с. 17-18].

І лише на початку ХХІ століття на підставі Указу Президента України від 4 квітня 2003 року № 292 “Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України” [209] було забезпечено організаційно-правовою формою контроль діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку.

На сьогодні основними завданнями Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (ДКРРФПУ) у межах наданих їй повноважень є:

  • проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг;
  • розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг;
  • здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері;
  • захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринках фінансових послуг та їх припинення;
  • узагальнення практики застосування законодавства України з питань функціонування ринків фінансових послуг, розроблення і внесення пропозицій щодо його удосконалення;
  • запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг;
  • сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг [209].

У 2005 та 2006 роках ДКРРФПУ було визнано на міжнародному ринку фінансових послуг, крім цього дана комісія увійшла до світового співтовариства регуляторів фінансових ринків.

З багатьох напрямів роботи ДКРРФПУ слід виділити ряд пріоритетних: розробка нормативно-правової бази для втілення в життя системи недержавного пенсійного забезпечення, впровадження обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, формування Державного реєстру фінансових установ України, створення перепон на шляху використання страхового ринку з метою виводу коштів за кордон через операції перестрахування та відмивання “брудних” коштів.

За період свого існування ДКРРФПУ було розроблено близько 100 відомчих нормативно-правових актів та понад 25 проектів указів Президента України, законів України і постанов Уряду, прийнято більше 3500 розпоряджень з питань видачі, зупинення дії та анулювання ліцензій на надання різних видів фінансових послуг, внесення організацій до реєстру фінансових установ, державної реєстрації кредитних спілок, видачі дозволів на проведення аудиту небанківських фінансових установ, взяття на облік юридичних осіб, що надають окремі види фінансових послуг та інших [177, с. 4].

За цей період, завдяки вжитим заходам з приведення діяльності небанківського фінансового сектору у відповідність до міжнародних стандартів та встановлення жорсткого контролю за цією діяльністю ДКРРФПУ зіграла провідну роль у процесі забезпечення виключення нашої країни з “чорного списку” Міжнародної групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей. До речі, всі 40 рекомендацій FATF по боротьбі з відмиванням грошей Україна виконала, що засвідчили інспектори Комітету Ради Європи з оцінки заходів у сфері боротьби з легалізацією злочинних доходів (MONEYVAL) на пленарному засіданні у Страсбурзі [177, с. 11]. ДКРРФПУ працює у напряму сприяння всебічному розвитку вітчизняних фінансових ринків і дотримання міжнародно-визнаних стандартів. Забезпечення детінізації фінансових ринків ДКРРФПУрозглядає як одне з найбільш пріоритетних завдань. До компетенції ДКРРФПУналежить також здійснення контрольно-наглядової діяльності з надання послуг у сфері страхування, накопичувального пенсійного забезпечення, довірчого управління фінансовими активами, фінансового лізингу, факторингу, діяльністю кредитних спілок, ломбардів тощо. З метою контролю за дотриманням чинного законодавства та захисту майнових інтересів і прав споживачів фінансових послуг наглядові департаменти і територіальні управління ДКРРФПУрегулярно проводять перевірки фінансових установ та аналізують їх звітність.

1.2. Об’єктивна необхідність контрольноїфункції держави на фінансовому ринку

Основною метою розвитку фінансового ринку України є становлення цілісного та прозорого, високоліквідного, ефективного та справедливого ринку фінансових послуг, регульованого державою та інтегрованого у світовий ринок.

Проте, щоб досягти поставленої мети слід не лише впроваджувати відповідні стандарти, але й, що не менш важливо, здійснювати контроль відповідності їх реалізації.

Зауважимо, що контроль діяльності учасників ринку фінансових послуг проявляється як функція системи управління суспільними процесами. Це стосується переважно соціального управління, політичного керівництва, народної демократії, правової держави тощо.

Контроль як функція соціального управління – це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта у соціальній сфері суспільства з метою встановлення відхилень від заданих параметрів [27, с. 52].

Як функція соціального управління контроль об’єктивно необхідний. Він спрямовує процес управління за встановленими ідеальними моделями, коригуючи поведінку підконтрольного об’єкта [101, с. 33].

Суть контролю полягає в тому, що суб’єкт управління здійснює облік і перевірку того, як об’єкт управління виконує його постанови.

Таким чином, соціальне управління і контроль – явища, тісно пов’язані одні з одними і які у взаємодії утворюють стійку систему.

Контроль як функція, політичного керівництва є засобом зміцнення демократії в умовах багатопартійного суспільства. Основна спрямованість контролю і перевірки – виконання правлячою партією своїх програмних установок і передвиборчих платформ щодо прискорення соціально-економічного розвитку країни у подальшому зростанні добробуту народу. Як показує досвід, після приходу до влади правляча партія нерідко не виконує передвиборчих програм, тому завдання контролю – своєчасно виявляти ці порушення і конституційно усувати їх [133, с. 12].

Контроль як функція народної демократії здійснюється самим народом і для народу. У правовій демократичній державі правомірно розглядати контроль як функцію народної демократії, самоуправління народу.

Як специфічна об’єктивно необхідна функція держави контроль розподіляється між різними частинами економічної системи відповідно до місця їх у цій системі і з урахуванням особливостей сфер суспільного життя, в яких вона здійснюється. Суть державної влади в Україні полягає в тому, що управлінські функції здійснюються безпосередньо там, де це можливо, за активної участі трудящих [112, с. 20-21].

Контроль, як функція правової держави включає в себе сприяння діяльності підприємств щодо процесів, які вони виконують, за допомогою економічних стимулів. Це пільгове державне кредитування виробництва продукції, інвестування, оподаткування тощо. Економічний контроль сприяє підвищенню ефективності виробничої та фінансово-господарської діяльності підприємств. При цьому поєднується державний контроль (в особі податкових інспекцій) і внутрішній контроль власників (підприємців), зацікавлених у виконанні державних замовлень. контрактів, завдань з метою підвищення економічної ефективності господарської діяльності.

За допомогою контролю держава захищає інтереси споживачів, перевіряє якість продукції, забезпечує доступність і вірогідність інформації про кількість, якість та асортимент продукції [128, с. 29].

Таким чином, держава не може нормально функціонувати і розвиватися без чітко організованої системи контролю за виробництвом, розподілом і перерозподілом суспільного життя в країні. Контроль є невід’ємним елементом надбудови суспільства, який зазнає серйозних змін у процесі розвитку його політичної системи, органів державного і господарського управління, законодавчої і виконавчої влади.

Ефективність роботи органів виконавчої влади і місцевого самоврядування в державі багато в чому залежить від здійснення контролю за виконанням законів, рішень, розпоряджень, від організації їх виконання.

Контроль дисциплінує працівників апарату управління, дає можливість об’єктивно оцінювати рівень їх компетентності і відповідальності, сприяє поширенню позитивної практики роботи [6, с. 50].

Контроль у широкому розумінні – це система спостереження і перевірки відповідності процесу функціонування об’єкта управління прийнятим управлінським рішенням і спрямований на успішне здійснення поставлених цілей.

Основна мета контролю полягає в тому, щоб:

  • об’єктивно вивчити фактичний стан справ у різних ланках суспільного і державного життя;
  • виявити ті фактори та умови, які негативно впливають на процеси виконання прийнятих рішень, здійснення заходів і досягнення цілей [2, с. 17].

Сутність контролю, економічну необхідність, його становлення, роль і значення для вітчизняної теорії в наукових джерелах обґрунтували такі відомі вчені, як В.Б.Авєр’янов, О.Ф.Андрійко, О.М.Бандурка, І.А.Бєлобжецький, М.П.Бєлов, М.Т.Білуха, Ф.Ф.Бутинець, Є.А.Вознесенський, М.В.Кужельний, В.М.Мурашко, В.Я.Савченко, В.В.Сопко, М.Г.Чумаченкота ін. Розроблені відомими вченими основи контролю як науки, його методологія і дотепер залишаються основою практичної діяльності усіх контролюючих органів.

Науку про контроль в умовах державної форми власності розвинув ВознесенськийЄ.А. і визначив його як специфічний вид суспільного розподілу праці, обґрунтував самостійне існування контролю фінансового ринку, дав класифікацію об’єктів державного контролю в нашій країні [46, с. 46; 47, с. 26]. І.А.Бєлобжецький [15, с. 10] розглядає контроль як самостійну функцію управління економікою, виділяє, як і Ф.Ф.Бутинець [29, с. 141; 30, с. 58], фінансово-господарський контроль у самостійну галузь знань. Але, на відміну від Бутинця, у Бєлобжецького фінансовий і господарський контроль об’єднуються в одну галузь знань. Однак, таке об’єднання контролю не виправдано, насамперед, з погляду системи державного господарювання на підприємствах. Господарський контроль на підприємствах необґрунтовано посувається на друге місце, на першому ж – фінансовий бік (фінансовий контроль). Фінансовий контроль, як вже зазначалося, базується на використанні контрольної функції фінансів, що випливає з господарської діяльності підприємств. Отже, на рівні підприємства пріоритет має господарський контроль, який базується в системі господарювання ринкових відносин на різноманітних формах власності.

Будь-яка наука базується на загальноприйнятих, теоретично зумовлених поняттях. Використання в професійному фінансовому лексиконі нарівні з термінами “контроль”, “ревізія” нового терміна “аудит” потребує їх аналізу, тим більше, якщо різні автори по-різному трактують як класифікаційні ознаки термінології контролю, гак і відповідні поняття аудиту. Так, на думку В.І.Відяпіна, “контроль – це системна сукупність процесів, за допомогою яких забезпечується спостереження за об’єктом управління з метою виявлення відхилень від установлених норм і здійснення заходів щодо запобігання і ліквідації негативних явищ” [43, с. 15].

Є.Д.Просвєткін вказує на контроль як на “систему економічних і правових відносин із спостереження за виробництвом” [232, с. 11].

І.А.Білобжецький вважає, що “економічний контроль являє собою систему спостереження і перевірки процесу функціонування та фактичного стану, оцінки достовірності й ефективності управлінських рішень і результатів їх виконання, виявлення відхилень від вимог, які ставляться цими рішеннями, запобігання несприятливим явищам і повідомлення про них при необхідності компетентним органам” [15; 16, с. 7, 54].

Є.Д.Кочерін визначає, що “господарський контроль – це систематична, конструктивна діяльність керівників, органів управління, яка спрямована па зближення фактичного виконання до запланованого результату” [112, с. 14].

Термін “контроль” тлумачать як порівняння (зіставлення чи протиставлення) кількох тверджень [244, с. 11]або як протидія чомусь небажаному [29, с. 8]. Під ним ще розуміють різновид зв’язку, зміст якого виражається в стеженні за перебігом суспільно-господарських процесів для досягнення визначеної мети; ставленням суб’єкта до власної діяльності або до діяльності інших суб’єктів щодо дотримання певних норм; діями, зміст яких полягає у порівнянні кількох величин, що характеризують норми та ступінь їх досягнення [244, с. 12].

З огляду на те, що контроль ґрунтується на зіставленні кількох величин, його треба розцінювати як безальтернативний засіб пізнання. Це дає змогу вести мову про гносеологічну пізнавальну роль і функцію контролю в суспільно-господарському бутті. Таким чином, контроль – це і інструмент дослідження реальності, яка пізнається у порівнянні.

У дослідженнях про контрольно-ревізійну діяльність М.Т.Білухи поширеною є концепція контролю, яка зводить його суть до перевірки дотримання законодавства, виявлення порушень і вад [143, с. 42; 17, с. 73].

Фактично контроль не обмежується роллю насипного спостерігача, вінактивно впливає на більш раціональне використання ресурсів, усунення вад для оптимального функціонування об’єкта управління. Так, Є.Кочерін [112, с. 4-5], вважаючи контроль однією з основних функцій управління, стверджує, що чітко налагоджена контрольна діяльність дає змогу своєчасно здійснювати систему управління, корегувати виробничі завдання, поліпшувати звітність тощо. Для ефективного управління необхідно мати зворотний зв’язок, який реалізується за допомогою контролю і є його серцевиною, поширюється на всі процеси управління виробництвом.

Аналогічно А.Робсон дотримується думки, що контроль передбачає і виявлення помилок конкретних працівників, і їх успіхів, аналіз причин, а також обговорення дій, які могли б виправити помилки і закріпити успіхи [234, с. 15].

Визначення поняття контроль фінансового ринку також змінювалося з розвитком суспільства.

У більшості наукових джерел соціалістичного періоду контроль фінансової сфери визначається як одна зі ланок, форм, галузей контролю за суспільним виробництвом і розподілом продуктів. У цей період характерним є і ототожнення фінансового контролю з контрольною функцію фінансів.

Лише М.Малеин розглядає контроль фінансового ринку як діяльність фінансових, кредитних та господарських органів (організацій), що регулюється нормами права, спрямовану на забезпечення фінансової, бюджетної, податкової, кредитної, розрахункової і касової дисципліни у процесі виконання планів і яка полягає у перевірці законності, обґрунтованості та раціональності грошових затрат [130, с. 103].

Водночас з огляду на одержавлення власності більшість трактувань контролю фінансового сектора соціалістичної доби пов’язана з державним контролем. Тому про виділення в його окремий підвид і визначення особливостей організації та здійснення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку в той час не йшлося, так як не було самих його учасників. Законодавче та нормативно-правове поле не надавало можливість їх створення та діяльності.

У працях, виданих після так званої перебудови, також переважно йдеться тільки про контроль фінансовий, який по суті в багатьох випадках ототожнюється з контрольною функцією фінансів, або визначається як елемент системи управління, що забезпечує зворотний зв’язок.

З врахуванням зміни реалій останніх шістнадцяти років, впродовж якихєдина державна власність замінена державкою, колективною і приватною, у науковій літературі розглядається також таке визначення: “Державний фінансовий контроль – одна з найважливіших функцій державного управління, що спрямована на розкриття відхилень від прийнятих стандартів законності, доцільності й ефективності управління фінансовими ресурсами й іншою державною власністю, а за наявності таких відхилень – на своєчасне прийняття відповідних корегувальних і превентивних заходів” [86, с. 84].

Беручи до уваги зазначене, можна зробити такий висновок: державний контроль фінансового ринку є невід’ємним і важливим складником державного регулювання економіки, оскільки покликаний забезпечити цей процес достовірною інформацією про використання господарюючими структурами фінансових ресурсів, про ефективність здійсненого регулювання та наявність відхилень від встановлених норм, які перешкоджають формуванню, цільовому та ефективному використанню державних фінансових ресурсів, а також дає змогу вжити необхідні заходи для блокування негативних явищ і профілактики їх на майбутнє.

Звідси роль державного контролю на фінансовому ринку виражається через участь у вирішенні двох проблем:

  • підвищення ефективності державного регулювання економіки;
  • дотримання правил формування і використання фінансових ресурсів, встановлених державою.

У першому випадку за допомогою державного контролю на фінансовому ринкусуб’єкт державного регулювання економіки отримує необхідну інформацію про якість вжитих нимзаходів регулювання, а саме дані про своєчасність, достатність, адресністьі витратність застосованих регуляторів.

У другому випадку за допомогою державного контролю на фінансовому ринкуреалізується контрольна функція державного регулювання економіки [138, с. 19].

Якісний бікдержавного контролю фінансового ринку виражається через реалізацію ним трьох основних функцій: інформаційної, профілактичної і мобілізуючої.

Інформаційна функція державного контролю на фінансовому ринку зводиться до того, що інформація, отримана в результаті його здійснення, має стати основою для ухвалення відповідних управлінських рішень і вжиття корегувальних заходів, які забезпечать функціонування суб’єкта господарювання відповідно до встановлених державою норм [7, с. 10].

Профілактична функція державного контролю на фінансовому ринку полягає у виявленні умов, що сприяють порушенню норм і стандартів, встановлених законами та нормативно-правовими актами, виникненню безгосподарності, недостач, крадіжок і зловживань, а також у встановленніосіб, винних у фінансових порушеннях, і притягненні їх до встановленої чинним законодавством відповідальності.

Мобілізуюча функція державного контролю на фінансовому ринку передбачає усунення суб’єктом господарювання наслідків допущених фінансових порушень, умов, що їм сприяли, та розробку організаційно-правових заходів з розповсюдження прогресивних методів господарювання і недопущення фінансових порушень на інших об’єктах державного регулювання.

З огляду на зазначене сутність державного фінансового контролю розкривається через його основні складники, які визначають його мету, завдання, суб’єкти і об’єкти, предмет, принципи, форми і методи контролю.

Методологічно сутність державного контролю на фінансовому ринку як поняття зводиться до процесу вивчення господарських операцій, порівняння їх з нормами, виявлення і фіксації відхилень від норм та вжиття заходів для усунення наслідків порушень і запобігання їм у подальшому.

Визначальним елементом системи державного контролю фінансового ринку є його мета, бо в основному від цього залежить, що саме, як і якими засобами потрібно контролювати.

Згідно з Лімською декларацією керівних принципів контролю, в якій узагальнено досвід організації і діяльності державних органів фінансового контролю різних країн у сучасних умовах з урахуванням різноманітності систем управління, специфіки господарювання і практики контрольної роботи, контроль – не самоціль, а невід’ємна частина системи регулювання, метою якої є виявлення відхилень від прийнятих стандартів і порушень принципів законності ефективності та економії використання матеріальних ресурсів на найбільш ранній стадії для того, щоб мати можливість вжити корегуючі заходи, а в окремих випадках – притягти до відповідальності, отримати компенсацію за заподіяну державі шкоду або здійснити заходи для запобігання чи скорочення порушень у майбутньому [245, с. 27].

Метою державного контролю на фінансовому ринку є встановлення правових норм, які визначають порядок використання суб’єктами господарювання фінансових ресурсів, забезпечення процесу державного управління і регулювання економіки достовірною інформацією про дотримання суб’єктами господарювання встановлених державою обмежувальних параметрів обігу фінансових ресурсів, оцінка економічної ефективності господарської діяльності, блокування в нійвідхилень від прийнятих стандартів, що перешкоджають мобілізації, цільовому та ефективному використанню державних фінансових ресурсів, і запобігання таким порушенням на майбутнє.

До переходу на ринкову економіку держава шляхом контролю фінансового сектору економіки здійснювала перевірку виробництва і розподілу суспільного продукту, використання матеріальних і грошових коштів. Завданням державного контролю на фінансовому ринку була перевірка виконання фінансових планів підприємств, дотримання положень господарського розрахунку і фінансової дисципліни, здійснення заходів з виявлення резервів поліпшення господарської діяльності. Водночас контроль фінансової сфери сприяв і сприяє збільшенню нагромаджень, підвищенню рентабельності, запровадженню режиму економії та ефективному використанню матеріальних і фінансових ресурсів; забезпечує перевірку збереження всіх форм власності, а також законності витрачання коштів.

За М.Білухою [21, с. 51], основними завданнями фінансово-господарського контролю є:

  • виявлення та профілактика порушень у технології виробництва, які мають причинні зв’язки з випуском неякісної продукції, перевитратами сировини і матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів;
  • невиконанням договірних зобов’язань з кооперативних поставок;
  • не конкурентоспроможністю продукції;
  • нерентабельною роботою окремих ланок господарства.

С.Шохін і Л.Вороніна [286, с. 15-16] серед завдань державного фінансового контролю виділяють:

  • забезпечення дотримання чинного законодавства в галузі оподаткування, використання бюджетних ресурсів і коштів позабюджетних фондів, державної і муніципальної власності;
  • правильність валютних операцій, проведення приватизації і ведення бухгалтерського обліку;
  • перевірку стану та ефективності використання фінансових, трудових і матеріальних ресурсів підприємств;
  • виявлення резервів зростання фінансових ресурсів;
  • контроль за обігом коштів бюджету і позабюджетних фондів у банках та інших кредитно-фінансових закладах;
  • контроль за законністю надання та ефективністю використання пільг з оподаткування, державних дотацій та інших переваг;
  • запобігання розтратам і фінансовим зловживанням.

Д.Ірвін [95, с. 8, 22-23] стверджує, що головними причинами для збереження контролю на фінансовому ринку є:

  • необхідність проведення моніторингу результатів господарської діяльності і їх порівняння з планом;
  • максималізація прибутку;
  • оцінка платоспроможності;
  • спостереження за ліквідністю.

Відтак призначення контролю фінансового ринку він вбачає у перевірці:

  • правильності і повноти використання виробничих потужностей;
  • впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, передового досвіду, прогресивних норм витрачання сировини, матеріалів, палива;
  • здійснення заходів зі зниження собівартості продукції, будівництва, робіт, послуг;
  • забезпечення високої якості виробленої продукції та відповідність її чинним державним стандартам, технічним умовам;
  • правильності складання і достовірності виконання господарських і фінансових планів;
  • дотримання діючого порядку ціноутворення і обґрунтованості застосованих цін;
  • правильності витрачання грошових коштів і матеріальних цінностей;
  • стану власних оборотних коштів та їх використання, правильності утворення і використання спеціальних фондів;
  • повноти і своєчасності оплати реалізованої продукції, виконаних робіт і послуг;
  • правильності постановки бухгалтерського обліку, законності господарських операцій [107, с. 92].

Застосування контрольної функції держави на фінансовому ринку на макрорівні є інструментом підвищення ефективності функціонування економіки, забезпечення обігу фінансових ресурсів відповідно до обмежувальних законодавством параметрів, повноти сплати податків та обов’язкових платежів, блокування діяльності, що загрожує національній безпеці, монополізує ринки, спрямована на організацію забороненого державою виробництва товарів і надання послуг, містить значні соціальні загрози, які зачіпають інтереси великих груп громадян, порушує законні інтереси держави, суб’єктів господарювання та суспільства в цілому; на мікрорівні – інструментом забезпечення дотримання правил ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності, соціальних гарантій працівників і своєчасної виплати заробітної плати, стандартів ціноутворення та встановлення тарифів, платіжної дисципліни, попередження фіктивних фінансових операцій і фактів відмивання “брудних” коштів, попередження та усунення фактів незаконного, нецільового і неефективного використання бюджетних коштів, переданих суб’єктам господарювання, фінансових ресурсів, які додатково отримують ці суб’єкти за пільгами з оподаткування, а також забезпечення дотримання порядку та процедур державних і комунальних закупівель, виявлення нецільового і неефективного використання майна державної і комунальної власності, нецільового використання кредитів і позик, отриманих під гарантії Уряду [254, с. 22].

Таким чином, державний контроль на фінансовому ринку – це особлива управлінська функція держави, реалізація якої передбачає встановлення правових норм, які визначають порядок використання суб’єктами господарювання фінансових ресурсів, проведення моніторингу чи інших контрольних дій за дотриманням цих норм, виявлення, правопорушень у частині використання фінансових ресурсів, їх усунення, блокування незаконних фінансових операцій і здійснення заходів щодо компенсації збитків, завданих державі, суб’єктам господарювання та громадянам.

Тож, іншими словами, державний контроль на фінансовому ринку – це здійснення державою комплексу заходів щодо упорядкування правовідносин між учасниками фінансового ринку з метою забезпечення його справедливості, прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням на ньому.

1.3. Порівняльний аналіз світового та вітчизняного досвіду ворганізації контрольної діяльності учасників фінансового ринку

Регулювання фінансового ринку звичайно розуміється як упорядкування діяльності на ньому його учасників і операцій між ними. Кожна організація, що є учасником фінансового ринку, займається регулюванням своєї діяльності. У той же час вона є об’єктом регулювання з боку певних об’єднань, держави, а також міжнародних організацій.

Державні контрольні органи, вимагаючи від учасників фінансового ринку найсуворішого дотримання законів, самі мусять бути бездоганними у своїй роботі. З іншого боку, той, кого контролюють, повинен мати право й можливості для захисту. Таке право і можливість надає йому українське законодавство, безпосередньо регламентуючи відносини на фінансовому ринку. Згідно із чинним законодавством рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені в суді. Посадові особи контролюючих органів за невиконання або неналежне виконання посадових обов’язків відповідають за законами України. Збиток, заподіяний учасникам фінансового ринку неправомірними діями контролюючих органів, підлягає відшкодуванню у повному обсязі за рахунок держави [238, с. 23].

Слід зауважити, що розпад командно-адміністративної системи управління економікою Радянського Союзузумовив відповідні зміни у складі та організаційній структурі контролю, внаслідок чого її окремі елементи виявилися:

  • зруйнованими і не потребували відновлення, оскільки були притаманними тоталітаризмові, а тому й зникли разом з його розпадом, як, наприклад, партійний, народний та інші види контролю, що панували над усіма сферами суспільно-господарського буття, в той час коли в демократичних системах вони є лише окремими складовими громадянського суспільства;
  • застарілими, а тому вимагали оновлення, оскільки, будучи складовими системи управління, повинні трансформуватися відповідно до змін суспільно-господарського середовища, в якому перебували, та поліпшенню функціонування якого були покликані слугувати;
  • відсутніми, оскільки зазнавали утисків чи навіть заборон і були спотворені командно-адміністративною системою або знищені тоталітаризмом, в зв’язку з чим виникла необхідність їх створення за аналогією з іншими країнами [283, с. 46].

З огляду на ці причини, після проголошення незалежності в Україні виникла нагальна потреба радикального реформування успадкованої від СРСР системи контролю. Однією з передумов здійснення реформ стала необхідність неупередженого аналізу зарубіжного досвіду організації контролюючої системи.

Країни світу, кількість яких на сьогодні наближається до двохсот, суттєво різняться між собою рівнем економічного, соціального, політичного та іншого розвитку, що зумовлює відповідні особливості суспільно-господарського правління та побудови контролюючої системи. Найбільшу цінність для реформування контролю в Україні мають досягнення економічно розвинених країн, оскільки саме вони історично започаткували становлення суспільства на принципах демократії та побудову господарських систем на ринкових засадах.

З огляду на вищевикладене, адаптоване запозичення зарубіжного досвіду організації контролю діяльності учасників фінансового ринку має стати своєрідним орієнтиром для України. Насамперед, воно повинно сприяти усвідомленню об’єктивної необхідності контролю в забезпеченні функціонування господарських систем у суспільстві з перехідною економікою. Крім цього, воно свідчить про нагальність приведення контролю у відповідність з вимогами, які нині в усьому світі динамічно змінюються. Нарешті, використання зарубіжного досвіду мусить позитивно впливати на удосконалення системи контролю в ході реалізації в Україні комплексної суспільно-правової реформи [263, с. 117].

Слід мати на увазі, що зарубіжні досягнення в побудові системи контролю фінансового ринку та результатах її функціонування не варто сприймати як готовий аналог для прямого запозичення. У той же час досвід економічно розвинених країн може стати певним критерієм сучасного становлення та майбутнього удосконалення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку в Україні.

Тому інтеграція України в загальносвітове економічне середовище вимагає єдності концептуальних основ контролю, перегляду ціннісних орієнтацій в його організації і здійсненні, пов’язаної з реформуванням суспільно-правової системи та переходом на принципово нові засади здійснення економічних відносин. Відтак результативність реорганізації контролю значною мірою зумовлюється тим, яка модель контролю буде прийнятою та які принципові основи його здійснення будуть закладені [11, с. 43-44].

Компаративний аналіз зарубіжного досвіду свідчить про те, що побудова системи контролю фінансового ринку та ефективність її функціонування значною мірою залежать від суспільно-політичного правління та устрою певної країни, в зв’язку з чим існує потреба дослідження їх досвіду. Однак пряме копіювання відповідної зарубіжної моделі може не лише не принести користі, а навпаки, зашкодити реформуванню системи контролю в Україні. Тому найдоцільнішим є звернення до надбань розвинених країн та виокремлення в їх складі кількох провідних типів, суспільний лад яких є найбільш близьким до існуючого в Україні.

У світовій практиці в даний час простежуються дві провідні моделі організації контролю фінансової сфері економіки, що зумовлені особливостями побудови правових систем зарубіжних країн [90, с. 192].

У країнах з англосаксонською системою права та правовими системами, що тяжіють до неї (США, Великобританія, Канада, Австралія, Ізраїль, Індія, Малайзія, Таїланд та інші), домінує монократична структура. Тому в цих країнах з метою здійснення контролю створені ієрархічно організовані структури під керівництвом президента (прем’єр-міністра) чи генерального аудитора, які обираються прямими виборами або призначаються шляхом узгодження законодавчим органом та вищою посадовою особою виконавчої влади і далі самостійно визначають структуру та призначають персонал установи [126, с. 18].

Що стосується країн континентальної системи права, які мають більш глибокі історичні традиції в організації контролю, то вони пішли дещо іншим шляхом. У Німеччині, Франції, Італії та інших європейських країнах контрольні функції покладені на утворені вищими органами влади рахункові палати, які в той же час є незалежними у внутрішніх та зовнішніх питаннях їх діяльності. Вони побудовані за колегіальним принципом, для якого характерна децентралізація прийняття рішень та наявність спеціальних органів, уповноважених приймати ці рішення більшістю голосів.

У багатьох розвинених країн, які за схемою, щов демократичному світі вважається класичною, структуровані на сфери державної влади, місцевого самоврядування та громадянського суспільства, а державна влада – розподілена на законодавчу, виконавчу та судову, типовим є наявність кількох контролюючих інституцій, що входять до цих сфер, розподіл між ними контрольних повноважень, організація взаємодії тощо. У той же час цілковитої аналогії системи контролю принаймні у двох або більше країнах немає, оскільки їх контролюючі органи формувалися впродовж кількох десятиліть під впливом певних традицій в конкретних історичних умовах [10, с. 307].

На подібних засадах будується, зокрема, система контролю Сполучених Штатів Америки. Провідною контролюючою інституцією у сфері державної влади США є Головне контрольно-фінансове управління (ГКФУ), створене в 1921 році і підпорядковане законодавцеві, функції якого в США виконує Конгрес. ГКФУ є не лише найважливішою, алей найбільшою структурою контролю фінансового ринку, персонал якої нараховує близько 5 тисяч співробітників, більша частина з яких працює у Вашингтоні, а решта зайнята в регіональних бюро та закордонних представництвах.

Як орган парламентського контролю, ГКФУ має доступ практично до всіх фінансових документів міністерств та відомств. За дорученням палат і комісій Конгресу чи його окремих членів ГКФУ може здійснюватиоцінку результативності державних програм та діяльності федеральних відомств; проводити спеціальні обстеження та перевірки обґрунтованості цін на продукцію, фінансово-економічних аспектів контрактів Міністерства оборони.

Інспектори ГКФУ здійснюють і самостійні вибіркові перевірки контрактів, а також роботи ревізорів інших міністерств. В окремих випадках перевірки виконуються в координації зі слідчими органами Міністерства юстиції та іншими органами, наділеними подібними повноваженнями [26, с. 36].

В структурі виконавчої влади найважливіші контрольні функції належать Адміністративно-бюджетному управлінню (АБУ), що входить до складу управлінського апарату Президента США. Директор АБУ призначається Президентом, затверджується Сенатом і входить до складу Кабінету міністрів. До числа здійснюваних АБУ ключових функцій належать:

  • розроблення рекомендацій для Президента з питань фінансової та економічної політики;
  • підготовка проекту бюджету та контроль за його виконанням;
  • оцінка ефективності організаційних та управлінських структур виконавчої влади;
  • контроль за здійсненням федеральних програм;
  • координація діяльності міністерств і відомств;
  • підготовка рекомендацій щодо законопроектів, які приймаються Конгресом, виконавчих наказів та інших нормативних актів Президента про діяльність державних установ;
  • моніторинг законодавства, прийнятого штатами тощо.

Крім ГКФУ та АБУ, система контролю у сфері державної влади охоплює такі контролюючі органи, як, наприклад, Президентська рада по боротьбі з фінансовими зловживаннями в урядових установах (“Рада чесності і ефективності”) тощо [160, с. 19].

У Великобританіїконтроль фінансового ринкуздійснює Національне контрольно-ревізійне управління, яке є урядовим органом і функціонує відповідно до 3аконупро фінансовий контроль. Управлінню надано право проводи перевірки рахунків усіх урядових установ і широкого кола державних органів, через які проходить більше 60 % витрат, а також субсидії,що надаються місцевими органами влади системі охорони здоров’я, націоналізованим галузям промисловості і державним корпораціям.

У Швеції,яка є парламентарною монархією, головним відомством у справах державного контролю та обліку є Державне ревізійне управління (яке ще в деяких джерелах називають Національним бюро аудиту). Його метою, як визначено урядом, є забезпечення ефективностіроботи центрального уряду і досягнення високоякісного управління фінансовою діяльністю. Діяльність Управління характеризується двома напрямами – проведенням щорічних ревізій фінансово-господарської діяльності національних установ і підприємств та ревізій ефективності державних закупівель [139, с. 16].

У Німеччині фінансова діяльність підприємств також піддається державному регулюванню, а відтак і зовнішньому контролю. Під зовнішнім контролем тут розуміють як ревізію (її проводять фінансові органи з метою забезпечення правильності стягнення податків), так і обов’язкову перевірку річних балансів, рахунків прибутків і збитків та інших звітних форм (її здійснюють господарські контролери) Зокрема, Федеральне відомство з фінансів займається податковою перевіркою підприємств і оподаткуванням іноземних капіталовкладень, а Федеральна контрольно-ревізійна служба здійснює поточний контроль за бюджетом.

Водночас, Федеральна рахункова палата Німеччини, що є вищою незалежною колегіальною структурою в системі державного контролю фінансового ринку, контролює усі федеральні підприємства, страхові установи, приватні підприємства з 50-відсотковою участю витрат держави, а також усі інші організації та підприємства, якщо вони розпоряджаються державними коштами або захищені гарантійними зобов’язаннями держави [108].

У фінансовій практиці Франції також розрізняють два основних різновиди державного контролю ринку фінансових послуг, а саме – виконавчий і судовий.

Виконавчий контроль здійснюється фінансовими контролерами бюджетного управління Міністерства економіки, фінансів і промисловості, бухгалтерами Управління національного рахівництва, яке підпорядковане цьомуміністерству, та службовцями Генеральної інспекціїфінансів; судовий контроль – Рахунковою палатою.

Генеральна інспекція фінансів, що створена у складі виконавчої гілкивлади Франції ще 1816року, пов’язана з кабінетом міністра економіки,фінансів і промисловості, проте не входить до жодного з управліньцього міністерства. Інспекція перевіряє діяльність всіх бухгалтерівта адміністративної бухгалтерії вторинних розпорядників кредитами, що призначаються державою, стежить за дотриманням законодавства з фінансових питань державними підприємствами та квазідержавними органами, а також всіма підприємствами, діяльність яких торкається казначейства.

Крім зазначених відомств, у сфері виконавчої влади Франції функціонуютьструктури спеціалізованих державних установ з контрольними функціями галузевого спрямування. Зокрема такі, як Банківська контрольна комісія, Центральна служба кредитного нагляду, Центр перевірки балансової звітності, Палата бюджетної дисципліни, Комісія економічного і регіонального розвитку країни, Генеральна інспекція національної освіти, Генеральна інспекція національної політики тощо [14, с. 18].

Основними критеріями державного контролю діяльності державних іприватних підприємств, що здійснюють свою діяльність на ринку фінансових послуг Франції, як і в ряді інших країн, є обов’язкове відрахування в державний (федеральний) бюджет належних сум платежів та виконання урядових замовлень. В державному секторі економіки, крім того, об’єктом державного контролю є ефективність роботи підприємств шляхом зіставлення видатків і реалізації продукції, цільове витрачання державних коштів та використання державного майна.

В Польщі,яка, як і Україна, тяжіє до змішаної республіканської форми державного правління, контроль за використанням державних фінансів суб’єктами господарювання всіх форм власності здійснюють Вища контрольна палата та Управління скарбового контролю Міністерства фінансів.

У Російській Федераціїфункції урядового контрольного органу у сфері фінансів донедавна здійснював Департамент державного фінансового контролю й аудиту Міністерства фінансів [150, с. 81].

Основними функціями цього Департаменту було здійснення контролю за цільовим використанням коштів федерального бюджету, державних позабюджетних фондів та інших федеральних коштів, за надходженням доходів від майна, що є власністю федерації, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності.

З 2002 року на базі цього органу створено дві урядові структури – Департамент державного фінансового контролю і Департамент державного аудиту.

В Австріїперевірки державного господарства і фінансової діяльності, пов’язаної з благодійними та іншими фондами, здійснює Рахункова палата.

Контроль за використанням суб’єктами господарювання державних фінансових ресурсів також здійснюють: у Великій Британії – Державна контрольна палата (Національний офіс аудиту), Канаді – апарат Генерального контролера, Угорщині – Державна рахункова палата, Індії – служба Генерального інспектора і ревізора Департаменту ревізій і рахівництва Міністерства фінансів, Фінляндії – державні ревізори, Російській Федерації – Рахункова палата при Державній Думі.

Зарубіжний досвід свідчить і про високий рівень результативності контрольних функцій. Ефективність системи контролю зумовлена кількома групами чинників і, зокрема, тим, що її удосконалення йде кількома напрямами, серед яких доцільно виокремити принаймні два, які можна вважати пріоритетними [157]. Перший напрям – це посилення незалежності контролерів від будь-яких впливів на їх рішення. Важливою запорукою є передусім те, що законодавством багатьох країн встановлені правові гарантії незалежності контролюючих інституцій від органів влади та управління, а також запобігання можливому тиску на них з боку будь-яких органів. Така незалежність досягається насамперед завдяки тому, що парламенти призначають склад вищих контрольних органів на терміни, які є більш тривалими від строків повноважень парламентаріїв цих країн.

Так, в США діяльністю ГКФУ керує Генеральний контролер, який призначається Президентом терміном на 15 років і затверджується на посаді Сенатом. Він може бути усунутим з посади лише згідно з процедурою імпічменту або ж у разі прийняття спільної резолюції Конгресу, підписаної Президентом США [25, с. 452].

Що стосується Південної Кореї,то її специфіка полягає в тому, що керівник контрольного органу за своїм службовим становищем стоїть вище будь-якого міністра. Статус цього керівника приблизно відповідає рівню першого віце-прем’єр-міністра.

Незалежність контролерів Франції полягає в тому, що керівництво Рахункової палати складається з незмінних магістратів, а основні штати, головним чином з казначеїв, які здійснюють контроль у рамках своїх департаментів. Вони мають право самостійно приймати кінцеві рішення щодо стягнень, нарахувань, передання справ до суду тощо, які не підлягають скасуванню ніякими іншими органами державної влади.

Істотною запорукою незалежності суб’єктів державного контролю є й те, що витрати на їх утримання затверджуються парламентами за окремими кошторисами.

Іншим важливим напрямом світової практики удосконалення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку є підвищення дієвості контрольно-фінансової служби, а також неминучість покарання за порушення, без чого контрольна функція держави стає фікцією [59, с. 29].

Дієвість контролю пояснюється насамперед тим, що контролюючі суб’єкти зарубіжних країн наділені широкими повноваженнями. Вони мають право на вільний доступ у будь-який час до всієї потрібної їм інформації, одержання пояснень від різних осіб, які підлягають перевірці, можуть накладати штрафи, а в деяких випадках за результатами ревізій мають право па порушення питання про кримінальну відповідальність.

Керівники державних контрольних органів розвинених країн наділені винятковими повноваженнями у питаннях добору кадрів інспекторських служб. У США, Великобританії, Німеччині та інших країнах контролюючі органи мають розгалужену систему з добре організованим апаратом та укомплектованим достатнім штатом компетентних співробітників.

У процесі здійснення перевірок основна увага контролюючих органівзосереджується на доцільності та економічній ефективності витрат. При цьому у разі необхідності суб’єкти контролю розробляють рекомендації щодо скорочення нераціонально чи неефективно витрачених коштів. Внаслідок перевірок до бюджету повертають значні суми незаконно витрачених державних коштів.

Контрольно-ревізійні органи тісно взаємодіють з парламентами, регулярно надають їм інформацію про результати контролю, проводять аналізи та подають на розгляд парламентських комісій і палат звіти про наслідки перевірок використання державних асигнувань на різні цілі, висновки з бюджетно-фінансових питань тощо. Виконання контрольних функцій державними органами у зарубіжній практиці спирається на підтримку громадськості, що досягається завдяки широкій гласності результатів контрольно-ревізійної діяльності.

Для реформування національних систем контролю важливе значення має те, що з метою вивчення і поширення позитивного досвіду у світовій контрольній практиці у 1953 році було сформоване поза-урядове утворення в формі Міжнародної організації вищих контрольних органів (INTOSAI), до складу якої в даний час входять контрольні органи понад 130 країн світу, в тому числі й України.

Відповідно до програми діяльності цієї організації проводяться конгреси, семінари, конференції, обмін стажистами тощо. Через кожні три роки конгресом INTOSAIвидається журнал. У межах INTOSAIдіє Міжнародний центр розвитку контролю, основним завданням якого є підготовка та перепідготовка контролерів [38, с. 381].

Особливо важливою подією міжнародного значення стало проведення 1977 року в м. Ліма IX Конгресу INTOSAI, який прийняв Декларацію про керівні принципи контролю, які в найбільш концентрованому вигляді містять досвід організації контролю, набутий економічно розвиненими країнами світу. Використання міжнародного досвіду та ідей контролю, нагромаджених INTOSAI, є ефективним засобом допомоги контролюючим органам України у виконанні покладених на них завдань.

Виходячи з викладеного вище, в процесі становлення контролю в Україні доцільно використати ті елементи досвіду економічно розвинених країн, які вже знайшли визнання та підтвердження у світовій практиці. Зокрема, національна система контролю може бути ефективною за умови дотримання керівних принципів контролю, сформульованих у Лімській декларації 1977 року на IX Конгресі INTOSAI.

Таким чином, при аналізі світових надбань в організації контролю йдеться не про безпосереднє перенесення зарубіжного досвіду в українську практику, а про дослідження шляху, яким іде розвиток контролю в країнах, що можуть вважатися певним зразком у ційсфері, вивчення досягнень та помилок якого може посприяти становленню в Україні демократичного суспільства з реформованою економічною системою [94, с. 3-4].

Сучасна економіка України знаходиться на етапі інтегрування у загальносвітову економічну систему. Ефективність такої інтеграції залежить від єдності концептуального змісту і принципових основ організації контролю в Україні та економічно розвинених країнах. В той же час пряме перенесення тієї чи іншої схеми побудови контролю в Україніне завжди доцільне, оскільки може не лише посприяти, але й зашкодити реформуванню економіки. Тому існує необхідність реорганізації національної моделі контролю за допомогою конвергенції наукових досліджень зарубіжних та українських вчених, розроблення цілісної концепції контролю, покликаної стати методологічним фундаментом економічних і соціальних змін, що здійснюються в суспільстві.

Слід зауважити, що на вітчизняних теренах функцію по забезпеченню державного контролю діяльності учасників фінансового ринку, покладено на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України [209].

Відповідно до Указу Президента України від 4 квітня 2003 року № 292 “Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України” [209] ДКРРФПУ:

  • здійснює згідно із законами України державне регулювання і нагляд за діяльністю страхових компаній та страхових брокерів, установ накопичувального пенсійного забезпечення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових та факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів, інших учасників ринків фінансових послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних цільових фондів);
  • здійснює реєстрацію фінансових установ та веде Державний реєстр фінансових установ;
  • здійснює реєстрацію та веде реєстр саморегулівних організацій;
  • визначає порядок ведення та веде реєстр аудиторів, яким надається право на проведення аудиторських перевірок фінансових установ;
  • дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг;
  • здійснює в установленому порядку ліцензування діяльності фінансових установ, затверджує ліцензійні умови провадження діяльності з надання фінансових послуг і порядок контролю за їх додержанням;
  • установлює плату за реєстрацію документів і видачу ліцензій;
  • установлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг;
  • установлює критерії та нормативи щодо ліквідності, капіталу та платоспроможності, прибутковості, якості активів та ризиковості операцій, якості систем управління та управлінського персоналу, додержання правил надання фінансових послуг;
  • визначає у передбачених законом випадках порядок створення, формування і використання резервних та інших фондів фінансових установ;
  • установлює додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегульовано законом;
  • установлює вимоги щодо програмного забезпечення та спеціального технічного обладнання фінансових установ, пов’язаних з наданням фінансових послуг;
  • установлює правила підготовки, надання та обробки даних щодо діяльності фінансових установ у розрізі напрямів нагляду;
  • здійснює контроль за достовірністю інформації, що надається учасниками ринків фінансових послуг;
  • визначає професійні вимоги до керівників, головних бухгалтерів фінансових установ та може вимагати звільнення з посад осіб, які не відповідають установленим вимогам для зайняття цих посад;
  • здійснює ліцензування діяльності тимчасової адміністрації фінансової установи та призначає її керівника;
  • веде Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків);
  • установлює перелік посередницьких послуг у страхуванні та перестрахуванні;
  • визначає порядок реєстрації страхових та перестрахових брокерів і веде державний реєстр страхових та перестрахових брокерів, видає свідоцтва про включення страхових та перестрахових брокерів до цього реєстру;
  • визначає порядок формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю;
  • затверджує положення про централізовані страхові резервні фонди;
  • установлює обсяги страхових зобов’язань залежно від видів договорів страхування життя, а також мінімальні строки дії договорів страхування життя;
  • визначає порядок та умови ведення персоніфікованого (індивідуального) обліку договорів страхування життя;
  • установлює за погодженням з Національним банком України розміри кредитів, порядок та умови їх видачі страхувальникам, які уклали договори страхування життя;
  • установлює кваліфікаційні вимоги до осіб, які можуть займатися актуарними розрахунками, видає їм відповідні свідоцтва та здійснює організаційно-методичне забезпечення проведення актуарних розрахунків;
  • визначає характеристики та класифікаційні ознаки видів добровільного страхування;
  • реєструє при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування правила страхування для такого виду, прийняті страховиком, а також зміни та/або доповнення до цих правил;
  • здійснює контроль за платоспроможністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов’язань перед страхувальниками;
  • установлює особливості із забезпечення правонаступництва щодо укладання договорів страхування у разі реорганізації страховика;
  • здійснює державну реєстрацію кредитних спілок та об’єднаних кредитних спілок, видає їм свідоцтво про державну реєстрацію за формою, встановленою Комісією, визначає засоби масової інформації, в яких кредитна спілка розміщує дані про її державну реєстрацію;
  • визначає перелік внутрішніх положень та процедур, які має розробити та затвердити кредитна спілка для забезпечення своєї ефективної та безпечної діяльності;
  • установлює перелік державних цінних паперів, які придбаває кредитна спілка;
  • приймає нормативно-правові акти щодо особливостей створення, державної реєстрації, ліцензування та діяльності об’єднаної кредитної спілки;
  • приймає рішення про надання одній із всеукраїнських асоціацій кредитних спілок статусу саморегулівної організації кредитних спілок — членів асоціації, погоджує статут та внутрішні положення такої саморегулівної організації у частині здійснення делегованих Комісією функцій, здійснює моніторинг реалізації таких функцій та у разі необхідності припиняє або відкликає відповідні повноваження включно до позбавлення асоціації кредитних спілок статусу саморегулівної організації;
  • погоджує в установленому порядку повідомлення щодо рішення вищого органу управління кредитної спілки про її ліквідацію або вносить свої пропозиції;
  • здійснює контроль за діяльністю аграрної біржі у сфері регулювання та нагляду за операціями продажу товарів на умовах споту та форварду, правильністю укладення та виконання зобов’язань за іншими видами товарних деривативів, а також надання страхових субсидій;
  • надає інформацію за запитами юридичних осіб;
  • розробляє відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку методичні рекомендації щодо їх застосування під час ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності у фінансових установах;
  • установлює порядок розкриття інформації та складання звітності учасниками ринків фінансових послуг відповідно до законодавства України;
  • оприлюднює в офіційних засобах масової інформації основні положення свого щорічного звіту;
  • бере участь у реалізації державної політики стосовно охорони державної та професійної таємниці, здійснює контроль за її зберіганням у своїй системі;
  • проводить самостійно чи разом з іншими уповноваженими органами виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ;
  • установлює порядок та умови застосування заходів впливу згідно з законом;
  • надсилає фінансовим установам і саморегулівним організаціям обов’язкові до виконання розпорядження щодо усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів;
  • надсилає матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, які стали відомі під час проведення перевірок;
  • надсилає матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;
  • звертається до суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушенням законодавства України про фінансові послуги;
  • проводить і координує у встановленому порядку навчання, підготовку та перепідготовку кадрів, установлює у визначених законом випадках кваліфікаційні вимоги до осіб, які провадять діяльність на ринках фінансових послуг, здійснює організацію нарад, семінарів, конференцій з питань надання фінансових послуг;
  • аналізує стан та тенденції розвитку ринків фінансових послуг в Україні, здійснює моніторинг руху капіталу в Україну та за її межі через ринки фінансових послуг, розробляє та подає в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства;
  • проводить з метою співпраці та координації своєї діяльності спільно з Національним банком України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку оперативні наради не рідше одного разу на квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів;
  • здійснює співробітництво з міжнародними організаціями, державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав з питань регулювання ринків фінансових послуг, вивчає, узагальнює та поширює світовий досвід з цих питань;
  • виконує інші функції відповідно до покладених на неї завдань згідно із законодавством.

Штат ДКРРФПУ складається з центрального апарату та територіальних управлінь. До структури центрального апарату входять методологічний, галузеві, обслуговуючі та інші підрозділи [209].

Департамент державного регулювання та розвитку ринків фінансових послуг, на який покладені методологічні функції, складається з чотирьох управлінь:

  • управління розвитку ринків фінансових послуг, європейської та євроатлантичної інтеграції;
  • управління зведеного аналізу ринків фінансових послуг;
  • управління методології бухгалтерського обліку нагляду та аудиту;
  • управління методології страхування і недержавного пенсійного забезпечення.

Галузеві підрозділи (наглядові департаменти) сформовані за видами фінансових установ, нагляд за діяльністю яких вони здійснюють. До них належать:

  • Департамент страхового нагляду;
  • Департамент нагляду за недержавними пенсійними фондами;
  • Департамент нагляду за кредитними установами;
  • Департамент нагляду за фінансовими компаніями.

У галузевих підрозділах структурні одиниці поєднують аналітичні (аналіз звітності), дозвільні (ліцензування і реєстрація) та наглядові функції. Окремо в галузевих підрозділах виділені структурні одиниці, що відповідають за роботу з територіальними управліннями.

Самостійним структурним підрозділом ДКРРФПУ є Юридичне управління.

Окрім зазначених вище підрозділів, що забезпечують виконання функцій та реалізацію повноважень, покладених на ДКРРФПУ, виділяються підрозділи, що виконують функції, пов’язані із забезпеченням належних умов функціонування ДКРРФПУ. До них належать:

  • Адміністративно-господарський департамент;
  • Управління організаційно-аналітичного забезпечення роботи керівника;
  • Відділ міжнародного співробітництва та протоколу;
  • Відділ кадрів;
  • Відділ діловодства та контролю;
  • Відділ фінансового моніторингу та внутрішнього аудиту.

Територіальна структура ДКРРФПУскладається з восьми територіальних управлінь. Територіальні управління мають уніфіковану структуру з двох відділів: страхового нагляду та нагляду за фінансовими установами [209].

1.4. Система учасників фінансового ринку вУкраїні та правове регулювання їх діяльності

Методологічні підходи по визначенню поняття правових засад діяльності держави на фінансовому ринку опрацьовані П.С.Пацурківським. Він вказує: “Всі операції і дії, що складають зміст фінансової діяльності держави та випливають з компетенції органів, що здійснюють цю діяльність, можна згрупувати у три напрями, якісно відмінні між собою. По-перше, це операції і дії, які забезпечують збирання державою грошових коштів у свої фінансові фонди; по-друге, це операції і дії, які забезпечують розподіл та перерозподіл фінансових ресурсів всередині фінансової системи держави; по-третє, це операції і дії, через посередництво яких здійснюється використання державою фінансових ресурсів” [156, с. 38].

Перелік учасників управління фінансовим ринком в Україні відповідає наступним ознакам:

  • діяльність таких учасників виражає процеси збирання, розподілу і організації використання грошових фондів, що входять до складу фінансової системи держави;
  • учасник виступає в якості органу держави, наділеного відповідними повноваженнями;
  • такий учасниквідображає у своїх діях загальнодержавний інтерес, що є похідним (тобто реалізує функцію держави);
  • відносини, які виникають при вказаних процесах, за своїми економічними і правовими ознаками є фінансовими [148, с. 81].

На сьогодні в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, до учасників фінансового ринку віднесено:

  • страхові компанії та страхові брокери;
  • установи накопичувального пенсійного забезпечення;
  • довірчі товариства;
  • кредитні спілки;
  • лізингові та факторингові компанії;
  • кредитно-гарантійні установи;
  • ломбарди;
  • інші учасники ринку фінансових послуг [209].

Контроль за діяльністю вказаних учасників здійснюється системою державних органів, в межах наданих їм повноважень. Нижче розглянемо кожного учасника окремо.

Страхова компанія це фінансова установа, яка створена у формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю відповідно до вимого чинного законодавства, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності [225].

Страхові брокери – юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери – громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Водночас, перестрахові брокери – юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.

Чинним законодавством дозволяється здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера однією юридичною особою за умови виконання нею вимог щодо здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера. Порядок реєстрації страхових та перестрахових брокерів визначається ДКРРФПУ [187].

Установи накопичувального пенсійного забезпечення – фінансові установи, які відповідно до чинного законодавства здійснюють залучення фінансових ресурсів від фізичних осіб з метою їх розміщення у найбільшприбуткових галузях економіки та їх виплаті з відсотками після настання терміну виходу фізичної особи на пенсію [192; 204].

Довірче товариство – товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Майном довірителя є кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності довірителя.

Довіритель майна – юридична особа або громадянин, які передають довірчому товариству повноваження власника належного їм майна відповідно до умов укладеного між ними договору.

Довірче товариство має розрахунковий рахунок, який відкривається комерційним банком, що обслуговує здійснення довірчих операцій і забезпечує відповідальне зберігання власних коштів довірчого товариства та майна довірителів.

Довірчі операції – послуги, які довірче товариство надає довірителям майна.

Правила створення, діяльності, а також права та обов’язки учасників і засновників довірчого товариства визначаються законодавчтвом України [174].

Кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг [198].

У той же час, лізинг або фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору лізингу (фінансового лізингу). За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Тож, учасниками лізингу можуть бути:

  • лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;
  • лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;
  • продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;
  • інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу [230].

Факторингові компанії – юридичні особи, які здійснюють фінансові операції щодо переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору [212; 215].

Кредитно-гарантійна установа – фінансова установа, яка відповідно до чинного законодавства має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик, а також бере на себе зобов’язання (у будь-якій формі) гарантувати сплатити за боргами третьої особи у разі невиконання нею своїх грошових зобов’язань у частині несплаченої суми [223].

Ломбардна операція – операція фізичних чи юридичних осіб з отримання коштів від юридичної особи, кваліфікованої як фінансова установа згідно із законодавством України, під заставу товарів або валютних цінностей. Ломбардні операції є різновидом кредиту під заставу [224].

Як вже зазначалося вище, профілюючим органом на який покладено безпосередній обов’язок здійснювати контроль діяльності учасників ринку фінансових послуг України є ДКРРФПУ [209]. Відповідно до наданих їх повноважень ДКРРФПУ має наступні права.

  • вимагати під час реєстрації фінансових установ та ліцензування їх діяльності документи, визначені законодавством України;
  • одержувати в установленому порядку від фінансових установ звітність та іншу інформацію згідно із законодавством, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій та громадян — інформацію, необхідну для виконання покладених на Комісію завдань;
  • здійснювати інспектування фінансових установ, а також їх споріднених та афілійованих осіб. Періодичність інспектування встановлюється Комісією залежно від типу фінансової установи;
  • залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій усіх форм власності (за погодженням з їхніми керівниками), консультативних та експертних організацій до розгляду питань, що належать до її компетенції, а також зовнішніх експертів, які мають відповідну кваліфікацію, до проведення перевірок (інспектування) фінансових установ;
  • вимагати від посадових осіб фінансових установ, діяльність яких підлягає регулюванню і нагляду з боку Комісії, надання пояснень, необхідної інформації та документів;
  • досліджувати дані про клієнта фінансової установи тільки з метою виконання завдань нагляду;
  • установлювати порядок та форму ведення обліку договорів страхування і вимог (заяв) страхувальників щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування;
  • проводити перевірки, в тому числі тематичні та зустрічні перевірки, щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування; призначати не частіше одного разу на рік проведення за рахунок страховика додаткової обов’язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;
  • видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків);
  • видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;
  • одержувати в установленому порядку від аварійних комісарів інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;
  • застосовувати до фінансових установ, які не додержуються законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, такі заходи впливу [186]:

1. зобов’язати порушника вжити заходів до усунення порушення;

2. вимагати скликання позачергових зборів учасників фінансової установи;

3. накладати штрафи відповідно до закону;

4. тимчасово зупиняти дію або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг;

5. відсторонювати керівництво від управління фінансовою установою та призначати її тимчасову адміністрацію;

6. затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;

7. порушувати питання про ліквідацію фінансової установи;

  • призначати проведення примусової санації фінансової установи у випадках та порядку, встановлених законом;
  • звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посередника у випадках, передбачених законом;
  • засновувати друковані засоби масової інформації, а також висвітлювати питання розвитку та функціонування ринків фінансових послуг в інших засобах масової інформації;
  • одержувати в установленому порядку від органів статистики, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених завдань;
  • користуватися базами даних Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг і забезпечення діяльності фінансових установ, та надавати відповідну інформацію зазначеним органам;
  • утворювати у разі потреби за погодженням з Національним банком України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольним комітетом України, міністерствами та іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади комісії та робочі групи;
  • у межах співробітництва з міжнародними організаціями, державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав:

1. надавати та одержувати інформацію з питань нагляду за фінансовими ринками і установами, яка не становить державної таємниці та не призводить до розголошення професійної таємниці;

2. надавати інформацію стосовно діяльності окремих фінансових установ у випадках і у порядку, встановлених у відповідних міжнародних договорах, учасником яких є Україна;

3. брати участь у міжнародних конференціях, симпозіумах, семінарах, зустрічах, нарадах з питань, що належать до її компетенції;

4. представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та укладати у межах своїх повноважень міжнародні договори [231].

Серед інших державних органів, що задіяні на фінансовому ринку, слід назвати: Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Фонд державного майна України (ФДМУ), Національний банк України (НБУ), Міністерство фінансів України (МФУ) та Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України (МЕПЄІУ).

Згідно із Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” [168] функцію щодо контролю діяльності учасників ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

На сьогодні ДКЦПФР відіграє провідну роль на фондовому ринку, сприяючи своїми нормативними актами встановленню цивілізованих “правил гри” на ньому. При цьому основні акценти в діяльності ДКЦПФР зараз робляться вже не стільки на створенні елементів інфраструктури фондового ринку та технології їх функціонування, скільки на контроль та нагляд за учасниками ринку, а також на вирішення проблем, пов’язаних з діяльністю акціонерних товариств.

ДКЦПФР здійснює контроль діяльності учасників фондового ринку у таких формах [169]:

  • прийняття законодавчих актів з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;
  • регулювання випуску й обігу цінних паперів, прав і обов’язків учасників ринку цінних паперів;
  • видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів і забезпечення контролю за такою діяльністю;
  • заборона і припинення на певний строк (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у випадку відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на ведення цієї діяльності та притягнення до відповідальності за ведення такої діяльності відповідно до чинного законодавства;
  • реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;
  • контроль за дотриманням емітентом порядку реєстрації випуску цінних паперів, а також інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, що передбачаються такою інформацією;
  • створення системи захисту прав інвесторів та контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів, а також особами, що ведуть професійну діяльність на ринку цінних паперів;
  • контроль за достовірністю інформації, наданої емітентами та особами, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам;
  • встановлення правил і стандартів ведення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їхнім дотриманням;
  • контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;
  • контроль за системою ціноутворення на ринку цінних паперів;
  • контроль за діяльністю осіб, що обслуговують випуск і обертання цінних паперів;
  • проведення інших заходів державного регулювання та контролю за випуском і обертанням цінних паперів.

Враховуючи особливості розвитку вітчизняної економіки, і, зокрема, проходження процесу зміни власності, одну з головних ролей на фінансовому ринку сьогодні відіграє також Фонд державного майна України [227].

На цю структуру покладені наступні функції:

  • захист майнових прав України на її території та за кордоном;
  • здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі приватизації;
  • створення спільних підприємств;
  • здійснення повноважень з організації та проведення приватизації майна підприємств, що знаходиться в загальнодержавній власності;
  • представлення інтересів держави в акціонерних товариствах, де є державні пакети акцій;
  • сприяння процесу демонополізації економіки і створення умов для конкуренції виробників.

Повноваження Національного банку України полягають у [202]:

  • всебічному укріпленні грошового обігу в країні;
  • проведенні заходів, спрямованих на забезпечення конвертованості гривні та розвиток валютного ринку;
  • забезпеченні спрямування кредитних ресурсів в пріоритетні галузі економіки і, насамперед, на розвиток ринку товарів і послуг;
  • аналізі грошово-кредитних відносин та їх прогнозуванні;
  • здійсненні функцій резервного банку, збереження та управління резервними фондами грошових знаків, дорогоцінних металів та золотовалютних запасів;
  • організації розрахунків між комерційними банками через кореспондентські рахунки тощо.

Одним із найбільш дійових державних органів, що функціонують на вітчизняному фінансовому ринку є Міністерство фінансів України [210].

Безпосередньо Міністерство фінансів України займається:

  • розробкою основних напрямків державної фінансової політики;
  • складанням та забезпеченням виконання державного бюджету України;
  • концентрацією фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку економіки;
  • фінансовим забезпеченням державних гарантій соціального захисту населення та створення державних фінансових резервів;
  • розробкою та удосконаленням діючих форм фінансових взаємовідносин;
  • вдосконаленням фінансового механізму, методів фінансового та бюджетного планування та фінансування витрат шляхом широкого використання довгострокових та короткострокових фінансових інструментів та нормативів.

Основними завданнями Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України є [201]:

  • участь у формуванні державної політики економічного і соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів економічного і соціального розвитку;
  • створення сприятливих економічних умов для функціонування суб’єктів господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин, конкурентного середовища;
  • участь у реалізації антимонопольної політики;
  • розроблення пропозицій щодо формування державної політики у сфері реалізації прав власності;
  • участь у формуванні державної регіональної політики, організація роботи, пов’язаної з її проведенням;
  • забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної економічної політики щодо інтеграції України у світову економіку, здійснення економічного та соціального співробітництва з Європейським Союзом (ЄС);
  • участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, економічними угрупованнями, відповідними міждержавними і регіональними організаціями, в тому числі кредитно-фінансовими установами інших держав, координація роботи, пов’язаної із залученням міжнародної технічної допомоги;
  • забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб’єктів господарювання;
  • участь у розробленні та забезпечення реалізації державної політики у сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг;
  • участь у розробленні державної політики у сфері стандартизації, метрології, сертифікації та акредитації, захисту прав споживачів;
  • розроблення стратегії і механізмів реалізації державної структурної, інвестиційної та інноваційної політики;
  • забезпечення реалізації державної цінової політики;
  • участь у формуванні політики управління державним сектором економіки;
  • участь у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері економічної безпеки та детінізації економіки;
  • проведення державної політики щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржників, визнання боржників банкрутами;
  • проведення аналізу та економічного обгрунтування потреб держави, пов’язаних з її обороною і безпекою [201].

Зауважимо, що загальні підходи до регулювання розвинутих ринків фінансових послуг поширюються на ринки, які тільки розвиваються. Необхідність державного регулювання фінансового ринку обумовлюється такими причинами:

по-перше, на фінансовому ринку у значній мірі реалізуються національні інтереси держави, під якими розуміється комплекс макроекономічних та макрополітичних пріоритетів на сучасному етапі розвитку;

по-друге, на фінансовому ринку постійно присутні та активно взаємодіють інтереси різних учасників ринку – банки, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки тощо. Ці інтереси можуть вступати у протиріччя між собою і для забезпечення стабільності і правової упорядкованості ринку, регламентації взаємовідносин між усіма його учасниками держава запроваджує відповідну систему регулювання;

по-третє, головною діючою особою на фінансовому ринку виступає інвестор – вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найбільш масовим інвестором на будь-якому фінансовому ринку є населення, яке, як правило, не має спеціальних знань та кваліфікації з питань фінансового ринку. Без створення надійної системи захисту прав та майнових інтересів інвесторів на ринку фінансових послуг, у першу чергу громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створити та постійно вдосконалювати таку систему під силу тільки державі. У цьому полягає головний обов’язок держави перед своїми громадянами.

Саме здійснення державно-владного впливу на суспільні відносини за допомогою правових засобів, з метою їх впорядкування, утвердження, охорони та розвитку – лежить в основі правового регулювання [2, с. 32].

Сферою правового регулювання учасників фінансового ринку України є лише відносини, які врегульовані правовими нормами. Механізм дії правового впливу полягає у впливові права на свідомість учасників правовідносин, у той час як правове регулювання впливає на їх дії.

Правове регулювання учасників ринку фінансових послуг здійснюється за допомогою певних способів, зокрема:

  • дозволу – способу правового регулювання, при якому учаснику конкретних суспільних відносин надається право на здійснення певних дій або на утримання від них;
  • зобов’язання – закріпленої у правових нормах обов’язковості поведінки учасника за певних обставин;
  • заборони – закріпленої у правових нормах обов’язковості утримання від вчинення певних дій.

Тип правового регулювання – це загальний порядок суспільних відносин, який полягає в особливостях поєднання його способів [51, с. 6].

Механізм правового регулювання – це система правових засобів (способів і форм), за допомогою яких забезпечується впорядкування суспільних відносин, їх відповідність вимогам правових норм.

Механізм правового регулювання на вітчизняному фінансовому ринку утворюють:

  • норми та принципи права, що відтворені у законах та підзаконних нормативно-правових актах;
  • акти тлумачення права (інтерпретаційні акти);
  • акти застосування норм права (правозастосовчі акти);
  • правовідносини, суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правовідносин.

Правове регулювання учасників фінансового ринку являє собою процес послідовного використання правових засобів для розвитку суспільних відносин, шляхом врегулювання поведінки їх учасників, тобто механізм правового регулювання складається з ряду стадій. А саме:

першою стадією механізму правового регулювання є регулювання суспільних відносин на нормативно-правовому рівні, тобто регулювання всіх відносин даного виду, які виникають й існують, за допомогою встановлення певної правової норми;

друга стадія передбачає індивідуалізацію певної правової норми щодо вимог певного конкретного випадку. На цій стадії правозастосовчі акти закріплюють за учасником правовідносин певні суб’єктивні права чи юридичні обов’язки;

третя стадія механізму правового регулювання – це реалізація правової норми у правомірній поведінці учасників правовідносин. На цій стадії відбувається реалізація норм права, тобто досягається безпосередній результат дії механізму правового регулювання [67, с. 14].

Визначальною рисою правового регулювання учасників українського фінансового ринку є його специфічний механізм. Поняття механізму правового регулювання використовується в теорії для розкриття взаємодії різних елементів правової системи, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування.

Механізм правового регулювання – це взята в єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється та забезпечується правопорядок [99, с. 24-25].

Разом з тим, регулювання діяльності учасників фінансового ринку є важливим елементом системи регулювання діяльності фінансових ринків та інститутів, а також фінансової політики держави у цілому.

На систему регулювання діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку впливають такі чинники:

  • повнота та ефективність існуючої системи нагляду за діяльністю всіх учасників фінансового ринку;
  • розмір фінансового сектора, в тому числі обсяги фінансових операцій та фінансових активів (глибина ринку, розвиненість фінансових установ та їх активи, обсяги залучених ресурсів, тощо);
  • стан чинного законодавства та його перспективи;
  • наявність достатньої кількості досвідчених кадрів та технічного забезпечення;
  • рівень довіри до фінансового ринку, традиції та передумови створення системи нагляду та регулювання [102, с. 199-200].

Крім цього,при виборі типу системи регулювання та нагляду щодо створення відокремлених органів нагляду за діяльністю окремих учасників фінансового ринку або здійснення комплексногонагляду за їх діяльністю, а в деяких випадках, і всього фінансового ринку, слід звернути увагу на наступні питання створення системи нагляду за діяльністю фінансових установ:

  • якість координації та узгодженість дій різних наглядових органів по регулюванню та нагляду за діяльністю учасників фінансового ринку;
  • структура фінансового ринку;
  • законодавча та фактична гарантія незалежності окремих органів нагляду та регулювання, а також можливість уникнення будь-якого політичного впливу у процесі прийняття управлінських рішень;
  • найбільш ефективна та раціональна система використання фінансових та людських ресурсів за умов збереження високої якості нагляду та регулювання;
  • уникнення дублювання наглядових функцій та вмілого використання наявних людських ресурсів і матеріально-технічної бази;
  • найбільш сприятливі умови для інституційного та професійного розвитку органу нагляду та регулювання, що включає – юридичну та фінансову незалежність, відсутність конфлікту інтересів, власну кадрову політику тощо;
  • фінансова стабільність, яка передбачає – ефективність дій представників влади, зокрема органів нагляду за діяльністю учасників фінансового ринку [93, с. 213].

Окремо слід зазначити, що до елементів структури державного регулювання вітчизняного фінансового ринку, необхідно віднести:

  • законодавче регулювання;
  • ліцензування;
  • нагляд;
  • контроль;
  • правозастосування[8, с. 105].

Водночас, зогляду на зростаючі вимогиринку щодо нових фінансових інструментів та установ, а також враховуючи численні законодавчі перспективи по розробці нових (часто неузгоджених) законодавчих актів по створенню та регулюванню діяльності учасників фінансового ринку, доцільно виробити прозорий та цілісний підхід, який надасть можливість усунути правову плутанину та забезпечить реальну основу проведення ґрунтовної реформи фінансового сектора та більш активного розвитку окремих категорій учасників ринку. З урахуванням викладеного щодо стану та проблем розвитку ринку фінансових послуг, а також приймаючи до уваги критерії створення ефективної системи регулювання діяльності фінансових установ в Україні, можна зробити такі попередні висновки:

  • система регулювання діяльності всього фінансового сектора в Україні є фрагментарною та все ще знаходиться на етапі становлення. При цьому, регулювання діяльності учасників фінансового ринку, а також регулювання інфраструктури фондового ринку досягли відносного позитивного досвіду за 2003-2006 роки. У той же час, регулювання діяльності учасників фінансового ринкує незадовільним, а в деяких випадках – взагалі відсутнім;
  • у системі регулювання діяльності учасників фінансового та фондового ринків усе ще існують недоліки, властиві кожному із цих сегментів ринку. Пріоритетами політики регулювання у цій сфері на наступні кілька років має стати удосконалення існуючого законодавства, покращання вже створеної системи нагляду та регулювання, що сприятиме розвитку фінансово стабільних установ на засадах вільної конкуренції;
  • будь-які спроби структурного реформування регулювання та нагляду можуть завадити ефективно впроваджувати поточний нагляд та регулювання за діяльністю учасників фінансового ринку, а також зашкодити політиці досягнення більш високого рівня якості, підзвітності та незалежності існуючих наглядових органів [260, с. 37-38].

У той же час слід визнати, що у світлі останніх тенденцій у розвитку фінансового сектору України, глобалізації світових фінансових ринків, спроби уніфікації та удосконалення системи та принципів нагляду за діяльністю фінансових установ, зокрема фінансових конгломератів, Україна повинна постійно вдосконалювати систему нагляду. Засадитакого вдосконалення повинні базуватись на цілісній оцінці діяльності всього фінансового сектора (стабільності, макропоказників та показників діяльності окремих сегментів ринку, кількості та типів фінансових установ, тощо) з урахуванням критеріїв створення ефективного регулювання та нагляду.

Фінансовий сектор України знаходиться сьогодні у зародковому стані та значно поступається іншим секторам з точки зору його значимості, прозорості, системної сформованості та законодавчого забезпечення. Водночас, без ефективної діяльності учасників фінансового ринку є нереальним забезпечити повноцінне охоплення фінансовим сектором усіх сегментів фінансового ринку України та належним чином задовільними існуючі потреби у фінансових послугах реального сектора економіки і населення України. Таким чином, становлення потужного та диверсифікованого фінансового сектору повинно стати одним із основних пріоритетів в процесі структурного реформування фінансової системи України у найближчі роки.

Висновки до розділу

1. Система фінансового контролю, яка існувала за радянських часів,мала потужніоргани господарського контролю, яким були надані широкі повноваження на проведення ревізій та перевірок і майже необмежені права щодо накладання дисциплінарних стягнень, аж до звільнення керівників із займаних посад та передачі матеріалів про зловживання у слідчі органи.

2. Розвиток ринкових відносинв Україні, поява акціонерних підприємств, комерційних банків та інших господарських структур, притаманнихринку, вимагали докорінної реорганізації системи фінансового контролю. Проте, незважаючи на прийняті законодавчі та нормативно-правові акти з питань перебудови системи управління, в тому числі й контролю фінансової сфери, відсутність стратегії реформування органів контролю, непослідовність дій і прямі помилки – не дозволили створити ефективно функціонуючу в умовах переходу до ринку державну систему контролю діяльності учасників фінансової сфери в Україні.

3. Контроль як функція соціального управління – це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта у соціальній сфері суспільства з метою встановлення відхилень від заданих параметрів. Як функція соціального управління контроль об’єктивно необхідний. Він спрямовує процес управління за встановленими ідеальними моделями, коригуючи поведінку підконтрольного об’єкта.

4. Держава не може нормально функціонувати і розвиватися без чітко організованої системи контролю за виробництвом, розподілом і перерозподілом суспільного життя в країні. Контроль є невід’ємним елементом надбудови суспільства, який зазнає серйозних змін у процесі розвитку його політичної системи, органів державного і господарського управління, законодавчої і виконавчої влади.

5. Основною метою контролю є: вивчення фактичного стану справ у різних ланках суспільного і державного життя, а також виявлення тих факторів та умов, які негативно впливають на процеси виконання прийнятих рішень, здійснення заходів та досягнення цілей.

6. Державний контроль фінансового ринку є невід’ємним і важливим складником державного регулювання економіки, оскільки покликаний забезпечити цей процес достовірною інформацією про використання господарюючими структурами фінансових ресурсів, про ефективність здійсненого регулювання та наявність відхилень від встановлених норм, які перешкоджають формуванню, цільовому та ефективному використанню державних фінансових ресурсів, а також дає змогу вжити необхідні заходи для блокування негативних явищ і профілактики їх на майбутнє.

7. Роль державного контролю на фінансовому ринку виражається через участь у вирішенні двох проблем: підвищення ефективності державного регулювання економіки, а також дотримання правил формування і використання фінансових ресурсів, встановлених державою.

8. Державний контроль на фінансовому ринку – це здійснення державою комплексу заходів щодо упорядкування правовідносин між учасниками фінансового ринку з метою забезпечення його справедливості, прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням на ньому.

9. Світові досягнення у побудові системи контролю фінансового ринку та результатах її функціонування не варто сприймати як готовий аналог для прямого запозичення в Україні. Досвід економічно розвинених країн може стати певним критерієм сучасного становлення та майбутнього удосконалення державного контролю діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку.

10. Адаптоване запозичення закордонного досвіду організації контролю діяльності учасників фінансового ринку має стати своєрідним орієнтиром для України. Насамперед, воно повинно сприяти усвідомленню об’єктивної необхідності контролю в забезпеченні функціонування господарських систем у суспільстві з перехідною економікою. Крім цього, воно свідчить про нагальність приведення контролю у відповідність з вимогами, які нині в усьому світі динамічно змінюються. Нарешті, використання іноземного досвіду мусить позитивно впливати на удосконалення системи контролю в ході реалізації в Україні комплексної суспільно-правової реформи.

11. Світовийдосвід свідчить про високий рівень результативності контрольних функцій. Ефективність системи контролю зумовлена кількома групами чинників і, зокрема, тим, що її удосконалення йде кількома напрямами, серед яких доцільно виокремити принаймні два, які можна вважати пріоритетними. Перший напрям – це посилення незалежності контролерів від будь-яких впливів на їх рішення. Другим важливим напрямом світової практики удосконалення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку є підвищення дієвості контрольно-фінансової служби, а також неминучість покарання за порушення, без чого контрольна функція держави стає фікцією.

12. На систему регулювання діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку впливають такі чинники: повнота та ефективність існуючої системи нагляду за діяльністю всіх учасників фінансового ринку; розмір фінансового сектора, в тому числі обсяги фінансових операцій та фінансових активів (глибина ринку, розвиненість фінансових установ та їх активи, обсяги залучених ресурсів, тощо); стан чинного законодавства та його перспективи; наявність достатньої кількості досвідчених кадрів та технічного забезпечення; рівень довіри до фінансового ринку, традиції та передумови створення системи нагляду та регулювання.

13. До елементів структури державного регулювання вітчизняного фінансового ринку, необхідно віднести: законодавче регулювання; ліцензування; нагляд; контроль; правозастосування.

Розділ 2

НОРМАТИВНО - ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГОКОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ УЧАСНИКІВ ФІНАНСОВОГОРИНКУ В УКРАЇНІ

2.1. Проблеми правового регулювання та контролюдіяльності учасників фінансового ринку України

Вітчизняний фінансовий ринок, тільки вступає в стадію свого становлення. І відбувається це на тлі повільного відродження виробництва та поступового просування вітчизняних товарів на світові ринки.

Формування фінансового ринку нерозривно пов’язано з процесом активізації інших складових цього ринку: ринку страхових послуг, ринку цінних паперів та ринку кредитних ресурсів. Навіть за умови швидкого, а, головне, “розумного” його розвитку, навряд чи на перших етапах варто очікувати відчутного росту прибутковості більшості його учасників. Більше того, значна кількість учасників фінансового ринку вже опинилися на межі банкрутства.

Зрозуміло одне – якщо в умовах, що склалися сьогодні, загине українська промисловість, особливо її наукомісткі галузі, то ми будемо жити в звичайній “банановій республіці” з усіма наслідками, що звідси випливають. Та й фінансовий ринок у цьому випадку практично не потрібний. Але, як відомо, безвихідних ситуацій не буває. Варто згадати і про те, що, насправді, у світі набагато більше країн “що здалися”, “переможених” [12, с. 87].

Розвиток та становлення фінансового ринку України є необхідною передумовою розвитку інших секторів економіки держави. Добре функціонуючий страховий ринок, розвинені небанківські кредитні установи, пенсійні фонди та інші фінансові установи сприяють стабільному та прогнозованому розвитку усіх економічних процесів у суспільстві. Акумулюючи значні обсяги грошових коштів, фінансові установи є потужним джерелом інвестицій в економіку країни, що розвивається досить динамічно.

Фінансовий сектор є однією з найважливіших ланок національної економіки. Вивчення та аналіз актуальних проблем його функціонування є підґрунтям для вироблення ефективних стратегічних рішень, спрямованих на забезпечення економічного розвитку країни та побудови демократичного суспільства [56, с. 12].

В Україні вже зроблено перші кроки на шляху стратегічного аналізу та прогнозування розвитку окремих видів фінансових установ та ринків, зокрема здійснено аналіз банківської системи, ринку цінних паперів, страхового ринку.

При цьому фрагментарно для окремих сегментів фінансового ринку України вирішувалися тактичні питання на короткий період часу. Невизначеними залишалися і пріоритети фінансового сектору України в умовах глобалізації світових фінансових ринків.

Відсутність цілісного бачення концептуальної моделі всього фінансового сектору України на довготермінову перспективу призводить до нескоординованого розвитку фінансових установ і ринків із існуючими потребами у відповідних фінансових послугах з боку реального сектору економіки та населення України.

Подальший розвиток економіки є не можливим без розвинутого, стабільного, надійного та ефективного фінансового ринку нашої держави. Таким чином, однією з найважливіших цілей нинішнього етапу розвитку економіки країни є втілення обґрунтованих та системних реформ у фінансовому секторі для забезпечення додаткових джерел фінансування економічного зростання. Це в свою чергу потребує розробки та послідовного впровадження довготермінової комплексної стратегії розвитку фінансового сектора України, враховуючи існуючі економічні реалії та стратегічні пріоритети України в умовах глобалізації світових фінансових ринків [40, с. 22].

Слід зазначити, що за умов глобалізації фінансових ринків та посилення вразливості фінансових систем окремих країн внаслідок впливу зовнішніх та внутрішніх факторів, все більше країн світу приділяють підвищену увагу стратегії розвитку фінансових ринків та координації діяльності різних органів влади, включаючи органи регулювання фінансових ринків. За останні роки в багатьох країнах світу відбулися значні зміни в системі регулювання та нагляду за діяльністю фінансових ринків і створені засад для більш ефективної співпраці та міжвідомчої координації діяльності по розвитку фінансових установ та ринків з метою сприяння інвестиціям, підвищення конкурентоспроможності та зменшення вразливості фінансового сектора. Так, у Великобританії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, Японії, Австралії та багатьох інших країнах створено спеціальні органи, робочі групи та проводяться регулярні форуми по обговоренню стратегічних питань розвитку фінансового сектора та координації діяльності між Центральним банком, Міністерством фінансів, Казначейством, Комісією по цінних паперах, органами нагляду за діяльністю банків та небанківських установ, законодавчою владою тощо [96, с. 65].

Даний світовий напрям необхідно всебічно вивчати в Україні та втілювати в життя у нашій державі, так як це відповідає сучасним світовим тенденціям та вимогам ефективного розвитку фінансових ринків.

Регулювання та нагляд за діяльністю учасників фінансового ринку країни є важливим елементом фінансової політики держави в цілому.

При розгляді умов та шляхів створення системи ефективного регулювання нагляду за діяльністю фінансових установ та ринків слід розглядати наступні питання:

  • повнота та ефективність існуючої системи нагляду за діяльністю усіх фінансових установ (включаючи банки, небанківські фінансові установи та інститути фінансового ринку);
  • розмір фінансового сектора, в тому числі обсяги фінансових операцій та фінансових активів (глибина ринку, розвиненість фінансових установ та їх активи, обсяги залучених ресурсів, тощо)
  • стан чинного законодавства та нові ініціативи
  • наявність достатньої кількості досвідчених кадрів та технічного забезпечення
  • рівень довіри до фінансового сектора, традиції та передумови створення системи нагляду та регулювання (такі як наявність кризових явищ, рівень ділової етики та традиції ведення бізнесу, законодавче забезпечення адекватного захисту прав інвесторів та вкладників, тощо) [103, с. 75].

Крім того, при виборі типу системи регулювання та нагляду (як то створення відокремлених органів нагляду за діяльністю окремих фінансових установ (таких як банки, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, тощо) або заснування/ перехід до інтегрованого нагляду за діяльністю всіх небанківських фінансових установ, а в деяких випадках, і всього фінансового ринку, слід звернути увагу на наступні питання створення системи регулювання та контролю за діяльністю фінансових установ:

  • якість координації та узгодженість дій різних наглядових органів по регулюванню та нагляду за діяльністю фінансових установ;
  • структура фінансового ринку (як то жорстка спеціалізація фінансових установ або наявність умов створення фінансових конгломератів/ фінансових холдингових груп);
  • законодавча та фактична гарантія незалежності окремих органів нагляду та регулювання, а також можливість уникнення будь якого політичного впливу в процесі прийняття операційних рішень;
  • найбільш ефективна та раціональна система використання фінансових та людських ресурсів за умов збереження високої якості нагляду та регулювання та вмілого використання наявних людських ресурсів та матеріально-технічної бази. Можливість досягнення ефекту економії на масштабах операцій та уникнення дублювання наглядових функцій;
  • найбільш сприятливі умови для інституційного та професійного розвитку органу нагляду та регулювання: юридична та фінансова незалежність, відсутністьконфлікту інтересів, власна кадрова політика, в тому числі система мотивацій та підвищення кваліфікації кадрів;
  • фінансова стабільність – ефективність дій різних представників влади, зокрема органів нагляду за діяльністю фінансових установ, у випадку кризових явищ (наскільки НБУ, МФУ, ДКРРФПУ та інші органи нагляду мобільні та ефективні в пошуках спільного рішення в найкоротший термін з метою збереження стабільності ринку та довіри до фінансових установ та дій уряду).

Саме з метою розробки та впровадження цілісної довгострокової стратегії розвитку фінансового сектору України в цілому та його окремих елементів, а також для координації дій різних органів влади в сфері впровадження заходів щодо розвитку фінансового сектору [260, с. 47].

Основною метою такої діяльності повинно бути:

  • створенняефективної системи регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ, зокрема тих їх видів, щодо яких не існує чіткого та повноцінного законодавчого поля та відсутній орган регулювання та нагляду. Однак, з огляду на досвід проведення адміністративної реформи в Україні, беручи до уваги стан та рівень розвитку ринку небанківських фінансових послуг, а також досвід створення системи нагляду фінансового сектору в країнах перехідної економіки та особливо країнах, що потерпіли від значних фінансових криз, Україні доцільно розглядати можливість створення одного незалежного органу регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ;
  • прийняття проекту закону “Про державний контроль фінансового ринку” (додаток Б), що визначатиме суть і зміст державного контролю фінансового ринку, як здійснення державою комплексу заходів щодо упорядкування правовідносин між учасниками фінансового ринку з метою забезпечення його справедливості, прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням на ньому. Адже належна організація та функціонування системи державного контролю фінансового ринку – одне з головних напрямів і невід’ємний елемент державної фінансової політики, що полягає в забезпеченні її економічної безпеки, збереженні та приросту національного багатства;
  • розроблення та узгодження концепції створення та діяльності незалежного органу регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ. Цей документ має визначати засади створення та діяльності органу регулювання та нагляду, його функції та механізми їх реалізації, координація та узгодження регулюючої та наглядової діяльності з діями та заходами банківського нагляду Національного банку України та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, інституційні, кадрові, фінансові та матеріально-технічні потреби органу нагляду, його структуру управліннята систему звітності, тощо. Концепція також має передбачати наділення цього органу правом формувати політику регулювання діяльності небанківських фінансових установ, підзаконну нормативну базу, проводити оперативний нагляд за діяльністю небанківських фінансових установ, встановлювати перелік, форму та порядок подання фінансової, бухгалтерської та статистичної звітності щодо діяльності небанківських фінансових установ, здійснювати постійний аналіз та моніторинг стану сектору, встановлювати кваліфікаційні вимоги до кадрів небанківських фінансових установта висувати вимоги щодо підвищення їх професійного рівня тощо;
  • розроблення та узгодження концепції розвитку законодавчого поля фінансового сектора. Ця концепція має передбачати стратегію розробки та прийняття ряду законопроектів, що регламентують діяльність окремих видів небанківських фінансових установта доповнюють вже існуючу законодавчу базу по фондовому ринку та банківському сектору. Зокрема, концепція розвитку законодавчої бази фінансового сектора може передбачати прийняття законодавства про кредитні спілки, про довірче управління майном та інститути спільного інвестування, законодавство про недержавні пенсійні фонди, тощо. Також, слід передбачити прийняття першочергових та вкрай необхідних законів, направлених на посилення прозорості та дисципліни фінансового ринку, а також внесення змін та доповнень до вже діючих, наприклад, до Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” тощо;
  • розроблення та прийняття єдиної стратегії розвитку фінансового сектору України та визначення в її рамках довготермінової програми, спрямованої на створення сприятливих умов для розвитку небанківського фінансового сектору в цілому та окремих видів небанківських фінансових установ зокрема [291, с. 56].

Слід зазначити, що більшість з категорій небанківських фінансових установ (за виключенням організаторів торгівлі цінними паперами на фондовому ринку) перебувають у фідуціарних стосункахзі своїми клієнтами. Проте,численні фінансові скандали минулих років є переконливим свідченням того, що багато з небанківських фінансових установ не виконують ці фідуціарні зобов’язання, і що регулятивні вимоги та заходи, необхідні для захисту інтересів інвесторів та забезпечення стабільного розвитку небанківських фінансових установ, на сьогоднішній день є неадекватними. Це значно стримує інвестиційні бажання потенційних інвесторів та клієнтів небанківських фінансових установ, і звужує можливості фінансового сектора щодо збільшення інвестицій в економіку.

Активний розвиток фінансового ринку, високий рівень технологій, що застосовуються, значні зміни законодавства, яке регулює діяльність на ринку фінансових послуг, а також високі вимоги до правил і стандартів роботи учасників призводять до посилення контролю діяльності учасників фінансового ринку України [289, с. 32-33].

Завдання системи контролю полягає у сприянні і забезпеченні упорядкованого й ефективного ведення бізнесу, запобіганні та виявленні шахрайства і помилок, забезпеченні вірогідності і повноти обліку операцій, контролі за своєчасною підготовкою і наданням звітності.

Контроль діяльності учасників фінансового ринкумає розглядатися як постійно діюча система, що включає такі складові, як визначення контрольованих параметрів і об’єктів контролю, установлення “критичних” точок контролю, де ризик виникнення помилок та інших небажаних явищ особливо великий.

Основні цілі контролю за діяльністю учасників фінансового ринку полягають, насамперед, у забезпеченні підвищення ефективності управління компаніями та їх структурними підрозділами, обмеженні ризиків професійної діяльності, дотриманні співробітниками вимог законодавства і нормативно-правових актів профільного органу влади на фінансовому ринку, стандартів і норм професійної етики, внутрішніх правил і процедур організації, що визначають їх політику і регулюють діяльність [282, с. 38].

Контроль має реалізовуватися безупинно під час процесу управління, причому не тільки спеціальними контрольними службами держави, але й усіма співробітниками компаній. Грамотно організований контроль покликаний не тільки виявляти недоліки і порушення, але й попереджати їх та сприяти своєчасному усуненню.

До елементів системи контролю належать такі основні аспекти діяльності учасника фінансового ринку [78; 79]:

1) дотримання умов доручень клієнтів.

Це поняття містить у собі обов’язок учасника ринку виконувати доручення клієнтів у порядку їх надходження з урахуванням умов, що містяться в них, діючи сумлінно і винятково в інтересах клієнтів, забезпечувати найкращі умови виконання доручень клієнтів відповідно до отриманих від них вказівок.

2) дотримання внутрішніх обмежень на проведені операції.

Ця вимога наказує контролеру бути уважним не тільки до дотримання норм діючого законодавства учасником ринку, але й до внутрішніх обмежень, встановлених компанією (наприклад, контроль за дотриманням лімітів на проведення угод та операцій для конкретних клієнтів, заборона на здійснення угод і операцій, не передбачених власними положеннями й інструкціями).

3) дотримання розрахункових нормативів і показників, установлених профільним органом виконавчої влади по ринку фінансових послуг.

Закон вимагає від учасника дотримання установлених вимог до мінімального розміру власного капіталу. Контролер, у свою чергу, стежить за виконанням вимог діючої методики розрахунку власних коштів, не допускає помилок у розрахунках. Також контролюється правильність розрахунку нормативів і показників, що застосовуються при здійсненні маржинальних угод.

4) дотримання заходів, спрямованих на запобігання неправомірному використанню службової інформації при здійсненні діяльності на ринку фінансових послуг.

Особи, які володіють службовою інформацією, не мають права використовувати її для укладення угод, а також передавати її третім особам.

5) дотримання заходів для попередження маніпулювання цінами на фінансовому ринку.

Ці вимоги зобов’язують контролера стежити за недопущенням можливого маніпулювання цінами на фінансовому ринкуі спонукання до купівлі чи продажу фінансових ресурсів шляхом надання навмисно перекрученої інформації про цінні папери, емітентів, ціни, включаючи інформацію, що міститься в рекламі.

6) дотримання заходів для зниження ризиків, пов’язаних із професійною діяльністю на ринку фінансових послуг.

У зв’язку зі збільшенням обсягів операцій, появою нових фінансових інструментів, розширенням використання Інтернет-трейдингу підвищується захист інвесторів і збереження стабільності фінансового стану компанії [137, с. 162]. Так, професійний учасник доводить до відома клієнтів усю необхідну інформацію, включаючи дані про існуючі ризики, розробляє і реалізує положення, що визначає єдині принципи організації системи заходів для зниження ризиків, що виникають при поєднанні різних видів професійної діяльності на фінансовому ринку. Контролер використовує системи виявлення і точного виміру усіх великих ризиків, встановлює ефективний моніторинг і контроль за ними, працює над попередженням і локалізацією ризиків.

7) дотримання заходів, спрямованих на запобігання конфлікту інтересів при здійсненні професійної діяльності на фінансовому ринку, а при наявності конфлікту інтересів – дотримання пріоритету інтересів клієнта.

У випадку виникнення конфлікту інтересів, учасник ринку зобов’язаний негайно повідомити про нього клієнтів і вжити всіх необхідних заходів для його вирішення на користь клієнта.

8) правильність оформлення первинних документів внутрішнього обліку, ведення облікових регістрів, відображення операцій з фінансовими ресурсами в системі внутрішнього обліку професійного учасника.

Для професійного учасника фінансового ринку встановлено обов’язок затвердити і дотримуватись правил ведення внутрішнього обліку операцій з фінансовими ресурсами, у тому числі ведення облікових регістрів і складання внутрішньої звітності. Постійному контролю підлягає адекватність відображення операцій в обліку, належний рівень повноти і точності первинних документів, склад документів внутрішнього обліку.

9) відповідність матеріалів професійного учасника, що містять рекламу, вимогам законодавства, нормативно-правових актів регуляторного органу.

Будь-яка інформація рекламного характеру професійного учасника ринку повинна містити в собі дані про види діяльності, що здійснюються на фінансовому ринку,відповідно до рекламного оголошення, номер ліцензії, а також найменування органа, що видав цю ліцензію.

10) відповідність договорів, укладених професійним учасником, вимогам законодавства.

Необхідність дотримання вимог до складання й оформлення договорів передбачає контроль за належною вказівкою в договорах істотних умов і нагляд за дотриманням договірної техніки.

11) дотримання професійним учасником порядку і термінів розкриття інформації, установлених законодавством, нормативно-правовими актами державного регулятора.

Професійний учасник зобов’язаний затвердити і зберігати порядок надання інформації та документів інвесторові.Повідомляти інвестора про його право одержувати документи й інформацію.

12) складання і надання звітності професійного учасника відповідно до вимог законодавства.

Вимога про надання звітів зобов’язує контролера проводити моніторинг належного стану звітності, що дозволяє одержати повну інформацію про діяльність організації і пов’язаних з нею ризиків, стежити за тим, щоб усі дані, вказані у звітності, були грамотно підсумовані и узагальнені, дотримані установлені вимоги щодо порядку, обсягу і термінів розкриття інформації.

Наведений перелік завдань контролю діяльності учасника фінансового ринку у цілому розкриває зміст роботи і характер відповідальності осіб, які здійснюють такий контроль відносно учасника ринку.

Слід зазначити, що останнім часом законодавство, що стосується інтересів учасників фінансового ринку, активно розвивається. Регламентуються нові аспекти діяльності, установлюються нові правила і норми. Не останню роль тут відіграє і нормотворча діяльність ДКРРФПУ. Наприклад, створення правового механізму протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, пред’являють до професійних учасників додаткові вимоги у відношенні дотримання і виконання відповідних функцій. Цей факт не може не позначитися на постійних змінах механізму ведення контролю на фінансовому ринку. Насамперед, це стосується осіб, які здійснюють постійний моніторинг, проводять правову оцінку нового законодавства і встановлюють, чи мають його норми відношення до діяльності учасників ринку фінансових послуг [280, с. 10-11].

Як показує практика, більшість організацій – професійних учасників ринку не приділяють належну увагу питанням створення та підтримання ефективної системи контролю на фінансовому ринку. Формально існуючі служби внутрішнього контролю не забезпечують виконання покладених на них функцій.

Трапляються випадки, коли служби внутрішнього контролю інформують керівництво організацій про виникнення додаткових ризиків у діяльності організації, про порушення встановлених законодавчих норм, однак керівники організацій не завжди вживають адекватних заходів щодо усунення виявлених порушень. Управлінська філософія і стиль роботи керівників організації – відношення керуючих до професійних ризиків, повноцінне розуміння ними ролі внутрішнього контролю в керуванні організацією, конкретні дії у відношенні побудови системи внутрішнього контролю і її удосконалення – головні гаранти успішної діяльності учасника фінансового ринку.

В умовах незадовільної організації контрольної діяльності учасників фінансового ринку, при наявності серйозних недоліків у їх діяльності існує небезпека застосування уповноваженими державними органами до компаній не тільки попереджувальних, але й примусових заходів впливу у вигляді ухвалення рішення про призупинення дії чи анулювання ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку.

На жаль, доводиться констатувати, що в даний час проблема створення ефективно функціонуючого контролю діяльності професійних учасників фінансового ринку, незважаючи на всю її актуальність, багато в чому залишається не повністю осмисленою, як із правової позиції, так і стосовно її практичної реалізації.

Відсутність узгодженого законодавства та ефективних принципів регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ є однією з серйозних проблем розвитку фінансового сектора в цілому. Недосконалість сучасного законодавства про небанківські фінансові установи та неадекватність системи регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ також перешкоджає ефективному впровадженню політики уряду, направленої на поліпшення системи соціального забезпечення, в тому числі проведення медичної та пенсійної реформ [287, с. 73].

З огляду на зростаючі вимогиринку щодо нових фінансових інструментів та установ, а також враховуючи численні законодавчі ініціативи по розробці нових, часто неузгоджених законодавчих актів по створенню та регулюванню діяльності учасників фінансового ринку України, доцільно виробити прозорий та цілісний підхід, який дасть можливість усунути правову плутанину та забезпечить реальну основу проведення ґрунтовної реформи фінансового сектора та більш активного розвитку окремих категорій її учасників.

З урахуванням стану та проблем розвитку вітчизняного фінансового ринку, а також приймаючи до уваги критерії створення ефективної системи регулювання та нагляду за діяльністю фінансових установ в Україні, слід розробити та прийняти єдину стратегію розвитку фінансового сектору України та визначити в її рамках довготермінову програму, спрямовану на створення сприятливих умов для розвитку небанківського фінансового сектору в цілому та окремих його видів зокрема.

2.2. Правове забезпечення співпраці правоохоронних органівщодо виявлення та документування правопорушеньна фінансовому ринку України

Відповідно до п. 1 ст. 21 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [231]державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

  • щодо ринку банківських послуг – Національним банком України;
  • щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
  • щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Антимонопольний комітет України (АМКУ) та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

Згідно зі ст. 21 вищезазначеного законуспівпраця та координація діяльності між органами, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послугздійснюється НБУ, ДКЦПФР та ДКРРФПУ, які зобов’язані співпрацювати згідно з положеннями чинного закононодавства.

НБУ, ДКЦПФР та ДКРРФПУ за допомогою засобів зв’язку, що дозволяють фіксувати інформацію, своєчасно повідомляють один одному про будь-які спостереження та висновки, які є необхідними для виконання покладених на них обов’язків.

Ці органи мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг.

Голова ДКРРФПУ, або уповноважена ним особа беруть участь у роботі інших органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, з правом дорадчого голосу, коли на них обговорюються питання нагляду за діяльністю з надання фінансових послуг.

Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг Україниз метою співпраці та координації своєї діяльності зобов’язані проводити оперативні наради не рідше одного разу в квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів. За результатами зазначених нарад складаються відповідні протоколи та/або укладаються міжвідомчі угоди. Рішення, які містяться у зазначених протоколах та угодах, обов’язкові для розгляду та впровадження кожним з органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг [231].

Відповідно до ст. 28 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” ДКРРФПУ має право звертатисяся до суду та господарського суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушенням законодавства України про фінансові послуги; надсилати фінансовим установам та саморегулівним організаціям обов’язкові до виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагати надання необхідних документів; надсилати матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, що стали відомі під час проведення перевірок; надсилати матеріали в органи АМКУ у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства тощо.

Крім цього, ДКРРФПУ у межах своєї компетенції здійснює співробітництво з міжнародними організаціями, державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав з питань, віднесених до її компетенції.

ДКРРФПУ має право в межах міжнародного співробітництва та на умовах взаємності надавати і отримувати інформацію з питань нагляду за фінансовими ринками і установами, яка не становить державної таємниці та не призводить до розголошення професійної таємниці.

Також ДКРРФПУ має право в межах міжнародного співробітництва, надавати інформацію стосовно діяльності окремих фінансових установ у випадках і у порядку, встановлених у відповідних міжнародних договорах, учасником яких є Україна.

Працівники ДКРРФПУ не зобов’язані повідомляти учасників фінансового ринку України про передачу матеріалів перевірок до інших державних органів, отримання інформації з інших органів, або ж надавати будь-яку інформацію про сам факт співпраці з іншими державними органами.

Так, відповідно до ст. 9 Закону України “Про прокуратуру” [217] (участь у засіданнях органів державної влади і управління) “Генеральний прокурор України, його заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, Кабінету Міністрів України, колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, їх заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради Автономної Республіки Крим та її органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, колегій міністерств, комітетів і відомств Автономної Республіки Крим, а також місцевих Рад, їх виконавчих комітетів, комісій, інших органів управління.

Прокурори областей, міст Києва і Севастополя, районні, міжрайонні, міські, транспортні та інші прирівняні до них прокурори, заступники і помічники прокурорів мають право брати участь у засіданнях Рад відповідного рівня, їх виконавчих комітетів, інших органів місцевого самоврядування.

Прокурори не можуть входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних Радами або їх виконавчими органами”.

Крім цього, ст. 10 вказаного законодавчого акту вказано, що “Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність по боротьбі із злочинністю органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та інших правоохоронних органів.

У цілях забезпечення координації діяльності органів, вказаних у частині першій цієї статті, прокурор скликає координаційні наради, організує робочі групи, витребує статистичну та іншу необхідну інформацію, а також бере участь в організації нарад Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією при Президенті України”.

Згідно зі ст. 8 Закону України “Про Службу безпеки України” [221] (відносини Служби безпеки України з державними органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями) зазначено наступне:“Служба безпеки України взаємодіє з державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань.

Громадяни України та їх об’єднання, інші особи сприяють законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах”.

Статтею 6 Закону України “Про міліцію” [200] (сприяння державних органів, громадських об’єднань, трудових колективів і громадян у виконанні завдань міліції) передбачено, що “Державні органи, громадські об’єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов’язані сприяти міліції в охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю.

Міліція має право для виконання покладених на неї завдань залучати громадян за їх згодою до співробітництва у порядку, встановленому законами, що регулюють профілактичну та оперативно-розшукову діяльність. Примусове залучення громадян до співробітництва з міліцією забороняється”.

Відповідно до ст. 11 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” [205] (сприяння здійсненню оперативно-розшукової діяльності) “Органи державної влади, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності зобов’язані сприяти оперативним підрозділам у вирішенні завдань оперативно-розшукової діяльності.

За бажанням осіб їх співробітництво з оперативним підрозділом може бути оформлено письмовою угодою з гарантуванням конфіденційності співробітництва. Угоду про сприяння оперативним підрозділам в оперативно-розшуковій діяльності може бути укладено з дієздатною особою. Порядок укладання угоди визначається Кабінетом Міністрів України.

Особи, які залучаються до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, зобов’язані зберігати таємницю, що стала їм відома. Розголошення цієї таємниці тягне за собою відповідальність за чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.

Забороняється залучати до виконання оперативно-розшукових завдань медичних працівників, священнослужителів, адвокатів, якщо особа, щодо якої вони мають здійснювати оперативно-розшукові заходи, є їх пацієнтом чи клієнтом”.

Згідно зі ст. 17 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”[207] (взаємодія спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю з іншими державними органами) викладене наступне:

“1. У сфері боротьби з організованою злочинністю Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України і Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України взаємодіють з Національним банком України, Міністерством фінансів України, Міністерством зовнішніх економічних зв’язків України, Державним митним комітетом України, Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону України та іншими міністерствами і відомствами.

2. Для забезпечення взаємодії за рахунок штатної чисельності Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ і Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України або в межах встановленої чисельності апарату міністерств і відомств за поданням керівників Головного управління Міністерства внутрішніх справ і Головного управління Служби безпеки України можуть вводитися посади помічників керівників відповідних міністерств і відомств з питань взаємодії в боротьбі з організованою злочинністю.

3. Зазначені посади комплектуються, як правило, з числа співробітників органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, які мають досвід відповідної роботи. Призначення на посаду і звільнення з неї проводиться керівниками зазначених міністерств і відомств за погодженням з керівниками Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ і Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України”.

У статті 18 цього ж закону (обов’язки державних органів, що мають контрольні повноваження) йде мова про наступне:

“1. Національний банк України [202], Антимонопольний комітет [164], Фонд державного майна [227], Державна податкова служба [172], Державна контрольно-ревізійна служба [170], митні органи України [159], а також інші державні органи, що мають право контролю за дотриманням організаціями і громадянами законодавства України, з метою боротьби з організованою злочинністю зобов’язані:

а) під час здійснення у межах своєї компетенції контрольних функцій з’ясовувати неправомірні дії організацій і громадян, що можуть свідчити про злочинну діяльність або створювати умови для такої діяльності;

б) передавати відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю одержувані при здійсненні контрольних функцій і аналізі інформації, що надходить, відомості, що можуть свідчити про організовану злочинну діяльність та використовуватися для виявлення, припинення і попередження такої діяльності;

в) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю проводити у межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України організаціями і громадянами;

г) розробляти пропозиції щодо вдосконалення законодавства, спрямовані на усунення умов, що сприяють злочинній діяльності;

д) здійснювати інші заходи, передбачені цим Законом та іншими актами законодавства.

2. Органи Державної податкової служби України зобов’язані:

а) забезпечувати виявлення порушень законодавства про податки і платежі в бюджет та негайно повідомляти про це відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю;

б) за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю проводити перевірку своєчасності надання і вірогідності документів, пов’язаних з обчисленням платежів у бюджет, одержувати документи про платежі, що підлягають оплаті, та тих, що фактично надійшли в бюджет, здійснювати з цією метою входження в інформаційну систему, зв’язану з підприємництвом;

в) негайно повідомляти відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про всі випадки перереєстрації підприємства у зв’язку із зміною його власника [172].

3. Митні органи України зобов’язані:

а) подавати необхідну допомогу при проведенні оперативно-розшукових заходів у зоні митного контролю;

б) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю проводити перевірку законності дій організацій і громадян, пов’язаних з переміщенням предметів і речовин через митний кордон, і комплексний контроль разом з Національним банком України за їх валютними операціями;

в) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю забезпечувати контрольовані поставки наркотичних і психотропних засобів, а також зброї та інших предметів, що використовуються організованими злочинними групами і угрупованнями з метою контрабанди [159].

4. Національний банк України з метою реалізації державної політики в сфері боротьби з організованою злочинністю зобов’язаний:

а) забезпечувати виявлення порушень законодавства з боку комерційних банків та інших підконтрольних Національному банку України підприємств, установ, організацій, які створюють умови для організованої злочинної діяльності, і притягнення винних до відповідальності;

б) встановлювати обсяги і форми звітності, яка подається Національному банку України, необхідні для виявлення організованої злочинної діяльності та умов, що їй сприяють;

в) при одержанні клопотання про видачу ліцензій на здійснення операцій в іноземній валюті повідомляти про це спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю і враховувати одержувані щодо них висновки;

г) попередньо інформувати спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб (у розмірі понад сто мінімальних заробітних плат) чи юридичних осіб (у розмірі понад п’ять тисяч мінімальних заробітних плат), здійснені одноразово або протягом 30 діб;

д) за рішенням слідчого або суду припиняти фінансування та операції з рахунків клієнтів [202].

5. Державна прикордонна служба України сприяє спеціальним підрозділам Міністерства внутрішніх справ України і Служби безпеки України у виявленні, припиненні та попередженні організованої злочинної діяльності, затриманні та притягненні до відповідальності її учасників. З цією метою Державна прикордонна служба України за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ та Служби безпеки України, за наявності підстав, передбачених законами України, зобов’язана:

а) проводити перевірку і тимчасове вилучення документів у конкретних осіб, які прямують через державний кордон України;

б) не пропускати окремих осіб через державний кордон, здійснювати їх адміністративне затримання;

в) оглядати конкретні транспортні засоби і майно, що прямують через державний кордон України, і вилучати виявлені при цьому предмети та речовини, заборонені до вивезення і ввезення в Україну, та предмети контрабанди;

г) здійснювати дії щодо контролю і затримання українських та іноземних невійськових суден” [173].

Зазначимо, що становлення та розвиток вітчизняних ринків фінансових послуг супроводжується негативними процесами. Мають місце непоодинокі випадки правопорушень у сфері діяльності учасників страхових відносин які, у свою чергу, є суб’єктами ринку фінансових послуг України.

Запобігання та протидія правопорушенням, що мають місце на ринку фінансових послуг України – є одним із пріоритетних завдань діяльності правоохоронних органів. За останні три-чотири роки дані види правопорушень набули ознак організованих транснаціональних форм та потребують комплексного підходу у вирішенні цього питання.

Так, відповідно до ст. 2 Закону України “Про страхування” [225] страхування здійснюється в Україні страховиками, якими визнаються фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з чинним законодавством із врахуванням особливостей, передбачених Законом України “Про страхування” та отримали у встановленому порядку ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України на право здійснення страхової діяльності. При цьому страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками – резидентами України.

Здійснення страхової діяльності в Україні страховиками – нерезидентами або не страховиками є порушенням чинного законодавства і тягне за собою майнову (при наявності складу цивільного правопорушення), а в разі наявності у діях винних осіб складу адміністративного правопорушення або складу злочину – відповідно адміністративну або кримінальну відповідальність.

Згідно з ст. 15 Закону України “Про страхування” страхова діяльність в Україні може провадитися за участю страхових посередників. Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.

Страхові або перестрахові брокери-нерезиденти можуть надавати послуги в сфері страхової діяльності лише через постійні представництва в Україні, які повинні бути зареєстровані як платники податку відповідно до законодавства України та включені до державного реєстру страхових або перестрахових брокерів, ведення якого здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (ч. 9 ст. 15 Закону України “Про страхування”).

При цьому, відповідно до норми ч. 8 ст. 15 Закону України “Про страхування”, посередницька діяльність на території України з укладання договорів страхування з іноземними страховиками не допускається, крім договорів перестрахування з дотриманням вимог статті 30 названого закону.

Укладення договорів страхування з іноземними страховиками (в тому числі продаж страхових полісів чи сертифікатів, які є формою договору страхування) на території України страховим посередником – резидентом України заборонено.

Згідно з ст. 9 Конституції України [106] та ст. 46 Закону України “Про страхування” у випадках, коли міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то на території України застосовуються правила міжнародного договору.

Україна не укладала міжнародних договорів, які дозволяють реалізацію на території України страхових полісів іноземних страховиків.

У відповідності з п. 3 ст. 37 Закону України “Про страхування” та пп. 9 п. 5 Положення про Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг, остання має право видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків).

У відповідності з п. 11 ст. 37 Закону України “Про страхування” та пп. 14 п. 5 Положення про Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг, остання має право звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посередника у випадках, передбачених законом. Таким законом є норма законодавства, згідно якої скасування державної реєстрації здійснюється в разі здійснення діяльності, що суперечить законодавству України, зокрема ст. 2 та ч. 8 ст. 15 Закону України “Про страхування”. Згідно із ст. 58 глави 6 розділу ІІ Господарського кодексу України [63] скасування державної реєстрації юридичної особи позбавляє суб’єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи.

Заходи впливу, передбачені чинним законодавством, можуть бути застосовані до страхових компаній і страхових посередників – резидентів України у разі виявлення фактів реалізації страхових полісів і сертифікатів іноземних страховиків або реалізації інших документів, що підтверджують факт укладання договору страхування з іноземним страховиком.

У випадках виявлення ознак злочину при реалізації таких полісів (сертифікатів) юридичними і фізичними особами, які не є страховиками чи страховими посередниками, ДКРРФПУ в порядку, передбаченому ст. 97 та ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України [117], направлятиме матеріали для прийняття рішення до правоохоронних органів [225].

Крім цього, ДКРРФПУ має право, в межах наданих їй повноважень, застосовувати відповідні заходи впливу до учасників ринку страхових послуг, внаслідок порушення останніми чинного законодавства яке регулює дану сферу правовідносин. Такими заходами впливу є:

  • зобов’язати порушника вжити заходів для усунення порушення;
  • вимагати скликання позачергових зборів учасників фінансової установи;
  • накладати штрафи відповідно до закону;
  • тимчасово зупинити (обмежити) або анулювати (відкликати) ліцензію на здійснення діяльності з надання фінансових послуг;
  • відсторонити керівництво від управління фінансовою установою та призначити тимчасову адміністрацію;
  • затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;
  • порушувати питання про ліквідацію установи.

Дані та інформація яка може містити ознаки порушення, може бути отримана ДКРРФПУ з:

  • матеріалів, отриманих за результатами перевірок, проведених фахівцями даної комісії;
  • звітності, що подається до даної комісії;
  • повідомлень, отриманих від органів державної влади;
  • повідомлень, отриманих від міжнародних організацій, іноземних органів державної влади, неурядових організацій;
  • звернень громадян;
  • повідомлень, отриманих від юридичних осіб;
  • повідомлень, опублікованих у засобах масової інформації;
  • інших джерел [209].

Найпоширенішими правопорушеннями страхових компаній, які здійснюють свою діяльність у сфері страхування та інших організаціях з відшкодуванням шкоди при настанні страхового випадку, є:

  • розкрадання колективного майна в особливо великих розмірах шляхом присвоєння та зловживання посадовим становищем;
  • заволодіння індивідуальним майном громадян шляхом шахрайства;
  • неналежне (недбале) виконання своїх службових обов’язків, які спричинили тяжкі наслідки суспільним інтересам [293, с. 32].

Особливостями способів вчинення зазначених видів злочинів, в результаті яких завдається шкода інтересам окремих страхувальників та майну страхової компанії, є:

  • видача страхового полісу без сплати страхового платежу, у випадку обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;
  • внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей про настання страхового випадку (про місце певного страхового випадку;
  • страхові випадки, яких з клієнтами не відбувалося);
  • порушення у веденні бухгалтерського обліку (видача грошових коштів із каси під звіт на придбання нібито іноземної валюти, основних фондів;
  • не відображення у звітних документах сум страхових внесків);
  • кредитування та безпідставне перерахування коштів через підставну фірму;
  • встановлення нереальних розмірів відсоткових ставок по договорах страхування;
  • незаконне проведення страхової діяльності (тобто відсутність ліцензії на здійснення певного виду страхування);
  • інші правопорушення страхових компаній (ухилення від сплати податків тощо) [269, с. 24].

Як вважають експерти даної галузі, злочинні посягання даної категорії, у своїй переважній більшості, здійснюються мобільними, оснащеними високотехнологічним устаткуванням, спеціальною технікою і всілякими пристосуваннями організованими злочинними групами, що нерідко мають міжнародні кримінальні зв’язки. Тому злочинні діяння здебільшого добре плануються і підготовлюються на всіх стадіях їх вчинення.

Дуже часто в якості знарядь підготовки та вчинення кримінально-карного діяння стали виступати різноманітні розроблені, пристосовані і запрограмовані спеціальні технічні пристрої негласного одержання інформації.

На жаль, дотепер надійність заходів забезпечення безпеки страхової діяльності, залишається недостатньо високою. Число злочинів, у цих сферах, має тенденцію до зросту. Дана проблема охоплює досить значну кількість країн у світі.

У зв’язку з цим, приведемо приклади найбільш поширених видів зловживань та інших правопорушень, що мають місце на страховому ринку України:

  • правопорушення, що вчиняються під час укладання та протягом чинності договору страхування;
  • порушення порядку та умов здійснення страхових виплат та страхового відшкодування;
  • недотримання вимог законодавства страховиками щодо забезпечення платоспроможності;
  • порушення страховиками порядку ведення бухгалтерського обліку та звітності;
  • порушення порядку одержання ліцензій на проведення конкретних видів страхування;
  • хабарництво та корупція;
  • відмивання “брудних” коштів шляхом незаконного переказу безготівкових коштів у готівку окремими комерційними структурами внаслідок укладання короткострокових договорів страхування на випадок нанесення моральної шкоди чи настання таких страхових випадків, як наклеп, неправомірні дії адміністрації, угода, що не відбулася, несподіване захворювання, образа;
  • незаконне отримання грошових коштів на підставі пред’явлення у страхову компанію підроблених довідок про настання страхового випадку або видача страхових відшкодувань на “підставних” осіб за фіктивними угодами страхування [120, с. 69-70].

Тож, слід зауважити, що з метою зменшення кількості злочинних проявів на вітчизняному страховому ринку, і як наслідок, покращання загальної ситуації на ринку фінансових послуг України, необхідно розбудовувати чинне законодавство, що буде сприяти унеможливленню використання страхової системи для ухилень від оподаткування, розмиванню активів підприємств, відмиванню “брудних” коштів та їх вивезення за кордон тощо.

2.3. Напрями удосконалення контролю діяльностіучасників фінансового ринку в Україні

Становлення в Україні державного фінансового контролю відбувалося з процесом державотворення і переходом до ринкових відносин. На жаль, розбудові державного контролю вітчизняного фінансового ринку в перші роки незалежності не було приділено належної уваги, що привело до багаторічного зволікання з формуванням його цілісної системи.

В умовах сучасності у нашій країні запровадження нових законодавчих та інших правових актів значно обмежило державний контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, а в певних сферах зовсім виключило можливість його застосування. Така стриманість щодо контролю з боку держави закономірна та цілком зрозуміла, особливо це стосується приватного сектора економіки. Але слід зазначити, що на сьогодні контроль послаблено не тільки щодо приватних підприємств, але йщодо державних і муніципальних підприємств та бюджетних установ [105, с. 30-31].

Зауважимо, що останнім часом в Україні з’явилася велика кількість різноманітних підприємств і установ недержавної форми власності. Головна мета енергійних підприємців – отримати якомога більше прибутку; досягти цього можна маючи безперервні зв’язки з державними підприємствами, часто недозволеними прийомами. Частина підприємців не має необхідних фахових знань, достатнього професійного досвіду. Іншій частині бракує моральних якостей, коли рішення оцінюються не тільки з огляду на прибуток, а й з огляду на повагу до закону. Ринкові відносини позначилися на джерелах фінансових ресурсів, принципах фінансування, кредитування, ціноутворення, грошових розрахунках, розподілі доходів, складі фінансово-кредитної системи і взаємовідносинах між її ланками. За цих умов з’явилося багато напрямів контролю фінансового сектора економіки країни, яких не було в планах контрольних органів і яким не приділялась належна увага при пануванні адміністративної системи управління [68, с. 97].

Відтак сформувалася величезна сфера діяльності для контролю фінансового ринку України. Ефективність такого контролю залежатиме від наявності чи відсутності чітких законодавчих документів, які міститимуть нормативи, ліміти, санкції, обмеження щодо використання державних коштів тощо. Держава не може байдуже ставитися до того, як ведуться справи на підприємствах і в установах недержавної форми власності.

По-перше, цей сектор має в своєму розпорядженні великі національні скарби, які значною мірою безкоштовно або за пільговою оцінкою перейшли до нього з державної власності.

По-друге, значна частина недержавних підприємств і установ за перехідний період ще не напрацювала власного капіталу, наявну фінансову базу створила за рахунок операцій у фінансово-кредитній сфері, а також мобілізації в своє розпорядження державних фінансових ресурсів різноманітними шляхами, в тому числі недозволеними.

По-третє, у фінансово-банківській структурі, що склалася на великих підприємствах (в об’єднаннях, фінансово-промислових групах), державі і громадянам належить значна частина акцій.

На сьогодні вже відомо, до чого призвело послаблення державного контролю вітчизняного фінансового ринку: мільйони вкладників та інвесторів обдурено; бюджетні мільярди витрачено не за призначенням або розкрадено; багатомісячні несплати заробітної плати стали мало не нормою [77, с. 34].

Незважаючи на окремі недоліки, наближена до ринкової економіки система державного контролю діяльності учасників фінансового ринку в нашій країні все-таки в основному склалася. Вона охоплює як нормативно-правову базу, так і органи, що здійснюють державний контроль, а також форми та методи контролю.

Водночас, наявність останніми роками значних обсягів фінансових порушень вказує на необхідність посилення контрольної функції держави, закріплення на законодавчому рівні права держаним контролюючим та правоохоронним органам проводити ревізії та перевірки фінансово-господарської діяльності на державних підприємства, установах та організаціях незалежно від одержання грошових коштів з бюджетів усіх рівнів.

Крім цього, слід розвивати відомчий контроль діяльності учасників фінансового ринку, який у перспективі може стати підтримуючим та стимулюючим фактором контролю державного.

Відомчий контроль повинен усіляко розвиватися в умовах переходу до ринкових відносин, але його статус, структуру, функції та умови утримання слід істотно реформувати [146, с. 245].

Разом з тим, незважаючи на прийняття законів, указів і постанов з питань перебудови системи управління, в тому числі й контролю, відсутність стратегії реформування органів контролю, непослідовність дій і прямі помилки не дали змогу створити ефективну в умовах переходу до ринку цілісну систему контролю фінансового ринку в Україні. Діюча система державного контролю фінансового ринку потребує серйозного реформування. Сучасний стан державного контролю фінансового ринку в Україні – це, на наш погляд, результат недооцінювання його ролі в успішному господарюванні та розв’язанні соціальних проблем. Реформування системи контролю має не тільки важливе соціально-економічне значення, а й відіграє провідну роль у становленні демократичного суспільства. Практично реформа системи державного контролю вже почалася одночасно з процесами економічних реформ, реформ складових державного устрою. Однак подібне реформування державного контролю може й не привести до бажаних результатів, до формування цілісної системи контролю, оскільки поки що практично відсутня чітка стратегія, яка ґрунтувалася б на достатньо продуманій концепції [246, с. 178].

Таким чином, проблеми удосконалення та посилення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку України залишаються актуальними й сьогодні у зв’язку з невирішеністю ряду як теоретичних, так і практичних питань.

Для посилення функцій державного контролю, його подальшого становлення як повномасштабної системи, що охоплює інтереси держави і її громадян у фінансовій сфері, потрібно реально оцінити сучасний стан основних елементів цієї системи й розробити шляхи його удосконалення.

Слід зазначити, що у законодавчих та нормативно-правових актахна сьогодні використовується поняття “система контролю”. На наш погляд, державний контроль фінансового ринку може існувати тільки як система, складові якої мають бути взаємопов’язаними і такими, що діють як єдиний організм на всіх етапах економічної діяльності державних органів. Крім того, слід зазначити, що поняття “система контролю” включає і аудиторську діяльність, а аудит не замінює і не усуває традиційних форм державного контролю. Як специфічний різновид контролю вінскладається з таких же основних елементів [81, с. 132-133].

У зв’язку з цим, вважаємо, що офіційна позиція щодо державного контролю діяльності учасників вітчизняного фінансового ринку остаточно на сьогодніще не окреслилась.

Зауважимо, що у науковій літературі практично відсутнє чітке визначення поняття “державний контроль фінансового ринку”. Вважаємо, що державний контроль фінансового ринку – це контроль, який здійснюється для забезпечення реалізації фінансової політики держави через систему законодавчих, організаційних, адміністративних, правоохоронних та інших заходів.

Щоб конкретизувати завдання та напрями державної системи контролю фінансового ринку України, способи її дій в різноманітних сферах управління та економіки, після оформлення правових підстав цієї системи в Конституції країниі відповідному законі, можна було б розпочати розробку законодавчих актів для встановлення сфери компетенції спеціальних органів контролю. З одного боку, структурна основа державної системи контролю має, на наш погляд, складатися з вищих органів державної влади і управління, визначених Конституцією України [106] та законами. З іншого боку, її складовою частиною можуть стати спеціалізовані органи державного контролю як нині діючі, так і новостворені. Спеціальні органи державного контролю здійснюють свою діяльність в конкретних сферах: адміністративній, фінансовій, виробничо-технологічній, соціальній тощо [135, с. 79].

Відсутність правових вирішень, з одного боку, стає перешкодою для організаційно-практичних дій у сфері контролю, а з іншого – дозволяє залишити фактично безкарним нецільове використання державних коштів. Держава управляє значно більшими коштами, порівняно з тими, що мобілізуються до її бюджету. У зв’язку з цим їй потрібно надати правову базу і відповідний механізм забезпечення цільового та ефективного використання всіх коштів, що їй належать, і контролю за тим, як це здійснюється.

Для підвищення ролі держави у регулюванні ринкової економіки необхідно законодавчо вирішити питання, пов’язані з формуванням міцної нормативно-правової бази державного контролю фінансового ринку, його сучасним методологічним, інструктивним і матеріально-технічним забезпеченням, соціальним забезпеченням працівників контрольного апарату, стимулюванням праці державних контролерів, забезпеченням їх фізичного захисту тощо[162, с. 66].

У зв’язку з цим, можна зазначити окремі недоліки, що мають місце в Україні у даній сфері правовідносин:

  • не розроблено чіткої та повної нормативно-правової та методологічної бази державного контролю фінансового ринку та загальних правил його здійснення;
  • не застосовуються сучасні випробувані в розвинених країнах технології контролю;
  • не розглядаються нові підходи до напрямів і пріоритетів у діяльності контролюючих органів;
  • відсутні належні матеріально-технічна та соціальна бази [258, с. 43-44].

Для України, яка стала на шлях побудови правової демократичної держави з ринковою економікою, з метою недопущення паралелізму та дублювання в діяльності контролюючих органів усіх рівнів особливої актуальності набуває розвиток інформаційної бази у сфері здійснення контролю. Саме про створення інформаційної бази державного контролю фінансового ринку йдеться і в Постанові Кабінету Міністрів України від 22 травня 2002 року № 685 “Про здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю”[194]. І саме ця інформаційна база має відіграти значну роль у підвищенні ефективності державного контролю.

Удосконалення контролю на сучасному етапі потрібно здійснювати згідно з Державною програмою створення електронних систем контролю та управління товарним і грошовим обігом, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 11 червня 1994 року № 390 “Про впровадження електронних систем контролю та управління товарним і грошовим обігом” [166]. Основне призначення не реалізованої з технічних причин цієї Програми – створити електронний обмін інформацією між державними контролюючими та правоохоронними органами. На підставі зазначеної Програми потрібно створити можливість для розвитку і санкціонованого доступу до інформації багаторівневої автоматизованої системи управління фінансовими потоками держави та учасників ринку і на цій основі забезпечити раціональне використання фінансових ресурсів, а також стабільне і в повному обсязі надходження коштів до державного бюджету з усіх галузей народного господарства.

Тож, виходячи з вищевикладеного зазначимо, що окремими напрямами удосконалення контролю діяльності учасників фінансового ринку є:

  • визначення поняття “система контролю”, складові якої мають бути взаємопов’язаними і діяти як єдиний організм на всіх етапах діяльності державних органів;
  • закріплення у спеціальній статті Конституції України [106] поняття державного контролю та визначення, які саме державні органи влади та посадові особи користуються правом контролю, в яких сферах і яким чином вони його здійснюють;
  • визначення у спеціальному Законі “Про фінансовий контроль в Україні” [214] основ державної системи контролю, права та обов’язки органів державної влади і управління, органів місцевого самоуправління підприємств, організацій, установ, посадових осіб і громадян, структури та організацію державної системи контролю;
  • конституційного закріплення з урахуванням принципу розподілу законодавчої, виконавчої влади та особливостей державного устрою країни, основних положень фінансового контролю (статус, компетенцію головних органів, їх систему);
  • вирішення на законодавчому рівні питань, які пов’язані з матеріально-технічним і соціальним забезпеченням працівників контролюючого апарату, стимулюванням праці та, відповідно, їх фізичним захистом;
  • створення відповідної нормативно-правової, методологічної та інформаційної бази державного контролю фінансового ринку із застосуванням сучасної технології контролю;
  • визначення, з яких організацій, на який термін і на яких умовах можливе залучення контролюючими органами фахівців для участі у контрольно-ревізійних процесах;
  • надання права керівникам контролюючих органів у межах поточного кварталу здійснювати переміщення кошторисних коштівз одночасним повідомленням про це Кабінету Міністрів України [100, с. 91].

Вважаємо, що реалізація зазначених напрямів надасть змогу реформувати та удосконалити в Україні систему державного контролю діяльності учасників фінансового ринку.

Водночас, слід зазначити, що у процесі розвитку системи контролю діяльності учасників фінансового ринку Україні можна виділити два основних етапи [140, с. 304]:

  • становлення (1991-2000 роки), внаслідок здійснення якого сформовані базові умови для створення системи контролю та мережі контролюючих органів, досягнуте конституційне та законодавче закріплення ключових правових гарантій їх діяльності, започатковане розмежування контрольних повноважень між органами державної влади і місцевого самоврядування, утворено каркас інфраструктури незалежного контролю, організовано кадрове, інформаційне, методичне та інше забезпечення контрольної системи;
  • удосконалення (2001-2010 роки), який передбачає здійснення заходів щодо реформування та подальшого розвитку контролюючих інституцій у державній і муніципальній сферах та громадянському суспільстві, оптимізації та підвищення їх ефективності в ході реалізації парламентської, адміністративної, судової, муніципальної реформ та реформування громадянського суспільства.

Реалізація першого етапу в основних рисах, забезпечила окреслення системи контролю в Україні. У відповідності до Конституції України, законодавчих та інших нормативних актів сформовано контур системи контролю в Україні:

а) утворено інститути державного контролю у сфері виконавчої влади, а саме:

  • податкову службу;
  • державну контрольно-ревізійну службу;
  • державне казначейство.

б) створено спеціальну інституцію парламентського контролю у сфері законодавчої влади – Рахункову палату [219], покликану в конституційному порядку від імені Верховної Ради України здійснювати контроль за використанням коштів Державного бюджету України.

Реалізація другого етапу передбачає завершення процесу становлення та окреслює перспективи подальшого розвитку і удосконалення системи контролю в Україні, а саме:

  • створення підрозділів фінансового контролю у складі існуючих судів або спеціальних фінансових судів у структурі судової гілки влади з метою завершення формування системи державного контролю;
  • розроблення та практичне впровадження інфраструктури муніципального контролю як підсистеми, що забезпечує можливість саморегулювання економічних відносин у сфері місцевого самоврядування та комунальному секторі національного господарства;
  • доповнення мережі фахових аудиторів та аудиторських фірм іншими різновидами незалежного контролю, зокрема розв’язання проблем споживчого контролю, створення інфраструктури громадського контролю фінансового ринку, а також врегулювання контролю економічних відносин між засобами масової інформації, громадськими організаціями, політичними партіями тощо та їх контрагентами в Україні і за кордоном, зокрема щодо фінансових санкцій у їх взаємних стосунках і особливо у стосунках з органами державної влади та місцевого самоврядування;
  • розмежування сфер компетенції та повноважень щодо здійснення контролю вказаними суб’єктами, а саме – конкретне, визначене у законодавчому порядку проведення межі між сферами економіки, які відповідно контролюються органами державної влади і місцевого самоврядування та інституціями громадянського суспільства;
  • розроблення концептуальних та організаційно-методичних засад контролю процесів дотримання національної економічної безпеки, забезпечення самодостатності та ефективності використання ресурсів у всіх секторах економіки і досягнення на цій основі сталого економічного розвитку національного господарства;
  • послідовне формування координаційних інститутів у складі кожної підсистеми контролю та суспільно-господарській сфері загалом з метою утворення їх інфраструктури, що запобігатиме: з одного боку виникненню неконтрольованих сегментів економічних відносин, а з іншого – паралелізму та дублюванню контрольних дій;
  • розроблення з урахуванням зарубіжного досвіду державних стандартів, муніципальних нормативів та норм незалежного контролю з метою уніфікації, типізації та спрощення процедур контролю в державному, комунальному та приватному секторах економіки;
  • удосконалення процедур, урізноманітнення форм і різновидів та диверсифікація векторів здійснення контролю, сукупність яких забезпечує випробування, перевірку та відстежування економічних відносин і процесів використання ресурсів з метою досягнення економічного зростання національного господарства України.

Найбільш важливими заходами щодо втілення викладених пропозицій в діяльності господарських систем слід вважати [259, с. 37]:

  • прийняття вищими органами розподіленої державної влади нормативно-правових актів, що регулюватимуть організаційну побудову системи контролю в Україні, її функціонування й розвиток;
  • доповнення існуючої мережі низкою контрольних органів, створенняяких забезпечить формування цілісної інфраструктури контролю, яка охоплюватиме визначальні сегменти економічних відносин у всіх секторах і галузях національного господарства;
  • створення координаційних інституцій на державному (втому числі загальнодержавному, урядовому, відомчому), муніципальному, громадському та загальнонаціональному рівнях і спрямування їх діяльності на узгодження дій контролюючих суб’єктів з метою запобігання виникненню неконтрольованих сегментів у сфері національної економіки та паралелізму й дублюванню контрольних функцій;
  • уніфікація, типізація та стандартизація контрольних процедур для х спрощення з одночасним урізноманітненням форм і різновидів та диверсифікацією векторів контролю з метою забезпечення повноти охоплення підконтрольних об'єктів та підвищення ефективності контрольних дій.

У першу чергу потребують прийняття законодавчі акти, які повинні врегульовувати функціонування системи контролю в Україні, а саме: “Основи законодавства про систему фінансово-економічного контролю в Україні” та Закони України “Про державний фінансово-економічний контроль”; “Про муніципальний фінансово-економічний контроль”; “Про незалежний фінансово-економічний контроль”. На підставі цих законодавчих актів існуюча інфраструктура контролю має бути доповнена шляхом створення відсутніх у даний час державних і муніципальних органів та інститутів громадянського суспільства ч метою формування цілісної контролюючої системи в національному господарстві [290, с. 56-57].

У відповідності до положень пропонованих законодавчих актів згідно з рішеннями Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших центральних органів державної влади, а також регіональних органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства, повинні бути створені:

  • Національна рада з питань координації контролю (регулюється Законом України);
  • Державна рада з питань координації контролю (регулюється Указом Президента України);
  • Урядова рада з питань координації контролю (регулюється Постановою Кабінету Міністрів України);
  • відомчі ради з питань координації контролю (регулюються наказами та іншими рішеннями центральних органів виконавчої влади);
  • регіональні та муніципальні ради з питань координації контролю (регулюються рішеннями органів місцевого самоврядування та їх об’єднань);
  • громадські ради з питань координації контролю (регулюються рішеннями об’єднань громадян та інших легітимних інститутів громадянського суспільства, створених у встановленому законодавством порядку) [274, с. 47].

З метою забезпечення комплексності контролю секторів і галузей національного господарства слід розробити організаційно-правове, інформаційне, методичне, технологічне та інші різновиди системного забезпечення предметних сфер контролю, найбільш важливими з яких є:

  • контроль дотримання національної економічної безпеки;
  • контроль самодостатності національного господарства на мікро- та макроекономічному рівнях;
  • контроль збалансованості консолідованого, державного та місцевого бюджетів;
  • контроль ефективності використання ресурсів господарюючими суб’єктами;
  • контроль забезпечення сталого розвитку секторів і галузей економіки;
  • контроль досягнення економічного зростання національного господарства;
  • контроль захищеності економічних інтересів громадян України.

Для забезпечення повноти охоплення контрольованих об’єктів та підвищення ефективності контрольних дій необхідно розробити і затвердити низку нормативно-правових актів, що визначають типові процедури контролю на відповідних ієрархічних рівнях, а саме:

  • на рівні органів державної влади – державні стандарти, що врегульовують здійснення контролю в державному, а також комунальному та приватному секторах національного господарства;
  • на рівні органів місцевого самоврядування – муніципальні норми, що врегульовують здійснення контролю в комунальному та приватному секторах економіки певних територіальних громад;
  • на рівні громадянського суспільства – нормативи незалежного контролю в приватному секторі національного господарства в межах, визначених на заздалегідь узгоджених засадах громадянами, їх об’єднаннями та іншими інститутами громадянського суспільства [262, с. 104].

З метою нормативно-правового окреслення цілісності контролюючої системи на основі узагальнення вказаних та інших правових актів доцільно розробити і впровадити в господарську практику “Кодекс законів про фінансово-економічний контроль в Україні”.

Практичне втілення викладених пропозицій дозволить отримати ряд результатів, найважливіші з яких сприятимуть підвищенню ефективності функціонування системи контролю в Україні з метою поліпшення стеження за досягненням цільових орієнтирів, перевірки дотримання обмежуючих параметрів економічного розвитку господарських систем та своєчасного врегулювання відхилень, виявлених внаслідок здійснення контролю.

Запропоновані підходи стануть основою поступового формування системи та інфраструктури контролю, адекватної сучасному рівневі розвитку національного господарства та вимогам комплексної суспільно-господарської реформи в Україні, їх практичне втілення дасть змогу удосконалити, відновити та сформувати заново підсистеми контролю в такій ключовій сфері економічних відносин, як фінансовий ринок [247, с. 218].

Удосконалення контролю діяльності учасників фінансового ринку, що здійснюється у відповідності до положень державно-правової реформи, сприятиме поліпшенню державного контролю шляхом усунення існуючих деформацій, уточненню та перерозподілу контрольних повноважень між гілками розподіленої державної влади, запровадженню збалансованості та координації здійснюваних ними контрольних дій.

Втілення викладених концептуальних положень відбуватиметься насамперед завдяки парламентській реформі, в контексті реалізації якої здійснюватиметься законодавче закріплення організаційної побудови контролюючої системи, інфраструктури контрольних органів, норм контролю, ініціювання та здійснення контрольних функцій і врегулювання результатів контролю.

Реалізація пропонованих підходів згідно з положеннями адміністративної реформи спрямовуватиметься на дотримання субординації державних органів контролю у фінансовій сфері, визначення обсягівделегування контрольних повноважень кожним рівнем адміністративно-управлінської вертикалі та запровадження мети контролю між цими рівнями.

Впровадження вказаних концептуальних положень стимулюватиме розвиток незалежного контролю, адекватного потребам становлення громадянського суспільства в Україні, та посилення впливу цього різновиду контролю на фінансовий ринок, який відповідатиме сучасним запитам та найбільш важливим суспільно-господарським потребам.

Дотримання викладених положень на загальнонаціональному рівні, координація зусиль контролюючих органів та інститутів, що репрезентують кожну з вказаних сфер, дозволить запобігати ризику помилкового визначення учасників, неправильному вибору об’єктів, неефективному виконанню контрольних дій, усувати паралелізм та дублювання в діяльності органів державного і муніципального та інститутів незалежного контролю з одночасним запобіганням утворенню неконтрольованих секторів на фінансовому ринку країни [233, с. 9-10].

Удосконалення системи контролю за викладеними напрямами гарантуватиме дотримання економічної безпеки, зміцнення самодостатності секторів і галузей економіки та її захист від руйнівних зовнішніх наливів, сприятиме економічному зростанню національного господарства України тощо.

Висновки до розділу

1. Більшість учасників фінансового ринку країни перебувають у фідуціарних стосунках зі своїми клієнтами. Проте,численні фінансові скандали минулих років є переконливим свідченням того, що значна кількість фінансових установ не виконують ці фідуціарні зобов’язання, і що регулятивні вимоги та заходи, необхідні для захисту інтересів інвесторів та забезпечення стабільного розвитку фінансового ринку на сьогоднішній день є неадекватними. Це значно стримує інвестиційні бажання потенційних інвесторів та клієнтів фінансових установ, і звужує можливості фінансового сектора щодо збільшення інвестицій в економіку країни.

2. Останнім часом законодавство, що стосується інтересів учасників фінансового ринку, активно розвивається. Регламентуються нові аспекти діяльності, встановлюються нові правила і норми. Одну з головних ролей тут відіграє нормотворча діяльність Державної комісії з регулювання ринків фінансовий послуг України. Наприклад, створення правового механізму протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, пред’являють до професійних учасників додаткові вимоги відносно дотримання та виконання відповідних функцій. Цей факт не може не позначитися на постійних змінах механізму ведення контролю на фінансовому ринку. Насамперед, це стосується осіб, які здійснюють постійний моніторинг, проводять правову оцінку нового законодавства і встановлюють, чи мають його норми відношення до діяльності учасників ринку фінансових послуг.

3. Відсутність узгодженого законодавства та ефективних принципів регулювання та нагляду за діяльністю фінансових установ є однією з серйозних проблем розвитку фінансового сектора в цілому. Недосконалість сучасного законодавства про фінансові установи та неадекватність системи регулювання та нагляду за їх діяльністю також перешкоджає ефективному впровадженню політики уряду, направленої на поліпшення системи соціального забезпечення, в тому числі проведення медичної та пенсійної реформ тощо.

4. Злочинні посягання, що мають місце на фінансовому ринку, здебільшого здійснюються мобільними, оснащеними високотехнологічним устаткуванням, спеціальною технікою і всілякими пристосуваннями організованими злочинними групами, що нерідко мають міжнародні кримінальні зв’язки. Тому злочинні діяння здебільшого добре плануються і підготовлюються на всіх стадіях їх вчинення. Дуже часто в якості знарядь підготовки та вчинення кримінально-карного діяння стали виступати різноманітні розроблені, пристосовані і запрограмовані спеціальні технічні пристрої негласного одержання інформації.

5. Незважаючи на окремі недоліки, наближена до ринкової економіки система державного контролю діяльності учасників фінансового ринку в нашій країні все-таки в основному склалася. Вона охоплює як нормативно-правову базу, так і органи, що здійснюють державний контроль, а також форми та методи контролю. Водночас, наявність останніми роками значних обсягів фінансових порушень вказує на необхідність посилення контрольної функції держави, закріплення на законодавчому рівні права держаним контролюючим та правоохоронним органам проводити ревізії та перевірки фінансово-господарської діяльності на державних підприємства, установах та організаціях незалежно від одержання грошових коштів з бюджетів усіх рівнів.

6. Для підвищення ролі держави у регулюванні ринкової економіки необхідно законодавчо вирішити питання, що пов’язані з формуванням міцної нормативно-правової бази державного контролю фінансового ринку, його сучасним методологічним, інструктивним і матеріально-технічним забезпеченням, соціальним забезпеченням працівників контрольного апарату, стимулюванням праці державних контролерів, забезпеченням їх фізичного захисту тощо.

7. Удосконалення контролю діяльності учасників фінансового ринку, що здійснюється у відповідності до положень державно-правової реформи, сприятиме поліпшенню державного контролю шляхом усунення існуючих деформацій, уточненню та перерозподілу контрольних повноважень між гілками розподіленої державної влади, запровадженню збалансованості та координації здійснюваних ними контрольних дій.

РОЗДІЛ 3ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬНА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ

3.1. Організаційні проблеми контрольної діяльностіучасників фінансового ринку

Однією з найважливіших умов забезпечення високих темпів зростання економіки є розвиток фінансового ринку. Адже це створює основу для ефективного надання фінансових послуг громадянам та залучення коштів учасниками ринку.

На думку експертів Інституту економічних досліджень, політичних консультацій і Центру Разумкова, щоб вітчизняний фінансовий ринок ефективно розвивався, Уряд має вжити ряд кроків для:

  • покращання фінансування підприємств через подальшу оптимізацію умов банківського кредитування;
  • розвитку альтернативних джерел залучення коштів (зокрема, випуску акцій та облігацій);
  • усунення перешкод для доступу іноземних учасників на фінансовий ринок країни [267, с. 216].

Пріоритетним для керівництва країни повинен стати і розвиток внутрішнього ринку капіталу шляхом збільшення пропозиції ліквідних активів і залучення додаткових коштів.

Експерти переконані, що:

  • необхідно збільшити частку власності державних підприємств, яка приватизується через аукціони на організованому фондовому ринку;
  • запровадити другий рівень пенсійної системи та популяризувати її третій рівень;
  • удосконалити систему валютного регулювання, що необхідно для залучення іноземних фінансових інвестицій [284, с. 161-162].

Варто також забезпечити належний захист прав власності на об’єкти нерухомості шляхом створення Єдиного державного реєстру, дані якого були б відкритими. Також варто запровадити належні правила захисту прав акціонерів. Зокрема, слід вирішити проблему подвійних реєстрів акціонерів, забезпечити баланс між інтересами дрібних і великих акціонерів.

Експерти вважають, що актуальним є також удосконалення правил корпоративного управління щодо підвищення ефективності, прозорості та підзвітності учасників фінансового ринку [80, с. 49].

Виконавча та законодавча влада має також підтримувати фінансові новації та нові механізми надання фінансових послуг через створення рамкових умов для появи нових видів фінансових інструментів в Україні. Це – розширення ринку похідних цінних паперів (зокрема на валютному ринку); створення умов для розвитку іпотечного кредитування; покращання інвестиційних можливостей для державно-приватного партнерства.

Щодо банківського сектора, то у найближчій перспективі, керівництву країни необхідно приділити особливу увагу підвищенню капіталізації та рівня прозорості банківської системи. Важливо посилити нагляд з боку НБУ за рівнем капіталізації та якістю капіталу комерційних банків шляхом запровадження адміністративної практики інформування банків про зниження рівня адекватності їх регулятивного капіталу та вжиття необхідних заходів для покращання ситуації. Якщо такі “м’які” заходи виявляться неефективними, слід підвищити норматив адекватності регулятивного капіталу до 12 % та запровадити більш жорстке визначення компонентів регулятивного капіталу [122, с. 72].

Кабінет Міністрів України також має сприяти посиленню конкуренції на ринку банківських послуг.

Керівництво країни суттєву увагу повинне приділяти і розвитку вітчизняного фондового ринку, сприяти збільшенню кількості цінних паперів у вільному обігу. Серед необхідних кроків щодо цього – запровадження нової процедури приватизації підприємств, яка б передбачала обов’язків продаж іншої, ніж контрольна, частини акцій на фондовому ринку. Наприклад, приватизація може відбуватися у три етапи:

перший – попередній продаж невеликої частини акцій (10 %) на фондовому ринку;

другий – проведення конкурентного приватизаційного тендеру з продажу контрольного пакета акцій;

третій – продаж решти акцій на фондовому ринку [119, с. 412].

Така схема приватизації сприятиме підвищенню ліквідності ринку цінних паперів, зменшенню концентрації власності та економічної влади окремих власників, а також покращанню корпоративного управління компаніями, що діють на фінансовому ринку країни.

Доцільним також є і продаж невеликих пакетів акцій (10-25 %) окремих державних стратегічних підприємств на фондовому ринку.

Серед пріоритетів виконавчої влади повинно стати і сприяння підвищенню рівня і попиту на цінні папери та рівня пропозиції “довгих” фінансових ресурсів. І тут важливим є скасування податку на доходи з капіталу. Доходи з капіталу та банківських депозитів мають оподатковуватися однаково. Належну увагу Уряд має приділяти удосконаленню захисту прав акціонерів та пайовиків учасників фінансового ринку України [295, с. 117].

Водночас, слід зазначити, що швидке зростання доходів населення, а отже, і споживчого попиту (переважно за рахунок державного фінансування) на тлі зниження темпів зростання національної економіки, тобто пропозиції товарів, робіт та послуг (бази державних доходів), може мати відчутні інфляційні наслідки.

Реальним компенсатором такого дисбалансу може стати лише значне кількісне та якісне зростання обсягів інвестицій в національну економіку (і, як наслідок, на фінансовий ринок) яке переорієнтує частину коштів населення зі споживчого ринку в інвестиційну сферу та надасть економіці необхідні ресурси для відновлення оптимальних темпів зростання.

Можна констатувати, що протягом останніх 5 років інституційна база вітчизняного фінансового ринку відчутно розширилась. Завдяки прийняттю низки важливих законодавчих актів крім банків в Україні почали розвиватися небанківські фінансові установи [153, с. 328].

Активно створювалися компанії з управління активами та інститути спільного інвестування: станом на 1 січня 2007 року на ринку працювало 178 ліцензованих компаній з управління активами, зареєстровано регламенти 328 інвестиційних фондів, обсяг зареєстрованих випусків цінних паперів інститутів спільного інвестування становить майже 28 млрд. грн., а загальний обсяг реально залучених інвестицій на початок 2007 року склав 6,1 млрд., грн., що становить 8 % від суми депозитних вкладів населення та 1,5 % від ВВП.

У рамках реалізації пенсійної реформи на 1 січня 2007 року було зареєстровано 58 недержавних пенсійних фондів, активами яких управляють 29 компаній з управління активами. Сума активів, акумульованих недержавними пенсійними фондами становить понад 46 млн. грн. Учасниками недержавних пенсійних фондів вже є більш як 90 тис. осіб [288].

Проте, внаслідок певних організаційних проблем та недостатньої уваги з боку держави до розвитку фінансового ринкуУкраїні, а також у зв’язку з недостатньою наполегливістю професійних учасників цього ринку та наявністю певних протиріч між ними залишаються невирішеними принципові для подальшого розвитку фінансового ринку питання:

1. Зберігається недовіра потенційних інвесторів (як фізичних, так і юридичних осіб) до фінансових установ, що об’єктивно обумовлена наявністю негативного досвіду 90-х років минулого сторіччя (знецінення вкладів громадян в Ощадбанку СРСР, втрата коштів, які були вкладені в установи Держстраху СРСР, ошукування громадян так званими трастами) та політичною нестабільністю в Україні у нинішній час. Це не дозволяє ефективно використовувати нові можливості фінансового ринку (інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів тощо) та обмежує фінансову базу цього ринку в Україні.

Залишається низьким рівень інформованості громадян про специфіку та основні умови діяльності інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів та інших інституційних інвесторів, що представляють небанківський фінансовий сектор. Такий стан справ не дозволяє повною мірою використати громадянам існуючі можливості збереження та примноження їх заощаджень, не дає їм можливості правильно оцінити дохідність та ризикованість різних варіантів інвестицій, а також не сприяє формуванню більш сприятливого ставлення з їх боку до інституційних інвесторів [264, с. 7].

Тому існує необхідність зосередити увагу держави та професійних учасників фінансового ринку на проведенні інформаційно-роз’яснювальної роботи з населенням з питань вкладення коштів в інституційних інвесторів.

2. Надзвичайно низький рівень корпоративної культури в суспільстві. Законодавче регулювання діяльності акціонерних товариств залишається на рівні вимог перших приватизаційних процесів в Україні і давно не відповідає потребам сучасності та кращому світовому досвіду в цій сфері. У національному законодавстві відсутні ефективні механізми захисту прав акціонерів та інвесторів, відсутній розподіл акціонерних товариств на “публічні” та “не публічні” з відповідною диференціацією вимог до них та встановленням адекватного рівня контрольно-наглядового впливу з боку держави.

Низький рівень корпоративної культури багато в чому пов’язаний з відсутністю Закону України “Про акціонерні товариства” у такій редакції, яка б відповідала сучасним економічним реаліям та ґрунтувалась на позитивній світовій практиці [241, с. 21].

Недосконалість існуючого корпоративного законодавства призводить до високого рівня ризикованості вкладення коштів в акції вітчизняних емітентів для портфельних інвесторів, а відтак до зниження інвестиційної привабливості цього фінансового інструменту. Зазначена проблема негативно впливає на якість вітчизняного фінансового ринку.

3. Затягування процесу консолідації біржової торгівлі та вироблення у цій сфері єдиних стандартів поведінки. Наслідком такого стану справ є:

  • непрозорість механізмів ціноутворення на організованому ринку цінних паперів;
  • неможливість коректної оцінки поточної ринкової вартості цінних паперів, що перебувають у портфелях інститутів спільного інвестування (ІСІ) та недержавних пенсійних фондів (НПФ);
  • випадки торгівлі на організованому ринку цінними паперами, випуски яких скасовано [33, с. 593].

4. Відсутність надійної системи фіксації прав власності на цінні папери. У першу чергу, це стосується неврегульованості сфери депозитарної діяльності, наявності тенденцій до одержавлення цієї системи через надання нормотворчих повноважень центральному депозитарію. Має місце використання реєстраторів власників іменних цінних паперів у “корпоративних війнах” між окремими групами крупних акціонерів.

5. Процентна політика держави у сфері внутрішніх запозичень дуже слабко спрямована на те, щоб зробити привабливими для інституційних інвесторів облігації внутрішніх державних позик, що звужує перелік інструментів для розміщення фінансових ресурсів інституційних інвесторів.

6. Відсутність нової програми приватизації об’єктів державної власності, яка б передбачала реальні механізми участі в приватизаційних процесах інституційних (портфельних) інвесторів, розширення впливу фондового ринку на процеси приватизації, зокрема шляхом сприяння справедливому ціноутворенню на акції стратегічних підприємств. Це не лише підвищило б попит на акції відповідних підприємств, але й розширило б можливості для інвестування коштів, які були акумульовані небанківськими фінансовими установами.

7. Існування невиправданого дисбалансу в рівнях оподаткування доходу від інвестицій у різні фінансові установи. У той час як відсотки, нараховані фізичним особам за банківськими депозитами, не підлягають оподаткуванню, доходи, які одержані такими громадянами як інвесторами, від вкладення коштів в ІСІ або НПФ оподатковуються за ставками від 5 до 13 % [233, с. 10].

8. Недостатня увага держави до розвитку науки та новітніх технологій, що призводить до переорієнтування діяльності ІСІ з інноваційних проектів на інші напрями.

9. Гальмування темпів проведення в Україні пенсійної реформи, зокрема запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Це не лише створює додаткове навантаження на бюджет, але і не дає можливості державі використати пенсійні накопичення як інвестиційні ресурси.-Крім того, зволікання із запуском накопичувального фонду збільшує з кожним роком вартість запровадження цієї системи.

10. Регулярні спроби перегляду основних принципів функціонування системи недержавного пенсійного забезпечення в інтересах компаній страхування життя. Такі проекти законів України передбачають зміни, спрямовані на:

  • невиправдане розширення ролі та повноважень компаній, що надають послуги страхування життя в системі недержавного пенсійного забезпечення;
  • запровадження обмежувальних норм щодо набуття застрахованими особами прав на пенсійні накопичення, сформовані на їх користь за рахунок коштів роботодавців;
  • поширення вимог страхового законодавства на системи адміністрування, зберігання та управління пенсійними коштами (активами), залученими до складу страхових резервів компаній страхування життя, що послаблює механізми їх захисту, а також рівень професійності та ефективності управління ними;
  • відчутну лібералізацію вимог до складу і структури пенсійних коштів (активів), залучених до складу страхових резервів компаній, що надають послуги страхування життя, а також до рівня диверсифікації інвестицій, здійснених за рахунок цих коштів, тощо [256, с. 54].

11. Поспішне та не виважене запровадження системи рейтингування, що не відповідає світовій практиці. Зокрема, мова йде про безсистемні зміни до законодавства, якими запроваджені:

  • примусові норми щодо одержання та використання рейтингових оцінок;
  • штучні невиправдані вимоги до рейтингових агентств, які покликані обмежити входження рейтингових агентств на цей ринок, а також забезпечити його монополізацію;
  • невиправдані регуляторні повноваження держави щодо системи рейтингування;
  • інші норми, що не відповідають кращій світовій практиці у цій сфері.

Тому нагальним завданням є формування узгодженої позиції учасників фінансового ринку та держави щодо усунення допущених помилок і закладення в основу системи рейтингування випробуваних у світі принципів та підходів.

12. Суттєве відставання від вимог часу і недоліки існуючої системи підготовки кадрів для інституційних інвесторів. Протягом останніх років швидке зростання кількості ІСІ та НПФсуттєво випереджає підготовку фахівців відповідних напрямів економічної спеціалізації. Знання лише нормативних засад професійної діяльності, набуті на короткострокових навчальних програмах, вже не можуть замінити економічної, і в першу чергу фінансової, освіти, яка у багатьох фахівців компаній з управління активами відсутня [236, с. 118].

Тому існує велика потреба у забезпеченні ефективної співпраці інституцій фінансового ринку та держави у напряму системної підготовки фахівців відповідної кваліфікації, що передбачає залучення до цієї роботи профільних вузів і створення повноцінної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері фінансового ринку.

13.Слабка координація між ДКЦПФР та ДКРРФПУу частині забезпечення узгоджених контрольно-наглядовихдій щодо системи недержавного пенсійного забезпечення, що стримує розвиток нормативно-правової бази діяльності учасників цієї системи та заважає чіткому розумінню ситуації, яка склалась, а також вжиттю скоординованих заходів щодо розв’язання даних проблем.

Зауважимо, що для подолання вищеназваних негативних проблем організаційної спрямованості контрольної діяльності учасників фінансового ринку необхідно забезпечити ефективну роботу, спрямовану на розвиток діяльності з управління активами інститутів спільного інвестування та недержавних пенсійних фондів, шляхом реалізації наступних заходів:

  • об’єднання зусиль державних органів та саморегулівних організацій в частині розробки та впровадження цілісної Концепції розвитку фінансового ринку України на 2007-2012 роки;
  • продовження паритетної співпраці ДКЦПФР та інших учасників вітчизняного фінансового ринку з питань розвитку законодавчої та нормативно-правової бази діяльності з управління активами пенсійних фондів, вдосконалення нормативно-правових актів з питань регулювання діяльності ІСІ тощо;
  • розширення взаємовигідних відносин між учасниками фінансового ринку та ДКРРФПУз питань розвитку та регламентації функціонування системи недержавного пенсійного забезпечення;
  • налагодження співпраці учасників фінансового ринку з НБУ, а також Асоціацією українських банків щодо врегулювання питань взаємодії компаній з управління активами та суб’єктів банківської системи;
  • вдосконалення системи збору, обробки інформації про результати діяльності ІСІ та НПФ, впровадження міжнародних стандартів інвестиційної діяльності (GIPS) у практику роботи учасників фінансового ринку країни;
  • розвиток співпраці з навчальними закладами щодо впровадження сучасних програм підготовки ключових категорій фахівців для компаній з управління активами;
  • спрямування спільних зусиль на організацію просвітницьких заходів щодо роз’яснення суті та переваг інститутів спільного інвестування та недержавних пенсійних фондів, формування позитивного іміджу ІСІ, в тому числі через організацію моніторингу та висвітлення результатів їх діяльності у засобах масової інформації та мережі Інтернет [155, с. 6].

Автор вважає, що наявні можливості фінансового ринку використовуються досить незадовільно. Значною мірою це зумовлено тим, що система державного регулювання, нагляду та правозастосування на фінансовому ринку, яка склалася, відстає від сучасних тенденцій і вимог його розвитку, недостатньо враховує міжнародний досвід та наявний потенціал вітчизняного бізнесу і є одним із головних чинників, що стримує подальшу розбудову фінансової системи країни.

Для усунення таких організаційних та інших проблем пропонується вжити низку заходів, найважливішими з яких на сьогодні є такі:

  • удосконалення системи контролю на фінансовому ринку відповідно до вимог загальновизнаної світової практики, що, зокрема, передбачає розробку і реалізацію концептуальних засад і стратегії розвитку фінансового ринку за участю його операторів;
  • інтегрований підхід до державного регулювання усіх його сегментів;
  • ефективну взаємодію державного регулювання та саморегулювання на фінансовому ринку.

Система державного контролю діяльності учасників фінансового ринку має відповідати Базельським принципам і бути здатною:

  • підтримувати стабільність ринку за рахунок впровадження ефективного контролю за адекватністю капіталу, а також нагляду, що базується на комплексній оцінці ризиків та управління ними;
  • забезпечувати захист прав інвесторів та споживачів фінансових послуг, використовуючи розкриття інформації учасниками фінансового ринку на основі загальноприйнятих принципів, міжнародних стандартів бухгалтерського обліку і аудиту, та недопущення зловживань з боку фінансових посередників та професійних учасників ринку;
  • підтримувати достатній рівень конкуренції, ефективний контроль за фінансовими холдингами і конгломератами, запобігати використанню фінансових установ у “тіньових” та протизаконних схемах;
  • забезпечувати виконання не тільки суто контролюючих функцій, а й заходів щодо розвитку фінансового ринку, вдосконалення конкретних механізмів залучення громадян та юридичних осіб до користування послугами цього ринку.

Крім цього, забезпечення конкурентоспроможності національних фінансових інститутів вимагає:

  • проведення відповідальної грошової та фіскальної політики;
  • забезпечення економічної незалежності фінансової системи України шляхом законодавчого вирішення питання поетапного допуску іноземних фінансових інституцій у країну за умов створення рівних конкурентних умов для вітчизняних і іноземних інституцій;
  • підвищення капіталізації банківської системи, ліквідності, капіталізації та прозорості ринку цінних паперів;
  • посилення ролі організаторів торгівлі фінансовими інструментами на фондовому ринку України, подолання домінування неорганізованого ринку над організованим;
  • розвитку страхових, іпотечних та лізингових компаній, інститутів довірчої власності та управління;
  • удосконалення інфраструктури пенсійної системи, інвестиційного бізнесу та фондового ринку, створення єдиного біржового торговельно-інформаційного простору:
  • скасування заборон та існуючих обмежень на рух капіталу, зняття тотального контролю за операціями з фінансування нерухомості та у сфері довгострокового кредитування;
  • створення сприятливих умов для реалізації прав інвесторів на придбання цінних паперів на міжнародних фондових ринках;
  • внесення змін до податкового законодавства, спрямованих на відмову від оподаткування інфляційної складової у вартості власного капіталу та курсової різниці інвестицій, внесених у валюті;
  • скасування податку на дивіденди фізичних осіб і нерезидентів (як подвійного податку на інвестиційні доходи);
  • подальшого розвитку саморегулювання на фінансовому ринку [243, с. 33].

У сфері управління ризиками професійних учасників фінансового ринку, на думку автора, доцільним є впровадження системи пруденційного нагляду, яка дозволить перейти до консолідованого нагляду за ринком у цілому і сприятиме його загальній стабільності та наявності на ньому конкурентного середовища.

Центральне місце у системі моніторингу й оцінки ризиків має зайняти сукупність показників і нормативів, що характеризують як ризики окремих учасників ринку, так і агреговані ризики фінансового ринку в цілому.

Створення правових основ формування та функціонування нових інструментів фінансового ринку передбачає:

  • сприяння більш активному розвитку ринку державних та муніципальних цінних паперів для розширення можливостей інституційних інвесторів, зокрема страхових компаній та НПФ, щодо розміщення резервів, формування інвестиційних портфелів та диверсифікації ризиків;
  • появу на ринку фінансових інструментів, забезпечених реальним ліквідним майном, насамперед іпотечних цінних паперів, пов’язаних з нерухомістю та земельними ділянками;
  • розвиток ринку похідних фінансових інструментів.

Для стимулювання розвитку ринку похідних фінансових інструментів на законодавчому рівні мають бути врегульовані питання щодо:

  • однозначного визначення цих інструментів та базових активів;
  • закріплення прав та обов’язків сторін за угодами з похідними фінансовими інструментами;
  • створення механізмів захисту інтересів учасників ринку;
  • визначення вимог до учасників ринку похідних фінансових інструментів, управління ризиками операцій з цими інструментами, їх обліку тощо [240, с. 14].

З цією метою необхідно прискорити прийняття Верховною Радою України проекту Закону України “Про строкові фінансові інструменти”.

Удосконалення законодавчої бази захисту прав інвесторів і зниження інвестиційного ризику на вітчизняному фінансовому ринку передбачають:

  • чим найшвидшого прийняття закону України “Про акціонерні товариства”;
  • удосконалення корпоративного законодавства та впровадження загальновизнаних принципів корпоративного управління;
  • стимулювання емісійної діяльності акціонерних товариств, виведення їх акцій на організований фондовий ринок, у тому числі міжнародний, з метою встановлення реальної вартості компаній, їх цінних паперів та залучення інвестиційних ресурсів;
  • підвищення ефективності системи вимог щодо розкриття інформації;
  • вирішення проблеми використання інсайдерської інформації та інсайдерської торгівлі, зокрема щодо службових правопорушень посадовими особами-інсайдерами;
  • врегулювання питань захисту прав акціонерів у процесах злиття, поглинання та при реорганізації компаній;
  • розвиток компенсаційних механізмів на фінансовому ринку країни;
  • розбудову та впровадження ефективно діючої системи рейтингування учасників фінансового ринку України.

Національна система рейтингування має бути цілісною (передбачати застосування не лише кредитних, а й інших рейтингів, зокрема рейтингів фінансової стійкості та корпоративного управління), базуватися на відповідній правовій базі та формуватися за активною участю споживачів рейтингових послуг з урахуванням світової практики [237, с. 144-145].

У сфері обов’язкового рейтингування емітентів та цінних паперів має діяти достатня кількість уповноважених рейтингових агентств, насамперед національних.

Разом з тим, забезпечення прозорості діяльності фінансових посередників та інших професійних учасників ринку фінансових послуг має передбачати, зокрема, регулярне оприлюднення фінансовими установами інформації про їх діяльність та про зміст і результати такої діяльності.

Потребує також суттєвого удосконалення система розкриття інформації про діяльність регуляторів фінансового ринку шляхом радикальної зміни формату, структури та періодичності оприлюднення інформації.

3.2. Характеристика юридичної відповідальності запорушення законодавства України на фінансовому ринку

Економіка незалежної України завжди була і, напевне, буде ще досить тривалий час об’єктом злочинних зазіхань з боку олігархічно-кланових груп. Не стоїть осторонь цих процесів і фінансовий ринок нашої держави.

Слід зазначити, що одночасно з появою фінансового ринку та його учасників, виник і ряд проблем, що не існували раніше. Одна з них – необхідність забезпечення безпеки фінансового ринку від протиправних посягань. Кількість таких фактів на сьогодні залишається досить високою і має тенденцію до зростання.

В умовах сучасності окремі учасники фінансового ринку досить потужно працюють у “тіні”, здійснюючи економічну діяльність поза контролем із боку держави, не вступаючи з нею як із суб’єктом господарювання в економічні відносини [9, с. 208].

У деяких випадках в діяльності учасників фінансового ринку існує недостатньо ефективна система контролю, а також допускаються істотні правопорушення, що створюють основу для проведення незаконних операцій.

Криміналізація фінансової сфери нашої країни має особливу небезпеку, оскільки вона дестабілізує грошово-кредитну систему, підпорядковуючи своєму впливу ключові сегменти ринку, формуючи фінансову базу для вростання організованої злочинності в різні органи державної влади за допомогою корупції та хабарництва. Проявляється вона в різних формах, як наприклад:

  • зрощування кримінального капіталу з банківським;
  • розкрадання коштів учасників фінансового ринку за допомогою різного роду шахрайських операцій;
  • використання таких установ у незаконних операціях представниками різних органів державної влади;
  • відмивання “брудних” коштів через розгалужену мережу фінансових установ [129, с. 3].

Розкрадання та шахрайські операції здійснюються з використанням найбільш уразливих у даний момент сторін діяльності учасників фінансового ринку. Досвід боротьби з такими злочинами свідчить, що потрібен певний час для створення цілого комплексу спеціальних, різноманітних за змістом заходів, достатніх для ефективної протидії проникненню протиправних інтересів до фінансової сфери держави.

Окрім цього, на фінансовому ринку мають місце і таки види правопорушень, як:

  • приховування прибутків від оподаткування;
  • нецільове використання кредитів;
  • порушення валютного законодавства;
  • шахрайства з фінансовими ресурсами;
  • хабарництво та різного роду зловживання тощо [85, с. 22].

Все це спричиняє поглибленню кризи неплатежів, збільшення заборгованості заробітної плати і є однією з передумов посилення соціальної напруги в державі.

Слід зазначити, що загалом відповідальність – це застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави і на підставі закону.

Всі види юридичної відповідальності характеризуються такими ознаками:

  • найважливішою ознакою відповідальності є те, що фактичною підставою її виникнення виступає правопорушення;
  • притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку в результаті здійснення правозастосовчої діяльності;
  • притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та їх посадовими особами, їй притаманний державно-владний характер;
  • важливою ознакою відповідальності є чітка нормативна регламентація її здійснення;
  • притягнення до відповідальності є невід’ємним від державного примусу. Державний примус за скоєне правопорушення чітко регламентується в санкціях правових норм, які визначають його вид і міру – кількісні показники. Цей примус завжди звернений на правопорушника – особу, яка скоїла протиправне діяння, і тягне за собою негативні для нього наслідки, що виявляються у позбавленні його певних благ, котрі йому належали до факту правопорушення;
  • ще однією важливою ознакою відповідальності є наявність певних втрат для винної особи, які передбачені законом. Позбавлення правопорушника певних благ є необхідною умовою відповідальності. Ці втрати є реакцією держави на шкоду, заподіяну правопорушником суспільству, державі або окремій особі, і можуть носити для правопорушника особистий, майновий або організаційний характер[72, с. 10].

Призначення відповідальності як засобу охорони і захисту суспільних відносин від будь-яких незаконних порушень реалізується в її цілях і функціях.

Загальними підставами відповідальності(у тому числі і за порушення законодавства на фінансовому ринку) є:

  • факт скоєння правопорушення;
  • наявність у діях особи складу правопорушення;
  • наявність відповідної правової норми, яка передбачає притягнення до відповідальності за певне правопорушення;
  • акт застосування права (вирок суду, рішення адміністративного органу тощо)[136, с. 9].

Ключовий принцип відповідальності – принцип законності,суть якого полягає у суворому і точному слідуванні правовим приписам.

Зауважимо, що на фінансовому ринку України за порушення особою певних правил і норм може бути застосований будь-який вид відповідальності:

1. кримінальна відповідальність (найсуворіший вид галузевої відповідальності) – настає внаслідок скоєння злочину. Може бути застосовано:

  • позбавлення волі;
  • виправні роботи;
  • заборона обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю;
  • конфіскація майна тощо.

2. адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративних проступків.

3. цивільно-правова відповідальність настає за порушення договірних зобов’язань майнового характеру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди

3. дисциплінарна відповідальність застосовується за скоєння дисциплінарних проступків, які виявляються в порушенні дисципліни і завдають шкоди внутрішньому порядку діяльності юридичної особи. Може бути застосовано:

  • догана;
  • звільнення [261, с. 19-20].

Проте, у переважній більшості випадків на фінансовому ринку України відносно його учасників з боку контролюючих та правоохоронних органів застосовується адміністративна та (досить рідко) цивільно-правова відповідальність.

Як вказувалося вище, профілюючим органом у сфері забезпечення контролю діяльності учасників фінансового ринку держави є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України [209].

До її повноважень віднесено застосування таких заходів впливу:

  • зобов’язати порушника вжити заходів для усунення правопорушення;
  • вимагати скликання позачергових зборів учасників фінансової установи;
  • накладати штрафи відповідно до вимог чинного законодавства;
  • тимчасово зупинити (обмежити) або анулювати (відкликати) ліцензію на здійснення діяльності з надання фінансових послуг;
  • відсторонити керівництво від управління фінансовою установою та призначити тимчасову адміністрацію;
  • затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;
  • порушувати питання про ліквідацію установи [185].

1. Зобов’язання порушника вжити заходів для усунення порушення – це письмове розпорядження (припис), що надається учаснику ринку для усунення у визначений у ньому строк виявлених правопорушень законодавства про фінансові послуги.

У розпорядженні (приписі) мають бути зазначені:

  • найменування учасника ринку, якому направляється розпорядження (припис);
  • місцезнаходження (місце проживання) учасника ринку;
  • код за ЄДРПОУ;
  • норма законодавства про фінансові послуги, яку порушено;
  • зміст встановленого посадовою особою ДКРРФПУ правопорушення;
  • посилання на дату і номер акта, в якому зафіксоване правопорушення;
  • строк усунення порушення та повідомлення про це ДКРРФПУ;
  • дата та номер розпорядження (припису);
  • посада, прізвище та підпис уповноваженої особи;
  • відбиток печатки.

Про виконання (невиконання) вимог розпорядження (припису) учасник ринку зобов’язаний письмово повідомити ДКРРФПУ у визначений у розпорядженні (приписі) термін.

Невиконання вимог розпорядження (припису) є підставою для застосування інших заходів впливу у визначених законодавством випадках [179].

2. Вимога скликати позачергові збори учасників фінансової установи – це письмове розпорядження, що направляється з метою попередження загрози невиконання зобов’язань фінансової установи перед її партнерами, клієнтами або третіми особами, у разі невжиття необхідних заходів для усунення такої загрози з боку інших органів управління фінансової установи. Вимога оформляється постановою.

У постанові мають бути вказані:

  • найменування учасника ринку, якому направляється постанова;
  • місцезнаходження учасника ринку;
  • код за ЄДРПОУ;
  • норма законодавства про фінансові послуги, яку порушено;
  • зміст встановленого посадовою особою ДКРРФПУ правопорушення;
  • посилання на дату і номер акта, в якому зафіксовано правопорушення;
  • дата та номер постанови;
  • граничний термін скликання позачергових зборів фінансової установи;
  • посада, прізвище та підпис уповноваженої особи;
  • відбиток печатки.

Фінансова установа, яка отримала вимогу, зобов’язана надіслати до ДКРРФПУ інформацію про результати її розгляду не пізніше п’ятнадцятиденного строку з дня отримання із зазначенням дати скликання позачергових зборів.

Фінансова установа після виконання рішень, прийнятих на загальних зборах учасників фінансової установи, у п’ятнадцятиденний строк з дати їх реалізації зобов’язана надіслати до ДКРРФПУ інформацію про результати виконання рішення загальних зборів [189].

3. Штрафна санкція (штраф) – плата у фіксованій сумі, але не більше одного відсотка від розміру статутного (пайового) капіталу юридичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, що вчинила порушення. Рішення про накладення штрафних санкцій приймається у вигляді постанови.

У постанові мають бути вказані:

  • найменування учасника ринку, до якого застосовується штрафна санкція (штраф);
  • місцезнаходження (місце проживання) учасника ринку;
  • код за ЄДРПОУ;
  • норма законодавства про фінансові послуги, яку порушено;
  • зміст встановленого посадовою особою ДКРРФПУ правопорушення;
  • розмір застосованої штрафної санкції (штрафу);
  • посилання на дату і номер акта, в якому зафіксовано правопорушення;
  • дата та номер постанови;
  • строк добровільної сплати штрафу та банківський рахунок, на який повинна бути переведена відповідна сума;
  • посада, прізвище та підпис уповноваженої особи;
  • відбиток печатки.

У разі несплати штрафу в добровільному порядку у строк, передбачений постановою, він стягується ДКРРФПУ у судовому порядку [192].

4. Зупинення (обмеження) дії ліцензії – це рішення директора департаменту ДКРРФПУ про заборону укладати договори щодо зазначеного в рішенні виду (видів) фінансових послуг із можливістю подальшого зняття такої заборони.

Анулювання (відкликання) ліцензії – це рішення директора департаменту ДКРРФПУ про заборону укладати договори щодо зазначеного в рішенні виду (видів) фінансових послуг без права подальшого поновлення дії такої ліцензії.

Заборона не розповсюджується на виконання зобов’язань за вже укладеними договорами.

У рішенні мають бути зазначені:

  • найменування учасника ринку, до якого застосовано захід впливу;
  • місцезнаходження учасника ринку;
  • код за ЄДРПОУ;
  • зміст встановленого посадовою особою ДКРРФПУ правопорушення;
  • норма законодавства про фінансові послуги, яку порушено;
  • посилання на дату і номер акта, в якому зафіксовано правопорушення;
  • дата та номер рішення;
  • посада, прізвище та підпис уповноваженої особи;
  • відбиток печатки;
  • строк набрання чинності рішення;
  • серія та номер ліцензії.

Рішення директора департаменту про зупинення (обмеження) дії ліцензії або її анулювання (відкликання), прийняте відповідно до його компетенції, має бути схваленим ДКРРФПУ як колегіальним органом протягом десяти робочих днів. У разі, якщо таке рішення директора департаменту не буде схвалене ДКРРФПУ у визначений строк, воно підлягає скасуванню.

Порядок скасування рішення визначається наказом Голови ДКРРФПУ.

Директор наглядового департаменту, відповідно до його компетенції, може прийняти рішення про поновлення дії ліцензії, якщо були усунені правопорушення, які стали підставою для обмеження або зупинення дії ліцензії. Таке рішення набирає чинності з дня його схвалення ДКРРФПУ [189].

5. Відсторонення керівництва від управління фінансовою установою та призначення тимчасової адміністрації – це захід впливу, який застосовується з метою попередження загрози невиконання зобов’язань фінансової установи перед її партнерами, клієнтами або третіми особами, у разі неможливості (нездатності) вжити заходів, необхідних для уникнення такої загрози, з боку органів управління фінансової установи.

Рішення про відсторонення керівництва від управління фінансовою установою та призначення тимчасової адміністрації приймається у формі розпорядження ДКРРФПУ.

У розпорядженні мають бути зазначені:

  • найменування учасника ринку;
  • місцезнаходження учасника ринку;
  • код за ЄДРПОУ;
  • підстава застосування даного заходу впливу;
  • норма законодавства про фінансові послуги, яку порушено;
  • зміст встановленого посадовою особою ДКРРФПУ правопорушення;
  • прізвище, ім’я, по батькові керівника тимчасової адміністрації;
  • дата та номер розпорядження;
  • підпис Голови або виконуючого обов’язки Голови ДКРРФПУ;
  • прізвище, ім’я, по батькові та посади керівництва фінансової установи, щодо яких прийнято рішення про відсторонення від управління фінансовою установою;
  • відбиток печатки.

Рішення ДКРРФПУ щодо застосування заходів впливу у вигляді призначення тимчасової адміністрації є виконавчим документом [178].

6. Затвердження плану відновлення фінансової стабільності – це рішення директора департаменту ДКРРФПУ про затвердження комплексу заходів, спрямованих на оздоровлення фінансового стану фінансової установи.

План відновлення фінансової стабільності повинен містити:

  • проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності фінансової установи, у тому числі аудиторської перевірки;
  • встановлення обмеження на вільне користування та розпорядження майном фінансової установи;
  • встановлення обов’язкового для виконання графіка здійснення розрахунків зі споживачами фінансових послуг.

Рішення про застосування заходу впливу у вигляді затвердження плану відновлення фінансової стабільності повинно містити:

  • найменування фінансової установи;
  • місцезнаходження фінансової установи;
  • код за ЄДРПОУ;
  • норму законодавства про фінансові послуги, яку порушено фінансовою установою;
  • зміст встановленого посадовою особою ДКРРФПУ правопорушення;
  • призначення комплексної перевірки та визначення її строків;
  • вказівку про залучення до перевірки чи затвердження плану відновлення фінансової стабільності спеціалістів, експертів та інших осіб;
  • вказівку про повну або часткову заборону користування майном фінансової установи;
  • затвердження графіка розрахунків фінансової установи зі споживачами фінансових послуг;
  • дату та номер рішення;
  • посаду, прізвище та підпис уповноваженої особи;
  • відбиток печатки [176].

7. Порушення питання про ліквідацію установи полягає в зверненні ДКРРФПУ, у передбачених законом випадках (у тому числі в разі здійснення діяльності без відповідної ліцензії чи діяльності, забороненої законом), до суду з позовом про ліквідацію установи.

Порушення питання про ліквідацію фінансової установи може бути застосоване лише в разі систематичного порушення фінансовою установою норм чинного законодавства, якщо інше не передбачено законом [71, с. 41].

Крім цього, одним із напрямів підвищення ефективності юридичної відповідальності за порушення законодавства на фінансовому ринку України, на думка автора,може бути розширення переліку складів адміністративних правопорушень в галузі підприємницької діяльності, фінансів, оподатковування,інформації тощо.

Слід підкреслити, що в наукових колах вже триває дискусія про те, чи можна віднести до адміністративних такі заходи, як призупинення роботи підприємства, відкликання ліцензії, зміну квотування.Вважаємо, що ці заходи не слід вважати адміністративними стягненнями, оскільки по своїй правовій природі, обумовленою їх цільовою спрямованістю, вони є не каральними санкціями. Це заходи поновлювального характеру, іншими словами заходи призупинення адміністративного правопорушення.

Крім цього, необхідно внести до переліку адміністративних стягнень такий новий вид стягнення, як дискваліфікація.Суть цього заходу полягає в позбавленні фізичної особи права займати керівні посади у виконавчому органі юридичної особи, входити в раду директорів (наглядову раду), здійснювати підприємницьку діяльність по управлінню юридичною особою, бути арбітражним керуючим. Слід передбачити, що таке стягнення повинне застосовуватися за фіктивне або навмисне банкрутство, а також за неправомірні дії при банкрутстві [261, с. 20].

На сучасному етапі розвитку країни, можливість реалізації запропонованого заходу малоймовірна. По-перше, самі по собі діяння, за які пропонується застосовувати дискваліфікацію, як правило, сполучені з заподіянням великих збитків, і, як наслідок, можливе застосування додаткового заходу покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.Відсутність особливих кваліфікуючих ознак, що дозволяють відмежувати злочин від адміністративної провини, може спричинити необґрунтоване виведення ряду осіб зі сфери чинності кримінального законодавства.По-друге, щоб норма не була мертвонародженою, необхідний налагоджений механізм її реалізації. Поки ж його немає – тому що не створений банк даних по дискваліфікованих особах, немає їх реєстру, немає органів, який цей реєстр повинні сформувати і вести тощо.

3.3. Прогнозування та профілактика правопорушеньна фінансовому ринку України як умова його стабільності

Концентрація коштів на вітчизняному фінансовому ринку та значні його можливості щодо використання новітніх технологій в обслуговуванні фінансових ресурсів, надаютьорганізованій злочинності можливість вчиняти найрізноманітніші шахрайства у цій галузі.

Кримінальні посягання у фінансовій сфері відрізняються різноманітністю, особливою витонченістю, високим інтелектуальним характером, швидкою адаптацією злочинців до нових форм та методів підприємницької діяльності, передових технологій здійснення фінансових операцій.

Одними із основних видів правопорушень на фінансовому ринкузалишаються незаконне отримання (надання), розкрадання та нецільове використання кредитних ресурсів. При цьому активно використовуються фальсифікація даних щодо фінансово-господарської діяльності підприємств, заставного майна (оцінки вартості чи наявності) [124, с. 71].

Тому однією з основних складових щодо забезпечення належної протидії шахрайствам з фінансовими ресурсамиє забезпечення ефективного контролю діяльності учасників фінансового ринку України.

Як стверджують експерти фінансового ринку України, причинами вчинення шахрайств з фінансовими ресурсами вбачаються у наступному:

  • безвільність органів фінансового нагляду;
  • некомпетентність більшості керівників фінансових установ (ФУ);
  • відсутність професійно-етичних стандартів у фінансовому співтоваристві;
  • слабкість професійних об’єднань ФУ;
  • залежність багатьох ФУ від засновників та безконтрольне використання фінансових ресурсів останніми;
  • відсутність вимогливості та жорсткої правової оцінки дій керівників ФУ по не стягуванню боргів і незастосуванню процедур банкрутства;
  • відсутність продуманої як державної, так і недержавної політики по розвитку фінансового ринку.

Під впливом зазначених чинників нелегальні структури стрімко трансформуються. Основними напрямами таких змін є: професіоналізація їх членів, ускладнення організаційної структури, удосконалення озброєння, комерціоналізація, укрупнення, інтернаціоналізація, поява кримінального лобі тощо [110, с. 65-66].

Слід зауважити, що організована злочинність має такі характерні риси:

по-перше, вона має чітку ієрархію, яка містить “хрещеного батька”, його приближених, а також виконавців та людей, призначених для “грубої” роботи;

по-друге, вона веде свої справи в економічно раціональній формі;

по-третє, вона прагне забезпечити собі безпеку в політичному відношенні шляхом встановлення зв’язків із корумпованими державними службовцями.

Водночас, існуюча в Україні фінансова система є дуже привабливою для діяльності організованих злочинних груп через можливість отримувати значні прибутки за відносно невеликі строки. Злочинні угруповання, що вчинюють шахрайство з фінансовими ресурсами, можуть бути як універсальними, так і з обмеженою сферою діяльності [284, с. 160].

Зокрема, для вузькоспеціалізованих злочинних груп, що займаютьсяшахрайствами з фінансовими ресурсами, характерна невелика чисельність (у межах від двох-трьох до десяти осіб), порівняно проста організаційно-структурна побудова, достатньо високий загально-фаховий і злочинний професіоналізм членів її керівної та виконавчої ланки. Такі групи найчастіше створюються ситуативно-договірним способом (на підставі оперативної, але цілком професіональної оцінки ситуації, що склалася, з продуманим відбором у групу осіб з відповідною фаховою підготовкою та домовленістю про спільну злочинну діяльність) і на порівняно короткі строки (на відміну організованим злочинним угрупованням, які створюються для здійснення довготривалого злочинного бізнесу. Лідери таких груп характеризуються великим ступенем активності при вчиненні злочинів та вмілим керівництвом діяльністю [115, с. 605]. При плануванні злочину консультантами можуть залучатися фахівці у сфері фінансового та податкового права, комп’ютерних технологій тощо. Такі особи далеко не завжди бувають повністю поінформовані про злочинний характер подібних операцій, але хоча можуть і здогадуватися.

При одержанні інформації про те, що шахрайство з фінансовими ресурсами вчинено організованою злочинною групою з універсальною спрямованістю, необхідно враховувати, що її діяльність не обмежується вчиненням тільки такого виду злочинів і може мати безліч напрямів та й географічна зона її злочинних інтересів може сягати далеко за межі України. Длятакого шахрайства, вчиненого організованими злочинними угрупованнями, характерно:

  • значна кількість учасників злочину;
  • наявність детального плану вчинення злочину, розробленого із залученням фахівців;
  • розробка складної багаторівневої системи переказів фінансових ресурсів;
  • використання декількох фірм (у тому числі фіктивних), що знаходяться у різних країнах тощо.

Аналізуючи механізм шахрайства з фінансовими ресурсами можна виокремити низку чинників, що сприяють вчиненню цього виду злочинів, а саме:

  • недостатньо ретельне вивчення кредиторами документів позичальника;
  • відсутність перевірки їх фінансового становища, наявності і стану джерел коштів для повернення кредиту, його майнової спроможності;
  • неналежний контроль за фінансово-господарською діяльністю позичальника після одержання кредиту тощо [293, с. 39-40].

Вчиненню шахрайства з фінансовими ресурсами нерідко сприяє недбале ставлення працівників ФУ до своїх службових обов’язків, корумпованість, а іноді й пряма співучасть у злочині.

Разом з тим, однією з умов, що сприяє вчиненню шахрайства з фінансовими ресурсами, є поверхнева перевірка достовірності відомостей, які містяться в наданих документах, реальність виконання кредитного проекту. Не проводяться заходи для перевірки фактичної наявності заставного майна, повноважень гаранта, фінансових можливостей страховика, недостатньо уваги приділяється з’ясуванню інформації про існування у потенційного позичальника ліцензії на право займатися тим чи іншим видом підприємницької діяльності, якщо для цього згідно з нормативними документами вимагається одержання дозволу (ліцензії) тощо [120, с. 160-161].

Необхідно зазначити, що при вчиненні шахрайства з фінансовими ресурсами мають місце типові ситуації, коли використовуються різнопланові підходи для вчинення злочину даної категорії:

  • у вчиненні шахрайства з фінансовими ресурсами беруть участь кілька осіб з боку позичальника. Для даної ситуації характерна попередня змова між посадовими особами підприємства, що одержує кредит. Обов’язково серед цих осіб фігурують ті, котрі є керівниками даної юридичної особи. Це обумовлено тим, що одержати кредит або пільги по податках неможливо без їх особистої участі і згоди. Ці особи мають право підпису фінансових документів. При одержанні кредиту до ФУ надається картка зі зразками підпису цих осіб. Часто, як співучасник при здійсненні шахрайства з фінансовими ресурсами може виступати головний бухгалтер підприємства. Хоча можливі ситуації, коли бухгалтер не поінформованийвідносно того, що відбувається, і належно виконує дорученнякерівництва.

Дана ситуація можлива також у тому випадку, коли у здійсненні шахрайства з фінансовими ресурсами беруть участь декілька фірм. Це можуть бути фіктивні фірми, а можуть і реально діючі;

  • ситуація, коли використовується одна або кілька фіктивних фірм. Керівниками даних фірм виступають, як правило, підставні особи, що нічого не знають про діяльність головної, реально діючої фірми. Такі фірми використовуються як прикриття злочинної діяльності реальної фірми. Реквізити фіктивних фірм використовуються для:

а) підтвердження реальності укладених угод;

б) обґрунтування переказу грошових коштів;

в) використання їх рахунків з метою багаторазового перерахування коштів, щоускладнить можливе виявлення злочину;

г) акумулювання коштів;

  • ситуація, коли використовується реальна фірма. Така ситуація можлива у тому випадку, коли особа бажає одержати кредит, але ФУ відмовляє у його наданні через ряд причин. Тоді дана особа звертається за допомогою до керівництва іншої фірми (яка має гарну репутацію у ФУ та стабільно працює), із проханням оформити кредит на себе і переказати їй кошти за визначену винагороду. Посадові особи цих фірм вступають у злочинну змову з метою одержання незаконного кредиту;
  • ситуація, коли у здійсненні злочину беруть участь позичальник і представник кредитора. Позичальник особисто або через посередника з метою одержання кредиту вступає в злочинну змову з представником ФУ, що має вирішальний голос при розгляді питання про надання кредиту. Специфіка ситуації полягає в тому, що вона, як правило, виникає у випадку, коли вирішується питання про одержання кредиту, виділеного на цільові програми. Оскільки кошти виділяються з державного бюджету, ФУ у такому випадку не ризикує своїми коштами. У силу того, що бажаючих одержати пільговий кредит багато, а виділених засобів недостатньо, то ФУ має можливість вибирати клієнтів. Для того, щоб потрапити в число привілейованих даються хабарі. При розслідуванні виникають труднощі у доказі хабарництва, тому що і позичальник, і кредитор, розуміючи, що вони вчинили злочин, намагаються приховати факт хабарництва. Для цього може використовуватися такий прийом, як оформлення надання кредиту іншою особою. У такому випадку виникають труднощі при доведенні зв’язку між фактом одержання хабара і наданні кредиту;
  • ситуація, коли шахрайство з фінансовими ресурсами вчинено організованою злочинною групою. Ця ситуація може містити усобі ознаки вищевказаних ситуацій і одночасно мати визначену специфіку. Злочинні групи, що вчиняють шахрайство з фінансовими ресурсами, можуть бути як з універсальною злочинною діяльністю, так і з обмеженою сферою діяльності [153, с. 295].

Крім цього, ознаками, які вказують на те, що злочин вчинено організованою злочинною групою, є:

а) виявлення слідів і матеріальних збитків та ретельною продуманістю злочину;

б) гарна інформованість про об’єкт зазіхань;

в) високий рівень технічної оснащеності групи;

г) використання злочинною групою документів, форми, автотранспорту й іншої атрибутики правоохоронних органів;

ґ) почуття явного приниження і замкнутості свідків;

д) постійна увага до основних свідків з метою вплинути на них;

е) вкрай зухвала поведінка підозрюваних щодо слідчих та оперативних працівників;

є) негайне залучення захисних механізмів;

ж) поява більш підготовлених адвокатів;

з) масове використання корумпованих зв’язків у правоохоронних органах, органах влади, засобів масової інформації;

и) тиск на слідчого з боку тих чи інших зацікавлених осіб з метою переконати його припинити кримінальну справу, завести розслідування в “глухий кут” або перекваліфікувати на менш тяжкий злочин [239, с. 577].

Серед злочинів, які вчиняються на фінансовому ринку Україниза ст.ст. 199, 219, 222, 223, 234, 364, 368 Кримінального кодексу України (КК України) [116], слід виділити такі, які за обов’язковими ознаками об’єктивної сторони безпосередньо чи опосередковано перебувають у причинному зв’язку з настанням негативних наслідків у вигляді обманного заволодіння фінансовими активами, для чого їх необхідно об’єднати в єдину групу злочинів, пов’язаних з учиненням шахрайства з фінансовими ресурсами, емісією та обігом цінних паперів, злочинною діяльністю інвестиційних фондів, довірчих товариств та торговців цінними паперами тощо. Це надасть можливість з’ясувати основні злочинні тенденції, що мають місце на фінансовому ринку України.

Таким чином, аналіз стану викриття злочинів на фінансовому ринку України свідчить, що кримінологічна характеристика має ряд особливостей.

Так, у загальній структурі злочинності України питома вага злочинів на фінансовому ринку, відносно незначна (0,089 % у 2003 році та 0,101 % у 2004 році), хоча останніми роками спостерігається її зростання. Коефіцієнт даного виду злочинів порівняно з іншими видами злочинів також незначний (0,98 злочину у 2003 році та 1,06 злочину у 2004 році на 100 тис. населення), але заподіяна матеріальна шкода сягає мільйонів гривень.

Найбільшу питому вагу (до 82,7 %) серед злочинів, що вчиняються на фінансовому ринку України становить шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України), до другої групи (5,9 %) належать порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (ст. 223 КК України). Наступні групи злочинів складають: (3,79 %) одержання хабара (ст. 368 КК України); (2,95 %) зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України); (2,53 %) виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів (ст. 199 КК України); (1,26 %) незаконні дії щодо приватизаційних цінних паперів (ст. 234 КК України); (0,84 %) доведення до банкрутства (ст. 219 КК України).

Слід вказати, що у загальній структурі злочинності України питома вага злочинів на фінансовому ринку відносно незначна, але при цьому їх відрізняє високий рівень латентності [104, с. 8-9].

При цьому слід виходити з того, що висока латентність діянь, пов’язаних з маніпуляціями на фінансовому ринку, з одного боку, є результатом нерозуміння представниками правоохоронних органів їх суспільної небезпечності, що пов’язано з недостатньою кількістю фахівців, з іншого – у зв’язку з відсутністю прямої норми про це у чинному законодавстві.

Крім цього вважаємо, що висока латентність пов’язана переважно з недостатнім рівнем підготовки працівників органів, що здійснюють боротьбу з шахрайствами на фінансовому ринку України. Тому, необхідно якомога швидше спрямувати зусилля працівників органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів України на підготовку фахівців у цій галузі.

Зауважимо, що з метою профілактики правопорушень на фінансовому ринку необхідно: 1) створити комплексну систему контролю за діяльністю учасників фінансового ринку; 2) удосконалити механізм ліквідації державної реєстрації учасників фінансового ринку, які здійснюють свою діяльність у цій сфері без відповідних дозволів (ліцензій); 3) забезпечити широкий доступ правоохоронних та контролюючих органів до інформації про діяльність учасників фінансового ринку та активізувати їх діяльність з виявлення і запобігання правопорушенням, які вчиняються у цій сфері; 4) ініціювати у Верховній Раді України внесення відповідних змін до Кримінального кодексу України з метою введення більш жорстких санкцій за порушення чинного законодавства, яке регулює діяльність на фінансовому ринку [260, с. 112].

Слід зауважити, що система існуючих норм, які регулюють відносини на фінансовому ринку, не відповідає сучасним потребам, які виникають у сфері обігу цінних паперів та валют, не захищає належним чином інтересів інвесторів, чим підриває рівність їх можливостей та довіру до ринку при укладанніугод щодо надання та отримання кредитів. У чинному законодавстві відсутні такі поняття, як; “інсайдерська торгівля”, “фіктивний продаж”, “фінансові піраміди”, введення яких було б доцільним з метою ефективного запобігання та протидії шахрайствам з фінансовими ресурсами на фінансовому ринку України.

У процесі переходу України до ринкової економіки змінюється характер суспільного виробництва: відносини власності, структура та механізми господарювання суб’єктів підприємницької діяльності (СПД), форми фінансових зв’язків між ними, ступінь зацікавленості у результатах господарської діяльності тощо.

Створення нових форм організації виробництва потребує додаткових інвестицій у їх розвиток. Одним із засобів отримання необхідних коштів є фінансові інвестиції, а місцем де їх можна отримати – фінансовий ринок.

Призначення фінансового ринку полягає, насамперед, у тому, що за його допомогою важливий ресурс розвитку економіки – заощадження суспільства – спрямовується на розширення виробничих потужностей і в кінцевому підсумку – на підвищення суспільного добробуту.

Фінансовий ринок – це ринок, де відбувається розподіл та перерозподіл всіх грошових ресурсів країни під впливом попиту і пропозиції на них з боку різноманітних СПД. Однією із складових фінансового ринку є ринок цінних паперів, який у розвинених країнах виступає джерелом фінансування економіки та барометром економічного та політичного життя.

Проте, нажаль, наша країна до країн із розвиненою економікою, поки що, не відноситься.

Зокрема, для перехідної економіки характерна відносна “вигідність” правопорушень. Якщо правові норми не підтримуються звичаями й іншими культурними стереотипами, покарання за правопорушення не включає механізмів соціального “остракізму”. Тим часом, саме загроза остракізму (що стосовно СПД, означає виключення із кола можливих партнерів по угодах) попереджує правопорушення та створює клімат довіри в ділових колах розвинутих країн [110, с. 100-101].

Сучасний фінансовий ринок України, ще недостатньо розвинений через ряд причин, основна з яких – відсутність ефективної системи законодавства, що забезпечує гідний рівень захисту прав інвесторів та не створює зайві бар’єри для виходу на вітчизняний ринок капіталу.

У сучасних умовах, необхідно активізувати вітчизняний фінансовий ринок. Активний ринок – ринок, якому притаманні такі умови:

  • предмети, що продаються та купуються на цьому ринку, є однорідними;
  • у будь-який час можна знайти зацікавлених продавців і покупців;
  • інформація про ринкові ціни є загальнодоступною [183].

Основна мета активізації розвитку даного ринку – перетворення вітчизняного фінансового ринку в один з головних механізмів реалізації інвестиційних програм корпоративного сектора і створення належних умов для ефективного інвестування приватного капіталу і коштів обов’язкових накопичувальних систем. Найважливіша умова досягнення мети – формування сприятливого інвестиційного клімату в Україні, включаючи стабільні правила ведення бізнесу і передбачуваність регулювання та правозастосування. У результаті реалізації заходів, передбачених різними державними програмами і концепціями, фінансовий ринок повинен істотно та якісно змінитися. Насамперед, ринок капіталів буде доступний більшості регіональних компаній, підвищиться його капіталізація, у тому числі за рахунок збільшення числа компаній, що здійснюють первинне розміщення своїх паперів на фондовій біржі. Значно розшириться асортимент інструментів фінансового ринку та послуг, наданих регіональними фінансовими організаціями. Почнуть поступово розвиватися інститути колективних інвестицій.

Водночас, на сьогодні фінансовий ринок знаходиться у занедбаному стані. Причини існуючої ситуації багатогранні: це і недосконалість інфраструктури, що позначається на підвищених трансакційних витратах по здійсненню угод, і не до кінця сформована нормативно-правова база, що регулює різні аспекти діяльності по інвестуванню на українському фондовому ринку. Дотепер законодавчо не урегульовані питання використання інсайдерської інформації, маніпулювання цінами на ринку цінних паперів і укладення угод з похідними фінансовими інструментами. Створення сприятливого інвестиційного клімату – комплексна задача, у рішенні якої повинні брати участь усі органи державної влади.

Окрім проведення контрольно-наглядових заходів за діяльністю страхових компаній та страхових брокерів, установ накопичувального пенсійного забезпечення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових та факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів, має бути проведена суттєва та кропітка робота з іншими учасниками фінансового ринку, які є особливими об’єктами та здійснюють вплив на соціальний клімат у державі.

Також, профілактичними заходами з попередження правопорушень, які мають місце у діяльності учасників фінансового ринку, для правоохоронних органів можуть бути: 1) використання запобіжних заходів відносно можливих правопорушень у цій сфері; 2) паралельний контроль правоохоронними органами діяльності учасників даного ринку; 3) встановлення достатнього рівня взаємодії між оперативними і слідчими органами з цих питань; 4) своєчасний арешт злочинців; 5) запровадження в країні єдиного центру обліку і аналізу оперативної інформації з цих питань; 6) своєчасний обмін інформацією, стосовно порушень чинного законодавства у цій сфері між контролюючими та правоохоронними органами [260, с. 114].

Здійснення серйозних регіональних інвестиційних проектів неможливо без активної участі з боку держави, у тому числі центральних органів виконавчої влади, що забезпечують виконання функцій по контролю та нагляду на фінансовому ринку України [249, с. 53-55].

Перспективний розвиток вітчизняного фінансового ринку необхідно направляти на підвищення ефективності та надійності його функціонування за рахунок:

  • розширення спектра фінансових інструментів, що випускаються, (у першу чергу облігацій банків і похідних фінансових інструментів);
  • підвищення прозорості діяльності учасників фінансового ринку і забезпечення захисту інтересів інвесторів;
  • удосконалювання інфраструктури фінансового ринку;
  • координації діяльності Уряду й інших центральних органів виконавчої влади при виробленні напрямів подальшого розвитку фінансового ринку, включаючи фондовий [127, с. 139].

Слід зазначити, що подальше удосконалення фінансового ринку повинно відбуватися при активній участі держави. Головне завдання полягає у підвищенні ефективності і надійності механізму перерозподілу коштів, що надасть можливість різним категоріям позичальників (як державі, так і реальному секторові економіки) одержувати необхідні фінансові ресурси, а інвесторам – ліквідні фінансові інструменти.

У цьому зв’язку, як приклад, слід привести Федеральну службу по фінансових ринках Росії (ФСФРР), яка вже тривалий час, і досить успішно, працює у даній галузі правовідносин. Основними функціями ФСФРР є:

  • ведення державного реєстру бюро кредитних історій;
  • встановлення вимог до фінансового становища та ділової репутації учасників бюро кредитних історій;
  • затвердження плану проведення контрольно-ревізійних заходів щодо перевірки дотримання бюро кредитних історій вимог діючого законодавства;
  • проведення контрольно-ревізійних заходів;
  • направлення в бюро кредитних історій обов’язкових для виконання розпоряджень про усунення виявлених у їх діяльності правопорушень;
  • здійснення в межах своєї компетенції взаємодії з Центральним каталогом кредитних історій тощо.

Предметом контролю та нагляду ФСФРР є:

  • якість наданих фінансових послуг;
  • точність та вірогідність інформації;
  • дотримання прав учасників інформаційного обміну;
  • дотримання вимог законодавства [278, с. 82].

Реєстрація учасника фінансового ринку відбувається відповідно до діючого законодавства і ця юридична особа вправі здійснювати свою діяльність тільки після внесення запису про нього до державного реєстру бюро кредитних історій.

Згідно з російським законодавством, підставою для відмовлення в реєстрації учасника фінансового ринку є:

  • наявність у керівників СПД та їх заступників судимості за здійснення злочинів у сфері економіки;
  • невідповідність вимогам, установлюваним до фінансового становища та ділової репутації учасників ринку;
  • невідповідність документів, доданих до заяви СПД, вимогам законодавства Російської Федерації;
  • непредставлення визначених законодавством документів, необхідних для внесення запису про учасника ринку до державного реєстру;
  • встановлення факту володіння відповідно часток або сумою часток у капіталі СПД, що перевищує 50 %:

а) однією особою;

б) особою та/або особами, що є афілійованими стосовно нього;

в) особами, що є афілійованими стосовно особи, що не приймає участі у капіталі СПД;

  • участь у капіталі СПД організацій, частка участі в якій держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та/або Банку Росії складає 100 % та афілійованих стосовно них осіб. Дане обмеження не поширюється на кредитні організації.

Виключення з реєстру учасника фінансового ринку відбувається у випадку декілька разового порушення учасником ринку норм діючого законодавства [268, с. 40].

Окремо слід зазначити, що боротьба зі злочинністю на фінансовому ринку України сьогодні є одним із пріоритетних напрямків діяльності правоохоронних органів. Такі злочини, як шахрайство з фінансовими ресурсами є одними з найбільш розповсюджених у цій сфері.

Існуючі труднощі у виявленні і розслідуванні цих злочинів пов’язані, перш за все з тим, що шахрайські операції вчинюються фактично під оболонкою різноманітних цивільно-правових угод і здійсненні зовні, як законні господарсько-фінансові операції. Правоохоронцям не вистачає знань з сутності цих операцій і механізму злочинної діяльності у цій сфері. У багатьох випадках злочини маскуються під невиконання цивільно-правових зобов’язань з використанням прогалин законодавства, що складає серйозну правову проблему в країнах пострадянського простору.

Аналіз сучасного стану протидії злочинності свідчить, що фінансовий ринок є одним з найуразливіших ланок економіки. Умисне невиконання позичальником своїх зобов’язань перед кредиторами наблизилось до “норми” стосунків між СПД, кредитними організаціями та громадянами. Такий стан взаємовідносин зразу ж стали використовувати кримінальні структури, зокрема з’явився новий вид “бізнесу” організованих злочинних угруповань (ОЗУ) – “вибивання” боргів за домовленістю з кредитором. Саме це змусило законодавця доповнити Кримінальний кодекс України ст. 198-2 “Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань” [116].

Крім того, ОЗУу гонитві накопичення первинного капіталу стали використовувати фіктивні підприємства (ст. 205 КК України) для вчинення таких злочинів як шахрайства з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України), які за своєю суттю є обманним одержанням коштів (у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, кредиту тощо). Належна організація виявлення, розкриття та розслідування таких злочинів дозволила б суттєво підірвати економічне підґрунтя організованої злочинності. Вивчення механізму вчинення цих злочинів є одним з кроків у розробці відповідних методик.

У зв’язку з цим зауважимо, що основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути:

  • забезпеченість власними коштами не менш як 50 % всіх його видатків;
  • репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної та платіжної дисципліни тощо);
  • оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентноздатність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експорту тощо);
  • економічна кон’юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень тощо).

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.

Документи, що зберігаються у цій справі, групуються таким чином:

  • матеріали з надання кредиту (кредитний договір, боргові зобов’язання, гарантійні листи тощо);
  • фінансово-економічна інформація (бухгалтерські баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани тощо);
  • матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отримані від інших фінансових установ, запити, листування, звіти аудиторських фірм тощо) [20, с. 352].

Вирішуючи питання про можливість надання кредиту підприємству, фінансова установа повинна враховувати багато різноманітних факторів, у відповідності з якими визначає строк позики, суму забезпечення, умови повернення боргу, рівень відсотка тощо.

Надані кредити за забезпеченням їх повернення умовно можна поділитина:

  • забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);
  • гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);
  • з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);
  • незабезпечені (бланкові).

Як свідчать матеріали практики, найбільш надійним забезпеченням повернення кредитних ресурсів фінансовій установі є гарантія іншої фінансової установи та застава майна.

В кожній фінансові установі існує свій перелік документів, які необхідно подати позичальнику (необхідних для одержання кредиту). Однак, можливо виділити основний перелік обов’язкових документів (так званий пакет документів):

  • кредитна заявка від імені потенційного одержувача кредиту із зазначенням суми, цільового призначення, а також строку повернення кредиту, інших даних;
  • засновницькі документи (статут з даними про реєстрацію підприємства, засновницький договір тощо) якщо одержувач кредиту не є клієнтом фінансової установи;
  • довідка банку, в якому відкритий рахунок одержувача кредиту про залишок коштів та можливі зобов’язання (борги) по інших кредитах, позиках тощо;
  • баланс одержувача кредиту за останній звітний період, завірений податковою адміністрацією;
  • техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) кредиту та результати (у вигляді довідки) дослідження кон’юнктури ринку, якщо кредит береться для купівлі товарів (при цьому ТЕО повинно містити в собі крім строків використання та погашення кредиту і розрахунок окупності коштів, вкладених в закуплені товари);
  • договір з третьою стороною (з усіма необхідними реквізитами) про закупку і продаж товарів (продукції) а також інших договорів та угод, на яких ґрунтується ТЕО;
  • договори страхування, закладу, гарантійні листи та інші документи, що обумовлюють повернення кредиту;
  • завірені копії зразків підписів посадових осіб підприємства-одержувача кредиту – не клієнта банку.

Документи по забезпеченню кредитного договору є останнім блоком при аналізі кредитного проекту [262, с. 95].

Відомо досить багато способів шахрайств з фінансовими ресурсами. Разом з тим, на підставі аналізу наукової літератури та узагальнення матеріалів кримінальних справ у найбільш загальних рисах можна визначити наступні етапи злочинної діяльності:

  • створення фіктивних підприємств;
  • підробка документів, необхідних для вчинення злочину;
  • отримання гарантії забезпечення фінансової допомоги;
  • підкуп, залякування або забезпечення необґрунтованої довіри з боку службових осіб установи-кредитора;
  • подання особисто або через посередників до кредитної установи підроблених документів;
  • використання отриманих коштів.

Шахрайства з фінансовими ресурсами вчинюються в основному громадянами України – чоловіками віком від 29 до 49 років, що мають базову або повну вищу освіту.

Факторами, що ускладнюють розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами є такі:

  • недосконалість чинного законодавства;
  • відсутність договорів про надання правової допомоги з більшістю держав дальнього зарубіжжя;
  • використання при вчиненні злочинів значної кількості підроблених документів;
  • вжиття злочинцями активних заходів для приховування слідів злочинів (в тому числі використання фіктивних підприємств);
  • протидія розслідуванню [153, с. 286-287].

Насамкінець, підкреслимо, що з метою захисту вітчизняного фінансового ринку та протидії злочинності, яка діє у цій сфері, необхідно розробити та внести зміни до чинного законодавства щодо:

  • віднести до компетенції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (як спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг) погодження внутрішніх документів фінансових установ;
  • нормативно закріпити систематичне проведення перевірок діяльності фінансових установ, а також їх афілійованих, споріднених та пов’язаних осіб;
  • встановити високі стандарти вимог до засновників, керівників та працівників фінансових установ;
  • визначити відповідні вимоги до джерел походження коштів, за рахунок яких формується статутний капітал фінансових установ;
  • застосування додаткових заходів впливу на діяльність фінансових установ тощо.

У кінцевому результаті це буде сприяти інтеграції вітчизняного фінансового ринку в європейський та світовий ринки фінансових послуг, гармонійного приєднання України до Європейського Союзу у сфері застосування європейського досвіду, в тому числі з реєстрації, ліцензування небанківських фінансових установ та нагляду за їх діяльністю, а також адаптації законодавства України до світових стандартів.

Висновки до розділу

1. Наявні можливості фінансового ринку України використовуються досить незадовільно. Значною мірою це зумовлено тим, що система державного регулювання, нагляду та правозастосування на фінансовому ринку, яка склалася, відстає від сучасних тенденцій і вимог його розвитку, недостатньо враховує міжнародний досвід та наявний потенціал вітчизняного бізнесу і є одним із головних чинників, що стримує подальшу розбудову фінансової системи країни.

Для усунення таких організаційних та інших проблем слід вжити низку заходів, найважливішими з яких на сьогодні є такі: удосконалення системи контролю на фінансовому ринку відповідно до вимог загальновизнаної світової практики, що, зокрема, передбачає розробку і реалізацію Концептуальних засад і Стратегії розвитку фінансового ринку за участю його операторів; інтегрований підхід до державного регулювання усіх його сегментів; ефективну взаємодію державного регулювання та саморегулювання на фінансовому ринку.

2. Криміналізація фінансової сфери нашої країни має особливу небезпеку, оскільки вона дестабілізує грошово-кредитну систему, підпорядковуючи своєму впливу ключові сегменти ринку, формуючи фінансову базу для вростання організованої злочинності в різні органи державної влади за допомогою корупції та хабарництва. Розкрадання та шахрайські операції здійснюються з використанням найбільш уразливих у даний момент сторін діяльності учасників фінансового ринку. Досвід боротьби з такими злочинами свідчить, що потрібен певний час для створення цілого комплексу спеціальних та різноманітних за змістом заходів, достатніх для ефективної протидії проникненню протиправних інтересів до фінансової сфери держави.

3. Одним із напрямів підвищення ефективності юридичної відповідальності за порушення законодавства на фінансовому ринку України, може бути розширення переліку складів адміністративних правопорушень в галузі підприємницької діяльності, фінансів, оподатковування,інформації тощо. Необхідно внести до переліку адміністративних стягнень такий новий вид стягнення, як дискваліфікація.Суть цього заходу полягає в позбавленні фізичної особи права займати керівні посади у виконавчому органі юридичної особи, входити в раду директорів (наглядову раду), здійснювати підприємницьку діяльність по управлінню юридичною особою, бути арбітражним керуючим. Слід передбачити, що таке стягнення повинне застосовуватися за фіктивне або навмисне банкрутство, а також за неправомірні дії при банкрутстві.

4. Існуючі труднощі у виявленні та розслідуванні злочинів, які вчиняються на фінансовому ринку пов’язані, перш за все з тим, що шахрайські операції вчинюються фактично під оболонкою різноманітних цивільно-правових угод і здійсненні зовні, як законні господарсько-фінансові операції. Правоохоронцям не вистачає знань з сутності цих операцій і механізму злочинної діяльності у цій сфері. У багатьох випадках злочини маскуються під невиконання цивільно-правових зобов’язань з використанням прогалин законодавства, що складає серйозну правову проблему в країнах пострадянського простору.

5. Висока латентність протиправних діянь, пов’язаних з маніпуляціями на фінансовому ринку, з одного боку, є результатом нерозуміння представниками правоохоронних органів їх суспільної небезпечності, що пов’язано з недостатньою кількістю фахівців, з іншого – у зв’язку з відсутністю прямої норми про це у чинному законодавстві. Така ситуація є наслідком недостатнього рівня підготовки працівників органів, що здійснюють боротьбу з шахрайствами на фінансовому ринку України. Тому, необхідно якомога швидше спрямувати зусилля працівників органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів України на підготовку фахівців у цій галузі.

6. Подальше удосконалення фінансового ринку повинно відбуватися при активній участі держави. Мета цього процесу полягає у підвищенні ефективності і надійності механізму перерозподілу коштів, що надасть можливість різним категоріям позичальників (як державі, так і реальному секторові економіки) одержувати необхідні фінансові ресурси, а інвесторам – ліквідні фінансові інструменти.

ВИСНОВКИ

Узагальнення результатів дисертаційного дослідження дало можливість зробити такі висновки:

1. Розвиток ринкових відносинв Україні, поява акціонерних підприємств, комерційних банків та інших господарських структур, притаманнихринку, вимагали докорінної реорганізації системи фінансового контролю. Проте, незважаючи на прийняті законодавчі та нормативно-правові акти з питань перебудови системи управління, в тому числі й контролю фінансової сфери, відсутність стратегії реформування органів контролю, непослідовність дій і прямі помилки – не дозволили створити ефективно функціонуючу в умовах переходу до ринку державну систему контролю діяльності учасників фінансової сфери в Україні.

2. Контроль як функція соціального управління – це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта у соціальній сфері суспільства з метою встановлення відхилень від заданих параметрів. Як функція соціального управління контроль об’єктивно необхідний. Він спрямовує процес управління за встановленими ідеальними моделями, коригуючи поведінку підконтрольного об’єкта.

3. Основною метою контролю є: вивчення фактичного стану справ у різних ланках суспільного і державного життя, а також виявлення тих факторів та умов, які негативно впливають на процеси виконання прийнятих рішень, здійснення заходів та досягнення цілей.

4. Державний контроль фінансового ринку є невід’ємним і важливим складником державного регулювання економіки, оскільки покликаний забезпечити цей процес достовірною інформацією про використання господарюючими структурами фінансових ресурсів, про ефективність здійсненого регулювання та наявність відхилень від встановлених норм, які перешкоджають формуванню, цільовому та ефективному використанню державних фінансових ресурсів, а також дає змогу вжити необхідні заходи для блокування негативних явищ і профілактики їх на майбутнє.

5. Роль державного контролю на фінансовому ринку виражається через участь у вирішенні двох проблем: підвищення ефективності державного регулювання економіки, а також дотримання правил формування і використання фінансових ресурсів, встановлених державою.

6. Адаптоване запозичення закордонного досвіду організації контролю діяльності учасників фінансового ринку має стати своєрідним орієнтиром для України. Насамперед, воно повинно сприяти усвідомленню об’єктивної необхідності контролю в забезпеченні функціонування господарських систем у суспільстві з перехідною економікою. Крім цього, воно свідчить про нагальність приведення контролю у відповідність з вимогами, які нині в усьому світі динамічно змінюються. Нарешті, використання іноземного досвіду мусить позитивно впливати на удосконалення системи контролю в ході реалізації в Україні комплексної суспільно-правової реформи.

7. Ефективність системи контролю зумовлена кількома групами чинників і, зокрема, тим, що її удосконалення йде кількома напрямами, серед яких доцільно виокремити принаймні два, які можна вважати пріоритетними. Перший напрям – це посилення незалежності контролерів від будь-яких впливів на їх рішення. Другим важливим напрямом світової практики удосконалення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку є підвищення дієвості контрольно-фінансової служби, а також неминучість покарання за порушення, без чого контрольна функція держави стає фікцією.

8. Більшість учасників фінансового ринку країни перебувають у довірчих стосунках зі своїми клієнтами. Проте,численні фінансові скандали минулих років є переконливим свідченням того, що значна кількість фінансових установ не виконують свої зобов’язання, і що регулятивні вимоги та заходи, необхідні для захисту інтересів інвесторів та забезпечення стабільного розвитку фінансового ринку на сьогоднішній день є неадекватними. Це значно стримує інвестиційні бажання потенційних інвесторів та клієнтів фінансових установ, і звужує можливості фінансового сектора щодо збільшення інвестицій в економіку країни.

9. Система державного контролю діяльності учасників фінансового ринку охоплює як нормативно-правову базу, так і органи, що здійснюють державний контроль, а також форми та методи контролю. Водночас, наявність значних обсягів фінансових порушень вказує на необхідність посилення контрольної функції держави, закріплення на законодавчому рівні права держаним контролюючим та правоохоронним органам проводити ревізії та перевірки фінансово-господарської діяльності на державних підприємства, установах та організаціях незалежно від одержання грошових коштів з бюджетів усіх рівнів.

10. Удосконалення контролю діяльності учасників фінансового ринку, що здійснюється у відповідності до положень державно-правової реформи, сприятиме поліпшенню державного контролю шляхом усунення існуючих деформацій, уточненню та перерозподілу контрольних повноважень між гілками державної влади, запровадженню збалансованості та координації здійснюваних ними контрольних дій.

11. Наявні можливості фінансового ринку України використовуються не в повній мірі. Це зумовлено тим, що система державного регулювання, нагляду та правозастосування на фінансовому ринку, яка склалася, відстає від сучасних тенденцій і вимог його розвитку, недостатньо враховує міжнародний досвід та наявний потенціал вітчизняного бізнесу і є одним із головних чинників, що стримує подальшу розбудову фінансової системи країни.

12. Криміналізація фінансової сфери нашої країни має особливу небезпеку, оскільки вона дестабілізує грошово-кредитну систему, підпорядковуючи своєму впливу ключові сегменти ринку, формуючи фінансову базу для вростання організованої злочинності в різні органи державної влади за допомогою корупції та хабарництва.

13. Одним із напрямів підвищення ефективності юридичної відповідальності за порушення законодавства на фінансовому ринку України, може бути розширення переліку складів адміністративних правопорушень в галузі підприємницької діяльності, фінансів, оподатковування,інформації тощо. Необхідно внести до переліку адміністративних стягнень такий новий вид стягнення, як дискваліфікація.Суть цього заходу полягає в позбавленні фізичної особи права займати керівні посади у виконавчому органі юридичної особи, входити в раду директорів (наглядову раду), здійснювати підприємницьку діяльність по управлінню юридичною особою, бути арбітражним керуючим. Слід передбачити, що таке стягнення повинне застосовуватися за фіктивне або навмисне банкрутство, а також за неправомірні дії при банкрутстві.

14. Існуючі труднощі у виявленні правопорушень, які вчиняються на фінансовому ринку пов’язані, перш за все з тим, що шахрайські операції вчинюються фактично під оболонкою різноманітних цивільно-правових угод і здійсненні зовні, як законні господарсько-фінансові операції. Правоохоронцям не вистачає знань з сутності цих операцій і механізму злочинної діяльності у цій сфері. У багатьох випадках злочини маскуються під невиконання цивільно-правових зобов’язань з використанням прогалин законодавства, що складає серйозну правову проблему в країнах пострадянського простору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Авер’янов В.Б. Державне управління: теорія і практика. – К.: Юрінком Інтер. – 1998. – 432 с;
  2. Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф. Виконавча влада і державний контроль // Вища школа права при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. К.: 1999. – 48 с;
  3. Алпатов Ю.Ф. Повышение эффективности контрольной работы – важная задача налоговых органов // Налоговый вестник. – 1997. – №5. – С. 3-8;
  4. Андреев А.Г., Соменков А.Д. Правовые основы финансового контроля // Финансы. – 1999. – № 12. – С. 62-64;
  5. Андреева М. Липосакция российского бизнеса или как сегодня откачивают из России “денежный жир” // Аргументы и факты в Украине. – 2006. – № 33. – 28 с;
  6. Андрійко О.Ф. Державний контроль і тенденції його розвитку в умовах ринкових відносин // Міжвідомчий збірник науковихпраць “Правова держава”. Випуск 4. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 49-53;
  7. Андрійко О.Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади України // Видавничий Дім “Ін-Юре”. К.: 1999. – 45 с;
  8. Андрущенко І.Г., Гусєва А.П. Контроль діяльності банків як важливий напрям боротьби зі злочинністю // Науково-теоретичний журнал КНУВС “Науковий вісник”. – 2006. – № 5. – С. 103-109;
  9. Андрущенко І.Г., Осипчук Л.Л. Напрями протидії криміналізації фінансово-кредитної системи України // Науково-теоретичний журнал НАВСУ “Науковий вісник”. – 2005. – № 2. – С. 203-210;
  10. Аникин А.Н. История финансовых потрясений. Российский кризис в свете мирового опыта. – 2-е изд. доп. и перераб. – М.: ЗАО “Олимп-Бизнес”, 2002. – 448 с;
  11. Баканов М.И., Шеремет А.Д. Теория экономического анализа. – М.; Финансы и статистика, 1999.– 320 с;
  12. Балацкий Е.Ф. Международный финансовый кризис 1997-1999 г.г. и росийская экономика // Экономист. – 2000. – № 5. – С. 86-96;
  13. Банковское дело. Под ред. Ю.Я. Бабичевой. – М., – Экономика. – 2001. – с. 338;
  14. Бекерская Д.А. Правовые проблемы совершенствования финансовой деятельности в Украине //Финансово-правовая доктрина постсоциалистического государства. – Вып. 2. – Черновцы: Рута, 2003. – С. 18;
  15. Белобжецкий И.А. Финансово-хозяйственный контроль в управлений экономикой. – М.: Финансы, 1979. – 160 с;
  16. Белобжецкий И.А. Финансовый контроль и новый хозяйственный механизм. – М.: Финансы и статистика, 1989. – 256 с;
  17. Белуха Н. Т. Контроль и ревизия в отраслях народного хозяйства: Учебник. – М.: Финансы и статистика, 1992. – 368 с;
  18. Белуха Н.Т. Ревизия и контроль в торговле. – М.: Экономика, 1988. – 255 с;
  19. Бенкс М., Ральф Л. Полный цикл финансового учета. М.: Изд-во “Виктория”, 1995. – 212 с;
  20. Білоус В.Т. Координація боротьби з економічною злочинністю: Монографія. – Ірпінь, Академія ДПС України, 2002. – 449 с;
  21. Білуха М. Т. Теорія фінансово-господарського контролю і аудиту. – К.: Вища школа, 1994. – 364 с;
  22. Білуха М.Т Судово-бухгалтерська експертиза. – К.: Воля, 2004. – 653 с;
  23. Білуха М.Т. Аудит в бізнесі: Посібник для бізнесменів. – Дніпропетровськ: Преском , 1994. – 240 с;
  24. Бобыр С.И. Контроль и ревизия хозяйственной деятельности промышленных предприятий. – М.: Высшая школа, 1975. – 232 с;
  25. Боди Зви, Кейн Алекс, Маркус Алан. Принципы инвестиций, 4-е издание: Пер. с англ. – М.: Издательский дом “Вільямс”, 2002. – 984 с;
  26. Брейн О., Шрывастава О. Финансовый анализ и торговля ценными бумагами. Пер. с англ. М.: Дело, 1995. – 80 с;
  27. Бречко О.В. Удосконалення контролю в системі управління фінансовими ресурсами регіону // Фінанси України. – 2002. – № 9. – С. 51-54;
  28. Бурцев В.В. Об Этике и принципах финансового контроля // Финансы. – 2001. – № 6. – С. 35-37;
  29. Бутииець Ф.Ф., Усач Б.Ф., Виговська Н.Г., Петренко Н.І., Шигун М.М. Аудит і ревізія підприємницької діяльності. – Житомир: ПП “Рута”. 2001. – 416с;
  30. Бутинець Ф.Ф., Бардаш С.В., Малюга Н.М., Петренко Н.І. Контроль і ревізія. – Житомир: ЖІТІ, 2000. – 512 с;
  31. Бутузов В.М. Досвід організації діяльності інститутів спільного інвестування США. // Економіка. Фінанси. Право. – Випуск № 1. – 2000. – С. 16-18;
  32. Бутузов В.М. Про ліквідацію та реорганізацію закритих інвестиційних (взаємних) фондів // Економіка. Фінанси. Право. – Випуск № 12. – 1999. – С. 16-18;
  33. Бутузов В.М., Андрущенко І.Г. Умови відмивання “брудних” коштів та шахрайські дії на ринку цінних паперів в процесі інтеграції фінансових ринків // Міжвідомчий науковий збірник “Економічні злочини: попередження і боротьба з ними” (Наукове видання). – К. – 2001. – 25 т. – С. 591-594;
  34. Бутузов В.М., Марущак А.І. Правові основи інвестиційної діяльності // КНТ. – 2005. – 190 с;
  35. Бутузов В.М., Марущак А.І. Правові основи інвестиційної діяльності: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2007. – 256 с;
  36. Бюджетний кодекс України 21 червня 2001 року № 2542-III, ВВР, 2001, № 37-38, ст. 189;
  37. Валуев Б.И., Пойзнер О.Б. Организационно-методические вопросы ревизии предприятий по назначению следственных органов // Финансовый контроль. – 2001. – №1. – С. 30-32;
  38. Ван Хорн ДЖ.К. Основы управления финансами. Пер. с англ. Гл. ред. Я.В. Соколов. М.: Изд-во “Финансы и статистика”. 2002. – 799 с;
  39. Василик О. Д. Теорія фінансів. – К.: НІОС, 2000. – 187 с;
  40. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1997. – 257 с;
  41. Велика радянська енциклопедія / Редкол.: Введенський Б.А. (головний редактор) та ін. – М.: Державне наукове видавництво “Велика радянська енциклопедія”. – 1956. – 41 т. – С. 524-525;
  42. Вехов В.Б. К вопросу подготовки, совершения и сокрытия компьютерных преступлений в кредитно-финансовой сфере // Компьютерная преступность: состояние, тенденции и превентивные меры ее профилактики: Материалы международ. науч.-практ. конф. Ч.2 / Под общ. ред. В.П. Сальникова. – СПб: Санкт-Петербургский университет МВД России. – 1999. – С. 149-151;
  43. Видяпин В.И., Барсуков И.В. Теория финансово-хозяйственного контроля. – М.: МИНХ, 1988. – 166с;
  44. Виявлення та попередження зловживань, пов’язаних з діяльністю фінансових посередників на ринку цінних паперів // НДІ НАВСУ. К.: 2000. – 137с;
  45. Вознесенский Э.А. Внутрихозяйственный контроль на предприятии. – Л.: Знание, 1967. – 40 с;
  46. Вознесенский Э.А. Финансовый контроль в СССР. – М.: Юрид. лит., 1973. –134 с;
  47. Вознесенский Э.А. Финансовый контроль за деятельностью промышленных предприятии. – Л.: ЛТУ, 1965. – 156 с;
  48. Вознесенский Э.А.. Финансовый контроль в СССР. – М.: Юридическая литература. 1973. – 179 с;
  49. Вороний Ю. Государственный финансовый контроль в социальной сфере // Экономист. – 2001. – № 1. – С. 16-23;
  50. Воронин Ю. Государственный финансовый контроль в социальной сфере // Экономист. – 2001. – № 1. – С. 42-44;
  51. Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. Финансовое право: Учебное пособие для студентов юридических вузов и факультетов. – X.: Легас, 2003. – С. 6;
  52. Гагеймейстср Ю.А. Разыскания о финансах Древней Росси. – СПб., 1833, – С. 50-51;
  53. Гадойбоєв С.А. Загальна характеристика криміналізації кредитно-фінансової системи України // Науково-теоретичний журнал НАВСУ “Науковий вісник”. – 1999. – № 2. – С. 120-125;
  54. Гадойбоєв С.А. Злочинність у кредитно-фінансовій сфері // Економічні злочини: попередження і боротьба з ними. – 2001. – № 25. – С. 242-248;
  55. Гадойбоєв С.А. Попередження правопорушень у банківській сфері // Науково-теоретичний журнал НАВСУ “Науковий вісник”. – 2002. – № 2. – 212 с;
  56. Галенко Т.В. Фінансові посередники на інвестиційному ринку (політекономічний аналіз) // Автореферат дисертації на здобуття наукової ступені кандидата економічних наук. Київський державний економічний університет. – К. – 1996. – 21 с;
  57. Гамза В.А., Ткачук И.Б. Безопасность коммерческого банка: Учебно-практическое пособие. – М.: Издатель Шумилова И. И., 2000. – 192 с;
  58. Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Уголовная ответственность за преступления в сфере экономики. – М., – Рубикон – 2001. – 272 с;
  59. Гембал В. Регулювання фінансових ринків – британський шлях // Британський Фонд Ноу-Хау. – К.: 1997. – 37 с;
  60. Герасименко В.Г., Вихорев С.В. Борьба с преступлениями в банковских информационно-вычислительных системах. http://www.infotecs.ru;
  61. Гіслен Делеплас “Парадокси сучасних грошей” // Кур’єр Юнеско. Київ. березень 1990. – С. 43-46;
  62. Головко О.М. Фінансова адміністрація Російської імперії в Україні (кінець XVIII – початок XX ст.): історико-правове дослідження. Монографія. – Харків: СІМ, 2005. – 448 с;
  63. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV, ВВР, 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст. 144;
  64. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року № 1798-XII, ВВР, 1992, № 6, ст. 56;
  65. Государственное регулирование экономики переходного периода / Под ред. Т.И. Горенко, В.А. Карпова, В.Р. Кучеренко, Т.И. Лозовой. – Севастополь: Просвіта, 2000. – 287 с;
  66. Государственный финансовый контроль на защите финансовых прав граждан // Финансы. – 2000. – № 10. – С. 3-7;
  67. Грачева Е.Ю. Правовые основы государственного финансового контроля: Монография / Моск. ин-т МВД России. – М., 2000. – С. 14;
  68. Грінчук М.С. Аудит фінансового стану підприємства в умовах реструктуризації економіки // Науковий вісник “Економіка” Чернівецького університету. – Чернівці, 1999. – Вип. 54. – С. 96-100;
  69. Грінчук М.С. Особливості контролю в умовах застосування комп’ютерної техніки в системі управління // Науковий вісник “Економічні науки”. – Чернівці: АНТ ЛТД, 2003. – Вип. 4. – С. 364-378;
  70. Губарев К. Банківський нагляд: теорія та практика // Юрид. газета. – 2005. – № 10 (46). – 36 с;
  71. Гусева К.Н., Данилов Ю.А., Медведева Т.М. и др. “Правовое обеспечение экономических реформ” // М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 76 с;
  72. Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія.– X.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. – С. 10;
  73. Гуцайлюк З.В. Учет и контроль производственных отходов. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 336 с;
  74. Данилевский Ю.А., Мезенцева Т.М. Финансовый контроль в отраслях народного хозяйства при различных формах собственности. – М.: Финансы и статистика, 1992. – 134с;
  75. Дембинский М.В. Экономический анализ деятельности предприятия. – М.: Финансы и статистика, 1999. – 285 с;
  76. Державна контрольно-ревізійна служба України: сторінки історії // Є.Ф. Вербило, О.О. Левандовський, Н.М. Суліковська. – К.: ДІЯ, 2001. – 219с;
  77. Дмитрик О.А. Содержание и классификация финансовых правоотношений: Монография / Под ред. проф. Н.П. Кучерявенко. – X.: Легас, 2004. – С. 33-34;
  78. Довідник працівника державної контрольно-ревізійної служби: В 2-х томах. Т. 1. – К.: ДІЯ, 2001. – 431 с;
  79. Довідник працівника державної контрольно-ревізійної служби: В 2-х томах. Т. 2. – К.: ДІЯ, 2001. – 370 с;
  80. Дорош Н.І. Державний фінансовий контроль: зарубіжний досвід і шляхи вдосконалення // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 47-55;
  81. Дудко В.П. Зарубіжний досвід організації контролю господарських систем // Науковий вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. – Чернівці: АНТ ЛТД, 2003. – Вип. ІІІ. – 481 с;
  82. Дудко В.П. Контроль у системі державного регулювання економіки: теорія та організація: Монографія. – Чернівці: Прут, 2006. – 368 с;
  83. Дудко В.П. Особливості комплексної ревізії та поліпшення методики її проведення // Науковий вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. – Чернівці: АНТ ЛТД, 2004. – Ч. 2. – Вип. І. – 393 с;
  84. Дудко В.П. Роль господарського контролю у системі управління // Науковий вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. – Чернівці: АНТ ЛТД, 2003. – Вип. II.– 557 с;
  85. Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: Юридична практика, 2003. – С. 21-22;
  86. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с;
  87. Елин А.И. Концептуальное построение системы внутреннего контроля в условиях реформирования банковского сектора России. – Ел. ресурс: <http://www.bankir.ru>;
  88. Есипов В.М. Финансово-кредитная сфера: Вопросы преодоления криминальных явлений // Организованная преступность – М., 1996. – 214 с;
  89. Звіт Міністерства внутрішніх справ України перед українським народом // Міліція України. – 2003. – № 2. – 36 с;
  90. Зимин А.И. Инвестиции: вопросы и ответы // Карт-Бланш. – 2006. – 256с;
  91. Зюнькін А.Г., Андрущенко І.Г. Дзісяк О.П. Боротьба з організованою злочинністю у фінансово-кредитній сфері держави // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2006. – № 14. – С. 34-41.;
  92. Зюнькін А.Г., Тараненко Ю.О., Андрущенко І.Г. Запобігання поширенню негативним тенденціям у діяльності фінансових установ // Науково-теоретичний журнал КНУВС “Науковий вісник”. – 2007. – № 1. – С. 98-103;
  93. Ивасенко А.Г. Инвестиции: Источники и методы финансирования // Ельга-Н. – 2006. – 253 с;
  94. Иноземцев В.И. История и перспективы величайшего финансового эксперимента // Финансист. – 2002. – № 1. – С. 3-7;
  95. Ирвин Девид. Финансовый контроль / Перев. с английского. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 253 с;
  96. Исправников В.О. Теневая экономика: Личность, предпринимательство, криминал, государство // Теневая экономика и организованная преступность. – М., 1998. – С. 65;
  97. Исследования: организованная преступность в России. – Ел. ресурс: <http://www.irkcenter.isea.ru>;
  98. Их кредо – финансовый эксклюзив. Мошенничества в кредитно-банковской сфере. – Ел. ресурс: <http://www.haute-finanse.ru>;
  99. Ісмаїлов А.Б. Шляхи удосконалення фінансового контролю // Фінанси України. – 2003. – № 4. – С. 24-27;
  100. Каленський М.М., Стефанюк І.Б. Контрольно-ревізійна служба – суб’єкт держаного фінансового контролю підприємницької діяльності. – К.:Ін-т рег. досл. НАН України, 2001. – 203 с;
  101. Калюга Є.В. Проблеми організації внутрішньогосподарського контролю за місцями виникнення витрат і центрами відповідальності // Вісник податкової служби України. – 2001. – № 17. – С. 31-36;
  102. Калюга Є.В. Фінансово-господарський контроль у системі управління: Монографія. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2002. – 360 с;
  103. Кирин А.В. Правовые основы отношений государства и инвесторов // М.: ИНФРА-М. - 1998. – 266 с;
  104. Коваленко П.М. Запобігання шахрайству на фінансових ринках у біржові торгівлі: Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юр. наук: 12.00.07 / Нац. акад. вн. справ України. – Київ, 2005. – 20 с;
  105. Ковалюк О.М. Роль контролю у фінансовому механізмі економіки // Фінанси України. – 2002. – № 7. – С. 30-32;
  106. Конституція України, ВВР, 1996, № 30, ст. 141, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року;
  107. Контроль і ревізія: Підручник для студентів вузів / Ф.Ф.Бутинець, Н.Г. Виговська, Н.М. Малгога, Н.І. Петренко. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – Житомир: Рута, 2002. – 312 с;
  108. Корж В.П. Теоретические основы методики расследования преступлений. – Ел. ресурс: <http://www.lawbook.by.ru>;
  109. Корнєєв В.В. Кредитні та інвестиційні потоки капіталу на фінансових ринках. – К.: НДФІ, 2003. – 376 с;
  110. Корнієнко М.В. Сучасні засади протидії спеціалізованих підрозділів ОВС організованій злочинності: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 676 с;
  111. Коростелев Ю.В. Государственный финансовый контроль: проблемы и решения // Финансы. – 1997. – № 7. – С. 3-5;
  112. Кочерин Е.А. Контроль в процессе управления предприятием. – М.: Знание, 1986, – 64с;
  113. Кравченко В.І. Економічні та фінансові проблеми формування територіальних громад в Україні // Наукові праці НДФІ при Мінфіні України. – 1998. – № 6. – С. 11-14;
  114. Крамаровский Л.М. Ревизия и контроль. – М.: Финансы и статистика, 1988. – 300 с;
  115. Криминалистика: Учебник / Отв. ред. Н. П. Яблоков. – М.: Юристь, 2000. – 718 с;
  116. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-III, ВВР, 2001, № 25-26, ст. 131;
  117. Кримінально-процесуальний Кодекс України від 28 грудня 1960 року, № 1000-05, ВВР, 1961, № 2 ст. 15;
  118. Кужельный Н.В. Бухгалтерский учет и его контрольные функции: Практическое руководство. – М.: Финансы и статистика, 1985. – 143 с;
  119. Кузнєцова Н.С., Назарчук І.Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування // К.: “Юрінком Інтер”. – 1998. – 526 с;
  120. Курман О.В. Проблеми розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 67. – 212 с;
  121. Курс кримінології: Особлива частина: Підручник: у 2 кн. / М.В.Корнієнко, Б.В. Романюк, І.М. Мельник та ін./ За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 82;
  122. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. – 328 с;
  123. Ларичев В.Д. Преступления в кредитно-денежной системе и противодействие им // УПП. – М.: ИНФРА. 1996. – С. 75-168;
  124. Ларичев В.Д. Преступления, совершаемые в сфере банковского кредитования // Деньги и кредит. – 1998. – № 4. – С. 70-72;
  125. Ларичев В.Н. Мошенничество // Финансовый бизнес. – М., – 1999. – №10. – С. 61;
  126. Левченко З. Увагу фінансовим ринкам // Цінні папери України. – 2006. – № 29 (421). – С. 18;
  127. Литвак О. Державний вплив на злочинність: кримінологічно-правове дослідження. – К., 2000. – 280 с;
  128. Максименко Г.Д. Внутриведомственный контроль. – М.: Финансы и статистика, 1981. – 172 с;
  129. Максимов С.В. Коррупционная преступность в России: правовая оценка, источники развития, меры борьбы //: Аналитическое обозрение Преступность в России. – М., 1997. – С. 3;
  130. Малеин Н.С. Кредитно-расчетные правоотношения и финансовый контроль. – М.: Наука,1964. – 152 с;
  131. Марущак А.І. Правомірні засоби доступу громадян до інформації: науково-практичний посібник. – Біла Церква: Вид-во “Буква”, 2006. – 432 с;
  132. Матасова С.Г., Михеева Э.А., Трофименко А.Г. Банкиры умирают первыми: Документальный детектив. – Нижний Новгород.: “Юпитер”, 1996. – 630 с;
  133. Матеріали семінару “Регулювання діяльності інвестиційних фондів та компаній” // К.: 1997. – 27 с;
  134. Матусовский Г.А. Экономические преступления. – Харьков: Консум. – 1999. – С. 52;
  135. Медведєв А.М. Экономические преступления: понятие и система // Советское государство и право. – 1992. – № 1. – С. 79;
  136. Медведько О. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією // Вісник прокуратури. – 2002. – № 5. – С. 6-10;
  137. Мельник С. Сутність, способи та стадії механізму правового регулювання // Механізм правового регулювання у правоохоронній та правозахисній діяльності в умовах формування громадянського суспільства (осінні читання). Матеріали науково-практичної конференції. 11 листопада 2005р. – Львів.: Львівський юр. інс-т. МВС України, 2005. – 412 с;
  138. Мельничук В.Г. Економічне зростання і проблеми державного фінансового контролю // Економіка України. – 2002. – № 12. – С. 18-21;
  139. Мельничук В.Г. Норма нашей жизни – расточительство (Финансовый контроль как необходимая составляющая государственного управлення) // Голос України. – 2001. – № 159. – С. 16;
  140. Методичні рекомендації з питань документування органами державної контрольно-ревізійної служби ревізійних дій та їх результатів: Наказ ГоловКРУ України від 29.12.2000 року № 110 // Довідник працівника державної контрольно-ревізійної служби. Том 2. – К.: ДІЯ, 2001. – С. 294-369;
  141. Методичні рекомендації щодо викриття злочинів у фінансово-кредитній та банківській системі. МНДЦ та ГУДСБЕЗ МВС України. – К., 2001. – 78 c;
  142. Миловидов В.Д. Управление инвестиционными фондами // М.: Финстатинформ. – 1993. – 183 с;
  143. Митрофанов В.М. Контроль и ревизия хозяйственной деятельности предприятий. – М.: Финансы, 1971. – 280 с;
  144. Мних Є.В. Аналіз і оцінка виробничої діяльності підприємств. – К., 1994. – 104 с;
  145. Мних Є.В., Буряк П.Ю. Економічний аналіз на промисловому підприємстві: Навч. Посібник. – Л.: Світ, 1998. – 220 с;
  146. Мурашко В.М. Контроль і ревізія. – К.: ЦУЛ, 2003. – 317 с;
  147. Навчальні матеріали для підготовки фахівців фінансових компаній – кредитних установ // Український інститут розвитку фондового ринку Київського національного економічного університету. К.: 2006. – 136 с;
  148. Нападовська Л.В. Внутрішньогосподарський контроль в ринковій економіці: Монографія. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2000. – 224 с;
  149. Наумов В.В. Розслідування злочинів, вчинених у комерційних структурах та банківській системі // Слідча практика. К.: РВВ МВС України. – 1997. – С. 20-23;
  150. Нешитой А.С. Инвестиции: учебник для ВУЗов. Изд. 4 // Либідь. – 2006. – 376 с;
  151. Никифорчук Д.Й., Шостенко О.І. “Виявлення злочинів у банківській системі України” // Національна академія внутрішніх справ України. Науковий вісник. – 2003. – № 1. – С. 52-56;
  152. Ольшаный А.И. Банковское кредитование: российский и зарубежный опыт / Под ред. Е.Г. Ищенко, В.И. Алексеева. – М.: Рус. Деловая Литература. – 1997. – 286 с;
  153. Орлов П.І., Волобуєв А.Ф., Осика І.М. та ін. Протидія економічній злочинності. – Харків: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. – 568 с;
  154. Орлова Е.Р. Инвестиции: Курс лекций. Изд. 3 // Олди. – 2006. – 207 с;
  155. Орлюк О.П. Фінансове право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 6;
  156. Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – 247 с;
  157. Пашкевич А.В. Преступность в банковской сфере. – Ел. ресурс: <http://www.2devochki.ru>;
  158. Питання використання коштів, передбачених у державному бюджеті для операцій фінансового лізингу: Постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 р. № 535;
  159. Питання Державної митної служби України: Указ Президента України від 24 серпня 2000 року № 1022/2000;
160.Понтелл Г., Фрид А. Международные финансовые преступления: основные тенденции и проблемы // Университет Калифорнии, Ирвин, 1999. – 22с;
  1. Попередження та викриття зловживань в установах, що здійснюють діяльність у сфері страхування та в інших організаціях, пов’язаних з відшкодуванням шкоди при настанні страхового випадку: Посібник / В.Ф.Ущаповський, С.Н.Баліна, А.Г.Бойков та ін., за ред. В.Д.Сущенка та В.І.Литвиненка. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 136с;
  2. Попович В.М. Організаційно-правові проблеми боротьби зі злочинністю у сфері фінансово-кредитної діяльності // Матеріали науково-практичної конференції. Львів, ВП Край. – 1995. – С. 66-68;
  3. Порядок проведення органами державної контрольно-ревізійної служби аудиту фінансової та господарської діяльності бюджетних установ: Постанова Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 року № 1777;
  4. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 року № 3659-XII, ВВР, 1993, № 50, ст. 472;
  5. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ, ВВР, 2001, № 5-6, ст. 30;
  6. Про впровадження електронних систем контролю та управління товарним і грошовим обігом: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 червня 1994 р. № 390;
  7. Про встановлення виду державних цінних паперів, які можуть придбавати кредитні спілки: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04 листопада 2004 року № 2739, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12 листопада 2004 р., за №1444/10043;
  8. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від 30 жовтня 1996 року № 448/96-ВР, ВВР, 1996, № 51, ст.292;
  9. Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України від 14 лютого 1997 року № 142;
  10. Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні: Закон України від 26 січня 1993 року № 2939-XII, ВВР, 1993, № 13, ст.110;
  11. Про Державну податкову адміністрацію України: Указ Президента України від 13 липня 2000 року № 886;
  12. Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 4 грудня 1990 року № 509-XII, ВВР, 1991, № 6, ст. 37;
  13. Про Державну прикордонну службу України: Закон України від 3 квітня 2003 року № 661-IV, ВВР, 2003, № 27, ст. 208;
  14. Про довірчі товариства: Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 року № 23, ВВР, 1993, № 19, ст. 207;
  15. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом:Закон України від 28 листопада 2002 року № 249-ІV, ВВР, 2003, № 1, ст. 2;
  16. Про застосування Національним банком України до банків та інших фінансово-кредитних установ заходів впливу за порушення банківського законодавства: Положення, що затверджено Постановою правління Національного банку України від 26 травні 2000 року № 215, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 3 липня 2000 р. за № 382/4603;
  17. Про затвердження звіту про роботу Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України за 2004 рік: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 16.05.2005 року № 4041;
  18. Про затвердження Інструкції про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями: Постанова правління Національного банку України від 24 березня 1999 року №136, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 травня 1999 р. за №338/3631;
  19. Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 жовтня 2005 року № 4802, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 грудня 2005 р. за № 1459/11739;
  20. Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 02 грудня 2003 року № 146, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 грудня 2003 р. за № 1225/8546;
  21. Про затвердження Методичних рекомендацій з ліквідації кредитної спілки за рішенням загальних зборів її членів: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 16.08.2005 року № 4463;
  22. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення діяльності кредитною спілкою через відокремлені підрозділи: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 30.12.2005 року № 5237;
  23. Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку: наказ Міністерства фінансів України від 18.10.1999 року № 242, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 02.11.1999 року № 750/4043;
  24. Про затвердження Положення про Державний департамент фінансового моніторингу. Постанова Кабінету Міністрів України від 18.02.2002 року № 194;
  25. Про затвердження Положення про застосування Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України заходів впливу: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13.11.2003 року № 125;
  26. Про затвердження Положення про застосування Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України заходів впливу: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 13 листопада 2003 року № 125, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 3 грудня 2003 року № 1115, останні зміни від 17 вересня 2004 року № 2384;
  27. Про затвердження Положення про здійснення фінансового моніторингу фінансовими установами: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 05.08.2003 року № 25;
  28. Про затвердження Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 26 квітня 2005 року № 3981, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14 травня 2005 р. за № 565/10845;
  29. Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на керівників банків та інших фінансово-кредитних установ у разі невиконання ними законних вимог Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України: Постанова правління Національного банку України від 09 березня 2000 року № 94, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 березня 2000 р. за №189/4410;
  30. Про затвердження Порядку проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб’єктами господарювання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2003 р. № 1800;
  31. Про затвердження Порядку проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 05.08.2003 року № 26;
  32. Про затвердження Правил проведення перевірок Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.10.2003 року №96;
  33. Про заходи щодо забезпечення наповнення державного бюджету та посилення фінансово-бюджетної дисципліни: Указ Президента України від 28.02.1997 № 187;
  34. Про здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю: Постанова Кабінету Міністрів України від 22 травня 2002 р. № 685;
  35. Про інвестиційну діяльність: Закон Українивід 18 вересня 1991 року № 1560-XII, ВВР, 1991, № 47, ст. 646;
  36. Про інноваційну діяльність: Закон України від 4 липня 2002 року №40-IV, ВВР, 2002, № 36, ст. 266;
  37. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15 березня 2001 року № 2299-III, ВВР, 2001, № 21, ст. 103;
  38. Про кредитні спілки: Закон України від 20 грудня 2001 року № 2908-III, ВВР, 2002, № 15, ст.101;
  39. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000 року № 1775-III, ВВР, 2000, № 36, ст. 299;
  40. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-XII, ВВР, 1991, № 4, ст. 20;
  41. Про Міністерство економіки України: Указ Президента України від 23 жовтня 2000 року № 1159/2000;
  42. Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 року № 679-XIV, ВВР, 1999, № 29, ст. 238;
  43. Про невідкладні заходи щодо зміцнення законності і правопорядку: постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.1996 № 1201;
  44. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 9 липня 2003 року № 1057-IV, ВВР, 2003, № 47-48, ст. 372;
  45. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-XII, ВВР, 1992, № 22, ст. 303;
  46. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР, ВВР, 1995, № 4, ст. 28;
  47. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30 червня 1993 року № 3341-XII, ВВР, 1993, №35, ст. 358;
  48. Про пенсійне забезпечення: Закон України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII, ВВР, 1992, № 3, ст. 10;
  49. Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України: Указ Президента України від 4 квітня 2003 року №292;
  50. Про Положення про Міністерство фінансів України: Указ Президента України від 26 серпня 1999 року № 1081/99;
  51. Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу: Постанова Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1904;
  52. Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг: Закон України від 11 січня 2006 року № 3302-IV;
  53. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні: Закон України від 16 січня 2003 року № 433-IV, ВВР, 2003, № 13, ст.93;
  54. Про проект Закону України про державний (фінансовий) контроль за декларуванням доходів осіб, уповноважених на виконання функцій держави: Постанова Верховної Ради України від 25 грудня 2002 року № 366-IV;
  55. Про проект Закону України про іпотечне кредитування та факторингові операції з іпотечними зобов’язаннями: Постанова Верховної Ради України від 15 листопада 2001 року № 2778-III;
  56. Про проект Закону України про строкові фінансові інструменти: Постанова Верховної Ради України від 21 грудня 2000 року № 2161-III;
  57. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII, ВВР, 1991, № 53, ст. 793;
  58. Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами: Закон Українивід 16 березня 2000 року № 1547-III, ВВР, 2000, № 21, ст. 161;
  59. Про Рахункову палату: Закон України від 11.07.1996 року № 315/96-ВР, ВВР. 1996. – № 30. – ст. 141;
  60. Про режим іноземного інвестування: Закон Українивід 19 березня 1996 року № 93/96-ВР, ВВР, 1996, № 19, ст. 80;
  61. Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 року № 2229-XII, ВВР, 1992, № 27, ст.382;
  62. Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків: Закон України від 16 липня 1999 року № 991-XIV, ВВР, 1999, № 40, ст.363;
  63. Про створення кредитно-гарантійної установи: Службове розпорядження Національного банку України від 16 серпня 99349-р;
  64. Про створення мережі пунктів з ломбардного кредитування населення під заставу виробів із дорогоцінних металів та з дорогоцінним камінням: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 січня 1998 р. № 91;
  65. Про страхування: Закон України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР, ВВР, № 18, ст. 78;
  66. Про схвалення плану заходів щодо виконання Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2002 року № 138-р;
  67. Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України: Постанова Верховної Ради України від 7 липня 1992 року № 2558-XII;
  68. Про узгодження Концепції проекту Закону України “Про фінансовий контроль в Україні”, Лист Державної податкової адміністрації України від 28.12.2000 року № 8954/5/13-0116 до ГоловКРУ України. – 4 с;
  69. Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій: Указ Президента України від 22 серпня 1996 року № 760;
  70. Про фінансовий лізинг: Закон України від 16 грудня 1997 року №723/97- ВР, ВВР, 1998, № 16, ст. 68;
  71. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ, ВВР, 2002, № 1, ст. 1;
  72. Просветкин Е.Д., Чекин В.Д., Васильева М.В. “Ревизия и контроль” ВЗФЭИ. – М., 1989. – 102 с;
  73. Рішення 18-ї науково-практичної конференції “Управління активами: від кількості до якості” // Цінні папери України. – 2006. – № 27 (419). – С. 8-10;
  74. Робсон А. П. Финансовое планирование и контроль. – М.: ИНФРА. –1996.– 480 с;
  75. Романів М.В. Державний фінансовий контроль і аудит: Навчально-методичний посібник. – К.: ТОВ “Ньюс”, 1998. – 224 с;
  76. Романів М.В. Роль фінансового контролю за використанням бюджетних коштів // Фінанси України. – 1999. – № 2. – 34-35 с;
  77. Романів М.В. Становлення та розвиток державного фінансового контролю в Україні: Дис. канд. екон. наук: 28.02.2000. – К., 2000. – 189 с;
  78. Рубан Н.І. Впроваджуємо нову форму контролю // Фінансовий контроль. – 2003. – № 3. – С. 22-25;
  79. Руководство для следователей / Под ред. Н.А.Селиванова, В.А.Снеткова.– М.: ИНФРА-М., 1997. – С. 577;
  80. Румянцев С. Розвиток фондів прямих інвестицій // Цінні папери України. – 2006. – № 29 (421). – С. 14;
  81. Румянцев С. Світовий досвід розвитку ІСІ // Цінні папери України. – 2006. – № 29 (421). – С. 20-21;
  82. Рэдхэд К., Хьюс С. Управление финансовыми рисками. Пер. с англ., М.: Изд-во “Инфра”, 1996. – 288 с;
  83. Рябцев А.М. Контроль за діяльністю інвестиційних фондів та компаній // Бізнес-Інформ. – 2003. – № 7. – С. 32 – 33;
  84. Рябчиков М.П. Контроль финансово-хозяйственной деятельности на промышленных предприятиях. – М: Финансы и статистика, 1989. – 160с;
  85. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия. – Минск: Новое знание, 2001. – 380 с;
  86. Савченко Л. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Монографія. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. – 407 с;
  87. Савченко Л.А. Фінансова політика і фінансовий контроль // Збірник наукових праць “Актуальні проблеми політики”. – Вип. 13-14. –Одеса, 2002. – С. 216-219;
  88. Сидоров В.С. Банковская безопасность и преступность // Банковское дело в Москве. – 2002. – № 9 (45). – С. 42-47;
  89. Снегирев Е. Развитие финансового рынка Сибири // РЦБ-Сибирь. – 2006. – № 10 (313). – 95 с;
  90. Сопко В.В., Кужельный Н.В., Шпирко Е.М. Организация контроля и учета в объединениях. – К.: Техніка, 1984. – 199 с;
  91. Справочник контролера-ревизора. Сборник нормативных документов / Под ред. С.М. Устинюка. – М.: Финансы, 1975. – 416с;
  92. Стан розвитку ринків небанківських фінансових послуг та їх державне регулювання // Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України. К.: 2005. – 21 с;
  93. Стефанюк І.Б. Бюджетний кодекс – керівництво до дії // Фінансовий контроль. – 2003. – № 3. – С. 14-16;
  94. Стефанюк І.Б. Державне управління і фінансовий контроль в умовах ринку // Фінанси України. – 1999. – № 8.– С. 21-25;
  95. Стефанюк І.Б. До нової якості бюджетного контролю через аудит ефективності // Фінансовий контроль. – 2003. – № 2.– С. 27-31;
  96. Стефанюк І.Б. Контроль та сплата дивідендів за акціями держави у акціонерних товариствах // Соціально-економічні дослідження в перехідний період (Регіональні аспекти розвитку підприємництва). Щорічник наукових праць Інституту регіональних досліджень НАН України. – Вип. 7. – Львів, 1998.– С. 52-55;
  97. Стефанюк І.Б. Контрольно-ревізійна служба як складова системи фінансової безпеки держави // Фінанси України. – 1998. – № 11.– С. 33-36;
  98. Стефанюк І.Б. Необхідність і проблеми удосконалення системи державного фінансового контролю // Економіка. Фінанси. Право. – 2002. – №12.– С. 41-45;
  99. Стефанюк І.Б. Фінансовий контроль: визначення поняття і системи // Економіка. Фінанси. Право. – 2001. – № 7.– С. 36-41;
  100. Стратегія розвитку фінансового сектору України (матеріали Координаційної ради з питань політики фінансового сектору при Кабінеті Міністрів України). – К.: Видавничий дім “Козаки”. – 2005. – 256 с;
  101. Студеникина М.С. Государственный контроль и применение административной ответственности как формы государственного регулирования экономическими процесами // Государство и право, 2001, № 12, С. 18-20;
  102. Сучасна економічна теорія і державні фінанси: Збірник праць / Колектив авт.: О.І.Кілієвич, І.В.Розпутенко, О.П.Романюк, В.В.Юрчишин; Українська Академія державного управління при Президентові України. – К., 1999.– 256 с;
  103. Сучасні проблеми державного управління: дослідження, технології, методики: Наукове видання / За заг. ред. В.М. Князєва. – К.: УАДУ, 1999.– 318 с;
  104. Табалдиева Н.С. Банковска безопасность в сфере финансово-кредитных правоотношений. – Коммерсантъ. – 2002. − № 3. – С. 6-7;
  105. Тараненко Ю.О., Андрущенко І.Г. Дзісяк О.П. Зловживання у банківській сфері та окремі пропозиції їх подолання // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2006. – № 13. – С. 91-98;
  106. Тараненко Ю.О., Андрущенко І.Г. Дзісяк О.П. Окремі види правопорушень у фінансово-кредитній галузі країни // Право і безпека. – 2006. – № 3. – С. 184-186;
  107. Тараненко Ю.О., Андрущенко І.Г. Дзісяк О.П. Окремі міжнародні фінансові злочини з використанням банківсько-кредитних установ // Часопис “Університетські наукові записки”. – 2006. – № 2 (18). – С. 213-217;
  108. Торкановський В.С. Рынок ценных бумаг и его финансовые институты. // СПб. Университет экономики и финансов. – 1994. – 128 с;
  109. Узагальнення судової практики в кримінальних справах про злочини посадових осіб довірчих, страхових товариств та інших небанківських структур, які залучали кошти громадян // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 5. – 54 с;
  110. Усач Б.Ф. Контроль і ревізія: Підручник. – К.:Знання-Прес, 2001.
  111. Финансовый контроль: Учеб. пособие / Грачева Е.Ю., Толстопятенко Г.П., Рыжкова Е.А. – М.: Издательский дом “Камерон”, 2004. – 272 с;
  112. Финансы / Под ред. В.М. Родионовой. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 327 с;
  113. Финансы: Учебник для вузов / Под ред. Л.А. Дробозиной. – М.: Финансы, 1999.– 286 с;
  114. Фінансова звітність за національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку: Практ. посіб. – К.: Лібра, 1999. – 78 с;
  115. Худяков А.И. Основы теории финансового права. – Алматы: Жеты жаргы, 1995. – С. 36-37;
  116. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435 // ВВР, 2003, № 40-44, ст. 356;
  117. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року №1618, ВВР, 2004, № 40-41, 42, ст. 492;
  118. Чапек В.Н. Инвестиционная привлекательность экономики России: учебное пособие для ВНЗ // Вира-Р. – 2006. – 252 с;
  119. Чумаченко Н.Т., Быренберг Б.М., Шпиг А.А. Социалистический контроль: методы и проблемы. – К.: Наукова думка, 1985. – 252 с;
  120. Шапран Н. Фінансові аналітики: нагляд посилюється // Цінні папери України. – 2006. – № 21 (413). – С. 10-11;
  121. Шарп У., Александер Р. Инвестиции: учебник для ВУЗов // Астон. – 2006. – 1028 с;
  122. Шевчук В.О. “Модифікація фінансового та банківського контролю як передумова регулювання перехідної економіки в умовах державно-правової реформи в Україні”. Київ. Наукове видання “Наукові праці НДФІ”. – 1998. – № 6. – С. 33-39;
  123. Шевчук В.О. Становлення та розвиток системи державного фінансового контролю в Україні // Фінанси України. – 1997. – № 11. – С. 45-49;
  124. Шепітько В. Ю. Проблема формування методики розслідування злочинів, що вчиняються організованими злочинними групами // Пробл. боротьби з організованою злочинністюв регіоні (на матер. Харків. та Полтав. обл.). – X.: Право, 2000. – С. 158-162;
  125. Шеремет А.Д., Сайфулин Р.С. Методика фінансового анализа предприятия. – М.: ИНФРА. – 2001. – 76 с;
  126. Шохин С.О., Воронина Л.И. Бюджетно-финансовый контроль и аудит. – М.: Финансы и статистика. – 1997. – 238 с;
  127. Шутов М.І., Бабенко В.А., Стоянова Н.М. Державний фінансовий контроль в Україні (теорія та практика): Монографія. – Одеса: Юридична література, 2004. – 136 с;
  128. Энциклопедия банковского дела и финансов. Мошенничество. – Ел. ресурс: <http://www.vba.ru>;
  129. Юдіна І. Внутрішній контроль в діяльності компаній на ринку цінних паперів //Фінансовий ринок України. – 2006. – № 10 (36). – С. 32- 34;
  130. Юргелевич С.В. Система державного фінансового контролю // Фінанси України. – 2002. – № 4.– С. 54-58;
  131. Юлегина Ю.В. Методи прийняття інвестиційних рішень // Бізнес-Інформ. – 1998. – № 17. – С. 56-57;
  132. Юридична енциклопедія: в 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: “Укр. енцикл.”. – 2004. – 6 т. – 768 с;
  133. Яблоков Н.П. Криминалистическая характеристика финансовых преступлений // Вестн. МГУ. – 1999. – № 1. – С. 31-43;
  134. Яругова А. Управленческий учет: опыт экономически развитых стран. – М.: Финансы и статистика. – 1991. – 240 с;
  135. Яцкевич С.А. Диалектика управления. – Минск: Минск. университет, 1989. – 170 с.
загрузка...
Top