Організаційно-правові аспекти функціонування спеціалізованих судових органів у країнах Європи

Світова юридична практика свідчить, що економічне і соціально-політичне джерело англосаксонської та романо-германської правових систем є схожими — це необхідність посилення централізації політичної влади і державно-правове об’єднання країн. З огляду на такі міркування англо-саксонське право залишається за своєю сутністю правом судовим і розвивається суддями у процесі розгляду справ. З урахуванням правил судового прецеденту такий підхід робить норми загального права менш абстрактними, ніж норми права континентальної правової системи, але одночасно і менш конкретизованими. Крім того, галузеве законодавство у країнах англо-саксонської правової системи виражено не так чітко, як на континенті. Це впливає на побудову судових систем відповідних країн-представників і на особливості здійснення правосуддя, в тому числі у його спеціалізованих формах.

Необхідність організації судів спеціалізованої юрисдикції зумовлюється такими чинниками, як розвинутість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціація функцій держави, розвиток законодавства і його предметної розгалуженості та потреба в забезпеченні судового захисту прав людини і громадянина у різних правових сферах. Системний розвиток спеціалізованих судів значною мірою зумовлений високим рівнем правової культури більшості населення цих країн, усталеними політичними і правовими традиціями, виробленою звичкою звернення до суду з урахуванням предметної (суб’єктної) компетенції окремих ланок судової системи.

У колисці англо-саксонської правової сім’ї — Великій Британії — традиційним вважається поділ судів на нижчі (мирові, магістратські, суди графств, військові суди) та вищі (Верховний Суд Англії та Уельсу, Палата Лордів). Крім того, діє самостійна система вищих судів Шотландії та Північної Ірландії. Як відомо, у Великій Британії не існує єдино організованого верховного суду, тому Верховний Суд Англії та Уельсу становлять три самостійні судові утворення загальної юрисдикції — Апеляційний суд, Високий суд та Суд Корони. Суттєво, що на правах складових частин Високого суду самостійно діють Суд Адміралтейства з розгляду спорів щодо порушень правил морських перевезень, аварій кораблів і відшкодування пов’язаних із цим збитків; Комерційний суд, якому підсудні спори, пов’язані з веденням торгівлі; Патентний суд, що розглядає клопотання і скарги з питань патентів, дизайну та торгових марок [1, 12].

Поряд із вказаними судами у Великій Британії діють спеціалізовані суди різної компетенції. Деякі з них мають назву трибуналів, що, як правило, підкреслює їх другорядне значення порівняно із загальними судами. Так, з 1964 р. діють промислові трибунали, в організації яких вирізняється те, що в них судові засідання відбуваються колегіально під головуванням фахового юриста у складі представників підприємців і робітників, розглядаючи спори між працівниками і роботодавцями. Рішення цих трибуналів підлягають оскарженню до Апеляційного трибуналу з трудових спорів. Серйозний вплив на формування ринкових засад господарювання має ще одна судова установа спеціальної компетенції — Суд із розгляду скарг на обмеження свободи підприємництва. Його основне завдання — недопущення монополізації виробництва і торгівлі, а також штучного утримання високого рівня цін. Крім того, цей суд розглядає і скарги на порушення правил торгівлі та вирішує питання про звільнення від оподатковування певних видів товарів, виходячи з розуміння суспільного інтересу [2, 24].

У Шотландії, крім загальних, діють спеціальні суди, юрисдикція яких поширюється тільки на той регіон, де вони розташовані, а також функціонують спеціальні суди і трибунали, що входять до загальнобританської судової системи. До таких трибуналів належать військові суди та суди з розгляду трудових конфліктів. Зауважимо, що власне шотландськими судами спеціальної компетенції, територіальна юрисдикція яких поширена тільки у шотландських графствах, є церковні суди, шотландський земельний суд, дисциплінарний суд солісіторів Шотландії, транспортні і ліцензійні трибунали та трибунали у спорах про стягнення орендної плати. Крім того, у Шотландії, як і в Англії, діють адміністративні трибунали, які складаються з осіб або представників органів, що здійснюють судові або квазісудові функції. Суттєво, що не завжди суддями у цих трибуналах є фахівці-юристи.

Дослідження судової системи Великої Британії з точки зору її компетенційних ознак було б неповним без урахування діяльності у цій країні військових судів збройних сил її Величності. Ці суди мають визначену законодавством складну юрисдикцію:

1) це звичайна юрисдикція стосовно осіб, які проходять військову службу в збройних силах, незалежно від часу і місця проходження ними такої служби; 2) це надзвичайна юрисдикція щодо цивільних осіб при оголошенні військового стану. Система військових судів Великої Британії містить військові суди сухопутних і повітряних сил, які створюються для здійснення судочинства уповноваженим на це командиром або військовим начальником; військово-польовий суд (прикладом діяльності такого суду може бути військово-польовий суд під час конфлікту на Фолклендських (Мальвінських) островах у 1982 р.) та військово-морський суд (діє у складі 5-9 осіб-офіцерів), що призначається Адміралтейством. Військові суди сухопутних і повітряних сил поділяються на три рівні: загальні, окружні та польові, що відрізняються кількістю офіцерів-суддів. Склад суду для вирішення конкретної справи визначається залежно від військового звання підсудного [3, 41].

Організація правосуддя у Федеративній Республіці Німеччина (ФРН) як представника континентальної правової системи характеризується двома основними факторами: федеративним устроєм країни та існуванням окремих юрисдикцій, у системі яких, як правило, діють три судові інстанції. Федеративний адміністративно-територіальний устрій зумовлює необхідність чіткого відмежування федерації з її парламентом, урядом і судами від федеральних земель, що мають власні органи державної влади (парламенти, уряди, суди). Унікальність німецької судової системи полягає в тому, що вона функціонує за територіально-галузевим принципом і являє собою автономні, з внутрішніми ієрархічними рівнями судові піраміди, які мають широку галузеву спеціалізацію. Звертаємо увагу, що на відміну від конституцій інших країн та внаслідок федеративного устрою країни, а також складної структури судових органів, концептуальні засади судоустрою сприймаються складно, проте створюють можливість для чіткого уявлення судової системи [4, 82].

Конституція ФРН поділяє суди на федеральні та земельні, а очолює судову систему судів загальної юрисдикції Верховний федеральний суд. Як уже зазначалося, з точки зору спеціалізації заслуговує на увагу та обставина, що в Німеччині поряд зі звичайною сферою підсудності (за інстанціями — дільничний суд, земельний суд, верховний суд землі, Верховний федеральний суд), існує ще чотири (крім конституційної).

Особливе місце серед усіх судових юрисдикцій посідає сфера адміністративної підсудності, ланками якої визначено адміністративний суд, вищий адміністративний суд і Федеральний адміністративний суд. Суди адміністративної юстиції мають компетенцію щодо розгляду скарг фізичних і юридичних осіб на дії та акти органів державного управління, а також спорів між органами місцевого самоврядування. Адміністративні суди розглядають переважну більшість справ як суди першої інстанції. Вищі адміністративні суди створені по одному у всіх землях ФРН, справи в яких розглядаються колегіально у складі трьох фахових суддів і двох «почесних суддів», а в деяких землях — у складі лише трьох фахових суддів. Федеральний адміністративний суд діє як суд касаційної інстанції у складі п’яти фахових судів, переглядаючи рішення нижчих адміністративних судів. У такому ж складі сенати цього суду розглядають по першій інстанції і справи, віднесені до виняткової компетенції цього суду.

Інша сфера підсудності пов’язана з питаннями оподаткування і представлена фінансовими, земельними фінансовими судами та Федеральним фінансовим судом. Німецька система фінансових судів створена для розгляду спорів, предметом яких є сплата податків та митних зборів. Федеральний фінансовий суд є судом касаційної інстанції для рішень фінансових судів винятково з питань права і тільки за умови, коли існує спір про суми, що перевищують 10 000 євро. Фінансові суди по першій інстанції розглядають справи колегіально у складі трьох фахових суддів і двох «почесних суддів» [5, 63].

Наступна сфера підсудності — застосування трудового законодавства. Для вирішення такої категорії справ у ФРН створено вертикаль трудових, земельних трудових судів і Федеральний трудовий суд, які розглядають спори між наймодавцями й робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення з роботи, а також конфлікти між профспілками й об’єднаннями підприємців. Федеральний трудовий суд діє у складі 5 сенатів, колегіально розглядаючи касаційні скарги у складі трьох фахових і двох «почесних» суддів. У кожній із земель є один суд землі з трудових справ, а в Північному Рейні-Вестфалії, зважаючи на насиченість цієї федеральної землі промисловими підприємствами, їх створено два. У трудових судах утворюються колегії у складі одного фахового судді та двох «почесних суддів», які представляють інтереси працівників та роботодавців. Земельні трудові суди мають повноваження апеляційної інстанції, які переглядають рішення трудових судів, що вирішують усі трудові конфлікти.

Ще одна вертикаль підсудності представлена судами із соціальних питань, що створені для розгляду спорів, пов’язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним, наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо. Ця система судів очолюється відповідним Федеральним судом, що розглядає справи колегіально у складі трьох фахових і двох «почесних суддів». У кожній землі ФРН діє суд із соціальних питань, що колегіально вирішує по першій інстанції всі спори, віднесені до їх компетенції, у складі одного фахового і двох «почесних суддів». У сферу підсудності із соціальних питань як ланки входять соціальний суд, земельний соціальний суд і Федеральний соціальний суд. У контексті дослідження необхідно звернути увагу, що зазначені системи спеціалізованих судів є самостійними і незалежними одна від одної. Разом із тим відповідно до ст. 95 Конституції ФРН з метою забезпечення єдності судової практики у випадку виникнення суперечностей у застосуванні матеріальних норм права скликається Єдиний сенат вищих федеральних судів, рішення якого з питань правозастосування є обов’язковими для всіх спеціалізованих судів усіх юрисдикцій.

Поряд із розглянутими сферами підсудності судова система ФРН має і деякі інші спеціальні суди, до яких належать Федеральний патентний суд, Федеральний дисциплінарний суд та військові суди, що створюються за умови оголошення воєнного стану, а також дисциплінарні військові суди. Властивою для німецької судової системи є ще одна спеціальна сфера підсудності — Федеральний суд у справах суддівської служби, який діє у складі Верховного федерального суду як окрема судова палата і має повноваження вирішувати питання дисциплінарного характеру і справ, що стосуються службового права (порушення незалежності суддів, особливості їх служби тощо).

До німецької системи загальних судів на правах самостійних судових підрозділів включені суди у справах неповнолітніх, які вирішують справи про правопорушення, вчинені неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, а також молоддю до 21 року, якщо суд вважатиме, що їх поведінка має «підлітковий характер». Крім того, у цих судах розглядаються справи про порушення дорослими інтересів неповнолітніх або справи, в яких потрібно допитати неповнолітніх як свідків. До таких же судових установ у судах землі належать палати у справах неповнолітніх, а в дільничних судах — суди шеффенів у справах неповнолітніх.

Таким чином, реалізація моделі судової системи ФРН свідчить про домінування принципу галузевої спеціалізації, що зумовлює виняткову роль кожного з федеральних судів відповідної юрисдикції у здійсненні пра- возастосовної діяльності у межах окремої спеціалізації. Німецька система судів будується як у вертикальному (суди земель, федеральні суди), так і в горизонтальному (суди різних юрисдикцій) напрямах. Проте в сучасній німецькій правничій науці все частіше виникають дискусії з приводу доцільності функціонування спеціальних судових вертикалей, пояснюючи це надмірною кількістю судів і суддів [6, 102].

Судова система Франції у її теперішньому вигляді складається із загальних, спеціальних і спеціалізованих судів. До системи загальних судів належать Касаційний суд, апеляційні суди і суди, які розглядають визначені категорії справ по першій інстанції. Характеризуючи систему правосуддя Франції, зазначимо, що переважна більшість правників указують на створення в цій країні сильної централізованої судової влади та зразкової ієрархії судово-юри- сдикційних органів. Зокрема, це пояснюється тим, що вона базується на одному з найважливіших принципів організації державної влади — принципі розподілу судових та адміністративних функцій [7, 38].

Відповідно до ст. 5 Конституції 1791 р. у судовій системі Франції створено адміністративну юстицію, яку відокремлено від справ загальної юрисдикції, а перегляд рішень у касаційному порядку покладено на Державну раду. Така модель судоустрою є традиційною для Франції, оскільки ще законом від 16-24 серпня 1790 р. судам заборонялося розглядати справи адміністративної юстиції і, таким чином, впливати на державну адміністрацію. Остаточне юридичне закріплення судових повноважень Державної ради відбулося із прийняттям закону від 24 травня 1872 р. Це призвело до встановлення пріоритетності виконавчої влади над законодавчою, а також обрання курсу на створення власного правосуддя в системі адміністративної юстиції. У зв’язку з цим адміністративні справи почали «коректно» вилучатися з-під процесуального контролю Касаційного суду.

Загалом Державна рада Франції — це особлива спеціалізована інституція, яка фактично є незалежною від системи загальних судів, до компетенції якої належить розгляд скарг на дії й акти органів державного управління щодо прав та інтересів приватних осіб. А. Осетинський та М. Хавронюк називають Державну раду «квазісудовим» органом, оскільки, крім інших функцій, вона здійснює і правосуддя [8, 7-14; 9, 14]. В її складі діють п’ять секцій, чотири з яких мають юрисдикційні повноваження з контролю у сфері управління, одна — з розгляду спорів і конфліктів, а також дві постійно діючі комісії — Звітно-дослідницька і Спеціальна комісія з перегляду пенсій. 30 серпня 1953 р. була проведена реформа адміністративної юстиції, відповідно до якої створювалася система адміністративних трибуналів на чолі з Державною радою, яка розглядала адміністративні справи по першій інстанції, в апеляційному і касаційному порядках, що на сьогодні визначається однією з основних її судових функцій. Французький законодавець, з урахуванням запровадження відповідних новел, продовжив консолідацію основ правового статусу Державної ради в контексті сучасних вимог державного життя Франції.

Для французької судової системи властивим є функціонування паралельних судових юрисдикцій, що зумовлює вірогідність виникнення між ними конфліктів юрисдикцій, вирішення яких покладається на Трибунал з конфліктів, створений 4 листопада 1848 р. Його заснування є наслідком реалізації конституційного принципу поділу влади, що полягає в автономії судової системи й функціонуванні адміністративної юстиції окремо від загальних судів. Проте такий розподіл на практиці є досить умовним, оскільки одна й та сама справа може належати до компетенції як загальної, так і спеціалізованої юрисдикцій. Трибунал з конфліктів має посередницьку роль у французькій судовій системі, оскільки його організація відповідає принципам паритетного представництва магістратів від Касаційного суду і Державної ради [10, 93].

Виокремлюючи компетенційні ознаки спеціалізації судових органів Франції, потрібно звернути увагу на діяльність ряду прирівняних до судових установ, що мають компетенцію щодо розгляду певних категорій справ: торговельні трибунали, ради прюдомів, комісії із соціального страхування, паритетні трибунали із земельної оренди, трибунали з морської торгівлі. Зокрема, торговельні трибунали розглядають спори, що виникають між учасниками торговельних угод, між членами товариств, спори щодо зобов’язань підприємців і банкірів, справи, пов’язані з ліквідацією підприємств. Ради прюдомів вирішують конфлікти, пов’язані з укладенням, виконанням і розірванням індивідуальних трудових договорів. Вони складаються з радників-представ- ників підприємців та робітників і розглядають справи в колегіях із двох або чотирьох представників кожної із сторін під головуванням судді трибуналу малого процесу [11, 216].

Правова система Італії належить до романо-германської системи права, саме вона вважається її батьківщиною, оскільки доктрина цієї правової сім’ї виникла в результаті еволюції римського права. Особливістю судоустрою Італії є те, що юрисдикційною функцією одночасно наділені різні судові органи: суди звичайної юрисдикції та спеціальні суди. Судова діяльність у сфері загального права здійснюється магістрами (суддями) судового корпусу, регулюється встановленими і регламентованими правовими нормами щодо судоустрою у цивільних і кримінальних справах, за винятком справ, віднесених до компетенції спеціальних судів (наприклад військових трибуналів). Система судових органів Італії організована таким чином, що окремій ланці судоустрою відповідає окрема інстанція, до юрисдикції якої віднесено лише один із трьох рівнів вирішення справи: розгляд справ по суті, апеляція, касація.

Вищою судовою інстанцією в Італії є Вищий касаційний суд (інша назва — Касаційний суд), який діє у складі чотирьох палат та переглядає справи в касаційному порядку, тобто є останньою інстанцією щодо розгляду скарг з питань права на рішення судів звичайної юрисдикції. Згідно із Законом «Про судоустрій» 1941 р. Вищий касаційний суд забезпечує точне дотримання та однакове тлумачення закону, єдність національного об’єктив- ного права. Розглядаючи скарги в межах компетенції, або справи про неоднакове застосування палатами суду однієї й тієї самої норми права, Касаційний суд діє у складі об’єднаної палати. У сфері здійснення тлумачення закону він створює так звані юрис- пруденціальні напрями — тенденції з вирішення судами однотипних категорій справ, які закріплюються у «мак- симаріях». Більшість справ італійські суди вирішують на підставі саме «мак- симаріїв». У теорії права такі рішення прийнято називати «прецедентами тлумачення».

Важливе значення для італійського правосуддя мають спеціальні судові органи. Систему таких судів становлять: 1) судові органи адміністративної юстиції, до компетенції яких входить вирішення спорів між державною адміністрацією і приватними особами (регіональні адміністративні суди на чолі з Державною радою); 2) орган із питань публічної звітності (такі повноваження здійснюються Рахунковою палатою); 3) військові трибунали, компетентні розглядати виключно справи про військові злочини, вчинені особами, які входять до складу військових формувань; 4) органи з податкових справ, якими є провінційні та обласні комісії з податків.

Крім того, наявність відокремлених спеціалізованих адміністративних судів, які поряд із судами звичайної юрисдикції становлять систему органів правосуддя в Італії, зумовлює створення так само, як у Франції спеціального органу адміністративної юстиції — Державної ради (Consiglio di Stato). До повноважень Державної ради належить контроль з приводу законності актів уряду і міністерств, розгляд скарг на рішення обласних адміністративних трибуналів, які є органами адміністративної юстиції першої інстанції, розгляд скарг на постанови та дії представників виконавчої влади. Отже, за правовим статусом відношення Державної ради до судових органів є проблематичним. Це пояснюється особливостями в її кількісному формуванні та здійсненням поряд із судовими інших функцій, пов’язаних із державним управлінням. Зауважимо, що існування органу з такими адміністративно-судовими функціями підтверджує погляди про недопустимість його включення до системи судів звичайної юрисдикції, та спростовує ідеї прихильників надто широкої автономії спеціалізованих складових судової системи. У сучасних правових системах функція касаційного перегляду, як правило, конституційно закріплюється на рівні вищої судової установи, яка очолює відповідну систему спеціалізованих або загальних (звичайних) судів.

Польща — країна-представник ро- мано-германської правової сім’ї, — яка завдяки виваженим і чітко спланованим реформаційним крокам за короткий період часу перетворилася у повноправного члена Європейського Співтовариства та є цінним прикладом побудови системи судів з наявністю спеціалізованих судових органів. Відповідно до ст. 10 Конституції Польщі судова влада має дуалістичну структуру, що пояснюється існуванням у ній двох видів державних органів: судів (організація судочинства у яких передбачає щонайменше двохін- станційну структуру) та трибуналів: «Суди і Трибунали є владою, окремою та незалежною від іншої влади» [12, 146]. Аналіз організації судової системи Польщі дає підстави стверджувати про наявність трьох судових інстанцій [13, 123].

Суди і трибунали здійснюють судову владу, ухвалюючи рішення від імені

Республіки Польща. Тобто у межах конституційного регулювання здійснення судової влади виключає можливість її делегування іншим суб’єктам. Натомість державна монополія судової влади не виключає, а обмежує діяльність інших недержавних органів, утворених з метою вирішення спорів про право, оскільки законодавство такої можливості не виключає. Однак недержавні суди не здійснюють судочинства від імені республіки і, крім того, легальність провадження у таких судових органах підлягає контролю державною судовою владою.

Конституція Республіки Польща в питаннях судової влади передбачає відносну чіткість викладення відповідних норм і докладно фіксує не тільки судовий устрій країни, а й компетенцію вищих судових органів. Зокрема, у ст. 175 зазначається, що правосуддя здійснюється Верховним судом, загальними та адміністративними судами, а також судами військової юрисдикції. Правосуддя в судах здійснюється відповідно до положень кодексів цивільних, кримінальних і адміністративних процедур, саме тому діяльність деяких судових установ, включаючи апеляційні та касаційні суди, має певні процедурні відмінності.

Адміністративна юстиція була відроджена у Польщі 1 вересня 1980 р., коли почали самостійно діяти Вищий адміністративний суд та воєводські адміністративні суди (Закон від 31 січня 1980 р.) [14, 213]. Повноваження Вищого адміністративного суду містять винесення судових рішень про відповідність законам постанов органів територіального самоврядування і нормативних актів місцевих органів урядової адміністрації, розгляд справ в апеляційному і касаційному порядку, а також прийняття рішень щодо тлумачення правових положень. В адміністративній юрисдикції фіксується принцип інстанцій- ності судочинства та гарантується не менше двох інстанцій для розгляду справ, що передбачено Законом «Про судоустрій адміністративних судів», який набрав чинності 1 січня 2004 р. [15]. З наведеного випливає, що система адміністративних судових органів у Польщі функціонує за принципом розумного і виваженого використання спеціалізації судочинства у межах загальної юрисдикції.

Крім того, окремими органами у механізмі судової влади є Всепольська рада юстиції (Закон «Про Всепольсь- ку раду юстиції»), основним завданням якої визначається захист самостійності судів і незалежності суддів, а також Конституційний і Державний трибунали. Перший є органом конституційної юрисдикції, а другий — створено для притягнення до конституційної відповідальності вищих посадових осіб країни за порушення Конституції чи інших законів у зв’язку із займаною посадою або у сфері виконання покладених на особу службових обов’язків.

Таким чином, відмінність між рома- но-германською та англосаксонською правовими сім’ями у розумінні сутності побудови судових органів спеціалізованої компетенції полягає в існуванні різних доктринальних підходів щодо визнання джерел права, зокрема судових рішень: для континентальної системи права роль спеціалізованого судочинства є прийнятною і необхідною, що відображається у конституційних та законодавчих приписах Франції, Італії, ФРН, Польщі; для системи загального права не є властивим виокремлення спеціалізованої складової загальної юрисдикції, оскільки домінантним є запровадження не галузевої судової спеціалізації, а спеціалізації суддів при вирішенні справ різних категорій. Наведене пояснюється традиціями конституційного і законодавчого закріплення судової організації. У країнах романо-германської правової сім’ї здійснення правосуддя у спеціалізованих формах окреслилося в результаті тривалої історичної апробації моделей судочинства та різних підходів до спеціалізації в аспекті її організаційного оформлення, що дає змогу створювати: 1) самостійні системи судових органів; 2) автономні системи судових органів у межах загальної юрисдикції; 3) судові або інші установи, які виконують судові або квазісудові функції, що відображає високий рівень розуміння необхідності спеціалізації судової діяльності як основного або допоміжного інституту в судовому устрої.

Крім того, вищі органи адміністративної юстиції у переважній більшості досліджених країн організаційно залишаються на рівні спеціальних судових органів (Італія), а їх процесуальна прив’язка здійснюється на рівні касації або верховного судового органу, або органу, що виконує, крім судових, і інші функції (Державна рада Франції, Італії). Як правило, в якості систем спеціалізованих судів створюються адміністративні суди. Наслідком цього є організаційна єдність систем судів із спеціальною компетенцією в унітарних європейських країнах (Франція, Польща, Іспанія, Італія), яка супроводжується тим, що функція касаційного перегляду належить вищим судовим органам. Інші спеціалізовані (спеціальні) суди (юрисдикції) самостійних (автономних) систем не створюють і функціонують як суди першої інстанції.

Розглянуті організаційно-правові моделі реалізації принципу спеціалізації дають підстави для висновку, що єдиного рецепту побудови судових органів із спеціалізованою (спеціальною) компетенцією не існує. Судові системи кожної з досліджених країн являють собою симбіоз правових традицій та особливостей організації судової влади. Тому проведення заходів судово-правової реформи у вітчизняних реаліях повинно відображати як потребу у спеціалізації судової діяльності, так і враховувати необхідність досягнення високого рівня якості правосуддя, здійснюваного спеціалізованими судовими органами.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Ковалев В. А. Органы расследования и судебная система Великобритании : учеб. пособие // ВЮЗИ. — М., 1985. — 148 с.
  2. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — 667 с.
  3. БельсонЯ. М. Полиция «свободного общества». — М., 1984. — 138 с.
  4. Назаров І. Конституційні засади побудови судових систем країн Європейського Союзу // Юридична Україна. — 2008. — № 2. — С. 82.
  5. Сердюк В. В. Юрисдикція судів за спеціалізацією : моногр. — К., 2005. — 192 с.
  6. Цахло М.Судова система ФРН // Юридичний журнал. — 2004. — № 9 (27). — С. 102.
  7. Фоков А. П.Правосудие во Франции : организация судебного контроля на современном этапе // Право и политика. — 2001. — № 7. — C. 38.
  8. Осетинський А. Сучасні аспекти інституційного забезпечення касаційного перегляду судових рішень та єдності правозастосування у національних судових системах країн ЄС // Право України. — 2007. — № 5. — С. 7-14.
  9. Хавронюк М. Судоустрій і статус суддів : європейські стандарти // Юридична практика. Судовий випуск. — 2007. — № 8 (16). — С. 14.
  10. Боботов С. В. Правосудие во Франции : учеб. пособие. — М., 1994. — 200 с.
  11. Решетников Ф. М. Правовые системы стран мира. — М., 1999. — 343 с.
  12. Прилуцький С. Судова система Республіки Польща // Право України. — 2004. — № 9. — С. 146.
  13. Назаров І. Значення принципу інстанційності для організації судової системи України та європейських країн // Юридична Україна. — 2009. — № 5. — С. 123.
  14. Адміністративна юстиція : європейський досвід і пропозиція для України / автори-упоряд. І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. — К., 2003. — 512 с.
  15. Ustawa z dnia 25 lipsa 2002 r. Prawo o ustroju sadyw administracyjnych // Dziennik Ustaw Rzeczpospolitej Polskiej. — 2002. — № 153. — Poz. 1269.
загрузка...
Top