Організаційно - правове забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА БЕЗПЕКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

1.1.Місце, роль та поняття організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України.

1.2 Фактори зниження безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ України

1.3. Сутність нормативно-правового забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників ОВС України

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОВС УКРАЇНИ

2.1. Безпека працівників органів внутрішніх справ як результат нормативно-управлінського впливу

2.2. Співвідношення організаційних і правових засобів забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ЗАХОДИ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

3.1. Дотримання дисципліни працівниками ОВС України як умова підвищення безпеки їх професійної діяльності

3.2 Професіоналізм працівників органів внутрішніх справ як фактор забезпечення безпеки їх діяльності

3.3. Напрями удосконалення нормативно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Орієнтиром розвитку людства на шляху до цивілізованого суспільства завжди було досягнення такого стану, в якому людині не загрожує жодна небезпека – ні соціально-політичного, ні природного, ні техногенного характеру. Сьогодні одним із найважливіших критеріїв розвитку демократії у будь-якій державі є захищеність її громадян, яка закріплена у законодавчих нормах та має діючий механізм реалізації, що дозволяє максимально зменшити ризик настання небажаних наслідків для життя, здоров’я, честі, гідності та інших нормативно закріплених прав і законних інтересів людини. Побудова в Україні правової держави обумовлює важливість вирішення проблеми забезпечення безпеки її громадян. За цих умов питання забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ набуває нового, більш актуального значення. По-перше, будучи громадянами України, працівники органів внутрішніх справ мають невід’ємні права, закріплені Конституцією України, в якій зазначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. По-друге, виконання працівниками органів внутрішніх справ своїх обов’язків у сфері захисту прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин певною мірою залежатиме від рівня захищеності самих правоохоронців. По-третє, нормативно-правове забезпечення безпечного виконання працівниками органів внутрішніх справ своїх професійних обов’язків є недосконалим, значна кількість правових актів застаріла або містить численні прогалини та суперечності. У зв’язку з цим питання організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників системи МВС України набувають сьогодні особливої актуальності.

Внаслідок загострення криміногенної обстановки, зростання злочинності в її найагресивніших формах почастішали випадки виникнення екстремальних ситуацій, коли життю або здоров’ю працівників органів внутрішніх справ загрожувала реальна небезпека. Працівник органів внутрішніх справ під час виконання службових обов’язків може бути об’єктом посягання і водночас зобов’язаний припинити будь-яке посягання на інші об’єкти, що охороняються, чи які він має захищати, тобто свідомо ризикувати своїм здоров’ям і навіть життям для усунення небезпеки. Крім того, діяльність працівників органів внутрішніх справ здебільшого пов’язана з небезпекою та стресовими ситуаціями. Своєрідність впливу небезпеки полягає в її постійній потенційній присутності. Можливість нападу на працівників правоохоронних органів існує протягом усього часу виконання оперативно-службових завдань, зокрема, патрулювання, чергування і навіть носіння форменого одягу та зброї.

Зазначені особливості службово-трудової діяльності працівників органів внутрішніх справ вимагають надійного забезпечення їх природних прав на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканність у процесі виконання ними своїх посадових обов’язків. Однак, існуючий нині рівень забезпечення безпеки їх діяльності свідчить, що стан вирішення цієї проблеми далекий від бажаного. Так, з 1991 по 2006 роки в Україні загинули 890 працівників міліції, 5 917 – були поранені.

У рішеннях колегії та керівництва Міністерства внутрішніх справ України неодноразово зазначалося на необхідність посилення роботи зі створення безпечних умов службово-трудової діяльності працівників органів внутрішніх справ, однак суперечливість та розпорошеність нормативно-правової бази у цій сфері та недостатність науково-методологічного підґрунтя організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС значно ускладнюють вирішення проблеми.

Нині суттєвим науковим підґрунтям для виконання дослідження стали загальнотеоретичні наукові праці, розробки фахівців у галузі управління, адміністративного та інших галузей права. Зокрема, автор спирався на ґрунтовні дослідження В.Б.Авер’янова, Ю.П.Битяка, В.П.Васьковської, І.П.Голосніченка, О.М.Джужи, Є.В.Додіна, Л.В.Коваля, Р.А.Калюжного, А.П.Клюшніченка, В.К.Колпакова, О.В.Копана, А.Т.Комзюка, Я.Ю.Кондратьєва, М.В.Корнієнка, В.П.Крошко, В.А.Ліпкана, О.В.Негодченка, Н.Р.Нижник, В.І.Олефіра, В.Ф.Опришка, С.В.Пєткова, В.Д.Сущенка, Ю.С.Шемшученка, О.М.Якуби та інших науковців. Проте ця проблема ще не стала предметом розгорнутих наукових досліджень. Отже, глибоке дослідження організаційно-правових засад та особливостей забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України, а також розробка пропозицій і рекомендацій щодо її подальшого удосконалення зумовлена такими чинниками: важливістю створення стану максимальної захищеності працівників ОВС як носіїв прав та свобод, закріплених Конституцією України; небезпечним характером службово-професійної діяльності працівників ОВС у процесі захисту ними законних прав, свобод та інтересів учасників суспільних відносин; недостатнім рівнем безпеки діяльності працівників ОВС на сучасному етапі розвитку правової держави; недосконалістю нормативно-правового забезпечення безпечних умов професійної діяльності працівників ОВС; недостатністю наукових розробок у галузі організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС, які мають бути теоретично-методологічним підґрунтям для подальшого удосконалення організаційно-управлінських відносин та правової бази у досліджуваній сфері.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з п. 23 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004–2009 років, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 05.07.2004, п. 3.3 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006–2010 років, а також планами наукових досліджень науково-дослідної лабораторії з проблем кадрового забезпечення ОВС України Харківського національного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження.Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення, теоретичний аналіз, розкриття сутності та особливостей організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС, розробка конкретних практичних рекомендацій та наукових пропозицій щодо розвитку й удосконалення відповідного нормативно-правового забезпечення.

У роботі поставлено такі основні завдання:

  • визначити мету організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників системи МВС України;
  • визначити сутність та поняття безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ;
  • дослідити основні завдання організаційно-управлінської діяльності у сфері забезпечення безпеки діяльності працівників системи МВС України;
  • визначити та охарактеризувати фактори, які впливають на зниження безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ;
  • проаналізувати сучасний стан забезпечення безпеки діяльності працівників системи МВС України;
  • визначити основну мету правового регулювання організаційно-управлінських відносин у сфері професійної захищеності працівників органів внутрішніх справ;
  • дослідити нормативно-правове забезпечення організації та управління у сфері професійної захищеності працівників ОВС України;
  • визначити поняття небезпеки та професійного ризику в професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ;
  • визначити напрями удосконалення нормативно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС.

Об’єктом дослідженняє адміністративно-правові відносини у сфері організації безпеки діяльності працівників ОВС України.

Предметом дослідженняє теоретично-методологічні засади, нормативна основа та механізм реалізації організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідженняє система загальнонаукових та спеціальних методів, що призначені для отримання об’єктивних достовірних результатів. Діалектично-матеріалістичний метод оцінки соціальних процесів і явищ застосовувався під час визначення місця та ролі організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності рядового і начальницького складу (підрозділ 1.1), визначення факторів зниження безпеки діяльності працівників ОВС України (підрозділ 1.2).Структурно-функціональний метод дав змогу визначити співвідношення організаційно-управлінських і нормативно-правових заходів та засобів забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України (підрозділ 2.2). За допомогою методів системного аналізу та синтезу досліджено вплив дисципліни та професіоналізму працівників ОВС на безпеку їх діяльності (підрозділи 3.1, 3.2).Статистичний метод застосовано під час вивчення сучасного стану забезпечення безпеки працівників ОВС (підрозділ 3.1). За допомогою формально-логічного та логіко-семантичного методів удосконалено понятійний апарат проблематики безпеки діяльності працівників ОВС (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3).

Нормативною та емпіричною базою дисертаційного дослідження є Конституція України, законодавство України, відомчі нормативно-правові акти Міністерства внутрішніх справ України і деяких зарубіжних країн, аналітичні матеріали, статистичні дані та результати проведеного автором дослідження, результати анкетування працівників ОВС зі всіх регіонів України, які протягом 2005–2006 навчального року навчалися на курсах перепідготовки та підвищення кваліфікації в Інституті перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників ОВС Харківського національного університету внутрішніх справ.

Наукова новизна одержаних результатівполягає у розробці теоретичних положень щодо особливостей організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України. У межах здійсненого дослідження сформульовано нові наукові положення і висновки, які мають наукову новизну:

вперше:

– запропоновано новий підхід до безпеки діяльності працівників ОВС як до забезпечення їх природних прав на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканність у процесі виконання ними своїх посадових обов’язків;

– визначено мету організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ України як забезпечення їх природних прав на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканність у процесі виконання ними своїх посадових обов’язків;

– визначено основні завдання організаційно-управлінської діяльності із забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, до яких віднесено такі: а) вивчення та аналіз головних факторів і причин трагічних випадків під час виконання професійних обов’язків; б) впровадження спеціальних програм з підготовки до дій у небезпечних ситуаціях; в) регулювання питань професійного захисту працівників; г) усунення небезпечних умов професійної правоохоронної діяльності;

– визначено основну мету правового регулювання організаційно-управлінських відносин у сфері професійної захищеності працівників органів внутрішніх справ, яка полягає у закріпленні ефективного механізму прийняття й реалізації організаційно-управлінських рішень. Ці рішення повинні прийматись уповноваженими суб’єктами, мати встановлену нормами права форму та відповідати певному рівню в системі нормативно-правових актів;

– доведено, що до спільних ознак права й управління у сфері забезпечення безпеки професійної діяльності працівників слід віднести такі. По-перше, елементи механізму права не збігаються з механізмом управління. Механізм права – це сукупність правових засобів, які використовуються у процесі реалізації регулятивної функції права. Механізм же соціального управління включає в себе цілі, принципи, функції, методи управління. По-друге, те саме стосується системи права і системи управління. Під системою права розуміють побудову права як нормативного утворення, тобто розподіл його на певні частини, що називаються галузями та інститутами права. Під системою управління, у вузькому значенні, розуміють сукупність управляючої та керованої підсистем або сукупність динамічно-пов’язаних між собою елементів: суб’єкта управління, об’єкта управління, каналів прямого та зворотного зв’язку і навколишнього середовища. По-третє, право й управління у сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів, служб та підрозділів мають різнохарактерний вплив на об’єкти. Правові заходи і засоби, регламентуючи відносини осіб рядового та начальницького складу, самі собою їх не реалізують. Вони реалізуються у процесі управління та організації управлінської діяльності;

– доведено, що основними видами небезпеки у сфері професійної діяльності працівників ОВС України є: потенційна, уявна, провокована та реальна небезпека й охарактеризовано їх особливості;

удосконалено:

– визначення поняття „безпека діяльностіпрацівників органів внутрішніх справ”, під яким необхідно розуміти систему економічних, правових, матеріально-технічних, соціальних, психологічних, кадрових, інформаційних та спеціально-технічних заходів, спрямованих на усунення небезпечних для життя, здоров’я, честі, гідності і недоторканності осіб рядового і начальницького складу факторів під час виконання ними своїх посадово-функціональних завдань та обов’язків;

– визначення поняття небезпеки у професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ як сукупності різних за змістом, характером, силою та наслідками впливу умов, об’єктів, предметів, факторів і процесів, які загрожують безпеці діяльності осіб рядового і начальницького складу і здатні заподіяти шкоду життю, здоров’ю, честі, гідності та недоторканності останніх у процесі виконання ними посадово-функціональних обов’язків;

– визначення поняття професійного ризику працівників органів внутрішніх справ, який належить розуміти як необхідну умову їх службово-трудової діяльності, за якої завжди існує ймовірність заподіяння шкоди здоров’ю, життю, честі, гідності та недоторканності осіб рядового та начальницького складу внаслідок дії тих чи інших небезпечних факторів, об’єктів, предметів або процесів;

дістало подальшого розвитку:

– а) вивчення рівня безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ; б) визначення причин порушень дисципліни і законності, низького професіоналізму, безвідповідального ставлення осіб рядового та начальницького складу до вимог нормативних актів;

– класифікація факторів, які впливають на зниження безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, яка включає дві основні групи. Перша група факторів пов’язана з особливостями правозахисних цілей, функцій, завдань органів служб та підрозділів внутрішніх справ; друга – з професійною діяльністю працівників ОВС;

– потреба здійснення кодифікації нормативно-правового матеріалу в галузі забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Доведено, що результатом такої кодифікаційної роботи має бути Положення про забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, у якому будуть вирішуватися всі важливі питання захисту й охорони права працівників органів внутрішніх справ на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканність, і запропоновано структуру цього нормативно-правового акта.

Практичне значенняодержаних результатіввизначається тим, що на їх основі у поєднанні з іншими науковими розробками цього спрямування, здійснюватиметься позитивний вплив на функціонування та реформування організаційно-управлінських відносин та нормативно-правового забезпечення у сфері забезпечення безпеки працівників ОВС України. У галузі науково-дослідної роботи результати дисертаційного дослідження є внеском до формування основ подальшого опрацьовування проблем, пов’язаних з організаційно-правовим забезпеченням безпеки діяльності працівників ОВС України. У навчальному процесі результати дослідження використовуються при викладанні навчальної дисципліни „Безпека діяльності працівників ОВС України” у Харківському національному університеті внутрішніх справ (Акт від 25.10.05р.). Результати дисертаційного дослідження використовуються при визначенні критеріїв якості управлінської діяльності, спрямованої на запобігання випадків надзвичайних подій з працівниками ОВС України, в органах, службах та підрозділах, а також при складанні тематичних планів, програм та розробці методичних рекомендацій щодо оволодіння працівниками ОВС знаннями, вміннями і навичками у сфері зниження небезпеки, зумовленої характером професійної діяльності (Акт від 3.12.05 р. ).

Апробація результатівдисертації здійснювалась за допомогою видавничої, навчальної, пропагандистської роботи, шляхом розробки проектів нормативних актів та внесення пропозицій щодо їх змін у чинному законодавстві. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження, викладені дисертантом у роботі, дістали відображення у наукових публікаціях автора. Підсумки розробки проблеми у цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на двох науково-практичних конференціях: „Впровадження новітнього законодавства та нових форм роботи в практичну діяльність правоохоронних органів” (Харків, 2003), „Захист соціальних та економічних прав людини: Міжнародні стандарти та законодавство України” (Київ, 2004), а також на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри управління в органах внутрішніх справ та кафедри адміністративного права і адміністративної діяльності органів внутрішніх справ Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації.Основні положення дисертаційного дослідження відображені у семи наукових публікаціях, п’ять з яких опубліковано у вітчизняних фахових виданнях, затверджених ВАК України та двох – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

РОЗДІЛ 1ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА БЕЗПЕКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Місце, роль та поняття організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України

Розбудова правової, демократичної, соціальної держави Україна передбачає реформування існуючого механізму забезпечення безпеки працівників органів внутрішніх справ як захисників прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. Рівень якості забезпечення діяльності працівників ОВС визначає рівень стабільності і правопорядку в суспільстві, захищеності людини та громадянина від злочинних посягань криміналітету. “Становлення України як правової держави, - як зазначається в літературі з управління персоналом ОВС, - потребує відповідних реформ і в органах внутрішніх справ з метою забезпечення високого професійно-освітнього рівня працівників, їх здатності працювати в нових умовах розвитку суспільства, їх соціальної захищеності та безпеки життєдіяльності” [1, с.286]. З точки зору А.М.Буданова, проблема особистої безпеки працівників органів внутрішніх справ при вирішенні ними професійних завдань або в ситуаціях, пов’язаних зі службовою діяльністю, набуває нині особливу гостроту і актуальність. “Ризик, як фізичний, так і психологічний, є сьогодні об’єктивною складовою професійної діяльності працівників правоохоронних органів, і спеціальна робота по забезпеченню їх особистої безпеки, тобто по цілеспрямованому зменшенню такого ризику до реально можливої межі, є надзвичайно актуальною” [2, с.6]. Н.П.Матюхіна підкреслює, що нова соціально-економічна, політична та криміногенна ситуація, що склалася у суспільстві, значно ускладнила умови професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ, підвищила ступень професійного ризику. Це у свою чергу ще більш загострило проблему безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, розробки та застосування системи дійових засобів щодо запобігання втрат серед працівників ОВС. “Підвищені ризик та небезпека – це невід’ємні складові професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ. Органи Міністерства внутрішніх справ протидіють внутрішнім загрозам воєнного характеру, борються зі злочинністю та забезпечують захист населення у разі катастроф та інших надзвичайних подій. Враховуючи особливості діяльності працівників та умови, в яких вона відбувається, у директивних вказівках та вимогах колегії МВС України, керівництва міністерства неодноразово підкреслювалась безумовність пріоритету життя і здоров’я особового складу над будь-якими інтересами чи завданнями оперативно-службової діяльності” [3, с.194]. Отже, професія працівника органів, служб та підрозділів внутрішніх справ входить до найбільш небезпечних. Особи рядового і начальницького складу виконують свої посадово-функціональні правоохоронно-правозабезпечуючі обов’язки в “умовах підвищеного ризику та небезпеки” [4, с.3]. Причому, ризик життя працівників органів внутрішніх справ прирівнюється до ризику у професійному боксі або при випробуваннях літаків-винищувачів [5, с. 105].

Право працівника органів внутрішніх справ на безпеку має конституційний характер. У ст.3 Конституції України [6, Ст.141] прямо зазначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і напрямки діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У ст.27 Основного Закону записано: “Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”. Цими нормами встановлено, що людина ні перед ким не є юридично зобов’язаною своїм народженням та життям, що порушення її фізичної цілісності не може бути обумовлено ні суспільними, ні державними, ні службовими, ні етичними, ні релігійними або будь-якими іншими цілями чи інтересами. Життя людини визначається найвищою соціальною цінністю, рівно важливою і для особи, і для суспільства, оскільки від реального забезпечення цього права залежить не тільки існування окремих людей, але також і розвиток суспільства в цілому. Будь-яка організація, будучи суб'єктом певної діяльності, працює тільки тоді надійно, якщо нею передбачена та дотримується необхідна система запобіжних заходів, і в першу чергу - заходів безпеки своїх членів. Саме тому управління безпекою персоналу розглядається як невід'ємна частина цілісної системи управління. Його мета - забезпечення, наскільки це можливо, для кожного працівника безпечних, в тому числі і для здоров'я , умов праці і, таким чином, зберігання людських ресурсів. Це повною мірою відноситься і до безпеки особового складу органів внутрішніх справ" [7, c.225]. Відтак, органи внутрішніх справ виступають не тільки як суб'єкти діяльності із забезпечення безпеки діяльності суспільства, його окремих членів, але й як об'єкти цієї діяльності. Як і всі громадяни України, “працівники органів внутрішніх справ мають конституційне право на охорону та захист життя і здоров'я, у тому числі і в процесі трудової діяльності” [8, с.249].

Загальні конституційні норми щодо забезпечення діяльності працівників органів внутрішніх справ конкретизуються в спеціальних законодавчих та підзаконних нормативно-правових актах. Так, в ст. 15-1 Закону України „Про міліцію" [9, Ст.20] зазначається, що працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопорушників, або осіб, яких працівник міліції запідозрив у скоєні злочинів чи правопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування. Спроба особи, яка затримується працівником міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дає працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю. У ст. 21 даного Закону позначається, що працівник міліції перебуває під захистом закону. Законом гарантується захист життя, здоров'я, честі, гідності, майна працівника міліції та членів його сім'ї від злочинних посягань та інших протиправних дій. Образа працівника міліції, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на працівника міліції завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. Правопорушення щодо пенсіонера міліції, членів його сім'ї, вчинені у зв'язку з його попередньою службовою діяльністю, а так само щодо особи, яка сприяє міліції в охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю, та членів її сім'ї, тягнуть за собою відповідальність за законом. Працівник міліції має право оскаржити до суду прийняття щодо нього рішення службових осіб органів внутрішніх справ, якщо вважає, що вони ущемляють його гідність і особисті права, які не пов'язані із службовою діяльністю. Звільнення працівника міліції зі служби у зв'язку з обвинуваченням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили. У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті. У ч.3 ст.12 Закону України „Прооперативно-розшукову діяльність” [10] вказується, що за наявності даних про погрозу життю, здоров'ю або майну працівника чи його близьких родичів у зв'язку з здійсненням ним оперативно-розшукової діяльності оперативний підрозділ зобов'язаний прийняти спеціальні заходи для забезпечення їх безпеки. Поліпшення боротьби зі злочинністю та посилення охорони громадського порядку" забезпечення безпеки працівників органів внутрішніх справ відповідно до особливостей службової діяльності визнано одним із приоритетних напрямків в роботі органів внутрішніх справ щодо протидії злочинності [11].

Незважаючи на важливість безпеки діяльності працівників ОВС для ефективного правоохоронно-правозабезпечуючого функціонування органів внутрішніх справ, її стан далекий від бажаного. Колегія, керівництво Міністерства внутрішніх справ України неодноразово вказували на визнання безумовності пріоритетності життя і здоров'я працівників ОВС над будь-якими інтересами чи завданнями оперативно-службової діяльності і про необхідність запобігання надзвичайних подій, пов'язаних із втратами та пораненнями працівників органів внутрішніх справ. Небезпека, яку зазнають працівники органів внутрішніх справ під час виконання службових обов'язків, є різноманітною за змістом, силою впливу, наслідками для здоров'я та іншими характеристиками. Практика показує, що забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ ще не знаходиться на належному рівні, оскільки щорічно гине та отримує тяжкі поранення, каліцтво, психічний розлад та закінчує життя самогубством значна кількість працівниківорганів внутрішніх справ [7, с.226]. Керівники різних рівнів не проявляють належних вимог, а деякі безвідповідально ставляться до організації жорсткого контролю за практичним втіленням стратегічної лінії на запобігання і безумовне викорінювання фактів невиправданих втрат і поранень працівників ОВС. У деяких органах питання безпеки не розглядаються на колегіях і оперативних нарадах, не розробляються заходи по підвищенню боєздатності підрозділів в цілому і окремих працівників зокрема, виявляється знецінене ставлення керівного складу до життя і здоров'я підлеглих, інструктажі працівників ОВС перед виходом на службу здійснюються поверхово або й зовсім не проводяться, не перевіряється наявність засобів захисту та особистої безпеки. Тренування груп захоплення, навчання за оперативними планами практикуються рідко та безсистемно, табельна зброя працівникам оперативних служб і дільничним інспекторам на постійне носіння не видається, допускаються випадки виїзду працівників міліції на місця подій для затримання правопорушників не тільки без зброї, а й без засобів індивідуального захисту, але і в разі їх наявності вони використовуються безграмотно. Так, в рішенні колегії Міністерства внутрішніх справ України „Про стан професійної підготовки і безпеки особового складу органів внутрішніх справ України та заходи щодо їх вдосконалення відповідно до завдань Президента України з питань забезпечення належного громадського порядку та протидії злочинності в державі" [12] підкреслюється, що, незважаючи на вимоги керівництва Міністерства внутрішніх справ України щодо підвищення рівня професіоналізму кадрів, пріоритетності безпеки працівників при виконанні службових обов'язків та діях в екстремальних ситуаціях, стан справ на даному важливому напрямку діяльності викликає серйозну занепокоєність. Про низький стан безпеки діяльності з турботою відзначають і вчені. О.М.Бандурка і В.О.Соболєв з цього приводу пишуть: „На жаль, у деяких управліннях Міністерства внутрішніх справ ще мають місце випадки, коли працівники гинуть або мають тілесні ушкодження внаслідок низького рівня службової дисципліни, професійної майстерності, надмірної самовпевненості, необережності під час виконання службових обов'язків. Отже, першочергову увагу необхідно приділяти вирішенню проблем соціальної захищеності працівників органів внутрішніх справ, особливо безпеці життєдіяльності" [ 1, с.121 ].

Таким чином, загальною метою організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ України є забезпечення їх природних прав на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканість в процесі виконання ними своїх посадових обов’язків. Ці права мають загальнолюдській характер, бо притаманні кожній людині чи громадянину. Особливості полягають лише в формах, методах, способах та рішеннях забезпечення їх реалізації, і прямо залежать від виду та характеру професійної діяльності тієї чи іншої категорії працівників. З огляду ризиковий, небезпечний характер професійної діяльності працівників ОВС більш надійними, порівняльно з іншими категоріями зайнятого населення, мають бути й правозахисні заходи. Пізнання суті й основних якостей, методів, способів та режимів забезпечення, захисту, охорони природних прав працівників органів внутрішніх справ на життя, здоров’я, честь гідність та недоторканість передбачає аналіз місця, ролі та змісту останніх: перш ніж якось захищати, слід з’ясувати, що захищаємо.

В науці і практиці побудови правової, демократичної, соціальної держави величезна увага приділяється основним природним правом людини і громадянина. Про важливість даної тематики свідчать численні висловлювання та думки науково-культурної еліти сучасного цивілізованого світу. Член-кореспондент Академії правових наук України П.М.Рабинович вказує, що у XX-XXI століттях однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини є його глобальна універсалізація. Про це свідчить, наприклад, те, що до найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації приєднались від 70 до 90 % усіх держав світу, а заключний документ проведеної під егідою ООН 1993 р. у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники усіх 170 держав, які брали у ній участь [13, с.3; 14, с. 13]. В.Я.Тацій пише: “Не буде перебільшенням сказати, що здійснення прав та основних свобод людини і громадянина є одним із основних факторів, які забезпечують стабільність громадянського суспільства та свідчать про демократичність державно-правової системи” [15, с.3]. В.І.Ямковий відзначає, що формування правової держави в Україні полягає, в першу чергу, в ствердженні в нашому суспільстві верховенства та суворого дотримання законів, а також в забезпеченні належного правового становища особистості як найвищої соціальної цінності в державі. У зв'язку з цим в умовах здійснення правової реформи зростає роль досліджень, що стосуються реалізації положень норм, встановлених в якості закону, а також прав і свобод людини і громадянина, та їх гарантій [16,c.84]. Е.А.Лукашева стверджує, що права людини невід’ємні від соціальної діяльності людей, від їх суспільних відносин, способів буття індивіда. Права людини органічно вплетені в суспільні відносини, вони є нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх зв'язків, координації їх ?проступків та діяльності, відвернення протиріч, протиборства, конфліктів. За своєю сутністю вони нормативно оформлюють ті умови і способи діяльності людей, які об'єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави. Такі права, як право на життя, на достоїнство, недоторканість особистості, свободу совісті, думок, переконань, автономію особистого життя, право на участь в політичних процесах, є необхідними умовами влаштування життя людини в цивілізованому суспільстві і мають бути безперечно визнані державою [17, с.1]. Німецький вчений Є.Шмидт-Асман вважає, що конкретними правами правової державності є основні права [18, с.55]. "Права особи, перш за все, пов'язані з їх конкретною реалізацією, як безпосередньо самою особою, так й іншими особами або державними органами", - підкреслюють П.Д.Біленчук, В.Д.Твідецький та С.С Сливка [19, с.171]. С.С.Алексєєв вважає, що за своєю суттю невід’ємні права людини покликали утверджувати незалежно від стану суспільства високу гідність і свободу людини, високі духовні і моральні основи особистості і в цьому відношенні перш за все захищати людину як високодуховну істоту від свавілля наймогутнішої сили в суспільстві — влади, її зусиль панувати над особистістю [20, c.621]. На думку Ю.Т.Єршова, права людини виступають справжнім втіленням права, тобто безумовно громадянського дозволу самодіяльності вільної людини [21, с.21]. Л.С.Явич доводить, що реальні права людини відображають той стан, який вона займає в суспільстві. "Права особистості - це соціальний феномен, що віддзеркалює важливі риси, властивості, якості людської особистості, обумовлені даним етапом історичного розвитку суспільства. Громадянин держави володіє відповідно правами юридичного характеру, закріпленими законом та охоронюваними державою. Це і є те, що називають суб'єктивним правом. Права громадянина - це забезпечені особі законом і владою можливості користування свободою вибору та дії, участі в створенні достойних умов життя, привласнення соціальних благ і цінностей" [22, с.64]. О.В.Негодченко позначає, що права та свободи людини й громадянина визначили значною мірою розвиток більшості держав на шляху політичної демократії, економічного прогресу та співробітництва і не втратили своєї актуальності. “Розвиток людства свідчить про можливість просування суспільства шляхом домінування свободи і права, формування вільної, незалежної, правової особистості” [23, с.3]. В.Скомороха гадає, що в системному зв’язку з правами і свободами державні гарантії виступають важливими чинниками утвердження людської гідності. Вони покликані сприяти реалізації конкретних прав і свобод, забезпеченню їх правового захисту [24, с.3]. Німецький фахівець з конституційного права Х.Ф.Цахер доводить, що влада має бути інститутом, що існує для людей, сповідує соціальні цілі, несе відповідальність за функціонування суспільства, створює умови для забезпечення кожному існування, гідного людини [25, с.64]. І. Магновський говорить, що здобуття Україною незалежності відкрило шлях до кардинальних перетворень у всіх сферах суспільного життя. Все це знайшло відображення у чинній Конституції України, яка вперше на якісно новому рівні закріпила систему основних прав і свобод людини та громадянина. Одним з головних елементів конституційної системи фундаментальних прав і свобод людини в Україні є громадянські права і свободи. Вони посідають чільне місце у структурі конституційно-правового статусу особи, оскільки їх характер зумовлюється самою природою людини як представника соціуму. Громадянські права і свободи людини є пріоритетними правами і свободами, без проголошення яких втрачає сенс існування решти конституційних прав і свобод. Вони стосуються таких фундаментальних категорій, як життя, свобода, гідність людини, її приватного життя, недоторканності особистої та недоторканності житла [26, с.18]. Права людини як соціальний інститут є унікальними за характером, важливістю, обсягом соціально-гуманітарних проблем, що ними акумулюються. Це підтверджується всією історією, сучасністю, прогнозами на майбутнє. Вони концентровано виражають і визначають становище людини в будь-якому суспільстві і одночасно дозволяють зрозуміти і оцінити реальні досягнення, недоліки, а також негативні фактори, які існують у суспільному житті. А тому тема прав і свобод особи залишається актуальною і сьогодні. При її сучасній розробці слід, одначе, пам’ятати, що вона має досліджуватись з урахуванням теперішнього стану соціальної динаміки як в окремих країнах, так і загалом в світі [27, с.3]. Значимість основних природних прав людини і громадянина підкреслюється й іншими сучасними українськими дослідженнями [28, c.34; 29, c.155; 30, c.55-56; 31, c.48; 32, c.114-115; 33, c.8].

Відтак, проблема прав і свободи людини та їх забезпечення – це самостійний об’єкт дослідження. Рівень захист цих прав і свобод нині знаходиться не на високому рівні. Мабуть, дається взнаки нехтуванняправами і свободами людини протягом багатьох десятиліть радянського періоду. “В умовах послаблення впливу на ситуацію в суспільстві з боку центральних інститутів державної влади проблема забезпечення і захисту прав громадян не тільки не була вирішена, а й певною мірою загострилася. І відбувається це на тлі постійних запевнень представників законодавчої і виконавчої структур державної влади про розбудову правової держави, дотримання прав людини згідно з положеннями міжнародних документів, до яких Україна приєдналася” [34, c.301-302]. Вважаємо, що приведення законодавства України у відповідність із міжнародними стандартами в галузі прав людини не забезпечить необхідних результатів без розв’язання проблеми підвищення міжнародно–правової свідомості населення. На жаль, не тільки міжнародно–правова свідомість, а й знання конвенцій, пактів щодо прав людини у нашого населення досить низькі. Брак інформації у цій сфері впливає на зниження правої культури. Такі поняття, як “демократія”, “права людини”, “верховенство права”, для більшості людей досі залишаються лише словами. Що ж до політиків, то для них ці поняття здебільшого тільки спекулятивні гасла [35, c.11]. Про стан захисту прав і свобод людини в Україні свідчать данні соціологічних досліджень. За результатами опитування Українського центру економічних і політичних досліджень, проведеного в січні – лютому 2000 р., лише 0,9 % респондентів вважають, що прав людини в Україні повністю дотримуються; 18,4 % опитаних погодилися з тим, що їх дотримуються лише певною мірою; 75,9 % респондентів заявили, що прав людини в Україні зовсім не дотримуються або не надто дотримуються [36, c.6-7].

Основні природні права і свободи людини є складним конституційно-правовим субінститутом. Вони є фундаментальними правами і свободами. Вони не лише проголошені у доленосних міжнародних актах, але й закріплені у Конституції України [6, Ст.141] – правовому документі держави, який має найвищу юридичну силу. Вони також мають постійний характер і особливий механізм реалізації. Це означає, що окреме природне право чи свобода, як і будь-яке інше конституційне право, не припиняється і не виникає раз по раз, а є невід’ємним правом кожного учасника конкретних правовідносин. Набором конституційних прав, свобод та обов’язків особа вже володіє до виникнення правовідносин у конкретній сфері [37, c.322]. Вони виражають відносини та зв’язки громадян і органів держави або громадян між собою [38, c.126]. Основні права і свободи мають особливий механізм охорони. Його функціонування забезпечується всією системою національного законодавства, діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботою засобів масової інформації тощо. Ці права і свободи діють у всіх сферах суспільного життя, на всій території держави, у будь-яку годину дня чи ночі [39, c.58]. Їх зміст та обсяг є однаковими для всіх фізичних осіб, що підпадають під юрисдикцію української Конституції.

Основні права і свободи мають об’єктивний і суб’єктивний вимір.В об’єктивному - це сукупність правових норм, які встановлюють і гарантують їх; в об’єктивному – це конкретні права і свободи людини: право на життя, право на повагу достоїнства людини, право на свободу та особисту недоторканість. За змістом основні права і свободи – це певні духовні та фізичні блага особи, які визначаються державою: життя, свобода, честь, гідність; за формою – це міра або образ поведінки людини та держави, які визначаються ними щодо інших суб’єктів правовідносин. Звідси, основні права і свободи – це визнані державою та гарантовані Конституцією та законами України необхідні умови людського існування, природні можливості людини й громадянина в користуванні і розпорядженні невідчужуваними благами особистого життя та суспільно-професійної діяльності. У цьому понятті основних прав і свобод людини та громадянина прямо підкреслюється важливість не лише їх проголошення, але й забезпечення В.Скомороха пише: “Знаковим є те, що демократичні держави не лише декларують права і свободи, але й встановлюють на конституційному та законодавчому рівнях правові механізми їх захисту, без яких конкретні права і свободи можуть залишатися лише гаслом” [24, c.4]. А.Хальота зауважує, що у широкому розумінні забезпечення прав і свобод особи – це створення сприятливих умов для їх ефективної реалізації, що здійснюється всіма суб’єктами політичної системи суспільства. “Важлива роль у цій діяльності належить державі, яка, найбільш концентровановиражаючи в своїй політиці економічні відносини і потреби суспільства, через систему своїх органів та підпорядкованих їм державних підприємств і установ здійснює багатоцільові функції, проводить науково обґрунтовану діяльність різних сфер життя суспільства. Серед таких сфер головне місце посідає правоохоронна діяльність та захист прав і свобод особи, що здійснюється державними організаціями в межах їх компетенції та притаманними їм формами і методами” [40, c.43-44].

Найважливішими природними особистими правами є: право на життя і здоров’я, право на повагу до своєї гідності, право на свободу та особисту недоторканість. Усі ці права невіддільні одне від одного та взаємопов’язані. Наслідком реалізацій цих прав є забезпечення, захист життя, здоров’я, честі і достоїнства, недоторканості та безпеки особистості. Право на життя стоїть на першому місці з-поміж усіх прав і свобод людини. Право на життя – надзвичайно об’ємне поняття. Для розгляду структури права на життя, на нашу думку, доцільно спиратися на схему, запропоновану М.Матузовим, який виділяє у кожному суб’єктивному праві чотири елементи: право-користування, право-поведінку, право-вимогу та право-претензію [41, c.115]. Екстраполюючи ці складові елементи на право людини на життя, одержуємо наступне. Об’єкт (право-користування) – це унікальне і абсолютне благо життя. За формою дане суб’єктивне право є мірою поведінки людини (право-поведінка) та зобов’язаного суб’єкта (право-вимога) в особі держави, громадських організацій, окремих громадян тощо. Дана поведінка проявляється у необмеженій можливості для людини користуватися правом на життя, не порушуючи при цьому права на життя інших людей. І, нарешті, сутність права-претензії міститься у можливості людини захищати своє життя і здоров’я, життя та здоров’я інших людей від протиправних посягань [42, c.36]. Існують різні думки стосовно змісту аналізованого конституційного права. В.Кравченко розрізняє право на життя; захист свого життя і здоров’я від протиправних посягань; захист життя і здоров’я інших людей від таких посягань [43, c.77]. Н. Маловицька у зміст права на життя включає: проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти; заборону вбивств; боротьбу з терористичними акціями; запобігання дитячій смертності; охорону від нещасних випадків на виробництві; профілактику дорожньо-транспортних пригод; профілактику пожежної безпеки; заборону смертної кари та ін. [38, c.269]. Розглядаючи життя людини як її природне право, слід зосередити увагу на його змістовних елементах. З нашої точки зору, у зміст конституційного права людини на життя слід включати такі елементи, як: 1) визначення початку та кінця життя (як можливість людини існувати у часі і просторі, тобто діяти чи бездіяти на власний розсуд); 2) охорона життя (як можливість людини вимагати від зобов’язаних суб’єктів забезпечити існування у часі і просторі; гарантії від свавільного позбавлення людини життя; захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань); 3) користування захистом життя людини з боку держави; 4) розпорядження власним життям; 5) можливість постійно користуватися таким абсолютним природним соціальним благом існування у часі і просторі; 6) можливість звертатися до компетентних і зобов’язаних суб’єктів для відновлення порушеної можливості чи відшкодування збитків при посяганні на життя; 7) запобігання передчасній смертності, включаючи дитячу; 8) протипожежні профілактичні дії. Цікаво, що ще Дж.Локк, досліджуючи право на життя, обґрунтовував його трансцендентним аргументом - тим, що людина є витвір Бога, отже, крім Бога ніхто не може розпоряджатися людським життям. Однак право на життя не обмежується в нього лише забороною на вбивство і завдання шкоди здоров’ю з боку іншої людини. Воно, як право на самозбереження, передбачає задоволення потреб в їжі, одязі та інших продуктах, умовою отримання яких є праця і власність, породжувана працею. Таким чином, право на власність робить можливим реалізацію права на життя. Зрештою, життя людини – це ще і її життєдіяльність, тому право на життя передбачає право людини розпоряджатися своїми життєвими силами. З цього права випливає право на свободу і заборону на рабство (передусім економічне, що передбачає контроль над життєвими силами з боку іншого, аж до позбавлення життя) [44, c.268]. Отже, право на життя не можна звести лише до фізичного існування, його слід інтерпретувати більш широко – як право на гідне життя, яке містить право власності і відкидає стан рабства (несвободи, в явній формі – економічній, і в неявній – політичній). Воно виражає, хоча ще в абстрактній формі, смислову спрямованість дотримання “природного закону”, який вимагає визнання “невід’ємних прав” інших людей, тобто стану миру і безпеки [45, c.5]. Інтерпретація права на життя як права на гідне життя є характерною рисою сучасного цивілізованого світу, і така можливість містилася вже в локківській правовій філософії. До сфери основних особистих прав людини відноситься право на повагу до своєї гідності. З точки зору І.Канта, це право дістає конкретизацію завдяки природженому і невід’ємному праву людини на свободу і рівність, які нерозривно пов’язані між собою [46, c.82]. Німецькі правознавці зазначають, що право на охорону людської гідності є надто важливим у соціальній державності, оскільки становить основу конституційно організованого суспільства і утворює багатомірний захищений простір, який оберігає його конституційно-правові надбання [47, c.16]. Досліджуючи категорію “гідність людини” як природно-правову цінність, О. Юлдашев правильно відмічає, що особистість – завжди мета, а не засіб здійснення чиїхось планів [48, c.94]. Цей висновок чи принцип і визначає гідність людської особистості, її важливість для діяльності людини або громадянина. “Ніщо не може бути основою для применшення людської гідності. Гідність перетворює людину з об’єкта впливу в активного суб’єкта держави, тому метою соціальної держави є забезпечення охорони людської гідності. Ця норма є правовим обов’язком посадових осіб і всіх працівників державних структур”, - аргументовано доводить Д.О.Єрмоленко [49, c.87]. Право на свободу та особисту недоторканність, як одне з найголовніших прав людини, поряд з іншими особистими немайновими правами закріплюється Конституцією України [6, Ст.141]. Ст.29 Основного закону визначає його як неможливість обмеження свободи людини шляхом незаконного затримання, арешту чи взяття під варту. Цим самим продовжується традиція радянських конституцій, які закріплювали лише право фізичної особи на свободу та особисту недоторканність у випадках її затримання чи взяття під варту, зовсім не звертаючи увагу на інші випадки порушення даного особистого немайнового права. Вважаємо, таке становище не в повній мірі відповідає нормам міжнародно-правових актів з питань свободи та особистої недоторканності. Відповідно до Загальної декларації прав людини право на свободу та особисту недоторканність включає в себе не лише право особи на неможливість застосування до неї свавільного арешту, затримання чи взяття під варту, але й недопустимість рабства, катування людей, застосування до особи покарання, що принижує її честь та гідність. [50, c.64; 51, c.73]. Звернемо увагу і на той момент, що порушення права громадянина на свободу та особисту недоторканність може відбуватися не лише з боку державних органів чи посадових осіб, але й будь–яких інших суб’єктів, наприклад шляхом утримання особи незаконними засобами у місцях, де вона перебувати не згодна. Враховуючи це, вважаємо необхідним розширити тлумачення особистого немайнового права шляхом конкретизації як конституційної норми, так і норм інших галузей права, оскільки Конституція лише встановлює ті чи інші відносини, а також вказує на необхідність захисту певних прав, у той час як правові положення інших галузей конкретизують механізм їх здійснення та захисту.

Ре6алізація працівниками органів внутрішніх справ України права на життя і здоров’я, повагу до своєї гідності, свободу та особисту недоторканість має свою специфіку, яка обумовлена характером їхньої професійної діяльності, змістом та особливостями виконуваних посадово–функціональних обов’язків щодо захисту, охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. “Ставлення державної влади до прав і свобод людини є показником гуманності суспільства та ступеня набуття демократичності відповідної держави. Саме тому місце органів внутрішніх справ у демократичній державі визначається їх функціональною спрямованістю на захист прав і свобод людини й громадянина, проголошених Конституцією України; запобігання порушенням прав і свобод людини й громадянина та сприяння їх поновленню; здійснення оперативно-службової діяльності відповідно до Конституції України, законодавства, міжнародних стандартів в галузі захисту прав і свобод людини й громадянина; забезпечення рівності всіх перед законом та запобігання будь–яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу” [23, c.83-84]. Положення Конституції [6, Ст.141] свідчать про прагнення держави до неухильного забезпечення прав людини й громадянина, закріплення їх нормою повсякденного життя суспільства і головним напрямком діяльності будь-якого державного органу. Міністерство внутрішніх справ є головним, провідним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування й реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів. Природно, виконання цих важливих соціальних завдань вимагає від працівників органів внутрішніх справ високої професійної підготовки. Захищаючи права, свободи та законні інтереси суб’єктів правовідносин, особи рядового та начальницького складу постійно наражаються на небезпеку, ризикують своїм життям, здоров’ям, з іншого боку, спілкуючись з криміногенними елементами іноді дуже важко зберегти незаплямованими свою честь та достоїнство. Завдання керівництва органів внутрішніх справ полягає в створенні якнайбезпечніших умов проходження служби працівниками ОВС. Якісно захищати права, свободи та законні інтереси людини та громадянина може лише той працівник органів внутрішніх справ, життя, здоров’я, честь, достоїнство та недоторканість якого знаходиться в надійній безпеці.

Беззаперечно, практичне забезпечення безпеки служби, праці та життя працівників органів внутрішніх справ вимагає наукового підходу до вирішення існуючих в цій сфері проблем. Найперше завдання науки полягає у визначенні сутності поняття даного явища. Лише на цій підстави можуть бути правильно вирішені усі теоретично-практичні питання наукового, нормативно-правового та методичного забезпечення управління безпекою діяльності працівників ОВС. На рахунок поняття безпеки в науковій літературі висловлено багато думок і поглядів. Іноді вживаються синоніми даного слова, наприклад, іноді це поняття визначається шляхом протиставлення “небезпеці”.

У словнику С.І.Ожегова безпека означає стан, при якому не загрожує небезпека, це захист від небезпеки. Під небезпекою розуміється загроза заподіяння кому-небудь шкоди, загроза життю та здоров'ю людини, іншим її цінностям. Отже, небезпека - це ситуація, коли існує загроза безпеці, тобто сукупність умов та факторів, які є небезпечними для життєво важливих інтересів особистості. Загроза, як зовнішній чинник небезпеки, справляючи специфічний вплив на конкретного суб'єкта, зумовлює його особливий психологічний стан. Останній виступає в якості психофізіологічної ознаки небезпеки. Людина, що знаходиться в стані небезпеки, відчуває тривогу, неспокій, для неї характерно психічне напруження та інші негативні прояви [52, с.84]. Якщо небезпека характеризується наявністю загрози, то для безпеки, навпаки, характерна відсутність загрози і відповідно психофізіологічної напруженості і пов'язаних з нею різних негативних наслідків. В.А.Ліпкан вказує на багатогранність „феномену безпеки". На його думку, безпека характеризує конкретний стан захищеності будь-якої держави та її спроможність протистояти змінам умов функціонування, як таким, що носять як передбачуваний, так і спонтанний характер. Безпека — це гарантована конституційними, законодавчими і практичними заходами захищеність і забезпеченість життєво важливих інтересів об'єкта від зовнішніх і внутрішніх загроз. Водночас, він окреслює наступні базові ознаки цього поняття. 1. Безпека - це стан об'єкта. 2. Безпека - це здатність об'єкта, явища або процесу зберігати свою суть в умовах цілеспрямованого, руйнівного чи то внутрішнього, чи то зовнішнього впливу, іншими словами — безпека є подібною до гомеостазу. 3. Безпека — властивість системи, побудованої на принципах структурної стійкості, самоорганізації, цілісності. Кожна із цих властивостей є системно-утворюючою, тобто руйнація будь-якої з них призводить до колапсу системи. 4. Безпека - гарантія, необхідна умова діяльності особи, суспільства, держави, що дозволяє їм зберігати та збільшувати духовні та матеріальні цінності. 5 Безпека - відсутність небезпек та загроз для об'єкта. Суть безпеки - постійне існування загрози і перманентна необхідність управління нею [53, с.57-61]. В.М.Лапін стверджує, що безпека життєдіяльності - це ступінь захисту людини від надзвичайної небезпеки, де під терміном "небезпека" мається на увазі вплив на людину факторів, які можуть викликати відхилення її стану від нормального. Природа цих факторів може бути пов'язана як з причинами природного або соціально-економічного характеру (екологічними катастрофами, низьким економічним рівнем життя тощо), так і з причинами техногенного характеру (з рівнем забруднення навколишнього середовища як наслідком виробничої діяльності людини, аваріями, катастрофами на підприємстві, транспорті, війнами) [54, с.3]. І.П.Пістун свідчить, що безпека — це стан діяльності, при якому з певною ймовірністю виключення проявляється небезпека. "Безпека - це мета, а безпека життєдіяльності - засоби, шляхи, методи досягнення" [55, с.4]. Є.А.Арустамов вирішення проблеми безпеки життєдіяльності вбачає в забезпеченні нормальних умов діяльності людей, в захисті людини і оточуючого її середовища від впливу шкідливих факторів, які перевищують нормально-допустимі норми. "Підтримання нормальних умов діяльності та відпочинку людини створює передумову для найвищої працездатності та продуктивності. Забезпечення безпеки праці та відпочинку сприяє збереженню життя і здоров'ялюдей за рахунок зниження травматизму і захворюваності [56, c.110]. Особиста безпека, наголошує А.В.Буданов, визначається наступними факторами: специфікою умов, змісту та форм професійної діяльності; метою професійної діяльності працівника; загальною професійною підготовкою працівника та наявністю у нього спеціальних знань, умінь та навичок щодо забезпечення особистої безпеки при виконанні професійних завдань [57, с.11].

Аналіз положень, висновків вчених щодо загального поняття "безпека діяльності" дозволяє, застосовуючи методи від абстрактного до конкретного та дедукції, виокремити основні ознаки поняття "безпека діяльності працівників органів внутрішніх справ". Безпека діяльності осіб рядового та начальницького складу прямо пов'язана з їх професійною службово-трудовою діяльністю, здійснюваною щодо захисту й охорони прав, свобод та законних інтересів суб'єктів правовідносин. Виконуючи свої посадово-функціональні обов'язки, працівник піддається комплексу негативних, небезпечних факторів. Мета управління безпекою діяльності працівників полягає у здійсненні системи заходів, спрямованих на зниження й усунення цих небезпечних факторів. Робота працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ є однією з небезпечних, вона перевищує всі інші професії за схильністю до стресу і небезпеки. Працівник органів внутрішніх справ під час виконання обов'язків може бути об'єктом посягання і водночас зобов'язаний припинити всяке посягання на інші об'єкти, що охороняються, чи які він має захищати, тобто свідомо ризикувати своїм здоров'ям чи навіть життям для усунення небезпеки. Жодна з інших посад чи професій цього не вимагає від своїх працівників. Тому діяльність працівників органів внутрішніх справ у більшості випадків пов'язана з небезпекою та стресовими ситуаціями. Своєрідність впливу небезпеки полягає в її постійній потенційній присутності. В одних випадках вона може передбачатись, а в інших виникає раптово. Працівники тільки за певних умов ймовірно прогнозують вчинення опору з боку порушників закону, включаючи застосування вогнепальної зброї. Можливість нападу на них існує протягом усього часу патрулювання, чергування і навіть носіння форми та зброї. В будь-якому випадку працівник органів внутрішніх справ зобов'язаний не втікати від небезпеки, а умовно кажучи, йти їй назустріч. Виконуючи службові обов'язки, наприклад, по охороні громадського порядку, розшукуючи озброєних злочинців, беручи участь в оперативних заходах по перевірці місць можливого зборища злочинного елементу, перебуваючи в засідці, працівник органів внутрішніх справ має бути готовим до різних ситуацій, до певного ризику для свого життя і здоров'я. Звідси висновок: професійна діяльність працівників органів, служб та підрозділів внутрішніх справ має небезпечний і ризиковий характер. В.Г.Андросюк, Г.О.Юхновець та Л.І.Казіміренко поділяють небезпеку на реальну, уявну, провоковану та потенційну. Реальна небезпека є, на їх думку, наслідком несприятливої динаміки оперативно-службової ситуації, з реальними факторами загрози життю та здоров'ю працівника. Уявна небезпека - це результат перебільшення й хибної оцінки негативних якостей ситуації, поведінки конкретних осіб, хибного тлумачення мовних повідомлень. Провокована небезпека виникає внаслідок прояву окремих особистих негативних якостей працівника (агресивність, грубість, жорстокість, гонор тощо) і відповідної протиправної реакції на них з боку інших осіб. Що стосується потенційної небезпеки, то вона виникає під час будь-якого можливого контакту з негативними якостями об'єктів чи суб'єктів ситуації [58, с.13-14]. На думку В.С.Медведєва, своєрідність впливу небезпеки полягає в її постійній потенціальній присутності. В одних випадках вона може передбачатися, в інших виникає раптово [59, с.96]. Таким чином, небезпека, якої зазнають працівники органів внутрішніх справ під час виконання службових обов'язків, є багатоплановою за змістом, силою, наслідками свого впливу та за іншими характеристиками. Багатоплановими, різнохарактерними за змістом і формою мають бути й заходи щодо забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС України.. Ці заходи повинні мати економічний, правовий, матеріально-технічний, соціальний, психологічний, кадровий, інформаційний та спеціально-технічний характер.

Такий підхід до розуміння безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ дозволяє зробити декілька теоретично-практичних висновків щодо суті, поняття та юридичної природи даного явища. По-перше, сутність безпеки діяльності працівників ОВС полягає в надійному захисті життя, здоров'я, честі, гідності та недоторканості останніх під час виконання ними своїх посадово-функціональних обов'язків стосовно охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. По-друге, поняття безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ визначимо як систему економічних, правових, матеріально-технічних, соціальних, психологічних, кадрових, інформаційних та спеціально-технічних заходів, спрямованих на усунення небезпечних для життя, здоров'я, честі, гідності і недоторканості осіб рядового і начальницького складу факторів під час виконання ними своїх посадово-функціональних завдань та обов'язків. По-третє, до основних завдань організаційно-управлінської діяльності віднесено наступні: а) вивчення та аналіз головних факторів і причин трагічних випадків під час виконання професійних обов'язків; б) впровадження спеціальних програм по підготовці до дій у небезпечних ситуаціях; в) регулювання питань професійного захисту працівників; г) усунення небезпечних умов професійної правоохоронно-правозабезпечувальної діяльності. По-четверте, юридична природа безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ полягає в необхідності нормативного визначення усіх найважливіших питань щодо здійснення системи заходів по усуненню негативних, небезпечних факторів, які створюють загрозу життю, здоров'ю, честі, гідності та недоторканності особи рядового чи начальницького складу.


  1. Фактори зниження безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ України

Діяльність органів, служб та підрозділів внутрішніх справ прямо залежить від професійної захищеності працівників ОВС, виявлення та зменшення факторів, які знижують рівень безпеки їхньої діяльності. “Успішність управління безпекою працівників органів внутрішніх справ значною мірою залежить від знання та урахування факторів, що можуть підвищувати вірогідність виникнення небезпечних ситуацій, настання трагічних випадків під час виконання службових обов’язків та головних причин, що сприяють їх скоєнню. Під трагічними випадками розуміються як загибель працівників, так і їх поранення, травми, нещасні випадки внаслідок порушення правил охорони праці, психотравми, заподіяння працівникам різного роду шкоди. Трагічні випадки завжди обумовлені рядом факторів, які роблять їх якщо не неминучими, то вельми вірогідними, створюючи для цього відповідну обстановку” [7, c.230]. Ці фактори не можна викоренити до кінця. Вони притаманні самій професійній діяльності працівника органів внутрішніх справ. Є.А.Арустанов пише: “Більшу частину часу активної життєдіяльності людини займає цілеспрямована професійна діяльність, здійснювана в умовах конкретного виробничого середовища, яка при недотриманні прийнятих нормативних вимог може негативно вплинути на його працездатність та здоров’я” [56, c.13]. Н.П. Матюхіна позначає, що важко усунути фактор небезпеки із професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ, враховуючи її спрямованість на охорону правопорядку та боротьбу зі злочинністю, професійний ризик завжди був і є її складовим елементом. У цих умовах особливого значення набуває вивчення та аналіз сукупності причин, що зумовлюють небезпечність правоохоронної діяльності та можливі її наслідки для працівників органів внутрішніх справ і членів їх сімей, а також визначення можливостей суспільства держави, певних інститутів щодо їх мінімізації, компенсації та корекції [60, c.63].

У теорії та практиці управління персоналом головними факторами, що призводять до трагічних випадків в організаціях, називають небезпечні умови професійної діяльності та небезпечні дії з боку працівників [61, c.432-434]. Не виняток з цього правила і професійна діяльність осіб рядового та начальницького складу в органах, службах та підрозділах внутрішніх справ України. Перша група факторів, що знижують рівень безпеки діяльності працівників, торкається об’єктивних умов функціонування органів внутрішніх справ як основної ланки правоохоронної системи держави. Специфіка діяльності органів системи Міністерства внутрішніх справ обумовлена їх цілями, завданнями та функціями.

Відповідно до ст.1 Закону України “Про міліцію” [9, Ст.20], міліція в Україні – це державний озброєний орган виконавчої влади, який створюється з метою захисту життя, здоров’я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства від протиправних посягань. О.Юриста пише, що органи внутрішніх справ, які здійснюють державну виконавчу владу у сфері охорони громадського порядку, за обсягом компетенції та наближенням до повсякденного життя суспільства займають провідне місце серед інших юрисдикційних органів – суб’єктів правоохоронних відносин [62, c.73]. Віднесення органів внутрішніх справ до органів виконавчої влади свідчить про те, що вони функціонують на основі Конституції України, законів, прийнятих Верховною Радою України, указів Президента України і мають для цього відповідні розпорядчі повноваження. Функціонування органів внутрішніх справ у якості уповноваженого суб’єкта правоохоронних відносин обумовлюється, передусім, тими цілями і завданнями, що покладаються на міліцію і встановлюються, зокрема, ст.2 Закону України “Про міліцію” [9, Ст.20] Це: запобігання правопорушенням та їх припинення; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; охорона і забезпечення громадського порядку; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань. О.В.Негодченко до головних завдань органів внутрішніх справ відносить: захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань; охорону громадського порядку та забезпечення громадської безпеки; участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю; забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень; забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства; забезпечення проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи; організація роботи, пов’язаної із забезпеченням безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки; здійснення на договірних засадах охорони майна всіх форм власності [23, c.84]. Перераховані завдання є загальними і обов’язковими до виконання працівниками всіх структурних підрозділів органів внутрішніх справ незалежно від направленості виконуваної роботи і покладених на них безпосередніх обов’язків. Вірне визначення місця і ролі органів внутрішніх справ відображають їх функції. Згідно з ч.1 ст.7 Закону України “Про міліцію” [9, Ст.20] остання в межах наданих повноважень виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Особливий характер функціонування органів внутрішніх справ є беззаперечним фактом. На це вказують усі дослідження, які торкаються даної проблематики. А.П.Коренєв вказує, що органи внутрішніх справ займають, особливе місце в системі органів державного управління [63, c.73]. О.М.Бандурка наголошує на тому, що органи внутрішніх справ за допомогою специфічних методів, способів, прийомів мають “велику і складну компетенцію” [64, c.160]. А.Т.Комзюк свідчить, що більша частина працівників органів внутрішніх справ виконує переважно адміністративні функції, здійснює організаційно-правові повноваження, які встановлюються і забезпечуються нормами адміністративного права. В процесі здійснення цієї діяльності працівники органів внутрішніх справ вступають в численні адміністративно-правові відносини з громадянами, їх об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ має чітко виражений державно-владний, авторитарний характер, здійснюється в офіційному порядку від імені держави, яка делегує їм право на застосування специфічних заходів адміністративного впливу, які, як правило, не використовуються іншими органами виконавчої влади. [65, c.16]. Про важливість і специфіку функціонування органів, служб та підрозділів йдеться і в дослідженнях С.В. Ківалова, І.П.Голосніченка, Д.М.Овсенко, Ю.П.Битяка, О.В.Перевозчикова, В.Ф.Сухарєва [66, c.79; 67, с.474; 68, c.412; 69, c.3-5; 70, c.4].

Друга група факторів, впливаючих на рівень безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, має здебільшого суб’єктивний характер і стосується поведінки останніх в процесі виконання посадово-функціональних обов’язків. Специфіка функціонування органів внутрішніх справ – головна передумова небезпечного характеру професійної діяльності працівників ОВС. Життя, здоров’я, честь, достоїнство та недоторканість працівників органів внутрішніх справ заходиться в більшій небезпеці, ніж життя, здоров’я, честь, достоїнство та недоторканість інших категорій зайнятого населення. Отже, працівники органів внутрішніх справ є особливою категорію працюючих і потребують більш дієвих заходів щодо забезпечення безпеки їх діяльності. Досліджуючи особливості проходження служби працівниками органів, служб та підрозділів внутрішніх справ, вчені акцентують увагу на особливому організаційно-правовому режимі професійної правоохоронно-правозабезпечуючої діяльності працівників. О.М.Бандурка пише: “Служба в органах внутрішніх справ України будується на принципах законності, вірності Присязі, поваги до прав і свобод громадян, гуманізму і гласності, підконтрольності та підзвітності органам державної, влади і управління (в межах їх компетенції), безумовного дотримання службової дисципліни, справедливої винагороди за труд, просування по службі за результатами праці з урахуванням здібностей та кваліфікації” [71, c.180]. І.В.Пахар, аналізуючи умови праці осіб рядового та начальницького складу, вказує що останні мають два виміри: вузький і широкий. У вузькому значенні під умовами оперативно-службової діяльності слід розуміти конкретну обстановку, в якій відбувається процес професійної діяльності, що характеризується технологічними, організаційними і санітарно-гігієнічними аспектами. У широкому значенні умови оперативно-службової діяльності можна визначити як комплекс заходів, що забезпечують ефективне виконання працівником органів внутрішніх справ своїх професійних обов’язків. До них можна віднести: режим праці та відпочинку; порядок та умови оплати праці; матеріально-технічне забезпечення; санітарно-побутові умови; систему засобів соціального захисту [72, c.491-492]. Підкреслюючи своєрідність умов професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ, М.В.Виноградов відзначає велику вірогідність виникнення психічних розладів [73, c.16]. В.Андросюк відзначає, що багато “екстремальних випадків виникає у працівників не лише на службі, але й в умовах, не пов’язаних з вирішенням оперативно-службових задач (конфліктні взаємовідносини в тісному суспільному оточенні – сім’я, сусіди, знайомі; провокаційні дії осіб в громадському транспорті, місцях масового відпочинку громадян, магазинах, в установах” [74, c.40]. В.С.Нодаєнко стверджує, що за родом виконання поставлених перед працівниками органів внутрішніх справ різнопланових завдань їм часто доводиться вступати в контакт з злочинцями при їх затриманні. Багатоваріативність таких контактів пов’язана з ризиком, значною віддачею моральних та фізичних сил, підвищеним психічним і емоційним навантаженням, вимагає вміння швидко оцінювати обстановку й приймати рішення (у тому числі про застосування спеціальних засобів та вогнепальної зброї) [75, c.80]. О.А.Мартиненко гадає, що професійна деформація працівників органів внутрішніх справ залежить від сили деформуючого впливу багатьох детермінант. Однією з передумов деформації особистості правозахисника є стресові фактори, які безпосередньо впливають на його морально-психологічну стійкість. “За умови, що та чи інша категорія стресових факторів діє протягом тривалого періоду або має підвищену інтенсивність, вірогідні такі наслідки професійної деформації, як дратівливість, байдужість, відсутність ініціативи з звуженням кола інтересів, зниження професійної активності” [76, c.151].

Ми з’ясували, що фактори, які впливають на зниження безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, поділяються на дві основні групи. Перша група факторів пов’язана з особливостями правозахисних цілей, функцій, завдань органів служб та підрозділів внутрішніх справ; друга - з професійною діяльністю працівників ОВС. Причому друга група факторів є похідною від першої. Об’єктивні умови функціонування органів внутрішніх справ обумовлюють вимоги до професії правоохоронця, останні, у свою чергу, є підґрунтям до виникнення численних факторів зниження безпеки діяльності працівників ОВС другої групи. Це схематична опосередкована взаємодія досліджуваних основних категорій факторів. Аналіз спеціальної літератури [77; 78; 79, 80] дозволяє виокремити такі загальні вимоги до професії працівника: а) сувора правова регламентація професійної діяльності; б) наявність у працівника владно-розпорядчих повноважень; в) процесуальна самостійність; г) висока екстремальність, емоційність службового трудової діяльності; д) широке коло суб’єктів спілкування; е) нестандартний, творчий, часто конфліктний характер служби і праці; ж) постійні зміни умов службово-трудової діяльності. Цілі, функції та завдання функціонування органів внутрішніх справ, вимоги, які ставляться до професійного правоохоронця, обумовлюють виникнення під час службово-трудової діяльності небезпечних факторів, які знижують безпеку діяльності працівників ОВС України. Таких небезпечних факторів безліч. Наприклад: виконання посадово-функціональних обов’язків, пов’язаних з розшуком і затриманням озброєних злочинців; недостатньо продумані й узгоджені дії працівників; відсутність необхідного рівня професійних знань, умінь та навичок; відсутність відповідної екіпіровки з зброї, спеціальних засобів; невміння швидко оцінити обстановку; відсутність належного контролю за несінням служби працівниками з боку керівництва; порушення нормативних приписів; відсутність належного матеріально-технічного забезпечення та соціального-правового захисту.

Для визначення умов, які впливають на безпеку діяльності працівників ОВС України, нами у 2005-2006 рр. було проведене анонімне анкетування працівників ОВС зі всіх регіонів України, які навчалися на курсах перепідготовки та підвищення кваліфікації в Інституті перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників ОВС Харківського національного університету внутрішніх справ (див. Додатки 1, 2). Досить показовою є висловлена під час анкетування позиція 65% опитаних, відповідно до якої рівень безпеки діяльності працівників ОВС є незадовільним. Лише 2% опитаних заявили, що у підрозділі, в якому вони проходять службу, встановлено режим праці, за якого вони можуть повністю відновити свою працездатність протягом часу, відведеного на відпочинок, а 57% та 22% вказали, що вони відповідно часто або постійно виконують свої службові обов’язки у стані втоми. 29% опитаних, знаходячись на робочому місці, часто не мають можливості задовольнити деякі психофізіологічні потреби або потерпаю від незадовільних умов праці. Що стосується стану засобів індивідуального захисту, то більше половини опитаних (53%) заявили, що значна частина останніх або застаріла, або знаходиться у незадовільному стані. Більше третини опитаних (34%) вказують на формальний характер навчання безпечному виконанню своїх службових обов’язків. Щодо проведення аналізу причин травматизму та надзвичайних подій у службовій діяльності працівників ОВС більше половини опитаних (55%) заявили про зведення останнього до зачитування наказів про покарання винних, що свідчить про формальний характер даного напрямку роботи. Особливу тривогу викликає той факт, що лише 8% опитаних мають вільний доступ до нормативно-правових актів, якими регламентуються питання безпеки діяльності працівників ОВС. При цьому 48% опитаних заявили, що їм доводиться прикладати зусилля, щоб ознайомитися з нормативними актами у сфері безпеки діяльності працівників ОВС, а 45% взагалі не мають до них доступу.

Виявлені під час анкетування тенденції не можуть не впливати на рівень забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС. Це яскраво підкреслюється практикою, яку, відповідно до завдань дослідження, доцільно розглянути у часовій динаміці. Так, в Рішенні колегії МВС України № 6км/2 від 15 липня 1997 року “Про стан та заходи щодо удосконалення професійної підготовки, зміцнення дисципліни і законності серед працівників органів внутрішніх справ України” зазначається, що незважаючи на директивні вказівки й вимоги колегії, керівництва міністерства внутрішніх справ про підвищення рівня професіоналізму і практичного втілення у діяльність органів і підрозділів внутрішніх справ пріоритету безпеки працівника при виконанні службових обов’язків та діях в екстремальних ситуаціях, стан справ на цьому напрямку викликає серйозну занепокоєність. Перевірки свідчать, що в службах, органах і підрозділах внутрішніх справ ГУВС в м. Києві, УМВС в Житомирській, Запорізькій, Івано-Франківський, Дніпропетровський, Одеський, Кіровоградський, Харківській, Чернігівській, Черкаській та ряді інших областей в повному обсязі не виконується навчальна програма в системі службової і бойової підготовки. Переважна більшість працівників вказаних областей показали низький рівень знань нормативної бази по лінії служби, умов і порядку застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, погано володіють прийомами самозахисту та табельною зброєю. Найбільш слабкі знання мають працівники карного розшуку, дільничні інспектори міліції та міліціонери патрульно-постової служби [81]. У наказі МВС України №159 від 13 березня 1998 року “Про стан роботи стосовно забезпечення особистої безпеки працівників міліції ГУМВС,УМВС в областях, УМВСТ” та показання винних позначається, що незважаючи на директивні вказівки, вимоги колегії та керівництва міністерства про визначення пріоритету життя і здоров’я працівників над будь-якими інтересами чи завданнями службової діяльності, стан справ щодо запобігання, надзвичайним подіям, пов’язаним із загибеллю та пораненням працівників ОВС, викликає серйозну стурбованість. І хоча за останні два роки кількість загиблих та поранених працівників дещо зменшилась, показник залишається досить високим. Тільки минулого року при виконанні службових обов’язків загинуло 58 та поранено 477 працівників органів внутрішніх справ. Безпосередньо при виконанні службових обов’язків по охороні правопорядку та боротьби зі злочинністю загинуло 20 та поранено 298 працівників. Найбільше випадків втрат особового складу минулого року допущено в Криму, Донецькій, Київській, Житомирській, Миколаївській, Харківській, Чернівецькій областях та м. Києві. У поточному році вже допущено 10 випадків загибелі працівників, 5 із яких загинуло при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні правопорядку та боротьбі зі злочинністю. Такі випадки мали місце в ГУМВС України в м. Києві та Криму, УМВС України в Донецькій, Рівненській та Харківській областях. Так, 29 січня в результаті проведення некваліфікованого особистого догляду громадянина Р.І. Джуринського старший дільничний інспектор Київського РВ УМВС України в Харківський області В.В.Єрмак не виявив у його одязі саморобного пристрою для стрільби малокаліберними патронами та ножа. Під час транспортування до МВМ-1 Київського РВ Джуринський наніс смертельне вогнепальне поранення В.В. Єрмаку та ножове – дільничному інспектору міліції цього ж райвідділу О.М. Неронову 18 січня 1998 р. під час несення служби міліціонер роти ВДСО при Личаківському РВ УМВС України у Львівській області Личагін С.Ю., самовільно залишивши маршрут, вжив спиртні напої з раніше судимими батьком та сином Корешковими, після чого останні побили працівника міліції, спричинивши йому тілесні ушкодження у вигляді перелому основи черепа, відкритої черепно-мозкової травми та непритомного вивезли і скинули в яр. Викрадену в Личагіна С.Ю. табельну зброю не знайдено до цього часу.

Аналіз обставин скоєння цих надзвичайних подій свідчить, що у більшості випадків загиблі та поранені працівники міліції діяли професійно неграмотно, нехтували правилами особистої безпеки, легковажно поводились в екстремальних ситуаціях, не завжди були забезпечені засобами особистого захисту, грубо порушували службову дисципліну, вживали спиртні напої під час несення служби, злочинно і недбало ставились до виконання своїх функціональних обов’язків [82].

У наказі МВС України № 728 від 21 жовтня 2000 року “Про серйозні недоліки в організації професійної підготовки та забезпеченні безпеки особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ України” вказується, що результати проведених Міністерством внутрішніх справ України перевірок організації виконання рішень колегії МВС України від 15 липня 1997 року №6 км2 “Про стан та заходи щодо удосконалення професійної підготовки, зміцнення дисципліни і законності серед особового складу органів внутрішніх справ України” та від 20 липня 1998 року №3 км/5 “Про стан дисципліни і законності, забезпечення особистої безпеки працівників органів внутрішніх справ України” свідчать про суттєві недоліки в організації професійної підготовки та забезпеченні особистої безпеки працівників міліції. У службах, органах і підрозділах ГУМВС України в Криму, УМВС України в Житомирській, Тернопільській та інших областях при організації навчання не враховується стан оперативної обстановки і рівень підготовки працівників. Навчальна програма в системі службової і бойової підготовки в повному обсязі не виконується. Заняття не мають практичної спрямованості. Тактика дій працівників ОВС, пов’язана із затриманням злочинців, поведінкою в екстремальних ситуаціях, ситуаційні завдання та алгоритми правильних дій працівників міліції під час виконання службових обов’язків по охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю на них не відпрацьовуються. Внаслідок цього працівники міліції в реальній обстановці діють непрофесійно, невміло використовують зброю та засоби індивідуального захисту , що нерідко призводить до невиправданих втрат особового складу [83].

У наказі МВС України №62 від 25 січня 2001 року “Про зміцнення законності в діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ України та заходи щодо вдосконалення системи і порядку реагування на загострення оперативної обстановки в регіонах у зв’язку зі скоєнням особовим складом резонансних надзвичайних подій” підкреслюється, що головним принципом діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ України є суворе дотримання законності. Це вимагає від кожного працівника неухильного дотримання вимог Конституції та законів України, Кодексу честі, Етичного кодексу працівників органів внутрішніх справ України, з високою відповідальністю виконувати Присягу працівника органів внутрішніх справ України, постійно вдосконалювати професійну майстерність, підвищувати рівень культури всіляко сприяти зміцненню авторитету органів внутрішніх справ. Незважаючи на це, в органах і підрозділах внутрішніх справ України продовжуються мати місце непоодинокі випадки, коли окремі працівники безвідповідально ставляться до виконання своїх функціональних обов’язків щодо забезпечення правопорядку, перевищують посадові повноваження, зраджують інтересам служби, негідно поводяться в побуті. Достатньо зазначити, що за 1999-2000 роки 505 працівників органів внутрішніх справ засуджено за вчинення злочинів, у тому числі 340 за посадові. Все це завдає суттєвої шкоди авторитету міліції, підриває довіру до неї, створює несприятливі умови роботи серед населення.

Причинами такого становища є недоліки в організації служби прорахунки в забезпеченні належної професійної підготовки працівників, недостатня увага з боку керівництва щодо організації роботи з психологічного забезпечення. Не завжди активну позицію у виявленні та викорененні недоліків займають працівники управлінських ланок. Відсутня дієва система контролю за якістю несення служби. Нерідко замість глибокого аналізу фактичного стану справ віддається перевага лише вивченню службової документації. Непоодинокі прояви лібералізму стосовно посадових осіб, які недобросовісно ставляться до виконання своїх обов’язків. Все це призводить до зниження службової активності працівників, ослаблення їх виконавської дисципліни, сприяє грубим порушенням внутрішнього розпорядку в підрозділах, особливо у вечірній та нічний час.

Суттєвого поліпшення потребує організація операцій знешкодження злочинців. Через відсутність узгодженості при їх підготовці та проведенні, низький професіоналізм працівників непоодинокі випадки провалу або трагічних наслідків таких операцій. Потребує докорінної зміни підхід до проблем транспортної дисципліни серед працівників органів внутрішніх справ. Прикриваючись службовим становищем, деякі з них керують транспортними засобами в стані сп’яніння, ігнорують Правила дорожнього руху. Здебільшого працівники ДАІ, виявивши грубі порушення збоку працівників міліції, замовчують їх, не інформують про ці факти своїх безпосередніх начальників та за місцем служби порушників, що створює атмосферу безкарності, сприяє скоєнню дорожньо-транспортних пригод з тяжкими наслідками. Окремі керівники органа і підрозділів внутрішніх справ ще не створили в колективах атмосфери нетерпимості до порушень, належним чином не здійснюють індивідуально-попереджувальну роботу серед підлеглих, не виявляють зацікавленості у викритті працівників, що стали на шлях правопорушень, побоюючись за свою кар’єру, намагаються приховувати дійсний стан справ на цій ділянці. Мають місце випадки, коли замість прийняття принципового рішення стосовно доцільності перебування на службі працівників, які своїми діями скомпрометували себе, у подальшому вони безпідставно заохочуються, призначаються на вищі посади або рекомендуються на навчання до вищих закладів освіти МВС України. Нерідко за фактами грубих порушень дисципліни і законності серед працівників ОВС перевірки призначаються із запізненням, до міністерства надсилається викривлена інформація, службові перевірки проводяться поверхово, що не дозволяє вчасно вживати ефективних управлінських рішень щодо усунення недоліків [84].

У наказі МВС України №441 від 14 травня 2002 року “Про результати раптових перевірок стану службової підготовки особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ УМВС України в Полтавській області і на Південній залізниці та покарання винних” констатується, що керівники багатьох райлінорганів внутрішніх справ безвідповідально ставляться до навчання своїх підлеглих. Практичні відпрацювання з таки дій у типових і екстремальних ситуаціях з працівниками ОВС не проводяться. Інструктажі нарядів перед заступанням на службу про скоєні резонансні злочини працівникам не доводяться, знання ними законів та відомчих нормативних актів, що регламентують діяльність органів внутрішніх справ, порядок застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів, табельної вогнепальної зброї, а також заходів безпеки не перевіряються. З цих причин під час опитування працівники перевірених райлінорганів показали незадовільне знання, розгубленість та невмілі дії у простих ситуаціях. Нерідко заняття в системі службової підготовки підміняються нарадами, підбиттям підсумків службової діяльності тощо. Так, у Зінківському РВ під час перевірки у день проведення занять підбивалися підсумки роботи райвідділу за перший квартал. Навчання в учбовій групі працівників охорони громадського порядку цього райвідділу належним чином не організовано. А в лінійному відділі на ст. Полтава з працівниками кримінального блоку з початку навчального року навчання взагалі не організовувалось. Користуючись безконтрольністю з боку регіональних управлінь, керівники, які безпосередньо відповідають за формування і тактико-спеціальну підготовку груп захоплення, уваги цим питання не приділяють. У Гадяцькому РВ заняття з групою з лютого не проводяться, дублер снайпера не визначений, а в Зінківському РВ снайперської гвинтівки взагалі немає. В лінійному відділі на ст. Полтава формалізм призвів до того, що в журналах обліку занять зі службової підготовки працівників групи захоплення зроблені записи і проставлені відмітки про проведення занять на місяць уперед. Не здійснюється належний контроль за несенням служби добовими нарядами, порядком приймання, реєстрації та обліком повідомлень про злочини і події. На повідомлення телефоном у чергову частину лінійного відділу на ст. Кременчук 12 квітня про бійку із застосуванням холодної зброї і крадіжку особистих речей на місце події прибули чотири працівники карного розшуку в цивільному одязі без засобів зв'язку та спецзасобів. Оперативний черговий повідомлення не зареєстрував. У Зінківському РВ не виконані вимоги МВС України щодо оновлення наочної документації з інформацією про тактико-технічні дані спеціальних засобів, табельної зброї, правила її застосування та заходи безпеки при поводженні зі зброєю. Всупереч вимогам наказу МВС України №541-2001 р. у Городецькому РВ немає кімнати для зарядження, розряджання й чищення зброї. Вказані недоліки стали можливими внаслідок неналежного виконання вимог рішення колегії МВС України від 212.10.2000 № 7 км/9 з боку керівного складу перевірених органів внутрішніх справ та послаблення уваги з боку керівництва УМВС до професійної підготовки працівників підпорядкованих органів і підрозділів внутрішніх справ, відсутності належного контролю за виконанням вищевказаного рішення колегії МВС України, а також через низький рівень організаційно-методичного керівництва і контролю з боку апаратів роботи з персоналом перевірених УМВС [85].

Указані негативні тенденції мають місце і сьогодні. Як визначається у Наказі МВС від 16.03.2007 № 81 «Про заходи щодо зміцнення дисципліни і законності в органах внутрішніх справ та попередження надзвичайних подій, пов’язаних із загибеллю й травмуванням особового складу», визначене колегією Міністерства стратегічне завдання щодо зміцнення дисципліни і законності в діяльності органів внутрішніх справ, попередження злочинних проявів та інших надзвичайних подій серед особового складу, які можуть викликати резонанс у суспільстві, виконується незадовільно. Відомості, що надходять до МВС, вивчення та аналіз стану справ на місцях свідчать про те, що не всі керівники органів та підрозділів внутрішніх справ з розумінням ставляться до вимог керівництва Міністерства і вживають адекватних заходів, спрямованих на попередження та викоренення фактів допущення надзвичайних подій, порушень законності та дисципліни за участю підлеглих працівників. У повсякденній діяльності особового складу продовжують мати місце такі ганебні явища, як перевищення владних повноважень, зрада службових інтересів, цинічне паплюження прав і законних інтересів громадян, ігнорування вимог статутів та наказів Ці факти набувають широкого розголосу в суспільстві, негативно впливають на імідж міліції, підривають віру громадян у спроможність міліції неупереджено, на високому професійному рівні здійснювати покладені на неї завдання з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю.

Керівники органів та підрозділів внутрішніх справ, безпосередні начальники жорсткий повсякденний контроль за діяльністю підлеглих не здійснюють, проведення профілактичних заходів з працівниками, схильними до порушень законності та дисципліни, пустили на самоплив, культивують в колективах хибний підхід до розкриття злочинів та досягнення результативності в роботі будь-якими, навіть протизаконними, шляхами і методами. За таких умов переважну більшість злочинних проявів, із числа скоєних працівниками міліції, складають злочини у сфері службової діяльності. Уже поточного року органами прокуратури порушено 84 кримінальні справи, а загалом у провадженні органів прокуратури та судів знаходиться 1657 кримінальних справ, порушених відносно 1287 працівників, з яких 131 перебуває під вартою. За неналежне ставлення до виконання службових обов’язків, неправильну поведінку на службі та в побуті, інші порушення минулого року до дисциплінарної відповідальності притягнуто 43,9 тис. працівників.

Украй незадовільним залишається стан дотримання транспортної дисципліни. Вимоги керівництва Міністерства щодо недопущення фактів ДТП на відомчому та особистому транспорті на місцях належним чином не виконуються, а в деяких областях навіть ігноруються. Через відсутність виховного впливу та належного контролю з боку безпосередніх начальників та командирів окремі працівники, керуючись хибним розумінням безкарності з причини своєї належності до системи МВС, відверто та зухвало порушують правила безпечного водіння транспортних засобів, скоюють автоаварії, жертвами яких стають самі, їх товариші по службі та пересічні громадяни.

Протягом 2006 року за участю працівників міліції скоєно 526 дорожньо-транспортних пригод, в яких загинуло 70 та поранено 153 особи, з них працівників міліції 39 та 74 відповідно. Уже поточного року працівниками міліції допущено 49 дорожньо-транспортних пригод, в яких загинуло 25 і поранено 24 працівники органів внутрішніх справ, 12 та 19 громадян відповідно. Так, 25 лютого 2007 року о 04.00 у смт. Магдалинівка оперуповноважений відділення КМСН Магдалинівського райвідділу Дніпропетровської області, хизуючись умінням швидкісної їзди, перевищив швидкість руху, не впорався з керуванням транспортним засобом і здійснив наїзд на мостове транспортне огородження, після чого автомобіль перекинувся, упав у річку й затонув. У результаті цієї пригоди водій та два пасажири (також працівники міліції) загинули.

Цієї ж ночі інспектор центру практичної психології ГУМВС України в Київській області старший лейтенант міліції, після вживання спиртних напоїв на дачі своїх друзів у селі Телешівка Рокитнянського району сів за кермо автомобіля БМВ і на великій швидкості не впорався з його керуванням, з'їхав у кювет, пролетівши в повітрі 85 метрів, здійснив наїзд на трансформаторну підстанцію, після чого автомобіль перекинувся. Зазначений працівник міліції загинув на місці пригоди.

У зазначеному наказі вказується, що при реалізації заходів щодо упередження порушень транспортної дисципліни процвітають безкарність і лібералізм. У 2006 році під час профілактичних заходів виявлено 309 працівників, які керували транспортними засобами в стані алкогольного сп’яніння, однак лише 41 з них з органів внутрішніх справ звільнений. З 6654 виявлених у ході перевірок порушників транспортної дисципліни до дисциплінарної відповідальності притягнуто лише 48,3 відсотка, а в УМВС України в Запорізькій області питома вага притягнутих до відповідальності за порушення ПДР працівників складає лише 3,4 відсотка, ГУМВС України у Львівській області – 12,9 відсотка, Одеській – 13,9 відсотка, в УМВС України в Миколаївській області – 19 відсотків, Чернівецькій – 19,4 відсотка.

На вкрай низькому рівні проводяться профілактичні заходи в ГУМВС України у Львівській області, де минулого року проведено всього 22 (0,5 відсотка від загальної кількості по державі) перевірки з питань дотримання транспортної дисципліни працівниками органів внутрішніх справ, у ході яких виявлено тільки 31 порушника, з них притягнуто до відповідальності лише 4. У той же час за участю працівників міліції цієї області скоєно 24 автопригоди, в яких постраждало 13 осіб, у тому числі 8 працівників міліції. А в лінійних управліннях на Одеській та Південно-Західній залізницях профілактичні заходи не проводилися взагалі.

Продовжують мати місце непоодинокі факти загибелі та травмування працівників міліції внаслідок необережного, а нерідко вкрай безвідповідального поводження з табельною вогнепальною зброєю. Протягом трьох останніх років мали місце 12 фактів ігнорування вимог безпечного поводження зі зброєю, у результаті чого 5 осіб загинуло та 9 травмовано. Однією з причин зазначених негативних явищ є безвідповідальне ставлення керівників органів та підрозділів до закріплення зброї за підлеглими, формалізм та недалекоглядність при визначенні вміння та навичок поводження з нею, відсутність контролю за її використанням, неспроможність доведення до свідомості працівників згубності наслідків нехтування правилами безпечного поводження зі зброєю.

У січні 2007 року на порушення встановленого порядку дільничний інспектор міліції Ківерцівського райвідділу УМВС України у Волинській області, грубо порушуючи вимоги нормативних документів, без потреби передав табельну зброю іншому дільничному інспекторові, який лише два тижні прослужив в органах внутрішніх справ. Останній, не маючи відповідних навичок, привів пістолет у стан готовності до стрільби і намагався покласти його в кишеню. Унаслідок самовільного пострілу працівник міліції отримав поранення тулуба.

Серйозне занепокоєння викликає значна кількість фактів загибелі та поранення працівників за обставин, не пов’язаних з виконанням службових обов’язків. Неспроможність начальників та командирів організувати на належному рівні виховну роботу, створити в колективах атмосферу високої вимогливості та взаємоконтролю, низький рівень духовності та культури працівників, знецінення моральних цінностей, нездатність організувати дозвілля підлеглих призводять до вживання ними алкоголю, відвідування гральних та розважальних закладів, де на ґрунті пияцтва нерідко виникають конфлікти, бійки, інші антигромадські прояви, у ході яких працівники міліції отримують тілесні ушкодження, а то й травми, несумісні з життям.

Так, 15 лютого цього року близько 03.00 оперуповноважений карного розшуку Дніпродзержинського міськуправління УМВС України в Дніпропетровській області, лейтенант міліції, після вживання спиртних напоїв отримав смертельні тілесні ушкодження від удару в голову бейсбольною битою під час раптово виниклої сварки з місцевими жителями.

Аналіз відомчих наказів свідчить: а) рівень безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ знаходиться на низькому рівні; б) цьому є багато причин - порушення дисципліни й законності, низький професіоналізм, недостатній рівень соціально-правового захисту працівників, безвідповідальне ставлення осіб рядового та начальницького складу до вимог нормативних актів; в) низький рівень безпеки діяльності працівників ОВС залишається незмінним протягом багатьох років. Гадаємо, усе це обумовлено низьким рівнем роботи керівництва органів внутрішніх справ з працівниками ОВС щодо підвищення безпеки діяльності останніх. “Як свідчить аналіз результатів перевірок, що МВС України регулярно проводить на містах, запропоновані міністерством заходи щодо удосконалення цього напрямку роботи виконуються вкрай безвідповідально. Мають місце факти незабезпечення у повному обсязі працівників засобами, табельною зброєю, не створюються умови для її зберігання. Нерідко керівники служб та органів замість посилення контролю за використанням особовим складом табельної зброї стають на шлях обмеження кількості працівників, яким вона видається на постійне носіння. Нерідко до загибелі та поранення працівників органів внутрішніх справ призводить безпорадність керівників при проведенні заходів щодо розшуку та затримання злочинців, низький рівень професійної та бойові підготовки особового складу” [8, c.266-267]. Тому вирішення проблеми забезпечення особистої безпеки працівників органів внутрішніх справ значною мірою залежить від знання та урахування факторів, які тимчасово підвищують схильність до трагічних випадків під час виконання службових обов’язків та головних причин цих випадків.

Відомо, що трагічні випадки просто так не відбуваються. Здебільшого вони є результатом комбінації факторів, які роблять їх або не неминучими, абовірогідними. С.І.Самигін та Л.Д.Столяренко називають наступні такі комбінації факторів: недосвідченість, недостатня професійна підготовленість; необережність; інформаційні перешкоди та інформаційне перевантаження; схильність до нещасних випадків, яка залежить від функціонального стану; минулий досвід трагічних або нещасних випадків; халатне ставлення працівників до проблеми професійної безпеки [86, c.300-303]. Безперечно, що ці фактори небезпеки властиві і професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ, що підтверджують і результати проведеного опитування працівників органів внутрішніх справ, що навчаються у Національному університеті внутрішніх справ. На думку 82,9% опитаних працівників органів та підрозділів органів внутрішніх справ, фактором, що у найбільшому ступені наражає їх на небезпеку під час виконання професійних обов’язків, є недостатня професійна підготовка; 70,7% респондентів вказали на недостатність тренування професійної поведінки в екстремальних умовах. Значна кількість працівників (63,4%) відмітила значення такого фактору як нестандартність ситуації, в яких вони мають діяти Відтак, усі фактори тісно поєднана між собою і відповідають загальним висновкам щодо дії факторів небезпеки у професійній діяльності, за якими вони є домінуючими. З нашої точки зору, серед факторів, що сприяють можливості виникнення трагічних випадків під час виконання професійних обов’язків, суттєвим, з точки зору опитаних працівників, є фактор необережності. Його підкреслили 58,5% респондентів. Що стосується інших факторів, то відповідно до відповідей, вони розподілились таким чином: відсутність (недостатність) потрібної інформації 43,9%, агресивність оточення – 31,7%, обмеженість часу на прийняття рішення – 29,2%, емоційна напруженість – 19,5%. І найменшого значення мають такі фактори як велика фізична напруга (9,7%) та страх отримати ушкодження (9,7%) [3, c.269-270].

Цікаво, що наслідком дії багатьох негативних стресових факторів, пов’язаних з службово-трудового діяльністю працівників ОВС, є не лише зниження безпеки осіб рядового і начальницького складу, але й їх професійної деформації. Зниження рівня безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ і виникнення у них професійної деформації, що обумовлені, викликані одними й тими ж факторами, - це подвійна проблема, яка стоїть на шляху підвищення ефективності функціонування органів системи Міністерства внутрішніх справ. Професійна деформація працівників органів внутрішніх справ є тим фоном, який посилює зниження показників їх безпеки діяльності, і навпаки. Так, до стресових факторів, що обумовлюють виникнення й розвиток професійних деформацій, в літературі відносять: стан здоров’я, відсутність соціального захисту, фінансові проблеми, відсутність нормальних умов роботи, несправедливе відношення керівництва, невлаштованість побуту, недосконалість законодавства, ненормованийробочий день, низька кваліфікація, посягання на особу працівника та його власність [76, c.153-155]. Є.В.Кін відмічає, що на першій стадій професійної деформації спостерігаються несуттєві зміни особистості працівника: халатне, пасивне виконання своїх обов’язків, недисциплінованість, втрата професійної мотивації до роботи, підозрілість, перевищення владних повноважень, зловживання службовим положенням. На другій стадії відбуваються зміни особистості працівника не лише на кількісному, але й на якісному рівнях. В нього: проявляється упередженевідношення до об’єкта своєї діяльності, формується негативне відношення до керівництва і нормативних приписів, прагнення до застосування каральних заходів впливу [87, c.165]. Виходить професійна деформація працівників органів внутрішніх справ та зниження безпеки їх життя, здоров’я, честі, гідності й недоторканості парні, взаємозалежні поняття: їх викликають, обумовлюють одні й ті ж фактори функціонування органів, служб і підрозділів внутрішніх справ та діяльності осіб рядового й начальницького складу. Виявлення та пізнання факторів, які викликають професійну деформацію працівників сприяє не лише усуненню цих факторів, але й підвищено безпеки службово-трудової діяльності працівників ОВС. Є й зворотній зв’язок - усунення факторів, які знижують рівень безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, є передумовою “нормальної”, ефективної діяльності останніх.

  1. Сутність нормативно-правового забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників ОВС України

Організація та управління в сфері здійснення заходів щодо підвищення безпеки працівників органів внутрішніх справ має легітимний, впорядкований нормами права характер. С.А.Скриль пише: “Правове регулювання організаційної структури керованої системи передбачає насамперед закріплення в нормативних актах структури, правосуб’єктності та юридичної відповідальності суб’єктів управління” [88, c.80]. На думку В.В.Дрейшева, нормативне регулювання організаційно-управлінських відносин передбачає розробку, прийняття та реалізацію нормативних приписів. У широкому вимірі усі дії та рішення управлінських органів повинні мати правовий юридичний характер [89, c.45]. Відтак, акти управління та правові акти - парні категорії. Акти управління в правовій, демократичній, соціальній державі повинні обов’язково одягати правову форму. Правові акти, відзначає В.В.Цвєтков, обумовлюють юридичні наслідки у вигляді встановлення, зміни, відміни правових норм або встановлення, зміну, припинення конкретних правовідносин в сфері державного управління [90, c.18-20]. Таким чином: а) основна мета правового регулювання організаційно-управлінських відносин в сфері професійної захищеності працівників органів внутрішніх справ полягає в закріплені ефективного механізму прийняття й реалізації організаційно-управлінських рішень; б) означені організаційно-управлінські рішення повинні прийматись уповноваженими суб’єктами, мати встановлену нормами права форму та відповідати певному рівню в системі нормативно-правових актів.

Організаційно-управлінські відносини в сфері професійної захищеності працівників ОВС, втім, як і питання структурної побудови та функціонування органів внутрішніх справ, регулюються розгалуженою мережею нормативно-правових актів загального та спеціального характеру. Як вказує С.С.Лукаш, багатогранна діяльність органів системи Міністерства внутрішніх справ регулюється широким масивом різних за характером, юридичною природою і формою нормативно-правових актів. Найбільш важливі завдання даного розгалуженого нормативно-правового забезпечення ОВС України на сьогоднішньому етапі їх реформування в узагальненому вигляді зводяться до наступних: визначення місця і ролі даної складової національної правоохоронної системи, її завдань, функцій, принципів, форм і методів функціонування; раціоналізація структурної побудови органів, структур та підрозділів внутрішніх справ; забезпечення оптимального розподілу функціональних ролей працівників управління, їх прав та обов'язків; створення системи взаємозв’язку управлінсько-виконавчих відносин в цій сфері; розмежування і розподіл функцій і ролей щодо збору, обробки інформації й направлення результатів її аналізу на різні рівні управлінської структури; закріплення науково обґрунтованої побудови системи прийняття рішень і точне співвідношення її з інститутом відповідальності; визначення компетенції посадових осіб при прийнятті ними управлінських рішень; упорядкування найважливіших аспектів застосування фізичних та розумових здібностей до служби працівників ОВС, наприклад, розподілу робочого часу, зв’язку результатів праці з точними критеріями її оцінки та системою матеріального і морального заохочення [91, c.45]. Погоджуючись з автором щодо визначення завдань нормативно-правового забезпечення організаційно-структурної побудови та діяльності органів внутрішніх справ, відмітимо, що одним з найголовніших завдань такого забезпечення є врегулювання основних питань безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Основними нормативно-правовими актами в цій сфері є: Конституція України [6, Ст.141], Закон України “Про основи національної безпеки України” [92], Кодекс України про адміністративні правопорушення [96], Закон України “Про міліцію” [9, Ст.20], Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” [10, Ст.303], Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” [97, Ст.51], Закон України “Про державну службу” [98, Ст.490], Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” [99, Ст.358], Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” [101, Ст.399], Закон України “Про пожежнубезпеку” [102, Ст.21], Закон України “Про дорожній рух” [104, Ст.338], і це не лише закони. До розглядуваного масиву нормативно-правових актів входять: Укази Президента України і постанови Уряду України, і накази, рішення та розпорядження Міністерства внутрішніх справ України. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2001 року № 1094 “Про деякі питання розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві” [105], Рішення колегії МВС України №1 км/1 від 15 травня 2001 року “Про стан дисципліни і законності в діяльності органів внутрішніх справ та заходи щодо їх зміцнення” [106], Наказ МВС України №541 від 06.07.2001 року “Про заходи щодо забезпечення збереження зброї боєприпасів і спеціальних засобів” [107]. Треба відмітити, що нормативно-правові акти, покликані регулювати відносини в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, мають не одногалузевий, а багатогалузевий характер. Ці нормативні акти належать до низки національних галузей права: адміністративного, трудового, кримінального, фінансового. Звідси: відносини в сфері органів внутрішніх справ регулюються комплексним законодавством. “Комплексне законодавство охоплює норми декількох галузей права, регулюючи різні види суспільних відносин, котрі утворюють відносно самостійну сферу суспільних відносин, які вимагають юридично різнорідних способів впливу, що об’єднуються в цілісний комплексний метод” [108, c.277]. У свою чергу, будь-яке “законодавство – це система нормативних актів” [109, c.16].

Незважаючи на поширеність терміну “нормативно-правовий акт” в науковому обігу, його сутність, зміст та соціально природа є й сьогодні предметом наукового пошуку багатьох відомих теоретиків права. П.М. Рабинович вважає, що нормативно-правовий акт – це основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної орієнтації. До таких переваг вчений відносить такі можливості: найбільш чітко, ясно, однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов’язків; якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст; забезпечити сприятливі умови для швидкого знаходження потрібної норми права; створити умови для правильного, адекватного розуміння адресатом норми її істинного змісту; оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму; здійснювати впорядкування, погодження, систематизацію численних норм права [110, c.105]. А.В.Поляков відзначає, що нормативно-правовий акт являє собою основну текстуальну форму державно-організованих норм права в романо-германській правовій сім’ї. “Нормативно-правовий акт являє собою імперативний (владно-приписуючий) письмовий документ в якому міститься гетерономний нормативно-правовий текст. Це означає, що з такого тесту може бути виведене загально важливе та загальнообов’язкове правило поведінки, яке має уповноважуючо-забов’язуючий характер [111, c.516]. С.Л.Лисенков та В.В.Копейчиков констатують, що нормативно-правові акти - це офіційні письмові документи, прийняті компетентними суб’єктами, в яких в односторонньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила поведінки. Такими є конституції, закони, укази президента, постанови тощо [112, c.193]. “Нормативно-правовий акт – це письмовий документ відповідного державного органу, яким встановлюються, змінюються або припиняться норми права, які містять правила загального характеру” – зазначає С.О.Комаров [113, c.224]. Під нормативними правовими актами розуміють акти, які “встановлюють норми права, котрі вводять їх в дію, змінюють або відмінюють правила загального характеру”, - погоджується з ним В.В.Лазарєв [114, c.176]. “Нормативно-правовий акт – це належним чином оформлене зовнішнє вираження волі держави, її органів, окремих осіб, яке виступає як носій змістовних елементів правової системи – юридичних норм, правоположень практики, індивідуальних приписів, автономних рішень осіб”, - вказує С.С.Алексєєв [115, c.192-193]. В.М.Сирих свідчить, що нормативно-правовий акт – це не усяка сукупність діючих норм права. Він повинний виражати волю видавшого його органу в вигляді нових оригінальних норма права. В нормативно-правовому акті, як мінімум, повинна міститись одна оригінальна норма. “Нормативно-правовий акт являє собою письмовий документ, за допомогою якого правотворчий орган в межах своєї компетенції вносить зміни в систему чинних норм права шляхом прийняття нових норм права або рішення, направленого на відміну застарілих актів” [116, c.192-194]. Нормативно-правовий акт, підкреслює В.С.Нерсесянц, включає широкий комплекс актів правотворчості, виданих органами законодавчої, виконавчої, а часто й судової влади. Нормативно-правовими вони називаються тому, що містять норми права. По суті, дане поняття є синонімом поняття “законодавство” в широкому вимірі. Це основне джерело права в країнах романо-германської правової сім’ї. Важливу роль відіграють нормативно-правові акти і в країнахангло-американського права. Таке значення нормативно-правових актів в правовому регулюванні пояснюється рядом суттєвих переваг порівняно з іншими джерелами права. Це, зокрема, загальний характер приписів, які змістовно розраховані на багатократне застосування, можливість охоплення широких сфер суспільного життя, відносна швидкість процедури їх прийняття, зміни або відміни, висока техніка систематизації і кодифікації нормативно-правових актів. Нормативно-правові акти видаються органами держави лише в певній формі та в межах компетенції правотворчого органу. Звідси юридична сила нормативного акта визначається місцем в системі органів держави того органу, від імені якого він виданий. У свою чергу, в ієрархії нормативно-правових актів відображається структура держави [117, c.272]. М.І.Матузов і А.В.Малько говорять, що нормативно-правові акти є основною та найбільш досконалою формою сучасного права. Їх велика питома вага порівняно з іншими формами пов’язана, перш за все, з посиленням ролі держави в регулюванні суспільно важливих відносин. Крім того, їх широкому використанню “допомагають” такі якості, як здатність централізовано регулювати різні відношення, швидко реагувати на зміни потреб суспільного розвитку, чіткість і доступність викладення виражених в ньому приписів [118, c.379]. “Нормативно-правовий акт, - відмічає В.О.Котюк, - це письмовий юридичний документ, який виданий державою чи окремими її органами, має владний, загальнообов’язковий характер, в якому закріплюються офіційні правила поведінки загального характеру, що забезпечуються і охороняються державною владою і направлені на регулювання суспільних відносин” [119, c.41].

Поняття “нормативно-правового акту” розроблялось, поряд з теоретиками права, й вченими інших галузей права України. Однак, мова в галузевих науках йде не про нормативно-правові акти, а про джерела права. Відмітимо, що поняття “джерело права” має два основних виміри, а дискусії з приводу його розуміння не вщухають і сьогодні. В.М.Корельський і В.Д.Перевалов зазначають, що усі джерела права можна класифікувати на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, постанови, інструкції, угоди) та інші джерела права нормативного характеру (правові звичаї, судові прецеденти й рішення) [120, c.288]. М.Н.Марченко під джерелами права визнає офіційні форми вираження й закріплення (а також зміни чи відміни) правових норм, діючих в даній державі [121, c.133]. Л.Л.Рогачова зауважує, що під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. В юридичній літературі разом з поняттям “форм права” використовується поняття “джерело права”. Джерело права в матеріальному розумінні – це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права (передусім система соціально-економічних відносин). Джерело права в ідеалістичному розумінні – це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні – це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільства тощо. Найпоширенішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові акти, нормативні правові договори [122, с.293]. В.Погорілко та В.Федоренко вважають, що однією з основних категорій правової науки є її джерела. Під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження конституційно-правових норм. Цей підхід до категорії “джерело права” сформувався історично. Разом з тим в юридичній, філософській та іншій науковій літературі нерідко зазначається, що джерело права є не просто “оболонкою” для норм права, а у першу чергу духовним підґрунтям права, що наповнює право конкретним змістом і надає йому певної форми [123, c.46-47]. Гегель, наприклад, вбачав у змісті джерела права не тільки божественне походження права, а й “вічні та абсолютні ідеї”, “національний дух і традиції народу”. Він писав, що підґрунтям права є духовне взагалі, а його найближчим місцем і вихідним пунктом – вільна свобода, оскільки свобода становить її субстанцію і визначення, і система права є царством реалізованої свободи, світом духу, що породжений ним самим як інша правова природа [124, c.31]. Аналіз точок зору вчених свідчить: поняття “джерела права” має два виміри. Перший стосується його матеріально-духовного розуміння; другий – формально-юридичного. Важко не навести з цього приводу слова значного теоретика права А.В.Полякова, котрий пише, що поняття “джерело права” має в юриспруденції декілька різних значень. Вони обумовлені відповіддю на питання, що розуміється під правом. Якщо ототожнювати право з правовими нормами і розглядувати джерело права в генетичному смислі (звідки береться право, що обумовлює його виникнення), то в рамках раціоналістичної філософської традиції в якості такого можуть розумітися “об’єктивні” причини, які викликають появу тих чи інших норм права. Ці причини можуть трактуватися як матеріальні (потреби суспільства, обумовлені соціально-економічними умовами його існування – в матеріалістичній теорії права), і як ідеологічні (уявлення усього суспільства або його політичної еліти про те, яким мусить бути право - в правовому ідеалізмі). В традиційній правовій теорії (нормативно-статичній) існує ще одне важливе значення поняття джерела права, коли під ним розуміють спосіб зовнішнього вираження змісту правової норми, за допомогою якої вона отримує загальнообов’язкове значення. Саме форма при такому підході створює право, воно не існує поза державно встановленою і державно захищеного формою (форма закону, указу, постанови) [111, c.499-500]. М.І Байтін пише: “Під формою (джерелом) права розуміються певні способи (прийоми, засоби) вираження державної волі суспільства. Форма показує, які зовнішні виявлення права, в якому вигляді воно існує та функціонує в реальному житті. За допомогою форми державній волі надається доступний та загальнообов’язковий характер, це воля офіційно доводиться до виконавців” [125, c.67]. Як правило, з таке формально-юридичне значення поняття “джерела права” й використовують вчені галузевих наук. “Термін “система джерел права” використовується не лише для фіксування сукупності джерел права певної національної правової системи, але і в рамках окремої галузі” [126, c.161]. Н.М.Пархоменко зазначає, хоча поняття “джерело права” і має багатоаспектний характер, але у сучасній юридичній науці воно здебільшого вживається у формально-юридичному значенні. “У національній теорії права під джерелом права прийнято розуміти похідні від держави чи визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що мають юридичне загальнообов’язкове значення” [127, c.77-78].

Поняття “джерело права” досліджувалось в працях як вчених – адміністративістів, так і вчених, що займаються проблемами трудового права. Ю.П.Битяк визначає дане поняття в якості “акту правотворчості органів державної влади, що складається з адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки і регулює виконавчо-розпорядчу діяльність” [67, c.36]. В.В.Зуй стоїть на позиції, що джерела адміністративного права – це форми зовнішнього виразу норм даної галузі, тобто акти органів законодавчої влади, які містять норми, що регулюють суспільні відносини у процесі виконавчої діяльності, акти органів державної виконавчої влади нормативного характеру, а також нормативні акти органів місцевого самоврядування, що регулюють управлінські відносини [128, c.11]. В.К.Колпаков та О.В.Кузьменко стверджують, що джерело адміністративного права – це акт суб’єкта публічного управління, що регулює виконавчо-розпорядчу діяльність і складається з адміністративно-правових норм [129, c.42]. Джерела трудового права України, свідчить В.І.Прокопенко, можна визначити як спосіб вираження норм права, що приймаються компетентним на те органами держави і призначені регулювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспільного захисту людей праці [130, c.59]. Г.І.Чанишева та Н.Б.Болотіна констатують, що джерела трудового права в юридичному сенсі - це результати правотворчої діяльності органів держави, а також сумісної нормотворчості працівників і власників або уповноважених ними органів в сфері застосування праці працівників [131, c.44]. В.В.Жернаков вказує, що термін джерело трудового права слід застосовувати насамперед для позначання нормативно-правових актів, в яких закріплені норми трудового права [132, c.31]. Примітно, що і вчені в галузі адміністративного права, і вчені в галузі трудового права одностайно дотримуються позицій, що джерело права і нормативно-правовий акт є синонімами, що ці поняття, мають однаковий зміст. Однак поняття “нормативно-правового акту” не дорівнює поняттю “джерело права”. Вони рівні за змістом, однак різні за обсягом. Нормативно-правовий акт – це лише основна складова поняття “джерело права”. Ця позиція чітко просліджується в наукових розробках теоретиків права. Окрім нормативно-правового акту, поняття “джерело права” охоплює також правовий звичай, правовий прецедент, нормативний правовій договір, принципи права, правову доктрину [122, c.293-295; 133, c.144].

Дослідження змісту, особливостей, якостей та основних ознак джерел права і нормативно-правового акту дозволяє зробити декілька висновків щодо сутності нормативно-правового забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників органів внутрішніх справ. По-перше, основними ознаками нормативно-правового акту в досліджуваній сфері є те, що він: а) має імперативний (владно-приписуючий) характер; б) є одностороннім актом текстуального вираження волі правотворчого органу (посадової особи); в) приймається з дотриманням нормативно визначеної процедури, покликаної оптимізувати зміст правового тексту та його форму; д) має власну структуру; е) має юридичну силу та займає певне місце в ієрархії нормативно-правових актів; ж) має чіткі часові, просторові та суб’єктні характеристики; з) містить загальні спеціальні чи індивідуальні нормативні приписи, покликані регулювати відносини забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. По-друге, поняття даного різновиду нормативно-правового акту слід визначити в якості прийнятого в нормативно встановлений формі суб’єктами правотворчості офіційного письмового документу, який має імперативний характер й містить загальні, спеціальні та індивідуальні нормативні приписи, покликані регулювати відносини в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. По-третє, нормативно-правове забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників ОВС - це сукупність усіх юридичних засобів, прийомів, способів, за допомогою яких регулюються ці відносини. Основне місце в цьому юридичному інструментарії відводиться нормативно-правовим актам та нормативним приписам. По-четверте, за своєю сутністю нормативно-правове забезпечення організаційно-управлінських відносин в сфері професійної захищеності працівників ОВС відображає волю українського народу, політику держави та органів внутрішніх справ щодо забезпечення безпеки діяльності осіб рядового й начальницького складу. По-п’яте, мета нормативно-правового забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ полягає в створенні й закріпленні ефективного правового механізму здатного забезпечити оптимальну процедуру розробки та реалізації відповідних організаційно-управлінських рішень.

Дослідження соціально-правової характеристики безпеки діяльності працівників ОВС України дозволяє зробити наступні висновки:

1. Загальною метою організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ України є забезпечення їх природних прав на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканість в процесі виконання ними своїх посадових обов’язків. Ці права мають загальнолюдській характер, бо притаманні кожній людині чи громадянину. Особливості полягають лише в формах, методах, способах та рішеннях забезпечення їх реалізації, і прямо залежать від виду та характеру професійної діяльності тієї чи іншої категорії працівників. З огляду ризиковий, небезпечний характер професійної діяльності працівників ОВС більш надійними, порівняльно з іншими категоріями зайнятого населення, мають бути й правозахисні заходи. Пізнання суті й основних якостей, методів, способів та режимів забезпечення, захисту, охорони природних прав працівників органів внутрішніх справ на життя, здоров’я, честь гідність та недоторканість передбачає аналіз місця, ролі та змісту останніх: перш ніж якось захищати, слід з’ясувати, що захищаємо.

2. Основні права і свободи мають об’єктивний і суб’єктивний вимір. В об’єктивному - це сукупність правових норм, які встановлюють і гарантують їх; в об’єктивному – це конкретні права і свободи людини: право на життя, право на повагу достоїнства людини, право на свободу та особисту недоторканість. За змістом основні права і свободи – це певні духовні та фізичні блага особи, які визначаються державою: життя, свобода, честь, гідність; за формою – це міра або образ поведінки людини та держави, які визначаються ними щодо інших суб’єктів правовідносин. Звідси, основні права і свободи – це визнані державою та гарантовані Конституцією та законами України необхідні умови людського існування, природні можливості людини й громадянина в користуванні і розпорядженні невідчужуваними благами особистого життя та суспільно-професійної діяльності. Найважливішими природними особистими правами є: право на життя і здоров’я, право на повагу до своєї гідності, право на свободу та особисту недоторканість. Усі ці права невіддільні одне від одного та взаємопов’язані. Наслідком реалізацій цих прав є забезпечення, захист життя, здоров’я, честі і достоїнства, недоторканості та безпеки особистості.

3. Розглядаючи життя людини як її природне право, слід зосередити увагу на його змістовних елементах. З нашої точки зору, у зміст конституційного права людини на життя слід включати такі елементи, як: 1) визначення початку та кінця життя (як можливість людини існувати у часі і просторі, тобто діяти чи бездіяти на власний розсуд); 2) охорона життя (як можливість людини вимагати від зобов’язаних суб’єктів забезпечити існування у часі і просторі; гарантії від свавільного позбавлення людини життя; захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань); 3) користування захистом життя людини з боку держави; 4) розпорядження власним життям; 5) можливість постійно користуватися таким абсолютним природним соціальним благом існування у часі і просторі; 6) можливість звертатися до компетентних і зобов’язаних суб’єктів для відновлення порушеної можливості чи відшкодування збитків при посяганні на життя; 7) запобігання передчасній смертності, включаючи дитячу; 8) протипожежні профілактичні дії.

4. Аналіз положень, висновків вчених щодо загального поняття "безпека діяльності" дозволяє, застосовуючи методи від абстрактного до конкретного та дедукції, виокремити основні ознаки поняття "безпека діяльності працівників органів внутрішніх справ". Безпека діяльності працівників ОВС прямо пов'язана з їх професійною службово-трудовою діяльністю, здійснюваною щодо захисту й охорони прав, свобод та законних інтересів суб'єктів правовідносин. Виконуючи свої посадово-функціональні обов'язки, працівник піддається комплексу негативних, небезпечних факторів. Мета управління безпекою діяльності працівників полягає у здійсненні системи заходів, спрямованих на зниження й усунення цих небезпечних факторів.

5. Небезпека, якої зазнають працівники органів внутрішніх справ під час виконання службових обов'язків, є багатоплановою за змістом, силою, наслідками свого впливу та за іншими характеристиками. Багатоплановими, різнохарактерними за змістом і формою мають бути й заходи щодо забезпечення безпеки їх професійної діяльності. Ці заходи повинні мати економічний, правовий, матеріально-технічний, соціальний, психологічний, кадровий, інформаційний та спеціально-технічний характер.

6. Сутність безпеки діяльності працівників ОВС полягає в надійному захисті життя, здоров'я, честі, гідності та недоторканості останніх під час виконання ними своїх посадово-функціональних обов'язків стосовно охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин.

7. Поняття безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ необхідно розуміти як систему економічних, правових, матеріально-технічних, соціальних, психологічних, кадрових, інформаційних та спеціально-технічних заходів, спрямованих на усунення небезпечних для життя, здоров'я, честі, гідності і недоторканості осіб рядового і начальницького складу факторів під час виконання ними своїх посадово-функціональних завдань та обов'язків.

8. До основних завдань організаційно-управлінської діяльності віднесено наступні: а) вивчення та аналіз головних факторів і причин трагічних випадків під час виконання професійних обов'язків; б) впровадження спеціальних програм по підготовці до дій у небезпечних ситуаціях; в) регулювання питань професійного захисту працівників; г) усунення небезпечних умов професійної правоохоронно-правозабезпечувальної діяльності.

9. Юридична природа безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ полягає в необхідності нормативного визначення усіх найважливіших питань щодо здійснення системи заходів по усуненню негативних, небезпечних факторів, які створюють загрозу життю, здоров'ю, честі, гідності та недоторканності особи рядового чи начальницького складу.

10. Фактори, які впливають на зниження безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, поділяються на дві основні групи. Перша група факторів пов’язана з особливостями правозахисних цілей, функцій, завдань органів служб та підрозділів внутрішніх справ; друга - з професійною діяльністю працівників ОВС. Причому друга група факторів є похідною від першої. Об’єктивні умови функціонування органів внутрішніх справ обумовлюють вимоги до професії правоохоронця, останні, у свою чергу, є підґрунтям для виникнення численних факторів зниження безпеки діяльності працівників ОВС другої групи. Це схематична опосередкована взаємодія досліджуваних основних категорій факторів. Аналіз спеціальної літератури дозволяє виокремити такі загальні вимоги до професії працівника: а) сувора правова регламентація професійної діяльності; б) наявність у працівника владно-розпорядчих повноважень; в) процесуальна самостійність; г) висока екстремальність, емоційність службового трудової діяльності; д) широке коло суб’єктів спілкування; е) нестандартний, творчий, часто конфліктний характер служби і праці; ж) постійні зміни умов службово-трудової діяльності. Цілі, функції та завдання функціонування органів внутрішніх справ, вимоги, які ставляться до професійного правоохоронця, обумовлюють виникнення під час службово-трудової діяльності небезпечних факторів, які знижують безпеку діяльності працівників ОВС України.

11. Аналіз відомчих наказів свідчить: а) рівень безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ знаходиться на низькому рівні; б) цьому є багато причин - порушення дисципліни й законності, низький професіоналізм, недостатній рівень соціально-правового захисту працівників, безвідповідальне ставлення осіб рядового та начальницького складу до вимог нормативних актів; в) низький рівень безпеки діяльності працівників ОВС залишається незмінним протягом багатьох років.

12. Основна мета правового регулювання організаційно-управлінських відносин в сфері професійної захищеності працівників органів внутрішніх справ полягає в закріплені ефективного механізму прийняття й реалізації організаційно-управлінських рішень. Означені організаційно-управлінські рішення повинні прийматись уповноваженими суб’єктами, мати встановлену нормами права форму та відповідати певному рівню в системі нормативно-правових актів.

13. Основними ознаками нормативно-правового акту в досліджуваній сфері є те, що він: а) має імперативний (владно-приписуючий) характер; б) є одностороннім актом текстуального вираження волі правотворчого органу (посадової особи); в) приймається з дотриманням нормативно визначеної процедури, покликаної оптимізувати зміст правового тексту та його форму; д) має власну структуру; е) має юридичну силу та займає певне місце в ієрархії нормативно-правових актів; ж) має чіткі часові, просторові та суб’єктні характеристики; з) містить загальні спеціальні чи індивідуальні нормативні приписи, покликані регулювати відносини забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС.

14. Поняття нормативно-правового акту в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС слід визначити в якості прийнятого в нормативно встановлений формі суб’єктами правотворчості офіційного письмового документу, який має імперативний характер й містить загальні, спеціальні та індивідуальні нормативні приписи, покликані регулювати відносини в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ.

15. Нормативно-правове забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників ОВС - це сукупність усіх юридичних засобів, прийомів, способів, за допомогою яких регулюються ці відносини. Основне місце в цьому юридичному інструментарії відводиться нормативно-правовим актам та нормативним приписам. За своєю сутністю нормативно-правове забезпечення організаційно-управлінських відносин в сфері професійної захищеності працівників ОВС відображає волю українського народу, політику держави та органів внутрішніх справ щодо забезпечення безпеки діяльності осіб рядового й начальницького складу.

16. Мета нормативно-правового забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ полягає в створенні й закріпленні ефективного правового механізму здатного забезпечити оптимальну процедуру розробки та реалізації відповідних організаційно-управлінських рішень.

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОВС УКРАЇНИ

2.1.Безпека працівників органів внутрішніх справ як результат нормативно-управлінського впливу

Цілковита професійна захищеність працівників органів внутрішніх справ під час виконання службово-посадових обов‘язків – кінцева мета проведення організаційно-правових заходів щодо забезпечення безпеки їх діяльності. На важливість організаційно-управлінських та правових заходів у справі забезпечення й гарантування безпеки об‘єктів будь-якого рівня вказують дослідження різних галузей знань. „Безпека, - вказує В.А. Ліпкан, - це гарантована конституційними, законодавчими і практичними заходами захищеність і забезпеченість життєво важливих інтересів об‘єктів від зовнішніх та внутрішніх загроз” [53, с. 57]. В.А.Гайченко та Г.М.Коваль відзначають, що запланований рівень безпеки життєдіяльності досягається за допомогою відповідних законодавчих і нормативно-правових документів, положень, інструкцій, вказівок [134, с. 16]. Вважаємо позицію В.А.Гайченко і Г.М.Коваль однобічною: замало проголосити будь-яку схему дій чи модель діяльності в нормативно-правових актах, їх треба досягати чи виконувати, а останнє й здійснюється за допомогою і шляхом організаційно-управлінської діяльності. Тому запланований рівень безпеки діяльності певного об‘єкта може бути досягнутим лише за синхронної дії науково-обґрунтованих правових та управлінсько-правових заходів. Правильно відзначає Ю.Д.Кунєв, безпека – це показник якості управління та організації, ефективності нормативно-правового регулювання. „Процес управління здійснюється в системах, в яких існує мережа причинно-наслідкових залежностей, здатних у межах даної основної якості переходити з одного стану в інший. Цей процес є антиподом процесам дезорганізації що уможливлює стабілізувати систему, зберегти її якісну визначеність, підтримати динамічну взаємодію з середовищем, забезпечити розвиток системи та досягнення певного ефекту [135, с. 84]. Б.А.Гаєвський констатує, що оскільки функціонування різних систем здійснюється в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища, завдання управління полягає в тому, щоб якомога доцільніше реагувати на ці зміни, що своєчасно забезпечується перебудовою структури системи у відповідності з притаманними їй закономірностями і тенденціями [136, с.10]. Про „аксіоматичний характер„ залежності рівня безпеки від механізму управління згадує О.В.Копан [137, с. 280] . На думку Є.Я. Кравець, необхідною умовою підтримання безпеки життєдіяльності об‘єкту управління є здатність суб‘єкта управління нейтралізувати можливі загрози, протидіяти спробам зовнішнього тиску [138, с. 329].

Особливу вагу управлінсько-організаційні та правові заходи мають щодо забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ України. Це пов’язано з високою мірою виникнення небезпечних та ризикових факторів та умов під час виконання особами рядового і начальницького складу своїх посадово-функціональних повноважень. „Досить сумна статистика свідчить, що від 7 до 12 відсотків працівників органів внутрішніх справ гинуть, зазнають тяжких фізичних та психічних травм під час виконання службових обов‘язків і так чи інакше пов‘язаних з ними дій та гострих постекстремальних переживань. На жаль, сьогодні ще існує думка, що за умов суворого додержання працівниками ОВС правових та організаційних вимог у службовій діяльності, екстремальні ситуації є надзвичайними та нетиповими. Але це не відповідає дійсності: проведене дослідження свідчить, що екстремальні ситуації є досить типовими у функціональному змісті практичної діяльності фахівців певних служб та підрозділів. По результатах опитування визнані потенційно екстремальними службові ситуації таких підрозділів ОВС: слідства – 50 %, міліції громадської безпеки – 52%, кримінальної міліції – 60 % та спецпідрозділів – 64%, - констатують М.І.Ануфрієв та Я.Ю.Кондратьєв [139, с.3]. Небезпека, ризик - ознаки, які визначально притаманні професії працівника органів внутрішніх справ. І завдання, причому одне з найважливіших, керівництва органів системи Міністерства внутрішніх справ полягає в здатності реально забезпечити безпечні умови професійної діяльності працівників ОВС України. „Атрибутивною ознакою створення будь-якої системи є її здатність забезпечити головну потребу людини – безпеку. В якій системі ця здатність буде вищою, або яка система продемонструє за допомогою застосування заходів впливу різного рівня інтенсивності цю здатність, у тій системі і побажає опинитися більшість людей. Саме тому переважною причиною утворення системи безпеки є не стільки бажання відстоювати якусь ідею, скільки бажання забезпечити власну безпеку, знешкодити джерело загрози [140, с.23]. Виходить, питання безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ має й кадровий характер. Чим вищою є професійна захищеність працівників, тим стабільнішим є кадровий потенціал органів, служб та підрозділів внутрішніх справ. Вірно свідчить П.Бєлов, що безпека – це властивість системи, яка включає в себе потенційні жертви і загрози для них. Безпека як стан характеризується такими параметрами, як стабільність, стійкість і живучість системи. Для досягнення даного завдання застосовується ціла низка методів ухилення, захист або знищення джерел небезпеки чи загроз. При цьому під стійкістю розуміється здатність системи нормально функціонувати при впливах, під стабільністю – сукупність сталостей до тривало діючих впливаючих чинників, а під живучістю – здатність системи зберігати функціонування в умовах цілеспрямованого впливу [141, с.40]. Інший російський дослідник В.І.Ярочкин вважає, що система має характеризуватися такими параметрам, як цілісність, живучість та відносна самостійність [142, с.149]. Стабільність, сталість, живучість, цілісність державної служби в органах внутрішніх справ прямо залежить від якості організаційно-управлінських та правових заходів, застосовуваних в процесі забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС. Підсумовуючи відзначимо: небезпека і фактори ризику в професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ зменшуються чи нейтралізуються органічною системою взаємозалежних і взаємообумовлених заходів організаційно-управлінського та правового характеру. При цьому, зміст поняття організаційно-управлінські заходи, виходячи з куту зору нашого дослідження, ми розуміємо широко. Це означає, що поняття організаційно-правові заходи охоплює в якості елементів змісту також кадрове, матеріально-технічне, економічне, соціальне, психологічне та інше забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Така позиція вже відмічалась в літературі [139, с.8-9]. Наприклад, А.В.Будаков відзначає, що переважна більшість названих елементів професійної захищеності працівника органів внутрішніх справ забезпечується суб‘єктами управління Міністерства внутрішніх справ України [2, с.9]. Управління і організація – це двоєдина загальна функція керівництва органів внутрішніх справ, а в межах цієї функції здійснюється і кадрове, і економічне, і матеріально-технічне, і психологічне, і соціальне забезпечення того чи іншого питання. В одному випадку це питання торкається забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС. „Засіб безпеки – це заходи здійснення задач і функцій управління в сфері безпеки. Таке розуміння змісту засобу безпеки дає нам відповідь на питання про те, яким чином найбільш раціонально можна досягти мети безпеки, здійснити управлінську діяльність у сфері безпеки. Засоби, які використовуються системами безпеки, покликані забезпечити високу ефективність діяльності у попередженні, виявленні та припиненні загроз і небезпек, спроможність до розвитку, творчої ініціативи кожного її елемента” [53, с.68]. Отже, засоби безпеки можуть мати різний характер (економічний, соціальний, матеріально-технічний, психологічний, кадровий), однак усі вони слугують одній меті – якнайкращим чином забезпечити реалізацію організаційно-управлінських функцій. Вони не виключають, а доповнюють один одного, бо кожний з них характеризується як засіб реалізації функції функцій управління та організації в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Завдання правового забезпечення в цій сфері полягає в легалізації усіх найважливіших моментів здійснення організаційно-управлінської функції.

Безпека працівників органів внутрішніх справ в процесі діяльності об‘єктивно вимагає специфічного, чітко працюючого механізму організаційно-правового забезпечення, здатного здійснювати ефективний вплив на об‘єкт своєї діяльності. В цьому аспекті важливу роль відіграє група організаційно-управлінських та правових заходів, від яких значною мірою залежить ефективність процесу досягнення мети безпеки працівників органів внутрішніх справ під час їх службової діяльності, покликаної забезпечити охорону й захист прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. Система цих організаційно-управлінських та правових заходів спрямована насамперед на усунення чи нейтралізацію небезпечних чи ризикових факторів в професійній службово-трудовій діяльності працівників органів внутрішніх справ. „Особиста безпека є результат комплексу організаційно-правових заходів, спрямованих на зниження рівня професійного ризику до реально можливого мінімуму, що дозволяє гарантувати збереження життя та здоров‘я, нормального психічного стану і дієздатності працівника міліції при ефективному вирішенні оперативних завдань” [139, с. 12]. Таким чином, система організаційно-управлінських та правових заходів спрямована на нейтралізацію, зменшення чи повне усунення небезпечних і ризикованих факторів в професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ. Стосовно суті, поняття й основних особливостей небезпеки і професійного ризику в науці існують різні точки зору. Логіка подальшого дослідження вимагає здійснення аналізу цих позицій та визначення поняття відповідних явищ. Чітке окреслення небезпеки і професійного ризику в сфері службово-трудової діяльності працівників ОВС надасть реальну можливість більш предметно спрямовувати організаційно-правову енергію керівництва органів системи Міністерства внутрішніх справ щодо забезпечення безпеки діяльності працівників, допоможе у виборі найбільш раціональних та ефективних засобів, прийомів і способів організаційно-управлінського та правового характеру, які втілюватимуть й реалізовуватимуть цю енергію.

В.А. Ліпкан свідчить, що небезпека – це можливі або реальні явища, події і процеси, здатні нанести шкоду людині, соціальній групі, народу, суспільству, державі, планеті або навіть знищити їх, нанести шкоду їх благополуччю, зруйнувати матеріальні, духовні або природні цінності, викликати деградацію, закрити шляхи до розвитку. Небезпека може виступати у різних формах: у вигляді намірів, планів підготовки дій і самих дій, спрямованих на знищення, пограбування, підкорення, послаблення, ліквідацію об‘єктів безпеки [53, с. 89-90]. Ю.О. Чирва та О.С. Баб‘як стверджують, що будь-яка практика дає всі підстави для висування аксіоми, що всяка діяльність людини є потенційно небезпечною. Потенціальна небезпека діяльності людини полягає як у видимому, так і приховуваному прояві її результатів, які занадто важко передбачити і які можуть призвести до травм, захворювання, погіршення працездатності, загибелі. „Під поняттям небезпека необхідно розуміти такі впливи, котрі можуть наносити збитки здоров‘ю людини, створювати реальну загрозу життю та утруднювати функціонування різних органів організму людини. Таке визначення враховує негативний тиск на людину оточуючого середовища, виробничої сфери, соціально-політичних ситуацій. Більш ґрунтовне вивчення всіх небезпек та характеру їх впливу на людину в процесі життєдіяльності потребує їхньої класифікації” [143, с. 7-8]. І.А. Шеренков поділяє небезпеки на постійні, антропогенні, випадкові, соціально-політичні, техногенні та природні. Постійні небезпеки виникають при функціонуванні системи „людина – оточуюче середовище”. Їх прояв пов‘язаний з недостатньою безпекою технічних систем, а також з психофізіологічними особливостями людини, яка керує цією технікою.

Антропогенні небезпеки виникають при промисловому забрудненні навколишнього середовища, яке може бути: механічним – запилення атмосфери, тверді частки та різні предмети у воді та ґрунті; хімічним – газоподібні, рідкі та тверді хімічні сполуки та елементи, які потрапляють в атмосферу та гідросферу і вступають у взаємодію з навколишнім середовищем; фізичним – всі види енергії у вигляді відходів різних виробництв – теплової, механічної (вібрація, шум, ультразвук), світлової (інфрачервона, видима та ультрафіолетова частина спектру), електромагнітні поля, іонізуючі випромінювання; біологічним – всі види шкідливих організмів. Техногенні небезпеки є складовою частиною небезпек антропогенних. Випадкові небезпеки з‘являються у надзвичайних ситуаціях, при політичних конфліктах, техногенних аваріях та катастрофах, а також при стихійних лихах. За масштабом розповсюдження вони поділяються на локальні, регіональні та глобальні. Соціально-політичні небезпеки є результатом нестабільної політичної ситуації в країні, економічного спаду виробництва, міжнаціональних сутичок та конфліктів. Наслідками їхнього впливу можуть бути втрата економічних зв‘язків, напружена соціальна ситуація в суспільстві, громадянські війни. Техногенні небезпеки проявляються при аваріях на енергетичних та промислових об‘єктах, транспортних комунікаціях. Вони пов‘язані з катастрофічними змінами у навколишньому середовищі в результаті господарчої діяльності людини та її нехлюйства. Яскравий приклад цьому – Чорнобильська аварія. Природні небезпеки є результатом стихійних лих: землетрусів, повеней, снігових лавин, гроз, злив, зсувів. Вони в більшості випадків діють періодично та імпульсивно, і викликають короткострокові небажані наслідки [144, с. 8-10].

В.В. Гущін розглядає поняття небезпеки в якості „джерела підвищеної небезпеки”. На його думку, джерело підвищеної небезпеки є однією з основних умов виникнення та існування відносин, в яких суспільна небезпека [145, с. 83]. Такої точки зору дотримуються й деякі інші вчені. Б.С. Антимонов під джерелом підвищеної небезпеки визнає діяльність, яка „будучи пов‘язана з використанням певних речей (головним чином техніки), не піддається в процесі свого здійснення безперервному та всезагальному контролю людини, внаслідок чого обумовлює високу ступінь вірогідності заподіяння шкоди [146, с. 46]. Г.А.Флейшиц та Ю.Х.Колмиков відносять до джерел підвищеної небезпеки властивості речей та сил природи, які за досягнутого рівня науки й техніки повністю не піддаються контролю людини і тому, незважаючи на застосування усіх заходів обачності, створюють високу ступінь вірогідності заподіяння шкоди життю та здоров‘ю людини або матеріальним благам [147, с. 131; 148, с. 118] І.П.Пістун відзначає, що небезпека – центральне поняття безпеки життєдіяльності, що об‘єднує явища, процеси, об‘єкти, здатні в певних умовах наносити збитки здоров‘ю людини. Небезпека властива всім системам, які мають енергію, хімічні, біологічні чи інші, несумісні з життєдіяльністю людини, компоненти. Оскільки небезпека – поняття складне з багатьма ознаками, то таксономування їх виконує важливу роль в організації наукового знання в області безпеки діяльності, дозволяє глибше пізнати її природу небезпеки. (Таксономія – наука про класифікацію і систематизацію складних явищ, понять, об‘єктів). Вчений вказує, що на даний день повної таксономії небезпек не існує. Можна говорити про часткову класифікацію: за походженням небезпеки бувають природні, техногенні, антропогенні, екологічні, змішані (згідно офіційних стандартів небезпеки поділяють на фізичні, хімічні, біологічні, психофізіологічні); за часом дії негативні наслідки поділяються на імпульсивні та кумулятивні; за локалізацією: пов‘язані з літосферою, гідросферою, атмосферою, космосом; за наслідками: втома, захворювання, травми, аварії, пожежі, смертельні випадки; за збитками, які можуть бути соціальними, технічними, екологічними; за сферою прояву – побутові, спортивні, дорожньо-транспортні, виробничі, військові; за структурою (будовою) бувають прості і похідні, які породжуються взаємодією простих; за характером дії на людину поділяють на активні і пасивні (останні активуються за рахунок енергії, носієм якої є саме людина, що наражається на гострі, колючі, ріжучі нерухомі елементи, нерівності поверхні, ухили, підйоми) [55, с. 5-7]. М.І.Ануфрієв та Я.Ю.Кондратьєв зводять небезпеку до стрес-факторів, які відображають ступінь усвідомлення працівником органів внутрішніх справ обставин, при яких поведінка правопорушника, дія стихійних природних сил, техногенна аварія чи катастрофа тощо, можуть завдати йому фізичної або психологічної шкоди, призвести до нещасного випадку, можливо, й загибелі. [139, с. 13]. У російському словнику С.І. Ожегова під небезпекою розуміється загроза заподіяння шкоди, загроза життю та здоров‘ю людині, іншим її цінностям [149, с.451] Н.П. Матюхіна характеризує небезпеку як ситуацію, коли існує загроза безпеці, тобто сукупність умов та факторів, які є небезпечними для життєво важливих інтересів особистості [3, с. 196-197] . В.С. Зелененький та М.В.Купкін вважають, що загроза, як зовнішній чинник небезпеки, справляючи специфічний вплив на конкретного суб‘єкта, зумовлює його особливий психологічний стан. Останній виступає у якості психофізіологічної ознаки небезпеки. Людина, що знаходиться у стані небезпеки, відчуває тривогу, неспокій, для неї характерно психічне напруження та інші негативні прояви [52, с. 84].

Зважаючи на багатоаспектний характер явища, поняття „небезпека”, логічно припустити, що в процесі професійної службово-трудової діяльності працівники органів внутрішніх справ стикаються з різними за характером, змістом, силою та наслідками свого впливу небезпечними умовами, об‘єктами, предметами, факторами. Звідси і поняття небезпеки у професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ слід визначати як сукупність різних за змістом, характером, силою та наслідками впливу умов, об‘єктів, предметів, факторів й процесів, які загрожують безпеці діяльності осіб рядового і начальницького складу й здатні заподіяти шкоду життю, здоров‘ю, честі, гідності та недоторканості останніх в процесі виконання ними посадово-функціональних обов‘язків. Виходячи з такого розуміння небезпеки в сфері професійної службово-трудової діяльності працівників ОВС є сенс визнати такі їх види: потенційна, уявна, провокована, реальна. Потенційна виникає при будь-якому можливому контакті з негативними якостями об‘єктів чи суб‘єктів ситуації. Уявна є результатом перебільшення чи хибної оцінки негативних якостей ситуації, поведінки конкретних осіб, хибного тлумачення мовних повідомлень. Провокована виникає внаслідок прояву окремих особистісних негативних якостей працівника (агресивність, грубість, жорстокість, пиха, гонор тощо) і відповідної протиправної реакції на них з боку інших осіб. Реальна – це наслідок несприятливої динаміки оперативно-службової ситуації з реальними факторами загрози життю та здоров‘ю працівника.

Серед небезпечних для службово-трудової діяльності працівників органів внутрішніх справ умов, факторів, процесів, об‘єктів, предметів особливе місце займає професійний ризик. „Ризик, як фізичний, так і психічний, є сьогодні об‘єктивною складовою професійної діяльності працівників правоохоронних органів, і спеціальна робота щодо забезпечення їх особистої безпеки, тобто цілеспрямованому зменшенню такого ризику до реально можливої межі, є надзвичайно актуальною” [2, с.6]. Професійний ризик, якому піддаються працівники органів внутрішніх справ в процесі виконання своїх правоохоронно-правозабезпечуючих функцій, є однією з форм небезпеки. Як вказує В.А.Ліпкан, важливою „формою небезпеки виступає ризик - можлива небезпека невдачі дій, що вживаються, або самі дії, пов‘язані із такою небезпекою” [53, с.90]. Н.П.Матюхіна констатує, що проблема безпеки органів внутрішніх справ тісно поєднана із проблемою професійного ризику. Ситуація небезпеки завжди містить у собі той або інший ризик для особистості. Що стосується працівників органів внутрішніх справ, то ризик, як фізичний, так і психологічний, є сьогодні об‘єктивною складовою їх професійної діяльності. Відповідно існує безпосередній зв‘язок між мінімізацією цього ризику і забезпеченням особистої безпеки працівників ОВС [8, с.255]. Про важливість забезпечення життєдіяльності працівників органів внутрішніх справ шляхом зменшення професійного ризику вказував В.П. Крошко [150, с. 112-120]. Поняття ризику в науковій літературі визначається по-різному. Ось найсуттєвіші точки зору вчених зданого питання. 1. Ризик – імовірність того чи іншого випадку, коли людина може зазнати негативного впливу чинників природного чи техногенного походження, що призведе до втрати життя чи здоров‘я окремої людини або групи людей. (Розрахунки ризику здебільшого ретроспективні, вони базуються на аналізі конкретного процесу чи явища, яке вже відбулося і статистично визначене). Це оцінка небезпеки, усвідомлена можливість її існування. Ризик характеризує ймовірність виникнення небезпеки від будь-якого фактора. Розраховують ризик (Р) за формулою: Р=Ч:В, де Ч – частота того чи іншого наслідку, явища, події за певний проміжок часу; В – величина, з якою співвідноситься частота Ч (час, чисельність, критична чи вікова група, популяція) [134, с. 10]. 2. Ризик – це система дій щодо цілепокладання та цілездійснення з наявністю прогнозованих оцінок стосовно ймовірності досягнення поставлених та вирішуваних задач [151, с. 15-16]. 3. Ризик – це соціально-професійна умова діяльності багатьох категорій працівників [152, с. 48]. 4. Ризик – це і міра, і дія, і ситуація вибору. Ризик як міра очікуємого неблагополуччя при неуспіху у діяльності, що визначається поєднанням вірогідності і неуспіху, і ступеня неблагополучних наслідків у цьому випадку. Ризик як дія, яка в тому або іншому відношенні загрожує суб‘єкту втратою (травмою, шкодою тощо). Виходячи із співвідношення очікуємого виграшу та очікуємого програшу при реалізації відповідної дії виділяють виправданий та невиправданий ризик. Ризик як ситуація вибору між двома можливими варіантами дії: менш привабливими, але більш надійними, і більш привабливим, однак менш надійним (результат якого є проблематичним і пов‘язаний з можливими несприятливими наслідками) [153, с. 344].

Відтак, основними ознаками ризику є: існування певної небезпеки; б) ймовірність впливу такої небезпеки на певний об‘єкт; в) притаманність багатьом видам професійної діяльності; г) можливість зашкодження життю, здоров‘ю, власності, честі, гідності чи недоторканості людини, громадянина, працівника. З огляду на професійну діяльність працівників органів внутрішніх справ відзначимо наступне: ризик в службово-трудові діяльності осіб рядового та начальницького складу – обставина вимушена. В основному професійний ризик зумовлений екстремальними ситуаціями, в яких здійснюється діяльність (дії працівників в умовах необхідної оборони, захисту суб'єктів, запобігання злочинів тощо). Несподіваність екстремальних ситуацій, непідготовленість працівників органів внутрішніх справ до діяльності в умовах загрози для життя значно збільшує вірогідність несприятливого наслідку, може призвести до поранення або навіть загибелі.

Екстремальні ситуації можуть бути викликані соціальними явищами як криміногенного, так і некриміногенного характеру. До них можуть призвести також аномальні явища природного характеру з тяжкими наслідками, аномальні явища біологічного та техногенного характеру. У залежності від причин виникнення екстремальні ситуації умовно розділяють на такі, що не залежать від органів внутрішніх справ (об‘єктивні) і які виникли внаслідок їх незадовільної діяльності (суб'єктивні). Вони можуть бути також прогнозованими або очікуваними та не прогнозованими або неочікуваними [71, с. 273-277]. Екстремальні ситуації можуть виникнути не тільки у діяльності цілого органу внутрішніх справ, але і в практичній діяльності окремого працівника або групи працівників. Аналіз матеріалів за фактами заподіяння тілесних пошкоджень працівникам органів внутрішніх справ та загибелі працівників свідчить, що найчастіше екстремальні ситуації виникають під час припинення хуліганських дій чи інших правопорушень, що мають місце на вулиці або у громадських місцях, при розгляді побутових конфліктів, при затриманні злочинця та за інших обставин [8, с. 258]. Серед причин, що призводять до випадків поранень та загибелі працівників органів внутрішніх справ відмітимо раптовість нападів, опір, дорожньо-транспортні події, кількісна перевага та перевага в озброєнні правопорушників та інші, які можна розглядати як складові екстремальних ситуацій, що зумовлені небезпечними умовами діяльності. Фактором, що посилює небезпечність умов професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ, є сама належність до цієї структури, зовнішнім атрибутом такої належності виступає формений одяг, посвідчення тощо. Розуміння причин виникнення екстремальних ситуацій, особливостей їх видів, механізму дії та інших характеристик дає можливість мінімізувати до можливої межі їх негативний вплив, сформувати у працівників алгоритми поведінки у тих або інших ситуаціях. Також, під час екстремальних ситуацій можуть мати місце додаткові навантаження як на психіку працівника, так і на фізіологічні системи його організму. Серед головних компонентів цих навантажень різке порушення звичайного життєвого стереотипу, страх, тривога, навантаження на нервову систему, фізичні навантаження. У працівників органів внутрішніх справ може виникнути цілий комплекс негативних психологічних реакцій, які не проявляються у звичайних обставинах, а саме: невпевненість, хвилювання, розгубленість, нерозуміння того, що відбувається, почуття слабкості, втомленість. Ці або інші навантаження, психологічні реакції можуть за певних умов призвести до нещасного (або трагічного) випадку під час виконання службових обов‘язків в екстремальних умовах. Тому всебічна підготовка працівників ОВС до дій в екстремальних ситуаціях, формування у них необхідних знань, умінь та навичок – це завдання, яке повинно супроводжувати весь процес професійного зростання працівника органів внутрішніх справ, починаючи з навчального закладу, а у подальшому – на його робочому місці та використовуючи можливість системи підвищення кваліфікації.

Підбиваючи означене, визначимо поняття професійного ризику працівників органів внутрішніх справ в якості необхідної умови їх службово-трудової діяльності, за якої завжди існує ймовірність заподіяння шкоди здоров‘ю, життю, честі, гідності та недоторканості осіб рядового та начальницького складу внаслідок дії тих чи інших небезпечних факторів, об‘єктів, предметів або процесів. Чинники, які призводять в дію, рух ті чи інші небезпечні фактори, різні. На нашу думку, найважливішими з них є наступні: соціально-політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські, кримінологічні. До соціально-політичних і економічних факторів віднесено: соціально-політичне і економічне становище в державі, його стабільність; податкову політику; рівень злочинності; наявність економічних гарантій діяльності працівників; рівень їх соціального забезпечення. До правових: досконалість і якість законодавчої бази, що регулює правовідносини в цій сфері; її стабільність, рівень правового забезпечення діяльності працівників; наявність адекватних юридичних гарантій, які б їх захищали. До організаційно-управлінських: стан і розвиток органів служб та підрозділів внутрішніх справ; рівень їх кадрового, фінансового і матеріально-технічного забезпечення; стан взаємодії з іншими правоохоронними органами, недержавними організаціями і громадськістю; рівень міжнародного співробітництва; наявність і впровадження в практику позитивного досвіду боротьби зі злочинами. Особливу групу чинників становлять чинники кримінологічного характеру: вдосконалення форм і методів злочинної діяльності, постійне утворення нових організованих злочинних груп, зростання рівня їх технічної оснащеності, дедалі помітніша тенденція щодо проникнення злочинних елементів в усі сфери державної влади і управління, посилення тиску на працівників правоохоронних органів з боку кримінальних структур.

Дослідження ролі організаційно-управлінського та правового забезпечення безпеки професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ, суті й змісту небезпечних та ризикових факторів такої дозволяє зробити декілька висновків теоретично-практичного характеру щодо усунення чи нейтралізації останніх. По-перше, за сучасних умов, керуючись принципом системності, можемо говорити про те, що цілісність системи організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ прямо залежить від своєчасного виявлення небезпечних й ризикових факторів, явищ, процесів, комплексного їх дослідження і винаходу та застосування науково обґрунтованих заходів, прийомів і способів їх усунення чи нейтралізації. Усі небезпечні й ризикові фактори мають бути максимально передбачуваними, прозорими для суб‘єктів безпеки діяльності працівників ОВС. Лише на цій підставі вони здатні створити систему організаційно-правових заходів, спроможних надійно захистити життя, здоров‘я, честь, гідність та недоторканність працівників в процесі виконання ними посадово-функціональних обов‘язків. По-друге, головне завдання керівництва органів системи Міністерства органів внутрішніх справ полягає у виробленні та реалізації найменш небезпечних та ризикових управлінських рішень, що дозволяє досягти поставленої правозахисної мети і результату з мінімумом додаткових засобів та при мінімальних негативних наслідках. „Якісне управління системою можливе лише за умов екстраполяції поведінки системи і середовища, тобто при умінні передбачувати розвиток ситуації. Помилка екстраполяції призводять, як мінімум, до некорисного витрачання ресурсів при русі до мети” [135, с. 86]. Звідси важливо постійно проводити моніторинг за зовнішнім і внутрішнім середовищем функціонування органів, служб та підрозділів внутрішніх справ, діяльності їх працівників. Це дозволить вчасно виявити появу небезпечних або ризикових факторів, явищ, процесів, об‘єктів та предметів і побудувати чи посилити організаційно-правову систему захисту професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ. По-третє, поняття „безпека діяльності працівників органів внутрішніх справ” слід розуміти ширше, ніж забезпечення лише їх особистої безпеки. Безпека діяльності працівників ОВС - явище багатопланове і включає низку взаємопов‘язаних компонентів. До основних з них віднесено: а) економічна безпека – відповідність матеріального забезпечення працівника його об‘єктивним матеріальним потребам; б) правова безпека – відповідність правового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ об‘єктивним умовам та завданням цієї діяльності; в) матеріальне-технічна безпека – відповідність матеріально-технічного забезпечення службово-професійній діяльності працівників ОВС, об‘єктивним умовам і завданням останньої; г) соціальна безпека – відповідність соціального статусу органів служб та підрозділів та їх працівників важливості тих правоохоронних завдань, які вони виконують; д) соціально-психологічна безпека – це насамперед відповідність громадської думки про діяльність органів внутрішніх справ об‘єктивним оцінкам їх діяльності та відповідність „образу працівника” реальним професійним та особистісним типам працівників; є) кадрова безпека – відповідність рівня професійної надійності працівників вимогам, які ставляться до особи рядового чи начальницького складу, задач та реальних умов діяльності органів системи Міністерства внутрішніх справ; ж) інформаційна безпека – відповідність можливостей отримання інформації, необхідної для ефективної професійної діяльності, реальній потребі мати таку інформацію для вирішення службових завдань та забезпечення професійної захищеності й особистої безпеки працівників ОВС; з) спеціальна безпека – ефективність спеціальних заходів оперативно-розшукового, контррозвідувального та іншого характеру, дій підрозділів власної безпеки по захисту органів внутрішніх справ від деструктивного впливу злочинного середовища; і) психологічна безпека – відповідність спеціальних заходів, спрямованих на профілактику та попередження психологічної деформації особистості працівника, ступеню реального впливу на нього психотравмуючих факторів, пов‘язаних з професійною діяльністю; и) фізична безпека – відповідність комплексу правових, матеріально-технічних, управлінсько-організаційних та інших заходів, забезпечуючих життя й здоров‘я працівників при вирішенні ними професійних обов’язків, реальним можливостям знизити цей ризик чи небезпеку до об’єктивно можливої межі. По-четверте, професійна безпека працівників органів внутрішніх справ – це конкретна характеристика самої діяльності. Вона залежить від рівня професійної захищеності, але безпосередньо пов’язана з реальною мірою професійного ризику та здатністю працівників ОВС звести цей ризик до можливої межі при вирішення професійно-службових задач. Цей ризик може мати матеріальний, професійно-моральний, психологічний та фізичний характер. До матеріального ризику відноситься можливість втрати чи пошкодження якихось матеріальних об‘єктів або предметів, які належать органу внутрішніх справ чи працівникові. Професійно-моральний ризик передбачає погрози, шантаж, провокації, втягування працівника в незаконні зв‘язки з злочинними елементами. Ризик психологічний – це можливість отримання психологічних травм, психологічної дестабілізації особистості під впливом стресів та емоційно-психологічних перевантажень, пов‘язаних з професійною діяльністю. Фізичний ризик – це небезпеки для життя і здоров‘я працівника, пов‘язана з його службово-трудовою діяльністю.

2.2. Співвідношення організаційних і правових засобів забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України

Організаційно-управлінські та нормативно-правові заходи і засоби в сфері забезпечення професійної безпеки працівників органів внутрішніх справ здатні досягти поставлено мети лише у випадку поєднання їх в науково обґрунтовану й теоретично визначену систему. Поєднання цих заходів в єдину ефективно діючу систему й складає відповідний механізм забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС. „Безпека, як складне антропо-соціо-культурне явище, обумовлює значну кількість проміжних станів і процесів, яким піддаються елементи системи заради практичної реалізації цього явища. Тим часом жодна з систем, пов'язаних з процесами управління, не може бути використана, якщо в ній не існує механізмів управління, тобто своєрідної сукупності проміжних станів і процесів, використання яких дає можливість досягти кінцевої мети, поставленої перед системою. Категорії «безпека» в управлінському аспекті визначає характер і специфіку механізму управління, виключаючи, можливість визнання пріоритету доцільності процесу над формально визначеними процедурами. Механізм управління вимагає інженерного підходу до розв'язання проблем безпеки і вводить необхідну структуризацію у процеси, пов'язані з діяльністю у відповідній сфері” [53, с. 75]. При цьому важливість управлінських і правових чинників у побудові та функціонуванні даного механізму є рівновеликими. Неможливо створити ефективний механізм забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ лише за допомогою управлінських та правових заходів. Правові засоби регламентують здійснення управлінських заходів, а використання управлінських заходів передбачає реалізацію правових засобів.

На діалектичну взаємодію управління та права вказують й відомі вчені у цих галузях наукового знання. В.А.Козбаненко відзначає, що з юридичної точки зору державне управління являє собою сферу правовідносин, які утворюються між державою та суспільством, органами державної влади, їх посадовими особами, державними службовцями та громадянами, їх організаціями під час взаємодії з приводу здійснення державної влади й управління справами суспільства і держави. „Правові відносини державного управління – це врегульовані нормами права суспільні відносини, які утворюються з приводу здійснення державної влади у зв‘язку з необхідністю управління справами держави і суспільства. Їх учасники є носіями суб‘єктивних прав та юридичних обов‘язків у взаємодії та взаємовідносинах з приводу вирішення питань суспільної життєдіяльності за допомогою державної влади” [15, с.438]. Соціальне управління і право, вказує Г.Г.Зуйков, знаходяться в постійній взаємодії й розвиваються у взаємній залежності. Право регламентує управління, а управління спрямоване на реалізацію норм права, на перетворення нормативних установ в реальну поведінку людей. Поряд з цим управління використовує право як засіб досягнення своїх цілей [155, с. 214]. С.С.Алексєєв позначає, що право, юридичні норми є суттєво необхідною складовою будь-якої управлінської діяльності [156, с. 167]. Ю.Титаренко розуміє інфраструктуру соціального управління як об'єктивно обумовлене явище суспільного розвитку, яке виявляється в стійкій моделі нормативно-організаційних форм управління (регулювання), причому в такій моделі, вузлові ланки якої спираються на певні, також стійкі, організаційні форми, зокрема, або на види суспільних органів в первісних суспільствах, або на види державних, інших політичних органів (правотворчих, правоохоронних), які виявляються на більш пізніх етапах розвитку суспільства і виражають своєрідність даної соціальної системи. „Право є і засобом, основним інструментом управління соціальними об‘єктами, й одночасно регулятором управлінської діяльності, який визначає правові основи організації і здійснення управління, компетенцію його органів, зміст, форми і методи їхньої діяльності [157, с. 26-27]. На думку Н.П. Іванова, управління органами внутрішніх справ не може успішно здійснюватись без використання засобів правового регулювання. „Правовий фактор в діяльності органів внутрішніх справ має особливе значення і у зв‘язку з тим, що вони відносяться до числа органів управління, яким надана можливість певного розсуду, індивідуального регулювання суспільних відносин. Значить, управління органами внутрішніх справ здійснюється в цілях, встановлених правом, на основі права і в правових формах” [158, с.5]. В.І.Попова та М.С.Студеніна підкреслюють, що однією з найважливіших правових форм управління є видання правових актів управління, оскільки „правові акти є важливим організаційним засобом у вирішенні завдань, які поставлені перед органами управління” [159, с. 63]. При цьому під актами управління О.М. Бандурка розумів „правову форму виконавчо-розпорядчої діяльності органів внутрішніх справ, в яких відбивається значна частина організаційної діяльності міліції, вирішуються численні питання, що виникають у процесі організації й практичного здійснення охорони громадського порядку" [160, с. 16]. Вірно з цього приводу відзначають Ю.П.Битяк та В.В.Зуй, що видання правових актів не може існувати відокремлено від інших форм, цей процес повинен підкріплюватись організаційними, матеріально-технічними діями, а організаційні дії пов‘язуватись з правовими. Недооцінка одних і переоцінка інших може не дати бажаних результатів [161, с. 64]. С.В.Кувакін нагадує, що видання правових актів органами управління здійснюється в межах наданої компетенції та має підзаконний характер, спрямоване на виконання законів та інших нормативних актів, а також вчиняє правовий вплив на ті суспільні відносини, які знаходяться у сфері підвідомчості органів внутрішніх справ [162, с. 29]. В.В. Цвєтков додає, що правові акти містять у собі норми права, а сукупність їх є правом, що "встановлює і стимулює мірило людських вчинків, забезпечує соціально-політичну, психологічну і організаційну спрямованість управлінського діяння, закріплює нормативне оформлену директивну основу управління, визначає права та обов'язки (компетенцію) державних органів, їхніх структурних підрозділів та службових осіб, встановлює правильне співвідношення між обсягом повноважень і відповідальністю апарату управління, закріплює найбільш раціональний процес управлінської діяльності, підтримує належну організованість і дисципліну" [163, с. 52-53]. Звідси, право використовується як об'єктивно необхідний інструмент державно-управлінського впливу на керовані суспільні процеси. Причому мова йде не про формальні критерії, завдяки яким управлінські рішення виступають переважно у формі правових актів, а про змістовні критерії, які відображають своєрідну дію саме права, його так би мовити власну управлінську функцію [138, с. 22].

Розгляд наведених точок зору, висловлювань вчених щодо діалектичної взаємодії нормативно-правового регулювання та організаційно-управлінської діяльності дозволяє вважати, що розумне поєднання права, його форм та управління сприяє, з одного боку, поліпшенню й удосконаленню управління, підвищенню його ефективності і законності, а з іншого – піднесенню авторитету права, його соціальної цінності та практичної значущості. Цікаво, що у західній науці існують дві діаметрально протилежні концепції співвідношення права й управління. Перша - нормативістська, бюрократична - канонізує роль права. Найбільшої канонізації правові норми досягли в бюрократичних моделях управління, де людина позбавляється будь-якої ініціативи, її діяльність жорстко й дріб'язково регламентується. Друга концепція - прагматична - навпаки, характеризується тим, що пропонує незалежність управління від права, так звану "волю рук". У радянській науці були прояви підтримки і першої, і другої концепції. Перша характерна для праць деяких вчених-юристів 50-60-х років, які розуміли управління тільки як інструмент застосування правових норм, котрі нібито передбачають будь-які ситуації, і справа лише в тому, щоб застосувати необхідну норму права. Таке трактування управління, безумовно, є невірним, оскільки воно веде до непотрібного бюрократичного переписування, пошуків нормативних актів, які описують ситуації, що не передбачені основними інструкціями. Сьогодні вчені і практики розуміють, що управління в цілому дуже рухлива сфера, і право покликане враховувати, відображати та інтегрувати все нове, що з'являється в ній [164, с. 96] Отже, важливою властивістю права, яка дозволяє вирішувати всі нові завдання, що виникають перед ним, є його динамізм. Достоїнством права є властиве йому органічне сполучення формальної визначеності та динамічності, здатності реагувати на різні зміни. Тому удосконалення й розвиток права в будь-якому суспільстві - це об'єктивно необхідний процес, в ході якого аналізується і узагальнюється нове в суспільних відносинах, що потребують правового регулювання. Однак це не означає повної формалізації поведінки учасників управління, оскільки в будь-яких управлінських ситуаціях, хоча й основаних на встановлених законом положеннях, зустрічаються відносини, як відображені в моральних принципах і правилах. „Потенційна роль права в управлінні суспільством дуже велика, але щоб з надійною повнотою правильно й ефективно використовувати цей могутній інструмент, треба враховувати те, які об'єктивні можливості права, які завдання воно може вирішувати в управлінні суспільством, а які - ні, тобто усвідомити собі співвідношення цих понять [157, с.28].

Правове регулювання – юридична функція [154, с. 437], яка реалізується державою в процесі впливу на суспільні відносини, за допомогою якої поведінка учасників цих відносин приводиться у відповідність до вимог та дозволів, що містяться в нормах права, легітимність і обов‘язковість виконання яких підтримується суспільством та забезпечується можливістю застосування владної сили держави. Відносини, які виникають між об‘єктами управління, будучи врегульованими нормами права, набувають характер правових. Так виникають правові відносини в сфері управління та управлінської діяльності. У правовідносин, як і у будь-яких інших суспільних явищ, є своя структура – системна сукупність взаємопов‘язаних обов‘язкових елементів. Це: суб‘єкти (сторони, учасники) правовідносин, наділені правосуб‘єктністю; зміст правовідносин – права та обов‘язки суб‘єктів; об‘єкт правовідношення, тобто фактична поведінка його суб‘єктів, на яку спрямоване правове регулювання; юридичні факти як підстави виникнення, розвитку та припинення правовідносин [165, с. 71].

Така взаємодія організаційно-управлінських та нормативно-правових засобів спостерігається і в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Управління розвитком відносин керівництва органів системи Міністерства внутрішніх справ та осіб рядового та начальницького складу щодо забезпечення життя, здоров‘я, честі, гідності і недоторканості останніх, знаходить своє владне правове втілення в нормативно-правових актах: законах. указах, постановах, положеннях, інструкціях, наказах. Важливість права як засобу управління обумовлюється його властивостями. Чим краще вони виражені, тим ефективнішим є позитивний вплив права, правових засобів на організаційно-управлінські відносини, які виникають, розвиваються й припиняються в сфері забезпечення професійної безпеки працівників ОВС. Праву як особливій формі суспільного регулювання притаманні: нормативність, формальна визначеність, системність, примусовість, динамізм [166, с. 49-51]. Нормативність і формальна визначеність виявляються в тому, що право складається з загальнообов‘язкових норм, зміст яких точно й логічно закріплений в нормативно-правових актах. „Норма права – це правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, елементарна частина права, яка відноситься до нього як частина до цілого. Норма права – це загальнообов‘язкове, встановлене або санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільну волю та інтереси народу, активно впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування” [167, с. 257]. Ці норми утворюють єдину систему національного права України, яка складається з галузей та інститутів. Їх ефективна дія неможлива без зв‘язку одне з одним. Реалізація правових норм гарантується державою і в необхідних випадках підтримується примусовою силою. Державна забезпеченість, вказує В.В. Лазарєв, означає, що створення, реалізація, охорона права невід‘ємно пов‘язана з державною діяльністю. Держава – це та сила, без якої дія права була б неможливою [133, с.133]. Динаміка права виявляється насамперед у своєчасному виданні нових норм, відповідаючих виникаючим потребам в правовому регулюванні суспільних відносин, сприяючих усуненню негативних та розвитку прогресивних тенденцій в соціальному та державному управлінні. Усі ці властивості права виявляються і в розвитку форм нормативного регулювання управлінсько-організаційних відносин щодо забезпечення безпеки працівників органів внутрішніх справ. „Право як засіб управління виступає в різних формах, що враховують, наскільки склались, устоялись, повторюються та стали загальними ті чи інші відносини, наскільки вони перспективні та чи допустима варіативність в реалізації правових приписів” [155, с. 217].

Складність, комплексний характер управління, управлінської діяльності в сфері професійної безпеки працівників ОВС знаходять своє відображення в системі державно-управлінських рішень, основу якої складаються заходи та підзаконні нормативно-правові акти. Необхідність правової регламентації відносин в досліджуваній сфері обумовлена самою сутністю управління, яке передбачає обов‘язкове прийняття управлінського рішення. Як акт управління, рішення спрямоване на закріплення організації, зміну функцій, прав та обов‘язків суб‘єктів та об‘єктів організаційно-управлінських відносин. Нормативні акти – найважливіший засіб здійснення процесу управління, забезпечення науково обґрунтованої та передбачуваної поведінки керівництва і працівників органів внутрішніх справ як суб‘єктів та об‘єктів управління в сфері забезпечення професійної безпеки останніх. „Нормотворчість являє собою правову форму управлінської діяльності Міністерства і управлінь внутрішніх справ, здійснюваної в межах їх компетенцій, на основі й на виконання законів та підзаконних актів вищестоящих органів. Їх основне призначення полягає в створенні правової основи управління – правових норм, які встановлюють, змінюють чи відміняють правові відносини, визначаючих зміст форми управлінської діяльності та надаючих їм загальнообов‘язкову силу” [158. с. 6]. Поряд зі змістовною стороною (правова форма управління) нормотворчість має й процесуальну форму: вона може розглядуватись як єдиний процес підготовки та прийняття нових управлінських рішень, перегляду й відміни рішень, які втратили практичне значення. Виходячи з цього, нормотворчість як форма управлінської діяльності в сфері забезпечення безпеки працівників органів внутрішніх справ, покликана забезпечити регламентацію, впорядкування відносин між керівництвом та працівниками органів внутрішніх справ. Воно створює можливість для здійснення керівництва не лише за допомогою подання команд зверху, але й шляхом встановлення такого порядку, за якого органи, служби та підрозділи на місцях самі вирішують питання своєї організації та діяльності. Під цим кутом зору призначення нормотворчості полягає в забезпеченні: а) управлінського впливу міністерства та управлінь на систему підпорядкованих органів, служб та підрозділів; б) організації й удосконалення самого процесу управління (вивчення і оцінка оперативної обстановки, розробка і прийняття управлінських рішень, організація і контроль їх виконання); в) гарантії законності в управлінській діяльності, полегшення виконання управлінських функцій відповідними посадовими особами.

Значну роль правові засоби і заходи відіграють у підвищенні ефективності управлінської діяльності, здійснюваної в процесі забезпечення безпеки життя, здоров‘я, честі, гідності та недоторканості працівників органів внутрішніх справ. Роль правових засобів і заходів тут має комплексний характер. По-перше, ними забезпечується дія усіх інших факторів підвищення ефективності. Як пише Ю.А.Тихомирова, тут можна говорити про міжфакторний характер впливу права на ефективність управління [168, с.23]. По-друге, право своїм регулюючим впливом пронизує кожний компонент системи управління. „Воно ніби супроводжує весь процес управління, супроводжує, „одягає” в правову форму усі його елементи і стадії, від оптимальності режиму яких безпосередньо залежить ефективність управління у цілому [169, с.11]. Комплексність впливу правових заходів та засобів на ефективність управлінської діяльності в сфері забезпечення професійної безпеки працівників органів внутрішніх справ має різноаспектний характер. Воно впливає на ефективність управлінської діяльності лише фактом свого існування. Тут проявляється роль права як головного елемента системи соціального нормативного регулювання, як важливішої організуючої та дисциплінуючої сил, спрямованої на забезпечення урегульованості і порядку у всій сукупності суспільних відносин [170 , с.91]. Щодо управлінських відносин важливий самостійний аспект впливу права на ефективність управління полягає в дії права як найдоцільнішого регулятора управлінської діяльності, покликаного забезпечити оптимальний правовий режим усіх її „статичних” та „динамічних” процесів [171, с.132]. Нарешті, ще один аспект випливає з ролі права як об‘єктивно необхідного інституту державного управління, в якій розкривається своєрідна управлінська функція самого права. Юридична форма, не змінюючи сутнісної визначеності управлінських відносин, надає діям учасників необхідну однорідність і організованість, забезпечує реальність дотримання ними необхідних для забезпечення безпеки працівників ОВС рамок і порядку можливої та необхідної поведінки. Говорячи про це, важливо враховувати якісну систему специфіку управлінських відносин. Названа специфіка полягає у тому, що взаєморозташування сторін управлінських відносин (суб‘єкта і об‘єкта управління) характеризується жорсткою полярністю, полюсами якої є самі сторони. Суб‘єкт володіє можливістю нав‘язувати свою волю об‘єкту управління, останній зобов‘язаний підкорюватися цій волі. Тому в кожному управлінському відношенні суб‘єкт управління розташований немов би над управляємим об‘єктом. Лише у цьому сенсі можна говорити про вертикальний характер управлінських відносин. Інакше кажучи, взаємне розташування суб‘єкта і об‘єкта управління „по вертикалі” є не один з можливих варіантів управлінських відносин, а необхідна якість даних відносин, яка дозволяє визначати їх як власне управлінські. В силу якісної специфіки управлінських відносин, що виникають під час забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, пріоритетна роль у їх правовому регулюванні належать адміністративному праву. На основі цієї галузі національного права встановлюються, змінюються та припиняються конкретні організаційно-управлінські відносини, реалізуються суб‘єктивні права та юридичні обов‘язки керівництва і працівників органів внутрішніх справ. Звичайно, це не означає, що в регулюванні організаційно-управлінських відносин не приймають участі інші галузі права. В силу комплексного характеру управлінської діяльності окремі її сторони опосередковуються нормами інших галузей права [172, с. 79]. Це: конституційне, трудове, фінансове, кримінальне право. Однак важливе все ж враховувати переважну роль адміністративно-правової форми, котра в більшій мірі відповідає якісній специфіці управлінських відносин. В силу цього більшість цих відносин, що знаходяться в сфері правового регулювання, функціонують як адміністративні правовідносини. Особливі взаємодії сторін організаційно-правових відносин впроваджуються в нормативно-правовій регламентації умов, забезпечуючих найповнішу реалізацію, з одного боку – приписів єдиноначальності та колегіальності у їх оптимальному співвідношенні, а з іншого – принципу участі працівників органів внутрішніх справ в управлінні [173, с. 46], які (умови) безпосередньо впливаються на ефективність управлінської діяльності в сфері забезпечення професійної безпеки працівників ОВС.

Дослідження і вивчення основних питань співвідношення організаційно-управлінських і нормативно-правових заходів та засобів забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС дозволяє зробити декілька висновків щодо їх спільних та відмінних ознак. До спільних ознак права і управління в розглядуваному аспектів слід віднести наступне. 1. І управлінські, і правові заходи і засоби в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ мають однакове значення. Право здійснює юридичний, а управління – управлінський вплив на діяльність осіб рядового та начальницького складу з метою створення надійного захисту й охорони життя, здоров‘я, честі, гідності та недоторканості працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ під час виконання ними своїх посадово-функціональних обов‘язків. Як відмічає Ю.Титаренко, право й управління співвідносяться щодо цільового призначення юридичного та управляючого впливів. Право за своєю природою є регулятором суспільних відносин, останні ж є предметом регулюючого впливу з його боку. Юридичний вплив має певне цільове призначення – регулювання суспільних відносин шляхом надання їм певного правового порядку. Правові норми при цьому є юридичною основою для виникнення, зміни або припинення відповідних суспільних відносин, які під їхнім впливом набувають форми правових відносин. Саме в правовідносинах реалізуються юридичні вимоги, які складають зміст правових норм, тобто юридичного впливу на суспільні відносини.

Такого ж роду принципові позиції можуть бути використані з метою характеристики соціального управління. В найзагальнішому розумінні воно також фактично постає в ролі регулятора суспільних відносин. Про це свідчать такі його якості, як "єдина управляюча воля", "досягнення упорядкованості”, „цілеспрямований вплив" і т.п. Єдиною обмежуючою ознакою в цьому випадку є те, що управляюче регулювання має своїм предметом управлінські суспільні відносини, які складаються з приводу і в зв'язку із здійсненням управлінських функцій [157, с. 29]. 2. Управлінські і правові заходи та засоби фактично мають однаковий об‘єкт регулюючого впливу. Це діяльність працівників органів внутрішніх справ. Однакові є й суб‘єкти управління та правового регулювання. Це: суспільство, держава, керівництво органів внутрішніх справ. До відповідних ознак права і управління в сфері забезпечування безпеки професійної діяльності працівників ОВС, на нашу думку, слід віднести такі з них. По-перше, елементи механізму права не збігаються з механізмом управління. Механізм права - це сукупність правових засобів, які використовуються в процесі реалізації регулятивної функції права [174, с. 337]. Механізм же соціального управління включає до себе цілі, принципи, функції, методи управління [175, с. 61-64]. По-друге, те саме стосується системи права і системи управління. Під системою права розуміють побудову права як нормативного утворення, тобто розподіл його на певні частини, що називаються галузями та інститутами права [176, с. 289]. Під системою ж управління, у вузькому смислі, розуміють сукупність управляючої та керованої підсистем, або сукупність динамічно-пов‘язаних між собою елементів: суб‘єкта управління, об‘єкта управління, каналів прямого та зворотного зв‘язку і навколишнього середовища [177, с. 13]. По-третє, право і управління в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів, служб та підрозділів мають різнохарактерний вплив на об‘єкти. Правові заходи і засоби, регламентуючи відносини працівників ОВС, самі собою не реалізують їх. Вони реалізуються в процесі управління та організації управлінської діяльності.

Резюмуючи дослідження теоретичних основ організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС слід зробити наступні висновки:

1. Небезпека і фактори ризику в професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ зменшуються чи нейтралізуються органічною системою взаємозалежних і взаємообумовлених заходів організаційно-управлінського та правового характеру. При цьому поняття організаційно-управлінські заходи охоплює в якості елементів змісту також кадрове, матеріально-технічне, економічне, соціальне, психологічне та інше забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Засоби безпеки можуть мати різний характер (економічний, соціальний, матеріально-технічний, психологічний, кадровий), однак усі вони слугують одній меті – якнайкращим чином забезпечити реалізацію організаційно-управлінських функцій. Вони не виключають, а доповнюють один одного, бо кожний з них характеризується як засіб реалізації функції функцій управління та організації в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Завдання правового забезпечення в цій сфері полягає в легалізації усіх найважливіших моментів здійснення організаційно-управлінської функції.

2. Безпека працівників органів внутрішніх справ в процесі діяльності об‘єктивно вимагає специфічного, чітко працюючого механізму організаційно-правового забезпечення, здатного здійснювати ефективний вплив на об‘єкт своєї діяльності. В цьому аспекті важливу роль відіграє група організаційно-управлінських та правових заходів, від яких значною мірою залежить ефективність процесу досягнення мети безпеки працівників ОВС під час їх службової діяльності, покликаної забезпечити охорону й захист прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. Система цих організаційно-управлінських та правових заходів спрямована насамперед на усунення чи нейтралізацію небезпечних чи ризикових факторів в професійній службово-трудовій діяльності працівників органів внутрішніх справ. Логіка подальшого дослідження вимагає здійснення аналізу цих позицій та визначення поняття відповідних явищ. Чітке окреслення небезпеки і професійного ризику в сфері службово-трудової діяльності осіб рядового та начальницького складу надасть реальну можливість більш предметно спрямовувати організаційно-правову енергію керівництва органів системи Міністерства внутрішніх справ щодо забезпечення безпеки діяльності працівників, допоможе у виборі найбільш раціональних та ефективних засобів, прийомів і способів організаційно-управлінського та правового характеру, які втілюватимуть й реалізовуватимуть цю енергію.

3. Поняття небезпеки у професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ слід визначати як сукупність різних за змістом, характером, силою та наслідками впливу умов, об‘єктів, предметів, факторів й процесів, які загрожують безпеці діяльності осіб рядового і начальницького складу й здатні заподіяти шкоду життю, здоров‘ю, честі, гідності та недоторканості останніх в процесі виконання ними посадово-функціональних обов‘язків. Основними видами небезпеки в сфері професійної службово-трудової діяльності працівників ОВС є: потенційна, уявна, провокована та реальна небезпека. Потенційна виникає при будь-якому можливому контакті з негативними якостями об‘єктів чи суб‘єктів ситуації. Уявна є результатом перебільшення чи хибної оцінки негативних якостей ситуації, поведінки конкретних осіб, хибного тлумачення мовних повідомлень. Провокована виникає внаслідок прояву окремих особистісних негативних якостей працівника (агресивність, грубість, жорстокість, пиха, гонор тощо) і відповідної протиправної реакції на них з боку інших осіб. Реальна – це наслідок несприятливої динаміки оперативно-службової ситуації з реальними факторами загрози життю та здоров‘ю працівника.

4. Основними ознаками ризику є: існування певної небезпеки; б) ймовірність впливу такої небезпеки на певний об‘єкт; в) притаманність багатьом видам професійної діяльності; г) можливість зашкодження життю, здоров‘ю, власності, честі, гідності чи недоторканості людини, громадянина, працівника. З огляду на професійну діяльність працівників органів внутрішніх справ відзначимо наступне: ризик в службово-трудові діяльності працівників ОВС – обставина вимушена. В основному професійний ризик зумовлений екстремальними ситуаціями, в яких здійснюється діяльність (дії працівників в умовах необхідної оборони, захисту суб'єктів, запобігання злочинів тощо). Несподіваність екстремальних ситуацій, непідготовленість працівників органів внутрішніх справ до діяльності в умовах загрози для життя значно збільшує вірогідність несприятливого наслідку, може призвести до поранення або навіть загибелі.

5. Поняття професійного ризику працівників органів внутрішніх справ належить розуміти в якості необхідної умови їх службово-трудової діяльності, за якої завжди існує ймовірність заподіяння шкоди здоров‘ю, життю, честі, гідності та недоторканості осіб рядового та начальницького складу внаслідок дії тих чи інших небезпечних факторів, об‘єктів, предметів або процесів.

6. Найважливішими з чинників, які призводять в дію, рух ті чи інші небезпечні фактори, є наступні: соціально-політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські, кримінологічні. До соціально-політичних і економічних факторів віднесено: соціально-політичне і економічне становище в державі, його стабільність; податкову політику; рівень злочинності; наявність економічних гарантій діяльності працівників; рівень їх соціального забезпечення. До правових: досконалість і якість законодавчої бази, що регулює правовідносини в цій сфері; її стабільність, рівень правового забезпечення діяльності працівників; наявність адекватних юридичних гарантій, які б їх захищали. До організаційно-управлінських: стан і розвиток органів служб та підрозділів внутрішніх справ; рівень їх кадрового, фінансового і матеріально-технічного забезпечення; стан взаємодії з іншими правоохоронними органами, недержавними організаціями і громадськістю; рівень міжнародного співробітництва; наявність і впровадження в практику позитивного досвіду боротьби зі злочинами. Особливу групу чинників становлять чинники кримінологічного характеру: вдосконалення форм і методів злочинної діяльності, постійне утворення нових організованих злочинних груп, зростання рівня їх технічної оснащеності, дедалі помітніша тенденція щодо проникнення злочинних елементів в усі сфери державної влади і управління, посилення тиску на працівників правоохоронних органів з боку кримінальних структур.

7. За сучасних умов цілісність системи організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ прямо залежить від своєчасного виявлення небезпечних й ризикових факторів, явищ, процесів, комплексного їх дослідження і винаходу та застосування науково обґрунтованих заходів, прийомів і способів їх усунення чи нейтралізації. Усі небезпечні й ризикові фактори мають бути максимально передбачуваними, прозорими для суб‘єктів безпеки діяльності працівників ОВС. Лише на цій підставі вони здатні створити систему організаційно-правових заходів, спроможних надійно захистити життя, здоров‘я, честь, гідність та недоторканність працівників в процесі виконання ними посадово-функціональних обов‘язків.

8. Головне завдання керівництва органів системи Міністерства органів внутрішніх справ полягає у виробленні та реалізації найменш небезпечних та ризикових управлінських рішень, що дозволяє досягти поставленої правозахисної мети і результату з мінімумом додаткових засобів та при мінімальних негативних наслідках. Звідси важливо постійно проводити моніторинг за зовнішнім і внутрішнім середовищем функціонування органів, служб та підрозділів внутрішніх справ, діяльності їх працівників. Це дозволить вчасно виявити появу небезпечних або ризикових факторів, явищ, процесів, об‘єктів та предметів і побудувати чи посилити організаційно-правову систему захисту професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ.

9. Поняття „безпека діяльності працівників органів внутрішніх справ” слід розуміти ширше, ніж забезпечення лише їх особистої безпеки. Безпека діяльності працівників органів внутрішніх справ - явище багатопланове і включає низку взаємопов‘язаних компонентів. До основних з них віднесено: а) економічна безпека – відповідність матеріального забезпечення працівника його об‘єктивним матеріальним потребам; б) правова безпека – відповідність правового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ об‘єктивним умовам та завданням цієї діяльності; в) матеріальне-технічна безпека – відповідність матеріально-технічного забезпечення службово-професійній діяльності працівників ОВС, об‘єктивним умовам і завданням останньої; г) соціальна безпека – відповідність соціального статусу органів служб та підрозділів та їх працівників важливості тих правоохоронних завдань, які вони виконують; д) соціально-психологічна безпека – це насамперед відповідність громадської думки про діяльність органів внутрішніх справ об‘єктивним оцінкам їх діяльності та відповідність „образу працівника” реальним професійним та особистісним типам працівників; є) кадрова безпека – відповідність рівня професійної надійності працівників вимогам, які ставляться до особи рядового чи начальницького складу, задач та реальних умов діяльності органів системи Міністерства внутрішніх справ; ж) інформаційна безпека – відповідність можливостей отримання інформації, необхідної для ефективної професійної діяльності, реальній потребі мати таку інформацію для вирішення службових завдань та забезпечення професійної захищеності й особистої безпеки працівників ОВС; з) спеціальна безпека – ефективність спеціальних заходів оперативно-розшукового, контррозвідувального та іншого характеру, дій підрозділів власної безпеки по захисту органів внутрішніх справ від деструктивного впливу злочинного середовища; і) психологічна безпека – відповідність спеціальних заходів, спрямованих на профілактику та попередження психологічної деформації особистості працівника, ступеню реального впливу на нього психотравмуючих факторів, пов‘язаних з професійною діяльністю; и) фізична безпека – відповідність комплексу правових, матеріально-технічних, управлінсько-організаційних та інших заходів, забезпечуючих життя й здоров‘я працівників при вирішенні ними професійних обов’язків, реальним можливостям знизити цей ризик чи небезпеку до об’єктивно можливої межі.

10. Професійна безпека працівників органів внутрішніх справ – це конкретна характеристика самої діяльності. Вона залежить від рівня професійної захищеності, але безпосередньо пов’язана з реальною мірою професійного ризику та здатністю осіб рядового та начальницького складу звести цей ризик до можливої межі при вирішення професійно-службових задач. Цей ризик може мати матеріальний, професійно-моральний, психологічний та фізичний характер. До матеріального ризику відноситься можливість втрати чи пошкодження якихось матеріальних об‘єктів або предметів, які належать органу внутрішніх справ чи працівникові. Професійно-моральний ризик передбачає погрози, шантаж, провокації, втягування працівника в незаконні зв‘язки з злочинними елементами. Ризик психологічний – це можливість отримання психологічних травм, психологічної дестабілізації особистості під впливом стресів та емоційно-психологічних перевантажень, пов‘язаних з професійною діяльністю. Фізичний ризик – це небезпеки для життя і здоров‘я працівника, пов‘язана з його службово-трудовою діяльністю.

11. До спільних ознак права і управління в аспекті забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ слід віднести наступне. 1. І управлінські, і правові заходи і засоби в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ мають однакове значення. Право здійснює юридичний, а управління – управлінський вплив на діяльність осіб рядового та начальницького складу з метою створення надійного захисту й охорони життя, здоров‘я, честі, гідності та недоторканості працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ під час виконання ними своїх посадово-функціональних обов‘язків. 2. Управлінські і правові заходи та засоби фактично мають однаковий об‘єкт регулюючого впливу. Це діяльність працівників органів внутрішніх справ. Однакові є й суб‘єкти управління та правового регулювання. Це: суспільство, держава, керівництво органів внутрішніх справ. До відповідних ознак права і управління в сфері забезпечування безпеки професійної діяльності працівників ОВС, на нашу думку, слід віднести такі з них. По-перше, елементи механізму права не збігаються з механізмом управління. Механізм права - це сукупність правових засобів, які використовуються в процесі реалізації регулятивної функції права. Механізм же соціального управління включає до себе цілі, принципи, функції, методи управління. По-друге, те саме стосується системи права і системи управління. Під системою права розуміють побудову права як нормативного утворення, тобто розподіл його на певні частини, що називаються галузями та інститутами права. Під системою ж управління, у вузькому смислі, розуміють сукупність управляючої та керованої підсистем, або сукупність динамічно-пов‘язаних між собою елементів: суб‘єкта управління, об‘єкта управління, каналів прямого та зворотного зв‘язку і навколишнього середовища. По-третє, право і управління в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів, служб та підрозділів мають різнохарактерний вплив на об‘єкти. Правові заходи і засоби, регламентуючи відносини працівників органів внутрішніх справ, самі собою не реалізують їх. Вони реалізуються в процесі управління та організації управлінської діяльності.

РОЗДІЛ 3

ОСНОВНІ ЗАХОДИ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

3.1. Дотримання дисципліни працівниками ОВС як умова підвищення безпеки їх професійної діяльності

Багато випадків, пов‘язаних з порушенням права працівників органів внутрішніх справ на безпеку життя, здоров‘я, честі, гідності та недоторканості є прямим наслідком порушення особами рядового та начальницького складу нормативно встановлених вимог дисципліни і законності в службово-трудовій діяльності останніх. На жаль, відзначають О.М. Бандурка і В.О. Соболєв, у деяких управліннях Міністерства внутрішніх справ України ще мають місце випадки, коли працівники гинуть або мають тілесні ушкодження внаслідок низького рівня службової дисципліни, професійної майстерності, надмірної самовпевненості, необережності під час виконання службових обов‘язків [1, с.286]. А.А. Стародубцев зауважує, що особовий склад органів внутрішніх справ не є якимось відірваним від суспільства замкненим світом, тому негативні явища, що мають місце серед частини населення, властиві також і деяким працівникам міліції. Зокрема такі, як пияцтво, неетичність поведінки й грубість, незаконний пошук способів виживання й пристойного існування, зловживання. У середовищі працівників органів внутрішніх справ також поширюється західна масова культура з властивими їй елементами жорстокості, насильства, пропагандою вседозволеності, задоволення потреб за будь-яку ціну, що має вплив на поведінку й свідомість окремих працівників [178, с. 232]. Д.О.Кобзін підкреслює, що кожний міліціонер є державним службовцем, а своїм правовим станом він суттєво відрізняється від службовців інших установ та організацій. Ця відмінність детермінує особливості дисципліни та дисциплінарну відповідальність. Особливості правового стану є наслідком специфіки трудової діяльності, яка зосереджена на охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю, що не є можливим без суворої дисципліни, системи підкорення, виконання наказів. Специфіка й у тому, що міліціонер є носієм державно-владних повноважень, володіє правом пред'являти громадянам вимоги, обов'язкові для виконання; має повноваження застосовувати заходи державного примусу; працівники органів внутрішніх справ та їх сім‘ї користуються певними пільгами; професійна діяльність вимагає від працівників дотримання дисципліни не тільки в умовах служби, але й поза нею [179, с.236-237]. М.І. Ануфрієв констатує, що сьогодні дисципліна і законність в діяльності персоналу органів внутрішніх справ набуває особливого значення [180, с.103]. Висловлювання вчених стосовно важливості дисципліни і законності в діяльності працівників органів внутрішніх справ мають глибокий сенс. Від рівня дотримання дисципліни і законності безпосередньо залежить якість функціонування органів внутрішніх справ України щодо захисту, охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин, надійність, сталість й ефективність безпеки діяльності працівників цих органів, служб та підрозділів. Незважаючи на це серед працівників органів внутрішніх справ іноді спостерігається зневажливе ставлення до вимог дисципліни і законності, що закономірно призводить до вчинення правопорушень та злочинів під час виконання ними посадово-функціональних обов‘язків. Аналіз стану дисципліни і законності в органах внутрішніх справ свідчить, що протягом 2001-2002 років показники порушення дисципліни та законності в органах системи Міністерства внутрішніх справ були високими і тенденція до їх зниження не спостерігалась. Так, у 2001 році з органів внутрішніх справ за негативними мотивами звільнено 2537 осіб, або 9% від загальної кількості звільнених, за 4 місяці 2002 року – 562 (9,2%). Однак вжиті заходи не дали бажаного результату – кількість засуджених колишніх працівників органів внутрішніх справ за 4 місяці 2002 року порівняно з аналогічним періодом 2001 року зросла із 43 до 55. Залишається високою питома вага засуджених серед працівників карного розшуку, за 4 місяці 2002 року вона склала – 0,76%, у 2001 – 0,91%, дільничних інспекторів – 0,75% (0,47%), УБНОН – 0,67% (0,62%), ГУАСМ – 0,33% (0,28%), слідства - 0.33% (0.25%). В УМВС України на Південній залізниці - 0.75%, УМВС України у Хмельницькій області - 0.62% (0.19%), Львівській - 0.48% (0.29%), Закарпатській - 0.46% (0.22%) областях. Значна кількість засуджується за посадові злочини – 33 чол. в минулому (30), у т.ч. за перевищення влади – 15 (16) чол., зловживання владою – 10 (11) чол., хабарництво 5 (3) чол., халатність – 3 (0) чоловік. Викликають серйозне занепокоєння випадки засудження працівників за умисні вбивства - 3 чол. (у 2001 році - 1), розбій - 2 (0) чол., хуліганство 1 (2) чол., інші злочини 6 (3) чол. Рівень освіти засуджених такий: вища неюридична освіта – 21 чол., середня спеціальна - 20 чол., середня - 14 чол., вища юридична - 10 чол., юридична середня спеціальна - 10 чол., середня спеціальна -10 чол. За віком: до 25 років - 9 чол., до 30 - 22 чол., до 35 - 14 чол., до 40 - 7 чол., до 45 - 3 чол. За стажем служби: до одного року було 3 чол., до 2 років - 2 чол., до 5 – 12 чол., до 10 - 22 чол., до 15 - 9 чол., до 20 - 6 чол., понад 20 - 1 чол. Указана інформація свідчить про те, що засуджуються колишні працівники у віці від 20 до 45 років, які переважно мають вищу і середню спеціальну освіту та стаж служби від 3 до 20 років. Протягом чотирьох місяців 2002 року органами прокуратури порушено 69 кримінальних справ відносно 56 працівників, у тому числі стосовно працівників адміністративної служби міліції - 18, карного розшуку - 13, дільничних інспекторів міліції - 10, Державтоінспекції - 9, кримінальної міліції в справах неповнолітніх - 7. В ГУМВС України в Криму - б, УМВС України в Донецькій та Луганській областях – по 5, УМВС України в Запорізькій, Івано-Франківській та Черкаській областях – по 4. Незадовільною залишається транспортна дисципліна. За 4 місяці 2002 року за участю працівників ОВС скоєно 203 дорожньо-транспортні пригоди, з них 58 з вини працівників міліції, у тому числі 16 скоєно водіями, які перебували у стані алкогольного сп'яніння. До дисциплінарної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху притягнуто 1234 працівників, з них звільнено з органів внутрішніх справ 56; за керування автотранспортом у нетверезому стані покарано 58, звільнено з ОВС 49, а 46 працівників міліції позбавлено прав на керування автотранспортом. У провадженні органів прокуратури та на розгляді в судах за фактами ДТП знаходилось 66 кримінальних справ відносно 54 працівників, у т.ч. в УМВС України в Одеській області – 12, Луганській та Львівській по 5, Івано-Франківській - 4, Київській та Тернопільській по 3 справи. Відносно працівників адміністративної служби міліції - 10 кримінальних справ, Державтоінспекції - 11, карного розшуку - 6, пожежної охорони та господарчого управління – по 5. За 4 місяці 2002 року працівниками ОВС 50 разів застосовувалась табельна зброя (68 - у 2000 р.). У результаті застосування зброї загинуло 6 (8) і поранено 25 (41) цивільних осіб. Фактів незаконного застосування зброї не допущено, у результаті халатності, безвідповідальності, пияцтва допущено втрату 6 одиниць табельної зброї (8 одиниць у 2001 році), у тому числі 3 (4) одиниці зброї працівниками втрачено під час перебування у нетверезому стані. Такі надзвичайні події допущено працівниками УМВС України в Одеській області - 2, Житомирській, Луганській, Чернівецькій областях та УМВС України на Південній залізниці - по 1, карного розшуку, УБНОН, ДАІ, УВСТ, УДСО та керівним складом - по одному. Серйозною залишається проблема невжиття дієвих заходів до запобігання втрат серед особового складу. Під час виконання обов'язків по охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю 3 працівники загинуло і 109 отримали поранення. Усього ж при виконанні службових обов'язків загинуло 10 (в 2001 році - 9) та поранено 138 (110) працівників. Загибель працівників допущено в ГУМВС України й Київській області - 2 чол., ГУМВС України в Криму - 1, УМВС України у Волинській області. Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Львівській, Одеській та Сумській - по 1 [106, с. 4-6]. Виходить, недаремно Президент України звертає увагу на те, що викорінення злочинності великою мірою залежатиме від того, чи зможемо ми сформувати в суспільстві повагу до закону. І починати треба з органів влади. Люди б‘ють тривогу у зв'язку з численним фактами прийняття ними незаконних рішень, вчинення протиправних дій, перевищення посадових повноважень. Зростає число скарг на застосування працівниками правоохоронних органів недозволених методів слідства, в тому числі й насильницьких. Небезпідставно нарікають громадяни на побори, хамство з боку окремих правоохоронців [181, с.6]. О.С. Новаков робить висновок: „За статистичними даними видно, що „особу” посадового злочинця в підрозділах міліції визначали в основному три злочини: перевищення влади або службового становища, зловживання владою або службовим становищем та хабарництво, на частку яких у сукупності доводилось 93 відсотки від всіх посадових злочинів” [182, с. 235]. Поряд з цим відзначимо, що наведені статистичні показники про стан посадової злочинності працівників органів внутрішніх справ були б неповними, якщо не торкатися прихованих від офіційної статистики даних щодо фактичної злочинності, яка, як відомо, декілька разів перевищує злочинність, відому органам правосуддя та ту її частку, яка цими органами офіційно реєструється. „В свою чергу, - підкреслює відомий кримінолог В.В. Лунєєв, - кількість розкритих діянь набагато перевищує кількість злочинів, за здійснення котрих винні притягаються до кримінальної відповідальності. Ще менше діянь стає предметом судового розбору. Іще менше – за здійснення який суди виносять обвинувальні вироки з призначенням покарання” [183, с. 125]. Варто наголосити, що саме неповний облік злочинів не тільки веде до вибору неадекватних масштабам злочинних проявів заходів боротьби з ними, але і спотворює наші знання про стан і головні напрями розвитку злочинності, дезорієнтує, робить недостатньо репрезентативними висновки щодо зв’язків злочинності з іншими соціальними явищами, ускладнює подальший розвиток кримінологічних досліджень. „Зростання уваги до злочинності в правоохоронних органах, та особливо в міліції, пояснюється не лише поширеністю явища, але й обсягом доступної інформації. Внаслідок дефіциту офіційної інформації про дійсний стан даного різновиду злочинності, а також науково-обґрунтованих оцінок ефективності боротьби з нею та прогнозів її розвитку на доступну для огляду перспективу, недоліків кримінальної статистики з’явилось багато некоректних уявлень про дану злочинність” [184, с.237]. До найпоширеніших з цих уявлень слід віднести наступне: а) Україна є однією з країн, яка має достатньо високий рівень злочинності серед працівників органів внутрішніх справ; б) в країнах з стабільнішим соціально-економічним, політичним та правовим розвитком суспільства ризик вчинення працівниками поліції злочинів зведений до мінімуму; в) українська держава не приймає наполегливих заходів в сфері зміцнення дисципліни та законності в діяльності органів внутрішніх справ і не прагне створити більш ефективну систему профілактики протиправних дій осіб рядового й начальницького складу, засновану на підвищенні безпеки діяльності працівників та престижу службово-трудової діяльності, поліпшенні соціально-правового захисту та професіоналізму останніх. З огляду на це, питання дисципліни і законності в діяльності працівників органів внутрішніх справ вимагають підвищеної уваги і консолідації вчених та практиків. І у цьому поєднанні наука мусить запропонувати для практичної діяльності найбільш ефективні заходи зміцнення дисципліни та законності. Бо, як слушно вказує С.А.Алтухов, потреба в забезпеченні безпеки органів внутрішніх справ обумовлена „не тільки негативними тенденціями в динаміці та структурі злочинності працівників, але й відсутністю наукових й практичних рекомендацій по зміцненню дисципліни та законності в органів внутрішніх справ” [184, с. 241].

Питання про сутність і зміст дисципліни сьогодні в науці вирішуються по різному. Дисципліна, вказує В.А.Козбаненко, - це певний порядок поведінки людей, який відповідає установленим в суспільстві нормам права і моралі, а також вимогам тієї чи іншої організації. В суспільстві завжди існує загальнообов’язкова дисципліна та спеціальна дисципліна, дотримання яких забезпечується зовнішніми санкціями та примусовими заходами. Загальнообов‘язкова дисципліна потрібна для нормального існування суспільства та держави, а також для функціонування соціальних організацій та інститутів. Спеціальна дисципліна обов‘язкова лише для членів певних організацій. До спеціальних видів дисципліни вчений відносить: трудову, партійну, навчальну [154, с. 478]. А.Є.Пашерстник в поняття „дисципліна” включає зв‘язки між людьми в процесі сумісної праці, з одного боку, а з іншого – підпорядкування усіх працюючих порядку праці, дотримання ними встановлених правил поведінки під час трудового процесу [185, с. 45]. В.І.Прокопенко свідчить, що забезпечити певний порядок поведінки людей у процесі праці можна шляхом чіткої регламентації обов‘язків кожного працівника, кожної сторони трудового договору. Виробничий процес має здійснюватись відповідно до існуючих правил. Така регламентація провадиться технічними, технологічними, правовими нормами, зміст яких створює виробничу і технологічну дисципліну. Порядок поведінки людей у процесі праці, що спрямований на забезпечення точного виконання працюючими трудових обов‘язків, прийнято називати трудовою дисципліною. Цей порядок визначається правовими нормами, правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами і положеннями про дисципліну, технічними правилами, посадовими положеннями та інструкціями, наказами, розпорядженнями керівника робіт. Вони спрямовані на забезпечення бажаної для виробництва поведінки працюючих. Залежно від того, наскільки працівники правильно сприйняли і усвідомили необхідність належного і якісного виконання своїх обов'язків, установлюється рівень трудової дисципліни на виробництві. Кожний працівник зобов'язаний враховувати не тільки свої інтереси та інтереси виробництва, а й інтереси інших працівників, які працюють поряд, сприяти створенню згуртованого трудового колективу, який зміг би у випадках, передбачених законом, стати на захист інтересів колективу навіть при визначенні правил внутрішнього розпорядку (ст. 142 КЗпП). Трудова дисципліна є складовою частиною кожного індивідуального трудового правовідношення, виражає обсяг повноважень по управлінню процесом праці чи по виконанню обов‘язків кожним працівником [130, с.401-402]. Отже, зміст дисципліни праці є історично обумовленим. Мотиви і спосіб підкорення учасників трудового процесу певному порядку залежать від певних форм розділу і кооперації праці, від пануючої форми власності на засоби виробництва, від існуючого соціально-економічного устрою. На ці чинники впливають рівень розвитку засобів виробництва, кваліфікаційний рівень учасників виробничого процесу. Д.О.Карпенко відзначає, що термінологічне поняття „дисципліна” означає виховання, розпорядок, що вказує на відповідну поведінку в колективі. Трудова ж дисципліна – це, по-перше, спеціальний напрям, складовий невід‘ємний елемент особливої частини трудового права. По-друге, трудова дисципліна є необхідною умовою будь-якої колективної праці незалежно від її суспільної організації. Тому в широкому розумінні трудова дисципліна включає: 1) виробничу дисципліну, тобто дотримання послідовних процесів (постачання сировини, додержання умов праці тощо); 2) технологічну дисципліну, тобто дотримання технології виготовлення товарі, продукції; 3) дисципліну робочого часу, тобто дотримання розпорядку дня, перерв у роботі, відпочинку тощо. Але як правове явище трудова дисципліна характеризується тим, що вона є елементом трудових правовідносин, тобто обов‘язком працівника; обов‘язковим підпорядкуванням усіх учасників колективної праці встановленому порядку; самостійним інститутом трудового права як сукупності правових норм [186, с. 157]. Відтак, на основі зазначених загальних положень можна дійти висновку, що трудова дисципліна – це сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок і встановлюють трудові права і обов‘язки сторін трудового договору, а також заохочення за успіхи в роботі та відповідальність за умисне невиконання трудових обов‘язків. Головним змістом трудової дисципліни є не лише виконання правових норм в галузі праці, а й свідоме та творче ставлення до виконуваної роботи, забезпечення високої якості в роботі, раціональне використання робочого часу, прагнення до співробітництва та взаємоповаги. П.Д. Пилипенко гадає, що необхідною умовою успішної організації трудового процесу та високої продуктивності праці незалежно від галузі економіки, форми організації праці та соціально-економічних відносин є дотримання учасниками цього процесу певного розпорядку, координації діяльності та злагодженості в роботі. Закріплений у правових нормах порядок поведінки учасників трудового процесу визначає поняття трудової дисципліни як правового інституту. Трудова дисципліна — багатоаспектне явище, а тому в галузевій літературі (радянській та сучасного періоду) її розглядають як: правовий принцип галузі права; правовий інститут трудового права; елемент трудових правовідносин; фактичну поведінку учасників таких правовідносин [187, с.345]. Вважаємо, що правовий зміст категорії «трудова дисципліна» співпадає з визначенням її як інституту трудового права. Це сукупність норм, які встановлюють обов'язки сторін трудового договору, режим їх виконання, внутрішній трудовий розпорядок, засоби заохочення та відповідальності, що складають механізм забезпечення виконання цих зобов'язань. Трудова дисципліна як елемент трудових правовідносин відображає суб'єктивно-правову сутність цього поняття. Вона полягає у зобов'язанні працівника як суб'єкта конкретних трудових правовідносин виконувати обов'язки, що складають зміст цих правовідносин. Рівень дотримання суб'єктами трудових правовідносин нормативно-правових актів та обов'язків, передбачених трудовим договором, визначають поняття трудової дисципліни як фактичної поведінки учасників трудового процесу. Б.І. Конохін і Л.І. Антонова сутність державної дисципліни вбачають у тому, що вона: а) полягає у неухильному дотриманні норм права і моралі державними службовцями; б) забезпечується методами державного та суспільного переконання та примусу [188, с.10]. В.А. Горницький відмічає, що державна дисципліна є вимогою державної влади до усіх державних організацій, посадових осіб, громадських організацій суворо дотримуватись нормативних державно-правових актів, які встановлюють правила поведінки у всіх сферах суспільного життя, а також приписів моралі [189, с.19].

Таким чином, поняття „дисципліна” дуже широке за змістом і велике за обсягом. Будь-який порядок у суспільстві чи будь-якому підприємстві, в установі, організації забезпечується за її допомогою. Загальне поняття дисципліни охоплює багато інших понять, які відображають той чи інший різновид дисципліни. Ці різновиди мають спеціальний характер та відрізняються один від одного метою, засобами забезпечення та суб‘єктами застосування і виконання. Важливим різновидом дисципліни є службова дисципліна працівників органів, служб та підрозділів органів внутрішніх справ, покликана забезпечити нормативно встановлений порядок здійснення правоохоронно-правозабезпечуючих функцій щодо захисту і охорони прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. В.М. Шамаров, Х.Х. Лойтт, А.В. Нікіфоров позначають, що службова дисципліна осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ полягає в неухильному дотриманні співробітниками органів внутрішніх справ встановлених нормативно-правовими актами, Присягою, наказами Міністра внутрішніх справ, прямих начальників (командирів) порядку та правил виконання покладених на них обов‘язків та здійснення наданих їм повноважень [180, с. 28]. М.І.Ануфрієв, В.С.Венедиктов, О.В.Негодченко, В.О.Соболєв, В.Н.Шкарупа, В.І.Щербина визначають службову дисципліну як встановлену в державних органах для окремої категорії (державних службовців) дисципліну праці, яка полягає в дотримання загальних і спеціальних обов'язків, прав, а також заборон і обмежень, встановлених Конституцією і законодавством України, статутами, положеннями, нормативними актами міністерств і відомств, контрактами, наказами керівників, що видаються у межах їх повноважень [191, с.10].

Характер службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ обумовлюється специфікою їх правового статусу та діяльності: усі особи рядового і начальницького складу є державними службовцями і беруть участь у виконавчо-розпорядчій діяльності держави, оскільки вони організують та забезпечують охорону громадського порядку та громадську безпеку; у сфері службової діяльності особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ залежно від особливостей правового статусу наділені державно-владними повноваженнями і виступають представниками виконавчої влади, їх законні вимоги обов'язкові для виконання усіма фізичними, посадовими та юридичними особами; служба в органах внутрішніх справ пов'язана з підвищеним ризиком для життя та здоров'я, честі, гідності та недоторканості працівників. „Така діяльність потребує високої професійної підготовки, моральної стійкості, фізичної витривалості, особистої мужності при виконанні службових обов'язків, тому до осіб, які вступають на службу до органів внутрішніх справ, пред'являються спеціальні вимоги: морального, фізичного, вікового, освітнього характеру, а в процесі проходження служби домінуючими уже становляться ділові та моральні якості” [192, с. 15-16]. Виходячи з цього, службова дисципліна в органах внутрішніх справ зобов'язує кожну особу рядового і начальницького складу: додержувати законодавства, виконувати вимоги присяги, статутів і наказів начальників; захищати життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань; у службовій діяльності бути чесною, об'єктивною і вільною від рішень політичних партій і масових громадських рухів; сумлінно нести службу по охороні громадського порядку; стійко переносити всі труднощі, пов'язані зі службою, не шкодувати своїх сил, а в разі необхідності й життя при виконанні службового обов'язку, додержувати норм професійної етики, не вчиняти дій, що можуть призвести до втрати незалежності й об'єктивності при виконанні службових обов'язків; поважати людську гідність, проявляти турботу про людей і бути готовою у будь-який час надати їм допомогу; постійно вдосконалювати свою кваліфікацію, підвищувати рівень культури в роботі; сприяти начальникам у зміцненні дисципліни та забезпеченні статутного порядку, виявляти повагу до начальників, старших по службі і за званням, бути ввічливим, додержувати правил носіння встановленої форми одягу і віддавання честі; з гідністю і чесно поводити себе поза службою, бути прикладом у додержанні громадського порядку, утримувати інших від порушень правопорядку; суворо зберігати державну і службову таємниці; берегти довірені зброю, майно і техніку (ст. 2 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України). Відтак: службова дисципліна в органах внутрішніх справ потребує від усіх працівників високої дисциплінованості, виключної чесності, свідомості, точності та старанності, великої організованості. Вона показує, що спільні зусилля та результати роботи працівників ОВС можуть бути послаблені правопорушенням, аморальним проступком або відступом від Присяги навіть одного недбайливого працівника. При цьому треба підкреслити необхідність тісної взаємодії працівників органів внутрішніх справ під час сумлінного виконання службових обов'язків, ефективних та професійних дій по розкриттю та розслідуванню злочинів, охороні громадського порядку, а також неухильному дотриманню законів, наказів, інструкцій та інших нормативних актів, регламентуючих їх діяльність. Специфіка функціонування органів внутрішніх справ системи Міністерства внутрішніх справ України, діяльності їх працівників є тим фактором, який обумовлює потребу в існуванні спеціальної службової дисципліни. Ці фактори визначають й якісні ознаки службової дисципліни працівників, а саме: сувору єдиноначальність, що характеризується категоричністю та імперативністю наказів та вказівок начальників органів внутрішніх справ; обов‘язок начальників органів внутрішніх справ оперативно реагувати на здійснення підлеглим порушення дисципліни; наявність спеціальних заходів заохочення та спеціальних стягнень; спеціальний порядок оскарження дисциплінарних стягнень.

Підбиваючи аналіз змісту та особливостей дисципліни та службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ як умови і фактору підвищення безпеки їх діяльності, зазначимо наступне. По-перше, сутність службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ має двохаспектний склад. Це: а) сукупність правових норм, що встановлюють порядок здійснення службових обов‘язків і прав працівників; б) фактичне дотримання ними цих норм або правомірна поведінка при виконанні останніми службових повноважень. По-друге, правові норми, що регламентують службову дисципліну працівників органів внутрішніх справ, поділяються на такі групи: норми, що регулюють службові обов'язки і права працівників органів внутрішніх справ; норми, що визначають методи забезпечення службової дисципліни; норми, що регулюють засоби заохочення працівників; норми, що встановлюють заходи впливу за порушення службової дисципліни; норми, що регулюють процедуру (порядок) підтримання і зміцнення службової дисципліни (дисциплінарно-процесуальні). Водночас, службова дисципліна не зводиться тільки до правових відносин, правової свідомості, правових норм, спрямованих на зміцнення правопорядку в країні та її інститутах і організаціях. Вона включає в себе також і ті соціальні, моральні, політичні, психологічні зв‘язки і відносини, соціальні і моральні норми, що забезпечують зміцнення громадського порядку, форм діяльності людей, які сприяють ефективному досягненню цілей державних організацій, установ, інститутів. У зв‘язку з цим включення до механізму забезпечення службової дисципліни в органах внутрішніх справ соціальних і психологічних факторів – важливий інструмент поліпшення стану дисципліни в підрозділах органів внутрішніх справ. По-третє, поняття службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ слід визначити як встановлений нормами права порядок взаємовідносин учасників службово-трудових відносин, що забезпечує ефективну діяльність осіб рядового та начальницького складу щодо захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, створює необхідні умови для створення надійної системи безпеки діяльності працівників ОВС. По-четверте, усі умови внутрішнього порядку, які впливають на стан службової дисципліни, а, відповідно, й ефективність функціонування працівників ОВС та надійність системи безпеки діяльності останніх слід типологізувати за наступними групами. 1. Умови оперативно-службової діяльності, які включають дотримання вимог психофізіології праці; дотримання вимог ергономіки праці; дотримання вимог естетики робочого місця; забезпечення безпеки оперативно-службової діяльності. 2. Умови, які характеризують стан службової дисципліни, а саме: характер групових і міжособистісних відносин у підрозділах; характер відносин між начальниками і підлеглими; рівень конфліктності і стресовості в підрозділах і службах; дотримання моральних норм взаємовідносин серед працівників ОВС; характер відносин між організацією і громадськими утвореннями органів внутрішніх справ. 3. Умови, які передбачають вияв впливу кадрової політики в органах внутрішніх справ на стан службової дисципліни. Сюди відносяться проблеми, пов‘язані з аналізом: порядку підбору, вибору, навчання, переміщення, звільнення працівників органів внутрішніх справ; інформаційного забезпечення апаратів по роботі з персоналом; профорієнтації, адаптивної роботи, роботи щодо професійної, соціальної і психологічної ресоціалізації; механізму, службового просування. 4. Умови, які включають такі питання планування роботи з працівниками ОВС: наявність продуманої стратегії кадрового забезпечення органів внутрішніх справ; відповідність наявного персоналу штатному розкладу підрозділів; порядок оцінки кандидатів на вакантні посади; механізм оцінки якостей працівника органів внутрішніх справ. 5. Умови розвитку працівників ОВС: бази для бойової, професійної, службової підготовки; системи з перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів внутрішніх справ; робота з резервом на висунення; забезпечення професійної та соціально-психологічної адаптації нових працівників. 6. Умови, що належать до системи мотивації оперативно-службової діяльності, яка включає: порядок формування оперативно-службової діяльності; оцінку результатів оперативно-службової діяльності; засоби морального заохочення; застосування нестандартних форм заохочення ефективної оперативно-службової діяльності. 7. Умови, пов'язані з юридичним забезпеченням службових відносин: узгодження розпорядчих документів, які стосуються питань зміцнення службової дисципліни; правове забезпечення оперативно-службової діяльності працівників; правовий захист працівників ОВС. 8. Умови, пов‘язані з розвитком соціальної інфраструктури підрозділів: організація харчування працівників; забезпечення працівників продуктами, пайками, обмундируванням; організація житлово-побутового обслуговування; розвиток культури і виховання працівників; забезпечення охорони здоров‘я і відпочинку працівників; забезпечення дитячими установами; попередження і профілактика конфліктів і стресів у підрозділах; транспортне обслуговування працівників. 9. Умови, пов‘язані з питаннями розробки нових кадрових структур для роботи з персоналом, які забезпечували б зміцнення службової дисципліни. По-п‘яте, організація роботи щодо зміцнення службової дисципліни і законності будується на підставі систематичного аналізу їхнього стану в кожному органі, підрозділі внутрішніх справ. Мета останнього полягає у всебічному і достовірному визначенні рівня дотримання законності в діяльності органів внутрішніх справ і ступеня дисциплінованості його працівників, оцінюванні роботи нижчих керівників, виходячи з цього напрямку діяльності. При цьому враховується повнота і якість виконання службових завдань; кількість, характер, тяжкість злочинів, надзвичайних подій, порушень законності й дисципліни та ступінь їх негативного впливу на вирішення оперативно-службових завдань; стан виконавчої дисципліни; розпорядок дня, його чіткість та організованість; внутрішній статутний порядок у підрозділах; дотримання встановленого порядку носіння форменого одягу; наявність скарг, заяв громадян на дії (бездіяльність) працівників ОВС; організація зберігання зброї, документів суворої звітності, службових посвідчень ефективність дисциплінарної практики керівників підрозділів; ступінь впливу колективу, органів громадського самоврядування і, насамперед, судів честі на стан дисципліни й законності. По-шосте, слід організувати та здійснити глибокі наукові дослідження проблем зміцнення дисципліни та законності в діяльності органів внутрішніх справ та підготовку науково обґрунтованих рекомендацій щодо попередження та викоренення негативних явищ у системі Міністерства внутрішніх справ, скорегувати перспективні та поточні плани науково-дослідницьких робіт, передбачивши включення до них досліджень проблем забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ. Основні дослідження повинні передбачити глибоке та всебічне вивчення причин і умов, що призводять до порушень законності за основними напрямками діяльності органів внутрішніх справ і визначення ефективних заходів попередження їх негативного впливу та розробку єдиних об‘єктивних критеріїв оцінки стану законності в діяльності органів внутрішніх справ. По-сьоме, доцільно вжити заходів щодо подальшого підвищення ролі інспектування. Під час таких перевірок необхідно глибоко аналізувати реальний стан дисципліни і законності в діяльності органів внутрішніх справ, вивчати причини і умови, які призводять до порушень, добиватися їх повного усунення, визначати міськрайліноргани, окремі підрозділи, де працівники систематично допускають порушення службової дисципліни і законності та здійснювати їх комплексне відпрацювання. Отримані результати необхідно систематично розглядати на засіданнях колегій та оперативних нарадах.


3.2 Професіоналізм працівників органів внутрішніх справ як фактор забезпечення безпеки їх діяльності

Подальше удосконалення системи організаційно-правових заходів в сфері забезпечення, охорони та захисту життя, здоров’я, честі, гідності і недоторканості працівників ОВС в процесі виконання останніми посадово-функціональних обов’язків передбачає підвищення їх професіоналізму. О.М.Бандурка і В.О. Соболєв вказують, що розвиток системи управління безпекою життєдіяльності працівників органів, служб та підрозділів внутрішніх справ неможливий без поліпшення компетенції та професіоналізму особового складу [1, c.291]. В.Д. Малков виділяє авторитет, компетентність і професіоналізм осіб рядового та начальницького складу серед критеріїв вдосконалення організації управління безпекою їх життєдіяльності [193, c.169]. В.В.Цвєтков пише: “Управлінська діяльність – це суб’єктивна діяльність людей, для якої вирішальне значення мають соціально-політичні і матеріальні умови життя суспільства. Вона обумовлюється науково-технічними можливостями, оптимальністю та масштабністю соціальних цілей і значною мірою залежить від соціального досвіду, рівня культури, компетентності та свідомості людей. Оскільки безпосереднім виявленням управлінської діяльності є врешті-решт праця людини по управлінню, то визначальним фактором ефективності управлінської діяльності виступає людина. Від якісного складу апарату управління, ступеня кваліфікації, інтенсивної і професійно організованої праці залежать і результати його роботи” [194,c.87].

В основному поняття професіоналізму як соціального явища досліджується в рамках нової інтегративної науки акмеології, що вивчає механізми досягнення “вершин” в професійній діяльності (від грецького “акме” – вершина) [195, c.308; 196, c.75]. При цьому передбачається розгляд та вирішення проблем порівняльного та диференційного професіознавства. Порівняльний підхід дозволяє виявити спільне та особливе в різних професіях. Диференційний підхід акцентує увагу на те, що предметом аналізу виступають не тільки найбільш значущі якості професій та професіоналів, але й відмінності професійних стратегій для різних типів та груп професій. Е.А.Подольська визначає професіоналізм як сукупність знань, умінь, навичок, що дозволяють виконувати відповідні професійні функції. Сюди вона відносить: належний обсяг знань та інтелектуальний рівень; досить тривалий термін навчання та підготовки; відповідність функцій, що виконуються, системі загально-соціальних цінностей; адекватну мотивацію, спрямовану на досягнення кінцевої мети; бажання служби людям; почуття корпоративної єдності [197, c.43]. А.Ф. Ноздрачов вважає, що під професіоналізмом слід розуміти глибокі та всебічні знання й володіння практичними навичками у відповідний області діяльності [198, c.441]. Е.Д.Клімов зауважує, що професіоналізм - це не закінчений етап людського життя, не певний результат, в якому зібраний “абсолютної” досвід того чи іншого суб'єкта. Професіоналізм, професійна культура не даються людині відразу, вони також не можуть бути отримані на практиці, з безпосереднього досвіду. Професіоналізм - результат проходження особою низки стадій, фаз, етапів [200, c.418]. Ю.Н.Старілов розглядує професіоналізм державних службовців в якості принципу державної служби. Професія є родом діяльності, занять людини, яка володіє комплексом спеціальних знань та практичних навичок, набутих в результаті поглибленої загальної та спеціальної підготовки, а також досвіду роботи. Професіоналізм являє собою глибоке і всебічне знання та володіння практичними навичками в певній сфері суспільного корисної діяльності. “Розглядуваний принцип полягає, по-перше, у тому, що державний службовець виконує посадові обов’язки на професійній основі, тобто виконує основну роботу, за яку отримує грошове забезпечення (посадовий оклад, заробітну плату). Оскільки державні посади державної служби поділяються за спеціалізаціями, то у державного посадовця для виконання обов’язків за державного посадою державної служби передбачається наявність однієї спеціалізації відповідної професійної освіти. Професіоналізм державного службовця покликаний забезпечити стабільність державної служби, якісне виконання функцій, постійну його готовність до складних завдань, можливість поліпшення своїх професійних якостей. По-друге, державний службовець має бути компетентним співробітником, тобто якісно здійснювати свої повноваження” [201, c.220-221]. О.Б.Лімонова доводить, що професіоналізм у державній службі - це, передусім, здатність державного службовця, колективу державних службовців визначати з урахування умов і реальних можливостей найбільш ефективні шляхи та способи реалізації поставлених перед ними завдань у межах нормативно визначених повноважень. Принцип професіоналізму полягає в тому, що державний службовець є компетентним працівником, має певну кваліфікацію та виконує покладені на нього обов’язки на професійному рівні, за що отримує заробітну плату [202, c.199].

Отже, професіоналізм державного службовця покликаний забезпечити якісне виконання посадових обов’язків, стабільність державної служби, здатність до вирішення складних завдань та можливість і готовність до підвищення своєї кваліфікації. З нашої точки зору до основних критеріїв професіоналізму державного службовця слід віднести: наявність вищої освіти (бажано і магістерського ступеню з державного управління); компетентність (знання, уміння та навички) у виконанні посадових обов'язків; наявність практичного досвіду роботи; політичну нейтральність; дисциплінованість, відповідальність, наявність організаторських, управлінських здібностей; ініціативність, творчість; здатність та бажання до просування в службовій кар’єрі; чітке дотримання законодавства; соціальну захищеність, а також його психологічні, моральні та етичні властивості. Водночас, характер і зміст виконання посадових обов’язків державними службовцями вимагає від них не лише володіння базовими організаційно-управлінськими здібностями, компетентності та ініціативності в розв’язанні поставлених завдань, а й наявності високих людських якостей: порядності, вимогливості до себе, скромності і самокритичності, почуття відповідальності за доручену справу, турботи про державні, громадські інтереси. Звідси, професіоналізм виступає основною якісною категорією державного службовця, визначає результативність і його кар’єру. Як правильно свідчить А.П.Роганський, професіоналізм – це вищий рівень психофізичних психічних і особистісних змін, що виникають в процесі довготривалого виконання службових обов’язків, забезпечують якісно новий, більш ефективний рівень вирішення складних професійних завдань в особливих умовах. Вчений стоїть на позиції, що становлення особистості проходить по трьох основних показниках: а) зміна всієї системи діяльності - формування професійної майстерності; б) зміна особистості суб’єкта, що проявляється як у зовнішньому змісті (мова, емоційність, форми спілкування), так і в формуванні відповідних елементів професійної свідомості, що в більш широкому плані може розглядатися як становлення професійного світогляду; в) зміна відповідних компонентів установки суб’єктів по відношенню до об’єктів діяльності, що проявляється в рівні поінформованості про об’єкт, ступені усвідомлення його значимості, зацікавленості до об’єкта, в схильності і задоволенні від взаємодії з ним не дивлячись на труднощі, в основі своїх реальних можливостей впливу на об’єкт [203, c.98]. На нашепереконання, професіоналізм діяльності державного службовця характеризуються: високим рівнем кваліфікації; високою продуктивністю; оптимальною інтенсивністю і напруженістю; високою точністю і надійністю; високою організованістю; низькою опосередкованістю, тобто малою залежністю від зовнішніх факторів; володінням сучасним змістом і сучасними засобами вирішення проблем; високою стабільністю, продуктивністю. З іншого боку, характеризуючи професіоналізм державного службовця, необхідно виділити наступні його ознаки: 1) компетентність державного службовця – знання ним справи, наявність необхідної професійної освіти, навиків у роботі, визначення і засвоєння передового досвіду, систематичне підвищення кваліфікації; 2) систематичне якісне виконання службовцем різних операцій, прийняття рішень, стабільність службових відносин, відчуття стійкості службової діяльності, користі і якості виконуваної роботи; 3) змінність працівників апарату, що забезпечує динамізм в системі державної служби, притік до неї нових ідей, вдосконалення методів управління, більш тісний зв’язок з населенням, запобігання застою, консерватизму, бюрократизму, пониженню відчуття відповідальності; 4) регулярне отримання державним службовцем оплати за свою працю не нижче обумовлених розмірів; 5) політична нейтральність державної служби. Службовець повинен діяти у відповідності з правовими актами, а службове становище забороняється використовувати в інтересах тієї чи іншої політичної партії; в державних органах забороняється створювати партійні організації. Т.Бренар пише: “Практично всі розвинені в економіко-правовому відношенні держави завжди намагаються формувати державний апарат так, щоб він і його службовці були вільними від політичного впливу будь яких партій, рухів” [204, c.325]; 6) лояльність державного службовця; 7) відповідальність за невиконання чи неналежне виконання посадових обов’язків, за якість рішень, що готуються і приймаються.

Професіоналізм працівників органів внутрішніх справ - це насамперед високий рівень їх теоретично-практичної підготовки до виконання посадових функції та завдань. Ю.І.Осіпов, наприклад, вбачає сутність професіоналізму правоохоронців в наявності необхідних для професійної діяльності знань умінь та навичок [205, c.42]. А.М.Гумін вбачає професіоналізм працівників міліції в наявності наступних факторів: засвоєної теоретичної бази спеціальних знань; професійної культури; фізичних можливостей; основних, надійно закріплених навичок практичної діяльності, достойного авторитета серед населення [206, c.261]. В.Л.Лапшина виходить з того, що професіоналізм – це не лише високий рівень знань, умінь та результатів дій людини в галузі професійної діяльності, але й певна система організація свідомості [207, c.61]. Безперечно, для ефективної реалізації особами рядового та начальницького складу свої правоохоронно- правозабезпечуючих повноважень їм потрібні і знання, уміння та навички, і професійна культура, належний стан свідомості, і система професійно-ділових, комунікативних та особистісних якостей. Усі названі фактори є складовими узагальненого, універсального поняття – теоретично-практичної підготовки працівників ОВС до професійної діяльності. Поняття “теоретично-практична підготовка працівників органів внутрішніх справ” має і суб’єктивну, і об’єктивну складові. “Для того, щоб стати професіоналом, треба не лише вчитися своїй справі, але й оволодівати професією практично. Однак, і цього замало. Треба усі свої “помисли зібрати воєдино”, присвятити себе своїй спеціальності. Тому професіоналізм пов’язаний з суб’єктивною стороною людської діяльності, з потребою індивіда реалізовувати свої потенції Одночасно з цим професіоналізм – об’єктивна сторона діяльності людини, бо вона пов’язана з потребою удосконалювати саме суспільство, сприяти поліпшенню організації праці, поліпшенню її культури, а відповідно, професіонал у ціломусприяє суспільному прогресу, сприяє руху суспільства вперед, поряд з цим він забезпечує більш високу продуктивність праці. Крім того, професіонал бережно відноситься до ресурсів, завжди може запропонувати чи поліпшити умови праці, раціоналізувати своє місце роботи. Як правило, професіонал дисциплінований, відповідально ставиться до справи, показуючи приклад сумлінності, чесності, порядності. Він істина персоніфікація своєї справи, включаючи і соціальні, і громадянські якості” [199, c.32-33]. Суб’єктивна сторона професіоналізму працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ полягає в прагненні бути таким працівником і бажанні постійно вчитися для цього. Об’єктивна сторона виявляється у зовнішніх діях особи рядового чи начальницького складу. Діяльність яку здійснює працівник, свідчить, чи є він професіоналом правоохоронної справи, чи ні.

Професіоналізм працівників органів внутрішніх справ - це принцип організації та функціонування державної служби в них органах, службах та підрозділах. Це не лише одна з основних вимог, яка визначає формування та практичну діяльність працівників ОВС, але й необхідна правова умова, без виконання якої неможливе отримання права на здійснення посадово-функціональних завдань і повноважень. Уявляється, що основними ознаками такого принципу є: а) компетентність працівників органів внутрішніх справ – знання ними справи, наявність необхідної освіти, навичок в роботі, вивчення та завдання передового досвіду; б) систематичне якісне виконання працівниками різних завдань, прийняття обґрунтованих рішень, стабільність службово-трудових відносин, відчуття сталості і корисності службово-трудової діяльності; в) ротація працівників, що забезпечує динамізмв системі органів внутрішніх справ, удосконалення способів, прийомів та методів професійної діяльності; г) вміння застосування засобів і заходів безпеки діяльності осіб рядового та начальницького складу в процесі виконання ними посадово-функціональних обов’язків.

Таким чином, професіоналізм працівників органів внутрішніх справ передбачає як розуміння і сприйняття та реалізацію змісту правоохоронно-правозабезпечувальної діяльності (цілей, функцій, завдань, методів, прийомів, способів), так і необхідних здібностей для такої діяльності. „Професіоналізм діяльності – це якісна характеристика суб’єкта діяльності - представника професії, яка визначається мірою оволодіння ним сучасним змістом і сучасними засобами вирішення професійних задач, продуктивними способами її здійснення” [208, c.121]. Професійні здібності, визначає А.П. Рачинський, - це індивідуальна, своєрідна структура психологічних властивостей суб’єкта професійної діяльності, що склалася в роки професійного навчання та діяльності на основі існуючих задатків, загальних і соціальних здібностей [203, c.102]. Професійні здібності осіб рядового і начальницького складу в процесі постійного розвитку перетворюються в якості особи працівника, необхідні для ефективного виконання посадових завдань. Е.І. Гарбер має рацію, позначаючи, що генезис, структура і динамізм професійних здібностей тісно пов’язані з емоційно-вольовою сферою суб’єкта діяльності, з трудовою мотивацією, соціальним статусом, що накладає на них свій відбиток. “Найважливішою особливістю професійних здібностей являється стійкість до різних несприятливих факторів, які нерідко носять стресовий, а часом і екстремальний характер. Більш суттєвий вплив на їх формування справляє стан здоров’я, властивості нервової системи. Індивідуальний стиль діяльності, “ціна” досягнень, професійні здібності формуються по законах домінанти і мають досить складну структуру. Професійні здібності – це індивідуально своєрідна структура психологічних властивостей суб’єкта професійної діяльності, що склалася в ході професійної освіти і діяльності на основі існуючих задатків, загальних і соціальних здібностей і включення їх в свою структуру. Професійні здібності визначають успішність професійного навчання і оволодіння складними елементами професійної діяльності” [209, с.63]. Професійні якості працівників органів внутрішніх справ є проміжною ланкою між здібностями до правоохоронної діяльності та самостійної діяльності. Професійні якості - результат підготовки й навчання працівника, який має потенційні можливості розвинути такі якості, тобто професійні здібності. Схематично це має наступний вигляд: професійні здібності - професійні якості - професійна діяльність. Професійні якості працівників органів внутрішніх справ в літературі поділяються на такі види: діяльнісні, професійно-ділові, комунікативні, особистісні [207, с.62]. Система діяльнісних якостей працівників визначається, перш за все, тим, що їх професійна діяльність відноситься до типу “людина-людина”. Це означає, що об’єктом її постають соціальні системи, спілки та групи людей, тому представники цього типу професій повинні вміти надавати певної впорядкованості суспільним процесам у відповідності з означеними цілями, впливати на людей. Одними з найважливіших діяльнісних якостей здатності до правоохоронної діяльності може вважатися спостережливість до прояву почуттів, емоцій та характеру людини, до її поведінки; вміння в думках уявити, змоделювати саме її внутрішній світ, а не приписати їй свій власний. При цьому особливої ваги набуває оптимістичний проектувальний підхід до людини, який базується на впевненості щодо можливостей останньої стати кращою, тобто стереотип визначення якості, “сорту” людини раз і назавжди є абсолютно недоречним для професіонала - правоохоронця. Професійно-діловий блок складається насамперед з якостей, що визначають спроможність кваліфіковано виконувати свої службові обов’язки, як то: наявність професійної освіти та досвіду практичної роботи; стабільна працездатність; знання юридичних та спеціальних дисциплін, чинних наказів, інструкцій, інших нормативних актів; володіння оперативною і кримінологічною технікою, спеціальними технічними засобами тощо. Основним джерелом формування цих якостей є система відомчої освіти по підготовці та перепідготовці працівників ОВС. Крім професійних знань, умінь, навичок великого значення при аналізі ступеня професіоналізму правоохоронця набувають суто ділові якості, наприклад, організаторські здібності, тобто вміння ефективно налагоджувати свою роботу та роботу колег і підлеглих. Вагомою складовою організаторських здібностей є особливе мислення, яке передбачає приведення у відповідність вирішення професійних задач з увагою до людини. Важливими діловими якостями професіонала-правоохоронця є також самостійність та нестандартність рішень, цілеспрямованість, ініціативність, енергійність, здатність до виправданого ризику. Група комунікативних якостей правоохоронців складається, перш за все, з тих, які передбачають знання та навички використання в професійній діяльності основ психології міжособистісного спілкування. Враховуючи специфіку правоохоронної діяльності, цей блок набуває особливого значення, оскільки здійснює регулювання взаємодій як суб’єктно-об’єктного характеру, тобто між правоохоронцями і законослухняними та дезадаптованими громадянами, так і внутрисуб’єктного по „горизонталі” і “вертикалі” у формальній та неформальній сферах. Особливе місце в системі комунікативних якостей правоохоронців займає толерантність, тобто уміння неупереджено оцінювати людей, їх вчинки, події, явища, які часто мають суперечливий характер. Толерантність дозволяє відзначати позитивні та негативні риси подій і явищ, співвідносячи власні погляди з усією наявною інформацією і не віддаючи при цьому преваги у кінцевій оцінці власному ставленню. Толерантність правоохоронця – це ознака його розуму, культури, професіоналізму. Ядром системи якостей правоохоронця, “констант”, що визначають його професіоналізм, є особистісний блок. Це: здатність співчувати іншій людині; доброзичливість; чутливість; безкорисливість; терпимість; полегкість щодо різних нестандартних проявів поведінки, зовнішнього вигляду і способу мислення будь-якої людини; принципова вимогливість до себе та інших; переконаність у необхідності служіння народу в цілому, а не окремим його прошаркам; творчий склад розуму; здібність прораховувати варіанти можливих наслідків дій людей, їх протистоянь, чи, навпаки, об’єднань. До того ж підкреслимо, що така діяльність потребує великого самовладання, здатності не виходити з себе в найскрутніших ситуаціях, співвідносити свою поведінку, спрямовану на інших людей, з суспільними моральними та правовими нормами. Такий підхід до з’ясування сутності, змісту та особливостей професіоналізму працівників органів внутрішніх справ дозволяє визначати його поняття як готовність особи рядового чи начальницького складу до виконання на високому рівні посадово-функціональних обов’язків, здобуту в результаті цілеспрямованої безперервної теоретично-практичної професійної підготовки. Безумовно, вислів “виконання на високому рівні посадово-функціональних обов’язків” містить і такий елемент належної професійної діяльності, як дотримання правил безпеки діяльності. Не можна назвати працівника органів внутрішніх справ професіоналом, якщо він не знає і не дотримується цих правил, якщо він постійно “бездумно” ризикує своїм життям чи здоров’ям під час реалізації своїх повноважень. Професіонал той, хто дотримується цих нормативних приписів, приймає заходи для забезпечення безпеки професійної діяльності не лише щодо своєї особи, але й товаришів по колективу, інших учасників суспільних відносин. Процес теоретично - практичної професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ містить і таку складову, як навчання працівників безпеці діяльності під час службово-трудової діяльності в сфері захисту, охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Н.П.Матюхіна пише з цього приводу: “Найбільш дійовим шляхом скорочення небезпечних дій вважається навчання. Виходячи з того, що навчання певною мірою здатне замінити досвід, то навчання безпеки може також скоротити трагічні випадки. Таке навчання є особливо корисним для нових службовців, яких потрібно інструктувати відносно безпечних дій та процедур, попереджати про потенційні небезпеки та розвивати їх схильність до безпеки. Разом з тим помилковою є думка, яка, на жаль, знаходить своє втілення і на практиці, що навчання безпеки важливе тільки на початку професійної діяльності. Це не так. Процес цей повинен мати послідовний, систематичний характер і реалізовуватися протягом всього періоду трудової діяльності працівника” [60, c.69]. Виходить, головна мета організації навчання безпеки – привчання працівників до виконання норм та правил безпечної поведінки під час виконання професійних обов’язків, вироблення та закріплення необхідних знань, умінь та навичок. Коли та або інша безпечна дія перетворюється у звичку діяти безпечно і набуває властивостей автоматичного виконання, можна вважати, що у процесі навчання досягнуто певного результату. Чим більшу кількість безпечних дій вдається зробити автоматичними, тим більш часу у працівників залишається для оцінки ситуації, прийняття правильного рішення, що, у свою чергу, може зберегти йому здоров’я або навіть життя. Як вказує А.В.Буданов, працівник, який володіє стратегією, тактикою та прийомами забезпечення професійної безпеки, не лише “сам може успішно вийти з ризикової ситуації, але й не підвищує ступень ризику для своїх колег, та підпорядкованих особистим невмінням забезпечувати безпеку собі та іншим. Інакше кажучи, підготовлений у цьому відношенні співробітник, особливо керівник, здатний забезпечити більш високий рівень соціально-психологічної та фізичної захищеності своїх колег” [2, c.17].


3.3. Напрями удосконалення нормативно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України

Діяльність із забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ має комплексний характер і передбачає вирішення у єдності економічних, правових, соціальних, психологічних та інших питань. Управлінські структури виконують при цьому організаційну, координаційну та мобілізуючу функції. Загальна спрямованість діяльності із забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ та її значущість зумовлюють її особливе місце у загальній системі управління персоналом: з одного боку, як її окрема складова, а, з іншого, як одна із характеристик кожного компоненту цієї системи. При цьому безпека розглядається як стан, коли ризик шкоди персоналу або втрати (збитків) обмежений допустимим рівнем. Підкреслюється, що безпека персоналу є одним із аспектів якості. Ґрунтуючись на цих положеннях, сутність діяльності із забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ (в її управлінському аспекті) визначається як здійснення системи заходів, спрямованих на зниження рівня професійного ризику до реально можливого рівня [8, c.308]. Усі ці заходи будуть дієвими, якщо матимуть правову форму, тобто будуть визначеними в законах та підзаконних нормативно-правових актах. “Розробка та реалізація заходів забезпечення безпеки особового складу Міністерством внутрішніх справ здійснюється постійно. Правове регулювання безпеки особового складу розроблено досить широко і дозволяє забезпечити надійний правовий захист життя, здоров’я, майнових і особистих інтересів працівника органів внутрішніх справ та його близьких, якщо цими нормами законодавства керуватись юридично грамотно і вміло. Забезпечення безпеки працівників органів внутрішніх справ неможливе без законодавчої правової бази, нормативних актів, реалізації організаційно-профілактичних заходів та засобів, програм, планів, наказів та інших управлінських рішень” [7, c.242].

Складність соціально-правового статусу працівників органів внутрішніх справ, невпинне загострення криміногенної обстановки в державі, оновлення й удосконалення заходів, способів та прийомів забезпечення безпеки професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ обумовлює необхідність постійного перегляду і розвитку змісту нормативних приписів, покликанихзабезпечити впорядкування відносин в досліджуваній сфері. Н.П.Матюхіна зазначає з цього приводу, що скорочення небезпечних умов професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ є багатоступеневим процесом, який реалізується на рівні держави, Міністерства внутрішніх справ, кожного працівника. Обов’язковим і важливим елементом цього процесу є нормативно-правове регулювання [3, c.255-257]. О.В.Лавріненко відзначає, що служба в органах внутрішніх справ є одним із багатогранних і надзвичайно відповідальних видів професійної діяльності. Тому і сам правовий статус працівника органа внутрішніх справ заслуговує на увагу, оскільки має складний характер: службовець є представником озброєного органу державної виконавчої влади, посадовою особою і в той же час є особою найманої праці – суб’єктом трудових відносин, які виникають при проходженні відповідної державної служби [210, c.1]. Соціально-правовий статус працівника органів внутрішніх справ можна розглядати на двох рівнях – як державного службовця і як службовця спеціального органу держави. А ще можна припустити, що соціально-правовий статус органів внутрішніх справ складається із соціально-правового статусу працівників органів внутрішніх справ, а цей, у свою чергу, спирається на статус особи в суспільстві. “Проблема правового статусу, але на рівні окремої особи, була предметом наукових досліджень вчених-юристів. Разом з тим проблеми соціально-правового статусу органів внутрішніх справ як інституту держави потребують окремого дослідження, особливо враховуючи ті зміни, які відбуваються в суспільстві. Наприклад, пільги, якими користуються державні службовці відповідно до закону України “Про державну службу”, не розповсюджуються на працівників органів внутрішніх справ. А випереджений соціально-правовий захист працівників ОВС є запорукою їх ефективної діяльності та безпеки життєдіяльності” [211, c.77]. Г.Г.Волошін та С.Д.Порощук прямо вказують, що недосконалість законодавства, в якому закріплюються гарантії юридичного захисту персоналу міліції, досить неефективна практика його застосування юрисдикційними органами ще більше посилює гостроту проблем правового захисту працівників міліції. Свавілля, яке чиниться адміністрацією органів внутрішніх справ, керівниками виконавчих структур по відношенню до працівників міліції – ще один із факторів ослаблення їх правової захищеності. “Відсутність належних соціально-побутових умов, посилювана кризовими явищами в соціальній і економічній сферах суспільства, породжує і соціальну незахищеність персоналу міліції. У свідомості громадян формується образ погано захищеного працівника міліції. Численні соціологічні дослідження фіксують факт втрати населенням віри в здатність держави легітимними засобами забезпечити правопорядок в країні, захистити права і свободи громадян від свавілля, приборкати злочинність. Внаслідок цього посилюється небезпека використання певною частиною населення нелегітимних засобів забезпечення особистої і громадської безпеки” [212, c.113-114]. Сьогодні, підкреслюють О.Шило та В.Маринів, особливої ваги набувають питання не лише визнання держаного права на життя, свободу, особисту недоторканість, повагу честі та гідності, як природних прав людини, іманентних кожній особистості, але й закріпленню їх в нормативно-правових актах, визначення правового механізму впровадження останніх в тканину соціальної реальності [213, c.157].

Важливим заходом удосконалення нормативно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ є його систематизація. І.В.Пахар резонно зауважує, що аналіз нормативно-правових актів, що впливають на умови безпеки праці та служби працівників органів внутрішніх справ, показує, що має місце певна роздробленість нормативної бази, необізнаність працівників щодо нормативних нововведень, видання взаємовиключних документів. У період реформування системи органів внутрішніх справ актуальним постає питання систематизації нормативної бази, приведення її у відповідність сучасним умовам, визначення статусу органу внутрішніх справ. Викликає стурбованість той факт, що на практиці ці нормативні документи працюють не в повному обсязі. В існуванні такого стану справ є декілька причин (зацікавленість керівників; необізнаність працівників у своїх правах та гарантіях; відсутність механізму захисту соціальних інтересів працівників органів внутрішніх справ тощо) [72, c.492]. Це тим більш уявляється необхідним у зв’язку з тим, що нормативно-правове забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС складається не лише з загальних нормативних актів, але й спеціальних, серед яких особливе місце займають відомчі нормативні акти: накази, статути, настанови, інструкції. Накази - це акти адміністративної діяльності, які звернені до підлеглих підрозділів та працівників і мають у своєму змісті приписи з метою організації роботи апарату органу. Водночас існують накази, що тлумачать законодавчі акти або постанови уряду для забезпечення широкого розуміння особами рядового та начальницького складу змісту цих правових актів. Статути – це нормативні акти, на основі яких здійснюється окрема лінія діяльності органів управління. Настанови - окремі нормативні акти, які відрізняються від інших адміністративно-правових джерел тим, що їх норми містять не тільки правила поведінки, а й вказівки навчального характеру. Інструкція - це нормативні акти, в яких у систематизованому вигляді викладені правила, що визначають порядок застосування норм законодавства, указів Президента та постанов уряду України, порядок діяльності окремих служб та підрозділів, а також службовців органу [214, c.18]. Питома вага відомчих нормативних актів у загальному обсязі нормативно-правового забезпечення безпеки службово-трудової діяльності працівників органів внутрішніх справ є переважною, але не зовсім відповідає цивілізованим стандартам правового регулювання суспільних відносин. “Безперечно, - вказує В.Ф. Опришко, - в нормативному регулюванні суспільних відносин питома вага законів, як нормативно-правових актів вищої юридичної сили, має переважати. Це пояснюється як зростаючою соціальною роллю закону в суспільстві, так і високим ступенем їх стабільності. Крім того, “первинний” характер норм, які містяться в даному виді нормативних актів, визначає, що у відповідності до законів має будуватись вся система законодавства країни. Однак, як показує практика, з близько 30 тис. нормативно-правових актів, що становлять правову базу нашої держави, закони України та нормативні акти, які мають силу закону (кодекси; декрети Кабінету Міністрів України, що мають силу закону; укази Президента України, прийняті згідно з п.4 розділу XV “Перехідні положення Конституції України) становлять лише 4,6% нормативно-правових актів, а, відповідно, підзаконні (у тому числі і відомчі) нормативно-правові акти – 95,4% [215, c.25].

Зрозуміло, що для полегшення в користуванні та ефективного застосування правових приписів, масив нормативно-правових актів, покликаний регулювати службово-трудові відносини в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС, має бути певним чином структурованим і впорядкованим. Це завдання може бути вирішеним лише за допомогою систематизації нормативно-правових актів. О.О.Зайчук та Н.М.Оніщенко пишуть: “Законодавство на сучасному етапі багато в чому не встигає за динамікою розвитку суспільних відносин, інколи вступає в протиріччя з раніш прийнятими правовими актами. В результаті цього воно містить акти і норми, що формально не діють, в ньому зустрічаються прогалини і не узгодженні положення. Деякі законодавчі акти мають повторення, містять не досить ясні формування, терміни. Різноманіття нормативних актів, велика кількість юридичної інформації потребує визначеного порядку й організованості в системному розподілі правого матеріалу, зручності його використання на практиці. Вирішення цієї складної проблеми, що порушує оптимальні умови правового регулювання, полягає в систематизації. Потреба в ній викликана тим, що завдяки процесу систематизації можна перебороти безладдя у величезній системі нормативно-правових актів, забезпечувати їх збалансованість, взаємозв’язок і компактність, позбутися протиріч у законодавстві. Така діяльність особливо нагальна в умовах формування демократичної соціально-правові держави. Усебічна систематизація законодавства є першочерговою практичною необхідністю як певний засіб упорядкування правих структур в умовах формування і розвитку правої системи України. [216, c.8]. Надзвичайно актуальною проблемою нині, зауважує В.Л.Коваленко, є систематизація адміністративного права, адміністративного законодавства, частиною якого є законодавство з питань державної служби. “Чинне законодавство з питань державної служби не відповідає багатьом нормам-приписам Конституції, воно морально застаріле, нормативні акти багато в чому неузгоджені, воно громіздке тощо. Зокрема, досі продовжується практика намагань врегульовувати публічно-правові відносини державної служби різними підзаконними актами, не зважаючи на те, що Конституція вимагає, аби “організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби” визначалися виключно законами (п.12 ч.1 ст.92). Серйозним недоліком є концептуальна орієнтація на врегулювання державно-службових відносин, що виникають у зв’язку та щодо проходження державної служби переважно застарілими, приватно-правовими засобами, притаманними трудовому праву, та недооцінення публічно-правових засобів, притаманних адміністративному праву. Наявною є також несистемність всього масиву різної правової природи актів, присвячених державній службі, що призвело до паралельного існування різних видів державної служби (в широкому розумінні державною службою можна вважати також дипломатичну, митну, прокурорську), розвиток яких у концептуальному плані, на нашу думку, має базуватися на єдиних принципах та підходах” [217, c.268].

Таким чином, підвищення ефективності управлінської діяльності в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ прямо залежить від систематизації відповідного нормативно - правового матеріалу в струнку та взаємоузгоджену систему. “Необхідність систематизації законодавства зумовлена потребою його вдосконалення, звільнення від застарілих актів і суперечливих норм та усунення правових прогалин. Водночас його впорядкування повинно сприяти найбільш ефективному застосуванню законодавчих актів, підвищенню рівня правового виховання, юридичної культури населення” [215, c.25]. “Правотворчий процес, як основний засіб здійснення державної політики гармонізації соціальних взаємовідносин, покликаний задовольняти потреби суспільства у їх нормативно-правовому забезпеченні. Однак характер практичної реалізації створення адекватного правового поля породжує дві основні проблеми суто пізнавального характеру: по-перше, систематизацію накопиченого нормативного матеріалу, експлікацію й обґрунтування фундаментальних принципів, на яких він базується; по-друге, відповідність утворених системно-структурних одиниць права динаміці суспільних взаємодій” [218, c.49]. Систематизація нормативно-правового матеріалу має за мету “стабілізацію правопорядку, приведення нормативно-правового регулювання в інструмент, забезпечуючий функціонування суспільного життя, найбільш ефективне управління державними справами в інтересах особистості. Систематизація нормативно-правових актів (законодавства) – це діяльність, спрямована на упорядкування і удосконалення правових норм. В результаті систематизації ліквідуються протиріччя між правовими нормами, відміняються або змінюються застарілі норми і створюються нові, більш досконалі, які відповідають потребам суспільного розвитку. Вони групуються за певними системними ознаками, зводяться у кодекси, зібрання законодавства та інші систематизовані акти” [176, c.246-247].

В теорії права під систематизацією в основному розуміють діяльності щодо впорядкування і вдосконалення нормативно-правових актів, зведення їх у певну внутрішньо злагоджену систему. Так, М.Н.Марченко відмічає, що систематизація законодавства – це постійна форма розвитку й порядкування чинної правової системи. У сучасних цивілізованих державах є велика кількість нормативних актів, які приймаються різними правотворчими органами. Правотворчість не може зупинитись на певному етапі, вона постійно знаходиться в русі, розвитку в силу динамізму соціальних зв’язків, виникнення нових потреб суспільного життя, вимагаючих правового регулювання. Постійно змінювана правова система, її розвиток та удосконалення, прийняття нових нормативних актів, внесення в них змін, відміна застарілих нормативних рішень об’єктивно обумовлюють упорядкування усього комплексу діючих нормативних актів, їх укрупнення, приведення в певну науково обґрунтовану систему, видання різного роду збірників та зводів законодавства. ”Таку діяльність по приведенню нормативних актів в єдину, упорядковану систему слід називати систематизацією законодавства” [121, c.197]. С.Л.Лисенков та В.В.Копейчиков відмічають, що розбіжності у часі і суб’єктах нормотворчості, наявність значної кількості нормативно-правових актів і умов зумовлюють необхідність їх упорядкування, погодження, усунення протиріч, тобто систематизації. Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність щодо впорядкування і удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх у певну внутрішньо злагоджену систему. Необхідність систематизації законодавства полягає в ефективному здійсненні правотворчої діяльності, зокрема виявленні причин протиріч, невідповідностей у нормативному регулюванні та їх усуненні, а також застосуванні й реалізації нормативно-правових актів і умов. Систематизація законодавства спрямована і на поліпшення інформаційного впливу права на правосвідомість його суб’єктів. [112, c.204]. П.М.Рабинович зауважує, що здійснювати систематизацію законодавства необхідно, зокрема, для: встановлення й усунення дефектів законодавства; підвищення його ефективності; забезпечення зручності користування ним, полегшення пошуків юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації; сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню. “Систематизація законодавства – це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс” [219, c.121]. Отже, систематизація нормативно-правового забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС потрібна, по-перше, для його подальшого розвитку. Аналіз і обробка діючих нормативно-правових актів, групування правових приписів за певною схемою, створення внутрішньо єдиної системи актів є необхідною умовою ефективності загальної та відомчої правотворчості, сприяє ліквідації прогалин і протиріч у досліджуваному різновиді нормативно-правового забезпечення. По-друге, вона забезпечує зручність при реалізації нормативних приписів, можливість оперативно знаходити і правильно тлумачити потрібні для конкретної ситуації норм. Нарешті, систематизація є необхідною передумовою цілеспрямованого та ефективного правового виховання працівників органів внутрішніх справ, загальнотеоретичних та прикладних наукових досліджень, навчання курсантів і слухачів у відомчих закладах освіти. У різні періоди діяльності органів, служб та підрозділів внутрішніх справ потреба в систематизації їх нормативно-правового забезпечення є різною. Коли накопичується протягом багатьох років великий обсяг нормативно-правового матеріалу, коли діє значна кількість нормативних актів, прийнятих у різний час і до того ж перекриваючих один одне, діючих в обмеженому обсязі або просто застарілих, фактично втративших силу, систематизація відповідних результатів загальної та відомчої правотворчості особлива необхідна. Сьогодні в Україні темпи створення нормативно-правових актів, покликанихрегулювати відносини в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, високі як ніколи. І якщо зараз не зайнятись науковою розробкою проблем систематизації цих нормативних актів, у майбутньому виникнуть трудності в її якісному проведенні, а відтак, у знаходженні та використанні потрібних норм права, хаос і плутанина в правоохоронній сфері організованого суспільства. А.О.Рибалкін пише : ”Серйозною проблемою масиву відомчих нормативно-правових актів органів внутрішніх справ являється їх багаточисельність, розрізненість та неузгодженість правових норм, які в них містяться. Існуючий стан системи нормативних актів, що регулюють діяльність системи МВС України, викликає труднощі як у пошуку необхідного нормативного матеріалу, так і в застосуванні нормативних приписів. На сьогоднішній день досить гостро стоїть проблема систематизації відомчих актів нормативного характеру” [220, c.129]. Загальновизнано, що відомчі нормативні акти грають службову (допоміжну) роль в правовому регулюванні суспільних відносин, виконуючи конкретизуючу та забезпечувальну функції по відношенню до законів та інших нормативних актів [221, c.11]. Дане положення, однак, ні в якому разі не зменшує значущості результату даного виду нормовстановлюючої діяльності, яка дає можливість більш оперативного правового впливу на суспільні відносини, скасування прогалин в сфері компетенції державного органу та інші переваги в правовому регулюванні. У той же час, недоліки відомчої нормотворчості та його результатів – нормативно-правових актів, зокрема, відсутність науково обґрунтованої систематизаційної діяльності, негативно впливають на ефективність реалізації останніх. Наведені риси у повні мірі стосуються і нормативно-правових актів, що видаються таким специфічним суб’єктом відомчої нормотворчості, як органи внутрішніх справ.

Поняття систематизації охоплює всі види робіт по системній обробці законодавства. Звичайно в поняття систематизації включають чотири самостійних форми правової діяльності: 1) підготовка та видання різного роду зводів та збірників нормативних актів – інкорпорація законодавства; 2) підготовка та прийняття нових актів (типу кодексів), в яких розмішуються як норми, що виправдали себе у попередніх актах, так і нові нормативні приписи - кодифікація законодавства; 3) підготовка та прийняття укрупнених актів на базі об’єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання - консолідація законодавства; 4) зібрання державними органами, підприємства, фірмами та іншими установами і закладами чинних нормативно-правових актів, їх обробка та розташування за певною системою, зберігання, а також видача довідок для зацікавлених осіб - довідково-інформаційна робота (облік нормативних актів) [121, c.198].

Інкорпорація становить собою об’єднання в збірники чи зібрання діючих нормативно-правових актів у певному порядку без зміни змісту. В результаті інкорпорації здійснюється зовнішня обробка чинного законодавства. Це означає, що, по-перше, за зовнішньої обробки нормативно-правові акти розмішуються в певному порядку: алфавітному, хронологічному, предметному, тобто досягається їх зовнішня упорядкованість; по-друге, зміст нормативно-правових актів, що входять до корпоративних збірників чи зібрань законодавства, по суті не змінюється. В них не включаються лише ті норми, які відмінені в законодавчому порядку чи визнані такими, що втратили силу [117, c.352-354]. Інкорпорацію проводить систематизуючий орган, наприклад, Міністерство юстиції України, що не має повноважень відміняти, змінювати чи встановлювати правові норми. Він може лише відобразити в збірнику зміни і доповнення, які вже зробив правотворчий орган. Інкорпорація буває офіційною і неофіційною. Офіційна інкорпорація – це впорядкування правових норм шляхом видання компетентними органами збірників діючих нормативно-правових актів. Збірники законодавства, що видаються цими органами, мають офіційний характер. Хоча вони не є джерелами права, проте на них можна посилатися в процесі правотворчості і застосування права. За своєю юридичною природою акт офіційної корпорації є формою опублікування чинних нормативно-правових актів в обробленому і впорядкованому вигляді [133, c.198-199]. Відмінність офіційної інкорпорації від кодифікації полягає у рівні систематизації правових норм. Якщо кодифікація спрямовується на суттєвий розвиток системи права, зміну змісту правового регулювання, то інкорпорація таких функцій не виконує. Не змінюючи змісту правового регулювання, вона покликана привести у строгу систему ті нормативно-правові акти, які уже створені в процесі кодифікації правотворчими органами. У теорії права розрізняють два види офіційної інкорпорації: хронологічну і предметну (систематичну) [111, c.531]. Хронологічна інкорпорація – це така форма систематизації, при якій впорядкування нормативно-правових актів проводиться за часом їх опублікування чи вступу в законну силу. В хронологічному порядку видаються акти законодавчої і виконавчої влади в спеціальних офіційних виданнях. За хронологічної інкорпорації кожний нормативний акт має порядковий номер, вказується його найменування, рік, місяць, і день видання, а також номер статей. Це значно полегшує пошук потрібного нормативно-правового акта, можливість оперативного надходження і застосування правих норм, що в ньому містяться.

Систематична інкорпорація становить собою упорядкування нормативно-правових актів за предметним покажчиком, тобто за галузями права, інститутами, сферами державної діяльності. В систематизованих збірниках чи зібраннях законодавства нормативний матеріал розподіляється за видами чи сферами правового регулювання (державного будівництва, фінансах, народній освіти, обороні країни, громадських організаціях, кримінальній відповідальності і т.п.). Використовуючи предметну інкорпорацію, державні органи, посадові особи і громадяни можуть оперативно використовувати потрібні їм норми права. Неофіційна інкорпорація являє собою зовнішню обробку законодавства, яка проводиться організаціями чи окремими громадянами (навчальними закладами, відомствами, вченими і практичними працівниками) без спеціальних на те повноважень правотворчих органів. Неофіційна інкорпорація обслуговує специфічні потреби установ, організацій, окремих категорій спеціалістів у нормативно-правовому матеріалі. Це можуть бути збірники трудового або житлового законодавства, довідники із законодавства для військовослужбовців, освітян тощо. Офіційною формою опублікування вони не визнаються, тому на них не можна посилатися в процесі правотворчості і застосування права.

Як висновок: інкорпорації нормативно-правових актів, покликаних забезпечити регулювання відносин в сфері безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, притаманне вирішення тактичних завдань систематизації даного нормативного матеріалу, а кодифікації - стратегічних. Інкорпорація відіграє допоміжну роль щодо кодифікації нормативно-правових актів. Результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства, а кодифікації - внутрішнє [222, c.690]. Завдання інкорпорації нормативно-правового масиву з питань забезпечення безпеки професійної діяльності сьогодні полягає у підготовці Міністерством внутрішніх справ України відповідних збірників нормативних актів. Зовнішня обробка розглядуваного нормативно-правового матеріалу мусить відбуватися, на наш погляд, у двох варіантах: у хронологічному та предметному. Постійне видання таких збірників (хоча один раз на рік), вирішить багато актуальних завдань: а) забезпечить правову освіченість працівників органів, служб та підрозділів; б) поліпшить проведення в життя нормативних приписів; в) зменшить випадки видання наказів, інструкцій та інших документів правового характеру, які суперечатьдіючому законодавству; г) виключить можливість прийняття дублюючих один одного актів; д) дозволить своєчасно виявляти відмінені акти або акти, які фактично втратили силу, вносити в чинні акти доповнення і зміни; е) створить об’єктивні передумови для правильного застосування правових норм, подальшого зміцнення законності в діяльності органів внутрішніх справ. “Видання систематизованих збірників діючих нормативних актів важко переоцінити. Вони дають достатньо цілісну картину нормативно-правового регулювання тих чи інших напрямків діяльності органів внутрішніх справ, їх підрозділів, окремих працівників, є джерелом достовірної інформації про діючі нормативні акти” [223, c.39]. “Публікація інкорпоративних збірників діючих нормативних актів, що регулюють діяльність органів внутрішніх справ, підвищує ефективність правозастосовчої діяльності, дозволяючи виключити офіційно скасовані акти та їх частини, усунути повторення актів, не враховувати застарілі преамбули тощо” [220, c.130].

Проведення поточної інкорпорації нормативно-правових актів в сфері забезпечення, захисту й охорони життя, здоров’я, честі, гідності та недоторканості працівників ОВС дозволить розпочати кодифікаційну роботу на базі певним чином уже підготовленого масиву правових актів, що сприятиме відповідним науковим напрацювання та технічному виконанню В науці під кодифікацією розуміють діяльність правотворчих органів держави щодо створення нового систематизованого нормативно-правового акта, яка здійснюється шляхом глибокої і всебічної переробки чинного законодавства і внесення до нього суттєвих змін [122, c.332]. У процесі кодифікації в проект створюваного акта запроваджуються діючі норми, що не втратили свого значення, а також нові норми, які вносять якісні зміни в регулювання певної сфери суспільних відносин. Серед ознак кодифікації, як правило, виділяють такі: кодифікаційною діяльністю займаються тільки компетентні правотворчі органи на підставі конституційних або інших законних повноважень; у результаті кодифікації створюється новий нормативно-правовий акт, що включає норми, які суттєво відрізняються від раніше діючих; кодифікаційний акт є по суті зведеним актом, оскільки в ньому об’єднуються норми, що раніше містилися в різних актах, проте регулювали одну і ту ж саму сферу суспільних відносин; кодифікаційний акт є основним серед актів, які діють у певній галузі суспільного життя; нормативно-правові акти, що створюються в результаті кодифікації, розраховані на досить тривалий час регулювання суспільних відносин. Вони враховують можливі зміни в житті і здатні регулювати суспільні відносини, що виникатимуть у майбутньому [224, c.363-365]. Відтак, кодифікація - це найбільш складна і досконала форма систематизації законодавства, що має правотворчий характер. За її допомогою створюється єдиний юридично і логічно цілісний, внутрішньо узгоджений нормативно-правовий акт. Серед кодифікаційних актів виділяються три основні види: 1) Основи законодавства – нормативно-правові акти, що встановлюють найважливіші положення (основні начала ) певної галузі права чи сфери державного управління; 2) Кодекс – найпоширеніший вид кодифікаційних актів, які діють в основних сферах суспільного життя, що потребують правової упорядкованості (Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю України); 3) Статут, положення - кодифікаційні акти спеціальної дії, які видаються не тільки законодавчими але й іншими правотворчими органами (наприклад, урядом). Кодифікація становить процес правотворчості, переробки всього законодавчого матеріалу і створення нових норм. Це найпринциповіше положення, яке характеризує кодифікаційний процес. Кодифікація – важливий показник зрілості національної правової системи.

Під час підготовки до проведення кодифікації нормативно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ слід враховувати, що цей інститут має міжгалузевий характер і регулюється нормами різних галузей національного права: адміністративного, трудового, фінансового, конституційного, цивільного,, кримінального. При цьому найбільш значний вплив на безпеку службово-трудової діяльності працівників ОВС має саме право адміністративне. Не випадково зараз цей інститут багатьма дослідниками вважається інститутом адміністративного права. Тому й майбутній кодифікований акт у цій сфері матиме характер спеціального. Він буде одним з кодифікованих актів, які регулюють відносини побудови та функціонування органів внутрішніх справ, діяльності їх працівників. “Існуюча значна кількість нормативно-правових актів системи МВС України та обсяг відносин, що регламентується відомчими нормами, детермінують необхідність кодифікаційної роботи. Відомчу нормативно-правову базу найбільш доцільно створювати не як просту сукупність нормативних документів з різних питань, а як взаємопов’язану систему кодифікованих актів. Така кодифікаційна діяльність завершується виданням статутів, положень, правил – актів, які, на відміну від інших відомчих нормативно-правових актів, як свідчить практика, рідше зазнають змін, встановлюючи тим самим більш стійкі нормативні регулятори суспільних відносин. Даний підхід до створення нормативних приписів скасовує розрізненість нормативних актів системи МВС України, забезпечує оптимальну координацію діючих норм та полегшує процес їх застосування” [220, c.129-130]. О.Рогач вказує на неодномірність форми кодифікованого нормативного акту. На його думку, основними видами таких актів слід вважати: основоположні кодифікаційні акти, просто кодифікаційні акти, інші нормативні акти кодифікаційного типу. Причому, основоположні кодифікаційні акти мають підвищену юридичну силу не тільки стосовно нормативних актів поточної нормотворчості, а й усіх інших нормативних актів кодифікаційного типу. Такі акти посідають центральне місце в системі нормативних актів тієї чи іншої галузі законодавства, визначають у ній склад і структуру нормативних актів та виконують роль її активного центру. Просто кодифікаційні акти регулюють ту чи іншу підгалузь законодавства або декілька інститутів. Ці акти мають підвищену юридичну силу, однак тільки стосовно нормативних актів, що входять до структури тієї чи іншої підгалузі законодавства або декількох інститутів. Інші нормативні акти кодифікаційного типу регулюють суспільні відносини в рамках того чи іншого інституту [225, c.235]. З токи зору Н.В.Полєніної та Н.В.Сильченко, загальна частина “інших нормативних актів кодифікованого типу” є незначною за обсягом і містить лише “деякі загальні для правового інституту положення та конструкції. До цих актів належать Правила користування теплового енергією, Положення про порядок розгляду трудових спорів” [226, c.78].

Виходячи з означеного, пропонуємо здійснити кодифікацію нормативно-правового матеріалу в сфері забезпечення безпеки праці та служби працівників ОВС. Результатом такої кодифікаційної роботи мусить бути Положення про забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Цей нормативно-правовий акт повинен в вирішувати усі важливі питання захисту й охорони права працівників органів внутрішніх справ на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканість. Структура даного нормативного акту обов’язково повинна містити наступні розділи: преамбула; терміни; загальні положення; право працівників органів внутрішніх справ на безпеку професійної діяльності; суб’єкти та об’єкти забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС; механізм забезпечення безпеки служби і праці працівників; особливості забезпечення безпеки діяльності осіб рядового та начальницького складу; відповідальність за порушення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ; заключні положення.

Дослідження шляхів удосконалення організаційно-правового механізму забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України дозволяє зробити наступні висновки:

1.Трудова дисципліна – це сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок і встановлюють трудові права і обов‘язки сторін трудового договору, а також заохочення за успіхи в роботі та відповідальність за умисне невиконання трудових обов‘язків. Головним змістом трудової дисципліни є не лише виконання правових норм в галузі праці, а й свідоме та творче ставлення до виконуваної роботи, забезпечення високої якості в роботі, раціональне використання робочого часу, прагнення до співробітництва та взаємоповаги.

2. Характер службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ обумовлюється специфікою їх правового статусу та діяльності: усі особи рядового і начальницького складу є державними службовцями і беруть участь у виконавчо-розпорядчій діяльності держави, оскільки вони організують та забезпечують охорону громадського порядку та громадську безпеку; у сфері службової діяльності особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ залежно від особливостей правового статусу наділені державно-владними повноваженнями і виступають представниками виконавчої влади, їх законні вимоги обов'язкові для виконання усіма фізичними, посадовими та юридичними особами; служба в органах внутрішніх справ пов'язана з підвищеним ризиком для життя та здоров'я, честі, гідності та недоторканості працівників.

3. Сутність службової дисципліни працівників ОВС має двохаспектний склад. Це: а) сукупність правових норм, що встановлюють порядок здійснення службових обов‘язків і прав працівників; б) фактичне дотримання ними цих норм або правомірна поведінка при виконанні останніми службових повноважень.

4. Правові норми, що регламентують службову дисципліну працівників органів внутрішніх справ, поділяються на такі групи: норми, що регулюють службові обов'язки і права працівників органів внутрішніх справ; норми, що визначають методи забезпечення службової дисципліни; норми, що регулюють засоби заохочення працівників; норми, що встановлюють заходи впливу за порушення службової дисципліни; норми, що регулюють процедуру (порядок) підтримання і зміцнення службової дисципліни (дисциплінарно-процесуальні). Водночас, службова дисципліна не зводиться тільки до правових відносин, правової свідомості, правових норм, спрямованих на зміцнення правопорядку в країні та її інститутах і організаціях. Вона включає в себе також і ті соціальні, моральні, політичні, психологічні зв‘язки і відносини, соціальні і моральні норми, що забезпечують зміцнення громадського порядку, форм діяльності людей, які сприяють ефективному досягненню цілей державних організацій, установ, інститутів. У зв‘язку з цим включення до механізму забезпечення службової дисципліни в органах внутрішніх справ соціальних і психологічних факторів – важливий інструмент поліпшення стану дисципліни в підрозділах органів внутрішніх справ.

5. Поняття службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ слід визначити як встановлений нормами права порядок взаємовідносин учасників службово-трудових відносин, що забезпечує ефективну діяльність осіб рядового та начальницького складу щодо захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, створює необхідні умови для створення надійної системи безпеки діяльності працівників ОВС.

6. Усі умови внутрішнього порядку, які впливають на стан службової дисципліни, а, відповідно, й ефективність функціонування працівників ОВС та надійність системи безпеки діяльності останніх слід типологізувати за наступними групами. 1. Умови оперативно-службової діяльності, які включають дотримання вимог психофізіології праці; дотримання вимог ергономіки праці; дотримання вимог естетики робочого місця; забезпечення безпеки оперативно-службової діяльності. 2. Умови, які характеризують стан службової дисципліни, а саме: характер групових і міжособистісних відносин у підрозділах; характер відносин між начальниками і підлеглими; рівень конфліктності і стресовості в підрозділах і службах; дотримання моральних норм взаємовідносин серед працівників; характер відносин між організацією і громадськими утвореннями органів внутрішніх справ. 3. Умови, які передбачають вияв впливу кадрової політики в органах внутрішніх справ на стан службової дисципліни. Сюди відносяться проблеми, пов‘язані з аналізом: порядку підбору, вибору, навчання, переміщення, звільнення працівників органів внутрішніх справ; інформаційного забезпечення апаратів по роботі з персоналом; профорієнтації, адаптивної роботи, роботи щодо професійної, соціальної і психологічної ресоціалізації; механізму, службового просування. 4. Умови, які включають такі питання планування роботи з працівниками ОВС: наявність продуманої стратегії кадрового забезпечення органів внутрішніх справ; відповідність наявного персоналу штатному розкладу підрозділів; порядок оцінки кандидатів на вакантні посади; механізм оцінки якостей працівника органів внутрішніх справ. 5. Умови розвитку працівників ОВС: бази для бойової, професійної, службової підготовки; системи з перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів внутрішніх справ; робота з резервом на висунення; забезпечення професійної та соціально-психологічної адаптації нових працівників. 6. Умови, що належать до системи мотивації оперативно-службової діяльності, яка включає: порядок формування оперативно-службової діяльності; оцінку результатів оперативно-службової діяльності; засоби морального заохочення; застосування нестандартних форм заохочення ефективної оперативно-службової діяльності. 7. Умови, пов'язані з юридичним забезпеченням службових відносин: узгодження розпорядчих документів, які стосуються питань зміцнення службової дисципліни; правове забезпечення оперативно-службової діяльності працівників; правовий захист працівників ОВС. 8. Умови, пов‘язані з розвитком соціальної інфраструктури підрозділів: організація харчування працівників; забезпечення працівників продуктами, пайками, обмундируванням; організація житлово-побутового обслуговування; розвиток культури і виховання працівників ОВС; забезпечення охорони здоров‘я і відпочинку працівників ОВС; забезпечення дитячими установами; попередження і профілактика конфліктів і стресів у підрозділах; транспортне обслуговування працівників. 9. Умови, пов‘язані з питаннями розробки нових кадрових структур для роботи з персоналом, які забезпечували б зміцнення службової дисципліни.

7. Організація роботи щодо зміцнення службової дисципліни і законності будується на підставі систематичного аналізу їхнього стану в кожному органі, підрозділі внутрішніх справ. Мета останнього полягає у всебічному і достовірному визначенні рівня дотримання законності в діяльності органів внутрішніх справ і ступеня дисциплінованості його працівників, оцінюванні роботи нижчих керівників, виходячи з цього напрямку діяльності. При цьому враховується повнота і якість виконання службових завдань; кількість, характер, тяжкість злочинів, надзвичайних подій, порушень законності й дисципліни та ступінь їх негативного впливу на вирішення оперативно-службових завдань; стан виконавчої дисципліни; розпорядок дня, його чіткість та організованість; внутрішній статутний порядок у підрозділах; дотримання встановленого порядку носіння форменого одягу; наявність скарг, заяв громадян на дії (бездіяльність) працівників ОВС; організація зберігання зброї, документів суворої звітності, службових посвідчень ефективність дисциплінарної практики керівників підрозділів; ступінь впливу колективу, органів громадського самоврядування і, насамперед, судів честі на стан дисципліни й законності.

8. Слід організувати та здійснити глибокі наукові дослідження проблем зміцнення дисципліни та законності в діяльності органів внутрішніх справ та підготовку науково обґрунтованих рекомендацій щодо попередження та викоренення негативних явищ у системі Міністерства внутрішніх справ, скорегувати перспективні та поточні плани науково-дослідницьких робіт, передбачивши включення до них досліджень проблем забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ. Основні дослідження повинні передбачити глибоке та всебічне вивчення причин і умов, що призводять до порушень законності за основними напрямками діяльності органів внутрішніх справ і визначення ефективних заходів попередження їх негативного впливу та розробку єдиних об‘єктивних критеріїв оцінки стану законності в діяльності органів внутрішніх справ. Доцільно вжити заходів щодо подальшого підвищення ролі інспектування. Під час таких перевірок необхідно глибоко аналізувати реальний стан дисципліни і законності в діяльності органів внутрішніх справ, вивчати причини і умови, які призводять до порушень, добиватися їх повного усунення, визначати міськрайліноргани, окремі підрозділи, де працівники систематично допускають порушення службової дисципліни і законності та здійснювати їх комплексне відпрацювання. Отримані результати необхідно систематично розглядати на засіданнях колегій та оперативних нарадах.

9. Професіоналізм державного службовця покликаний забезпечити якісне виконання посадових обов’язків, стабільність державної служби, здатність до вирішення складних завдань та можливість і готовність до підвищення своєї кваліфікації. До основних критеріїв професіоналізму державного службовця слід віднести: наявність вищої освіти (бажано і магістерського ступеню з державного управління); компетентність (знання, уміння та навички) у виконанні посадових обов'язків; наявність практичного досвіду роботи; політичну нейтральність; дисциплінованість, відповідальність, наявність організаторських, управлінських здібностей; ініціативність, творчість; здатність та бажання до просування в службовій кар’єрі; чітке дотримання законодавства; соціальну захищеність, а також його психологічні, моральні та етичні властивості. Водночас, характер і зміст виконання посадових обов’язків державними службовцями вимагає від них не лише володіння базовими організаційно-управлінськими здібностями, компетентності та ініціативності в розв’язанні поставлених завдань, а й наявності високих людських якостей: порядності, вимогливості до себе, скромності і самокритичності, почуття відповідальності за доручену справу, турботи про державні, громадські інтереси. Звідси, професіоналізм виступає основною якісною категорією державного службовця, визначає результативність і його кар’єру.

10. Професіоналізм діяльності державного службовця характеризуються: високим рівнем кваліфікації; високою продуктивністю; оптимальною інтенсивністю і напруженістю; високою точністю і надійністю; високою організованістю; низькою опосередкованістю, тобто малою залежністю від зовнішніх факторів; володінням сучасним змістом і сучасними засобами вирішення проблем; високою стабільністю, продуктивністю. З іншого боку, характеризуючи професіоналізм державного службовця, необхідно виділити наступні його ознаки: 1) компетентність державного службовця – знання ним справи, наявність необхідної професійної освіти, навиків у роботі, визначення і засвоєння передового досвіду, систематичне підвищення кваліфікації; 2) систематичне якісне виконання службовцем різних операцій, прийняття рішень, стабільність службових відносин, відчуття стійкості службової діяльності, користі і якості виконуваної роботи; 3) змінність працівників апарату, що забезпечує динамізм в системі державної служби, притік до неї нових ідей, вдосконалення методів управління, більш тісний зв’язок з населенням, запобігання застою, консерватизму, бюрократизму, пониженню відчуття відповідальності; 4) регулярне отримання державним службовцем оплати за свою працю не нижче обумовлених розмірів; 5) політична нейтральність державної служби. ]; 6) лояльність державного службовця; 7)відповідальність за невиконання чи неналежне виконання посадових обов’язків, за якість рішень, що готуються і приймаються.

11. Професіоналізм працівників органів внутрішніх справ - це принцип організації та функціонування державної служби в них органах, службах та підрозділах. Це не лише одна з основних вимог, яка визначає формування та практичну діяльність працівників ОВС, але й необхідна правова умова, без виконання якої неможливе отримання права на здійснення посадово-функціональних завдань і повноважень. Уявляється, що основними ознаками такого принципу є: а) компетентність працівників органів внутрішніх справ – знання ними справи, наявність необхідної освіти, навичок в роботі, вивчення та завдання передового досвіду; б) систематичне якісне виконання працівниками різних завдань, прийняття обґрунтованих рішень, стабільність службово-трудових відносин, відчуття сталості і корисності службово-трудової діяльності; в) ротація працівників, що забезпечує динамізмв системі органів внутрішніх справ, удосконалення способів, прийомів та методів професійної діяльності; г) вміння застосування засобів і заходів безпеки діяльності осіб рядового та начальницького складу в процесі виконання ними посадово-функціональних обов’язків.

12. Професіоналізм працівників органів внутрішніх справ - це готовність особи рядового чи начальницького складу до виконання на високому рівні посадово-функціональних обов’язків, здобута в результаті цілеспрямованої безперервної теоретично-практичної професійної підготовки.

13. Головна мета організації навчання безпеки – привчання працівників до виконання норм та правил безпечної поведінки під час виконання професійних обов’язків, вироблення та закріплення необхідних знань, умінь та навичок.

14. Для полегшення в користуванні та ефективного застосування правових приписів, масив нормативно-правових актів, покликаний регулювати службово-трудові відносини в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС, має бути певним чином структурованим і впорядкованим. Це завдання може бути вирішеним лише за допомогою систематизації нормативно-правових актів. Систематизація нормативно-правового забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС потрібна, по-перше, для його подальшого розвитку. Аналіз і обробка діючих нормативно-правових актів, групування правових приписів за певною схемою, створення внутрішньо єдиної системи актів є необхідною умовою ефективності загальної та відомчої правотворчості, сприяє ліквідації прогалин і протиріч у досліджуваному різновиді нормативно-правового забезпечення. По-друге, вона забезпечує зручність при реалізації нормативних приписів, можливість оперативно знаходити і правильно тлумачити потрібні для конкретної ситуації норм. Нарешті, систематизація є необхідною передумовою цілеспрямованого та ефективного правового виховання працівників органів внутрішніх справ, загальнотеоретичних та прикладних наукових досліджень, навчання курсантів і слухачів у відомчих закладах освіти.

15. Систематизація нормативно-правового забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС має здійснюватись за допомогою інкорпорації та кодифікації. Інкорпорації нормативно-правових актів, покликаних забезпечити регулювання відносин в сфері безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, притаманне вирішення тактичних завдань систематизації даного нормативного матеріалу, а кодифікації - стратегічних. Інкорпорація відіграє допоміжну роль щодо кодифікації нормативно-правових актів. Результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства, а кодифікації - внутрішнє. Завдання інкорпорації нормативно-правового масиву з питань забезпечення безпеки професійної діяльності сьогодні полягає у підготовці Міністерством внутрішніх справ України відповідних збірників нормативних актів. Зовнішня обробка розглядуваного нормативно-правового матеріалу мусить відбуватися, на наш погляд, у двох варіантах: у хронологічному та предметному. Постійне видання таких збірників (хоча один раз на рік), вирішить багато актуальних завдань: а) забезпечить правову освіченість працівників органів, служб та підрозділів; б) поліпшить проведення в життя нормативних приписів; в) зменшить випадки видання наказів, інструкцій та інших документів правового характеру, які суперечатьдіючому законодавству; г) виключить можливість прийняття дублюючих один одного актів; д) дозволить своєчасно виявляти відмінені акти або акти, які фактично втратили силу, вносити в чинні акти доповнення і зміни; е) створить об’єктивні передумови для правильного застосування правових норм, подальшого зміцнення законності в діяльності органів внутрішніх справ.

16. Аналіз сучасної ситуації, що склалася в сфері організаційно-правового регулювання питань безпеки діяльності працівників ОВС свідчить про необхідність здійснення кодифікації нормативно-правового матеріалу в даній галузі. Результатом такої кодифікаційної роботи мусить бути Положення про забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Цей нормативно-правовий акт повинен в вирішувати усі важливі питання захисту й охорони права працівників органів внутрішніх справ на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканість. Структура даного нормативного акту обов’язково повинна містити наступні розділи: преамбула; терміни; загальні положення; право працівників органів внутрішніх справ на безпеку професійної діяльності; суб’єкти та об’єкти забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС; механізм забезпечення безпеки служби і праці працівників; особливості забезпечення безпеки діяльності осіб рядового та начальницького складу; відповідальність за порушення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ; заключні положення.


ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць з адміністративного права, а також різних галузей юриспруденції, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на розуміння та удосконалення організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України. Основні з них такі:

1. Загальною метою організаційно-правового забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ України є забезпечення їх природних прав на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканість в процесі виконання ними своїх посадових обов’язків. Ці права мають загальнолюдській характер, бо притаманні кожній людині чи громадянину. Особливості полягають лише в формах, методах, способах та рішеннях забезпечення їх реалізації, і прямо залежать від виду та характеру професійної діяльності тієї чи іншої категорії працівників. З огляду ризиковий, небезпечний характер професійної діяльності працівників ОВС більш надійними, порівняльно з іншими категоріями зайнятого населення, мають бути й правозахисні заходи. Сутність безпеки діяльності працівників ОВС полягає в надійному захисті життя, здоров'я, честі, гідності та недоторканості останніх під час виконання ними своїх посадово-функціональних обов'язків стосовно охорони й забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин.

2. Поняття безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ необхідно розуміти як систему економічних, правових, матеріально-технічних, соціальних, психологічних, кадрових, інформаційних та спеціально-технічних заходів, спрямованих на усунення небезпечних для життя, здоров'я, честі, гідності і недоторканості осіб рядового і начальницького складу факторів під час виконання ними своїх посадово-функціональних завдань та обов'язків.

3. До основних завдань організаційно-управлінської діяльності в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників системи МВС віднесено наступні: а) вивчення та аналіз головних факторів і причин трагічних випадків під час виконання професійних обов'язків; б) впровадження спеціальних програм по підготовці до дій у небезпечних ситуаціях; в) регулювання питань професійного захисту працівників; г) усунення небезпечних умов професійної правоохоронно-правозабезпечувальної діяльності.

4. Фактори, які впливають на зниження безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, поділяються на дві основні групи. Перша група факторів пов’язана з особливостями правозахисних цілей, функцій, завдань органів служб та підрозділів внутрішніх справ; друга - з професійною діяльністю працівників ОВС. Об’єктивні умови функціонування органів внутрішніх справ обумовлюють вимоги до професії правоохоронця, останні, у свою чергу, є підґрунтям для виникнення численних факторів зниження безпеки діяльності працівників ОВС другої групи. Загальними вимогами до професії працівника ОВС є: а) сувора правова регламентація професійної діяльності; б) наявність у працівника владно-розпорядчих повноважень; в) процесуальна самостійність; г) висока екстремальність, емоційність службового трудової діяльності; д) широке коло суб’єктів спілкування; е) нестандартний, творчий, часто конфліктний характер служби і праці; ж) постійні зміни умов службово-трудової діяльності. Цілі, функції та завдання функціонування органів внутрішніх справ, вимоги, які ставляться до професійного правоохоронця, обумовлюють виникнення під час службово-трудової діяльності небезпечних факторів, які знижують безпеку діяльності працівників ОВС.

5. Аналіз сучасного стану забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС свідчить: а) рівень безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ знаходиться на низькому рівні; б) основними причинами такої ситуації є порушення дисципліни й законності, низький професіоналізм, недостатній рівень соціально-правового захисту працівників, безвідповідальне ставлення осіб рядового та начальницького складу до вимог нормативних актів; в) низький рівень безпеки діяльності працівників ОВС залишається незмінним протягом багатьох років.

6. Основна мета правового регулювання організаційно-управлінських відносин в сфері професійної захищеності працівників органів внутрішніх справ полягає в закріплені ефективного механізму прийняття й реалізації організаційно-управлінських рішень. Означені організаційно-управлінські рішення повинні прийматись уповноваженими суб’єктами, мати встановлену нормами права форму та відповідати певному рівню в системі нормативно-правових актів.

7. Нормативно-правове забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників ОВС - це сукупність усіх юридичних засобів, прийомів, способів, за допомогою яких регулюються ці відносини. Основне місце в цьому юридичному інструментарії відводиться нормативно-правовим актам та нормативним приписам. За своєю сутністю нормативно-правове забезпечення організаційно-управлінських відносин в сфері професійної захищеності працівників ОВС відображає волю українського народу, політику держави та органів внутрішніх справ щодо забезпечення безпеки діяльності осіб рядового й начальницького складу. Мета нормативно-правового забезпечення організації та управління в сфері професійної захищеності працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ полягає в створенні й закріпленні ефективного правового механізму здатного забезпечити оптимальну процедуру розробки та реалізації відповідних організаційно-управлінських рішень.

8. До спільних ознак права і управління в аспекті забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ слід віднести наступне. По-перше, і управлінські, і правові заходи і засоби в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ мають однакове значення. Право здійснює юридичний, а управління – управлінський вплив на діяльність осіб рядового та начальницького складу з метою створення надійного захисту й охорони життя, здоров‘я, честі, гідності та недоторканості працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ під час виконання ними своїх посадово-функціональних обов‘язків. По-друге, управлінські і правові заходи та засоби фактично мають однаковий об‘єкт регулюючого впливу. Це діяльність працівників ОВС. Однакові є й суб‘єкти управління та правового регулювання. Це: суспільство, держава, керівництво органів внутрішніх справ. До відповідних ознак права і управління в сфері забезпечування безпеки професійної діяльності працівників ОВС, на нашу думку, слід віднести такі з них: елементи механізму права не збігаються з механізмом управління. Механізм права - це сукупність правових засобів, які використовуються в процесі реалізації регулятивної функції права. Механізм же соціального управління включає до себе цілі, принципи, функції, методи управління. Крім цього, те саме стосується системи права і системи управління. Під системою права розуміють побудову права як нормативного утворення, тобто розподіл його на певні частини, що називаються галузями та інститутами права. Під системою ж управління, у вузькому смислі, розуміють сукупність управляючої та керованої підсистем, або сукупність динамічно-пов‘язаних між собою елементів: суб‘єкта управління, об‘єкта управління, каналів прямого та зворотного зв‘язку і навколишнього середовища. Право і управління в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів, служб та підрозділів мають різнохарактерний вплив на об‘єкти. Правові заходи і засоби, регламентуючи відносини осіб рядового та начальницького складу, самі собою не реалізують їх. Вони реалізуються в процесі управління та організації управлінської діяльності.

9. Поняття небезпеки у професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ слід визначати як сукупність різних за змістом, характером, силою та наслідками впливу умов, об‘єктів, предметів, факторів й процесів, які загрожують безпеці діяльності осіб рядового і начальницького складу й здатні заподіяти шкоду життю, здоров‘ю, честі, гідності та недоторканості останніх в процесі виконання ними посадово-функціональних обов‘язків. Основними видами небезпеки в сфері професійної службово-трудової діяльності працівників ОВС є: потенційна, уявна, провокована та реальна небезпека. Потенційна виникає при будь-якому можливому контакті з негативними якостями об‘єктів чи суб‘єктів ситуації. Уявна є результатом перебільшення чи хибної оцінки негативних якостей ситуації, поведінки конкретних осіб, хибного тлумачення мовних повідомлень. Провокована виникає внаслідок прояву окремих особистісних негативних якостей працівника (агресивність, грубість, жорстокість, пиха, гонор тощо) і відповідної протиправної реакції на них з боку інших осіб. Реальна – це наслідок несприятливої динаміки оперативно-службової ситуації з реальними факторами загрози життю та здоров‘ю працівника. Поняття професійного ризику працівників органів внутрішніх справ належить розуміти в якості необхідної умови їх службово-трудової діяльності, за якої завжди існує ймовірність заподіяння шкоди здоров‘ю, життю, честі, гідності та недоторканості осіб рядового та начальницького складу внаслідок дії тих чи інших небезпечних факторів, об‘єктів, предметів або процесів.

10. Поняття „безпека діяльності працівників органів внутрішніх справ” слід розуміти ширше, ніж забезпечення лише їх особистої безпеки. Безпека діяльності працівників ОВС - явище багатопланове і включає низку взаємопов‘язаних компонентів. До основних з них віднесено: а) економічна безпека – відповідність матеріального забезпечення працівника його об‘єктивним матеріальним потребам; б) правова безпека – відповідність правового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ об‘єктивним умовам та завданням цієї діяльності; в) матеріальне-технічна безпека – відповідність матеріально-технічного забезпечення службово-професійній діяльності працівників ОВС, об‘єктивним умовам і завданням останньої; г) соціальна безпека – відповідність соціального статусу органів служб та підрозділів та їх працівників важливості тих правоохоронних завдань, які вони виконують; д) соціально-психологічна безпека – це насамперед відповідність громадської думки про діяльність органів внутрішніх справ об‘єктивним оцінкам їх діяльності та відповідність „образу працівника” реальним професійним та особистісним типам працівників; є) кадрова безпека – відповідність рівня професійної надійності працівників вимогам, які ставляться до особи рядового чи начальницького складу, задач та реальних умов діяльності органів системи Міністерства внутрішніх справ; ж) інформаційна безпека – відповідність можливостей отримання інформації, необхідної для ефективної професійної діяльності, реальній потребі мати таку інформацію для вирішення службових завдань та забезпечення професійної захищеності й особистої безпеки працівників ОВС; з) спеціальна безпека – ефективність спеціальних заходів оперативно-розшукового, контррозвідувального та іншого характеру, дій підрозділів власної безпеки по захисту органів внутрішніх справ від деструктивного впливу злочинного середовища; і) психологічна безпека – відповідність спеціальних заходів, спрямованих на профілактику та попередження психологічної деформації особистості працівника, ступеню реального впливу на нього психотравмуючих факторів, пов‘язаних з професійною діяльністю; и) фізична безпека – відповідність комплексу правових, матеріально-технічних, управлінсько-організаційних та інших заходів, забезпечуючих життя й здоров‘я працівників при вирішенні ними професійних обов’язків, реальним можливостям знизити цей ризик чи небезпеку до об’єктивно можливої межі. Професійна безпека працівників органів внутрішніх справ – це конкретна характеристика самої діяльності. Вона залежить від рівня професійної захищеності, але безпосередньо пов’язана з реальною мірою професійного ризику та здатністю осіб рядового та начальницького складу звести цей ризик до можливої межі при вирішення професійно-службових задач. Цей ризик може мати матеріальний, професійно-моральний, психологічний та фізичний характер. До матеріального ризику відноситься можливість втрати чи пошкодження якихось матеріальних об‘єктів або предметів, які належать органу внутрішніх справ чи працівникові. Професійно-моральний ризик передбачає погрози, шантаж, провокації, втягування працівника в незаконні зв‘язки з злочинними елементами. Ризик психологічний – це можливість отримання психологічних травм, психологічної дестабілізації особистості під впливом стресів та емоційно-психологічних перевантажень, пов‘язаних з професійною діяльністю. Фізичний ризик – це небезпеки для життя і здоров‘я працівника, пов‘язана з його службово-трудовою діяльністю.

11. Сутність службової дисципліни працівників ОВС має двохаспектний склад. Це: а) сукупність правових норм, що встановлюють порядок здійснення службових обов‘язків і прав працівників; б) фактичне дотримання ними цих норм або правомірна поведінка при виконанні останніми службових повноважень. Правові норми, що регламентують службову дисципліну працівників органів внутрішніх справ, поділяються на такі групи: норми, що регулюють службові обов'язки і права працівників органів внутрішніх справ; норми, що визначають методи забезпечення службової дисципліни; норми, що регулюють засоби заохочення працівників; норми, що встановлюють заходи впливу за порушення службової дисципліни; норми, що регулюють процедуру (порядок) підтримання і зміцнення службової дисципліни (дисциплінарно-процесуальні). Водночас, службова дисципліна не зводиться тільки до правових відносин, правової свідомості, правових норм, спрямованих на зміцнення правопорядку в країні та її інститутах і організаціях. Вона включає в себе також і ті соціальні, моральні, політичні, психологічні зв‘язки і відносини, соціальні і моральні норми, що забезпечують зміцнення громадського порядку, форм діяльності людей, які сприяють ефективному досягненню цілей державних організацій, установ, інститутів. У зв‘язку з цим включення до механізму забезпечення службової дисципліни в органах внутрішніх справ соціальних і психологічних факторів – важливий інструмент поліпшення стану дисципліни в підрозділах органів внутрішніх справ. Поняття службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ слід визначити як встановлений нормами права порядок взаємовідносин учасників службово-трудових відносин, що забезпечує ефективну діяльність осіб рядового та начальницького складу щодо захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, створює необхідні умови для створення надійної системи безпеки діяльності працівників ОВС.

12. Усі умови внутрішнього порядку, які впливають на стан службової дисципліни, а, відповідно, й ефективність функціонування працівників ОВС та надійність системи безпеки діяльності останніх слід типологізувати за наступними групами. 1. Умови оперативно-службової діяльності, які включають дотримання вимог психофізіології праці; дотримання вимог ергономіки праці; дотримання вимог естетики робочого місця; забезпечення безпеки оперативно-службової діяльності. 2. Умови, які характеризують стан службової дисципліни, а саме: характер групових і міжособистісних відносин у підрозділах; характер відносин між начальниками і підлеглими; рівень конфліктності і стресовості в підрозділах і службах; дотримання моральних норм взаємовідносин серед працівників; характер відносин між організацією і громадськими утвореннями органів внутрішніх справ. 3. Умови, які передбачають вияв впливу кадрової політики в органах внутрішніх справ на стан службової дисципліни. Сюди відносяться проблеми, пов‘язані з аналізом: порядку підбору, вибору, навчання, переміщення, звільнення працівників органів внутрішніх справ; інформаційного забезпечення апаратів по роботі з персоналом; профорієнтації, адаптивної роботи, роботи щодо професійної, соціальної і психологічної ресоціалізації; механізму, службового просування. 4. Умови, які включають такі питання планування роботи з працівниками ОВС: наявність продуманої стратегії кадрового забезпечення органів внутрішніх справ; відповідність наявного персоналу штатному розкладу підрозділів; порядок оцінки кандидатів на вакантні посади; механізм оцінки якостей працівника органів внутрішніх справ. 5. Умови розвитку працівників ОВС: бази для бойової, професійної, службової підготовки; системи з перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів внутрішніх справ; робота з резервом на висунення; забезпечення професійної та соціально-психологічної адаптації нових працівників. 6. Умови, що належать до системи мотивації оперативно-службової діяльності, яка включає: порядок формування оперативно-службової діяльності; оцінку результатів оперативно-службової діяльності; засоби морального заохочення; застосування нестандартних форм заохочення ефективної оперативно-службової діяльності. 7. Умови, пов'язані з юридичним забезпеченням службових відносин: узгодження розпорядчих документів, які стосуються питань зміцнення службової дисципліни; правове забезпечення оперативно-службової діяльності працівників; правовий захист працівників ОВС. 8. Умови, пов‘язані з розвитком соціальної інфраструктури підрозділів: організація харчування працівників ОВС; забезпечення працівників продуктами, пайками, обмундируванням; організація житлово-побутового обслуговування; розвиток культури і виховання працівників ОВС; забезпечення охорони здоров‘я і відпочинку працівників ОВС; забезпечення дитячими установами; попередження і профілактика конфліктів і стресів у підрозділах; транспортне обслуговування працівників. 9. Умови, пов‘язані з питаннями розробки нових кадрових структур для роботи з персоналом, які забезпечували б зміцнення службової дисципліни.

13. Професіоналізм працівників органів внутрішніх справ - це принцип організації та функціонування державної служби в них органах, службах та підрозділах. Це не лише одна з основних вимог, яка визначає формування та практичну діяльність працівників ОВС, але й необхідна правова умова, без виконання якої неможливе отримання права на здійснення посадово-функціональних завдань і повноважень. Уявляється, що основними ознаками такого принципу є: а) компетентність працівників органів внутрішніх справ – знання ними справи, наявність необхідної освіти, навичок в роботі, вивчення та завдання передового досвіду; б) систематичне якісне виконання працівниками різних завдань, прийняття обґрунтованих рішень, стабільність службово-трудових відносин, відчуття сталості і корисності службово-трудової діяльності; в) ротація працівників, що забезпечує динамізмв системі органів внутрішніх справ, удосконалення способів, прийомів та методів професійної діяльності; г) вміння застосування засобів і заходів безпеки діяльності осіб рядового та начальницького складу в процесі виконання ними посадово-функціональних обов’язків.

14. Для полегшення в користуванні та ефективного застосування правових приписів, масив нормативно-правових актів, покликаний регулювати службово-трудові відносини в сфері забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, має бути певним чином структурованим і впорядкованим. Це завдання може бути вирішеним лише за допомогою систематизації нормативно-правових актів. Систематизація нормативно-правового забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС потрібна, по-перше, для його подальшого розвитку. Аналіз і обробка діючих нормативно-правових актів, групування правових приписів за певною схемою, створення внутрішньо єдиної системи актів є необхідною умовою ефективності загальної та відомчої правотворчості, сприяє ліквідації прогалин і протиріч у досліджуваному різновиді нормативно-правового забезпечення. По-друге, вона забезпечує зручність при реалізації нормативних приписів, можливість оперативно знаходити і правильно тлумачити потрібні для конкретної ситуації норм. Нарешті, систематизація є необхідною передумовою цілеспрямованого та ефективного правового виховання працівників органів внутрішніх справ, загальнотеоретичних та прикладних наукових досліджень, навчання курсантів і слухачів у відомчих закладах освіти. Систематизація нормативно-правового забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС має здійснюватись за допомогою інкорпорації та кодифікації. Інкорпорації нормативно-правових актів, покликаних забезпечити регулювання відносин в сфері безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ, притаманне вирішення тактичних завдань систематизації даного нормативного матеріалу, а кодифікації - стратегічних. Інкорпорація відіграє допоміжну роль щодо кодифікації нормативно-правових актів. Результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства, а кодифікації - внутрішнє. Завдання інкорпорації нормативно-правового масиву з питань забезпечення безпеки професійної діяльності сьогодні полягає у підготовці Міністерством внутрішніх справ України відповідних збірників нормативних актів. Зовнішня обробка розглядуваного нормативно-правового матеріалу мусить відбуватися, на наш погляд, у двох варіантах: у хронологічному та предметному. Постійне видання таких збірників (хоча один раз на рік), вирішить багато актуальних завдань: а) забезпечить правову освіченість працівників органів, служб та підрозділів; б) поліпшить проведення в життя нормативних приписів; в) зменшить випадки видання наказів, інструкцій та інших документів правового характеру, які суперечатьдіючому законодавству; г) виключить можливість прийняття дублюючих один одного актів; д) дозволить своєчасно виявляти відмінені акти або акти, які фактично втратили силу, вносити в чинні акти доповнення і зміни; е) створить об’єктивні передумови для правильного застосування правових норм, подальшого зміцнення законності в діяльності органів внутрішніх справ. Аналіз сучасної ситуації, що склалася в сфері організаційно-правового регулювання питань безпеки діяльності працівників ОВС свідчить про необхідність здійснення кодифікації нормативно-правового матеріалу в даній галузі. Результатом такої кодифікаційної роботи мусить бути Положення про забезпечення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ. Цей нормативно-правовий акт повинен в вирішувати усі важливі питання захисту й охорони права працівників органів внутрішніх справ на життя, здоров’я, честь, гідність та недоторканість. Структура даного нормативного акту обов’язково повинна містити наступні розділи: преамбула; терміни; загальні положення; право працівників органів внутрішніх справ на безпеку професійної діяльності; суб’єкти та об’єкти забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС; механізм забезпечення безпеки служби і праці працівників; особливості забезпечення безпеки діяльності осіб рядового та начальницького складу; відповідальність за порушення безпеки діяльності працівників органів внутрішніх справ; заключні положення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Бандурка О.М., Соболєв В.О. Теорія та методи роботи з персоналом в органах внутрішніх справ: Підручник. - Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. – 480 с.
  2. Буданов А.В. Педагогика личной профессиональной безопасности сотрудников органов внутренних дел. – М.: Академия МВД России, 1997. – 132 с.
  3. Матюхіна Н.П. Управління персоналом органів внутрішніх справ України (теоретичні та прикладні аспекти): Монографія /За заг. ред. Бандурки О.М. – Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1999. – 287 с.
  4. Долгова А.И, Серебрякова В.А., Королева М.В. Неблагоприятные тенденции преступности в России, их причины и меры борьбы с ними //Изменения в преступности и проблемы правопорядка. – М: Криминологическая ассоциация, 1994. – С.3 – 21.
  5. Ковалев Е.Е. Радиационный риск на Земле и в космосе. – М.: Атомиздат., 1976. – 135 с.
  6. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30 – Ст.141.
  7. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. – Х.: Ун-т внутр. справ, 1998. – 480 с.
  8. Матюхіна Н.П. Управління персоналом органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади: Дис…д-ра юрид.наук: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право.- Х.: Національний університет внутрішніх справ, 2002. – 420 с.
  9. Про міліцію: Закон України // Відомості Верховної Ради України – 1991.– №4. – Ст.20.
  10. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №22 . – Ст.303.
  11. Про підсумки роботи органів внутрішніх справ за 2000 рік та завдання відповідно до вимог Президента України, Уряду щодо поліпшення боротьби зі злочинністю та посилення охорони громадського порядку: Рішення колегії МВС України №9 Км/1 від 18.12.2000 р.. – К.: МВС України, 2000 – 22 с.
  12. Про оголошення рішення колегії МВС України «Про стан професійної підготовки та безпеки особового складу органів внутрішніх справ України та заходи щодо їх вдосконалення відповідно до завдань Президента України з питань забезпечення належного громадського порядку та протидії злочинності в державі»: наказ МВС України №759 від 21 жовтня 2000 р. – К.: МВС України, 2000. – 120 с.
  13. Рабінович П.М. Права людини: діалектика універсалізації найменувань та урізноманітнювання змісту й меж // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – №3. – С. 3-9.
  14. Рабінович П.М. Права людини: концептуальні засади // Права людини і громадянина: Проблеми реалізації в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 1988. – С.3 – 28.
  15. Тацій В.Я. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини – головний конституційний обов’язок демократичної, правової, соціальної держави // Вісник Академії правових наук України. – 2000.– №4. – С.3 – 18.
  16. Ямковий В.І Реалізація права на судовий захист прав і свобод людини в Україні // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001 – Спецвипуск. – С.84 – 86.
  17. Общая теория прав человека / под ред. Е.А. Лукашевой. – М.: Норма, 1996. – 520 с.
  18. Шмидт-Асман Е. Правовое государство //Государственное право Германии. - В 2 т. -Т.1. – М: Юрист, 1994. – С.42 – 84.
  19. Біленчук П.Д., Гвоздецький В.Д., Сливка С.С. Філософія права: Навчальний посібник. - К.: Атака, 1999. – 208 с.
  20. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
  21. Ершов Ю.Г. Философия права (материалы лекций). – Екатеринбург, 1995.- 431 с.
  22. Явич Л.С. Сущность права. - Л.: Издательство ЛГУ, 1978. – 286 с.
  23. Негодченко О.В. Забезпечення прав і свобод людини органами внутрішніх справ України: Монографія. – Дніпропетровськ: вид-во “Поліграфіст”, 2002. – 416 с.
  24. Скомороха В. Права людини на охорону здоров’я, медичну допомогу, медичне страхування та конституційне правосуддя // Право України. - 2002 - №6. - С.3-9.
  25. Государственное право Германии // Сокращенный перевод немецкого семитомного издания. - В 2т. - Т.1. - М.: Юрист, 1994.- С.60-71.
  26. Магновський І. Конституційно-правовий статус особи // Право України. - 2002.- №7. - С.18-21.
  27. Кравченко Ю.Ф. Проблеми забезпечення прав і свобод людини в діяльності міліції України // Вісник Університету внутрішніх справ. - 2000.- №11. - С.3-9.
  28. Климович О. Система національних засобів захисту прав людини // Право України. - 2001. - №1. - С.34-36.
  29. Рабинович С. Права людини і соціальна доктрина католицької церкви // Вісник Академії правових наук України. - 2001.- №1.- С.154-167.
  30. Хальота А.Класифікація конституційних особистих прав і свобод людини та громадянина // Право України. - 2000. - №8. - С.55-57.
  31. Теченко В. Функції держави із забезпечення прав людини у ринковій економіці // Право України. - 2003. - №5 - С.47-51.
  32. Рабинович С. Поняття прав людини у природно-правовій думці неотомізму // Вісник Академії правових наук України. - 2003.- №1 - С.114-124.
  33. Негодченко О.В. Концепція захисту прав і свобод людини в адміністративно-юрисдикційній діяльності міліції // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - №21. - С.8-13.
  34. Гальченко В. Сучасні проблеми захисту прав людини в Україні // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. - К.: УАДУ, 2002. - Вип.1 - С.301-311.
  35. Головатий С. Демократія в Україні ще тільки зароджується // Український часопис прав людини. - 1995.- №1 - С.10-14.
  36. Національна безпека і оборона. - 2000.- №5. - С.6-7.
  37. Козлова Е.И. Кутафин О.С. Конституционное право Российской Федерации: Учебник. - М.: Юрист, 1996. - 480 с.
  38. Конституційне право України // за ред. В.Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 1999 – 736 с.
  39. Конституционное право: Учебник // за ред. А.Е.Козлова.-М.: Изд-во БЕК, 1996.- 464 с.
  40. Хальота А Методи діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації прав людини// Право України. - 2001.- №5. - С.43-46.
  41. Матузов Н.И. Личность. Право. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права.- Саратов, 1972.- 218 с.
  42. Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини та громадянина // Право України. – 2002 - №5. - С.37-41.
  43. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч.посіб.- Ч.1- К.: Наукова думка, 1998. - 168 с.
  44. ЛоккДж. Опыты о человеческом разумении. - В 3т.- Т.1.- М.: Мысль, 1985. - 535 с.
  45. Максимов С.І. Концепція прав людини Дж.Локка як виявсили і слабкості класичної теорії природного права.// Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - Донецьк: вид-во Донецького інституту внутрішніх справ. – 2002. - №1. - С.3-10.
  46. Фабрициус Ф. Права человека и европейская политика. Политико-правовое положение трудящихся в Европейском сообществе/ Пер.с англ.-М.: Изд-во МГУ, 1995.- 176 с.
  47. Государственное прав Германии - В 2т. -.-Т.2.- М. : ИГП РАН , 1994. - 462 с.
  48. Юлдашов О. Природно-правова цінність категорії “гідність людини” як підґрунтя будь-якого реформування (до проблем принципів державотворення) // Вісник Академії правових наук. - 2002. - №1.- С.92-99.
  49. Єрмоленко Д.О. Правовий статус людини і громадянина в Україні як соціальній державі: Дис...канд. юрид. наук: 12.00.01. – теорія та історія держави і права; історія політичних та правових вчень.- Х.: Національний університет внутрішніх справ, 2002. – 158 с.
  50. Шость Н.В. Конституція України: права і свободи громадян. - К.: Юринком Інтер, 1998. - 98 с.
  51. Чорнооченко С.І Право на свободу та особисту недоторканість фізичних осіб в Україні: проблеми здійснення та захисту // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2002.- №17. - С.72-77.
  52. Зеленецький В.С., Куркин М.В. Поняття безпеки та її забезпечення суб’єктами кримінального процесу// Вісник Університету внутрішніх справ. – 1992 - Вип. 2. - С.84-86.
  53. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. – К.: Вид-во Європейського університету, 2003. - 207 с.
  54. Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини. Навчальний посібник.-К.: Знання, 1999.- 184 с.
  55. Пістун І.П. Безпека життєдіяльності. - Суми: Університетська книга, 1999. – 301 с.
  56. Безопасность жизнедеятельности: Учебник/ Под ред.Е.А.Арустамова. - М. : Издательский дом “Дашков и К”, 2001. - 678 с.
  57. Буданов А.В. Педагогика личной профессиональной безопасности сотрудников органов внутренних дел. - М.: Академия МВД России, 1997.- 132 с.
  58. Забезпечення особистої безпеки працівників органів внутрішніх справ при виконанні службових обов’язків: Науково-практичні рекомендації/ Г.Ю.Юхновець, В.Г.Андросюк, Л.І.Казіміренко – К.: Вид-во Нац. Акад. внутр. справ, 1999 – 71 с.
  59. Медведєв В.С. Проблеми професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ (теоретичні та прикладні аспекти): Монографія. - К.: НАВСУ,1997.- 191 с.
  60. Матюхіна Н.П. Забезпечення особистої безпеки персоналу органа внутрішніх справ: основні підходи // Вісник Університету внутрішніх справ.-2000. - №19. - С.63-72.
  61. Управлення персоналом организации: Учебник / Под. ред. А.Я.Кибанова.- М.: ИНФРА* М, 1997 - 512 с.
  62. Юриста О. Суб’єкти правоохоронних відносин// Право України.-1998. - №2. - С.73-75.
  63. Административное право. Общая и особенная части: Учебник / Под.ред. А.П.Корнева. -М.: МВШМ МВД СССР, 1986. – 487 с.
  64. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник / Под ред. А.М. Бандурки. - Х.: Ун-т внутр. дел, 1999. - 350 с.
  65. Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія/ За заг. ред. О.М. Бандурки. -Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр.справ, 2002. – 336 с.
  66. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України: Навчально - методичний посібник. - Одеса: Юрид. літ., 2002. - 320 с.
  67. Адміністративне право України/ За ред. Ю.П.Битяка. - Х.: Право, 2000. - 520 с.
  68. Овсенко Д.М. Административное право: Учебное пособие / Под.ред. Г.А.Туманова –М.: Юрист, 1999 - 448 с.
  69. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина: Підручник /Кол.авт.: І.П.Голосніченко, В.І.Шакун, І.Г.Кириченко та ін. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995.- 177 с.
  70. Перевозчиков О.В., Сухарев В.Ф. Цели, задачи и функции органов внутренних дел.: Лекція. - М.: Академія МВД СССР, 1989.- 18 с.
  71. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. - Х.: Основа, 1996.- 398 с.
  72. Пахар І.В. Умови праці в органах внутрішніх справ як соціальна категорія // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2002.-№18.- С.491-494.
  73. Виноградов М.В. Проблемы распространенности, диагностики и профилактики психических расстройств среди личного состава органов внутренних дел. - М.: МВД СССР, 1982. - 121 с.
  74. Андросюк В. Коли ситуація екстремальна //Іменем Закону.-1996.- № 44-45. - С.38-42.
  75. Надаенко В.С. Организационно-правовое обеспечение личной безопасности работников органов МВД Украины //Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999. - №8. - С.80-84.
  76. Мартыненко О.А. Профессиональная деформация сотрудников ОВД: роль стрессовых факторов // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999.- №8. - С.151-155.
  77. Андросюк В.Г., Казміренко Л.І., Медведєв В.С. Професійна психологія в ОВС. Загальна частина: Курс лекцій. - К.: УАВС, 1995. - 111 с.
  78. Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская Е.В. Юридическая психология. - М: Юрид. лит., 1991.- 464 с.
  79. Васильев В.Л. Юридическая психология. - М.: Юрид. лит., 1991.- 418 с.
  80. Романов В.В. Юридическая психология: Учебник. – М.: Юрист, 1998.- 488 с.
  81. Про стан та заходи щодо удосконалення професійної підготовки, зміцнення дисципліні і законності серед особового складу органів внутрішніх справ України: Рішення колегії МВС України № 6 Км/2 від 15 липня 1997 року. - К.: МВС України, 1997. – 11 с.
  82. Про стан роботи стосовно забезпечення особистої безпеки працівників міліції ГУ МВС, УМВС в областях, УМВСТ та покарання винних: наказ МВС України № 159 від 13 березня 1998 року. - К.: МВС України, 1998. - 4 с.
  83. Про серйозні недоліки в організації професійної підготовки та забезпечення безпеки особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ України: наказ МВС України №728 від 21 жовтня 2000 року. - К.: МВС України, 2000. - 5 с.
  84. Про зміцнення законності в діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ України та заходи щодо вдосконалення системи і порядку реагування на загострення оперативної обстановки в регіонах у зв’язку зі скоєнням особовим складом резонансних надзвичайних подій: наказ МВС України № 62 від 25 січня 2001 року. - К.: МВС України, 2001. - 26 с.
  85. Про результати раптових перевірок стану службової підготовки особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ УМВС України в Полтавській області і на Південній залізниці та покарання винних: Наказ МВС України № 441 від 14 травня 2002 року - К.: МВС України, 2002 - 4 с.
  86. Самигин С.И., Столяренко Л.Д. Менеджмент персонала. - Ростов н/Д .: Феникс, 1997.- 480 с.
  87. Кин Е.В. Профессиональная деформация сотрудника ОВД, пути и средства её профилактики и устранения // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999. - №8. - С.164-166.
  88. Скриль С.А. Теоретические проблемы эффективности законодательства в сфере государственного управления: дисс…канд.юрид.наук: 12.00.07: теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. - К., 2001. - 194 с.
  89. Дрейшев В.В. Правотворческие отношения в советском государственном управлении. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – 175 с.
  90. Цвєтков В.В. Державне управління як основний різновид соціального управління //Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи. - К., 1998. - С.17-37.
  91. Лукаш С.С. Нормативно-правове забезпечення ефективності управлінської діяльності ОВС України: Дис... канд…юрид. наук: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. - Х.: Національний університет внутрішніх справ, 2002. – 197 с.
  92. Про основи національної безпеки України: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 39. - Ст.351.
  93. Кодекс законів про працю України //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – Додат. до № 50. - Ст. 375.
  94. Про охорону праці: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1992.- № 49.- Ст.688.
  95. Кримінальний кодекс України //Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 25-26. - Ст.131.
  96. Кодекс України про адміністративні правопорушення //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додат. до № 51. - Ст.1122.
  97. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1994.- №11.- Ст.51.
  98. Про державну службу: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993 - № 52. - Ст. 494.
  99. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1993.-№35. - Ст.358.
  100. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1994. -№11. - Ст.50.
  101. Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ: Закон України //Відомості Верховної Ради України – 1992 - №29. - Ст.399.
  102. Про пожежну безпеку: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1994 - №5. - Ст.21.
  103. Про надзвичайний стан: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992 - №37 - Ст.338.
  104. Про дорожній рух: Закон України // Відомості Верховної Ради України.- 1993. - №31. - Ст.338.
  105. Про деякі питання розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2001 року №1094 // Офіційний вісник України. – 2002 - № 62.
  106. Про стан дисципліни і законності в діяльності органів внутрішніх справ та заходи щодо їх зміцнення: Рішення колегії МВС України № 1 Км/1 від 15 травня 2001 року. - К., 2001 – 47 с.
  107. Про заходи щодо забезпечення збереження зброї, боєприпасів, і спеціальних засобів: наказ МВС України №541 від 06.07.2001 р. - К., 2001. - 39 с.
  108. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. - Х. Консум; Ун-т внутр. дел, 2000.- 704 с.
  109. Цвік М. Про систему юридичних актів // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - №4. - С.14-24.
  110. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навчальний посібник.-К.: Атіка, 2001 – 176 с.
  111. Поляков А.В. Общая теория права. Курс лекций. - СПб: “Юридический центр Пресс”, 2001. - 642 с.
  112. Теорія держави і права: Навчальний посібник // За заг. ред. С.Л.Лисенкова і В.В.Копейчикова.- К.: Юрінком Інтер, 2002. - 368 с.
  113. Комаров С.А. Общая теория государства и права. - М.: Юрайт, 1998. - 416 с.
  114. Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юрист, 1997.- 780 с.
  115. Алексеев С.С. Общая теория права. - В 2 т. - Т.2. - М.: Юрид. лит., 1982. - 358 с.
  116. Сырых В.М. Теория государства и права. - М.: «Юстицинформ», 2001. – 592 с.
  117. Проблемы общей теории права и государства// Под общ. ред. В.С.Нерсесянца.-М.: НОРМА-ИНФРА * М.,1999. – 832 с.
  118. Теория государства и права: Курс лекций/ Под ред.Н.И.Матузова, А.В.Малько - М.: Юрист, 2001. – 776 с.
  119. Котюк В.О. Теория права : Курс лекцій - К.: Вентурі,1996. - 208 с.
  120. Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.- М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1998. - 570 с.
  121. Общая теория государства и права / Под ред. М.Н.Марченко.- В 2 т. -Т.2. Теория права. - М.: “Зеркало”, 2000.- 656 с.
  122. Загальна теорія держави і права /За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина – Х.: Право, 2002. - 432 с.
  123. Погрілко В., Федоренко В. Джерела права України (загальна теорія джерел конституційного права // Вісник Академії правових наук України.- 2002. - №1. - С.46-59.
  124. Гегель Г.В. Введение к “Философии права” // Гегель Г.В. Собрание сочинений. - М.: Юрид. лит, 1963. - Т.7.- С.30-33.
  125. Байтин М.И. Сущность права. - Саратов: Изд-во Саратовського государственного университета, 2001. – 312 с.
  126. Голочевський Р.П. Система джерел права: поняття, види, структура // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2002. - №20 - С.160-164.
  127. Пархоменко Н.М. Договір у системі форм права України. - К.: Оріена, 2000. - 240 с.
  128. Адміністративне право (Загальна частина) / Ю.П.Бітяк, В.В.Зуй.- Х.: Нац.юрид. акад. України, 1996. - 158 с.
  129. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003.- 544 с.
  130. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. - Х.: “Консум”, 1998.- 480 с.
  131. Чанышева Г.И., Болотина Н.Б. Трудовое право Украины.- Х.: Одиссей, 1999.- 480 с.
  132. Трудовое право в вопросах и ответах: Учебно-справочное пособие/ Под ред. В.В. Жернакова. - Х.: Одиссей, 2000.- 624 с.
  133. Теория права и государства. Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Право и закон, 2001 – 576 с.
  134. Гайченко В.А., Коваль Г.М. Основи безпеки життєдіяльності людини: Навчальний посібник. - К.: МАУП, 2002. - 232 с.
  135. Кунев Ю.Д. Системний підхід до безпеки соціальних систем// Зб. наукових праць: Актуальні проблеми права: теорія і практика /Луганськ: Східноукраїнськийнаціональний університет імені Володимира Даля. - 2002. - №3. - С.84-92.
  136. Гаєвський Б.А. Основи науки управління: навчальний посібник.-К.: МАУП, 1998.- 382 с.
  137. Копан О.В. Соціальна безпеки і процедурні засади управління// Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2001- №14.- С.280-284.
  138. Державне управління: теорія і практика// За заг.ред. В.Б.Авер’янова. - К.: Юринком Інтер, 1998.- 432 с.
  139. Забезпечення особистої безпеки працівників органів внутрішніх справ при виконанні службових обов’язків: Наук.-практичний посібник /Під заг.ред. М.І Онуфрієва, Я.М. Кондратьева.- К.: Нац. акад. внутр. справ України, 1999.- 72 с.
  140. Ліпак В.А. Необхідність формування системи національної безпеки // Право і безпека. - 2003. - №2. - С.21-25.
  141. Белов П. Вызовы национальной безопасности России ХХ века// Обозреватель.-2000. - №4. - С.40-43.
  142. Ярыкин В.И. Секьюритология - наука о безопасности жизнедеятельности. -М.: Ось-89, 2000. – 400 с.
  143. Чирова Ю.О., Баб’як О.С. Безпека життєдіяльності. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2001.- 304 с.
  144. Безпека життєдіяльності: Навчальний посібник/ За ред. І.А.Ширянкова. -Х.: Ранок, 2001.- 304 с.
  145. Гущин В.В. Общественная безопасность и чрезвычайные ситуации. Монография. - М. : ВНИИ МВД России, 1996 - 184 с.
  146. Антипов Б.С. Гражданская ответственность за вред, причиненный источником повышенной опасности. - М. Юрид. лит, 1952. – 248 с.
  147. Флейшиц Г.А. Обязательства из причинения вреда и из неосновательного обагащения. - М.: Госполитиздат,1951. - 312 с.
  148. Колмиков Ю.Х. Имущественные права советских граждан. - Саратов, 1989. – 184 с.
  149. Ожегов С.И. Словарь русского языка. -М.: Русский язык, 1989. -797 с.
  150. Крошко В.П. Теоретические и практические проблемы профессионального (оперативного) риска в деятельности органов внутренних дел: Монография. -К.: Атіка, 1995. - 159 с.
  151. Буянов В.П., Кирсанов К.А., Михайлов Л.М. Рискология (управление рисками): Учебное пособие. - М.: Экзамен, 2003. - 384 с.
  152. Роша А.Н. Стимулирование служебной деятельности работника милиции: Учебное пособие. - М.: Академия МВД СССР, 1991. - 88 с.
  153. Психология: Словарь / Под ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского.- М.: Политздат, 1990. - 494 с.

154. Государственное управление: основы теории организации. Учебник // Под ред. В.А.Козбаненко. - М. Статут, 2000. - 912 с.

155. Научая организация управления органами внутренних дел // Под ред. Г.Г.Зуйкова - М.: Академия МВД СССР, 1984. - 317 с.

156. Алексеев С.С. Право и наша жизнь. - М: Юрид. лит., 1978. - 215 с.

157. Організація управління в органах внутрішніх справ / За ред. Ю. Титаренка. - Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ при Донецькому державному університеті, 1999. – 342 с.

158. Иванов Н.Н. Организация нормотворческой деятельности в аппарате МВД, УВД: Учебное пособие. - М.: Академия МВД СССР, 1986 - 63 с.

159. Советское административное право: Учебник / Под ред. В.И. Поповой, М.С. Студенкиной – М.: Юрид. лит., 1982. – 288 с.

160. Адміністративна діяльність : Частина особлива : Підручник / За заг. ред. О.М. Бандурки. - Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ., “Еспада”, 2000.- 368 с.

161 Битяк Ю.П. , Зуй В.В. Адміністративне право України: Конспект лекцій. - Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого, 1996. –160 с.

162. Кувакін С.В. Організаційні форми управління органами внутрішніх справ: загально-теоретичний аспект : Дис… канд.. юрид. наук: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Х.: Національний університет внутрішніх справ, 2001. - 197 с.

163. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект).- Х.: Право, 1996. - 164 с.

164. Гладун З.С. Принципи державного управління // Право и управление.-1997.- №4 - С.95-97.

165. Погребной И.М. Теория права. - Х.: «Основа», 2003 - 128 с.

166. Алексеев С.С. Восхождение к праву: Поиски и решения. - М.: Изд-во НОРМА, 2001. - 752 с.

167. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. -М.: Юрист, 1998. - 416 с.

168. Тихомиров Ю.А. Механизм социалистического государственного управления // Советское государство и право. - 1975. - №4 - С.23-26.

169. Лунев А.Е. Право и эффективность управления. - М.: Юрид. лит., 1973. - 242 с.

170. Алексеев С.С. Проблемы теории права- Т.1. - Свердловск, 1972 .-475 с.

171. Эффективность и качество управленческой деятельности (государственно-правовой аспект) / Под. ред. В.В.Цветкова. –К.: Наукова думка, 1980. - 305 с.

172. Лунев А.Е. Роль права в управлении // Советское государство и право.-1968. - №11.- С.76-81.

173. Аверьянов В.Б., Селиванов В.Н. Социалистические управленческие отношений // Правоведение. - 1978.- №6 - С.45-49.

174. Теория государства и права: Учебник /Под. ред. М.М.Рассолова, В.О.Лучина, Б.С. Эбзеева.- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. - 640 с.

175. Атаманчук Г.В. Сущность советского государственного управления. -М.: Юрид. лит, 1980. - 256 с.

176. Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под. ред. В.Г.Стрекозова. -М.: Интерстиль, 2000. - 377 с.

177. Герасимов А.П. Основы управления в органах внутренних дел (предмет, задачи и система понятий курса).-М.: Академия МВД СССР, 1984. – 48 с.

178. Стародубцев А.А. Сучасний стан законності і дисципліни в органах внутрішніх справ та фактори, що на нього впливають// Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. - №5. - С.232-236.

179. Кобзін Д.О. Дисципліна в ОВС. Взаємодія правових та соціально-психологічних факторів // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999.-№ 5 .- С. 236-241.

180. Ануфрієв М.І. Зміцнення дисципліни і законності як фактор дотримання прав і свобод громадян у службовій діяльності працівників ОВС // Вісник Університету внутрішніх справ. - 2000. - № 11. - С.9-12.

181. Кучма Л. Життя вимагає рішучих кроків у протидії злочинності. // Право України. - 1999. - №4. - С.4-8.

182. Новаков В.С. Службова злочинність серед працівників органів та підрозділів міліції // Актуальні проблеми права: теорія і практика: Зб. наук. праць. - Луганськ: СУНУ ім.. В.Даля. - 2002 .- №3. - С.232-236.

183. Лунеев В.В. Преступность ХХ века. - М.: Юрист, 2001.- 495 с.

184. Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции (понятие, виды, особенности профилактики). - СПб.: «Юридический центр Пресс», 2001. – 271 с.

185. Пашерстник А.Е. Укрепление социалистической дисциплины труда -одна из важнейших задач советского права // Советское государство и право. - 1952 - №10. - С.44-48.

186. Карпенко Д.О. Основы трудового права: Навч. посібник - К.: Видавництво А.С.К., 2003. - 656 с.

187. Трудове право України / За ред. П.Д.Пилипенка.- К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2003. – 536 с.

188. Государственная дисциплина и ответственность / Под ред. Л.М.Антоновой и Б.И.Кожохина. - Л.: Изд-во ЛТУ, 1990.- 152 с.

189. Горницкий В.А. Государственная дисциплина. - К.: Политиздат, 1989. - 185 с.

190. Шамаров В.М., Лойтт Х.Х., Никифоров А.В. Служебная дисциплина и законность в органах внутренних дел: основные направления воспитательной работы по их укреплению: Лекция. - М.: Академия МВД России, 1997. – 51 с.

191. Ануфрієв М.І., Венедиктов В.С. Негодченко О.В., Соболєв В.О., Шкарупа В.К., Щербина В.І. Соціологічно-правові аспекти зміцнення службової дисципліни в органах внутрішніх справ України: Навчально - методичний посібник. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2000. – 164 с.

192. Колодкин Л.М., Фатула А.В. Организация работы с кадрами в органах внутренних дел. - М., Академия МВД СССР, 1990. - 128 с.

193. Теория управления в сфере правоохранительной деятельности / Под ред. В.Д. Малкова.- М.: Академия МВД СССР, 1990. – 488 с.

194. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). - Х.: Право, 1996. – 165 с.

195. Хьелл Л. Зигир Д. Теории личности. - СПб: Питер Пресс, 1997.- 608 с.

196. Бобалев А.А. Акмеология как учебная и научная дисциплина. - М.: НОРМА-ИНФРА* М, 1993. - 425 с.

197. Подольская Е.А. Ценностные ориентации и проблема активной личности. - Х.: Основа, 1991.- 162 с.

198. Ноздрачёв А.Ф. Государственная служба. Учебник. - М.: Статут, 1999. – 592 с.

199. Игнатов В.Г. Беколипецкий В.К. Профессиональная культура и профессионализм государственной службы: контекст истории и современность. – Ростов н/Д.: МарТ, 2000. - 250 с.

200. Климов Е.А. Психология профессионального самоопределения. –Ростов н/Д: МарТ, 1996.- 688 с.

201. Старилов Ю.Н. Служебное право. - М.: Изд-во БЕК, 1996. – 698 с.

202. Лімонова О.Б. Удосконалення державного управління шляхом підвищення професіоналізму державних службовців // Зб. наук. праць УАДУ при Президентові України. - Х.: Харківській регіональний інститут УАДУ, 2001.- №2. - С.198-201.

203. Рачинський А.П. Статус державного службовця в Україні: теоретико-правовий аспект: Дис… канд. юрид. наук - К., 2000.- 176 с.

204. Бренар Т. Французское административное право. -М.: Прогресс, 1988. – 574 с.

205. Осипов Ю.И. Проблемы профессионализма в деятельности полиции США: теория и практика // Профессиональное и общественные начало в деятельности органов внутренних дел: история и современность. - М.: Академия МВД СССР, 1990. - С.35-58.

206. Гумин А.М. Профессионализм как основа авторитета работников милиции // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999. - №8. - С.259-262.

207. Лапшина В.Л. До питання про сутність феномену професіоналізму правоохоронця// Становлення, розвиток відомчої освіти та науки, основні напрямки удосконалення підготовки кадрів органів внутрішніх справ України: Матеріали науково-практичної конференції. - Х. : Ун-т внутр. справ, 2000. - С.60-66.

208. Анисимов О.С. Методология: функция, сущность, становление. - М.: Юрид. лит., 1996. – 172 с.

209. Гарбер Е.И. Методы диагностики профессиональных способностей // Прикладные проблемы психологии личности. - Саратов: Изд-во Саратов, ун-та, 1985. - С.41-74.

210. Лавриненко О.В. Правове регулювання прийняття на службу до органів внутрішніх справ України: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення. - Х.: Університет внутрішніх справ, 1998. - 18 с.

211. Венедиктов В.С. Напрямки вдосконалення соціально-правового захисту працівників ОВС // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999. - №8. - С.77-79.

212. Волошин Г.Г. Порощук С.Д. Вдосконалення законодавства про соціально-правовий захист працівників міліції - нагальна потреба часу // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. - №8.- С.113-116.

213. Шило О., Маринів В. Державний захист суддів, працівників суду, правоохоронних органів та осіб які беруть участь у кримінальному судочинстві, як гарантія здійснення правосуддя у кримінальних справах //Вісник Академії правових наук України. - 2000. - №2(21). - С.157-166.

214. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття).- К.: МАУП, 1998. – 52 с.

215. Опришко В.Ф. Загальнотеоретичні та практичні проблеми систематизації законодавства України // Право України. - 1999.- №12.- С.23-26.

216. Зайчук О.В. Оніщенко Н.М. Поняття, зміст, сутність та види систематизації законодавства // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2003. - №14. - С.8-13.

217. Коваленко В.Л. Актуальні проблеми систематизації законодавства України з питань державної служби // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2003. - №14. - С.267-278.

218. Козловський А. Систематизація законодавства як гносеологічний процес // Право України. - 2000.- №2. - С.49-51.

219. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 1999. - 152 с.

220. Рибалкін А.О. Проблеми систематизації нормативних актів органів внутрішніх справ // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2001. - №14 - С.128-133.

221. Киричук И.Б. Организация деятельности органов внутренних дел как предмет правового регулирования: (Вопросы теории) : Автореф. дисс… канд. юрид. наук. - М.: Академія МВД СССР, 1991. - 19 с.

222. Юридична енциклопедія: в 6т. / Редкол.: Ю.Шемученко та ін. - К.: Атіка, 1999.- Т.2 - 780 с.

223. Иванов Н.Н. Организация нормотворческой деятельности в аппарате МВД , УВД . - М.: Академия МВД СССР, 1986. – 63 с.

224. Теория государства и права. Учебник / Под ред. В.К. Бабиева. - М.: Юрист, 2002. – 592 с.

225. Рочаг О. Кодифікаційні акти в правовій системі України: поняття, ознаки, властивості //Вісник Академії правових наук України. - 2001.- №4. - C.231-236.

226. Поленика Н.В., Сильченко Н.В. Научные основы типологии нормативно - правовых актов в СССР.- М.: Юрид. лит., 1987 – 315 с.

загрузка...
Top