Об’єднання громадян у контексті свободи об’єднання

Серед громадянських і політичних свобод людини одне з центральних місць посідає свобода об’єднань (асоціацій), яка реалізує право особи знаходити себе у тривалому і стійкому колективі однодумців. Свобода об’єднань (асоціацій), як зазначають П. Рабінович та М. Хавронюк, «означає право на об’єднання громадян для спільних дій і досягнення спільної мети... Таке об’єднання є необхідним для людини, коли вона сама не в змозі вчинювати вказані дії або досягти бажаної мети» [1, 207]. Різні об’єднання є стрижнем структурованого громадянського суспільства; однак особливо важлива роль у реалізації свободи політичної діяльності громадян держави, здійснення їх права на участь в управлінні державними справами, як і у забезпеченні політичної та ідеологічної багатоманітності (плюралізму), належить політичним партіям як специфічному виду об’єднань громадян.

Свобода асоціацій як одна з основоположних свобод загальновизнана як основа вільного демократичного режиму. Вона закріплена у фундаментальних міжнародних документах — Загальній декларації прав людини ООН 1948 р., Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права ООН 1966 р. Визначальною для ствердження свободи об’єднань громадян є ст. 36 Конституції України. Конституційні норми є «правоутворюючою основою існування та розвитку багатопартійності в Україні, створення та діяльності професійних спілок, інших громадських організацій» [2, 111]. Свобода об’єднання, закріплена Конституцією, означає наявність у суб’єктів, вказаних нею, — громадян України — суб’єктивного права на вільне об’єднання.

З точки зору правового забезпечення функціонування політичного життя суспільства умови та гарантії реалізації права на вільне об’єднання мають особливе значення. Однак співвідношення між правовими поняттями свободи асоціацій, з одного боку, та передбаченою ст. 36 Конституції України свободою об’єднань громадян, з другого, не просте. У правовій доктрині поширена думка, згідно з якою право на свободу об’єднання є універсальним, оскільки поширюється на всі можливі форми недержавної самодіяльності громадян, у тому числі (однак не лише) на об’єднань громадян [2, 114]. Юридична енциклопедія відносить до об’єднань громадян політичні партії, громадські організації, у тому числі професійні спілки, релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, інші об’єднання [3]. Такий широкий доктринальний підхід характерний також для цивільного права; нормативно він закріплений у Цивільному кодексі України у вигляді концепції юридичних осіб приватного права, до яких належать усі юридичні особи, створені внаслідок вільного волевиявлення осіб, а не розпорядчими актами органів влади. Так, відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК України організація, створена шляхом об’єднання осіб, є товариством. Таке визначення досить широке; воно може охопити багато різних видів об’єднань.

Визнаючи на доктринальному рівні універсальність свободи об’єднань щодо усіх можливих форм недержавної самодіяльності та відображення цієї універсальності у ЦК України, водночас слід взяти до уваги дещо інше розуміння цієї свободи на конституційному рівні: ст. 36 Конституції України розглядає суб’єктивне право на свободу об’єднань громадян лише щодо двох категорій об’єднань — політичних партій та громадських організацій.

Недостатнє з’ясування у науковій літературі цього співвідношення часом має наслідком їх ототожнення; у деяких дослідженнях праву на свободу об’єднання у громадські організації та політичні партії надається той же зміст, що й праву на свободу об’єднання взагалі, а останнє тлумачиться як особисте цивільне право, що по суті не відповідає правовій природі об’єднань громадян, а особливо такого їх виду, як політичні партії [4, 220].

Так, автори підручників з цивільного права, як правило, розглядають усі права, зазначені у розділі 11 Конституції України, як особисті немайнові, виходячи з характерних для цивільного права юридичної рівноправності сторін відповідних правовідносин та диспозитивного методу регулювання; сюди відносять також і право фізичних осіб на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації [5, 264]. Водночас інші автори, досліджуючи особисті немайнові права фізичних осіб у цивілістичному аспекті, ставлять під сумнів належність права на свободу об’єднання до системи цивільних прав, оскільки вони не мають цивільно-правового характеру. Зокрема, Р. Стефанчук вказує, що право на свободу об’єднання та право на свободу мирних зібрань на сьогодні радше спрямовані на забезпечення публічного інтересу фізичної особи щодо впливу на управління державою і меншим чином на забезпечення її приватноправового інтересу [6, 457].

Таким чином, існує проблема з’ясування співвідношення загальної свободи об’єднання та права на вільне об’єднання у політичні партії та громадські організації, гарантованого ст. 36 Конституції України. Тут ми розглянемо цю проблему в аспекті місця політичних партій у широкій категорії утворень, що реалізують свободу об’єднань. При цьому спираємося на концепцію організаційно-правових форм, розвинуту І. Кучеренко [7].

У певному сенсі можна стверджувати, що серед юридичних осіб приватного права саме у категорії товариств як об’єднань осіб реалізується свобода об’єднання у її найбільш загальному розумінні. За критерієм загальної мети — наявності чи відсутності цілі отримання прибутку — товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Далі нас цікавитиме категорія непідприємницьких товариств.

У складі цієї широкої (системоутворюючої [7, 22]) організаційно-правової форми І. Кучеренко пропонує виділити організаційно-правові форми нижчого рівня на основі трьох критеріїв цивілістичної природи: можливості члена товариства бути власником частки (паю) майна товариства, відповідальності членів за борги товариства, а також можливості отримання ними частини майна при ліквідації товариства [7, 293]. У зв’язку з цим можна говорити про різні типи непідприємницьких товариств, з яких для нас становлять інтерес ті, що характеризуються негативними відповідями на усі вказані вище критеріальні питання: їх члени не мають майнових часток (паїв), не несуть відповідальності за зобов’язаннями товариства і не мають права на отримання частки майна при ліквідації товариства. Для цього типу товариств використовуються різні назви; пропонуємо називати їх неурядовими організаціями*. Така ж термінологія прийнята і Радою Європи (див. Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи стосовно правового статусу неурядових організацій у Європі [9]). Зауважимо, що членами неурядових організацій можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Сюди мають належати як об’єднання фізичних осіб, так і, зокрема, організації роботодавців, саморегулівні організації, асоціації органів місцевого самоврядування, релігійні організації та інші подібні утворення.

Наступний рівень конкретизації пов’язаний з обмеженням категорії членів лише до фізичних осіб (громадян, іноземців, апатридів); поєднання цієї вимоги з ознаками спільності інтересів та їх світського характеру приводить нас до конституційної категорії об’єднань громадян. Свобода об’єднань громадян у сенсі ст. 36 Конституції України узгоджується з її розумінням ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Політичний характер свободи об’єднання підкреслюється її тісним змістовним взаємозв’язком із свободою вираження поглядів, закріпленою у ст. 10 Конвенції, що неодноразово підкреслювався Європейським судом з прав людини [10, 696-697].

Відповідно до ст. 36 Конституції України об’єднання громадян може бути політичною партією або громадською організацією. Наголосимо, що це виключає можливість членства в об’єднаннях громадян (як у партіях, так і в громадських організаціях) юридичних осіб [8, 33]; у цьому сенсі не можна погодитися з ідеєю проекту Закону України «Про громадські організації» [11], прийнятого у першому читанні, згідно з якою засновниками і членами громадських організацій можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Критерієм, який відокремлює політичні партії від громадських організацій, є участь перших у формуванні органів влади: партія — це об’єднання громадян, однією з цілей якого є участь у виборах шляхом висування кандидатів; така ціль не мусить бути єдиною, однак є обов’язковою [12, 229]. У цьому підході наявність спільної системи цінностей, вираженої у програмі партії, та організаційної структури, заснованої на фіксованому членстві, стають вимогами, які висуваються законодавством до політичної партії. Отже, будь-яке об’єднання громадян, яке ставить собі за мету участь у виборах через висування кандидатів, повинно кваліфікуватися як політична партія. Навпаки, об’єднання громадян, яке не ставить собі такої мети, має кваліфікуватися як громадська організація.

Важливо зауважити, що серед двох типів об’єднань громадян — політичних партій та громадських організацій — перший є однорідним за своєю правовою природою: усі політичні партії мають рівний основний правовий статус. Водночас, як випливає зі змісту ст. 36 Конституції України, «громадська організація — родове поняття для конкретних категорій громадських організацій, у тому числі професійних спілок» [13, 115]. Сукупність громадських організацій за статутними цілями, завданнями та методами роботи надзвичайно різноманітна [14, 33-61], що ставить питання про їх системне нормативне розмежування.

Наведена нижче схема в загальних рисах ілюструє місце об’єднань громадян (політичних партій та громадських організацій) у системі утворень, що реалізують свободу об’єднання.

загрузка...
Top