Об`єкти інформаційного права

Вступ.

1. Об’єкти та понятійний апарат інформаційного права.

2. Інформація як об'єкт інформаційного права.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сукупність правових норм становить так звану систему права, яка формується як віддзеркалення реально існуючих суспільних відносин. Під системою права розуміють його структуру та взаємозв'язки між елементами цієї структури. В якості елементів структури системи права виділяють галузі права й інститути права відповідно до особливостей правового регулювання певної сукупності суспільних відносин. Такий поділ системи права на певні галузі права має одночасно суб'єктивний і об'єктивний характер. Суб'єктивність процесу поділу на галузі права визначається тим, що він є результатом діяльності законодавців, учених і юристів-практиків. Водночас створення елементів системи права відбувається під впливом умов, що об'єктивно складаються в суспільстві, особливостей формування суспільних відносин.

Інформація в сучасному світі відіграє все більшу роль у багатьох суспільних процесах. Це стосується процесів, які мають місце в життєдіяльності окремо взятої людини, державних органів і в цілому держави, окремих суб'єктів політичного, економічного, культурного, освітнього та іншого життя суспільства. Тому дослідженням інформації як об'єкта суспільних відносин, у тому числі і правових, приділяється пильна увага.


1. Об’єкти та понятійний апарат інформаційного права

Базовим в інформаційному праві є поняття інформації, тому аналіз змістовної частини понятійного апарату інформаційного права почнемо з цього терміна. Аналіз засвідчує, що термін «інформація», який використовується для розкриття її як правової категорії, зустрічається в різних нормативно-правових актах інформаційного законодавства України.

У базовому Законі України «Про інформацію» (02.10.1992 р.) під інформацією розуміються відомості, що документовані або такі, що публічно оголошені, про події і явища, які мають місце в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі.

Таким чином, законодавець визначив, що відомості, які публічно оголошені, або відомості, які містяться в різних документах, визнаються інформацією. На жаль, законодавець не визначив термін «публічне оголошення», що істотним чином ускладнює здійснення правозастосовної діяльності. Дійсно, що треба розуміти під публічним оголошенням? Доведення відомостей до якого кола осіб і в який спосіб? Було б доцільно дати наступне визначення: публічне оголошення - поширення відомостей будь-яким способом при можливому їх одержанні більш ніж двома особами.

Що ж до змісту інформації, то до неї можуть бути віднесені тільки відомості про події і явища, які мають місце в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі. Тим самим були виведені за рамки правового регулювання суспільні відносини, пов'язані з відомостями про події і явища, які мають місце в інших країнах, а також із відомостями (інформацією), що циркулюють у технічних системах. Правові наслідки такого упущення цілком очевидні.

Крім того, поняття «інформація» було подано в Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» (в редакції 03.03.1998 p.). Відповідно до статті 1 цього закону: «Інформація - відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відеофільми, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості».

Навіть на перший погляд це визначення виглядає переобтяженим деталізацією видів і форм інформації. З іншого боку, не зрозуміла логіка законодавця, що виділив з усього масиву можливих відомостей «пояснення осіб», а також віднесення до носіїв інформації бази даних комп'ютерних систем. Але при цьому законодавець жодним чином не обмежує зміст інформації.

Визначення терміна «інформація» в Цивільному кодексі України вільне від недоліків визначення, наведеного в Законі України «Про інформацію». Це відбулося завдяки тому, що з визначення було прибрано лише одне слово — «природне». Відповідно до статті 200 ЦКУ: «Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі». В цьому випадку під навколишнім середовищем можна розуміти і інші країни, і технічні системи, і навколишнє природне середовище.

Вельми лаконічне визначення терміна «інформація» наведено в Законі України «Про телекомунікації» (2003 рік): «Інформація — відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухливих або нерухомих зображень чи в інший спосіб». Цією нормою законодавець, не висуваючи ніяких вимог до змісту інформації, визначив, що до неї належать будь-які відомості, подані в певному вигляді на будь-яких носіях. При цьому правове поле регулювання інформаційних відносин значно розширюється порівняно з Законом України «Про інформацію». Проте ця норма містить семантичні неоднозначності. У визначенні наводиться вичерпний перелік видів подання відомостей — сигнали, знаки, звуки, рухливі або нерухомі зображення. Знаки, звуки та зображення сприймаються органами чуття людини. Термін «сигнали», що використовується в техніці, з цього ряду випадає. Крім того, встановлено, що відомості подаються в якомусь вигляді, а потім говориться, що відомості можуть бути подані якимось «іншим способом». Але вигляд і спосіб — це терміни різного порядку.

Отже, можна констатувати, що в інформаційному законодавстві мають місце численні визначення основного терміна інформаційного права «інформація», що містять істотні недоліки.

У результаті аналізу предметної сфери, визначень терміна «інформація», які є в інформаційному законодавстві, та правозастосовної практики дамо наступне визначення: інформація — це відомості, подані в будь-якій організаційній формі й вигляді, на будь-яких носіях, про події і явища, які мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

У цьому випадку термін «інформація» як правова категорія дозволяє віднести до неї:

• відомості про події і явища, які мали або мають місце в суспільстві, державі й навколишньому середовищі;

• відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях;

• відомості, що документовані або публічно оголошені;

• відомості, які не документовані або публічно не оголошені. Таке визначення терміна «інформація» дозволяє віднести до неї відомості про події і явища, що мають місце не тільки всередині нашого суспільства, держави та навколишньому природному середовищі, а й відомості про події і явища, які мають місце в інших країнах. При цьому подання відомостей не пов'язується з їхніми конкретними формами або видами, з типами або видами носіїв, що дозволяє врахувати появу нових технічних і технологічних можливостей подання відомостей. Особливо необхідно підкреслити, що це визначення вводить у сферу правового регулювання суспільні відносини, пов'язані з інформацією, яка циркулює в інформаційних системах, тобто яка публічно не оголошена та не документується. Ця обставина є досить важливою в умовах усе більшого поширення сучасних інформаційних технологій (телевізійних, комп'ютерних, телекомунікаційних тощо).

Досить широко в інформаційному законодавстві, юридичній практиці використовується термін «інформаційна система». Вперше він з'являється в тексті Постанови КМУ від 20.01.1997 р. № 40 «Про затвердження Концепції створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи» і визначається як «система оброблення даних засобами накопичення, зберігання, обновлення та їх пошуку і відображення». Змістовний аналіз постанови КМУ свідчить, що в цьому випадку під інформаційною системою практично розуміється система, основана на використанні комп'ютерної і телекомунікаційної техніки, а також комплексу програмних і програмно-апаратних засобів. При цьому чітко визначені функціональні можливості інформаційної системи - обробка даних за рахунок використання засобів накопичення, зберігання, обновлення цих даних. Проте недоліком наведеного визначення терміна «інформаційна система» є відсутність досить важливої функції - введення або збір даних, - яка покликана забезпечити наповнення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи відправними даними, на підставі яких організовується власне видача паспортних документів.

У Положенні про технічний захист інформації в Україні, затвердженому Указом Президента України від 27.09.1999 р. № 1229, інформаційна система визначається як автоматизована система, комп'ютерна мережа або система зв'язку. Це досить широке, відкрите визначення, яке дозволяє зарахувати до інформаційних систем усі без винятку автоматизовані системи, комп'ютерні мережі або системи зв'язку. Вочевидь, такий підхід невірний, оскільки дає можливість зарахувати до інформаційних систем технологічні системи автоматизації аж до верстатів із числовим програмним управлінням, а з іншого боку виключає з розгляду інформаційні системи, які не мають комп'ютерних або телекомунікаційних технічних засобів.

Постанова КМУ від 16.11.2002 р. № 1772 «Про затвердження Порядку взаємодії органів виконавчої влади з питань захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах» дає наступне визначення терміна: «Інформаційна система - організаційно-технічна система обробки інформації за допомогою технічних і програмних засобів». Цим визначенням вводяться в поле правового регулювання суспільні відносини, пов'язані з так званими соціально-технічними системами. Соціально-технічні системи - це сукупність підрозділів, фахівців, комплексу організаційно-технічних заходів, технічних систем і засобів, призначених для виконання певних функцій. Таким чином, у поле правового регулювання були введені суспільні відносини, пов'язані з забезпеченням функціонування інформаційних систем відповідними підрозділами й фахівцями.

Проведений аналіз дозволяє зробити наступний висновок - в інформаційному законодавстві України має місце неоднозначне визначення терміна «інформаційна система». Більше того, наявні визначення, розкриваючи термін «інформаційна система» як правову категорію, відносять до сфери правового регулювання суспільні відносини, які базуються тільки на використанні комп'ютерних технологій, що значно звужує поле правового регулювання. Насправді ж перелік предметних сфер, в яких використовується поняття «інформаційна система», набагато ширший.

Перш за все визначимо функціональне призначення інформаційних систем. У широкому сенсі інформаційні системи призначені Для задоволення потреб користувачів в інформації. На підставі того, Що задоволення інформаційних потреб відбувається в результаті реалізації певних інформаційних процесів, вважатимемо, що основне Функціональне призначення інформаційних систем - це забезпечення інформаційних процесів, зокрема забезпечення створення, поширення, використання, зберігання й знищення (утилізації) інформації. Такий підхід до визначення функціонального призначення інформаційних систем забезпечує інваріантність як до видів інформації і ^формаційних ресурсів, так і до видів і типів інформаційних технологій, які використовуються для реалізації інформаційних процесів. Отже, до інформаційних систем стає можливим віднести: видавництва, бібліотеки, архіви, засоби масової інформації, телекомунікації, Інтернет, інформаційно-довідкові системи тощо.

З урахуванням вищевикладеного дамо наступне визначення терміна «інформаційна система» - організована сукупність підприємств, підрозділів і фахівців, комплексу організаційно-технічних заходів, інформаційних технологій та інформаційних ресурсів, призначених для забезпечення інформаційних процесів, зокрема забезпечення створення, поширення, використання, зберігання й знищення (утилізації) інформації.

Це визначення терміна «інформаційні системи» має важливе методологічне значення для визначення об'єкта правовідносин у сфері інформаційного права завдяки тому, що високий рівень абстракції дає можливість охопити всі без винятку інформаційні системи, які забезпечують створення, поширення, використання, зберігання й знищення (утилізацію) інформації, що відомі на сьогодні та можуть з'явитися в майбутньому. Сформульований термін «інформаційна система» дозволяє віднести його до родових понять, на базі яких можуть формуватися інші конкретні поняття для певних предметних сфер завдяки додатковій конкретизації і деталізації.

Незважаючи на те що термін «інформаційний ресурс» досить широко використовується в базовому Законі України «Про інформацію», однозначного його визначення в ньому не наведено. В частині 2 статті 53 цього закону лише зазначається, що «до інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення». В цій нормі використано вираз «вся належна їй інформація». Якщо це означає право власності, то уявляється проблематичним визначити правові механізми встановлення приналежності Україні якоїсь інформації. Конституція України, відповідно до статті 13, встановлює право власності Українського народу лише на землю, її надра, атмосферу, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Тому вираз «вся належна їй інформація» потрібно тлумачити як право власності на інформацію всіх суб'єктів України, української держави. Проте право власності на інформацію як юридична категорія вимагає відповідного уточнення.

Уперше термін «інформаційний ресурс» був наведений у Законі України «Про Національну програму інформатизації» і визначений як «сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)». Як випливає з цього визначення, законодавець відніс до інформаційних ресурсів усю інформацію, яка циркулює в інформаційних системах. При цьому особливо підкреслюється, що інформація повинна бути подана у вигляді документів. Очевидно, це є помилкою, оскільки такий інформаційний продукт, як книги, газети, журнали, відеофільми тощо, навіть із великим припущенням не можна назвати документами. З іншого боку, обмеження використання терміна «інформаційний ресурс» тільки рамками інформаційних систем є методологічно неправильним. Вочевидь, збірки законодавчих актів теж можуть бути визнані інформаційним ресурсом. Також до інформаційних ресурсів можна віднести приватні архіви, приватні колекції.

Наступна системна спроба визначити терміни, що стосуються інформаційних ресурсів, була зроблена в Розпорядженні КМУ «Про затвердження Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів». Як видно з назви розпорядження, йдеться тільки про інформаційні ресурси, які подані в електронному (комп'ютерному) вигляді. Власне термін «інформаційний ресурс» у розпорядженні не наведено, але подано визначення національних інформаційних ресурсів: «ресурси незалежно від їх змісту, форми, часу та місця створення, форми власності, призначені для задоволення потреб громадянина, суспільства, держави».

У наведених термінах у тому або іншому вигляді використовується прогресивна формула: до інформаційних ресурсів відноситься інформація незалежно від змісту, форми, часу й місця її створення, а також форм її власності. Це дає можливість віднести до об'єкта суспільних відносин, які регулюються інформаційним законодавством, практично весь масив інформації. Виняток повинна становити так звана побутова інформація, яка є об'єктом суспільних відносин, що не мають істотної соціальної цінності або важливого суспільного значення з позицій інтересів суспільства, держави та особи. Або іншими словами - тих відносин, які не підлягають правовому регулюванню.

2. Інформація як об'єкт інформаційного права

У ході реалізації суспільних інформаційних відносин здійснюється обіг інформації. В його основі - процеси, пов'язані з етапами життєвого циклу інформації. До таких етапів, як це зазначалося вище, належать: створення, поширення (передавання), зберігання, використання й знищення (утилізація) інформації.

З урахуванням визначення терміна «інформація», поданому в другій главі, процес створення інформації пов'язаний із формуванням відомостей, представлених у будь-якій формі й вигляді, на будь-яких носіях, про події і явища, які мали або мають місце в суспільстві, державі й навколишньому середовищі. З цього випливає, що^створення інформації пов'язане з діяльністю людини. При цьому діяльність людини може бути представлена або як її індивідуальна діяльність, зокрема діяльність групи осіб, або як результат діяльності деяких організаційних утворень, представлених юридичними особами.

Слід виділяти первинно створену інформацію, тобто-відомості, що формуються на основі безпосередньо одержаних даних про події і явища. Крім того,ікає місце вторинна інформація, яку одержують у результаті обробки сукупності первинної інформації. Характерним прикладом первинної інформації є відомості про новини в політичному чи економічному житті суспільства. Вторинною інформацією є аналітичні висновки (відомості) політологів або економістів щодо оцінки сучасного стану й тенденцій розвитку суспільства. Іншим прикладом може служити діяльність дослідників у різних прикладних сферах. Первинною інформацією в цьому випадку є відомості, накопичені під час здійснення спостереження за тим або іншим об'єктом дослідження. В результаті аналітичної обробки одержаної первинної інформації можуть бути сформульовані відомості про закономірності розвитку досліджуваних об'єктів і процесів, надані рекомендації щодо здійснення певних видів діяльності, встановлені вимоги до деяких умов функціонування цих об'єктів або їхнього використання тощо. Характерним для цього процесу створення інформації є отримання нових знань, які у свою чергу можуть використовуватися для генерації нової інформації та знань.

Отже, процес простої агрегації інформації, тобто механічного з'єднання певної сукупності відомостей в якусь нову форму без зміни їхнього змісту, не може вважатися створенням інформації. Це положення відіграє важливу роль у процесі визначення правових підстав для встановлення права власності на інформацію, авторського права й права інтелектуальної власності. Таким чином, процес створення інформації може бути як первинним, так і результатом певних дій із первинною інформацією, тобто результатом процесу її використання.

Процес поширення інформації полягає в передаванні відомостей від її першоджерела до споживача. При цьому під першоджерелом може розумітися як реальний власник інформації, так і її правомірний володар.

Загальною для процесу поширення інформації, яка передається від її власника до споживача, є вимога її незмінності. Розповсюджувач інформації в загальному випадку не має права користуватися нею, якщо передбачені які-небудь обмеження щодо її використання. При поширенні (передаванні) інформації в переважній більшості випадків не відбувається її фізичного відторгнення від первинного власника, оскільки первинним носієм відомостей є людина. Слід розрізняти різні правові режими використання переданої (поширеної) інформації. Можна визначити різні варіанти правового режиму такої інформації:

• власник інформації після її передавання позбавляється права на неї;

• власник інформації і її одержувач мають однакові права на її подальше використання;

• одержувач інформації не обмежений, або частково обмежений, або повністю обмежений у праві її використання;

• власник інформації після її поширення зберігає повністю або в якійсь частині права на неї.

Дійсно, її споживчі властивості не залежать від того, яка кількість осіб уже використала конкретну інформацію. Реально споживча цінність інформації залежить від характеристик конкретного споживача (рівня його освіти, інформованості, компетентності тощо). Тому в суспільстві здавна культивувалася ідея створення систем зберігання інформації як реальної можливості забезпечення інформаційних потреб великої кількості людей за рахунок однієї і тієї самої інформації протягом тривалого проміжку часу яскравим прикладом є бібліотечна система. Крім того, широкого поширення набула архівна діяльність, поява якої зумовлена наявністю певних вимог щодо термінів обов'язкового зберігання тієї чи іншої інформації або її видів: платіжних документів, персональних даних, інформації, яка передавалася за допомогою телебачення, тощо.

Системи зберігання інформації повинні забезпечити незмінність переданої на зберігання інформації, а також доступ до неї відповідно до її правового режиму. Переважна більшість видів і типів носіїв інформації мають обмежений термін зберігання своїх фізичних властивостей і схильні до руйнування. Тому часто виникає необхідність перезапису інформації, відновлення її носіїв. При цьому потрібно чітко визначати правовий статус «оновленої» інформації, оновленої з погляду її носія. Необхідно дати відповідь на запитання - вона є копією початкової інформації чи можна її сприймати як першоджерело? Від вирішення цих питань залежать правові наслідки суспільних відносин, які пов'язані з використанням такої інформації.

У системах зберігання інформації навіть для відкритої інформації існує певний режим доступу. Це пов'язано перш за все з тим, що в умовах режиму доступу до інформації, розрахованого на велику кількість користувачів, необхідно забезпечити її зберігання та можливість тривалого використання. Наприклад, у бібліотеках використовується так званий заявочний принцип доступу до їхніх інформаційних ресурсів. Достатньо написати заяву або заповнити реєстраційну картку для того, Щоб стати абонентом. Доступ до деяких інформаційних ресурсів архівів Можливий тільки з дослідницькою метою, тобто в цьому випадку реалізується дозвільний принцип.

В інформаційному законодавстві України виокремлені певні види інформації. Відповідно до статті 18 Закону України «Про інформацію», визначаються такі основні види інформації: статистична, адміністративна, масова, правова, соціологічна, інформація про особу, про діяльність державних органів влади й органів місцевого та регіонального самоврядування, інформація довідково-енциклопедичного характеру. Поділ інформації на види законодавець здійснив з метою підкреслення особливостей їхнього правового режиму.


Висновки

Отже, інтегруючи вищевикладене, дамо наступні визначення.

Інформаційні ресурси - будь-яка сукупність інформації, включаючи документи, незалежно від змісту, часу й місця створення.

Національні інформаційні ресурси - це інформаційні ресурси, що перебувають під юрисдикцією держави та доступні для використання особою, суспільством і державою.

Сформульоване визначення терміна «інформаційні ресурси» дозволяє віднести до них будь-яку організовану або неорганізовану сукупність інформації та інформаційних продуктів. Інваріантність цього визначення від змісту інформації дає можливість ввести у сферу правового регулювання інформаційні ресурси з найрізноманітніших предметних сфер і найрізноманітнішого призначення: освітнього, виробничого, культурологічного, медичного, юридичного тощо. Незалежність від часу створення дозволяє зараховувати до інформаційного ресурсу інформацію, створену в різний час. Інформаційні ресурси, які є об'єктом суспільних відносин у нашій країні, можуть бути створені як на території нашої держави, так і за кордоном. Тому таке формулювання дає можливість врегулювати нормами інформаційного законодавства суспільні відносини, пов'язані з інформаційними ресурсами, створеними в будь-якому місці.

До національних інформаційних ресурсів належать тільки ті інформаційні ресурси, з приводу яких суспільні відносини регулюються національним інформаційним законодавством. Особливою ознакою національних інформаційних ресурсів є принципова можливість доступу до ним необмеженого кола осіб, суб'єктів суспільства й держави. З метою забезпечення такого доступу до інформаційних ресурсів, що входять до складу національних, необхідне встановлення для них особливого правового режиму.


Список використаної літератури

1. Баранов О. Інформаційне право України: стан, проблеми, перспективи. — К. : Видавничий дім "СофтПрес", 2005. — 316с.

2. Біленчук П. Інформаційне суспільство: управління, право, технології, безпека: навчальний посібник / Київський національний ун-т внутрішніх справ. Навчально-науковий ін-т підготовки слідчих і криміналістів; Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій. — К. : ННІПСК КНУВС, 2009. — 60с.

3. Брижко В., Гуцалюк М., Цимбалюк В., Швець М. Інформаційне право та правова інформатика у сфері захисту персональних даних / М. Швець (ред.). — К. : НДЦПІ АПрН України, 2005. — 334с.

4. Брижко В. М., Швець М. Я. Інформаційне право: нормативні та методологічні засади упорядкування інформаційних відносин: монографія / Науково-дослідний центр правової інформатики Академії правових наук України. — К. : НДЦПІ АПрН України, 2009. — 290c.

5. Виноградова Г. Інформаційне право України: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2006. — 144с.

6. Костецька Т. Інформаційне право України: навчальний посібник / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К., 2009. — 170с.

7. Марущак А. Інформаційне право: доступ до інформації: навч. посіб. для студ. ВНЗ. — К. : КНТ, 2007. — 531с.

загрузка...
Top