Номоканони Іоанна. Схоластика – канонічне право

Вступ.

1. Канонічні збірники схоластів.

2. Поняття та сутність “Номоканонів” Іоанна.

3. Схоластика – канонічне право.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

На час хрещення Київської Русі Східна Церква мала у своєму розпорядженні два номоканони – Івана Схоластика та номоканон Фотія (8). Ці канонічні збірки з'являються в Руській Церкві відразу після хрещення в оригіналах грецькою мовою, а через певний час і в слов'янських перекладах. На Русі їх почали називати „Кормчою книгою” (від слов'янського „кормило” – стерно). В паннонському описі життя святого Методія є згадка, що при кінці свого життя (+ 885) він зробив переклад Біблії, деяких творів отців та „номоканон, рекше закону правило”. Про існування номоканону в слов'янській мові говорить також відомий російський правник А. Павлов, який подає думку про його болгарське походження (10). Переклади номоканонів цього часу, на жаль, не збереглися, деякі пізніші списки знаходимо на півночі Русі, головно у Московщині. Існують свідчення Максима Грека, ученого XVI ст., згідно яких він бачив два списки Номоканону, з яких один написано за князя Ярослава, сина Володимира, у Новгороді, інший – за часів ярославового сина Ізяслава. Слов'янські кормчі, як і грецькі номоканони, містили у собі, крім церковних правил, також і витяги цивільних законів: витяги з новел Юстиніана, „Закон судний людем”, переклади „Еклоги” Лева Ісаврянина та Констянтина Копроніма, переклад „Прохирона” імператора Василія Македонянина.


1. Канонічні збірники схоластів

Достаток церковно-канонічного матеріалу викликав необхідність його кодифікації, складання збірників, які б полегшили практичне користування ним. Збірники епохи Вселенських Соборів можна розділити на три типи:

1) канонічні, що містять винятково церковні правила;

2) цивільні, що включають у себе лише державні закони з церковних справ, і, нарешті, 3) змішані збірники, що складаються з тих і інших законоположень - номоканони (від грецьких слів - закони і - канони).

Канонічні збірники укладалися як офіційно-церковною владою окремих громад, митрополій, діоцезів, так і приватним порядком. Але і складений приватною особою збірник одержувала широке поширення і сприяв перетворенню правил тієї чи іншої помісної Церкви на джерело загальцерковного права. Пояснювалося це тим, що в основі своєї церковна дисципліна була скрізь однією й тією ж.

Розрізняли канонічні збірники двох типів: хронологічні, до яких включалися правила Соборів і Отців за їхньою хронологічною послідовністю, і систематичні, у яких церковно-правовий матеріал групувався за розділами, рубриками - титулами.

Перший відомий нам хронологічний збірник зв'язаний з Понтійським діоцезом. Це так званий Понтійський збірник. У нього ввійшли правила Анкірського і Кесарійського Соборів, під загальною назвою канонів Анкірського Собору, а також правила Неокесарійського Собору. Усі ці міста - Анкіра, Кесарія і Неокесарія - знаходилися в Понтійському діоцезі, звідси й назва збірника.

Згодом у нього були додатково включені і канони I Нікейського Собору, через свій високий авторитет вони почали вміщатися на першому місці, перед правилами помісних Соборів. Об'єднання Нікейських Канонів із правилами помісних Соборів Понта в одному збірнику сприяло його загальцерковному визнанню. Правила нумерувалися в наступному порядку: 1-й канон Анкірського Собору, який вміщається безпосередньо за останнім, 20-м правилом I Вселенського Собору, вважався 21-м правилом і т д.

Протягом IV і V століть у Понтійський збірник були включені канони Гангрського й Антіохійського Соборів, синопсис - скорочене викладення правил, виданих на Соборах Фрігійської провінції і названих канонами Лаодикійського Собору, і, нарешті, Послання II Вселенського Собору, ще не розділене на канони. Таким чином склався новий, більш великий звід. Цим зводом користалися Отці Халкидонського Собору, багаторазово зачитуючи витяги з нього. IV Вселенський Собор своїм 1-м правилом затвердив загальцерковний авторитет цього кодексу, що одержав назву Халкидонського збірника. В оригіналі збірник до нас не дійшов, але зберігся його латинський переклад, виконаний Дионисієм Малим [6, c. 84-85].

Найдавніший зі збережених канонічних збірників хронологічного типу - це "Синопсис" (), що відноситься до VI століття. У той час у Візантії стало звичним викладати тексти цивільних законів у скороченні (). Аналогічній обробці піддалися й тексти канонів. Спочатку до “Синопсису” були включені у скороченому викладенні Апостольські правила і канони трьох перших Вселенських Соборів. Пізніші редакції дійшли до нас або без імені укладача, або з іменами Стефана, єпископа Ефеського, і Симеона Магістра, який жив у ІХ столітті. Зміст збірника в пізніших редакціях був розширений. Ці редакції, як відзначав професор І.С. Бердников, вміщували в собі “коротке викладення правил Апостольських, правил Соборів - I Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського, Константинопольського, Ефеського, Халкидонського, Сардикійського, Карфагенського, Трульського, Василія Великого з трьох послань його до Амфілохія”.

Зазначений збірник мав особливе значення для слов'янських церков. З доповненнями і тлумаченнями Аристіна він став основою для “Кормчої книги” св. Сави Сербського.

Хронологічний порядок розміщення правил у канонічних збірниках був незручним для практичного застосування, тому що без предметного покажчика в них важко відшукати правила з того чи іншого питання. Тому вже на початку VI століття на грецькому Сході з'являється перший систематичний збірник церковного права в 60 титулах. Весь матеріал у ньому залежно від змісту розподілений за 60 розділами. Ця компіляція до нашого часу не дійшла, але за її зразком був укладений інший збірник, що зберігся дотепер.

Укладачем даного збірника є пресвітер Іоан, прозваний через свою первісну професію Схоластиком (у його епоху так називали адвокатів). Свій збірник він склав в Антіохії, а згодом, зійшовши на Константинопольський престол (Іоан Схоластик займав його з 565 по 577 рр.), розіслав його по митрополіях і єпископіях і тим самим надав йому офіційного значення. Збірник озаглавлений: “Синагога (звід) Божественних і Священних канонів, розділених на 50 титулів”. На початку зводу, після передмови, вміщений перелік джерел: 85 Апостольських правил, канони перших чотирьох Вселенських і шести Помісних Соборів (Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського і Сардикійського (у грецькій редакції), а також два Канонічних послання Василія Великого, розділених на 68 правил. У самій “Синагозі” поділ матеріалу на 50 титулів відповідало поділу “Дигест” на 50 книг [2, c. 131-132].

Звід Іоана Схоластика був досить поширеним не тільки на Сході, але й на Заході. Папа Миколай I посилався на нього в посланні Патріарху Фотію, доводячи, що грекам повинні бути відомі правила Сардикійського Собору, оскільки вони включені в “Синагогу” Схоластика. Збірник перекладався слов'янською та сірійською мовами.

Після Іоана Схоластика, але до Трульського Собору 691 р., імовірно, наприкінці VI чи на початку VII сторіччя, у Константинополі з'явився новий збірник канонів “Канонічна Синтагма” ( ), поділена на дві частини. Сучасний бельгійський учений Е. Хонігман висловив гіпотезу, що укладачем “Синтагми” був Константинопольський Патріарх Євтихій, котрий розпочав роботу над збірником в Амасії, де він знаходився в зісланні за Патріарха Іоана Схоластика, і продовжив її вже в Константинополі, коли займав Патріаршу кафедру (577-582 рр.). У столиці його головним помічником у роботі над компіляцією став колишній сакеларій (ризничий) Іоана Схоластика св. Іоан Посник, що замінив Євтихія на Патріаршому Престолі.

Перша частина “Синтагми” - систематична. У ній весь матеріал розподілений за 14 рубриками - титулами, розділеним на глави. Титули “Синтагми” розташовані у такому порядку: 1) про богослів'я, православну віру, канони і хіротонії (38 глав); 2) про будівництво й освячення церков; про храми, що не мають св. мощів; про св. сосуды; про кліриків, які зводять вівтарі без відома єпископів (3 глави); 3) про молитви, псалмоспіви, читання, приношення і причастя, про одяг і обов'язки нижчих кліриків (22 глави); 4) про оголошених й св. хрещення (17 глав); 5) про тих, хто не відвідує церкви та церковні зібрання, про тих, хто бенкетує в церквах, і агапи (3 глави); 6) про приношення плодів до вівтаря (5 глав); 7) про піст і Чотиридесятницю, про Великдень, П'ятидесятницю, неділю, суботу і про преклоніння колін (5 глав); 8) про церковні області, про переходи єпископів і кліриків, їхні подорожі, обласні собори, про прийняття мандрівників, про представницькі та мирні грамоти; про те, які дії здійснюються негласно, які - гласно і яку шану зобов'язані виявляти один одному клірики (19 глав); 9) про злочини в суді єпископів і кліриків, відлучення, позбавлення сану, покаяння і про те, які гріхи розрішаються покладанням рук (39 глав); 10) про управління церковним майном і про власність єпископа (8 глав); 11) про монастирі і ченців (16 глав); 12) про єретиків, іудеїв і язичників (8 глав); 13) про мирян (40 глав); 14) про справи загальних (7 глав).

Під заголовками титулів і глав наводяться лише номери правил, що стосуються їхньої тематики. Перша частина “Синтагми”, таким чином, являє собою систематичний покажчик правил. Самі ж тексти канонів у хронологічній послідовності вміщені у другій частині. Тому “Синтагма” поєднує в собі переваги обох способів розподілу церковно-правового матеріалу [1, c. 144-145].

Канонічний кодекс Православної Церкви в порівнянні з більш ранніми компіляціями доповнений тут зводом правил Африканської Церкви, перекладеним із латини на грецьку мову, під назвою “Правил Карфагенського Собору 419 р.”, визначенням Константинопольського Собору 397 р. за архиєпископа Нектарія, ще одним - третім посланням Василія Великого, розділеним на 16 правил і вміщеним перед Посланнями, що вже ввійшли до “Синагоги” Іоана Схоластика, а також правилами Дионисія, Петра, Тимофія, Феофіла і Кирила Олександрійських, Григорія Неокесарійського, Григорія Нісського і Геннадія Константинопольського.

“При укладанні своєї “Синтагми”, - відзначав професор А.С. Павлов, -- невідомий автор скористався латинським збірником Дионисія Малого”. Вплив Дионисія Павлов виявляє як у включенні до “Синтагми” правил латинської Африканської Церкви, так і в тому, що за прикладом Дионисієвого збірника папських декреталів у “Синтагмі” вміщені правила грецьких Отців. “Вплив Дионисія на нашого автора позначився і в тому, що, всупереч Схоластику, але за цілковитої згоди з Дионисієм, він відзивається про правила Апостольські ще із сумнівом у їхній справжності”.

Трульський Собор своїм 2-м правилом затвердив як канони Вселенської Церкви весь склад “Синтагми”. У другому правилі канони перераховані в тому порядку, у якому знаходимо їх у переліку, вміщеному на початку “Синтагми”. Правда, у другому правилі згадані також і канони св. Афанасія Великого, Григорія Богослова й Амфілохія Іконійського, а також “Визначення” Карфагенського Собору за св. Кипріяна про перехрещення єретиків. Перерахованих джерел немає в переліку, вміщеному в “Синтагмі”. У пізніші редакції “Синтагми” внесені 102 правила Трульського Собору [10, c. 18-19].


2. Поняття та сутність “Номоканонів” Іоанна

Постійне зростання кількості цивільних законів із справ Церкви викликало потребу в особливих збірниках, де б ці закони зведені були разом. Відомо три таких збірники, що з'явилися на грецькому Сході.

Патріарх Іоан Схоластик між 565 і 578 рр. на додаток до свого канонічного збірника в 50 титулах склав “Збірник із 87 глав” (Collectio 87 capitulorum). У нього ввійшли витяги з декількох новел Юстиніана, особливо з 123-й новели, що склала 60 глав (28-87) збірника Іоана Схоластика.

Самим Патріархом Іоаном збірник озаглавлений занадто довго: “Різні постанови з божественних новел благочестивої пам'яті Юстиніана, виданих ним після “Кодексу”, саме такі постанови, які особливо узгоджені з божественними і священними канонами і надають їм особливої сили та яким ми дали деякий порядок і рахунок для зручнішого знаходження шуканої глави, тому що ці глави витягнуті з різних новел”.

Найдавніший з “Номоканонів” присвоюється Іоанові Схоластику. Але ця компіляція, на одностайну думку вчених, не належить знаменитому Патріарху. З його ім'ям вона пов'язана тому, що до її основи покладена “Синагога” Іоана Схоластика та його “Збірник з 87 глав”. Укладач “Номоканона” зберіг титули “Синагоги”, але не наводив під ними повного тексту канонів, а тільки вказував їх цифрами. Цивільні ж закони він вміщав під кожним титулом, цілком запозичаючи їх дослівно зі “Збірника з 87 глав”, доповнюючи положеннями з “Дигест”, “Кодексу”, “Новел”. Закони зі “Збірника з 87 глав”, які укладач не зміг віднести до жодного з 50 титулів, він помістив наприкінці “Номоканона” під заголовком “Інші церковні глави з того ж нового законоположення”.

Згодом збірник доповнювався новими канонами. У доповненому вигляді він був перекладений слов'янською мовою св. Мефодієм. У паннонському житії святого говориться: “Тоді ж і Номоканон рекше закону правило й отечеськие книги преложи”.

Найбільш знаменитий та історично важливий з церковно-правових збірників Візантії - “Номоканон у 14 титулах”. До початку XIX століття загальноприйнято було приписувати укладання цього збірника Константинопольському Патріарху св. Фотію. Тому в літературу він увійшов як “Номоканон Фотія”.

Однак завдяки дослідженням Бінера та російського вченого барона Розенкампфа в 20-30 рр. минулого століття було встановлено, що передмова до “Номоканона” складається з двох частин, написаних різними авторами. Скрупульозні текстологічні дослідження Бінера, Розенкампфа, Біккеля, Цахаріе, Суворова, Павлова, Бенешевича привели до безперечного висновку, що існує дві редакції “Номоканона”, укладені двома різними авторами, і в різні епохи. Наприкінці XIX століття лише ієромонах Калліст продовжував наполягати на тому, що автором не тільки другої, але й першої редакції “Номоканона” є патріарх Фотій [7, c. 46-48].

Щодо першої редакції збірника В.Н. Бенешевич писав: “З найбільшою долею ймовірності можна вказати на 629 р. як на рік завершення праці. Початок же роботи відноситься до 620-629 рр.”. Бінер висловлював здогад, який знаходять імовірним єпископ Никодим (Мілаш) і А.С. Павлов: автором збірника був Константинопольський Патріарх Сергій (610-638). Е. Хонігман пов'язує укладання “Номоканона в 14 титулах” зі св. Іоаном Посником, вважаючи, що той, завершивши роботу над “Синтагмою в 14 титулах”, на її основі склав “Номоканон”, включивши в новий збірник імператорські закони.

За словами В.Н. Бенешевича, “Номоканон у 14 титулах” вражає мистецтвом, з яким його укладач володіє своїм величезним матеріалом. У цьому відношенні “Номоканон” залишив далеко позаду компіляцію Іоана Схоластика”

“Номоканон” складається з передмови і двох частин. Перша частина яка також називається “Номоканон”, розділена на 14 титулів, а титули на глави за зразком першої частини “Синтагми”. Крім покажчика канонів, під кожною рубрикою наводяться також цивільні закони з тематики глави й титулу, запозичені з “Трьохчастинного збірника”. Подібність у текстах законів, вміщених у “Номоканоні” та “Трьохчастинному збірнику”, майже буквальне,

Другу частину збірника, звану “Синтагмою”, складають тексти канонів, розташовані в хронологічній послідовності. У першу редакцію “Номоканона” ввійшли Правила Святих Апостолів, чотирьох перших Вселенських Соборів, 8 Помісних Соборів і 12 Отців - тих, чиї канони ввійшли в остаточно сформований канонічний звід Православної Церкви (крім Послання св. Тарасія).

Друга редакція “Номоканона в 14 титулах”, що існує в декількох ізводах, складена в 883 р. Що стосується імені укладача, то такі вчені, як Цахаріе фон Лингенталь, єпископ Никодим (Мілаш), Н.С. Суворов, заперечували авторство Патріарха Фотія і щодо другої редакції “Номоканона”. Протилежної точки зору дотримували каноністи: Н.А. Заозерський, А.С. Павлов, М.А. Остроумов, В.Н. Бенешевич.

А.С. Павлов так викладає суть полеміки: “Сутність заперечень Цахаріе (супроти авторства Патріарха Фотія.) полягає в наступному: по-перше, заслуга нового видавця “Номоканона” така незначна, що навряд чи можна приписати його настільки вченій і видатній особі, якою був Патріарх Фотій, особливо якщо взяти до уваги, що найважливіші доповнення до первісного видання “Номоканона” та “Синтагми”, саме правила Трульського і VII Вселенського Собору, були зроблені вже раніше Фотія; по-друге, якби видання 883 р. опубліковане було від імені Вселенського Патріарха, то було б незрозумілим, яким чином у часи, дуже близькі цій епосі, продовжували з'являтися списки “Номоканона” і “Синтагми”, що представляють перший та другу в первісному виді, і чому взагалі до XII в., до часів Вальсамона, було ігноровано настільки знамените ім'я. По-третє, у 883 р., коли вийшло нове видання “Номоканона” і “Синтагми”, Фотій не був Патріархом, а лише раніше та після цього року”.

На це Павлов відповідає: “Найближча чи навіть виняткова мета нового видання “Номоканона” полягала в тому, щоб включити сюди правила двох Константинопольських Соборів, на яких Фотій був головою і які були сприятливі йому особисто. На друге заперечення помітимо, що через три роки з чимось після видання “Номоканона”, саме в 886 р., Фотій удруге був позбавлений престолу, що, звичайно, не могло сприяти швидкому й повсюдному прийняттю знову редагованого ним канонічного кодексу... Нарешті, нізвідки не видно, щоб видання 883 р. було офіційно опубліковане від імені Вселенського Патріарха. Офіційно публікувалися тоді тільки самі джерела церковного права, а не збірники їх, які, як колись, так і тепер, були справою приватною, хоча би й ієрархічних осіб. Фотій не виставив свого імені в новому виданні “Номоканона”... Проте ім'я Фотія... не було ігноровано на Сході до часів Вальсамона. У деяких рукописах “Номоканона”, написаних задовго до того часу, коли переконання в авторстві знаменитого Патріарха стало на Сході загальним, ім'я його виставлялося навпроти другої передмови до “Номоканона”. Що стосується третього й останнього заперечення Цахаріе, то воно прямо помилкове. 883 р. припадає на друге патріаршество Фотія, коли він стояв на верху своєї слави... Через усі викладені обставини, - продовжує А.С. Павлов, - потрібно погодитися, що переказ про належність Патріарху Фотію другої редакції “Номоканона” у 14 титулах і приєднаної з ним “Синтагми” має свої достатні підстави. У XII столітті цей переказ став тільки загальним переконанням, завдяки... коментарю, ... написаному найбільшим із грецьких каноністов Вальсамоном” [5, c. 76-78].

В другу редакцію “Номоканона” додатково ввійшли канони Трульського і VII Вселенського Собору, Константинопольських Соборів 881 і 879 рр. і “Послання про симонію” Патріарха Тарасія. Іншими словами, у “Номоканоні” Фотія є всі правила, що ввійшли в канонічний звід, який ми знаємо нині.

За словами В.Н. Бенешевича, “Номоканон” 883 р. - великий акт самовизначення Східної церкви, він знаменує повернення до древніх справжніх основ церковного устрою, як вони були закріплені в VI-VII століттях, але в дусі строгого церковного передання, що знайшло собі вираження у правилах Соборів, починаючи із Трульського. Якщо взяти до уваги, що для Західної церкви таке значення мав Лже-Ісидорів збірник, який характеризується саме протилежними рисами, то з погляду історії церковного права не буде перебільшенням датувати розподіл церков 883 роком”.

Згодом цей найбільш повний і найзручніший у користуванні збірник витіснив у Грецьких церквах всі інші компіляції. Тому Константинопольський Собор 920 р. урочисто затвердив “Номоканон у 14 титулах” як кодекс, загальнообов'язковий для Вселенської Церкви. У даний час “Синтагма” “Номоканона” Патріарха Фотія і становить канонічний звід Православної Церкви [8, c. 134-136].

3. Схоластика – канонічне право

Офіційною філософською парадигмою перших західноєвропейських університетів виступила схоластика (scholastikos шкільний). Ця філософія характеризувалася самопідпорядкуванням західнохристиянській теології, поєднанням католицьких світоглядних догматів з раціоналістичною, насамперед логічною методологією.

Канонічне (церковне)право як корпоративна правова система охоплює всі правові норми, незалежно від їх походження (тобто створені Церквою чи для неї), що регулюють правовівідносини в спільноті віруючих (Церкві).

В об’єктивному значенні канонічне право можна визначити як сукупність тих правил, норм і законів,що визначають зовнішнє життя церкви як суспільного організму. В суб’єктивному значенні – як сукупність прав та обов’язків, які належать членам церковної спільноти [7, с.118].

Схоластика сформувалася в Х-ХІ століттях. Однією з її засад стало розроблене "першим схоластом" Ансельмом Кентерберійським вчення "fides quaerens intelectum" – про "віру, що шукає розуміння". Схоласти вважали, що знання має два рівні: надприродне знання, норматизоване "одкровеннями" Біблії та коментарями до неї "батьків церкви", і природне, яке досягається людським розумом і також є норматизованим текстами Платона та Арістотеля. Орієнтація схоластики на непорушні правила мислення дозволила їй протягом кількох століть монопольно зберігати усталені понятійно-термінологічні пізнавальні процедури, їх брали на озброєння всі західноєвропейські науковці й освітяни. Навіть ті мислителі, що, починаючи з епохи Відродження, критикували схоластику, довго ще змушені були користуватися схоластичною лексикою. У ХII столітті загальновизнаним центром схоластики стала "всезагальна студія" в Парижі, на основі якої інституювався Паризький університет.

Тут схоластику систематизували й канонізували Альберт Магнус та його учні Ульріх Страсбурзький і Томас Аквінат (Хома Аквінський).

Православна Церква історично сформувалась як досить - таки консервативна установа, основною метою якої є охорона існуючих догматичних та богослужбових інститутів від привнесення інших неприйнятних з погляду віровчення елементів [8, с.136]. Тому не дивно, що переважна більшість джерел її канонічного права є історичними пам’ятками. Така історична орієнтація Церкви зумовлена самою її природою. Хоча, звичайно, Церква не змогла б нормально функціонувати без урахування певних історичних вимог часу, однак, вони переважно торкалися питань її зовнішнього устрою.

Історію формальних джерел права Церкви прийнято ділити на три періоди: 1) від заснування християнської Церкви до Міланського едикту (313 р. н.е.); 2) від офіційного визнання християнської Церкви Візантійською державою та проголошення її домінуючою релігією до завершення процесу формування канонічного кодексу православної Церкви (до складення Номоканона патріарха Фотія у 883 р.); 3) подальший розвиток церковно-правових норм (до сьогодення).

Найважливішими пам’ятками першого періоду є Правила св.Апостолів, Постанови Апостольські,Дідахе або вчення св.Апостолів, монографії канонічного характеру /св. ІрінеяЛіонського, св.Кипріяна Карфагенського, Тертуліана тощо/, послання єпископів [2,с. 19].

Відповідно до характеру другого періоду правові пам’ятки його поділяються на: 1) східні суто канонічні збірники (Понтійський збірник, канонічний Синопсис Стефана Ефеського,Кодекс канонів Африканської церкви, т.зв. Збірник 50-ти титулів та Збірник 14-ти титулів); 2) візантійські збірники державних законів про церкву(кодифікаційні збірники імп.Юстиніана, Еклога імп.Лева Ісавра, т.зв. “Базиліки”та ін.); З) східні змішані церковно-державні збірники (Номоканони 14-ти та50-ти титулів, покаянні номоканони /епітемійні/); 4) західні церковно-правові збірники (Римський, Діонісія Малого, Іспанський, Пенетенціали, Псевдо Ісидорові Декрети та т.зв. Дар Костянтина).

Юридичні пам’ятки третього періоду досить численні. Серед найважливіших з них варто згадати такі, як канонічні коментарі Олексія Аристини, Іоана Зонара, Феодора Вальсамона; абеткову синтагму Матвія Властаря;“Підаліон” (офіційний збірник грецької церкви); Афінську синтагму (1852-1859рр.); Кормчу св. Сави Сербського та ін.) [4, c. 54].


Висновки

Отже, постійне зростання кількості цивільних законів із справ Церкви викликало потребу в особливих збірниках, де б ці закони зведені були разом. Відомо три таких збірники, що з'явилися на грецькому Сході.

Патріарх Іоан Схоластик між 565 і 578 рр. на додаток до свого канонічного збірника в 50 титулах склав “Збірник із 87 глав” (Collectio 87 capitulorum). У нього ввійшли витяги з декількох новел Юстиніана, особливо з 123-й новели, що склала 60 глав (28-87) збірника Іоана Схоластика.

Самим Патріархом Іоаном збірник озаглавлений занадто довго: “Різні постанови з божественних новел благочестивої пам'яті Юстиніана, виданих ним після “Кодексу”, саме такі постанови, які особливо узгоджені з божественними і священними канонами і надають їм особливої сили та яким ми дали деякий порядок і рахунок для зручнішого знаходження шуканої глави, тому що ці глави витягнуті з різних новел”.

У древніх рукописах канонічна “Синагога” і “Збірник з 87 глав” Патріарха Іоана Схоластика об'єднані. У IX столітті обидва зводи були перекладено слов'янською мовою. У нашій друкованій “Кормчій” вони становлять 42-у главу.

На рубежі VI і VII ст. був укладений “Збірник із 25 глав” (Collectio 25 capitulorum), до якого ввійшли закони з “Кодексу” св. Юстиніана та витяги з його новел, що стосуються церковних справ.


Список використаної літератури

1. Берман Г. Дж.Западная традиция права: эпоха формирования.- Москва, 1994.- 591 с.

2. Заозерский Н. Историческоеобозрение источников права православной церкви.- Москва, 1891.

3. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права.-СПб., 1883.- 363 с.

4. Котюк В.О. Теорія права.- К.: Вентурі, 1996.-207 с.

5. Красножен М.Толкователи канонического кодекса восточной церкви: Аристин, Зонара иВальсамон.- Москва, 1894.- 224 с.

6. Остроумов М.А. Очеркправославного церковного права.- Харьков, 1893.- 672 с.

7. Петрова Г. Понятие за църковното право. //Правна мисъл.- София, 1995.

8. Тихонравов Ю.В. Религии мира.- Москва, 1996.-333 с.

9. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії.- Т.1.- К.:Основи, 1995.- 614 с.

10. Туркало Я.К. Нарис історії вселенських соборів (325-787).- Брюссель, 1974.- 320 с.

загрузка...
Top