Наукознавчі проблеми рефлексії юридичної науки

Однією з тенденцій розвитку сучасної науки є становлення «гнучкої», мінливої структури науки, що характеризується диференціацією та інтеграцією існуючих наукових дисциплін, формуванням нових наукових напрямів, у тому числі міждисциплінарних, їхнім переростанням у наукові спеціальності, дисципліни. Нові дослідницькі сфери, як правило, не вкладаються в існуючу дисциплінарну структуру науки і стають основою нових наукових дисциплін, наукових комплексів та інших компонентів науки, а наукові дисципліни, у свою чергу, диференціюються на ряд субдисциплін, наукових спеціальностей [1, 3].

Ґрунтуючись на сформованих у філософії науки і наукознавстві методологічних підходах до вивчення різних структур науки, юридична наука може бути осмислена в контексті її розуміння як системи наукових знань, наукової діяльності, соціального інституту, форми культури [1-6; 8; 9; 13], а з огляду на те, що поряд із дисциплінарними структурами науки існують й інтенсивно розвиваються інші її структурні побудови, зокрема проблемна організація наукових досліджень, предметний простір, наукові школи, масив публікацій, мережа наукових комунікацій тощо [6; 10-12], є доцільним вивчення спільності та своєрідності її різних компонентів.

Оскільки в юридичній науці цим аспектам її рефлексії приділялася недостатня увага, актуальним і необхідним є осмислення методологічних підходів, що розроблені у наукознавстві, та їхня адаптація стосовно особливостей юридичної науки.

Методологічні проблеми і підходи до вивчення зміни, трансформацій, метаморфоз інтерпретацій юридичної науки доцільно досліджувати в історичному і теоретичному контекстах їхнього розуміння. Так, проблеми різноманіття понять і структур юридичної науки можуть бути пояснені тим, що на різних історичних етапах розвитку наукознавства остання одержувала різне обґрунтування:

  • онтологічно-гносеологічне (класичне), коли наука і наукові дисципліни пов’язувалися із предметом (об’єктом) і специфікою пізнавальних процесів;
  • діяльнісно-інституціональне (некласичне), при якому динаміка і структура науки вважалися зумовленими зміною її підстав, своєрідністю суб’єктів досліджень і наукових методів, певними соціально-організаційними структурами (інститутами, кафедрами, університетськими факультетами), залежністю від суспільства [2];
  • синергетико-культурологічне (постнекласичне), в межах якого генезис і перспективи розвитку науки осмислювалися з позицій нового синергетичного мислення і взаємозв’язків науки і культури, інших форм світогляду [3, 14-42].

У сучасному наукознавстві виокремлюються декілька напрямів рефлексії науки, а відповідно й її побудови. Основи першого напряму закладені Т. Куном у його історико-теоретичному дослідженні «Структура наукових революцій» [4], який увів нові структурні одиниці науки: основні — наукове співтовариство, парадигма; додаткові — методологічні правила, наукова сфера і спеціальність; зазначив первинність парадигм щодо прийнятих у науковому співтоваристві правил; запропонував прийняти теорію як зразок для вирішення завдань і визнати її як парадигму, а парадигму — як вихідну одиницю наукознавчого аналізу наукової дисципліни; виокремив такі стани існування науки: нормальна наука, її криза і наукова революція; розробив поняття «дисциплінарної матриці», що охоплює: символічні узагальнення; метафізичні компоненти парадигм; цінності; зразки, або парадигми вирішення проблем; розрізнив макро- і мікропарадигми і відповідно макро- і мікроспівтовари- ство вчених.

Методологічне значення підходу Т. Куна для досліджень структури юридичної науки полягає в тому, що дає змогу: вивчати не тільки домінуючі когнітивні, а й діяльнісно-інституціональні її структури, зокрема такі, як юридична наукова дисципліна, сфера юридичних наукових досліджень, юридична наукова спеціальність, а також зв’язки між ними; виокремити значущість визнання науковим співтовариством тієї або іншої теорії як зразка для проведення наукових досліджень; відмовитися від виключно кумулятивного підходу до розвитку юридичної науки і зафіксувати різноманіття форм її існування (допарадигмального, парадигмального, постпарадигмального).

Якщо підходу Т. Куна була властива історична орієнтація щодо вивчення науки, яка знайшла відображення у «стрибкоподібному» її розвитку як зміні наукових парадигм у процесі наукових революцій, то теоретична спрямованість властива іншому напряму, що ґрунтується на працях І. Лакатоса [5] і, відповідно, понятті «наукова дослідницька програма», аналізі існування різноманітних форм дослідницьких програм у розвитку науки, виокремленні як вихідної структурної одиниці аналізу науки серії послідовних теорій, об’єднаних дослідницькою програмою. Використання цього підходу дозволить досліджувати юридичну науку з погляду:

  • виокремлення в ній дослідницьких програм, що складаються з взаємопов’язаних теорій, а також форм співіснування і конкуренції різних дослідницьких програм одна з одною (позитивістського, природно-правового, інтегративного або іншого спрямування);
  • структуризації дослідницьких програм, через визнання однієї з теорій або метафізичних компонентів, ціннісних регулятивів і зразків вирішення наукових проблем як «твердого ядра», а інших пов’язаних з нею теорій — як фрагментів допоміжного і запобіжного поясів, і в такий спосіб виділення інваріантної структури дослідницької програми («ядра») та її динамічних, мінливих компонентів (наприклад, пояс допоміжних гіпотез, що можуть пристосовуватися, перероблятися або повністю замінятися).

Іншого ракурсу набуває рефлексія юридичної науки в межах комунікативного підходу, що розроблений такими вченими, як Д. Дж. С. Прайс, У. Хегстрем, Г. Мензел, Н. Маллінз, Г. Малкей, Д. Крейн та ін. [6-7], в якому основою виокремлення і дослідження її одиниць стають різноманітні форми комунікацій (спілкування) між дослідниками і дослідницькими групами. Причому кожен із дослідників цього напряму для вивчення структур науки на основі аналізу характеру й інтенсивності наукових комунікацій пропонує свої конкретні методики в дослідженні комунікацій усередині наукового співтовариства, використовуючи методи бібліометрії, або соціометрії, чи соціології та соціальної психології. Використання цих підходів і методик дає змогу вивчити форми комунікацій, характер дослідницьких груп, масив публікацій та інші властивості й характеристики юридичної науки.

На методологію вивчення журнальних статей, оглядів, монографій, підручників та інших публікацій, у яких фіксуються наукові знання юридичної науки і які відображають її стан, динаміку функціонування, спрямоване використання підходу Д. Дж. С. Прайса. Він в основу аналізу науки поклав масив публікацій, що складається з декількох ешелонів, зокрема: перший ешелон становлять журнальні статті, що відбивають фрагментарні наукові знання; другий — наукові огляди і реферати; третій — систематизовані наукові знання, викладені в підручниках, монографіях, хрестоматіях, довідниках, енциклопедіях [6].

Залежність стану і розвитку юридичної науки як наукової спеціальності доцільно осмислювати у межах поділу формальних і неформальних комунікацій (У. Хегстрем), динаміки дослідницьких груп (Д. Крейн, Н. Маллінз), а зв’язаність і обмеженість наукової діяльності теоретичною базою, загальновизнаною науковим співтовариством у межах наукової дисципліни і наукової спеціальності на основі досліджень Г. Мензела, результати яких, окрім того, дають можливість розширити уявлення про взаємозумовленість поділу в юридичній науці фундаментальних, прикладних

досліджень і розмірів дослідницьких груп, розходження формальних і неформальних каналів інформації, існуючі типи комунікації в науковому співтоваристві, швидкість дисциплінарних змін, особливості дисциплінарних норм і традицій, мережу професійної комунікації тощо [6].

Методологічний підхід, що запропонований Д. Ейджі та Г. Малкі, дає змогу вивчити ті фактори, що забезпечують перетворення юридичних наукових досліджень з наукової ідеї в наукову дисципліну або спеціальність, зокрема: відкриття у прикладних розробках; формування соціальних груп, зацікавлених в експлуатації відкриття; зростання різних параметрів, у тому числі підготовки студентів; обмін інформацією з існуючими дисциплінами; когнітивне співробітництво між ученими і практиками; конфлікт із існуючими або близькими дисциплінами і тощо. Вивчення значення консенсусу серед дослідників-юристів як показника існування загальних постулатів і аксіом, єдиного предмета дослідження, сталої організованості комунікацій та інформаційних потоків усередині юридичної науки, може ґрунтуватися на застосуванні методів рефлексії науки, розроблених С. Коулом, Дж. Коулом, Л. Дітрічем, Д. Девідсоном: анкетування, аналізу цитованості публікацій, побудови матриці взаємних посилань тощо, а також положень про те, що диференціація наукового знання на окремі дисципліни й сфери досліджень зумовлюється соціальними, а не інтелектуальними причинами; розходження між дисциплінами на рівні консенсусу відсутні, але властиві окремим сферам досліджень усередині дисципліни; високий ступінь консенсусу властивий нерозчленованим дисциплінарним науковим співтовариствам; наявність різних дослідницьких груп, що мають свої підходи, забезпечує інтеграцію дослідницької сфери, а надмірна розчленованість дослідницької сфери тягне відсутність консенсусу; важливим фактором консенсусу є наявність загальної для дослідницьких груп загальновизнаної теорії, на базі якої вони розробляють свої підходи [6; 16].

Інституціональний напрям досліджень юридичної науки, що певною мірою охоплює попередні підходи, ґрунтується на аналізі безпосередньої поведінки членів наукового співтовариства, його регулятивних стандартів, процесах інтеграції дисциплінарного співтовариства і відтворення його членів, розуміння, прийняття ними визнаних норм і цінностей дисципліни тощо. Особлива увага у цьому випадку приділяється формуванню і дії інституціональних стандартів як регуля- тивів наукової поведінки, під якими розуміються пізнавальні, комунікативні, методологічні ідеали і правила, що характеризуються поширеністю, стабільністю, усвідомленістю й імперативністю.

Виконуючи функції упорядкування, регулювання дій членів наукового співтовариства, ці інституціональні стандарти забезпечують внутрішню згуртованість дисциплінарного співтовариства (дослідницької групи, наукової школи), стійкість наукових знань, діяльності, міжособистісних відносин, забороняють одні форми поведінки і пропонують інші, визначають професійні ролі членів наукового співтовариства.

До найвідоміших концепцій інсти- туціалізації науки належать теорії соціального інституту Р. Мертона і соціальної дії Т. Парсонса. У радянській науці одним із перших поняття соціального інституту до дослідження науки застосував І. Лейман, який визначав соціальний інститут як «об’єднання людей, які виконують специфічні функції в межах соціальної цілісності та зв’язані спільністю функцій, а також традицій, норм, цінностей; об’єднання, що має внутрішню структуру та ієрархію і вирізняється особливим сталим характером зв’язків і відносин як внутрішніх, так і зовнішніх», а в його структурі виокремлював: колектив, соціально значиму функцію, управлінські підрозділи, матеріальні установи [8, 19-20].

Вивчення професійно-дисциплінарної структури юридичної науки може бути здійснене на основі теорії соціальної дії Т. Парсонса, який висунув соціологічну модель структури науки [2; 9], що зумовлена особливостями розвитку і функціонування системи освіти, нормативно-ціннісних структур, професіоналізації, єдності університетів і науки. Однієї з особливостей дисциплінарної структури науки є те, що вона формувалася в умовах «університетської науки», взаємозв’язків наукових досліджень і викладання [2]. Система освіти, процес навчання, основним завданням яких є забезпечення засвоєння студентами наявних наукових і практичних знань, набуття необхідних професійних умінь і навичок, зумовлюють таку побудову науки, в якій її структурні компоненти (дисципліни, їхні елементи, результати наукових досліджень тощо) похідні не тільки від особливостей науки, а й від особливостей навчального процесу, навчальних планів, структурно-логічних схем викладання, програм навчальних дисциплін, здатностей студентів сприймати науковий матеріал. Це, у свою чергу, накладає відбиток на світогляд, наукове мислення, процес і результати досліджень науково-педагогічних працівників.

Концептуальна схема професійно- дисциплінарної структури науки Т. Парсонса є методологічною основою у вивченні взаємозв’язків юридичної науки та юридичних навчальних дисциплін, а також значення професії юриста, юридичних професійних об’єднань у становленні та розвитку юридичної науки, а також в інших дослідженнях юридичної науки, орієнтованих на вивчення процесів і умов перетворення дослідницького співтовариства в дисциплінарне, розрізнення наукових дисциплін і спеціальностей, спеціальностей і дослідницьких сфер. У наукознавчій літературі до основних із них належать:

  • положення про розрізнення наукових дисциплін і спеціальностей, запропоновані Д. Ш’юбі, який вважає дисципліну більш широкою одиницею науки, пов’язаною із системою освіти, яка містить спеціальності;
  • розрізнення дослідницького поля наукової дисципліни, що розроблене П. Бурдьє, Є. Кемброзіо і П. Ретінг, де поле науки є сферою конкуренції між ученими за монополію наукового авторитету, владу, а наукова дисципліна пов’язана з конкуренцією усередині наукового поля, легітиміза- цією дослідницьких напрямів, зі здійсненням професійного контролю, формуванням системи заохочення і санкцій, визначенням правил набору та навчання учнів [10];
  • виокремлення Г. Уїтлі когнітивної та соціальної інституціалізації, а також трьох рівнів організації науки: наукової дисципліни, що становить сукупність наукових цінностей; спеціальності — пояснювальні моделі і категоріальний апарат; дослідницької сфери — сукупність проблемних ситуацій, а критеріями розрізнення дослідницьких сфер є загальне й особливе в досліджуваних об’єктах, понятійний і методичний апарат, рівень згоди (консенсусу) між ученими щодо методології та техніки дослідження. Спеціальність же містить ряд сфер дослідження [11];
  • поділ когнітивних і соціальних характеристик наукової дисципліни запропонований І. Шпігель-Резінг, зокрема, до когнітивного належать способи аналізу предмета дослідження, теоретичні принципи і дисциплінарні критерії оцінки результатів досліджень, методи і ступінь методичної спеціалізації та ін., а до соціальних — соціальна структура дисципліни (наявність домінуючих наукових шкіл, конфліктуючих дослідницьких груп), прийняті форми взаємодії, способи відбору і професіоналізації дослідників, технічне забезпечення, форми наукових комунікацій [12];
  • розрізнення наукової дисципліни і спеціальності за їх престижем, умовами конкуренції, продуктивністю вчених тощо (Є. Хегстрем, Г. Малкі).

Діяльнісно-інституціональні або соціологічні дослідження науки свого часу становили новий підхід до її вивчення, що забезпечував її розгляд як суб’єктно, діяльнісно і соціально зумовленого явища, частини суспільства, яка залежна від нього і забезпечує його потреби у науковому пізнанні соціальної реальності. Інституціаліза- ція науки сприяла переосмисленню місця і ролі суб’єкта і наукової професії в науковому пізнанні, переходу науки в некласичний період свого розвитку. Недоліком же цього підходу є його спрямованість переважно на виявлення механізмів і процесів усталеності, упорядкованості науки, нормативності наукових досліджень, що зумовило появу інших методологічних орієнтацій, які відповідають постнекласичній науці та які можна об’єднати під назвою «синергетико- культурологічний підхід». Зокрема, оригінальна інтерпретація науки і її методології представлена у працях П. Фєйерабенда [13], а на початку 90-х років виник новий системно-теоретичний напрям, що прагне поєднати стосовно до досліджень науки загальну теорію систем і синергетику. Прогностичні дослідження розвитку науки здійснюються в рамках футосинергетики, плюралізму і різноманіття проявів науки в культурологічному напрямі [14; 15].

Таким чином, на початку XXI ст. склалося різноманіття методологічних і теоретичних підходів до дослідження науки, ґрунтуючись на яких, можна дійти висновку, що дослідження юридичної науки можливо на мікро-, мезо- і макрорівнях, де:

  • мікрорівень — це емпіричні дослідження якісних і кількісних змін, які відбуваються в масиві наукових юридичних публікацій, зв’язках цитувань та інших комунікаціях вчених- юристів за відносно невеликі періоди часу і характеризують проблемну сторону юридичної науки. До них, зокрема, належать дослідження, пов’язані з: вивченням інновацій у юридичній науці, що знаходить відображення в журнальних публікаціях як елементарній одиниці мінливості наукового знання; аналізом частоти виникнення інновацій і їхніх модифікацій; виявленням напряму потоку наукових публікацій і його змін; дослідженням когнітивно пов’язаних сукупностей публікацій, їхніх кластерів і ієрархії за частотою посилань; виокремленням певних дослідницьких груп, наукових спільностей і тощо;
  • мезорівень становлять дослідження змін у науці, соціально-гуманітарних і юридичних науках, що відбуваються протягом досить тривалого часу, що ґрунтуються на конвергенції та дивергенції (злитті і виокремленні як самостійних) дослідницьких програм, наукових теорій, парадигм і виникненні більше складних і мінливих структур науки тощо;
  • макрорівень утворюють дослідження глобальних, цивілізаційних змін, залежностей науки від тенденцій розвитку людства, регіону, країни, культури і цивілізації, її місця і ролі в цих процесах.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Огурцов А. П. Дисциплинарная структура науки : ее генезис и обоснование. — М., 1988. — 256 с.
  2. Парсонс Т., Сторер Н. Научная дисциплина и дифференциация науки // Научная деятельность : структуры и институты. — М., 1980. — С. 27—55.
  3. Никифоров А. А. Философия науки : история и методология. — М., 1998. — 280 с.
  4. Кун Т. Структура научных революций / пер. с англ. И. З. Налетова ; общ. ред. и послесл. С. Р. Микулинского и Л. А. Марковой. — Благовещенск, 1998. — 300 с.
  5. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. — М., 1995
  6. Прайс Д. Дж. де С. Тенденции в развитии научной коммуникации — прошлое, настоящее, будущее // Коммуникация в современной науке / под ред. Э. М. Мирского и В. Н. Садовского. — М., 1976. — С. 93-109.
  7. Маршакова—Шайкевич И. В. Исследовательская активность стран мира в конце ХХ в. (статистическая оценка) // Вопросы философии. — 2002. — № 12. — С. 64-74.
  8. Лейман И. И. Наука как социальный институт. — Л.,1971. — 180 с.
  9. Парсонс Т. О структуре социального действия. — М., 2000. — 880 с.
  10. Бурдьё П. Клиническая социология поля науки // Социоанализ Пьера Бурдье. — М. ; СПб.,— С. 107-138.
  11. Уитли Р. Когнитивная и социальная институализация научных специальностей и областей исследования // Научная деятельность : структура и институты. — М., 1980. — С. 218-256.
  12. Шпигель-Резинг И.Стратегии дисциплины по поддержанию своего статуса // Научная деятельность : структура и институты. — М., 1980. — С. 240-255.
  13. Фейерабенд П.Избранные труды по методологии науки / пер. с англ. и нем. / общ. ред. и авт. вступ. ст. И. С. Нарский. — М., 1986. — 542 с.
  14. Лесков Л. В. Футуросинергетика : универсальная теория систем. — М., 2005. — 169 с.
  15. Рыжков А. В. Философский анализ теории самоорганизации : наука классическая и постклас- сическая / под ред. С. Ф. Мартыновича. — Саратов, 2005. — 88 с.
  16. Дэвидсон Д.Общение и конвенциональность / пер. с англ. Е. В. Зиньковского // Философия, логика, язык / под ред. Д. П. Горского и В. В. Петрова. — М., 1987 [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://filosof.historic.ru
загрузка...
Top