Науково-технічний прогрес і розвиток російського процесуального законодавства та судової практики

Серед актуальних завдань сучасного етапу розвитку російського цивільного та арбітражного процесу важливе місце посідає підвищення його доступності та ефективності. У зв’язку з цим серйозне значення у судочинстві набуває впровадження в нього передових інформаційних і комунікаційних технологій.

Незважаючи на те, що зміст ч. 2 ст. 49 ЦПК РРФСР 1964 р. протягом майже 40 років не змінювався, нові джерела інформації поступово проникали в зали судових засідань. Зокрема, у справах про захист честі та гідності суди відносно часто переглядали відеозаписи телепередач і прослуховували аудіозаписи радіопередач, якщо відомості, що порочать позивача, були поширені у відповідній теле- або радіопередачі.

На підставі ч. 1 ст. 55 ЦПК РФ 2002 р. встановлення обставин цивільних справ можливе лише за допомогою семи чітко фіксованих засобів доказування. Це — пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, аудіо- та відеозаписи і висновки експертів.

У зв’язку з прийняттям чинного Кодексу, аудіо- та відеозаписи, що вже давно використовувалися в судовій практиці як засіб доказування, повною мірою стали легітимними. У деяких нормах Кодексу (статті 77-78, 185), хоча і в узагальненому вигляді, нині закріплений процесуальний регламент збирання, дослідження і збереження цих джерел інформації.

Водночас у процесуальному законодавстві достатньою мірою не враховано досягнення науки і техніки, розширення можливості використання спеціальних знань у судочинстві, все більш широке впровадження технічних засобів у побут людей. У сучасному суспільстві все більш широке застосування знаходять Інтернет та різні електронні документи. У зв’язку з цим було б бажаним передбачити можливість використання в цивільному та арбітражному судочинстві таких джерел інформації, а також зробити перелік засобів доказування відкритим.

До того ж вельми поширені сучасні засоби інформації — електронний документ та Інтернет — мають істотну специфіку, яка в необхідних межах повинна бути відображена в матеріальному і процесуальному законодавстві. У будь-якому випадку, навряд чи можна електронні документи автоматично прирівнювати до традиційних письмових, а інші сучасні джерела інформації — до речових доказів. При цьому необхідно мати на увазі, що одне і те саме джерело одночасно може містити двояку інформацію — відомості, що підлягають розшифруванню за допомогою відповідного коду або «знаків- ієрогліфів», наприклад текст, та інформацію у вигляді певних зорових образів, колірних і звукових відчуттів. У цих умовах відповідні засоби інформації досить важко буває прирівняти до письмового або речового доказу.

Тим часом при обговоренні цієї проблеми необхідно мати на увазі таке. Електронні документи можуть бути створені виключно за допомогою сучасних складних технічних засобів і пристосувань і, перш за все, персонального комп’ютера. Такий документ існує насамперед у машиночитаному вигляді на жорсткому диску ПК, але при бажанні завжди може бути переведений у «людиночитану» форму.

При розгляді цивільних і арбітражних справ суд, за загальним правилом, має справу з «людиночитаним» аналогом «машинного» або електронного документа. Тому і до дослідження таких доказів зазвичай застосовуються правила, розраховані на дослідження письмових доказів (статті 71, 181-182 ЦПК, ст. 75 АПК). Однак у ряді випадків виникає необхідність в уточненні, коли був створений відповідний документ, коли і які до нього вносилися зміни та доповнення. У цьому випадку за допомогою фахівців (ст. 188 Кодексу) суд звертається до зафіксованих на жорсткому або знімному диску машиночитаних версій документа.

Процесуальний регламент збирання, дослідження та зберігання інформації, отриманої за допомогою принципово нових джерел, повинен враховувати ряд обставин. Це — специфічні особливості того чи іншого технічного засобу, ступінь складності вилучення і розшифровки інформації, що міститься в них, потреба в участі фахівця, необхідність закріплення процесуальних гарантій достовірності відповідного виду інформації, а також правил, що обмежують вторгнення у сферу особистого життя громадян. Частина перелічених питань нині врегульована Федеральним законом «Про інформацію, інформаційні технології і про захист інформації» від 27 липня 2006 р. № 149-ФЗ [1]. Проте невирішені проблеми залишаються. Ось лише деякі з них.

У сучасній практиці ділових відносин все більше застосування знаходить використання та обмін електронними документами. Ця тенденція певною мірою знайшла відображення й у чинному законодавстві. У ряді кодексів та інших російських законів можна знайти фрагментарні згадки про електронні документи [2; 3; 4]. Водночас специфіка електронних документів не повною мірою відображена у чинному законодавстві й не цілком враховується судовою практикою.

Частина 1 ст. 71 ЦПК відносить до письмових доказів такі, що містять відомості про обставини, які мають значення для розгляду і вирішення справи, акти, договори, довідки, ділова кореспонденція, інші документи і матеріали, виконані у формі цифрового, графічного запису, у тому числі отримані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв’язку або іншим способом, що дозволяє встановити достовірність документа.

Дуже близькі до наведеного правила і положення ч. 1 ст. 75 АПК РФ, яку необхідно застосовувати в системі з ч. 3 тієї ж статті. Там записано, що документи, отримані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв’язку, а також документи, підписані електронним цифровим підписом або іншим аналогом власноручного підпису, допускаються в якості письмових доказів у випадках і в порядку, що встановлені федеральним законом, іншим нормативно-правовим актом чи договором.

Водночас законодавчі акти по суті не визначають специфіки електронних документів. Певний виняток у цьому відношенні становить лише ч. 6 ст. 86 Трудового кодексу РФ. Відповідно до цієї норми при прийнятті рішень, які зачіпають інтереси працівника, роботодавець не має права ґрунтуватися на персональних даних працівника, отриманих виключно в результаті їх автоматизованої обробки або електронного отримання.

Необхідно зазначити, що сучасна нормативна база електронного документообігу явно недостатня. Спеціальне регулювання тут по суті відсутнє. Законодавець намагається регулювати використання електронних засобів інформації шляхом розповсюдження на них нормативних актів, що виходять із традиційного розуміння документа. При цьому специфіка електронного документообігу належною мірою не враховується.

То що ж являє собою електронний документ? Електронний документ — сукупність даних у пам’яті ЕОМ, призначена для сприйняття людиною за допомогою відповідних програмних і апаратних засобів.

В юридичній літературі виділяють такі основні ознаки, яким повинен відповідати будь-який, у тому числі електронний документ:

  1. Наявність матеріального носія інформації. У якості такого можуть виступати будь-які об’єкти матеріального світу, включаючи речі та фізичні поля, в яких знаходять своє відображення певні відомості. Причому одні й ті самі відомості можуть бути зафіксовані на різних матеріальних носіях.
  2. Наявність реквізитів, що дозволяють ідентифікувати зафіксовані на матеріальному носії відомості. Ці реквізити додаються до основної змістовної сторони відомостей, що становлять суть документа, і дозволяють встановити джерело походження інформації, її призначення, час документування, а в ряді випадків — забезпечити захист документа від підробки. Ідентифікаційні реквізити повинні бути зафіксовані на тому ж матеріальному носії, що й відомості, які ідентифікуються.
  3. Можливість зміни форми фіксації документованої інформації. Ця ознака виявляється в тому, що інформація, зафіксована на матеріальному носії одного виду, може бути одночасно представлена і на інших видах носіїв без загрози втрати свого змісту і реквізитів [5, 25-26].

Серед наведених вище ознак документа чітко не виділено ще однієї, хоча вона і передбачається як сама собою зрозуміла. Йдеться про те, що документ повинен містити інформацію, необхідну для використання у відповідних цілях, у цьому випадку — для встановлення обставин цивільних і арбітражних справ.

До цього треба додати, що на відміну від звичайного документа електронний документ може бути «прочитаний», а точніше кажучи — перетворений на людиночитану форму, лише за допомогою спеціальних технічних засобів (персонального комп’ютера та ін.), а часом також із застосуванням спеціальних програм, спеціальних знань і умінь.

Характерною особливістю електронного документа є те, що інформація, яка міститься в ньому, представлена в електронно-цифровому вигляді, внаслідок чого, на відміну від паперових документів, у електронних відсутня жорстка прив’язка до матеріального носія: один і той самий електронний документ може одночасно існувати на різних носіях. При цьому всі ідентичні один одному екземпляри електронного документа, зафіксовані на матеріальних (машинних) носіях, є оригіналами, і, відповідно, мають рівну юридичну силу. В електронного документа не може існувати його електронної копії.

Необхідно зазначити, що доказове значення має сама інформація, а не її носій. Електронний документ нерозривно не пов’язаний з його носієм. Фізичний носій електронного документа може бути замінений іншим, у тому числі таким самим або іншим технічним носієм. Наприклад, одна і та сама інформація може міститися на жорсткому диску персонального комп’ютера, дискеті, карті флеш-пам’яті та іншому подібному носії, відправлена електронною поштою, зафіксована на відповідному носії мобільного телефону та ін. При цьому зміст інформації може не змінюватися, а змінюватимуться лише технічні засоби, необхідні для перекладу машиночитаної інформації в людиночитану форму.

Електронний документ створюється, зберігається і передається з використанням технічних засобів фіксації, обробки і передання інформації, за допомогою яких і закріплюються відомості про обставини, що мають значення для справи. Зазвичай він створюється у процесі електронного документообігу.

Стосовно інформації, що становить зміст електронного документа, завжди повинна існувати можливість її ідентифікації та аутентифікації, тобто має існувати можливість перевірки достовірності документа. Під аутентифікацією електронного документа зазвичай розуміють можливість перевірки цілісності та незмінності змісту електронного документа.

Щодо електронного документа, переданого за допомогою засобів електронного зв’язку або яким-небудь іншим чином, також повинна існувати можливість його ідентифікації. Під ідентифікацією електронного документа розуміють можливість встановлення того, що його дійсно отримано від особи, яку позначено в ньому як відправник.

Таким чином, під електронним документом необхідно розуміти будь-яку інформацію, записану на перфокарту, перфострічку, магнітний, оптичний, магнітооптичний накопичувач, карту флеш-пам’яті та інший подібний носій, яку можна автентифікувати та/або ідентифікувати [6, 40-44]. Ця інформація повинна стосуватися справи, має бути отримана і досліджена в установленому законом порядку.

Необхідно відповісти на запитання, чи є електронний документ різновидом традиційного документа чи це самостійний вид документа. Слід визнати, що традиційний документ і електронний документ — самостійні види документів. Електронний документ може бути створений виключно за допомогою спеціально призначених для цього пристроїв (ЕОМ та ін.). Звичайна людина, в тому числі й суддя, не може досліджувати електронний документ оскільки він існує лише в машиночитаній формі.

Водночас будь-який електронний документ може бути перетворений на людиночитану форму. Однак після такого перетворення цей документ по суті перестає бути електронним. Він стає традиційним документом. Його дослідження може бути здійснене людиною за всіма правилами людської, а не машинної логіки. Суд, який розглядає справу, «спілкуватися» з електронним документом не може. Водночас спеціаліст, забезпечений спеціальною апаратурою та який володіє відповідною методикою, може досліджувати електронний документ, наприклад жорсткий диск комп’ютера, CD, DVD тощо, вилучити з нього необхідну (приховану або знищену інформацію) і перевести її у людиночитану форму.

Враховуючи сучасний стан законодавства, питання про наявність самостійних електронних засобів доказування в юридичній літературі до певної міри є спірним. У зв’язку з тим, що комп’ютер, за допомогою якого створюється велика частина такого роду документів, найчастіше використовується лише як вдосконалена друкарська машинка, цілком можлива наступна постановка питання. Створюваний у результаті такого роду діяльності документ є лише технічно зручною формою кодування, зберігання та передачі традиційного документа. Отже, якщо не постає питання про справжність документа, переведений у людиночитану форму електронний документ може розглядатися як звичайний документ, кодованою формою якого він є.

Водночас електронний документ має свою специфіку, яка зумовлена механізмом його створення, збереження, внесення до нього змін і доповнень та знищення. Повністю ототожнювати документ традиційний і електронний було б неправильно.

Традиційний документ розрахований на використання його людьми, електронний — для використання ЕОМ. Недарма ж сучасному терміну «електронний документ» у літературі передував термін «машинний документ».

Суддя, будучи людиною, не може безпосередньо працювати з електронним документом. Для того щоб люди могли використовувати цей документ, він повинен бути приведений у традиційну форму (виведений на екран монітора, видрукуваний на принтері).

Сучасне процесуальне законодавство (ст. 71 ЦПК, ст. 75 АПК) виходить з того, що електронний документ є письмовим доказом. Навряд чи така постановка питання є абсолютно правильною з причин, про які вже йшлося вище. Дійсно, переведена в людиночитану форму, зафіксована на електронному джерелі інформація зовні мало відрізнятиметься від відповідної інформації, зафіксованої, скажімо, на друкарській машинці або виконаної друкарським способом. Однак подібність це суто зовнішнє. Зміст електронного документа майже у всіх випадках незмірно багатший зовні схожого з ним традиційного документа. Електронний документ в машино- читаній формі зберігає багато відомостей, які відсутні в представленому у формі квазіписьмового доказу його остаточному варіанті. На жорсткому диску або іншому носії ЕОМ зберігаються всі поправки, доповнення, зміни, які вносилися виробником документа, з фіксацією часу внесення відповідних коректив.

Звичайно, в документообігу або процесуальному доказуванні в дуже багатьох випадках немає практичного значення, яким був первинний зміст документа, які слова чи речення з нього прибиралися або в нього вставлялися. Якщо не йдеться про кримінальні ситуації, несумлінність ділового партнера тощо, то учасників ділового обороту або процесуального спілкування зазвичай абсолютно не хвилює, скільки і які зміни та доповнення вносилися в чорнові редакції документа. Їм важливий його остаточний, кінцевий зміст. Проте всі ці доповнення і зміни залишаються зафіксованими на електронному носії та в разі виникнення необхідності за допомогою спеціаліста їм може бути надана людиночитана форма й отримана інформація, яка іноді має вирішальне значення під час вирішення цивільної або арбітражної справи.

Електронний документ, як і будь-який інший засіб доказування, має свої переваги і недоліки. Зокрема, в електронний документ можуть закрастися різноманітні технічні помилки. Тому електронний документ жодним чином не можна розглядати як кращий доказ. Його необхідно досліджувати й оцінювати в сукупності з іншими наявними у справі доказами.

У цьому відношенні є характерною така справа. ТОВ «Планета удачі» звернулося до Арбітражного суду Псковської області з заявою про визнання недійсними вимоги Міжрайонної інспекції Федеральної податкової служби № 1 по Псковській області про сплату 114 032 руб. податку на майно організацій по майну, що не входить до Єдиної системи газопостачання, і 1 446,99 руб. пенею.

Рішенням суду першої інстанції заявлені Товариством вимоги були задоволені. У касаційній скарзі податкова інспекція просила скасувати рішення суду і відмовити Товариству у задоволенні вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права — положень статей 45 і 75 Податкового кодексу РФ.

Не знаходячи підстав для скасування рішення, суд касаційної інстанції послався на таке. Матеріалами справи підтверджується, що Товариство 20 липня 2005 р. представило в податкову інспекцію декларацію з податку на додану вартість за II квартал 2005 р. на паперовому носії, згідно з якою сума податку, що підлягає сплаті до бюджету, становила 50 349 руб. Платіжним дорученням від 18 липня 2005 р. № 2616 Товариство перерахувало податок за II квартал 2005 р. у встановлений законом термін.

Потім, на прохання податкового інспектора, Товариство представило ту ж декларацію в електронному вигляді. У цій декларації сума податку, що підлягає сплаті до бюджету, вказана на 10 000 руб. більше.

Податкова інспекція на підставі даних цієї декларації відобразила недоїмку з податку на додану вартість за II квартал 2005 р. у сумі 10 000 руб. у картці особового рахунку.

Суд першої інстанції встановив, що причиною утворення недоїмки стала технічна помилка, допущена при оформленні декларації в електронному вигляді.

У представленій Товариством до податкового органу у встановлений строк декларації з податку на додану вартість за II квартал 2005 р. на паперовому носії у рядку 030 розділу 1.2 «Сума податку, що підлягає сплаті до бюджету, за даними податкового агента» відсутня сума податку, обчислена до сплати до бюджету. При оформленні цієї ж декларації на прохання податкового інспектора в електронному вигляді в рядку 030 названого розділу декларації була помилково вказана сума податку в розмірі

10 000 руб. Беручи до уваги, що ця декларація не є уточненою, податковий орган зобов’язаний був враховувати дані спочатку представленої на паперовому носії декларації, а у разі виявлення розбіжностей між відомостями однієї й тієї ж декларації (оформленої на паперовому носії та в електронному вигляді) — з’ясувати причини й усунути їх до внесення відповідних відомостей до картки особового рахунку Товариства з податку на додану вартість.

Касаційна інстанція вважає правильним висновок суду про те, що саме представлена Товариством на паперовому носії до податкового органу декларація з податку на додану вартість за II квартал 2005 р. є документальною підставою для відображення відомостей про суму податку, що підлягає сплаті до бюджету, в картці особового рахунку з податку.

Суд обґрунтовано підтвердив наявність помилки при заповненні декларації з податку на додану вартість за II квартал 2005 р. в електронному вигляді, відсутність підстав для відображення в якості недоїмки 10 000 руб. податку на додану вартість, а також визнав неправомірним нарахування пені на відсутню недоїмку з податку.

Рішення Арбітражного суду Псковської області було залишено без зміни, а касаційна скарга Міжрайонної інспекції Федеральної податкової служби № 1 по Псковській області — без задоволення [7].

У зв’язку зі специфікою електронного документа, який за бажанням може бути змінений, доповнений або взагалі знищений, у деяких випадках може виникнути необхідність у забезпеченні доказів (ст. 64 ЦПК, ст. 72 АПК). Інтерес представляє випадок з практики, наведений в одному з Інформаційних листів Вищого арбітражного суду РФ. Іноземна компанія — власник авторського права на програмне забезпечення для ЕОМ, звернулася до арбітражного суду із заявою про попереднє забезпечення доказів у вигляді огляду персональних комп’ютерів, що використовуються в діяльності комп’ютерного клубу, що належить російському ТОВ, з метою виявлення примірників програм для ЕОМ, що містяться в їхній пам’яті (на жорстких дисках), авторські права на які належать заявникові. Останній мав намір звернутися до арбітражного суду з позовною заявою до товариства про припинення порушення авторських прав, викликаного незаконним використанням зазначеного програмного забезпечення, і про відшкодування завданих збитків.

Заявник послався на необхідність зазначених доказів для підтвердження факту використання програмного забезпечення на жорстких дисках (у пам’яті) комп’ютерів, що належать відповідачу, без дозволу правовласника, що буде свідчити про порушення виняткових прав заявника. Тим часом до моменту розгляду спору по суті названі докази могли бути знищені порушником за допомогою видалення програмного забезпечення з пам’яті комп’ютерів. Крім того, огляд дозволив би встановити ідентичність програмного забезпечення, використовуваного на комп’ютерах товариства, програмному забезпеченню, авторські права на яке належать заявнику.

За таких обставин арбітражний суд задовольнив клопотання про попереднє забезпечення доказів до пред’явлення позову шляхом застосування в порядку виконавчого провадження таких заходів: проведення судовим приставом за участю спеціаліста з інформаційних технологій, огляду комп’ютерів, що використовуються в діяльності комп’ютерного клубу, що належить товариству, з метою виявлення примірників програм для ЕОМ, що містяться в їх пам’яті (на жорстких дисках), авторські права на які належать заявникові, а також закріплення доказів шляхом роздруківки діалогових панелей, що містять інформацію про програми для ЕОМ, встановлених на жорстких дисках комп’ютерів. Одночасно було звернено увагу на необхідність витребування у товариства копії документів, що підтверджують правомірність введення в цивільний оборот примірників програм для ЕОМ, які використовуються в діяльності товариства, авторські права на які належать заявникові, і відображення факту наявності або відсутності таких документів в акті огляду [8, 116-117].

За окремими цивільними і арбітражними справами електронні документи перетворюються на головні, а часом єдині докази, дослідження і правильна оцінка яких дозволяє встановити дійсні обставини справи. У цьому відношенні є характерною така справа.

Офіцер М., звернувшись до військового суду, просив визнати незаконними дії начальника військового університету, пов’язані з виданням наказу про позбавлення його допуску до роботи з відомостями, що становлять державну таємницю.

М. пояснив, що 8 квітня 2002 р. у військовому університеті проводилася комплексна перевірка захисту державної таємниці, забезпечення режиму секретності та ведення секретного діловодства. Під час перевірки у нього на квартирі в службовому комп’ютері були виявлені та вилучені не враховані в секретному діловодстві документи, що містять відомості, які становлять державну таємницю.

Московський окружний військовий суд заяву М. відхилив.

У касаційній скарзі М. вказав, що під час проведеного розслідування не була дотримана правова процедура вилучення службової ПЕОМ та дисків, попереднього огляду інформації, з’ясування її структури і загальних властивостей папок і файлів, що знаходяться на жорсткому диску комп’ютера, не складено відповідний акт.

Отримуючи службовий комп’ютер, він був упевнений, що на жорсткому диску документів, що містять відомості, які становлять державну таємницю, немає, оскільки ПЕОМ не призначалася для роботи з секретними документами. Спеціального дослідження вона не проходила, і на ній не зберігалася секретна інформація. Тому він не міг знати про наявність на жорсткому диску файлу з кандидатською дисертацією за тематикою, з якою ніколи не працював. Зазначені обставини суд залишив без оцінки.

Скасовуючи здійснене рішення і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Військова колегія Верховного суду РФ, зокрема, зазначила:

«Комп’ютер... спеціального дослідження не проходив.

За таких обставин суду слід було ретельно з’ясувати... чому перед видачею в тимчасове користування співробітникові військового університету ПЕОМ не пройшла спеціального дослідження на наявність у ній секретної інформації...

Про те, що ця інформація містить відомості, що становлять державну таємницю, встановлено лише під час спеціального дослідження комп’ютера після його вилучення...

Таким чином, без ретельної перевірки всіх цих обставин не можна визнати обґрунтованим твердження, що міститься в оскаржуваному наказі начальника військового університету ППО, про те, що саме заявник причетний до зберігання відомостей, що становлять державну таємницю, на жорсткому диску виданої йому для тимчасового користування ПЕОМ» [9].

Як видно з наведеної справи, джерело інформації у вигляді жорсткого диска персонального комп’ютера аж ніяк не можна віднести до «письмового доказу». Окрім певної схожості з речовим доказом він, тим не менш, володіє істотною специфікою. Така специфіка вимагає віднесення електронного документа до самостійного виду процесуальних джерел, який у цивільному та арбітражному процесуальному законодавстві не закріплений.

Електронний документ як доказ був вельми успішно використаний арбітражним судом і в такій справі. Актом виїзної податкової перевірки, проведеної Міжрайонною інспекцією Міністерства з податків та зборів РФ № 8 по м. Іжевську в ТОВ «Редуктор- Енерго», було виявлено неповне нарахування податку на доходи фізичних осіб та неправильне обчислення єдиного соціального податку за відповідний період. За вказані порушення ТОВ було залучено до податкової відповідальності у вигляді стягнення податкових санкцій.

ТОВ звернулося до Арбітражного суду Удмуртської Республіки з вимогою до Міжрайонної інспекції МПЗ РФ № 8 по м. Іжевську про визнання рішення податкового органу незаконним. Відхиляючи основну частину вимог заявника, Арбітражний суд послався на таке.

Під час проведення виїзної податкової перевірки податковим органом за участю співробітника МВС було встановлено, що в ТОВ «Редуктор- Енерго» вівся подвійний облік заробітної плати, що виплачується працівникам товариства. Ці дії суспільства спричинили неправомірне неперерахування податку на доходи, утриманого з фізичних осіб, а також несплату єдиного соціального податку.

Під час перевірки на підставі постанови МВС Удмуртської Республіки в ТОВ «Редуктор-Енерго» було вилучено два системних блоки ПК. Згідно з «висновком технічного дослідження» зазначених блоків, проведеного співробітниками МВС, представлені системні блоки містили накопичувачі на жорстких магнітних дисках, які є машинними носіями інформації. За системним блоком № 1 за допомогою відповідної програми було відновлено 835 видалених із нього файлів.

Інформація з машинного носія була перенесена на паперовий носій і оформлена у вигляді додатків до акта перевірки № 24-27. Відомості обліку заробітної плати в роздрукованому вигляді наведено у додатку № 24 до акта перевірки. У зазначених відомостях був зроблений реальний розрахунок заробітної плати у ТОВ «Редуктор-Енерго», з нарахуванням преміальних, надбавок, бригадирських, вечірніх та ін. [10].

Таким чином, у цьому випадку, вирішуючи спір, виходячи з висновку фахівців системи МВС, арбітражний суд послався на перекладену в людиночитану форму інформацію, що міститься в електронних документах. При вирішенні справи по суті ця інформація набула вирішального значення.

На сьогодні невід’ємним від життя суспільства складним соціальним, інформаційним і правовим явищем є глобальні інформаційні мережі. В Інтернеті зосереджена колосальна кількість найрізноманітнішої інформації, яку можна знайти і використовувати в найрізноманітніших цілях. У глобальних інформаційних мережах розміщуються літературні та музичні твори, товарні знаки, знаки обслуговування й інші об’єкти інтелектуальної власності. Надзвичайно швидко зростають обсяги електронних угод, і вже багато російських торговельних компаній, банків та інших організацій впровадили технології фінансового обслуговування за допомогою Інтернету.

Однак застосування Інтернету в ділових і комерційних цілях, включаючи використання електронної пошти, не тільки полегшує взаємодію суб’єктів господарювання і підвищує його оперативність, а й спричиняє ряд складних правових проблем, що вимагають вирішення як на законодавчому рівні, так і на рівні ділового спілкування. Зокрема, дуже важливими є питання конфіденційності, автентичності й авторства електронних документів, що передаються через Інтернет.

Щодо правомірності використання в Інтернеті об’єктів інтелектуальної власності, а також відповідності дійсності інформації, розміщеної або переміщеної з допомогою глобальних інформаційних мереж, часом виникають правові спори, які вирішуються судами загальної юрисдикції та арбітражними судами. При цьому розміщена в Інтернеті інформація набуває доказового значення і використовується судами при вирішенні відповідних спорів.

У сучасній судовій практиці і, зокрема, у справах про захист честі та гідності, за окремими виборчими спорами, справами, пов’язаними із захистом інтелектуальної власності тощо, сторони не так уже й рідко посилаються на інформацію, отриману з Інтернету. Арбітражні суди без будь-яких застережень розглядають подібну інформацію в якості доказів. Суди ж загальної юрисдикції до недавна в ряді випадків виключали подібну інформацію зі сфери судового дослідження, посилаючись на її неприпустимість.

І формальною підставою для такої постановки питання є положення ст. 55 ЦПК РФ, що вичерпно визначають коло процесуальних джерел, з яких суд може одержати інформацію, що має значення для справи.

Відмова від вичерпного переліку засобів доказування дає можливість використання в сучасному арбітражному процесі як докази різноманітні сучасні засоби інформації. Саме тому інформація, що міститься в Інтернеті, значно частіше використовується арбітражними судами.

У практиці сучасних ділових відносин як засіб передачі інформації дуже часто використовується електронна пошта. Нині відправлені електронною поштою повідомлення арбітражні суди визнають як доказ у справі. Наприклад, у постанові ФАС Поволзького округу від 8 липня 1999 р. № А06-176-6/98 було зазначено, що факт відвантаження товарів підтверджений актами звірки розрахунків і накладними, переданими електронною поштою.

Скасовуючи, що судові постанови відбулися по іншій справі, і направляючи її на новий розгляд до суду першої інстанції, ФАС Московського округу запропонував додатково дослідити питання про те, чи надходила до відповідача електронною поштою передбачена договором інформація [11, 12].

Практика ж судів загальної юрисдикції, у тому числі Верховного Суду РФ, стосовно інформації, отриманої з Інтернету, є суперечливою. В одних випадках суди, посилаючись на правило допустимості доказів (ст. 60 ЦПК), категорично відмовляються дослідити цю інформацію, в інших же вважають за можливе використовувати її як засіб доказування [12; 13; 14]. Остання практика видається нам правильною.

Між тим на сьогодні є категорії цивільних справ, за якими сам спір виник у зв’язку з інформацією, розміщеною в Інтернеті. За такими справами, цілком природно, суди змушені долучати до матеріалів справи і досліджувати в судовому засіданні інформацію, отриману з Інтернету. У необхідних випадках при дослідженні такої інформації суд звертається за допомогою до спеціалістів або експертів.

У постанові Пленуму Верховного Суду РФ «Про питання, що виникли у судів при розгляді цивільних справ, пов’язаних із застосуванням законодавства про авторське право та суміжні права» від 19 червня 2006 р. № 15 зазначається, що одним із найпоширеніших правопорушень у сфері авторського права і суміжних прав є відтворення контрафактних примірників творів, а також фонограм та їх незаконна реалізація. Все більшу загрозу правовласникам становить незаконне розміщення творів і фонограм у телекомунікаційних мережах, зокрема у мережі Інтернет та мережі стільникового зв’язку.

А в пункті 25 названої постанови Пленум констатує таке: «Розміщення об’єктів авторського права і (або) суміжних прав у телекомунікаційних мережах, зокрема у мережі Інтернет, є використанням цих об’єктів відповідно до п. 2 ст. 16 зазначеного вище Закону. Так, запис твору або об’єкта суміжних прав у пам’ять електронної обчислювальної машини є використанням, якщо за ініціативою особи, яка здійснила запис, невизначене коло осіб одержує доступ до цього твору або об’єкта суміжних прав. Створені (отримані) в результаті такого використання примірники творів або об’єктів суміжних прав з порушенням Закону Російської Федерації «Про авторське право та суміжні права» є контрафактними.

Особи, які здійснили подібні дії, визнаються порушниками авторського права і (або) суміжних прав. До зазначених осіб можуть бути віднесені, зокрема, власники сайту, на якому були розміщені контрафактні твори чи об’єкти суміжних прав» [15, 11].

Про Інтернет як про інформаційну та правову реальність наших днів йдеться і в постанові Пленуму Верховного Суду РФ «Про судову практику у справах про захист честі та гідності громадян, а також ділової репутації громадян і юридичних осіб» від 24 лютого 2005 р. № 3. Зокрема, в абзаці 3 п. 2 цієї постанови записано: «Судовий захист честі, гідності та ділової репутації особи, щодо якої поширені хибні відомості, що не відповідають дійсності, не виключається також у разі, коли неможливо встановити особу, яка поширила такі відомості (наприклад, при... поширенні відомостей у мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати). Відповідно до п. 6 ст. 152 Цивільного кодексу Російської Федерації суд у зазначеному випадку має право за заявою заінтересованої особи визнати поширені відносно неї відомості такими, що не відповідають дійсності, хибними відомостями. Така заява розглядається в порядку особливого провадження (підрозділ IV Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації)» [16, 2].

До проблеми поширення компрометуючих відомостей в Інтернеті Пленум Верховного Суду повертається і в абзацах 2 і 3 п. 7 постанови від 24 лютого 2005 р. № 3. Зокрема, Пленум роз’яснює, що поширення відомостей у мережі Інтернет, а також з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку, є окремим випадком поширення відомостей, що ганьблять честь і гідність громадян або ділову репутацію громадян і юридичних осіб.

Судам пропонується мати на увазі, що у випадку, якщо хибні відомості, що не відповідають дійсності, були розміщені в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, при розгляді позову про захист честі, гідності та ділової репутації необхідно керуватися нормами, що належать до засобів масової інформації. Цікаво зазначити, що ця постанова Пленуму Верховного Суду РФ у повному обсязі, правда, без будь-якого правового обґрунтування, неухильно застосовується не тільки судами загальної юрисдикції, а й арбітражними судами [17; 18; 19; 20].

Таким чином, у світлі керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду РФ можна сказати, що інформація, отримана з Інтернету, повинна визнаватися як допустимий доказ і судами загальної юрисдикції. Що ж до суті цієї інформації, то вона повинна оцінюватися судами з точки зору належності, достатності та достовірності. Зрозуміло, при цьому повинні враховуватися специфічні особливості інформації в Інтернеті.

Очевидно, що питання про правову природу одержуваної судом у співпраці зі сторонами з Інтернету інформації вимагає спеціального дослідження. Незважаючи на специфіку як самої інформації, так і її джерела, деякі вчені схильні розглядати її в межах традиційних засобів доказування. Так, професор І. Решетнікова, розглядаючи ситуацію, пов’язану із забезпеченням арбітражними судами доказів, розташованих на відповідних сайтах в Інтернеті, вважає, що тут «швидше за все, йдеться про фіксацію речового доказу шляхом його огляду, про що складається протокол» [21, 129-130].

Ймовірно, на цьому етапі розвитку процесуального законодавства і науки процесуального права умовно можна говорити про сайти в Інтернеті як про певні специфічні речові докази. Інформація, що там міститься, може бути зібрана шляхом огляду сайту з фіксуванням його результатів у протоколі. Залежно від конкретної ситуації огляд сайту може здійснюватися в порядку забезпечення доказів (статті 64-66 ЦПК, ст. 72 АПК) або в судовому засіданні судом, який розглядає справу по суті. У межах змагального процесу отримана при цьому інформація попередньо може бути оцінена сторонами — і остаточно судом —

з точки зору належності, достатності та достовірності.

Водночас навряд чи можна інформацію, отриману в Інтернеті, повністю прирівнювати до речових доказів. Відповідно до ст. 73 ЦПК речовими доказами є предмети, які за своїм зовнішнім виглядом, властивостями, місцем знаходження або іншими ознаками можуть слугувати засобом встановлення обставин, що мають значення для розгляду і вирішення справи. Визначення речових доказів, яке дається у ст. 76 АПК, майже аналогічне. Слово «предмет» російською мовою означає будь-яке матеріальне явище, річ [22, 514]. Інтернет і незліченна кількість сайтів, які знаходяться в ньому, звичайно ж, не є звичайним предметом, який можна взяти в руки, «понюхати», «помацати», «спробувати» тощо. Однак, поза сумнівом, це — матеріальне явище. Спробуємо ж до нього «приміряти» деякі положення ЦПК і АПК, що визначають процесуальний порядок подання, збирання та дослідження речових доказів.

Зокрема, ст. 73 ЦПК і ст. 75 АПК присвячені зберіганню речових доказів. Цілком очевидно, що сайти в процесуальному значенні цього слова не можуть «зберігатися» ні в суді, ні поза судом. Сайти не можуть бути і «опечатані». Навряд чи суд також спроможний вживати заходів зі збереження відповідних сайтів у незмінному стані. Правда, суд може їх оглянути, і інформацію, що стосується справи, зафіксувати в протоколі огляду або в протоколі судового засідання та доданих до нього документах. Але такий огляд може бути здійснений судом не безпосередньо, а не інакше як із застосуванням спеціально призначеної для цього складної електронної системи — комп’ютера.

В огляді сайту може брати участь спеціаліст, а от піддати експертизі інформацію, що знаходиться там, реально навряд чи можливо (ч. 1 ст. 183 ЦПК, ч. 3 ст. 78 АПК).

Крім електронного документа та інформації, отриманої з Інтернету, у судовій практиці зустрічається ще один «процесуальний підкидьок» або процесуальне джерело, що не знайшло достатнього закріплення в законі. Ми маємо на увазі свідчення спеціальних технічних засобів.

На сьогодні про це джерело інформації йдеться лише у ч. 1 ст. 26.2 Кодексу про адміністративні правопорушення РФ (КпАП). Під спеціальними технічними засобами тут розуміються вимірювальні прилади, затверджені в установленому порядку як засоби вимірювання, які мають відповідні сертифікати і пройшли метрологічну перевірку.

Здається, нічого не йдеться про можливість використання показань спеціальних технічних засобів в якості засобу встановлення обставин цивільних і арбітражних справ і в юридичній літературі. Між тим аналіз судово- арбітражної практики показує, що це джерело інформації часом має досить істотне значення.

Наприклад, під час розгляду цивільних справ про відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю або майну тощо, можливі посилання на показання приладів, що визначають швидкість транспортних засобів або ступеня алкогольного сп’яніння водія [23, 54-59]. Найближчим часом очікується найширше впровадження в практику роботи органів ДІБДР системи приладів, що автоматично фіксують перевищення швидкості учасниками дорожнього руху [24]. Показання приладів, що містяться у так званих «чорних скриньках», мають дуже важливе значення при розслідуванні авіаційних катастроф і, відповідно, при розгляді цивільних справ про відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та майну пасажирів літаків та інших громадян. Поступово «чорними ящиками» будуть оснащуватися й інші транспортні засоби, зокрема автомобілі. У зарубіжній судовій практиці вже з’явилися окремі судові постанови, засновані головним чином на свідченнях «чорного ящика» автомобіля [25].

На сьогодні в промисловому виробництві, а також у побуті за допомогою показань приладів визначають витрати електроенергії, води, газу, споживання тепла, відсоток вмісту спирту або жиру у відповідних напоях та продуктах та ін. При розгляді певних категорій цивільних і арбітражних справ відповідним чином зафіксовані показання приладів розглядаються в якості допустимого і дуже важливого, а деколи по суті вирішального доказу у справі.

У таких випадках до матеріалів справи долучаються, а судом досліджуються і оцінюються відповідні письмові та речові докази, засновані на свідченнях приладів, що зафіксували як факт надання, так і обсяг наданих споживачам послуг [26].

У випадку виникнення труднощів у визначенні правильності роботи приладів обліку і достовірності складених сторонами на підставі даних цих приладів похідних письмових і речових доказів, суд може залучати собі на допомогу спеціалістів або експертів, а також зіставляти цю інформацію з поясненнями сторін, показаннями свідків та іншими «легітимними» засобами доказування. Таким чином можна уникнути судових помилок і різних неприємних курйозів [27].

У чинних ЦПК і особливо АПК після змін, внесених до нього ФЗ РФ від 27 липня 2010 р. [28], велика увага приділена передовим комунікаційним та інформаційним технологіям. Зокрема, процес спілкування осіб, які беруть участь у справі, та арбітражного суду все більше наближається до моделі так званого «електронного правосуддя».

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 41 цього Кодексу особи, які беруть участь у справі, мають право подавати до арбітражного суду документи в електронному вигляді, заповнювати форми документів, розміщених на офіційному сайті арбітражного суду в мережі Інтернет, у порядку, встановленому в межах своїх повноважень Вищим арбітражним судом Російської Федерації.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 Кодексу особи, які беруть участь у справі, та інші учасники арбітражного процесу сповіщаються арбітражним судом про прийняття позовної заяви або заяви до провадження та порушення провадження у справі, про час і місце судового засідання або здійснення окремого процесуального.

Інформація про це розміщується арбітражним судом на офіційному сайті арбітражного суду в мережі Інтернет не пізніше ніж за 15 днів до початку судового засідання або вчинення окремої процесуальної дії. Документи, що підтверджують розміщення арбітражним судом на офіційному сайті арбітражного суду в мережі Інтернет зазначених відомостей, включаючи дату їх розміщення, долучаються до матеріалів справи.

А на підставі ч. 6 тієї ж статті особи, які беруть участь у справі, після отримання ухвали про прийняття позовної заяви або заяви до виробництва та порушення провадження у справі, а також особи, які долучилися до справи або залучені до участі в справі пізніше, та інші учасники арбітражного процесу після отримання першого судового акта з розглядуваної справи самостійно вживають заходів з отримання інформації про рух справи з використанням будь-яких джерел такої інформації та будь-яких засобів зв’язку.

Особи, які беруть участь у справі, несуть ризик настання несприятливих наслідків у результаті неприйняття заходів з отримання інформації про рух справи, якщо суд має інформацію про те, що зазначені особи належним чином повідомлені про початок процесу.

Стаття 124 АПК зобов’язує осіб, які беруть участь у справі, що повідомляли арбітражному суду адресу електронної пошти або іншу аналогічну інформацію, повідомити арбітражному суду про зміну цих даних під час провадження у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 125 АПК позовну заяву може бути подано до арбітражного суду за допомогою заповнення форми, розміщеної на офіційному сайті арбітражного суду в мережі Інтернет.

Відкликання на позовну заяву може бути подане до арбітражного суду за допомогою заповнення форми, розміщеної на офіційному сайті арбітражного суду, який розглядає справу, в мережі Інтернет. Документи, що додаються до відкликання, можуть бути представлені в арбітражний суд в електронному вигляді (ч. 1 ст. 131 Кодексу). В електронному вигляді до арбітражного суду можуть бути направлені також різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 159 АПК).

Відповідно до ст. 153.1 АПК особи, які беруть участь у справі, можуть брати участь у судовому засіданні шляхом використання систем відеоконференц-зв’язку за умови заявлення ними клопотання про це і за наявності у відповідних арбітражних судах технічної можливості здійснення відео- конференц-зв’язку.

При використанні систем відеокон- ференц-зв’язку в арбітражному суді, що розглядає справу, а також в арбітражному суді, що здійснює організацію відеоконференц-зв’язку, складається протокол і ведеться відеозапис судового засідання. Матеріальний носій відеозапису судового засідання направляється у п’ятиденний термін до суду, який розглядає справу, і долучається до протоколу судового засідання.

На підставі ст. 155 Кодексу під час кожного судового засідання арбітражного суду першої інстанції, а також при вчиненні окремих процесуальних дій поза судовим засіданням ведеться протоколювання з використанням засобів аудіозапису та складається протокол у письмовій формі. Матеріальний носій аудіозапису долучається до протоколу судового засідання.

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з аудіозаписом судового засідання, протоколами судового засідання та протоколами про вчинення окремих процесуальних дій і подавати зауваження щодо повноти та правильності їх складання у триденний строк після підписання відповідного протоколу. До зауважень можуть додаватися матеріальні носії проведеного особою, яка бере участь у справі, аудіо- та (або) відеозапису судового засідання.

За викладеним у письмовій формі клопотанням особи, яка бере участь у справі, і за її рахунок можуть бути виготовлені копія протоколу та (або) копія аудіозапису судового засідання.

У випадках, що не терплять зволікання, копія судового акта надсилається арбітражним судом шляхом відправлення телефонограми, телеграми, по факсимільному зв’язку чи електронною поштою або з використанням інших засобів зв’язку (ч. 1 ст. 122 АПК).

Апеляційна або касаційна скарга, заява чи подання про перегляд судового акта в порядку нагляду, заява про перегляд судового акта за нововиявленими обставинами, а також відгуки, відповідні скарги і заяви можуть бути подані за допомогою заповнення форми, розміщеної на офіційному сайті арбітражного суду в мережі Інтернет. Документи, що додаються до зазначених процесуальних документів, можуть бути представлені в арбітражний суд в електронному вигляді (статті 260, 262, 277, 279, 294, 297, 313 АПК).

Велика кількість рішень арбітражних судів і певна кількість постанов судів загальної юрисдикції нині розміщуються в Інтернеті на сайтах відповідних судів. У перспективі в судах можна було б взагалі відмовитися від паперового діловодства, що обіцяє масу вигод і зручностей для суддів, працівників апаратів та осіб, які беруть участь у справі. Ось, наприклад, тільки одна з них.

Російську судову систему час від часу зворушують різноманітні скандали, пов’язані зі зникненням окремих аркушів справ, цілих справ або навіть певної, часом досить значної частини архівів того чи іншого суду. Наприклад, відомий випадок, коли в Арбітражному суді м. Москви згоріла велика кількість банкрутних справ. «Електронній» же справі, яка буде не тільки у судді, а й у всіх учасників процесу, подібні «негаразди» не страшні.

Водночас навряд чи можна погодитися з деякими лукавими суддівськими чиновниками, а також з деякими захопленими журналістами, схильними розглядати технічну революцію як «шанс прозорості правосуддя» [29]. На цьому шляху потрібно подолати чимало складнощів. Зокрема, внесений Пленумом Верховного суду РФ ще в 2006 р. у Державну Думу Проект ФЗ «Про забезпечення прав громадян і організацій на інформацію про судову діяльність судів загальної юрисдикції в Російській Федерації» у лютому 2008 р. пройшов лише перше читання і відтоді перспективи його прийняття невідомі. Проект виходить із принципу розміщення в мережах загального користування всіх рішень судів, крім прийнятих у закритих судових засіданнях і за деякими іншими вилученнями, і передбачає створення системи ГАС «Правосуддя». Водночас виникає чимало проблем. Ось тільки одна з них — чи публікувати судові постанови із зазначенням справжніх анкетних даних осіб, що беруть участь у справі, і справжніх найменувань юридичних осіб, чи змінювати їх при публікації псевдонімами або початковими літерами? З точки зору автора цих рядків, другий варіант менше підходить. Він вимагає багато часу і зусиль для підготовки до «вивішування» судових актів в Інтернеті, які в результаті цього стають значно складнішими для розуміння навіть професіоналами. Крім того, слід нагадати, що конституційний принцип гласності судочинства поки ще ніхто не відміняв.

На закінчення хотілося б підкреслити, що навіть максимально повне впровадження в практику судів передових інформаційних і комунікаційних технологій навряд чи зможе зробити правосуддя до кінця «прозорим». Адже за рамками судової постанови суддя не зобов’язаний обґрунтовувати мотиви, якими він керувався у тому чи іншому випадку. Чи було це постановлене ним рішення результатом його власних інтелектуальних і вольових зусиль, чи народилося воно в результаті консультацій із колегами, чи враховані в ньому прямо або побічно висловлені побажання керівника суду? Навіть у самій «прозорій» судовій системі перелічені та деякі інші моменти суддівської «кухні» завжди залишатимуться таємницею «за сімома печатками».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. СЗ РФ. — 2006. — № 31. — Ч. 1. — Ст. 3448.
  2. Пункт 1 ст. 149, п. 2 ст. 160, п. 2 ст. 434, п. 3 ст. 847, п. 1 ст. 1125, ст. 1225, абзац 2 п. 2 ст. 1260, ст. 1270 ГК РФ.
  3. Пункт 8 ст. 63, п. 3 ст. 72, п. 7 ст. 81, п. 1 ст. 124, п. 1 ст. 127, п. 4 ст. 363, ст. 376 Таможенного кодекса РФ.
  4. Пункт 3 ст. 80 Налогового кодекса РФ и др.
  5. Городов О. А. Комментарий к ФЗ «Об информации, информатизации и защите информации». — СПб., 2003.
  6. Зайцев П. Электронный документ как источник доказательств // Законность. — 2002. — № 4.
  7. Постановление ФАС Северо-Западного округа от 13 июня 2006 г. № А52-6316/2005/2/ СПС «Гарант».
  8. Обзор практики применения арбитражными судами предварительных обеспечительных мер. Приложение к Информационному письму ВАС РФ от 7 июля 2004 г. № 78 // Вестник Высшего Арбитражного Суда РФ. — 2004. — № 8.
  9. Определение Военной коллегии Верховного Суда РФ от 29 июля 2004 г. Дело № 1-40/04 / СПС «Гарант».
  10. Решение Арбитражного суда Удмуртской Республики от 11 марта 2005 г. № А71-609/04-А19/ СПС «Гарант».
  11. Дашян М. Дело об электронной почте слушается в суде // Бизнес-адвокат. — 2003. — № 5. — С. 12.
  12. Определение Верховного Суда РФ от 29 ноября 2003 г. по делу № 49-Г03-139 // Консуль- тантПлюс : судебная практика.
  13. Определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 18 декабря 2003 г. по делу № 64-Г03-13 // КонсультантПлюс : судебная практика.
  14. Определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 29 ноября 2003 г. по делу № 11-Г03-45 // КонсультантПлюс : судебная практика.
  15. Бюллетень Верховного Суда РФ. — 2006. — № 8. — С. 11.
  16. Бюллетень Верховного Суда РФ. — 2005. — № 4. — С. 2.
  17. Решение Арбитражного суда Московской области от 10 июня 2010 г. по делу № А41-4285/10.
  18. Решение Арбитражного суда Московской области от 17 июня 2010 г. по делу № А41-12852/10.
  19. Решение Арбитражного суда Московской области от 7 сентября 2010 г. по делу № А41-16900/10.
  20. Решение Арбитражного суда Московской области от 13 декабря 2010 г. по делу № А41-36760/10.
  21. Решетникова И. В., Семенова А. В., Царегородцева Е. А. Комментарий судебных ошибок в практике применения АПК РФ. — М., 2006. С. 129—130.
  22. Ожегов С. И. Словарь русского языка. — М., 1981. — С. 514.
  23. Тарковский Д. Ф. Метрологические вопросы контроля трезвости водителей // Адвокат. — 2004. — № 11. — С. 54-59.
  24. Борисов Тимофей. Водители попали в камеру. Алкотест с памятью и электронный контроль за парковкой — новинки для ГАИ // Российская газета. — 2011. — 16 марта.
  25. Салмин Владимир. «Черные ящики» на автомобилях ставили еще 50 лет назад // Известия. — 2004. — 28 апр.
  26. Кассационное определение № 33-1386 судебной коллегии по гражданским делам Архангельского областного суда. Обзор кассационной и надзорной практики рассмотрения гражданских дел судами Архангельской области за первое полугодие 2005 г. / СПС «Гарант».
  27. Плати, бабуля, за извращения! // Российская газета. — 2000. — 11 февр.
  28. Федеральный закон Российской Федерации «О внесении изменений в Арбитражный процессуальный кодекс Российской Федерации» от 27 июля 2010 г. № 228-ФЗ / СЗ РФ. — 2010. — № 31. — Ст. 4197.
  29. Никитинский Леонид. Электронный суд. Техническая революция как шанс прозрачности правосудия // Российская газета. — 2006. — 2 авг.
загрузка...
Top