Надконцентрація агропромислового виробництва і земельних ресурсів та її наслідки

Характерною тенденцією розвитку світової економіки є підвищення концентрації як форми організації суспільного виробництва і забезпечення його конкурентоспроможності. Саме великі корпорації з високоноцентрованим виробництвом спроможні швидше розвиватися на інноваційній основі, забезпечувати високу ефективність діяльності. Це твердження не применшує ролі й значення малого та середнього бізнесу, але воно застерігає: небезпечно переоцінювати його внесок в сучасний і особливо у майбутній розвиток економіки та недооцінювати при цьому поступальний розвиток великих економічно потужних корпорацій, які відображають процес концентрації виробництва і стають нерідко визначальним чинником у досягненні державами конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Для економіки розвинутих країн та країн із нижчими стартовими можливостями, але з високими темпами індустріального й технологічного розвитку, характерною стала та обставина, що процес концентрації виробництва у них здійснюється не циклічно, а безперервно шляхом капіталізації компаніями власних доходів, а також злиття і поглинання інших менш конкурентоспроможних компаній. Результатом цього процесу є збільшення розмірів господарських структур корпоративного типу, створення ТНК, різних альянсів. Вони спроможні накопичувати колосальні ресурси та спрямовувати їх на інноваційний розвиток, утворюючи нерідко власні наукові й експериментальні підрозділи і розвивати власну ринкову інфраструктуру.

Закономірно виникає запитання: чи доцільно і чи можливо через різні правові та економічні важелі зупинити або уповільнити всезростаючу концентрацію виробництва. Світова практика переконує, що процес консолідації (концентрації) — це не місцеве і не тимчасове, а всезагальне (глобальне) явище, що характерне для усіх сфер економіки, щоправда з різними у них формами вияву й темпами розвитку. Зрозуміло, що проблема концентрації виробництва безпосередньо пов´язана з проблемою розмірів підприємств. У цьому зв´язку інтерес представляє погляд відомих зарубіжних учених Г.Дінза, Ф.Крюгера і С.Зайзеля. Вони свідчать, що в конкурентній боротьбі компанії, щоб вижити, повинні постійно зростати, а тому не існує ні оптимального їх розміру, ні максимального. «Оптимальним», за їхньою думкою, є ще більший розмір, більший, ніж у минулому році, більший, ніж у конкурентів. Тому стратегія підприємств повинна бути спрямована на їхнє зростання у майбутньому, на завоювання нових ніш у ринку (компанії, що намагаються залишитися у своїх нішах ризикують бути поглинутими), на подальшу консолідацію капіталу.

Можливості для такого зростання і завоювання нових ніш у ринку істотно збільшуються під впливом Світової організації торгівлі на подальший розвиток глобалізаційних процесів через усунення торгових бар´єрів між державами, локалізацію обмежень на рух капіталів і робочої сили. За даними Г.Паламарчука, у розвинутих країнах більша частина економіки базується на великих інтегрованих корпораціях, насамперед транснаціональних. За чисельністю зайнятих найбільшими не фінансовими ТНК світу є «Ford Motors Company» (327,5 тис.осіб), «General Electrik» (305 тис.осіб), «General Motors» (294 тис.осіб). За рівнем концентрації капіталу лідерами є «General Electrik» (647,5 млрд.дол.), «General Motors» (448,5 млрд.дол.), «Ford Motors Company» (304,6 млрд.дол.), «Vodafone Grup Pic» (262,8 млрд.дол.).

Українські промислові підприємства за рівнем концентрації виробництва за показниками чисельності працюючих і розміру капіталу значно поступаються зарубіжним. Так, найбільшим підприємством за чисельністю працюючих є ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» (77,6 тис.осіб), ВАТ «Металургійний комбінат «Азовсталь» (22 тис.осіб) і ВАТ «Алчевський металургійний комбінат» (20,5 тис.осіб). Разом із тим у промисловості України посилюється тенденція щодо консолідації капіталів через утворення різних об´єднань, а також через розвиток таких процесів, як поглинання та злиття. Так, у 2007 році кількість асоціацій зросла проти 2001 року на 12,3%, корпорацій — на 38,3, концернів — на 6,1, консорціумів — на 47,4%. Збільшується сукупний обсяг поглинань і злиттів (у 2006 році він становив 4,8 млрд. грн., або удвічі більше порівняно з 2005 роком). Проте тут варто зазначити, що найбільша маса поглинань і злиттів припадає на фінансовий сектор (24% обсяг угод) та дещо менша — на промисловий (23%).

За визначенням вітчизняних вчених, у нашій країні не вистачає власних ТНК і фінансово-промислових груп, концернів, холдингів, здатних створити фундамент економіки й стати високо конкурентоспроможними на світовому ринку.

Викладені тенденції щодо концентрації виробництва не обминули вітчизняне сільське господарство і переробну промисловість. Історія розвитку світового сільського господарства яскраво демонструє, що у цій галузі уже давно простежується тенденція до концентрації виробництва, формою вияву якої стало скорочення кількості фермерських господарств і збільшення площ землекористування та обсягу продажу у тих, що функціонують.

Проте процес концентрації виробництва в АПК України, як і в Росії, за своїми масштабами є безпрецедентним і його сміливо можна назвати надконцентрацією виробництва.

Цей процес в Україні бере відлік з 2000 року після прийняття відомого Указу Президента України щодо трансформацій КСП у підприємства ринкового типу. Саме з цього часу почав масштабно вливатися капітал в агробізнес різних сфер економіки, причому за різних мотивів, які нами детально проаналізовані в монографії.

Слід підкреслити, що чимало компаній і бізнесменів, що вливали свій капітал в агробізнес, швидко «покидали» його через нефундаментальність мотиву (одержання активів аграрних підприємств для погашення боргів, надія дешево купити й дорожче продати, очікування швидкого прибутку будь-якою ціною тощо). Тому процес капіталізації сільського господарства за напрямом вливання капіталу з інших сфер економіки на початковій стадії — орієнтовно 2000-2005 роки — здійснювався нерідко хаотично, не цілеспрямовано, відбувався процес перепродажу активів одними бізнес-групами іншим. Проте наприкінці вказаного періоду концентрація агробізнесу стала здійснюватися на певних достатньо рельєфно окреслених напрямах.

Найбільш вдалими з таких напрямів були й залишаються ті, які супроводжувалися створенням вертикально-інтегрованих структур на засадах єдиної власності. Усі такі структури організують великомасштабне сільськогосподарське виробництво, консолідуючи великі масиви землі. За спостереженнями О.О.Єранкіна, у 2007 році в Україні було 33 АПФ, кожне з яких використовує 30 і більше тис.га ріллі. В сукупності вони контролюють 2,78 млн.га, або 10,7% посівної площі.

Прикладом таких АПФ, причому не з числа найбільших, може бути ТОВ «Астарта Київ». До складу цієї компанії входить сім цукрозаводів, вона вирощує цукровий буряк, зернові, соняшник, утримує велику рогату худобу виробляє комбікорми, консервовані овочі та фрукти, використовує 133,5 тис.га ріллі.

Важливо наголосити, що більшість великих компаній інтегрованого агробізнесу планують розширювати, причому істотно, землекористування. Так, «Українська група компаній Land West Company» спеціалізується на вирощуванні зернових й олійних культур, орієнтується на вирощування та експорт органічної продукції, використовує нині 164 тис.га ріллі, а планує — 300 тис.га; ЗАТ «Агротрон» прогнозує розширити землекористування з 120 до 200 тис.га; група підприємств «Миронівський хлібопродукт» — відповідно зі 97 до 220 тис.га; Агропромислова корпорація «Укррос» — з 75 до 120; іноземна компанія «Landcom International — з 54 до 350 тис.га.

Ця обставина дає підстави для двох висновків: перший — у найближчий час частка сільськогосподарських земель, що контролюватиметься різними великими компаніями — АПФ, може істотно зрости, й уже до 2010 року збільшитися в 1,5-2 рази; другий — намагання великого капіталу з інших сфер економіки розширити своє поле діяльності в агробізнесі засвідчує, ймовірніше всього, що нині уже домінуючим мотивом вливання капіталу стає не просто намагання забезпечити себе сировиною (переробний бізнес), одержати преференції, набувши статусу сільськогосподарського товаровиробника, зменшити трансакційні витрати і т.д., а стати власником нині орендованих земель після зняття мораторію на продаж сільськогосподарських ділянок.

Аргументом на користь зробленого висновку може слугувати діюча сьогодні практика продажу права оренди землі. Йдеться про те, що великі АПФ, намагаючись залучити під свій контроль дедалі більші масиви землі, тим самим посилили конкуренцію на ринку оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Окремі орендарі , що не розраховують на далекі перспективи розвитку свого агробізнесу, стали продавати своє право на орендовані ними землі, причому за досить високою ціною.

За повідомленням В.Л.Васильчука, вартість права оренди 1 га ріллі у Київській та Черкаській областях найвища і становить у межах 500-550 дол. США, у Миколаївській області — орієнтовно 200 дол., у Полтавській — 300-350 дол.

Є очевидним, що вартість права оренди землі залежить від чотирьох факторів: місцезнаходження земельних ділянок; їх родючості; розміру за площею; терміну, на який укладено договір оренди (чим довший термін, тим вища ціна).

Попит на ринку оренди землі породив і форми його задоволення. Уже з´явилися фірми, які займаються консолідацією масивів землі. За передачу земельного паю в оренду такі фірми пропонують орієнтовно 1000 грн., а потім така фірма уже сконсолідований земельний масив продає право на оренду певній агропромисловій компанії за значно вищою ціною, про що йшлося вище. Саме за такою схемою консолідації земельних ділянок компанія «Райз» купила право оренди 30 тис.га ріллі у Сумській і Полтавській областях по 320 дол. США за 1 га.

Тут варто наголосити, що продаж права на оренду земельних ділянок це не продаж самих ділянок і не зміна їхнього власника, це зміна лише землекористувача. Але цілком очевидно, що коли ціна такого права зростає, то зростатиме й ціна землі за прямою пропорційною залежністю. Тому є всі підстави для істотного коригування формули ціни землі.

Згідно з теорією ренти, ціна землі описується класичним виразом:

1

де ЗР — земельна рента (економічна рента) — ціна, яка сплачується за використання землі або інших природних ресурсів, що кількісно обмежені; Кк — коефіцієнт капіталізації; Орп — орендна плата за 1 га земельних ділянок, яка є формою вияву земельної ренти.

На наш погляд, в умовах виникнення операцій купівлі-продажу права оренди землі формула ціни матиме вигляд:

2

де ЦПо — ціна права оренди землі.

Важливим є питання методики визначення коефіцієнта капіталізації (Кк). З урахуванням дії ринкових механізмів, його можна обчислити з виразу:

Кк = ДПс - (ФІі - 0,05...0,1),

де ДПс — депозитна процентна ставка в банківському секторі; ФІі — фактичний індекс інфляції, коефіцієнт; 0,05...0,1 — діапазон поправочного коефіцієнта, який дає змогу не брати до уваги помірні темпи інфляції. Відомо, що інфляція до 5% стимулює розвиток економіки й нерідко навіть є бажаною; інфляція від 5 до 10% є прийнятною і дає змогу розвиватися економіці без руйнівного інфляційного тиску.

Отже, формула ціни землі з урахуванням викладеного матиме вигляд:

3

За індексу інфляції 5% і менше вираз 0,05 ... 0,1 прирівнюється до нуля.

За сучасними оцінками ціна 1 га ріллі в Черкаській і Київській областях може становити в межах 70 тис.грн. без урахування фактора місцеположення (наближеності до м. Києва та м. Черкаси).

Капіталізація сільського господарства через вливання капіталу з інших сфер економіки визначила новий вид бізнесу: продаж доведеного до певного високого рівня розвитку консолідованого аграрного бізнесу іншим заінтересованим компаніям. Йдеться про те, що такий агробізнес стає товаром, але за умови, що цей специфічний товар має цінність: у нього повинен бути вкладений капітал для формування матеріально-технічної бази, виробничої інфраструктури, логістики. На такий шлях стають непоодинокі компанії, наприклад, голландська фірма N84, компанія «Приват-Агро». З певних джерел стало відомо, що остання з названих компаній із різних фінансових джерел інвестувала в агробізнес з площею 130 тис. га сільськогосподарських угідь орієнтовно 1,2 млрд. грн. і готова його продати за 2 млрд. грн.

Із викладеного щодо надконцентрації земельних ресурсів можна зробити такий узагальнюючий висновок.

Насамперед, існує загроза виникнення й утвердження латифундизму у двох його формах: приватного та орендного. Недопущення латифундизму може здійснюватися за двома напрямами. Перший — законодавчо заборонити приватний латифундизм, обмеживши законодавством площу сільськогосподарських земель, що може знаходитися у приватній власності (існуюча в Земельному кодексі України норма приватного землекористування до 100 га має бути переглянута у бік збільшення, але до розумної межі). Другий — законодавчо обмежити орендний латифундизм — надконцентрацію в одних руках величезних площ орендованих земель, що породжує монополізм на ринку оренди землі. З цією метою доцільно було б внести доповнення до Закону України «Про оренду землі», яким передбачити надання права районним Радам народних депутатів, залежно від місцевих умов, встановлювати конкретну межу оренди сільськогосподарських земель одним орендарем з умовою, що ця межа не повинна перевищувати 50% від усієї площі товарного сільськогосподарського виробництва адміністративного району.

Законодавчо також передбачити можливий вихід за межі цього відсотка в разі, коли, по-перше, АПФ орендує черговий цілісний майновий комплекс, приєднання земель якого до уже орендованого земельного масиву підвищує питому вагу орендованих ним земель понад 50%, по-друге, коли в адміністративному районі є сільськогосподарські землі, які не використовуються у сільськогосподарському обороті за причини відсутності бажаючих (потенційних орендарів) взяти ці землі в оренду.

Другий узагальнюючий висновок — існує загроза «орендозакріпачення» через укладання договорів оренди на тривалі терміни — 15-20-25 і більше років.

Щоб не допустити цього явища в умовах зростаючої конкуренції на ринку оренди землі, слід було б законодавчо передбачити, що договір оренди на земельні ділянки сільськогосподарського призначення може бути укладений на термін до 10 років включно з правом його пролонгації на наступні до 10 років за умови взаємної згоди сторін. Ця норма вигідна орендодавцю, бо він матиме змогу укласти вигідніший для себе договір оренди, якщо попередні умови договору його не задовольняють. Цей термін прийнятний і для орендаря, бо він достатній для окупності інвестицій в землю. З іншого боку, вказаний термін змушуватиме орендаря ефективно використовувати землю, зберігати її родючість, задовольняючи інтереси орендодавця.

Третій узагальнюючий висновок — через надконцентрацію виробництва у переробній промисловості, що здійснюється головним чином шляхом консолідації власності (економічної концентрації) все більше й більше переробних підприємств перестають бути самостійними гравцями на продовольчому ринку. Вони втрачають самостійність, перетворюються у залежні асоційовані структури. Водночас розвивається монополізм на ринку продовольчих товарів.

Цей висновок підтверджується такими фактами. Уже нині за неповними даними 61 цукровий завод із числа працюючих втратив самостійність і є складовою великих компаній. Наприклад, до складу компанії «Астарта» (Astarta Holding N-V), зокрема в її асоційоване ТОВ «Астарта-Київ» входять сім цукрових заводів; у ТОВ «Українська продовольча компанія» - шість заводів; у групу компаній «Дакор» - шість заводів, у компанію «Євросервіс» - чотири заводи, у групу компаній «Мрія» - шість заводів. Слід зауважити, що процес концентрації в цукровій промисловості продовжує набирати обертів. Ряд компаній планують придбати інші поки що самостійні цукрові заводи або перекупити заводи інших компаній. Окремі з них уже розпочали або планують розпочати реконструкцію придбаних цукрових заводів з метою збільшення їхньої виробничої потужності до 6 тис.т за добу.

Описані тенденції щодо надконцентрації виробництва і втрати переробними підприємствами самостійності характерні й для інших галузей переробної (харчової) промисловості. Достатньо сказати, що із 30 великих олійно-екстракційних та олійно-жирових комбінатів 23 (за неповними даними) стали асоційованими підприємствами і знаходяться у складі великих компаній. Наприклад, до ТОВ «Кернел-Трейд» входять три олійно-екстракційних заводи, до американської компанії «СагдіІІ" — два заводи, до ТОВ «Холдинг зерноторгова компанія «Ол-сідж Україна» - два заводи і т.д.

Ряд компаній будують великі соєпереробні й олієекстракційні заводи.

Четвертий узагальнюючий висновок — у процесі капіталізації переробної промисловості, сільського господарства, інтеграції в агробізнес торговельно-постачальницьких структур значно ускладнюються відносини власності, вибудовуються «піраміди» власності з важко розпізнаваним головним власником, що знаходиться на її вершині. Для прикладу наведемо один реально діючий фрагмент такої піраміди:

4

Фрагмент реально діючої «піраміди» власності в АПК

Наслідки побудови таких пірамід поки що нелегко передбачити. Потрібний час і аналіз результатів. Очевидним є одне — втрачається прозорість бізнесу.

Пятий узагальнюючий висновок - здійснюється інтенсивна експансія іноземного капіталу у переробну промисловість, а отже й безпосередньо у сільське господарство. Скажімо, на українському ринку вже розширює свою діяльність датська компанія «Тгідог Адгі, яка придбала вісім аграрних підприємств і два елеватори, використовує 19,3 тис.га землі, що взяті в оренду на 25 років та ведуться переговори про оренду ще 8,2 тис.га.

Чи є необхідність ставити межі проникненню іноземного капіталу в агробізнес і, якщо так, то якими вони мають бути? Це питання принципової ваги, бо воно стосується продовольчої безпеки країни.

У цій статті ми не ставимо за мету дати вичерпну відповідь на поставлене запитання, зважаючи на його складність та необхідність у зв´язку з цим проведення спеціального глибокого дослідження. Тому обмежимося констатацією двох обставин. Перша — іноземний капітал у будь-якій галузі АПК не повинен, на нашу думку, займати домінуюче становище й тим самим диктувати «правила гри» на внутрішньому ринку та істотно впливати на експортну політику. Друга — помірна присутність іноземного капіталу у вітчизняній економіці, у тому числі й в АПК, є бажаною. Це зумовлено тим, що вливання цього капіталу супроводжується запровадженням нової техніки, обладнання, сучасних технологій, ефективного менеджменту, нової корпоративної культури. Тут можна провести аналогію із товарним ринком. Відомо, що присутність імпортних товарів на внутрішньому ринку в межах 10-15% від загального внутрішнього попиту на ці товари є навіть необхідною, оскільки посилює конкуренцію і стимулює вітчизняних товаровиробників поліпшувати якість продукції, встановлювати прийнятні для споживачів ціни.

Стосовно нашого дослідження, то агропромислові компанії з іноземним капіталом, що прийшли в агробізнес як у довгострокову сферу діяльності, швидше розв´язують складну проблему набуття вищого статусу — статусу компанії міжнародного рівня, — завдяки розміщенню своїх акцій на міжнародних фондових ринках — IPO і тим самим проторюють шлях для АПФ з вітчизняним капіталом. На цьому питанні варто зупинитися детальніше, враховуючи його значущість для економіки АПК.

У класичному розумінні IPO (Initial Public Offering) — це публічна пропозиція інвесторам стати акціонерами компанії, зроблене нею вперше на міжнародній фондовій біржі. Реалізація цієї пропозиції означає розміщення акцій компанії на фондовій біржі з внесенням їх у список акцій, що котируються на цій біржі (лістинг). Таке розміщення акцій надає компаніям ряд переваг. По-перше, значно підвищує імідж компанії; по-друге, розглядається як засіб фінансування подальшого розвитку компанії, оскільки відкривається доступ до дешевших джерел такого фінансування. Адже мова йде про продаж акцій, за якого компанія не несе ніяких зобов´язань по виплаті процентів, що має місце у випадках взяття кредиту чи випуску облігацій; по — третє, дає змогу залучати значно більше коштів, ніж за альтернативних джерел фінансування; по-четверте, по котируванню акцій на біржі компанії визначають свою капіталізацію або реальну ринкову вартість.

Щоб вийти на рівень IPO потрібно мати достатньо ефективний, високоорганізований, відкритий (чистий) бізнес. Такі компанії повинні пройти міжнародний аудит і потім регулярно обнародувати інформацію про свій фінансовий стан та про власників, які володіють більше 5% акцій компанії. Причому на серйозних міжнародних фондових біржах розміщують не дрібні, а достатньо великі пакети акцій , близькі до блокуючого, а інколи навіть до 50%.

Як показує практика, вихід на IPO вимагає кількох років, оскільки передбачає формування кредитної історії, здійснення переходу систем звітності на міжнародні стандарти (на US GAAP або IAS (МСФЗ), оцінку альтернативних IPO джерел фінансування з огляду на стратегічні цілі компанії; вибір андеррайтера. Компанія андеррайтер координує ввесь проект виходу на IPO, за допомогою якого визначають обсяги розміщення акцій, їхню ціну, площадки, структуру угоди, структуру інвесторів та ін.

Для українських компаній IPO до цих пір є явищем доволі рідкісним. Серед агропромислових компаній України вихід на IPO здійснила українська Кернел Груп — великий виробник соняшникової олії. Вона через Kernel Holding S.A. (Люксембург) висунула первинну публічну пропозицію акцій на Варшавській фондовій біржі (WSE) на суму 218 млн.дол. США. Вихід на IPO на Лондонській фондовій біржі здійснив «Миронівський хлібопродукт». Завдяки цьому він залучив 322 млн.дол. Компанія Landkom International залучила 54 млн. фунтів стерлінгів на альтернативній фондовій площадці (АІМ) у Лондоні. Ринкова капіталізація компанії — 200,6 млн.дол., вона обробляє 30 тис.га сільськогосподарських угідь і планує збільшити їхню площу до 350 тис.га завдяки коштам від продажу акцій.

Вивели свої акції на IPO і такі діючі в Україні компанії, як «Мрія», «Укррос», «Астарта», «Кернер», «Ландком». За повідомленням « Інтерфакс-Україна» управляюча компанія ЗАТ «Старт — холдинг» (Київ) планує і в подальшому активно розвивати аграрне виробництво в рамках групи «Верес» - одного з найбільших виробників консервованої та соусної продукції в Україні з наступним виведенням її на IPO. Крім того, ця компанія контролює «Агрокомбінат «Калита» і Калитянський комбікормовий завод, де здійснюється внутрішній аудит з перспективою виходу на міжнародний аудит. Готуються до IPO компанія «Райз», «Milkiland», компанія «Дакор».

Як бачимо, в агропромисловому виробництві України відбуваються певні позитивні зрушення щодо зміцнення авторитету діючих компаній та нарощування їхнього економічного потенціалу. Все ж потрібно наголосити, що до цих пір жодній українській компанії ще не вдалося вийти на престижні американські та японські біржі.

загрузка...
Top